Штокало Михаил : другие произведения.

Державно-церковнi вiдносини в сучаснiй Українi

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
Оценка: 4.77*4  Ваша оценка:

Змiст

С.

   Вступ 3
  
   Роздiл 1
   Держава та церква в довиборчий перiод 5
   1.1 Погляди свiтських науковцiв на державно-церковнi стосунки -
   1.2 Погляди релiгiйних дiячiв на державно-церковнi стосунки 13
  
   Роздiл 2
   Релiгiйний аспект виборчої кампанiї 22
   2.1 Офiцiйнi звернення релiгiйних органiзацiй з приводу виборiв Президента України 23
   2.2 Релiгiйнi питання в програмах кандидатiв в Президенти України 28
   2.3 Фактична участь церков у виборчому процесi 35
  
   Висновки 47
  
   Лiтература 48

Вступ

  
   Зростання останнiм часом в нашiй країнi iнтересу до релiгiйних питань, спроби осмислення ролi та мiсця релiгiї у життi окремої людини та у суспiльствi пов'язанi з дедалi зростаючим розумiнням того, що релiгiя та релiгiйнiсть є одним з нарiжних каменiв суспiльного життя особистостi, соцiальних груп та суспiльства в цiлому. Релiгiйний чинник розглядається нинi як один з провiдних у нацiонально-духовному вiдродженнi українського народу.
   Проблеми державно-церковних вiдносин в сучаснiй Українi були i залишаються в центрi пiдвищеної уваги як науковцiв, так i органiв державної влади, громадських i релiгiйних органiзацiй. Вони мають високий рiвень суспiльної актуалiзацiї. Їх осмислення в практичному, а також i в теоретичному сенсi є, на нашу думку, важливим i необхiдним. Це детермiнується тими трансформацiйними процесами, що вiдбулися i/або вiдбуваються в Українi, кiлькiсними та якiсними змiнами в релiгiйному середовищi, зростанням ролi релiгiйного фактора, а в цьому зв'язку - i потребою серйозних корекцiй системи державно-конфесiйних вiдносин, правових засад забезпечення свободи релiгiї, свободи дiяльностi релiгiйних органiзацiй. Експлiкацiя сутi сучасних вiдносин держави i релiгiйних органiзацiй, проблем свободи релiгiї, уточнення змiсту основних понять, їх структури i складають основу даної роботи.
   В середовищi вчених-суспiльствознавцiв, полiтичних та громадських дiячiв, серед усiх, хто не байдужий до проблем подальшого суспiльно-полiтичного розвитку України, триває дискусiя про перспективи становлення та розбудови громадянського суспiльства. Пiдсумовуючи характеристики, якi дають громадянському суспiльству рiзнi дослiдники, можна стверджувати, що громадянським суспiльством є така суспiльна органiзацiя, за якої iснує дiєва система захисту прав громадян вiд посягань держави. Зважаючи на те, що поодинока особистiсть є фактично беззахисною перед потужним державним апаратом, головними елементами громадянського суспiльства прийнято вважати об'єднання громадян. Тому одним з завдань даної роботи є спроба з'ясувати, чи можна вважати церкву одним iз елементiв громадянського суспiльства.
   Даючи характеристику стану державно-конфесiйних вiдносин, осмислюючи їх сутнiсть i механiзм вияву, маємо брати до уваги, що вони є одним iз видiв суспiльних вiдносин, практичною матерiалiзацiєю основних засад полiтики держави щодо релiгiї i церкви. I це, як пiдтверджує досвiд формування i реалiзацiї останньої в незалежнiй Українi, не є тип якоїсь периферiйної, маргiнальної полiтики, а суспiльнозначуща складова архiтектонiки, внутрiшньої i зовнiшньої полiтики держави.
   З огляду на нещодавнi бурхливi полiтичнi подiї структура роботи побудована за хронологiчним принципом: перший роздiл присвячено державно-церковним стосункам у довиборчий перiод, другий роздiл присвячено релiгiйному аспекту виборчої кампанiї.
   Перший роздiл складається з двох параграфiв: перший присвячено поглядам свiтських науковцiв на державно-церковнi взаємини, другий - поглядам релiгiйних дiячiв на цю проблему.
   Другий роздiл складається з трьох параграфiв: перший присвячено офiцiйним заявам релiгiйних установ з приводу виборiв Президента України, другий - релiгiйним питанням, вiдображеним в програмах кандидатiв в Президенти України, якi брали участь у першому турi виборiв; третiй параграф присвячено практичнiй участi рiзних церков у виборчих перегонах.
   У висновках представленi основнi результати дослiдження.

