Довлатов Сергій : другие произведения.

Довлатов Сергій Зібрання творів у 4 томах. том 1

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
Оценка: 10.00*4  Ваша оценка:
  
  Table of Contents
  
  СЕРГІЙ ДОВЛАТОВ Зібрання творів у 4 томах. Том 1
  
  Андрій Ар'єв Історія оповідача
  
  Із збірки «Демарш ентузіастів»
  
  Хочу бути сильним
  
  Блюз для Натэллы
  
  Емігранти
  
  Переможці
  
  Чирков і Берендеїв
  
  Колись ми жили в горах
  
  Дві сентиментальні історії
  
  Ослик повинен бути худим (Сентиментальний детектив)
  
  Інша життя (Сентиментальна повість)
  
  Розповіді 1960-1970-х
  
  Солдати на Невському
  
  Роль
  
  Дорога в нову квартиру
  
  Розповіді 1980-х
  
  Третій поворот наліво
  
  На вулиці та вдома
  
  Зустрілися і поговорили
  
  Життя коротке
  
  Компроміс
  
  Компроміс перший
  
  Другий компроміс
  
  Компроміс третій
  
  Компроміс четвертий
  
  Компроміс п'ятий
  
  Компроміс шостий
  
  Компроміс сьомий
  
  Компроміс восьмий
  
  Компроміс дев'ятий
  
  Компроміс десятий
  
  Компроміс одинадцятий
  
  Компроміс дванадцятий
  
  Бібліографічна довідка
  
  Про книгу
  
  Примітки
  
  1
  
  2
  Annotation
  
  В перший том Зібрання творів Сергія Довлатова (1941-1990), відомого прозаїка, до 1978 р. жив у Ленінграді, а з 1979 р. — в Нью-Йорку, входить його рання проза, в тому числі оповідання зі збірки «Демарш ентузіастів» і «Дві сентиментальні історії» («Ослик повинен бути худим», «Інше життя»). Укладають тому розповіді з емігрантського життя і книга «Компроміс» — про журналістські будні.
  
   СЕРГІЙ ДОВЛАТОВ
  
   o
  
   oАндрій Ар'єв
  
   oІз збірки «Демарш ентузіастів»
  
   Хочу бути сильним
  
   Блюз для Натэллы
  
   Емігранти
  
   Переможці
  
   Чирков і Берендеїв
  
   Колись ми жили в горах
  
   oДві сентиментальні історії
  
   Ослик повинен бути худим
  
   Інше життя
  
   oРозповіді 1960-1970-х
  
   Солдати на Невському
  
   Роль
  
   Дорога в нову квартиру
  
   oРозповіді 1980-х
  
   Третій поворот наліво
  
   На вулиці та вдома
  
   Зустрілися і поговорили
  
   Життя коротке
  
   oКомпроміс
  
   
  
   Компроміс перший
  
   Другий компроміс
  
   Компроміс третій
  
   Компроміс четвертий
  
   Компроміс п'ятий
  
   Компроміс шостий
  
   Компроміс сьомий
  
   Компроміс восьмий
  
   Компроміс дев'ятий
  
   Компроміс десятий
  
   Компроміс одинадцятий
  
   Компроміс дванадцятий
  
   oБібліографічна довідка
  
   oПро книгу
  
   notes
  
   o1
  
   o2
  
  
  СЕРГІЙ ДОВЛАТОВ
  Зібрання творів у 4 томах. Том 1
  
  Книга підготовлена користувачами бібліотеки https://fb2.top. Читайте або скачивайте цю та інші книги на сайті бібліотеки безкоштовно і без реєстрації.
  
  Адреса публікації: https://fb2.top/tom-1-513268
  
  
  «Читати його легко. Він як би не вимагає до себе уваги, не наполягає на своїх міркуваннях або спостереженнях над людською природою, не нав'язує себе читачеві.
  
  Я ковтав його книги в середньому за три-чотири години безперервного читання: тому що саме від цієї ненав'язливості його тону важко було відірватися. Незмінна реакція на його оповідання і повісті — вдячність за відсутність претензій, за тверезість погляду на речі, за цю приємну музику здорового глузду, що звучить у будь-якому його абзаці.
  
  Тон його мови виховує в читача стриманість і діє позитивно: і це найкраща терапія, яка може бути запропонована сучасникові, не кажучи — нащадку».
  
  Йосип Бродський
  Андрій Ар'єв
  Історія оповідача
  
  ...Рада — самий мудрий з тих, що мені доводилося чути від братів письменників: «Якщо хочете що-небудь написати, розповідайте про це. Всім. Неважливо, будуть вас розуміти або не будуть. Розповідайте; всякий раз вам доведеться вибудовувати свою історію від початку до кінця; через деякий час ви зрозумієте, які елементи важливі, а які — ні. Головне, щоб ви самі собі вміли все розповісти». І я почав розповідати; я розповідав свої історії в Польщі, і в Ізраїлі, серйозним німцям і Артуру Сандауэру, який щохвилини перебивав мене питанням: «До чого ви хилите?» Не знаю; в тому-то й штука, що не знаю. Зате я знаю, що буду бігти всю дорогу — і ні на хвилину не замовкну.
  
  Марек Хласко
  1
  
  Любителі ототожнювати мистецтво з дійсністю вдосталь сміються або обурюються, читаючи довлатовскую прозу. І ця природна буденна вірна реакція — якщо вже і по Довлатову не відчути абсурду нашого життя, то треба бути зовсім до неї глухим і сліпим.
  
  Але парадокс його книг в тому і полягає, що насправді вся їх безтурботно-нещадна правдивість — уявна, дійсність у них якщо і відображається, то як би крізь кольорові, вітражні скла. До того ж збільшувальні. Крізь них бачиш те, що звичайний погляд помітити не в змозі.
  
  Довлатов радий був, коли його історії переказувалися як трапилися в житті. Радий був саме тому, що зліпком з життя вони ніколи не бували. Та й переказати їх насправді неможливо. Хіба що заучив напам'ять.
  
  Які б відомі назви вулиць і міст, які б знайомі прізвища, яку б «пряму мову» героїв в довлатовских текстах не виявляли, їх ні в якому разі не можна розцінювати як хронікально-документальне свідчення. Правдивість вимислу для письменника істотніше вірності факту. Протокольної документальністю він нехтував, щоб відразу ж творчо її відтворити.
  
  У прозі Довлатов неточно називає навіть власний день народження, на обкладинках своїх західних видань ставить неправильний рік виїзду за кордон, в різних випадках несхожим чином мотивує одні й ті ж вчинки, а особисті досягнення розцінює як виграш, то як програш.
  
  Формулювань він з молодих років дотримувався таких: «зазнав успіх», «здобув поразку»...
  
  Контур письменницької життя має бути для читача райдужно розмитий, вважав Довлатов. Мистецтво — справа артистичне, і, щоб залишитися самим собою» при світлі рампи, потрібно накласти на обличчя грим. Грим і освітлення виявляють важливі властивості натури, до складу самої натури не входячи.
  
  Так що якщо почати вишукувати у Довлатова «хто є хто» — навіть у тому випадку, коли називаються реально існуючі люди, — можна напевно заплутатися, а головне, сильно засмутитися. І за вельми своєрідною причини. Хвалена реальність — буденним і тьмяніше довлатовского полотна.
  
  У відгуку на смерть Довлатова Лев Лосєв написав про це: «Є таке англійське вираження «larger then life», крупніше, ніж у житті. Люди, їхні слова і вчинки в оповіданнях Довлатова ставали «larger then life», жвавіше, ніж у житті. Виходило, що життя не така вже й одноманітна рутина, що вона забавніше, цікавіше, драматичніше, ніж здається. Значить, наші справи не такі погані».
  
  Тому про «прототипах» довлатовских історій краще і не згадувати. Та й не в них, чесно кажучи, справа. Ставлення художника до людей залежить від його вглядьвания у власну душу.
  
  Якщо за ким-небудь Сергій Довлатов і підглядає, за ким-небудь шпигує, то єдино за самим собою. Лише прислухаючись до себе, Довлатов навчився чудово слухати співрозмовників. А навчившись, все-таки наполіг на тому, що за оповідачем завжди гріхів більше, ніж за всіма іншими дійовими особами.
  
  Довлатовские персонажі можуть бути кепські собою, можуть являти найгірші риси характеру. Можуть бути брехунами, фанфаронами, бездарності, недолугими проповідниками... Але їх душевні вади завжди невеликі — у порівнянні з вадами оповідача. Довлатовский творець — насамперед не ангел. Зане лише занепалим явлений «божественний глагол».
  2
  
  Сам письменник говорив, що його завдання скромна: розповісти про те, як живуть люди. Насправді він розповідає про те, як вони не вміють жити. І зрозуміло чому: насущного навички жити позбавлений був насамперед сам оповідач — власною своєю персоною.
  
  Помножене на талант невміння жити «як всі» у шістдесяті — сімдесяті роки, коли Сергій Довлатов крокував по ленінградським проспектом і закутках у літературу, було рівнозначно катастрофі. Доля прирекла його на роль диссидентствующего індивідуаліста. Заявляв про себе талант силою речей черговий раз заганяли у підпілля.
  
  Щасливий сенс у цьому, звичайно, теж був. «Від хорошого життя письменниками не стають», — гірко жартував Довлатов.
  
  З проглядається лабіринту він, на щастя, вибрався. І вибрався — письменником. До нещастя — по інший бік океану.
  
  Народившись в евакуації 3 вересня 1941 року в Уфі, Сергій Довлатов помер в еміграції 24 серпня 1990 року в Нью-Йорку.
  
  Ленінград і Таллінн — ще два міста, без яких біографію Довлатова не написати, особливо без Ленінграда. Як художник він упізнав себе в місті на Неві. І треба сказати, до яких тільки художества — у всіх, у тому числі не дуже гарних, значеннях цього слова — не посувають його це місто! Але все ніби змінилося і в нашій вітчизні, і у нашої північної столиці, навіть її назву. І нічого не змінилося. Адже і Ленінград не раптом, а знову став Петербургом. Та справа, втім, і не в назвах. Справа в іншому — те, що було близьким Сергію Довлатову, залишилося близьким і нам:
  
  Ні, ми не стали глухіше або старше,
  ми говоримо слова свої, як колись,
  і наші піджаки темні все так само,
  і нас не люблять жінки все ті ж.
  
  І ми знову граємо часом
  у великих амфітеатрах самотностей,
  і ті ж ліхтарі горять над нами,
  як окличні знаки ночі...
  
  Так давним-давно, у дні нашої літературної юності, писав незмінно восхищавший Сергія поет. Тіні їх обох блукають тепер над сутінкової Невою.
  
  З лютого 1979 року — близько дванадцяти років — Довлатов жив у Нью-Йорку, де остаточно висловив себе як прозаїк. На Заході, в США і Франції, випустив дванадцять книг російською мовою. Плюс дві спільні. Одну з Вагричем Бахчаняном і Наумом Сагаловским — «Демарш ентузіастів» (1985). І другу з Маріанною Волкової — «Не тільки Бродський» (1988).
  
  Стали його книги видаватися і англійською, і німецькою мовами. За життя переведений також на датська, шведська, фінська, японська, друкувався в найпрестижніших американських журналах «Ньюйоркер», «Партизан Рев'ю» та інших. Найкращим чином відгукувалися про Довлатове Курт Воннегут і Джозеф Хеллер, Ірвінг Хау та Віктор Некрасов, Георгій Владимов і Володимир Войнович.
  3
  
  Чому ж все-таки російський талант на батьківщині вічно в опозиції? Чи Не тому, що його мету, кажучи словами Пушкіна, ідеал? А життя людське так далека від досконалості, така крихка і швидкоплинне! За заповітом нашої класичної літератури (і це ідеальний, вищий аспект позначених біографією обставин), місце митця — серед принижених і ображених. Він там, де вершиться неправосуддя, згасають мрії розбиваються серця.
  
  Але і з темної утроби життя художник отримує невідомі до нього сліпучі смисли. Вони «темні іль нікчемні» — з точки зору пануючої моралі, і сам художник завжди дратівливо темен для оточуючих. Від нього і насправді виходять небезпечні для суспільства імпульси. І я не раз бував свідком того, як сама поява Сергія Довлатова в службовому місці затьмарювало чиновні фізіономії, а ввічливий тембр його голосу буквально виводив з себе. Як-то відразу і всім ставало ясно: при Довлатове ні дурість, ні вульгарність безкарно вимовити неможливо. Я вже не кажу про грубості.
  
  Цю реакцію ні на довлатовские політичні погляди, ні на його завжди який залишав бажати кращого моральний вигляд списувати не доводиться. Розбурхувало — в тому числі і його доброзичливців — інше: здатність художника приводити людей у хвилювання в хвилину, коли хвилюватися, здається, ніякого приводу немає, коли «все ясно», коли всі табелі про ранги затверджені.
  
  Погляд художника дряпає життя, а не ковзає по її ідеологізованої поверхні. Довлатов був упевнений, наприклад, що рядок з «Кінець прекрасної епохи» Бродського — «Навіть стільці плетенью тримаються тут на болтах і гайках» — характеризує час яскравіше і убийственней, ніж оприлюднення всієї таємниці Берії.
  
  Соціальна критика в мистецтві грішить тим, що ледь проявлений негатив видає за готовий відбиток дійсності і творить над нею неправедний суд. Там, де громадська думка підозрює в людській поведінці умисел і злу волю, Довлатов-прозаїк виявляє цілющий, розкріпачує душу імпульс.
  
  Не дивно, що він мав явну слабкість до вигнанців, до плебсу, частенько перевагу суспільство суспільству пристойних — без всяких лапок — людей. Нелицемірна, нічим не захищена відкритість поганих волевиявлень представлялася йому гарантією чесності, благопристойну існування — опорою лицемірства. Симпатичнейшие його персонажі — з цього низького кола. Відомий рецидивіст Гурин із «Зони» у цьому сенсі — зразок. Не можна не згадати і «нестримного російської деграданта» Буша «Компромісу», і удалого Міхал Івановича з «Заповідника». Майже всіх героїв книги «Валіза», героїню «Іноземки»... Всі вони стоять будь-якого генерала.
  
  Аутсайдери Довлатова — зайві в нашому цивілізованому світі істоти. Зайві — буквально. Вони безглузді з точки зору оприбуткованих здоровим глуздом критеріїв і думок. І все-таки вони — люди. Нічим не поступаються в цьому званні своїм інтелектуальним тургеневским предтечам.
  
  Важко встановити, відреклися довлатовские герої від соціального життя або викинуті з неї. Процес цей взаимообусловлен. Тонкість сюжетів прозаїка на цьому і загострена. Довлатов ненав'язливо фіксує ледь помітну межу між зреченням і зрадою. Відреченням від брехні. І зрадою істини.
  
  Більшість виявлених і невиявлених конфліктів довлатовских історій — в цьому прикордонному регіоні. Вони проектуються і на літературну долю прозаїка. Як і на долю інших вигнаних або выжитых з Росії талановитих художників застійних років. Найчастіше не за власним розумінням, а під ідеологічним тиском вони перебиралися на Захід. Анонімні «вищестоящі думки» мали тенденцію неухильно закручуватися в конкретні «персональні справи». Аморальна сутність початого натиску ясна. Ясний і сенс усіх цих акцій. Творчу інтелігенцію, отрекавшуюся від неправедних поглядів і дій, цинічно зараховували в зрадники.
  
  Чутливість Довлатова до потворності і безглуздостей життя чи не гіпертрофована. Проте нещадна пильність письменника ніколи не відводить його убік цинічних міркувань. Це визначає всю довлатовскую естетику моральна риса.
  
  Я б назвав Довлатова серцевим викривачем.
  
  І не його вина, якщо здатність висловлювати гірку правду з глузливою посмішкою так дратує людей. Охоронців порядку посмішка дратує завзятіше, ніж сама істина в будь-якому її непривабливому вигляді.
  4
  
  Ще під час перебування свою в Ленінграді Сергій зізнався, що для нього цілком буденна репліка з Марка Твена — «Я зупинився побалакати з Гекльберрі Фінном» — сповнена невимовної чарівності. Він навіть збирався зробити цю фразу назвою якої-небудь зі своїх книг. Та і сам був схильний зупинитися поговорити чи не з кожним, хто до цього готовий. Безтурботна мова випадкового співрозмовника вабила його сильніше, ніж споглядання скарбів Ермітажу або Метрополітен-музею.
  
  Ставлячись цілком байдуже до матеріальних благ і взагалі до «неодушевленной природі», Сергій дуже любив всякі милі ефемерності, розкидані навколо людини, сроднившиеся з ним, — всілякі авторучки, ножички, записні книжки, ланцюжки, пляшки та інші в межах безпосереднього дотику бовтаються штучки. Ними ж він щедро ділився зі своїми приятелями. І вони ж всюди поблискують у його прозі.
  
  Довлатов і сам був натхненним віртуозом бесіди, і його герої проявляють себе переважно в діалозі. Через діалог висвічується їх характер, в діалозі відчувається їхня доля. Доля внутрішньо розкутих людей в умовах невільною, обмеженої, потворної дійсності.
  
  Слова у Сергія тіснили справи і часто розходилися з ними. Цей захоплюючий перманентний процес розлучення я б назвав процесом творчості. Принаймні, у випадку Довлатова. Життя являла себе порочної і вітряної подружкою словесності.
  
  Дивлячись на речі філософськи, можна сказати: діалог — єдина форма гідних відносин у наш малодостойное час. Тому що людина, здатний до неупередженого спілкування, — це вільна людина. Такий герой довлатовской прози — навіть у тих випадках, коли він знає: вік йому волі не бачити.
  
  Згідно з версією, викладеною в оповіданні Довлатова «Куртка Фернана Леже», знаменитий французький художник заповів своїй дружині бути «другом всякого наброду». Не знаю, наскільки їй вдавалося дотримуватися цього наказу. Найважливіше для нас те, що саму куртку майстра вона передала особистості, гідної цієї дошкульною атестації, — оповідачеві і герою довлатовского твори. Загалом його автору. (Куртка, до речі, як мені говорили, досі ціла, але кому вона тепер час?)
  
  Відмінна риса письменника Довлатова — це вражаюча коректність самоідентифікації. Рівень самооцінки їм був навіть занижений, але — і в цьому специфічно довлатовский шарм — виключно в художніх цілях.
  
  Свою принципово занижену по відношенню до середнього рівня життя позицію Сергій Довлатов знаходив високою і як би визначеної йому. Про подібну ж в минулі дні розмірковував Пастернак:
  
  Я горнувся до біднякам
  Не з величного погляду,
  А тому, що тільки там
  Йшла життя без помпи і параду.
  
  «Життя без помпи і параду» — ось істинне і поетичне зміст прози Сергія Довлатова.
  
  Літературознавець Ігор Сухих у книзі «Сергій Довлатов: час, місце, доля» знайшов у листах прозаїка потаємну цитату, що вказує на його художню надзавдання, — з того ж Пастернака, з «Доктора Живаго»: «Все життя мріяв він про оригінальність згладженої і приглушеною, зовні невпізнанною і прихованої під покровом загальновживаною і звичної форми, все життя прагнув до вироблення того стриманого, невибагливого складу, при якому читач і слухач оволодівають змістом, самі не помічаючи того, яким способом вони його засвоюють. Все життя він піклувався про непомітному стилі, не привертала жодної уваги, і приходив в жах від того, як він далекий від цього ідеалу». На цьому Довлатов виписку з Пастернаку закінчив, охарактеризувавши її як «єдину цитату, яку виписав за все життя». Що, зрозуміло, барвистий вигадка, дуже характерний довлатовский прийом, що дозволяє перемикати увагу співрозмовника на якусь має першорядне значення і наступну за вигадкою правду.
  
  Продовживши цитату з Пастернаку, Ігор Сухих розкрив те, що Сергій Довлатов зніяковіло зберігав про себе і своєму конфиденту не повідав: «...Йому хотілося засобами, простотою доходять до лепету і межують з задушевністю колискової пісні, висловити своє змішане настрій любові і страху і туги і мужності, так щоб воно вилилося як би крім слів, само собою».
  5
  
  З точки зору офіційних культуроохранителей оповідача довлатовских історій інакше як диссидентствующим охламоном не назвеш. Та й сам він відчував себе в своїй тарілці переважно серед публіки ідеологічно нечистою.
  
  Виникає, однак, дилема: хто чистий і хто нечистий насправді? За змістом розказаних Довлатовим історій можна упевнитися в одному безсумнівно важливому етичному постулаті: той, хто вважає лише свої (насправді, звичайно, доброхітно надбані) погляди істинними, ніколи не піддаючи їх сумніву, нечистий духом більшою мірою, ніж останній доходяга у пивного ларька. Не вони, не ті, хто стоять у похмельной черги, настільки барвисто зображену письменником в оповіданні «Шоферські рукавички» (з того ж, що і «Куртка Фернана Леже» збірника «Валіза»), — не вони є у Довлатова носіями рабської психології. Критична підґрунтя довлатовских оповідань пройнята істинно демократичним пафосом.
  
  Але політичного характеру довлатовская проза все ж таки не носить. Розчаруємо і старих огудників, і нових адептів письменника: його пером ніколи не водила рука дисидента. За Довлатову, література взагалі ніякого доброго відношення до політики не має. Це політики мають до неї ставлення — найчастіше лихе і недобре.
  
  Містиком або метафізиком Довлатов, звичайно, теж не був. Земний свободи вираження йому було досить. Те, що не закарбовується словом, він словом і не позначав. Свобода вираження обґрунтована у нього невідступною естетичної взыскательностью і абсолютної пам'яттю — як у музикантів буває абсолютний слух. Цей рідкоземельний сплав («естети» зазвичай нічого не пам'ятають, а тих, хто багато пам'ятає, неможливо буває в їх занудних перерахування зупинити) дозволив Довлатову досягти вражаючого і вирішального ефекту: точність довлатовского художнього слова залишає враження більшої достовірності і сили, ніж звучить у кожному прошарку суспільства, в будь-якому регіоні жива мова.
  
  Довлатов постійно розповідав про людей історії, м'яко кажучи, героїв не прикрашали. Ця позиція, і ангела б перетворила в мізантропа, якщо не циніка, загадковим чином склала йому до кінця життя репутацію чи не філантропа, загального заступника. І справа тут навіть не стільки в тому, що в житті він був яскраво вираженим безсрібником. На мажорний лад налаштовують сумні — суцільні сюжети його прози. У них є якась нераскрываемая таємниця, таємниця кристально блещущей яскравості тексту. Лежить вона в галузі художньої етики автора. Тобто у сфері, де мистецтво все ніяк не може поєднуватися з мораллю. А совместившись — гине. Секрет довлатовского своєрідності потрібно шукати на цій прикордонній смузі. Чарівний секрет. Довлатов був переконаний: зло, що міститься у всіх списаних купі паперу, ніколи не буде адекватним хтивої нудьзі якого-небудь прищавого кретина, вонзающего в горло випадковому перехожому шевське шило.
  
  Якщо взяти до уваги, що суть всякої органічної, не підпорядкованої ідеології художньої системи непомітним для самого автора чином антиномична, то антиноміями довлатовской прози є поняття «норма» і «абсурд». Іноді прозаїк світ називає «абсурдним», але іноді — «нормальним». Це плідну протиріччя, ловити художника на подібні речі можна тільки в злочинних цілях. За Довлатову, людське життя абсурдна, якщо світовий порядок — нормальний. Але і сам світ абсурдний, якщо підпорядкований нормі, втратив якість початкового хаосу.
  
  Наявність яскраво виражених полюсів говорить про чітку выявленности серцевини. У крайнощі Сергій впадав постійно, але безумовну змістовність визнавав лише за розхожими принадами буття. «Тільки пошляки бояться середини», — написав він у «Ремеслі».
  
  Серединний шлях і в народних казках, і в елітарних шедеврах здається безнадійним. Довлатов вибрав саме його — самий ризикований і важкий. Естетика його залежить від міри пропорційного розподілу вимислу і спостереження. У сфері творчої діяльності він, безсумнівно, прагнув поглянути на прозу нашого життя так, як якщо б вона і сама по собі являла взірець мистецтва прози. Вражаюча, артистична нормальність лежить в основі його сприйняття нашого буття.
  
  За вимогливої скромності, не відмінною у нього почуття власної гідності, Сергій Довлатов стверджував, що в його оповіданнях ніякої моралі не укладено, так як і сам автор не знає, для чого живуть люди. У цьому обставині прозаїк бачив різницю між собою, оповідачем, і класичним типом письменника, обізнаного про вищі цілі.
  
  Подібні декларації, втім, стали приходити йому на розум, стали його кредо, коли він досить освоївся в Америці. Може бути, допоміг йому в цьому цінується їм за художню сміливість Генрі Міллер. В «Роздумах про письменстві» («Reflection on Writing») автор скандальних колись романів заявляв: «Я не вважаю себе письменником... Я просто людина, що розповідає історію свого життя».
  
  Мораль тут та ж, що і в християнській максими: «Не мудрих світу Бог вибрав, щоб засоромити мудрих». «Обізнані» помиляються у виборі шляхів і цілей творчості куди частіше «необізнаних».
  
  Із сказаного не випливає, що у Сергія Довлатова не було світогляду. Чітко демократична орієнтація його прози сумнівів не викликає. Та іншого принципу відносин між людьми, ніж принцип рівності, він не визнавав. Але розумів: рівними повинні бути люди різні, а не однакові. У цьому він бачив моральне обгрунтування демократії, і це переконання диктувало йому і вибір героїв, і вибір сюжетів. Довлатов знав, що схожі один на одного люди люб'язні всім, несхожі пробуджують ворожість. Але сіль життя — в останніх, у «зайвих». Одна з його кращих новел, що ввійшла в «Компроміс» (про Эрнсте Буші), публікувалася також і окремо, поза циклу, під назвою «Зайвий»...
  
  «Зайві люди» — традиційні герої класичної російської літератури — були піддані остракізму і критикою, і громадською думкою. Здавалося б, назавжди. В оповіданнях Довлатова «зайвий людина» прокинувся від столітньої летаргії і явив світу своє заспане, але симпатичне обличчя.
  
  Поклавши руку на серце, Довлатов і сам був «зайвим». Не диваком, як його герої, немає. Особистістю, чужої здорового глузду і тлінних бажань, його не уявиш. Погляд його спрямований не в емпіреї, а в п'янкий, коли не п'яний, розлад нашої безглуздої дійсності. Він вважав навіть, що чим-то вона хороша, ця життя, — щедра на легковажні сюрпризи, гримить, вирує, як гейзер... Є в ній безсумнівний проблиск пристрасті...
  
  Сумно, що цей жвавий чоловік, віртуозний майстер слова, опинився за життя непотрібним, зайвим у вітчизняній, хоча і радянської, культури. Але — думав Сергій Довлатов — чим гірше, тим смішніше. Висновку про те, що веселощі є норма життя, з цієї обставини не виходить. Життя, на жаль, сумна.
  6
  
  Ну а що його чекало, якби він залишився в Пітері? Почесне місце в «Довіднику Спілки письменників СРСР», рядок між Довжиком і Догадаевым? Це в кращому випадку. Швидше ж за все — доля улюбленого їм в ту пору Володимира Гусарова, автора твори в облыжно документальному роді «Мій тато вбив Міхоелса». Коли ця річ виявилася надрукованій за кордоном, Сергій навіть засмутився: «Знову мене випередили!»
  
  Не знаю, на жаль, тепер про Гусарове нічого. Багато років тому чув, що він працював вантажником в якомусь московському гастрономі. На жаль, і «гласність» не піднесла цього конгеніального Довлатову письменника. Мабуть, дуже вже він виявився таким собі «своїм», не закордонним.
  
  У самого Довлатова в метушливий ренесанс кінця 80-х дещо почали друкувати і на батьківщині — у журналах «Зірка», «Жовтень»... та й подальша перспектива загрожувала бажаною колись славою...
  
  Перспективи вгадувалися вірно, але нічому не допомогли, нічого не відвернули. На останній із подарованих мені автором книг — повісті «Іноземка» — напис свідчить: «Іноземцю Ар'єву від іноземця ж Довлатова. З вітчизняним привітом. С.»
  
  Художник — завжди іноземець, у тому самому пункті, де його застає життя.
  
  Інтелігентна людина фатально уражається несправедливого устрою світу, стикаючись з безглуздою — на його погляд жорстокістю ставлення до нього оточуючих; як же так — мене, такого чудового, тонкого і справедливого, раптом хтось не любить, не цінує, завдає мені зло...
  
  Сергія Довлатова — як нікого з зустрінутих мною людей — вражала більш делікатна зворотна сторона проблеми. Про себе він міркував так: яким чином мені з усіма своїми вадами і полууголовными діяннями, з моєї нез'ясовну тягою до відступництва, яким чином мені досі прощають незліченні гріхи, чому мене все ще любить таку кількість приятелів і приятельок?..
  
  У дні нашої останньої нью-йоркської зустрічі (листопад 1989 року) Сергій кілька разів говорив зі мною про Кафку. З відтінком тривожного здивування він зізнавався, що цей автор все більше захоплює його уяву. «Звичайно, прийнято вважати, — посміхався він, — що Кафка — не довлатовского розуму справа. Так, пам'ятаєш, ми ж і самі кричали на філфаку: «Геть Кафку і Пруста! Хай живуть Джек Лондон і Віталій Біанкі!» Тепер, видно, не минулось. Прямо якась мара — письменник, самим жорстоким манером обділений почуттям гумору, раптом не дає мені спокою...»
  
  Дійсно, тут було над чим задуматися. Адже в попередні часи Сергій охоче підтримував думку про те, що і Достоєвський геніальний лише тим, що часом дуже смішно пише...
  
  Я сказав, що мене у Кафки вражає тільки «Лист батьку», а «Процес» та інші шедеври здаються якимись анемічними. І далі я вже поплел щось не цілком ясне мені самому — про анемичности кафкіанських жахів, так сказати вылежанных на дивані.
  
  Сергійка мої туманні міркування несподівано порушили, особливо ж згадка «Листи батька».
  
  «Так, так, пам'ятаєш, що він там каже? «Батько! Щоранку, опускаючи ноги з дивана, я не знаю, навіщо мені жити далі...» щоранку! О!.. О!..»
  
  І Сергійко пригнічено крутив головою і сам ледь не хитався.
  
  Цих слів я у Кафки потім не виявив, але вони в «Листі» з усією переконливістю і очевидністю прочитуються.
  
  Така висока риса довлатовского артистизму: натхненно вгадувати недовоплощенную мова. Він не складав дотепні байки, як деякі схильні думати, а саме втілював недовоплощенное. І всі його «смішні історії» розказані для людей, які знають, що таке «незримі, невидимі світові сльози».
  7
  
  В останні роки він особливо був розсерджений на тих — часом цілком доброзичливих — критиків, що долдонили про невибагливою легкості його письменницької манери, не переобтяженою літературними асоціаціями, не обтяженої «класичним спадщиною». Пам'ятаю, як він з неприхованим роздратуванням зауважив про одному такому знайомому браузері: «Коли він пише про будь-якому радянському літературному висуванця, про якому-небудь орденоносном Степан Семеныче, тут у нього і Пушкін і Данте прямо з мови не сходять. А коли хто-небудь порівняє Довлатова хоча б з Купріним, він вважатиме порівняння не за рангом для мене високим або зовсім смішним. Я, звичайно, і сам здригаюся, коли мене порівнюють з Достоєвським або витягують із моїх персонажів «російську душу». Але все-таки, якщо я прийнятий в літературу як людина більше або менше їй не чужий, значить, і в мене є якась літературна генеалогія».
  
  Наведу, до речі, одна з західних порівнянь Довлатова з Достоєвським, незвичайно, по-моєму, виразне і внутрішньо ґрунтовне: «Характери у Довлатова горять так само яскраво, як у Достоєвського, але в набагато більш легковажному пеклі» (Адам Гуссов про американському виданні «Компромісу»).
  
  Про захоплення Довлатова американської прозою, Шервудом Андерсоном, Хемінгуеєм, Фолкнером, Селінджером можна говорити довго. Воно очевидно — особливо для тих, хто читав його прозу в шістдесяті — сімдесяті роки, коли він жив і по дрібницях публікувався в Ленінграді, Таллінні і знову в Ленінграді. Вершиною успіху була публікація в «Юності» розповіді — з фотографією автора. На примірнику журналу Сергій зробив мені у зв'язку з цим торжеством відповідну дарчий напис: «Портрет хороший, годиться для кіно. Але текст — безпрецедентне гівно!»
  
  Потрібно знати, що всі ці публікації, як рукописні та машинописні копії довлатовских творів тієї пори, бродили по руках і залишилися на батьківщині, зараз до друку непридатні. Публікувати що б то не було з цих не перероблених пізніше текстів їх автор категорично заборонив. Згадав про це заборону навіть у заповіті.
  
  Зрозуміло, що не сам по собі «американізм» ранніх речей бентежив Довлатова в зрілі роки. Бентежило те, що він — усупереч всякій логіці — сприяв перетворенню автора у середньостатистичного літературного професіонала. Але загальний дух тієї ж самої літератури і відводив від цього перетворення. І я виніс у заголовок цього нарису про Сергійка — чи не з ностальгічних міркувань — назва однієї з наших колись улюблених американських книг — «Історію оповідача» Шервуда Андерсона. Думаю, що в підтексті довлатовского утвердження себе на позиціях оповідача лежить і відсилання до цієї освяченої для нього переданням речі.
  
  Сліди американських віянь збереглися і в пізніх творах Довлатова, наприклад у «Філії». Ця остання з написаних ним повістей завершується пасажем настільки ж ефективним, як і знайомим: «Закуривши, я вийшов з готелю під дощ». Всякий, читала Хемінгуея, відразу — і не без підстав — згадає фінал роману «Прощавай, зброє!»: «Трохи згодом я вийшов і спустився по сходах і пішов до себе в готель під дощем».
  
  Втім, цей брутально-ліричний розчерк тішив разом з Довлатовим юність цілого літературного покоління. Розбурхує нашу уяву Марек Хласко, в двадцять чотири роки опинився вигнанцем і помер у тридцять п'ять у Вісбадені, так і не побачивши своєї Польщі, завершує одне з оповідань — «Звернений у Яффі» — точнісінько тим же факсиміле: «І я під дощем повернувся в готель».
  
  Тотальне, але дещо романтичне самотність як підсумок ліричних сподівань змушувало пропускати удари не одне тільки довлатовское серце.
  
  І все ж, як пише про Довлатове Йосип Бродський: «Не слід думати, ніби він прагнув стати американським письменником, що був «схильний до впливів», що знайшов в Америці себе і своє місце. Це було далеко не так, і справа тут зовсім в іншому. Справа в тому, що Сергій належав до покоління, яке сприйняло ідею індивідуалізму і принцип автономності людського існування більш серйозно, ніж це було зроблено ким-небудь і де-небудь. Я кажу про це зі знанням справи, бо маю честь велику і сумну честь — до цього покоління належати. Ніде ця ідея не була виражена більш повно і виразно, ніж в американській літературі, починаючи з Мелвілла і Вітмена і кінчаючи Фолкнером і Фроетом. Хто хоче, може до цього додати ще й американський кінематограф». Тобто американська література давала нашому молодому поколінню в шістдесяті роки те, що воно щосили вже переживало будинку.
  
  У Нью-Йорку виявилося, що еталоном прози Довлатову служать «Повісті Бєлкіна», «Хаджі Мурат», оповідання Чехова. Знадобилася еміграція, щоб переконатися в коректності власного передчуття: «...бути схожим хочеться тільки на Чехова».
  
  Ця фраза з довлатовских «Записних книжок» дуже істотна. Метод пошуків художньої правди у Довлатова специфічно чеховський. «Якщо хочеш стати оптимістом і зрозуміти життя, то перестань вірити тому, що говорять і пишуть, а спостерігай сам і вникай». Це вже з «Записної книжки» Чехова — судження, необхідне для розуміння того, що робив Довлатов і як жив.
  
  Цікавило Довлатова в першу чергу різноманітність найпростіших ситуацій і простих людей. Характерно в цьому відношенні його уявлення про генія: «безсмертний варіант простої людини». Слідом за Чеховим він міг би сказати: «Чорт би побрал всіх великих світу цього з усією їх великої філософією!»
  8
  
  В літературі Довлатов існує так само, як геніальний актор на сцені, — витягує будь-яку провальну роль. Сюжети, повз які проходять титани думки, перетворюються їм в перл створення. Я вже писав, що реалізм Довлатова — «театралізований реалізм».
  
  Заглянувши в Шекспіра, скажімо: довлатовская безумовна правдивість — махровей всякої брехні. В дійових особах автор виявляє те, чого не помічають за собою їх прототипи.
  
  Відтворений художником дійсність навмисно публічна навіть у камерних сценах. Вона надмірно узорчата, щоб бути копією не прагне на підмостки тьмяною реальності. Життя тут підвладна авторської режисури, вона дивиться вервечкою мізансцен.
  
  Довлатов створив театр одного оповідача. Його проза знаходить додатковий вимір, усний еквівалент. Будь її фрагмент безглуздо розглядати тільки в контексті, підпорядковані загальній ідеї речі. Настільки захоплююча його мовна аранжування, його конкретне звучання. Фрагмент вписується в ціле лише на сепаратних підставах.
  
  Композиційно довлатовское оповідання поділене не на глави, а на абзаци, на микроновеллы. Як у чеховському театрі, межа між ними — пауза. Будь-яка з них загрожує виявитися фатальною — який би веселий, напрошується на продовження епізод вона не укладала. Та й що ж веселитися? Хоча автор і перетворив гумор у свого Вергілія, він знає: райські кущі на горизонті — безумовно декорація. Його мандри обриваються за лаштунками, у вельми незатишному просторі. У цій області вже не весело, а сумно. Сумно від нашої метушливим, порожній і зворушливою життя.
  
  Так, літературний метод сплітається з долею.
  
  І ось що я думаю з цього приводу:
  
  Якщо людину рятує від катастрофи лицедійство, то — треба грати.
  
  Так грав перед землею молодою
  Обдарований один режисер,
  Що носився, як дух, над водою
  І ребро розбите тер.
  І, протискавшись в світ з-за дисків
  Навмання розміщених світил,
  За тремтячу руку артистку
  На дебют фатальний виводив...
  
  Мені завжди хотілося переадресувати Сергійкові ці пастернаківські, Мейерхольдам присвячені, рядки.
  
  Артистизм був, по-моєму, для Довлатова єдиною панацеєю від усіх бід. Свідомістю він мав все-таки катастрофічним.
  
  Ось, наприклад, нью-йоркська квартира, письмовий стіл. З бічної сторони, прикріплений до стійки стелажа, висить на шнурку щільний запечатаний конверт. У будь-який час дня і ночі він маячить перед Сережиными очима, ледь він піднімає голову від аркуша паперу або від друкарської машинки. Напис на конверті — «Розкрити після моєї смерті» — здалася мені моторошнуватої афектацією. Нічого тепер говорити — насправді це була демонстрація прагнення до тією останньою і найвищою мірою точності і акуратності, що диктується вже не культивованим стилем поведінки, але моральною потребою письменника, в будь-яку хвилину готовий піти в інший вимір. Також і фраза, що промайнув у творах Довлатова про те, що, купуючи нові черевики, він останні роки всякий раз думав про одне: не в них його покладуть в домовину, — ця фраза оплачена, як і все в прозі Довлатова, життям. Життям письменника-артиста.
  
  Згадую і інший напис. 3 вересня 1976 року, приїхавши під вечір з Ленінграда в Пушкінські Гори, я тут же подався в село Березине, де Він тоді жив і мав — за моїми розрахунками — веселитися в приємній компанії. В хаті я застав лише його дружину Олену, самотньо котра блукала над вже отключившимся чоловіком. За час моєї відсутності (як і Довлатов, я працював в Пушкінському заповіднику екскурсоводом) небагатий інтер'єр низькій горниці помітно прикрасився. На стіні поряд з каламутним треснувшим дзеркалом виділявся приколотий з розмахом всаженным ножем листок з великим написом: «35 РОКІВ В ЛАЙНІ І ГАНЬБУ». Так Сергій відгукнувся на власну круглу дату.
  
  Здається, на наступний день Лена поїхала. У всякому разі в хату стали проникати люди — в скромній, але твердої надії на продовження. Один з них, заїжджий художник, реаліст-примітивіст зі складанням десантника, все поглядав на Сережин маніфест. Але поки горілка не скінчилася, мовчав. Не витримав він, вже откланиваясь: «А цей плакат ти, Серьога, прибери. Прибери, кажу тобі, в натурі!» Коли всі розійшлися, Сергій підвів підсумки: «Всі люди як люди, а я...» Договорювати, через повної ясності, сенсу не мало.
  
  Без усякого навмисного пафосу Сергій вірив у рятівну для душі суть стародавнього афоризму: «Що віддав — твоє». За цим принципом він жив, за цим принципом — писав. І справа тут, може бути, не в вроджених моральних обгрунтуваннях і не в світогляді. Довлатов відчував, що жити щедро — красиво.
  
  Практично всі довлатовские закарбовані в прозі історії були спочатку поведаны друзям. Оповідачем Довлатов був дивовижним. На відміну від інших майстрів усного жанру, він був до того ж ще і чуйним слухачем. Тому що він розповідав не стільки сподіваючись вразити уяву співрозмовника, скільки в надії вловити відповідний рух думки, відчути ступінь важливості для іншої людини тільки що поведанного йому одкровення. Подібно мандельштамовским героям, Довлатов «вірив натовпі». Не знаю, як в Нью-Йорку, але в Ленінграді вірш «І Шуберт на воді, і Моцарт у пташиному гамі...» він повторював частіше інших і єдине прочитав від початку до кінця.
  9
  
  «Образити Довлатова легко, а зрозуміти — важко». Цю фразу я чув від Сергія ледь не з дня нашого знайомства, і нею ж він реагував на мій перший відгук про його творах.
  
  Році в шістдесятому, прочитавши подсунутые їм мені на лекції (ми обоє навчалися на філфаці в ЛДУ) три крихітних шедевра, три його перших прозових опусу, я не зволікаючи повернув їх йому і, тицьнувши в один з них пальцем, заявив: «Цей мені не сподобався менше». Як не дивно, але це була похвала. Втім, мабуть, надто вже редукована. Серьожа мені її пригадував довго, до тих пір, поки не знайшов впевненість в тому, що ніхто нікому ані допомогти, ані зашкодити у творчому справі не в змозі. Але і самому тут соромитися не доводиться. Як зауважив одного разу Достоєвський, письменник — це не корова, пощипують травичку на лузі, а тигр, який поглинає і траву, і корову.
  
  Розповім про один із шляхів, на якому Довлатов затвердив власну оригінальну манеру за рахунок чужого літературного досвіду.
  
  Ні один з читачів не звинуватить Довлатова в ненатуральності діалогів його книг або в прагматичному поводженні з мовою в цілому. Між тим той факт, що у Довлатова немає жодної пропозиції, де слова починалися б з однакових літер, свідчить про принципову і повної сконструйованності тексту. Ця конструкція максимально вільна, тому що з неї видалені всі чужорідні прозі елементи — від поетичних аллитерированных ефектів до мимовільної фонетичної тавтології застільних і вуличних говорів. Петро Вайль і Олександр Геніс пишуть з цього приводу: «Довлатов ускладнював собі процес писання, щоб не зриватися на скоропис, щоб скрупульозно підбирати тільки кращі слова в кращому порядку». Відпрацьована ця довлатовская модель стилістики в еміграції, але в основу її покладені міркування, що обговорювалися будинку. Одного разу Я розповів Сергію про французького прозаїка Жорже Переке, умудрившемся, знехтувавши одній з букв алфавіту, написати цілий роман. Зійшлися ми — після деякої дискусії — на те, що знадобилося це письменникові не з пристрасті до формальних рішень, а для того, щоб, обмеживши себе в одному твердому пункті, здобути шанс для віртуозної свободи.
  
  Довлатов знайшов більш вишуканий — порівняно з французом — спосіб навмисного обмеження, дав винятковий ефект.
  
  Довлатовский жанр виник на фоні надмірно стиховой культури ленінградської творчої молоді початку шістдесятих і був в загальних рисах реакцією на неї і її дітищем. Сюжети Довлатова представлялися народженими для цієї поетичної вакханалії, здавалися застільним її варіантом, вигадкою в дусі, скажімо, Євгена Рейна. Коли б не одержимість вырабатывавшего новий художній дискурс автора. Як Владислав Ходасевич «гнав» свої вірші «крізь прозу», так Сергій Довлатов кожну свою прозову рядок «гнав» «крізь вірші», здираючи з неї всі зовнішні прикмети поетичності. Але пам'ять про віршованому ритмі, ліричному гулі ця строчка зберігає. Вірш вона не ворожа, тягнеться з нетрів поетичної просодії. Ранні довлатовские розповіді, такі, як «Блюз для Натэллы» або «Коли ми жили в горах», цілком можна членувати на строфи:
  
  Колись ми жили в горах.
  Ці гори кошлатими псами
  лежали біля ніг. Ці гори
  давно вже стали ручними...
  
  І так далі. Фінал «Іншого життя» і зовсім зарифмован — на кшталт фіналу набоковского «Дару».
  
  Явного внесення метра в прозу слід тим не менш уникати: розповіді не читають скандуючи або притоптывая. Досліди в дусі Андрія Білого здавалися Довлатову цікавими, але навмисними. Його інтригувала таємниця синтаксичної простоти «Капітанської дочки», «Повістей Бєлкіна», а також заново відкритого в шістдесяті Л. Добичіна, автора «Міста Ен».
  
  У прозі Довлатова існує, користуючись виразом Б. М. Эйхенбаума, «складова стійкість», співмірну синтаксичне членування. Стиховая вишкіл. Коли поезія як така «красива, двадцятидворічному» стихослагателю не вдалася, він винахідливо перетворив її в школу для прози. І в цьому відношенні Довлатов нагадує не Маяковського, а Набокова, опановуючи подібним з позначеним в «Дарі» досвідом: «...він доводив прозорість прози до ямба і потім долав його...»
  
  Ось приклад довлатовского «подолання хорея» в «Філії»: «Я спēшу. Сōлдáтскūй зáвтрāк: чáшкā кóфē. «Голӱаз» без фúльтрā». Лише три наголоси поспіль наприкінці періоду — «Голуаз без фільтра», — зберігаючи загальну хореическую сітку прози, роблять непомітною строфическую чіткість конструкції:
  
  Я поспішаю. Солдатський сніданок:
  чашка кави. «Голуаз»...
  
  Так що ритмічний візерунок довлатовской прози має походження стиховое. Але монотонність ритмічних повторів в ній скрадається принциповою установкою на побутовий характер мови.
  
  Це якість прози не обчислено автором, але інтуїтивно їм виявлено. Виявлено людиною, надзвичайно до того ж сприйнятливим до музики.
  
  Широко використані у його прозі і принципи музичних композицій. Шанувальник джазових імпровізацій з юних років, Довлатов і прозу писав, внутрішньо прислухаючись не так до основної теми, скільки до її варіацій.
  
  В Америці йому в цьому відношенні було роздолля, і перше, що він мені запропонував, коли я з'явився листопадовим ввечері 1989 року в його нью-йоркській квартирі, — подивитися фільм «Round Midnight» («Довкола півночі»), присвячений пам'яті великого саксофоніста Чарлі Паркера.
  
  В американському кіно Довлатов в першу чергу і єдино виділяв акторів. Він стверджував, що жоден з них фізично не зможе грати погано, в якій би нісенітниці знімався. Сергійкові такий актероцентризм американського мистецтва був явно до душі.
  
  Ось і персонажі довлатовской прози дивляться на читача яскраво, як би з екрану. Чергування сцен, монтаж їх підпорядкований законам музичної імпровізації. Спрощуючи, зводячи довлатовские варіації до єдиної теми, позначимо її так: доля людини «з душею і талантом» у нашому абсурдному світі.
  10
  
  В молодості Сергій Довлатов витягнув з навалившегося на нього гіркого життєвого досвіду чудову сентенцію: «До страху звикають лише труси». Не дивно, що один з останніх своїх оповідань «Аріель» він завершив фразою, цей постулат, по видимості, спростовує: «Звичний страх охопив його».
  
  Ще дивніше, що невідворотну острах викликає у героя твору зіткнення з річчю рішуче нешкідливою — з чистим аркушем паперу. Її білу незайману поверхню художник повинен заповнити чорними знаками, знаками життя. І відповідальність за якість цього нового життя, за нову створену реальність несе єдина істота в світі — її автор. Допомоги він не докличется нізвідки. Та йому ніхто не в змозі допомогти. Суть творчості насамперед — неосязаема.
  
  Назвавши розповідь ім'ям Аріеля, духа повітря, духу гри з шекспірівської «Бурі», Довлатов, звичайно, пам'ятав і про його потворному антагоністи Калібані, який персоніфікує собою відсталу, неодухотворенную земну стихію. Пам'ятав він і про сенс його проклять:
  
  Нехай віднесе чума обох вас
  І ваш мову...
  
  (курсив мій. — А. А.).
  
  Безтілесна мова, мова — єдина зброя, страхітливе і знешкоджуючу калибанов всіх мастей. І самі вони про це при всій безмозглости чудово обізнані. Калибан, навіть засліплений люттю, памятует у своїх злодійських повчаннях про суть протиборства:
  
  Йому ти череп размозжи поліном,
  Іль переріжемо горло своїм ножем,
  Іль в черево кількість всади. Але пам'ятай — книги!
  Їх захопи! Без них він дурний, як я...
  
  Довлатов, писав всі свої книги про «нашій маленькій життя», як вона охарактеризована в тій же «Бурі», відчуваючи її ефемерність, серйозно підозрював, що здолати Калібана на землі навряд чи можливо. Хотів перемогти його, піднявшись Аріелем. Калибаново простір, калибаново вимір він не визнавав ніколи.
  
  Ось чому, не устрашившись Калібана, письменник відчував такий трепет, наближаючись до Аріелю.
  
  Негідні правила життя Довлатов хотів трансформувати в ясні правила творчості, правила гри. Він бачив, що насправді люди найчастіше «правила гри» беруть охочіше, ніж «правила життя».
  
  Слід уточнити, що ніяких алегорій Довлатов не писав і не хотів писати. Аріель у нього — це не уособлення, не символічна фігура, а ім'я звичайного хлопчика, які до того ж неабияк надоедающего герою.
  
  Як і всюди в довлатовской прози, зі звичайного житейського казусу витягується неабиякий художній ефект. Казус стає сюжетом речі.
  
  Потворне, мерзенне у Довлатова постає у дрібному, смішному облич. Узагальнюючи художній досвід прозаїка, укладемо: лише мистецтво, гра здатні показати въяве жалюгідну природу мучать нас жахів життя.
  
  Коли Сергій їхав в еміграцію, він поділився зі мною досить несерйозною в таку хвилину міркуванням: «принаймні, довідаюся, ніж тепер зайнятий Селінджер і чому мовчить». Він запевняв мене, що, коли читає «Присвячується Есме», «Блакитний період де Дом'є-Сміта» або «Сумний мотив», у нього робляться від щастя судоми. Напевно, це була метафора. Але у мене самого забирає дихання, коли я тільки згадую всіх підряд, всіх персонажів «Сумного мотиву», — підлітків Редфорда і Пеггі, піаніста Чорного Чарльза, співачку Ліду-Луїзу — і схилився над ними Сергія Довлатова...
  
  Що їх ріднить, Ліду-Луїзу, негритянську виконавицю блюзів, і Сергія Довлатова, російського літератора з міста Нью-Йорка? Шлях до смерті? Адже обидва вони померли в розквіті таланту і слави, і обох їх можна було б врятувати, якби жорстокий абсурд світу не явив себе нормою людських відносин... Або ріднить їх те, що він писав оповідання так само чудово, як вона співала блюзи і як «не співав, ніхто на світі — ні до неї, ні після»?
  Із збірки «Демарш ентузіастів»
  Хочу бути сильним
  
  Коли я був школярем, двієчником, авиамоделистом. Списував диктанти у Регіни Мухолович. Колекціонував дрібні гроші. Бентежився. Не пив...
  
  Гарний був час. (Якщо не вважати культу особи.)
  
  Пам'ятаю, мені вручили атестат. Директор школи, приловчившись, раптово потиснув мою руку. Потім я закінчив матмех ЛДУ і перетворився в дратівливого типу з божевільними комплексами. А яким ще бути молодому інженеру з окладом в дев'яносто шість рублів?
  
  Я вів розмірений, відокремлений спосіб життя і написав за ці роки два листи.
  
  Але при цьому я знав, що десь є інше життя — красива, виконана блиску. Там пишуть романи і антироманы, б'ються, їдять восьминогів, сумують лише в кіно. Там, зсунувши капелюха на потилицю, перекидають подвійне віскі. Там кінозірки, стомлені магнієм, слабшає від запаху квітів, мляво роняють шпильки на поролоновий килим...
  
  Я жив на вулиці Зодчого Россі. Її довжина — 340 метрів, а ширина і висота будівель — 34 метри. Втім, це не має значення.
  
  Два прилеглих театру і хореографічна школа формують стиль цієї вулиці. Подібно до того, як стиль вулиці Чкалова формують два гастроному і відділення міліції...
  
  Актриси і балерини розгулюють по цій вулиці. Актриси і балерини! Їх супроводжують коханці, вусачі, негідники, господарі життя.
  
  Відчиняються дверцята власного автомобіля. З'являються ноги в ажурних панчохах. Потім — синтетична шуба, ридикюль, браслети, кільця. І нарешті вся жінка, готова до рішучого, довгому відсічі.
  
  Вона зникає в під'їзді театру. Над асфальтом повільно тане легке хмара французьких парфумів. Коханці чекають, розгулюючи серед колон. Манжети їх біліють у напівтемряві...
  
  Щоб відчути себе впевненіше, я почав займатися боксом. На першості будинкоуправління моїм суперником виявився знаменитий Цитриняк. Подергиваясь, він ступив у мою сторону. Я замахнувся, але негайно ж усім єством вдарився об шорсткий і жорсткий брезент. Моя душа полинула до стелі і загубилася серед лампіонів. Я здавлено гукнув і поповз. Вболівальники засвистіли, а я все повз напролом. Поки не уткнувся головою в імпортні сандалети тренера Шарафутдинова.
  
  — Привіт, — сказав мені тренер, — як справи?
  
  — Помаленьку, — відповідаю. — Де тут вихід?..
  
  З фізкультурою було покінчено, і я написав оповідання. Щось було в оповіданні від моїх нічних прогулянок. Шум дощу. Заснулі за кермом шофери. Безлюдні вулиці, які так схожі одна на іншу...
  
  Бородатий литсотрудник довго шукав мою рукопис. Риючись у шафах, він декламував перші рядки:
  
  — Це не ваше — «До ранку підморозило...»?
  
  — Ні, — казав я.
  
  — А це — «До ранку розпогодилося...»?
  
  — Ні.
  
  — А ось це — «До ранку Ермил Федотович помер...»?
  
  — Ні в якому разі.
  
  — А ось це, під назвою «Марш одноногих»?
  
  — «Марш самотніх», — поправив я.
  
  Він гортав рукопис, повторюючи:
  
  — Подивимося, що ви за рибак... Подивимося...
  
  І потім:
  
  — Тут у вас сказано: «...І тільки птахи кружляли над гранітним монументом...» Бажано знати, що характеризують собою ці птахи?
  
  — Нічого, — сказав я, — вони літають. Просто так. Це нормально.
  
  — Чого це вони у вас літають, — гидливо поцікавився редактор, — і навіщо? В силу якої такої художньої необхідності?
  
  — Літають, і все, — прошепотів я, — звичайна річ...
  
  — Ну добре, припустимо. Тоді скажіть мені, що уособлюють птиці в якості моральної емблеми? Радіохвилю або хімічну клітку? Хронос або Демос?..
  
  Від жаху я почав ворушити пальцями ніг.
  
  — Ще одне питання, останній. Ви — жайворонок чи сова?
  
  Я закричав, підпалив бороду редактора і попрямував до виходу.
  
  Слідом донеслося:
  
  — Хвилиночку! Хочете, дам одну пораду в порядку марення?
  
  — Марення?!
  
  — Ну, тобто від ліхтаря.
  
  — Від ліхтаря?!
  
  — Як кажуть, з-під волосся.
  
  — З-під волосся?!
  
  — Загалом, читайте класиків. Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Достоєвського, Толстого. Особливо Товстого. Якщо розібратися, до цього графа справжнього мужика в літературі-то і не було...
  
  З літературою було покінчено.
  
  Дні потяглися томливої вервечкою. Сон, кефір, робота, самотність. Колеги, бачачи мій стан, затурбувалися. Познайомили мене з розвинутою дівчиною Фрідою Штейн.
  
  Ми провели дві години в ресторані. Грала музика. Фріда читала меню, як Тору, — справа наліво. Ми замовили млинці і кави.
  
  Фріда сказала:
  
  — Всі ми — люди певного кола.
  
  Я кивнув.
  
  — Сподіваюся, і ви — людина певного кола?
  
  — Так, — сказав я.
  
  — Якого саме?
  
  — Четвертого, — кажу, — якщо ви маєте на увазі кола пекла.
  
  — Браво! — сказала дівчина.
  
  Я негайно ж замовив шампанське.
  
  — Про що ми будемо говорити? — запитала Фріда. — Про Джойсе? Про Гітлера? Про Пшебышевском? Про чорних тер'єрів? Про структурній лінгвістиці? Про неофрейдизме? Про Діззі Гіллеспі? А може бути, про Ясперсе або про Кафку?
  
  — Про Кафку, — сказав я.
  
  І розповів їй історію, яка трапилася нещодавно:
  
  «Приходжу я на роботу. Зупиняє мене колега Барабанів.
  
  — Вчора, — каже, — перечитував Кафку. А ви читали Кафку?
  
  — На жаль, ні, — кажу.
  
  — Ви не читали Кафку?
  
  — Зізнаюся, не читав.
  
  Цілий день Барабанів зиркав на мене. А в обідню перерву заходить до мене лаборантка Нинуля і питає:
  
  — Кажуть, ви не читали Кафку. Це правда? Тільки відверто. Все залишиться між нами.
  
  — Не читав, — кажу.
  
  Нинуля здригнулась і пішла обідати з колегою Барабановым...
  
  Повертаючись з роботи, я зустрів геолога Тищенко. Тищенко був, зазвичай, з некрасивою дівчиною.
  
  — У Ханти-Мансійську вільно продається Кафка! — здалеку закричав він.
  
  — Чудово, — сказав я і, не озираючись, поспішив далі.
  
  — Ти куди? — ображено запитав геолог.
  
  — В Ханти-Мансійськ, — кажу.
  
  Через хвилину я був удома. У коридорі на мене обрушився сусід-дошкільник Рома. Рома обійняв мене за ногу і сказав:
  
  — А ми з бабуленькой читали Кафку!
  
  Я закричав і кинувся геть. Однак Рома міцно тримав мене за ногу.
  
  — Тобі сподобалося? — запитав я.
  
  — Більш-менш, — відповів Рома.
  
  — Може, ти щось вигадуєш, старий?
  
  Тоді дошкільник виніс велику рвану книгу і прочитав:
  
  — РУФКИЕ НАРОДНІ КАФКИ!
  
  — Ти розумний хлопчик, — сказав я йому, — але трішки кульгавий. Не подарувати тобі рушницю?
  
  Так я і зробив...»
  
  — Браво! — сказала Фріда Штейн.
  
  Я замовив ще шампанського.
  
  — Я знаю, — сказала Фріда, — що ви пишете новели. Я можу їх прочитати? Вони у вас при собі?
  
  — При собі, — кажу, — у мене лише ті, яких ще немає.
  
  — Браво! — сказала Фріда.
  
  Я замовив ще шампанського...
  
  Вночі ми стояли в чистому під'їзді. Я хотів було поцілувати Фріду. Точніше кажучи, помітно похитнувся в її бік.
  
  — Браво! — сказала Фріда Штейн. — Ви напилися як свиня!
  
  З тих пір вона мені не дзвонила.
  
  Дні тяглися сірі й невиразні, як горобці за вікнами. Як листя старих тополь в смутному нашому палісаднику. Сон, кефір, робота, твори Золя. Я захворів та видужав. Придбав телевізор в кредит.
  
  Як-то раз біля «Метрополя» я зустрів колишнього однокласника Секина.
  
  — Де ти працюєш? — питаю.
  
  — В одному НДІ.
  
  — Гроші хороші?
  
  — Гарні, — відповідає Секин, — але мало.
  
  — Браво! — сказав я.
  
  Ми піднялися в ресторан. Він замовив горілки.
  
  Випили.
  
  — Чому ти сумний? — Секин торкнувся мого рукава.
  
  — У мене, — кажу, — комплекс меншовартості.
  
  — Комплекс меншовартості у всіх, — запевнив Секин.
  
  — І у тебе?
  
  — І в мене в тому числі. У мене комплекс твоєї неповноцінності.
  
  — Браво! — сказав я.
  
  Він замовив ще горілки.
  
  — Як там наші? — запитав я.
  
  — Багато хто померли, — відповів Секин, — наприклад, Шура Глянець. Глянець пішов купатися і пірнув. Та так і не виринув. Хоча пройшло вже більше року.
  
  — А Міша Ракітін?
  
  — Закінчує аспірантуру.
  
  — А Боря Зотов?
  
  — Слідчий.
  
  — Ривкович?
  
  — Хірург.
  
  — А Льова Баранів? Пам'ятаєш Льову Баранова? Спортсмена, тимуровца, переможця всіх олімпіад?
  
  — Баранов у в'язниці. Баранов спекулював шарфами. Півроку тому зустрічаю його на Садовій. Виходить Льова з Апраксина двору і питає:
  
  «Поясни мені, Секин, де логіка?! Купую болгарське ковдру за тридцять ре. Ділю його на вісім частин. Кожен шарф продаю за тридцять ре. Так де ж логіка?!.»
  
  — Браво! — сказав я.
  
  Він замовив ще горілки...
  
  Вночі я йшов по вулиці, розштовхуючи будинку. І раптом опинився серед колон Пушкінського театру. Коханці, бретеры, вусані прогулювалися тут же. Вони шуршало дакроновыми плащами, поширюючи запах сигар. Неподалік тьмяно поблискували автомобілі.
  
  — Гей! — закричав я. — Хто ви?! Чим займаєтеся? Звідки у вас стільки грошей? Я теж прагну бути господарем життя! Навчіть мене! І познайомте з Еліною Бистрицької!..
  
  — Ти хто? — запитали вони без виклику.
  
  — Та так, лише Єгоров, закінчив матмех...
  
  — Федю, — представився один.
  
  — Володя.
  
  — Толік.
  
  — Я — протезист, — посміхнувся Анатолій. — Гнилі зуби — ось моя сфера.
  
  — А я — закрійник, — сказав Володя, — і не більше того. Економно викроювати гульфик — чого ще я міг би тебе навчити?!
  
  — А я, — підморгнув Федя, — працюю в комісійному магазині. Знадобляться імпортні шмотки — дзвони.
  
  — А як же машини? — запитав я.
  
  — Які машини?
  
  — Автомобілі? «Волги», «Лади», «Жигулі»?
  
  — При чому тут автомобілі? — запитав Володя.
  
  — Хіба це не ваші автомобілі?
  
  — На жаль, ні, — відповів Толік.
  
  — А чиї ж? Чиї ж?
  
  — Пес їх знає, — сказав Федя, — чужі. Вони завжди тут стоять. Епоха така. Двадцяте століття...
  
  
  Задихаючись, я біг до свого дому. Господи! Торговець, стоматолог і кравець! І цим людям я заздрив все життя! Але про автомобілі вони, звичайно, збрехали! Зрозуміло, збрехали! А може, й ні!..
  
  Я вибіг з темними сходами. У мороці були скуповато розсипані зелені котячі очі. Лякаючи кішок, я рвонувся до дверей. Відчинив її французьким ключем. На телефонному столику лежав довгастий блакитний конверт.
  
  Якогось Єгорову, подумав я. Везе ж людині! Є ж такі щасливчики, мазуни фортуни! Про! Але ж це я — Єгоров! Я і є! Я самий!..
  
  Я розірвав конверт і прочитав:
  
  «Ви поганий, поганий, поганий, недобрий, негарний!
  
  Фріда Штейн.
  
  P. S. Перечитайте Гюнтера де Breuna, і ви розгадаєте моє серце.
  
  Ф. Штейн.
  
  Р. Р. S. Хтось забув у мене в під'їзді сатинові нарукавники.
  
  Ф. Ш.»
  
  Що все це значить?! — думав я. Торговець, стоматолог і кравець! Якийсь нехороший Єгоров! Якісь сатинові нарукавники! Але ж це я — Єгоров! Мої нарукавники! Я нехороша!.. А при чому тут Лев Толстой? Що ще Лев Толстой?! Ах так, мені ж потрібно перечитати Льва Толстого! І ще — Гюнтера де Breuna! Ось з завтрашнього дня і почну...
  Блюз для Натэллы
  
  У Грузії — краще. Там все по-іншому. Більше грошей, вина і геройства. Ширше жести і ближче долоню до рукоятці ножа...
  
  Жінки Грузії суворі, полохливі, їм услід не жартуй. Всяк знає: барикади пухнастих вій — неприступні.
  
  У Грузії клімату немає. Є лише сонце і тінь. Влітку тіні коротше, зимою — довші, і все.
  
  У Грузії — краще. Там все по-іншому...
  
  Я стискаю в руці заржавевшее це перо. Мої пальці тремтять, леденеют від страху. Адже інструмент занадто грубий. Де вже мені написати твій портрет! Твій портрет, Бокучава Нателла!
  
  Про Нателла! Ти — чаша на бенкеті бородатих і сильних! Ти — ковток джерельної води після бійки! Ти — сумний мотив, долетевший сюди з невідомих вікон! Ти — дощ, який застав нас у горах! І дерево, під яким ми врятувалися від зливи! І блискавка, що розділяє дерево на тріски!.. Ти юність прекрасної країни!..
  
  
  Щоранку Нателла розсовує важкі води Арагві. На березі залишається притиснутий каменем сарафан, годинник і літні туфлі.
  
  Нателла спливає, мінливе белея під водою. Тихо шелестять на березі кущі винограду «ізабель». А за кущами в цей момент вирують пристрасті. Там давно сидить навпочіпки Арчіл Пирадзе, зоотехнік.
  
  Годину тому Арчіл Пирадзе вийшов з дому.
  
  — Арчіл, — заявила баба Кеке Пирадзе, — я чекаю. Я хвилююсь, коли тебе немає. Ось дивись, я плюю на ганок. Поки воно сохне, ти повинен повернутися.
  
  — Добре, — сказав Арчіл.
  
  Стара плюнула і пішла в будинок. Тоді її син почав діяти. Він витягнув з-під ганку поржавіле рушницю. Потім зарядив його і попрямував до річки.
  
  Тепер він сидить навпочіпки і чекає. Нарешті змикаються води Арагві. Нателла ступає по гладким камінню...
  
  Що на світі прекрасніше цієї картини?! Яке це бачити Арчилу Пирадзе?! Арчилу, який приходить в безпам'ятство навіть від гіпсової статуї, що зображає коня?!.
  
  І тоді Арчіл Пирадзе вистачає своє поржавіле рушницю. Він підносить його вище і вище. Потім натискає на курок.
  
  Дим повільно розсіюється, змовкає гуркіт. Затихає далеке відлуння в горах.
  
  — Це знову ви, Пирадзе? — суворо каже Влад. — Так я і знала. Скільки це може тривати?! Я давно сказала, що не буду вашою дружиною. Навіщо ви це робите? Навіщо щодня стріляєте в мене? Як-то раз ви вже відсиділи п'ятнадцять діб за зґвалтування. Вам цього мало, Арчіл Луарсабович?
  
  — Я став іншою людиною, Нателла. Не віриш? Я вступив до інституту. Більш того, я — студент.
  
  — В це важко повірити.
  
  — У мене є зошити і книги. Є підручник під назвою «Хімія». Хочеш глянути?
  
  — Хабар комусь дали?
  
  — Уяви собі, немає. Безкоштовно є студентом-заочником.
  
  — Я рада за вас.
  
  — Так, вернися ж, Нателла. У тебе буде все — патефон, холодильник, корова. Ми будемо подорожувати.
  
  — На чому?
  
  — На каруселі.
  
  — Не можу. При всій привабливості до вас.
  
  — Я змінився! — вигукнув Пирадзе. — Вчуся. Потім і градом мені все дістається, Влад!
  
  — Не можу. У Ленінграді, на жаль, чекає мене аспірант Рабинович Григорій, я дала йому слово.
  
  — Я теж вивчусь на аспіранта. Прочитаю багато книг. Можна сказати, я вже прочитав одну книгу.
  
  — Як вона називається?
  
  — Вона називається — повість.
  
  — І більше ніяк?
  
  — Вона називається — Серафимович!
  
  — Особисто я імпоную більше Толстому, — сказала Влад.
  
  — Я прочитаю його книги. Нехай не хвилюється.
  
  — Тихо! — сказала Влад. — Ви чуєте?
  
  З-за кущів долинали ніжні слова:
  
  Ти сказала мені — ні!
  Та по снігу, ех, по снігу пішла.
  Був суворий твоя відповідь,
  Ніч мученьях,
  ах, у мученьях пройшла...
  
  По дорозі повільно йшов кіномеханік Гіго Зандукели з трофейною зброєю. Тридцять шість років зброя пролежала в землі. Його дерев'яне ложе зацвіло молодими пагонами. З дула стирчав жоржин.
  
  Побачивши Натэллу з Пирадзе, Гіго зупинився. Гвинтівку він тепер тримав у руках.
  
  — Ви прийшли, щоб убити мене, Гіго Рафаэлевич? — запитала Влад.
  
  — Є трохи, — відповів Гіго.
  
  — Усі тільки й роблять, що вбивають мене. То ви, Арчіл, то ви, Гіго! Лише аспірант Рабинович Григорій тихо пише дисертацію про каракатицах. Він — справжній чоловік. Я дала йому слово...
  
  Тут втрутився Пирадзе:
  
  — Хто дав тобі право, Гіго, вбивати Бокучаву Натэллу?
  
  — А хто дав право тобі? — запитав Зандукели.
  
  Одночасно пролунали два постріли.
  
  Гуркіт, дим, раскатистое ехо. Потім — сумний і докірливий голос Натэллы:
  
  — Благаю вас, не сваріться. Будьте друзями, Гіго і Арчіл!
  
  — І правильно, — сказав Пирадзе, — навіщо зайва кров? Чи Не краще розпити пляшку доброго вина?!
  
  — Мабуть, — погодився Зандукели. Пирадзе дістав з кишені «маленьку». Зірвав зубами жерстяну кришку.
  
  — Наповнимо келихи! — сказав він.
  
  Закинувши голову, Пирадзе з задоволенням випив. Передав пляшку Гіго. Той не примусив себе вмовляти.
  
  — Шкода, нема чим закусити, — сказав Арчіл.
  
  — У мене є цибулина, — зрадів Зандукели, — тримай. Я захопив її на випадок, якщо мене заарештують.
  
  — Будь здоровий, Рабинович Григорій! — сказали вони, допиваючи...
  
  
  Два тижні так швидко промчали. Закінчилася відпустка. У нашому промисловому місті — тісно і сиро.
  
  Завтра в одному ЦКЛ інженер Бокучава схилиться над кульманом. Її засмаглими руками будуть милуватися молоді, а також немолоді товариші по службі.
  
  Нателла йшла вздовж перону. Залишився нарешті позаду стукіт коліс і запах вокзальній гарі. Забута насип, що біжить під вікнами. Забуті темні хати. Забуті босоногі дітлахи, які дивилися услід поїзду.
  
  Дівчина зникла в натовпі, а я вперто йшов за нею. Я йшов, хоча давно вже втратив Бокучаву Натэллу з виду. Я йшов, бо належу до великого стану чоловіків. Я знаю, що грубий, сліпий, неохайний, розважливий, недовірливий, грубий, цинічний — буду йти до кінця.
  
  Я пишаюся невід'ємним правом дивитися тобі вслід. А посмішку твою я вважаю успіхом!
  Емігранти
  
  Район Нова Голландія — один з мальовничих куточків Ленінграда...
  
  Путівник
  
  Сонце вставало неохоче. Воно зачіпало фабричні труби. Кидалась під колеса машин на холодний асфальт. Блуждало в заростях телевізійних антен.
  
  В брудному маленькому сквері прокинулися одночасно Чикваидзе і Шаповалов.
  
  Ах, як славно попито було вчора! Як голосно проспівано! Які робилися спроби танцю! Як динамічний був замах протезом! Як інтенсивно маршрути прокладалися дружби і траси поглядів! Як був хороший охоплений лезгинкою Чикваидзе! (Вискакували гривеники з кишень, спростовуючи з легким дзвоном примат матерії над духом.) І як вони хиталися вночі, підтримуючи сильними боками будинку, підвалини, ліхтарі... І ось тепер прокинулися на купі щебеню...
  
  
  Шаповалов і Чикваидзе порилися в складках замазаною м'ятою одягу. Був витягнутий фрагмент копченої тюльки, пір'ячко цибулі, заіржавілий огризок яблука. Друзі мовчки поснідали.
  
  Познайомилися вони недавно. Їх згуртувала бійка біля закладу шампанських вин. В тісноті посваритися недовго. Взуття літнє, мозолі на увазі.
  
  — Я тебе заріжу! — закричав Чикваидзе. (Шаповалов віддавив йому ногу.)
  
  — Не тебе, а вас, — виправив Шаповалов.
  
  Потім вони довго боролися на тротуарі. І раптом Чикваидзе сказав, послабивши пальці на горлі Шаповалова:
  
  — Згадав, де я тебе бачив. На прем'єрі Тарковського в Будинку кіно...
  
  З тих пір вони не розлучалися.
  
  Будинки обступили маленький сквер. Бліде сонце вставало у них за плечима. Залишки нічної темряви ховалися серед сміттєвих баків.
  
  Друзі піднялися і вийшли на вулицю, залиту боязким квітневим сонцем.
  
  — Де ми перебуваємо? — звертаючись до першого зустрічного, запитав Чикваидзе.
  
  — У Новій Голландії, — спокійно відповів той.
  
  Хитнулися будинку. Заплямовані сонцем фасади косо поповзли вгору. Мостова, рванувшись з-під ніг, стрибками кинулася до горизонту.
  
  — Нічого собі, — сказав Шаповалов, — отакої! В Голландію з похмілля забрели!
  
  — Біда, — обізвався Чикваидзе, — пропадемо в незнайомій країні!
  
  — Головне, — сказав Шаповалов, — не падати духом. Ну, випили. Ну, перейшли кордон. Розповімо все щиросердно, може, і пробачать...
  
  — Я хочу додому, — сказав Чикваидзе. — Я не можу жити без Грузії!
  
  — Ти ж у Грузії зроду не був.
  
  — Зате я все життя щі варив з боржомі.
  
  Друзі помовчали. Повз з гуркотом проносились трамваї. Тихо шепотілися постарілі за ніч газети.
  
  — Зверни увагу! — закричав Чикваидзе. — Ось нелюди! Чорношкірого повели лінчувати!
  
  І вірно. По людній вулиці, піднімаючись над натовпом, йшов чорношкірий. Його міцно тримали під руки дві стрункі блондинки...
  
  — Будемо потайки на батьківщину пробиратися, — сказав Чикваидзе.
  
  — Найбідніші верстви допоможуть, — сказав Шаповалов.
  
  Вони перейшли міст. Потім минули аптеку і строкатий ринок.
  
  — Противний мені берег турецький, — задушевно виводив Чикваидзе.
  
  — І Африка мені ні до чого, — вторив йому Шаповалов.
  
  Друзі йшли по набережній. Згорнули на людну вулицю. Поблискували вітрини. Тануло морозиво. Посміхалися жінки і світлофори.
  
  — Подивися, благодать-то яка! — несподівано вигукнув Шаповалов.
  
  — Живуть непогано, — підтакнув Чикваидзе.
  
  — А як одягнені!
  
  — Адже це — Захід!
  
  — Кругом асфальт! Повно машин! А сонце?!
  
  — Ще б! Тут за цим стежать!
  
  Виникла пауза. Її порушив Шаповалов.
  
  — Датико, я хочу з тобою поговорити.
  
  — І я.
  
  — А ти зневажати мене не будеш?
  
  — Ні. А ти?
  
  — Може бути, того... Ну, як його?.. Притулку попросимо... Знову ж таки, приватна торгівля...
  
  — Нічні ресторани!
  
  — Закони джунглів!
  
  — Торжество бездуховності!
  
  — Ковбойські фільми!
  
  — Моральне і моральне розтління! — замружився Чикваидзе...
  
  
  Через хвилину друзі, обійнявшись йшли в бік площі. Там, діставши з кобури жменю вермішелі, снідав охоронець порядку, расцветкою нагадував снігура.
  Переможці
  
  Справа відбувається в спортивному залі академії Можайського. Всі чоловіки тут — широкоплечі. Манеж освітлений чотирма блоками люмінесцентних світильників. На шорсткому килимі топчуться фіналісти чемпіонату Росії. За центральним столиком — Жульверн Хачатурян, який отримав на Олімпійських іграх у Мельбурні кличку Російська Лев...
  
  Рік тому Хачатурян поступав в університет. Він був широкоплечим з абітурієнтів.
  
  Йшов іспит з російської літератури. Хачатурян всіх питав:
  
  — Пробач, що за питання тобі дістався?
  
  — Пушкін, — говорив один.
  
  — Мені пощастило, — вигукував Хачатурян, — саме цього я не вчив!
  
  — Лермонтов, — говорив другий.
  
  — Пощастило, — вигукував Хачатурян, — саме цього я не вчив!
  
  Нарешті підійшла його власна чергу. Суддя витягнув квиток. Там було написано: «Гоголь».
  
  — Вай! — закричав Хачатурян. — Яка невдача! Адже саме цього я якраз не вчив!..
  
  Втім, ми відволіклися.
  
  Інформатор промовив у мікрофон:
  
  — Увага! Фінальні сутички тривають. У синьому кутку Аркадій Дысин з Челябінська! В червоному — Олег Гарбузенко з Мелітополя!
  
  Зараз же на південній трибуні пролунав звук ляпаса. Як з'ясувалося, це були скромні оплески.
  
  Борці потиснули один одному руки і почали возитися.
  
  Кожен з них важив центнер. Кожному було за сорок. Обидва ходили перевальцем, а боротьбу ненавиділи з дитинства.
  
  Борці чіпали один одного, плескали по шиї, кашляли і відпочивали, стуливши животи.
  
  — Пасивна боротьба! — вигукнув інформатор. — Спортсменам робиться зауваження!
  
  Однак Дысин і Гарбузенко не реагували. Вони стали боротися ще делікатніше. Обидва знали свою справу. Обидва пам'ятали колишні сутички. Бра кермі, подвійний нельсон, захоплення, підсічка... Жорсткий брезентовий килим несподівано спрямовується вгору і плескає тебе з жахливим гнівом по потилиці...
  
  — Синій не бореться! — кричали глядачі. — Халтура! І червоний не бореться!..
  
  Однак Дысин і Гарбузенко не реагували. Боротьбу вони ненавиділи, а глядачів зневажали.
  
  Раптом щось сталося. Виникло відчуття тривоги і занепокоєння. Як ніби зупинилися годинник в міжнародному аеропорту. Глядачі і секунданти почали озиратися. Борці стомлено завмерли, спираючись один на одного.
  
  Всі втупилися на головного суддю. Справа в тому, що Жульверн Хачатурян безтурботно дрімав, опустивши голову на стос суддівських протоколів.
  
  Хачатурян спав. Присутні не наважувалися його будити. Рефері і бічні судді пішли в шашличну. Глядачі читали газети, в'язали, штопали шкарпетки, виспівували туристичні пісні.
  
  — Якби ти знав, як я ненавиджу спорт, — промовив Аркадій Дысин, — у мене гіпертонія.
  
  — І у мене, — сказав Гарбузенко.
  
  — Теж гіпертонія?
  
  — Ні, теж радикуліт. Плюс безсоння. Увечері ляжеш, вранці прокинешся, і потім цілий день без сну. То одне, То інше...
  
  — Пора зав'язувати, старий!
  
  — Давно пора...
  
  — Пробач, хто виграв? — зацікавився прокинувся Жульверн Хачатурян.
  
  — Яка різниця, — відповів Гарбузенко.
  
  Потім він сів на килим і закурив.
  
  — Тобто як? — занепокоївся Хачатурян. — Адже іноземці спостерігають! «Розцвітали яблуні і груші...» — ніжно проспівав він у бік західних кореспондентів.
  
  — «Попливли тумани над річкою», — жваво відгукнулися кореспонденти Гаррі Парасольку і Біллі Ард.
  
  — Аркаша виграв, — сказав Гарбузенко, що він гарний, нехай його і фотографують.
  
  — І ти нічого, — заперечив Аркадій Дысин, — ти — смаглявий.
  
  — Коротше, ти суддя, Жульверн Арамович, ти й вирішуй, — висловився Гарбузенко.
  
  — Який там суддя, — похитав головою Хачатурян, — Бог вам суддя, хлопці.
  
  — Ідея! — сказав Дысин, витяг монету, кинув її на килим.
  
  — Орел! — закричав Гарбузенко.
  
  Дысин задумався.
  
  — Решка, — мовив він нарешті. Хачатурян ступив уперед, придавив монету носком лакованого черевика.
  
  — Перемогла дружба! — урочисто вигукнув він.
  
  Залунали оплески. Спортсмени залишили зал, вийшли на вулицю. З-за рогу, качнувшись, виїхав тролейбус. Друзі піднялися в салон.
  
  Три бабусі делікатно поступилися їм місця.
  Чирков і Берендеїв
  
  До відставному полковнику Берендееву заявився далекий родич Мітя Чирков, випускник сільськогосподарського технікуму.
  
  — Дядько, — сказав він, — допоможіть! Надайте матеріальне сприяння у якості дванадцяти рублів! Інакше, боюся, піду невірною дорогою!
  
  — Один невірний крок, — реагував дядько, — ти вже зробив. Бо просиш грошей, яких у мене немає. Я ж всього лише полковник, а не генерал.
  
  — Тоді, — сказав Чирков, — дозвольте у вас тиждень жити і хоча б мимохідь харчуватися.
  
  — Та це утопія, — сказав культурний дядько, — поглянь! Бачиш, як тісно у нас від імпортної меблів? Де я тебе покладу? Між рамами?
  
  — Дядько, — підніс голос глухе родич, — не заподіюйте мені занепад сліз! Я добу не їв. Між іншим, від голоду я абсолютно втрачаю розум. А головне — відразу йду по хибній дорозі.
  
  — Дорогу здолає той, хто йде, — не до діла сказав Берендеїв.
  