Роздiл 1

Держава та церква в довиборчий перiод

1.1 Погляди свiтських вчених на державно-церковнi стосунки

   Як засвiдчує iсторiя, протягом усього перiоду iснування розвитку держави й iнституалiзованих релiгiйних органiзацiй вони завжди знаходилися у певнiй системi взаємозв'язкiв, взаємовiдносин, дiалектичної взаємодiї.
   Цю систему можна розглядати як дуалiзм держави i церкви - двох незалежних, самостiйних начал. При цьому ми повиннi мати на увазi, що цi два основних суб'єкта вiдносин мають рiзну природу. Кожен з них вiдiграє в соцiумi свою особливу роль, має чiтко окреслений простiр компетенцiї, в якому реалiзує свою функцiональнiсть. Тобто (наголошую ще раз), ми розглядаємо суб'єктiв означених вiдносин не як таких, що протистоять один одному, а як внутрiшньо незалежних, самодостатнiх i взаємодiючих.
   Держава i церква використовують рiзнi засоби для досягнення своїх цiлей. Якщо для держави - це матерiальнi, економiчнi, юридичнi, силовi методи, свiтська система iдей, вимог, то релiгiйнi органiзацiї послуговуються в основному релiгiйно-моральними засобами духовного керiвництва вiруючими.
   Зауважимо, що коли ми розглядаємо проблему вiдносин держави i церкви, то слiд мати на увазi, що вона виявляє себе в системi "суспiльство - держава - церква ".
   Означена система вiдносин у релiгiєзнавчому, юридичному, полiтичному контекстах характеризується через поняття "державно-церковнi вiдносини" . Варто сказати, що у даному словосполученнi вживання термiну "церква" в науковому прочитаннi є певною мiрою некоректним. Це обумовлено тим, що сучасний релiгiйний простiр України, як i бiльшостi країн свiту, є полiконфесiйним. Тому термiн "церква" в цьому просторi не може бути використаний для iнституалiзацiйної характеристики цiлого ряду конфесiй релiгiйних напрямiв. З iншого боку, "церква" у своєму понятiйному аспектi, зокрема в християнствi, постає як "Боголюдський органiзм", як духовне явище, яке "одухотворяється Духом Божим". Отже, для характеристики названого типу вiдносин доцiльно вживати понятiйний конструкт "державно-конфесiйнi вiдносини " або "вiдносини держави i релiгiйних органiзацiй ".
   У понятiйному аспектi "державно--конфесiйнi вiдносини" можна охарактеризувати як сукупнiсть законодавчо врегульованих i закрiплених форм, принципiв, взаємозв'язкiв, взаємовiдносин, що склалися мiж: їх суб'єктами - державними владними iнститутами та iнституалiзованими релiгiйними утвореннями (церква, релiгiйне об'єднання, деномiнацiя, релiгiйний центр, релiгiйна громада, духовний навчальний заклад тощо). Тобто, означенi вiдносини характеризують рiвень, глибину взаємин влади i релiгiйних органiзацiй, ступiнь їх iнтеграцiї або дезiнтеграцiї, спiвпрацi.
   Важливою при визначення характеру, змiсту цього типу вiдносин є необхiднiсть врахування iсторичного, соцiально-полiтичного, культурного контекстiв, об'єктивних i суб'єктивних факторiв, що впливали i/або впливають на їх розвиток i сутнiсть.
   Таким чином, певний тип державно-конфесiйних вiдносин, який склався iсторично в тiй чи iншiй державi, є результуюча рiзних чинникiв, але насамперед вiн постає як наслiдок складного соцiально-полiтичного компромiсу.
   Вiдносини держави i релiгiйних органiзацiй будуються на певних принципах, мають свою структуру i суспiльнозначущу мету.
   В Українi - це, перш за все, принцип свiтськостi держави, який базується на конституцiйних засадах вiдокремлення церкви вiд держави, школи вiд церкви, законодавчо оформленiй "iнституцiйнiй i функцiональнiй позарелiгiйностi державної влади". Принцип свiтськостi Української держави означає також, що вона є релiгiйно та iдеологiчно незаангажованою, не пов'язує себе iз жодною з конфесiй, не виказує (принаймнi законодавчо, нормативно) свою прихильнiсть до будь-якої конфесiї, релiгiйної органiзацiї, не фiнансує їх i не втручається в канонiчну, управлiнську дiяльнiсть, органiзацiйно-структурну побудову. Тобто, держава не має нiякої компетенцiї у справах релiгiї, богослужбовiй дiяльностi релiгiйних органiзацiй.
   Свiтська держава у своїй практичнiй дiяльностi не використовує полiтичних засобiв для досягнення певних цiлей в релiгiйнiй сферi, формування цiлеспрямованого вiдношення суспiльства (позитивного чи негативного) до релiгiї та її iнститутiв, а також не послуговується можливостями, методами релiгiйних органiзацiй для досягнення певних полiтичних цiлей.
   З iншого боку - церква (релiгiйнi органiзацiї) не виконує державних функцiй i не є суб'єктом полiтичного буття, не втручається в життя держави, дiяльнiсть її органiв.
   Вiдтак держава i церква сувереннi у своїй дiяльностi i не потребують взаємного її санкцiонування.
   Вiдмзначимо, що саме принцип релiгiйно-свiтоглядної нейтральностi держави (який, до речi, визнається бiльшiстю конфесiй, релiгiйних напрямiв в Українi сущих) постає методологiчною основою її свiтськостi i в сукупностi з iншими принципами, в т.ч. забезпечення повноцiнної свободи совiстi, свободи релiгiї, уможливлює практичну реальнiсть вiльного функцiонування церкви у правовому просторi держави.
   У цьому контекстi можна погодитися з думкою вiдомого росiйського вченого, iсторика, богослова А.Карташова про те, що "тiльки як вiльна духовна спiльнота, що не пов'язана нi з яким типом держави, нi з будь-якою полiтикою, церква може в наш час здiйснювати свою велику мiсiю...", тому, що "свобода церкви в сучаснiй державi обернено пропорцiйна тiснотi її зв'язкiв з державою".
   Надзвичайно важливим в означеному аспектi є те, що дiалектика взаємовiдносин держави i релiгiйних органiзацiй безпосередньо корелюється з рiвнем i ступенем свободи релiгiї в суспiльствi. Остання виявляє себе в рамках цiєї дiалектики. Йдеться про свободу буття релiгiї в соцiумi, тобто про нормативно врегульований, вiльний вiд будь-якого силового втручання (що суперечить закону) простiр релiгiйної самореалiзацiї вiруючих (незалежно вiд їх конфесiйної належностi) та функцiональної самоактуалiзацiї релiгiйних органiзацiй. Свiтськiсть держави постає одним iз найважливiших факторiв, умов забезпечення повноцiнної свободи совiстi, свободи релiгiї як в iндивiдуальному, так i колективному вимiрi.
   В особистiсному суб'єктивно-екзистенцiальному аспектi свобода релiгiї постає як свобода вiросповiдання. Остання вказує на те, що в процесi релiгiйного самовизначення iндивiд вибирає не релiгiю взагалi, а конкретну релiгiйну парадигму, релiгiйнi цiнностi, моральнi настанови конкретного вiросповiдання. Свобода вiросповiдання, як внутрiшня свобода особистостi, не є елементом державно-церковних вiдносин, так як i вiруючий iндивiд (який є безпосереднiм учасником релiгiйних вiдносин , культової практики) не є їх суб'єктом.
   Суб'єктом цих вiдносин є лише релiгiйна органiзацiя. Остання постає як добровiльне утворення громадян-одновiрцiв, метою якого є задоволення їхнiх релiгiйних i пов'язаних з ними потреб, iнтересiв, та здiйснення необхiдної для цього вiдповiдної дiяльностi.
   В релiгiєзнавствi свобода дiяльностi релiгiйних органiзацiй характеризується через поняття "свобода церкви" (або, коректнiше, "свобода релiгiйних органiзацiй"). Це поняття характеризує ступiнь автономностi, незалежностi релiгiйних органiзацiй в богослужбовiй, культовiй дiяльностi, формуваннi свого внутрiшнього устрою, структури управлiння, їх правовий статус, можливостi вiльної реалiзацiї своєї мiсiї i тих завдань, заради яких вони i створювалися.
   Свободи церкви (а це рiзновид суспiльної свободи) є однiєю iз важливих складових структури свободи релiгiї.
   Саме поняття "свобода церкви" за своєю архiтектонiкою багато-аспектне. Структурно воно включає: свободу створення, управлiння, функцiонування релiгiйних органiзацiй; свободу богослужбової практики; свободу засновувати i утримувати без перешкод мiсця богослужiнь, культу, зборiв; свободу виховувати, навчати, призначати i замiняти свiй персонал, А згiдно своїх нормативних принципiв i канонiв; свободу запрошувати i одержувати добровiльнi фiнансовi й iншi пожертвування; свободу створювати i утримувати релiгiйнi навчальнi заклади, недiльнi школи, вiдповiднi благодiйнi, гуманiтарнi установи; свободу органiзованої мiсiонерської дiяльностi, поширення релiгiйної вiри, iнформацiї; свободу виробляти, набувати та використовувати у вiдповiдному обсязi необхiднi предмети i матерiали, пов'язанi з релiгiйними обрядами, ритуалами, в цiлому з богослужбовою практикою.
   Держава не втручається у внутрiшнє життя релiгiйних органiзацiй. Вона лише контролює ту частину їх дiяльностi, що виходить за межi чисто канонiчної, богослужбової. Ця дiяльнiсть i пов'язанi з нею проблеми (скажiмо, економiчного, фiнансового вимiру) регулюються через систему спецiальних законодавчих, нормативних актiв (закон України "Про свободу совiстi та релiгiйнi органiзацiї", Укази Президента України, постанови Кабiнету Мiнiстрiв) i загальним галузевим законодавством.
   Важливою для держави при побудовi та практичному здiйсненнi своїх вiдносин з релiгiйними органiзацiями є необхiднiсть врахування фактору полiконфесiйностi, неухильного дотримання принципу рiвностi всiх конфесiй, релiгiйних напрямiв перед законом i, що найголовнiше, засад справедливостi.
   В контекстi свободи буття релiгiйних органiзацiй принцип їх рiвностi перед законом є одним iз визначальних. Вiн постає як рiвна "мiра регуляцiї свободи i справедливостi", тобто йдеться про "рiвнiсть вiльних i незалежних суб'єктiв права в загальному масштабi, єдинiй нормi i рiвною мiрою".
   Держава у вiдносинах з релiгiйними органiзацiями має своїми практичними дiями стверджувати егалiтарнiсть перед законом усiх без винятку конфесiй, без огляду на їх традицiйнiсть, чисельнiсть, час заснування i походження.
   Закон акцентує увагу на тому, що всi офiцiйно зареєстрованi у вiдповiдних органах державної влади релiгiйнi органiзацiї рiвнi у своїх правах i обов'язках, умовах для здiйснення свого функцiонального впливу i конфесiйної самоактуалiзацiї у повному обсязi. Вони мають однаковi правовий статус, встановленi законами можливостi i обмеження.
   Саме поняття "правовий статус" (вiд лат. status - стан, становище) характеризує становище юридичної особи - суб'єкта i об'єкта правових вiдносин (релiгiйнi органiзацiї), ступiнь i межi їх свободи, функцiонально-рольових можливостей в правовому просторi держави. Закон визначає, що набуття правового статусу, правоздатностi юридичної особи релiгiйною органiзацiєю здiйснюється в результатi реєстрацiї нею свого статуту у вiдповiдних органах державної влади.
   Реєстрацiя не є обов'язковою. Однак це не формальний акт. Його наслiдком є те, що держава бере на себе певнi юридично оформленi обов'язки щодо зареєстрованої релiгiйної органiзацiї: визнає, гарантує, захищає i охороняє її права. З iншого боку - релiгiйна органiзацiя, набуваючи визначеного законом правового статусу, правоздатностi, бере на себе певнi зобов'язання щодо дотримання закону i певних норм дiяльностi в правовому просторi держави.
   Вiдзначимо, що правовi засади свободи буття релiгiйних спiльнот знаходяться в нерозривному зв'язку iз свободою вiросповiдання й iншими правами вiруючих. Порушення, iгнорування прав релiгiйних органiзацiй - це є одночасно i порушення прав вiруючих. Тому чiтке дотримання i поважання статусу релiгiйних органiзацiй, їх прав i суверенiтету у сферi їхньої дiяльностi є одним iз ключових у системi державно-конфесiйних вiдносин.
   Рiвнiсть релiгiйних органiзацiй перед законом корелюється з рiвною мiрою обмеження їх дiяльностi, що постає необхiдним у демократичному суспiльствi. Аналiз показує, що цi обмеження зведенi до мiнiмуму, вiдповiдають за своєю суттю мiжнародним стандартам i вимогам з цих питань. Такого роду обмеження, якi встановлюють iз необхiдностi забезпечення безпеки держави, моральних засад людей (вiруючих i невiруючих), їх здоров'я i свободи, не є перешкодою вiльнiй i повноцiннiй дiяльностi релiгiйних органiзацiй, виконанню ними своєї мiсiї, релiгiйнiй самореалiзацiї вiруючих.
   Сфера державно-конфесiйних вiдносин надзвичайно широка i багатогалузева. Вона стосується рiзних аспектiв буття релiгiйних органiзацiй: соцiальний, культурно-освiтнiй, мiжнародний, економiчний тощо.
   Релiгiйнi органiзацiї мають право на здiйснення багатьох видiв позарелiгiйної дiяльностi, в т.ч. економiчної, якщо її результати використовуються на релiгiйнi цiлi. Держава сприяє цiй дiяльностi, зокрема благодiйницькiй, спiвпрацює з релiгiйними спiльнотами у справi збереження iсторико-культурної спадщини, пiдтримує iншi суспiльно-значущi зусилля їх.
   У нашiй державi утворена i дiє система державно-правового забезпечення свободи вiросповiдання, свободи релiгiйних органiзацiй. Вона постає як комплекс взаємозв'язаних i взаємодiючих нормативно-правових передумов, юридичних засобiв та загально-соцiальних умов, якi є сукупнiстю можливостей для повноцiнної реалiзацiї свободи релiгiї, її охорони i захисту.
   В структуру цiєї системи входять також юридичнi гарантiї забезпечення свободи релiгiї, вiльної дiяльностi релiгiйних органiзацiй. За своїм змiстом гарантiї - це сукупнiсть юридичних, соцiально-економiчних засобiв, завдячуючи яким ефективне здiйснення, захист права на свободу релiгiї (в особистiсному i колективному вимiрi) стає повсякденною реальнiстю. Головне їх функцiональне призначення - це створення державою вiдповiдних умов i надання кожному суб'єкту права на свободу релiгiй рiвних юридичних можливостей, щоб забезпечити практичну реалiзацiю означеного права в життєво необхiдному обсязi.
   Вiдзначимо, що складовi структури системи державно-правового забезпечення свободи релiгiй за своєю функцiонально службовою спрямованiстю спiввiдноснi з двома взаємопов'язаними сферами буття свободи релiгiї - iндивiдуальнiстю i спiльнотою.
   Кожна з цих сфер дiї юридичного механiзму забезпечення свободи релiгiї, свободи дiяльностi релiгiйних органiзацiй знаходиться в "гравiтацiйному полi" вiдповiдних конституцiйно-правових норм i положень. В Українi (в рамках названої системи) створена законодавча база соцiально-економiчних умов для уможливлення вiльної дiяльностi релiгiйних органiзацiй.
   У системi державно-конфесiйних вiдносин важливою також постає проблема справедливостi. Зрозумiло, що принцип рiвностi релiгiйних органiзацiй перед законом конституює юридичну (формальну) рiвнiсть. А остання не завжди адекватна фактичнiй рiвностi.
   В усьому розмаїттi конфесiй, релiгiйних напрямiв, рухiв є такi, що за кiлькiстю своїх адептiв, матерiально-фiнансовими i функцiональними можливостями переважають iншi релiгiйнi органiзацiї. їхнi роль, вплив на розвиток духовностi в суспiльному вимiрi є значними.
   Однак це не означає, що цi конфесiї (в Українi - це православнi, католицька, греко-католицька i протестантськi церкви) мають якiйсь особливий статус i права в порiвняннi з iншими. Закон цього не передбачає, хоча є спроби окремих полiтичних сил провести таку градацiю серед релiгiйних органiзацiй. Зрозумiло, що такий пiдхiд лише зашкодив би справi стабiльностi, злагоди i миру в суспiльствi. I хоча ми маємо чимало фактiв, якi засвiдчують, що керiвництво держави частiше зустрiчається з iєрархами означених церков, а спiвробiтництво держави з ними є активнiшим, це не є ознакою того, що ущемляються права, iнтереси i можливостi iнших релiгiйних спiльнот. Це не є виявом дискримiнацiї щодо них, звуженням параметрiв свободи їх буття в соцiумi. Однак на регiональному рiвнi окремi релiгiйнi органiзацiї мають певнi пiльги. їм протегують мiсцевi органи влади. Це особливо проявляється при вiдведеннi земельних дiлянок пiд будiвництво культових споруд, наданнi пiльг в оподаткуваннi, а також в активному сприяннi мiсiонерськiй i доброчиннiй дiяльностi цих релiгiйних органiзацiй у вiдсутностi будь-яких заходiв з боку мiсцевих органiв влади щодо мiнiмiзацiї спроб клерикалiзацiї окремих сфер суспiльного буття.
   Це є пряме iгнорування закону, принципу рiвностi релiгiйних органiзацiй в законодавчому полi держави, порушенням засад свободи релiгiї, церкви. Зрештою це є iгноруванням принципу справедливостi в сферi державно-конфесiйних вiдносин. Адже вияв несправедливостi, перш за все, пов'язаний з порушенням прав або ж їх нехтуванням. Справедливiсть в означеному нами контекстi постає як "мета-принцип-вимога", щоб норми, якi визначають змiст державно-конфесiйних вiдносин i вiдповiдних дiй держави, а головне, щоб практичнi кроки останньої були адекватнi вимогам закону, чiтко корелювалися з принципами права на свободу релiгiї як окремих iндивiдiв, так i релiгiйних спiльнот.
   Таким чином, забезпечення принципу справедливостi у вiдносинах держави i релiгiйних органiзацiй, їх рiвностi в можливостях i перед законом -- не тiльки сумiсне зi свободою релiгiї, але є надзвичайно важливим для самого її iснування. [1]
   У резолюцiї мiжнародної науково-практичної конференцiї "Актуальнi питання соцiально значущої дiяльностi церков i релiгiйних органiзацiй в Українi сказано таке. Ми, учасники Мiжнародної науково-практичної конференцiї "Актуальнi питання соцiально значущої дiяльностi церков i релiгiйних органiзацiй в Українi" дiйшли згоди в тому, що триваючий складний процес побудови демократичного громадянського суспiльства в Українi вимагає якомога бiльш iнтенсивного дiалогу мiж державою i Церквою, в якому сторони повиннi бути сильними та рiвноправними учасниками.
   Питання релiгiйної соцiальної дiяльностi, освiти та виховання ми розглядаємо в контекстi європейського вибору України. Це означає усвiдомлення нею власних християнських коренiв, котрi сягають початкiв її державностi, освiти, культури - всiх, без винятку, сторiн суспiльного буття, а також вiдданiсть принципам релiгiйної свободи i прав людини, полiтичного i культурного плюралiзму. На нашiй землi протягом вiкiв поруч проживали i плекали свої традицiї християнськi, iудейськi та мусульманськi релiгiйнi спiльноти. Свiдченнями тому є численнi пам'ятки храмiв i церковної письменностi, богословських шкiл i релiгiйних наукових установ, творiв сакрального мистецтва i незлiченнi iмена святих та праведникiв.
   Складнi процеси глобалiзацiї є викликом для всiх вiруючих громадян нашої держави, якi повиннi спiльними зусиллями пiдносити рiвень духовностi суспiльства його релiгiйної культури, утверджувати цiнностi родинного життя, любовi до ближнього, милосердя, громадянської вiдповiдальностi та суспiльної злагоди.
   Українське законодавство забезпечує рiвнi права для всiх громадян, незалежно вiд їхнього свiтогляду, проте Держава має пiдтримувати i захищати релiгiйнi та культурнi форми життя своїх громадян. В умовах демократичного громадянського суспiльства Держава частково доручає Церквi в опiку певнi сфери вiдповiдальностi, насамперед, в дiлянцi соцiального служiння освiти, i надає Церквi вiдповiдну пiдтримку. Виходячи iз цього учасники конференцiї вважають, що успiшний розвиток українського суспiльства вимагає наступних дiй.
   1. Правова база церковно-державних вiдносин в галузi соцiального служiння потребує вдосконалення та приведення у вiдповiднiсть з вимогами демократичного громадянського суспiльства та мiжнародно-правовими актами, що ратифiкованi Україною. Для забезпечення реалiзацiї конституцiйних прав Церков i релiгiйних органiзацiй України на соцiальну дiяльнiсть та релiгiйне виховання необхiдно:
   1.1. 3 урахуванням iснуючого досвiду й надалi на засадах партнерських взаємовiдносин держави i Церкви полiпшувати спiвпрацю з релiгiйними органiзацiями у сферi соцiального захисту та охорони здоров'я населення, оздоровлення дiтей з регiонiв постраждалих внаслiдок аварiї на ЧАЕС, в межах чинного законодавства сприяти благодiйницькiй дiяльностi Церкви, надавати їй сприяння в отриманнi та безподатковому митному оформленнi вантажiв гуманiтарної допомоги для проведення масових благодiйних акцiй, спрямовувати цю допомогу на матерiально-побутове та медичне обслуговування громадян, якi потребують соцiальної опiки.
   1.2. Внести змiни i доповнення в чинне законодавство України, яке регулює функцiонування та розвиток системи освiти в Українi, з метою надання можливостей для створення i дiяльностi релiгiйних та загальноосвiтнiх навчальних закладiв конфесiйного пiдпорядкування.
   1.3. Розробити та затвердити державнi вимоги щодо порядку лiцензування, атестацiї та акредитацiї вищих i середнiх спецiальних богословських (релiгiйних) освiтнiх закладiв та загальноосвiтнiх навчальних закладiв конфесiйного пiдпорядкування на умовах виконання ними державного стандарту та включити такi релiгiйнi i загальноосвiтнi навчальнi заклади конфесiйного пiдпорядкування, що вiдповiдають визначеним умовам, до єдиної державної системи освiти.
   1.4. Привести у вiдповiднiсть законодавчу базу, з метою надання загальноосвiтнiм та iншим релiгiйним навчальним закладам конфесiйного пiдпорядкування рiвних можливостей з недержавними навчальними закладами подiбного типу, у сферi соцiального захисту учнiв, студентiв та викладачiв, фiнансово-господарського та матерiально-технiчного забезпечення.
   1.5. Мiнiстерству освiти i науки спiльно з представниками церков i релiгiйних органiзацiй утворити комiсiю або включити представникiв церков i релiгiйних органiзацiй у дiючi комiсiї для перегляду програм та пiдручникiв, в яких, поруч з наявними, мають бути вiдображенi й iншi iснуючi науковi теорiї.
   Ми усвiдомлюємо, що саме на нас, представниках Церков, наукових установ i громадських органiзацiй, якi найбiльшою мiрою розумiють значущiсть духовних засад для соцiальної моралi i майбутнього нашої країни, лежить головна вiдповiдальнiсть за успiшне розв'язання цього завдання. Водночас, ми розглядаємо соцiально значущу дiяльнiсть Церков i релiгiйних органiзацiй як загальносуспiльну справу, яка значною мiрою сприятиме загальному благу i сподiваємося на всебiчну пiдтримку наших зусиль з боку Держави, громадських органiзацiй, всiх тих, кому не байдужа доля України [10].

1.2 Погляди релiгiйних дiячiв на державно-церковнi стосунки

   Церква як боголюдський органiзм має не тiльки таємничу суть, непiдвладну стихiям миру, але i iсторичну складову, що входить в зiткнення i взаємодiю iз зовнiшнiм свiтом, зокрема з державою. Держава, яка iснує для того, що влаштувало мирського життя, також стикається i взаємодiє з Церквою. Взаємовiдношення держави i послiдовникiв дiйсної релiгiї змiнювалися в ходi iсторiї.
   У стародавньому Iзраїлi до перiоду Царств iснувала єдина в iсторiї справжня теократiя, тобто богоправлiння. Проте у мiру видалення суспiльства вiд слухняностi Богу як улаштовувачу мирських справ люди почали замислюватися про необхiднiсть мати земного володаря. Господь, приймаючи вибiр людей i санкцiонуючи нову форму правлiння, в той же час жалкує про залишення ними богоправлiння: "I сказав Господь Самуїлу: послухай голоси народу у всьому, що вони говорять тобi; бо не тебе вони вiдкинули, але вiдкинули Мене, щоб Я не царював над ними... Отже послухай голоси їх; только представ їм i оголоси їм має рацiю пануючи, який царюватиме над ними" (1 Цар. 8. 7,9). Таким чином, виникнення земної держави повинне бути що розумiється не як спочатку боговстановлена реальнiсть, але як надання Богом людям можливостi влаштовувати своє суспiльне життя виходячи з їх вiльного волевиявлення, з тим, щоб таке влаштувало, що є вiдповiддю на спотворену грiхом земну реальнiсть, допомагало уникнути ще бiльшого грiха через протидiю йому засобами мирської влади.
   Син Божий, що володарює землею i Небом (Мф. 28. 18), через втiлення пiдпорядкував Себе земному порядку речей; покорявся Вiн i носiям державної влади. У вiдповiдь на спокушаючi питання фарисея про дозволенiсть давати подати кесарю Рятiвник сказав: "Вiддавайте кесарево кесарю, а Божє Богу" (Мф. 22. 21).
   Розкриваючи учення Христове про правильне вiдношення до державної влади, апостол Павло писав: "Всяка душа та буде покiрна вищим властям; бо немає влади не вiд Бога iснуючi ж властi вiд Бога встановленi. Тому що опирається владi опирається Божому встановленню; а що опираються самi накличуть на себе засудження. Бо начальницькi страшнi не для добрих справ, але для злих. Чи хочеш не боятися влади? Роби добро, i одержиш похвалу вiд неї; бо начальник є Божа слуга, тобi на добро. Якщо ж робиш зло, бiйся, бо вiн недаремно носить меч: вiн Божа слуга, месник в покарання що робить зле. I тому потрiбно покорятися не тiльки iз страху покарання, але i по совiсть. Для цього ви i податi платите, бо вони Божiї служителi, цим самi постiйнi зайнятi. Отже вiддавайте всякому належне: кому подати, подати; кому оброк, оброк; кому страх, страх; кому честь, честь" (Рим. 13. 1-7).
   Ту ж думку виразив i апостол Петро: "Отже будьте покiрнi всякому людському начальству, для Панове: чи паную, як верховнiй владi, чи правителям, як вiд нього посиланим для покарання злочинцiв i для заохочення тих, що роблять добро, - бо така є воля Божiя, щоб ми роблячи добро, загороджували вуста неуцтву божевiльних людей, - як вiльнi, не як що вживають свободу для прикриття зла, але як рабинi Божiї" (1 Петро. 2. 13-16).
   III.2. Падiння Адама принесло в свiт грiхи i пороки, що потребували суспiльної протидiї, - першим з таких було вбивство Каїном Авеля (Побут. 4. 1-16). Люди, розумiючи це, у всiх вiдомих суспiльствах почали встановлювати закони, що обмежують зло i що пiдтримують добро. Держава як необхiдний елемент життя в зiпсованому грiхом свiтi, де особа i суспiльство потребують огорожi вiд небезпечних проявiв грiха, благословляється Богом. В той же час необхiднiсть держави витiкає не безпосередньо з волi Божiєй про первозданного Адама, але з наслiдкiв грiхопадiння i iз згоди дiй po обмеженню панування грiха в свiтi з Його волею. Священне Писання закликає владу iмущих використовувати силу держави для обмеження зла i пiдтримка добра, в чому i бачиться етичний сенс iснування держави (Рим. 13. 3-4). Церква не тiльки наказує своїм чадам покорятися державнiй владi, незалежно вiд переконань i вiросповiдання її носiїв, але i молитися за неї, "щоб проводити нам життя тиху i безтурботну у всякому благочестi i чистотi" (1 Тiм. 2. 2). Одночасно християни повиннi ухилятися вiд абсолютизацiї влади, вiд невизнаннi меж її чисто земнiй, часовiй i скороминущiй цiнностi, обумовленiй наявнiстю в свiтi грiха i необхiднiстю його заборони. За вченням Церкви, сама влада також не має права абсолютизувати себе, розширюючи свої межi до повної автономiї вiд Бога i встановленого Ним порядку речей, що може привести до зловживань владою i навiть до обожнювання володарiв. Держава, як i iншi людськi установи, нехай навiть i направленi на благо, може мати тенденцiю до перетворення в самодостатнiй iнститут. Численнi iсторичнi приклади такого перетворення показують, що в цьому випадку держава втрачає своє справжнє призначення.
   III.3. У взаємновiдносинах мiж Церквою i державою повинна враховуватися вiдмiннiсть їх pryrod. Церква заснована безпосередньо Самим Богом - Господом нашим Iсусом Христом; боговстановленiсть державної влади виявляє себе в iсторичному процесi опосередковано. Метою Церкви є вiчний порятунок людей, мета держави полягає в їх земному благополуччi. "Царство Моє не вiд миру сього" - говорить Рятiвник (Iн. 18. 36). "Цей мир" частково покоряється Богу, частково ж, i головним чином, Avtonomyzyruet себе вiд власного Творця i Панове. У тому ступенi, в який свiт не пiдкоряється Богу, вiн пiдкоряється "батьковi брехнi" сатанi i "в злi лежить" (Iн. 8. 44; 1 Iн. 5. 19). Церква ж - "тiло Христове" (1 Кори. 12. 27), "стовп i затвердження Iстини" (1 Тiм. 3. 15) - в своїй таємничiй сутi не може мати в собi нiякого зла, нi тiнi тьми. Оскiльки держава є частина "миру цього", воно не має частини в Царствi Божiєм, бо там, де Христос "все i у всьому" (Кол. 3. 11), немає мiсця примушенню, немає mesта зiставленню людського i Божiя, а отже, немає там i держави.
   Як правило, держава усвiдомлює, що земне благоденствування немислимо без дотримання певних етичних норм - тих самих, якi необхiднi i для вiчного порятунку людини. Тому завдання i дiяльнiсть Церкви i держави можуть спiвпадати не тiльки в досягненнi чисто земної користi, але i в здiйсненнi рятiвної мiсiї Церкви. Не можна розумiти принцип свiтськостi держави як що означає радикальне витiснення релiгiї зi всiх сфер життя народу, усунення релiгiйних об'єднань вiд участi в рiшеннi суспiльно значущих завдань, позбавлення їх права давати оцiнку дiям властей. Цей принцип припускає лише вiдоме роздiлення сфер компетенцiї Церкви i влади, невтручання їх у внутрiшнi справи один одного. Церква не повинна брати на себе функцiї, що належать державi: протистояння грiху шляхом насильства, використання мирських владних повноважень, ухвалення на себе функцiй державної влади, що припускають примушення або обмеження. В той же час Церква може звертатися до державної влади з проханням або закликом спожити владу в тих або iнших випадках, проте право рiшення цього питання залишається за державою. Держава не повинна втручатися в життя Церкви, в її управлiння, вiровчення, лiтургiйне життя, духовну практику i так далi, рiвно як i взагалi в дiяльнiсть канонiчних церковних установ, за винятком тих сторiн, якi припускають дiяльнiсть як юридичну особу, неминуче вступаючу у вiдповiднi вiдносини з державою, його законодавством i владними органами. Церква чекає вiд держави пошани до її канонiчних норм i iнших внутрiшнiх встановлень.
   III.4. Держава при симфонiчних вiдносинах з Церквою шукає у неї духовної пiдтримки, шукає молитви за себе i благословення на дiяльнiсть, направлену на досягнення мети, службовцiв благополуччю громадян, а Церкву одержує вiд держави pomosch' в створеннi умов, сприятливих для проповiдi i для духовного обгодовування своїх чад, що є одночасно громадянами держави.
   III.5. Маючи рiзнi природи, Церква i держава використовують рiзнi засоби для досягнення своєї мети. Держава спирається в основному на матерiальну силу, включаючи силу примушення, а також на вiдповiднi свiтськi системи iдей. Церква ж має в своєму розпорядженнi релiгiйно-етичнi засоби для духовного керiвництва i для придбання нових чад. Церква непогрiшимо проповiдує Христову Iстину i викладає людям етичнi заповiдi, витiкаючи вiд Самого Бога, а тому не владна зрадити що-небудь в своєму ученнi. Не владна вона i замовкнути, припинити проповiдування iстини, якi б iншi учення нi наказували або нi розповсюджувалися державними iнстанцiями. У даному вiдношеннi Церква абсолютно вiльна вiд держави. Ради безперешкодного i внутрiшньо вiльного проповiдування iстини Церква не раз в iсторiї терпiла гонiння вiд ворогiв Христа. Але i гнана Церква покликана з терпiнням переносити гонiння, не вiдмовляючи державi, переслiдуючiй її, в лояльностi. Правовий суверенiтет на територiї держави належить його властям. Отже, вони i визначають юридичний статус Помiсної Церкви або її части, надаючи їм можливiсть необмеженого виконання церковної мiсiї або обмежуючи таку можливiсть. Державна влада тим самим перед лицем Вiчної Правди виносить суд про себе самiй i врештi-решт передрiкає свою долю. Церква зберiгає лояльнiсть державi, але вище за вимогу лояльностi коштує Божественна заповiдь: здiйснювати справу порятунку людей в будь-яких умовах i за будь-яких обставин. Якщо влада примушує православних вiруючих до вiдступу вiд Христа i Його Церкви, а також до грiховних, душешкiдливим дiянням, Церква повинна вiдмовити державi в покорi. Християнин, слiдуючи велiнню совiстi, може не виконати велiння влади, що примушує до тяжкого грiха. У разi неможливостi покори державним законам i розпорядженням влади з боку церковної Повноти, церковне Священоначалiє пiсля належного розгляду питання може зробити наступнi дiї: вступити в прямий дiалог з владою з виниклої проблеми; призвати народ застосувати механiзми народовладдя для змiни законодавства або перегляду рiшення влади; звернутися в мiжнароднi iнстанцiї i до свiтової громадської думки; звернутися до своїх чад iз закликом до мирної громадянської непокори.
   III.6. Поява принципу свободи совiстi - свiдоцтво того, що в сучасному свiтi релiгiя з "загальної справи" перетворюється на "приватну справу" людини. Сам пiсля себе цей процес свiдчить про розпад системи духовних цiнностей, втратi спрямованостi до порятунку в бiльшiй частинi суспiльства, що затверджує принцип свободи совiстi. Якщо спочатку держава виникла як iнструмент твердження в суспiльствi божественного закону, то свобода совiстi остаточно перетворює державу на виключно земний iнститут, що не зв'язує себе релiгiйними зобов'язаннями. Затвердження юридичного принципу свободи совiстi свiдчить про втрату суспiльством релiгiйних цiлей i цiнностей, про масову апостасiю i фактичнiй iндиферентностi до справи Церкви i до перемоги над грiхом. Але цей принцип виявляється одним iз засобiв iснування Церкви в безрелiгiйному свiтi, що дозволяє їй мати легальний статус в секулярнiй державi i незалежнiсть вiд iнаковiруючих або невiруючих шарiв суспiльства. Релiгiйно-свiтоглядний нейтралiтет держави не суперечить християнському уявленню про покликання Церкви в суспiльствi. Проте Церква повинна указувати державi на неприпустимiсть розповсюдження переконань або дiй, ведучих до встановлення суцiльного контролю за життям особи, її переконаннями i вiдносинами з iншими людьми, а також до руйнування особистої, сiмейної або суспiльної моральностi, образи релiгiйних вiдчуттiв, нанесенню збитку культурно-духовної самобутностi народу або виникнення загрози священному дару життя. У здiйсненнi своїх соцiальних, добродiйних, освiтнiх i iнших суспiльно значущих програм Церква може розраховувати на допомогу i сприяння держави. Вона також має право чекати, що держава при побудовi своїх вiдносин з релiгiйними об'єднаннями враховуватиме кiлькiсть їх послiдовникiв, їх мiсце у формуваннi iсторичної культурної i духовної зовнiшностi народу, їх цивiльну позицiю.
   III.7. Форма i методи правлiння багато в чому обумовлюються духовним i етичним станом суспiльства. Знаючи це, Церква приймає вiдповiдний вибiр людей або принаймнi не опирається йому. При суддiвствi - суспiльному устрої, описаному в Книзi Суддiв, - влада дiяла не через примушення, а силою авторитету, причому авторитет цей повiдомлявся Божественною санкцiєю.
   При монархiї влада залишається богоданною, але для своєї реалiзацiї використовує вже не стiльки духовний авторитет, скiльки примушення.
   Сучаснi демократiї, в тому числi монархiчнi за формою, не шукають божественної санкцiї влади. Вони вдають iз себе форму влади в секулярном суспiльствi, що припускає право кожного дiєздатного громадянина на волевиявлення за допомогою виборiв. Змiна владної форми на бiльш релiгiйно вкорiнену без одухотворення самого суспiльства неминуче звироднiє в брехню i лицемiрство, знесилить цю форму i знецiнить її в очах людей. Проте не можна зовсiм виключити можливiсть такого духовного вiдродження суспiльства, коли релiгiйно вища форма того, що державного влаштувало стане природною. У умовах же рабства, вiдповiдно до ради апостола Павла, "якщо i можеш зробитися вiльним, то кращим скористайся" (1 Кори. 7. 21). Разом з тим, Церква повинна придiляти головну увагу не системi зовнiшньої органiзацiї держави, а стану сердець своїх членiв. Тому Церква не вважає для себе можливим ставати iнiцiатором змiни форми правлiння, а Архiєрейський Собор Росiйської Православної Церкви 1994 року пiдкреслив правильнiсть позицiї про "неперевагу для Церкви якого-небудь державного ладу, який-небудь з iснуючих полiтичних доктрин".
   III.8. Держава, зокрема свiтське, як правило, усвiдомлює своє покликання влаштовувати життя народу на початках добра i правди, пiклуючись про матерiальний i духовний добробут суспiльства. Тому Церква може взаємодiяти з державою в справах, службовцiв благу самої Церкви, особи i суспiльства. Для Церкви така взаємодiя повинна бути частиною її рятiвнiй мiсiї, охоплюючiй всестороннє пiклування про людину. Церква покликана брати участь в тому, що влаштувало людського життя у всiх областях, де це можливо, i об'єднувати вiдповiднi зусилля з представниками свiтської влади. Умовами церковно-державної взаємодiї повиннi бути вiдповiднiсть церковної участi в державних працях природi i покликанню Церкви, вiдсутнiсть державного диктату в суспiльнiй дiяльностi Церкви, незалучена Церкви тi сфери дiяльностi держави, де її працi неможливi унаслiдок канонiчних i iнших причин.
   III.9. У сучаснiй державi, як правило, є наявним роздiлення властей на законодавчу, старанну i судову; присутнi рiзнi рiвнi влади: загальнодержавний, регiональний, мiсцевий. Це визначає специфiку взаємин Церкви з властями рiзних гiлок i рiвнiв.
   Взаємини iз законодавчою владою є дiалогом Церкви i законодавцями з питань вдосконалення загальнодержавного i мiсцевого права, що має вiдношення до життя Церкви, церковно-державному sorabotnychestvu i сферам суспiльної стурбованостi Церкви. Цей дiалог стосується також ухвал i рiшень законодавчої влади, що не мають прямого вiдношення до законотворчостi.
   У контактах з виконавчою владою Церква повинна вести дiалог з питань ухвалення рiшень, що мають вiдношення до життя Церкви, церковно-державному спiвпрацюванню i сферам суспiльної схвильованостi Церкви, для чого на вiдповiдному рiвнi пiдтримується контакт з центральними i мiсцевими органами виконавчої влади, зокрема вiдповiдальними за рiшення практичних питань життя i дiяльностi релiгiйних об'єднань i за нагляд за дотриманням ними законодавства (органи юстицiї, прокуратури, внутрiшнiх справ i тому подiбне).Взаємини Церкви з судовою владою рiзних рiвнiв повиннi обмежуватися уявленням у разi потреби iнтересiв Церкви в судi. Церква не втручається в безпосереднє здiйснення судовою владою її функцiй i повноважень. Iнтереси Церкви в судi, за винятком крайньої необхiдностi, представляють миряни, уповноваженi Священоначалiєм на вiдповiдному рiвнi (Халкид. 9). Внутрiшньоцерковнi суперечки не повиннi виноситися на свiтський суд (Антiох. 12). Мiжконфесiйнi конфлiкти, а також конфлiкти з розкольниками, що не пiднiмають питань вiровчення, можуть виноситися до свiтського суду (Карф. 59).
   III.11. Щоб уникнути змiшення церковних i державних справ i для того, щоб церковна влада не набувала мирського характеру, канони забороняють клiрикам брати на себе участь в справах державного управлiння. 81-е Апостольське правило свiдчить: "Не личить єпископу, або пресвiтеру вдаватися в народне управлiння, але неупустительно биту при справах церковних". Про те ж мовиться i в 6-м Апостольському правилi, а також в 10-м правилi VII Уселенського Собору. У сучасному контекстi данi положення стосуються не тiльки виконання адмiнiстративних владних повноважень, але i участi в представницьких органах влади [12].
   В кiнцi минулого тижня в Українськiй православнiй церквi Київського патрiархату (УПЦ KP) вiдбулася помiтна подiя, а саме -- черговий Помiсний собор. Iншими словами -- засiдання найвищого керiвного органу Церкви, в якому брали участь як духовнi, так i свiтськi представники Церкви.
   Собор проаналiзував життя Церкви в сучасних умовах i прийняв ряд важливих ухвал. Лейтмотивом доповiдей iєрархiв i виступiв членiв Собору прозвучало усвiдомлення того iсторичного факту, що за тi, що пройшли роки УПЦ КП стала дiйсним втiленням заповiтної Української незалежної помiсної церкви, за яку народ, суспiльство боролися столiттями. Собором був прийнятий також оновлений Статус, який бiльше вiдповiдає сучасним реалiям.
   6 липня на засiданнi Архiєрейського собору був вибраний новий склад постiйних членiв Священного Синоду i Вищої церковної ради. Були обговоренi i схваленi Послання Помiсного собору УПЦ КП до пастирiв i вiрним Церкви, а також листи до Президента i Голови ВР.
   Чимале значення має прийнята Собором Декларацiя "Про духовне вiдродження українського суспiльства в умовах глобалiзацiї миру", яка починається словами: "Пiдносимо подячнi молитви Господовi нашому Iсусу Христу за дане нам благословення незалежного буття Української держави, яка сприяє духовному i матерiальному вiдродженню i зростанню нашого народу". У Декларацiї висловлюються, зокрема, такi думки i рекомендацiї:
   "Православна церква сприймає принцип вiддiлення Церкви вiд держави як чiтке розмежування законом функцiй обох сторiн i взаємне невтручання кожної сторони в справи чисто церковнi або державнi. Це не означає, проте, повного витiснення Церкви з суспiльних процесiв i вiддiлення Церкви не стiльки вiд держави, скiльки вiд суспiльства, суспiльного життя. Незалежна вiд держави Церква повинна стати ближче до суспiльства i виконувати своє соцiальне служiння. Вiдносини церкви i держави повиннi будуватися на основах партнерства.
   Незалежнiсть нашої держави -- дар Божий. Тому за те, як ми скористаємося цим даром, ми нестимемо вiдповiдальнiсть не тiльки перед майбутнiми поколiннями, але i перед Подавцем цього дару" [11].
   Держава i Церква - рiзнорiднi органiзацiї. Вони не повиннi нi зливатися воєдино, нi пiдмiнювати одна другу. Держава - iнститут права, порядку i викорiнення зла. Господь є Бог порядку, тому Церква застерiгає вiд тих вчень, що в iм'я мнимої свободи людини породжують хаос. Можлива й iнша крайнiсть, коли вся повнота державної влади зосереджена в руках однiєї людини чи вузько обмеженої групи людей. Така полiцейська держава, що зневажає волю людини i гiднiсть особистостi, однаковою мiрою як i анархiя, суперечить Божественному задуму про людину i державу. Церква виступає в захист людини, її гiдностi i права реалiзовувати свою цивiльну i релiгiйну свободу.
   Церква також застерiгає i проти полiтики державного протекцiонiзму щодо тiєї чи iншої релiгiї або конфесiї, надання їй статусу державної. У такiй багатонацiональнiй i багатоконфесiйнiй державi як Україна, подiбна полiтика завдасть шкоди мiжнацiональному i мiжконфесiйному миру i злагодi. Бiльше того, такий тiсний союз суперечить бiблiйному принципу подiлу сфер кесаря i Бога (Церкви), а також конституцiйному принципу вiддiлення окремих релiгiйних об'єднань вiд держави.
   Церква, безумовно, визнає виняткову роль держави у пiдтримцi порядку й справедливостi, у забезпеченнi загального блага i блага кожної людини. Вона готова, у мiру своєї компетенцiї, всiляко пiдтримувати державу в її прагненнi служити людинi. Здатнiсть держави припиняти зло i сприяти добру є для Церкви основним критерiєм її моральної оцiнки.
   Церква не вважає для себе потрiбним робити якiсь заяви з приводу державного ладу, форм державного управлiння чи ведення державних справ. Та чи iнша модель держави формується iсторично i залежить вiд традицiй народу, часу та полiтичних обставин. Християнська Церква за всю свою iсторiю пережила рiзнi форми правлiння. Однак за всiх часiв вона закликалася Богом виконувати доручення Христа - проповiдувати Євангелiє i стояти на захистi гiдностi людини. її справжня мiсiя не мала нiчого спiльного з полiтикою, усуненням певних режимiв i революцiями, але завжди була зорiєнтована на людину, захист її прав та гiдностi.
   Разом з тим, Церква завжди залишала за собою право пiклуватися про людину й пiднiмати свiй пророчий голос проти таких форм державного правлiння, при яких принижується людське гiднiсть. Церква АСД вiтає демократичнi перетворення суспiльства й української державностi, здiйсненi за останнi десятилiття.
   Адвентисти Сьомого Дня пiдтримують принцип вiдокремлення Церкви вiд держави (Див. Мф.22:21). При цьому це вiдокремлення повинне реально гарантувати свободу Церкви, а не бути фiктивне, як це мало мiсце в минулому. З iншого боку, важливо зрозумiти, що вiдокремлення Церкви вiд держави не означає її вiдокремлення вiд суспiльства.
   Церква АСД позитивно оцiнює положення ст.35 Конституцiї України: "Кожен має право на волю свiтогляду i вiросповiдання.... Церква i релiгiйнi органiзацiї в Українi вiдокремленi вiд держави, а школа - вiд церкви. Жодна релiгiя не може бути визнана державою як обов'язкова".
   Адвентисти також вважають, що держава може видавати закони, якi регулюють рiзнi сфери дiяльностi релiгiйних об'єднань. Водночас вони переконанi, що земнi влади не мають права приймати закони, що стосуються питань вiросповiдання, внутрiшнього (канонiчного) устрою релiгiйних органiзацiй, або ж такi, якi дають перевагу якiйсь iз конфесiй. Вiдповiдно, жодна конфесiя не повинна домагатися прийняття законодавства, яке забезпечує їй однобiчнi переваги. Кожного разу, коли духовнi керiвники шукали можливостi посилити свої позицiї чи домагалися впливати на суспiльство за допомогою цивiльної влади, результат був сумний. Нiяка форма релiгiйного тиску через цивiльнi влади не є богоугодна. Адвентисти так само стурбованi тим, що окремi мiнiстерства i вiдомства пiдписують угоди про спiвробiтництво з якою-небудь конфесiєю, чим виключають аналогiчну взаємодiю з iншими конфесiями, тим самим порушуючи конституцiйний принцип рiвностi релiгiйних об'єднань перед законом.
   Протягом довгих рокiв адвентисти обговорювали питання про прийнятнiсть для Церкви фiнансової пiдтримки вiд держави. З одного боку, Бiблiя застерiгає Церкву вiд союзу з державою, а з iншого, - вчить, що Господь керує серцями тих, у чиїх руках зосереджена державна влада, i що Церква не повинна вiдкидати їхню допомогу для особливого роду дiяльностi.
   Закон України "Про свободу совiстi та релiгiйнi органiзацiї" (ст.18) передбачає: "Релiгiйнi органiзацiї мають право звертатися за добровiльними фiнансовими та iншими пожертвуваннями й одержувати їх. ..."
   Вважаємо, що релiгiйнi органiзацiї могли б зробити набагато бiльше для блага суспiльства при фiнансовiй пiдтримцi держави їхньої благодiйницької та загальноосвiтньої програм, оскiльки вони тим самим беруть участь у виконаннi державних завдань. Однак така допомога може бути прийнятою, якщо вона при цьому не супроводжується обмеженнями на вiльне сповiдання й поширення вiровчення, на принципи внутрiшнього життя церкви, у тому числi самостiйне обрання нею керiвникiв своїх органiзацiй i установ i та iн. У той же час Церква переконана, що державне фiнансування не повинне прийматися з метою використання отриманих засобiв для оплати релiгiйної дiяльностi - проведення богослужiнь i євангельських програм, видання релiгiйної лiтератури, виплати заробiтної плати служителям Церкви, оскiльки цi сфери дiяльностi є чисто релiгiйними. Виняток складають випадки, коли духовне служiння вiдбувається для тих, чиє життя знаходиться пiд повним контролем держави i здiйснення такого служiння неможливо без державної участi (ВК, вiйськовi частини i т.п.). Для всiх iнших видiв дiяльностi (загальноосвiтньої, медичної, соцiальної) допомога держави для Церкви цiлком може бути прийнятною.
   Невiд'ємна складова ринкової економiки є конкурентна боротьба, в якiй перемагає найсильнiший, а слабкий зазнає поразки, що нерiдко породжує людську трагедiю. Тому Церква переконана в необхiдностi розумного поєднання вiльного ринку з державним регулюванням економiчних вiдносин за допомогою вiдповiдного законодавства. Необхiдно також бiльш ефективно використовувати науково-технiчний потенцiал й економiчнi ресурси України для вирiшення соцiально-економiчних проблем та пiдвищення рiвня життя людей.
   Приватна власнiсть об'єднує в собi два види вiдносин, в якi вступає людина: управлiння власнiстю Бога, тобто взаємини людини i Бога, й мiжлюдськi вiдносини при її використаннi. Творець схвалює обидва види цих вiдносин як законнi, що зумовлює вiдсутнiсть мiж ними протирiччя при виконаннi людиною волi Божої.
   Однак, пам'ятаючи про грiховнiсть людської природи, Церква схвалює наявнiсть законодавства, яке обмежує права приватної власностi, щоб уникнути нагромадження занадто великого багатства в одних руках, а також установлює вiдповiдне оподатковування нерухомостi [4].