  — До того ж я мерзну. Минулу зиму, будучи холодно, я не мав вигоневых кальсонів і шапки. Знаєте, чим це скінчилося? Я відморозив пальці ніг і вуха голови!..
  
  Запанувала важка пауза.
  
  Несподівано племінник вимовив:
  
  — Мало не забув. Я вам брянського самогону привіз.
  
  Берендеїв підняв повіки. Він просвітлів, ожвавився і потьмарився. Так, немов згадав першу любов, робітфак і будні Тсоавіахіму. Потім недовірливо промовив:
  
  — З буряка?
  
  — З буряка.
  
  — Очищений?
  
  — Очищений.
  
  — Двічі?
  
  — Тричі, дядько, тричі!
  
  — Давай його сюди, — вимовив Берендеїв, — хочу глянути. Просто заради інтересу.
  
  Племінник розстебнув штани і витяг звідкись ззаду булькающую грілку.
  
  Дядько приніс з кухні макарони, нагадують білизняні мотузки. Дістав із шафи склянки. Грілка, змінюючи обриси, билася в його руках, як щука.
  
  — Будьмо здорові! — сказали вони хором.
  
  — Закусывай! — широко пригощав дядько. — Сіль бери, не жалій!
  
  Вони випили знову, розчервонілися, закурили.
  
  Дядько розлив по третій і сказав:
  
  — Ех, Мітька! Заздрю я тобі! Сім рочків пройде, і не дізнаєшся ти рідного села! Колгоспні поля заллємо асфальтом! Всі пасовища кахлем облицюємо! У кожному стійлі буде телевізор! У кожній хаті — пральна машина! Ще Ленін наказав стирати грань між райцентром і селом...
  
  — Це точно, — підтакував Митя, — це без сумніву.
  
  Він зняв дощовик, повісив на цвяшок. Гвоздик виявився мухою і злетів. Дощовик впав на підлогу.
  
  — Дива, — сказав Митя.
  
  Потім він потайки розв'язав шнурки на черевиках.
  
  А дядько все не вгамовувався:
  
  — Побудуємо комунізм! Поголовну безграмотність ліквідуємо! Кухарка буде керувати державою!..
  
  — Це б не зле, — кивав племінник.
  
  — Є, звичайно, незадоволені. Які на службі у імперіалістів. Декаденти! Але їх мало. Зауваж, навіть у російському алфавіті приголосних більше, ніж незгодних...
  
  — Ще б пак, — погоджувався племінник.
  
  Вони знову випили.
  
  Несподівано дядько схопив Дмитра за руку і прошепотів:
  
  — Слухай, давай полетимо!
  
  — Це як же?! — розгубився племінник.
  
  — Дуже просто. Як Валентина Терешкова. Зітхнемо повною груддю. Поглянемо на світ широко розкритими очима...
  
  Дядько підійшов до вікна. Потім відчинив його і виліз на карниз. Мітя пішов за ним. Під Митиными башмаками гуркотіло покрівельне залізо. З-під ніг його шарпнувся голуб, дряпаючи жесть. Пальцями він тримався за раму, всіяну горбиками олійної фарби.
  
  — Поїхали! — скомандував Берендеїв.
  
  — Лечу-у, — відгукнувся Митя.
  
  І ось герої летять над сонною Фонтанкой, огинають телевізійну вежу, минуть передмістя. Позаду залишаються готичні шпилі Таллінна, куполи Ватикану, Егейське море. Земля зменшується до розмірів стандартного шкільного глобуса. Від космічного пилу сльозяться очі.
  
  Внизу ледве помітні гірські хребти, океани, лісові масиви. Тьмяно поблискують райони вічної мерзлоти.
  
  — Благодать-то яка! — вигукує полковник.
  
  — Шкода тільки, випивка залишилася вдома, — відгукується Митя.
  
  Але дядько вже голосно вигукує:
  
  — Братський привіт мужньому народові В'єтнаму! Руки геть від соціалістичної Куби! Хай живе непорушна єдність країн — учасників Варшавського блоку!
  
  — Бий жидів, рятуй Росію! — відгукується Митя...
  
  
  Приземлилися вони в дві години ночі. Над дядиным під'їздом жовтіла тьмяна лампочка. Чорний кіт незалежно прогулювався біля сміттєвих баків.
  
  — Ну, прощай, — сказав Берендеїв, виймаючи ключі.
  
  — Тобто як це? — розгубився племінник. — Ви жартуєте! Разом освоювали космос, а я тепер повинен спати на газоні?!
  
  — Тут чисто, — відповів йому Берендеїв, — і температура нормальна. Липень на дворі. Ну, прощай. Кланяйся російською березок!
  
  Важка, оббита коленкором двері зачинилися.
  
  
  Кілька хвилин Чирков простояв у заціпенінні. Потім обхопив свою ліву ногу. Витяг зубами з підметки цвях, який цілий тиждень вражав його стопу. Надряпав цим цвяхом близько таблички з дядькової прізвищем короткий всеосяжне лайка. Потім глибоко зітхнув, сатанінськи усміхнувся і попрямував невірною дорогою.
  Колись ми жили в горах
  
  Колись ми жили в горах. Ці гори кошлатими псами лежали біля ніг. Ці гори давно вже стали ручними, тягаючи неспокійну поклажу наших осель, наших війн, наших пісень. Наші вогнища опалили їм шерсть.
  
  Колись ми жили в горах. Хмари овець покривали квітучі схили. Струмки стрімкі, пінисті, білі, як ніж, і гнів, — огинали важкі, мокрі валуни. Сонце плавилося на міцних вірменських потилицях. В кущах блукали тіні, лякаючи обережних.
  
  Йшли роки, зваливши на плечі тягар розплавленого сонця, обмахуючись місцевими журналами, уповільнюючи кроки, щоб купити ескімо. Йшли роки...
  
  Колись ми жили в горах. Тепер ми населяем кооперативи...
  
  
  Вчора зателефонував мій дядько Арменак:
  
  — Приходь до мене на день народження. Я народився — завтра. Не прийдеш ображуся і вдарю...
  
  До мого приходу гості були в зборі.
  
  — Чотири роки тебе не бачив, — зрадів дядько Арменак, — прямо скучив!
  
  — Одинадцять років тебе не бачив, — підхопив дядько Ашот, — страшенно скучив!
  
  — Перший раз тебе бачу, — ступив до мене дядько Хорен, — страшенно скучив.
  
  Тут всі заридали, а я пішов на кухню. Мені хотілося обійняти тітоньку Сирануш.
  
  Тридцять років тому Арменак викрав її з дому старого Беглара. Ось як була справа.
  
  Арменак під'їхав до будинку Терматеузовых на рудому коні. Там він притулив скакуна до паркану і вигукнув:
  
  — Беглар Хомич! У мене є справа до тебе!
  
  Був дзвінкий червневий полудень. Беглар Хомич вийшов на ганок і гнівно запитав:
  
  — Чи ти збираєшся викрасти мою єдину дочку?
  
  — Я не проти, — погодився дядько.
  
  — Хто її тобі рекомендував?
  
  — Саркіс рекомендував.
  
  — І ти вирішив її вкрасти?
  
  Дядько кивнув.
  
  — Твердо вирішив?
  
  — Твердо.
  
  Старий ляснув у долоні. Негайно з'явилася Сирануш Бегларовна Терматеузова. Вона підняла обличчя, і в світі відразу ж утвердилося негода її темних очей. Нестримно ринула злива її волосся. Побежденное сонце відступило в зарості ожини.
  
  — Бажаю вам щастя, — промовив Беглар, — не затримуйтесь. Погоню вишлю хвилин через сорок. Мої сини як раз повернуться з лазні. Думаю, вони захочуть тебе вбити.
  
  — Звичайно, — кивнув Арменак.
  
  Він ступив до паркану. Але тут з'ясувалося, що скакун закляк.
  
  — Нічого, — сказав Беглар Хомич, — я дам тобі мій велосипед.
  
  Арменак посадив заплакану Сирануш на раму дорожнього велосипеда. Потім сказав, звертаючись до Беглару:
  
  — Хотілося б, батько, щоб гонитва виглядала нормально. Нехай надінуть чисті сорочки. Знаю я твоїх синів. Не довелося б червоніти за цих хлопців.
  
  — Їдь і не турбуйся, — запевнив старий, — пожену я організую.
  
  — Ми чекаємо їх у шашличній на горі.
  
  Арменак і Сирануш розчинилися в хмарі пилу. Через півгодини вони сиділи в шашличній.
  
  Ще через півгодини відчинилися двері і увірвалися брати Терматеузовы. Вони були в темних костюмах і чистих сорочках. Кудлаті папахи диміли на їх безпутних головах. Від шалених криків на стінах виникали підпалини.
  
  — О, шакал! — крикнув старший, Арам. — Ти викрав нашу єдину сестру! Ти помреш! Гей, хто там ближче, убийте його!
  
  — Пгоклятье, — грассируя сказав молодший, Леван, — вибачте мене. Я залишив наше гужье в багажнику таксі.
  
  — Добре, що я записав номер машини, — заспокоїв середній, Гіго.
  
  — Але ми любимо один одного! — вигукнула Сирануш.
  
  — Ось як? — здивувався Арам. — Це міняє справу.
  
  — Тим більше що рушниця ми втратили, — додав Гіго.
  
  — Можна і пгидушить, — сказав Леван.
  
  — Краще вип'ємо, — миролюбно запропонував Арменак...
  
  З тих пір вони не розлучалися...
  
  
  Я обійняв тітоньку і запитав:
  
  — Як здоров'я?
  
  — Хвораю, — відповіла тітонька Сирануш. — Треба б у поліклініку заглянути.
  
  — Ти заглянь у власний паспорт, — відгукнувся грубіян Арменак. І додав: — Там все написано...
  
  Між тим гості сіли за стіл. У центрі мерехтіло хокейне поле холодцю. Алою трояндою цвіла шинка. Хитромудрий узор вінегрету спростовував геометричну простоту сирів і масел. Нашарування ковбас вселяли думку про їх зловісної передісторії. Обладунки оселедців тьмяно відбивали промені німецьких бра.
  
  Дядько Хорен підняв келих. Всі затихли.
  
  — Я радий, що ми разом, — сказав він, — це чудово! Вірменам давно вже пора об'єднатися. Звичайно, всі народи рівні. І білі, і жовті, і червоношкірі... І ці... Як їх? Ну? Помісь білого з негром?
  
  — Мули, мули, — підказав грамотій Ашот.
  
  — Так, і мули, — продовжував Хорен, — і мули. І все-таки вірмени — особливий народ! Якщо ми об'єднаємося, всі будуть поважати нас, навіть грузини. Так вип'ємо ж за нашу батьківщину!
  
  Дядько Хорен прожив важке життя. До війни він десь завідував постачанням. Потім виявилася розтрата — мільйон.
  
  Суд тривав місяць.
  
  — Ви засуджені, — урочисто оголосив суддя, — до виняткової міри покарання — розстрілу!
  
  — Вай! — закричав дядько Хорен і впав на підлогу.
  
  — Вибачте, — посміхнувся суддя, — я пожартував. Десять діб умовно...
  
  Старіючи, дядько Хорен любив розповідати, як він постраждав в важкі роки єжовщини...
  
  
  За столом було гамірно. Винні плями уподібнювали скатертину географічній карті. Зсуви тарілок погрожували катастрофою. У тремтячих руїнах холодцю біліли недопалки.
  
  Дядько Ашот підняв келих і вигукнув:
  
  — Вип'ємо за нашого батька! Пам'ятаєте, який це був мудрий чоловік?! Пам'ятаєте, як він бив нас віжками?!
  
  Раптом дядько Арменак ляснув себе по животу. Потім він брикнув ногою сервант полірований. Почалися танці!
  
  Дядько Хорен повернувся до мене і сказав:
  
  — Мало горілки. Ти наймолодший. Іди в гастроном.
  
  — А далеко? — питаю.
  
  — Туди — два квартали і назад — приблизно стільки ж.
  
  Я вийшов на вулицю, залишаючи за спиною гуркіт хорового співу і танцювальний гул. Відчуття було таке, наче двісті чоловік разом приміряють калоші...
  
  
  Через п'ятнадцять хвилин я повернувся. До дядиному оселі з'їжджалися пожежні машини. На балконах стояли цікаві.
  
  З вікон четвертого поверху йшов дим, розчиняючись в блакитному просторі неба.
  
  Парадні двері відчинилися. Міліціонери вивели під руки дядька Арменака.
  
  Помітивши мене, дядько пожвавився.
  
  — Вірменам давно пора об'єднатися! — вигукнув дядько.
  
  І ступив в мою сторону.
  
  Але міліціонери міцно тримали його. Вони вели мого дядька до автомобілю з гратами на вікнах. Дверцята зачинилися. Машина зникла за поворотом...
  
  
  Тітонька Сирануш розповіла мені, що сталося. Виявляється, дядько запропонував розвести багаття і засмажити шашлик.
  
  — Ти изгадишь паркет, — зупинила його Сирануш.
  
  — У мене є в портфелі трохи покрівельного заліза, — сказав дядько Хорен.
  
  — Неси його сюди, — наказав мій дядько, оглядаючи фінська стіна...
  
  
  Колись ми жили в горах. Вони ходили табунами уздовж південних кордонів Росії. Ми привчили їх до неволі, до ярму. Ми не розлюбили їх. Але ця любов залишилась тільки в піснях.
  
  Коли ми були чорніше. Цілими днями ми валялися на березі Севана. А побачивши красиву дівчину, писали тріскою на животі слова любові.
  
  Коли ми скакали верхи. А зараз плещемся в тролейбусних заплавах. І спимо на ходу.
  
  Коли ми спускалися в льох. А зараз біжимо в гастроном.
  
  Ми віддали перевагу горам — круті схили новобудов.
  
  Ми ображаємо дружин і розводимо багаття на паркеті.
  
  АЛЕ КОЛИСЬ МИ ЖИЛИ В ГОРАХ!
  Дві сентиментальні історії
  Ослик повинен бути худим
  (Сентиментальний детектив)
  
  Події, викладені в цій сумній повісті, засновані на реальних фактах. Автор лише змінив координати потужного радянського ракетодрома, а також по батькові директора хімчистки, з'являється в заключних розділах.
  
  Автор висловлює щиру вдячність співробітникам ЦРУ, майору Гаррі Парасольці і лейтенанту Біллі Ярду, надали в його розпорядження секретні документи величезної державної важливості.
  
  І нарешті, автор приносить вибачення за ті симпатії, які він має до центрального героя, і більше того — картає себе за це, але на жаль, нерозумно було б думати, що наші пристрасті рвуться в бій лише за наказом чесноти!
  
  Ранок Джона Сміта складалося з крижаного душу, млявою суперечки з масажистом, чашки кави і найміцнішої сигарети «Голуаз».
  
  Джон виглянув у вікно. У блідому вуличному світі розчинялися вогні реклам. Останні настирливі мерехтіли відблиски на кришці радіоли.
  
  Джон Сміт ліг на диван і розірвав бандероль з американським військовим журналом.
  
  Пролунав дзвінок. Джон Сміт, тихо вилаявшись, підняв трубку.
  
  — Так, сер, — промовив він, — дуже добре, сер, як вам буде завгодно, сер. О'кей!
  
  Джон Сміт одягнувся і після марних спроб викликати ліфт спустився вниз. На рівні другого поверху його наздогнала яскраво освітлена кабіна. Там цілувалися.
  
  Джон Сміт з роздратуванням відвернувся і одразу подумав: «Я старий».
  
  Біля під'їзду його чекав маленький службовий «Бугатті». Шофер кивнув, не повертаючи голови. Джон сів у машину і професійно відкинувся на апельсинового кольору столом, щоб його не можна було бачити з вулиці.
  
  Через кілька хвилин автомобіль загальмував біля цегляної будівлі з широкими вікторіанськими вікнами.
  
  Джон Сміт кинув у вузьку щілину свій жетон і, минувши турнікет, піднявся на четвертий поверх.
  
  Майор Кайлі зустрів його на порозі. Це був високий офіцер з мужніми рисами обличчя. Навіть лисина не робила його смішним.
  
  Секретарка принесла пляшку віскі, лід і два келихи. Привітно посміхнувшись Джону Сміту, вона непомітно ворухнула плечима, поправляючи білизна.
  
  — Я стурбований вашим станом, Джонні, — почав майор, — ви втрачаєте форму. Нещодавно один із співробітників бачив вас у музеї класичного мистецтва. Ви роздивлялися картини старих майстрів. Якщо розвідник подовгу затримується близько старовинних полотен, це не до добра. Ви пам'ятаєте випадок з майором Барлоу? Він пішов на концерт органної музики, а через тиждень викинувся з хмарочоса. На місці його загибелі виявили лише службовий жетон. Загалом, майора Барлоу ховали в коробці з-під сигарет...
  
  — Який жах, — промовив Джон Сміт.
  
  — Я радий, що співробітник помітив вас в музеї і попередив мене.
  
  — Дозвольте дізнатися, сер, що робив у музеї ваш співробітник?
  
  — Так, дурниці, — відповів майор, — брав дактилоскопічні відбитки у конголезького генерала Могабчи. Напередодні генерал Могабча знайомився з експозицією, і відбитки його пальців збереглися на стегнах мармурової Венери.
  
  — Я знаю цю копію, сер, — промовив Джон Сміт, — еклектична річ, безформна, груба.
  
  — Генерал дотримувався іншої думки. Втім, ми відволіклися.
  
  — Слухаю вас, сер.
  
  Майор розлив віскі. Шматочок льоду дзенькнув об стінку келиха.
  
  — Мені б не хотілося втратити вас, Джонні. Я не має наміру позбавляти себе ваших послуг. Ми вас цінуємо. У минулому ви відмінний працівник і чесний американець. Чесний американець це той, хто продається один раз в житті. Він призначає собі ціну, отримує гроші і потім стає непідкупним. В останні місяці з вами щось скоїлося. У мене таке відчуття, ніби всі залізні деталі у вас замінили поліетиленовими. Ви не поглянули на мою секретарку, ви не допили віскі, коротше, ви не в формі.
  
  — Видно, я старію, сер.
  
  — Нісенітниця! Візьміть себе в руки. Ми вирішили допомогти вам, Джонні. Необхідно, щоб ви знову повірили в себе. Два роки простою відбилися на вашому стані. Вам треба жити нормальним життям.
  
  Джон Сміт прикрив очі. Він одразу побачив пологий берег Адріатичного моря, стукіт м'яча неподалік, збірник Джойса, темні окуляри...
  
  — Ми вирішили послати вас до Москви, Джон Сміт. Ви чимось невдоволені?
  
  — Я офіцер і не обговорюю накази начальства, — сказав Джон Сміт.
  
  Майор Кайлі з задоволенням ляснув його по плечу, ступив до стіни і, відкинувши муарову фіранку, вказав на карту світу.
  
  — Нас цікавлять стратегічні об'єкти росіян в квадраті В-15. Так ось, ви опиняєтеся в Росії, вступаєте на роботу, заводите друзів, а через рік до вас є колега, і ви починаєте спільні акції. Все зрозуміло?
  
  — Так, сер.
  
  — Гадаю, ви не втратили навички оперативної роботи. Мені коштувало великої праці відстояти вашу кандидатуру перед генералом Річардсоном. Ви повинні виправдати мої надії, Сміт.
  
  — Не сумнівайтеся в цьому, пане майор.
  
  — Вас очікує ланцюг пригод. Мало що зустрінеться на вашому шляху. Вам доведеться ризикувати. Від вас потрібна фізична сила і витривалість. Наприклад, ви зможете переплисти річку?
  
  — Так, сер.
  
  — Головне — плисти не вздовж, а впоперек.
  
  Джон Сміт кивнув, даючи зрозуміти, що вважає це зауваження цінним.
  
  — Вам потрібно підготуватися, вдосконалюватися в мові. Як по-російськи «гуд бай»?
  
  — До побачення, щасливо залишатися, будь здоров.
  
  — В СРСР треба працювати обережно. Не здумайте пропонувати російським гроші. Ви ризикуєте отримати в морду. Росіян треба просити. Просіть, і вам дадуть. Наприклад, ви знайомитеся в ресторані з директором військового заводу. Не дай бог сунути йому хабар. Ви обіймаєте директора за плечі і після третьої чарки говоріть тихо і задушевно: «Вова, не в службу, а в дружбу, накидай мені на серветці план твого установи».
  
  — Я врахую ваші поради, містер Кайлі.
  
  — Ви повинні будете приймати до уваги відому суворість російських звичаїв. Гомосексуалізм, наприклад, у них в цілковитому занепаді. У Росії за це судять.
  
  — А за геморой у них не судять? — буркотливо поцікавився Джон Сміт.
  
  Майор підійшов до столу, висунув шухляду, дістав звідти брикет вершкового морозива і розламав його.
  
  — Морозиво замінить вам пароль, — сказав він, — одна половинка буде в вас, інша — у людини, який з'явиться через рік. Ви з'єднаєтеся і почнете діяти разом. Ну, здається, все. Можете йти. У дев'ятому відділі отримаєте легенду і необхідне спорядження. Дайте-но я потисну вашу руку.
  
  
  Джон Сміт вийшов на ганок особняка. Посеред зеленого газону обертався шланг з блискучим наконечником. Був полудень. Біля державних установ зупиняються автомобілі.
  
  Джон Сміт ішов уздовж огорожі. Зупинився, дістав сигарету. З кулака його вузьким білим лезом вислизнуло полум'я газової запальнички. Вогник на сонці був майже невидимий.
  
  Розвідник завернув за ріг... «Бугатті» повільно їхав за ним, притискаючись до тротуару. Потім він нахилився до водія, який вислухав його, не повертаючи голови.
  
  — Ви б їхали додому, Роджер, мені треба побути на самоті.
  
  Машина рвонулася вперед, негайно загубившись у вуличному потоці.
  
  В цей день Сміт прийшов додому пізніше звичайного. Краватка стирчав у нього з кишені. Він здолав три сходових прольоту, немов забрався по вантах в дев'ятибальний шторм. Двері кокетувала з ним, водила за ніс, нарешті в замковій щілині зі стуком утвердився ключ. Джон Сміт, хитаючись, перетнув свої апартаменти, чмокнув боксерську грушу і заснув на дивані, не знімаючи континентальних стетсоновских напівчеревиків.
  
  
  Темної березневої ночі американський військовий «Спітфайр» перетнув західний кордон Радянського Союзу.
  
  Джон сидів поруч з пілотом. У кабіні було тісно. Льотчик, пересуваючи важелі, зачіпав коліна Джона Сміта.
  
  Крізь ілюмінатор виднілося небо усипане зірками. Внизу рідко і безладно мерехтіли вогні.
  
  — Ми наближаємося, сер, — зауважив льотчик, глянувши на фосфоресціюючий пульт.
  
  — Бажаю успіху, — додав він після того, як розвідник відкинув кришку люка.
  
  — Дякую, — сказав Джон Сміт і ступив у чорну безодню.
  
  «Спітфайр» промчав повз.
  
  Хвилина. Друга. Третя. Земля, швидко збільшуючись, летіла назустріч. Стали видні обриси дерев.
  
  — Ах, чорт, ледь не забув! — вигукнув Джон Сміт і рвонув дюралевое кільце.
  
  В ту ж секунду з ранця, який бовтався у нього за спиною, зі свистом вислизнуло шовкове біле полум'я парашута, пішов сильний поштовх, стропи натяглися, і над головою Джона Сміта утвердився широкий, злегка вібрує купол.
  
  Ще через хвилину розвідник, зігнувши коліна, опустився в податливий березневий сніг.
  
  Парашут лежав поруч, поволі опадаючи.
  
  Джон Сміт озирнувся. Темний ліс оточував невелику галявину. З-за дерев визирали зорі.
  
  «Для початку непогано», — подумав Джон Сміт.
  
  Він встав, скинув ранець, притягнув за ремені білу тканину, зім'яв її і підпалив.
  
  У правій кишені лежали фальшиві документи, в лівому — браунінг, ампула з отрутою відтягувала комірець сорочки.
  
  «Омніа меа мекум порто, — невесело усміхнувся Джон Сміт, — все моє ношу з собою!»
  
  Він дістав консерви і поїв. Потім підкинув суччя у вогнище, розстелив брезентовий плащ і задрімав.
  
  Снилися йому далекі роки. Залитий сонцем стадіон політехнічного коледжу. Футбольне поле. Зелена трава. Смуги мокрою вапна. За бар'єром натовпу глядачів з програмками в руках. Музиканти в білих куртках виконують національний гімн. Один за одним виходять футболісти. Другим йде він, Джонні Сміт, молодий, засмаглий. На ньому бутси з шипами, смугаста фуфайка і гетри. У зігнутій руці він тримає шолом...
  
  Джон Сміт відчув на собі чийсь пильний погляд.
  
  Він вихопив пістолет з кишені.
  
  Перед ним стояв тамбовський вовк і дружньо посміхався.
  
  — Привіт, — сказав тамбовський вовк.
  
  — Хеллоу! — вимовив розвідник, ніяково ховаючи браунінг в кишеню.
  
  — Не розбудив?
  
  — Мені якраз пора вставати.
  
  — Змерзли?
  
  — Є трохи.
  
  — Ви, власне, що тут робите?
  
  — Та так... гриби збираю.
  
  — А парашут спалили?
  
  — Природно. Сідай, погрійся.
  
  — Дякую. Справи.
  
  — Як знаєш.
  
  — Піду.
  
  — До побачення, друже.
  
  — Чао, — промовив тамбовський вовк і розчинився у темряві.
  
  Рано вранці Джон Сміт вийшов з лісу і по горбатій дорозі покрокував до темніє на тлі снігу домівках робочого селища.
  
  Маленькі старі халупи були винесені на околицю прибоєм шиферних та черепичних дахів, а в самому центрі траплялися двоповерхові кам'яні будови з яскравими вивісками і привабливими вітринами.
  
  Назустріч йшли чоловіки в ватниках і жінки в темних хустках. Їх особи були по-ранковому хмуры.
  
  Джон Сміт уповільнив кроки біля дверей сільмагу.
  
  Зі стуком бився на вітрі газетний аркуш. Біля узбіччя, схилившись, стояла вантажна машина.
  
  Розвідник зайшов у магазин, купив велосипед «ХВЗ», сів на нього і поїхав у Москву.
  
  Сонце без зусиль пливла поруч. Його невагомі березневі промені падали на ободи та спиці. По боках від дороги лежала біла гладь, штопанная заячими слідами. Колеса грузли в рідкому снігу. Ліс здалеку здавався глухим і похмурим.
  
  Джон Сміт крутив педалі і насвистував пісеньку, яку чув від одного лейтенанта в оперативному центрі:
  
  Кожен вечір б'ють кремлівські куранти
  І сяє над бульварами захід
  Вся Москва давно заснула, але не дрімають диверсанти,
  До ранку у передавачів сидять.
  
  Якщо Бог не нагородив тебе талантом,
  Не журися, в цьому немає твоєї вини,
  Хтось виріс комерсантом, хто виріс диверсантом,
  Адже на світі всі професії потрібні?
  
  В цю секунду чорна тінь метнулася під колеса. Посеред дороги стояв тамбовський вовк.
  
  — Я передумав, — сказав він, — візьми мене з собою. Разом будемо хуліганити. Погано, брат, в лісі. Ні друзів, ні близьких. Набридла мені вся ця некомунікабельність.
  
  — Проблема номер один, — кивнув Джон Сміт.
  
  — Знаєш, як жартують у нас в тамбовських лісах? «Вовк вовка — людина». Битися не з ким. Одні зайці. Мрію про справжній справі. Коротше, візьми мене з собою — денщиком, ординарцем, комісаром...
  
  Розвідник подивився на нього з сумнівом.
  
  — Вести себе вмієш?
  
  — Ще б. І взагалі, я можу зійти за фарбованого пса.
  
  Джон Сміт задумався. Велосипед лежав біля його ніг. Переднє колесо оберталося, і спиці мерехтіли в променях небагатого зимового сонця.
  
  — Гаразд, — сказав нарешті розвідник, — беру. Тільки врахуй, головне в нашій справі — дисципліна. Зрозумів?
  
  — Так, сер, — просто відповів вовк.
  
  — І щоб на людей не кидався.
  
  — Це я-то? — образився сірий. — Так моя основна якість — людинолюбство.
  
  Розвідник сів на велосипед, і вони помчали далі.
  
  Вовк робив величезні стрибки, наспівуючи:
  
  У розпал неспокійного століття,
  У боротьбі всіляких ідей,
  Люблю людини, люблю людини,
  Адже я гуманіст за своєю природою!
  
  Люблю людини в томаті,
  А також люблю в сухарях,
  І в супі люблю, і в столичному салаті,
  Люблю людини і славлю у віках!
  
  Москва зустріла наших героїв сяйвом церковних куполів, нескінченним людським потоком, грудками брудного снігу з-під шин проносившихся повз автомобілів.
  
  Розвідник пообідав у буфеті самообслуговування, а новому другові, якого залишив на вулиці, прив'язавши до велосипедної рами, виніс два бутерброди з шинкою, загорнуті в серветку.
  
  Потім вони попрямували до ринку. Уздовж стін темніли і поблискували калюжі, капало з дахів. Теплий березневий вітер налітав з-за рогу.
  
  Друзі, не торгуючись, зняли з сумною вдови кімнату з панорамою на Химкинское водосховище.
  
  — А пес ночами не буде гавкати? — запитала господиня.
  
  Сірий від приниження мало не вилаявся. Джон Сміт вчасно наступив йому на лапу.
  
  — Не буде, — запевнив розвідник, — він вихований.
  
  — Розумні очі у вашої собачки, — вимовила вдова, — наче хоче щось сказати, але не може.
  
  Кімната була світлою і просторою. Над столом висіла пожовкла фотографія чоловіка в солдатській гімнастерці і в окулярах. Господиня забрала її з собою.
  
  Джон Сміт сунув браунінг під подушку, розстелив у кутку для вовка старе пальто.
  
  — Ось ми і влаштувалися, — сказав він.
  
  — А коли йдемо на справу? — поцікавився тамбовський вовк.
  
  — Головне наше завдання — освоїтися в Москві. Подальші вказівки надійдуть незабаром.
  
  — Може, покусати кого з членів уряду?
  
  — Забороняю! — Джон Сміт ляснув по столу долонею. — Ти провалиш нас обох. Ніякого поспіху. Терпіння і мужність — ось основні чесноти розвідника.
  
  — Тоді хоч слово яке нацарапаем на паркані?
  
  — Я сказав — ні.
  
  — Може, намусорим де? — не вгамовувався вовк.
  
  — Ні в якому разі, — сказав розвідник, приймаючи офіційний тон, — ви зрозуміли мене, капрал?!
  
  — Так.
  
  — Ви хотіли сказати: «Так, сер».
  
  — Так, сер, — пробурмотів тамбовський вовк і неголосно додав: — Анархія мати порядку!
  
  
  Щоранку Джон Сміт гуляв зі своїм другом на пустирі, огинаючи нашарування бетонних секцій, напівзогнилі дошки, іржаві фрагменти арматури, крокуючи серед битих стекол, скам'янілих і непарних черевиків, консервних банок, мерцавших з-під льоду, як риби, потім він відводив тамбовського вовка додому, збігав сходами вниз, плескала двері за його спиною, і опинявся на займаних невпевненими березневими променями вулицях древньої столиці.
  
  Він заходив у булочні і пивні, годинами сидів без потреби у адміністратора виконкому, нудився в черзі за говяжьими сардельками, оголошував пронизливими криками склепіння залу в Лужниках, придивлявся до незнайомої державі. Він купував лотерейні квитки, їздив у метро, дивився, як працюють водолази, перекладав бабусь через вулицю, гортав «Тиждень», завмирав перед картинами в Третьяковській галереї, розбороняв хлопчаків у міському саду, годував воробйов і, розкривши пальто, дивився на сонце.
  
  
  Настав квітень. Блискуча крижана бахрома увінчала карнизи, розкішшю нагадуючи орган протестантського собору в Манхеттені.
  
  Як-то раз Джон Сміт зауважив оголошення, аркуш зі шкільного зошита, приклеєний до водостічної труби. На ньому расплывшимися літерами було написано: «Хімчистці № 7 потрібен механік».
  
  Це мені підходить, вирішив Джон Сміт, саме те, що мені треба. Скромний маленький трудівник хімчистки ні в кого не викличе підозри.
  
  Через п'ять хвилин він сидів у кабінеті завідувача. Над столом висів портрет Дмитра Івановича Менделєєва. Поруч біліли графіки і прейскуранти. На дверях бовталася табличка — «Не курити!». Брудна рука перекреслила «НЕ» тремтячою лінією.
  
  «Опозиція не дрімає», — зауважив Джон Сміт.
  
  — Я прочитав ваше оголошення, — сказав розвідник.
  
  — Механік ось так необхідний, — сказав завідувач, — був у нас чудовий механік, згорів на роботі. У буквальному сенсі. Пішов він до тестя на іменини. Сім днів потім на роботу не виходив. На восьмий день з'явився, замовив у буфеті гарячий шніцель, лише відкусив і відразу спалахнув, як бенгальська свічка...
  
  — Я хотів запропонувати свої послуги, — мовив Сміт.
  
  — Документи дозвольте глянути.
  
  Розвідник вийняв з кишені фальшиві новенькі чудові папери.
  
  — Влаштовуйтесь, — мовив завідуючий.
  
  Відтоді щоранку розвідник згортав у задохнувшийся серед кам'яних брил провулок, надовго зникав у машинному відділенні хімчистки, де вібрувала центрифуга, фарба летіла зі стелі і нестерпно пахло вареними ботами.
  
  Джон Сміт зачищав клапана, стежив за рівнем води в балонах, міняв індикаторні трубки, сторожко вслухаючись в нерівний пульс машин.
  
  Як-то раз він затримався, змінюючи ізоляцію, а коли вийшов з-за прилавка, прямуючи до дверей, то побачив Надю, яка стояла перед дзеркалом і насупившись себе роздивлялася.
  
  Вони пішли поруч, поринули в сонячний і мокрий день квітня, а у них за спиною нічна вахтерка тітка Люба одразу ж з гуркотом перегородила двері залізною балкою і навісила замки.
  
  — Ну і вітер, — промовив Джон Сміт, — як би вас не забрало. В таку погоду треба обов'язково взяти під руку товстуни зразок мене.
  
  — Ви не товстий, — сказала Надя, — ви самостійний.
  
  — Можна, я вас проводжу? — сказав розвідник і додав: — По-товариськи.
  
  — Я далеко живу, — сказала Надя.
  
  — От і добре, — зрадів Джон Сміт, наступаючи в калюжу, — от і чудово.
  
  Приймальниця Надя не вважала себе красунею, але вона була мила, з блакитними очима і хлоп'ячою постаттю, а коли сиділа за бар'єром, поклавши лікті на відполірований до блиску стіл, клієнти в брюках намагалися розмовляти з нею і жартувати, але дівчина лише постукивала олівцем, і в голосі її народжувалися особливі, неприємні, судово-виконавчі нотки:
  
  «Розпишіться, громадянин!»
  
  Джон Сміт узяв Надю під руку, їм стало тісно, а через двадцять хвилин розвідник і дівчина вже сиділи в ресторані ВДНГ під фікусом.
  
  Офіціант подав меню, зім'ятий листок паперу в гладкому коленкоровом палітурці, відступив на крок і завмер.
  
  Джон Сміт повернувся до Наді.
  
  — Віскі, джин? — запитав він.
  
  Надя розсміялася у відповідь і каже:
  
  — Мені горілки крапельку, а то я промочила ноги.
  
  Сміт продиктував замовлення. Надя в жаху намагалася його зупинити.
  
  Офіціант чиркнув в невидимому блокноті і пішов, спритно огинаючи столи.
  
  На естраду вийшли музиканти. Піджаки їх висіли на стільцях. Музиканти про щось розмовляли, сміючись. Потім вони всі насупилися і розійшлися по своїх місцях.
  
  — Давайте потанцюємо, — сказав Джон Сміт.
  
  — Не можу, — відповіла Надя, — я зняла туфлі.
  
  Дівчина підняла скатертину, і звідти визирнув кінчик ступні.
  
  У шпигуна завмерло серце.
  
  «Не знаю, як виглядає щастя, — подумав він, — мені сорок років, і я не впевнений, що відчую, якщо хоча б частинка його зустрінеться на моєму шляху».
  
  Музиканти грали дружно і відчужено. Вони кудись йшли під дзвін келихів, і очі їх були напівзакриті.
  
  Увечері Джон Сміт прощався з Надею у під'їзді біля батареї опалення. Через шахти ліфта стирчали ручки дитячих колясок.
  
  — Іди до мене, — сказав шпигун.
  
  — Перестаньте.
  
  Дівчина вирвала руку, і на мить він побачив перед собою приймальницю хімчистки в шовковому чорному халаті і з негодующими вібраціями в голосі: «Розпишіться, громадянин!»
  
  — Гаразд, — сказав Джон Сміт, — не буду. Вибачте.
  
  — Якщо ви мене запросили в ресторан, то ще не означає, що можна розпускати руки!
  
  — Як вам не соромно, — похитав головою Джон Сміт, — ай-ай-ай!
  
  Він повернувся і ступив до дверей, але Надя наздогнала його й торкнула за хлястик.
  
  — Зачекайте, — сказала вона, — ох, який же ви величезний. Мені доведеться встати навшпиньки.
  
  
  Джон Сміт повернувся пізно, зняв черевики і хотів вже вимкнути світло, але в цей час його покликав тамбовський вовк.
  
  — Шеф, я не сплю. Мені потрібно з вами поговорити.
  
  — В чому справа, капрал? — запитав Джон Сміт, знову запалюючи люстру.
  
  — Я змушений зробити визнання. Воно полегшить душу мені.
  
  — Слухаю вас.
  
  — Шеф, мені важко говорити.
  
  — Будьте чоловіком, капрал.
  
  — Шеф, я зійшовся з лягавої. Так, так, я, вовк і син вовка, пов'язав своє життя з мисливським собакою. Це сталося на пустирі, коли ви читали газету.
  
  Джон Сміт вийняв цигарку й задумався, не прикуривши.
  
  Ніч лежала за потемнілими склом. Світ дрімав біля порога. Вся міра глибини і різноманітності життя ясно постала у цей час на грані тьми і світла.
  
  — Серцю не накажеш, — ледь чутно вимовив шпигун.
  
  — Це вірно, — кивнув тамбовський вовк.
  
  — Ну, а як вона взагалі? — запитав розвідник.
  
  — Красива сука, — відверто вимовив капрал.
  
  Джон Сміт схвильовано ходив по кімнаті. Видно були парубоцькі дірки на шкарпетках.
  
  — Не треба ховатися від щастя, — говорив він, — адже життя коротке. Позаду океан народження, попереду океан смерті, а наше життя лише вузька смужка суші між ними.
  
  — Істинна правда, — мовив сірий...
  
  — Зрештою ми навіть не порушуємо інструкцій, — задумливо сказав шпигун, — адже сам майор Кайлі наказав мені обзавестися друзями в СРСР.
  
  Вони проговорили до ранку, а коли глянули на годинник, промінь сонця заглядав у кімнату разом з першими гудками річкових катерів.
  
  З тих пір кожен вечір Джон Сміт залишав ательє разом з Надею. Дівчина ховала в стіл пачку голубуватих квитанцій, переодягалася, вішала на гвоздик чорний шовковий халат, і вони, тримаючись за руки і оминаючи калюжі, йшли в який-небудь музей. У просторих залах було тихо, мереживні фіранки погойдувалися на вікнах, експонати суперничали з ліпними прикрасами на стелі і мудрої мозаїкою підлоги.
  
  — Коли я стою перед шедевром, — говорив Джон Сміт, — то відчуваю, що картина вдивляється в мене, проникає у найпотаємніші глибини моєї душі. Мені робиться соромно за ті пороки, якими я наділений. Я тремчу, як на суді.
  
  — Мені знайомі ці відчуття, — кивала Надя.
  
  — Мистецтво читає наші найпотаємніші думки. Під його поглядом хочеться бути великодушним, чесним і добрим.
  
  Дівчина на секунду тулилась до його плеча, а потім вони йшли далі, і службовці музею в темній форменому одязі проводжали їх очима.
  
  А рівно через місяць на останні гроші, якими забезпечив його розвідувальний центр, Джон Сміт орендував приміщення дієтичного буфету, щоб відсвяткувати весілля.
  
  Гостей було багато. Прийшли співробітники ательє і дехто з постійних клієнтів. Завідувач виголосив промову.
  
  — Я п'ю за молодят, — сказав він, — які разом з усім особовим складом хімчистки борються за те, щоб не було брудних плям на брюках радянської людини, трудівника і творця. І якщо на карті світу ще є подекуди білі плями, то в недалекому майбутньому ми ці плями, товариші, виведемо. Більш того, навіть плями на сонці не вічні. Штурмуючи космічні простори, ми зуміємо вирішити і ці забруднення. Життя, друзі, обганяє мрію!
  
  Тут всі почали вітати молодят, цокатися й пити за їх здоров'я. Пляшки марширували по столу, як рекрути. Закуски відливали всіма кольорами веселки. Шум стояв неймовірний.
  
  Тамбовський вовк лежав під столом, гриз рафінад і час від часу кричав: «Гірко!»
  
  Молоді оселилися у Наді в кімнаті з вікном на бульвар. Вовку постелили в коридорі.
  
  Тепер Джон Сміт і Надя щоранку їхали разом на роботу в напівпорожньому дев'ятому трамваї. Джон виймав з валізки інструменти і йшов у машинне відділення, а Надя розкладала на столі чисті бланки і копіювальний папір. З замовниками тепер вона вела себе привітніше.
  
  Одного разу шпигун постукав у кабінет завідувача.
  
  — Розумієте, яка штука, — сказав він, — я тут перегортав технічну літературу і подумав: а що, якщо карданну вісь з'єднати під кутом з одним з валиків і одночасно знизити оберти передавального диска? Таким чином можна коефіцієнт зношуваності тканини в процесі обробки практично звести до нуля. Ось подивіться.
  
  Джон порився в кишенях спецівки, дістав аркуш паперу і моментально накреслив схему.
  
  — Цікава думка, — сказав завідувач, — ви мені облиште цю папірець, я на дозвіллі подумаю.
  
  Джон Сміт вийшов з кабінету, насвистуючи «Лалабай оф бердленд», а директор в цей час з цікавістю роздивлявся схему, яку шпигун розсіяно накреслив на звороті мініатюрної географічної карти, де пташкою був відзначений радянський ракетодром в квадраті В-15.
  
  На наступний день завідувач викликав Джона Сміта до себе.
  
  — Іди, Петре Івановичу, сідай. Що це ти завжди такий нерішучий і боязкий? Сміливіше треба бути. Я б навіть сказав, понахальнее. Ну-ка, брат, плесни мене по шиї! Та не бійся ти, плесни! Здорово, мовляв, Кузьма Петрович! Розмахнися і плесни, кому кажу.
  
  Джон Сміт покірно розмахнувся, але одразу ж уповільнив рух і обережно прибрав порошинку з директорського піджака.
  
  — Е-е... — сказав директор, — ну да ладно. Сідай, Петро Іванович, розташовуйся. Обміркував я твоє винахід, послухав, як говориться. Здорово, їй-богу, добре ти це придумав. Оригінально. Тисячі рублів економії може дати твоє винахід. Вирішили до травневих свят тебе преміювати, а портрет — на Дошку пошани! Молодець, Петре Івановичу, орел! Кулібін!
  
  Директор з почуттям потиснув шпигунові руку.
  
  — Як у тебе з житлоплощею? — запитав він.
  
  — Затісно, звичайно, — сказав Джон Сміт, — але загалом нічого, жити можна.
  
  — Дамо квартиру, — сказав завідувач, — першим будеш на черзі. Ми цю саму раціоналізацію дуже заохочуємо, стимулюємо, як говориться. Сам знаєш, яке значення набула хімчистка в наші дні. Він, — директор вказав на портрет Менделєєва, — все це геніально передбачив. Наші завдання полягають в тому, щоб втілити в життя його мрії і плани. В першу чергу для цього потрібно освоїти методи споріднених підприємств у нас і за кордоном. Загалом, ми хочемо послати тебе у відрядження. Є два пункти — Нью-Йорк і Сиктивкар. На вибір. Що тобі більше до смаку?
  
  — Сиктивкар, — відповів Джон Сміт, не замислюючись.
  
  Директор злегка здивувався.
  
  — Тобто, я розумію, ідейно тобі, звичайно, ближче Сиктивкар, — сказав він, — але ж, з іншого боку, — Америка, пальми, папуги...
  
  — Чого я там не бачив, — сказав розвідник, — поїду в Сиктивкар.
  
  — Ну, як хочеш. Може, ти і прав. По-перше, ти, брат, лисуватий і тому не можеш цілком гідно представляти наш народ за кордоном. Ще, чого доброго, подумають, що в СРСР всі лисі. До того ж мов, мабуть, не знаєш. А адже вони там, як сбесивши, все не по-російськи шпарять. Так що, може, ти і прав. І взагалі, ти для Заходу боляче вже тихий. Стільки часу знайомі, а я голосу твого не чув. Ану, заспівай що-небудь. Заспівай, не соромся. Хочеш, разом заспіваємо: «Розкинулося море широко...»
  
  
  Через тиждень Джон Сміт обняв дружину, сів у поїзд і поїхав в Сиктивкар. Довгий час на поворотах йому було видно темний від дощу перон, далеко виступаючий вздовж залізничних рейок, і дві застиглі фігурки на ньому: Надина в широкому дощовику, а біля її ніг маленька і скуйовджена — тамбовського вовка.
  
  У Сиктивкарі шпигун провів чотири дні. Він обійшов всі споріднені підприємства, побував у бібліотеці та картинної галереї, а також відвідав місцевий краєзнавчий музей, де оглянув хребет вимерлого доісторичної тварини сьомги.
  
  На четвертий день шпигун зауважив, що сумує. Він довго блукав під ліхтарями міського парку, випив чарку горілки в ресторані «Пінгвін», але думки його були далеко, в Москві.
  
  Розвідник перетнув центральну площу, обігнув гранітний монумент і вздовж паркану, над яким видно були освітлені вікна лікарні, бездумно закрокував до горизонту.
  
  На дорозі йому зустрілася фанерна фарбована будка під вивіскою «Пневматичний тир». Джон Сміт зарядив рушницю, сперся на бар'єр і вистрілив у пузатого Дядька Сема, який з гуркотом перекинулася, а на його місці виріс негр у комбінезоні.
  
  — Влучний постріл, — похвалив господар тиру.
  
  Від цих слів Джон Сміт, як і будь-який інший чоловік на його місці, трохи повеселішав.
  
  Піднявши комір плаща, розвідник під конвоєм власної тіні брів через картопляне поле туди, де мерехтіли над землею вогні аеропорту.
  
  — Який на Москву? — запитав він у заспаного диспетчера.
  
  — Здається, ось той, — відповів диспетчер і вказав на сріблястий лайнер ТУ-104.
  
  Джон Сміт піднявся в салон, нечутно пройшов килимовою доріжкою вздовж крісел і сів біля вікна.
  
  Коли з темряви виступили вогні російської столиці, незліченні світяться траси, Джон Сміт закурив, щоб приховати хвилювання.
  
  — Застебніть ремені, — наказала стюардеса.
  
  Через годину розвідник був у свого порога. Надя обережно прочинила двері. На ній був строкатий фланелевий халатик.
  
  — Це ти? — запитала Надя.
  
  — Я, — відповів шпигун, — ти рада?
  
  — Я не рада, — сказала Надя, — я ні крапельки не рада. Я щаслива.
  
  В цю мить хтось лизнув йому руку. В дверях стояв тамбовський вовк, по-собачому виляючи хвостом.
  
  
  В хімчистці Джона Сміта зустріли привітно.
  
  — Це ти, — сказав директор, — повернувся?
  
  Розвідник кивком голови підтвердив цю гіпотезу.
  
  — Матеріали привіз?
  
  — Так. Ось вони.
  
  — А ми тебе заочно в местком обрали. Надали довіру. Людина ти справедливий, ідейно загартований. Загалом, проголосували одностайно.
  
  — Кузьма Петрович, хіба я гідний?
  
  — Народу, брат, видніше.
  
  Джон Сміт вийшов у коридор, прочитав черговий номер стінної газети «Шлюб мій — ворог мій!», а коли він попрямував в машинне відділення, то побачив на Дошці пошани, на малиновому оксамитовому тлі свій портрет.
  
  Шпигун мимоволі розправив плечі.
  
  
  Дні потягнулися вервечкою.
  
  Одного разу вранці, коли Джон Сміт перегортав свіжий номер «Московського комсомольця», Надя сказала йому:
  
  — Знаєш, що ти виголосив сьогодні вночі? Ти сказав: «Гуд бай».
  
  Джон Сміт удавано засміявся.
  
  — А, — сказав він, — це я готував уроки. Адже Я, мила, записався на курси іноземних мов. Мрію «Сагу про Форсайтів» в оригіналі читати. Та й взагалі без мови в наш час не обійтися.
  
  У той же день шпигун був змушений записатися на курси іноземних мов.
  
  — На жаль, прийом закінчено, — сказала директриса.
  
  — Я вас дуже прошу, — наполягав Джон Сміт.
  
  — Заходьте через рік.
  
  — Я не можу так довго чекати. Мені б «Сагу про Форсайтів»...
  
  — Так і бути, — сказала директриса, — зробимо виняток. Давайте перевіримо ваші здібності. Повторюйте за мною: «Май нейм із Джон Сміт». Ну, що ж ви розгубилися? «Май нейм із Джон Сміт».
  
  — Провал! — вигукнув Джон Сміт і надкусив ампулу з отрутою.
  
  Стіни відсахнулися, підлогу рвонувся з-під ніг, розвідник впав, і свідомість залишило його, не прощаючись.
  
  Директриса, ллючи воду, намагалася привести його до тями, хтось дзвонив через комутатор в «Швидку допомогу», через усе місто під виття сирени летів малолітражний автобус з хрестом на борту, люди в халатах тягли ноші по сходах...
  
  Шпигун не подавав ознак життя. Душа розлучилася з ним без гіркоти і з полегшенням, як жінка, втомлена від мук.
  
  Розвідник лежав на гладкому холодному столі, закинувши підборіддя. Поли його дощовика стосувалися землі.
  
  Нарешті ввійшов професор. Він схилився над Смітом, зціпив його зап'ясті, як тренер по дзюдо в центральній оперативної школі, потім твердим і впевненим голосом поставив діагноз:
  
  — Гострий катар верхніх дихальних шляхів!
  
  Від подиву Джон Сміт негайно прийшов в себе.
  
  — Цього не може бути!
  
  — Ви сумніваєтеся в моїй компетентності? — усміхнувся професор. Потім він дістав чистий бланк, поставив на ньому якусь карлючку у вигляді перевернутого китайського ієрогліфа і сказав: — Ось рецепт. Ви будете приймати ці таблетки три рази в день. На ніч гаряче молоко з боржомі. До побачення.
  
  Він вже рухався до наступного хворому так стрімко, що розстебнутий білий халат за його спиною летів, як шлейф.
  
  Джон Сміт сунув рецепт в кишеню і, хитаючись, побрів додому.
  
  
  Минав час. Сонячне літо, шарудячи і остигаючи, котилося до вересня.
  
  Джон Сміт і Надя обідали в молочному буфеті.
  
  Розвідник йшов до столу з підносом в руках. Він мовчки дивився на дружину і посміхався.
  
  Вона сиділа біля вікна, і передвечірні промені стосувалися легенів її волосся.
  
  — Невже ти нічого не помітив? — раптом запитала Надя.
  
  «Наслідив!» — подумав Джон Сміт і озирнувся, чи немає «хвоста».
  
  — У нас буде дитина, — сказала Надя.
  
  Хитнулися на підносі молочні пляшки, з гуркотом покотилися круті яйця, здригнувся холодцю брикет.
  
  — Надья! — вигукнув розвідник. — Надья! Ит'з бъютифл, ит'з вандерфул! У мене немає слів! Ай кан'т повірити! Ай вонт сподіватися! Це дуже гарно! Але чому ти плачеш?
  
  Надя дістала з сумочки хустинку, витерла сльози і сказала:
  
  — Я плачу від щастя. Яке щастя, що я тебе зустріла. А уявляєш, якби ми жили в різних частинах світу?..
  
  
  З тих пір Джон Сміт не знав спокою. Він став сумним і замисленим настільки, що одного разу, сидячи в буфеті і розсіяно орудуючи виделкою і ножем, відрізав кінчик власного краватки.
  
  Вечорами після роботи Джон Сміт виходив з дому і годинами бродив у районі Луб'янки, уповільнюючи кроки біля гранітного фасаду. Молоді сержанти, які пили чай з плавленим сиром, сидячи біля розчинених вікон, швидко звикли до високого сутулому громадянину в драповому пальто і жестами запрошували його зайти. Але шпигун зітхнувши, йшов геть, махнувши рукою.
  
  Як-то раз він довше звичайного простояв перед дубовими дверима, потім рішуче взявся за ручку і увійшов.
  
  Молодший лейтенант з особою і манерами старшого лейтенанта проводив його до майора Зотову.
  
  Майор, стомлений недосконалістю цього світу, підняв очі.
  
  Джон Сміт перетнув кабінет і зі стуком поклав на стіл перед майором бельгійський браунінг № 2.
  
  — Ваші документи! — сказав майор.
  
  — У мене фальшиві документи, — винувато промовив диверсант.
  
  — Давайте, які є, — сказав майор, ховаючи зброю в ящик письмового столу.
  
  Джон Сміт вийняв паспорт.
  
  Майор уважно перегорнув його.
  
  — Документи начебто гаразд, — сказав він, — а що вам, власне, потрібно?
  
  — Так я шпигун, шпигун! — вигукнув Джон Сміт.
  
  — З-за кордону, чи що?
  
  — З-за кордону. З Каліфорнії я.
  
  — Так, — промовив майор Зотов, знімаючи трубку, — товаришу полковник?! Зотов рапортує. Тут до мене шпигун один з'явився. Ні, начебто тверезий... Що йому треба? Зараз дізнаюся.
  
  — Що ви, власне, хочете?
  
  — Справа в тому, що я змінив переконання, — сказав Джон Сміт, — точніше кажучи, розчарувався в цінностях, під знаком яких проходила вся моя життя. Загалом, кому б здатися?
  
  — Товаришу полковник, він здається. Здається, кажу, кається... Симпатичний такий. Запальничку мені подарував у вигляді пістолета. Ага, зрозуміло. Є, все зрозумів.
  
  Він повісив трубку.
  
  — Ви посидьте, — сказав майор Джону Сміту, — ні, ні, не тут, — зупинив він диверсанта, який всівся в крісло під величезним портретом Дзержинського, ви посидьте в камері, а потім полковник Громобоев особисто вас допитає.
  
  — Мене катуватимуть? — запитав Джон Сміт. Майор щиро розреготався.
  
  — Ми такими справами не займаємося. Ви не в гестапо, а в радянському установі.
  
  Однак майор сказав неправду. Катування почалися відразу після того, як закрився штир на оббитих залізом дверях. Справа в тому, що за стіною якийсь п'яний злочинець цілий день фальшиво виспівував:
  
  А я йду, крокую по Москві...
  
  Це була страшна катування. Змучений шпигун хотів заснути, але щохвилини його будив дзвінкий тенор сусіда-арештанта:
  
  ...І я пройти ще зможу
  Далекий Тихий океан,
  І тундру, і тайгу...
  
  Джон Сміт почав бити у стіну табуреткою, але у відповідь лунало:
  
  ...І якщо я з дому загрущу...
  
  День і ніч пройшли в страшних муках.
  
  
  Тим часом в Москву через Нікітські ворота проник Боб Кларк, американський шпигун, завданням якого було розшукати Джона Сміта і об'єднатися з ним для спільних дій.
  
  То і справа озираючись, Боб Кларк йшов по вулиці. Костюм його був ретельно продуманий. М'яка, надвинутая на очі капелюх, темні окуляри, піднятий комір. У правій руці він тримав шматок вершкового морозива. Ліву кишеню його помітно відкопилюють. Там лежала портативна рація.
  
  Всі з подивом проводжали його очима, бо там, де йшов Боб Кларк, на м'якому асфальті залишалися чіткі сліди у формі роздвоєного копита.
  
  — Мабуть, шпигун, — сказав один перехожий, — у них завжди так, спеціальні чурки прив'яже до калош і коровою прикидається. Так і сновигають через кордон, так і сновигають.
  
  — Он скільки розвелося їхнього брата, шпигуна, — промовив інший.
  
  — Не кажи, — підтакнув третій, — від цих приїжджих корінному москвичу життя не стало...
  
  Боб Кларк піднявся на другий поверх. Вийшла молода повна жінка і сказала:
  
  — Петра Івановича немає вдома. Я чекаю його. Заходьте, випийте чаю. Він повинен був повернутися годину назад. Я уже починаю хвилюватися.
  
  — Ні, ні, не турбуйтеся, — сказав Боб Кларк, — я загляну пізніше.
  
  Кілька годин він бродив по місту, спускався в метро, пив газовану воду, читав газети, дивився, як хлюпоче річка, стояв перед вітриною антикварної крамниці, яка виявилася салоном модних капелюхів, потім знову попрямував за адресою.
  
  — Ще не приходив, — сказала Надя, — не знаю, що й думати.
  
  — Ви тільки не хвилюйтеся, — сказав Боб Кларк, — вам не можна... Сидить він десь з друзями за кухлем пива...
  
  Надя зітхнула. Вона знала більше, ніж припускав Джон Сміт, а чого не знала, про те здогадувалася. Отже, Надя зітхнула і заспівала високим чистим контральто:
  
  Ех, нема квітки півонії милею
  За віконцем на лузі,
  Полюбила я шпигуна,
  З ним розлучитися не можу.
  
  Ех, у Параски чоловік водій,
  У Наталії чоловік завмаг,
  У Тетяни приборкувач,
  У мене — ідейний ворог.
  
  Ех, прилетів він з Небраски
  На радянські луки,
  Але зате які оченята
  У ідейного ворога.
  
  Ех, не шуми під вітром, поле,
  Не тремти, кленовий лист,
  Ох, ти, дроля, милий дроля,
  Чому ж ти не марксист?..
  
  До вечора Боб Кларк чекав біля воріт на лавці, але Джон Сміт так і не з'явився.
  
  Боб Кларк розстебнув гудзик на комірі, зняв піджак і задумався. Потім він неуважно відкусив шматок вершкового морозива і раптово з'їв його цілком.
  
  — Що ж робити, — схаменувся шпигун, — як же я тепер без морозива? Один в незнайомому місті. Загляну-ка я в Третьяковську галерею. Стільки чув від різних туристів, а побувати не довелося.
  
  Так він і зробив.
  
  
  Ранок Джона Сміта викликав до себе полковник Громобоев. Він крокував по кабінету, весело наспівуючи:
  
  Я суворий контррозвідник,
  Не боюся глибоких річок,
  Не боюся високих дахів,
  А боюся я тільки миша!
  
  Джон Сміт увійшов.
  
  — Хто ви такий? — запитав полковник.
  
  — Майор Джон Паркер Сміт, співробітник американської розвідки.
  
  — Люди справою займаються, а ти?..
  
  — Я більше шпигувати не буду, — сказав Джон Сміт.
  
  — Чому це раптом?
  
  — Мені набридло.
  
  — А багато ль ти встиг начудити? — запитав полковник.
  
  — Та як вам сказати, порядно. Місяць тому в ресторані перекинув стілець, галасу було. Потім біг за автобусом, штовхнув стареньку. Стукнула вона мене кошелкой по спині, але нічого, отлежался. Ось, здається, і все.
  
  Полковник замислився. У кабінеті цокав годинник. По карнизу шумно прогулювався голуб.
  
  — Гаразд, — сказав нарешті Громобоев, — можеш іти.
  
  — Тобто як? — не зрозумів диверсант.
  
  — Ти вільний. Колектив дякуй. Хімчистка № 7 бере тебе на поруки.
  
  Колишній шпигун недовірливо глянув на офіцера, але той з посмішкою кивнув йому і присунув до себе папери, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
  
  Джон Сміт попрощався тремтячим голосом, попрямував до дверей, потім повернувся і сказав:
  
  — Громадянине полковник, мені соромно зловживати вашим благородством, але одне питання не дає мені спокою. Справа в тому, що у мене є домашня тварина.
  
  — Яке саме? — запитав Громобоев.
  
  — Та так, — відповів Джон Сміт, — волчишка невеликий. Не можна про нього подбати? Долучити до творчої праці?
  
  — Ну, що ж, — сказав полковник, — буде який-небудь склад охороняти.
  
  — Ви розумієте, яка штука, — заперечив недавній диверсант, — він у мене взагалі-то працівник кабінетного спрямування.
  
  — А як за характером?
  
  — Тонкий лірик зі схильністю до зневіри.
  
  — Хвилинку, — сказав полковник і набрав короткий місцевий номер. — Майор Кузьмін? Каже полковник Громобоев. Як у нас з медперсоналом в дитячих установах? Гостра нестача? Зрозуміло. Ну ось, — звернувся він до Джону Сміту, — нехай оформляється у дитячі ясла на вулиці Чкалова, 5.
  
  Через хвилину Джон Сміт вийшов на вулицю і швидкою ходою почимчикував додому.
  
  Полковник Громобоев встав, підійшов до вікна і подивився згори вниз на нашу землю, яка крутиться споконвіку, тягаючи на собі нелегку поклажу людство!
  Інше життя
  (Сентиментальна повість)
  1. Початок
  
  Мій друг Краснопьоров їхав у Францію, щоб попрацювати над архівами Буніна. Вже в Стокгольмі він відчув, що знаходиться за кордоном.
  
  До вильоту залишалося три години. Льотчики пили джин в барі аеровокзалу. Стюардеса, лежачи в шезлонгу, читала «Муму». Пасажири грали в карти, штопали і тихо наспівували.
  
  Мій друг зітхнув і попрямував до стадіону Улеви.
  
  День був теплий і сонячний. Пахло гарячим автомобілем, баскетбольними кедами і житлом, де сплять, не роздягаючись.
  
  Краснопьоров закурив. Вогник був ледь помітний на сонці.
  
  «Як дивно, — думав він, — чуже життя, а я тут лише гість! Поїду — все зникне. Не буде будівлі ратуші. Не буде яскраво пофарбованих газгольдерів. Не буде реклами таблеток від кашлю. Не буде шофера з вусами, який їсть суницю з пакета. Не буде кольорового зображення Лоллобриджиди в кабіні за його спиною... А може бути, щось залишиться? Все залишиться, а мене якраз не буде? Залишиться мостова, припаде до іншим незнайомим черевиків. Скла забудуть моє відображення. І в блакитному красивому небі розтане безслідно димок цигарки «Памір»... Інша життя, чужі люди, таємниця...»
  2. Чужі люди
  
  Вперше він спізнав чуже життя років двадцять п'ять тому. Одного разу в їх квартиру прийшли малярі. Вони несли відро, драбину і кисть, велику, як соняшник. Вони були брудні і похмурі — ці неопохмілені малярі. Вони перемовлялися між собою іноземною мовою.
  
  Наприклад, один сказав:
  
  — Колотун мене б'є!
  
  Інший відповів:
  
  — Мотор на ходу вирубується...
  
  Батьки Краснопьорова заметушилися. Тато теж раптом заговорив іноземною мовою.
  
  — Зметикуємо, братва! — затято крикнув непитущий тато.
  
  І кинувся за горілкою.
  
  А мама залишилася в кімнаті. Спостерігати, щоб малярі не вкрали срібні ложки.
  
  Потім повернувся тато. Він чокнулся з малярами, вигукнувши:
  
  — Ах ти, гой єси...
  
  Або щось в цьому роді.
  
  Тато хотів догодити малярам і навіть неголосно вилаявся. Мама безуспішно пропонувала їм яблучний конфітюр. Юний Краснопьоров теж простягнув малярам руку дружби і задав питання:
  
  — Дядько, а хто був дурніший, Маркс або Енгельс?
  
  Однак малярі не захотіли вникати і похмуро сказали:
  
  — Не знаємо...
  
  Нарешті малярі пішли, залишивши в квартирі слід чужий і таємничої життя. Тато і мама полегшено зітхнули. Срібні ложки залишилися на місці. Зникла тільки недопита пляшка горілки...
  3. Що б це значило?
  
  Краснопьоров йшов по набережній Меллер-странд. З найближчого кафе долинали звуки виброфона. Спалахували і гасли вогні реклам.
  
  Через підвісний місток проходила юна жінка з квітами. У неї були сумні очі і рожева шкіра. Вона глянула на Краснопьорова і пішла далі, ще стрункішою, ніж була. Вона досягла середини мосту і кинулася в річку. Майнула блакитна блузка і пропала. Квіти несло течією під міст.
  
  Повз їхав поліцейський на велосипеді. Він різко загальмував. Потім зашнуровал черевик і помчав.
  
  Раніше гули автомашини. Не поспішаючи йшли черниці в дерев'яних сандалях. Крокували бойскаути в джинсах. Чиновники без піджаків.
  
  Горіло сонце. Промені його спалахували то на вітровому склі моторолера, то на гудзиках бойскаутів. На велосипедних спицях.
  
  Був обідній час. Сири на вітринах розм'якли від спеки. Паперові етикетки пожовкли і згорнулися в трубочки.
  
  Краснопьоров прискорив кроки. На душі у філолога було смутно. Він перейшов у тінь. Ліворуч тяглася витончена огорожа Миллес-парку. За огорожею в траві бродили голуби. Ще далі філолог побачив гойдалки. Кілька белеющих статуй. І двох лебедів на поверхні чистого озера.
  
  Раптом хтось гукнув його по-шведськи. За огорожею стояв чоловік років тридцяти. Він був у твідовому піджаку і сорочці «Мулен». Оксфордські запонки палали в променях полуденного сонця.
  
  Чоловік щось сказав. Краснопьоров не зрозумів.
  
  Незнайомець досадливо махнув рукою. Потім він докурив сигарету, розв'язав краватку і вміло повісився на гілці клена. Його нові стетсоновские черевики майже стосувалися густий і зеленої трави. Тінь на асфальті злегка погойдувалася.
  
  Краснопьоров хотів закричати, викликати поліцію. Він звернув у найближчий провулок. На балконі третього поверху засмагав спортивного вигляду юнак.
  
  — Молодий чоловік! — покликав Краснопьоров.
  
  Негайно ж, відклавши недочитанную книгу, юнак стрибнув з балкона вниз головою. Від страшного удару божевільний став плоским, як географічна карта. Машини тісним потоком йшли вперед, огинаючи нещасного.
  4. Рідний, знайомий, неприємний
  
  У штовханині тіней досяг наш герой проспекту Кунгестартен. Він був наляканий і пригнічений. На його очах відбувалося щось страшне.
  
  Раптом його потягнули за рукав. Поруч стояв чоловік у циліндрі, галіфе і білих парусинових тапках. Болісно рідним здалося Красноперову обличчя його. Щось було в ньому від родимих, далеких, покинутих місць. Одноманітність московських новобудов. Широкий розмах волзької заплави. Надійна простота возів і колодязів.
  
  — Краснопьоров, будь чоловіком! — промовив чоловік.
  
  — Хто ви?
  
  — Твоя партійна совість.
  
  — Поясніть мені, що тут відбувається? На моїх очах три людини умисно позбавили себе життя.
  
  Незнайомець посміхнувся і голосом вокзального диктора промовив:
  
  — Всупереч уявному благополуччя, на Заході зростає кількість самогубств. — І додав: — ЦО «Правда» від 6 грудня. Хіба ти, Краснопьоров, газет не читаєш?
  
  — Я читаю... Значить, все це більш або менш нормально?
  
  — Абсолютно нормально. Скандинавія задихається в лабетах ідейного кризи. «Московський комсомолець» від 12 липня.
  
  — Мені, знаєте, на аеродром пора.
  
  — Прощай, Краснопьоров. Даремно в баскетбол не граєш. Фактура у тебе підходяща.
  
  — А я граю, — жваво заперечив Краснопьоров, — за честь інституту.
  
  — Так я й думав, — сказав незнайомець, — всіх благ!
  
  — Будьте здорові.
  
  — А ти будь на рівні приречень минулого з'їзду. «Известия» від 2 квітня. І пам'ятай, я — твоя совість. Я завжди з тобою.
  5. Кожному по яблуку
  
  Краснопьоров, людина поміркована і тихий, сперечався рідко. Він незмінно заходив у двері останнім. Незалежні, зухвалі люди дуже йому імпонували.
  
  Десять років тому його кумиром був Андрій Рябчук. Вони познайомилися в казармі стройбату. Краснопьоров був новачком, а Рябчук все доношував третю пару бавовняного обмундирування.
  
  Сталося це взимку. Рябчук з'явився в засніжений селище з черговою гауптвахти. Він був худий і засмаглий серед зими, тріумфатор на увазі.
  
  Поруч, випереджаючи чутки, йшла дівчина. Вона була така легка і повітряна на тлі пожежного стенду. Її сліди на засніженому трапі здавалися дивом.
  
  Новобранці стовпилися біля гімнастичних брусів. Рябчук прикурив у днювального. Потім, супроводжуваний захопленим мовчанкою, досяг тридцатиместной намети, яка чорніла на відшибі.
  
  Влітку тут розміщувалася батальонная футбольна команда. Восени спортсмени роз'їхалися, заколотивши намет дошками.
  
  Рябчук без натуги відірвав дошки і проник. Нари були завалені матрацами, з яких стирчало сіно. В кутку лежали сирі, брудні подушки. Рябчук помацав матраци і сказав:
  
  — Це не пух...
  
  Потім торкнувся наволочок і додав:
  
  — Це не батист...
  
  Потім він забив вхід зсередини. Поламав грубий стіл, на якому була вирізана одноманітна матюки. Розтопив їм піч. І зажив до ранку.
  
  Всю ніч з труби йшов дим. Всю ніч жовтіли вікна казарми. Солдати не могли заснути. Знали, що в двох кроках під холодним брезентом торжествують відвага й завзятість. Безмежна ніжність південця і завзятість гвардійця...
  
  Ранок Рябчук відірвав дошки і вийшов, хитаючись, блідий і кволий. У трьох метрах від намету був розташований фініш щорічного лижного кросу. Жовтіла тумбочка з медикаментами. Поруч юрмилися офіцери. В руках підполковника Гречнева сяяв хронометр.
  
  Андрій Рябчук повернувся, задкуючи. Його знайшли через тиждень.
  
  — Прощайся з шалавою і їдемо на гауптвахту! — кричав майор Анохін.
  
  Марина не плакала. Вона тільки махала Андрієві рукою. Грубість її не зачепила.
  
  Рябчук прямував до військової машині, без шапки, з подряпаним обличчям. Вигляд у нього був щасливий і хамський. Навіть конвоїри заздрили йому.
  
  Рябчук пройшов повз, ледь не зачепивши Краснопьорова. Роняючи на майбутнього філолога відблиск чужий, чудовою і таємничої життя.
  
  З тих пір вони не бачилися. Рябчука відвезли на гауптвахту. А Краснопьоров через кілька днів був відряджений в Ленінград. Його призначили завклубом при штабі.
  6. Зовсім, зовсім чорний
  
  Біля літака біліли недопалки. На майданчику трапа панувала стюардеса. ТУ-124 був їй до лиця.
  
  Через хвилину вона йшла вздовж крісел, перевіряючи, чи застебнуті ремені. Слухати її було приємно.
  
  У стюардеси були манери кінозірки. Блакитне чисте плаття здавалося випадкової тягарем.
  
  Краснопьоров заглянув в ілюмінатор. Лопаті гвинта утворили мерехтливий коло. Трава пригнулась до землі. Через хвилину літак піднявся. Мій друг побачив дивно нерухоме крило його.
  
  Сусідом виявився негр у замшевих туфлях і малиновому клубному піджаку.
  
  — Ви звідки? — запитав Краснопьоров.
  
  — З Південної Родезії, — відповів чорношкірий, дістаючи портсигар.
  
  Сигарета, як тонка біла леді, поникла в його величезних руках.
  
  — О, Південна Родезія, — повторив Краснопьоров, — там неспокійно?
  
  — Ще й як, — відповів негр, — просто жах! Одного разу я їхав на мопеді до своєї дівчини. А з джунглів як вискочить тигр! Та як кинеться на мене!..
  
  І знову досяг Краснопьорова відгомін чужою, незрозумілою, таємничої життя. Він розчув гуркіт розжарених сонцем барабанів. Побачив пробкові шоломи, блискучу від крокодилів воду Замбезі. І смугастих тигрів, граціозних, хижих, самовпевнених, як дівчата на фестивалі мод.
  
  «Чуже життя, — подумав Краснопьоров, — таємниця».
  7. Жебрак
  
  Це було відразу після війни. В квартиру постукав жебрак. Напередодні святкували мамин день народження. Всі вирішили, що повернувся Мухолович доїдати холодець.
  
  Мама відчинила двері, розгубилася. З тривогою залишила жебрака в передпокої, де лежали хутряні шапки. Тремтячими руками налила стакан «Алабашлы».
  
  Жебрак чекав. Він був у брудному плащі. Слідів каліцтва не було помітно.
  
  Жебрак мовчав, заповнивши собою весь простір окремої квартири. Гнітюча тиша опустилася на плечі. Тиша тиснула, обпікала особа. Від цієї тиші нив крижі.
  
  Мама винесла склянку на чайне блюдце. Жебрак, так само дивлячись в підлогу, сказав:
  
  — Я не п'ю, матуся. Дайте хліба...
  
  Потім Краснопьоров часто бачив жебраків. Як-то раз в приміську електричку зайшов чоловік. Він розгорнув shameless хутра гармошки і заспівав:
  
  Вас п'ятнадцять копійок не влаштують,
  Мені ж це — дохід трудової...
  
  Це був фальшивий жебрак, майже артист. А ось того хлопця, без слідів каліцтва, Краснопьоров запам'ятав. І тишу в коридорі. І обмерших заможних батьків...
  
  У цей момент пілот обернувся і запитав:
  
  — Наліво? Праворуч?
  
  Мить було чути чіткий пульс комп'ютерів.
  
  — Праворуч! — закричали ті, хто вже літав по цьому маршруту.
  8. Куди їхати?
  
  В Орлі Краснопьорова чекав власкор «Вістей» Дебоширин. Його манерам відповідав особливий генеральський відмінок, який Дебоширин використовував в розмові.
  
  — Як відчуваємо себе? — поцікавився він.
  
  — Чудово, дякую.
  
  — А виглядаємо неважливо.
  
  — Все-таки дорога.
  
  — Може бути, у вас просто інтелігентне обличчя?
  
  — Не виключено, — розгублено вимовив Краснопьоров.
  
  Вони перетнули залиту сонцем гладь аеродрому. На шосе їх чекала машина.
  
  — Куди їхати, мсьє? — запитав шофер.
  
  — У Париж, — відповів Дебоширин.
  
  — А де це? — запитав шофер. — Наліво? Праворуч?
  
  — Ох, це вже мені французьке легковажність, — пробурчав Дебоширин. І вголос сказав: — Їдьте на північний захід.
  
  — А де тут північно-захід? — здивувався шофер. — Я в цих місцях півроку не був.
  
  — Ідіот! — простогнав Дебоширин.
  
  — Тут все змінилося, — сказав шофер, — новий кегельбан відкрили біля дороги. Де тепер північно-захід, розуму не прикладу.
  
  — А де він був раніше? — запитав Дебоширин.
  
  — Там зараз багажний конвеєр, — відповів шофер.
  
  — Он Ейфелева вежа, — закричав Краснопьоров, — я його одразу впізнав. Прекрасний орієнтир!
  
  — Яка ще Ейфелева вежа, — заперечив шофер, — та нічого подібного. Це станина для американської балістичної ракети.
  
  — Їдьте, — сказав Дебоширин, — зорієнтуємося в дорозі.
  9. У Парижі
  
  Вони летіли по вузькому та рівному, як постріл, шосе повз густих заростей жимолості. Гілки з шурхотом зачіпали борту автомобіля. Білі, сяючі води Уази несли вишуканий вантаж хмар. Іноді дорога скидала гніт смугастої заплутаною тіні кущів. І тоді сонце відчайдушно кидалась під колеса новенького «Рено».
  
  Біля узбіччя косо стояла машина. Господар, нахилившись, притирал клапана.
  
  — Як їхати в Париж? — запитав Дебоширин.
  
  Господар ворухнув губами і кінчиком сигарети вказав напрямок.
  
  — Разворачивайся, — сказав шоферові Дебоширин.
  
  Вони розвернулися і поїхали далі.
  
  Обабіч шосе стояли будинки під червоною черепицею. Біліли вікна, задернутые легкими марлевими шторами.
  
  — Шістнадцять років живу в Парижі, — сказав Дебоширин, — набридло! Легковажний народ! Всі жарти у них. Ні горя, ні печалі. З ранку до ночі веселяться. Одного разу я не витримав. Брикнув себе ногою в мошонку. Мука була пеклова. Два тижні пролежав у лікарні. Уколи, процедури. Грошей фуганул безліч. Зате душею відпочив. Відчув себе, як вдома. Поки хворів, дружина втекла з шофером іранського консульства графом Волконським. З горя запив. Всі справи закинув. Партійний схопив догану. Зате пожив, як людина. По-нашому! По-російськи!..
  
  Через кілька хвилин вони досягли Парижа. Промчали вздовж решіток Люксембурзького саду.
  
  — Вистачить, — говорив Дебоширин, — набридло! Балаган, а не держава. От, наприклад, кажуть — стриптиз, стриптиз! Так що особливого?! Бачив я їх стриптиз. Чи То справа зорі на Брянщині! Вийдеш, бувало, на далекий плесо. Вільшанки співають. Благодать. А що стриптиз?! Вироджується їхній стриптиз. У «Фанданго» подвизається мадемуазель Бубу. Роздягнена дівка, не більше. Чи То справа мадемуазель Кікі, яка залишила сцену після заміжжя! Та була воістину оголеною. І обидві в підметки не годилися мадемуазель Лілі. Лілі була абсолютно голою!..
  
  «Рено» з'їхав помпезних воріт готелю «Наречена моряка».
  
  — Ну от, — сказав Дебоширин, — приїхали. Тут вам заброньований номер. Відпочиньте, прийміть ванну. До семи вас буде чекати мсьє Трюмо. Побачите його у прес-барі. Трюмо — відомий французький поет, композитор, режисер. Трюмо розповість вам про бунинских архівах.
  
  — Мерсі, — сказав Краснопьоров, — ви дуже люб'язні.
  
  — Сподіваюся, вам тут сподобається. Відмінна кухня, просторі номери. Головне — зверніть увагу на їх господиню.
  
  — Неодмінно, — сказав Краснопьоров, — мерсі.
  
  — Ну, до вечора...
  10. Сновидіння
  
  Ліфт, тихенько дзвякаючи, зупинився на майданчику шостого поверху, філолог відчинив двері. Прийняв душ. Замовив собі в номер омлет і пляшку кефіру.
  
  У двері постукали.
  
  — Як почуває себе російський гість? — запитала господиня.
  
  Господиня була струнка, висока і легка тінь кипариса. Вона стояла на порозі. При цьому мчала йому назустріч. Одночасно пятилась тому. А очі її — два ялика, дві шлюпки, дві пироги — звали Краснопьорова у відкрите море удачі.
  
  Філолог нібито кинувся до неї. Зірвав одяг. Буйно кинув жінку в зарості папороті. Сильними і ніжними долонями розвів її коліна...
  
  — Мерсі, — сказав Краснопьоров, — я всім задоволений.
  
  — Не соромтеся, — промовила господиня, — будьте як вдома. Девіз нашого закладу — комфорт, затишок і трішки ласки.
  
  Жінка пішла, і Краснопьоров соромливо опустив бедноватые свої вії.
  
  З вулиці через відчинені вікна долинав шум натовпу. Дзвеніли вигуки хлопчаків-газетярів. Наганяла смуток спів вуличних артистів.
  
  На паркеті здригався зеленкуватий відблиск реклами хвойного мила.
  
  Мій друг схвильовано ходив по кімнаті. Потім згорнув ратиновое пальто. Сунув його під голову і заснув.
  
  По бульвару Капуцинів йшов вже. Він був у светрі і затертих джинсах. Ошатні дівчата, дивлячись йому вслід, кричали:
  
  — Народжений повзати літати не може!
  
  — І не хоче, — реагував вже.
  
  Потім серйозно додавав:
  
  — «Пісня про Сокола» — далеко не найкраще у Горького. Як мінімум — в художньому відношенні. Якщо розуміти під художністю комплекс засобів, що підсилюють емоційний вплив на читача.
  
  Цією єдиною репліці можна було судити про високий інтелект вужа. Однак дівчата ігнорували його зауваження. І йшли собі далі, завертаючи на ходу всі гайки.
  
  Вже сумно продовжував:
  
  — Яка різниця — де твоє місце? В небі серед холодних каменів! Головне, щоб життя твоя була прикрашена сяйвом добрих спонукань. Благородні ідеали — єдине, що піднімає нас до захмарних висот...
  
  І він почав насвистувати свою улюблену мелодію в ритмі ча-ча-ча:
  
  Вже!
  Небо восени дихало,
  ча-ча-ча!
  Вже!
  Рідше сонечко блищало,
  ча-ча-ча!..
  
  Вже рухався по людній магістралі. Назустріч йшли четверо поліцейських. Між ними, накульгуючи, шкандибав Сокіл в наручниках. Поліцейські вели його туди, де блищала червоним лаком закрита машина з гратами на вікнах.
  11. Не можна
  
  Філолог прокинувся, знайшов зосередженість. Сунув ноги в остиглі шльопанці. Підійшов до вікна.
  
  День, завмираючи, тягнувся до вечора. Сутінки ховалися в кам'яних нішах. Тіні каштанів впали на бруківку.
  
  Краснопьоров одягнув чисту сорочку і пов'язав краватку. Потім спустився в хол. Його увагу привернув газетний кіоск. Серед строкатих журнальних обкладинок філолог помітив книги російською мовою.
  
  Майнула знайома прізвище — Живаго.
  
  Він рушив до прилавка. Хтось відразу ж узяв його за руку.
  
  Краснопьоров, скучивши, обернувся — циліндр, галіфе, парусинові капці. Цинкові суворі очі. Шкіра кольору води на столі президії.
  
  — Не купуй, — виразно прошепотів чоловік, — категорично.
  
  — Але чому? — запитав Краснопьоров.
  
  — З відомих причин.
  
  — А-а...
  
  — Що завгодно, тільки не це. Ось, наприклад, порнографічні журнали. Хоч Бери цілу дюжину. Он на обкладинці: птеродактиль живе з канаркою. Купуй на здоров'я. А цього «Доктора» — ні в якому разі.
  