Роздiл 2

Релiгiйний аспект виборчої кампанiї

   В основi проблем незалежної України в полiтичному, господарському, громадському, культурному, релiгiйному життi лежить насправдi проблема iз самовизначенням як кожного українця, так i народу в цiлому.
   Процес справжнього визначення своєї iдентичностi вимагає повноцiнної, а не обмеженої системи координат. Декларативна ж самоiдентифiкацiя переважно базується на тому, що ти спiввiдносиш себе iз чимось (нацiєю, релiгiєю, культурою...), що несе в собi позитив, а, отже, що узагальнено можна назвати "даром". Наприклад -- "працьовитий народ, який гарно спiває", або "богобоязнi люди, гостиннi i дружелюбнi", або "вiдважнi шляхетнi мужчини (козаки) i гарнi розумнi жiнки (роксоляни)". Виходячи з цього можна припустити, що результати всiма нами очiкуваних на осiнь президентських виборiв значною мiрою залежатимуть вiд того, наскiльки український виборець спроможний визначити свою iдентичнiсть у рiзних сферах.
   Проблематична самоiдентифiкацiя з конкретною Церквою. Приналежнiсть до Київської церкви (будь-то нинi УГКЦ, УАПЦ, УПЦКП) -- це асоцiацiя iз iнспiрованими Московською церквою переслiдуваннями з боку росiйської держави (як показує досвiд -- навiть коли вона має форму "комунiстичної") упродовж всього перiоду "возз'єднання". На сучасному ж етапi -- це проблема самоiдентифiкацiї з "легiтимною" УПЦМП чи зi "схизматичними" (за версiєю московських iєрархiв) українськими церквами. Цю справу ускладнює ще й те, що у багатьох наших сучасникiв релiгiйне самовизначення вiдбулося тiльки на словах. Бiльшiсть iз нас були атеїстами i втратили усвiдомлення значимостi Христових таїнств, доступ до яких дає християнська релiгiя. Багато з тих, хто хотiв повернутись "у лоно Церкви", потрапили у вир боротьби за впливовiсть конфесiй, а тому "рацiї" й iнтереси певної конфесiї багатьом людям замiнили усвiдомлення основних послань християнства. Тому люди, котрi навертаються до Бога по-справжньому, у багатьох випадках вiдходять вiд Церкви, може, не стiльки вiд самої Церкви, скiльки вiд так званих церковних справ [8].
  
   Як правило, що ближче до виборiв, то частiше виникає в промовах слово "довiра". Особливо часто це слово звучить у вустах церковникiв, якi наполягають на винятковому впливi церкви на уми громадян. При цьому вони неодмiнно посилаються на соцопитування (що, як правило, не зовсiм коректно) i "думку полiтологiв" (як правило, анонiмних). Проте навряд чи навiть найсмiливiший полiтолог на даному етапi стверджуватиме, що безпосереднi полiтичнi заклики церкви спроможнi помiтно вплинути на рiшення виборця. З огляду ж на те, що переважна бiльшiсть громадян, вiдповiдно до все тих самих соцопитувань, не визнає безпосереднього впливу церкви на свої електоральнi уподобання, у цьому тонкому питаннi церквi доводиться дiяти не стiльки за допомогою прямих закликiв голосувати за того чи iншого кандидата (або обережнiше -- за те чи iнше коло iдей), скiльки непрямими методами. Заклики, "страшилки", гасла набили оскому, i вплив церкви на результати виборiв залежить тепер бiльше вiд умiння створювати та пiдтримувати в паствi певнi настрої, iз яких i народжуються остаточнi рiшення [13].

2.1 Офiцiйнi звернення релiгiйних органiзацiй

з приводу виборiв Президента України

   26 липня 2004 року в Свято-Успенськiй Києво-Печерськiй лаврi пiд головуванням Блаженнiйшого митрополита Київського i всiєї України Володимира пройшло чергове засiдання Священного Синоду Української православної Церкви. Священний Синод направив духiвництву i мирянам спецiальне Звернення у зв'язку з майбутнiми виборами Президента України. Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви до духiвництва та мирян у зв'язку з майбутнiми виборами Президента України.
   Священний Синод Української Православної Церкви вважає доцiльним звернутися до клiру та богохранимої пастви напередоднi майбутнiх виборiв Президента України.
   Всечеснi отцi, дорогi брати i сестри! Священний Синод Української Православної Церкви вважає доцiльним звернутися до клiру та богохранимої пастви напередоднi майбутнiх виборiв Президента України. Насамперед, закликаємо вас виконати свiй громадянський обов'язок перед Батькiвщиною i взяти участь у виборах. Усiм нам треба визначитися зi своїми особистими симпатiями i вiддати голос за майбутнього лiдера нашої країни. Кожен християнин повинен розумiти, що доля держави влаштовується Господньою волею, i Промислом Божим буде визначений той, хто повинен стати до керма державної влади. Але незвiданий i незбагненний Промисел Божий здiйснюється через нас, немiчних, i тому усi ми покликанi стати Його знаряддям, посприяти Його звершенню. Закликаємо вас не слухати тих, хто переконує вiдмовитися вiд участi у виборах, якi вони неправдиво називають справою богопротивною. Бiблiя, як i вся iсторiя християнських народiв, свiдчить, що iстинно вiруючi люди завжди ставилися до обрання, як до справи глибоко промислительної i брали безпосередню участь у виборах царiв i священнослужителiв. Разом з тим, вважаємо за необхiдне нагадати, що Церква Христова - Царство не вiд свiту цього, вона повинна бути поза полiтикою, поза боротьбою партiй, а тому не може закликати суспiльство до пiдтримки якоїсь полiтичної сили чи конкретного полiтичного дiяча. Але це зовсiм не означає, що кожний iз нас, що є членами Церкви - Тiла Христового, не повинен мати власної полiтичної позицiї. Будь-який християнин вправi вiддати перевагу тому полiтиковi, якого вважає найбiльш гiдним стати на чолi держави. Нiхто не може чинити на вас тиск iз метою вплинути на ваш полiтичний вибiр. Адже через нього, зокрема, кожен з нас реалiзує даровану Господом свободу. Тому нагадуємо вам, що вiруюча людина зобов'язана визначатися, керуючись винятково власною свободою. У той же час кожен iз нас, самостiйно визначаючись з вибором, повинен пам'ятати, що свобода завжди поєднується з вiдповiдальнiстю. Це стосується i нашої полiтичної свободи, реалiзованої через особисте волевиявлення на виборах. Голосуючи за того чи iншого кандидата, ми роздiляємо разом з ним вiдповiдальнiсть за пiдсумки виборiв i полiтику, якi стануть їх наслiдком. Тому перш, нiж зробити свiй вибiр, православний християнин повинен об'єктивно оцiнити кожного з кандидатiв, виходячи, насамперед, з iнтересiв Церкви, Народу i Держави. Священний Синод Української Православної Церкви вважає своїм архiпастирським обов'язком нагадати своїм чадам: роблячи вибiр, не захоплюйтеся барвистою риторикою i гарними, але безвiдповiдальними обiцянками, на якi у наш час, як правило, дуже багатi передвиборнi кампанiї. Господь наш Iсус Христос сказав: "По їхнiх плодах пiзнаєте їх. Не кожен, хто говорить Менi: Господи! Господи! увiйде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного" (Ми. 7, 20-21). Пам'ятайте цi слова i керуйтеся ними у своєму виборi. Шукайте тих, хто намагається виконувати у своєму життi волю Божу, а не лукаво марнословить про духовнiсть. Судiть про полiтикiв за тим реальним внеском, який вони зробили в справу процвiтання України. Намагайтесь вибрати того, хто уже виявив свою чеснiсть i принциповiсть, хто довiв, що вболiває за свою державу, щиро любить свiй народ i пiдтвердив це конкретними справами. Вибирайте того, хто зумiв довести свою одностайнiсть з вами, хто поважає нашу Православну вiру i Святу Церкву. Закликаємо вас зробити свiй вибiр iз щирою молитвою за Україну i її багатостраждальний народ, уповаючи на Господа i Його Пречисту Матiр. Хай збереже нас пiд Своїм Покровом Пресвята Богородиця в цей доленосний момент iсторiї нашої земної Батькiвщини! Ми також хочемо нагадати вам, дорогi брати i сестри, що будь-який результат майбутнiх виборiв, ми, як чада Церкви Христової, зобов'язанi прийняти зi смиренням, пам'ятаючи слова апостола Павла: "Немає влади не вiд Бога; iснуючi ж властi поставленi Богом. Тому той, хто противиться владi, противиться Божому повелiнню" (Рим. 13, 1-2). Покладемо ж на Господа нашi надiї, щоб на чолi Держави став найгiднiший iз кандидатiв, щоб його старанне служiння на користь Батькiвщини i народу України принесло добрi плоди! [2]
   В кiнцi минулого тижня в Українськiй православнiй церквi Київського патрiархату (УПЦ KП) вiдбулася помiтна подiя, а саме -- черговий Помiсний собор. Iншими словами -- засiдання найвищого керiвного органу Церкви, в якому брали участь як духовнi, так i свiтськi представники Церкви.
   Одним соцiально важливих документiв Собору є "Послання Помiсного Собору УПЦ KП до боголюбивим пастирям, чесному чернецтву, всiм вiрним i до спiвгромадян". Там мовиться, серед iншого, також про вiдношення Церкви до майбутнiх виборiв президента України. Нижче приводимо декiлька положень Послання:
   "Наша Церква в цiлому схвально вiдноситься до процесiв встановлення мирних i справедливих взаємин мiж державами i пiдтримує iнтеграцiю України в європейське спiвтовариство, з яким нас об'єднує загальна християнська духовна i культурна традицiя. Разом з тим, ми вважаємо, що, не дивлячись на суспiльнi i економiчнi проблеми,
   український народ має духовнi скарби, якi можуть принести користь i для європейського спiвтовариства. З iншого боку, Україна повинна вiдкинути духовно згубнi традицiї, якими, на жаль, страждає європейське суспiльство...
   Церква вважає своїм боргом нагадати, що вищою метою iснування держави, як iнституту, встановленого Богом, є турбота про духовний стан i добробут своїх громадян. Iгнорування потреб знедолених є порушенням Божого закону, за яке виннi несуть вiдповiдальнiсть перед Богом...
   Цього року держава переживає складний процес виборiв нового Глави нашої держави. Ми, як православнi християни, повиннi пiд час виборiв виконати через голосування свiй громадський обов'язок. Кожен повинен голосувати -- вiдповiдно до свого особистого вибору. Порушення права на вiльний вибiр, яким є манiпуляцiя результатами волевиявлення народу, -- не тiльки дiяння, каране державними законами, але i зневага законом Божим. Того, хто зважиться зробити подiбне, чекає нелицемiрнiй Божий суд...
   Той, хто хоче узяти на себе грузнув служiння народу, повинен володiти не тiльки належними адмiнiстративними навиками, але i високими духовними i моральними якостями. Першим серед них повинна бути любов до свого народу i своєї держави, бажання пiклуватися про змiцнення суверенiтету, про полiтичну i економiчну незалежнiсть України, а також про пiдйом духовностi народу на основi традицiйних християнських i загальнолюдських цiнностей. Помiсний Собор УПЦ KП закликає всiх вiрних нашiй Церквi i всiх спiвгромадян узяти пiд час голосування цi критерiї за основу вибору Президента України".
   Помiсний собор УПЦ КП також ухвалив рiшення призвати всеукраїнську паству в кожне богослужiння пiдносити Господовi особливу молитовну прохання: "За справедливi вибори Роздiлу держави Українського, щоб Господь послав людям розум i нелицемiрну любов до країни нашiй i був милостивий до неправди i провинам нашим i помилував нас" [11].
   Пiвтори тисячi християн за iнiцiативою українського пастора Сандея Аделаджi зiбралися разом, щоб впродовж п'яти днiв постити i молитися за майбутнє України, повiдомляє прес-служба церкви "Посольство Боже".
   З 26 по 30 липня в Пущi-Водицi (Київ) в санаторiї УТОГ проходить п'ятиденний пост i молитва пiд керiвництвом пастора i служителiв церкви "Посольство Боже", заснованої Сандєєм Аделаджi, що живе в Українi протягом 12 рокiв. Напередоднi президентських виборiв, пiвтори тисячi чоловiк зiбралися помолитися за майбутнє українського народу.
   Основної темою молитви для християн, що зiбралися, стали майбутнi президентськi вибори.
   З 26 по 30 липня в Києвi проходить п'ятиденний, загальний церковний пост i молитва. Пiвтори тисячi чоловiк зiбралися разом, напередоднi президентських виборiв, щоб молитися за майбутнє українського народу. Окрiм пастирiв i служителiв, на цей раз з в посту беруть участь гостi iз США, Нiмеччини, Iндiї, Фiнляндiї, Голландiї, Бельгiї, Болгарiї, Польщi, Чехiї, Норвегiї, Росiї, Бiлорусiї, Казахстану.
   Основної темою молитви для християн, що зiбралися, стали майбутнi президентськi вибори. Як i бiльшiсть християн України, пастори i служителi церкви "Посольство Боже" не залишилися в сторонi вiд подiй, що вiдбуваються в країнi. Християни просять Бога про стабiльнiсть i процвiтання для України i її народу [9].
   Звернення Всеукраїнської Ради Церков i релiгiйних органiзацiй до українського народу напередоднi виборiв Президента України.
   Боголюбивi спiввiтчизники!
   Усi ми, хто звертається до Вас з iменем Господа нашого, переконанi, що мiжконфесiйний та мiжнацiональний мир, громадянський спокiй i стабiльнiсть, толерантнi взаємини, невпинне пiдвищення рiвня довiри у взаємовiдносинах держави i Церкви, релiгiйних органiзацiй є незаперечним результатом демократичного розвитку i змiцнення незалежної України.
   Український народ має унiкальну iсторичну можливiсть влаштовувати своє буття вiдповiдно до вищої правди. Держава i суспiльство здiйснюють послiдовнi кроки на шляху остаточного подолання негативної спадщини та наслiдкiв тоталiтарної полiтики минулого. релiгiйним органiзацiям повертаються їх колишнi будiвлi та майно. Вiдроджуються монастирi й церкви, костели, кiрхи, мечетi, синагоги, молитовнi будинки.
   Громадянський мир i спокiй забезпечують незворотнiсть i безперервнiсть цих процесiв, суспiльну злагоду, стабiльне зростання добробуту.
   Разом з тим, нас непокоїть нагнiтання невиправданих пристрастей навколо виборiв Президента України, намагання внести розбрат, вивести людей на вулицi задля досягнення своїх невиправданих цiлей. Очевидно, що цi спроби приреченi, але своє зле дiло - сiяння нервозностi, непевностi, невiр'я - вони можуть зробити.
   Закликаємо спiввiтчизникiв до милосердя, просимо зберiгати спокiй, не допускати проявiв ворожнечi, екстремiзму i нетерпимостi.
   Покладаємо свої надiї на громадський мир, спокiй i стабiльнiсть у суспiльствi. Молимося разом з Вами за подальший розвиток i змiцнення рiдної України!
   Звернення пiдписали: Муфтiй Духовного управлiння мусульман Криму Емiралi Аблаєв, глава Духовного управлiння мусульман України Муфтiй України Шейх Ахмед Тамiм, Предстоятель Української Православної Церкви (Московського Патрiархату), Митрополит Володимир, Глава Української єпархiї Вiрменської Апостольської Церкви архиєпископ Григорiс Бунiатян, Єпископ Української Лютеранської Церкви Вячеслав Горпинчук, Президент Українського Бiблiйного Товариства Анатолiй Глуховський, Глава Консисторiї Закарпатської Реформаторської Церкви, Єпископ Василь Горкай, Президент Всеукраїнського союзу об'єднань євангельських християн-баптистiв Григорiй Комендант, Президент Української Унiонної конференцiї церкви адвентистiв сьомого дня Володимир Крупський, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви, Митрополит Київський i всiєї України Мефодiй, Муфтiй, глава Духовного центру мусульман України Сулейман Мухамедзянов, Старший пресвiтер Союзу вiльних церков євангельської вiри України [5].
   Всеукраїнська Рада Церков не виносила на розгляд i не приймала передвиборчого звернення до українського народу, його пiдписали лише окремi представники духовенства. Про це заявив 28 жовтня лiдер Християнсько-демократичного Союзу Володимир Стретович, коментуючи поширене ЗМI звернення окремих представникiв духовенства, стурбованих "виходом людей на вулицi" в день виборiв, - повiдомила прес-служба центрального штабу Вiктора Ющенка.
   "Державний комiтет з питань релiгiї видав бажане за дiйсне, а насправдi нiхто iз старших єрархiв з цим документом не ознайомлювався i не пiдписував. Наскiльки менi вiдомо, дуже багато з них вiдмовилося пiдписувати звернення у запропонованому варiантi. Тому - це просто манiпуляцiя громадською свiдомiстю", - заявив Володимир Стретович.
   Лiдер Християнсько-демократичного Союзу зауважив, що пiд цим зверненням немає пiдписiв головних єрархiв Церков України. Вiн переконаний, що "це влада вiд iменi Ради Церков висунула звернення та донесла його до широкого загалу" [3].