  — Але хто ви?
  
  — Твоя совість, Краснопьоров!
  
  — Ви що, стежте за мною?
  
  — Без сну і спокою.
  
  — Але чому, навіщо?
  
  — Робота, — з раптовою сумом промовив чоловік.
  
  — І одягнені ви якось дивно.
  
  — Дивно одягнений?
  
  — Ви тільки не ображайтесь. Але галіфе, циліндр, тапки...
  
  — Це ще що! Ти б знав, як я харчуюся!
  
  — А як ви харчуєтеся?
  
  — Собака не буде їсти того, чим я харчуюся. Платять копійки. Грошей майже немає.
  
  — А у мене майже є, — гордовито сказав Краснопьоров, — кидайте ви це заняття.
  
  — Я й думаю, — зітхнув чоловік, — може, політичного притулку запитати? Тільки кому я потрібен без диплома?!
  
  — Я вам щиро співчуваю.
  
  — Гаразд, — сказав чоловік, — можеш іти. А книгу не купуй. Нічого особливого. Від розумної людини чув. На допиті.
  
  — Мені прикро за вас, — сказав Краснопьоров.
  
  — Дурниця. Я заочно на сторожа вчуся. Спеціальність зможу вивчити і кину цю справу до чортової матері!..
  12. І диму не залишилося
  
  Людина в галіфе, відчинивши важкі двері, пішов.
  
  Вечірнє сонце припадало до вікон і бортах автомобілів. Спалахували і гасли різнокольорові вогні реклам. Годинник на фронтоні королівської бібліотеки пробили сім.
  
  Людина в галіфе зупинився і сунув руку за пазуху. Там, у духоті, намацав він стофранковую купюру, приколотую англійською шпилькою. Потримавши купюру на долоні, він задумався. Потім рішуче ступив до сяючих вітрин універсального магазину «Балансиага». Через десять хвилин він вийшов звідти, схвильований і порозовевший. В руках у нього була коробка, перев'язана голубою стрічкою. Залишалося ще двадцять франків і порив. Чоловік перейшов через дорогу і купив у рибного лотка баночку сардин в томаті. Сунувши її в кишеню галіфе, чоловік подався додому. Він відчував стегном холодну тяжкість консервів. Відчував крізь картон прохолоду нейлонової сорочки.
  
  Вдома він жбурнув циліндр в кут. Розірвав зубами блакитну стрічку. Стягнув через голову полинявшую бобочку. Потім, здригаючись, одягнувся в нейлон.
  
  Холодна тканина торкалася на згинах до безталанній душі його.
  
  Сорочка випромінювала приємний мерехтливе світло. Її пишність здавалося зухвалістю на тлі убогих стін і закопченного стелі.
  
  Стривожено цокав будильник. На шпалерах шелестіли сальні плями.
  
  Людина у нейлоновій сорочці підійшов до столу. Вийняв з кишені баночку сардин. Дістав консервний ніж. Потім рішучим рухом розпоров податливу жесть. Після цього він скрикнув, опустив руки і кілька хвилин сидів без руху. На грудях його повільно розпливалася пляма томатного соку.
  
  Він не помітив, як минув час. Встав, приніс з кухні емальований тазик. Налив туди бензину з каністри, належить сусідові, водія шкільного автобуса. Потім обережно зняв сорочку і почав полоскати її в тазу.
  
  Спочатку зникло пляма. Слідом за цим начисто розчинилася сорочка. І тільки гудзики огидною білою горою лежали на дні.
  
  Полуодетый людина йшла вздовж коридору. Вся життя, повне розчарувань, мерзоти і кошмару, юрмилася, регочучи, у нього за спиною.
  
  Чоловік перекинув бензин в унітаз. Гудзики дзенькнули об кахель.
  
  Він на мить замислився. Потім ослабив ремінь і спустив галіфе. Гладкою прохолодою стульчак нагадував про втрату.
  
  Чоловік дістав цигарку, закурив і, трохи відсторонившись убік, кинув сірника.
  
  Пролунав вибух. Полум'я, як недорезанный гусак, вирвалося з унітазу. Полуодетый людина, стреноженный діагоналевими галіфе, рвонувся і впав.
  
  Через хвилину все було скінчено. Лише в унітазі чорніла жменька попелу.
  13. Розмови
  
  В барі готелю Краснопьорова чекав власкор Дебоширин. Поруч сидів чоловік у полотняному костюмі. Побачивши радянського філолога, обидва встали.
  
  — Де ви пропадаєте? — сказав Дебоширин. — Ми чекаємо. Дозвольте представити вам мсьє Трюмо. Він люб'язно погодився вас консультувати.
  
  Бармен простягнув Красноперову фужер з зеленуватим напоєм і два горіха.
  
  В барі ставало тісно. Над головами шумів вентилятор.
  
  — Як ви влаштувалися? — запитав Дебоширин, — Сподіваюся, пристойно?
  
  — Цілком, — відповів Краснопьоров, — дякую. Ви рекомендували мені придивитися до господині. В чому справа?
  
  — Ха, у неї ж люес! — закричав Дебоширин.
  
  — Не розумію.
  
  — Ну, люес, бытовичок, сифон...
  
  «Господи! — подумав філолог, — Як добре, що я сторопів! Яке щастя, що я осоружний жінкам!»
  14. Ліричний відступ
  
  Краснопьоров завжди їх боявся. Тобто він розумів, що коли-небудь одружиться. Одруження на базі обопільною спокійною приязні. Виховає сина. Придбає у кредит телевізор. Змінить звички. Але все-таки він їх боявся.
  
  Він міркував:
  
  — Як же так?! Твоя єдина життя, настільки ясна, зрозуміла, рідна, — буде належати іншій людині? А незрозуміла, загадкова і, мало цього, підозріла життя іншої людини раптом частково стане твоєю? І вже важко образити людину, не образивши заодно — себе. І навіть подарунок йому не можна зробити безтурботно. Тобто вручив і, як кажуть, — з плечей геть. Е, ні! Купиш щось, вручиш і себе ж неприродним чином порадуєш... Загадка...
  
  Одного разу Краснопьоров вечеряв у знайомої професорській родині. Старий професор расшалился, гавкав, кукурікав. Його дружина гостям підкладала торт. Донька змінювала пластинки.
  
  Засиділися, глянули на годинник — пів на третю. Автобуси не ходять. Таксі не зловиш — субота.
  
  Квартира велика — постелили філологу між роялем і стереоустановкой. Ранок піднявся Краснопьоров, випив чаю, хотів іти. І раптом помічає — якось дивно донька поглядає... Татусь коситься... Мати, навпаки, опускає очі... Коротше, все не так просто... І донька в байковому халаті, отак по-сімейному... ніби чекають чогось... Може бути, спільних дій...
  
  Загалом, дременув Краснопьоров. І більше в цьому будинку не з'являвся.
  15. Розмови (продовження)
  
  — У Франції дуже поширені інфекційні хвороби, — багатозначно підморгнув Дебоширин.
  
  — В сагайдаку Амура трапляються отруєні стріли, — додав Трюмо.
  
  Потім запитав:
  
  — А як з цією справою в Росії?
  
  — Венеричні хвороби зжиті, — відчеканив Краснопьоров, — моральність підвищується щорічно.
  
  — Знайшов чим хвалитися, — пробурчав Трюмо.
  
  — Охорону здоров'я в нашій країні досягло...
  
  — Пропаганда? — насторожився француз.
  
  — Панове, — втрутився Дебоширин, — не будемо торкатися політики. Повернімося до літератури.
  
  — Ви читали мої твори? — запитав Трюмо.
  
  — Читав я ваші твори? — забарився Краснопьоров.
  
  — Дарма, — вимовив есеїст, — смію думати, вони геніальні. В останні роки я займаюся фольклором... Фольклор, фольклор, як би це перекласти?
  
  — Фольклор так і буде — фольклор, — сказав Дебоширин.
  
  — У центрі моєї дисертації, — продовжив Трюмо, — лежить окулистический розбір казки «Червона шапочка».
  
  — Трохи детальніше? — зацікавився наш герой.
  
  — Чи Не випити? — сказав Дебоширин.
  
  — Я висунув, — продовжував мсьє Трюмо, — оригінальну ідею. Я зумів довести, що в онуки не могло бути червоної шапочки. Відомо, що червоний колір відлякує волков. Недарма мисливці користуються загородженнями, обвішаними червоними прапорцями. Вовк не зважився б з'їсти володарку червоної шапочки. Звідси — висновок. Або там фігурує не вовк, бик. Але це суперечить фабулі Перро. Або вовк був дальтоником.
  
  — Мене надзвичайно зацікавило ваше відкриття, — промовив Краснопьоров.
  
  — Надалі я маю намір стягнути окулистическому розбору «Червоне і чорне» Стендаля. А потім і «Зелені ланцюжки» Матвєєва.
  
  — За ваш успіх! — вимовив Краснопьоров.
  
  Дебоширин покликав кельнера і замовив три біфштекса.
  
  Бармен, висунувши антену транзисторного приймача, слухав джаз. Хлопці в замшевих куртках стовпилися біля телевізора. На екрані збірна Діжона програвала тайм. Найбільш темпераментні вболівальники кричали і жестикулювали.
  
  Офіціант приніс металеві тарілки з біфштексами. Дебоширин колупнув м'ясо виделкою і сказав:
  
  — Із-за такої яловичини спалахнув заколот на панцернику «Потьомкін».
  
  — Пропаганда? — насторожився есеїст.
  
  — А мені подобається, — промовив Червонопере. — Ви давно з Союзу?
  
  — П'ятнадцять років на чужині, — відповів Дебоширин.
  
  — Тоді все зрозуміло, — посміхнувся наш герой.
  
  Збірна Діжона впевнено програла. Хлопці в замшевих куртках і оточили електричний більярд «Цин-цин».
  
  Розмова між Красноперовым і Трюмо прийняв строго науковий характер.
  
  — Кафка! — вигукував Трюмо.
  
  — Федін, — з посмішкою відповів Краснопьоров.
  
  — Фелліні! — не вгамовувався есеїст.
  
  — Ельдар Рязанов, — лунало у відповідь.
  
  — Сальвадор Дали!
  
  — Налбандян!
  
  — Ієгуді Менухін!
  
  — Пожлаков!
  
  — Бунін! — вигукнули вони хором.
  
  — Ах, так, — промовив Краснопьоров, — Бунін! Звичайно ж Бунін! Адже мене, власне, цікавлять архіви Буніна.
  16. Мова про Буніна
  
  — Бунін? — перепитав Трюмо. — Знав я цього Буніна в Грассі. Все писав чогось.
  
  — Він самий.
  
  — Бувало, пише, пише... І чого, думаю, пише? Раз не втримався, заглянув через плече, а там — «Життя Арсеньєва».
  
  — Якщо можна, трохи докладніше, — сказав Краснопьоров.
  
  — Цей Бунін все на батьківщину прагнув. Зимою гляне з вікна, зітхне і скаже: «А на Орловщині зараз, мабуть, червень. Вільшанки співають, квіти пахнуть...»
  
  Краснопьоров просльозився. Дебоширин схлипнув.
  
  — Одного разу, — продовжував Трюмо, — Івану Олексійовичу було сновидіння. Як ніби Успенський собор пофарбували цілком зеленої гуашшю. Прокинувся Бунін, ногами затопал, ледве заспокоїли.
  
  Краснопьоров записав все це. Потім сказав:
  
  — Мене, власне, цікавлять архіви Буніна. Листування з Муромцева, чернетки «Темних алей», фотознімки.
  
  — Що може бути простіше?! — сказав Трюмо. — Архіви знаходяться в Грассі. Там листи, чернетки, фотографії, особисті речі, взуття... Завтра сідаємо в машину і їдемо.
  
  — Чудово, — сказав Краснопьоров, — чудово. У своїй дисертації я використовую термін «духовна репатріація Буніна». Я хочу довести, що нотки архаїзми у творчості Буніна завідомо зумовили долю емігранта. Але, хоча фізично Бунін помер в Грассі, морально він належить Росії.
  
  — Пропаганда? — стрепенувся Трюмо. — Відмовляюся їхати!
  
  — Тобто?
  
  — Не покажу дороги.
  
  — Панове, — втрутився Дебоширин, — що я чую? Знову політика? Давайте краще вип'ємо й поїдемо до «Максима». Там нове ревю.
  
  — Я не поїду, — злякано сказав Краснопьоров, — у мене справи.
  
  — Які?
  
  — Баня, прання.
  
  — Ви не романтик, — сказав Дебоширин, — це сумно. Бути в Парижі і не заглянути до «Максима»! Це все одно що відвідати Союз і не побачити мавзолею...
  17. Піду до «Максима» я...
  
  Був Краснопьоров романтиком? Не був. Коли-то студенти-філологи святкували Новий рік у гуртожитку. Спати лягли під ранок. Краснопьоров роздягся, зняв шкарпетки. Потім акуратно повісив їх на ялинку. Вдень обурені однокурсники ледве не побили...
  
  — Їдемо, — твердив Дебоширин, — реалізувати гарантоване Конституцією право на відпочинок!
  
  — Не можу, — відповідав Краснопьоров.
  
  — Француз подумає, що ми не вміємо культурно відпочивати. Тільки вколюємо цілими днями, голосуємо і здаємо пляшки.
  
  — Винен, — сказав Краснопьоров, — не можу. Совість не дозволяє. У мене жорсткий графік. Ви повинні зрозуміти. Приношу свої вибачення, панове.
  
  «Однак, — задумався філолог, — поїду я з Парижа назавжди. І навряд чи коли-небудь повернуся. Раптом щось найголовніше проноситься мимо: автомашини, жінки, ілюзії? Може бути, реальне життя саме там? В джазовому болоті? У блискучою плутанини неонових вогнів? В елегантній штовханині фраків і оголених плечей? Може бути, там справжнє життя? А все інше — міф і химера?..
  
  Ну, добре, я з'їм ще дві тисячі голубців. Вип'ю дві тисячі пляшок кефіру. Изношу п'ятнадцять темно-сірих костюмів. А щастя так і не побачу... Сон, телевізор, робота, кольорові фотографії в «Огоньку»... Здавалося б, у Франції випадково занесло. А що я бачив? Та нічого доброго. Може, поїхати? Ні! Ні в якому разі! Не можна! І не про що тут говорити! Все, не їду! А може бути, ризикнути?»
  18. Черево Парижа
  
  Стрункий хлопець в мундирі відчинив дверцята фісташкового «Рено». Краснопьоров і його супутники, підхоплені джазовим вихором, зробили крок на тротуар.
  
  — Бонжур, месьє, — привітно сказав швейцар біля входу.
  
  — Здрастуй, товаришу, — відповів філолог.
  
  І тут же подарував швейцарові золоті годинники з монограмою.
  
  Француз посміхнувся і не без вагань дав відповідь зелений талончик метрополітену.
  
  Краснопьоров просльозився.
  
  Занурившись в холодну безодню дзеркал, друзі попрямували до широкими мармуровими сходами. Килимова доріжка вивела їх під склепіння центрального залу.
  
  У напівтемряві біліли столи. Тіні ховались у вигинах ліпних карнизів. Плечі жінок, манжети кавалерів, очі негритянських джазистів виблискували в темряві, затвердивши її і спростувавши. Кларнетист Ред Барні напружено свердлив тишу. У контрабаса вібрував Оден Рафф. Над барабанами ширяв Джо Морелло. Сам Чик Ланкастер падав на клавіші рояля. Інструмент був чимось схожий на господаря.
  
  Лакеї ковзали по залу, огинаючи танцюючих.
  
  Друзі зайняли столик під вічнозеленою рослиною з хлорвинила. Відразу ж, як таємний помисел, який виник гарсон.
  
  Друзі замовили філе Россіні, сир Шар'є і потрухи а-ля Канн.
  
  — Зараз би молока парного і харківських галушок, — невпевнено вимовив Дебоширин.
  
  Оркестр виконував «Вересень в Парижі». Пісеньку про кохання, розлуку і умытых дощем тротуарах. Про те, як двоє покохали. Тільки не знають — кого...
  
  Друзі підняли фужери. Коктейль-сюрприз нагадував про ідеали. Сенсаційною новиною осявало глибини. Окрашивал дійсність в локальні і ніжні тони.
  
  — Кого тільки не зустрінеш у «Максима», — сказав Дебоширин, — будь-яку знаменитість. Весь колір Парижа. Як-то раз зустрів Володимира Максимова. Сидить, випиває...
  19. Великі люди
  
  Краснопьоров уникав знаменитостей. Колись, ще будучи аспірантом філфаку, він надрукував статтю. Це була рецензія на книгу молодого талановитого письменника. Рецензія вийшла захоплена. І ось лунає телефонний дзвінок.
  
  — Так, — каже Краснопьоров, — слухаю.
  
  — Вибачте, вас автор турбує. Хочу подякувати від усієї душі. Тонко ви про мою останню книгу написали. А я, зізнатися, і прізвища вашої раніше не чув. Радий познайомитися.
  
  — І мені надзвичайно приємно.
  
  — Не погодитеся разом повечеряти? Запросто, без церемоній. Та киньте, Краснопьоров, я ж від щирого серця. Звичайно! Ну от і чудово!
  
  Потім вони сиділи в «Метрополі». Письменник розливав коньяк. Дякував. Знайомив Краснопьорова з друзями. Навіть крадькома поцілував. Але ближче до закриття раптом сп'янів. Став мрачнеть. Сунув очки в бічну кишеню. Глянув на філолога побілілими очима і тихим шепотом мовив:
  
  — Ти навіщо це, сволота, донос написав?
  
  — Ви переплутали, — сказав Краснопьоров, я навпаки...
  
  — Уб'ю! — замахуючись, крикнув письменник.
  
  Краснопьоров охнув. Ноги його подряпали скатертину. Величезна люстра косо рвонулася вбік. Дюралевий стільчик випурхнув, як гусак з-під воза.
  
  Через секунду з'явився міліціонер. Філолог притискав до губ серветку. Письменник розмахував посвідченням члена союзу. Відвідувачі злякано мовчали.
  
  Краснопьоров поклав серветку і вийшов. Вона розгорталася, шарудячи й здригаючись.
  20. Богиня зліва
  
  — Погляньте праворуч, — сказав Дебоширин.
  
  Краснопьоров розгублено озирнувся.
  
  Поруч, майже навпроти, буквально в десяти кроках... (І як це відразу він міг не помітити!..) Над скатертиною і над кришталевим блиском... Над шурхотом танцюючих, над їх диханням, над останнім, високим, сильним звуком рояля... Навіть вище мрії і надії — побачив Краснопьоров артистку Лорен!
  
  Зблякли феї на склепінні зали. Потьмяніло алебастрові кущі. Усі відвідувачі несподівано виявилися статистами. Китайські фаянсові вази по кутах трималися скромніше сміттєвих баків. Вишукана розпис стін перетворилася в недоладний фон. Отхлынуло пишність салону, поступившись місце єдиною і головною красою.
  
  «Що є життя? — подумав Краснопьоров. — Що є життя без любові?! Що стоять всі мої образи? Всі колишні борошна і несподівані радості? Всі гіркі прозріння, посмішки жінок, м'яті трамвайні квитки? Всі зливи і снігу, які тягнув я на плечах? Вся ця життя — ніщо! Є лише стежка, що в'ється між запилених кущів і хатин. Є лише стежка, спрямована в гору. А там, в кінці шляху, не монумент, не прапор і не орден. Там — мармурові плечі, дикуваті очі, нестерпний рот Софі...»
  
  — Хто я такий? — закричав філолог. — Захаращений пустир? Уламок граммофонного диска? Іржавий велосипедний насос з смітника? Пляшечка з-під зілля? Скам'янілий черевик, який зиму пролежало в рові? Березовий лист, що прилип до сідниці інваліда? Інвентарний жетон на спинці крісла в партері Маріїнського театру? Колишній у вживанні пластир?.. Я — безробітний крысовед. А хто вона? Богиня!
  
  Краснопьоров підвівся, ледь не перекинувши фужери. Вийшов з-за столу, залишаючи позаду тривожний шепіт Дебоширина. І далі — величезними кроками перетнув безмовний зал.
  
  Софі тримала кісточку в руці. Жан Маре щось, нахилившись, говорив їй. Бельмондо задумався, схиливши палець в суп. Кардинале стригла нігті. Анук Еме катала хлібну кульку. Ів Монтан годував під столом ангорського кота.
  
  Софі підняла очі. І в цих двох закинутих колодязях побачив наш філолог багато. Далекі вогні матріархату! Сором'язливий поклик! Покірне могутність! Коротше кажучи, все те, що перетворює самого останнього ледаря і нечупару. Ожиревшего змолоду чиновника. Жалюгідного лакея і медбрата власної хворої печінки. Чемпіона кросвордів. Колекціонера зношених шльопанців. Сидячого витязя, породженого телевізійним рабством. Робить його — воїном, мисливцем, чоловіком!
  
  Всі подивилися на Краснопьорова.
  
  — Агм... чха... бж... тсс, — простогнав Краснопьоров, — ртха... сть... удств... лямб... нг...
  
  — Гарний, лиходій, — шепнула Софі Лорен.
  
  — Не бійся, старий, — промовив Маре, — клич мене Жаном, сідав і глушині шампозу.
  
  — Я хочу піти з цією людиною на травичку, — заявила Кардинале.
  
  Краснопьоров присів з палаючим обличчям. Очі Софі, два міномети, тримали його на прицілі.
  21. Настільний теніс
  
  Краснопьоров знав, що його не люблять жінки. Він до цього звик. Колись, ще в шкільні роки, він жив на дачі з братом Левушкой. Батьки зняли їм кімнату в занедбаному селищі. Селище лежав біля безіменної гори, на вершині якої темніли руїни старовинного замку. Центр селища був ознаменований новим триповерховою будівлею універмагу. Мальовничі, безформні руїни і піна бузку над косими парканами дружно оскаржували його убоге, модне велич.
  
  Брати часто ходили в сім'ю Мешкевицер, де три засмаглі глузливі дочки явно раділи їх приходу. Дочки звали пити чай, купатися, грати в настільний теніс. До заходу стукав по фанерного листа маленький, шумний, невловимий кульку.
  
  Льовушка подобався дочкам. Він ставав в красиві пози. Багато курив і розгулював по березі в синтетичних трусиках. А Краснопьорова дівиці майже не помічали. Тому що Льова був на три роки старший.
  
  Якщо починалася гроза, дощ стукав по фанері, вони кидали ракетки і мчали до веранді. Там вони причісували мокрі волосся. Грали в доміно. І Краснопьорова знову не помічали дочки. Хоча він грав краще за всіх. Йому щастило. І він умів палити не гірше Леви. Більше того — здогадувався, що перемагає в житті не самий спритний, розумний, хоробрий. Швидше — навпаки. Хто виграв, той і спритний. Хто переміг, той і хоробрий...
  
  Брат почав зникати, повертався пізно. А Краснопьоров тужив і їздив по шосе на велосипеді. А потім, приблизно на рік, зненавидів брата. Чого брат Льова навіть не помітив...
  22. Вірші і проза
  
  Краснопьоров встав, підняв чужий фужер і глухо заговорив.
  
  КРАСНОПЬОРОВ:
  
  Від усіх негараздів мені залишається ім'я,
  Від рани — зітхання. І вугілля — від багаття.
  Софі Лорен! Дозволь мені до ранку
  Бродити з дощем під твоїми вікнами.
  А на зорі, чарівна Софі...
  
  ЛОРЕН(перебиваючи Краснопьорова):
  
  Не спокушай! Не муч! Не клич!
  
  Краснопьоров сідає з нею поруч. Софі стрибає йому на коліна.
  
  КАРДИНАЛЕ(в розпачі):
  
  Я хочу піти на травичку!
  
  КРАСНОПЬОРОВ(демонстративно повертаючись до неї спиною):
  
  Прочитай спочатку Кафку!
  
  Кардинале щиро ридає. Зауважимо, що щирі сльози не прикрашають актрису.
  
  ЛОРЕН(з глибоким хвилюванням):
  
  Боюся, я для тебе стара!
  
  КАРДИНАЛЕ І АНУК ЕМЕ(хором, впівголоса):
  
  Давно в утиль тобі пора!
  
  КРАСНОПЬОРОВ(незворушно):
  
  Ти зваблива, Софі!
  
  КАРДИНАЛЕ І АНУК ЕМЕ(хором, не приховуючи своїх почуттів):
  
  Фі!
  
  ЛОРЕН(з сумом):
  
  Ах, скільки років ти дав мені?
  
  МОНТАН(роздратовано встає):
  
  Кінчайте, ви тут не одне!
  
  КАРДИНАЛЕ(вказуючи на Софі Лорен):
  
  Так скільки років їй можна дати?
  
  КРАСНОПЬОРОВ(твердо):
  
  Ну, тридцять шість... Від сили — двадцять п'ять.
  
  Бельмондо та Маре, поскучнев, видаляються до стійки.
  
  Монтан кидає на Краснопьорова ревниві погляди.
  
  Оркестр заграв «Пам'яті Джанго».
  
  — Ходімо звідси, — прошепотіла Софі.
  
  — Куди? — запитав філолог.
  
  — Куди завгодно. Лише б разом.
  
  Вона глянула на Краснопьорова. Повернулася, добиваючи вже не дивлячись. Зійшла сходами вниз. І якщо не ступені, так руйнувалися підвалини під її каблучками.
  
  Краснопьоров, тихо наспівуючи, полузакрыв очі, подався слідом.
  23. Новенький
  
  Несподівано хтось узяв його за лікоть.
  
  Краснопьоров, застонав, обернувся. Поруч стояв чоловік у пожежному шоломі, тільнику і гімнастичних штанях.
  
  — Ти Краснопьоров? — запитав він.
  
  — Так, — із занепокоєнням кивнув наш герой.
  
  — Шатен, зростанню малого, без особливих прикмет?
  
  — Припустимо, — з легкою образою промовив Краснопьоров.
  
  — А то я без окулярів не бачу.
  
  — Ви, власне, хто?
  
  — А ти й не знаєш?
  
  — Поняття не маю.
  
  — Ось як?
  
  — Уявіть собі. До того ж я поспішаю.
  
  — Я — твоя совість, Краснопьоров.
  
  — Дозвольте, — сказав філолог, — це непорозуміння. Ви щось плутаєте. Наскільки я знаю, мене курирує інший товариш. Приємний ввічливий товариш в галіфе.
  
  Тут незнайомець зняв пожежний шолом. Три секунди мовчки тримав його у відведеній руці. Потім урочисто вимовив:
  
  — Малафєєва більше немає.
  
  — Боже, а що з ним?
  
  — Згорів на роботі.
  
  Краснопьоров сумно опустив голову. Незнайомець забубонів:
  
  — Пішов вірний друг, надійний товариш, зразковий сім'янин, активний член місцевкому...
  
  Потім він раптом сказав:
  
  — Ти за Малафєєва не горюй. Ти за себе, Краснопьоров, горюй. Відрядження твоя переривається.
  
  — Тобто як?
  
  — Елементарно. Не вмієш ти себе вести. Завтра вранці чекаю тебе в аеропорту. А зараз їдь в готель. Вдома поговоримо як слід. Прат!
  
  Приголомшений Краснопьоров повільно вийшов на вулицю. Біля входу стояв плоский «ягуар». Філолог побачив, як парафінова нога Софі зникає в машині. Зачинилися дверцята. Обдавши Краснопьорова бензинової гаром, «ягуар» розчинився у темряві.
  24. Пам'ятаєте, у Єсеніна?..
  
  Аеропорт нагадував пустир, що біля Щербаківських лазень.
  
  Залиту сонцем асфальтову доріжку, як шкуру леопарда, перетинали тіні ялинок. На горизонті червоніли черепичні дахи. Далеко гудів невидимий катер.
  
  Краснопьоров понуро стояв біля трапа. Потім, востаннє озирнувшись, ступив на сходинку.
  
  Негайно ж з-за віддаленого пакгауза вибігли двоє. Один — в розхристаному драповому пальто. Інший — витончений, маленький, в плащі. Вони бігли поруч, задихаючись, переганяючи один одного.
  
  Біжать наблизилися. Краснопьоров дізнався Дебоширина і Трюмо.
  
  — Чорт забирай, — прокричав Дебоширин, — ледь не спізнилися!
  
  — Я кепі впустив, — сказав Трюмо, — але це дрібниці. Сподіваюся, його підніме хороша людина.
  
  — Друзі мої! — почав Краснопьоров.
  
  Хвилювання заважало йому говорити.
  
  Прощання було недовгим. Трюмо подарував Красноперову іржавий цвях.
  
  — Це незвичайний цвях, — сказав Трюмо, — це особиста річ Буніна. Цим цвяхом Бунін надряпав слово «жопа» під вікнами Мережковського. Буніна розсердило, що Дмитро Сергійович прославляє Муссоліні.
  
  Дебоширин теж зробив Красноперову подарунок. Вручив йому останній номер газети «Известия». Там була поміщена замітка Дебоширина про зростання в світі капіталу цін на яхти.
  
  У Краснопьорова стислося горло. Він вибіг по трапу і махнув рукою. Потім, нахилившись, зник у дверях салону.
  
  — Кланяйтеся російською березам, — вигукнув Дебоширин, — пам'ятаєте, у Єсеніна?..
  
  Але його останні слова розчинилися в гуркоті мотора.
  
  Крилата тінь, не залишивши сліду, пронеслася над землею.
  25. Транзит
  
  На наступний день Краснопьоров йшов по Ленінграду. В каламутній, як розсіл, Фонтанці тісно плавали листя.
  
  Краснопьоров йшов по набережній з важким чемоданом. Мимо пропливали газети на фанерних стендах. Знебарвлені дощами фасади. Похмурі дерева в скверах. Зелені лавки. Головні убори, ларьки, вітрини. Ящики з-під картоплі. Мрії, надії, сумні спогади...
  
  Краснопьоров йшов і думав:
  
  «Це все! Прощай, Франція! Прощайте, будинки і легенди. Дзвін гітари і вмиті вітром площі. Веселі устриці і тихий шепіт Софі... Прощай, інше життя! Мене чекають неприємності і турботи».
  26. Трохи докладніше
  
  Турботи в житті Краснопьорова брали нерідко фантастичний, навіть божевільний характер. Одного разу наш герой придбав собі кальсони. Пересічні румунські кальсони фірми «Партизан». Здавалося б, ну що особливого? Блакитні кальсони з білими ґудзиками. І спочатку все було добре. Але потім, в ході прання, гудзики втратили форму. Філолог манікюрними ножицями підрівняв їх краю. Чергова прання — нове розчарування. Гудзики знову стали нерівними, як млинці. Краснопьоров їх знову постриг. Нарешті гудзики змилися остаточно. І тоді Краснопьоров був змушений пришити собі нові, залізні, від збереглася армійської гімнастерки. Що коштувало їй чималих праць.
  27. Тротуар і бруківка
  
  Опустивши голову, йшов Краснопьоров, ніс важкий чемодан. Раптом дорогу йому перепинила натовп. Тіснилися жінки в старій одежі. Голосно перемовлялися чоловіки в тілогрійках. Діти повзали серед калош.
  
  Краснопьоров, зачіпаючи людей валізою, не чуючи лайок, досяг прилавка.
  
  — Що дають? — задихаючись, запитав він.
  
  — Читати вмієте?
  
  — Так, — розгублено відповів Краснопьоров, — на шести мовах.
  
  На аркуші картону було виведено зеленим фломастером:
  «СВІЖИЙ ЛЕЩЬ»
  
  — А чому у вас «лящ» з м'яким знаком? — не відставав Краснопьоров.
  
  — Який завезли, такий і продаємо, — грубувато відповідала лоточница.
  
  Руки її були срібними від луски.
  
  Філолог звернув у напрямку до дому. Провулок був прикрашений модернізованим скляним яткою. Всередині алел сухорукий Міша, улюбленець публіки і балагур. Два єфрейтора в гімнастерках, стягнутих широкими ременями, відійшли під навіс. В руках вони тримали кухлі з пивом. Легка піна опускалася на бруківку. Краснопьорова раптом здалося, ніби цокаються ефрейторы своїми недолугими головами.
  
  Краснопьоров уповільнив кроки у вітрині фотоательє, розглядаючи особи похмурих чоловіків і жінок. Потім, трохи вище, виявив транспарант:
  «ВОНИ ЗАВАЖАЮТЬ НАМ ЖИТИ»
  
  Раптом за його спиною почувся крик. Чоловік, нетверезий, як ртуть, біг через дорогу, намагаючись зупинити таксі. Він то завмирав, гойдаючись на п'ятах, то припадаючи до землі, мчав напереріз автомобілю. З велюровою капелюхом він давно розминувся. Тепер вона котилася в протилежному напрямку. А саме — до Володимирської площі.
  
  Машина гула. П'яний вчепився за бампер.
  
  Автомобіль різко загальмував, прокресливши дві лінії на сірому асфальті. Звідти вийшов інкасатор з парабелумом.
  
  П'яний шарахнувся вбік. Філолог опинився на шляху його. Вони зіткнулися. Краснопьоров делікатно відступив.
  
  — Хочеш, понесу твій чемодан? — запитав незнайомець.
  
  — Що ви? — запротестував наш герой. — Я вже вдома.
  
  — Давай допоможу, — наполягав чоловік.
  
  — Це абсолютно зайве.
  
  — А я все одно допоможу.
  
  — Ні в якому разі.
  
  — Сказав — допоможу, значить — допоможу!
  
  — Я не втомився. І взагалі, мій будинок за поворотом.
  
  — Ні, допоможу! — сказав незнайомець.
  
  — Категорично відмовляюся.
  
  — Ти Льову Сивого знаєш?
  
  — Ні, — здивувався філолог, — хто це?
  
  — Це я, — скромно опустив очі осіб.
  
  — Дуже приємно. І тим не менш...
  
  — Зі мною жарти погані, — незнайомець рвонув валізу, — мовчи, гад, уб'ю...
  28. Відображення
  
  Гультяй ніс валізу, ударяючи то і справа себе по коліну. Краснопьоров йшов поруч. Потім Краснопьоров ніс валізу. Незнайомець супроводжував його, зачіпаючи плечем водостічні труби.
  
  Повз, гуркочучи, проїхав трамвай. Видно були залиті світлом дерев'яні крісла.
  
  Нарешті вони наблизилися до шестиэтажному дому з балконами. Краснопьоров зупинився.
  
  — З тебе півбанки, — посміхнувся незнайомець.
  
  — Але я поспішаю, — заперечив філолог, — ми так не домовлялися. І грошей у мене, чесно кажучи, небагато. Втім, якщо завгодно, тут карбованець з копійками.
  
  — Тоді я сам куплю півбанки, — не вгамовувався чоловік.
  
  — Як це?
  
  — Дуже просто. Хіба мені твої гроші потрібні? Мені з тобою поговорити хочеться!
  
  І відразу ж виникло відчуття спокою у Краснопьорова. Всі здалося йому боляче дорогим та близьким. Гультяй в дорогому, испачканном сметаною пальто. Тріщини на асфальті. Емальована табличка над під'їздом. І те, що чекає його: холодний присмерк, щербаті східці. Тьмяна лампочка в дротяної сітки. Мешкаючи коленкором двері. Комунальні сусіди — Гендлін, Моргулисы, Шарашенидзе. Завалена книгами барліг. Все те, що було. І все те, що буде. Все це складало єдину, потрібну, знайому життя...
  
  — Ви мені надзвичайно симпатичні, — посміхнувся Краснопьоров, — але я поспішаю. Заходьте як-небудь. Он мої вікна.
  
  П'яний не образився. Він сказав:
  
  — Тоді я зроблю ось що. Я тебе поцілую.
  
  — І це зайве, — заперечив Краснопьоров.
  
  Гультяй постояв у роздумі. Потім глянув на Краснопьорова і твердо промовив:
  
  — Тоді вже я як мінімум — заспіваю. І заспівав-таки неголосно «Кукарачу».
  29. Ми йдемо по Уругваю...
  
  Увечері Краснопьоров брів по залитому світлом Невському. Люди юрмилися біля дверей кінотеатрів, заступали сяючі вітрини гастрономів. Особи під неоновим вогнем здавалися благородніше і чистіше.
  
  Зачекавши, Краснопьоров штовхнув вертящиеся двері.
  
  У холі ресторану було прохолодно від дзеркал. Дівчина в малинових штанях фарбувала вії. Краснопьоров швидко порахував — їх виявилося дев'ять. Поруч нудився високий хлопець з бородою. Швейцар підозріло роздивлявся його.
  
  Філолог рушив нагору, беззвучно ступаючи по стертої килимовій доріжці. В руці він тримав алюмінієвий номерок.
  
  Його підхопила хвиля джазової смутку і аромату кавказьких страв. Чоловіки в білих куртках, лавіруючи, перетинали зал.
  
  Музиканти грали, знявши піджаки і розсунувши коліна. Перед кожним височіла тумба, прикрашена блискучою лірою з жерсті, флейтист і барабанщик перемовлялися про щось. Співачка витирала серветкою лакові бальні туфлі.
  
  Музика стихла. Всі розсілися, шумно пересуваючи стільці.
  
  Краснопьоров оглянув приміщення і здригнувся. Алюмінієвий номерок, звякнув, покотився до виходу.
  
  Біля пальми сиділа артистка Лорен. Жан Маре простягав їй сигарети. Бельмондо роздивлявся дерев'яну матрьошку. Ів Монтан зосереджено штопал замшевий піджак. Анук Еме з Кардинале їли харчо з однієї тарілки.
  
  Приголомшений філолог наблизився до столу.
  
  — Экстраординаре, — закричала Софі Лорен, — яка зустріч! А ми на фестиваль прилетіли. Хочеш контрамарку в перший ряд?
  
  — Кривляка, — пирхнула Еме.
  
  — Зверни увагу, — шепнула нашому герою Кардинале, — Сонька туфлі разула. Мозолі у ній — це страшна річ!
  
  — Цікаво, де тут могила Євтушенко? — запитав Бельмондо.
  
  — Немає троячки до середовища? — поцікавився Монтан.
  
  — Що сьогодні по телевізору? — поставив питання Жан Маре.
  
  Краснопьоров підняв руки і відчайдушно вигукнув:
  
  — Де це я? Де?!
  
  — Рифмуй, — пікантно відповів йому грубіян Бельмондо.
  
  Диригент змахнув паличкою. Оркестр заграв «Вересень в Парижі». Анук Еме простягнула свою фотографію з написом:
  
  «Милому товаришеві Краснопьорова.
  
  Якщо любиш — бережи
  Як зіницю ока,
  А не любиш — то порви
  І закинь далеко.
  
  Твоя Анук».
  
  Кінчається історія моя. Ми не осягнемо таємниці буття поза досвіду закінченої гри. Інша життя, далекі світи — все це маячня. Розгадка в нас самих. Її впізнаєш ти в останню мить. В останню хвилину рветься нитка. Але пізно, пізно щось змінити...
  Розповіді 1960-1970-х
  Солдати на Невському
  
  Рано вранці на плацу капітан Чудновський висловився наступним чином:
  
  — Хто шинель вкоротить хоча на палець — будемо стягувати!
  
  Він задумався і додав якось зовсім не по-військовому:
  
  — Притому це не модно, якщо вірити журналу «Силует»...
  
  У єфрейтора Гаєнко шинель була обрізана, підшита, але все одно з-під неї ледь виднілися сліпуче начищені ялові чоботи.
  
  Стояв єфрейтор Гаєнко в шерензі останнім. Він і тільки він на вечірній повірці, роблячи крок вперед, бадьорим голосом вигукував:
  
  — Розрахунок закінчено!
  
  Друг його, єфрейтор Рябов, як це нерідко трапляється, був протилежністю Гаєнко. Високий, повільний і сильний, він моторошно губився від крику, а всіх людей із зірками на погонах спокійно, щиро обожнював.
  
  Любовні історії, які Гаєнко розповідав після відбою, хвилювали єфрейтора Рябова, відкриваючи перед ним, уродженцем глухий Боровлянки, таємничий світ з красивими вдовами, нічними поїздками в таксі, вмілими бійками, загадковими ніжними словами: декольте, будуар, гонорея...
  
  Єфрейтор Рябов поважав приятеля і часто будив його ночами, тихо питаючи:
  
  — Це вірно, Андрюха, є така пташка — колібрі, розміром з чмеля?..
  
  У Рябова було суворе дитинство, але Васька так і залишився поступливою людиною. Батько його, похмурий боровлянський конюх, карав Ваську своєрідно. Підвішував за ногу до гілки дерева...
  
  В армії Рябову подобалося. Він пишався своїм бавовняним ганчір'ям. Старанно козиряв сержантам. І з натугою, однак без лінощів, долав солдатську науку.
  
  Єфрейтор Гаєнко виріс серед пермської шпани, де і придбав сумнівний життєвий досвід, істеричну сміливість і витіюватий блатний відтінок у розмові.
  
  Наука давалася йому легко, із сержантами він був на ти, одежу свою, без кінця перешивал і любив бентежити замполіта каверзними питаннями:
  
  — А чого, приміром, у тій же сэшэа кожен чучмек автомобіль має, а у нас одні доценти, генерали і ханурики?
  
  Рябову часто йшли посилки, і єфрейтор охоче ділився з другом, якому мати, нянечка дитячого саду, тільки писала, та й то зрідка:
  
  «Може, ти в армії станеш на людину схожий. А то зовсім не знаю, що й робити. Так і сказала майору у військовому комате: або він буде людина, або тримайте його під замком. Боюся я за тебе, Андрійко, повис ти наді мною, синку, як домкратів меч...»
  
  Начальство цінувало у Рябов послух, а Гаєнко багато чого прощалося за розум і так звану кмітливість. Як-то раз Гаєнко напився, впустив питної бачок і обізвав сержанта Куципака генералісимусом. Його викликали на комсомольські збори дивізіону...
  
  — Обіцяю, — сказав, мало не плачучи, єфрейтор, — обіцяю, товариші, більше не буду. Пити більше не буду!
  
  Потім він сів і тихо додав:
  
  — І менше теж не буду.
  
  І все-таки його любили. Якщо Рябов викликав до себе повагу, то Гаєнко любили, за дотепність, за якусь безглузду блатну незалежність, за веселу вдачу, а головне — за його вміння розповідати історії, яке високо цінується на Русі, тому що скрашує будні.
  
  Таврує наш народ базік і лобурів, славословить доброго і неговіркого людини, але ось якийсь дивак на будівництві або в цеху витирає руки клоччям, закурює і тихим голосом заводить мову:
  
  — А от у нас був випадок в минулому році, так пив один у лісі з джерела, і в голову йому личинка жаби просочилася, стала натурально жити, рости за рахунок його мозог, а у того головні болі почалися — це страшна річ, лікарі, значить, йому зробили трепанацію і бачать — жаба, біла, як калач, тому що вона без хлорофілу росла...
  
  І ось вже протягують базіці і ледаря портсигари, посміхаються: «ну і базікало», а слухають, регочуть, і кожен в гості кличе...
  
  Друзі служили під Ленінградом четвертий місяць, але у звільненні були раз, та й то в селищі, до Ермітажу їхати часу не вистачило б, на три години всього відпускали. Година дорога туди, година назад, а на інше не розгуляєшся, зате селище ось він, близько, і клуб з репродуктором, і велосипеди, притулені до сосен біля входу, і похмурі хлопці в шовкових кашне, і дівчата в трюках, які з солдатами танцювати відмовляються...
  
  На цей раз пустили з ранку до відбою.
  
  У десять годин Гаєнко і Рябов вже крокували до переїзду, і кожен з них стискав у кишені заповнений бланк увольнительной.
  
  Похмурі, без вікон, склади і пакгаузи не стримували пориви осіннього вітру, який ганяв по пустирях відмерлі листя, папірці і сміття, утворюючи тут і там крихітні випадкові вири. Труби цементного заводу чітко виділялися на тлі блідого невидимого неба, їх паралельні стовбури здавалися такими надійними серед всієї цієї хиткою і потьмянілих осінньої природи. Над мокрими дахами погойдувалися бедноватые вересневі крони, і самі даху виглядали похмуро, в сирому їх блиску не було ранкових фарб...
  
  Гаєнко і Рябов вийшли на платформу і стали під годинником.
  
  — Ну, куди підемо? — запитав єфрейтор Рябов.
  
  — Програма така, — відповів друг його, — спочатку — природно — Ермітаж, потім — Мідний вершник, далі, значить, Петропавлівська фортеця, і під кінець — Третьяковська галерея.
  
  — За день стільки всього?
  
  — Нормально. Ми особливо вдаватися не будемо. Раз, сфотографовано, і далі... Так, для загального розвитку.
  
  — Непогано було б познайомитися з дівчатами, — мрійливо вимовив Васька Рябов, — зі студентками.
  
  — Це так, — погодився Гаєнко, — взяли б «маленьку» або там шартрезу, пішли б до них в гуртожиток...
  
  — Студентки біле і пити не стануть, — висловив припущення Рябов.
  
  — Що?! — образився за студенток Гаєнко. — Так вони його відрами хльостають, на лекцію не йдуть, покудова не опохмелятся.
  
  — Вже ти скажеш, — не повірив Рябов.
  
  — Та я, — розрепетувався Гаєнко, — так у мене цих студенток навалом було, штук п'ятдесят щонайменше.
  
  — П'ятдесят? — злякався Рябов.
  
  — Ну, п'ять, — зглянувся Гаєнко, — їй-богу, Эмкой звали, газотопливный технікум кончала, на суцільні п'ятірки йшла...
  
  Квитки вони купувати не стали, зате чесно поїхали в тамбурі. Скла були вибиті, холодний вітер заважав їм прикурити. Навпроти дверей сиділа дівчина в забавній в'язаній шапці, але коли Васько почав милуватися червоним помпоном, вона відразу дістала з сумки книгу і заглибилася в читання.
  
  — Кокетує, — встановив Гаєнко, — заманює. Дій, Вася, не бійся.
  
  Але Рябов діяти не став, та й не мав він на увазі, просто йому подобалося дивитися на дівчину, і він дивився, як вона читає, поки електричка не завмерла біля перону Московського вокзалу.
  
  Друзі опинилися в натовпі, відразу втративши дівчину з виду, а потім Гаєнко витяг карту і намагався розгорнути її на вітрі, як вітрило.
  
  — Так, — сказав він, — це Невський, а тут, значить, річка. Пішки, я думаю, треба йти, тут недалеко.
  
  Андрій ткнув у карту розчепіреними пальцями.
  
  — Так. Масштаб — один до десяти тисяч. Це значить... це значить... загалом, тут два кілометри...
  
  В цей похмурий день натовп на Невському виявилася строкатою, як і незліченні вітрини, різнокольорові автомобілі, несхожі один на одного будинку. Гаєнко то і справа розгортав карту, величезну, як підодіяльник.
  
  — Так, — говорив він, — це Фонтанка, а ми ось тут знаходимося. Тут ми, Васька, стоїмо. Зрозумів?
  
  — Дива, — охоче дивувався Рябов.
  
  Таких гарних дівчат, як тут, на Невському, йому доводилося бачити лише в закордонному фільмі «Королева Шантеклера». Високі, тонкі, нарядні, з відкритими сміливими особами, вони йшли неквапно, як пантери в джунглях, і будь-яка звертала на себе увагу в густий і непроникне, здавалося б, натовпі.
  
  Рябов глазел на дівчат, поки худий майор не зробив йому зауваження:
  
  — Вітатися треба, єфрейтор!
  
  — Так точно. Винен...
  
  — ...товаришу майор.
  
  — Винуватий, товаришу майор!
  
  — Ваше звільнення!
  
  — Дозвольте звернутися, — втрутився переминавшийся з ноги на ногу Андрій Гаєнко, — товариш майор, як нам в Ермітаж потрапити?
  
  Обличчя майора дещо пом'якшилась.
  
  — По Невському до кінця і через площу. Який рік служите?
  
  — Перший, товаришу майор.
  
  — Ну так ще зустрінемося. А зараз ідіть.
  
  — Спасибі, товаришу майор, — пронизливо вигукнув Гаєнко і, вже ні до кого не звертаючись, додав: — Гарне місто! Я б навіть так висловився: місто-музей.
  
  — Ех ти, — сказав Гаєнко одному, коли небезпека минула, — так і на «губу» догодити недовго. А ловко я його про Ермітаж запитав? Тут, брат, психологія. Людині подобається, коли йому питання задають. У мене в Пермі був такий випадок. Заловили мене раз урки з лівого берега. Йдуть назустріч, рив п'ятнадцять, з велосипедними ланцюгами, а позаду глухий кут, відвал зіграти нікуди. Один вже почав замахуватися. Амбал з тебе зростанням, ширше в плечах. Тут я йому й кажу: «Альо, не знаєш, як наші зіграли зі шведами?» Мовчить. Руку опустив. Потім відповідає: «Три — два». — «В нашу, чи що, користь?» — «Та ні, каже, — в ихнюю». А вже після цього і бити людину начебто непристойно. Коротше, врятувала мене психологія. Відійшов я метрів на двісті, изматерил їх від і до і бігом на правий берег...
  
  З цієї хвилини Рябов вже не дивився на дівчат, а тільки на офіцерів, яких йому і в підрозділі вистачало...
  
  Ермітаж Ваську розчарував, принаймні зовні. Йому здавалося, що палац неодмінно повинен бути складений з цільних мармурових брил, увінчаний позолоченим куполом і шпилем, а цей, в принципі, не відрізнявся від будь-якого будинку на Невському, хіба що був втричі ширше і стояв на увазі.
  
  Вони скинули шинелі. Потім, начепивши шльопанці, змінилася ходою рушили вгору по широких мармурових сходах.
  
  Інтер'єри Васька схвалив. Спершу він роздивлявся коштовності, медалі, зброя, напівзотлілі прапори, але раптом Андрій Гаєнко зашепотів:
  
  — Ходімо, я тобі одного Рембрандта покажу, ось це художник. Там у нього гола баба намальована до такої міри залізно, що навіть не варто... Факт з релігії підібраний...
  
  — Оголена? — з натугою і сумнівом перепитав Рябов.
  
  — Так гола, я тобі кажу. Пішли.
  
  До «Данаї» Васька підійти не наважився, стояв біля вікна і дивився на неї потайки. Але вразило Ваську інше. Дівчата, молоденькі, в окулярах, гуляють по залах, не відвертаються і спокійно споглядають роздягнених кам'яних мужиків. Навіть розмовляють про щось, начебто обговорюють...
  
  «Сказилися міські остаточно, — думав Васька Рябов і тут же подумки додавав: — От би з такою безсоромною познайомитися...»
  
  В Ермітажі вони пробули годину. Потім Гаєнко заявив:
  
  — Ну, все. Головне ми вхопили. Обідати пора.
  
  Грошей у них було багато, дві незайманих получки, тобто — шістдесят сім.
  
  До цього часу погода змінилася. На сірій тканині неба розійшлися якісь невидимі шви, і блакитні мілини виникли тут і там, ніби скресла крига на річці і блиснула вода під сонцем серед шорстких крижин...
  
  Вони підійшли до їдальні, уважно вивчили меню на фасаді і почали знімати ремені, але тут Андрій Гаєнко заявив:
  
  — Пішли звідси. Самообслуговування мені і в казармі набридло.
  
  Через двадцять хвилин вони сиділи під люстрою за столиком, на якому, крім сільнички, перечниці, блюдечка з гірчицею і забутого склянки, лежав зім'ятий клаптик цигаркового паперу з які розпливлися, погано віддрукованим текстом. Васька Рябов зніяковіло совався, ударяючи то і справа латунної бляхою по краю столу. Гаєнко нетерпляче озирався. Підійшла офіціантка з похмурим обличчям, у стоптаних домашніх туфлях і з плямами іржі на фартусі. Вона стояла мовчки, тримаючи в руках маленький блокнотик, втомлено чекала.
  
  — Так, — сказав Гаєнко, — три антрекота для початку.
  
  — Скінчилися, — ледве чутно вимовила жінка і знову замовкла, мабуть, зовсім знесилені.
  
  — Тоді, — сказав Андрій, рожевіючи і підводячись, — тоді, — вимовив він з відчайдушним розмахом, — тоді давайте смаженої картоплі з чим-небудь!
  
  — Битки? — мляво запропонувала офіціантка.
  
  — Так, — сказав він, — п'ять биточків!
  
  — П'ять порцій? — уточнила офіціантка.
  
  — Так, і ще пива. Дві пляшки! Три. І пачку «Казбеку».
  
  — Гуляємо, значить? — захоплено прошепотів Рябов.
  
  Офіціантка повернулася з тацею.
  
  — Биточки з макаронами, — вимовила вона.
  
  — Годиться, — погодився Андрій.
  
  Вони їли повільно, курили, п'яні відвідувачі заговорювали з ними. Гаєнко жартував, навіть чокнулся з ким-то два рази, і так все це було несхоже на казармену їдальню з блакитними клейонками та репродуктором в кутку, де всі їдять квапливо й неуважно, а вийшов через п'ять хвилин і хто-небудь запитає тебе: «Що давали на вечерю?», а ти й не пам'ятаєш, то рибу, то кашу...
  
  — Двадцять Три, — холодно сказала офіціантка.
  
  — Чотири, — Андрій розтиснув кулак з приготованими заздалегідь зім'ятими папірцями, — тримайте чотири, — в голосі його з'явилися погрозливі нотки, — і здачі не треба!
  
  Стало прохолодніше. День остигав. Друзі перейшли Анічков міст, трохи уповільнивши кроки біля огорожі. Над дахом човнової станції тремтів застиранный блідо-рожевий прапор. Тісно притиснуті бортами човни віялом розходилися від сірого дощатого пірса.
  
  — Були б у нас знайомі студентки, — говорив Васька Рябов, — можна було б на човні покататися...
  
  Вони пройшли метрів двісті по Невському, згорнули на Ливарний, зупинилися біля тиру. Стійка була покрита стертої килимовою доріжкою. Чотири лампи під бляшаними козирками яскраво висвітлювали протилежну сторону. Там були укріплені фігурки, грубі, незграбні, рябі від куль. Вони то і справа переверталися, повисали догори ногами, на місці жирного імперіаліста в циліндрі виростав фіолетовий негр зі стиснутими кулаками, леви стрибали через обруч, лопаті млини зливалися в рівний блискучий коло, а коли флотський мічман всадив кулю в ледь помітну білу крапку, спочатку пролунало шипіння, а потім зазвучали слова довоєнної пісні:
  
  В запиленій зв'язці старих листів
  Мені нещодавно зустрілося одне,
  Де рядок, схожа на бісер,
  Розпливлася в лілова пляма...
  Що ж ми тоді не поділили,
  Розірвавши любові живу нитку...
  
  — А! — сказав кульгавий начальник тиру. — Ось служиві покажуть, як треба стріляти.
  
  — Це ж не бойову зброю, — заперечив Андрюха, — з бойового я б показав, а тут все мушки збиті, і траєкторія як у футбольного м'яча...
  
  Друзі облокотились на стійку. Рябов прицілився в гусака. Мішень, була завбільшки з чайне блюдце. Він чув, як повний юнак з бакенбардами, нахилившись і не відриваючи щоки від приклада, сказав своїй знайомій:
  
  — В тирі, як ніде, ми відчуваємо тотожність зусиль і результату.
  
  «Мабуть, не російська», — подумав Рябов.
  
  Гаєнко промахнувся. Васько теж. Через хвилину кульки скінчилися.
  
  — Ну і рушниці у тебе, хазяїне, — сказав Андрій, — з такої рушниці по динозаврам бити, та й то в упор. Чув про динозавра? Великий такий...
  
  — Цілитися треба як слід, — усміхнувся кульгавий, — а ну дивись!
  
  Він підняв рушницю і негайно ж вистрілив — зелений кавун розпався надвоє.
  
  — А ти кажеш, — недоречно виголосив Гаєнко, і друзі покинули тир.
  
  Помітно стемніло. В світлі неонових вогнів обличчя перехожих здавалися блідими, осунувшимися. Світ виглядав запекло, загадково, важко. Все наводило на думку про таємничій глибині і різноманітності життя.
  
  — Куди ми тепер? — запитав Васько Рябов. — От якщо б познайомитися з дівчатами, — мрійливо він, — так до них в гості зайти, і не те що волю давати, а так посидіти, чаю б купили, цукру...
  
  — Це запросто, — сказав Гаєнко, — це в елементі. Ти тільки покажи, яка тобі подобається.
  
  — Та я не знаю, — зніяковів Рябов, — всі вони нічого.
  
  — Ця занадто товста, — прикинув Андрюха, — а якась задумлива. Може, сифіліс у ній...
  
  — Та ну? — здивувався Васька. — Адже ніколи б не сказав, в окулярах, з портфелем...
  
  — Во-Во, — запевнив Гаєнко, — ці самі небезпечні і є.
  
  Солдати минули вітрини «Динамо» з мотоциклом «Іж-Юпітер» і рядами двустволок, взуттєвий магазин, пиріжкову, за склом якої юрмилися люди, бордовий фасад з каріатидами, галасливий перехрестя на розі Ливарного і Чайковського, а там вдома раптово розсунулися, і вони вийшли на набережну.
  
  — Дивись, — раптом прошепотів Гаєнко, — бачиш?
  
  Повз майже бігли дві дівчини в однакових курточках.
  
  — Дівчата, — якось змінився, високим голосом сказав Гаєнко. Маленький та кривоногий, він ледве встигав за ними. — Дівчата, ви не нас дожидаете?
  
  Ті прискорили крок, не обернувшись. Гаєнко сказав:
  
  — Справи у них. Може, здають іспити.
  
  — Напевно, — підтакнув Рябов і додав: — А у мене в Ленінграді знайома є.
  
  — У тебе?! — прикро вражений Гаєнко.
  
  — Три роки тому у нас веранду знімали на літо. І дочка у них була, Наташа. На обличчя і прізвища всіх пам'ятаю, тільки адресу забув. В гості звали...
  
  — Та як же ти в Ленінграді знайдеш людину по прізвищу? Тут одних Петрових мільйон.
  
  — В тому-то і справа, що прізвище рідкісна — Чи.
  
  — Як?
  
  — Чи.
  
  — Просто?
  
  — У тому-то й річ.
  
  — Пішли в Ленсправку, є така будочка. Там за п'ятак кого хочеш знайдуть, будь-рецидивіста.
  
  Старенька в будці довго гортала товсту книгу, перепитувала і чогось сердилась.
  
  — Прізвище?
  
  — Чиє, моє?
  
  — О, господи! Того, хто вам потрібен.
  
  — Чи.
  
  — Як?
  
  — Чи, — виразно повторював Васька, — ле, і-й, Чи що.
  
  — Ініціали?
  
  — Та начебто з росіян.
  
  — Ініціали, я вас питаю.
  
  — Росіяни, я ж сказав. Батько, той на китайця скидається трохи, а Наташа російська...
  
  — Ні, ви просто знущаєтесь! Ім'я-по батькові мені треба знати.
  
  — Так би й сказали. Чиє, моє?
  
  — Я цією не винесу... Ім'я-по батькові того, кого розшукуєте.
  
  — От цього не знаю, не пам'ятаю!..
  
  У Ленінграді виявилося два сімейства на прізвище Лі. Гаєнко записав обидва адреси, на Марата, 12 і в Дачному.
  
  — «Малюка» візьмемо? — сказав він. — Думаю, не зашкодить.
  
  Будинок на Марата був прикрашений старовинними ліпними колонами. Солдати минули напівтемний двір. По кутах височіли сміттєві баки. Чахлий газон з огорожею з проржавілих труб лише підкреслював масивне убозтво цих неоштукатурених стін з жовтими і рожевими віконцями. Старий з кошлатою болонкою вказав їм дорогу. Солдати піднялися на четвертий поверх.
  
  — А не попруть нас звідси? — раптом злякався Гаєнко.
  
  — Так адже самі кликали. І потім, якби ми п'яні чи що...
  
  Двері відчинив високий чоловік з жорсткими прямими волоссям. На ньому була тепла домашня куртка. Побачивши військових людей на майданчику, чоловік занепокоївся. Гаєнко козирнув.
  
  — Здравія бажаємо, — бадьоро почав він, — ми просимо вибачення...
  
  Але по коридору вже йшла дівчина, схвильована, рудоволоса, в якійсь дивній трикутної накидці.
  
  — Тату, це ж Вася, — крикнула вона, — син тітки Шури з Боровлянки, пам'ятаєш, він мене ще палити вчив! Заходьте, хлопці, ну що ж ви?..
  
  Підлога в квартирі виблискувало, відбиваючи світло імпортних німецьких бра. Рябов і Гаєнко мовчки стягнули чоботи, обернувши онучі навколо халяв. Коли друзі йшли по коридору, тасьми від галіфе волочилися слідом. Гаєнко дістав з кишені «маленьку» і ніс її перед собою, як ліхтарик.
  
  — Та тут можна баскетбольні кільця повісити! — вигукнув він.
  
  Кімната була простора, з високими стелями. На тлі старовинної темної меблів виділялися яскраві дрібнички, кричущі яскраві репродукції, закордонні конверти від пластинок. В кріслі сидів худий сумний юнак з інтелігентним обличчям. За його спиною дівчина в брюках гортала книгу.
  
  — Я вам шльопанці дам, — сказала Наташа.
  
  — Та нічого, зійде й так, — відмахнувся Гаєнко. — Абстракція? Поважаю, — додав він, показавши на одну з картин.
  
  Настала тиша. Щоб як-то її заповнити, хлопець, який назвався Федьком, включив магнітофон. Пролунали тужливі звуки. Гаєнко з «маленькою» в руці став притоптывать в такт. Потім він сказав, шевельнув пальцями босої ноги:
  
  — А ось у нас в Пермі був випадок. Один мужик носив черевики сорок восьмого розміру. В магазинах не дістати. А йому з дому в чому вийти, старі чисто порвались. Коротше — завал. Що робити? Він і в міністерство писав, і в газету звертався, нічого не допомагає. Тут йому дружина і каже: «Ти, Паша, мозолі зрізав». А мозолі у нього були — це страшне діло. Мужик послухався, нагострив саксан і р-раз, всі мозолі геть! Тепер він сорок третій розмір носить і хоч би хни...
  
  Весь той час, що Андрюха розповідав, Наташа і її гості якось стривожено переглядалися. В кінці інтелігентний хлопець фальшиво засміявся, а Васька Рябов почервонів.
  
  — Розповіли б, як ви служите, — попросила Наталка.
  
  — Пардон, але це військова таємниця, — відчеканив Гаєнко.
  
  І знову настала тиша.
  
  — Зметикуємо, — піднявся Гаєнко з «маленькою» в руці, — щось стало холоднішати, не пора нам... — Він замовк, вичікувально дивлячись на дівчину в брюках.
  
  — Піддати, — з переляком шепнула та.
  
  — Що стали ніжки мерзнути, не пора нам...
  
  — Дерябнуть, — ледь чутно пробелькотіла гостя.
  
  Наташа дістала чарки. На подив Рябова, дівчата теж випили. «Вірно, біле п'ють, не збрехав Андрюха».
  
  — Ви б розповіли що-небудь, — звернулася господиня до Васьки Рябову.
  
  — А чого розповідати?
  
  — Ну, я не знаю, мало що...
  
  — Зате він тисне штангу сто кілограм, — вставив Гаєнко.
  
  — Ого, — промовила Наташа, — Федя, ти б міг?
  
  — На жаль, — сказав юнак, — я втрачений для спорту.
  
  І знову настала тиша.
  
  — А ось у нас в Пермі був випадок, — заговорив Андрій, — так це чиста фантастика.
  
  Потім він, як бувалий оповідач, витримав млосну паузу, дістав цигарку, закурив, сунув обгорілу сірник в коробок і продовжував:
  
  — Був у нас випадок в Пермі, як один мій дружок з похмілля очей випив.
  
  Наташа і її гостя стурбовано перезирнулися.
  
  — Око? — перепитала господиня. — Власний очей?
  
  — Діло було так. Керосинили ми з Жекой Фиксатым чотири дні. Я аванс пропив, і зайняти не у кого. Я свої «котли» за десятку вшив. Пропили десятку. На наступний день все місто обійшли — непруха. Вечоріє, а ми ще й не опохмелялись. Тут Жеку мені і каже: «Ідея. У моєї матусі очей заспиртований зберігається». Мати його в школі ботаніку вела і зоологію. І в неї там всякі зародки в банках стояли. Ну, ми бігом в цю школу. Жека виносить банку. А там, значить, очей. Великий такий, як помідор, я навіть здивувався. Фиксатый його виловив і в сортир, а спирт ми тут же і вжили. Жеку вивертати стало, піна йде з рота, та й мені не по собі. Добре, у його матусі якраз перерва, дзвінок з уроку. Грамотна жінка, шуміти не стала, а зразу за лікарем.
  
  Гаєнко вірш.
  
  — Ну і що ж? — поцікавився Фєдя.
  
  — Так у мене-то все о'кей, — сказав Гаєнко, — а от з Фиксатым гірше.
  
  — Помер? — тихо скрикнула Вона.
  
  — Та ні. Того разу його врятували, оклигав, а до весни пішов етапом. На танцях одного полоскотав. Шабером під ребра...
  
  Гості сиділи бліді, притихлі. Беззвучно, трохи погойдуючись, крутилася закордонна платівка.
  
  — Пора нам, — сказав Васька Рябов.
  
  — Ой, та ви ж і чаю не випили, — забідкалася господиня, — це буквально три хвилини.
  
  — Пора, — вперто наполягав єфрейтор.
  
  — Ні, так я вас не відпущу.
  
  Наташа дістала з шафи кришталеву вазу, повну яблук:
  
  — Беріть, тут кожному по яблуку, ви ж бачите, вистачить всім, так що не соромтеся, Андрюша, Вася...
  
  Коли вони натягували чоботи, в коридор виглянув батько.
  
  — До побачення, молоді люди, — сказав він, — бережіть, як кажуть, честь змолоду, пильно охороняйте наші рубежі...
  
  — Служимо Радянському Союзу! — неголосно вийняв Рябов.
  
  — Все буде о'кей, — запевнив Гаєнко.
  
  Не дивлячись одне на одного, вони спустилися по сходах. Лив дощ. В сирому напівтемряві жовтіли фари і вогні автоматів з газованою водою. Юрба порідшала, позбувшись яскравих фарб. Темрява, здавалося, приглушила звуки. Над містом стояв тихий розмірений гул.
  
  Деякий час друзі йшли мовчки.
  
  — А ти їй, мабуть, сподобався, — обережно почав Гаєнко.
  
  Рябов недовірливо глянув на нього і промовчав.
  
  — Зуб даю, — поклявся Гаєнко, — знаєш, як вона на тебе дивилася?
  
  Він витріщив очі, всім своїм виглядом зобразивши жіночий трепет.
  
  — Це вона з переляку, — сказав Васька Рябов.
  
  У кожного з них під сукном шинелі рельєфно і важко позначалося яблуко. Гаєнко витягнув своє і з хрускотом надкусив. Рябов теж. Годинник над головою показували без двадцяти вісім.
  
  — Встигаємо, — сказав Гаєнко, розгортаючи карту, — до вокзалу п'ять хвилин і в електричці сорок, а там рукою подати...
  
  Раптом він засміявся, вільної від яблука рукою міцно вхопив Ваську за ремінь і спробував кинути його через стегно. Той широко розставив ноги і без праці уникнув прийому. Але Гаєнко відразу ж пішов вліво, рвонув Ваську на себе, щоб дати задню підсічку. Зім'ята карта впала на асфальт. Недогризок яблука покотився через трамвайні рейки.
  
  Слабея від реготу, друзі возилися під ліхтарем, і рідкісні перехожі без злоби дивилися на них...
  
  
  Через годину вони підходили до зелених воріт. Поруч желтело віконце вартової будки. Днювальний, не дивлячись, пропустив їх, звякнув штирем. В десяти метрах починався паркан, увінчаний трьома рядами колючого дроту. На розі височів сторожовий пост.
  
  З канцелярії долинали звуки акордеона. Там репетирував капітан Чудновський, намагаючись зіграти бугі-вугі. Жовтуваті клавіші акордеона були пронумеровані. Чудновський позначив фломастером, яку натискати.
  
  — Не спізнилися? — запитав він, продовжуючи тихо грати.
  
  Гаєнко глянув на годинник, простягнув звільнення.
  
  — Подивіться в коридорі завтрашній наряд, — сказав Чудновський. — Рябов поведе бесконвойников на окрему крапку. Гаєнко в розпорядження старшого наглядача Цвігуна. Ще раз повторюю, з зеками не церемонитися. Знову опер скаржився, розумієш... Ніяких вогнищ, ніяких перекурів... Родичів гнати! Цукру шматок знайду при шмона — звільнення втратите, ясно?
  
  — Ясно! — вигукнув Рябов.
  
  — Все буде о'кей, — запевнив Гаєнко.
  
  — І з зеками, кажу, суворіше.
  
  — Та я передушив би їх, гадів! — сказав Андрюха.
  
  — Це точно, — підтвердив Васька Рябов.
  
  — Можете йти.
  
  Друзі козирнули і вийшли. Услід їм лунало:
  
  Від Москви до Калуги
  Всі танцюють бугі-вугі...
  Роль
  
  Близько дванадцяти спиртне закінчилося. Ліда дістала з шафи трикутну коробку з написом «Російська бальзам».
  
  Дорожинський покрутив у руках малесенькі пляшечки і каже:
  
  — Це все одно, що спокусити малолітню...
  
  Дорожинскому було пора йти, він нам заважав. Спочатку я думав, що йому подобається Ліда. Але коли він поцікавився — де вбиральня, я вирішив, що навряд. Просто він не міг піти. Знав, що пора, і не міг. Це буває...
  
  На кухні був диван, і Ліда запропонувала:
  
  — Залишайся.
  
  — Ні, — сказав Едик, — я буду думати, чим ви там займаєтеся.
  
  — Не будь вульгарною, — сказала Ліда.
  
  — А що я такого сказав? — удавано здивувався Дорожинський.
  
  Він заявив, що хоче викурити сигарету. Всі мовчали, поки він курив. Я тому, що злився, а Ліда завжди була неразговорчивой.
  
  Я боявся, що він захоче чаю.
  
  Нарешті Дорожинський сказав: «Йду». Потім, вже на сходах, попросив склянку води. Аїда дістала «Нарзан», і Едик, стоячи, випив цілу пляшку...
  
  — Пішов, — сказала Ліда, — нарешті. Мені страшенно хотілося побути з тобою наодинці. Знаєш, що я ціную в наших відносинах? З тобою я можу помовчати. З іншими чоловіками все по-іншому. Я знаю — від мене чогось чекають. І якщо пригощають, наприклад, шампанським, то це багато до чого зобов'язує. А з тобою я про це не думаю. Просто хочу лежати поруч і все...
  
  — Отакої, — сказав я.
  
  — Дурний, — розсердилася Ліда, — ти просто не в змозі оцінити...
  
  З Лідою у мене все це тривало рік або трохи більше.
  
  Працювала вона бортпровідницею. До своєї роботи ставилися надзвичайно сумлінно. Робота для неї важливіше любові.
  
  У цьому сенсі Ліда нагадувала актрису або балерину. Майбутнє для неї визначалося роботою. Саме роботою, а не сім'єю.
  
  Іноді їй доводилося літати дванадцять годин на добу. Вона смертельно втомлювалася. Повернувшись, могла думати тільки про розваги.
  
  Як з'ясувалося пізніше, вона мене не любила. Але я дзвонив їй кожен день. Позбавляв її можливості захопитися кимось іншим.
  
  Ліда була приваблива, цього вимагала робота стюардеси. В її привабливості був якийсь службовий відтінок. Висока і струнка, Ліда вміло користувалася косметикою. Вона стежила за нігтями і зачіскою. Якщо трапиться пожежа — вона не вийшла б із хати в штопаних панчохах.
  
  Голос у неї був одночасно ласкавий і вимогливий. Особа не здавалося дурним, навіть коли вона танцювала або крутилася перед дзеркалом.
  
  Як-то раз я чекав її вночі в аеропорту. Спочатку через вузький турнікет висипали пасажири. Потім я чекав ще хвилин п'ятнадцять. І нарешті побачив Ліду. Вона йшла поруч з трьома пілотами. Вона була у витонченому форменому пальто і чобітки. На пілотах були теплі куртки. Всі вони здавалися втомленими і мовчали, чотири товариша після нелегкої роботи...
  * * *
  
  Ліді, як я розумію, було тоскно зі мною. Переваги, якими я володів, їй не імпонували. Наприклад, я був ерудитом. Ось і зараз у мене був напоготові підходить афоризм Шопенгауера. Щось про рівновагу духовних і плотських почав.
  
  Але Ліда сказала: «Я поставлю чайник». І пішла на кухню.
  
  Я не дарма так багато говорю про цю жінку. Правда, не вона — центральна героїня оповідання. Проте все відбулося у неї вдома. І до того ж вона мені все ще подобається.
  
  Близько години ночі пролунав телефонний дзвінок. Ліда прибігла з кухні, схопила трубку.
  
  — Тошка! — закричала вона. — Радість ти моя! Звідки? На зйомках? Ну звичайно, приїжджай. Який може бути розмова?! Їдеш до Будапештської, шістнадцять, квартира-тридцять один... Всі, чекаю!..
  
  Я сказав:
  
  — Це що ж, вимітайтеся мені, чи як?
  
  — Навіщо? — сказала Ліда. — Тошку ми укладемо на кухні. Вона ж розуміє...
  
  — Я думав, Тошка — це він.
  
  — Що значить — він?
  
  — Наприклад, Тошка Чехів.
  
  — Тошка — актриса. Працює на Малій Бронній. Знімається в кіно. Пам'ятаєш «Чоловіча розмова», «Назву тебе Юркою»?.. Вона грає жінку, яка падає на рейки.
  
  — Не пам'ятаю, — сказав я.
  
  — Вона в купе з Джигарханяном їде.
  
  — Не пам'ятаю.
  
  — Картина Одеській студії. «Назву тебе Юркою». Може, ти і фільму не бачив?
  
  — Ні, — сказав я...
  
  Через півгодини телефон задзвонив знову.
  
  — Господи, — кричала Ліда, — до чого ж ти недолуга! Якщо автобусом, то до Будапештської. А в таксі — до проспекту Слави, шістнадцять...
  
  — Розкішна дама, — засміялася Ліда, — таксі їй подавай...
  * * *
  
  Антоніна Георгіївна мені відразу не сподобалася.
  
  Велика, руда, в модній блузці з плямою на грудях, вона надто шуміла. А побачивши мене, як закричить:
  
  — Це той самий Генріх Лебедєв, який вкрав з музею нефритову ящірку?!
  
  — Ні, — зніяковіла Ліда, — ти все переплутала.
  
  Виникла незручна пауза. Мені вдалося стриматися.
  
  — Я, — кажу, — уявіть собі — інший, ще невідомий обранець.
  
  — Чого це він? — здивувалася гостя.
  
  — Не звертай уваги, — сказала Ліда.
  
  Антоніна Георгіївна підійшла до столу. Мерзлякувато щулячись, склала руки на грудях. Потім запитала:
  
  — Хоч випити-то є?
  
  — Все скінчилося, — сказала Ліда, — пізно. Тобі вже вистачить.
  
  — Що значить — вистачить? Я тільки почала. Не можна послати цього типу?
  
  — У мене немає грошей!
  
  Цю фразу я чомусь вважав за потрібне вимовити голосно і чітко. З якимось недоречним викликом... І навіть з відтінком урочистій загрози.
  
  — Грошей навалом, — гидливо сказала гостя.
  
  — Все одно, — сказала Ліда, — вже третя година ночі. Ресторани закриті...
  
  Коробку з «Російським бальзамом» вона непомітно поставила в шафу.
  
  — Ну і життя у цій колисці революції! — сказала гостя.
  
  Потім зажадала чаю і почала розповідати про себе. Відтворюю її розповідь дослівно. Він переривався захопленими вигуками Ліди. А також моїми скептичними репліками. Отже:
  
  «Весь цей рік-суцільний апофеоз! Людка Чурсіна завалила пробу. Браїлівський викликає мене. Я відмовляюся, але їжу. Людка в трансі. Сукня у неї така страшненька, а я цілий гардероб везу. Туфель — дванадцять пар, ні, брешу, одинадцять. З'явилася, значить, з валізою на майданчик. Браїлівський кричить: «Шапки геть! Перед вами — актриса!» Загальний захват! Коротше, Людка — в трансі. Я — в люксі. Приносять сценарій. Я три сторінки прочитала і кажу: «Дрэк, а не сценарій. Де фактура? Де підтекст, вашу матір?..» Збираю шмотки і в аеропорт. Браїлівський в трансі. Людка стрибає від щастя... Через три тижні сиджу в ЦДЛ. Заходить Євтушенко з Мариною Владі...»
  
  — Женька Євтушенко? — запитала Ліда.
  
  «Ну... Висоцький був на зйомках. Заходить Євтушенко. Природно, шампанське, коньяк... Знайомить з Мариною. У Марини, я подивилася, ні грама косметики, один тон. Я, каже, Марина Владі. Ти уявляєш? А я сижу у відкритому платті і ні звуку. У Женьки кулі ось такі...»
  
  Кілька разів ми з Лідою переглядалися. Потім вона сказала:
  
  — Я з ранку в резерві. Так що треба спати лягати.
  
  — Дурниця, — простягнула гостя, — сиди. Встигнете ще...
  
  Тут ми почули вульгарність. Ліда зніяковіла, я відвернувся і закурив. Мені все це стало набридати.
  
  Я вмився. Потім поставив будильник на восьмій ранку. Тобто поводився майже демонстративно.
  
  Ліда склала в раковину брудний посуд. Вона здавалася такою втомленою. Наша гостя теж зажурилася. Потім ми всі лягли.
  * * *
  
  — Ой, ні, — сказала Ліда, коли я торкнув її за плече, — заспокойся, заради Бога. Пізно... Які всі чоловіки — гади!
  
  — Все! Що значить — все? — сказав я.
  
  Але дівчина вже спала. Чи вдавала, що спить...
  
  Прокинувся я близько шести годин. Кімната була залита невагомим червневим світлом. Я сів, озирнувся і ледь не скрикнув.
  
  За скляними дверима на кухні танцювала Антоніна Георгіївна. Танець був витончений, граціозний, з незвичайними фігурами, довгими паузами. В руці вона тримала легкий газовий хустку. Безшумно рухаючись, змахуючи хусткою, вона зачіпала то край умивальника, то стінні годинник, то квітковий горщик.
  
  Очі її були напівзакриті. На обличчі я помітив вираз тихого щастя. Цей безмовний хореографічний номер робив жахливе і зворушливе враження.
  
  Я розбудив Ліду, і кілька миттєвостей вона стежила за гостею. Потім натягнула халат, увімкнула магнітофон і з гуркотом відчинила рами. Мені подобалося, що Ліда завжди так швидко переходила від глибокого сну до активної діяльності. За винятком тих хвилин, коли я домагався її кохання...
  
  Я подивився у вікно. З дев'ятого поверху здавалося, що на землі панує абсолютний порядок. Газони яскраво і акуратно виділялися на сірому тлі. Рівні лінії дерев утворювали чіткі кути на перехрестях. У цю секунду я відчув знайоме почуття, від якого мені робиться боляче. Мені захотілося опинитися там, на вітрі перехресть. Там, де людська байдужість заспокоїло б мене після всієї цієї духоти, любові і ніжності...
  
  Гостя почула шум і опинилася на порозі.
  
  — Чого ти піднялася? — запитала Ліда. — Ще автобуси не ходять.
  
  — Потрібно зателефонувати до Москви. — Антоніна Георгіївна рішуче зняла трубку.
  
  За невблаганним законам абсурду її негайно ж з'єднали.
  
  — Семен, — крикнула вона, — ти вдома?
  
  — Ти розбудиш всіх, ненормальна, — сказала Ліда.
  
  — Семен, значить, ти вдома! А я була впевнена, що ти розважаєшся!
  
  — Тошка, перестань, — сказала Ліда і додала: — Це її чоловік...
  
  — Я думала, що в тебе сублімація. Повинен же ти сублімувати науковий потенціал?! Відповідай, вейсманист-морганист!.. Де Митя? Поклич Мітю! Поклич мого сина, негідник! Поклич, інакше я буду дзвонити кожні три хвилини! Причому не тобі, а самому Косигіна!..
  
  — Перестань, — сказала Ліда, — ти у мене в гостях. Ти не повинна ображати людей. Мені це неприємно.
  
  Антоніна Георгіївна кинула трубку. На обличчі її виступили рожеві плями.
  
  — Поїду на «Ленфільм» і все скажу Кисельову. Кисіль мене зрозуміє.
  
  — В шість годин ранку? — Ліда засміялася. — Тобі доведеться вилити душу швейцарові.
  
  — Я скажу їм все, — продовжувала гостя, — абсолютно все. Я їм таке пригадаю! Пушкіна вбили, Лермонтова вбили, Достоєвського зробили епілептиком... Достоєвського їм не прощу! Ось кого шкода, хоч він і вкрав, паскуда, мій сюжет!..
  
  — Заспокойся, — говорила Ліда, — заспокойся. Лягай і спи. Дати тобі валер'янки?
  
  — Поїду на «Ленфільм» і крикну в матюгальнік:
  
  «Хай живе Солженіцин!»...
  
  Ліда обняла її й насилу поклала в ліжко. Ми теж лягли.
  * * *
  
  — Ненормальна, — прошепотіла Ліда, — Тошка — ненормальна. Я в цьому остаточно переконалась. Їй не можна пити. Їй треба лікуватися. Здавалося б, життя дала людині все! Славу, гроші, суспільне становище, чоловік — кандидат наук, зоолог... Син захоплюється шахами, короткозорий, правда...
  
  — Ти розумієш, — почав я, — кіно — це багаторівнева ієрархічна система. На заводі, скажімо, всі трудящі більш або менш рівні. А значить, важким комплексів немає місця. У кіно ж відстань від нуля до вищої точки — величезне. А значить, всі показники на шкалі переваг...
  
  — Звідки ти знаєш про кіно? — запитала Ліда.
  
  — Здогадуюся. Існує інтуїція...
  
  — А про завод?
  
  — Припустимо, я був на екскурсії, читав і взагалі...
  
  — Що ти можеш знати, сидячи в цій безглуздій бібліотеці? — посміхнулася Ліда.
  
  — Так, я працюю в бібліотеці. Не розумію, що тут смішного. По-твоєму, старший бібліограф не має відношення до літератури?
  
  — Старший продавець ювелірного магазину теж має відношення до золота.
  
  — Ти не зважаєш...
  
  — Вистачить, — прошепотіла Ліда, — я все це чула тисячу разів. Спи, дорогий.
  
  — Я лише хотів пояснити, що є зовнішня сторона життя, яку індуси називають пеленою Майа...
  