2.2 Релiгiйнi питання в програмах

кандидатiв в Президенти України

   ***************************************************** [16].
   ****************************************************************** [15].
   Статьи приняты к публикации в 5м номере журнала "Компаративистские исследования религии"

2.3 Фактична участь церков у виборчому процесi

   У цьому параграфi ми розглянемо висвiтлення участi церков у виборчiй кампанiї засобами масової iнформацiї - як вiтчизняними, так i iноземними.
   Напередоднi виборчої кампанiї здалося, що в церковно-полiтичнiй сферi з'явиться хоч якась iнтрига. В.Ющенко, як зазначили iнформагентства, перед походом до ЦВК отримав благословення в УПЦ, а патрiарх Фiларет в iнтерв'ю "Громадському радiо" заявив про можливу пiдтримку В.Януковича. Вузьке коло журналiстiв, якi пишуть на церковну тематику, очiкували розвитку подiй. Адже насправдi: усi визначилися й от уже стiльки рокiв займаються перетягуванням iдеологiчного каната мiж "нацiоналiзмом" i "патрiотизмом", "слов'янською єднiстю" та "державнiстю", переконанi в тому, що це бiльш зрозумiло для парафiянина. Проте тих, хто зацiкавився можливими iдеологiчними переорiєнтуваннями полiтикiв чи церковникiв, помилилися: усi залишилися на своїх мiсцях. Ющенкiвський "дрейф", як з'ясувалося пiзнiше, пояснювався лише тим, що "у його рiдному селi немає церкви УПЦ КП". А чутки про те, що готується зустрiч представникiв його штабу з керiвництвом РПЦ, виявилися дещо перебiльшеними. Звичайно, особистiсть не зовсiм байдужого до питань релiгiї О.Зiнченка, який симпатизує УПЦ та очолює штаб В.Ющенка, давала матерiал для подiбних домислiв. Проте далi за домисли справа не пiшла. Росiйськi церковнi аналiтики, попри деяке потеплiння до В.Ющенка свiтської преси, не втомлювалися нагадувати читачам церковних ЗМI про присутнiсть у його рядах тих, "хто громив православ'я на Захiднiй Українi" та iнших "бандерiвцiв".
   Зi схильностями УПЦ нiчого фатального не сталося. Ця конфесiя, як i ранiше, чiтко дотримується генерального курсу й вагається лише разом iз ним. Якщо на останнiх парламентських виборах вищому керiвництву конфесiї вдалося витримати обличчя i так i не висловити нiяких полiтичних уподобань, то цього разу фортеця не витримала облоги. Мало того, що "їхнiй" кандидат -- ще й чинний прем'єр-мiнiстр (а "дружба з владою" завжди вирiзняла вiтчизняне православ'я та УПЦ особливо), при якому в УПЦ один за одним укладаються договори про спiвробiтництво з мiнiстерствами та вiдомствами. Вiн ще й щедрий пожертвувач i попечитель, який iнiцiював i пiдтримав вiдновлення Свято-Успенського Святогорського монастиря, що цього року отримав статус лаври. Крiм того, у перiод його губернаторства в Донецькiй областi було побудовано ще 63 храми, про що нагадав нам сам предстоятель УПЦ митрополит Київський Володимир. Хiба можна не винагородити таку ревнiсть? Особливо зважаючи на те, що В.Янукович у виконаннi церковної преси -- щиро вiруючий християнин. Досить нагадування про те, що його духiвником був сам схiархiмандрит Зосiма -- старець Зосiма, якого в народi величають "святим", вiдомий подвижник православ'я та ревнитель безумовної церковної єдностi з Московським патрiархатом.
   Вiдбулися ще спiльнi вiдвiдини прем'єр-мiнiстром i предстоятелем УПЦ митрополитом Київським Володимиром, митрополитом Донецьким Iларiоном i намiсником Києво-Печерський лаври єпископом Павлом Святої гори Афон. У зв'язку з цiєю подiєю церковна преса писала про виявлення "щирих релiгiйних почуттiв" означеного кандидата в президенти. Притiм нагадувалося, що "першому-лiпшому" Цариця Небесна не дозволила б "ступити на Святу Землю". Одне ж iз найвiдвертiших джерел назвало навiть iм'я цього "першого-лiпшого" -- В.Ющенко (у ряду анонiмних "розкольникiв i єретикiв"), пiсля чого слiдував пасаж про необхiднiсть голосувати за того, кого "благословила Сама Цариця Небесна" -- це "небесний мандат", так би мовити.
   Звичайно, можна лише дивуватися тому, як легко церковнi люди розкидаються подiбними "мандатами" i зводять Богородицю до рiвня ЦВК. На цьому тлi iсторiя з "християнськими щоденниками", подарованими українським школярам з iнiцiативи прем'єр-мiнiстра (вiдповiдно до iнформацiї, опублiкованої на сайтi його штабу), iз фотографiєю самого В.Януковича в товариствi митрополита Володимира -- просто маленький курйоз. А вiдверто проянуковська позицiя найбiльшого поборника за єднiсть iз Росiєю митрополита Одеського Агафангела, якому, зокрема, належить такий пасаж: "Ця людина заслуговує на увагу Бога та людей. Я закликаю вiруючих одеситiв вiддати свої голоси на найближчих виборах за гiдного кандидата в президенти -- Вiктора Федоровича Януковича" -- просто реалiзацiя передвиборної полiтики конфесiї. Звичайно, в Зверненнi Синоду УПЦ до духiвництва i мирян iз приводу виборiв дотриманi добрий тон i обережнiсть, як i належить церквi, у формулюваннях. Та виглядає вона поруч iз наведеними вище фактами та висловлюваннями "другої людини" конфесiї дещо наївно. Для чого вже тут бути обережними? Пiсля всього сказаного та зробленого настанова "вибрати того, хто вже проявив свою чеснiсть, принциповiсть, хто довiв, що вболiває за свою державу, щиро любить свiй народ i пiдтвердив це конкретними справами", сприймається як iносказання.
   Подiбна полiтична орiєнтацiя УПЦ була цiлком прогнозована, хоча хотiлося думати, що все робитиметься не настiльки вiдверто. Адже напередоднi парламентських виборiв митрополиту Володимировi якось удалося не виявити симпатiй до жодного з блокiв. Цього разу прем'єр-мiнiстру виявили значно бiльшу честь. I йому немає в чому дорiкнути УПЦ -- її керiвництво зробило все, що могло, а бiляцерковнi органiзацiї та преса довели те, що в силу певних умовностей не змогли сказати самi владики. Що ж до спроб команди Ющенка дещо врiвноважити конфесiйне реноме свого кандидата, то все це залишилося лише iнiцiативою команди Ющенка, що не знайшла гарячої пiдтримки в керiвництва УПЦ. Зрозумiло, йдеться лише про офiцiйну позицiю керiвництва конфесiї -- конфесiї, нагадаю, зовсiм не такої однорiдної, яка не вирiзняється iдейною згуртованiстю, хоч як намагалися б переконати нас у зворотному її iдеологiчнi суперники. Проте для виборця-парафiянина через ЗМI й звернення клiрикiв транслюється саме офiцiйна позицiя конфесiї та саме вона визначає в очах громадськостi уподобання УПЦ як цiлого.
   Предстоятель УПЦ КП патрiарх Фiларет проявив на початкових етапах деяку оригiнальнiсть. Його розтиражована фраза про можливу пiдтримку В.Януковича могла здатися дивною. Та лише на перший погляд. Слiд сказати, що намiсник УПЦ КП, хоч i був пiдданий анафемi та очолює невизнану церкву, -- цiлком схiднохристиянський архiєрей. За способом думок, так би мовити. Його погляди на державно-церковнi вiдносини мало чим вiдрiзняються вiд позицiй того самого патрiарха Московського -- обидва вони пiдтримують "державницькi iдеї", тiльки один -- великоросiйську, а iнший -- українську. Обидва переконанi в необхiдностi найтiснiшого спiвробiтництва церкви та держави. Обидва схильнi до нецерковної риторики та пiдмiни релiгiйного iдеологiчним. Що зрозумiло -- адже школа одна.
   I все-таки не варто так серйозно сприймати заяву про можливу пiдтримку В.Януковича з боку пiдвiдомчої патрiарху Фiларету конфесiї. Сказано це було ще до початку активної фази президентської кампанiї, i хiба що як натяк на можливий союз. Передбачалося, у штабi В.Януковича можуть здогадатися, що вплив УПЦ КП найсильнiший в тих регiонах України, де рейтинг Януковича особливо низький, отже є можливiсть виправити там справи, розiгруючи церковну карту. Проте вiдпочатку було ясно, що подiбний союз навряд чи можливий. Адже той, хто пiдтримує УПЦ (i має всi шанси знайти пiдтримку в неї), навряд чи зможе укласти подiбний союз i з протиборчою конфесiєю. А УПЦ не тiльки вигiдний союзник -- вигiдний чисто статистично, тому що має найбiльшу кiлькiсть парафiй в Українi, але союзник старий, випробуваний i вже багатьом зобов'язаний. Тому навряд чи сам патрiарх Фiларет сильно вiрив у можливiсть союзу, коли казав про свою готовнiсть до нього. Однак i не сказати про це вiн не мiг -- нiколи не слiд упускати можливiсть продемонструвати свою лояльнiсть.
   Утiм, контекст висловлення Патрiарха не залишає сумнiвiв щодо його справжнiх (а не можливих) союзникiв i полiтичної орiєнтацiї. В.Януковичу Патрiарх обiцяв пiдтримку своїх вiрних тiльки за однiєї умови: якщо той пiдтримає Київський Патрiархат, iдею побудови в Українi Єдиної помiсної православної церкви. Вiдразу Патрiарх вказав на того, хто вже зарекомендував себе на цьому поприщi -- В.Ющенка. "Ми не обмежуємо волю наших вiруючих, вони можуть голосувати за ту чи iншу партiю, -- зазначив Патрiарх, -- але ми просимо, щоб вони дотримувалися нашого принципу захисту iнтересiв Української держави та Української православної церкви Київського Патрiархату".
   Переймаючись тим, що iдею Єдиної помiсної православної церкви дотепер не втiлено, Патрiарх Фiларет висловлює надiю, що це зробить наступний президент. Ось так, виявляється, виникають церкви -- їхня поява залежить не вiд Вищих Сил, а вiд того, хто буде президентом.
   Попри вiдому прямоту, виявлену, зокрема, у нинiшнiй передвиборнiй кампанiї, у зверненнi Помiсного собору УПЦ КП дотримується пристойностi, так само як звернення Синоду УПЦ. У Посланнi наведено перелiк якостей, якi передусiм мають бути у кандидата, гiдного голосу вiрного УПЦ КП: любов до свого народу та своєї держави, бажання пiклуватися про змiцнення суверенiтету, полiтичної та економiчної незалежностi України. Головне -- жодних iмен. Втiм, воно й необов'язково -- колеги з УПЦ та їх ЗМI самi все всiм пояснять...
   Не зрадила своїх навичок i орiєнтацiї i УГКЦ. У тому, що та як зробить керiвництво цiєї конфесiї, можна було не сумнiватися. Питання було лише одне -- наскiльки радикальними будуть її висловлення. Пiсля заяви, зробленої на початку року, в якому Синод УГКЦ рiзко критикував полiтику держави й закликав своїх вiрних до активностi, залишалося лише чекати традицiйного звернення Синоду УГКЦ iз приводу виборiв. Нагадаю, що "Iнструкцiю виборцю", пiдготовлену УГКЦ до парламентських виборiв, критикували за "непрямi вказiвки" -- на кшталт тих, що пролунали в посланнях православних конфесiй цього року. До нинiшнiх виборiв Синод УГКЦ постарався видати максимально нейтральний документ -- iдеологiчно нейтральний, мається на увазi. Тут ви вже не знайдете спекуляцiй iз приводу "комунiстичного полону" чи "зневаги до українського". Зате тут наведено список електоральних зловживань -- одностороннє iнформування, використання адмiнресурсу, покупка голосiв, фальсифiкацiя результатiв. До кожного з пунктiв наведенi роз'яснення та застереження. "Готовi рецепти" вiдсутнi. Не висуває УГКЦ i таких вимог до кандидатiв, як пiдтримка їхньої церкви або якоїсь церковної iдеї.
   Водночас добре помiтне прагнення керiвництва конфесiї пiдтримувати високий електоральний тонус у своїх парафiян. Для цього використовується рiзноманiтний арсенал церковних засобiв: створено та поширено специфiчну "Молитву про вибори", впродовж чотирьох мiсяцiв до виборiв за лiтургiєю слiдують молитви за чеснi вибори (про подiбну iнiцiативу оголосила, до речi, i УПЦ КП), за два мiсяцi до дня голосування розпочалася безперервна молитва ченцiв i монахинь УГКЦ "за хорошi та чеснi вибори", мотиви громадянської активностi пронизують проповiдi.
   Можна сказати, що за методами реалiзацiї власної позицiї УГКЦ знову випереджає православних колег. УГКЦ розумiє, що католицькiй церквi в "православнiй країнi" слiд дiяти iншими методами -- нi спiльних паломництв, нi гучних заяв про те, "який кандидат благословенний", нi "християнських щоденникiв", нi мiркувань про роль президента в створеннi церкви. А ефективнiсть, мабуть, нiтрохи не нижча. Звичайно, у них матерiал бiльш пiддатливий -- населення Захiдної України завжди вирiзнялося значно бiльшою полiтичною активнiстю та чiткiстю iдеологiчних позицiй, нiж побратими з Центральної, тим паче Схiдної України. Та й iз впливом церкви на уми громадян у Захiднiй Українi ситуацiя дещо iнша. Втiм, про зворотнiй рух теж не слiд забувати. Судячи з усього, самим церковникам про нього забути не вдасться. I якщо штаб В.Януковича у Львiвськiй областi звинуватив яворiвського священика в тому, що вiн "iнiцiював несанкцiонований мiтинг на пiдтримку Ющенка", то згаданого священика можна, засудивши, ще й пожалiти -- спробував би вiн не "iнiцiювати"... Звичайно, iншим полiтикам i навiть церковникам, якi практикують в iнших регiонах, не завжди зрозумiло, що бувають моменти, коли вiдмовити паствi неможливо. Не тiльки тому, що ти роздiляєш її погляди. А й тому, що якщо ти не можеш стримати рух, його треба хоча б очолити...
   Саме в такому становищi перебуває УГКЦ у себе вдома. Її керiвництву вже не потрiбнi гучнi заяви та вiдверта пiдтримка того чи iншого кандидата -- люди все зроблять самi. Важливо лише пробудити в них активнiсть, створити атмосферу великих надiй i великої ж вiдповiдальностi. Змусити їх дiяти.
   Полiтичнi орiєнтацiї УАПЦ на цих виборах висловлюються вкрай глухо i спорадично. Якщо на минулих парламентських виборах її позицiю можна було принаймнi сформулювати, то нинi, лише через пiвтора року, про неї можна хiба що здогадуватися. Певне, робота з виведення цiєї конфесiї з числа основних гравцiв на церковному полi цiлком удалася. Газета "Наша вiра", яку редагує Є.Сверстюк, що виходить при Патрiархiї УАПЦ у Києвi й традицiйно пiдтримується В.Ющенком, -- у даному випадку насамперед газета, а вже потiм друкований орган певної церкви. Саму ж позицiю конфесiї визначити майже неможливо. Вона зводиться до подеяких коментарiв священикiв, якi, в основному, вiдiйшли вiд мiсцеблюстителя патрiаршого престолу митрополита Мефодiя з приводу неправомiрних, iз їхньої точки зору, виступiв церковникiв на пiдтримку того чи iншого кандидата. При цьому їхнi промови логiчнi та розважливi, але голос їх надто слабкий -- майже не чутний. I про це доводиться лише шкодувати, оскiльки розвал УАПЦ, що вiдбувся не без допомоги держструктур (за визнанням самих церковникiв) i майже не помiчений як полiтиками, так i громадськiстю, призвiв до того, що найпрогресивнiша частина конфесiї опинилася в iзоляцiї, зокрема, iнформацiйнiй. Що зменшило кiлькiсть "альтернативних" голосiв у хорi церковних критикiв держави. А в нашому випадку втрата кожного голосу дуже вiдчутна. Нещастя, що сталося з цiєю конфесiєю, багато в чому симптоматичне: церква, яка не має потужної пiдтримки за кордоном i не стала активним гравцем на полiтичному полi всерединi країни (тобто не готова виконувати сьогохвилиннi "соцзамовлення" i, вiдповiдно, не має союзникiв у великiй полiтицi), приречена.
   Нинiшня передвиборна кампанiя з надзвичайною яснiстю показала, що деiдеологiзацiя церковного життя, про яку пiсля "церковного затишшя" попереднiх виборiв заговорили оптимiсти, так i не вiдбулася. Кожний новий спалах полiтичної активностi детонує церковно-iдеологiчну ситуацiю в Українi. Принаймнi в православ'ї. А чому, власне, вона мала вiдбутися? Загальна втома вiд церковного полiтиканства -- ще не привiд вiд нього вiдмовлятися. Тим паче, коли альтернатив йому немає. Коли намiсники продовжують домагатися мiсця бiля трону натомiсть щедрих подарункiв, споруд, договорiв, що припускають розширення церковної мережi, змiцнення своїх позицiй у боротьбi з "конкурентами". Церква як i ранiше спирається на владу i прагне всiляко змiцнити цю пiдпiрку. Парафiяни , ввiренi цим пастирям, судячи з усього, в їхнiх очах дедалi бiльше втрачають глузд та не спроможнi вiдрiзнити грiшне вiд праведного, земного вiд небесного, ЦВК вiд Царицi Небесної та державу вiд народу.
   Швидше за все, церковники знають про iстинну природу "довiри до церкви" iз боку громадян України. Та старанно приховують це. Втiм, цiлком можливо, деякi з них i справдi думають, що це довiра до всього того, що кажуть священнослужителi. Отже -- i довiра до полiтичних закликiв та iдеологем. От лише є одна цiкава особливiсть в українського вiруючого: вiн рiдко сприймає те, що чує в церквi, як керiвництво до дiї. Це стосується, не тiльки виборiв i агiтацiї за того чи iншого кандидата в президенти а i його повсякденного життя, повсякденного вибору -- вибору мiж добром i злом. Церквi, як бачимо, й без полiтики є чим зайнятися. Хочеться вiрити все-таки, що нашi церковники розумiють: довiра до церкви визначається вiрою кожного з нас у Бога. А цим не треба спекулювати. [13].
   Однiй з незвичайних рис недавньої президентської кампанiї на Українi стала вiдкрита, активна i наполеглива участь в нiй Української Православної Церкви Московського Патрiархату. У Росiї якщо Патрiарх або єпископи наважуються якось позначити наявнiсть у Церкви полiтичних переваг, то роблять це гранично обережно, непрямо. Пiд час губернаторських виборiв, коли кандидати тулитимуться до мiсцевих архiєреїв, росiйськi єпископи звично знаходять для себе термiновi справи за межами рiдного регiону: виїжджають на лiкування, в паломництво, виявляють невiдкладну потребу в нанесеннi братських вiзитiв. Але восени 2004 року на Українi церковнi владики поводилися абсолютно iнакше. Митрополит Володимир повернувся до Києва на найгарячiшi днi i не став приховувати своєї позицiї. Це незвично, але якщо такий вчинок здiйснений, то означає, напевно, i обставини були на те екстраординарнi. Роздiл українського православ'я митрополит київський Володимир заявив, що своє blagoslovenye на участь у виборах вiн дав тiльки одному кандидату. I назвав його iм'я - Вiктор Янукович. У храмах розповсюджувалися календарi i листiвки на пiдтримку саме цього кандидата. I навiть в день виборiв, 21 листопада, в храмах служились молебнi про дарування перемоги не просто рабу Божiю Вiктору (обидва кандидати носять одне i те ж iм'я), а саме Вiктору Януковичу. Була навiть складена спецiальна молитва iз згадкою цього iменi в її назвi - "Молитва вiрних чад Української Православної Церкви за раба Божого Вiктора Януковича". Оскiльки за церковним календарем 21 листопада - день архангела Михайла, то i в цiй молитвi про Януковича було сказано: "Об Великий Архангелi Михайлi, створи вороги його яко вiвцi, скруши їх яко прах перед лицем вiтру". Що примусило церковних iєрархiв зробити такий однозначний i публiчний вибiр? Україна як цiлiсне живе утворення ще не склалася. Її багатоликiсть, багатоукладнiсть виявилася несподiванкою для всiх. Вона виявилася несподiванкою для росiйських полiтологiв, котрi приїжджали до Криму або Одеси i вважали, що такi ж настрої у Львовi. Вона виявилася несподiванкою i для захiдних полiтикiв, якi мали справу з американо-канадською українською антирадянською дiаспорою, переважно галицької, i вважали, що так само на вiдносини з Росiєю дивляться i в iнших частинах України. А опинилося все складнiше. На думку одного з представникiвРПЦ, єдиної України сьогоднi не iснує. Є шiсть рiзних регiонiв з дуже рiзною iсторiєю, рiзною iсторико-культурною, нацiональною i релiгiйною самоiдентифiкацiєю, по-рiзному в рiзних регiонах оцiнюються навiть фундаментальнi подiї власної нацiональної iсторiї.
   Вiдмiннiсть Заходу i Сходу на Українi забарвлена i в релiгiйнi тони: католицький Захiд i православний Центр i Схiд. Орiєнтацiя українського заходу "на захiд" полiтичний привела до того, що за останнi 15 рокiв в релiгiйному життi України стало помiтно i присутнiсть неопротестантських рухiв, базою яких є США. Ця присутнiсть починає проявляти себе i в полiтицi. Так, незадовго до президентських виборiв з'явилося послання Вiктора Ющенка християнам України, в якому була наступна теза: "Як Президент зроблю все вiд мене залежне, щоб гарантувати громадянам дотримання цього права, а Церкви свободу пасторського служiння". Для мене одна буква в цьому текстi означала дуже багато що. У православ'ї прийнято говорити слово пастир, а пастора - позначення проповiдникiв в новопротестантських утвореннях - п'ятидесятникiв, адвентистiв i т.д. Для Вiктора Ющенка росiйська мова - рiдний, вiн уродженець сумської областi, а зовсiм не захiдної України, тому припустити, що йдеться про недостатнє знання росiйської мови, не представляється можливим. Це означає, що або сам Вiктор Ющенко, або ж люди, якi формують його релiгiйну полiтику, причетнi до неопротестантських груп американського походження. Отже, релiгiйна складова виявилася в дiяльностi прозахiдного кандидата. На Українi вiруючим людям очевидно, що якщо ти не цiкавишся полiтикою, то одного разу полiтика зацiкавиться тобою.
   Полiтичнi опоненти розцiнили заяву митрополита Володимира як прояв "повсякчасного вiзантiйсько-радянського сервiлiзма". Але ця формула втрачає свою "очевиднiсть" при додатку її до сучасної Української ситуацiї. Де влада зараз? У кого? Митрополит київський Володимир, голова Української Православної Церкви, яка асоцiйована з Московським Патрiархатом, висловив свою позицiю по вiдношенню до Януковича вже пiсля першого туру, вже пiсля оголошення пiдсумкiв першого туру. Якби така заява мала мiсце до початку голосування, то його можна булo би вважати продовженням традицiйної лiнiї Церкви на пiдтримку влади. Але, по-перше, в першому турi перемогу отримав Ющенко. I в цих умовах висловити свою позицiю на пiдтримку Януковича було вчинком. По-друге, цю заяву зробив київський Митрополит, а не донецький, запорiзький або одеський. Київ - регiон, який проголосував за Ющенка, а не за Януковича. Регiональнi властi Києва - i адмiнiстративна влада, i бiзнес-елiта, i iнтелектуальна елiта пiдтримують Ющенка. Значить, не чужi, не "владнi" iнтереси вiдстоював митрополит Володимир, виступаючи на пiдтримку Януковича, а своє, церковне бачення перспективи. Очевидно, київський Митрополит, знаючи пiдводний перебiг київського полiтичного життя розумiв, що означає для подальшого розвитку ситуацiї на Українi перемога одного або iншого кандидата. Звичайно, не всi громадяни України повиннi робити вибiр, виходячи з iнтересiв Православної Церкви.
   У разi перемоги "оранжевої революцiї" Українi доведеться стати "банановою республiкою". Так завершилися 13 рокiв звинувачень Української Православної Церкви Московського Патрiархату в антипатрiотичнiй дiяльностi. Саме УПЦ MП зайняла позицiю, яка могла б забезпечити i збереження цiлiсностi України, i збереження її самостiйностi хоч би на рiвнi 90-х рокiв. Навпаки, "нацiональнi Церкви" на зразок "Київського патрiархату" пiдтримали Ющенка, а, значить, висловилися за демонтаж останнiх залишкiв незалежностi України вiд захiдного полiтичного свiту [6].
   У цю передвиборну кампанiю, крiм того, що на громадян обрушилася лавина порад, умовлянь, наставлянь, схвалень i несхвалень iз боку деяких церков i окремих священнослужителiв (що, напевно, цiлком припустимо), було розiграно виставу державно-церковного єднання. На прикладi цiєї кампанiї ми мали можливiсть переконатися в тому, наскiльки ефемернi, зокрема, релiгiйнi свободи. . Як i слiд було очiкувати, iз усiх церковних звернень iз приводу виборiв найбiльш розтиражованим виявилося найменш виразне. Найменш виразне як стилiстично, так i змiстовно. "Нiчого видатного" -- цей чиновницький принцип було покладено в основу Передвиборного звернення Всеукраїнської ради церков при Держкомрелiгiй України. Складено його в стилi колишнiх звернень, якi приймала ВРЦ у моменти загрози владi. Тут йдеться про "незаперечнi результати демократичного розвитку України" (стилiстику оригiналу збережено), "безперервне пiдвищення рiвня довiри у взаєминах держави та церкви", мир, спокiй, стабiльнiсть тощо. Слова "мир i стабiльнiсть", якi надзвичайним чином збiгаються з передвиборними гаслами одного з кандидатiв, звучать у кожному абзацi документа. Проте священнослужителiв, якi пiдписали документ, непокоїть нагнiтання пристрастей навколо виборiв президента України (автори чомусь вважають їх "невиправданими"). Того, що хтось може "вивести людей на вулицю задля досягнення своїх несправедливих цiлей". Притому висловлюється повна впевненiсть, що цi спроби приреченi. Не зовсiм зрозумiло, якщо "спроби приреченi", тобто загрози "миру та стабiльностi" немає. Складне, напевно, завдання було поставлено перед авторами -- з одного боку, не нагнiтати пристрастей, а з iншого -- умовити не пiддаватися пристрастям. Найцiкавiше ж те, що "вихiд людей на вулицю" пов'язується винятково з "несправедливими" цiлями. Тобто вихiд на вулицю задля "праведних" цiлей автори чомусь виключають i пов'язують лише з чиїмись амбiцiями, а не з цiлком зрозумiлим бажанням громадян захистити свiй вибiр i свою свободу.
   Свою точку зору на подiї в Українi висловили й тi, хто не пiдписався пiд цитованим вище документом -- представники УГКЦ, УПЦ КП, РКЦ, Церкви християн вiри євангельської, Української християнської євангельської церкви. Перед другим туром вони опублiкували вже друге своє звернення з приводу виборiв (перше було опублiковано на початку жовтня). Якщо в попередньому зверненнi церковнi дiячi закликали громадян дослухатися голосу совiстi i робити вибiр, базуючись винятково на ньому, то другий документ адресований радше не пересiчним громадянам, а тим, вiд кого залежить легiтимнiсть виборiв. У документi зазначено, що виборцям i членам виборчкомiв доводилося "долати тиск" i навiть "виявляти жертовнiсть", висловлено осуд на адресу керiвникiв навчальних закладiв, якi "зловживали своїм становищем, нав'язуючи студентам своє бачення вибору або караючи їх за прояв громадянської позицiї". Автори документа застерiгають вiд участi в рiзного роду фальсифiкацiях, у тиску на громадян i iнших незаконних дiях, що є "грiхом перед Богом". У зверненнi також мiститься заклик до журналiстiв i власникiв ЗМI "пам'ятати, що сам Христос називає Себе Iстиною, а диявол зветься батьком неправди". На думку авторiв документа, нинiшнi вибори визначають не просто нового президента, але сам шлях розвитку України на найближчi 10 рокiв. I це, мабуть, можна вважати вiдповiддю авторам "Звернення вiд ВРЦ", котрi вважають пiдвищену увагу та чутливiсть суспiльства до нинiшнiх виборiв "невиправданими".
   Отже, у тому чи iншому документi, з власного почину чи з примусу, до громадян України звернулися представники ледь не всiх бiльш-менш помiтних релiгiйних органiзацiй. Що ж провокує таку небувалу активнiсть як кандидатiв, якi прагнуть "дружити" iз церквами, так i самих церков, попри те, що українцi не дуже дослухаються полiтичних закликiв церкви? Найiмовiрнiше -- мiзерний розрив у першому турi. Тут уже мова не йде про залучення на свiй бiк мiльйонiв -- тут кожен голос може виявитися вирiшальним, тому в боротьбу було кинуто всi резерви, навiть тi, на якi особливої надiї ранiше не було.
   Про те, що кандидати, якi вийшли в другий тур, не робили великих ставок на церковну карту, свiдчать украй розпливчастi формулювання "церковного питання" у їхнiх передвиборних програмах. В обох йдеться про "пiдтримку мiжконфесiйної злагоди" без хоч би якої конкретизацiї -- нi тобi "пiдтримки канонiчного православ'я", нi "конфесiйного розмаїття". Обидва кандидати на початку виборчої кампанiї вiдвiдали церкву й отримали причастя в однiй i тiй же конфесiї -- УПЦ. Не дивно, що саме ця конфесiя стала головною дiйовою особою церковно-полiтичного спектаклю. Нi, нiхто не боровся за її прихильнiсть, як пiд час парламентських виборiв. Свiту явилася не лише "особливiсть" української влади, а й слабкiсть найчисленнiшої (а отже -- найсильнiшої) української церкви, яка стала не бiльш нiж тлом для кандидата-прем'єра.
   Щоправда, пiарники влади застосовували вiзуальнi засоби: куполiв, свiчок, церковних iнтер'єрiв, старцiв, священикiв i патрiархiв, якi наперебiй благословляли, було так багато, що побаченому не хотiлося вiрити. Не кажучи вже про те, що вiд слогана "православний президент" можуть вiдвернутися вiруючi, бо вiруюча людина, як нiяка iнша розумiє, що слова "президент" i "православний" знаходяться в рiзних, в iдеалi -- дiаметрально протилежних -- значеннєвих полях. Втiм, i нашi церкви, i наша держава за останнi 13 рокiв "церковного вiдродження" зробили чимало, щоб цi значеннєвi поля для нас злилися в щось невиразне церковно-iдеологiчне, що може бути використано в належний момент. Вiдсутнiсть релiгiйної свободи, зокрема свободи церкви вiд держави, продемонстрована у ходi передвиборної кампанiї -- лише симптом вiдсутностi свободи як такої.
   Старання пом'якшити вiдверто фарсовi ситуацiї всебiчної пiдтримки провладного кандидата з боку УПЦ i особисто її предстоятеля було притаманне церковним ЗМI.Решта дiйових осiб пройшли немов би другим планом -- афонськi старцi, патрiарх Єрусалимський i всiєї Палестини, навiть патрiарх Московський i всiя Русi -- хоча цi священнослужителi могли благословити когось, наприклад, українського прем'єр-мiнiстра "на мудре управлiння країною"
   Так, їм не потрiбно вiдпрацьовувати "найвище заступництво", як предстоятелю УПЦ. "Ми в Українi, звiсно, не мученики, але...", -- промовив митрополит Володимир на зустрiчi архiєреїв РПЦ iз росiйським президентом В.Путiним, який у вiдповiдь пообiцяв на власному днi народження переговорити про проблеми УПЦ iз Президентом Кучмою i прем'єром Януковичем. Тому предстоятель найчисленнiшої конфесiї в Українi мав фактично агiтувати за Януковича аудиторiю телеканала "Iнтер", пiдкрiплюючи свої сентенцiї про "дiйсно вiруючу православну людину, гiдну стати на чолi нашої держави", розлогими цитатами з Iоанна Златоуста. Розповiдати про всi благословення, отриманi В.Януковичем, про його величезний внесок у вiдновлення Святогорського монастиря i надання йому статусу лаври ( як може свiтська особа впливати на надання подiбного статусу?). При цьому про пiдтримку В.Ющенка, надану Українськiй ПЦ пiд час перебування головою НБУ, Блаженнiйший чомусь не згадав. Нi про кошти, видiленi на вiдновлення Києво-Печерської та Почаївської лавр, нi про передану Грецькому приходу УПЦ церковну споруду, котра перебуває на балансi НБУ, i яку, до речi, забрали у вiруючих пiсля вiдставки В.Ющенка з поста прем'єр-мiнiстра. Митрополит Володимир повiдомив, що благословення на участь у виборах вiн дав лише В.Януковичу i бiльше нiкому. Втiм, "виключне благословення" сам предстоятель i ЗМI УПЦ стали педалювати пiсля зустрiчi з В.Ющенком. Рiч у тiм, що, провiвши годинну розмову з цим кандидатом "в атмосферi порозумiння", намiсник благословив i його. Вiдповiдно до iнформацiї сайта "Православна Україна", митрополит Володимир провiв iз В.Ющенком "неофiцiйну зустрiч" i благословив його, "як усiх". Що означає "неофiцiйна зустрiч" ? Запитання про те, чи буває "як усiх" i "не як усiх" i чим одне рiзниться вiд iншого, недоречнi. Певне, для рiзних людей у церкви заготовленi рiзнi благословення. За iнформацiєю "Української правди", iз цим благословенням у митрополита Володимира вийшло непорозумiння, бо незабаром пiсля вiд'їзду Ющенка приїхали представники вищої української влади i популярно пояснили предстоятелю, що на його мiсце вже є особа-- митрополит Донецький та Марiупольський Iларiон, -- тож "благословениями разбрасываться" не в його iнтересах. Iнформацiю цю перевiрити не вдалося, але її автору не вiдмовиш у логiцi -- чому б при донецькому президентi не поставити i донецького предстоятеля? Якщо в цiй iнформацiї є хоч крупинка правди, митрополита Володимира можна тiльки ще раз пожалiти -- пiдневiльну людину у ворожому середовищi.
   Зазвичай українськi церкви в полiтичнiй боротьбi вдаються до практики "часткового втручання": предстоятель демонстративно усувається, єпископи i священики виконують полiтичнi замовлення з бiльшою чи меншою вiдвертiстю , церковнi ЗМI використовують як рупор тi чи iншi полiтичнi сили , навколоцерковнi громадськi органiзацiї пiкетують, мiтингують i навiть улаштовують хреснi ходи. За їхнi дiї церква взагалi вiдповiдальностi не несе). Цього разу "частковим втручанням" УПЦ не вiдбулася. Навiть предстоятель приєднує свiй голос до пропаганди, що вже тут на парафiяльних священикiв кивати? На агiтацiйнi листiвки "православного президента", котрi роздають у церквi, на "агiтпроп" у ходi лiтургiї, на вiдверту дезiнформацiю, розповсюджувану по церковних каналах, на тиск на вiруючих, котрим навiюють, що "не той" вибiр -- це зрада Церкви Христової. I при всьому цьому священик УПЦ пiдтверджує в ефiрi, що вони не змушують парафiян голосувати тiльки за Януковича, вони розповiдають, "у кого як виглядають справи". Слiд гадати, тонна антиющенкiвських листiвок, знайдених у Свято-Покровському соборi в Сарнах, -- це просто наочне приладдя для успiшної проповiдницької дiяльностi. Подiбнi листiвки розповсюджували в церквах багатьох мiст України, у тому числi й Києвi.
   Здається, що УПЦ перебуває в станi затяжних боїв. Це не викликає сумнiву у того, хто уважно стежить за "фронтовою" стилiстикою ЗМI цiєї (а також протиборчої) конфесiї. Обидвi сторони конфлiкту настiльки домоглися успiхiв у виштовхуваннi виключно церковних проблем (розколу, прозелiтизму тощо) у полiтичну площину, що не слiд дивуватися вiддачi. Використовуючи полiтичнi засоби у вирiшеннi церковних питань (тиск на українське керiвництво з боку росiйського президента, наприклад), церква має бути готова платити тiєю ж монетою -- надавати iдеологiчну пiдтримку владi. Так виникають "православнi президенти", гасла про "спiльнiсть церкви та долi" України та Росiї, захисту Святої Русi вiд НАТО, Європи й iншої католицької експансiї. Можливо, що все залишиться по-старому. Принаймнi зовнi. Нiхто не кинеться пiсля обрання нового президента об'єднувати церкви чи скасовувати "неугоднi" конфесiї. Цi обiцянки нi до чого не зобов'язують. Ще занадто свiжi в пам'ятi подiї середини 90-х, коли церква показала, що здатна спровокувати заворушення, якщо хтось зазiхне на її права. Але рiч навiть не в цiм. Рiч у особливостях нацiональної гуманiтарної полiтики -- про неї забувають, щойно бажаного вдалося досягти i з'являються "важливiшi справи". Вiд набридливих нагадувань iз будь-якого боку новий президент, як i колишнiй, буде вiдговорюватися "необхiднiстю зберiгати мир i стабiльнiсть". Погодьтеся, мовчазна згода з мультиконфесiйнiстю -- невелика плата за громадянський мир. Тим бiльше, якщо окрiм "збереження стабiльностi" похвалитися нiчим.
   Однак без втрат iз цiєї iсторiї не вийде нiхто. Незалежно вiд того, хто буде обраний i як пiдуть у нього справи, Церква залишиться для багатьох тим, чим вона вiдверто показала себе на цих виборах -- ще одним важелем тиску на громадян. Це ще одна свобода, котра свободою для нас так i не стала. Всi -- i тi, хто "проковтнув" церковний агiтпроп, i тi, хто кинувся геть вiд нього -- рiвною мiрою втратили трохи вiри. Тому що, дозволивши затягти себе в передвиборнi iгри -- байдуже, якого ступеня чистоти, -- Церква пiдтвердила свiй свiтський статус. Статус придатка до державної машини, котрий виконує iдеологiчне замовлення. [14]
   Досить цiкаве ессе-порiвняння хоча й не має наукового характеру, але висвiтлює творчу точку зору вiруючої людини
   Iсторiя людства вiд днiв свого iснування свiдчить нам, що в переважнiй бiльшостi, головами держав ставали далеко не кращi сини людства, а розбiйники що садять з собою на трон в спiвурядування подiбних собi. Не будьмо себе заспокоювати -- свiт стає все гiрше, криза повсюдна. Правителi, що осатанiли, покладуть перед собою тисячi спiвгромадян i пройдуть по ним, лише б стати президентами. У кiно завжди перемагає герой i хороший. Життя iнше.
   Прийшла Людина, але супротивники злякалися, що вiдбере електорат, ослабить їх вплив i вiдкриє людям очi вiд тьми до свiтла. Використовуючи брехню i силу Чоловiк був узятий i ув'язнений. На наступний ранок натовп пiдбурюваних людей, в безумствi кричав: "не його, але Вараву". Так i написано: "Тодi знову закричали всi, кажучи: не його, але Вараву. Варава ж був розбiйник" (Иоан.18:40) Дуже цiкава деталь не упущена Євангелiстом: "Варава ж був розбiйник". Так i зараз через тисячi рокiв людству нав'язується "розбiйник" - кримiнальна людина.
   Якщо переможе "розбiйник", то хай все його прихильники пам'ятають, що на спроби Пiлата звiльнити Сина Божого народ закричав: "I, вiдповiдаючи, весь народ сказав: кров Його на нас i на дiтях наших." (Матф.27:25) Так i трапилося. Через час бiля мiльйона iудеїв загинуло вiд рук римлян, яких вони i використовували для засудження Бога i вибравши Вараву. Знайте, виборцi "Варави", що ваш вибiр ляже на вашi ж труни бiлим саваном [7].