  Але Ліда вже спала. Чи вдавала, що спить...
  * * *
  
  Не минуло й години, як відчинилися двері. Тошка стояла на порозі в дощовику і газовій косинці.
  
  — Все, — заявила вона, — беру таксі до Комарова. Там живе Свєтка Маневич, і я оселюся в неї. Буду засмагати, купатися. І ще мене приваблює живопис в дусі раннього Босха.
  
  — Яка ж ти неспокійна! — сказала Ліда. — Почекай хвилин двадцять. Поїдемо разом.
  
  І вона підійшла до дзеркала. З цієї хвилини Ліда була така далека від нас!
  
  Мені подобалося дивитися, як Ліда одягається. Як вона зачісує волосся. Тобто займається всіма цими жіночими справами.
  
  Особисто я перебуваю у жорстокому конфлікті з одягом. Одягаючи штани, завжди втрачаю рівновагу. Болісно просовую голову у вузький хомут застебнутій сорочки. Розпрямляю мізинцем підвернувся задник черевика.
  
  Ліда жила в повному мирі з косметикою, ганчірками, взуттям. Одягалася спокійно, вміло і навіть талановито. Вся процедура нагадувала строгий класичний танець.
  
  Вона зворушила щоки рожевої пензликом. Закінченим різким рухом підвела губи. В її руках пронизливо чирикнул флакон з парфумами. Легкий слід пудри залишився на дзеркалі.
  
  На закінчення був обома руками повільно натягнутий короткий рудуватий перуку.
  
  — Навіщо? — запитував я два місяці тому. — У тебе ж чудові волосся!
  
  Ліда мені пояснила:
  
  У перукарні багато народу і душно. А на роботі я зобов'язана бути цікавою в сенсі голови. Ми летимо до десяти кілометрів над землею. Відстань відчувається, навіть якщо не дивитися в ілюмінатор. Хтось летить вперше, боїться, нервує. Ну і так далі. А я повинна бути в формі. Я таким чином показую — не бійтеся! Все нормально. Нічого особливого. Бачите, як я мило посміхаюся? Цукерки і лимонад — це для виду. Насправді я існую, щоб кожного пасажира запевнити — не бійся. Якщо вже ця гарна, юна дівчина не боїться... Зрозумій, це така роль. Бортпровідниця — не професія, а роль...
  * * *
  
  Ліда наділу формений костюм з металевими гудзиками. Ми спустилися в ліфті. Антоніна Георгіївна без кінця повторювала:
  
  — Їду на «Ленфільм». Буквально на одну хвилину. Плюну в рожу Кисельову і скажу. «Чиновнику — від драматичної актриси! Розпишіться в отриманні!» Або ще краще. Зайду в художню частину і крикну: «Ідіоти! Не може художнє ціле підкорятися художньої частини!..»
  
  Ліда її не слухала. Моя дівчина перебувала десь далеко. Може бути, на холодному полі аеродрому. А може бути, вище, ще вище, за хмарами...
  
  На перехресті ми розлучилися. Ліда сіла в автобус, махнувши нам рукою. Антоніна Георгіївна намагалася зупинити таксі.
  
  Я відчував себе ніяково. Шкода, що у мене не було грошей. Звичайна історія...
  
  — Ну, мені пора, — сказав я Тошке, — вибачте. Проводити вас, на жаль, не можу. Бібліотека на території порту, режим досить суворий. А мені ще треба заїхати додому...
  
  Тут я помітив, що вона плаче. Це страшна річ, коли актриси плачуть в неробочі години. Це жахливо, просто жахливо...
  
  Я швидко попрощався і почимчикував до тролейбусної зупинки.
  
  Був ранок. Машини притискалися до тротуарів. Сонце піднялося над дахами. Промені його торкнулися стекол.
  
  Озирнувшись, я несподівано подумав, що сиджу в театрі. Завіса розсунуть, світло згасло. Актори давно вже на сцені. Реальне життя залишилася за лаштунками. І ти, як хлопчисько, — безсилий. Ти знаєш, що Яго, припустимо, негідник, і не ви вмішуєтесь. Все одно ти не можеш допомогти. І взагалі — де артисти, — де глядачі? Хто за ким спостерігає? Кому треба плескати в фіналі?.. Все переплуталося... А що, якщо сам барометр народжує негоду?..
  
  Уздовж огорожі під липами жовтіли лавки. Я сів, дістав з кишені зім'яту «Біломор». Слабкість і гіркоту заважали піднятися. А може, це була наслідком кошмарної ночі?
  
  Через кілька хвилин я опанував собою. Вирішив йти пішки до Горьківської і там сісти в метро. До цього часу моя хода вже нагадувала ходу Брюса з фільму «Золота долина».
  * * *
  
  Назавтра я прочитав в газеті траурне повідомлення. ІЛ-124, який прямував за маршрутом Ленінград-Адлер, розбився. Всі загинули. У тому числі знаменитий естрадний артист, кореспондент «Вогнику» і кілька японських дипломатів.
  
  Я зателефонував диспетчеру аеропорту. Мені сказали, що Ліда жива. Вона перебувала в резерві.
  Дорога в нову квартиру
  
  В ясний сонячний полудень близько цегляного будинку на вулиці Чкалова загальмував вантажний автомобіль. Шофер, озирнувшись, дістав цигарки. До нього підбігла молода жінка, заговорила швидко і винувато.
  
  — Давайте в темпі, — перервав її шофер.
  
  — Буквально три хвилини!
  
  Жінка зникла в під'їзді.
  
  Неподалік серед листя темнів високий пам'ятник. Біля постаменту поралися фіолетові голуби.
  
  Жінка повернулася, на цей раз — з валізою.
  
  — Вже несуть.
  
  Попереду, обнявши величезну, набиту слежавшейся землею каструлю, йшов режисер Малиновський. Обличчя його слабо біліло в заростях фікуса.
  
  Режисер втомився.
  
  Два прольоту він тягнув емальовану каструлю на витягнутих руках. Потім обняв, притиснув її до грудей. Трохи пізніше — до живота. Нарешті, потопаючи в листі, Малиновський витончено подумав:
  
  «Ну прямо Христос в Гефсиманському саду!»
  
  Слідом двоє чоловіків енергійно тягли комод. Керував майор Кузьменко, брюнет років сорока в запраній офіцерської гімнастерці. Студент Гена Лосик прислухався до його вказівок:
  
  — Вывешивай! Я кажу — вывешивай! Тепер на хід! Я говорю — хід! Спокійно! М-мм, нога! Ага, торцем! Трохи лівіше! Боком! Стоп!..
  
  Комод був ширше сходового майданчика. Винесли його дивом. Майор підморгнув Лосику і сказав:
  
  — Принцип: «Не хочеш — змусимо!»
  
  Висловлювався він трохи загадково.
  
  Шофер, не обертаючись, подивився на сяюче кругле дзеркальце.
  
  — Доки лежите так, — сказав він.
  
  Чоловіки, залишивши вантаж на тротуарі, сховались у під'їзді. Висока молода жінка прощалася з дворничихой. Шофер читав газету.
  
  Малиновський, відкинувши ліву руку, тягнув валізу. Лосику дісталася зв'язка картин, загорнутих в осіннє пальто. Майор Кузьменко зміцнив мотузками ящик від радіоли, набитий посудом, захопив торшер з блакитним абажуром і легко кинувся вниз.
  
  Рідко і охоче займаючись фізичною працею, майор відчував при цьому легке збудження, як на стадіоні. Двадцять років армійського життя навчили його елементарним, ясним уявленням про мужність як про фізичну досконалість. Тобто про готовність до війни, любові або роботі, яку належало проводити з азартом, гумором і добродушністю.
  
  Познайомилися вони в квітні. Варя тоді лише мріяла про нову квартиру. Жила вона в колишній «людський». Єдине вікно виходило на кухню. Кухня була набита чадом, чварами і запахом їжі. Кузьменко все чудово пам'ятав...
  
  У трамваї красиву жінку не зустрінеш. У напівтемряві таксі, відкинувшись на цитрусові сидіння, мчать довгоногі і безсердечні — їх скрізь чекають. А дурнушек в заляпаних брудом панчохах заколисує трамвайне море. І скла при цьому мерзенно деренчать.
  
  Майор Кузьменко стояв, тримаючись за поручень. Світ криво відбивався в нікельованої залізці. Несподівано в цьому крихітному мінливому хаосі майор розрізнив таке, що змусило його примружитися. Одночасно запахло косметикою. Кузьменко надав своєму обличчю виразу втомленою доброти. Потім він нахилився і заговорив:
  
  — Ми, здається, десь зустрічалися?
  
  Хоч жінка не обернулася, Кузьменко знав, що діє успішно. Так хороший стрілок, лежачи на вогневому рубежі і не бачачи мішені, відчуває потрапив!
  
  На зупинці він допоміг Варі зійти. При цьому трапилося веселе незручність. Парасольку, який стирчав у неї з-під ліктя, уткнувся майору у живіт.
  
  — Шикарний парасольку, — сказав він, — імпортний, звичайно?
  
  — Так... тобто ні... Я придбала його в Лодзі.
  
  — Ясно, — сказав Кузьменко, рідко виїжджав далі Парголовского трампліну.
  
  — Двадцять злотих віддала.
  
  — Двадцять? — гаряче обурився Кузьменко. — Чехи втратили совість!
  
  — Якщо щось не сподобається, я грошей не шкодую...
  
  Кузьменко негайно зробив схвальний жест в сенсі удальства і широти натури.
  
  Вони завернули за кут, минули пивний ларьок.
  
  — Рашен пепсі-кола, — сказав майор.
  
  У Вари Кузьменко швидко озирнувся. Низька меблі, книги, портрет Хемінгуея...
  
  «Хемінгуея знаю», — з задоволенням подумав майор.
  
  Праворуч — акварельний малюнок. Вежа, готова впасти. Десь бачив її майор. В сутінках шкільних днів майнула вона, причетна до одного з законів фізики. Запам'ятався навіть легкий паскудний відтінок у назві вежі. А тримає вежу, заважає їй впасти — перо звичайне, куряче пір'їнка натурального розміру. (Весь малюнок не більше долоні.)
  
  Загадкова символіка здивувала майора.
  
  «Невже перо?»
  
  Придивився — дійсно, перо.
  
  — Барнабели, — вимовила в цей момент жінка у нього за спиною.
  
  Кузьменко зблід і здригнувся.
  
  «Піду, — подумав він, — до бісової матері... Лодзь... Барнабели... Абстракціонізм якийсь...»
  
  — Робота Кістки Барнабели, — сказала жінка. — Це наш художник, грузинів...
  
  Вона боком вийшла з-за ширми.
  
  В мозку його чітко оформився далеке слово — «пеньюар».
  
  — Грузини — талановита нація, — вимовив Кузьменко.
  
  Потім він ступив уперед, енергійно, як на параді.
  
  — Ви любите Акутагаву? — останнє, що розчув майор.
  
  
  З блакитного щоденника Звягиной Вари
  
  «Чи знаєш ти, мій сучасник, що дні тижня розрізняються за кольором! Це ранок здавалося мені ліловим всупереч різкого алегро дощу, порушував мінорну симфонію півдня.
  
  Повертаючись додому, я відчула закличний, вимогливий флюїд. Я не витримала і з роздратуванням підняла очі. Переді мною височів незнайомець — широкоплечий, з грубим обвітреним обличчям.
  
  — Ви акварельны, незнайомка.
  
  Художник! Я була здивована. У підсвідомості народилася думка: як несподівано поєднуються фізична грубість і душевна тонкість. Особливо в людях мистецтва. (Мартін Іден, Аксьонов.) Зрозуміло, я відмовилася йому позувати, але в делікатній формі, щоб ікс не вважав мене консервативною. Адже оголена фігура прекрасна. Лише у порочного людини вид оголеного тіла народжує брудні асоціації.
  
  — Я лише аматор, — промовив незнайомець, — а взагалі я солдат. Так, так. Простий солдат в чині майора. Забуває біля мольберта в рідкісні години дозвілля про буденні негаразди... Я лише аматор, — повторив він з сумом.
  
  — Мистецтво не знає титулів і рангів, — гаряче заперечила я. — Всі ми — покірні слуги Аполлона, мешканці його безмежних володінь.
  
  Він глянув на мене по-іншому. А коли ми виходили з трамвая, запитав:
  
  — Де ви купила цей чарівний парасольку?
  
  Я назвала впливову торговельну фірму однієї з європейських країн.
  
  Розмова йшла на суцільному підтексті.
  
  Незнайомець делікатно торкався мого ліктя. В його грубуватому особі вгадувалася чуттєва сила. Окремі лаконічні репліки викривали тонкого побутописання звичаїв. Коли мій супутник розсіяно перейшов на англійську, його догану виявився бездоганним. Біля нього я відчувала себе тендітною і юною. Якщо б нас побачив Зигмунд Фрейд, він прийшов би у захват!
  
  Біля порога незнайомець чесно і відкрито глянув на мене. Без тіні святенництва я посміхнулася йому у відповідь. Ми попрямували до кімнати, супроводжувані зловісним шепотом обивателів.
  
  Дві чарки французького вина зблизила нас ще тісніше. Зміцніле почуття зажадало нових жертв. Незнайомець коректно обняв мене за плечі. Я довірливо пригорнулася до нього.
  
  Сталося те, чого ми найбільше побоювалася...»
  
  
  Напередодні переїзду Варя зателефонувала дванадцяти чоловікам. Раніше всіх прийшов Кузьменко.
  
  — Днями твою подругу бачив, — сказав він. — Ну, цю... Як її?.. Нервова така...
  
  — А, Фаинка... Вона мені тридцять п'ять карбованців повинна з червня. Не говорила, коли поверне?
  
  — Не казала.
  
  — От стерво!
  
  — Я її з тролейбуса бачив, — сказав Кузьменко.
  
  — Хочеш чаю?
  
  — Краще горілки. Але це потім.
  
  — Ще б, — сказала Варя, — я асигнувала.
  
  — Гроші не проблема, — сказав майор.
  
  Незабаром зайшов Малиновський і, ледь привітавшись, розкрив випадкову книгу.
  
  Чоловіки вели себе холодно і байдуже, надто байдуже, перебуваючи десь між байдужістю і ворожнечею, трималися байдуже і твердо, надто вже байдуже і твердо — як шахраї на очній ставці.
  
  Варя зняла картини. Гості побачили, що шпалери вицвіли і залиті портвейном.
  
  У передпокої пролунав дзвінок. Варя поспішила випередити сусідів.
  
  З'явився Лосик і став на порозі.
  
  — Хочеш чаю? — запитала Варя.
  
  — Я снідав, — відповів Лосик, — клянусь.
  
  «Що ми собою представляємо? — думав Малиновський. — Хто ми такі? Колекція? Гербарій? Чому я тут? Чому я заодно з цим гучним гегемоном? Що спільного маю з цим хлопчиськом, у якої пальці в чорнилі?»
  
  
  Він сидів в бутафорській кріслі і Марині говорив Яковлевої:
  
  — Ти героїня, розумієш?! На тобі замикаються головні емоції у виставі. Я повинен хотіти тебе, розумієш? Прости, Марино, я тебе не хочу!
  
  — Подумаєш, — сказала Яковлєва, — боляче ти мені потрібен...
  
  Чоловік її працював в управлінні культури.
  
  — Ти зрозуміла мене в узкожитейском сенсі. Я ж мав на увазі щось абстрактне.
  
  Тут Малиновський невиразно покрутив рукою навколо стегон.
  
  «Красива баба, — думав режисер, — такий ландшафт! А що толку! Млява, як вермішель. Прикро. Немає гвинта. Вистава розвалюється...»
  
  За ним височіли цегляні стіни. Над головою тьмяно сяяли блоки. Зліва мерехтіла червона лампочка пульта. Холодний сутінок куліс викликав занепокоєння.
  
  — Ти Фолкнера читала?
  
  Млявий кивок.
  
  — Щось не віриться. Ну да ладно. Фолкнер говорив — в будь-якому русі позначається унікальний досвід людини. І в тому, як героїня закурює або осмикує спідницю, живе минуле, сьогодення і чітко прогнозується майбутнє. Припустимо, я йду по вулиці...
  
  — Подумаєш, яка подія, — усміхнулася Яковлєва.
  
  — Ідіотка! — крикнув він.
  
  
  Малиновський брів серед мотузок, фанерних щитів, залишаючи позаду тишу, наповнену гумором і лінню.
  
  Нащадок акторської прізвища, він з дитинства спостерігав театр з-за лаштунків. Він полюбив виворіт театру, зате назавжди зненавидів бутафорську бік життя. Назавжди перейнявся відразою до фальші. Як невдалий самогубець, як артист.
  
  — Не засмучуйтеся, — почув Малиновський і зрозумів, що розмовляє з блондинкою в блакитному халаті. — Вони ще пошкодують.
  
  В душі Малиновського ворухнувся протест.
  
  — Хіба вони не розуміють, що артист — це донор. Саме донор, який віддає себе, не вимагаючи винагороди...
  
  — З другого складу? — поцікавився Малиновський.
  
  — Я гримерка.
  
  — Треба здатися... Фактура у вас виняткова.
  
  — Фактура?
  
  — Зовнішній вигляд...
  
  Малиновський застебнув куртку і подав Варі дощовик.
  
  Вони вийшли з театру. Крізь пелену дощу жовтіли вогні трамваїв.
  
  — Художник повинен віддавати себе цілком, — говорила Варя.
  
  І знову на мілководді його душі зародився втомлений протест.
  
  — Ми прийшли, — сказала Варя.
  
  «Гидота... Брехня...» — подумав Малиновський. І негайно пробачив собі все на довгі роки.
  
  Клацнув вимикач. Скільки разів він усе це бачив! Гори снобістської брухту. Полчища алкогольних сувенірів. Безграмотно підібрані атрибути церковного культу. Дика живопис. Розбиті клавесини. Копійчана кераміка. Уламки ікон упереміж з фотографіями кіноакторів. Микола-угодник, Савелій Крамаров... Блатні спазми під гітару... Гидота... Брехня...
  
  «Буде цьому кінець?» — подумав режисер.
  
  — Що будемо пити? — запитала Варя.
  
  — Валідол, — відповів Малиновський без посмішки.
  
  — Я поставлю чай.
  
  «У актриси мітить, — думав він, — доведеться клопотатися. Не буду... Голос он який противний. Режисер ночує у гримерши...»
  
  Але знову димок занепокоєння легко розтанув у великому просторі його втоми та нудьги.
  
  Варя відчинила двері. Малиновський, винувато поглядаючи, стягав черевики.
  
  — Без розмов, — сказав він, — ком цу мір...
  
  
  З блакитного щоденника Звягиной Вари
  
  «Ах, якби ти знав, мій сучасник, що відчуває творець, який залишив далеко позаду консервативну епоху! Його ідеї розбиваються об холодну стіну мовчання. Дурні вказують пальцем йому вслід. Жінки вважають його невдахою.
  
  Де та, яку не зустрів Маяковський! Де та, яка могла відвести крижану руку Дантеса! Де та, яка відігріла б бунтівне серце поручика Лермонтова?
  
  Вчора я нарешті заговорила з Аркадієм М. Він репетирував з Мариною Я. Селяни посилання на російських і зарубіжних класиків... Виразні режисерські імпровізації... М'які коректні вказівки... Все безрезультатно. Ідіотка Я. (в сенсі — вона) лише без кінця хамила. (Кажуть, її чоловік працює в енних органах.) Нарешті Аркадію М. змінило його звичайне холоднокровність. Він повернувся і, закривши обличчя руками, кинувся до виходу.
  
  Я зробила крок до нього.
  
  — Ви актриса! — запитав він.
  
  — О, ні, я всього лише гримерка.
  
  — У мистецтві немає чинів і звань! — різко промовив він. Потім додав: — Всі ми — раби Аполлона. Кожен з нас — підданий її Величності Імператриці Мельпомени.
  
  Деякий час ми розмовляли про сокровенне. Розмова йшла на суцільному підтексті.
  
  Аркадій коректно взяв мене під руку. Супроводжувані пошепки заздрісників, ми попрямувала до дверей. Нас підхопив беззвучний акомпанемент снігопаду...
  
  У мене Аркадій тримався коректно, але без святенництва. Спочатку він роздивлявся картини. Потім взяв потужний акорд на клавесині, віддаючи належне майстерно підібраними бібліотеці.
  
  Я запропонувала гостеві чарочку лікеру. М. ввічливо відсунув її кінчиками пальців.
  
  — Я не п'ю. Театр замінює мені вино. Тонкий аромат куліс п'янить сильніше, ніж дорогий мускат.
  
  Ми сиділи поряд, розмовляючи про літературі, живописі, театрі. Потім з досадою згадали геніальних художників, померлих у безвісності та злиднях.
  
  — Се ля ві, — зауважив Аркадій, переходячи на французьку мову.
  
  І тут я раптово притиснула руку до його палаючого лоба. Зигмунд Фрейд, де ти був в цю хвилину?!.
  
  Сталося те, чого ми сподівалися уникнути...»
  
  
  Майор, присівши навпочіпки, застібав валізу. Режисер переносив речі ближче до дверей. Гена приподнимал вузли і коробки. То відчував силу, то зважував вантаж. Вони мовчали, хоч і не відчували явної ворожнечі. Навіть раділи кожному микроскопическому приводу до спілкування.
  
  — А ну, потримай, — говорив майор, і Лосик з задоволенням тиснув на кришку валізи.
  
  — Дозвольте прикурити, — питав, режисер, і Кузьменко негайно виймав модну запальничку...
  
  — Машина чекає, — сказала Варя.
  
  Малиновський ніс каструлю з бурхливо разросшимся фікусом.
  
  Серед речей було чимало зручних предметів: валізи, книги, значні за розмірами, але легкі тюки з білизною... Малиновський кляв себе за те, що вибрав це мерзенне чудовисько, набиту землею емальовану ємність.
  
  Спочатку режисер гидливо тягнув її на вазі. Потім він втомився. Через дві хвилини йому стало недобре. А ще через хвилину він відчув, що близький до інфаркту.
  
  Слідом за ним Кузьменко і Лосик тягли сервант. На вузьких майданчиках вони здавленими голосами шепотіли:
  
  — Так... На мене... Обережно... Правей... Добре!
  
  Чоловіки склали речі на асфальт. Предмети виглядали убого. Скла з шафи були вийняті. Зношений валізу не відображав сонячних променів. Картини Лосик притулив до стіни. Виворіт була в пилу. На іржавих цвяхах повисли вузлуваті мотузки.
  
  «Відмінний міг би вийти кадр, — думав режисер. — Вулиця, голуби, трамваї і ці речі на бруківці... О, як легко людське благополуччя розпадається на купу мотлоху...»
  
  Троє чоловіків піднімалися вгору, читаючи смішні прізвища на латунних дощечках: «Блудиков, Заєць, Кронштейн...»
  
  «Нагадує колективний псевдонім, — зазначив режисер — драматург Олександр Кронштейн...»
  
  — Мене холодильник бентежить, — мовив Гена Лосик.
  
  
  Вранці він розносив телеграми. Намагаючись заробити на кишенькові витрати, він годинами бродив по дворах. В його уявленні гроші були якимось чином пов'язані з жінками, а жінки цікавили Лосика надзвичайно.
  
  Він любив всіх дівчат групи. Всіх інститутських друкарок. Всіх секретарок ректорату. І навіть прибиральниць, які нагнувшись мили цементні підлоги. Він любив всіх дівчат, крім кричуще негарних, які капітулювали в постійній жіночої боротьби і загублених серед чоловіків, як принизливо рівні. Але навіть з такими у Лосика виникали мінливі багатообіцяючі стосунки. Одного разу Гена курив на бульварі, що з'єднував два інститутських будівлі. Біля нього зубрила дівчина. На дівчині були стоптані чорні босоніжки. Її анемичное особа, бідна зачіска, шкільна запрана спідниця, обкусані нігті зовсім розчарували Гену. Несподівано дівчина повернулася і, відігнувши манжет його сорочки, глянула на годинник. Потім вона знову занурилася в підручник Фихтенгольца. Але з цієї хвилини Гена любив і її теж.
  
  Вранці, засунувши змерзлі долоні в кишені пальто, Гена розносить телеграми. Йому потрібні гроші. І не тому, що хлопчикові здається, ніби любов продається за гроші. А тому що гроші і любов загадково пов'язані в його уяві. Як світло і тепло, як ніч і безмовність... принаймні, Гена очікує, що любов і гроші утвердяться разом, разом і навік.
  
  Він читає прізвища, натискає різнокольорові кнопки, простягає зім'яті папірці. Потім в муках бере чайові. Кожна монета з дзвоном падає на дно його гордості.
  
  Поки Варя читала телеграму: «..день ангела... здоров'я... щастя...», Гена непомітно роздивлявся її.
  
  — Ти замерз і хочеш чаю, — сказала Варя.
  
  Під далеке бурчання унітазу Гена брів за стьобаним халатиком. Повз вицвілих троянд на шпалерах, мимо дверей, за якими панували шерех і цікавість.
  
  Вони пили чай, розмовляли: «Ближче матері немає людини...» Лосик раз у раз зривався, діставав з кишені носову хустку. Варя поправляла халат. Гена червонів, здригаючись від дзвону чайної ложки... Поступово освоївся.
  
  — У нас в ЛИТМО був випадок. Одного клієнта, — розповідав Гена, — виключили за п'янку. Він цілий рік на виробництві працював. Потім з'явився до декана, вірніше — до замдекану. А заступник декана йому каже: «Я на тобі хрест поставив. Значить, ти мій хрещеник...» Правда, смішно?
  
  — Дуже, — сказала Варя.
  
  Через кілька хвилин Гена Лосик попрощався і вийшов. Його зустріла вулиця, зачеплена бідним осіннім сонцем.
  
  
  З блакитного щоденника Звягиной Вари
  
  «І все-таки, мій сучасник, життя прекрасне! І в ній є, є, є місце подвигу! Я відчувала це, заглядаючи в наївні короткозорі оці одного милого юнака. Немов поштовий голуб залетів він у кватирку моїй холодній келії...
  
  Ми говорили про дрібниці, про книги, про екзистенціалізмові. Розмова йшла на суцільному підтексті.
  
  Він дивився на мене. Я відчувала — дитина стає чоловіком. Ще секунда, і я почую бурхливі визнання. О, Зигмунд Фрейд, побачивши це, підстрибнув б від щастя... І тут я сказала собі:
  
  «Ніколи! Цей хлопчик не побачить суворої вивороту життя! Не стане жертвою лицемірства! Не відчує всієї вульгарності цього світу!»
  
  Я встала і відчинила двері. На полірованій стінці клавесина блиснуло моє відображення.
  
  Хлопець сумно глянув на мене, круто повернувся, і через секунду я почула на сходах його швидкі кроки.
  Щоб заспокоїтися, мені довелося довго гортати альбом репродукцій Ван Гога.
  
  Ми уникли того, що неминуче повинно було статися...»
  
  
  На тротуарі купою лежали речі. Фікус зеленів серед меблів, як тополя в районі новобудов. Майор з режисером курили в тіні від пивного ларька. Лосик, сидячи навпочіпки, перегортав югославський журнал.
  
  — Так, — сказала Варя, — піду гляну...
  
  Вона покрокувала догори, торкаючись холодних поручнів. Оглянула стіни в передпокої. Подумки попрощалася з кожної тріщиною. Пройшла коридором, вузьким і тісним від дитячих іграшок, велосипеда, балії, скринь, розваленого нічийного шафи. Опинилася в кімнаті, несподівано просторим і світлим, як крижина. Там валялися аптекарські флакони, уламки грамплатівок, кілька м'ятих папірців і потемнілий шматок цукру...
  
  Вона вмилася і раптом помолодшала без косметики.
  
  Потім зачинила двері і пішла, не озираючись.
  
  
  Був час, коли лише починає темніти, а машини вже їздять з запаленими фарами. Речі лежали біля вантажівки, безцільні і неорганізовані, як трофеї. Ось тільки розкоші їм не вистачало. Навіть меблі, імпортна, гладка, з строкатими відображеннями вулиці, вселяла тугу.
  
  Малиновський, роздумуючи, сів на шкіряний пуф:
  
  «Переїзд катастрофічно знецінює речі. В ході переїзду народжується холодить душу найменування — скарб...»
  
  Кузьменко раптом стурбовано ворухнувся і сказав Малиновському:
  
  — Фільмів життєвих мало.
  
  — Не розумію.
  
  — Я кажу, картин хороших немає. Ось тут дивився якось, у нього квартира, у неї квартира, шафа, диван, трюмо... і всі незадоволені, ла-ла-ла да ла-ла-ла...
  
  — Не бачив. Не беруся судити, — відповів Малиновський, — думаю, що у фільмі могли бути порушені проблеми... етичного характеру...
  
  — У нас в ЛИТМО був гумор, — перебив Гена. — один клієнт здавав іспит з начерталке. Доцент Юдович вислухав його і головою хитає. «Погано, Садків, два». А Вітька Садків нахилився до доцентові і тихо каже: «Поставте трійку». Правда, смішно?
  
  — Кумедно, — сказав Малиновський.
  
  — Навчання — світло, — недбало висловився Кузьменко.
  
  Варя розбудила шофера. Той неохоче переступив через борт і опинився в кузові машини.
  
  — Альо! Подавайте! — сказав він, утвердившись над усіма.
  
  І негайно Малиновський, немов під гіпнозом, взявся за ручки емальованої каструлі.
  
  — Ложі на місце, — наказав шофер, — кидайте отоманку і сервант!
  
  Він поставив громіздкі речі біля бортів, спритно розіпхав книги. Страхуючи дзеркало подушками, поклав між кабіною і шафою диванний валик. Потім ліниво зістрибнув на асфальт і оглянув значних розмірів дзот, точніше барикаду. Торшер погойдувався, як прапор...
  
  Варя з третьої спроби зачинила дверцята. Глянула на старий будинок. Побачила його весь. Від похилених антен до надщерблених ступенів ганку. Від дворових глибин до перев'язаних марлею банок за склом. Від забутих іграшок у жовтій ямі з піском до цієї хвилини в кабіні вантажного автомобіля.
  
  Потім сказала:
  
  — Ну, поїхали.
  
  Машина рушила. Малиновський, Кузьменко і Лосик полегшено зітхнули. Повз проносилися дерева, вивіски, різнокольорові вікна...
  
  Вони минули центр. Оглянули Неву, як з борту теплохода. І скоро опинилися в продувається вітрами районі новобудов.
  
  — Я б тут жити не погодився, — вигукнув Кузьменко, — всі будинки на один манер, заблукаєш п'яний.
  
  — Вітер! Не чую! — відгукнувся Малиновський.
  
  — Я кажу, дорогу сп'яну не відшукати...
  
  — Не чую.
  
  — Я кажу, ідеш, бувало, додому поддавши...
  
  — А-а...
  
  Лосику хотілося співати. Він голосно засвистів.
  
  Світлофора можна було торкнутись рукою.
  
  Нарешті автомобіль загальмував біля вузького під'їзду з м'ятою покрівлею. Шофер виліз з кабіни, відкинув борт. Чоловіки зістрибнули на газон.
  
  Потім розвантажували речі, носили їх по чистій сходах... Стемніло... Запалилися вигнуті рідкісні світильники. Зірки в небі стали менш виразні і яскраві. Гула далека електричка.
  
  Кузьменко, розстеливши газету, заліз на стіл. Незабаром запалала тьмяна лампочка на перекрученому шнурі.
  
  Потім вони милися в душі. Варя розпакувала вузол з білизною, дістала рушник. Через деякий час воно було зовсім мокрим.
  
  — Хлопчики, — сказала Варя, — я ненадовго відлучуся.
  
  — Куди це? — запитав майор.
  
  — Так я ж асигнувала...
  
  — Гроші є, — сказав Кузьменко, — ось і ось. Сподіваюся, вистачить?
  
  — Я теж хотів би брати участь у витратах, — заявив Малиновський, — пієтету до алкоголю не відчуваю, але... Тут шість рублів.
  
  Лосик почервонів.
  
  — Малий сходить, — сказав Кузьменко. — Ану, малий, сходи!
  
  «Коли я нарешті буду старше їх всіх?!» — подумав Гена Лосик.
  
  Гена повернувся з відстовбурченими кишенями. На столі вже біліли тарілки. Попільничка була набита недопалками. Варя переодягалася, затулившись дверцятами шафи. Вона з'явилася в суворій зеленому костюмі. Її гладка зачіска нагадувала бутон.
  
  Майор розгорнув пляшки, затиснувши їх колінами. Варя нарізала ковбасу, потім дістала стопки. Стопки були загорнуті в газету, кожна окремо. Поки розливали горілку, панувала звичайна російська тиша.
  
  — З новосіллям! — оголосив майор. Варя почервоніла і недоречно відповіла:
  
  — Вас також.
  
  Потім вона заплакала, і вже насилу можна було розчути:
  
  — У мене, крім вас, нікого...
  
  Випивали не поспішаючи. Раптом виявилося, що на підвіконні вже тісняться якісь банки. Диван накритий яскравою матерією. За склом шафи лежать дрібнички.
  
  — Фільмів життєвих нема, — говорив майор, — здавалося б, стільки проблем... Я вам розповім факт... Виносила одна жиличка сміття... З'явився невідомий грабіжник... Відро відібрав, і привіт!.. Чому кіно такі факти ігнорує?
  
  — Дозвольте, — говорив Малиновський, — адже мистецтво не тільки копіює життя, створюючи її побутової адекват... Більш того, спроби відтворення життя на рівні її реалій заважають контактам глядачів з зображуваної дійсності.
  
  — Ви знаєте, що таке реалії? — перебивав Гена Лосик, нахиляючись до майора.
  
  — Закусывай, — говорив Кузьменко, — закусывай, малий, а то вже хороший...
  
  — Якщо дійсність безпосередньо формується як об'єкт естетичного почуття, — говорив Малиновський, — глядач перетворюється в співавтора фільму. Мистецтво правдивіше життя, воно, якщо завгодно...
  
  — Ех! Леніна немає! — журився Кузьменко.
  
  — Не сваріться, — попрохала Варя. — Такий гарний день...
  
  — А ось ще був гумор, — сказав Гена, — один клієнт, Баранов Яшка, зауважив, що доцент Фалькович проковтнув на лекції таблетку. Яшка і каже: «А що, Рем Абрамович, якщо вони лежать у вас в шлунку роками і не тануть?»
  
  — Який жах! — сказала Варя. — Хочете чаю? Без нічого...
  
  Чоловіки спустилися вниз. Потім пройшли вздовж стін, крокуючи через труби, оздоблюють газон. Потім минули пустир і вийшли до стоянки таксі.
  
  Варя довго чекала на балконі. Чоловіки її не помітили, було темно. Тільки Лосик крутив головою...
  
  
  Зараз вони назавжди розійдуться. І може бути, віднесуть до своїх далеких вогнищ щось таке, що буде вічною.
  
  Чоловіки забували один одного, втомлені й різні, як новобранці після важкого кросу... Ти повертаєшся знайомою дорогою. Муки позаду. Бовтається протигаз. Дозволено палити. Полковник їде в кузові машини, з ним поруч замполіт і фельдшер.
  
  І тут попереду виявляється заспівувач. Мелодія міцніє. Вона вимагає маршу.
  
  І всім вже ясно, як давно ти співаєш ці старі пісні про братів, а не про себе!
  Розповіді 1980-х
  Третій поворот наліво
  
  Чоловік стежив за тим, як Лора розгортає газету.
  
  — Подивимося, — сказала вона, — що новенького.
  
  — Нічого, — сказав чоловік, — ось побачиш. Знову підірвали якесь посольство. Застрелили якогось турецького дипломата. Де-небудь в Пакистані перекинувся шкільний автобус... Все нормально.
  
  Він підлив молока в чорний кави. Лора вголос читала, не дивлячись відламуючи печиво:
  
  — Шульц вітає ініціативу Дуарте... Отруєні консерви в японських магазинах... Столітній ювілей Елеонори Рузвельт...
  
  Лора і Алік були молодої щасливою парою. Щастя було для них природно і органічно, як здоров'я. Їм здавалося, що неприємності — доля хворих людей.
  
  Познайомилися вони шість років тому ще в Москві. Обидва тільки що закінчили середню школу. Лора мріяла вступити на історичний факультет. Двоюрідний брат казав їй, що вся радянська історія — фальсифікована. Лорі хотілося займатися справжньою історією.
  
  Алік мріяв стати лікарем. Його улюблена бабуся померла від раку. Аліку хотілося займатися теорією канцерогенів.
  
  Обидва провалили вступні іспити. Всі їх знайомі були впевнені, що це — наслідок антисемітизму. Мабуть, так воно і було.
  
  Лора і Алік вирішили зробити ще одну спробу через рік. А цей рік провести безтурботно і весело. Обидва любили заміські прогулянки, музичні комедії та слабке вино. Батьки у обох були людьми досить заможними. Так що Алік і Лора могли фактично не працювати. Алік був кочегаром, а Лора поширювала квитки на дитячі ранки.
  
  Їх погляди були приблизно однаковими. Вони розповідали друзям політичні анекдоти, любили закордонні речі та слухали Бі-бі-сі.
  
  Алік і Лора жили з батьками в маленьких двокімнатних квартирах. Зустрічатися вони могли тільки на вулиці. Тому вони рік цілувалися на чорному дворі за сараями.
  
  До іспитів Алік і Лора не готувалися. Вони були занадто захоплені любов'ю. До того ж антисемітизм посилювався. Зате почалася масова еміграція.
  
  Алік і Лора вирішили виїхати. Таким чином, відразу ж вирішувалося декілька проблем.
  
  Батьки були у відчаї. По-перше, діти збиралися одружитися. І до того ж покидали батьківщину.
  
  Алік і Лора заспокоювали батьків. Говорили, що будуть посилати їм розчинну каву.
  
  Вони подали документи. Через три тижні отримали дозвіл. Вони готувалися до тривалої боротьби, але їх випустили відразу. Їм навіть було трохи прикро.
  
  Але почуття образи швидко минуло.
  
  Еміграція була для Аліка і Лори весільним подорожжю.
  
  Вони оселилися в Нью-Йорку. Через рік досить добре оволоділи мовою. Алік записався на курси програмістів. Лора надійшла в учениці до манікюрниці.
  
  До цього часу двоюрідний брат теж виїхав на Захід. Брат казав, що американська історія теж фальсифікована. А від раку, говорив він, тут вмирають так само часто, як у Союзі.
  
  Він був невдахою і грубіяном. Він усіх сварив. Все у нього були дурнями, трусами і шахраями.
  
  Одного разу Лора сказала:
  
  — Ти всіх ненавидиш!
  
  Брат відповів:
  
  — Чому ж — всіх?
  
  Потім він скоромовкою вимовив:
  
  — Айхенвальд, Баратинський, Вампілов, Гіллеспі, Дом'є, Єрофєєв, Жорес, Зоргенфрей... — На секунду задумався і продовжував: — Ібсен, Колчак, Ларіонов, Моне, Нострадамус, Олейников, Паркер, Рембо, Свіфт, Тургенєв, Уеллс... — Брат ще раз затнувся і закінчив: — Фіцджеральд, Ходасевич, Цвєтаєва, Чаплін, Шагал, Эйхенбаум, Юденич і Ясперс!..
  
  — Задоволена? — запитав він і поліз до чужої холодильник за джином...
  
  Але брат приходив рідко.
  
  Справи у Аліка і Лори йшли добре.
  
  Через кілька місяців Алік став програмістом. Через два роки керівником проекту. Ще через рік — консультантом в багатющій міжнародній фірмі. Його посилали в далекі відрядження. Як-то раз послали на Гавайські острови.
  
  Лора працювала в перукарні з американської клієнтурою. Лора говорила: «Росіян ми практично не обслуговуємо. У нас занадто високі ціни». Лора заробляла двадцять тисяч в рік. Алік — вдвічі більше.
  
  Незабаром вони купили будинок. Це був маленький цегляний будиночок в одному із сонних передмість Нью-Йорка. Жили тут в основному американські євреї, поляки і китайці. Росіян тут не було зовсім.
  
  Алік говорив:
  
  — З росіянами ми практично не спілкуємося...
  
  Алік і Лора полюбили свій будинок. Алік власними руками полагодив водопровід і дах. Потім електрифікував гараж. Лора купувала фіранки і керамічний посуд.
  
  Будинок був красивий, затишний і порівняно недорогий. Двоюрідний брат злобно називав його «мавзолеєм».
  
  Друзів у Аліка і Лори не було. Вони вважали друзями тих, хто приходить в гості. Двоюрідного брата запрошували все рідше. Зате все частіше приходили американські друзі. Наприклад, менеджер Аліка — Сет Еплбаум, веселий і галасливий товстун. Більше року він приходив з нареченою Шеллой Роуч. Вчотирьох вони смажили сосиски біля заднього ганку і пили «Бадвайзер».
  
  Як-то раз Сет прийшов один. На питання — «де Шелла?» — відповів:
  
  — Ми розлучилися. Я був у розпачі. Потім купив новий автомобіль і змінив житло. Тепер я щасливий...
  
  Лора і Алік жили добре, але економно. Кожен місяць вони виплачували банку тисячу доларів, плюс — телефон, електрика, газ, розваги...
  
  Вони любили подорожі, мюзикли і слабкі коктейлі. Вони хотіли завести собаку, але передумали. Собака могла зіпсувати килими. А грабіжників в їх передмісті не було.
  
  Лора і Алік чули, що деяким емігрантам живеться погано. Ймовірно, це були нездорові люди з паршивим характером. Зразок двоюрідного брата. Можна вважати здоровим людини, яка п'є з пляшки?..
  
  Алік і Лора жили дружно. Вони жили так добре, що Лора іноді вигукувала:
  
  — Милий, я така щаслива!
  
  Вони жили так добре, що навіть придумували собі маленькі неприємності. Алік, хмурячись, казав:
  
  — Знаєш, вранці я мало не збив велосипедиста.
  
  Лора робила перелякані очі:
  
  — Будь обережніше. Я прошу тебе — будь обережніше.
  
  — Не турбуйся, люба. У мене прекрасна реакція.
  
  Бувало, що Алік був додому з винуватим обличчям.
  
  — Ти засмучений, — питала Лора, — в чому справа?
  
  — А ти не будеш сердитися?
  
  — Не знаю. Говори, а то я заплачу.
  
  — Поклянись, що не будеш сердитися.
  
  — Говори. Скажи мені всю правду!
  
  — Тільки не сердься, дорога. Я винен. Я купив тобі італійські чобітки.
  
  — Ненормальний! Ми ж домовилися, що будемо економити! Покажи...
  
  — Мені страшно захотілося. І колір оригінальний. Такий, коричневий... Ти не сердишся? Поклянись, що не сердишся!..
  
  По неділях Алік і Лора довго снідали, розмовляли, курили. Іноді Лора читала вголос російську газету. Проблеми, що хвилювали емігрантів, здавалися їм надуманими.
  
  — Хіба важко, — говорила Пані, — отримати американську спеціальність?
  
  — Справді, — погоджувався Алік, — ти права. Єдина проблема вирватися з російської гетто...
  
  В цей ранок Алік і Лора довго снідали. Потім ходили в магазин. Потім дивилися телевізор. Потім заснули на веранді.
  
  А коли прокинулися, Лора почала таємничо посміхатися.
  
  Алік удавано насупився:
  
  — В чому справа?
  
  — А ти не рассердишься? Поклянись, що не будеш сердитися.
  
  — Що сталося?.. Ну добре, клянуся.
  
  — Я купила квитки на «Грека Зорбу». Страшенно дорогі. Мені їх поступилася Айрін Берд. У Айрін захворіла дочка... Ти не сердишся?
  
  — Взагалі-то я збирався пофарбувати гараж. Але якщо тобі хочеться...
  
  — Мені страшенно хочеться.
  
  — Початок у вісім? Значить, треба збиратися і їхати.
  
  — Милий, я така щаслива!..
  
  Хвилин через сорок вони вже їхали по хайвею.
  
  Алік вів машину легко і впевнено. У правій його руці диміла цигарка. Лора влаштувалася на задньому сидінні.
  
  Вони минули кладовище, парк і, не доїжджаючи мосту, звернули вліво.
  
  Над дахами спалахувала і гасла реклама «Філіп Морріс». З бьюїк в першому ряду долинали звуки транзистора.
  
  Був той особливий час, коли ще світло, але ліхтарі вже засвічені. Стіни пакгаузів були темніше неба. Вогні реклам світили уривчасто і нерівно.
  
  Алік повернувся до дружини:
  
  — Ми поїдемо короткою дорогою, через тунель. Потім — під естакадою і повз віадука. Біля церкви ще раз звернемо наліво. А потім уздовж річки до самого Манхеттена.
  
  — Їдь, як вважаєш за потрібне, — сказала Лора.
  
  — Добре, що ти купила квитки, — продовжував Алік, — я дуже радий. Ми не повинні перетворюватися в обивателів. Завтра ж випишу який-небудь солідний журнал.
  
  — У якому менше реклами. А то я засмучуюсь. Знаєш, що мене дратує в Америці? Тут завжди є таке, що не по кишені навіть заможним людям. Навіть якщо маєш шістдесят тисяч в рік.
  
  — О'кей! Значить, треба мати вісімдесят, дев'яносто. Не турбуйся, ми до цього йдемо. Кріс і Барні мене дуже цінують.
  
  — Я теж на хорошому рахунку. Іза все частіше запрошує мене на ланч. У вересні подарувала мені духи. Вірніше, одеколон.
  
  — Ціна не має значення. Справа в принципі...
  
  — Вона мене цінує.
  
  — Не сумніваюся... Ми, здається, проїхали тунель. Ти не звернула уваги?
  
  — Я про це не думала.
  
  — О'кей, напрямок вірний. Витратимо зайвих три хвилини.
  
  — Будь уважніше...
  
  До цього часу стемніло. Вогні реклам світили настирливіше і яскравіше. Тепер Алік і Лора рухалися пустельними вулицями. Тротуари були завалені сміттям. Близько магазинів було розвішано дешеве ганчір'я. Біля барів юрмилися підозрілі особи. В основному чорношкірі і латиноамериканці.
  
  Лора відчула себе незатишно. Їй більше не хотілося в театр. Їй хотілося бути вдома і дивитися телевізор. Їй хотілося пити коктейль і слухати музику. І тут вона розчула:
  
  — Невже ми заїхали в Гарлем?
  
  — Не може бути!
  
  — Боюся, що це так. Тільки що ми їхали по Ленокс. Попереду — Сто двадцять перша вулиця. Ми трохи вище Центрального парку. Подивися навколо, атмосфера говорить за себе.
  
  — Треба запитати дорогу у поліцейського.
  
  — Боюся, що тут немає поліцейських.
  
  — О, Господи!
  
  — Не хвилюйся. Все буде добре. Не так вже страшний Гарлем, як його зображують. Дивись, он жінка з дитиною...
  
  Вони поїхали далі. Їм потрапляло все більше зруйнованих будинків. Порожні квадрати вікон були виповнені темрявою.
  
  Біля стін валялися волоцюги. На перехрестях юрмилися групи чорношкірих, ледь помітних у темряві. Воплі транзисторів заглушали людську мову.
  
  Алік ще раз звернув ліворуч і загальмував:
  
  — Здається, ми заїхали в глухий кут. Бачиш, якісь дошки. Треба вийти і запитати дорогу.
  
  — Запитай, не виходячи з машини.
  
  — Це неможливо. Чорні висловлюються на огидному жаргоні. На відстані їх дуже важко зрозуміти.
  
  — Подзови одного з них сюди.
  
  — Це може здатися їм образливим.
  
  Алік виліз з машини. Потім сказав:
  
  — Запрись на всяк випадок зсередини.
  
  — Я боюся.
  
  — Не бійся. Адже Я можу домовитися з ким завгодно. Хулігани мене завжди поважали.
  
  — Повертайся скоріше...
  
  Попереду розкинулась будівельний майданчик. Компресор був накритий брезентом. За фанерними щитами темніла глибока яма. На краю сиділо троє або четверо голодранців. Трохи ближче до машини, близько похилою неонової вивіски «Гросери», стояли ще двоє. Один — гігант в морському кашкеті. На плечах у іншого було щось на зразок ковдри. Запах марихуани відчувався в десяти кроках.
  
  Алік підійшов до них, дружньо всміхаючись:
  
  — Приємний вечір, друзі. Чи Не так? Хочу запитати, як мені вибратися звідси?
  
  З-під ковдри донеслося:
  
  — Як ти потрапив сюди, біла людина?
  
  — Ми з дружиною заблукали, втратили дорогу... Чорний або білий, яка різниця?
  
  Тут заговорив гігант в кашкеті:
  
  — Чорне обличчя і біле обличчя — ось яка різниця! Чорне обличчя і біла душа. Біле обличчя і чорна душа. Я чорний, хоч і миюся, а ти білий, навіть якщо в грязі...
  
  — Всі люди — брати, — невпевнено зауважив Алік.
  
  — Ні, — заперечили з-під ковдри, — є чорні, є білі. Ми, чорні, люди душі. У нас пісні душі. У білих немає душі. У білих тільки думки, думки, думки...
  
  — Я ж тільки запитав дорогу. Ми заблукали, розумієте?
  
  Гігант відсьорбнув з фляжки. Потім сказав:
  
  — Забирайся! А то почнеться вітер здує капелюх!
  
  Алік машинально пригладив волосся.
  
  Гігант передав фляжку сусідові. Той сьорбнув і сказав:
  
  — Може, цей тип з поліції?
  
  Гігант відповів:
  
  — Поліції тут нічого робити. Поліція тут — я, Фэтти Трукса.
  
  — Князь-генерал Неговия-Шерман, — представився тип з ковдрою.
  
  Гігант запитав:
  
  — Ти не йдеш, біла людина? Хочеш, щоб я показав тобі дорогу в Манхеттен? Іди сюди, я покажу тобі дорогу.
  
  Алік, як загіпнотизований, ступив уперед. Йому здалося, що гігант возиться з блискавкою на куртці. Потім в його руці щось блиснуло. Може бути, коротка палиця. Або шматок гумового шланга. І тут, несподівано, Алік все зрозумів. Чорний бандит, посміхаючись, взмахивал своїй огидній плоттю.
  
  Алік почав задкувати до машини. Його не переслідували. З-під ковдри долинав сміх. Чорний гігант наспівував і пританцьовував...
  
  Через дві секунди Алік був у машині. Без єдиного слова він дав задній хід. Лора дивилася на чоловіка з переляком.
  
  Біля бензоколонки Алік розвернувся.
  
  — Їдемо додому, — сказав він, — будь ласка. Зворотну дорогу я начебто пам'ятаю. Ми їхали правильно. Я зробив тільки один невірний поворот.
  
  — Що-небудь сталося?
  
  — Нічого особливого. Добре, що я стримався. Добре, що не побив цього типу.
  
  — В чому справа? Тебе образили? Що він тобі зробив? Треба викликати поліцію...
  
  — Це марно. Нічого особливого... Один чорношкірий бандит... Навіть не знаю, як тобі сказати... Коротше, він показав мені свій член...
  
  Лора тихо скрикнула. Заговорила лише через дві хвилини:
  
  — Навіщо він це зробив? Що він хотів цим сказати?
  
  — Не знаю. Продемонстрував, і все.
  
  — Мені це неприємно!
  
  — А мені, думаєш, приємно?
  
  — Не знаю... Я в шоці...
  
  Алік торкнув за плече дружину:
  
  — Ти сердишся?
  
  — Просто мені неприємно. Мені огидно. Мені все огидно і противно!..
  
  Лора заплакала. Алік згадував дорогу і не міг відволіктися. Він сказав:
  
  — Наступного разу візьму кухонний тесак.
  
  — Ти маєш намір часто тут бувати? — ридаючи, запитала Лора.
  
  Хвилин через десять вони виїхали на шосе. Ще через півгодини були вдома. Алік хотів випити чаю, але Лора прийняла димедрол і заснула. Алік подивився телевізор і ліг на веранді.
  
  До ранку все було майже забуто. Алік і Лора знову були щасливі.
  
  — В театр, — говорила Пані, — можна і не ходити.
  
  — Особливо при наявності кабельного телебачення, — погоджувався Алік...
  
  А двоюрідного брата рік потому мало не задушили дротом в метро. Причому в одному з кращих районів міста.
  На вулиці та вдома
  
  Моя дружина сказала:
  
  — І ще дзвонив Габович. У нього є справа. Обіцяв зайти.
  
  — Я знаю. Напевно, хоче дриль попросити. Мені говорили, він купив стелаж...
  
  Габович був моїм сусідом і колегою. Вірніше, не зовсім колегою — він був філологом. Працював над сенсаційної книгою. Називалася вона — «Зустрічі з Ахматової». І підзаголовок: «Як і чому вони не відбулися». Щось в цьому роді...
  
  Я почав зашнуровувати черевики.
  
  — Ти куди?
  
  — Прогуляюся. Куплю сигарети.
  
  — А як же Габович?
  
  — Якщо він застане мене, це буде довга розмова. А мені працювати треба.
  
  — Коли ж ти повернешся?
  
  — Як тільки він піде. Подай мені знак.
  
  — Який?
  
  — Засвіти, припустимо, світло у вбиральні.
  
  — Світло в убиральні постійно горить.
  
  — Тоді потушкуй.
  
  — Краще я повішу на вікно ось цю ганчірку.
  
  — Гаразд...
  
  Я спустився в хол. Крадькома, пройшов повз ліфту. Вийшов на вулицю. До цього часу почало темніти. Крім того, я перейшов через дорогу. Так що Габович не повинен був мене помітити.
  
  Я купив пачку «Мальборо». Прогулявся до російського магазину. Взяв для мами газету. Тут же біля каси випив пляшку «Пер'є». Потім зупинив мене Давидов з «Русского слова». Запитав, як справи. Я у відповідь поцікавився:
  
  — Як здоров'я Епштейна?
  
  — Так от, — відповідає, — збираюся в лікарні йому зателефонувати. Інфаркт — це, сам розумієш, не жарти.
  
  — Привіт йому, — кажу...
  
  Я повернувся до будинку. Білої ганчірки не було. А між тим ставало все прохолодніше.
  
  Тоді я зайшов у «Підмосков'ї», запитав чашку кави. Може, думаю, з'їм що-небудь.
  
  — Давайте, — кажу, — меню.
  
  — Меню немає.
  
  — Тобто як це немає?
  
  — Я вам так скажу, що є.
  
  — Я не запам'ятаю.
  
  — Запам'ятайте. Тому що у нас є тільки шашлик.
  
  — Вражаюче, — кажу, — я як раз шашлик-то й хотів...
  
  Я поїв. Випив кави. До цього часу публіка зібралася, музика заграла. Пам'ятаю, керівник ансамблю вигукнув:
  
  — Онук Іраклій вітає з днем народження бабусю Натэллу. У її честь виповнюється лірична пісня...
  
  Він виждав паузу і тріумфально договорив:
  
  — Лірична пісня: «Ти ще жива, моя старенька!..»
  
  Я розплатився і вийшов на вулицю. До цього часу стемніло. Наш шестиповерховий будинок масивно виступав із темряви.
  
  Однак ганчірки не було.
  
  Між тим я відчув холод. Зайшов в спортивний магазин навпроти фотоательє. Купив собі фуфайку за тридцять доларів. Одразу ж натягнув її. І лише тоді помітив попереду емблему — череп, дві гомілкові кістки плюс шизофренічна напис: «Ти це прочитав? Значить, ти підійшов занадто близько!»
  
  Ходжу я по вулиці в цій дегенеративною фуфайці. Наближаюся до свого будинку. Світло у вікні горить, а ганчірки немає.
  
  Я підійшов до автомата. Трубку бере дружина. Я кажу:
  
  — Відповідай тільки «так» або «ні».
  
  — Ні, — сказала моя дружина.
  
  — Що — ні?
  
  Мовчання.
  
  — Габович у нас?
  
  — Так.
  
  — А ти говориш — ні... Він йти не збирається?
  
  — Так.
  
  — Що так? Так — збирається? Або так — не збирається?
  
  — Я думаю — ні.
  
  — Значить, не збирається?
  
  — Ні.
  
  — Дивись не пригощай його.
  
  — Ні в якому разі.
  
  — Про ганчірку не забула?
  
  — Ні...
  
  Я знову пройшовся до російського магазину. Зустрів Давидова. Він каже:
  
  — Ти знаєш новину — Епштейн помер. Я тільки що йому в лікарні подзвонив. Хотів заїхати, провідати, і ось...
  
  — Жахливо, — кажу...
  
  Тут я вирішив зателефонувати до однієї знайомої жінки. Так, нічого особливого. Просто знайома жінка років тридцяти з сусіднього будинку.
  
  Порився в записній книжці. Дзвоню. Ця сама Неллі мені відповідає:
  
  — А, це ти?! Я думала, забув мене зовсім...
  
  — Можна, — питаю, — зайти?
  
  Тут деяка пауза виникла. І потім:
  
  — Ти вибач, я не одна.
  
  — Гаразд, — кажу, — в наступний раз.
  
  У відповідь лунає:
  
  — Наступного разу не буде. Між нами все скінчено. У тебе дружина і донька. Повинна я нарешті і про себе подумати?..
  
  І Неллі повісила трубку.
  
  Тут я задумався. Всі люди жорстокі по-різному. Чоловіки, наприклад, грублять і брешуть. Викручуються, як тільки можуть. Проте навіть самий жорстокий чоловік не крикне тобі: «Забирайся геть! Між нами все скінчено!..» Що стосується жінок, то вони вимовляють все це з легкістю і навіть не без задоволення: «Йди! Ти мені осоружний! Не дзвони мені більше!..»
  
  Спочатку вони плачуть і ридають. Потім заводять собі іншого і кричать: «Йди!»
  
  Йди! Та я такого і вимовити не в змозі...
  
  Я глянув на годинник — пів на одинадцяту. Кінотеатри закриті. Грошей практично немає. Справа наближається до ночі.
  
  Вікна мої загадково світилися. Біла ганчірка була відсутня.
  
  Зате хоч остаточно стемніло. Череп і кістки на моїй фуфайці перестали виділятися. Та й напис втратила сенс.
  
  Я знову подзвонив додому. І звуку ще не вимовив, а дружина мені твердо відповідає:
  
  — Ні.
  
  — Ні в сенсі — так? Габович у нас?
  
  — Так, — чую.
  
  І думаю — що там у них відбувається? Може, якийсь серйозна розмова? Або якесь важливе діло?
  
  Навіть почуття ревнощів у мені заворушилося.
  
  Вішаю трубку. Дзвоню Рафаїлу, який торгує нерухомістю. Благо живе Рафаїл за рогом.
  
  — У тебе гроші, — питаю, — є?
  
  — Припустимо, немає. Зате є віза, майстер-кард, амерікен експрес... А що?
  
  — Поїдемо куди-небудь.
  
  — У сенсі?
  
  — Я не знаю... В Канаду... Або в Бразилію...
  
  — З задоволенням. — відповідає, — але у мене Рита хвора. Може, через тиждень?
  
  — Через тиждень, — кажу, — я вже, мабуть, буду вдома.
  
  — А зараз ти де?
  
  — Гуляю.
  
  — Ти випив?
  
  — Це думка. Кинь-но мені у віконце доларів п'ятнадцять.
  
  — Я ж сказав — грошей немає. Завтра будуть.
  
  — А до завтра мені під вікнами бродити?
  
  — Якщо хочеш, зайди.
  
  — Краще зроби мені послугу. Подзвони в «Форест diner». Пред'яви свою візу. Скажи, щоб видали мені дрінк. Точніше, два. А гроші я при нагоді поверну.
  
  Я зайшов в «Форест diner». Випив два келихи рома з пепсі-колою. Викурив сигарету і рішуче попрямував до будинку.
  
  Була перша година ночі. Моє вікно світилося яскраво і гостинно. До речі, світло в убиральні був погашений. Може, Габович погасив?..
  
  Я піднявся ліфтом на шостий поверх. Дістав свій ключ. Двері відчинились. Габович стояв на порозі. Він був у пальті. Він щось говорив, жестикулюючи і струшуючи попіл. Угледівши мене, розплився в усмішці.
  
  Моя дружина сказала:
  
  — Я йому тисячу разів говорила — зніміть пальто. А він ні в яку.
  
  — Я на хвилинку, — сказав Габович, — мені пора йти. Хоча чого там... Сергій з'явився, можна побалакати...
  
  Він зняв пальто. Потім сів до столу і почав:
  
  — Чи знаєте ви, що у мене є рідкісні фотографії Ахматової?
  
  — Які фотографії? — питаю.
  
  — Я ж сказав — фотографії Ахматової.
  
  — Якого року?
  
  — Що — якого року?
  
  — Якого року фотографії?
  
  — Ну, сімдесят четвертого. А може, сімдесят шостого. Я не пам'ятаю.
  
  — Задовго до цього вона померла.
  
  — Ну і що? — запитав Габович.
  
  — Що — ну і що? Так що ж зображено на цих фотографіях?
  
  — Яка різниця? — миролюбно вставила дружина.
  
  — Там зображений я, — сказав Габович, — там зображений я на могилі Ахматової.
  
  Коли він подався до вбиральні, моя дружина прошепотіла:
  
  — Поводься пристойно. Я тебе благаю. І так всі кажуть, що у Довлатова абсолютно нестерпний характер.
  Зустрілися і поговорили
  
  Всі вважали його невдахою. Навіть прізвище у нього була якась легковажна — Головкер. Така прізвище покладається непоказному короткозорій людині, схильній до рефлексії. Головкер був саме такою людиною.
  
  У школі його примудрилися просто не помітити. Вчителі на батьківських зборах говорили лише про відмінників і двієчників. Середнього школяреві, начебто Головкера, приділялася не більше хвилини.
  
  В самодіяльності Головкер не брав. Малювати і писати вірші не вмів. Навіть читав вірші, як кажуть, без виразу.
  
  Уроків фізкультури не відвідував. Був звільнений з-за плоскостопості. Що таке плоскостопість — загадка. Я думаю — всього лише привід не займатися фізкультурою.
  
  Учитель співу говорив йому:
  
  — Голоси у тебе немає. І душі начебто теж немає.
  
  Вчитель скорботно приподнимал брови і закінчував:
  
  — Чим ти співаєш, Головкер?..
  
  Громадською роботою Головкер не займався. У театр ходити не любив. На піонерських зборах Головкера запитували:
  
  — Чим ти захоплюєшся? Чому приділяєш вільний час? Може, ти щось колекціонуєш, Головкер?
  
  — Так, — мляво відповідав Головкер.
  
  — Що?
  
  — Та так.
  
  — Що саме?
  
  — Гроші.
  
  — Ти збираєш гроші?
  
  — Ну.
  
  — Навіщо?
  
  — Тобто як навіщо? Хочу купити.
  
  — Що?
  
  — Так, одну річ.
  
  — Яку? Відповідай. Колектив тебе питає.
  
  — Зимове пальто, — відповідав Головкер...
  
  Закінчивши школу, Головкер поступив в інститут. Тоді вважалося, що це — єдина дорога в життя. Конкурс майже скрізь був величезний. Головкер вчинив обачніше. Подав документи туди, де конкурсу фактично не було. Конкретно — в санітарно-гігієнічний інститут.
  
  Там він провчився шість років. Причому так само, як у школі, залишився непоміченим. Не брав участь у самодіяльності. Провокаційних питань лекторів не ставив. Дівчат уникав. Вина не пив. До спорту був байдужий.
  
  Коли Головкер одружився, всі були вражені. Вже дуже мало виділявся Головкер, щоб стати для когось єдиним і незамінним. Здавалося, Головкер не може бути предметом вибору. Не може стати об'єктом переваги. У Головкера зовсім не було індивідуальних якостей.
  
  ли за Лізою. Заміж вона так і не вийшла. А на п'ятому курсі народила дитину. Дівчинка була схожа на маму. А також на заступника комсорга по ідеології.
  
  Коротше, Ліза перетворилася в жінку важкої долі. Висловлювалася цинічно і роздратовано. До двадцяти п'яти років встигла розчаруватися в житті.
  
  І тут з'явився Головкер. Мовчазний, сором'язливий. Приносив їй квіти, а овочі і фрукти для дитини. Потягу свого не виявляв. Дрібні домашні доручення виконував бездоганно.
  
  Як-то вони пили чай з мармеладом. Дівчинка спала за ширмою. Головкер встав. Ліза каже:
  
  — Інтродукція затягнулася. Ми повинні переспати або розлучитися.
  
  — З задоволенням, — відповів Головкер, — тільки в інший раз. Я можу залишитися в п'ятницю. Або в суботу.
  
  — Ні, сьогодні, — раздражительно вимовила Ліза, — я цього хочу.
  
  — Я теж, — просто відповів Головкер.
  
  — Я теж, — просто відповів Головкер.
  
  — Залишуся, якщо ви додасте мені рубль на таксі. З поверненням, зрозуміло...
  
  Так вони стали чоловіком і дружиною. Чоловік був інспектором-гігієністом в управлінні їдалень. Дружина, віддавши дитину в дитячий сад, надійшла на фабрику. Працювала там у місцевій амбулаторії.
  
  Так вони стали чоловіком і дружиною. Чоловік був інспектором-гігієнічноюстом в управлінні їдалень. Дружина, віддавши дитину в дитячий сад, надійшла на фабрику. Працювала там у місцевій амбулаторії.
  
  А потім почалися скандали. Причому без всяких підстав. Просто Головкер був задоволений жизнью, а Ліза немає.
  
  Головкер придбав в розстрочку кольоровий телевізор і шафа. Купив в зоомагазині акваріум. Став замислюватися про кооперативі. Ліза у відповідь на це казала:
  
  — Навіщо? Що це змінює?
  
  І далі:
  
  — Невже це все? Адже роки йдуть...
  
  Ліза, що називається, замислювалася про життя. Перериваючи прання або проткладывая шиття, говорила:
  
  Головкер не замислювався про таких серйозних речах. Він питав: «Чим тебе не влаштовує Прибалтика?» Він взагалі не думав. Він просто жив і все.
  
  Лише одного разу Головкер поринув у роздуми. Це тривало більше сорока хвилин. Потім він сказав:
  
  — Ліза, послухай. Коли я був студентом першого курсу, Діма Фогель написав епіграму: «У Головкера Боба попа втричі ширші за лоба!» Ти чуєш? Я тоді образився, а зараз подумав — все нормально. Попа і повинна бути ширше лоба. Причому як раз втричі, я спеціально вимірював...
  
  — І ти, — запитала Ліза, — п'ять років про це думав?
  
  — Ні, це тільки сьогодні прийшло мені в голову...
  
  Через рік Ліза його зневажала. Через три роки — зненавиділа.
  
  Головкер це відчував. Намагався не дратувати її. Вечорами дивився телевізор. Чи допомагав сусідові лагодити «Жигулі».
  
  Спали вони разом рідко. Кожен раз це була її несподівана примха. Закінчувалося все сльозами.
  
  А потім почалася еміграція. Спочатку це стосувалося тільки сторонніх. Потім почали виїжджати знайомі. Трохи пізніше — товариші і друзі.
  
  Євреї, що називається, підняли голови. Стиха розмовляли між собою. Шелестіли листям цигаркового паперу.
  
  Євреї, що називається, підняли голови. Стиха розмовляли між собою. Шелестіли листям цигаркового паперу.
  
  В їх середовищі циркулювали якісь особливі документи. Поширювалася якась внутрішня інформація. У них виникли якісь свої справи.
  
  І тут Головкер несподівано змінився. Спочатку він недбало заявив:
  
  — Давай поїдемо.
  
  Потім заговорив на цю тему більш серйозно. Наводив якісь доводи. Цитував листа якогось Габі.
  
  Ліза сказала:
  
  — Я не поїду. Тут мама. У сенсі — її могила. Тут все найдорожче. Тут Ермітаж...
  
  — В якому ти не була років десять.
  
  — Так, але я можу піти туди в найближчу суботу... І нарешті — я російська! Ти розумієш — російська!
  
  — З цього б і починала, — реагував Головкер і ображено замовк. Як ніби змусив жінку зізнатись у злочині.
  
  І ось Головкер поїхав. Його від'їзд, як це найчастіше буває, злегка нагадував розлучення.
  
  Еміграція виявила дивну особливість. А може, закономірність. Розлучитися люди чомусь не могли. Роз'їхатися по двох квартирах було важко. А ось по різним країнам — легше.
  
  Тому в еміграції так багато самотніх. Причому як чоловіків, так і жінок. В залежності від того, хто був ініціатором розлучення.
  
  Три місяці Головкер жив в Італії. Потім переїхав до Сполучених Штатів.
  
  В Америці він несподівано прийшовся до двору. На батьківщині особливо цінувалися божевільні герої і беспутные таланти. В Америці — сумлінні платники податків і чесні трударі. Головкер пішов на курси англійської мови. Навчився водити машину. Працював масажистом, кур'єром, сторожем. Рік прослужив у кар-сервісі. Доглядав за кроликами на фермі. Підмітав на спеціальній машині територію аеропорту.
  
  Спочатку Головкер купив медальйон на таксі. Потім ділянку землі на річці Делавер. Ще через рік — за внутрішньою ціною — власну квартиру на Леффертс-бульварі.
  
  Таксі він здав в оренду. Землю перепродав. Частина грошей поклав на строковий вклад. На решту чотирнадцять тисяч купив частку в ресторані «Алі-баба».
  
  Жив він у хорошому районі. Костюми купував у Блюмингдейла. Їздив в «Олдсмобиле-рідженсі».
  
  По відношенню до жінок Головкер вів себе люб'язно. Запрошував їх у добрі, недорогі ресторани. Дарував їм галантерею і косметику. Причому подій не форсував.
  
  Американок Головкер поважав і соромився. Волів співвітчизниць без дітей. Про одруження не думав.
  
  Три рази він побував у Європі. Один раз в Ізраїлі. Двічі в Канаді.
  
  Він продавав будинки, квартири, земельні ділянки. Справи у нього йшли чудово. Він був природженим торговим агентом. Представником чужих інтересів. Тобто людиною без індивідуальності. Недарма існує такий короткий анекдот. Хтось дзвонить торговому агенту і питає: «чи любите Ви Брамса?»...
  
  При цьому Головкер був догідливий і наділений почуттям власної гідності. Рідкісне поєднання.
  
  З Лізою він не листувався. Надто вже важко було писати з одного світу в інший. З однієї планети на іншу.
  
  Але він допомагав їй і дочці. Спочатку надсилав посилки. Згодом обмежувався грошовими переказами.
  
  Це було нормально. Адже вони розлучилися. А донька, та взагалі була цілодобово. Хоча її якраз Головкер згадував. Наприклад, як він зашнуровывает крихітні черевики. Або застібає вислизаючі гудзики на ліфчику. І ще — як він легесенько струшує дівчинку, поправляючи рейтузи.
  
  Лізу він не згадував. Вона перетворилася в якусь невидиму інстанцію. Під щось істотне, але безлике. В свого роду податкове управління.
  
  А потім несподівано все змінилося. У Головкера виникла прямо-таки нав'язлива ідея. Причому не поступово, а відразу. В один прекрасний день. Головкер навіть пам'ятав, коли саме це сталося. Між годиною і двома сімнадцятого серпня вісімдесят шостого року.
  
  Головкер їхав на машині в офіс. Тільки що завершилася вигідна операція. Комісійні склали дванадцять тисяч.
  
  Автомобіль легко ковзав по гудронированному шосе. Головкер був у світло-зеленому фланелевом костюмі. В лівій його руці диміла сигарета «Кент».
  
  І раптом він побачив себе чужими очима. Це буває. А саме: очима своєї колишньої дружини. Ось мчить за кермом власного автомобіля процвітаючий бізнесмен Головкер. Совість його чиста, гаманець, набитий грішми. У затишній конторі його чекає мила секретарка. Здоров'я у нього прекрасне. Гемоглобін? Він навіть не знає, що це таке. У нього все добре. Гладка від лосьйону шкіра. Дорогі черевики не тиснуть. І ось Ліза дивиться на цього чоловіка. І думає: який скарб я втратила!
  
  Так і з'явилася у Головкера нав'язлива ідея. А саме: він повинен зустрітися з дружиною. Вона зрозуміє і переконається. А він тільки запитає: «Ну, як?» — і все. І більше ні єдиного слова... «Ну, як?..»
  
  Головкер уявляв собі момент повернення. Ось він прилітає. Їде в готель. Бере напрокат машину. Змінює за курсом тисячу доларів. А може бути — дві. Або три.
  
  Потім дзвонить їй: «Ліза? Це я... Що значить — хто? Тепер довідалася?.. Так, проїздом. Я, відверто кажучи, досить-таки бізі... Хоча сьогодні, загалом, фрі... Вибач, що переходжу на англійську...»
  
  Вони сидять в хорошому ресторані. Головкер замовляє. Лізі — дичина. Собі що-небудь легке. Трохи спаржі, мус... Коньяк? Волію «Кордон блю». Вірменський? Ну, давайте...
  
  Головкер проводжає Лізу додому. Виходить з машини. Відчиняє дверцята. «Ну, прощай». І потім: «Ах так, тут сувеніри».
  
  Головкер простягає Лізі сапфірове намисто. «Адже це твій камінь». Потім — пластиковий мішок з блакитний канадської дублянкою. Навчальний комп'ютер для Олі. Пакет з вовняними речами. Дві пари чобіт.
  
  Потім він м'яко питає:
  
  — Можу я залишити тобі трохи грошей? Буквально півтори — дві тисячі. Чисто символічно...
  
  Він м'яко і наполегливо простягає їй конверт.
  
  Вона:
  
  — Зайдеш?
  
  — Вибач, у мене завтра вранці ділове побачення. Подумую про скромною концесії. Що-небудь типу бавовни. А може, займуся електронікою. Мене цікавить ринок.
  
  Ліза:
  
  — Ринок? Некрасовский або Ковальський?
  
  Головкер посміхається:
  
  — Я кажу про ринку збуту...
  
  Ввечері Ліза сидить у нього в готелі. Головкер знімає трубку:
  
  — Шампанського.
  
  Потім:
  
  — Ти погортай журнали, я повинен зробити кілька дзвінків. Хелло, містер Беляефф! Головкер говоріння. Представник «Дорал едженсі»...
  
  Шампанське випито. Ліза питає:
  
  — Мені залишитися?
  
  Він — м'яко:
  
  — Не варто. У цій пуританській країні...
  
  Ліза перебиває його:
  
  — Ти мене більше не любиш?
  
  Головкер:
  
  — Не питай мене про це. Занадто пізно...
  
  Ось вони йдуть по набережній. Заходять в Ермітаж. Роздивляються полотна італійців. Головкер вимовляє:
  
  — Я б купив цього зеленуватого Тінторетто. Треба запитати — може, у більшовиків є щось для продажу?..
  
  Думки про зустріч з дружиною не покидали Головкера. Це було дивно. Все має бути інакше. Перші роки людина сумує про близьких. Потім починає повільно їх забувати. І нарешті залишаються лише контури спогадів. Розпливчасті контури на горизонті пам'яті, і все.
  
  У Головкера все було по-іншому. Спочатку він не згадував про Лізу. Потім став зрідка думати про неї. І нарешті став думати про колишній дружині постійно. З хвилюванням, яке його дивувало. Яке лякало його самого.
  
  Причому не про кохання замислювався Головкер. І не про каяття колишньої дружини своєї. Головкер думав про торжество справедливості, логіки і порядку.
  
  Ось він іде по Невському. Заходить в кооперативний ресторан. Озирається. Пробігає очима меню. Потім стиха промовляє:
  
  — Пішли звідси!
  
  І все. «Пішли звідси». І більше ні єдиного слова...
  
  Думка про Росії ставала невідступною. Уявні картини слідували одна за одною. Ціла низка емоцій представлялася Головкеру: здивування, роздратування, поблажливість. Йому чітко чулися окремі фрази на кожному етапі. Наприклад — біля фасаду якогось випадкового будівлі:
  
  — Пардон, що означає — «Гипровторчермет»?
  
  Або — у випадку якогось побутового незручності:
  
  — Більшовики мене справді розчулюють.
  
  Або за читанням меню:
  
  — Ціни, я так вважаю, вказані в рублях?
  
  Або — коли мова зайде про нинішньому уряді:
  
  — Сподіваюся, Горбачов хоча б цинік. Ідеаліст у владі — це катастрофа.
  
  Або — якщо розмова піде про Америку:
  
  — Америка не рай. Але якщо це пекло, то найкращий у світі.
  
  Або — репліка в абстрактному дусі. На випадок, якщо станеться щось дивовижне:
  
  — Фантастика! Неодмінно розповім про це моєму дружку Філу Кері...
  
  У нього були заготовлені репліки для всіляких обставин. Виходячи з пристойного ресторану, Головкер скаже:
  
  — Це вже не хамство. Проте все ще не сервіс.
  
  Виходячи з поганого, помітить:
  
  — Такого я не пригадую навіть в Шанхаї...
  
  Головкер вічно щось бурмотів, жестикулював, сміявся. Плутав англійські та російські слова. Раптом ставав задумливим і мовчазним. Багато курив.
  
  І ось він зрозумів — треба їхати. Просто замовити собі візу і купити квиток. Обійдеться ця затія у чотири тисячі доларів. Включаючи вартість квитків, готелю, подарунки і непередбачені витрати.
  
  Часи зараз відносно ліберальні. Провокацій бути не повинно. Гроші є.
  
  Оформлення документів зайняло три тижні. Квиток він замовив на чотирнадцяте вересня. Ходив по магазинам, вибирав подарунки.
  
  З'ясувалося, що у нього зовсім мало друзів і знайомих. Батьки померли. Двоюрідна сестра жила в Казані. З однокурсниками Головкер не листувався. Імена однокласників забув.
  
  Залишалися Ліза з донькою. Оленьки повинно було виповнитися тринадцять років. Головкер не те щоб любив цю сумну тендітну дівчинку. Він до неї звик. Тим більше, що вона, майже єдина в світі, відчувала до нього повагу.
  
  Коли мати її карала, вона просила:
  
  — Дядько Боря, купіть мені отрути...
  
  Головкер прив'язався до дівчинки. Адже материнська та батьківська любов — зовсім різні. У матері це насамперед — кровна почуття. А у батька — душевний потяг. Батьки воліють тих дітей, які поруч. Нехай вони навіть і не рідні. Тому-то злі вітчими зустрічаються набагато рідше, ніж сердиті мачухи. Це відображено навіть у народних казках...
  
  Ліз він купив пальто і чоботи. Оле — шубку з натурального хутра і навчальний комп'ютер. Плюс — сорочки, джинси, туфлі і білизну. Якісь сувеніри, авторучки, радіоприймачі, дві пари годин. Коротше, одними подарунками були заповнені дві валізи.
  
  Гроші Головкеру вдалося поміняти з розрахунку один до шести. Головкер передав якомусь Файбышевскому близько семисот доларів. У Ленінграді якась Муза передасть йому чотири тисячі рублів.
  
  Летів Головкер літаком американської компанії. Як звичайно, відчував себе заможним туристом. Недбало замовив собі порцію джина.
  
  — Блу джинс енд тонік, — пожартував Головкер, — джинси з тоніком.
  
  Бортпровідниця запитала:
  
  — Ви з Польщі?
  
  Невже, подумав Головкер, у мене зберігся акцент?..
  
  У Ленінградському аеропорту йому не сподобалося. Все здавалося сірим і одноманітним. Може бути, з-за відсутності реклами. До того ж він прилетів сюди вперше. Так вже вийшло. Тридцять два роки тут прожив, а не літав літаком.
  
  Головкер подумав: що я відчуваю, ступивши на рідну землю? І зрозумів — нічого особливого.
  
  Помістили його в готелі «Жовтнева». Незабаром приїхала Муза — нервова і неспокійно озирающаяся по сторонах. Залишила йому пакет з грошима.
  
  Головкер відчував страх, втома, хвилювання. Більше години він провів в готелі, а Лізі так і не дзвонив. Що його зупиняло і лякало. Занадто довго, виявляється, Головкер цього чекав. Може бути, всі останні роки. Може, все, що він робив, робив, було розраховане тільки на Лізу? На її увагу?
  
  Якщо це так, задумався Головкер, скільки ж усього проноситься мимо? Живеш і не знаєш заради чого? Заради чого заробляєш гроші? Заради чого обзаводишься власністю? Заради чого переходиш на англійську мову?
  
  Головкер глянув на годинник — пів на десяту. Пригадав номер телефону — чотири, шістнадцять... І далі — сто п'ятдесят шість. Все правильно. Чотири в кубі... Він зовсім забув математику. Але телефон запам'ятав — чотири, шістнадцять... А потім — ті ж шістнадцять в квадраті. Сто п'ятдесят шість...
  
  Вражений, Головкер почув дзвінок, що пролунав у його власній квартирі. Один раз, другий, третій...
  
  — Хто це? — запитала Ліза.
  
  І через секунду:
  
  — Говоріть.
  
  І тоді він глухо вимовив:
  
  — Квартира Головкеров? Ліза, ти мене впізнаєш?
  
  — Постривай, — чує він, — я вимкну чайник.
  
  І далі — тиша на цілу хвилину. Потім якісь прості, необов'язкові слова:
  
  — Ти приїхав? Я сподіваюся, все легально? Як? Та нічого... ходить В басейн. У тебе справи? Ти подорожуєш?
  
  Головкер помовчав, потім відповів:
  
  — Експорт-імпорт. Тобі це не цікаво. Подумую про невеликий концесії, типу бавовни...
  
  Далі він запитав як можна більш недбало:
  
  — Сподіваюся, побачимося?
  
  І для більшої впевненості додав:
  
  — Я повинен дещо вам передати. Тобі і Оле.
  
  Він хотів сказати — у мене дві валізи подарунків. Але передумав.
  
  — Завтра я працюю, — сказала Ліза, — увечері Ольга запрошена до Нахімовським. Післязавтра в неї репетиція. Ти надовго приїхав? Подзвони мені в четвер.
  
  — Ліза, — промовив він забутим жалібним тоном, — ще немає десяти. Ми стільки років не бачилися. У мене дві валізи подарунків. Можу я приїхати? На машині?
  
  — У нас проблеми з цією справою.
  
  — У сенсі — таксі? Я ж беру машину в рент...
  
  Ось він заходить (уявляв собі Головкер) до людини з «Автопрокату». Чує:
  
  — Обслуговуємо тільки іноземців.
  
  Головкер майже ніяково посміхається:
  
  — Та я, знаєте... Це саме...
  
  — Я ж кажу, — повторює чиновник, — тільки для іноземців. Ви російську мову розумієте?
  
  — Важко, — відповідає Головкер і переходить на англійську...
  
  Ліза каже:
  
  — Тобто, звичайно, приїжджай. Хоча, ти знаєш... загалом, я лягаю досить рано. До речі, ти де?
  
  — У «Жовтневій».
  
  — Це хвилин сорок.
  
  — Ліза!
  
  — Добре, я чекаю. Але Олю я будити не збираюся...
  
  Тут почалися звичайні радянські проблеми. «Автопрокат закрився». Таксі зловити не вдавалося. Загальмував якийсь приватник, взяв у Головкера американську сигарету і поїхав.
  
  Приїхав він в дванадцятій годині. Вірніше, без чверті дванадцять. Подзвонив. Йому відчинили. Колишня дружина заговорила плутано і майже винувато:
  
  — Заходь... Ти не змінився... Я, відверто кажучи, рано встаю... Та заходь же ти, сідай. Поставити каву?.. Зовсім не змінився... Ти носиш капелюх?
  
  — Фірма «Борсаліно», — з відчаєм вимовив Головкер.
  
  Потім стягнув безглузду, фісташкового кольору капелюх.
  
  — Хочеш кави?
  
  — Не турбуйся.
  
  — Оля, природно, спить. Я дуже втомлююся на роботі.
  
  — Я скоро піду, — увернув Головкер.
  
  — Я не про це. Жити стає все важче. Гласність, перебудова, люди збуджені, чогось чекають. Якщо Горбачова знімуть, ми цього не переживемо... Ти сказав — подарунки? Спасибі, залиш в передпокої. Валізи повернути?
  
  — Поштою вишлешь, — несподівано посміхнувся Головкер.
  
  — Ні, я серйозно.
  
  — Скажи краще, як ти живеш? Ти заміжня?
  
  Він поставив це питання недбало, з посмішкою.
  
  — Ні. Часу немає. Хочеш кави?
  
  — Де ти його дістаєш?
  
  — Ніде.
  
  — Чому ж ти заміж не вийшла?
  
  — Життя так розпорядилося. Мужиків-то достатньо, і всі вмирають щодо поспілкуватися. А заміж — це справа серйозна. Ти не одружився?
  
  — Ні.
  
  — Ну, як там у Америці?
  
  Головкер з радістю вимовив заздалегідь приготовлену фразу:
  
  — Знаєш, це чудово — поважати країну, в якій живеш. Не любити, а саме поважати.
  
  Пауза.
  
  — Може, глянеш, що я там привіз? Хотілося б переконатися, що відповідні розміри.
  
  — Нам всі відповідні розміри, — сказала Ліза, — адже ми безрозмірні. Взагалі-то дякую. Інший би й забув про ці аліменти.
  
  — Це не аліменти, — сказав Головкер, — це просто так. Тобі і Оле.
  
  — Знаєш, як вас тепер називають?
  
  — Кого?
  
  — Так вас.
  
  — Кого це вас?
  
  — Емігрантів.
  
  — Хто називає?
  
  — У газетах пишуть — «наші зарубіжні співвітчизники». А також — «особи, в силу багатьох причин опинилися за кордоном»...
  
  І знову пауза. Ще хвилина, і доведеться йти. У відчаї Головкер вимовляє:
  
  — Ліза!
  
  — Ну?
  
  Головкер кілька секунд мовчить, потім раптом:
  
  — Ну, хочеш потанцюємо?
  
  — Що?
  
  — У мене радіо у валізі.
  
  — Ти ненормальний, Оля спить...
  
  Головкер гарячково думає — ну, як ще доглядають за жінками? Як? Подарунки залишилися за дверима. В ресторан йти пізно. Танцювати вона не погоджується.
  
  І тут він раптом сказав:
  
  — Я піду.
  
  — Вже?.. А втім, скоро годину. Сподіваюся, ти мені подзвониш?
  
  — Завтра у мене ділове побачення. Подумую про невеликий концесії...
  
  — Ти все одно дзвони. І спасибі за валізи.
  
  Не за валізи образився Головкер, а за валізи з подарунками. Але промовчав.
  
  — Так я піду, — сказав він.
  
  — Не ображайся. Я буквально падаю з ніг.
  
  Ліза проводила його. Вийшла на сходовий майданчик.
  
  — Прощавай, — каже, — мій закордонний співвітчизник. Особа, що опинилося за кордоном...
  
  Головкер виходить на вулицю. Спочатку йому здається, що почався дощ. Але це туман. У згуслою темряві розпливаються жовті плями ліхтарів.
  
  З-за рогу, качнувшись, виїжджає наповнений світлом автобус. Неважливо, куди він іде. Напевно, в центр. Куди ще можуть вести дороги з околиці?
  
  Головкер сідає в автобус. Опускає монету. Сонний голос водія вимовляє:
  
  — Наступна зупинка — Ропшинская, колишня Зеленіна, кільце...
  
  Головкер виходить. Виявляється між пустелею і нескінченної цегляною стіною. Далеко, майже на горизонті, темніють будинку з мерехтливими жовтими і рожевими вікнами.
  
  Звідкись долинає гучний монотонний стукіт. Як ніби цокає величезні штамповані годинник. Пахне водоростями і лікарняної вбиральні.
  
  Головкер викурює останню сигарету. Близько години ловить таксі. Інтелігентного вигляду шофер вимовляє: «Подвійний тариф». Головкер механічно переводить його слова на англійську: «Дабл такс». Чому? Краще не питати. Та й навіщо тепер Головкеру радянські рублі?
  
  В дорозі шофер заговорює з ним про кооперацію. Хвалить якогось Нуйкина. Лає якогось Забежинского.
  
  Головкер вперто мовчить. Він думає — здається, мене вперше взяли за іноземця.
  
  Потім він розплачується з водієм. Дарує йому стандартну американську запальничку. Той, не подякувавши, суне її в кишеню.
  
  Головкер махає рукою:
  
  — Приїжджайте в Америку!
  
  — Бензину не вистачить, — лунає у відповідь...
  
  На освітленому тротуарі перед готелем стоять дві жінки в коротких спідницях. Одна з них мляво наближається до Головкеру:
  
  — Чоловік, ви приїжджий? Показати місто і його околиці?
  
  — Показати, — шепоче він якимось вицвілим голосом.
  
  І потім:
  
  — Ось тільки сигарети скінчилися.
  
  Жінка бере його під руку:
  
  — Купиш в барі.
  
  Головкер бачить її руки з довгими перламутровими нігтями і туфлі без задників. Зауважує значних розмірів хрест поверх трикотажної майки з написом «Хиропрактик Альтшуллер». Ловить на собі її кокетливий і похмурий погляд. Потім майже нечутно вимовляє:
  
  — Дівчина, перепрошую, ви повія?
  
  У відповідь лунає:
  
  — Вульгарності говорити не обов'язково. А я-то думала — культурний інтурист з Європи.
  
  — Я з Америки, — сказав Головкер.
  
  — Тим більше... Дай три карбованці от цього, жирного.
  
  — Гроші не проблема...
  
  Несподівано Головкер відчув себе впевненіше. Тим більше що все це злегка нагадував західну життя.
  
  Через п'ять хвилин вони сиділи в барі. Тьмяно жовтіли лампи, приховані від очей морськими раковинами з алебастру. Грала музика, що здалася Головкеру старомодною. Між столиками бродили офіціанти, чимось нагадували хасидів.
  
  Головкеру пригадалася хасидська колонія в районі Монтиселло. Такий чорно-білий пережиток старовини в кольоровому кінематографі звичайному житті...
  
  Вони сиділи в барі. Пахло карамеллю, мокрій взуттям і водоростями з близько розташованої вбиральні. Над стійкою височів чоловік офіцерського типу. Головкер простягнув йому кілька доларів і сказав:
  
  — Джинси з тоніком.
  
  Потім додав зі значенням:
  
  — Але без лимона.
  
  Він випив і відчув себе ще краще.
  
  — Як вас звуть? — запитав Головкер.
  
  — Матуся Люсенькой кликала. А так — Людмила.
  
  — Руслан, — винахідливо представився Головкер.
  
  Він замовив ще два джина, купив сигарети. Йому хотілося бути люб'язним, марнотратним. Він шепнув:
  
  — Ви типова Лайза Мінеллі.
  
  — Мінеллі? — перепитала жінка і досить сильно штовхнула його в бік. — Розмріявся...
  
  Людмилу тут, мабуть, знали. Комусь вона махнула рукою. Когось не захотіла бачити: «Перепрошую, я пересяду». Когось навіть почастувала його, Головкера, рахунок.
  
  Але Головкеру і це сподобалося. Він відчував себе чудово.
  
  Коли офіціант зачепив його підносом, Головкер сказав Людмилі:
  
  — Це вже не хамство. Проте все ще не сервіс...
  
  Коли його випадково облили пивом, Головкер засміявся:
  
  — Такого зі мною не бувало навіть в Шанхаї...
  
  Коли при ньому заговорили про політику, Головкер висловився так:
  
  — Сподіваюся, Горбачов хоча б цинік. Ідеаліст у владі — це катастрофа...
  
  Коли його розпитували про Америку, у відповідь звучало:
  
  — Америка не рай. Але якщо це пекло, то найкращий у світі...
  
  Два рази Головкер зронив:
  
  — Неодмінно розповім про це моєму дружку Філу Кері...
  
  Потім Головкер з кимось сварився. Щось доводив, сперечався. Комусь віддав краватку, авторучку і годинник.
  
  Потім Головкера нудило. Якісь руки волокли його по сходах. Він падав і кричав: «Я громадянин Сполучених Штатів!..»
  
  Що було далі, він не пам'ятав. Прокинувся в своєму номері, один. Людмила зникла. Зрозуміло, разом з грошима.
  
  Головкер замовив квиток на літак. Прийняв душ. Спустився в пошуках кави.
  
  У холі його покликала Людмила. Вона була в тій самій майці. Підійшла до нього озираючись і каже:
  
  — Я гроші сховала, щоб не пропали.
  
  — Квп іт, — сказав Головкер, — залиште.
  
  — Ой, — сказала Людмила, — правда?!. Головне, щоб не було війни!..
  
  Заспокоївся Головкер лише в літаку компанії «Панів». Один з пілотів був чорний. Головкер йому страшенно зрадів. Негр, правда, виявився небалакучий і похмурим. Зате бортпровідниця попалася товариська, типова американка...
  
  
  Влітку ми з дружиною купили дачу. Довгостроковий банківський позику нам організував Головкер. Він тримався просто і впевнено. Раз переходив з англійської на російську. І назад.
  
  Моя дружина запитала тихо:
  
  — Чому Рон Фіні цього не робить?
  
  — Чого?
  
  — Не плутає англійські слова і росіяни?
  
  Я відповів:
  
  — Тому що Фіні досконало знає обидві мови...
  
  Так ми познайомилися з Борею Головкером.
  
  Місяць тому з Головкером розмовляв кореспондент одного емігрантського тижневика. Брав у нього інтерв'ю. Зацікавився поїздкою до Росії. Став задавати бізнесмена і громадського діяча (Головкер встиг стати великим жертводавцем Літфонду) різні питання. Зокрема, такий:
  
  — Значить, повернулися?
  
  Головкер перестав посміхатися і твердо відповів:
  
  — Я вибрав свободу.
  Життя коротке
  
  Левицький розкрив очі і відразу почав пригадувати якусь забуту вчорашню метафору... «Повня м'ятної таблетки...»? «Банановий вигин півмісяця...»? Щось в цьому роді, хоч і значніше за духом.
  
  Метафори були вночі, коли він уже лежав у ліжку. Записувати їх маестро лінувався. Раніше вони зберігалися в пам'яті до ранку. Зараз, як правило, він не без задоволення забував їх. Втрачений шанс маленького словесного пригоди.
  
  Левицький кинув погляд на білий, амбулаторного кольору столик. Помітив величезний, доричної конфігурації торт. Почав перераховувати тонкі кручені свічки.
  
  Господи, подумав Левицький, ще один день народження.
  
  Цю фразу варто приберегти для репортерів:
  
  «Господи! Ще один день народження! Яка приємна несподіванка — сімдесят років!»
  
  Він уявив собі заголовки:
  
  «Російський письменник відзначає сімдесятиріччя на чужині». «Книги ювіляра виходять всюди, за винятком Москви». І нарешті: «О, Господи, ще один день народження!»...
  
  Левицький прийняв душ, одягнувся. Захопив пошту. Дружина, мабуть, поїхала за подарунками. Герлинда — щось середнє між родичкою і прислугою — обняла його. Маестро перервав її словами:
  
  — Ти згадана у заповіті.
  
  Це була стара жарт.
  
  Вона запитала:
  
  — Чай чи каву?
  
  — Мабуть, кава.
  
  — Який бажаєте?
  
  — Коричневий, напевно.
  
  Потім він розчув:
  
  — Вас очікує дама.
  
  Швидко запитав:
  
  — Не з косою?
  
  — Привезла вам якусь рідкість. Я думаю — книгу. Сказала — інкунабула.
  
  Левицький, посміхаючись, промовив:
  
  — De ses mains tombé le livre,
  
  Dans lequuel elle і avait rien lu.
  
  («З рук її випала непрочитана книга...»)
  
  Регіна Гаспарян сиділа в холі більше години. Правда, їй дали кави з булочками. Тим не менш, все це було досить принизливо. Могли б запросити у вітальню. Благоговіння в ній перемішувалося з образою.
  
  У сумочці її лежало щось, розміром трохи більше мініатюрного дамського браунінга «Еліта-16».
  
  Регіна Гаспарян походила з шляхетної зросійщеної сім'ї. Батько її був досить відомим викладачем училища Штігліца. Будучи вірменином, сів у справі космополітів. У п'ятдесятому році слідчий Чуєв бив його по фізіономії альбомом репродукцій Дега.
  
  Мати її була кваліфікованої перекладачкою. Знала Кашкина. Зустрічалася з Ритою Ковальової. Місяць супроводжувала Колдуелла в його турне по Закавказзю. Славилася важким характером і екзотичної східної красою.
  
  В юності Регіна була типовою радянською школяркою. Брала участь у самодіяльності. Грала Зою Космодем'янську. Батько, реабілітований при Хрущові, називав її жартома «Зойка Комсомодеянская».
  
  Настала відлига. У будинку відомого художника Гаспаряна збиралися молоді люди. В основному поети. Тут їх підгодовували, а головне — терпляче вислуховували. Серед них виділялися Липський та Брейн.
  
  Всі вони потроху доглядали за красивою, начитаною, стрункою Регіною. Присвячували їй вірші. В основному, жартівливі, гумористичні. Брейн писав їй з Сочі на початку Даманського кризи:
  
  Чекай мене, і я повернуся, тільки дуже чекай,
  Чекай, коли наводять смуток жовті вожді...
  
  Настали сімдесяті роки. Відлига, як люблять висловлюватися емігрантські журналісти, змінилася заморозками. Кращі друзі їхали на Захід.
  
  Регіна Гаспарян коливалася дуже недовго. У її чоловіка-фізика була хороша, так би мовити, об'єктивна професія. Сама Регіна закінчила факультет іноземних мов. Восьмирічна дочка її трохи говорила по-англійськи. У матері були далекі родичі в Чикаго.
  
  Сім'я почала готуватися до від'їзду. І тут у Регіни виникла невідступна думка про Левицькому.
  
  Романи Левицького вже давно циркулювали в самвидаві. Його вважали найбільшим російським письменником у вигнанні. Його навіть згадувала радянська літературна енциклопедія. Правда, з використанням лайливих епітетів.
  
  Навіть біографію Левицького всі знали. Він був сином відомого меньшевистского діяча. Закінчив Гірський інститут в Петербурзі. Випустив книгу віршів «Пробудження», яка давно вже значилася бібліографічною рідкістю. Емігрував з батьками в дев'ятнадцятому році. Навчався на історико-літературному відділенні в Празі. Жив у Франції. Захоплювався колекціонуванням метеликів. Перший роман надрукував у «Сучасних записках». Рік тренував боксерів у фабричному районі Парижа. На похороні Ходасевича побив цинічного Георгія Іванова. Причому, буквально на краю могили.
  
  Гітлера Левицький ненавидів. Сталіна — тим більше. Леніна називав «баламутом в кепочці». Напередодні окупації перебрався в Сполучені Штати. Перейшов на англійську мову, який, втім, знав з дитинства. Став єдиним тоді російсько-американським прозаїком.
  
  Все життя він ненавидів хамство, антисемітизм і цензуру. Років за три до сімдесятирічного ювілею зненавидів Нобелівський комітет.
  
  Всі знали про його дивацтва. Про проведену крейдою лінії через три кімнати його готельного номера в Швейцарії. (Дружині і куховарці заборонялося ступати на його територію.) Про багаторічному безнадійному позові проти сусіда, який надто захоплювався музикою Вагнера. Про його вечірки з частуванням, виготовленим за давньогрецьким рецептами. Про його дуелі з хіміком Булавенко, усевшимся напідпитку на клавіші рояля. Про його знаменитому вислові: «Десь у Сибіру повинна бути художня література...»
  
  І так далі.
  
  Про його зарозумілість ходили легенди. Так само, як і про його недоступність. Що, по суті, одне і те ж. Знаменитого швейцарського письменника, домагалося зустрічі, Левицький сказав по телефону:
  
  «Заходьте після двох — років через шість...»
  
  Про що говорити, якщо навіть знайомство з куховаркою Левицького вважалося великою удачею...
  
  Загалом, Регіну Гаспарян запитали:
  
  — Що ти збираєшся робити на Заході?
  
  У відповідь пролунало:
  
  — Багато чого буде залежати від розмови з Левицьким.
  
  Я думаю, вона хотіла стати письменницею. Думки друзів не дуже вірила. Звертатися до радянських знаменитостям не хотіла. Їй не давала спокою кимось сказана фраза:
  
  «Шапки геть, панове! Перед вами — геній!»
  
  Хто це сказав? Коли? Про кого?..
  
  Напередодні від'їзду Регіна зателефонувала трьом знайомим книжковим спекулянтам. Першого звали Савелій. Він сказав:
  
  — «Пробудження» — це, мати, дохлий номер.
  
  — У сенсі?
  
  — Варіант типу «я вибачаюся».
  
  — Тобто?
  
  — Операція «туші світло».
  
  — Якщо можна, висловлюйтесь простіше.
  
  — Товар поза прейскуранта.
  
  — Що це значить?
  
  — Це значить — ціни фантастичні.
  
  — Наприклад?
  
  — Як кажуть — від і до.
  
  — Не розумію.
  
  — Від трьох і до п'яти. Як у Чуковського.
  
  — Від трьох і до п'яти — що? Сотень?
  
  — Ну.
  
  — А у Чуковського — від двох.
  
  — Так ціни ж ростуть...
  
  Регіна зателефонувала іншому з прізвищем або прізвиськом — Шмыгло. Він сказав:
  
  — Що це за Левицький? І що це ще за «Пробудження»? Не бажаєте Сіменона?..
  
  Третій спекулянт відповів:
  
  — Юнацький збірник Левицького у мене є. На жаль, він не продається. Готовий обміняти його на чотиритомник Мандельштама.
  
  В результаті відбувся довгий потрійний обмін. Регіна дістала комусь закордонний слуховий апарат. Кого-то влаштували по блату Лісотехнічну академію. Комусь дісталося пом'якшення вироку за вимагання та шантаж. Ще комусь- фінська облицювальна плитка. На останньому етапі фігурував чотиритомник Мандельштама. (Під редакцією Філіппова і Струве.)
  
  Через місяць Регіна тримала перед собою тонку зеленувату книжку. Видавництво «Гиперборей». Санкт-Петербург. 1916 рік. Іван Левицький. «Пробудження».
  
  Регіна знала, що у самого Левицького немає цієї книги. Про це йшлося в його знаменитому інтерв'ю «Голосу Америки». Левицького запитали:
  
  — Ваше ставлення до юнацьких віршів?
  
  — Вони забуті. Це були ескізи моїх же наступних романів. Їх не існує. Останнім примірником знаменитий горець розтопив буржуйку у себе на дачі в Кунцеве.
  
  Взимку Регіна отримала дозвіл на виїзд. Далі було всяке. Огидна сцена на митниці. Три місяці бідності в Ладисполе. Задушливе нью-йоркське літо, коли вони з чоловіком вночі боялися вийти з готелю. Перша контора, звідки її звільнили з формулюванням «зайве завзяття». Кілька оповідань в емігрантській газеті, за які їй сплатили за тридцять доларів. Потім стрімке сходження чоловіка — його несподівано запросила фірма «Ексон». А значить, власний будиночок, поїздки в Європу, розмови про податки...
  
  Пройшло шість років. Регіна випустила першу книжку. Вона викликала позитивну реакцію. До речі, одним з рецензентів був я.
  
  Всі ці роки вона домагалася знайомства з Левицьким. Через Гордія Булаховича познайомилася з його вісімдесятирічної кузиною. Але до цього часу та встигла посваритися зі знаменитим родичем. Конкретно, вони засперечалися — де саме стояла лазня в родовому маєтку Левицьких — Ховрино.
  
  Регіна зверталася до Янсону, протоієрею Костянтину, дочки Зайцева — Ользі Борисівні.
  
  Старий письменник Янсон відповів:
  
  «Левицький сказав про мене Едмунду Вілсону, що я, вибачте, гівно...»
  
  Отець Костянтин написав їй:
  
  «Левицький не християнин. Він занадто егоїстичний для цього. Адресочком його, винен, не маю...»
  
  Зайцева-Рейнольдс надіслала якийсь берлінський адресу і записку:
  
  «Останній раз я бачила цього нестерпного хлопчика в тридцять четвертому році. Ми зустрілися на прем'єрі «Тангейзера». Він, пам'ятаю, сказав:
  
  — Таке враження, що несподівано заспівали ожилі картонні обладунки.
  
  Відтоді ми не бачилися. Боюся, що його адресу міг змінитися».
  
  І все-таки Регіна отримала його швейцарський адресу. Як з'ясувалося, адреса був у видавця Поляка. Регіна написала Левицькому короткий лист. Той відгукнувся буквально через два тижні:
  
  «Ви знаєте адресу. Після шести я працюю. Так що, приходьте зранку. І, будь ласка, без квітів, які мають звичай в'янути. Постскриптум: не спіткніться про мої черевики, які я вночі виставляю за двері».
  
  Сидячи в холі, Регіна задумалася. Чому ця людина живе в готелі? Може бути, йому не до вподоби ідея власності? Треба б задати йому це питання. І ще — що Левицький думає про Солженіцина? Адже вони такі різні...
  
  — Здрастуйте, Іване Володимировичу!
  
  — Моє шанування, — відповів високий, коротко стрижений пан.
  
  Потім він, не сідаючи, запитав:
  
  — Вип'єте що-небудь?
  
  — У мене каву... А ви?
  
  Левицький посміхнувся і повільно продекламував:
  
  Я п'ю нерозбавлений віскі,
  П'ю горілку з зернистою ікрою,
  А друг мій, письменник Левицький,
  Лише метеликів мучити герой...
  
  — Це вірші одного мого приятеля.
  
  І потім, після двох секунд мовчання:
  
  — Чим, добродійко, можу бути вам корисний?
  
  Реґіна злегка нахилилася вперед:
  
  — Чи треба говорити, що я ваша давня шанувальниця. Особливо ціную «Далекий берег», «Куля», «Походження танго». Все це я прочитала ще вдома. Ризик лише збільшував естетичну насолоду...
  
  — Так, — кивнув Левицький, — я знаю. Це щось на зразок Поль де Кока або Мопассана. Читаєш в дитинстві з ризиком бути захопленим... Вибачте, чим можу служити?
  
  Регіна трохи зніяковіла. Головне, не робити пауз... А він і справді жінконенависник...
  
  — Я знаю, що у вас сьогодні день народження.
  
  — Спасибі, що нагадали. Ще один день народження. Приємна несподіванка — сімдесят років.
  
  Левицький раптом перейшов на шепіт. Очі його дивно округлилися:
  
  — Запам'ятайте головне, — сказав він, — життя коротке...
  
  Регіна, подолавши ніяковість, вимовила:
  
  — Дозвольте дещо піднести вам... Я сподіваюся... Я впевнена... Коротше — ось...
  
  Левицький взяв маленьку жовту бандероль. Розкрив її, діставши з кишені манікюрні ножиці. Тепер він тримав у руках свою книгу. Старовинний шрифт, отклеившийся корінець, тридцять вісім листків жахливої промислової папери.
  
  Він розкрив шосту сторінку. Прочитав заголовок — «Стежки сну». Ось він, знайомий неграмотний перенесення — «збентеження». Та ще з непропечатавшимся хвостиком у «ща».
  
  — О, Господи, — сказав Левицький, — диво! Де ви дістали? Я був впевнений, що примірників не існує. Я розшукував їх по всьому світу...
  
  — Візьміть, — сказала Регіна, — та ще...
  
  Вона дістала з сумки рукопис у вузькому конверті. Левицький чемно чекав. Давно розробленими зусиллям він придушив страдницьку гримасу на обличчі. Потім запитав:
  
  — Це ваше?
  
  Регіна відповідала з належною недбалістю.
  
  — Це мої останні оповідання. Не кращі, на жаль. Хотілося б... Якщо це можливо... Коротше, ваша думка... Буквально в двох словах...
  
  — Вас цікавить письмовий відгук?
  
  — Та, знаєте, буквально три слова... Незалежно від...
  
  — Я пришлю вам листівку.
  
  — Чудово. Мою адресу на останній сторінці.
  
  Левицький підвівся:
  
  — А тепер, вибачте мене. Процедури.
  
  Звякнув ложечкою, Регіна відсунула чашку. «Міг би поцікавитися, де я зупинилася...»
  
  Левицький поцілував їй руку:
  
  — Спасибі. Боюся, мої юнацькі вірші не заслуговували ваших турбот.
  
  Він кивнув і попрямував у бік ліфта. Регіна, нервово закурюючи, пішла до вертящейся двері.
  
  Левицький піднявся на третій поверх. Біля порога свого номера зупинився. Вийняв з конверта рукопис. Відірвав клаптик паперу з адресою. Сунув його в кишеню байкових штанів. Підняв нікельований висок сміттєпроводу. Потримав на долоні маленьку книжку і потім тріумфально впустив її в гулкую чорноту. Туди ж, зачіпаючи стінки сміттєпроводу, полетіла рукопис. Він встиг помітити назву «Літо в Карлсбаді». Миттєво народився текст:
  
  «Прочитав ваше тепле ясне «Літо» — двічі. У ньому є відчуття життя і смерті. А також — передчуття осені. Вітаю...»
  
  Він зайшов у свій номер. Негайно зателефонував куховарці і сказав:
  
  — Зіграємо в килину?
  Компроміс
  
  Н. С. Довлатовой — за всі муки!
  
  ...І залишився я без роботи. Може, думаю, на кравця вивчитися? Я помітив — у кравців завжди гарний настрій...
  
  Зустрічаю Логінова з телебачення.
  
  — Привіт. Ну, як?
  
  — Так от, шукаю роботу.
  
  — Є вакансія. Газета «На варті Батьківщини». Запиши прізвище — Каширін.
  
  — Це лисий такий?
  
  — Каширін — досвідчений журналіст. Людина — досить м'який...
  
  — Лайно, — кажу, — теж м'яке.
  
  — Ти що, його знаєш?
  
  — Ні.
  
  — А кажеш... Запиши прізвище.
  
  Я записав.
  
  — Ти б одягнувся як слід. Моя дружина каже, якби ти одягнувся як слід...
  
  Між іншим, його дружина дзвонить якось раз... Стоп! Відкривається широка хвилююча тема. Поведе нас далеко вбік...
  
  — Зароблю — одягнуся. Куплю собі циліндр...
  
  Я дістав свої газетні вирізки. Відібрав найбільш стоять, Каширін мені не сподобався. Тьмяне обличчя, армійський гумор. Глянувши на мене, сказав:
  
  — Ви, звичайно, безпартійний?
  
  Я винувато кивнув. З якимсь ідіотським простодушністю він додав:
  
  — Чоловік двадцять претендувало на місце. Поговорять зі мною... і більше не є. Ви хоч телефон залиште.
  
  Я назвав випадково осів у пам'яті телефон хімчистки.
  
  Будинки розгорнув свої газетні вирізки. Дещо перечитав. Задумався...
  
  Пожовклі листи. Десять років брехні і облуди. І все ж якісь люди стоять за цим, якісь розмови, почуття, дійсність... Не в самих листах, а там, на обрії...
  
  Важка дорога від правди до істини.
  
  В один струмок не можна ступити двічі. Але можна крізь товщу води розрізнити засіяне консервними банками дно. А за пишними театральними декораціями побачити цегляну стіну, мотузки, вогнегасник і хмільних роботяг. Це відомо всім, хто хоч раз побував за лаштунками...
  
  Почнемо з копійчаною газетної інформації.
  Компроміс перший
  
  («Радянська Естонія». Листопад, 1973 р.)
  
  «НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ. Науковці восьми держав прибутку в Таллінн на 7-ю Конференцію з вивчення Скандинавії і Фінляндії. Це фахівці з СРСР, Польщі, Угорщини, НДР, Фінляндії, Швеції, Данії та ФРН. На конференції працюють шість секцій. Понад 130 науковців: істориків, археологів, лінгвістів — виступлять з доповідями і повідомленнями. Конференція триватиме до 16 листопада».
  
  
  Конференція відбулася в Політехнічному інституті. Я туди заїхав, поговорив. Через п'ять хвилин інформація була готова. Віддав її в секретаріат. З'являється редактор Туронок, єлейний, марципановий людина. Тип сором'язливого негідника. На цей раз збуджений:
  
  — Ви допустили грубу ідеологічну помилку.
  
  — ?
  
  — Ви перераховуєте країни...
  
  — Хіба не можна?
  
  — Можна і потрібно. Справа в тому, як ви їх перераховуєте. В якій черговості. Там йдуть Угорщина, НДР, Данія, потім — Польща, СРСР, ФРН...
  
  — Природно, за алфавітом.
  
  — Це ж позакласовий підхід, — застогнав Туронок, — існує залізна черговість. Демократичні країни — вперед! Потім — нейтральні держави. І, нарешті, — учасники блоку...
  
  — О'кей, — кажу.
  
  Я переписав інформацію, віддав в секретаріат. Назавтра вдається Туронок:
  
  — Ви надо мною знущаєтесь! Ви це навмисне робите?!
  
  — Що таке?
  
  — Ви переплутали країни народної демократії. У вас НДР після Угорщини. Знову за алфавітом?! Забудьте це опортуністична слово! Ви працівник партійної газети. Угорщину — на третє місце! Там був путч.
  
  — А з Німеччиною була війна.
  
  — Не сперечайтеся! Навіщо ви сперечаєтесь?! Це інша Німеччина, інша! Не розумію, хто вам довірив?! Політична короткозорість! Моральний інфантилізм! Будемо ставити питання...
  
  За інформацію мені сплатили два рубля. Я думав — три заплатять...
  Другий компроміс
  
  («Радянська Естонія». Червень. 1974 р.)
  
  «СУПЕРНИКИ ВІТРУ (Талліннському іподрому — 50 років). Відомі жокеї, кумири публіки — це передусім досвідчені зоотехніки, які наполегливо і терпляче вдосконалюють породу, розвивають у своїх «вихованців» цінні спадкові ознаки. Крім того, це спортсмени високої кваліфікації, які раз на тиждень звітують у своїх успіхах перед вимогливої талліннської публікою. За п'ятдесят років спортсмени вибороли чимало призів та дипломів, а в 1969 році майстер-наїзник Антон Дукальский на жеребці Тальник виграв Великий всесоюзний приз. Серед зірок талліннського іподрому виділяються досвідчені майстри — Л. Юргенс, Е. Ільвес, X. Ныммисте. Подає надії молодий спортсмен А. Іванов. В ознаменування ювілею на іподромі відбудеться 1 серпня кінний свято».
  
  
  Талліннський іподром являє собою досить жалюгідне видовище. Бруднувате поле, косі трибуни. Земля всіяна обривками використаних квитків. Збуджена, криклива юрба циркулює від бару до поручнів.
  
  Іподром — єдине місце, де торгують на розлив дешевим портвейном.
  
  В касі є квитки двох типів — експреси і парки. Замовляючи експрес, ви повинні вгадати лідерів в тій послідовності, в якій вони фінішують. Парку — вгадуєте двох найсильніших фіналістів у будь-якій послідовності. За парний квиток відповідно виплата менше. І за фаворитів платять мало. На них ставить весь іподром, всі новачки. Значний куш дають погані коні, випадково опинилися попереду. Фаворита вгадати неважко. Важче передбачити несподіване — спалах жвавості у якого-небудь шолудивого одра. Класні наїзники за великі гроші притримують фаворитів. Вміло відстати — це теж мистецтво. Це навіть важче, ніж перемогти. Попереду виявляються посередні коні. Виграші досягають іноді ста п'ятдесяти карбованців. Проте хороші наїзники навряд чи захочуть мати з вами справу. У них солідна клієнтура. Простіше домовитися з жокеєм третьої категорії. Грати на бігах йому заборонено. Він діє через підставних осіб Бере програму майбутніх перегонів і розмічає її для вас. Вказує трьох найсильніших коней в кожному заїзді. А ви, згідно з вказівками, купуєте квитки і на його частку теж.
  
  Я вирішив написати ювілейну замітку про іподромі. Поговорив з директором А. Мельдером. Він викликав Толю Іванова.
  
  — Ось, — каже, — молоде дарування.
  
  Ми пішли з Івановим в буфет. Я сказав:
  
  — У мене є зайві гроші, рублів вісімдесят. Що ви порадите?
  
  — У сенсі?
  
  — Я маю на увазі бігу.
  
  Іванов боязко на мене глянув.
  
  — Не бійся, — кажу, — я не провокатор, хоч і журналіст.
  
  — Та я не боюся.
  
  — Так у чому ж справа?
  
  В результаті він «підписався»:
  
  — Дукель (тобто Дукальский) ставить через приїжджих латишів. Це крутий солідняк. Беруть заїзди цілком, зачісують наглухо. Але це в кінці, при значних ставках. А перші три заїзду можна взяти.
  
  Я дістав програму завтрашніх скачок. Толя вийняв олівець...
  
  Після третього заїзду мені виплатили шістдесят карбованців. Надалі ми систематично несли від тридцяти до вісімдесяти. Шкода, що перегони проводилися раз на тиждень.
  
  Влітку Толя Іванов зламав ногу і обидві ключиці. Коні тут ні при чому. Він випав п'яний з таксі.
  
  З іподромом було покінчено. Вже кілька років «суперник вітру» працює барменом в Мюнді.
  Компроміс третій
  
  («Молодь Естонії». Серпень. 1974 р.)
  
  «Я ВІДЧУВАЮ СЕБЕ ЯК ВДОМА (Гості Таллінна). У Алли Мелешко надзвичайно привабливе обличчя. Це, звичайно, не головне в житті. І все-таки, все-таки... Може бути, саме тут криється причина незмінного розташування оточуючих до цієї сміхотливою, трохи незграбною дівчині...
  
  Алла не належить до числа іменитих гастролерів. Не є учасником високого наукового симпозіуму. Спортивні рекорди — не її доля...
  
  Аллу призвело в наше місто... цікавість. Так, так, саме цікавість, неспокійне почуття, що змушує людину несподівано залишати міський затишок. Я б назвав його почуттям дороги, спокусою горизонту, одвічним нетерпінням подорожнього...
  
  «В нестійкості — рух!» — писав знаменитий теоретик музики — Черні...
  
  Ми вирішили задати Аллі кілька питань:
  
  — Що ви можете сказати про Таллінні?
  
  — Це чудове місто, затишний і суворий. Вражає гармонійним контрастом старовини і модерну. В його тиші і спокої відчувається горда міць...
  
  — Як ви тут опинилися?
  
  — Я багато чула про тутешніх дизайнерів і живописців. Крім того, я люблю море...
  
  — Ви подорожуєте одна?
  
  — Мої незмінні супутники — фотоапарат і томик Олександра Блока.
  
  — Де ви встигли побувати?
  
  — На Вишгороді та в Кадріорг, де мене оточували ручні білки, довірливі і зворушливі.
  
  — Які ваші подальші плани?
  
  — Скінчиться літо. Почнуться заняття в моїй хореографічної студії. Знову — наполеглива праця, напружена робота... Але поки — я відчуваю себе тут як вдома!».
  
  
  У цій повісті немає ангелів і немає лиходіїв... Немає грішників і праведників немає. Так і в житті їх не існує. Ось уже кілька років я спостерігаю...
  
  Один редактор говорив мені:
  
  — У тебе всі діючі особи — негідники. Якщо вже герой — негідник, ти повинен логікою розповіді вести його до морального краху. Або до відплати. А у тебе негідники — щось природне, як дощ або сніг...
  
  — Де ж тут негідники? — запитував я. — Хто, наприклад, негідник?
  
  Редактор дивився на мене, як на людину, що опинилася в нехорошої компанії і намагається вигородити своїх дружків...
  
  Я давно вже не поділяю людей на позитивних і негативних. А літературних героїв — тим більше. Крім того, я не впевнений, що в житті за злочином неминуче слід каяття, а за подвигом — блаженство. Ми є те, чим себе відчуваємо. Наші властивості, достоїнства і вади витягнуто на світ божий чуйним дотиком життя... «Натура — ти моя богиня!» І так далі... Гаразд...
  
  У цій повісті немає ангелів і немає лиходіїв, та й бути не може. Один з героїв — я сам. Виведений також Міша Шаблинский, з характерними для нього виразами — «спонтанна апперцепция», «іманентний дуалізм»... Далі фігурує Дмитро Кленський, його теж легко дізнатися. Пристрасть до анодованим затискачів для краватки і товстим мундштукам з фальшивого бурштину принесли йому широку популярність.
  
  Що нас зближувало? Може бути, як це краще висловитися, легка неприязнь до офіційної стороні газетної роботи. Якийсь здоровий цинізм, допомагає уникати гучних слів...
  
  У нашій конторі з тридцяти двох працівників по штату двадцять вісім називали себе: «Золоте перо республіки». Ми троє в порядку оригінальності називалися — срібними. Діма Шер, написав в одній кореспонденції: «Штучна нирка — буденне явище наших буднів», зажив слави дубовим пером.
  
  Загалом, ми дружили. Шаблинский працював у промисловому відділі, його матеріали дискусій не викликали. В них переважали цифри, розраховані на конкретного читача. Кленський працював у відділі спорту, вів щоденну хроніку. Його точні ділові повідомлення були позбавлені емоцій. Я писав фейлетони. Мені ще в квітні сказав редактор: «Будеш писати фейлетони — дамо квартиру».
  
  Важка це справа. Кожен факт треба ретельно перевіряти. Об'єкти критики вивертаються, вигороджуючи себе. Місто маленьке, люди на увазі. Коротше, мене двічі намагалися бити. Один раз — вантажники товарної станції (їм це вдалося). Потім — фарцовщик Чигир, який вдарив мене капелюхом «борсаліно» і тут же отримав нокаут.
  
  На мої виступи приходили численні відгуки. Іноді в загрозливій формі. Мене це навіть тішило. Ненависть означає, що газета ще здатна збуджувати пристрасті.
  
  Кожен з нас займався своєю справою. Всі троє непогано заробляли. Шаблинский привозив з відряджень в'ялену рибу, качині яйця і навіть живих поросят. Кленський писав монографії за одного ветерана спорту, якого називав — «добрий плантатор». Коротше, ми працювали сумлінно і чесно...
  
  
  Що ж далі? Нічого особливого. До Міте Кленскому приїхала гостя з Двінська. Я навіть не знаю, що вона мала на увазі. Є такі молоді жінки, не те щоб порочні, розпусні, немає, а, як би це краще висловитися, — безтурботні. Їх життя — суцільне дію. За нагромадженням вчинків ледь вгадується душа. З величезними зусиллями, ціною будь-яких жертв обзаводяться, наприклад, дівчата імпортними чобітьми. Важко уявити, як багато часу і сил це забирає. А потім — демонстрація імпортних чобіт. Незліченні компанії, танці або просто — від універмагу до ратуші, повз сяючих вітрин. Іноді чоботи темніють біля вашого ліжка: масивні підошви, надламані халяви. І не якийсь моторошний розпуста. Просто дівчата не заміжня. Випили, автобуси не ходять, таксі не зловити. І господар такий симпатичний. В будинку три ікони, автограф Магомаєва, естампи, Коул Портер... вечорами дівчата танцюють, а вдень працюють. І непогано працюють. А в гості ходять до цікавим людям. До журналістів, наприклад...
  
  
  Мітя заглянув до нас у відділ. З ним була дівчина.
  
  — Посидь тут, — сказав він їй, — мій зав не в дусі. Серж, нічого, вона тут посидить?
  
  Я сказав:
  
  — Нічого.
  
  Дівчина сіла біля вікна, вийняла пудреницю. Мітя пішов. Я продовжував працювати без особливого завзяття. Фейлетон, який я писав, називався «ВМК без ретуші». Що таке «ВМК» — начисто забув...
  
  — Як вас звуть?
  
  — Алла Мелешко. А правда, що всі журналісти мріють написати роман?
  
  — Ні, — збрехав я.
  
  Дівчина підфарбувала губи і почала крутитися. Я запитав:
  
  — Де ви вчитеся?
  
  Тут вона почала брехати. Якась драматична студія, якась пантоміма, югославський режисер викликає її на зйомки. Звати режисера Йошко Гаті. Але якийсь «Интерсин» валюту не перекладає...
  
  Як благородно еволюціонувало брехня за останні двісті років! Раніше брехали, що є наречений, мільйонер і кіннозаводчик. Тепер брешуть про югославського режисера. Коли людина пишався своїми рисаками, а тепер... вельветовими капцями з Польщі. Хлестаков був з Пушкіним на дружній нозі, а мій знайомий Геныч повернувся з Москви пригнічений і тихий — Олжаса Сулейменова побачив в Цумі. Навіть інтелігентні люди брешуть, що у них пристойна зарплата. Я сам завжди карбованців двадцять додаю, хоча дійсно непогано заробляю... Гаразд...
  
  Стала вона брехати. Я в таких випадках мовчу — нехай. Безкорисливе брехня — це не брехня, це поезія. Я навіть чомусь впевнений, що її зовсім не Аллою звали...
  
  Потім з'явився Кленський.
  
  — Ну все, — каже, — триста рядків у відповідального секретаря в папці. Можна і розслабитися.
  
  Я миттю закруглил свій фейлетон. Написав щось таке: «...Чому мовчали цехові активісти? Куди дивився товариський суд? Адже давно відомо, що жадібність, помножена на безкарність, кінчається злочином!..»
  
  — Ну, пішли, — каже Кленський, — скільки можна чекати?!
  
  Я здав фейлетон, і ми подзвонили Шаблинскому. Він щиро реагував на заклик:
  
  — У Розки сесія. Грошей — вісім рублів. Завтра у мене творча середовище. Як кажуть, одне до одного...
  
  Ми зібралися на сходовому майданчику біля ліфта. Підійшов Жбанков зі спалахом, мовчки сфотографував Аллу і пішов.
  
  — Які плани? — запитав я.
  
  — Зателефонуємо Верке.
  
  Віра Хлопіна працювала в машинописному бюро, хоча легко могла стати коректором і навіть випускають. Нервова, грамотна і розумна, вона шкодила собі істеричної, зухвалою прямотою. У неї охоче збиралося газетне керівництво. Парубоцька обстановка, дві кімнати, Вірині подружки, музика... Випивши буквально дві чарки, Хлопіна ставала небезпечною. Якщо їй щось не подобалося, вона не добирала виразів. Пам'ятаю, вона кричала заступнику редактора молодіжної газети Вейсблату:
  
  — Ні, ви тільки послухайте! Він же темний, як Армстронг! Його в гараж механіком не візьмуть!
  
  І жінкам діставалося від неї. За все: За вміння сублімувати грішки, за імпортні наряди, за багатих і млявих чоловіків.
  
  Нам трьом Віра симпатизувала. І правильно. Ми не були кар'єристами, не купували автомашин, не пишалися. І ми любили Віру. Хоча відносини з нею у всіх трьох були чисто приятельські. Вічно розчервоніла, повна, трішки безглузда, вона була гранично цнотлива.
  
  Хлопіна не те щоб любила випити. Просто їй подобалося організовувати дружні зустрічі, метушитися, бігати за рислінгом, готувати закуску. Нам вона говорила:
  
  — Зараз подзвоню Людки з галантерейного відділу. Це фантастика! Осина талія! Глазищи зелені, ось такі!..
  
  Людки кричала по телефону:
  
  — Все опускай, лови мотор і до нас! Чекаю! Що? Письменники, журналісти, горілки багацько, торт...
  
  В результаті приїжджала Людка, висока, струнка, дійсно — глазищи... з чоловіком, капітаном УВС...
  
  Все це робилося абсолютно безкорисливо. Просто Віра була самотня.
  
  І ось ми до неї поїхали. Купили джина з тоніком. І все, що належить. Повинен сказати, я ці вечірки вивчив. Знаю наперед, що буде далі. Та й проходять вони завжди однаково. Раз і назавжди заведений порядок. Свого роду концерт, де всі номери значаться в програмі.
  
  Шаблинский повідає про який-небудь фантастичної горкомовской полюванні. Там будуть вальдшнепи орлиних розмірів, лісова хатинка з фінської лазнею, єреванський коньяк... Потім я переб'ю його своїм улюбленим жартом:
  
  — А серед дерев бігають інструктори райкому у ведмежих шкурах...
  
  — Заздриш, — беззлобно посміхнеться Шаблинский, — я ж казав — поїдемо...
  
  Потім Кленський повідомить що-небудь про іподромі. І будуть з'являтися дивовижні кінські клички: Ганнібал, Весела Пісенька, Рок-н-рол. «Дукель його причісує на віражі, у фаворита чотири збою, у мене в кишені шість експресів, і в результаті — стовп-галоп!..»
  
  Потім господиня сп'яніє і висловить те, що думає про кожного з нас. Але ми звикли і не ображаємося. Кленскому дістанеться за його несмачний краватка. Мені — за лояльність до керівництва. Шаблинскому за снобізм. З'ясується, що вона вимогливо і ретельно вивчає всі наші кореспонденції. Потім, почнуться вічні журналістські розмови, хто бездарний, хто талановитий, і довоєнні пластинки, і сльози, і дивом куплена горілка, і «ти мене поважаєш?» у фіналі. До речі, непогана рубрика для сатиричного відділу...
  
  В загальному, так і вийшло. Смажили якісь сосиски на паличках. Віра сп'яніла, цілувала портрет Добролюбова: «Які люди!» Шаблинский розповів якусь вульгарність про Добролюбова, я мляво заперечив. Алла брехала щось зворушливе в своїй непереконливості, нібито Одрі Хепберн надіслала їй фарбувальний шампунь...
  
  Потім вона усамітнилася з Митею на кухні. А Кленський володів вражаючим методом впливу на жінок. Метод полягав в тому, що він довго з ними розмовляв. Причому не про себе, про них. І що б він їм казав: «Ви схильні довіряти людям, але у відомих межах...» — метод діяв безвідмовно і на учнів ПТУ, і на цинічних корреспонденток телебачення.
  
  Ми з Шаблинским швидко набридли один одному. Він, не прощаючись, пішов. Віра спала. Я зателефонував Марині і теж поїхав.
  
  Аллі я сказав тільки одну фразу: «Хочете, непомітно зникнемо?» Я всім кажу цю фразу. (Жінкам, зрозуміло.) Або майже всім. На всяк випадок. Фраза недвозначна і нешкідлива при цьому.
  
  — Незручно, — сказала Алла, — я ж до Міте приїхала...
  
  
  Вранці було багато справ в редакції. Я готував смугу про «народний контроль» і лікувався мінеральною водою. Шаблинский розшифровував свої магнітофонні записи після конференції наставників. З'явився Кленський, похмурий, змарнілий. Висловився загадково і абстрактно: «Це така ж фікція, як і вся наша життя». В обід задзвонив телефон:
  
  — Це Алла. Мітю не бачили?
  
  — А, — кажу, — привіт. Ну як?
  
  — Гемоглобін — 200.
  
  — Не зрозумів.
  
  — Що за дивні питання: «Ну як?»... Паршиво, як же ще...
  
  Пішов шукати Кленського, але мені сказали, що він поїхав у відрядження. У селищі Кунгла мати-героїня народила одинадцяте чадо. Я передав все це Аллі. Алла каже:
  
  — От сволота, і не попередив...
  
  Настало мовчання. Це мені не сподобалося. Я-то при чому? І смугу треба здавати. Заголовки якісь страшні: «Балада про зниклого арифмометрі»... А Митька дійсно хороший, поїхав і панночку не попередив. Мені стало якось ніяково.
  
  — Хочете, — кажу, — поснідаємо разом?
  
  — Так, взагалі б поснідати треба. Стан якесь незрозуміле.
  
  Я призначив їй побачення. Потім розкидав по столу папери. Створив видимість праці...
  
  Був прохолодний і похмурий травневий день. Над вітринами кафе плескали полотняні тенти. Алла прийшла у величезному коленкоровом сомбреро. Вона їм явно пишалася. Я з тугою оглянувся. Не вистачало ще, щоб мене бачили з цим сомбреро Маринины подруги. Поля його зачіпали водостічні труби. У кафе з'ясувалося, що воно спритно складається. Ми з'їли якісь биточки, випили чаю з тістечками. Вона трималася так, ніби у неї могли бути претензії до мене. Я запитав:
  
  — У вас, напевно, канікули?
  
  — Так, — каже, — «римські канікули».
  
  — Дійсно, принцеса серед журналістів. Як вас мама відпустила?
  
  — А чого?
  
  — Незнайоме місто, спокуси...
  
  — Зустрічаються дві матусі. «Як же ти дочку-то відпустила?» — «А чого турбуватися? Вона з дев'яти років під наглядом міліції...»
  
  Я ввічливо засміявся. Підкликав офіціанта. Ми розплатилися і вийшли. Я кажу:
  
  — Ну, був щасливий бачити вас, мадам.
  
  — Чао, Джонні! — сказала Алла.
  
  — Тоді вже не Джонні, а Джованні.
  
  — Гуд бай, Джованні!
  
  І вона пішла у величезній коленкоровою капелюсі, тоненька, така собі сироїжка. А я поспішив до редакції. Виявляється, мене вже розшукував секретар. До шостої години смуга була готова.
  
  Увечері я сидів в театрі. Давали «Дзвін» за Хемінгуею. Вистава жахливий, помісь «Чудової сімки» з «Молодою гвардією». У другому акті, наприклад, Роберт Джордан поголився кинджалом. До речі, на ньому були польські джинси. В точності, як у мене.
  
  Наприкінці вистави почалася така страшна пальба, що я пішов, не чекаючи овацій. Місто у нас добродушний, всі вистави кінчаються бурхливими оплесками.
  
  Рано вранці я прийшов у контору. Мені була замовлена позитивна рецензія. Мертвея від тютюну і кави, почав писати:
  
  «Твори Хемінгуея не сценичны. Єдина драма цього автора не мала театральній біографії, залишаючись «повістю в діалогах». Вона добре читається, підкреслював автор. Незліченні спроби Голлівуду екранізувати...»
  
  Тут зателефонувала Віра. Я кажу:
  
  — Їй богу, зайнятий! В чому справа?
  
  — Піднімися на хвилинку.
  
  — Що таке?
  
  — Так ти піднімися на хвилинку!
  
  — А, чорт...
  
  Віра чекала мене на майданчику. Розчервоніла, нервова, сумна.
  
  — Ти розумієш, їй потрібні гроші.
  
  Я не зрозумів. Вірніше — зрозумів, але сказав:
  
  — Не розумію.
  
  — Алкея гроші потрібні. Їй відлетіти не на що.
  
  — Віра, ти знаєш мене, але до чотирнадцятого це виключено. А скільки треба?
  
  — Хоча б тридцять.
  
  — Абсолютно виключено. Гонорарів у мене в квітні ніяких. В касу сімдесят п'ять. За телевізор досі не розплатився. А потім, я не зовсім... Хвилиночку, а Кленський? Адже це ж його кадр.
  
  — Кудись поїхав.
  
  — Він скоро повернеться.
  
  — Ти розумієш, буде катастрофа. Дзвонив її наречений з Саратова.
  
  — З Двінська, — сказав я.
  
  — З Саратова, це не важливо. Сказав, що повіситься, якщо вона не повернеться. Алка з лютого подорожує.
  
  — Так і приїхав би за нею.
  
  — У нього іспит в понеділок.
  
  — Чудово, — кажу, — повіситися він може, а іспит ігнорувати не може.
  
  — Він плакав, натурально плакав...
  
  — Та немає в мене тридцяти карбованців! І потім якось дивно, їй-богу. А головне — немає!
  
  Найцікавіше, що я казав правду.
  
  — А якщо у кого-небудь зайняти? — каже Віра.
  
  — Чому, власне, треба займати? Це дівчина Кленського. Нехай він і турбується.
  
  — Може, у Шаблинского запитати?
  
  Пішли до Шаблинскому. Той навіть обурився:
  
  — У мене було вісім рублів, я їх по-джентльменськи відстебнув. Сам хочу у кого-небудь рушити. Дочекайтеся Митьку, і нехай він башляє це справа. Слухайте, я придумав жарт: «Всі люди діляться на більшовиків і башлевиков...»
  
  — Гаразд, — сказала Віра, — що-небудь придумаю.
  
  І пішла до дверей.
  
  — Слухай, — кажу, — якщо не придумаєш, дзвони...
  
  — Гаразд.
  
  — Можна ось що зробити. Можна взяти у неї інтерв'ю.
  
  — Це ще навіщо?
  
  — Під рубрикою — «Гості Таллінна». Студентка вивчає готичну архітектуру. Не розлучається з томиком Блоку. Годує білок у парку... Заплатять їй карбованців двадцять, а може, і четвертак...
  
  — Серж, постарайся!
  
  — Гаразд...
  
  
  Тут мене викликали до редактора. Генріх Францевич сидів у просторому кабінеті біля вікна. Радіола і телевізор не діяли. Ускладнений телефон з білими клавішами мовчав.
  
  — Сідайте, — промовив редактор, — є відповідальне завдання. У нашій газеті слабо представлена моральна тема. Вибір широкий. Злісні аліментники, протекціонізм, державне розкрадання... Я на вас розраховую. Підіть у народний суд, ДАІ...
  
  — Що-небудь придумаю.
  
  — Дійте, — сказав редактор, — моральна тема — це дуже важливо...
  
  — О'кей, — кажу.
  
  — І пам'ятайте: відкритий редакційний конкурс продовжується. Кращі матеріали будуть удостоєні грошових премій. А переможець вирушить в НДР...
  
  — Добровільно? — запитав я.
  
  — Тобто?
  
  — Мене навіть в Болгарію не пустили. Я документи навесні подавав.
  
  — Пити треба менше, — сказав Туронок.
  
  — Гаразд, — кажу, — мені і тут непогано...
  
  В той день було ще багато турбот, конфліктів, спорів, невирішених проблем. Я побував на двох нарадах. Відповів на чотири листи. Разів двадцять говорив по телефону. Пив коктейлі, обіймав Марину...
  
  Все йшло нормально.
  
  А день вчорашній — куди він подівся? І якщо забули, то що ж змусило мене шість років потому написати: «У цій повісті немає ангелів і немає лиходіїв... Немає грішників і праведників немає...»?
  
  І взагалі, що ми за люди такі?
  Компроміс четвертий
  
  («Вечірній Таллінн» Жовтень. 1974 р)
  
  «ЕСТОНСЬКА БУКВАР
  
  У узлісся в день непогожий
  Зустріли звіра.
  Ми йому сказали: «Здрастуй!»
  Звір відповів: «Тере»
  І зараз же ясний промінь
  З'явився з-за хмар...»
  
  «Вечірній Таллінн» видається російською мовою. І ось ми придумали нову рубрику — «Естонський буквар». Для малолітніх російських читачів. Я готував перший випуск. Написав досить милі віршики. Штук вісім. Універсальний журналіст, я ними таємно пишався.
  
  Дзвонить інструктор ЦК Ваня Кермо:
  
  — Хто написав цю шовіністичну байку?
  
  — Чому — шовіністичну?
  
  — Значить, ти написав?
  
  — Я. А в чому справа?
  
  — Там фігурує звір.
  
  — Ну.
  
  — Це що ж виходить? Виходить, естонець — звір? Я — звір? Я, інструктор Центрального Комітету партії, — звір?!
  
  — Це ж казка, умовність. Там є ілюстрація. Дітлахи зустріли ведмедя. У ведмедя добре, симпатичне обличчя. Він позитивний...
  
  — Навіщо він говорить по-естонськи? Нехай говорить мовою однієї з капіталістичних країн...
  
  — Не зрозумів.
  
  — Та що тобі пояснювати! Не дозрів ти для партійної газети, не дозрів.
  
  Годину потому заглянув редактор.
  
  — Журі штрафує вас на два очки.
  
  — Яке ще журі?
  
  — Ви забули, що триває конкурс. Автори хороших матеріалів будуть премійовані. Кращий з кращих поїде на Захід, в НДР.
  
  — Логічно. А найгірший з найгірших — на Схід?
  
  — Що ви цим хочете сказати?
  
  — Нічого. Я пожартував. Хіба НДР — це Захід?
  
  — А що ж це, по-вашому?
  
  — От Японія — це Захід!
  
  — Що?! — злякано закричав Туронок.
  
  — В ідейному сенсі, — додав я.
  
  Тінь безмежної втоми затьмарила особа редактора.
  
  — Довлатов, — промовив він, — з вами неможливо розмовляти! Запам'ятайте, моє терпіння має межі...
  Компроміс п'ятий
  
  («Радянська Естонія». Листопад. 1975 р.)
  
  «ЛЮДИНА НАРОДИВСЯ. Щорічне свято — День визволення — широко відзначається в республіці. Фабрики і заводи, колгоспи і машинно-тракторні станції рапортують державі про досягнутих високих показниках.
  
  І ще один незвичайний рубіж подоланий в ці дні. Населення естонської столиці досягло 400.000 чоловік. В талліннській лікарні № 4 у Майї і Григорія Кузиных народився довгоочікуваний первісток. Йому судилося опинитися 400.000-м жителем міста.
  
  — Спортсменом буде, — посміхається головний лікар Міхкель Тьоппе.
  
  Щасливий батько ніяково ховає грубі мозолясті руки.
  
  — Назвемо сина Лембитом, — каже він, — нехай росте богатирем!..
  
  До щасливим батькам звертається відомий талліннський поет — Борис Штейн:
  
  На фабриках, в жерлах вибоїв,
  На далеких планетах інших —
  Чотириста тисяч героїв,
  І первісток твій серед них...
  
  Хочеться згадати слова Гете:
  
  «Народжується людина — народжується цілий світ!»[1]
  
  Не знаю, ким ти станеш, Лембіт?! Токарем або шахтарем, офіцером або вченим. Ясно одне — народився! Людина, приречена на щастя!..»
  
  
  Таллінн — місто маленьке, інтимний. Зустрічаєш на вулиці знайомого і чуєш: «Привіт, а я тебе шукаю...» ніби справа відбувається в офісної їдальні...
  
  Коротше, я був вражений, дізнавшись, скільки в Таллінні жителів.
  
  Було так. Редактор Туронок викликав мене і каже:
  
  — Є конструктивна ідея. Може вийти ефектний репортаж. Обговоримо деталі. Тільки не грубите...
  
  — Чого грубити?.. Це марно...
  
  — Ви, власне, вже нагрубіянили, — спохмурнів Туронок, — ви безперервно грубите, Довлатов. Ви грубите навіть на загальних зборах. Ви не грубите тільки коли довго відсутні... Думаєте, я такий вже сірий? Одні газети читаю? Зайдіть як-небудь. Подивіться, яка в мене бібліотека. Є, між іншим, дореволюційні видання...
  
  — Навіщо, — питаю, — викликали?
  
  Туронок помовчав. Різко випростався, як би змінюючи ліричну позицію на ділову. Заговорив упевнено і чітко:
  
  — Через тиждень — річниця визволення Таллінна. Ця дата буде широко відзначатися. На сторінках газети в тому числі. Передбачені різні аспекти — господарський, культурний, побутовий... Матеріали готують всі відділи редакції. Є завдання для вас. А саме. За даними статистичного бюро, в місті близько чотирьохсот тисяч жителів. Цифра ця, до певної міри умовна. Кілька умовна і сама межа міста. Так ось. Ми порадилися і вирішили. Четырехсоттысячный житель Таллінна повинен народитися в переддень ювілею.
  
  — Щось я не зовсім розумію.
  
  — Йдете в пологовий будинок. Чекаєте першого новонародженого. Записуєте параметри. Опрашиваете щасливих батьків. Лікаря, який приймав пологи. Природно, робите знімки. Репортаж йде в ювілейний номер. Гонорар (вам, я знаю, це не байдуже) подвійний.
  
  — З цього б і починали.
  
  — Меркантилізм — одна з ваших неприємних рис, — сказав Туронок.
  
  — Борги, — кажу, — аліменти...
  
  — П'єте багато.
  
  — І це буває.
  
  — Коротше. Загальний сенс такий. Народився щаслива людина. Я б навіть так висловився — людина, приречена на щастя!
  
  Ця дурна фраза так сподобалася редактору, що він вигукнув її двічі.
  
  — Людина, приречена на щастя! По-моєму, непогано. Може, спробувати в якості заголовка? «Людина, приречена на щастя»...
  
  — Там видно буде, — кажу.
  
  — І запам'ятайте, — Туронок встав, закінчуючи розмову, — немовля повинен бути публикабельным.
  
  — Тобто?
  
  — Тобто повноцінним. Нічого збиткового, похмурого. Жодних кесаревих розтинів. Жодних матерів-одиначок. Повний комплект батьків. Здоровий, соціально повноцінний хлопчик.
  
  — Обов'язково — хлопчик?
  
  — Так, хлопчик якось символічніше.
  
  — Генріх Францевич, що стосується знімків... Врахуйте, новонароджені бувають так собі...
  
  — Виберіть кращого. Почекайте, час є.
  
  — Чотири місяці чекати доведеться. Раніше він навряд чи на людину схожий. А кому і п'ятдесяти років мало...
  
  — Слухайте, — розсердився Туронок, — не займайтесь демагогією! Вам дано завдання. Матеріал повинен бути готовий до середовища. Ви професійний журналіст... Навіщо ми втрачаємо час?..
  
  І правда, думаю, навіщо?..
  
  
  Спустився в бар, замовив джина. Бачу, сидить не дуже тверезий фотокореспондент Жбанков. Я помахав йому рукою. Він пересів до мене з фужером горілки. Відламав половину мого бутерброда.
  
  — Йшов би ти додому, — кажу, — в конторі повно начальства...
  
  Жбанков перекинув фужер і сказав:
  
  — Я, розумієш, натурально осоромився. Бачив мій знімок до Фединому нарису?
  
  — Я газет не читаю.
  
  — У Феді був нарис в «Молодіжці». Вірніше, замальовка. «Троє проти шторму». Про водолазів. Як вони шукають, розумієш, затонулий цінний вантаж. До того ж шторм насувається. Ну, і мій знімок. Два мужика сидять на колоді. І шланг з води стирчить. Тобто їхній спільник на дні шурує. Я, натурально, відзняв, пристебнув шестерик і забув про цю справу. Йду якось в порт, люди сміються. В чому справа, розумієш? І з'ясовується така історія. Є там начальник допоміжного цеху — Мироненко. Як-то раз вийшов з їдальні, закурив біля третього причалу. Те, се. Кинув цигарку. Плюнув, перепрошую за вираз. І начисто виплюнув щелепу. Вставну, природно. А там у нього золота колов на вісімсот з додатком. Він біжить до водолазам: «Мужики, виручайте!» Ті з ходу врубався: «Після роботи знайдемо». — «В боргу не залишуся». — «З тебе по пляшці на рило». — «Про що розмова»... Скінчили роботу, стали шурувати. А тут Федька йде з завдання. Бачить, така справа. Чому, мовляв, займаєтеся? Рядок, розумієш, жене. А мужикам ніби ніяково. Хуе моє, відповідають, затонув цінний вантаж. А Федько без поняття: «Тебе як звати? Тебе як звуть?»... Мужики відповідають як годиться. «Чим захоплюєтесь у рідкі хвилини дозвілля?»... Музикою, відповідають, живописом... «А чому так пізно на роботі?»... Шторм, кажуть, насувається, поспішаємо... Федя дзвонить мені в редакцію. Я приїхав, зняв, не вникаючи... Головне, басейн-то внутрішній, штучний. Там і шторму бути не може...
  
  — Йшов би ти додому, — кажу.
  
  — Почекай, головне навіть не це. Мені розповідали, чим справа кінчилася. Водолази щелепу тоді знайшли. Мироненко щасливий до упору. Тягне їх у шинок. Замовляє горілки. Кирнули. Мироненко почав всім демонструвати свою щелепу. Спасибі, каже, хлопці виручили, знайшли. Орли, каже, передовики, стахановці... За одним столиком щелепу роздивляються, за іншим... Швейцар підійшов поглянути... Тромбоніст з ансамблю... Офіціантки головами хитають... А Мироненко шосту пляшку тисне з водолазами. Спохопився, немає щелепи, повели. Кричить: «Поверніть, гади!» Хіба знайдеш... Тут і водолази не допоможуть...
  
  — Гаразд, — кажу, — мені пора...
  
  У пологовий будинок їхати не хотілося. Лікарняна атмосфера на мене гнітюче діє. Одні фікуси чого варті...
  
  Заходжу у відділ до Марини. Чую:
  
  — А, це ти... Вибач, роботи багато.
  
  — Що-небудь сталося?
  
  — Що могло статися? Справи...
  
  — Що за справи?
  
  — Ювілей і все таке. Ми ж люди сірі, романів не пишемо...
  
  — Чого ти злишся.
  
  — А чого мені радіти? Ти кудись зникаєш. Те шалене кохання, то тиждень вештаєшся...
  
  — Що значить — вештаєшся?! Я був у відрядженні на Сааремаа. Мене в готелі покусали клопи...
  
  — Це не клопи, — підозріло сощурилась Марина, — це баби. Огидні, брудні повії. І чого вони до тебе лізуть? Вічно без грошей, вічно з похмілля... Дивуюся, як ти досі не заразився...
  
  — Чим можна заразитися у клопа?
  
  — Ти хоч не брехав би! Хто ця руда, вертка дилда? Я тебе вранці з автобуса бачила...
  
  — Це не руда, вертка дилда. Це — поет-метафізик Володимир Ерль. У нього така зачіска...
  
  Раптом я зрозумів, що вона зараз заплаче. А плакала Марина відчайдушно, гірко, вскрикивая і не шкодуючи себе. Як актриса після спектаклю...
  
  — Прошу тебе, заспокойся. Все буде добре. Всі знають, що я до тебе прив'язаний...
  
  Марина дістала маленький рожевий хусточку, витерла очі. Заговорила спокійніше:
  
  — Ти можеш бути серйозним?
  
  — Звичайно.
  
  — Не впевнена. Ти абсолютно безвідповідальний... Як жайворонок... У тебе немає адреси, ні майна, ні цілі... Немає глибоких уподобань. Я — лише випадкова точка в просторі. А мені вже під сорок. І я повинна якось влаштовувати своє життя.
  
  — Мені теж під сорок. Вірніше — за тридцять. І я не розумію, що значить — влаштовувати своє життя... Ти хочеш вийти заміж? Але що зміниться? Що дасть цей ідіотський штамп? Це кінське тавро... Поки мені добре, я тут. А набридне — піду. І так буде завжди...
  
  — Не збираюся я заміж. Та й який ти молодий! Просто я хочу мати дитину. Інакше буде пізно...
  
  — Ну і народжуй. Тільки пам'ятай, що його очікує.
  
  — Ти вічно згущаєш фарби. Мільйони людей чесно живуть і працюють. І потім, як я народжу одна?
  
  — Чому одна? Я буду... сприяти. А що стосується матеріальної сторони справи, ти заробляєш втричі більше. Тобто від мене практично не залежиш...
  
  — Я говорила про інше...
  
  Задзвонив телефон. Марина зняла трубку.
  
  — Так? Ну і чудово... Він як раз у мене...
  
  Я замахав руками. Марина розуміюче кивнула.
  
  — Я кажу, тільки що був тут... Ось вже не знаю. Видно, п'є де-небудь.
  
  Ну, думаю, стерво.
  
  — Тебе Цехановский розшукує. Хоче повернути борг.
  
  — Що це з ним?
  
  — Гроші отримав за книгу.
  
  — «Караван іде в небо»?
  
  — Чому — караван? Книга називається «далі буде».
  
  — Це одне і те ж.
  
  — Гаразд, — кажу, — мені пора.
  
  — Куди ти зібрався? Якщо не секрет...
  
  — Уяви собі, в пологовий будинок...
  
  Я оглянув завалені газетами столи. Відчув запах тютюнового диму і клею. Відчув таку гостру нудьгу і гіркота, що навіть атмосфера лікарні вже не лякала мене.
  
  За дверима я усвідомив, що секунду тому Марина викрикнула:
  
  «Ну і забирайся, жалюгідний п'яничка!»
  
  Сів у автобус, поїхав на вулицю Карла Маркса. В автобусі несподівано задрімав. Через хвилину прокинувся з головним болем. Перетинаючи хол пологового будинку, мигцем побачив себе в дзеркалі і відвернувся...
  
  Назустріч йшла жінка в білому халаті.
  
  — Стороннім сюди не можна.
  
  — А потойбічним, — питаю, — можна?
  
  Медсестра завмер у подиві. Я сунув їй редакційну книжку. Піднявся на другий поверх. На сходовому майданчику курили жінки в безформних халатах.
  
  — Як розшукати головного лікаря?
  
  — Вище, навпроти ліфта.
  
  Навпроти ліфта — значить, скромна людина. Навпроти ліфта — шумно, двері ляскають...
  
  Заходжу. Естонець років шістдесяти робить перед розкритою кватиркою гімнастику.
  
  Естонців я відрізняю відразу і безпомилково. Нічого крикливого, розмахується в образі. Незмінний краватку і складка на брюках. Біднувата лінія підборіддя і спокійний вираз очей. Та й який російська буде тобі робити гімнастику в самоті...
  
  Простягаю посвідчення.
  
  — Доктор Міхкель Тьоппе. Сідайте. Чим можу бути корисний?
  
  Я виклав суть справи. Доктор не здивувався. Взагалі, що б не затіяла преса, рядового читача здивувати важко. До всього звикли...
  
  — Думаю, це нескладно, — промовив Тьоппе, — клініка величезна.
  
  — Вам повідомляють про кожному новонародженому?
  
  — Я можу розпорядитися.
  
  Він зняв трубку. Щось сказав по-естонськи. Потім звернувся до мене:
  
  — Цікавитесь, як проходять пологи?
  
  — Боже збав! Мені б записати дані, поглянути на дитину і поговорити з батьком.
  
  Доктор знову подзвонив. Ще раз щось сказав по-естонськи.
  
  — Тут одна народжує. Я подзвоню через кілька хвилин. Сподіваюся, все буде добре. Здорова мати... Така повна блондинка, — відволікся доктор.
  
  — Ви-то, — кажу, — самі одружені?
  
  — Звичайно.
  
  — І діти є?
  
  — Син.
  
  — Не замислювалися, що його чекає?
  
  — А що мені думати? Я прекрасно знаю, що його чекає. Його чекає табір суворого режиму. Я розмовляв з адвокатом. Вже і взяли підписку...
  
  Тьоппе говорив спокійно і просто. Як ніби мова йшла про пересічній позитивному явищі.
  
  Я знизив голос, запитав довірливо і конспіративно:
  
  — Справа Солдатова?
  
  — Що? — не зрозумів лікар.
  
  — Ваш син — діяч естонської відродження?
  
  — Мій син, — відчеканив Тьоппе, — фарцовщик і п'яниця. І я можу бути за нього відносно спокійний, лише коли її тримають у в'язниці...
  
  Ми помовчали.
  
  — Колись я працював фельдшером на островах. Потім бився в естонському корпусі. Досяг високого становища. Не знаю, як це вийшло. Я і мати — позитивні люди, а син — негативний...
  
  — Непогано б і його вислухати.
  
  — Слухати його неможливо. Кажу йому: «Юра, за що ти мене зневажаєш? Я всього досяг наполегливою працею. У мене було нелегке життя. Зараз я займаю високе становище. Як ти думаєш, чому мене, скромного фельдшера, призначили головним лікарем?..» А він і відповідає: «Тому що всіх твоїх розумних колег розстріляли...» Як ніби це я їх розстріляв...
  
  Задзвонив телефон.
  
  — Біля апарата, — вимовив Тьоппе, — відмінно.
  
  Потім перейшов на естонська. Мова йшла про сантиметрах і кілограмах.
  
  — Ну, ось, — сказав він, — народила з дев'ятої палати. Чотири двісті і п'ятдесят вісім сантиметрів. Хочете поглянути?
  
  — Це не обов'язково. Діти всі на одне обличчя...
  
  — Прізвище матері — Окас. Хилья Окас. Тисяча дев'ятсот сорок шостого року народження. Нормировщица з «Пунанэ рет». Батько — Магабча...
  
  — Що значить — Магабча?
  
  — Прізвище таке. Він з Ефіопії. У морехідної школі навчається.
  
  — Чорний?
  
  — Я б сказав — шоколадний.
  
  — Слухайте, — кажу, — це цікаво. Вимальовується інтернаціоналізм. Дружба народів... Вони зареєстровані?
  
  — Зрозуміло. Він їй кожен день записки пише. Та підписується: «Твій соєвий батончик».
  
  — Дозвольте мені подзвонити?
  
  — Зробіть ласку.
  
  Дзвоню в редакцію. Підходить Туронок.
  
  — Слухаю вас... Туронок.
  
  — Генріх Францевич, тільки що народився хлопчик.
  
  — В чому справа? Хто говорить?
  
  — Це Довлатов. З пологового будинку. Ви мені дали завдання...
  
  — А, пам'ятаю, пам'ятаю.
  
  — Так от, народився хлопчик. Великий, здоровий... П'ятдесят вісім сантиметрів. Вага — чотири двісті... Батько — ефіоп.
  
  Виникла тяжка пауза.
  
  — Не зрозумів. — сказав Туронок.
  
  — Ефіоп, — кажу, — родом з Ефіопії... Вчиться тут... Марксист, — навіщось додав я.
  
  — Ви п'яні? — різко запитав Туронок.
  
  — Звідки?! Я ж на завданні.
  
  — На завданні... Коли вас це зупиняло?! Хто в грудні облевал районний партактив?..
  
  — Генріх Францевич, мені ніяково довго займати телефон... Тільки що народився хлопчик. Його батько — дружній нам ефіоп.
  
  — Ви хочете сказати — чорний?
  
  — Шоколадний.
  
  — Тобто — негр?
  
  — Природно.
  
  — Що ж тут природного?
  
  — По-вашому, ефіоп не людина?
  
  — Довлатов, — сповненим борошна голосом промовив Туронок, — Довлатов, я вас звільню... За спроби дискредитувати все найкраще... Залиште в спокої свого засранного ефіопа! Дочекайтеся нормального — ви чуєте мене? — нормального людського дитину!..
  
  — Гаразд, — кажу, — я ж тільки запитав...
  
  Почулися часті гудки. Тьоппе співчутливо подивився на мене.
  
  — Не підходить, — кажу.
  
  — У мене відразу ж виникли сумніви, але я промовчав.
  
  — А, гаразд...
  
  — Хочете кави?
  
  Він дістав з шафи коричневу банку. Знову пролунав дзвінок. Тьоппе довго говорив по-естонськи. Видно, мова йшла про справу, мене не стосується. Я дочекався кінця розмови і несподівано запитав:
  
  — Можна поспати у вас за ширмою?
  
  — Звичайно, — не здивувався Тьоппе. — Хочете моїм плащем скористатися?
  
  — І так зійде.
  
  Я зняв черевики і ліг. Потрібно було зосередитися. Інакше контури насправді безнадійно розпливалися. Я раптом побачив себе здалека, розгубленим і безглуздим. Хто я? Навіщо тут перебуваю? Чому лежу за ширмою в очікуванні бог знає чого? І як нерозумно склалося життя!..
  
  Коли я прокинувся, наді мною стояв Тьоппе.
  
  — Вибачте, що потурбував... Тільки що народила ваша знайома.
  
  «Марина!» — з легким жахом подумав я. (Всі знають, що жахіття можна відчувати ледь відчутною мірою.) Потім, відігнавши божевільну думку, запитав:
  
  — Тобто як — знайома?
  
  — Журналістка з молодіжної газети — Румянцева.
  
  — А, Олена, дружина Борі Штейна. Дійсно, її з травня не видно...
  
  — П'ять хвилин тому вона народила.
  
  — Це цікаво. Редактор буде щасливий. Батько дитини — відомий в Таллінні поет. Мати — журналістка. Обидва — партійні. Штейн напише баладу з такої нагоди...
  
  — Дуже радий за вас.
  
  Я подзвонив Штейну.
  
  — Здорово, — кажу, — тебе можна привітати.
  
  — Рано. Відповідь буде в середу.
  
  — Яку відповідь?
  
  — Поїду я в Швеції або не поїду. Кажуть — немає досвіду поїздок заходу. А де взяти досвід, якщо не пускають?.. Ти бував в капкраїнах?
  
  — Ні. Мене і в соц-то не пустили. Я в Болгарію подавав...
  
  — А я навіть в Югославії був. Югославія — майже кап...
  
  — Я дзвоню з клініки. У тебе син народився.
  
  — Мати твою! — вигукнув Штейн. — Мати твою!..
  
  Тьоппе простягнув мені листок з карлючками.
  
  — Зростання, — кажу, — п'ятдесят шість, вага — три дев'ятсот. Олена почуває себе нормально.
  
  — Мати твою, — не вгамовувався Штейн, — зараз приїду. Таксі візьму.
  
  Тепер потрібно було викликати фотографа.
  
  — Дзвоніть, дзвоніть, — сказав Тьоппе.
  
  Я подзвонив Жбанкову. Трубку взяла Лера.
  
  — Михайло Володимирович нездоровий, — сказала вона.
  
  — П'яний, чи що? — питаю.
  
  — Як свиня. Це ти його напоїв?
  
  — Нічого подібного. І взагалі, я на роботі.
  
  — Ну, вибач.
  
  Дзвоню Малкиэлю.
  
  — Приїжджай, сфотографувати дитину у ювілейний номер. У Штейна син народився. Гонорар, між іншим, подвійний...
  
  — Ти хочеш про це дитині писати?
  
  — А що?
  
  — А те, що Штейн — єврей. А кожного єврея потрібно узгоджувати. Ти фантастично наївний, Серж.
  
  — Я писав про Каплане і не погоджував.
  
  — Ти ще скажи про Гликмане. Каплан — член Бюро обкому. Про нього двісті разів писали. Ти Каплана зі Штейном не рівняй...
  
  — Я і не равняю. Штейн куди симпатичніше.
  
  — Тим гірше для нього.
  
  — Ясно. Дякую, що попередив.
  
  Кажу Тьоппе:
  
  — Виявляється, і Штейн не підходить.
  
  — У мене були сумніви.
  
  — А хто мене, питається, розбудив?
  
  — Я розбудив. Але сумніви у мене були.
  
  — Що ж робити?
  
  — Скоро ще одна народить. А може, вже народила. Я зараз подзвоню.
  
  — А я вийду, прогуляюся.
  
  В смутному лікарняному сквері розгулювали кішки. Різко скрипіли облетіли чорні тополі. Худий, сутулий юнак, грохоча, катил віз з баком. Застиранный блакитний халат робив його схожим на бабу.
  
  З-за повороту вийшов Штейн.
  
  — Ну, вітаю.
  
  — Спасибі, діду, спасибі. Тільки що Ленке передачу відправив... Стан якесь незвичайне! Треба б випити з цього приводу.
  
  «Вип'єш, — думаю, — з тобою... Одне розлад».
  
  Я не хотів казати. Не став говорити, що його дитина забракований. Але Штейн вже був у курсі справи.
  
  — Ювілейний матеріал готуєш?
  
  — Намагаюся.
  
  — Хочеш нас прославити?
  
  — Бачиш, — кажу, — тут потрібна робітничо-селянська сім'я. А ви — інтелігенти...
  
  — Шкода. А я вже вірш написав у таксі. Кінець такий:
  
  На фабриках, в жерлах вибоїв.
  На далеких планетах інших —
  Чотириста тисяч героїв,
  І ти мій перворідний серед них!
  
  Я сказав:
  
  — Який же це первісток? У тебе є доросла дочка.
  
  — Від першого шлюбу.
  
  — А, — кажу, — тоді нормально.
  
  Штейн подумав і раптом сказав:
  
  — Значить, антисемітизм все-таки існує?
  
  — Схоже на те.
  
  — Як це могло з'явитися у нас? У нас в країні, де, здавалося б...
  
  Я перебив його:
  
  — У країні, де основного мерця ще не поховали... Сама назва якої брехливо...
  
  — По-твоєму, все — брехня!
  
  — Брехня в моїй журналістиці і в твоїх чорних віршика! Де ти бачив естонця в космосі?
  
  — Це ж метафора.
  
  — Метафора... У брехні десятки таких підпільних кличок!
  
  — Можна подумати, ти — чесний. А хто цілу повість написав про Бамі? Хто прославляв чекіста Тимофєєва?
  
  — Я кину цю справу. Побачиш, кину...
  
  — Тоді й не дорікай інших.
  
  — Не сердься.
  
  — Чорт, настрій зіпсував... Бувай здоровий.
  
  
  Тьоппе зустрів мене на порозі.
  
  — Кузина народила з шостої палати. Ось дані. Сама естонка, водій автокары. Чоловік — токар на суднобудівному заводі, російська, член КПРС. Дитина в межах норми.
  
  — Слава Богу, здається, підходить. Подзвоню на всякий випадок.
  
  Туронок сказав:
  
  — От і чудово. Домовтеся, щоб дитину назвали Лембитом.
  
  — Генріх Францевич, — заблагав я, — хто ж назве свою дитину Лембитом! Вже дуже старомодно. З фольклору...
  
  — Нехай назвуть. Яка їм різниця?! Лембіт добре, мужньо і символічно звучить... В ювілейному номері це буде виглядати.
  
  — Ви могли б назвати свою дитину — Вовою? Або Микулой?
  
  — Не займайтесь демагогією. Вам дано завдання. До середовищі матеріал повинен бути готовий. Відмовляться назвати Лембитом — дайте їм грошей.
  
  — Скільки?
  
  — Двадцять п'ять рублів. Фотографа я пришлю. Як прізвище новонародженого?
  
  — Кузін. Шоста палата.
  
  — Лембіт Кузін. Прекрасно звучить. Дійте.
  
  Я запитав у Тьоппе:
  
  — Як знайти батька?
  
  — А он. Під вікнами сидить на газоні.
  
  Я спустився вниз.
  