Висновки

  
   Реальна, конституцiйно гарантована релiгiйна свобода, зростання iнтересу значної частини населення до свiтоглядних та духовних потреб свого життя сприяли стабiльному розвитку церковного комплексу, становленню релiгiйного плюралiзму i полiконфесiйностi держави, призвели до помiтних змiн у релiгiйнiй сферi як в кiлькiсному, так i якiсному вимiрах.
   Система державно-церковних вiдносин, що склалася в Українi, вiдповiдає демократичним принципам, базується на основоположних мiжнародних угодах з прав людини i свободи вiросповiдань та нацiональному законодавствi, здатних забезпечувати подальший динамiчний розвиток релiгiйно-церковного життя. Українська держава розумiє важливiсть релiгiйної сфери та її урегульованостi для громадського життя та побудови демократичного суспiльства. Це розумiння реалiзується у прийнятих законах та iнших правових актах, що тим чи iншим чином окреслюють права громадян у контекстi їхнього ставлення до релiгiї, регулюють дiяльнiсть релiгiйних органiзацiй.
   Слiд зазначити, що мiжнароднi пакти, якi в якомусь сенсi є виразниками загальнолюдського досвiду, проголошують право на свободу думки, совiстi, релiгiї чи переконань одним з найсуттєвiших прав кожної людини. Україна, визнаючи принципи i норми мiжнародного права, розглядає їх як складову частину своєї правової системи /Ст. 9 Конституцiї України/.
   В той же час практичне втiлення законодавчих норм не завжди вiдповiдає нормам високої правової свiдомостi. Iнодi трапляється неправильне розумiння, а iнодi - iгнорування вiдповiдних законодавчих норм як з боку представникiв влади, так i з боку окремих релiгiйних дiячiв.
   Якщо розглядати громадянське суспiльство як здатнiсть окремих громадян або їх органiзованих груп мати вплив на прийняття державних рiшень, контролювати та стимулювати державнi органи до певних дiй, то церква, яка окрiм божественої, має i людську природу, тобто є об'єднанням вiруючих громадян, безумовно, таку здатнiсть має. Церква шляхом спiвробiтництва з владою намагається досягти прийняття таких державних рiшень, якi були б вигiдними для неї, а отже - i для власної пастви. В цьому планi, церква безперечно є елементом громадянського суспiльства.

Лiтература

  
   1. Бабiй М. Свобода релiгiї i державно-конфесiйнi вiдносини в Українi // Актуальнi питання соцiально-значущої дiяльностi церков i релiгiйних органiзацiй в Українi. - К., 2004. - с. 172-178
   2. В Киеве состоялось очередное заседание Священного Синода Украинской Православной Церкви // http://www.mospat.ru/text/ukraine/id/7378.html
   3. Владимир Стретович считает использование имени ВСЦ предвыборной манипуляцией со стороны власти // http://www.risu.org.ua/rus/news/article%3B3460/
   4. Ганулiч П. Концепцiя ЦАСД державно-церковних вiдносин у соцiальнiй сферi // Актуальнi питання соцiально-значущої дiяльностi церков i релiгiйних органiзацiй в Українi. - К., 2004. - с. 225-235
   5. Звернення Всеукраїнської Ради Церков i релiгiйних органiзацiй до українського народу напередоднi виборiв Президента України // http://orthodoxy.org.ua/News-R_ooua.php?send_id=5387&start=50
   6. Кураев А. Почему украинская православная церковь поддержала Януковича? // http://www.rusk.ru/st.php?idar=1002408
   7. Мнение священнослужителя. Два взгляда // mar.org.ua
   8. Павлив В. Выборы и самоидентификация // Зеркало недели N 30 (505) Суббота, 31 Июля - 6 августа 2004 года
   9. Протестанты Украины молятся за выборы // http://www.hosanna.org.ua/news.php?newsid=105
   10. Резолюцiя мiжнародної науково-практичної конференцiї "Актуальнi питання соцiально значущої дiяльностi церков i релiгiйних органiзацiй в Українi // Актуальнi питання соцiально-значущої дiяльностi церков i релiгiйних органiзацiй в Українi. - К., 2004. - с. 235-237
   11. Собор УПЦ Киевского патриархата призывает к честным выборам // president.com.ua/modules.php?name=News&file=print&sid=486
   12. Церковь и государство // Основы социальной концепции русской православной церкви http://www.mospat.ru/text/conception/id/51.html
   13. Щёткина Е. Мандат небесный //Зеркало недели N37 (512) Суббота, 18 -24 Сентября 2004 года
   14. Щёткина Е. Мандат небеснiй-2 // Зеркало недели N 47 (522) Суббота, 20 - 26 Ноября 2004 года
   15. Штокало М.Ф. Використання можливостей контент-аналiзу при дослiдженнi програм кандидатiв на посаду Президента України (2004 р.) // http://zhurnal.lib.ru/editors/s/shtokalo_m/
   16. Штокало М.Ф. Досвiд вивчення релiгiйних аспектiв програм кандидатiв на посаду Президента України 2004 г. // http://zhurnal.lib.ru/editors/s/shtokalo_m/
  
  
  
   48
  
  
  
  
Оценка: 4.77*4  Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"