  — Альо, — кажу, — ви Кузін?
  
  — Кузін-то Кузін, — сказав він, — а що толку?!
  
  Мабуть, настрій у товариша Кузіна був філософський.
  
  — Дозвольте, — кажу, — вас привітати. Ваша дитина виявився 400 000-м жителем нашого міста. Сам я з редакції. Хочу написати про вашу сім'ю.
  
  — Чого писати-то?
  
  — Ну, про ваше життя...
  
  — А що, живемо непогано... Працюємо, як годиться... Розширюємо свій світогляд... Користуємося авторитетом...
  
  — Треба б кудись зайти, поговорити.
  
  — У сенсі — піддати? — пожвавився Кузін.
  
  Це був високий чоловік з гранітним підборіддям і безневинними дитячими віями. Жваво піднявся з газону, обтрусив коліна.
  
  Ми попрямували в «Космос», сіли біля вікна. Зал ще не був переповнений.
  
  — Грошей — вісім карбованців, — сказав Кузін. — плюс жива пляшка отрути.
  
  Він дістав з портфеля пляшку кубинського рому. Замаскував віконної портьєрою.
  
  — Візьмемо для понту грамів триста?
  
  — І пива, — кажу, — якщо холодне...
  
  Ми замовили триста грамів горілки, два салату і по біфштексу.
  
  — Нарезик копчений бажаєте? — запитав офіціант.
  
  — Відпочинеш! — реагував Кузін.
  
  В залі було порожньо. На узвишші розташувалися четверо музикантів. Рояль, гітара, контрабас і ударні. Дубові пюпітри були прикрашені лірами з жерсті.
  
  Гітарист крадькома витер черевики носовою хусткою. Потім підійшов до мікрофона і оголосив:
  
  — На замовлення наших друзів, які повернулися з курортного містечка Азалемма...
  
  Він почекав багатозначну паузу.
  
  — Виповнюється лірична пісня «Дощик капає на рило!..»
  
  Пролунав неймовірний гуркіт, посилений динаміками. Музиканти щось вигукували хором.
  
  — Знаєш, що таке Азалемма? — розвеселився Кузін. — Найбільший табірний селище в Естонії. ІТК, пересилання, БУР... Ну, давай!
  
  Він підняв склянку.
  
  — За тебе! За твого сина!
  
  — За зустріч! І щоб не остання...
  
  Дві пари відчужено танцювали між столиками. Офіціанти в чорно-білій уніформі нагадували пінгвінів.
  
  — По другій?
  
  Ми знову випили.
  
  Кузін швиденько закусив і почав:
  
  — А як у нас все було — це чистий театр. Я на судомехе працював, жив один. Ну, познайомився з бабою, теж самотня. Щоб потворна, не скажу — задумлива. Стала вона заходити, типу випрати, випрасувати... Зійшлися ми на Великдень... Вру, на Покрову... А то після роботи — вакуум... Скільки можна нажиратися?.. Жили за рік приблизно... А чого вона завагітніла, я не розумію... Лежить, бувало, як тріска. Я кажу: «Ти, бува, не заснула?» — «Ні, — каже, — все чую». — Не багато ж, — кажу, — в тобі запалу». А вона: «Начебто світло на кухні горить...» — «З чого це ти взяла?» — «А лічильник-то он як працює...» — «Ти б, — кажу, — у нього повчитися...» Так і жили з рік...
  
  Кузін витягнув з-за портьєри пляшку рому, заклично нахилив її. Ми знову випили.
  
  Гітарист обсмикнув піджак і вигукнув:
  
  — За замовленням Толіка Б., що сидить біля дверей, виповнюється...
  
  Пауза. Потім — з ще більшим натиском:
  
  — Виповнюється лірична пісня: «Яким мене ти отрутою напоїла?..»
  
  — Ти сам одружений? — поцікавився Кузін.
  
  — Був одружений.
  
  — А зараз?
  
  — Зараз начебто немає.
  
  — Діти є?
  
  — Є.
  
  — Багато?
  
  — Багато... Дочку.
  
  — Може, ще утворюється?
  
  — Навряд чи...
  
  — Дітей шкода. Діти не винні... Особисто я їх називаю «квіти життя»... Може, по новій?
  
  — Давай.
  
  — З пивом...
  
  — Звісно...
  
  Я знав, ще три чарки, і з справами буде покінчено. У цьому сенсі добре пити вранці. Випив — і цілий день вільний...
  
  — Послухай, — кажу, — назви сина Лембитом.
  
  — Чому ж Лембитом? — здивувався Кузін. — Ми хочемо Володею. Що це таке — Лембіт?
  
  — Лембіт — це ім'я.
  
  — А Володя що, не ім'я?
  
  — Лембіт — з фольклору.
  
  — Що значить — фольклор?
  
  — Народна творчість.
  
  — При чому тут народна творчість?! Особистого мого сина хочу назвати Володею... Як його, высерка, назвати — це теж проблема. Мене ось Грицем назвали, а що вийшло? Ким я виріс? Алкашем... Аж так і назвали — Алкаш... Поїхали?
  
  Ми випили, вже не закушуючи.
  
  — Назвеш Володею, — разлагольствовал Кузін, — а вийде ханыга. — Багато, звичайно, від виховання залежить...
  
  — Слухай, — кажу, — назви його Лембитом тимчасово. Наш редактор за це капусту обіцяв. А через місяць переименуешь, коли ви його будете реєструвати...
  
  — Скільки? — поцікавився Кузін.
  
  — Двадцять п'ять карбованців.
  
  — Дві півбанки і закуска. Це якщо в шинку.
  
  — Як мінімум. Сиди, я подзвоню...
  
  Я спустився в автомат. Подзвонив в контору. Редактор виявився на місці.
  
  — Генріх Францевич! Все о'кей! Тато — росіянин, мати — естонка. Обидва з судомеха...
  
  — Дивний у вас голос, — промовив Туронок.
  
  — Це такий автомат... Генріх Францевич, терміново надішліть Хуберта з грошима.
  
  — З якими ще грошима?
  
  — В якості стимулу. Щоб дитину назвали Лембитом... Батько згоден за двадцять п'ять рублів. Інакше, каже, Адольфом назву...
  
  — Довлатов, ви п'яні! — сказав Туронок.
  
  — Нічого подібного.
  
  — Ну, добре, розберемося. Матеріал повинен бути готовий до середовища. Хуберт виїжджає через п'ять хвилин. Чекайте його на Ратушній площі. Він передасть вам ключ...
  
  — Ключ?
  
  — Так. Символічний ключ. Ключ щастя. Вручіть його батька... У відповідній обстановці... Ключ коштує три вісімдесят. Я цю суму вычту з двадцяти п'яти карбованців.
  
  — Нечесно, — сказав я.
  
  Редактор повісив трубку.
  
  Я піднявся наверх. Кузін дрімав, опустивши голову на скатертину. З-під щоки його косо стирчало блюдо з хлібом. Я взяв Кузіна за плече.
  
  — Альо, — кажу, — прокинься! Нас Хуберт чекає...
  
  — Що?! — сполошився він, — Хуберт? А ти казав — Лембіт.
  
  — Лембіт — це не те. Лембіт — це твій син. Тимчасово...
  
  — Так. У мене народився син.
  
  — Його звуть Лембіт.
  
  — Спочатку Лембіт, а потім Володя.
  
  — А Хуберт нам гроші щастить.
  
  — Гроші є, — сказав Кузін, — вісім рублів.
  
  — Треба розрахуватися. Де офіціант?
  
  — Альо! Нарезик, де ти? — закричав Кузін.
  
  Виник офіціант з понуро стисненими губами.
  
  — Розбита одна тарілка, — заявив він.
  
  — Ага, — сказав Кузін, — це я мордою об стіл — трах!
  
  Він збентежено дістав із внутрішньої кишені черепки.
  
  — І в туалеті повз зроблено, — додав офіціант, — обережніше треба ходити...
  
  — Вали звідси, — несподівано розсердився Кузін, — чуєш? Чи я тобі лисина отполирую!
  
  — При виконанні — не раджу. Можна і термін отримати.
  
  Я сунув офіціантові гроші.
  
  — Вибачте, — кажу, — у мого друга народився син. Ось він і переживає.
  
  — Піддали — так і ведіть себе культурно, — поступився офіціант.
  
  Ми розплатилися і вийшли під дощ. Машина Хуберта стояла біля ратуші. Він просигналив і відчинив дверцята. Ми залізли всередину.
  
  — Ось гроші, — сказав Хуберт, — редактор турбується, що ти зап'єш...
  
  Я взяв у нього в темряві папірці і дрібниця...
  
  Хуберт простягнув мені важку коробку.
  
  — А це що?
  
  — «Псковський сувенір».
  
  Я розкрив коробку. В ній лежав анодований ключ розміром з невелику балалайку.
  
  — А, — кажу, — ключ щастя!
  
  Я відчинив дверцята і кинув ключ в урну. Потім сказав Хуберту:
  
  — Давай вип'ємо.
  
  — Я ж за кермом.
  
  — Залиш машину і пішли.
  
  — Мені ще редактора везти додому.
  
  — Сам добереться, жирний кабан...
  
  — Розумієш, вони мені квартиру обіцяли. Якби не квартира...
  
  — Живи в мене, — сказав Кузін, — а бабу я в село відправлю. На Псковщину, в Усохи. Там маргарину з літа не бачили...
  
  — Мені пора їхати, хлопці, — сказав Хуберт...
  
  Ми знову вийшли під дощ. Вікна ресторану «Асторія» заклично сяяли. Ліхтар вихоплював з темряви різнобарвну калюжу біля дверей...
  
  Варто докладно розповідати про те, що було далі? Як мій супутник вийшов на естраду і закричав: «Продали Росію!..» А потім вдарив швейцара так, що кашкет закотилася в комору... І як потім нас забрали в міліцію... І як звільнили завдяки моєму посвідченню... І як я втратив блокнот із записами... А потім і самого Кузина...
  
  
  Прокинувся я у Марини, серед ночі. Блідий сутінок заливало кімнату. Нестерпно гулко стукав будильник. Пахло нашатирним спиртом і мокрим одягом.
  
  Я помацав набухающую подряпину біля скроні.
  
  Марина сиділа поруч, сумна і трохи змарніла. Вона ніжно гладила мене по волоссю. Гладила і повторювала:
  
  — Бідний хлопчик... Бідний хлопчик... Бідний хлопчик...
  
  З ким це вона, думаю, з ким?..
  Компроміс шостий
  
  («Вечірній Таллінн». Недільна радіопрограма. Березень. 1976 р.)
  
  ... 13.30. «ЗУСТРІЧ З ЦІКАВОЮ ЛЮДИНОЮ. Володимир Меркин. Економіка — день прийдешній».
  
  У радиоочерке Л. Агапова і С. Довлатова постає кандидат економічних наук, Володимир Григорович Меркин. Ви почуєте його живий і захоплюючий розповідь про економічному прогресі в СРСР і про незворотне фінансовій кризі сучасного Заходу. У перерві — новини і «Музичний антракт».
  
  
  Чотири роки потому на особі журналістки Агапова з'явиться шрам від удару металевою рейсшини. На неї з божевільним криком кинеться архітектор-самоучка Дегтяренко, герой публіцистичної радіопередачі «Ясність», так і не запущеній в ефір. За шість тижнів до цієї потворної сцени журналістці вперше розкажуть про проект «Мобіле кооперато» і його геніального творця, чернорабочем однією з талліннських фабрик. Агапова напише нарис під рубрикою «Зустріч з цікавою людиною». Технічний відділ зажадає креслення. Експерт Чубаров хвилину потримає в пещених руках дві брудні тріпотіли кальки і висловиться наступним чином:
  
  — Оригінально! Досить оригінально!
  
  Журналістка з полегшенням і гордістю скаже:
  
  — У нього чотири класи освіти!
  
  — А у вас? — гидливо поцікавиться експерт. — Ви знаєте, що це таке?
  
  — Мобіле кооперато. Рухливий будинок. Житло майбутнього...
  
  — Це вагон, — перерве її Чубаров, — звичайний вагон. А вашого Ле Корбюзьє потрібно терміново госпіталізувати...
  
  Передачу тут же забракують. Підбадьорений було Дегтяренко вдарить Ліду металевої рейсшини по голові. Кар'єра позаштатної співробітниці Талліннського радіо надовго перерветься... Все це станеться через чотири роки. А поки ми йдемо за нею до трамвайної зупинки.
  
  До цього був похмурий ранок, ще раніше — ніч. Сонний голуб бродив по карнизу, дряпаючи жесть. Потім — будильник, остиглі шльопанці, штовханина біля вбиральні, чай, покоробившийся вологий сир, гудіння електробритви — чоловік поспішає на роботу. Донька: «Я, здається, просила не чіпати мій халат!»... І нарешті — прохолода байдужих вулиць, вітер. Цинкові калюжі, болонки в сквері, гуркіт трамваю...
  
  Спробую її зобразити. Хоча зовнішність Агапова суттєвого значення не має.
  
  Гумові імпортні боти. Важка коричнева спідниця не підкреслює кроку. Синтетична курточка на блискавці — шарудить. Кепка з блакитним верхом — формений — талліннського політехніка. Особа рішуче, вічно змерзле. Ніяких слідів косметики. Відсутній зуб на краю посмішки. Дивуються лише очі, брови, нерухомі, як стрічка фінішу...
  
  Слідуємо за нашою героїнею. Трамвайна зупинка...
  
  «...Он як добре молоді дівчата одягаються. Пальтечко негодяще, а не наше. Замість гудзиків якісь ялинові шишки... А адже виглядає... Або ця, в спецодязі... Волошки на дупі... горда Хода, як у Лоллобриджиди... А влітку як-то раз босу бачила... Не п'яну, свідомо босу... В центрі міста... Йде, фігурує... Так і в мене, здавалося б, все імпортне, народної демократії. А виду нема... І де вони беруть? З іноземцями гуляють? Ганьба!.. А виглядає...»
  
  З натугою роз'їхалися двері трамвая. Короткий болісний штурм. Дорогу йому загородив широка армійська спина. Щокою — з ворсистою задушливої тканини... Вхопилася за поручень. Майнула життя в нікельованої трубі...
  
  — Копієчку не опускайте...
  
  Ліда балансує над металевим ящиком-касою.
  
  — Та зайдіть, варто, як нерідна...
  
  Головне, не дратуватися, ставитися з гумором. Година пік, звичайне явище. Тут головне — знайти джерело позитивних емоцій. Он бабці місце поступилися. Студент конспекти перегортає. Навіть у військового пристойне обличчя...
  
  І знову — вулиця, машини, люди, приємна та хвилююча байдужість людей і машин. Потім — вестибюль, широкі мармурові сходи, коврові доріжки, потерті на згинах... Табличка — «Відділ пропаганди».
  
  Ліда постукало і увійшла. Все їй страшенно зраділи. Кулешов сказав чергову вульгарність. Вірочка Котова посміхнулася, не піднімаючи очей. Женя Тюрін допоміг роздягнутися. Моралевич запитав:
  
  — Ти слухала в четвер? Сам Юрна тобою задоволений.
  
  — Правда?
  
  Тут же курив і Валя Чмутов, хронічний невдаха. Чмутов був актором. Мав природний дар — гарний низький голос дивного тембру. Працював диктором. Шість місяців тому з ним сталася трагічна історія. Чмутов повинен був рано вранці відкрити передачу, яка йшла безпосередньо в ефір. Вимовити лише кілька слів: «Дорогі радіослухачі! В ефірі щотижнева програма — «Здрастуй, товаришу!». І все. Далі — музика і запис. Чмутов отримує свої одинадцять рублів.
  
  Чмутов зайшов у рубку. Сів. Присунув мікрофон. Подумки повторив текст. Підвернув манжети, щоб запонки не брякали по столу. Чекав, коли загориться лампочка — «Ефір». На душі після вчорашнього було тоскно. Лампочка не спалахувала.
  
  — Дорогі радіослухачі! — задумливо промовив Чмутов.
  
  Важко перевертався обпалений портвейном мову. Лампочка не спалахувала.
  
  — Дорогі радіослухачі, — знову повторив Чмутов, — о, гидота... Дорогі радіослухачі... Так, даремно я вчора завівся...
  
  Лампочка не спалахувала. Як з'ясувалося, вона перегоріла... Це буває раз на сто років...
  
  — В ефірі щотижнева програма, — репетирував Чмутов, — ну, бля, все, зав'язую...
  
  За склом майнула перекошена фізіономія редактора. Чмутов обмір. Відчинилися двері. Що упирається диктора викинули на сходи. Його похмельные заклинання рознеслися на весь світ. Актор був звільнений... Історія не закінчується.
  
  Чмутов виїхав до Пскова. Вступив диктором на радіо. Місцева радіотрансляція велася щоденно години півтори. Решту часу займали Москва і Ленінград. Чмутов розкошував. Його цінували як столичного майстра.
  
  Як-то раз він вів передачу. Несподівано рипнули двері. Увійшла велика коричнева собака. (Чия? Звідки?) Чмутов її обережно погладив. Собака притиснула вуха й заплющила очі. Ніс її сяяв крихітної боксерською рукавичкою.
  
  — Трудівники села рапортують, — промовив Чмутов.
  
  І тут собака несподівано загавкав. Може бути, від щастя. Ласкою її, мабуть, не розпестили.
  
  — Трудівники села рапортують... Гав! Гав! Гав!
  
  Чмутова знову звільнили. Тепер вже назавжди і звідусіль. Коли він розповів про собаку, йому не повірили. Вирішили, що він сам загавкав з похмілля.
  
  Чмутов поїхав в Ленінград. Цілими днями сидів на радіо. Чекав своєї години...
  
  Невдах всі уникають. Ліда йому посміхнулася.
  
  У відділі пропаганди Агапова співпрацювала давно. Всі її любили. Ось і тепер завідувачка Ніна Гнатівна ласкаво їй кивнула:
  
  — Лідочко, пройдіть до мене.
  
  У кабінеті тиша, полірований стіл, незліченні авторучки. В шафах за склом мерехтять сувеніри та корінці енциклопедії. На столі у Ніни Гнатівни — помада, дзеркальце і туш. І взагалі приємно — цікава молода жінка в такому серйозному кабінеті...
  
  — Лідочко, я хочу вам нову рубрику запропонувати. «Зустріч з цікавою людиною». Причому не обов'язково з вченим або космонавтом. Діапазон тут виключно широкий. Почесне хобі, несподіване захоплення, якийсь штрих до біографії. Припустимо, скромний номенклатурний головбух таємно... я не знаю... все, що завгодно... не приходить у голову... Припустимо, він таємно...
  
  — Розтліває малолітніх, — підказала Ліда.
  
  — Я інше мала на увазі. Припустимо, він таємно...
  
  — Вивчає санскрит...
  
  — Щось у цьому дусі. Тільки більш значуще в соціальному відношенні. Припустимо, міліціонер допомагає комусь відшукати близької людини...
  
  — Є кіно на цю тему.
  
  — Я не можу запропонувати вам щось конкретне. Тут треба подумати. Ось, наприклад. На фабриці «Калев» проходили зйомки «Самотньої жінки». Пам'ятаєте, з артисткою Дороніної. Так от, хлопчисько, який брав участь у зйомках, перетворився на начальника одного з цехів.
  
  — Мені подобається ця тема, — сказала Ліда, — я її відчуваю.
  
  — Цю тему вже використав Арвід Кийськ. Я кажу — в принципі. Треба придумати щось своє. Припустимо, старий генерал лягає на операцію. І дізнається у хірурга свого колишнього денщика...
  
  — Як прізвище? — запитала Ліда.
  
  — Чия?
  
  — Як прізвище цього генерала? Або денщика?
  
  — Я кажу умовно... Тут головне — несподіванка, загадка, випадок... Багатопланова життя... Зовні одне, всередині іншого...
  
  — Це у багатьох так, — зітхнула Ліда.
  
  — Коротше — дійте, — сказала Ніна Гнатівна, ледь помітно дратуючись.
  
  Лідочка вийшла з кабінету.
  
  Цікаві люди оточували її з дитинства. Батько був знайомий з Еренбургом. Вчитель малювання в школі був невизнаним генієм. Потім за нею доглядав бандит і навіть написав вірші. Інститутські професора дивували своїми дивацтвами. В одного була вічно розстебнута ширінка. Цікавою людиною був її чоловік: старший економіст, а пише з помилками. Дочка здавалася загадковою — завжди мовчить. А останнім часом до такої міри, що Ліда вирішила, чи не вагітна... Монтера з домоуправління викликали, виявляється — сидів мало не за вбивство. Коротше, всі люди цікаві, якщо розібратися...
  
  За освітою Лідочка була лікарем-гігієністом. Почала перебирати колишніх однокурсників. Павинский, Рожин, Янкелевич, Феофанов... Міщенко, здається, спортом займався. Левін в науку пішов... Левін, Борька Левін, професор, розумниця, доктор наук... Кажуть, був у Франції...
  
  Агапова дістала блокнот і записала на чистій сторінці — Левін.
  
  Стала перебирати знайомих чоловіка. Теж, звичайно, цікаві люди. Економісти. Калінін, наприклад, стверджує, що безробіття — стимул прогресу. А то всі знають, що їх не звільнять. А якщо і звільнять, то не біда. Перейде через дорогу і влаштується на сусідній завод. Тобто можна прогулювати, зловживати... Калінін навряд чи підійде. Аж надто прогресивний... А Меркин той взагалі. Його запитують, що може різко підняти нашу економіку? Відповідає — війна. Війна, і тільки війна. Війна — це дисципліна, піднесення свідомості. Війна будь-які недоліки спише... Думаю, що і Меркин не підійде... А от приходив днями один філолог зі знайомою журналісткою... Або навіть, здається, перекладач. Служив, каже, наглядачем у конвойних частинах... Моторошні історії розповідав... Прізвище нерусская — Аліханов. Безперечно, цікава людина...
  
  Так поряд з Левіним в блокноті з'явився Аліханов.
  
  Ще б третього кандидата знайти. І тут Ліда згадала, що у сусідів зупинився родич з Порхов. Або знайомий. Щось Мілка Осінська у дворі говорила. Яка у нього доля загадкова. То був репресований, то навпаки... Начальник з провінції — це цікаво. Це можна як-небудь оригінально повернути. «Немає географічної провінції, є провінція духовна...»
  
  Так поряд з Алихановым і Левіним з'явився знак запитання. І в дужках: родич Мілки Про....
  
  Можна ще в резерві залишити начитаної домуправа. Сименоном цікавився. Але у Ліди з ним конфлікт через вічно переповнених сміттєвих баків... Ладно... Треба братись за діло!..
  
  — До побачення, Вірочка, хлопчики!
  
  — Агапова, не пропадай!..
  
  
  Подзвонила Борьці Левіну в клініку. Дізнався, зрадів, домовилися на годину. Колишній наглядач опинився вдома.
  
  — Приїздіть, — сказав він, — і якщо можна, купите ще три пляшки пива. Гроші одразу ж поверну.
  
  Ліда зайшла в гастроном на вулиці Карья, купила пиво. Будинки в районі новобудов: від під'їзду до під'їзду — кілометр...
  
  Аліханов зустрів її на порозі. Це був величезний молодий чоловік з низьким лобом і в'ялим підборіддям. В очах його мерехтіло щось фальшиво неаполітанське. Затіяв якийсь безглуздий безграмотний вигук і закінчити його не зумів:
  
  — Чим я зобов'язаний, Лідочко, тим попутним вітром, якого... якого... Дістали пиво? Розумниця. Роздягайтеся. У мене жахливий безлад.
  
  Кімната виробляла страшне враження. Диван, завалений паперами та попелом. Стіл, невидимий під купою книг. Чорний остов довоєнної друкарської машинки. Якийсь іржавий ятаган на стіні. Немитий посуд і червоний осад у фужерах. Тьмяні леза оселедців на клаптику газетного паперу...
  
  — Ідіть сюди. Тут більш-менш чисто.
  
  Наглядач відкоркував пиво.
  
  — Так, колоритно у вас, — сказала Ліда. — Адже Я за освітою гігієніст.
  
  — Мене за антисанітарію до товариського суду залучали.
  
  — Чим це скінчилося?
  
  — Нічим. Я на бунтівний дух закашивал. Поет, мовляв, йог, буддист, живу в лайні... Хочете пива?
  
  — Я не п'ю.
  
  — Ось гроші. Рубль одинадцять.
  
  — Яка дурниця, — сказала Ліда.
  
  — Ні, вибачте, — голосно обурився Аліханов.
  
  Ліда сунула жменю дріб'язку в кишеню. Наглядач спритно випив пляшку пива з пляшки.
  
  — Легше стало, — довірливо промовив він. Потім спробував ще раз, тепер вже штурмом осилити громіздку фразу: — Чим я зобов'язаний, можна сказати, того несподіваного задоволення, якого...
  
  — Ви філолог? — запитала Агапова.
  
  — Точніше — лінгвіст. Я займаюся проблемою фонематичности російського «Щ»...
  
  — Є така проблема?
  
  — Одна з найбільш актуальних... Слухайте, що сталося? Чим я зобов'язаний несподіваного задоволення споглядати?..
  
  Наглядач кинув другу пляшку.
  
  — Ми готуємо радіопередачу «Зустріч з цікавою людиною». Потрібен герой з оригінальною біографією. Ви філолог. Точніше — лінгвіст. Колишній наглядач. Людина багатопланової життя... У вас багатопланова життя?
  
  — Останнім часом — так, — чесно відповів наглядач.
  
  — Розкажіть детальніше про ваших філологічних дослідженнях. Бажано, в доступній формі.
  
  — Я вам дам свій реферат. Щось я погано міркую. Десь тут. Зараз знайду...
  
  Аліханов метнувся до напластованиям папери.
  
  — Іншим разом, — заспокоїла Ліда. — Ми, очевидно, ще зустрінемося. Це у нас попередня бесіда. Мені хочеться запитати. Ви були наглядачем, це небезпечно, ризиковано?
  
  Аліханов неохоче задумався.
  
  — Ризик, звичайно, був. Багато горілки пили. Лосьйоном не гребували. На серці відображається...
  
  — Я мала на увазі ув'язнених. Адже це люди страшні. Нічого святого...
  
  — Люди як люди, — сказав Аліханов, откупоривая третю пляшку.
  
  — Я багато читала. Це особливий світ... Свої закони... Необхідно мужність... Ви мужня людина?
  
  Аліханов вкрай розгубився.
  
  — Люба, — сказав він.
  
  — Ліда.
  
  — Ліда! — майже закричав Аліханов. — Я зараз дістану шість рублів. У мене гуманні сусіди. Візьмемо півбанки і сухого. Щось я погано міркую.
  
  — Я не п'ю. Ви мужня людина?
  
  — Не знаю. Раніше міг випити два літри. А тепер від семисот грамів балдію Вік...
  
  — Ви не розумієте. Мені потрібен оригінальний людина, цікава особистість. Ви філолог, тонко відчуває індивід. А раніше були наглядачем. Щодня йшли на ризик. Душевна тонкість дуже часто супроводжує фізичної грубості...
  
  — Коли я вам грубив?
  
  — Не мені. Ви охороняли ув'язнених...
  
  — Ми більше себе охороняли.
  
  — Звідки у вас цей шрам? Не соромтеся, будь ласка...
  
  — Це не шрам, — вигукнув Аліханов, — це фурункул. Я розчесав... Вибачте мене...
  
  — Я все-таки хочу знати, що ви відчували на Півночі? Фігурально висловлюючись, про що мовчала тундра?
  
  — Що?
  
  — Про що мовчала тундра?
  
  — Ліда! — дико крикнув Аліханов. — Я більше не можу! Я не годжуся для радіопередачі! Я вчора напився! У мене борги і аліменти! Мене згадувала «Німецька хвиля»! Я деяким чином — дисидент! Вас звільнять... Відпустіть мене...
  
  Ліда завинтила ковпачок авторучки.
  
  — Шкода, — сказала вона, — матеріал цікавий. Будьте здорові. Я вам подзвоню. А ви поки відшукайте свій реферат...
  
  Наглядач стояв знесилений і блідий.
  
  — Хвилинку, — сказав він, — я теж іду. У мене гуманні сусіди...
  
  
  На майданчику вони розлучилися. Ліда покрокувала вниз. Аліханов злетів на четвертий поверх...
  
  Левін обійняв її і довго роздивлявся.
  
  — Так, — сказав він, — роки йдуть, роки йдуть...
  
  — Постаріла?
  
  — Як тобі сказати... Оформилася.
  
  — А ти обрюзг. Ганьба. Галина будинку?
  
  — На зборах в школі. Хуліган у нас зростає... Товстію, кажеш? Дружина радить: «Тобі треба бігати вранці». А я відповідаю: «Якщо побіжу, то вже не повернуся...» Кави хочеш? Роздягайся...
  
  — Тільки після вас, доктор, — Ліда згадала якусь стару жарт.
  
  Вони пройшли у вітальню. Торшер з пропаленим абажуром. Іноземні журнали на підвіконні.
  
  — Добре в тебе, — сказала Ліда, — у нових квартирах моторошно робиться. Всі поліроване, суцільний кришталь...
  
  — Кришталь і у мене є, — похвалився Левін.
  
  — Де?
  
  — У ломбарді.
  
  — Раніше канцерогенами займаєшся?
  
  — Як і раніше.
  
  — Розкажи.
  
  — Хвилиночку, чайник поставлю.
  
  — Чекаю...
  
  Ліда вийняла блокнот, авторучку і сигарети «БТ».
  
  Левін повернувся. Вони закурили.
  
  — Ти у Франції був?
  
  — Два тижні.
  
  — Ну і як?
  
  — Нормально.
  
  — А конкретніше?
  
  — Працьовитий народ, реакційна буржуазія, економічна криза, зубожіння мас...
  
  — Ти по-людськи розкажи. Добре французи до нас відносяться?
  
  — А чорт їх знає. Настрій у всіх гарний.
  
  — Як щодо добробуту? Як тобі француженки, сподобалися?
  
  — Добробут нормальне. Годували добре. У мене був третій стіл. Вино, курчата, кава, вершки... Дівиці чудові. Вірніше, так, або потвора, або красуня. Тут справа в косметиці, я вважаю. Косметика підкреслює достоїнства, а недоліки перебільшує... Тримаються вільно, безпосередньо. У них такі білі синтетичні халати, декольте...
  
  — Що значить — білі халати? Ти в клініці працював?
  
  — Я не працював. Я дизентерію в Ніцці захворів. День погуляв і зліг.
  
  — Значить, Франції практично не бачив?
  
  — Чому? У нас був кольоровий телевізор.
  
  — Не пощастило тобі.
  
  — Зате я відпочив.
  
  — Привіз що-небудь цікаве? Сувеніри, ганчірки?
  
  — Слухай, — пожвавішав Левін, — я унікальну річ привіз. Тільки постався без святенництва. Ти ж лікар. Зараз дістану. Я від Вовка ховаю.
  
  — Що ти маєш на увазі?
  
  — Лидка, я член привіз. Каучуковий член філігранної роботи. Їй-богу. Куди ж він подівся? Видно, Галка переховала...
  
  — Навіщо це тобі?
  
  — Як навіщо? Це твір мистецтва. Клянусь. І Галі подобається.
  
  — Як митники не відібрали?
  
  — Я ж не в руках його тягнув, я сховав.
  
  — Куди? Адже не голка...
  
  — Я одну даму попросив з нашої лабораторії. Жінок менш ретельно обшукують. І можливостей у них більше. Фізіологія більше... затишна..
  
  — Ти як дитина. Поговоримо краще про справу.
  
  — Зараз я кави принесу.
  
  На столі з'явилися цукерки, вафлі і лимон.
  
  — Згущене молоко принести?
  
  — Ні. Розповідай.
  
  — Чого розповідати? Я займаюся моделюванням хімічних реакцій. Один час досліджував канцерогенез азбестового пилу...
  
  — Ти мені скажи, рак виліковний?
  
  — Рак шкіри — так.
  
  — А рак шлунка, наприклад?
  
  — Лідочко, повний хаос у цій справі. Міліграм канцерогену вбиває коня. У будь-якого дорослого людини на пальці цих канцерогенів — табун отруїти можна. А я курю і тим не менше — живий... Дим, у свою чергу, теж... Не записуй. Рак — делікатна тема. Заборонять твою передачу.
  
  — Не думаю.
  
  — Що, я з журналістами справи не мав?! Звернися до терапевта, в них благодать. Соцзобов'язання кожен місяць беруть... Ти подзвони в свою контору, согласуй.
  
  Агапова зателефонувала Ніні Гнатівні. Та перелякалася.
  
  — Лідочко, рак — дуже сумно. Породжує негативні емоції. Асоціюється з відомим романом. Ми чекаємо чогось світлого...
  
  — Рак — це проблема номер один.
  
  — Лідочко, не упрямьтесь. Є негласне розпорядження.
  
  — Що ж, — зітхнула Ліда, — вибачте...
  
  — Куди ти? — здивувався Левін. — Посидь.
  
  — Я, взагалі-то, по справі зайшла.
  
  — Ми сім років не бачилися. Скоро Галка прийде, вип'ємо чого-небудь.
  
  — Ти вже пробач, не хотілося б мені її бачити.
  
  Левін мовчав.
  
  — Ти щасливий, Боря?
  
  Левін зняв окуляри. Тепер він був схожий на другорічника.
  
  — Яке там щастя! Живу, працюю. Галка, я згоден, важкий чоловік. Є в ній щось неживе. Володя — хам, начитаний, розвинений хам. Я все-таки доктор наук, професор. А він каже мені вчора: «У тебе комплекс неповноцінності...»
  
  — Але ж ти вчений, служиш людям. Ти повинен пишатися...
  
  — Кинь, Ліда. Я служу Галині і цього засранцу.
  
  — Ти просто не в формі.
  
  Ліда вже стояла на майданчику.
  
  — А пам'ятаєш, як у Новгород їздили? — запитав Левін.
  
  — Боря, замовкни зараз же. Все до кращого. Ну, я пішла.
  
  І вона пішла вниз, на ходу розкриваючи парасолька.
  
  Клацання — і над головою її утвердився строкатий, трохи вібруючий купол.
  
  — А як ми дині крали?! — закричав він в сходовий проліт...
  
  
  До цього часу стемніло. В калюжах плавали акварельні неонові вогні. Бліді обличчя перехожих здавалися усунутими. З-за повороту, качнувшись, виїхав наповнений світлом трамвай. Ліда опустилася на дерев'яну лаву. Склала парасольку. У чорному склі навпаки відбивалося її стомлене обличчя. Комусь простягнула гроші, їй сунули квиток. Всю дорогу вона спала і прокинулася з головним болем. До дому йшла повільно, ступаючи в калюжі. Добре, здогадалася надіти гумові чеські боти...
  
  Осинские жили в сусідньому під'їзді. Аркадій — тренер, вічно жартує. На грудях у нього, під замшевої курткою, блищить секундомір. Мілка десь викладає хімію.
  
  Син — таємнича особистість. Шість років ухиляється від військової повинності. Шість років симулює поперемінно — неврози, виразку шлунка і хронічний артрит. Перевершив легендарного революціонера Камо. За ці роки дійсно став нервовим, зіпсував шлунок і придбав хронічний артрит. Що стосується медичних знань, то Ігор давно залишив позаду будь-якого дільничного лікаря. Крім того, розбирається в джазі і вільно говорить по-англійськи...
  
  Загалом людина досить цікавий, тільки не працює...
  
  Ліда піднялася на третій поверх. Їй раптом нестримно захотілося додому. Проганяючи цю думку, натиснула кнопку. Глухо загавкав Мілорд.
  
  — Заходь, — зраділа Міла Осінська, — Ігор десь вештається. Арік на зборах в Мацесте. Познайомся, це Володимир Іванович.
  
  Назустріч їй підвівся огрядний чоловік років шістдесяти. Простягнув руку, назвався. З гідністю розлив коньяк. Міла включила телевізор.
  
  — Хочеш борщу?
  
  — Ні. Я, як не дивно, вип'ю.
  
  — За все хороше, — приязно промовив Володимир Іванович.
  
  Це був кремезний, здоровий чоловік у гарному тонкому джемпері. Особа помірно, але регулярно випиваючого людини. У кіно так зображують відставних полковників. Міцний лоб, буденні світлі очі, золоті коронки.
  
  Цокнулись, випили.
  
  — Ну, розмовляйте, — сказала господиня, — а я до Воробйовим зайду на десять хвилин. Мені Рита кофту в'яже...
  
  І пішла.
  
  — Я, взагалі-то, по ділу, — сказала Ліда.
  
  — До ваших послуг.
  
  — Ми готуємо радіопередачу «Зустріч з цікавою людиною». Людмила Сергіївна дещо про вас розповідала... І я подумала... Мені здається, ви цікава людина...
  
  — Людина я самий звичайний, — промовив Володимир Іванович, — хоча не приховую, роботу люблю і в колективі мене поважають...
  
  — Де ви працюєте? — Ліда дістала блокнот.
  
  — В Порхове є філія «Червоної зорі». Створюємо координатні АТС. Цех великий, ведучий. За підсумками другого кварталу добилися серйозних успіхів...
  
  — Вам не нудно?
  
  — Не зрозумів.
  
  — Не нудно в провінції?
  
  — Місто наше зростає, упорядковується. Новий Будинок культури, стадіон, житлові масиви... Записали?
  
  Володимир Іванович перехилив пляшку. Ліда негативно похитала головою. Він випив. Підчепив вислизаючий маринований гриб.
  
  Ліда, виждавши, продовжувала:
  
  — Я думаю, можна бути провінціалом в столиці і столичним жителем в тундрі.
  
  — Абсолютно вірно.
  
  — Тобто провінція — явище духовне, а не географічне.
  
  — Ось саме. Причому постачання у нас хороший: м'ясо, риба, овочі...
  
  — Гастролюють столичні творчі колективи?
  
  — Зрозуміло, аж до Магомаєва.
  
  Володимир Іванович знову налив.
  
  — Ви, напевно, багато читаєте? — запитала Ліда.
  
  — Як же без цього. Симонова поважаю. Ананьєва, військові мемуари, природно — класику: Пушкіна, Лермонтова, Толстого... Останніх, як відомо, було три... В молодості писав вірші...
  
  — Це цікаво.
  
  — Дай Бог пам'яті. Ось, наприклад...
  
  Володимир Іванович відкинувся на спинку крісла:
  
  Кожен прагне бути героєм,
  Дружно крокуємо в строю,
  Ім'ям Сталіна землю кроєм,
  Щастя добудемо в бою...
  
  Ліда придушила розчарування.
  
  — Важко бути начальником цеху?
  
  — Прямо скажу — нелегко. Тут і виробничий фактор, і моральний... План, плинність, мікроклімат, отрицаловка... А головне, вимоглива народ пішов. Права свої знає. Дай, дай це... ніяких Обов'язків, а прав до біса... Ех, батька Сталіна немає... Порядок, порядок... Запізнився на хвилину — під суд! А зараз... Розбалакався народ, розбалакався... Сатирики, розумієш, колом... Ех, немає батька...
  
  — Значить, ви схвалюєте культ особистості? — тихо запитала Агапова.
  
  — Культ, культ... Культ є і буде... Особистість потрібна, розумієте, особистість!
  
  Володимир Іванович розійшовся, сп'янів. Тепер він жестикулював, навалювався і розмахував виделкою.
  
  — Життя я прожив нелегке. Всяке бувало. Низько падав, високо залітав... адже Я, між нами був одружений...
  
  — Чому між нами? — здивувалася Ліда.
  
  — На племінниці Якіра, — пошепки додасть Володимир Іванович.
  
  — Якіра? Того самого?
  
  — Ну. Дитина був у нас. Хлопчисько...
  
  — І де вони зараз?
  
  — Не знаю. Втратив із виду. У тридцять дев'ятому році...
  
  Володимир Іванович замовк, пішов у себе. Довго Ліда чекала, потім, хвилюючись, червоніючи, спитала:
  
  — Тобто як це — втратив з виду? Як можна втратити з виду свою дружину? Як можна втратити з виду власної дитини?
  
  — Час було суворе, Лідочко, грозове, суворий час. Сім'ї руйнувалися, вікові підвалини руйнувалися...
  
  — При чому тут вікові підвалини?! — несподівано вигукнула Ліда. — Я не маленька. І все знаю. Якіра заарештували, і ви підло кинули дружину з дитиною. Ви... Ви... Ви — нецікавий людина!
  
  — Я попросив би, — сказав Володимир Іванович, — я попросив би... Такими словами не кидаються... — І потім вже більш миролюбно: — Ведіть себе скромніше, Лідочко, скромніше, скромніше...
  
  Мілорд підняв голову.
  
  Ліда вже не слухала. Схопилася, зірвала курточку в передпокої і грюкнула дверима.
  
  На сходах було тихо і холодно. Тінню промайнула невидима кішка. Запах смаженої риби наганяв тугу.
  
  Ліда спустилася вниз і пішов через двір. Вологі сутінки ховалися за гаражами і біля сміттєвих баків. Темніли і поскрипували гілки убогого скверу. На снігу валявся дерев'яний кінь.
  
  Ліда заглянула в поштову скриньку, дістала «Економічну газету». Піднялася і відчинила двері. В кімнаті чоловіка гудів телевізор. На вішалці червоніла Тетянину демісезонне пальто. Ліда роздяглася, кинула рукавички на дзеркальний столик.
  
  У вбиральню, ледь привітавшись, ковзнув молодий чоловік. Бруднуваті локони його були перев'язані коричневим шевським шнурком. Плюшеві штани спадали, як шлейф.
  
  — Тетяна, хто це?
  
  — Припустимо, Женя. Ми займаємося.
  
  — Чим?
  
  — Припустимо, німецькою мовою. Ти щось маєш проти?
  
  — Простеж, щоб він вимив руки, — сказала Ліда.
  
  — Як ти любиш все опошлити! — ненавидить пошепки вимовила дочка...
  
  Ліда подзвонила мені в годину ночі. Її голос звучав стривожено і приглушено:
  
  — Не розбудила?
  
  — Ні, — кажу, — гірше...
  
  — Ти не один?
  
  — Один. З Мариною...
  
  — Ти можеш розмовляти серйозно?
  
  — Зрозуміло.
  
  — Немає в тебе в полі зору цікавого людини?
  
  — Є. І він тобі кланяється.
  
  — Перестань. Справа дуже серйозна. Мені в четвер передачу здавати.
  
  — Про що?
  
  — Зустріч з цікавою людиною. Немає в тебе підходящої кандидатури?
  
  — Ліда, — заблагав я, — ти ж знаєш моє оточення. Суцільні покидьки! Подзвони Кленскому, у нього тесть — інвалід...
  
  — У мене є пропозиція. Давай напишемо передачу разом. Заробиш п'ятнадцять рублів.
  
  — Я ж не користуюся магнітофоном.
  
  — Це я беру на себе. Мені потрібен твій...
  
  — Цинізм? — підказав я.
  
  — Твій професійний досвід, — делікатно сформулювала Ліда.
  
  — Гаразд, — сказав я, щоб звільнитися, — подзвоню тобі завтра вранці. Вірніше — сьогодні...
  
  — Тільки обов'язково подзвони.
  
  — Я ж сказав...
  
  Тут Марина не витримала. Вкусила мене за палець.
  
  — До завтра, — сказав (вірніше — крикнув я і поклав трубку...
  
  
  Ліда відчинила двері в кімнату чоловіка, залиту голубуватим світлом. Вадим лежав на дивані в черевиках.
  
  — Можу я нарешті повечеряти? — запитав він.
  
  Завітала донька:
  
  — Ми йдемо.
  
  У Тані було похмуре обличчя, на якому застигла гримаса вічного протиборства.
  
  — Повертайся скоріше...
  
  — Можу я нарешті чаю випити? — запитав Вадим.
  
  — Я, між іншим, теж працюю, — відповіла Ліда.
  
  І потім, не даючи розростатися сварці:
  
  — Як ти думаєш, Меркин — цікава людина?..
  Компроміс сьомий
  
  («Радянська Естонія». Квітень. 1976 р.)
  
  «НАРЯД ДЛЯ МАРСІАНИНА (Людина і професія). Чого ми чекаємо від хорошого кравця? Зшитий їм костюм повинен відповідати моді. А що б ви подумали про закройщике, виріб якого відстає від вимог моди... на двісті років? Між тим ця людина користується великою повагою і заслуговує найтепліших слів. Ми говоримо про закройщике-модельєра Російського драматичного театру ЕССР Вольдемаре Сільді. Серед його постійних клієнтів іспанські гранди і мушкетери, російські царі і японські самураї, більше того — лисиці, півні і навіть марсіани.
  
  Театральний костюм народжується спільними зусиллями художника і кравця. Він повинен відповідати характеру епохи, висловлюючи при цьому дух вистави і властивості персонажів. Уявіть собі Онєгіна в мішкуватих штанях або Собакевича в елегантному фраку... Для того щоб створити костюм раба Езопа, Вольдемару Сильду довелося вивчати старовинний живопис, грецьку драму...
  
  Сюртук, каптан, бекеша, ментик, архалук — все це строго певні види одягу зі своїми специфічними рисами та аксесуарами.
  
  — Один молодий актор, — розповідає Сільд, — запитав мене: «Хіба фрак і смокінг не одне і те ж?» Для мене це речі настільки ж різні, як телевізор і магнітофон.
  
  Відвідуючи вистави інших театрів, Вольдемар Хендрикович з професійної взыскательностью звертає увагу на те, як одягнені персонажі.
  
  — І тільки на виставах мого улюбленого Вахтанговського театру, — каже В. Сільд, — я забуваю про те, що я модельєр, і стежу за розвитком п'єси — вірна ознака того, що костюмери в цьому театрі працюють бездоганно.
  
  Бездоганно працює і сам Вольдемар Сільд, кравець, художник, людина театру».
  
  
  На летючці матеріал похвалили.
  
  — Довлатов вміє жваво писати про всяку нісенітницю.
  
  — І ефектний заголовок...
  
  — Слова звідки бере — аксесуари...
  
  Назавтра мене викликає редактор Туронок.
  
  — Сідайте.
  
  Сів.
  
  — Розмова буде неприємний.
  
  «Як всі розмови з тобою, ідіот», — подумав я.
  
  — Що за рубрика у вас?
  
  — «Людина і професія». Нас цікавлять люди рідкісних професій. А також несподівані аспекти...
  
  — Знаєте, яка професія у цього вашого Сильда?
  
  — Знаю. Кравець. Театральний кравець. Несподіваний аспект...
  
  — Це зараз. А раніше?
  
  — Раніше — не знаю.
  
  — Так знайте ж, у війну він був катом. Служив у німців. Вішав радянських патріотів. За що й відсидів дванадцять років.
  
  — О Господи! — сказав я.
  
  — Розумієте, що ви наробили?! Прославили зрадника Батьківщини! Назавжди скомпрометували цікаву рубрику!
  
  — Але мені його рекомендував директор театру.
  
  — Директор театру — колишній обер-лейтенант СС. Крім того, він блакитний.
  
  — Що значить — блакитний?
  
  — Так раніше називали гомосексуалістів. Він не чіплявся?
  
  Чіплявся, думаю. Ще чіплявся. Руку мені, журналістові, подав. То-то я здивувався...
  
  Тут я згадав розмову з одним французом. Мова зайшла про гомосексуалізм.
  
  — У нас за це судять, — похвалився я.
  
  — А за геморой у вас не судять? — пробурмотів француз...
  
  — Я вас не звинувачую, — сказав Туронок, — ви діяли як годиться. Тобто погодили кандидатуру. І все-таки треба бути обачнішим. Вибір героя — справа серйозна, надзвичайно серйозне...
  
  Про цьому випадку говорили в редакції тижня дві. Потім відзначився мій колега Буш. Взяв інтерв'ю у капітана торгового судна ФРН. Це було напередодні річниці Жовтневої революції. Капітан у Буша прославляє радянську владу. З'ясувалося, що він побіжний естонець. Рвонув влітку шістдесят дев'ятого року на байдарці у Фінляндії. Звідти — в Швецію. І так далі. Буш вигадав це інтерв'ю від початку до кінця. Випадок мав резонанс, і про мене забули...
  Компроміс восьмий
  
  («Радянська Естонія». Червень. 1976 р.)
  
  «МОСКВА. КРЕМЛЬ. Л. В. БРЕЖНЄВУ. ТЕЛЕГРАМА.
  
  Дорогий і вельмишановний Леонід Ілліч! Хочу поділитися з Вами радісною подією. У минулому році мені вдалося досягти небувалих трудових показників. Я надоїла від однієї корови рекордне число[2]молока.
  
  І ще одна радісна подія відбулася в моєму житті. Комуністи нашої ферми дружно обрали мене своїм членом!
  
  Обіцяю Вам, Леоніде Іллічу, надалі працювати з ще більшим підйомом.
  
  ЛІНДА ПЕЙПС».
  
  «Естонська РСР. ПАЙДЕСКИЙ РАЙОН. ЛІНДЕ ПЕЙПС. ТЕЛЕГРАМА.
  
  Дорога Лінда Пейпс! Я і мої товариші від щирого серця дякують вам за досягнуті успіхи. Самовіддана праця на благо Батьківщини звеличує людське життя відчуттям причетності до боротьби за досягнення комуністичних ідеалів.
  
  Дозвольте також від душі привітати Вас з незабутньою подією — вступом до лав Комуністичної партії. Адже партія — авангард радянського суспільства, його славний передовий загін.
  
  ЛЕОНІД БРЕЖНЄВ».
  
  У редактора Туронка лопнули штани на дупі. Вони лопнули без напруги і тріска, швидше — розійшлися по шву. Таке негативне властивість імпортної м'якої фланелі.
  
  Близько дванадцяти Туронок підійшов до стійки учрежденческого бару. Люмінесцентна блакить редакторських кальсонів стала надбанням всіх холуїв, догідливо пропустили його без черги.
  
  Співробітники почали перезиратися.
  
  Я розповідаю цю історію так докладно в силу двох обставин. По-перше, будь-яке приниження начальства — велика радість для мене. Друга. Дірка на брюках Туронка мала певне значення в моїй долі...
  
  Але повернемося до епізоду біля стійки.
  
  Співробітники почали перезиратися. Хтось зловтішно, хто співчутливо. Злісні — щиро, співчуваючі — лицемірно. І тут, як завжди, з'являється головний холуй, безкорисливий і натхненна. Холуй цей до того обожнює начальство, що плутає його з батьківщиною, епохою, всесвітом...
  
  Коротше, з'явився Едік Вагін.
  
  У будь газетної редакції є людина, яка не хоче, не може і не повинен писати. І не пише роками. Всі до цього звикли і не дивуються. Тим більше що журналісти, подібні Вагіну, незмінно стомлені і гарячково стурбовані. Дотепник Шаблинский називав цей стан — «вагінальним»...
  
  Вагін постійно поспішав, вітався уривчасто і нервово. Спершу я простодушно думав, що він — алкоголік. Є серед незліченних модифікацій похмілля і така різновид. Таке болісне втеча від денного світла. Вібруюча рухливість втікача, настигаемого муками совісті...
  
  Потім я дізнався, що Вагін не п'є. А якщо людина не п'є і не працює — тут є про що задуматися.
  
  — Таємнича людина, — казав я.
  
  — Вагін — стукач, — пояснив мені Быковер, — що в цьому таємничого?
  
  ...Контора містилася тоді на вулиці Пікк. Строго навпроти будівлі держбезпеки (вул. Пагари, 1). Вагін бував там щодня. Або майже щодня. Ми бачили з вікон, як він переходить вулицю.
  
  — У Вагіна — понаднормові, — кричав Шаблинский...
  
  Втім, ми знову відволіклися.
  
  ...Співробітники почали перезиратися. Вагін м'яко торкнувся редактора за плече:
  
  — Шеф... Непорядок в одязі...
  
  І тут редактор схибив. Він поспішно схопився обома руками за ширінку. Вірніше... Ну, коротше, за це місце... Зробив те, що музиканти називають гліссандо. (Легкий пробіг вздовж клавіатури.) Переконався, що кордон на замку. Почервонів:
  
  — Знайдіть вашому гумору краще застосування.
  
  Розвернувся і вийшов, обдавши підлеглих неоновим сяйвом спіднього.
  
  Потім відбувся короткий і досить таємничий діалог.
  
  До збентежено Вагіну підійшов Шаблинский.
  
  — Даремно виліз, — сказав він, — так зручніше...
  
  — Кому зручніше? — покосився Вагін.
  
  — Тобі, природно...
  
  — Що зручніше?
  
  — Так це саме...
  
  — Ні, що зручніше?
  
  — А то...
  
  — Ні, що зручніше? Що зручніше? — розкричався Вагін. — Нехай скаже!
  
  — Іди ти на хер! — помовчавши, сказав Шаблинский.
  
  — То-то ж! — восторжествував стукач...
  
  Вагін був пересічний, незграбний стукач без розмаху...
  
  Не встиг я його пожаліти, як мене викликав редактор. Я трохи стривожився. Тільки що підготував матеріал на двісті рядків. Називається — «Тато вище сонця». Про виставку дитячих малюнків. Чого йому треба, питається? Та ще нещаслива на штанях дірка. Може, редактор думає, що це я підстроїв. Адже був подібний випадок. Я готував розгорнуту інформацію про виставку декоративних собак. Редактор, любитель тварин, приїхав на казенній машині — глянути. І тут почалася гроза. Туронок засмутився і каже:
  
  — З вами неможливо мати справу...
  
  — Тобто як це?
  
  — Вічно якісь непередбачені обставини...
  
  Як ніби я — Зевс і навмисне влаштував грозу.
  
  ...Заходжу в кабінет. Редактор прогулюється між гіпсовим Леніним і стереоустановкой «Естонія».
  
  Зображення Леніна — обов'язкова приналежність всякого номенклатурного кабінету. Я знав єдине виключення, та й то часткове. У мене був приятель Авдєєв. Відповідальний секретар молодіжної газети. У нього був батько, провінційний актор з Луганська. Роками грав Леніна у своєму драмтеатрі. Так Авдєєв вправно вийшов з положення. Зміцнив над столом величезний фотознімок — тато в ролі Ілліча. Начебто не причепитися — як би і Ленін, а все-таки — тато...
  
  ...Туронок всі крокував між бюстом і радиолой. Бачу — дірка на місці. Якщо можна так висловитися... Якщо у ганьби існує законне місце...
  
  Нарешті редактор приступив:
  
  — Знаєте, Довлатов, у вас є перо!
  
  Мовчу, від похвали не розовею...
  
  — Є вміння бачити, помічати... Будемо відверті, культурний рівень російських журналістів в Естонії, що називається, залишає бажати кращого. Темпи ідейного зростання значно, я б сказав, випереджають темпи культурного зростання. Згадайте минулий актив. Кленський не знає, що таке синонім. Товстунів у передовій, зауважте, вказує: «...Комуністи фабрики повинні в найближчі місяці ліквідувати це неприпустиме статус-кво...» Репецький назвав сільськогосподарську передовицю: «Яйця на експорт!»... Як вам це подобається?
  
  — Кілька інтимно...
  
  — Коротше. Ви володієте ерудицією, почуттям гумору. У вас оригінальний стиль. Не вистачає якоїсь внутрішньої зібраності, дисципліни... загалом, пора братися за справу. Виходити, як кажуть, на простір великий журналістики. Тут є одне цікаве міркування. З Пайдеского району повідомляють... Якась Пейпс дала рекордна кількість молока...
  
  — Пейпс — це корова?
  
  — Пейпс — це доярка. Більше того, депутат республіканської Ради. У неї рекордні показники. Може бути, двісті літрів, а може бути, дві тисячі... Коротше — багато. Уточніть у райкомі. Ми продумали наступну операцію. Доярка звертається з рапортом до товариша Брежнєву. Товариш Брежнєв їй відповідає, це буде погоджено. Потрібно скласти лист товаришеві Брежнєву. Взяти участь у церемоніях. Відобразити їх у пресі...
  
  — Це ж по сільськогосподарському відділу.
  
  — Поїдете спецкором. Таке завдання ми не можемо довірити будь-кому. Звичні газетні штампи тут недоречні. Человечинка потрібна, ви розумієте? Загалом, треба діяти. Отримайте відрядження і з Богом... Ми дамо телеграму в райком... І ще. Врахуйте таке міркування. Підводячи підсумки творчого конкурсу, журі буде віддавати перевагу соціально-значимих матеріалів.
  
  — Тобто?
  
  — Тобто матеріалів, що мають суспільне значення.
  
  — Хіба не всі газетні матеріали мають суспільне значення?
  
  Туронок подивився на мене з ледь помітним роздратуванням.
  
  — У якійсь мірі — так. Але це може виявлятися більшою або меншою мірою.
  
  — Кажуть, за виконання ролі Леніна платять більше, ніж за Отелло?..
  
  — Можливо. І переконаний, що це справедливо. Адже актор бере на себе величезну відповідальність...
  
  ...Протягом усього розмови я відчував дивне відчуття. Що-то в редакторі здавалося мені незвичайним. І тут я усвідомив, що справа в дірі. Вона порівняла нас. Усунула його номенклатурний перевагу. Поставила нас на одну дошку. Я переконався, що ми схожі. Завербовані немолоді люди в однакових (я повинен розкрити цю маленьку таємницю) блакитних кальсонах. Я вперше відчув симпатію до Туронку. Я сказав:
  
  — Генріх Францевич, у вас порвалися штани ззаду.
  
  Туронок спокійно підійшов до величезного дзеркала, нагнувся, переконався і каже:
  
  — Голубчику, зроби ласку... Я дам нитки... у мене в сейфі... Не в службу, а в дружбу... Так, на скору руку... Не звертатися ж мені до Плюхиной...
  
  Валя була редакційної секс-примою. З завченими, як у оперної співачки, фіоритурами в голосі. І з ідіотською звичкою кусатися... Втім, ми знову відволіклися...
  
  — ...Не до Плюхиной ж звертатися, — сказав редактор.
  
  Ось воно, думаю, твоя підсвідомість.
  
  — Зробіть, голубчику.
  
  — У сенсі — зашити?
  
  — На швидку руку.
  
  — Взагалі-то я не вмію.
  
  — Та як зумієте.
  
  Коротше, зашив я йому штани. Чого вже там...
  
  Заглянув в лабораторію до Жбанкову.
  
  — Збирайся, — кажу, — пішли.
  
  — Момент, — пожвавішав Жбанков, — йду. Тільки у мене всього сорок копійок. І Жора повинен сімдесят...
  
  — Та я не про це. Робота є.
  
  — Робота? — простягнув Жбанков.
  
  — Тобі що, гроші не потрібні?
  
  — Потрібні. Рубля чотири до авансу.
  
  — Редактор пропонує відрядження.
  
  — Куди?
  
  — У Пайде.
  
  — О, вобли купимо!
  
  — Я ж кажу — поїхали.
  
  Дзвоню по місцевому телефону Туронку.
  
  — Можна взяти Жбанкова?
  
  Редактор задумався:
  
  — Ви і Жбанков — поєднання, прямо скажемо, небезпечне.
  
  Потім він щось пригадав і говорить:
  
  — На вашу відповідальність. І пам'ятайте — завдання серйозне.
  
  Так я пішов у гору. До цього був подібний до радянського рубля. Всі його люблять, і падати нікуди. У долара все інакше. Забрався на таку висоту і падає, падає...
  
  Подорож почалася оригінально. А саме — Жбанков з'явився на вокзал абсолютно тверезий. Я навіть не відразу впізнав його. В костюмі, сумний такий...
  
  Сіли, закурили.
  
  — Ти молодець, — кажу, — у письмовій формі.
  
  — Розумієш, вирішив тормознуться. А то вже повний завал. Все ж сім'я, діти... Старшому вже чотири рочки. Лера була в дитячому садку, так завідуюча одного його хвалила. Розвинений, каже, кмітливий, енергійний, займається онанізмом... В батька пішов... Такий, розумієш, клоп, а міркує...
  
  Над головою Жбанкова дзенькнула кореспондентська сумка — поїзд рушив.
  
  — Як ти гадаєш, — запитав Жбанков, — буфет працює?
  
  — У тебе ж є.
  
  — Звідки?
  
  — Тільки дзенькнуло.
  
  — А може, це хімікати?
  
  — Розповідай...
  
  — Взагалі, звичайно, є. Але ти подумай. Ми будемо на місці в шість ранку. Захочемо похмелитися. Що робити? Все закрито. Вакуум. Глас в пустелі...
  
  — Нас же буде зустрічати секретар райкому.
  
  — З полбанкой, чи що? Він же не в курсі, що ми за люди.
  
  — А хто тормознуться хотів?
  
  — Я хотів, на час. А тут вже мало не добу пройшли. Епоха...
  
  — Буфет працює, — кажу.
  
  Ми йшли по вагонах. В купейних було тихо. Бурі килимові доріжки заглушали кроки. У загальних доводилося безперервно вибачатися, крокуючи через мішки, кошики з яблуками...
  
  Два рази нас без злоби проводили лайкою. Жбанков сказав:
  
  — А виражатися, між іншим, не обов'язково!
  
  Тамбури гули від холодного вітру. В переходах, між важкими дверима з низькими алюмінієвими ручками, гуркіт посилювався.
  
  Відвідувачів у ресторані було небагато. Біля вікна сиділи два раскрасневшихся майора. Кашкети їх лежали на столі. Один збуджено казав іншому:
  
  — Де лінія відліку, Вітя? Необхідна лінія відліку. А без лінії відліку, сам розумієш...
  
  Його співрозмовник заперечував:
  
  — Факт був? Був... А факт — є факт... Перед фактом, як кажуть, того...
  
  В кутку розмістилася єврейська сім'я. Красива повна дівчинка завертала у кут скатертини чайну ложку. Хлопчик постарше то і справа дивився на годинник. Мати і батько ледве чутно перемовлялися.
  
  Ми розташувалися біля стійки. Жбанков помовчав, а потім каже:
  
  — Серж, поясни мені, чому євреїв ненавидять? Припустимо, вони Христа розіп'яли. Це, звичайно, даремно. Але ж скільки років минуло... І потім, дивись. Євреї, євреї... Вагін — російська, Толстіков — українська. А вони б Христа не те що розіп'яли. Вони б його живим з'їли... От би куди антисемітизм направити. На Толстікова з Вагіним. Я проти таких, як вони, страшний антисемітизм відчуваю. А ти?
  
  — Природно.
  
  — От би на Толстікова антисемітизмом піти! І взагалі... На всіх партійних...
  
  — Так, — кажу, — це б непогано... Тільки не кричи.
  
  — Але при тому зверни увагу... Бачиш, четверо сидять, не оглядайся... Начебто натурально сидять, а що-то мене бісить. Наш би сидів у блювотині — о'кей! Ті два мудозвона біля вікна розоряються — нормально! А ці тихо сидять, але я чомусь злюся. Може, тому, що живуть добре. Так адже і я б жив не гірше. Якби не водяра проклята. Між іншим, куди господарі зачіпали?..
  
  Один майор говорив іншому:
  
  — Необхідна шкала цінностей, Вітя. Справжня шкала цінностей. Плюс точка відліку. А без шкали цінностей і точки відліку, сам подумай...
  
  Інший раніше заперечував:
  
  — Є факт, Коля! А факт — є факт, як його не повертай. Факт — це реальність, Коля! Тобто щось фактичне...
  
  Дівчинка з дзвоном впустила чайну ложку. Батьки тихо промовили щось докірливе. Хлопчик глянув на годинник...
  
  Виникла буфетниця з кучерями кольору статевої мастики. За нею — офіціант з підносом. Обслужив єврейську родину.
  
  — Звичайно, — образився Жбанков, — євреї завжди перші...
  
  Потім він підійшов до стійки.
  
  — Пляшку горілки, природно... І чого-небудь легонького, типу на брудершафт...
  
  Ми цокнулися, випили. Зрідка поїзд гальмував, Жбанков притримував пляшку. Потім — другу.
  
  Нарешті він збудився, порозовел і став досить обтяжливий.
  
  — Дід, — кричав він, — я ж працюю з телевиком! Розумієш, з телевиком! Я художник від природи! А знімаю всяке фуфло. Пики в об'єктив не поміщаються. Знімав тут одного. Орденів — на вісім кілограмів. Блищать, відсвічують, як проти сонця... Замудохался. Ти собі не уявляєш! А виписали шість рублів за знімок! Шість карбованців! Сунулися б до Айвазовському, мовляв, малюй нам бурлаков за шестерик... адже Я художник...
  
  Була вже перша година. Я насилу відвів Жбанкова в купе. З найбільшою працею поклав. Простягнув йому таблетку аспірину.
  
  — Це отрута? — запитав Жбанков і заплакав.
  
  Я ліг і повернувся до стіни.
  
  Провідник розбудив нас за десять хвилин до зупинки.
  
  — Спите, а ми Ыхью проїхали, — незадоволено вимовив він.
  
  Жбанков нерухомо і довго дивився в простір. Потім сказав:
  
  — Коли провідники збираються разом, один іншому, напевно, говорить: «Все можу пробачити людині. Але якщо хто спить, а ми Ыхью проїжджаємо — вік того не забуду...»
  
  — Піднімайся, — кажу, — нас же будуть зустрічати. Давай хоч пики вмиємо.
  
  — Зараз би чого-небудь гарячого, — розмріявся Жбанков.
  
  Я взяв рушник, дістав зубну щітку і мило. Витяг бритву.
  
  — Ти куди?
  
  — Різати Барана, — відповідаю, — ти ж гарячого хотів...
  
  Коли я повернувся, Жбанков одягав черевики. Завів було філософський розмову: «Скільки ж ми напередодні випили?..» Але я його перервав.
  
  Ми вже під'їжджали. За вікном малювався вокзальний пейзаж. Довоєнний будинок, плоскі вікна, наповнені світлом годинник... Ми вийшли на перон, сирий і темний.
  
  — Щось я фанфар не чую, — каже Жбанков.
  
  Але до нас вже поспішав, заклично жестикулюючи, високий, ділового вигляду чоловік.
  
  — Товариші з редакції? — посміхаючись, запитав він.
  
  Ми назвали свої прізвища.
  
  — Милості прошу.
  
  Близько вбиральні (цікаво, чому архітектура вокзальних сортирів так нагадує шедеври Растреллі?) чергувала машина. Поруч топтався кремезний чоловік у плащі.
  
  — Секретар райкому Лийвак, — представився він.
  
  Той, що нас зустрів, виявився шофером. Обидва говорили майже без акценту. Напевно, походили з волосовских естонців...
  
  — Насамперед — снідати! — оголосив Лийвак.
  
  Жбанков помітно пожвавився.
  
  — Так адже закрито, — удавано сказав він.
  
  — Що-небудь придумаємо, — запевнив секретар райкому.
  
  Невеликі естонські міста затишні й привітні. Рано вранці Пайде здавався абсолютно вимерлим, намальованим. В сутінках тремтіли блакитні, неонові літери.
  
  — Як доїхали? — запитав Лийвак.
  
  — Чудово, — кажу.
  
  — Втомилися?
  
  — Анітрохи.
  
  — Нічого, відпочинете, поснідаєте...
  
  Ми проїхали центр з туберкульозною клінікою і жовтим будинком райкому. Потім знову опинилися в горизонтальному лабіринті тісних приміських вулиць. Два-три крутих повороти, і ось ми вже на шосе. Зліва — ліс. Праворуч — плоский берег і мерехтлива гладь води.
  
  — Куди це ми їдемо, — шепнув Жбанков, — може, у них там вытрезвиловка?
  
  — Під'їжджаємо, — ніби вгадав його думки Лийвак, — тут у нас щось на зразок будинку відпочинку. З обмеженим колом відвідувачів. Для гостей...
  
  — Ось я й кажу, — зрадів Жбанков.
  
  Машина загальмувала біля одноповерхового будинку на березі. Білі дощаті стіни, що викликає оскому рифлена дах, гараж... З труби, оживляє картину, ліниво піднімається дим. Від двері до маленької пристані ведуть цементні сходи. Біля причалу, злегка нахилившись, біліє лезо яхти.
  
  — Ну от, — сказав Лийвак, — знайомтеся.
  
  На порозі стояла молода жінка років тридцяти в брезентовому куртці і джинсах. У неї було живе, привітне, трохи мавпяче обличчя, темні очі і великі рівні зуби.
  
  — Белла Ткаченко, — представилася вона, — другий секретар райкому комсомолу.
  
  Я назвав своє прізвище.
  
  — Фотохудожник Жбанков Михайло, — тихо вигукнув Жбанков і клацнув стоптанными підборами.
  
  — Белла Костянтинівна — ваша господиня, — ласкаво промовив Лийвак, — тут і відпочинете... Дві спальні, кабінет, фінська лазня, вітальня... Є спортивний інвентар, невелика бібліотека... Все передбачено, самі побачите...
  
  Потім він щось сказав по-естонськи.
  
  Белла кивнула і покликала:
  
  — Еві, тулі сінне!
  
  Зараз з'явилася розчервоніла, зовсім молода дівчина, в майці і шортах. Руки її були в золі.
  
  — Еві Саксон, — представив її Лийвак, — кореспондент районної молодіжної газети.
  
  Еві прибрала руки за спину.
  
  — Не буду вам заважати, — посміхнувся секретар. — Програма в цілому така. Відпочинете, поснідаєте. До трьох чекаю в райкомі. Зазначу ваші відрядження. Познайомитеся з героїнею. Дамо вам необхідні відомості. До ранку матеріал повинен бути готовий. А зараз, прошу мене вибачити, справи...
  
  Секретар райкому бадьоро втік з ганку. Через секунду запрацював мотор.
  
  Виникла незручна пауза.
  
  — Проходьте, що ж ви? — спохопилася Белла.
  
  Ми зайшли у вітальню. Навпроти вікна мерехтів камін, прикрашений зеленої фаянсової плитки. По кутах стояли глибокі низькі крісла.
  
  Нас провели в спальню. Дві широкі ліжка були накриті картатими верблюжими ковдрами. На тумбочці горів масивний багряний шандал, осяваючи стелю вагається рожевим світлом.
  
  — Ваші апартаменти, — сказала Белла. — Через двадцять хвилин приходьте снідати.
  
  Жбанков обережно присів на ліжко. Чомусь зняв черевики. Заговорив з переляком:
  
  — Серж, куди це ми потрапили?
  
  — А що? Просто йдемо в гору.
  
  — В якому сенсі?
  
  — Отримали відповідальне завдання.
  
  — Ти звернув увагу, які дівки? Приголомшливі дівки! Я таких навіть в Гумі не бачив. Тобі яка більше подобається?
  
  — Обидві нічого...
  
  — А може, це провокація?
  
  — Тобто?
  
  — Ти її, розумієш, хоп...
  
  — Ну.
  
  — А тебе за це діло в мєнтовку!
  
  — Навіщо ж відразу — хоп. Відпочивай, розмовляй...
  
  — Що значить — розмовляй?
  
  — Бесіда — це коли розмовляють.
  
  — А-а, — сказав Жбанков.
  
  Він раптом став на коліна і заглянув під ліжко. Потім довго й пильно роздивлявся штепсельну розетку.
  
  — Ти чого? — питаю.
  
  — Мікрофон шукаю. Тут, натурально, повинен бути мікрофон. Підслуховуючий пристрій. Мені знайомий алкаш розповідав...
  
  — Потім знайдеш. Снідати пора.
  
  Ми нашвидку вмилися. Жбанков переодягнув сорочку.
  
  — Як ти гадаєш, — запитав він, — виставити півбанки?
  
  — Не поспішай, кажу, — тут, видно, є. До того ж сьогодні треба бути в райкомі.
  
  — Я ж не кажу — набратися по вдрабадан. Так, на брудершафт...
  
  — Не поспішай, — кажу.
  
  — І ще ось що, — попросив Жбанков, — ти занадто розумних розмов не заводь. Інший раз бухнете з Шаблинским, а потім цілий вечір: «Іпостась, іпостась...» Ти що-небудь легше... Типу — Сергій Єсенін, вірменське радіо...
  
  — Гаразд, — кажу, — пішли.
  
  Стіл був накритий у вітальні. Стандартний асортимент розподільника ЦК: дорога ковбаса, ікра, тунець, зефір в шоколаді.
  
  Дівчата переодяглися у світлі кофтинки і модельні туфлі.
  
  — Сідайте, — сказала Белла.
  
  Еві взяла піднос:
  
  — Хочете випити?
  
  — А як же?! — сказав мій друг. — Інакше не по-християнськи.
  
  Еві принесла кілька пляшок.
  
  — Коньяк, джин з тоніком, вино, — запропонувала Белла.
  
  Жбанков раптом напружився і каже:
  
  — Пардон, я цей коньяк знаю... Називається КВК... Чи НКВС...
  
  — КВВК, — поправила Белла.
  
  — Один чорт... Ціна шістнадцять двадцять... краще Вже три пляшки водяры на цю суму.
  
  — Не хвилюйтеся, — заспокоїла Белла.
  
  А Еві запитала:
  
  — Ви — алкоголік?
  
  — Так, — чітко відповів Жбанков, але в міру...
  
  Я розлив коньяк.
  
  — За зустріч, — кажу.
  
  — За приємну зустріч, — додала Белла.
  
  — Поїхали, — сказав Жбанков.
  
  Запанувала тиша, заглушаемая стукіт ножів і виделок.
  
  — Розкажіть що-небудь цікаве, — попросила Еві.
  
  Жбанков закурив і почав:
  
  — Життя, дівчата, по суті — калейдоскоп. Сьогодні — одне, завтра — інше. Сьогодні — поддаешь, а завтра, дивись, і копита відкинув... Пам'ятаєш, Серж, яка в нас лажа вийшла з трупами?
  
  Белла подалася вперед:
  
  — Розкажіть.
  
  — Помер завгосп телестудії — Ільвес. А може, директор, не пам'ятаю. Ну, помер і помер... І правильно, загалом-то, зробив... Ховаємо його як годиться... Мужики з телестудії приїхали. Трансляція йде... Мови, природно... Почали прощатися. Підходжу до цього самому справі і бачу — не Ільвес... Що я, Ільвеса не знаю?.. Я його сто разів фотографував. А в труні лежить сторонній мужик...
  
  — Живий? — запитала Белла.
  
  — Чом живий? Натурально, мертвий, як годиться. Тільки не Ільвес. Виявляється, трупи в морзі переплутали...
  
  — Чим же все це скінчилося? — запитала Белла.
  
  — Тим і скінчилося. Поховали чужого мужика. Не переривати трансляцію. А вночі поміняли труни... І взагалі, яка різниця?! Суть одна, тільки різні... як би це висловитися?
  
  — Іпостасі, — підказав я.
  
  Жбанков погрозив мені кулаком.
  
  — Кошмар, — сказала Белла.
  
  — Ще й не те буває, — надихнувся Жбанков, — я розповім, як один повісився... Тільки вип'ємо спочатку.
  
  Я розлив залишки коньяку. Еві прикрила чарку долонею.
  
  — Вже п'яна.
  
  — Ніяких! — сказав Жбанков.
  
  Дівчата теж закурили. Жбанков дочекався тиші і продовжував:
  
  — А як один повісився — це чиста хохма. Мужик по-чорному гудів. Дружина, природно, пиляє з ранку до ночі. І ось він вирішив повіситися. Не зовсім, а фіктивно. Коротше — загорнути поганку. Дружина пішла на роботу. А він підтяжками за люстру вчепився і висить. Чує — кроки. Дружина з роботи повертається. Мужик очі закотив. Для понту, природно. А це була не дружина. Сусідка років вісімдесяти, по справі. Заходить — висить мужик...
  
  — Жах, — сказала Белла.
  
  — Стара залізна виявилася. Не те що в обморок... Підійшла до мужика, стала кишені шмонати. А йому-то лоскотно. Він і засміявся. Тут стара раз і вимкнулася. І з кінцями. А він висить. Відчепитися не може. Приходить дружина. Бачить — така справа. Бабка з кінцями і чоловік повесивши. Дружина бере слухавку, дзвонить: «Вася, у мене вдома — тисяча і одна ніч... Зате я тепер вільна. Приїжджай...» А чоловік і каже: «Я йому приїду... Я йому, пидору, око виколю...» Тут і дружина відключилася. І теж з кінцями...
  
  — Жах, — сказала Белла.
  
  — Ще не таке буває, — сказав Жбанков, — давайте вип'ємо!
  
  — Лазня готова, — сказала Еві.
  
  — Це що ж, роздягатися? — стривожено запитав Жбанков, поправляючи краватку.
  
  — Природно, — сказала Белла.
  
  — Ногу, — кажу, — можеш відстебнути.
  
  — Яку ногу?
  
  — Дерев'яну.
  
  — Що? — закричав Жбанков.
  
  Потім він нахилився і високо задер обидві штанини. Його могутні голубуваті ікри були стягнуті строкатими немодними гумками.
  
  — Я в футбол досі граю, — не вгамовувався Жбанков. — У нас там пустир... Малолітки тренуються... Вийдеш, бувало, з охмелюги...
  
  — Лазня готова, — сказала Еві.
  
  Ми опинилися в передбаннику. На стінах висіли екзотичні плакати. Дівчата зникли за ширмою.
  
  — Ну, Серж, понеслася душа в рай! — бурмотів Жбанков.
  
  Він швидко роздягнувся, по-солдатському. Залишився в просторих сатинових трусах. На грудях його синіла порохова татуювання. Пляшка з чаркою, жіночий профіль і червовий туз. А посередині — напис слов'янською в'яззю: «Ось що мене згубила!»
  
  — Пішли, — кажу.
  
  У тісній, стилізованої під хату коробці було нестерпно жарко. Термометр показував дев'яносто градусів. Розпечені дошки довелося облити холодною водою.
  
  На дівчатах були яскраві сучасні купальники, по дві вузеньких хвилюючих ганчірки.
  
  — Знаєте Правила? — посміхнулася Белла. — Металеві речі потрібно зняти. Може бути опік...
  
  — Які речі? — запитав Жбанков.
  
  — Шпильки, заколки, шпильки...
  
  — А зуби? — запитав Жбанков.
  
  — Зуби можна залишити, — посміхнулася Белла і додала: — Розкажіть ще що-небудь.
  
  — Це — в момент. Я розповім, як один весілля в лайні втопив...
  
  Дівчата злякано принишкли.
  
  — Друже мій на ассенизационном вантажівці працював. Вигрібав це саме діло. І була в нього подруга, дуже грамотна. «Запах, — каже, — від тебе нехороший». А він-то що може вдіяти? «Зате, — каже, — платять нормально». «Йшов би в таксі», — вона йому говорить. «А які там заробітки? З горобиний пуп?»... Рік проходить. Знайшла вона собі друга. Без запаху. А моєму другу каже: «Все. Розлюбила. Кранти...» Він, звичайно, переживає. А у тих — весілля. Найняли громадську їдальню, п'ють, гуляють... Справа до ночі... Тут мій дружок розгортається на своєму говновозе, пардон... відкрив Кватирку, шланг туди засунув і вмикав насос... А у нього в цистерні чотири тонни цього самого добра... Гостям якраз по коліно. Шум, крики, ось тобі і «Гірко!»... Міліція приїхала... Громадську їдальню актувати довелося. А дружок мій отримав законний семерик... Такі справи...
  
  Дівчата сиділи принишклі і кілька збентежені. Я нестерпно страждав від спеки. Жбанков перебував на вершині блаженства.
  
  Мені все це стало набридати. Алкоголь поступово зник. Я помітив, що Еві поглядає на мене. Не то з переляком, не то з повагою. Жбанков щось гаряче шепотів Беллі Костянтинівні.
  
  — Давно в газеті? — питаю.
  
  — Давно, — сказала Еві, — чотири місяці.
  
  — Подобається?
  
  — Так, дуже подобається.
  
  — А раніше?
  
  — Що?
  
  — Де ти до цього працювала?
  
  — Я не працювала. Навчалася в школі.
  
  У неї був дитячий рот і пухнаста чубчик. Висловлювалася вона поспішно, сумлінно, злегка задихаючись. Говорила з шорстким естонським акцентом. Іноді трохи винищвала російські слова.
  
  — Чого тебе в газету потягнуло?
  
  — А що?
  
  — Багато брехати доводиться.
  
  — Ні. Я роблю коректуру. Сама ще не пишу. Писала статтю, кажуть — недобре...
  
  — Про що?
  
  — Про секс.
  
  — Про що?!
  
  — Про секс. Це важлива тема. Треба спеціальні журнали і книги. Люди все одно роблять секс, тільки багато неправильне...
  
  — А ти знаєш, як правильно?
  
  — Так. Я ходила заміж.
  
  — Де ж твій чоловік?
  
  — Потонув. Випив коньяк і потонув. Він вивчався в Тарту з хімії.
  
  — Вибач, — кажу.
  
  — Я читала багато твої статті. Дуже багато смішне. І дуже часто многоточки... Суцільні многоточки... Я б хотіла працювати в Таллінні. Тут дуже маленька газета...
  
  — Це ще попереду.
  
  — Я знаю, що ти сказав про газету. Багато пишуть не те саме, що їсти. Я так не люблю.
  
  — А що ти любиш?
  
  — Я люблю вірші, люблю «Бітлз»... Сказати, що ще?
  
  — Скажи.
  
  — Я трохи люблю тебе.
  
  Мені здалося, що я недочув. Надто це було несподівано. Ось вже не думав, що мене так легко збентежити...
  
  — Ти дуже гарний!
  
  — В якому сенсі?
  
  — Ти — копія Омар Шаріф.
  
  — Хто такий Омар Шаріф?
  
  — О, Шаріф! Це — прима!..
  
  Жбанков несподівано встав. Потягнув на себе двері. Незграбно і стрімко кинувся по цементній сходами до води. На секунду завмер, змахнув руками. Справив звіриний, непристойний крик і впав...
  
  Піднявся фонтан муарових бризок. З дна потривожений річки спливли якісь банки, корчі і сміття.
  
  Секунди три його не було видно. Потім виринула чорна недолуга голова з божевільними, як у місячного щеняти, очима. Жбанков, хитаючись, вибрався на берег. Його худі стегна були скульптурно обліплені довгими армійськими трусами.
  
  Двічі оббігши навколо котеджу з піснею «Любо, братці, любо!», Жбанков сів на полку і закурив.
  
  — Ну як? — запитала Белла.
  
  — Нормально, — відповів фотограф, гучно грюкнувши себе гумкою по животу.
  
  — А ви? — запитала Белла, звертаючись до мене.
  
  — Віддаю перевагу душ.
  
  У сусідньому приміщенні була душова кабіна. Я вмився і став одягатися.
  
  «Сімнадцятирічна провінційна дурненька, — казав я, — випила три чарки коньяку і ошаленіла...»
  
  Я пішов у вітальню, налив собі джину з тоніком.
  
  Зовні долинали крики і плескіт води.
  
  Скоро з'явилася Еві, розчервоніла, в мокрому купальнику.
  
  — Ти злий на мене?
  
  — Анітрохи.
  
  — Я бачу... Дай я тебе поцілую...
  
  Тут я знову розгубився. І це при моєму життєвому досвіді...
  
  — Недобру гру ти затіяла, — кажу.
  
  — Я тебе не обманюю.
  
  — Але ми завтра їдемо.
  
  — Ти будеш знову приходити...
  
  Я ступив до неї. Спробуйте залишатися розсудливим, якщо поруч сімнадцятирічна дівчина, яка тільки що з моря вилізла. Вірніше, з річки...
  
  — Ну, що ти? Що ти? — питаю.
  
  — Так завжди цілується Джуді Гарланд, — сказала Еві. — І ще вона робить так...
  
  Дивно влаштована людина! Або я один такий?! Знаєш, що брехня, примітивне райкомовское брехня, і липа, та ще з голлівудським нальотом — все знаєш. І щасливий, як хлопчисько...
  
  У Еві були гострі лопатки, а хребет з холодних морських камінчиків... Вона тихо скрикувала і тремтіла... Тендітна строкатий метелик в нещільно стиснутому кулаці...
  
  Тут почулося оглушливе:
  
  — Пардон!
  
  У дверях маячив Жбанков. Я відпустив Еві.
  
  Він поставив на стіл пляшку горілки. Очевидно, пустив у хід свій резерв.
  
  — Вже перша година, — сказав я, — нас чекають в райкомі.
  
  — Який ти свідомий, — усміхнувся Жбанков.
  
  Еві пішла одягатися. Белла Костянтинівна теж переодяглася. Тепер на ній був суворий, звітно-перевиборний костюмчик.
  
  І тут я подумав: ох, якщо б не цей райком, не ця скажена корова!.. Жити б тут і ніяких відповідальних завдань... Яхта, річка, молоді панянки... Нехай брешуть, кокетують, зображують уцінених голлівудських зірок... Яке це щастя — жіноче удавання!.. Так, може, я заради таких речей на світло стався!.. Мені тридцять чотири роки, і ні одного, ні єдиного безтурботного дня... Хоча б день пожити без думок, без турбот і без туги... Ні, збирайся в райком... Це де годинник, портрети, коридори, нескінченна гра в серйозність...
  
  — Люди! У мене відкрилося друге дихання! — заявив Жбанков.
  
  Я розлив горілку. Собі — повний фужер. Еві торкнулася мого рукава:
  
  — Тепер не випий... Потім...
  
  — А, гаразд!
  
  — Тебе чекає Лийвак.
  
  — Все буде добре.
  
  — Що значить — буде? — розсердився Жбанков. — Всі вже добре! У мене відкрилося друге дихання! Поїхали!
  
  Белла увімкнула приймач. Низький баритон выпевал щось болісно актуальне:
  
  Нема правди в цьому бурхливому світі,
  Є лише мить. За нього і тримайся...
  Є тільки світ між минулим і майбутнім,
  Саме він називається життя!
  
  Ми пили знову і знову. Еві сиділа на підлозі біля мого крісла. Жбанков просторікував, то і справа відлучаючись у вбиральню. Кожен раз він вишукано запитував: «чи Можу я ознайомитися з плануванням?» Незмінно додаючи: «У сенсі — відлити...»
  
  І раптом я зрозумів, що упустив момент, коли потрібно було зупинитися. З'явилися оманлива легкість і кураж. Виникло відчуття сили і безкарності.
  
  — У труні я бачив цей райком! Мишко, наливай!
  
  Тут ініціативу взяла Белла Костянтинівна:
  
  — Хлопчики, обійдемося, а потім... Я викличу машину.
  
  І пішла дзвонити по телефону.
  
  Я засунув голову під кран. Еві витягла пудреницю і каже:
  
  — Не можна дивитися.
  
  Через двадцять хвилин наше таксі під'їхало до будівлі райкому. Жбанков всю дорогу співав:
  
  Не хочу з тобою говорити,
  Не гни ти, Маня, ахінею...
  Краще я піду до хлопців пити,
  Ех, у хлопців є думки важливіші...
  
  Ймовірно, таємнича Маня уособлювала райком і партійні сфери...
  
  Еві гладила мою руку й шепотіла з акцентом хвилюючі непристойності. Белла Костянтинівна виглядала строго.
  
  Вона повела нас широкими райкомовскими коридорами. З нею то і справа віталися.
  
  На першому поверсі височів бронзовий Ленін. На другому — теж бронзовий Ленін, поменше. На третьому — Карл Маркс з похоронним вінком бороди.
  
  — Цікаво, хто на четвертому чергує? — запитав, посміхаючись, Жбанков.
  
  Там знову опинився Ленін, але вже з гіпсу...
  
  — Зачекайте хвилинку, — сказала Белла Костянтинівна.
  
  Ми сіли. Жбанков поринув у глибоке крісло. Ноги його в зношених скороходовских черевиках досягали центру приймальної зали. Еві дещо стримала свій запал. Вже надто її заклики йшли врозріз з матеріалами наочної агітації.
  
  Белла прочинила двері:
  
  — Заходьте.
  
  Лийвак говорив по телефону. Вільна рука його заклично і підбадьорливо жестикулировала.
  
  Нарешті він повісив трубку.
  
  — Відпочили?
  
  — Особисто я — так, — вагомо сказав Жбанков. — У мене відкрилося друге дихання...
  
  — От і чудово. Поїдете на ферму.
  
  — Це ще навіщо?! — вигукнув Жбанков. — Ах, так...
  
  — Ось дані щодо Лінди Пейпс... Трудові показники... Коротка біографія... Свідоцтва про заохочення... Де ваші витрати? Штампи поставите внизу... Тепер, якщо вечір вільний, можна кудись піти... Драмтеатр, правда, на естонській мові, Сад відпочинку... В «Інтуристі» бар до першої години ночі... Белла Костянтинівна, організуйте товаришам маленьку екскурсію...
  
  — Можна відверто? — Жбанков підняв руку.
  
  — Прошу вас, — кивнув Лийвак.
  
  — Тут же всі свої.
  
  — Ну, зрозуміло.
  
  — Так я вже начистоту, по-флотськи?
  
  — Слухаю.
  
  Жбанков ступив уперед, конспіративно знизив голос:
  
  — От би на кір перевести!
  
  — Тобто? — не зрозумів Лийвак.
  
  — Якби, кажу, на кір перевести!
  
  Лийвак розгублено подивився на мене. Я потягнув Жбанкова за рукав. Той ступив у бік і продовжував:
  
  — У сенсі — енну кількість водяры замість драмтеатру! Я, звичайно, дико перепрошую...
  
  Здивований Лийвак повернувся до Беллі. Белла Костянтинівна різко відрубала:
  
  — Товариш Жбанков і товариш Довлатов забезпечені всім необхідним.
  
  — Дуже багато вина, — простодушно додала Еві.
  
  — Що значить — багато?! — заперечив Жбанков. — Багато — поняття відносне.
  
  — Белла Костянтинівна, подбайте, — розпорядився секретар.
  
  — Ось це — по-флотськи, — зрадів Жбанков, — це по-нашому!
  
  Я вирішив втрутитися.
  
  — Все ясно, — кажу, — дані у мене. Товариш Жбанков зробить фотографії. Матеріал буде готовий до десятої години ранку.
  
  — Врахуйте, лист має бути особистим...
  
  Я кивнув.
  
  — Але при цьому його буде читати вся країна.
  
  Я знову кивнув.
  
  — Це має бути рапорт...
  
  Я кивнув втретє.
  
  — Але рапорт самому близькій людині...
  
  Ще один кивок. Лийвак стояв поруч, я боявся обдати його винними парами. Здається, все-таки обдав...
  
  — І не захоплюйтеся, товариші, — попросив він, — не захоплюйтеся. Справа дуже серйозна. Так що в міру...
  
  — Хочете, я вас з Довлатовим запечатлею? — несподівано запропонував Жбанков. — Мужики ви обидва колоритні...
  
  — Якщо можна, в наступний раз, — нетерпляче відгукнувся Лийвак, — ми ж завтра побачимось.
  
  — Гаразд, — погодився Жбанков, — тоді я вас запечатлею в більш пристойній обстановці...
  
  Лийвак промовчав...
  
  ...Внизу нас чекала машина з ранковим шофером.
  
  — На ферму заїдемо, і все, — сказала Белла.
  
  — Далеко це? — питаю.
  
  — Хвилин десять, — відповів шофер, — тут все близько.
  
  — Добре б по дорозі врізку зробити, — шепнув Жбанков, — пальне закінчується. І потім, звертаючись до водія: — Шеф, гальмуй біля першого гастроному. Та дивись не продай!
  
  — Мені яке діло, — образився шофер, — я сам вчора того.
  
  — Так, може, за компанію?
  
  — Я на роботі... У мене вдома приготовлено...
  
  — Гаразд. Справа хазяйська. Ємність у тебе знайдеться?
  
  — А як же?!
  
  Машина зупинилася біля сільмагу. Біля прилавка юрбився народ. Жбанков, витягнувши кулак з шістьма рублями, енергійно прокладав собі дорогу.
  
  — Запізнююся На літак, мужики... Таксі, розумієш, чекає... Дитина хвора... Дружина, сука, народжує...
  
  Через хвилину він виплив з двома пляшками кагору. Водій протягнув йому мутний склянку.
  
  — Ну, за все о'кей!
  
  — Наливай, — кажу, — і мені. Чого вже там!
  
  — А хто буде фотографувати? — запитала Еві.
  
  — Мишко все зробить. Працівник він хороший.
  
  І дійсно, працював Жбанков чудово. Скільки б не випив. Хоча апаратура у нього була сама примітивна. Фотокорам роздали японські камери, вартістю трохи не п'ять тисяч. Жбанкову японської камери не дісталося. «Все одно проп'є», — заявив редактор. Жбанков фотографував апаратом «Зміна» за дев'ять рублів. Носив його в кишені, футляр був втрачений. Проявник використовував тижнями. У ньому плавали недопалки, фотографії ж виходили чіткі, невимушені, по-газетному контрастні. Видно було у нього якесь особливе обдарування...
  
  Нарешті ми під'їхали до будівлі дирекції, увешанному незліченними стендами. Над воротами алел транспарант: «Кістка — цінне промислове сировину!» Біля ганку товпилося кілька людей. Водій щось запитав по-естонськи. Нам показали дорогу...
  
  Корівник являв собою досить сумне низька будівля. Над входом горіла запилена лампочка, висвітлюючи загиджені ступені.
  
  Белла Костянтинівна, Жбанков і я вийшли з машини. Водій курив. Еві дрімала на задньому сидінні.
  
  Несподівано з'явився кульгавий чоловік з шкіряною офіцерської сумкою.
  
  — Головний агроном Савкін, — назвався він, — проходьте.
  
  Ми увійшли. За дощатими перегородками топталися корови. Позвякивали дзвіночки, лунали тяжкі зітхання і затишний шерех сіна. Мляві тварини млосно оглядывали нас.
  
  ...Є щось жалюгідне в корові, принижене і відштовхуюче. В її покірною безвідмовності, ненажерливість і байдужості. Хоча, здавалося б, і габарити, і роги... Звичайна курка і та виглядає більш незалежно. А ця — чемодан, набитий яловичиною та висівками... Втім, я їх зовсім не знаю...
  
  — Проходьте, проходьте...
  
  Ми опинилися в тісній кімнатці. Пахло кислим молоком і гноєм. Стіл був покритий блакитною клейонкою. На перекрученому шнурі звисала лампа. Уздовж стін жовтіли фанерні ящики для одягу. В кутку поблискував доїльний агрегат.
  
  Назустріч піднялася середніх років жінка в зеленій кофті. На пологій грудей її мерехтіли ордена і значки.
  
  — Лінда Пейпс! — вигукнув Савкін.
  
  Ми привіталися.
  
  — Я йду, — сказав головний агроном, — якщо що, телефонуйте за місцевим — два, два, шість...
  
  Ми насилу розмістились. Жбанков дістав з кишені фотоапарат.
  
  Лінда Пейпс здавалася мені трохи розгубленою.
  
  — Вона говорить тільки по-естонськи, — сказала Белла.
  
  — Це не важливо.
  
  — Я переведу.
  
  — Запитай її чого-небудь для понту, — шепнув мені Жбанков.
  
  — Ось ти і запитай, — кажу.
  
  Жбанков нахилився до Лінде Пейпс і похмуро запитав:
  
  — Котра година?
  
  — Перекажіть, — відтіснив я його, — як Лінда досягла таких високих результатів?
  
  Белла перевела.
  
  Доярка щось злякано прошепотіла.
  
  — Записуйте, — сказала Белла. — Комуністична партія та її ленінський Центральний Комітет...
  
  — Все ясно, — кажу, — дізнайтеся, чи полягає вона в партії?
  
  — Є, — відповіла Белла.
  
  — Давно?
  
  — З учорашнього дня.
  
  — Момент, — сказав Жбанков, наводячи фотоапарат.
  
  Лінда завмерла, спрямувавши очі в простір.
  
  — Порядок, — сказав Жбанков, — шестерик в кишені.
  
  — А корова? — здивувалася Белла.
  
  — Що — корова?
  
  — По-моєму, їх потрібно сфотографувати поруч.
  
  — Корова тут не поміститься, — роз'яснив Жбанков, — а там освітлення хрінове.
  
  — Як же бути?
  
  Жбанков засунув її в кишеню.
  
  — Корів в редакції навалом, — сказав він.
  
  — Тобто? — здивувалася Белла.
  
  — Я кажу, в архіві корів скільки завгодно. Виріжу твоє Лінду і подклею.
  
  Я торкнув Беллу за рукав:
  
  — Дізнайтеся, сім'я велика?
  
  Вона заговорила по-естонськи. Через хвилину перевела:
  
  — Сім'я велика, троє дітей. Старша донька закінчує школу. Молодшому синові — чотири рочки.
  
  — А чоловік? — питаю.
  
  Белла знизила голос:
  
  — Не записуйте... Чоловік їх кинув.
  
  — Наша людина! — чомусь зрадів Жбанков.
  
  — Гаразд, — кажу, — пішли...
  
  Ми попрощалися. Лінда проводила нас трішки розчарованим поглядом. Її старанно укладене волосся поблискували від лаку.
  
  Ми вийшли на вулицю. Шофер встиг розвернутися. Еві в замшевій куртці стояла біля радіатора.
  
  Жбанков раптом злегка звихнувся.
  
  — Кыйк, — закричав він по-естонськи, — все! Вперед, товариші! До нових рубежів! До нових звершень!
  
  Через півгодини ми були біля річки. Шофер стримано попрощався і поїхав. Белла Костянтинівна підписала його вбрання.
  
  Вечір був теплий і ясний. За річкою багровел меркне край неба. На воді тремтіли рожеві відблиски.
  
  В хату йти не хотілося. Ми спустилися на пристань. Деякий час мовчали. Потім Еві запитала мене:
  
  — Чому ти їхав в Естонію?
  
  Що я міг відповісти? Пояснити, що немає у мене вдома, батьківщини, притулки, житла?.. Що я завжди шукав цю тиху пристань?.. Що я прошу у життя одного — сидіти ось так, мовчати, не думати?..
  
  — Постачання, — кажу, — у вас гарне. Нічні бари...
  
  — А ви? — Белла повернулася до Жбанкову...
  
  — Я тут воював, — сказав Жбанков, — ну і залишився... Коротше — окупант...
  
  — Скільки ж вам років?
  
  — Не так вже й багато, сорок п'ять. Я самий кінець війни застав, хлопчиськом. Був вістовим у полковника Адера... Поранило мене...
  
  — Розкажіть, — попросила Белла, — ви так гарно розповідаєте.
  
  — Що тут розповідати? Довбануло осколком, і вся любов... Ну що, пішли?
  
  В будинку задзвонив телефон.
  
  — Хвилинку, — вигукнула Белла, на ходу дістаючи ключі. Вона скоро повернулася, — Юхан Оскарович просить вас до телефону.
  
  — Хто? — питаю.
  
  — Лийвак...
  
  Ми зайшли в будинок. Клацнув вимикач — вікна стали темними. Я підняв трубку.
  
  — Ми отримали відповідь, — сказав Лийвак.
  
  — Від кого? — не зрозумів я.
  
  — Від товариша Брежнєва.
  
  — Тобто як? Адже лист ще не відправлено.
  
  — Ну і що? Значить, референти Брежнєва трішки оперативніше вас... нас, — делікатно поправився Лийвак.
  
  — Що ж пише товариш Брежнєв?
  
  — Вітає... Дякує за досягнуті успіхи... Бажає особистого щастя...
  
  — Як бути? — питаю. — Рапорт писати чи ні?
  
  — Обов'язково. Це ж документ. Сподіваюся, канцелярія товариша Брежнєва оформить його заднім числом.
  
  — Все буде готове до ранку.
  
  — Чекаю на вас...
  
  ...Дівчата заходилися відроджувати закуску. Жбанков і я усамітнилися в спальні.
  
  — Мишко, — кажу, — у тебе немає відчуття, що все це відбувається з іншими людьми... Що це не ти... Та не я... Що це якийсь ідіотський спектакль... А ти просто глядач...
  
  — Знаєш, що я тобі скажу, — озвався Жбанков, — не думай. Не думай, і все. Я вже років п'ятнадцять не думаю. А будеш думати — жити не захочеться. Всі, хто думає, нещасні...
  
  — А ти щасливий?
  
  — Я-то? Та я хоч зараз в петлю! Я боюсь болю в останню хвилину. От якщо б заснути і не прокинутися...
  
  — Що ж робити?
  
  — Раптом це така біль, що і перенести не можна...
  
  — Що ж робити?
  
  — Не думати. Горілку пити. — Жбанков дістав пляшку.
  
  — Я, здається, нап'юся, — кажу.
  
  — А то ні! — підморгнув Жбанков.
  
  — Хочеш з горла?
  
  — Там же є склянку.
  
  — Кайф не той.
  
  Ми по черзі випили. Закусити було нічим. Я з задоволенням відчував, як насувається п'яний дурман. Контури життя ставали менш чіткими і різкими...
  
  
  Щоб відтворити подальші події, потрібно відоме напруга.
  
  Пам'ятаю, була відновлена дефіцитна райкомівська закуска. Втім, з'явилася кабачкова ікра — свідчення занепаду. Так і випивка пішла розрядом нижче — заповітна Мишкіна пляшка, югославська «Сливовиця», кагор...
  
  На десятій хвилині Жбанков закричав, погрозливо піднімаючи:
  
  — Я художник, зрозумів! Художник! Я дружину Хрущова фотографував! Самого Жискара, блядь, д Д'естена! У мене при будинку інвалідів виставка була! А ти кажеш — корова!..
  
  — Дурень ти мій, дурень, — милувалася ним Белла, — підемо, киця, я тебе спати покладу...
  
  — Ти дуже сумний, — сказала мені Еві, — що-небудь є погане?
  
  — Все, — кажу, — чудово! Нормальна собаче життя...
  
  — Треба менше думати. Радіти те хороше, що є.
  
  — Ось і Ведмедик каже — пий!
  
  — Пий вже вистачить. Ми зараз підемо. Я буду тобі сподобатися...
  
  — Що нескладно, — кажу.
  
  — Ти дуже гарний.
  
  — Стара пісня, а як гарно звучить!
  
  Я налив собі повний фужер. Адже треба якось кінчати цей ідіотський день. Скільки їх ще попереду?
  
  Еві сіла на підлогу біля мого крісла.
  
  — Ти схожий, як інші, — сказала вона. — У тебе хороша кар'єра. Ти красивий. Але часто сумний. Чому?
  
  — Тому що життя одне, іншого не буде.
  
  — Ти не думай. Іноді краще бути дурним.
  
  — Пізно, — кажу, краще випити.
  
  — Тільки не будь сумний.
  
  — З цим покінчено. Я йду в гору. Отримав відповідальне завдання. Виходжу на простори великої журналістики...
  
  — У тебе є машина?
  
  — Ти запитай, чи є у мене цілі шкарпетки.
  
  — Я так хочу машину.
  
  — Буде. Розбагатію — купимо.
  
  Я випив і знову налив. Белла тягла Жбанкова в спальню. Його Ноги волочилися, як два зів'ялих гладіолуса.
  
  — І ми підемо, — сказала Еві, — ти вже засинаєш.
  
  — Зараз.
  
  Я випив і знову налив.
  
  — Ходімо.
  
  — Ось поїду завтра, знайдеш кого-небудь з машиною.
  
  Еві задумалася, поклавши голову мені на коліна.
  
  — Коли буду одружуватися знову, тільки з євреєм, — заявила вона.
  
  — Це чому ж? Думаєш, усі євреї — багатії?
  
  — Я тобі поясню. Євреї роблять обрізання...
  
  — Ну.
  
  — Інші не роблять.
  
  — От сволоти!
  
  — Не смійся. Це важлива проблема. Коли ні обрізання, виходить смегма...
  
  — Що?
  
  — Смегма. Це нехороші речовини... канцерогени. Он там, хочеш, я тобі показую?
  
  — Ні вже, краще заочно...
  
  — Коли є обрізання, смегма не виходить. І тоді не буває рак шийки матки. Знаєш шийку матки?
  
  — Ну, припустимо... Орієнтовно...
  
  — Статистика показує, коли ні обрізання, частіше рак шийки матки. А в Ізраїлі немає зовсім...
  
  — Чого?
  
  — Шийки матки... Рак шийки матки... Є рак горла, рак шлунка...
  
  — Теж не подарунок, — кажу.
  
  — Звичайно, — погодилася Еві.
  
  Ми помовчали.
  
  — Йдемо, — сказала вона, — ти вже засинаєш...
  
  — Почекай. Треба зробити обрізання...
  
  Я випив повний фужер і знову налив.
  
  — Ти дуже п'яний, йдемо...
  
  — Мені треба зробити обрізання. А ще краще — відрізати цю саму шийку до чортової матері!
  
  — Ти дуже п'яний. І злий на мене.
  
  — Я не злий. Ми — люди різних поколінь. Моє покоління — погань! А твоє — це вже щось фантастичне!
  
  — Чому ти злий?
  
  — Тому що життя одне. Пройшла секунда, і кінець. Іншої не буде...
  
  — Вже годину ночі, — сказала Еві.
  
  Я випив і знову налив. І одразу ж кудись провалився. Виникло відчуття, ніби я — на дні акваріума. Всі розгойдувалося, спливав, мерехтіли якісь світлові відблиски... Потім все зникло...
  
  ...Я прокинувся від стуку. Увійшов Жбанков. На ньому був спортивний халат.
  
  Я лежав поперек ліжка. Жбанков сів поруч.
  
  — Ну як? — запитав він.
  
  — Не питай.
  
  — Коли я буду старим, — оголосив Жбанков, — напишу заповіт онукам і правнукам. Це буде одна-єдина фраза. Знаєш яка?
  
  — Ну?
  
  — Це буде одна-єдина фраза: «Не займайтеся любов'ю з похмілля!» І три знаки оклику.
  
  — Зле мені. Зовсім погано.
  
  — І підлікуватися нічим. Ти ж все і оприбуткував.
  
  — А де наші дами?
  
  — Готують сніданок. Треба вставати. Лийвак чекає...
  
  Жбанков пішов одягатися. Я засунув голову під кран. Потім сів за машинку. Через п'ять хвилин текст був готовий.
  
  «Дорогий і вельмишановний Леонід Ілліч! Хочу поділитися з Вами радісною подією. У минулому році мені вдалося досягти небувалих трудових показників. Я надоїла від однієї корови...» («...з однієї корови» я написав навмисне. В цьому обороті звучала життєва достовірність і зворушливе селянське простодушність).
  
  Кінець був такий:
  
  «... І ще одна радісна подія відбулася в моєму житті. Комуністи нашої ферми дружно обрали мене своїм членом!»
  
  Тут вже явно кульгала стилістика. Переробляти не було сил...
  
  — Снідати, — покликала Белла.
  
  Еві нарізала хліб. Я винувато з нею привітався. У відповідь — радісна посмішка і задушевне: «Як ти себе почуваєш?»
  
  — Гірше нікуди, — кажу.
  
  Жбанков сумлінно досліджував порожні пляшки.
  
  — Ні грама, — сказав він.
  
  — Пийте каву, — вмовляла Белла, — через хвилину сідаємо в таксі.
  
  Від кави легше не стало. Про їжу неможливо було й думати.
  
  — Якісь бабки ще ворушаться, — сказав Жбанков, витягуючи дрібниця.
  
  Потім він подивився на Беллу Костянтинівну:
  
  — Мати, додаси ще півтора рубля?
  
  Та вийняла гаманець.
  
  — Я з Таллінна вишлю, — запевнив Жбанков.
  
  — Гаразд, заробив, — цинічно усміхнулася Белла.
  
  Пролунав автомобільний гудок.
  
  Ми зібрали портфелі, сіли в таксі. Незабаром Лийвак потиснув нам руки. Текст, складений мною, схвалив беззастережно. Більш того, виголосив коротку промову:
  
  — Я задоволений, товариші. Ви непогано потрудилися, культурно відпочили. Радий був познайомитися. Сподіваюся, ця дружба стане традиційною. Адже партійний працівник і журналіст де-то, я б сказав, — колеги. Успіхів вам на важкому ідеологічному фронті. Може, є запитання?
  
  — Де тут буфет? — запитав Жбанков. — Трохи підлікуватися...
  
  Лийвак насупився.
  
  — Пробачте мені грубе російське вираз, — він почекав укоризненную паузу. — ...Але ви чините, як діти!
  
  — Що, й пива не можна? — запитав Жбанков.
  
  — Вас можуть побачити, — стишив голос секретар, — є різні люди... Знаєте, яка ситуація в райкомі...
  
  — Ну і роботу ти вибрав, — поспівчував йому Жбанков.
  
  — Я за освітою — інженер, — несподівано сказав Лийвак.
  
  Ми помовчали. Стали прощатися. Секретар вже перебирав якісь папери.
  
  — Машина чекає, — сказав він. — На вокзал я подзвоню. Зверніться в четверту касу. Скажіть, від мене...
  
  — Чао, — махнув йому рукою Жбанков.
  
  Ми спустилися вниз. Сіли в машину. Бронзовий Ленін дивився нам услід. Дівчата поїхали з нами...
  
  На пероні Жбанков і Белла відійшли в сторону.
  
  — Ти будеш приходити ще? — запитала Еві.
  
  — Звичайно.
  
  — І я буду їхати в Таллінн. Подзвоню в редакцію. Щоб не розсердилася твоя дружина.
  
  — Немає в мене жінки, — кажу, — прощай, Еві. Не сердься, будь ласка...
  
  — Не пий так багато, — сказала Еві.
  
  Я кивнув.
  
  — А то не можеш робити секс.
  
  Я ступив до неї, обійняв і поцілував. До нас наближалися Белла і Жбанков. За його жестикуляції було видно, що він нахабно бреше.
  
  Ми піднялися в купе. Дівчата йшли до машини, жваво розмовляючи. Так і не повернулись...
  
  — В Таллінні опохмелимся, — сказав Жбанков, — є близько шести рублів. А хочеш, я тобі приємну річ скажу?
  
  Жбанков підморгнув мені. Радісна, торжествуюча посмішка змінила його обличчя.
  
  — Сказати? Мені ще Жора сімдесят копійок повинен!..
  Компроміс дев'ятий
  
  («Радянська Естонія». Липень. 1976 р.)
  
  «НАЙВАЖЧА ДИСТАНЦІЯ. Тійна Кару народилася в дружній родині, з золотою медаллю закінчила школу, була секретарем комітету ВЛКСМ, захоплювалася спортом. Тут потрібно виділити одну характерну деталь. З численних видів легкої атлетика вона воліла біг на 400 метрів, а ця дистанція, на думку фахівців, найбільш трудомістка в спорті, вимагає поєднання швидкості і витривалості, вибухової сили і напруженою волі до перемоги. Наполегливість, послідовність, аскетичний режим — ось чинники, які визначили біографію Тийны, її шлях до наміченої мети. Закінчивши школу, Тійна надходить на хімічне відділення ТГУ, бере участь у роботі СНТ, охоче виконує комсомольські доручення. На останньому курсі вона стає членом КПРС. Потім вона — аспірантка інституту хімії АН ЕССР. Як фахівця-хіміка Тийну цікавить механізм впливу канцерогенних речовин на організм людини. Дисертація майже готова.
  
  Тійна Кару ставить перед собою високі реальні цілі. Віриш, що вона досягне успіху на своїй важкій дистанції».
  
  
  З Тийной Кару нас познайомили спільні друзі. Цікава, недурна жінка, молодий вчений. Підготував про неї замальовку. Зрідка Тійна попадалася мені в різних наукових компаніях. Дзвонить якось:
  
  — Ти вільний? Мені треба з тобою поговорити.
  
  Я прийшов у кафе «Райа». Замовив джина. Вона сказала:
  
  — Я чотири роки заміжня. Досі все було добре. Влітку Руді побував у Москві. Потім повернувся. Тут все і почалося...
  
  — ?
  
  — Відбувається щось дивне. Він хоче... Як би тобі пояснити... Ми стали чужими...
  
  Я напружився і виразно запитав:
  
  — В статевому відношенні?
  
  — Саме так.
  
  — Чим же я можу допомогти?
  
  — Тобто, чому я до тебе звернулася? Ти єдиний аморальна людина серед моїх знайомих. Ось я і хочу проконсультуватися.
  
  — Не розумію.
  
  — Обговорити ситуацію.
  
  — Бачиш, я навіть з чоловіками не обговорюю ці теми. Але у мого приятеля є книга — «Технологія сексу». Я візьму, якщо хочеш. Тільки ненадовго. Це його настільна книга. Ти вільно читаєш по-російськи?
  
  — Звичайно.
  
  Приніс їй «Технологію». Книга чудова. Першу сторінку відкриваєш, написано «Введення». Вже смішно. Один з розділів починається так: «Коханцям з непомірно великими животами можемо рекомендувати позицію — 7». Гуманний автор приділив увагу навіть таким паскудним істотам, як коханці з великими животами...
  
  Віддав їй книгу. Через тиждень повертає.
  
  — Все зрозуміла?
  
  — Крім одного слова — «поволі».
  
  Пояснив їй, що значить — поволі.
  
  — Тепер я хочу опанувати практичними навичками.
  
  — Благословляю тебе, дочко моя!
  
  — Тільки не з чоловіком. Я повинна спочатку потренуватися.
  
  Підкреслюю, все це говорилося без тіні кокетства, на естонська манер, грунтовно і діловито.
  
  — Ти — аморальна людина? — запитала вона.
  
  — Не зовсім.
  
  — Значить — відмовляєшся?
  
  — Тійна! — благав я. — Так це не робиться! У нас хороші товариські стосунки. Потрібен термін, може бути, вони перейдуть в інше почуття...
  
  — Який?
  
  — Що — будь?
  
  — Який потрібний термін?
  
  — О, Господи, не знаю... Місяць, два...
  
  — Не вийде. Я в квітні кандидатський мінімум здаю... Познайом мене з ким-небудь. Бажано з брюнетом. Є ж у тебе друзі-покидьки?
  
  — Переважають, — сказав я.
  
  Сиджу, думаю. Шаблинский, звичайно, ас, але грубий, Розенштейн дачу будує, украй знесилів. Гуляєв — блондин. У Міті Кленського — трипер. Оська Чернов? Здається, підходить. Сором'язливий, палкий брюнет. Правда, він скупуватий, але це нісенітниця. На один раз зійде.
  
  Питаю Чернова:
  
  — Багато в тебе було жінок?
  
  — Тридцять шість і чотири під питанням.
  
  — Що значить — під питанням?
  
  Оська похнюпився:
  
  — Всякого роду відхилення.
  
  Годиться, думаю. Виклав йому суть справи. Оська розгубився:
  
  — Я її бачив як-то раз. Вона мені навіть подобається. Але, погодься, ось так, утилітарно...
  
  — Що тобі стоїть?
  
  — Я все-таки чоловік.
  
  — Ось і посодействуй людині.
  
  Купив я на свої гроші пляшку рому, запросив Осю і Тийну. Тійна мені шепнула:
  
  — Я домовилася з подругою. Три години квартира в моєму розпорядженні.
  
  Випили, закурили, послухали Бі-бі-сі. Оська пустився було до міркування:
  
  — Так, життєстійкої може бути лише переслідувана організація...
  
  Тійна його перебила:
  
  — Треба йти. А то подруга повернеться.
  
  Вирушили. Вранці Тійна мені дзвонить.
  
  — Ну як? — питаю.
  
  — Проводив мене і пішов додому.
  
  Дзвоню Чернову:
  
  — Совість є у тебе?
  
  — Віриш, старий, не можу. Якось не виходить...
  
  — Що ти за мужик після цього?!
  
  Оська обурився:
  
  — Я мав більше жінок, ніж ти з'їв котлет. А такої не зустрічав. Найдивовижніше, що вона мені подобається.
  
  Запросив їх обох знову. Виставив недопитий ром. Пішли. Тійна дзвонить:
  
  — Чорт би побрал твого друга!
  
  — Невже, — кажу, — знову дезертирував?
  
  — Ти розумієш, сіли в машину. Розплачувався Ося в темряві. Сунув шоферові десятку замість рубля. Потім страшно засмутився. Пішки пішов додому... Я бачила, що він суне десятку. Я думала, що на Кавказі так прийнято. Що він хоче справити на мене враження. Адже Ося — грузин?
  
  — Ося — єврей. І взагалі його справжнє прізвище — Малкиэль.
  
  Знову йому дзвоню:
  
  — Оська, будь людиною!
  
  — Розумієш, була десятка, рубль і дрібниця...
  
  В третій раз їх запросив.
  
  — Послухайте, — кажу, — я сьогодні ночую в редакції. А ви залишайтесь. Шнапс в холодильнику. Будуть дзвонити — не реагуйте. Двері замкнути, щоб Оська не втік?
  
  — Так я не втечу.
  
  Відправився в редакцію чергувати. Тійна дзвонить:
  
  — Спустися на хвилинку.
  
  Спустився в хол. Вона дістає з портфеля шоколад і пляшку віскі «Лонг Джон».
  
  — Дай, — каже, — я тебе поцілую. Та не бійся, по-товариському...
  
  Поцілувала мене.
  
  — Якщо б знав, як я тобі вдячна!
  
  — Оську дякуй.
  
  — Я йому десять рублів повернула. Ті, що він дав шоферові.
  
  — Яка ганьба!
  
  — Гаразд, він їх чесно заробив.
  
  Я заховав пляшку в кишеню і пішов закінчувати статтю на моральну тему.
  Компроміс десятий
  
  («Вечірній Таллінн». Липень. 1976 р.)
  
  «ВОНИ ЗАВАЖАЮТЬ НАМ ЖИТИ. Сьогодні вранці був доставлений в медвитверезник № 4 громадянин Е. Л. Буш, який намагався видати себе за працівника республіканської преси. Е. Л. Буш чинив непокору службовцям медвитверезника, що виразилося в укусах, про що вирішено повідомити за місцем його роботи, встановити яке хоча б з приблизною точністю все ще не вдалося».
  
  
  Як завжди, не вистачило спиртного, і, як завжди, я передбачав це заздалегідь. А ось з закускою не було проблем. Та й бути не могло. Які можуть бути проблеми, якщо Севастьянову вдавалося розрізати звичайне яблуко шістдесят чотири часточки?!.
  
  Пам'ятаю, двічі бігали за «Стрілецькій». Потім з'явилися якісь дівчата з балету на льоду. Шаблинский все дивився на дівчат, повторюючи:
  
  — Ми розтопити цей лід... Ми розтопити цей лід...
  
  Нарешті підійшла моя черга бігти за горілкою. Шаблинский вирушив зі мною. Коли ми повернулися, дівчат не було.
  
  Шаблинский сказав:
  
  — А баби-розумніший, ніж я думав. Поїли, випили і ретирувалися.
  
  — Ну й добре, — промовив Севастьянов, — давайте я картоплі отварю.
  
  — Ти б ще нам каші запропонував! — сказав Шаблинский.
  
  Ми випили і закурили. Алкоголь діяв неефективно. Адже напитися як слід — це теж мистецтво...
  
  Дівчатам у таких випадках дзвонити марно. Раз вже пиятика не відбулася, то все. Значить, тебе чекають суцільні приниження. Треба міняти обстановку. Обстановка — ось що головне.
  
  Пам'ятаю, Тофік Алієв розповідав:
  
  — Вдома у мене рояль, альков, срібні ложки... Картини мало не епохи Відродження... І — ніякого сексу. А в гаражі — різний мотлох, старі покришки, брезентовий чохол... Так я на цьому чохлі мав половину хореографічного училища. Багато буквально вмовляли — пішли в гараж! Там, мовляв, обстановка відповідна...
  
  Шаблинский встав і каже:
  
  — Поїхали в Таллінн.
  
  — Поїдемо, — кажу.
  
  Мені було все одно. Тим більше, що дівчата зникли.
  
  Шаблинский працював у газеті «Радянська Естонія». Гостював у Ленінграді тиждень. І тепер повертався з оказією додому.
  
  Севастьянов мляво запропонував не розходитися. Ми попрощалися і вийшли на вулицю. Заглянули в магазин. Пляшки відтягували наші кишені. Я був у літній сорочці і в кедах. Навіть паспорт відсутній.
  
  Через десять хвилин під'їхала «Волга». За кермом сидів похмурий чоловік, якого Шаблинский називав Гришаня.
  
  Гришаня всю дорогу мовчав. Горілку пити не став. Мені навіть здалося, що Шаблинский бачив його вперше.
  
  Ми швидко проскочили непоказні північно-західні околиці Ленінграда. Далі слідували одноманітні селища, блідувата зелень і повільно поточні річки. Біля переїзду Гришаня загальмував, відчинив дверцята і попрямував в кущі. На ходу він діловито розстібав ширінку, як людина, нехтує умовностями.
  
  — Чого він такий похмурий? — питаю.
  
  Шаблинский відповів:
  
  — Він не похмурий. Він під слідством. Якщо не помиляюся, там фігурує хабар.
  
  — Він що, комусь хабар дав?
  
  — Не ідеалізуй Гришу. Гриша не давав, а брав. Причому в необмеженій кількості. І ось тепер він під слідством. Вже взяли підписку про невиїзд.
  
  — Як же він виїхав?
  
  — Звідки?
  
  — З Ленінграда.
  
  — Він дав підписку в Таллінні.
  
  — Як же він виїхав з Таллінна?
  
  — Дуже просто. Сів у машину і поїхав. Гриця вже нема чого втрачати. Його незабаром заарештують.
  
  — Коли? — поставив я зайвий питання.
  
  — Не раніше ніж ми опинимося в Таллінні...
  
  Тут Гришаня вийшов з кущів. На ходу він зосереджено застібав штани. На міцних зап'ястях його щось блищало.
  
  «Наручники?» — подумав я.
  
  Потім розгледів дві пари годин з металевими браслетами.
  
  Ми поїхали далі.
  
  За Нарвою краєвид змінився. Природа виглядала тепер менше безладно. Будинку — більш акуратно і строго.
  
  Шаблинский випив і задрімав. А я все думав — навіщо? Куди і навіщо я їду? Що мене чекає? І до чого ж нерозумно складається життя!..
  
  Нарешті ми під'їхали до Таллінну. Минули безликі цегляні передмістя. Потім промайнула якась готика. І ось ми на Ратушній площі.
  
  Дзенькнула пляшка під сидінням. Машина загальмувала. Шаблинский прокинувся.
  
  — Ось ми і вдома, — сказав він.
  
  Я вибрався з автомобіля. Мостова відображала розпливчасті неонові літери. Плоскі фасади суворо виступали з темряви. Пейзаж нагадував ілюстрації до Андерсену.
  
  Шаблинский простягнув мені руку:
  
  — Дзвони.
  
  Я не зрозумів.
  
  Тоді він сказав:
  
  — Нелька хвилюється.
  
  Тут я по-справжньому розгубився. Я навіть запитав від безнадії:
  
  — Яка Нелька?
  
  — Так дружина, — сказав Шаблинский, — забув? Ти ж перший і відключився на весіллі...
  
  Шаблинский давно вже працював у партійній газеті. Положення функціонера не дуже його обтяжувало. У ньому навіть збереглося якесь чарівність.
  
  Взагалі я помітив, що людська чарівність винищити досить важко. Куди важче, ніж розум, принципи або переконання. Іноді десятиліття партійної роботи виявляються безсилі. Честь, буває, повністю втрачена, але чарівність збереглося. Я навіть знав, уявіть собі, чарівного начальника в'язниці в Мордовії...
  
  Коротше, Шаблинский був нормальною людиною. Якщо і робив підлості, то без зайвого завзяття. Я з ним майже дружив. І ось тепер:
  
  — Дзвони, — повторив він.
  
  У Таллінні я бував і раніше. Але це були службові відрядження. Тобто з необхідними паперами, грошима і готелем. А головне — з відчуттям вульгарною, але розумної мети.
  
  А навіщо я приїхав зараз? З редакції мене звільнили. Грошей у кишені — шістнадцять рублів. Єдиний знайомий поспішає до дружини. Гришаня — і той напередодні арешту.
  
  Тут Шаблинский задумався і каже:
  
  — Ідея. Їдь до Бушу. Скажи, що ти від мене. Буш тебе охоче прихистить.
  
  — Хто такий Буш?
  
  — Буш — це щось фантастичне. Сам побачиш. Думаю, він тобі сподобається. Телефон — чотири, два нулі, одинадцять.
  
  Ми попрощалися. Гришаня сидів в автомобілі. Шаблинский махнув йому рукою і швидко завернув за ріг. Так і кинув мене в незнайомому місті. Дивно, що через тиждень ми будемо працювати в одній газеті і майже дружити.
  
  Тут повільно опустилося скло автомобіля і виглянув Гришаня.
  
  — Може, тобі потрібні гроші? — запитав він.
  
  Гроші були потрібні. Більше того — необхідні. І все-таки я відповів:
  
  — Спасибі. Гроші є.
  
  Вперше я розгледів Гришанино особа. Він був схожий на водолаза. Так само самотній і непроникний.
  
  Мені захотілося сказати їй щось приємне. Мене вразило його благородство. Позичати гроші перед арештом, що може бути вишуканіше такого категоричного неприйняття долі?..
  
  — Бажаю успіху, — сказав я.
  
  — Чао, — коротко відповів Гришаня.
  
  
  З роботи мене звільнили на початку жовтня. Конкретного приводу не було. Мене, як кажуть, вигнали «за сукупністю». Мабуть, я дозволяв собі багато зайвого.
  
  У журналістиці кожному дозволяється робити щось одне. В чомусь одному порушувати принципи соціалістичної моралі. Тобто одному дозволяється пити. Іншому — хуліганити. Третій — розповідати політичні анекдоти. Четвертому — бути євреєм. П'ятого — безпартійним. Шостого — вести аморальну життя. І так далі. Але кожному, повторюю, дозволено щось одне. Не можна бути одночасно євреєм і п'яницею. Хуліганом і безпартійним...
  
  Я ж був згубно універсальний. Тобто дозволяв собі всього потроху.
  
  Я випивав, скандалив, виявляв ідеологічну короткозорість. Крім того, не був у партії і навіть частково був євреєм. Нарешті, моє сімейне життя все більше заплутувалась.
  
  І мене звільнили. Викликали на засідання парткому і сказали:
  
  — Вистачить! Не забувайте, що журналістика — передова лінія ідеологічного фронту. А на фронті головне — дисципліна. Цього вам і не вистачає. Ясно?
  
  — Більше або менше.
  
  — Ми даємо вам шанс виправитися. Ідіть на завод. Проявіть себе на важкій фізичній роботі. Станьте робкорів. Відображайте у своїх кореспонденціях справжнє життя...
  
  Тут я не витримав.
  
  — Та за справжнє життя, — кажу, — ви мене без суду розстріляти!
  
  Учасники засідання обурено переглянулись. Я був звільнений «за власним бажанням».
  
  Після цього я не служив. Редаговано якісь генеральські мемуари. Халтурив на радіо. Написав брошуру «Комуністи підкорили тундру». Але навіть і тут зробив грубу політичну помилку. Мова в брошурі йшла про будівництво Мончегорска. Події відбувалися на початку тридцятих років. Серед відповідальних працівників було багато євреїв. Пригадую якихось Шимкуса, Фельдмана, Рапопорта... В міськкомі ознайомилися і сказали:
  
  — Що це за сіоністська прокламація? Що це за міфічні євреї в тундрі? Негайно знищити весь тираж!..
  
  Але гонорар я встиг отримати. Потім писав внутрішні рецензії для журналів. Анонімно співпрацював на телебаченні. Коротше, перетворився на вільного художника. І нарешті занесло мене в Таллінн...
  
  Біля магазину сувенірів я помітив телефонну будку. Пригадав цифри: чотири, два нулі, одинадцять.
  
  Дзвоню. Відповідає жіночий голос:
  
  — Слухаю! — У неї вийшло — «свушаю». — Свушаю, мивенький!
  
  Я попросив до телефону Еріка Буша. У відповідь пролунало:
  
  — Його немає. Я прямо вовиуюсь. Він дав мені свово не затримуватися. Так що приходьте. Ми свавно побовтаем...
  
  Жінка досить толково продиктувала мені адресу. Пояснила, як їхати.
  
  Мініатюрний естонська трамвай гойдався на поворотах. Через двадцять хвилин я був в Кадріорг. Легко розшукав напівзруйнований будинок з колод.
  
  Двері мені відчинила жінка років п'ятдесяти, худа, з блідо-блакитними волоссям. Мережива її лілового пеньюара досягали золотих арабських туфель. Обличчя було густо напудрено. На щоках горів хімічний рум'янець. Жінка нагадувала героїню глухому оперети.
  
  — Ерік вдома, — сказала вона, — проходьте.
  
  Ми з працею розминулися у вузькій прихожій. Я зайшов у кімнату і обмір. Такого жахливого безладу мені ще бачити не доводилося.
  
  Обідній стіл був завалений брудним посудом. Шматки зеленуватих шпалер звисали до підлоги. На рваному килимі товстим шаром лежали газети. Сіамська кішка перелітала з одного кута в інший. У двері вишикувалися порожні пляшки.
  
  З продавленого дивана встав чоловік років тридцяти. У нього було смагляве мужнє обличчя американського кіногероя. Лацкан добротного закордонного піджака був прикрашений гвоздикою. Напівчеревики виблискували. На тлі захламленного житла Ерік Буш виглядав космічним прибульцем.
  
  Ми привіталися. Я ніяково і плутано пояснив йому, в чому справа.
  
  Буш посміхнувся і несподівано заговорив гладкими співучими віршами:
  
  — Заходь, нічний гість! Хижу до твоїх послуг. Чайник на плиті. У шафі голландський сир. Ти братом станеш мені. Галині станеш другом. Люби її, як матір. Люби її, як син. Нехай кругом бардак...
  
  — Є свадкие бувочки! — втрутилася Галина.
  
  Буш перервав її м'яким, але величним жестом:
  
  — Нехай кругом бардак — є гірші напасті! Нехай дме з вікна. Нехай брудне наш сортир... Зате — і це факт — тут немає радянської влади. Свобода — мій девіз, мій фетиш, мій кумир!
  
  Я тримався так, ніби все це нормально. Що мені залишалося робити? Піти з дому о першій годині ночі? Звернутися в «швидку допомогу»?
  
  Крім того, людське безумство — це ще не найстрашніше. З роками воно для мене все більше наближається до норми. А норма стає чимось протиприродним.
  
  Нормальний чоловік кинув мене в повній самоті. А ненормальний пропонує каву, дружбу і хижу...
  
  Я напружився і вимовив:
  
  — Бути вашим гостем надзвичайно приємно. Від усієї душі дякуємо за притулок. Тим більше що, як давно відомо, всі інші на мене плюють...
  
  Потім ми пили каву, їли булку з повидлом. Сіамська кішка стрибнула мені на голову. Галина завела пластинку Оффенбаха.
  
  Розійшлися ми близько двох годин ночі.
  
  
  У Буша з Галиною я прожив три тижні. З кожним днем вони мені подобалися. Хоча обидва були закінченими шизофреніками.
  
  Ерік Буш походив з дуже респектабельної сім'ї. Його батько був доктором наук і професором математики в Ризі. Мати завідувала сектором в республіканському інституті тканин. Років до семи Буш зненавидів обох. Якимось дивом він майже з народження був антисовєтчиком і нонконформістом. Своїх батьків називав — «висуванці».
  
  Закінчивши школу, Буш залишив Ригу. Більше року плавав на траулері. Потім якийсь час був пляжним фотографом. Вступив на заочне відділення Ленінградського інституту культури. По закінченні його став журналістом.
  
  Здавалося б, людині з його світоглядом така діяльність протипоказана. Адже Буш не тільки критикував існуючі порядки. Буш заперечував саму історичну реальність. Зокрема — перемогу над фашистською Німеччиною.
  
  Він твердив, що безкоштовної медицини не існує. Ділився сумнівами щодо нашого пріоритету в космосі. Після третьої чарки Буш вигукував:
  
  — Гагарін в космос не літав! І Титов не літав!.. А всі радянські ракети — це величезні консервні банки, наповнені глиною...
  
  Здавалося б, такій людині не місце в радянській журналістиці. Тим не менш Буш вибрав саме це заняття. Рішучий нонконформізм уживався в ньому з абсолютною безпринципністю. Це буває.
  
  У творчій манері Буша позначалися уроки німецького експресіонізму. Одна з його кореспонденцій починалася так:
  
  «Настав зоряний час для великої рогатої худоби. Учасники з'їзду ветеринарів приступили до роботи. Пахнуть молоком і гноєм оратори змінюють один одного...»
  
  Спочатку Буш працював у провінційній газеті. Але глушині йому швидко набридло. Для невеликого північного містечка він був надто великою особистістю.
  
  Два роки тому Буш переїхав в Таллінн. Оселився у якийсь старіючої жінки.
  
  Буша було те, що фатальним чином діє на старіючих жінок. А саме — бідність, краса, саркастичний гумор, але головне — повна відсутність характеру.
  
  За два роки Буш спокусив чотирьох старіючих жінок. Галина Аркадіївна була п'ятою і найулюбленішою. Інші зберегли до Бушу почуття вдячності і захоплення.
  
  Злі язики називали Буша альфонсом. Це було несправедливо. У любові до старіючим жінкам він керувався мотивами альтруїстичного порядку. Буш милостиво дозволяв їм обрушувати на себе водоспади гірких запізнілих емоцій.
  
  Поступово про Буша почали складатися легенди. Він безперервно потрапляв в історії.
  
  Одного разу Буш пізно вночі йшов через Кадріорг. До нього підійшли троє. Один з них похмуро вимовив:
  
  — Дай закурити.
  
  Як у цій ситуації надходить нормальна людина? Є три варіанти порівняно розумного поведінки.
  
  Незворушно і безстрашно протягнути хулігану сигарети.
  
  Швидко пройти повз, а ще краще — стрімко втекти.
  
  І останнє — нокаутувавши того, хто ближче, терміново ретируватися.
  
  Буш обрав самий згубний, самий нестандартний варіант. У відповідь на грубе вимога Буш вишукано промовив:
  
  — Що значить — дай? Хіба ми пили з вами на брудершафт?!
  
  Вже краще б він заговорив віршами. Його могли б прийняти за небезпечного божевільного. А так Буша до напівсмерті побили. Напевно, розлютило хуліганів таємниче слово — «брудершафт».
  
  Втрачаючи свідомість, Буш шепотів:
  
  — Радійте, смерди! Дивлюся на ваших обличчях грубе торжество плоті!..
  
  Тиждень він пролежав у лікарні. У нього були зламані ребра і вивихнутий палець. На лобі з'явився романтичний шрам...
  
  Буш працював у «Радянській Естонії». Півтора року його тримали позаштатним кореспондентом. Йшли розмови про те, щоб дати йому постійне місце. Головний редактор, посміхаючись, поглядав у його бік. Співробітники пристойно до нього ставилися. Особливо — старіючі жінки. Побачивши Буша, вони шепотілися і червоніли.
  
  Штатна посада означала багато. Особливо — у республіканській газеті. По-перше, стабільні гроші. Крім того, безліч різноманітних соціальних пільг. Нарешті, відому ступінь особистої безкарності. Тобто головне, чим обдаровує режим свою номенклатуру.
  
  Буш нетерпляче чекав зарахування в штат. Він, повторюю, був двоїстої особистістю. Бунтівливість легко уживалася в ньому з відсутністю принципів. Буш говорив:
  
  — Щоб повалити режим, я повинен перетворитися в один з стовпів. І тоді вся споруда скоро захитається.
  
  Наближалося 7 Листопада. Редактор викликав Буша і сказав:
  
  — Вирішено, Ернст Леопольдович, доручити вам відповідальне завдання. Берете в секретаріаті пропуск. Їдете у морський торговельний порт. Розмовляєте з декількома західними капітанами. Вибираєте одного, найбільш лояльного до ідей соціалізму. Задаєте йому якісь питання. Домагаєтеся більш або менш придатних відповідей. Коротше, взяти у нього інтерв'ю. Бажано, щоб моряк привітав нас з шістдесят третьою річницею Жовтневої революції. Це не означає, що він повинен вигукувати політичні гасла. Зовсім ні. Досить стриманого шанобливого привітання. Це все, що нам потрібно. Ясно?
  
  — Ясно, — відповів Буш.
  
  — Причому потрібен саме західний моряк. Швед, англієць, норвежець, типовий представник капіталістичної системи. І тим не менш лояльний до радянської влади.
  
  — Знайду, — запевнив Буш, — такі люди трапляються. Пам'ятаю, я розговорився в Хабаровську з одним матросом швейцарського королівського флоту. Це був наш чоловік, всі цитував Леніна.
  
  Редактор скинув брови, задумався і докірливо промовив:
  
  — У Швейцарії, товариш Буш, ні моря, ні короля, а отже, немає і швейцарського королівського флоту. Ви щось плутаєте.
  
  — Як це немає моря? — здивувався Буш. — А що ж там є, по-вашому?
  
  — Суша, — відповів редактор.
  
  — Ось як, — не здавався Буш. — Цікаво. Дуже цікаво... Може, і озер там немає? Знаменитих швейцарських озер?!
  
  — Озера є, — сумно погодився редактор, — а швейцарського королівського флоту — ні... Можете діяти, — закінчив він, — але будьте, будь ласка, серйозніше. Ми, як відомо, думаємо про надання вам штатної роботи. Це завдання — багато в чому вирішальний. Бажаю удачі...
  
  
  Талліннський порт розташований в двадцяти хвилинах їзди від центру міста.
  
  Буш вирушив на завдання в таксі. Зайшов у редакцію портової багатотиражки. Там як раз відзначали сорокаріччя фотографа Леви Баранова. Бушу протягнули склянку лікеру. Буш охоче випив і сказав:
  
  — Мені не можна. Я на завданні.
  
  Він випив ще трохи і став телефонувати диспетчеру. Диспетчер рекомендував Бушу західнонімецьке торговельне судно «Едельвейс».
  
  Буш випив ще одну склянку і попрямував до четвертого пірсу.
  
  Капітан зустрів Буша на трапі. Це був типовий морський вовк, худий, краснолицый, з орлиним профілем. Звали його Пауль Руді.
  
  Диспетчер попередив капітана про візит радянського журналіста. Той запросив Буша в каюту.
  
  Вони розговорилися. Капітан досить стерпно пояснювався по-російськи. Коньяк волів — французький.
  
  — Це «Кордон-бло», — говорив він, — рекомендую. Двісті марок пляшка.
  
  Усвідомлюючи, що п'яніє, Буш встиг задати питання:
  
  — Коли ти отчаливаешь?
  
  — Завтра об одинадцятій тридцять.
  
  Тепер про справу можна було і не говорити. Напередодні відплиття капітан міг сказати все, що завгодно. Хто це буде перевіряти?
  
  Бесіда велася відверто і просто.
  
  — Ти любиш жінок? — запитував капітан.
  
  — Люблю, — говорив Буш, — а ти?
  
  — Ще б! Тільки моя Луїза про це не здогадується. Я люблю жінок, випивку і гроші. Ти любиш гроші?
  
  — Я забув, як вони виглядають. Це такі різнокольорові папірці?
  
  — Або металеві кружечки.
  
  — Я люблю їх більше, ніж футбол! І навіть більше, ніж жінок. Але я люблю їх чисто платонічно...
  
  Буш пив, і капітан не відставав. В каюті плавав дим американських сигарет. З невидимої радіоточки долітала гавайська музика. Розмова ставала все більш відвертим.
  
  — Якби ти знав, — мовив журналіст, — як мені все опротивело! Треба втікати з цієї проклятої країни!
  
  — Я розумію, — погодився капітан.
  
  — Ти не можеш цього зрозуміти! Для тебе, Пауль, свобода — як повітря! Ти його не помічаєш. Ти їм просто дихаєш. Зрозуміти мене здатна тільки риба, викинута на берег.
  
  — Я розумію, — говорив капітан, — є вихід. Ти ж німець. Ти можеш емігрувати у вільну Німеччину.
  
  — Теоретично це можливо. Практично виключено. Так, мій батько — зросійщений курляндський німець. Мати — з Польщі. Обидва в партії з тридцять шостого року. Обидва — висуванці, слуги режиму. Вони не підпишуть відповідних паперів.
  
  — Я розумію, — казав капітан, — є інший вихід. Іди в торговельний флот, стань матросом. Добийся отримання візи. І, опинившись в західному порту, біжи. Проси притулку.
  
  — І це фікція. Адже Я на поганому рахунку. Мені не відкриють візи. Я вже домагався, пробував... на Жаль, я приречений на повільну смерть.
  
  — Розумію... Можна заховати тебе на «Едельвейсі». Але це ризиковано. Якщо що, тебе будуть судити як зрадника...
  
  Капітан міркував дуже розсудливо. Дуже розсудливо. Взагалі для іноземця він був на рідкість компетентний. У тверезої людини це могло б викликати підозри. Але Буш до цього часу зовсім сп'янів. Буш ораторствував:
  
  — Вільний не той, хто бореться проти режиму. І не той, хто перемагає страх. А той, хто його не відає. Свобода, Пауль, — функція організму! Тобі цього не зрозуміти! Адже ти народився вільним, як птах!
  
  — Я розумію, — відповідав капітан...
  
  Близько дванадцятої ночі Буш спустився по трапу. Він то і справа уповільнював кроки, підкидаючи кулак — «рот фронт!». Потім растопыривал пальці, що означало — «вікторі!». Перемога!..
  
  Капітан з розумінням дивився йому вслід...
  
  На наступний день Буш з'явився в редакції. Він був збуджений, але тверезий. Його сигарети поширювали пахощі. Авторучка «Паркер» виглядала з бічної кишені.
  
  Буш віддав статтю друкаркам. Називалася вона довго і красиво: «Я повернуся, щоб знову скуштувати житнього хліба!» Стаття починалася так:
  
  «Капітана Пауля Руді я застав в машинному відділенні. Торговельне судно «Едельвейс» готується до відплиття. Зношені механізми потребують додаткової перевірки.
  
  — Боса цікавить тільки прибуток, — скаржиться капітан. — Двадцять разів я радив йому замінити циліндри. Того і дивися лопнуть прямо у відкритому морі. Сам-то бос подорожує на яхті. А ми тут загоряємо, як чорти в пеклі...»
  
  Кінець був такий:
  
  «Капітан витер мозолясті руки клоччям. Борода його лисніла від мазуту. Глиняна трубка відтягувала квадратну щелепу. Він підморгнув мені і сказав:
  
  — Запам'ятай, хлопче! Свобода — як повітря. Ти дихаєш свободою і не помічаєш її... Радянським людям цього не зрозуміти. Адже вони народилися вільними, як птахи. А мене зрозуміє тільки риба, викинута на берег... І тому — я повернуся! Я повернуся, щоб знову скуштувати житнього хліба! Запашного хліба свободи, рівності і братерства!..»
  
  — Непогано, — сказав редактор, — жваво, переконливо. Єдине, що мене бентежить... Він дійсно говорив щось подібне?
  
  Буш здивувався:
  
  — А що ще він міг сказати?
  
  — Втім, так, звичайно, — відступив редактор...
  
  Стаття була опублікована. На наступний день Буша викликали до редактора. В кабінеті сидів незнайомий чоловік років п'ятдесяти. Його обличчя виражало повне байдужість і одночасно крайню зосередженість.
  
  Редактор як би відсунувся в тінь. Чоловік же при всій його невиразності поширився широко і ґрунтовно. Він заповнив собою весь простір номенклатурного кабінету. Навіть гіпсовий бюст Леніна на обтягнутому кумача постаменті зменшився в розмірах.
  
  Чоловік подивився на Буша і ледве чутно вимовив:
  
  — Розповідайте.
  
  Буш роздратовано перепитав:
  
  — Про що? Кому? Взагалі, вибачте, з ким маю честь?
  
  Відповідь була коротка, наче накреслений пунктиром:
  
  — Про зустріч... Мені... Сорокін... Полковник Сорокін...
  
  Назвавши свій чин, полковник замовк, ніби вкрай знесилені.
  
  Щось змусило Буша коритися. Буш почав переказувати статтю про капітана Руді.
  
  Полковник слухав неуважно. Вірніше, він майже дрімав. Він нагадував професора, який поставив питання ледачому студенту. Питання, відповідь на який йому заздалегідь відомий.
  
  Буш говорив, дотримуючись фактів, викладених у статті. Закінчив промову патетично:
  
  — Де ти, Пауль? Куди несе тебе вітер далеких мандрів? Де ти зараз, мій іноземний друг?
  
  — У тюрмі, — несподівано відповів полковник. Він ляснув газетою по столу, ніби вбиваючи муху, і чітко вимовив:
  
  — Пауль Руді знаходиться у в'язниці. Ми заарештували його як зрадника батьківщини. Справжнє його прізвище — Рютти. Він — побіжний естонець. У сімдесятому році рвонув на байдарці через Швецію. Оселився в Гамбурзі. Одружився на Луїзі Рейшвиц. Четвертий рік плаває на судах західнонімецького торгового флоту. Нарешті здійснив перший рейс в Естонію. Ми його давно чекали...
  
  Полковник повернувся до редактора:
  
  — Залиште нас удвох.
  
  Редактору було ніяково, що його виганяють з власного кабінету. Він пробурмотів:
  
  — Так, я як раз збирався подивитися ілюстрації.
  
  І вийшов.
  
  Полковник звернувся до Буша:
  
  — Що ви на це скажете?
  
  — Я вражений. У мене немає слів! — Як кажуть, неув'язка вийшла. Але Буш тримався колишньої версії: — Я описав все, як було. Про минулому капітана Руді не здогадувався. Сприйняв його як прогресивно мислячого іноземця.
  
  — Добре, — сказав полковник, — припустимо. І все-таки випадок для вас неприємний. Вкрай неприємний. Пляма на вашій журналістської репутації. Я б навіть сказав — ідеологічний прорахунок. Втрата пильності. Треба щось робити...
  
  — Що саме?
  
  — Є одна ідея. Хочете нам допомогти? А ми відповідно будемо рекомендувати вас на штатну посаду.
  
  — В КДБ? — запитав Буш.
  
  — Чому в КДБ? В газету «Радянська Естонія». Ви давно мрієте про штатній роботі. В наших силах прискорити це рішення. Терміни залежать від вас.
  
  Буш насторожився. Полковник Сорокін продовжував:
  
  — Ви могли б дати цікавлять нас свідчення.
  
  — Тобто?
  
  — Щодо капітана Руді... Дайте свідчення, що він хотів вас це саме... Спожити... Ну, в сенсі статевого збочення...
  
  — Що?! — підвівся Буш.
  
  — Спокійно!
  
  — Та за кого ви мене маєте?! Ось вже не думав, що КДБ використовує подібні методи!
  
  Очі полковника блиснули бритвеними лезами. Він почервонів і випростався:
  
  — Будь ласка, без гучних слів. Я вам раджу подумати. На карту поставлено ваше майбутнє.
  
  Але тут і Буш розправив плечі. Він повільно вийняв пачку американських сигарет. Прикурив від запальнички «Ронсон». Потім спокійно промовив:
  
  — Ваша пропозиція аморально. Воно йде врозріз з моїми моральними принципами. Цього мені тільки не вистачало — сподобатися гомосексуалісту! Коротше, я відмовляюся. Статеві збочення — не для мене!.. Хочете, я напишу, що він мене споював?.. А втім, і це не зовсім благородно...
  
  — Ну, що ж, — сказав полковник, — мені все ясно. Боюся, що ви на цьому програєте.
  
  — Та невже у КДБ можна виграти?! — розреготався Буш.
  
  На цьому розмова скінчилася. Полковник поїхав. Уже в дверях він вимовив зовсім несподівану фразу:
  
  — Ви краще, ніж я думав.
  
  — Полковник, не втрачайте стилю! — відповів Буш...
  
  
  Його позбавили позаштатної роботи. Може бути, Сорокін цього домігся. А швидше за все, редактор виявив старанність. Буш знову перейшов на утримання до старіючим жінкам. Хоча і раніше все йшло приблизно таким же чином.
  
  Як раз в ці дні Буш познайомився з Галиною. До цього його любила Маріанна Викентьевна, великий торговий працівник. Вона купувала Бушу сорочки і краватки. Платила за нього в ресторанах. Годувала його смачною і здоровою їжею. Але кишенькових грошей Бушу не належало. Інакше Буш відразу приймався доглядати за іншими жінками.
  
  Отримавши черговий редакційний гонорар, Буш зникав. Додому приходив пізно вночі, благоухая цибулею і косметикою. Одного разу Маріанна не витримала й закричала:
  
  — Де ти бродиш, негідник?! Чому повертаєшся серед ночі?!
  
  Буш винувато відповів:
  
  — Я б повернувся вранці — просто не вистачило грошей...
  
  Нарешті Маріанна збунтувалася. Поїхала на курорт з літнім працівником главку. Поруч з ним вона здавалася моложавою і легковажною. Залишити Буша в порожній квартирі Маріанна, природно, не захотіла.
  
  І тут виникла Галина Аркадіївна. Практично з нічого. Може бути, під впливом закону збереження матерії.
  
  Справа в тому, що вона не мала цивільного статусу. Галина була вдовою відомого естонського революціонера, чи не самого Кингисеппа. І їй за це дали щось подібне до пенсії.
  
  Буш познайомився з нею в романтичній обстановці. А саме — на березі ставка.
  
  В самому центрі Кадріорг є невеликий затінений ставок. Його огинають широкі липові алеї. Ручні білки стрибають у траві.
  
  Біля берега плавають чорні лебеді. Як вони сюди потрапили — невідомо. Зате всім відомо, що естонці люблять тварин. Хтось побудував для лебедів маленьку фанерну будку. Відвідувачі Кадріорг кидають їм хліб...
  
  Травневим вечором Буш сидів на траві біля ставка. Сигарети у нього скінчилися. Грошей не було другу добу. Минулу ніч він провів у занедбаному кіоску «Союздруку». Благо на підлозі там лежали старі газети.
  
  Буш жував суху гірку травинку. Думки в його голові проносилися уривчасті і неспокійні, як телеграми:
  
  «...Їжа... Сигарети... Житло... Маріанна на курорті... Немає роботи... До батьків звертатися соромно, а головне — безглуздо...»
  
  Коли і де він їв в останній раз? Пригадалися два шматки хліба в закусочній самообслуговування. Потім — кислі яблука над огорожею чужого саду. Знайдена біля дороги сушка ванільна. Зелений помідор, виявлений в кіоску «Союздруку»...
  
  Лебеді ковзали по воді, як два величезних чорних букета. Їжа діставалася їм без видимих зусиль. Кожну секунду різко опускалися вниз маленькі точені голови на вигнутих шиях...
  
  Буш думав про їжу. Думки його ставали все коротшими:
  
  «...Лебідь... Птах... Дичину...»
  
  І тут поклик предків відгукнувся у Буші легкої нервовій тремтінням. В очах його спалахнули відблиски первісних багать. Він завмер, наче сетер на болоті, вирвався з міського полону...
  
  До десятої години остаточно стемніє. Зловити самовпевнену птицю буде справою хвилини. Ощипанный лебідь може цілком зійти за гусака. А з цілим гусаком Буш не пропаде. У будь-якій компанії буде бажаним гостем...
  
  Буш змінився. В глибині його душі звучав мисливський ріжок. Він відчував, як твердий його неголене підборіддя. Доісторична сила прокинулася в Буші...
  
  І тут сталося диво. На березі з'явилася молода жінка. Тобто дичину, яку Буш відчував на величезній відстані.
  
  Довіку не дізнаються чорні лебеді, хто врятував їм життя!
  
  Жінка була струнка і прекрасна. Над головою її кружляли метелики. Блакитне повітряне плаття стосувалося трави. У руках вона тримала книжку. Притискав її до грудей зразок молитовника.
  
  Далекозорий Буш легко прочитав заголовок — «Ахматова. Вірші».
  
  Він виплюнув травинку і сильним глухуватим баритоном промовив:
  
  Вони летять, вони ще в дорозі,
  Слова освобожденья і любові,
  А я вже божественної тривозі,
  І холодніше льоду уста мої...
  
  Жінка уповільнила кроки. Притиснула долоні до скронь. Книга, шелестів сторінками, впала на траву.
  
  Буш продовжував:
  
  А далі — світло нестерпно щедрий,
  Як солодке, гаряче вино...
  Вже запашним, розпеченим вітром
  Свідомість моє опалено...
  
  Жінка мовчала. Її обличчя виражало сум'яття і жах. (Якщо жах може бути запальним і радісним почуттям.)
  
  Потім, опустивши очі, жінка тихо промовила.
  
  Але скоро там, де рідкі берези,
  Прильнувши до вікон, сухо шелестять,
  Вінцем червоним заплетутся троянди,
  І голоси незримо прозвучать...
  
  (У неї вийшло — «говоса».)
  
  Буш піднявся з землі.
  
  — Ви любите Ахматову?
  
  — Я знаю всі її вірші напам'ять, — відповіла жінка.
  
  — Який збіг! Я теж... А квіти? Ви любите квіти?
  
  — Це моя свабость!.. А птахи? Що ви скажете про птахів?
  
  Буш кинув погляд на чорних лебедів, завагався і сказав:
  
  Ах, чайка за хмарою паморочиться,
  Вільшанки чи носяться навколо...
  Про незнайомка! Я хочу бути птахом,
  Щоб клювати зерно з ваших рук...
  
  — Ви поет? — запитала жінка.
  
  — Пишу дещо між рядків, — соромливо відповів Буш...
  
  День остигав. Тіні лип ставали довшими. Вода втрачала блиск. В кущах бродили сутінки.
  
  — Хочете кави? — запропонувала жінка. — Мій дім близенько.
  
  — Вибачте, — поцікавився Буш, — а ковбаси у вас немає?
  
  У відповідь пролунало:
  
  — У мене є все, що потрібно самотньому серцю...
  
  Три тижні я прожив у Буша з Галиною. Це були дивні, наповнені безумством дні.
  
  Ранок починався з тихого, схвильованого співу. Галина хлоп'ячим тенором виводила:
  
  Ех, истомилась, втомилася я,
  Вночі і вдень... Тільки про нього...
  
  Її коханий відгукувався низьким, застудженим баритоном:
  
  Ех, потону ль я в Північній Двіні,
  А може, сгину як-небудь інакше...
  Країна не зарыдает про мене,
  Але про мене товариші заплачуть...
  
  Траплялося, вони вранці танцювали на кухні. При цьому кожен наспівував щось своє.
  
  За чаєм Галина оголошувала:
  
  — Називайте мене сьогодні — Вірочкою. А з завтрашнього дня — Жар-Птицею...
  
  Вдень вона часто дзвонила по телефону. Цифри набирала довільно. Дочекавшись відповіді, лагідно промовляла:
  
  — Сьогодні вас чекає приємна несподіванка.
  
  Або:
  
  — Бійтеся дами з вишенькою на капелюсі...
  
  Крім того, Галина годинами дресирувати прозорого, стрімкого мечоносця. Шепотіла йому, схилившись над акваріумом:
  
  — Не капризничай, Джим. Помахай мамі ручкою...
  
  І нарешті, Галина прорицала майбутнє. Мені, наприклад, оголосила, розглядаючи якісь кольорові намистинки:
  
  — Ти закінчиш свої дні де-небудь у Бразилії.
  
  (Тоді — в сімдесят п'ятому році — я засміявся. Але зараз майже впевнений, що так воно і буде.)
  
  Буш цілими днями розгулював у зеленому халаті, який Галина пошила йому з віконної портьєри. Він готував промову, яку виголосить, ставши Нобелівським лауреатом. Мова починалася такими словами:
  
  «Леді і джентльмени! Дякую за честь. Як кажуть — краще пізно, ніж ніколи...»
  
  Так ми і жили. Мої шістнадцять рублів швидко скінчилися. Галининої пенсії вистачило днів на вісім. Треба було шукати якусь роботу.
  
  І раптом на очі мені потрапило оголошення — «Терміново потрібні кочегари».
  
  Я сказав про це Бушу. Я не сумнівався, що Буш відмовиться. Але він раптом погодився і навіть просяяв.
  
  — Геніально, — сказав він, — це те, що треба! Давно пора поринути в гущу народного життя. Пригорнутися, що називається, до витоків. Ближче до природи, старий! Ближче до простих людських радощів! Ближче до природних натурам цільним! Геть метафізику і всіляку трансцендентність! Хай живуть молот і ковадло!..
  
  Галина тихо заперечувала:
  
  — Эринька, ти свабый!
  
  Буш сердито подивився на жінку, і вона затихла...
  
  Котельня являла собою похмура низька будівля біля підніжжя грандіозної труби. Біля дверей височіла купа вугілля. Тут же валялися лопати і дві перекинуті тачки.
  
  У приміщенні мірно гули три секційних котла. Біля одного з них стояв кремезний юнак. В руці у нього була важка зварна шуровка. Над колосниками бився рожевий вогонь. Юнак кривився і отворачивал особа.
  
  — Привіт, — сказав йому Буш.
  
  — Чудово, — відповів кочегар, — ви новенькі?
  
  — Ми по оголошенню.
  
  — Радий познайомитися. Мене звати Олег.
  
  Ми назвали свої імена.
  
  — Зайдіть в диспетчерську, — сказав Олег, — представтеся Цурікову.
  
  У маленькій будці з залізними дверима шум котлів звучав приглушено. На выщербленном столі лежали графіки та відомості. Над столом висів дешевий репродуктор. На вузькому тапчані, прикривши обличчя газетою, дрімав чоловік у солдатському обмундируванні. Газета ледь помітно ворушилася. За столом працював людина в жокейской шапочці. Побачивши нас, підняв голову:
  
  — Ви новенькі?
  
  Потім він підвівся і простягнув руку:
  
  — Цуріков, старший диспетчер. Сідайте.
  
  Я помітив, що колишній солдат прокинувся. З шурхотом прибрав газету.
  
  — Худ, — коротко відрекомендувався він.
  
  — Люди потрібні, — сказав диспетчер. — Робота нескладна. А тепер ходімо зі мною.
  
  Ми спустилися по хисткій драбині. Худ рухався слідом. Олег помахав нам рукою як старим знайомим.
  
  Ми зупинилися біля лівого котла, причому так близько, що я відчув сильний жар.
  
  — Пристрій, — сказав Цуріков, — на рідкість примітивне. Топка, колосники, піддувало... Температура на виході повинна бути сімдесят градусів. Зворотна — сорок п'ять. На початку зміни заготовлює вугілля. Повну тачку завантажувати не раджу — перекинеться... Йдучи, треба прочистити колосники, вибрати шлак... Мабуть, це все... Графік простий — добу працюємо, троє відпочиваємо. Оплата відрядна. Можна легко заробити сотні півтори...
  
  Цуріков підвів нас до хлопців і сказав:
  
  — Сподіваюся, ви поладите. Хоча публіка у нас тут досить своєрідна. Олежка, наприклад, буддист. Послідовник школи «дзен». Шукає заспокоєння в монастирі власного духу... Худ — живописець, ліве крило світового авангарду. Працює в традиціях метафізичного синтетизма. Малює переважно тару — ящики, банки, чохли...
  
  — Цикл називається «Мертві істини», — пошепки пояснив Худ, червоний від збентеження.
  
  Цуріков продовжував:
  
  — Ну, а я — людина проста. Займаюся у вільні дні теорією музики. До речі, що ви думаєте про политональных переходах у Бріттена?
  
  До цього Буш мовчав. Але тут його обличчя раптово спотворилося. Він коротко і твердо промовив:
  
  — Йдемо звідси!
  
  Цуріков і його колеги розгублено дивилися нам услід.
  
  Ми вийшли на вулицю. Буш вибухнув гнівною монологом:
  
  — Це не котельня! Це, вибач мене, якась Сорбонна!.. Я мріяв поринути в гущу народного життя. Зміцніти фізично і морально. Припасти до цілющим джерел... А тут?! Якісь дзенбуддисты з метафизиками! Якісь блядські політональні накладення! Коротше, поїхали додому!..
  
  Що мені залишалося робити?
  
  Галина зустріла нас радісними криками.
  
  — Я так плакава, — сказала вона, — так плакава. Мені быво вас так жавко...
  
  Минуло ще три дні. Галина продала кілька книг в букіністичний магазин. Я обійшов всі талліннські редакції. Домовився про позаштатної роботи. Взяв інтерв'ю у якогось слюсаря. Написав репортаж з промислової виставки. Попросив у Шаблинского двадцять рублів в рахунок майбутніх гонорарів. Голодна смерть відступила.
  
  Більше того, я навіть досяг успіху. Якщо в Ленінграді мене вважали простим журналістом, то тут я був майже корифеєм. Мені доручали все більш відповідальні завдання. Я писав про книжкові та театральних новинки, вів щотижневу рубрику «Інша думка», писав фейлетони. А фейлетони, як відомо, самий дефіцитний жанр в газеті. Коротше, я досить швидко пішов у гору.
  
  Мене стали запрошувати на редакційні летючки. Ще через місяць — на відомчі вечірки. Про моїх публікаціях заговорили в естонському ЦК.
  
  До цього часу я вже давно покинув Буша з Галиною. Редакція дала мені кімнату на вулиці Томпа — пільга для позаштатного співробітника безпрецедентна. Це означало, що мені мають намір надати незабаром штатну роботу. І дійсно, через місяць після цього я був зарахований у штат.
  
  Редактор говорив мені:
  
  — У вас гарне почуття гумору. Багато ваші афоризми я пам'ятаю напам'ять. Наприклад, ось це: «Коли хоробрий мовчить, боягузливий мовчить...» Деякі ваші фейлетони я переказую своєї домробітниці. Між іншим, вона закінчила німецьку гімназію.
  
  — А, — говорив я, — тепер мені все зрозуміло. Тепер я знаю, звідки у вас настільки бездоганні манери.
  
  Редактор не ображався. Він був ліберально мислячих інтелігентом. Взагалі обстановка була тоді порівняно ліберальної. В Прибалтиці — особливо.
  
  Крім того, лаявся я продумано і вправно. Один мій знайомий називав цей стиль — «шанобливої фамільярністю».
  
  Заробляв я тепер не менше двохсот п'ятдесяти карбованців. Навіть примудрявся платити аліменти.
  
  І друзі у мене з'явилися відповідні. Це були молоді письменники, художники, вчені, лікарі. Повноцінні, добре заробляють люди. Ми ходили по театрах і ресторанам, їздили на острови. Коротше, вели нормальний для творчої інтелігенції спосіб життя.
  
  Всі ці місяці я пам'ятав про Буша. Адже Таллінн — місто маленьке, інтимний. Обов'язково зустрінеш знайомого хоч раз у тиждень.
  
  Буш не заздрив моїм успіхам. Навпаки, він радісно повторював: «Дій, старий! Наші люди повинні займати ключові посади в державі!»
  
  Я позичав Бушу гроші. Разів двадцять платив за нього в Мюнді-барі. Тобто поводився як годиться. А що я міг зробити ще? Не поступатися ж було йому свою посаду?
  
  Чесне слово, я не уникав Буша. Просто ми ставилися тепер до різних соціальних груп.
  
  Мало того, я наполіг, щоб Буша знову використовували як позаштатного автора. Відверто кажучи, для цього я був змушений подолати значний опір. Історія з капітаном Руді все ще не забулася.
  
  Зрозуміло, Бушу тепер не довіряли матеріалів з політичним відтінком. Він писав побутові, спортивні, культурні інформації. Кожен його виступ я намагався похвалити на летючці. Буш став частіше з'являтися в редакційних коридорах.
  
  До цього часу він дещо потьмянів. Штани його злегка лоснились на колінах. Піджак явно вимагав чищення. Однак старіючі жінки (а їх у будь-якій редакції вистачає) продовжували, побачивши Буша, болісно червоніти. Значить, його переваги таїлися всередині, а не зовні.
  
  В редакції Буш тримався коректно і скромно. З начальством безмовно розкланювався. З рядовими журналістами обмінювалися новинами. Жінкам говорив компліменти.
  
  Пам'ятаю, в редакції зазначалося шістдесятиріччя завідуючої машинописним бюро — Лорейды Пилипівни Кожич. Буш присвятив їй миле короткий вірш:
  
  Зітхаю я, завидевши Лорейду...
  Ах, що б це значило по Фрейду?!
  
  Після цього Лорейда Пилипівна тиждень ходила сяюча і бліда одночасно...
  
  Є у номенклатурних працівників одне привабливе властивість. Вони не злопам'ятні хоча б тому, що ліниві. Їм не вистачає сил для мстивого завзяття. Для справжнього зла їм не вистачає чистого ентузіазму. За багато років благополуччя їх почуття притупляються до поблажливості. Їх думки так безжиттєві, що це часом нагадує доброту.
  
  Редактор «Радянської Естонії» був людиною добродушною. Зрозуміло, до тієї хвилини, поки не ставав жорстоким і злим. Поки його не змушували до цього відповідні інструкції. Відомо, що порядна людина той, хто робить гидоти без задоволення...
  
  Коротше, Бушу дозволили друкуватися. Перший час його замітки редагувалися з особливою ретельністю. Потім стало ясно, що Буш змінився, подорослішав. Його кореспонденції ставали все більш об'ємними і значними за тематикою. Три або чотири нарису Буша викликали невелику сенсацію. На тлі місцевих журналістських кадрів він помітно виділявся.
  
  У грудні редактор знову заговорив про надання Бушу штатного місця. Крім того, за Буша ратували всі старіючі жінки з місцевкому. Так і ми з Шаблинским активно його підтримували. На одній летючці я сказав: «Необхідно повніше використовувати Буша. Інакше ми толкнем його на слизький дисидентський шлях...»
  
  Працевлаштування Буша набуло характер ідеологічного заходи. Головний редактор, посміхаючись, поглядав у його бік. Його доля могла вирішитися в осяжному майбутньому.
  
  Підійшов Новий рік. Намічалася традиційна конторська вечірка. Як це буває в подібних випадках, помітно активізувалися ледащо. Два алкоголіка метранпажа побігли за горілкою. Товсті дівчата з відділу листів готували бутерброди. Виїзні кореспонденти Рушкис і Богданов накривали столи.
  
  Роботу в цей день закінчили раніше. Позаштатних авторів просили не розходитися. Редактор викликав Буша і сказав:
  
  — Сподіваюся, ми побачимося сьогодні ввечері. Я хочу повідомити вам приємну новину.
  
  Співробітники блукали коридорами. Найбільш нетерплячі замкнулися у відділі побуту. Звідти доносився дзвін склянок.
  
  Деякі пішли додому переодягнутися. До шостої години повернулися. Буш хизувався в закордонному костюмі тютюнового кольору. Його лаковані туфлі сяяли. Сорочка видавала канцелярський шелест.
  
  — Ти чудово виглядаєш, — сказав я йому.
  
  Буш збентежено посміхнувся:
  
  — Вчора Галина зуби продала. Віднесла ювелірові дві платинові коронки. І купила мені всю цю збрую. Ну як я можу після цього кинути!..
  
  Ми розташувалися в просторій кімнаті секретаріату. Йшли останні приготування. Всі голосно розмовляли, курили, сміялися.
  
  Взагалі редакційні п'янки — це торжество демократії. Тут можна пожартувати над головним редактором. Вирішити питання про те, хто найгеніальніший журналіст епохи. Висловити комусь свої претензії. Вимовити надмірні компліменти. Тут можна почути, наприклад, такі речі:
  
  — Старий, послухай, ти — гігант! Ти — Паганіні фоторепортажу!
  
  — А ти, — лунає відповідь, — Шекспір економічної передовиці!..
  
  Тут же вирішуються поточні амурні конфлікти. Плетуться інтриги. Таємно висуваються кандидати на Дошку пошани.
  
  Інакше кажучи, щоденна редакційний бардак тут стає нормою. Остаточно запанував типова для редакції атмосфера з її напруженим, гарячковим безпліддям...
  
  Буш тримався напрочуд манірно і строго. Сів у крісло біля вікна. Взяв з полиці книгу. Занурився в читання. Книга називалася «Складні випадки орфографії та пунктуації».
  
  Нарешті всіх запросили до столу. Редактор дочекався повної тиші і сказав:
  
  — Друзі мої! Ось і пройшов ще один рік, наповнений працею. Нам є що згадати. Були у нас печалі і радості. Були досягнення і невдачі. Але в цілому, хочу сказати, газета домоглася значних успіхів. Все більше ми публікуємо серйозних, яскравих і глибоких матеріалів. Все рідше ми здійснюємо прорахунки і помилки. Переконаний, що в наступному році ми будемо працювати ще дружно і згуртовано... Сьогодні мені телефонували з Центрального Комітету. Іван Густавович Кэбин шле вам свої привітання. Дозвольте мені від душі до них приєднатися. З Новим роком, друзі мої!..
  
  Після цього було безліч тостів. Пили за головного редактора і відповідального секретаря. За скромних трудівників — коректорів і друкарок. За позаштатних кореспондентів та активних рабкоров. Хтось говорив про політичної пильності. Хтось пропонував створити футбольну команду. Редакційний стукач Ігор Гаспль закликав до почуття ліктя. Мишко Шаблинский запропонував тост за чарівних жінок...
  
  Кімната наповнилася димом. Всі розбрелися з фужерами по кутах. Закуски швидко танули.
  
  Торшина з відділу побуту вмовляла всіх заспівати хором. Фіма Быковер роздавав борги. Завгосп Мелешко журився:
  
  — Мабуть, я так і не дізнаюся, хто стягнув громадський рефлектор!..
  
  Незабаром з'явилася прибиральниця Хільда. Треба було звільняти приміщення.
  
  — Ще десять хвилин, — сказав редактор і особисто простягнув Хільде келих шампанського.
  
  Потім на порозі виникла дружина головного редактора — Зоя Семенівна. В руках вона несла величезний мельхиоровый піднос. На підносі тонко деренчали чашечки з кавою.
  
  До цього Буш сидів нерухомо. Фужер він поставив на кришку радіоли. На його колінах лежав розкритий довідник.
  
  Потім Буш встав. Широко посміхаючись, наблизився до Зої Семенівні. Раптово справив якесь стрімке футбольне рух. Потім — могутнім ударом лакованого черевика вибив піднос з рук приголомшеної жінки.
  
  Приміщення наповнилося дзвоном. Ошпарені співробітники видавали пронизливі крики. Люба Торшина, скрикнувши, втратила свідомість...
  
  Четверо позаштатників схопили Буша за руку. Буш не пручався. На обличчі його застигла щаслива усмішка.
  
  Хтось вже дзвонив у міліцію. Хтось-у «швидку допомогу»...
  
  Через три дні Буша обстежила психіатрична комісія. Визнала його абсолютно здоровим. В результаті його судили за хуліганство. Буш отримав два роки умовно.
  
  Добре ще, що редактор не домагався більш суворого покарання. Тобто Буш легко відбувся. Але про журналістику йому тепер смішно було й думати...
  
  Тут я на місяць втратив Буша з виду. Їздив до Ленінграда влаштовувати сімейні справи. Повернувшись, зателефонував йому — телефон не працював.
  
  Я не забув про Буша. Я сподівався побачити його в центрі міста. Так і сталося.
  
  Буш стояв біля вітрини фотоательє, розглядаючи якихось усміхнених монстрів. В руці він тримав половинку французької булки. Все говорило про його досконалої неробства.
  
  Я запропонував зайти в бар «Кунгла». Це було поруч. Буш сказав:
  
  — Я там.
  
  — Багато?
  
  — Шість рублів.
  
  — От і добре, — кажу, — заодно розрахуємося.
  
  Ми роздяглися, піднялися на другий поверх, сіли біля вікна.
  
  Я хотів дізнатися, що сталося. Заради чого здійснив Буш такий дикий вчинок? Що це було — нервова спалах? Затьмарення розуму?
  
  Буш сам заговорив на цю тему:
  
  — Зрозумій, старий! В редакції — одні шакали...
  
  Потім він виправився:
  
  — Крім тебе, Шаблинского і чотирьох нещасних бабусь... Коротше, там переважають свині. І відбувається ця безглузда вечірка. І починаються всі сороміцькі розмови. А я сиджу і чекаю, коли толстожопый редактор мене обернеться. І виникає ця кривонога Зойка з підносом. І всім хочеться тільки одного — брикнути ногою цей блядский піднос. І тут я зрозумів — настала відповідальна хвилина. Зараз вирішиться, хто я. Лицар, як вважає Галка, або лайно, як стверджують всі інші? Тоді я встав і пішов...
  
  Ми просиділи в барі біля години. Мені потрібно було йти в редакцію. Брати інтерв'ю у якогось прогресивного француза.
  
  Я запитав:
  
  — Як Галина?
  
  — Нічого, — сказав Буш, — перенесла операцію... У неї щось жіноче...
  
  Ми спустилися в хол. Інвалід-гардеробник за дерев'яним бар'єром пив чай з термоса. Буш простягнув йому алюмінієвий номерок.
  
  Гардеробник раптом розсердився:
  
  — Це типове хамство — пхати номерок цифрою вниз!..
  
  Буш вислухав його і сказав:
  
  — У кожного свої проблеми...
  
  Після того дня ми бачилися рідко. Я був дуже зайнятий в редакції. Та ще готував до друку збірку оповідань.
  
  Якось зустрів Буша на іподромі. У нього був вигляд неохайного людини. Довелося позичити йому трохи грошей. Буш подякував і відразу ж кинувся за випивкою. Я не став чекати і пішов.
  
  Потім ми двічі зустрічалися на вулиці і в трамваї. Буш опустився до останньої ступеня. Говорити було не про що.
  
  Влітку мене послали на болгарський кінофестиваль. Це була моя перша закордонне відрядження. Тобто знак політичної довіри до мене і явне свідчення моєї лояльності.
  
  Повернувшись, я почув вражаючу історію.
  
  У Таллінні святкували 7 Листопада. Колони демонстрантів тяглися в центр міста. Трибуни для уряду були споруджені біля будівлі Центрального Комітету. Звучала музика. Над площею літали повітряні кулі. Диктор вигукував незліченні привітання та поздоровлення.
  
  Люди несли транспаранти і портрети вождів. Міліціонери стежили за порядком. Настрій у всіх був піднесений. Що не кажи, а все-таки свято.
  
  Серед демонстрантів перебував Буш. Мало того, він ніс шматок фанери з дерев'яною ручкою. Це нагадувало лопату для прибирання снігу. На фанері зеленої гуашшю було розмашисто виведено:
  
  «Дамо суворий відсіч ворогам світового імперіалізму!»
  
  З цим плакатом Буш йшов від Кадріорг до фабрики роялів. І тільки тут, нарешті, міліціонери схаменулися. Хто це — «вороги світового імперіалізму»? Кому це — «суворий відсіч»?..
  
  Буш не пручався. Його сунули в закриту чорну машину і доставили на вулицю Пагари. Через три хвилини Буша допитував сам генерал Порк.
  
  Буш відповідав на питання спокійно і коротко. Вини своєї категорично не визнавав. Говорив, що все це — непорозуміння, помилка, допущена по неуважності.
  
  Генерал розмовляв з Бушем години півтори. Часом був коректний, потім несподівано підвищував голос. Називав Буша Ернстом Леопольдовичем, кричав йому: «Розстріляю, собака!»
  
  Зрештою Бушу набридло виправдовуватися. Він попросив олівець і папір. Генерал, полегшено зітхнувши, простягнув йому авторучку:
  
  — Щиросерде визнання може пом'якшити вашу долю...
  
  Хвилину Буш дивився у вікно. Потім посміхнувся і красивим, сланким почерком вивів:
  «Заява».
  
  І далі:
  
  «1. Висловлюю почуття глибокої заклопотаності долею християн-баптистів Прибалтики і Закавказзя!
  
  2. Закликаю американську інтелігенцію чуйно реагувати на зловживання Кремля в області цивільних свобод!
  
  3. Вимагаю права безперешкодного еміграції на мою історичну батьківщину — в федеративну Республіку Німеччини!
  
  Підпис — Ернст Буш, в'язень совісті».
  
  Генерал прочитав заяву і опустив його в сміттєву корзину. Він вирішив застосувати старий, випробуваний метод. Просто взяв і пішов без єдиного слова.
  
  Цей захід, як правило, діяла безвідмовно. Залишившись в порожньому кабінеті, допитувані страшенно нервували. Невідомість лякала їх більше, ніж будь-які загрози. Люди починали аналізувати свою поведінку. Гарячково придумувати рятівні ходи. Плутатися в нагромадженні безглуздих прийомів. Болісне очікування перетворювало їх у тремтячих істот. Цього-то генерал і домагався.
  
  Він повернувся хвилин через сорок. Те, що він побачив, вразило його. Буш мирно спав, схиливши голову на стос протоколів.
  
  Згодом генерал розповідав:
  
  — Чого тільки не було в моєму кабінеті! Люди перерізали собі вени. Спалювали в попільничці записні книжки. Намагалася викинутися з вікна. Але щоб заснути — це вперше!..
  
  Буша відвезли в психіатричну лікарню. Відбулося здавалося генералу явним симптомом душевної хвороби. Можливо, генерал був недалекий від істини.
  
  Випустили Буша тільки через півроку. До цього часу у мене трапилися зміни.
  
  Важко пригадати, з чого це почалося. Два рази я сказав щось зайве. Посварився з Гасплем, людиною з органів. Одного разу з'явився п'яний в ЦК. На конференції естонських письменників заперечував самому товаришеві Ліппі...
  
  Щоб зробити газетну кар'єру, необхідні постійні зростаючі зусилля. Зупинитися — значить капітулювати. Мабуть, я не був народжений для цього. Загальмував, буксуючи, на якомусь рівні, і все...
  
  Згадали, що я працюю без талліннської прописки. Дознались про моє частково єврейське походження. Та й контакти з Бушем не зміцнювали мою репутацію.
  
  А тут ще почалися в Естонії політичні заворушення. Група дисидентів звернулася з петицією до Вальдхайму. Вимагали демократизації і самовизначення. Через три дні їх меморандум передавало західне радіо. Ще через тиждень з Москви надійшла директива — посилити виховну роботу. Це означало — когось розжалувати, вигнати, знизити. Все це, зрозуміло, крім слідства над авторами меморандуму.
  
  Завгосп Мелешко говорив у такій редакції:
  
  — Могли звернутися до власного начальства! Вигадали ще якогось Хайма...
  
  Я був підходящим людиною для репресій. І мене звільнили. Одночасно в друкарні був знищений майже готовий збірку моїх оповідань. І все це для того, щоб рапортувати кремлівським босам — заходи прийняті!
  
  Звичайно, я був не єдиною жертвою. У ці ж дні закрили іподром — розсадник буржуазних настроїв. У буфеті Спілки журналістів припинили торгівлю спиртними напоями. Шинка зникла з магазинів. Хоча це вже інша тема...
  
  Загалом, з естонським лібералізмом було покінчено. Краща частина народу — двоє молодих учених — зникли в підпілля...
  
  Мене позбавили штатної посади. Рекомендували піти «за власним бажанням». Знову радили перетворитися в рабкора. Я відмовився.
  
  Пора мені було їхати в Ленінград. Тим більше, що сімейне життя могла налагодитися. На відстані люди стають розважливіше.
  
  Я збирав речі на вулиці Томпа. Раптом задзвонив телефон. Я впізнав голос Буша:
  
  — Старий, дочекайся мене! Я їду! Вірніше — йду пішки. Грошей — ні копійки. Зате везу тобі цінний подарунок...
  
  Я спустився за вином. Хвилин через сорок з'явився Буш. Виглядав він краще, ніж півроку тому. Я запитав:
  
  — Як справи?
  
  — Нічого.
  
  Буш розповів мені, що його тримають на обліку в психіатричній лікарні. Та ще регулярно тягають в КДБ.
  
  Потім Буш трохи пожвавився і знизив голос:
  
  — Ось тобі сувенір на пам'ять.
  
  Він розстебнув піджак. Дістав з-за пазухи складений вчетверо аркуш паперу. Простягнув мені його з задоволеним виглядом.
  
  — Що це? — запитав я.
  
  — Стінгазета.
  
  — Яка стінгазета?
  
  — Місцевого відділення КДБ. Бачиш назву — «Щит і меч». Тут маса цікавого. Якогось старшину лають за п'янку. Є стаття про фарцовщиках. А ось вірші про хуліганів:
  
  Стиляга влучив пляшкою
  В орденоносця-старого!
  З сивочолого потилиці
  Кров б'є, ніби з джерела...
  
  — А що, — сказав Буш, — непогано...
  
  Потім почав розповідати, як йому вдалося заволодіти стенгазетой:
  
  — Викликає мене цей пришелепкуватий Сорокін. Затіває свої ідіотські розмови. Я спростовую всі його доводи цитатами з Маркса. Сорокін йде. Залишає мене у своєму педерастическом кабінеті. Я думаю — що б таке захопити Серьозі на пам'ять? Бачу — на шафі стінгазета. Схопив, засунув під сорочку. Дарую тобі як сувенір...
  
  — Давай, — кажу, — спалимо її до біса! Від гріха подалі.
  
  — Давай, — погодився Буш.
  
  Ми розірвали стінгазету на клаптики і підпалили її в унітазі.
  
  Я починав спізнюватися. Викликав таксі. Буш поїхав зі мною на вокзал.
  
  На пероні він схопив мене за руку:
  
  — Що я можу для тебе зробити? Чим я можу тобі допомогти?
  
  — Все нормально, — кажу.
  
  Буш на секунду замислився, приймаючи якесь болісне рішення.
  
  — Хочеш, — сказав він, — одружуйся на Галині? Поступаюся як одному. Вона може малювати квіти на продаж. А через тиждень народяться сіамські кошенята. Одружуйся, не пошкодуєш!
  
  — Я, — кажу, — у загальному-те, одружений.
  
  — Справа твоє, — сказав Буш.
  
  Я обняв його і сів у поїзд.
  
  Буш стояв на пероні один. Здається, я не сказав, що він був маленького зросту.
  
  Я помахав йому рукою. У відповідь Буш підняв кулак — «рот фронт!». Потім розчепірив пальці — «вікторі!».
  
  Поїзд рушив.
  
  
  Шостий рік я живу в Америці. Зі мною дружина і дочка Катя. Купуючи чергові джинси, Катя хвилин сорок топче їх ногами. Потім проробляє дірки на колінах...
  
  Нещодавно в Брукліні мене покликав чоловік. Я придивився і впізнав Гришаню. Того самого, який віз мене з Ленінграда.
  
  Ми зайшли в найближчий ресторан. Гришаня розповів, що відсидів всього півроку. Потім вдалося дати комусь хабар, і його відпустили.
  
  — Умів брати — зумій дати, — філософськи висловився Гришаня.
  
  Я запитав його — як Буш? Він сказав:
  
  — Поняття не маю. Шаблинского призначили відповідальним секретарем...
  
  Ми домовилися, що зідзвонимося. Я так і не подзвонив. Він теж...
  
  Місяць тому я прочитав у газетах про капітана Руді. Він пробув чотири роки в Мордовії. Потім за нього заступилися якісь організації. Капітана звільнили раніше терміну. Зараз він живе в Гамбурзі.
  
  Про Буша я розпитував усіх, кого тільки міг. За одними відомостями, Буш перебуває у в'язниці. За іншими — одружився на вдові міністра рибного господарства. Обидві версії правдоподібні. І обидві вселяють мені гірке почуття.
  
  Де він тепер, дисидент і красень, шизофренік, поет і герой, порушник спокою, — Ернст Леопольдович Буш?!
  Компроміс одинадцятий
  
  («Радянська Естонія». Серпень. 1976 р.)
  
  «ТАЛЛІНН ПРОЩАЄТЬСЯ З ХУБЕРТОМ ІЛЬВЕСОМ. Вчора на кладовищі Линнаметса був похований вірний син естонського народу, беззмінний директор телестудії, Герой Соціалістичної Праці, Хуберт Вольдемарович Ільвес.
  
  Вся життя Хуберта Ільвеса була зразком відданого служіння справі комунізму.
  
  Його відрізняли незмінне почуття відповідальності, увагу до людей і дивовижна особиста скромність...
  
  Під звуки траурного маршу видатні представники громадськості несуть прикрашений численними вінками труну з тілом покійного.
  
  Над свіжою могилою звучать урочисті слова прощання...
  
  У жалобному мітингу взяли участь відомі партійні та радянські працівники, колеги покійного, працівники радіо, телебачення та найбільших естонських газет.
  
  Пам'ять про Хуберте Ильвесе буде вічно жити в наших серцях».
  
  
  — Товариш Довлатов, у вас є чорний костюм?
  
  Редактор невдоволено хмурить брови. Йому неприємно ставити такий ущербний питання співробітникові республіканської партійної газети. У редактора бежеве дитяче обличчя, широка поперек і дитяча прізвище — Туронок.
  
  — Ні, — сказав я, — у мене джемпер.
  
  — Не в цю хвилину, а вдома.
  
  — У мене взагалі немає костюма, — кажу.
  
  Я міг би пояснити, що і вдома-то немає, притулки, житла. Що я знімаю кімнату бог знає де...
  
  — Як же ви відвідуєте театр?
  
  Я міг би сказати, що не ходжу до театру. Але в газеті тільки що з'явилася моя рецензія на виставу «Безприданниця». Я написав її зі слів Діми Шера. Рецензію хвалили за полемічність...
  
  — Втім, давайте говорити по суті, — втомився редактор, — помер Ільвес.
  
  В силу поганої звички до брехні я зобразив зневіру.
  
  — Ви знали його? — запитав редактор.
  
  — Ні, — кажу.
  
  — Він був директором телестудії. Похорон його — серйозний захід. Сподіваюся, це ясно?
  
  — Так.
  
  — Повинен бути присутнім осіб від нашої редакції. Ми збиралися послати Шаблинского.
  
  — Правильно, — кажу, — Ведмедик у них без кінця халтурить.
  
  Редактор поморщився.
  
  — Михайло Борисович зайнятий. Їде у відрядження на острів Сааремаа. Кленський відпадає. Тут потрібна людина з представницькою зовнішністю. У Буша запій і так далі. Зупинилися на вашій кандидатурі. Благаю, не підведіть. Потрібно буде виголосити коротку теплу мова. Необхідно, щоб... загалом, тримайтеся так, ніби добре знали покійного...
  
  — Хіба у мене представницька зовнішність?
  
  — Ви рослий, — зглянувся Туронок, — ми порадилися з Клюхиной. А, думаю, Галочка, втім, гаразд...
  
  — Генріх Францевич, — сказав я, — мені це не подобається. Віддає містифікацією. Ільвеса я не знав. Фальшиво сумувати не бажаю. Направте Шаблинского. А я, так і бути, поїду на Сааремаа.
  
  — Це виключено. Ви не створюєте проблемних матеріалів.
  
  — Не доручають, я і не створюю.
  
  — Вам доручили кореспонденцію про німців, ви відмовилися.
  
  — Я вважаю, їх потрібно відпустити.
  
  — Ви наївна людина. М'яко кажучи.
  
  — А що? У Союзі німців більше, ніж вірмен. Але вони навіть автономії позбавлені.
  
  — Та які вони німці?! Це третє покоління колоністів. Вони давно в естонців перетворилися. Мова, культура, образ думок... Типові естонці. Батьки і діди в Естонії жили...
  
  — Дід Борі Ройблата теж жив в Естонії. І батько жив в Естонії. Але Боря так і залишився євреєм. І ходить без роботи...
  
  — Знаєте, Довлатов, з вами неможливо розмовляти. Якісь демагогічні прийоми. Ми дали вам роботу, пішли назустріч. Думали, ви подорослішає. Будете триматися трохи солідніше...
  
  — Я ж працюю, пишу.
  
  — І навіть непогано пишете. Сам Юрна недавно цитував одну вашу фразу: «...Конструктивна ідея загубилося в хаосі безвідповідального експерименту...» Мова йде про інше. Ваша аполітичність, ваш інфантилізм... постійно чекаєш від вас якогось демаршу. Ви заробляєте двісті п'ятдесят рублів. До вас добре ставиться, цінують ваш гумор, ваш стиль. Де віддача, питається? Чому я повинен витрачати час на ці безплідні розмови? Я настійно прошу вас замінити Шаблинского. Він тимчасово дає вам свій піджак. Приміряйте. Там, на вішалці...
  
  Я приміряв.
  
  — Ну і лацкани, — кажу, — сюди б орден Червоного Прапора...
  
  — Все, — перервав мене редактор, — ідіть.
  
  Я ненавиджу цвинтарні церемонії. Не тому, що хтось помер, адже ховати близьких мені не доводилося. А до стороннім я байдужий. І все-таки ненавиджу похорон. На тлі чиєїсь смерті будь-який рух здається аморальним. Я ненавиджу похорон за відчуття красивою переконливою скорботи. За сльози чужих, сторонніх людей. За подавляемое почуття радості: «Помер не ти, а інший». За таємне занепокоєння щодо майбутньої випивки. За надмірні компліменти на адресу покійного. (Мені завжди хотілося крикнути: «Йому наплювати. Будьте поблажливіші до живих. Тобто до мене, наприклад».)
  
  І ось я повинен, замінивши Шаблинского, брати участь у похоронних святах, тужити і лицемірити. Дзвоню на телестудію:
  
  — Хто займається похоронами?
  
  — Сам Ільвес.
  
  Я мало не впав зі стільця.
  
  — Рандо Ільвес, син покійного. І організаційна комісія.
  
  — Як туди подзвонити? Записую... Дякую.
  
  Дзвоню. Відповідають з прибалтійським акцентом:
  
  — Ви родич покійного?
  
  — Колега.
  
  — Чи співпрацюєте на телебаченні?
  
  — Так.
  
  — Ваше прізвище — Шаблинский?
  
  «Так», — трохи не сказав я.
  
  — Шаблинский у відрядженні. Мені доручено його замінити.
  
  — Чекаємо вас. Третій поверх, кімната дванадцять.
  
  — Їду.
  
  У дванадцятій кімнаті юрмилися люди з пов'язками на рукавах. Знайомих я не зустрів. Піджак Шаблинского, зберігав його обриси, тиснув і сковував мене. Я почував себе ніяково, прямо дохлий кіт у басейні. Кінь у собачій буді.
  
  Я зачекав, записуючи ці метафори.
  
  Жінка за столом покликала мене:
  
  — Ви Шаблинский?
  
  — Ні.
  
  — Від «Радянської Естонії» повинен бути Шаблинский.
  
  — Він у відрядженні. Мені доручили його замінити.
  
  — Ясно. Текст виступу готовий?
  
  — Текст? Я думав, це буде... схвильована імпровізація.
  
  — Є положення... Текст необхідно узгодити.
  
  — Можу я уявити його завтра?
  
  — Не трудіться. Ось текст, підготовлений Шаблинским.
  
  — Чудно, — кажу, — спасибі.
  
  Мені вручили два листка цигаркового паперу. Читаю:
  
  «Товариші! Як я заздрю Ільвесу! Так, так, не дивуйтеся. Почуття білої заздрості охоплює мене. Яка змістовна життя! Які значні підсумки! Яка завидна слава мрійника і борця!..»
  
  Далі йшло перерахування заслуг, і нарешті — фінал:
  
  «...Спи, Хуберт Ільвес! Ти рідко висипався. Спи!»
  
  Про те, щоб вимовити це, не могло бути й мови. На папері я пишу все, що завгодно. Але вголос, перед людьми...
  
  Звернувся до жінки за столом:
  
  — Мені б хотілося внести щось своє... Трішки змінити... Я не настільки емоційний...
  
  — Доведеться зберегти основу. Є віза...
  
  — Зрозуміло.
  
  — Дані перепишіть.
  
  Я переписав.
  
  — Відсебеньок бути не повинно.
  
  — Знаєте, — кажу, — вже краще відсебеньки, ніж отъеготина.
  
  — Як? — запитала жінка.
  
  — Гаразд, — кажу, — все буде нормально.
  
  Тепер кілька слів про Шаблинском. Його батько був репресований. Дядько, професор, згадується в знаменитих мемуарах. Чи не єдиний, про кого йдеться з симпатією.
  
  Міша ріс в смутному табірному селищі. Арифметику і російський йому викладали корифеї радянської науки... в бушлатах. Так складалися його життєві уявлення. Він виріс міцним і тямущим. Словами не вірив, діяв рішуче. Багато читав. У ньому уживалися інтерес до поезії та любов до техніки. Не маючи диплома, він працював конструктором. Поступив в університет. Став промисловим журналістом. Гібрид поезії і техніки — відтепер його сфера.
  
  Він був готовий на все заради досягнення мети. Користувався будь-якими засобами. Мета представлялася все туманнішими. Життя перетворилося на досягнення засобів. Альтернатива добра і зла переродилася в альтернативу успіху і невдачі. Активна життєдіяльність загальмувала моральний зростання. Коли нас познайомили, це був типовий журналіст з його роздвоєністю і цинізмом. Про журналістів чудово висловився Форд: «Чесний газетяр продається один раз». Тим не менше я вважаю цей вислів ідеалістичним. В журналістиці є скупочные пункти, комісійні магазини і навіть барахолка. Тобто перепродаж йде щосили.
  
  Є життя, прекрасна, болісна, сповнена трагізму. І є робота, яка добре оплачується. Робота по створенню інший, більш чіткою, позбавленої трагізму, гармонійної життя. На папері.
  
  Сидить журналіст і пише: «Йшов грозовий дев'ятнадцятий...»
  
  Відірвався на хвилину і кричить своєї набридлої дружині: «Гарік Лернер обіцяв мені зробити три банки розчинної кави...»
  
  Дружина з кухні: «Як, Лернера ще не посадили?»
  
  Але перо вже ковзає далі. Припустимо: «...Ще одна таємниця вирвана у природи...» Або там: «...У Нью-Йорку левкої не пахнуть...»
  
  В житті газетяра є все, що прекрасне життя будь-якого гідного чоловіка.
  
  Щирість? Газетяр щиро говорить не те, що думає.
  
  Творчість? Газетяр без кінця творить, видаючи бажане за дійсне.
  
  Кохання? Газетяр ніжно любить те, що не варто любові.
  
  Втім, ми відволіклися.
  
  З телебачення я поїхав до Марини. Цілий рік між нами відбувалося щось на зразок інтелектуальної близькості. З відтінком ворожнечі і розпусти.
  
  Марина працювала у секретаріаті нашої газети. До і після роботи нею володіли скептицизм і грубувата прямота тридцятирічної незаміжньої жінки.
  
  Колись вона була подругою Шаблинского. Як і всі інші співробітниці нашої редакції. Всі вони без винятку рано чи пізно поступалися його домаганням. Секрет такого успіху був мені довгий час неясний. Потім я зрозумів, у чому справа. Шаблинский вбивав недвусмысленностью своїх посягань. Оголосив, наприклад, практикантці з Литви, з якої був ледь знайомий:
  
  — Я вас люблю. І навіть можливий трипер мене не зупинить.
  
  Якось кажу йому:
  
  — Мишко, я не ханжа. Але у тебе чотири дами. Скоро Новий рік. Не можеш же ти запросити всіх чотирьох.
  
  — Чому? — запитав Шаблинский.
  
  — Буде скандал.
  
  — Не виключено, — задумався він.
  
  — Так як же?
  
  Шаблинский подумав, зітхнув і сказав:
  
  — Якби ти знав, яка це серйозна проблема...
  
  З Мариною він розлучився тому, що задумав одружитися. Марина в дружини не годилася. Було їй, повторюю, близько тридцяти, курить і багато знає. Михайлика цікавило традиційний єврейський шлюбний варіант. Чиста дівчина з господарськими нахилами. Хто його познайомив. Дійсно, мила Трояндочка, з вусиками. Читає, розбирається. Торговий папа...
  
  Роза плескала очима, повторюючи:
  
  — Ой, як я буду заміжня?! В мене досвіду немає.
  
  — Чого немає? — реготав Шаблинский...
  
  А Марину кинув. І тут підвернувся я. Задумливий, ввічливий, чесний. І вона мене побачила вперше. Вперше оцінила.
  
  Є в моїх чеснотах цікаву властивість. Вони розцвітають і стають помітними лише на тлі якого-небудь неподобства. Ось мене і люблять покинуті дами.
  
  Спочатку вона все про Шаблинского говорила:
  
  — Ти знаєш, адже він по-своєму любив мене. Як-то я його дорікнула: «Не любиш». Що, ти думаєш, він зробив? Взяв мій одяг, сумочку і повісив...
  
  — Куди? — питаю.
  
  — Який ти... Це було вночі. Повний інтим. Я кажу: «Не любиш!» А він взяв одяг, сумочку і повісив. На це саме. Щоб довести, який він сильний. І як мене любить...
  
  Отже, з телебачення їду до Марини. Будинок її в районі новобудов заселений колегами-газетярами. Вийдеш з тролейбуса — пустир, величезний будинок, і в кожному вікні — товариш по службі.
  
  Піднявся на четвертий поверх, дзвоню. І тут згадую, що на мені піджак Шаблинского. Відчинилися двері. Марина дивиться на мене з подивом. Може, подумала, що я Шаблинского (з ревнощів) зарізав, а клифт його вкрав...
  
  (У жінок на одяг пам'ять якась надприродна. Моя дружина говорила про когось: «Та ти його знаєш. Чудово знаєш. Такий несимпатичний, в чорних черевиках з коричневими шнурками».)
  
  У хорошої людини стосунки з жінками завжди складаються важко. А я людина хороша. Заявляю без тіні збентеження, тому що пишатися тут нічим. Від хорошої людини чекають відповідного поведінки. До нього пред'являють високі вимоги. Він тягне на собі щоденний болісний вантаж благородства, розуму, старанності, совісті, гумору. А потім її кидають заради якогось запеклого покидька. І цьому покидьку розповідають, сміючись, про нудних чеснотах хорошої людини.
  
  Жінки люблять тільки мерзотників, це всім відомо. Однак бути мерзотником не кожному дано. У мене був знайомий валютник Акула. Бив дружину держаком лопати. Подарував її шампунь своєї коханої. Убив кота. Один раз в житті приготував їй бутерброд з сиром. Дружина всю ніч плакала від розчулення і ніжності. Консерви дев'ять років в Мордовію посилала. Чекала...
  
  А хороша людина, кому він потрібен, питається?..
  
  Отже, я в чужому піджаку.
  
  — В чому справа? — каже Марина, угледівши в цьому перевдяганні якусь сексуальну наругу. Якусь образливу взаємозамінність почуттів...
  
  — Це Мишкін піджак, — кажу, — на час, для солідності.
  
  — Хочеш зробити мені пропозицію? (Гумор з домішкою жовчі.)
  
  — Якби я був серйозною людиною — запросто.
  
  — Не лякайся.
  
  — Я повинен виступити на похоронах. Ільвес помер.
  
  — Ільвес? З телебачення? Кошмар... Ти їв?
  
  — Не пам'ятаю. Я Ільвеса в очі не бачив.
  
  — Є бульйон з пиріжками і качка.
  
  — Давай. Може збігати?
  
  — У мене є. На денці...
  
  Знаю я ці культурні будинку. Ікони, самовари, Нефертіті... Якісь багатозначні черепки... Безліч книг, і всі новенькі... А горілки — на денці. Вічно на денці. І звідки вона береться? Хтось приніс? Не допив? Зайнявся більш важливими справами?
  
  Ревнувати я не маю права. Дружина, аліменти... Довго розповідати. Композиція впаде...
  
  — Звідки горілка? — питаю. — Хто тут був?
  
  Я не ревную, мені байдуже. Це у нас гра така.
  
  — Едік заходив. У нього депресія.
  
  Мається на увазі поет Богатыреев. Тривала прізвище, окуляри, божевільний регіт. Бачив я книгу його віршів. То «Гіпотенуза добра», то «Бісектриса блюдця». Щось в цьому роді. Білі вірші. А може, помиляюся. Наприклад, такі:
  
  Ми йшли поруч, як дві сльози,
  І не могли з'єднатися...
  
  І далі вказівку: «Ніч 21-22 грудня. Швидкий поїзд Ленінград — Таллінн».
  
  — У нього завжди депресія. Робочий стан.
  
  — А у Буша робочий стан — запій...
  
  — Не будь злим!
  
  — Гаразд...
  
  — Хочеш подивитися, що я в щоденнику написала? Щодо тебе.
  
  Марина принесла вишневого кольору блокнот. На обкладинці золоті літери: «Делегату Талліннської партійної конференції».
  
  — Тут не читай. І тут не читай. Ось це.
  
  «Він був святом мого тіла і гостем моєї душі. Ніч 19-20 серпня 1975 року».
  
  Я прочитав і здригнувся. Кімнату заповнив нестерпний жар. Блакитні стіни косо поповзли вгору. Перед очима розгойдувалися естампи. Приступ задухи викинув мене за двері. З шурхотом зачіпаючи шпалери, я кинувся у ванну. Схилився до раковини, спершись на її холодні фаянсові борту. Мене знудило. Я засунув голову під кран. Крижана вода потекла за комір.
  
  Марина делікатно чекала в коридорі. Потім запитала:
  
  — Вчора пив?
  
  — Ох, не чіпляйся...
  
  — Прикро спостерігати, як гине людина.
  
  — Знаєш, — кажу, — програти в наших умовах, може бути, достойніше, ніж виграти.
  
  — Тобі подобається відчувати себе збитковим. Ти милуєшся своїми невдачами, кокетничаешь цим...
  
  — Лимон у тебе є?
  
  — Зараз.
  
  Сиджу жую лимон. Вираз обличчя — відповідне. А Марина твердить своє:
  
  — Справжній талант коли-небудь проб'є собі дорогу. Рано чи пізно відбудеться. Пиши, працюй, добивайся...
  
  — Я добиваюся. Я, здається, вже домігся. Мене облаяв інструктор ЦК по культурі. Послухай, а де це саме? Ти казала — на денці...
  
  Марина принесла якусь нісенітницю в закордонній пляшці, два фужера. Включила програвач. Природно — Вівальді. Давно асоціюється з випивкою...
  
  — Знаєш, — кажу, — я мріяв побути в нормальній обстановці.
  
  — Мені хочеться бачити тебе сильним, ясним, цілеспрямованим.
  
  — Це значить — бути схожим на Шаблинского.
  
  — Зовсім ні. Будь природним.
  
  Ймовірно, для мене природно бути неприродним.
  
  — Ти все надмірно погіршуєш. Бути порядною людиною не таке вже досягнення.
  
  — А ти спробуй.
  
  — Грубіянити не обов'язково.
  
  І правда, думаю, чого це я... Красива жінка. Варто простягнути руку. Простягнув. Вимкнув музику. Перекинув фужер...
  
  Чую: «Мишко, я зараз помру!» І ледь вловимий деренчливий звук. Це Марина далекої, вільної, невидимою, зайвою рукою затвердила фужер...
  
  — Мишко, — кажу, — у відрядженні.
  
  — О Господи!..
  
  Мені стало гидко, і я пішов. Вірніше, залишився.
  
  
  Ранок текст мого виступу був готовий.
  
  «Товариші! Сумна обставина привело нас сюди. Помер Хуберт Ільвес, видатний адміністратор, партієць, людина боргу...» Далі йшло перерахування заслуг. Кілька белетризованій варіант трудової книжки. І нарешті — фінал: «Пам'ять про нього буде жити в наших серцях!..»
  
  З цим листком я поїхав на телебачення. Там прочитали і кажуть:
  
  — Дещо абстрактно. А втім, це навіть добре. За контрастом з більш офіційними виступами.
  
  Я зателефонував у редакцію. Мені сказали:
  
  — Ти в розпорядженні похоронної комісії. До завтра. Прат!
  
  
  У похоронній комісії панувала метушня, нагадувала знайому редакційну атмосферу з її фальшивою турботою і гучним гарячковим безпліддям. Я курив на сходах біля пожежного стенду. Тут мене покликав Быковер. У будь-якої редакції є така нестандартна фігура — єврей, безумець, розумниця. Як у будь-якому населеному пункті — міський божевільний. Доля Быковера досить цікава. Він був молодшим сином ревельського фабриканта. Закінчив Кембридж. Потім буржуазна Естонія впала. Як прогресивно мислячий єврей, Фіма був за революцію. Вступив в іноземний відділ республіканської газети. (Нагоді знання мов.) І ось йому дали відповідальне доручення. Зателефонувати Димитрову в Болгарію. Замовити привітання до ювілею Естонської Радянської Республіки. Быковер подзвонив в Софію. Трубку взяв секретар Димитрова.
  
  — Кажуть з Таллінна, — заявив Быковер, залишаючись євреєм за всієї своєї ерудиції. — Кажуть з Таллінна, — промовив він.
  
  У відповідь пролунало:
  
  — Дорогий товариш Сталін! Волелюбний народ Болгарії вітає вас. Дозвольте від імені трудящих рапортувати...
  
  — Я не Сталін, — добродушно виправив Быковер, — я — Быковер. А я дзвоню те, що добре б у сенсі ювілею організувати коротеньке привітання... Буквально пару слів...
  
  Через сорок хвилин Быковера заарештували. За блюзнірське порівняння. За знущання над святинею. За ідіотизм.
  
  Після цього було багато. Слідство, недовгий табір, фронт, де Быковер вимив піском і лугом коров'ячу тушу. («Ви говорили — мій ретельно, я і ретельно мив...») Нарешті він повернувся. Вступив в якусь бібліотеку. Диплома не мав (Кембридж не вважається). Платили йому рублів вісімдесят. А між тим Быковер одружився. Дружина постійно хворіла, але справно народжувала. Жебрак, заляканий, напівбожевільний, Быковер топтався в редакційних холах. Писав копійчані інформації на рідкість убогого змісту. «Близько фабрики «Калев» бачили лося». «У будинку відставного майора зацвів велетенський кактус». «Вийшов з друку черговий том Григоровича». І так далі. Быковер щодня дзвонив в пологовий будинок, не з'явилася трійня. Щомісяця оглядав новинки ширвжитку. Щорічно давав інформацію до початку мисливського сезону. Ми всі його любили.
  
  — Здорово, Фіма! — промовив я блюзнірство бадьорим голосом.
  
  — Таке лихо, таке нещастя, — відповів Быковер.
  
  — Кажуть, покійний був негідником?
  
  — Не те слово, не те слово...
  
  — Слухай, Фіма, — кажу, — ти хоч раз намагався випростатись? Заговорити на повний голос?
  
  Быковер глянув на мене так, що я почервонів.
  
  — Знаєш, чого б мені хотілося, — сказав він. — Мені б хотілося стати невидимим. Щоб мене взагалі не існувало. Я б залюбки помінявся з Ільвесом, але у мене діти. Троє. І кожному потрібні баретки.
  
  — Навіщо ти сюди прийшов?
  
  — Я не хотів. Я мислив так: припустимо, помер Быковер. Хіба Ільвес прийшов би його ховати?! Ніколи в житті. Значить, і я не піду. Але дружина каже: «Фіма, йди. Там будуть всі. Там будуть потрібні люди...»
  
  — А я — потрібна людина?
  
  — Не дуже. Але ти — хороший чоловік...
  
  Виглянула якась дівиця з траурною пов'язкою:
  
  — Хто тут Шаблинский?
  
  — Я, — кажу.
  
  — Розумієте, Ільвес в морзі. Одягли його пристойно, в темно-синій костюм. А краватки не виявилося. Краватка тільки що доставив племінник. І ще, треба приколоти до лацкана значок Спілки журналістів...
  
  Сам я був у краватці. Мені його поступився рік тому фарцовщик Акула. Він же і зав'язав його якимось незвичайним способом. А-ля Френк Сінатра. З тих пір я цей краватка не розв'язував. Діяв так: послабивши вузол, повільно розширював петлю. Кінчик залишався зовні. Потім я обережно витягував голову з пом'ятими вухами. І навпаки, таким же чином...
  
  — Боюся, у мене не вийде...
  
  — Взагалі-то я вмію, — сказав Быковер.
  
  — Чудово, — зраділа дівчина, — вантажна машина внизу. Там шофер і ще звукооператор Альтмяэ. Ось краватку і значок. Доставте покійного сюди. До цього часу всі вже будуть готові. Церемонія розпочнеться рівно три. І ще, скажіть Альтмяэ, що фон повинен бути контрастним. Він знає...
  
  Ми одяглися, сіли в ліфт. Быковер сказав:
  
  — Ось я і згодився.
  
  Внизу стояла вантажівка з фургоном. Звукооператор Альтмяэ дрімав в кабіні.
  
  — Здорово, Оскар, — кажу, — май на увазі, фон повинен бути контрастним.
  
  — Який ще фон? — здивувався Альтмяэ.
  
  — Ти знаєш.
  
  — Що я знаю?
  
  Дівчина просила сказати.
  
  — Яка дівчина?
  
  — Гаразд, — кажу, — спи.
  
  Ми залізли в кузов. Быковер радів:
  
  — Добре, що я можу бути корисний. Ільвес потрібний чоловік.
  
  — Хто потрібний людина? — здивувався я.
  
  — Молодший Ільвес, син.
  
  — А чим він займається?
  
  — Працює у відділі пропаганди.
  
  — Сідай, — кажу, — ближче, тут менше трясе.
  
  — Мене скрізь однаково трясе.
  
  Коли я був табірним наглядачем. Возив укладених в такому ж металевому фургоні. Машина називалася — автозак. В ній крім загального «салону» були два тісних залізні шафи. Їх називали склянками. Там, впираючись у стіни ліктями і колінами, міг поміститися одна людина. Конвой був зовні. В залізних дверей була проведена оглядова щілина вузька. В'язні називали це пристрій: «Я тебе бачу, ти мене — ні». Я раптом відчув, як це незатишно — їхати в залізному склянці. А адже минуло шістнадцять років...
  
  По металевій даху фургона зашуршали гілки. Нас хитнуло, вантажівка загальмував. Ми вилізли на світ. За деревами жовтіли стіни прозекторській. Праворуч від дверей — дзвінок. Я подзвонив. Нам відчинив чоловік у клейончастому фартусі. Альтмяэ вийняв документи і щось сказав по-естонськи. Черговий жестом запросив іти за ним.
  
  — Я не піду, — сказав Быковер, — я втрачу свідомість.
  
  — І я, — сказав Альтмяэ, — мені будуть снитися кошмари.
  
  — Добре ви влаштувалися, — кажу, — треба було попередити.
  
  — Ми на тебе розраховували. Ти он який амбал.
  
  — Я і галстук-то зав'язувати не вмію.
  
  — Я тебе навчу, — сказав Быковер, — я навчу тебе прийому «кембриджський лотос». Ти тут потренуєшся, а на місці здійсниш.
  
  — Я б пішов, — сказав Альтмяэ, — але я надто вразливий. І взагалі небіжчиків не поважаю. А ти?
  
  — Покійники — моя пристрасть, — кажу.
  
  — Дивися та вчися, — сказав Быковер, — сприймай дзеркально. Вузький сюди, широкий сюди. Обертаємо двічі. Кінчик витягуємо. Ось тут притримуємо і повільно затягуємо. Дивись. Правда, красиво?
  
  — Нічого, — кажу.
  
  — Перевага «кембриджського лотоса» в тому, що вузол легко розв'язується. Досить потягнути за цей кінчик, і все.
  
  — Він буде в захваті, — сказав Альтмяэ. — Ти зрозумів, як це робиться?
  
  — Начебто так, — кажу.
  
  — Спробуй.
  
  Быковер з готовністю підставив в'ялу шию, залепленную в чотирьох місцях лейкопластиром.
  
  — Гаразд, — кажу, — я запам'ятав.
  
  В морзі було прохолодно і гулко. Коричневі стіни, цемент, дошка МППО, вогнегасник — зухвало червоний.
  
  — Цей, — показав черговий.
  
  Біля вікна на кумачовом постаменті височів труну. Не буденно коричневий (під колір вогнетривкої шафи), а чорний, з галунами з фольги.
  
  Ільвес виглядав абсолютно мертвим. Неживим, як муляж.
  
  Я показав черговому краватку. З'ясувалося, що він добре говорить по-російськи.
  
  — Я приподниму, а ви затягуйте.
  
  Зчепленими руками він підняв тіло, як колода. Далі — плутанина і суєта наших долонь... «Так... ще трохи...» Задравшийся комірець, зіжмакані паперові мережива...
  
  — О'кей, — сказав черговий, зачепивши волосся покійного.
  
  Я витягнув значок і приколов його до темного шевиотовому лацкана. Черговий приніс кришку з шістьма болтами. Примерились, загвинтили.
  
  — Я хлопців покличу.
  
  Увійшли Альтмяэ з Быковером. У Фимы були щільно закриті очі. Альтмяэ блідо всміхався. Ми винесли труну з жахливим скрипом запхали його в кузов.
  
  Альтмяэ сів у кабіну. Быковер всю дорогу мовчав. А коли під'їжджали, філософськи зауважив:
  
  — Жив, жив чоловік і помер.
  
  — А чого б ти хотів? — кажу.
  
  
  У вестибюлі юрбився народ. Говорили напівголосно. На стінах мерехтіли експонати фотовиставки «Юність планети».
  
  Вийшов незнайомий чоловік з пов'язкою, голосно оголосив:
  
  — Палити дозволяється.
  
  Це гуманне маленьке беззаконня задовольнило скорботних.
  
  У натовпі безшумно снували розпорядники. Всі вони були мені незнайомі. Мабуть, похоронні торжества порушують звичайну ієрархічну систему. Безіменні люди опиняються на увазі. З тих, хто готовий добровільно цим займатися.
  
  Я підійшов до розпорядника:
  
  — Ми привезли труну.
  
  — А кабель захопили?
  
  — Кабель? Вперше чую.
  
  — Гаразд, — сказав він, ніби я допустив незначний промах. Потім підвищив голос, не втративши скорботи: — По машинах, товариші!
  
  Дві жінки квапливо і з запізненням кидали на підлогу ялинові гілки.
  
  — Здається, ми більше не потрібні, — сказав Альтмяэ.
  
  — Мені доручено виступити.
  
  — Ти будеш говорити в кінці. Спочатку виступлять товариші з ЦК. А потім вже всі, кому не лінь. Усі бажаючі.
  
  — Що значить — усі бажаючі? Мені доручено. І завізований текст.
  
  — Природно. Тобі доручено бути бажаючим. Я бачив список. Ти восьмий. Після Лембіта. Він хоче, щоб всі заспівали. Є така пісня — «Журавлі». «Мені здається часом, що солдати...» І так далі. Ось Лембіт і запропонує заспівати її на честь Ільвеса.
  
  — Хто ж буде співати? Та ще на холоді.
  
  — Всі. Ось побачиш.
  
  — Ти, наприклад, будеш співати?
  
  — Ні, — сказав Альтмяэ.
  
  — А ти? — запитав я Быковера.
  
  — Треба буде — заспіваю, — відповів Фіма...
  
  ...Народ тягнувся до виходу. Багато несли вінки, букети, квіти в горщиках. Біля під'їзду стояли шість автобусів і наш фургон. До мене підійшов розпорядник:
  
  — Товариш Шаблинский?
  
  — Він у відрядженні.
  
  — Але ви з «Радянської Естонії»?
  
  — Так. Мені доручили...
  
  — Тіло ви привезли?
  
  — Ми втрьох.
  
  — Будете супроводжувати його і надалі. Поїдете у спецмашині. А це, щоб не мерзнути.
  
  Він простягнув мені булькнувший згорток. Це була завуальована форма гонорару. Ковток перед атакою. Я зніяковів, але промовчав. Сунув пакет в кишеню. Розповів Быковеру і Альтмяэ. Ми зайшли в буфет, попросили склянки. Альтмяэ купив три бутерброда. Вестибюль спорожнів. Ялинові гілки темніли на жовтому блискучій підлозі. Ми підійшли до фургону. Шофер сказав:
  
  — Є місце в кабіні.
  
  — Нічого, — каже Альтмяэ.
  
  — Дати йому «маленьку»? — пошепки запитав я.
  
  — Ніколи в житті, — відчеканив Быковер.
  
  Труну стояв на колишньому місці. Деякий час ми сиділи в напівтемряві. Запрацював мотор. Альтмяэ поклав бутерброди на кришку труни. Я дістав випивку. Фіма зірвав зубами маленьку бляшану безкозирку. Неголосно дзенькнули чарки. Машина рушила.
  
  — Пом'янемо, — сумно сказав Быковер.
  
  Альтмяэ забувся і вигукнув:
  
  — Добре!
  
  Ми випили, сунули пляшечки під лавку. Папір кинули у вікно.
  
  — Стакани треба б повернути, — кажу.
  
  — Ще знадобляться, — зауважив Быковер.
  
  ...Фургон труснуло на переїзді.
  
  — Ми у мети, — сказав Быковер.
  
  В голосі його забриніла нотка тлінність життя.
  
  Кладовище Линнаметса розташувалося на пагорбах, порослих соснами і усіяних покритими мохом ефектними валунами. Дивлячись на ці декоративні камені, журналісти поспішають сказати: «Залишки льодовикового періоду». Як ніби вони застали і добре пам'ятають доісторичні часи.
  
  Все тут відповідало ідеї безсмертя і спокою. Руїнами стародавньої фортеці стояли пагорби. На віддалі рокотало невидиме море. Похитували кронами сосни. Кора на їх жовтуватих паралельних стовбурах лупилася.
  
  Жодних оголошень, плакатів, кіосків і сміттєвих баків. Урочистий союз води та каменю. Тиша.
  
  Ми виїхали на головну цвинтарну алею. Її перетинали тіні сосен. Шофер загальмував. Залізні двері відчинилися. За нами вишикувалися колоною автобуси. Підійшов розпорядник:
  
  — Скільки вас?
  
  — Троє, — кажу.
  
  — Потрібно ще трьох.
  
  Я зрозумів, що труна — це все ще наша турбота.
  
  Близько автобусів юрмилися люди з вінками і букетами квітів. Несподівано пролунала музика. Перший могутній акорд супроводжувався луною. До нас приєдналося троє здорових хлопців. Позаштатники з молодіжної газети. З одним з них я часто грав в пінг-понг. Ми витягли труну. Потім розвернулися і зайняли місце в голові колони. Звучав похоронний марш Шопена. Повільно йти з важким вантажем — це катування. Я втомився. Руку змінити неможливо.
  
  Быковер здавленим голосом раптом промовив:
  
  — Важкий, гад...
  
  — Пішли швидше, — кажу.
  
  Ми попрямували трохи швидше. Оркестр збільшив темп. Ще швидше. Йдемо, дирижируем. Быковер каже:
  
  — Зараз впущу.
  
  І голосніше:
  
  — Змініть нас, товариші... Но!
  
  Його змінив радіокоментатор Оя.
  
  В кінці алеї чорніла прямокутна могила. Поруч височів горбик свіжої землі. Музиканти розташувалися півколом. Дочекавшись паузи, ми опустили труну. Присутні обступили могилу. Розпорядник та його помічники зняли кришку труни. Я переконався, що краватка на місці, і відійшов за дерева. Хлопці з телебачення почали встановлювати прилади. Світ яскравих ламп здавався недоречним. В траві чорніли дроти. До мене підійшли Быковер і Альтмяэ. Очевидно, нас згуртувала горілка. Ми закурили. Розпорядник зажадав тиші. Заговорив перший оратор з вельветовій новеньким капелюхом в руці. Я не слухав. Потім виступали інші. Бадьоро перегукувалися хлопчики з телебачення.
  
  — Пряма трансляція, — сказав Быковер. Потім додав: — Мене особисто поховають як собаку.
  
  — Эпидстанция не допустить, — реагував Альтмяэ. — Дорога до смерті вимощена беззмістовними інформаціями.
  
  — Навіть дуже змістовними, — обурився Быковер.
  
  Слово надали якомусь відповідальному працівнику газети «Ыхту лехт». Я вловив одну фразу: «Батько і дід його боролися проти естонської самодержавства».
  
  — Це ще що таке?! — здивувався Альтмяэ, — В Естонії не було самодержавства.
  
  — Ну, проти царизму, — сказав Быковер.
  
  — І царизму естонської не було. Був російський царизм.
  
  — Ось єврейського царизму дійсно не було, — зауважив Фіма, — чого немає, того немає.
  
  Підійшов розпорядник:
  
  — Ви Шаблинский?
  
  — Він у відрядженні.
  
  — Ах, так... Готові? Вам через одного...
  
  Альтмяэ вийняв цигарки. Запальничка не діяла, скінчився бензин. Быковер пішов за сірниками. Через хвилину він повернувся навшпиньки і, жестикулюючи, сказав:
  
  — Зараз ви будете реготати. Це не Ільвес.
  
  Альтмяэ випустив цигарку.
  
  — Тобто як? — запитав я.
  
  — Не Ільвес. Інший чоловік. Вірніше, небіжчик...
  
  — Фіма, ти взагалі розумієш?
  
  — Я тобі кажу — не Ільвес. І навіть не схожий. Що я, Ільвеса не знаю?!
  
  — Може, це провокація? — сказав Альтмяэ.
  
  — Видно, ти переплутав.
  
  — Це черговий переплутав. Я Ільвеса в очі не бачив. Треба щось зробити, — кажу.
  
  — Ще чого, — сказав Быковер, — а пряма трансляція?
  
  — Але це ж бог знає що!
  
  — Піду гляну. — сказав Альтмяэ.
  
  Відійшов, повернувся і каже:
  
  — Дійсно, не Ільвес. Але схожість є...
  
  — А як же рідні та близькі? — питаю.
  
  — У Ільвеса, загалом-то, немає рідних і близьких, — сказав Альтмяэ, — відверто кажучи, його недолюблювали.
  
  — А казали — син, племінник...
  
  — Постав себе на їх місце. Йде телепередача. І взагалі — відповідальний захід...
  
  
  Біля могили заспівали. Виділявся пронизливий дискант Люби Торшиной з відділу побуту. Тут мені кивнув розпорядник. Я підійшов до могили. Нарешті спів стихло.
  
  — Прощальне слово має...
  
  Зрозуміло, він перебрехав моє прізвище:
  
  — Прощальне слово має товариш Долматов.
  
  Ким я тільки не був у житті — Докладовым, Заплатовым...
  
  Я ступив до могили. Там стояла вода і біліли перерубленные коріння. Поруч на спеціальних козлах височів труну, відкидаючи тінь. Невідомий потопав у квітах. Клаптик його особи сиротливо загубився в білій піні орхідей та гладіолусів. Покійний, розминувшись з ім'ям, здавався річчю. Я побачив підпирається соснами купол блакитного шатра. Як на телеекрані, пролітали галки. Сліпучо-жовтий шпиль церкви, підносячись над будинками Мустамяе, підкреслював їхню сумну сірувату буденність. Могилу оточували незнайомі люди в темних пальто. Я відчув їдкий запах хвої та квітів. Борти незатишного ложа тиснули мені плечі. Опале пелюстки лоскотали складені на грудях руки. Над моїм узголів'ям метушливо переміщався телеоператор. Лунав далекий, пофарбований самолюбуванням голос:
  
  «...Я не знав цієї людини. Його душі, його поривів, стійкості, мужності, розчарувань і надій. Я не вірю, що істина далася йому без пошуків. Не думаю, що згасаючий погляд відкрив мірило метушливого життя, помітних хитрощів, перемог без тріумфу і капітуляцій без гіркоти. Не думаю, щоб він зрозумів, куди ми йдемо і що в нашому судорожному відступі радісно і цінно. І тим не менш він тут... за власним вибором...»
  
  Я чув тихий наростаючий гомін, З приглушених обривків складалося: «Що він каже?..» Хтось торкнув мене за рукав. Я ворухнув плечем. Заговорив швидше:
  
  «...Про що я думаю, стоячи біля цієї могили? Про таємниці людської душі. Про подолання смерті і душевного горя. Про законах буття, які народилися в глибині тисячоліть і проживуть до згасання сонця...»
  
  Хтось відвів мене в сторону.
  
  — Я не зрозумів, — сказав Альтмяэ, — що ти мав на увазі?
  
  — Я сам не зрозумів, — кажу, — якийсь хаос навколо.
  
  — Я все дізнався, — сказав Быковер. Його обличчя освітилося світлом лукавою причетності до таємниці. — Це бухгалтер риболовецького колгоспу — Гаспль. Ільвеса під виглядом Гаспля зараз ховають на кладовищі Меривялья. Там неймовірний скандал. Тільки що дзвонили... Сім'я в істериці... Вирішено ховати, як є...
  
  — Можна завтра чи сьогодні ввечері поміняти надгробки, — сказав Альтмяэ.
  
  — Аж ніяк, — заперечив Быковер, — Ільвес номенклатурний працівник. Він повинен бути похований на привілейованому кладовищі. Існує залізний порядок. Вночі поміняють труни...
  
  Я раптом втратив почуття реальності. У відкритому світі не було перспективи. Майбутнє товпилося за плечима. Пережите затуляла горизонт. Мені стало здаватися, що гармонію вигадали поети, бажаючи зачепити людські серця...
  
  — Пішли, — сказав Быковер, — треба зайняти місця в автобусі. А то доведеться в залізному ящику трястися...
  Компроміс дванадцятий
  
  («Радянська Естонія». Жовтень. 1976 р.)
  
  «ПАМ'ЯТЬ — ГРІЗНА ЗБРОЯ! У грецькій міфології є образ Лети, річки забуття, води якої відносили пережиті людьми земні страждання. На березі Лети людина отримувала жалюгідну тимчасову ілюзію щастя. Його наївний розум, позбавлений досвіду і спогадів, робив людини іграшкою в руках долі. Але споконвіку проти течії Лети рухається багатоводна і невичерпна річка людської пам'яті...
  
  У місті Тарту відкрився III республіканський зліт колишніх в'язнів фашистських концентраційних таборів.
  
  Їхні обличчя — одночасно — святковий, вечірній к і суворі. На грудях у кожного скромний маленький значок — червоний трикутник і силует голубки, нерозривні емблеми пролитої крові і світу. Вони збираються групами в просторих холах театру «Ванемуйне». Вітання, обійми, схвильована мова...
  
  Розповідає Лазар Борисович Слапак, інженер-конструктор:
  
  — Спочатку я перебував у таборі для військовополонених. За антифашистську пропаганду і організацію пагонів був переведений в Штутгоф... Ми впізнавали своїх по очах, по одному руху рук, за невловимою усмішці... Людина не відчуває себе жертвою, якщо поруч товариші, брати...
  
  Зліт тривав два дні. Два дні спогадів, дружби, вірності пережитого. Делегати і гості роз'їхалися, поповнивши дорогоцінний і вічний архів людської пам'яті, і ми слідом за ними вимовляємо урочисто й суворо, як застереження, клятву і заповідь світу: «Ніхто не забутий і ніщо не забуте!»
  
  
  В Тарту ми приїхали рано вранці. Жбанков всю дорогу ремонтував фотоапарат. У хід пішли канцелярські скріпки, ізоляційна стрічка, маленький уламок дзеркала...
  
  Спочатку хотіли послати Малкиэля, але Жбанков запротестував:
  
  — Я, між іншим, фронтовик, майте совість!
  
  Редактор Туронок намагався наполягати:
  
  — Там збираються в'язні, а зовсім не фронтовики.
  
  — Ніби я не в'язень! — підвищив голос Жбанков.
  
  — Витверезник не рахується, — в'їдливо зауважив редактор.
  
  Жбанков не поступався. В резерві у нього було дієвий засіб. Якщо Мішу явно пригноблювали, він натякав, що зап'є. Він не говорив про це прямо. Він тільки запитував:
  
  — А що, каса взаємодопомоги ще відкрита?
  
  Це означало, що Міша має намір роздобути грошей. А якщо не вдасться, то пропити казенний імпортний фотозбільшувач.
  
  Як правило, йому поступалися. Тим не менш він часто запивав. Сама думка про запої була його передвістям...
  
  — Генріх Францевич, — втрутився я, — ми з Жбанковым вже їздили.
  
  — У нас — творче взаєморозуміння, — підтакнув Міша.
  
  — Це мене і лякає, — сказав Туронок, — а втім, гаразд. Їдьте.
  
  Я думаю, редактор згадав, що захід відповідальне. А фотографував Жбанков чудово...
  
  Від вокзалу до театру ми йшли пішки. Тарту — містечко привітний, культурний. В юрбі промайнули зелені студентські кашкети. Накрапав прозорий дощ.
  
  — Треба б купити плівку, — сказав Жбанков.
  
  Зайшли в затишний канцелярський магазин. Продавець заварював каву на електроплитці. Його типово естонська в'язаний жилет був прикрашений металевими гудзиками.
  
  — Мікрат-чотири є? — запитав Жбанков.
  
  Естонець похитав головою.
  
  — Починається...
  
  Я поцікавився:
  
  — А де найближчий магазин, в якому є четвертий номер?
  
  — У Гельсінкі, — відповів продавець без посмішки.
  
  — Гаразд, — сказав Жбанков, — там будуть хлопці з «ЭДАЗИ»...
  
  Дощ посилювався. Ми поспішили в театр. Біля входу юрмилися люди з парасольками і целофановими накидками.
  
  — Чого вони всі з парасольками, як дикуни? — здивувався Жбанков, ступаючи в глибоку калюжу.
  
  — Тихіше, — кажу.
  
  Театр «Ванемуйне» був побудований порівняно недавно. Мармурові сходи, просторі холи, гучне відлуння. Над входом — синій банер (в Естонії люблять сині транспаранти):
  
  «Слава колишнім в'язням фашистських концентраційних таборів!»
  
  Ми знайшли розпорядника, представилися. Він сказав:
  
  — Програма така. Спершу — емоційна частина. Зустріч старих друзів. Потім — урочистий мітинг. І нарешті — банкет. До речі, ви теж запрошені.
  
  — Ще б пак, — сказав Жбанков.
  
  У холах бродили люди з орденами і медалями. В основному — групами по кілька чоловік. Вони курили і тихо розмовляли.
  
  — Щось не видно емоцій, — сказав Жбанков.
  
  Розпорядник пояснив:
  
  — В'язні збираються щорічно. Років двадцять підряд. Емоційна частина скоро скінчиться. Урочистий мітинг триватиме близько години. Навіть менше. Потім банкет...
  
  — З витікаючими звідти наслідками, — несподівано засміявся Жбанков.
  
  Розпорядник здригнувся.
  
  — Вибачте, — кажу, — мені б треба з людьми поговорити. Записати дещо.
  
  Розпорядник зупинив високого, щільного чоловіка:
  
  — Знайомтеся. Лазар Борисович Слапак, інженер-конструктор, колишній в'язень Штутгофа.
  
  Я теж представився.
  
  — Мене викрали в Штутгоф за антифашистську діяльність і організацію пагонів. А до цього я перебував у Польщі...
  
  Слапак говорив швидко і впевнено. Видно, звик мати справу з журналістами.
  
  — Вас, напевно, цікавлять цікаві факти? — запитав він.
  
  Я кивнув.
  
  — Давайте сядемо.
  
  Ми сіли на диван. До нас приєдналися двоє. Порівняно молодий чоловік у кітелі і сумний старий без руки. Розпорядник назвав їхні прізвища — Валтон і Гурченко.
  
  Слапак дочекався тиші і продовжував:
  
  — Для організації втеч були потрібні кошти. Стали думати, як їх роздобути. І, уявіть собі, знайшли вихід. Я непогано грав у шахи. І начальник табору був завзятим шахістом. Вирішили організувати матч. Призначили приз — вісімдесят марок. Товариші пристрасно за мене вболівали. Я виграв сім партій з десяти. Начальник табору сказав: «Доннер-веттер!» — і розплатився...
  
  — Цікаво, — перебив його безрукий старий, — дуже цікаво...
  
  Я записав його прізвище — Гурченко.
  
  До цього старий мовчав.
  
  — У чому річ, товаришу? — вимовив Слапак.
  
  — Я кажу, непогано проводили...
  
  — Тобто? — напружено посміхнувся інженер-конструктор.
  
  — В Мордовію б тебе року на три, — продовжував старий.
  
  Було помітно, що він злегка п'яний.
  
  — Де сиділи, товаришу? — втрутився розпорядник. — Дахау, Освенцим?
  
  — У Мордовії сидів, — відповів Гурченко, — в Казахстані... Двадцять років відтягнув як колишній військовополонений...
  
  — Ви думаєте, я не сидів?! — розсердився інженер-конструктор. — У мене все відбиті нирки! Иоссер знаєте? Весляну? Ропчу?..
  
  — Чули, — підтримав розмову молодий чоловік у кітелі. — Я в пересильній тюрмі на Погоди менінгітом захворів... Я був хлопчиськом, коли опинився в полоні. Мене відправили в табір. Хоча я не підлягав мобілізації. І не займався пропагандою. Це було несправедливо. В концентраційному таборі мені не сподобалося. Фашисти морили нас голодом. Крім того, в таборі не було жінок...
  
  — Як же ти, — єхидно запитав безрукий, — на Ропчу потрапив?
  
  — Дуже просто. Нас звільнили французи. Я опинився в Парижі. Кинувся в радянське посольство. Зібрали нас людина вісімсот. Посадили в поїзд. І повезли на схід... Їдемо, їдемо... Москви проїхали. Урал проїхали...
  
  — Посміхніться, мужики, — попросив Жбанков. — Увага! Знімаю!
  
  — У тебе ж, — кажу, — і плівки немає.
  
  — Це не важливо, — сказав Жбанков, — треба розрядити обстановку.
  
  Розпорядник теж занепокоївся. Він піднявся і гучно ляснув у долоні:
  
  — Товариші в'язні, пройдіть в зал!..
  
  Урочиста частина тривала всього хвилин двадцять. Довше за всіх говорив сам розпорядник. В кінці він сказав:
  
  — Ми назавжди залишимося в'язнів фашизму. Адже те, що ми пережили, не забувається...
  
  — Він — теж військовополонений? — запитав я безрукого Гурченко.
  
  — Цей хмир з театру, — відповів старий, — його партком призначив. Четвертий рік тут виступає... В Мордовію б його на три рочки... На лісоповал...
  
  Тут відчинилися двері банкетного залу. Ми зайняли столик біля вікна. Жбанков присунув два відсутніх стільця. Потім розлив горілку.
  
  — Давайте без тостів, — запропонував Слапак, — за все хороше!
  
  Випили мовчки. Жбанков одразу налив по другій. Валтон намагався доказати мені свою історію.
  
  — Я був юнгою торгового флоту. Німці помилилися. Посадили мене ні за що. Я не був військовим моряком. Я був торговим моряком. А мене взяли і посадили. По суті, ні за що...
  
  Схоже, що Валтон виправдовувався. Чи не доводив свою лояльність по відношенню до німців.
  
  — Чухонцы всі такі, — сказав Жбанков, — Адольф — їх кращий друг. А росіян вони зневажають.
  
  — А за що нас любити? — втрутився Гурченко. — За той бардак, що ми їм в Естонії розвели?!
  
  — Бардак — це ще нічого, — сказав Жбанков, — погано, що горілка дорожчає...
  
  Його фізіономія лисніла. Пляшки так і мелькали в руках.
  
  — Покласти вам печеню? — нахилився до мене Слапак.
  
  Жбанков коректно торкнув його за лікоть:
  
  — Давно хочу дізнатися... Як кажуть, нескромне питання... Ви який, перепрошую, будете нації?
  
  Слапак ледь помітно насторожився. Потім відповів твердо і впевнено. У його голосі звучала інтонація людини, якій нічого приховувати:
  
  — Я буду єврейської нації. А ви, вибачте, якій нації будете?
  
  Жбанков дещо розгубився. Підчепив вислизаючий маринований гриб.
  
  — Я буду російської... єврейської нації, — миролюбно сформулював він.
  
  Тут до Слапаку звернувся безрукий Гурченко.
  
  — Не сумуй, хлопче, — сказав він. — Єврей так єврей, нічого страшного. Я чотири роки жив у Казахстані. Казахи ще в сто разів гірше...
  
  Ми знову випили. Жбанков жваво розмовляв з Гурченко. Мова його ставала все барвисте.
  
  Поступово бенкетний зал наповнився характерним гулом. Звякали стакани і вилки. Хтось включив радіолу. Пролунали потужні акорди:
  
  ...Йде війна народна,
  Священна війна...
  
  — Гей! Хто там ближче?! Постинаєте звук, — сказав Жбанков.
  
  — Нехай, — кажу, — треба ж твій мат заглушати.
  
  — Правди не заглушишь! — раптово вигукнув Гурченко...
  
  Жбанков встав і попрямував до радіолі. Тут я помітив групу піонерів. Вони ніяково пробиралися між столиками. Видно, їх затримав злива. Піонери несли величезну корзину з квітами.
  
  Міша попався їм на дорозі. Вигляд у нього був досить живописний. Очі збуджено блищали. Краватка лежав на плечі.
  
  Серед колишніх в'язнів концентраційних таборів Жбанков виділявся истощенностью і трагізмом вигляду.
  
  Піонери зупинилися. Жбанков розгублено тупцював на місці. Худенький хлопчик у червоній краватці підняв руку. Хтось вимкнув радіолу.
  
  Серед тиші пролунав переривчастий дитячий голосок:
  
  — Вічна слава героям!
  
  І потім — триразово:
  
  — Слава, слава, слава!
  
  Переляканий Жбанков притискав до грудей кошик з квітами.
  
  Трохи помовчавши, він крикнув:
  
  — Ура!
  
  В залі стояв неймовірний шум. Хтось вже витягав з ящиків реквізит. Хтось танцював лезгинку з бутафорським ятаганом в зубах...
  
  Жбанкова фотографували хлопці з місцевої газети.
  
  Його багрове обличчя потопало в зелені, Він повернувся до нашого столу. Поставив кошик на підвіконня.
  
  Гурченко підняв голову. Потім знову впустив її в блюдо з картоплею.
  
  Я присунув Жбанкову стілець.
  
  — Шикарний букет, — кажу.
  
  — Це не букет, — сумно відповів Жбанков, — це вінок!..
  
  На цьому трагічному слові я прощаюся з журналістикою. Вистачить!
  
  Мій брат, у якого дві судимості (одна — за ненавмисне вбивство), часто каже:
  
  — Займися яким-небудь корисною справою. Як тобі не соромно?
  
  — Теж мені, вчитель знайшовся!
  
  — Я вбив людину, — каже мій брат, — і намагався спалити його труп. А ти?!
  Бібліографічна довідка
  
  Даний чотиритомне Зібрання творів Сергія Довлатова — найповніше з усіх виходили досі видань його літературної спадщини. За життя письменник від подібних масштабних проектів був далекий. Ідеальною для себе він вважав книгу, прочитываемую «за вечір». Тільки до свого п'ятдесятиріччя зважився зібрати «вибране»: п'ятнадцять оповідань. П'ять — з «Компромісу» («Шукаю людину», «Ювілейний хлопчик», «В гору», «Чиясь смерть», «Зайвий» — в «Компроміс» вони, не маючи назв, друкуються як «Компроміси» шостий, п'ятий, восьмий, одинадцятий і десятий), «Дорога в нову квартиру», шість — із «Зони» («Уявлення», «На що скаржитеся, сержант?», «Голос», «Марш самотніх», «Іноземець», «По прямій» — в «Зоні» вони, не маючи назв, друкуються після листів від 11 червня, 24 травня, 23 лютого, 19 березня, 4 лютого і 16 червня 1982 р.), три — з «Наших» («Дядько Леопольд», «Мій старший брат», «Полковник каже — люблю» — в «Наших» вони, не маючи назв, друкуються як глави четверта, дев'ята і одинадцята). Книга вийшла вже після смерті письменника з післямовою Фазіля Іскандера: Сергій Довлатов. Оповідання. М., 1991. Її тираж 50000 екз. перекриває сукупний тираж усіх книг прозаїка, виданих їм в еміграції по-російськи. З початку 1990-х довлатовские книги вийшли в Росії загальним накладом близько 1 000 000 екз. Який тираж піратських видань і таємних допечаток доводиться тільки здогадуватися.
  
  У цьому четырехтомнике надруковано практично все, що публікувалося з прози та есеїстики письменника на його батьківщині після 1988 року, коли був перерваний тривав десять років заборона на появу творів Довлатова в радянській подцензурной друку. Але тепер сам автор жодного свого тексту, опублікованого в СРСР до 1978 р., у пресі бачити не бажав. Джерелом будь-яких републикаций можуть бути книги або періодика, що виходили за кордоном і підготовлені самим автором. З вітчизняних видань «канонічним» на сьогоднішній день є справжній чотиритомник.
  
  У заповіті Довлатова заборона на публікацію яких би то ні було його текстів, створених ним в СРСР, обумовлений спеціально, а упорядника цього видання автор писав 2 грудня 1988 р.: «Всюди валяються мої давні рукописи, застарілі, не варті уваги та ін. Саме дике, якщо щось з цього мотлоху просочиться в пресу, це багато гірше усілякого невизнання». Тим не менше ми включили в перший том цього видання початкові три розділи, складені з творів, що виникли під час перебування письменника на батьківщині. Але і тут не ухилилися від прямих вказівок автора «...допускати до друку або що-то з моїх книжок, або те, що отримано від мене особисто, выправлено і підготовлено мною самим» (цитированное лист). Всі включені в ці розділи ранні твори Довлатова заново їм переписані або відредаговані. У художньому відношенні деякі з них, наприклад оповідання «Дорога в нову квартиру» (написаний у 1968 р., опублікований в 1979 р., потім увійшов у збірник 1987 р. «Подання» і, нарешті, в підсумкове зібрання шедеврів), не поступаються творам емігрантського періоду. Їх віднесення до «ранньої прози» означає лише, що обрані в даному випадку прозаїком колізії були вже використані ним до 1978 р. При послідовному читанні усього, написаного Довлатовим, потрібно враховувати те обставина, що він весь час тримав у пам'яті створене ним насамперед, постійно поліпшував старі речі або, навпаки, запозичив з них подробиці для нових сюжетів. Багато епізоди в його прозі є «бродячими», але в різних контекстах вони можуть відігравати різну роль, часом прямо протилежну тій, що призначалася спочатку їм.
  
  Порівняно з прижиттєвими виданнями у цьому Зібранні творів уніфіковано згідно сучасним граматико-синтаксичних вимогам написання окремих слів (наприклад, назви марок автомобілів тощо), у Довлатова в різних виданнях написаних по-різному, а також приведено у відповідність з нормою пунктуація — у тих випадках, коли відхилення від норми не має додаткової авторської смислового навантаження.
  
  Наводимо перелік прижиттєвих російських книг Довлатова, включивши до нього і видання 1990-1991 рр., що вийшли посмертно, але редактура яких з автором було погоджено:
  
  Невидима книга. — Ann Arbor: Ardis, 1977.
  
  Соло на ундервуді: Записні книжки. — Paris: Третя хвиля, 1980.
  
  Компроміс. — Нью-Йорк: Срібний вік, 1981.
  
  Зона: Записки наглядача. — Ann Arbor: Ермітаж, 1982.
  
  Заповідник. — Ann Arbor: Ермітаж, 1983.
  
  Марш одиноких. — Holyoke: New England Publishing Co, 1983.
  
  Наші. — Ann Arbor: Ардіс, 1983.
  
  Соло на ундервуді: Записні книжки. — 2-е изд., дод. — Holyoke: New England Publishing Co, 1983.
  
  Демарш ентузіастів (співавт. Ст. Бахчанян, Н.Сагаловский). — Париж: Синтаксис, 1985.
  
  Ремесло: Повість у двох частинах. — Ann Arbor: Ардіс, 1985.
  
  Іноземка. — New York: Russica Publishers, 1986.
  
  Валізу. — Tenafly: Ермітаж, 1986.
  
  Подання. — New York: Russica Publishers, 1987.
  
  He тільки Бродський: Російська культура в портретах і анекдотах (співавт. М. Волкова). — New York: Слово — Word, 1988.
  
  Записні книжки. — New York: Слово — Word, 1990.
  
  Філія. — New York: Слово — Word, 1990.
  
  Заповідник. — Л.: Василівський острів, 1990.
  
  Зона. Компроміс. Заповідник. — М.: ПІК, 1991.
  
  Ремесло. Наші. — Л.; Таллінн: Домашня бібліотека «Зірки», б.р. (1991).
  
  Оповідання. — М.: Renaissance, 1991.
  Про творах першого тому збірника «Демарш ентузіастів»
  
  У збірнику беруть участь, крім Довлатова, ще двоє близьких йому по духу, опинилися, як і він, в еміграції авторів: художник і майстер алогічного афоризму Вагрич Бахчанян і поет, сатирик і пародист Наум Сагаловский. Ось їх преамбула до видання:
  
  «Цю книгу написали і оформили троє старих приятелів.
  
  Що їх об'єднує? Багато. По-перше, безідейність. Взаємні творчі претензії. А головне — ненависть до всіляких об'єднань.
  
  Всі троє люблять посміятися. Особливо — в невідповідні хвилини.
  
  Всі троє схильні до зневіри. Особливо — на тлі масового веселощів.
  
  Всі троє з ентузіазмом марширують. Але кожен марширує по-своєму».
  
  Розповіді Довлатова, що ввійшли в цей збірник, писалися в середині шістдесятих. Практично це перші речі автора, з задоволенням читавшиеся їм на публіці і рассылавшиеся в різні видання. Точна датування їх написання неможлива: вони знаходилися у Довлатова в перманентній доопрацювання. Друкується за збірником «Демарш ентузіастів».
  Дві сентиментальні історії
  
  Назва розділу дано нами і є контамінацією двох авторських підзаголовків: «Сентиментальний детектив» («Ослик повинен бути худим») і «Сентиментальна повість» («Інше життя»). У 1966-1967 рр. Довлатов вирішив створити якийсь жанр «философической ахінеї», пам'яткою якого є обидві публікуються речі. Інших дослідів в цьому жанрі не було: автор зрозумів, що не в природі його обдарування — відступати від досягнень «побутового реалізму». «Інше життя» спочатку називалася «Відображення в самоварі», друкується за журн. «Сім днів» (Нью-Йорк, 1984, № 41-42). «Ослик повинен бути худим» друкується за еженед. «Новий американець» (Нью-Йорк, 1980, № 30-33).
  Розповіді 1960-1970-х
  
  «Солдати на Невському» — розповідь написаний незабаром після демобілізації в 1965 р. Друкується за еженед. «Новий американець» (1980, № 44, літературний додаток № 3).
  
  Оповідання «Роль» написаний у кінці 1960-х, друкується за журн. «Точка зору» (Нью-Йорк, 1984, № 2).
  
  Оповідання «Дорога в нову квартиру» друкується за збірником «Подання».
  Розповіді 1980-х
  
  Всі розповіді цього розділу мають вже власне емігрантські сюжети і написані в Нью-Йорку. Друкуються за:
  
  «Третій поворот ліворуч» — журн. «Сім днів», 1984, № 57.
  
  «На вулиці і вдома» — відбиток з архіву вид-ва «Срібний вік», Нью-Йорк.
  
  «Зустрілися, поговорили» — журн. «Континент», Мюнхен, 1988, № 58.
  
  «Життя коротке» — журн. «Зірка», СПб., 1996, № 3 (з виправленням смисловий помилки, допущеної в прижиттєвому виданні журн. «Час і ми», Нью-Йорк, 1988, № 102).
  «Компроміс»
  
  Епізоди книги створювалися як окремі самостійні новели, не забезпечені, як правило, газетними преамбулами, які зв'язали книгу в єдине ціле при публікації «Компромісу» в 1981 р. Вони відображають журналістський досвід Довлатова, писалися з 1973-го по 1980 р., за винятком «Компромісу десятого» (оповідання «Зайвий» написаний у 1984 р. і надруковано в журн. «Грані», 1985, № 135, з присвятою: «Олександру Гроссу, нестримному російській деграданту, зайвої людини і порушнику спокою... До чого ж я хочу обезсмертити своє ім'я!..»; посвящ. відновлено зб. «Уявлення» — без останньої фрази). Друкується за вид.: Зона: Зона. Компроміс. Заповідник. М., 1991. Книга перекладена на англійську мову: The Compromise. New York: Alfred A. Knopf, 1983.
  Про книгу
  
  https://fb2.topКнига підготовлена користувачами бібліотеки . Читайте або скачивайте цю та інші книги на сайті бібліотеки безкоштовно і без реєстрації.
  
  Адреса публікації: https://fb2.top/tom-1-513268
  
  notes
  Примітки
  1
  
  Фантазія автора. Гете цього не писав.
  2
  
  Тут і надалі — явні стилістичні похибки.
Оценка: 10.00*4  Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"