Життя, то є театр.

Якщо життя, то є театр. То ми у ньому глядачи,
Що на вiставу так собi зайшли?
Придбали, хто якi схотiв, та чи скорiше, хто, як змiг.
I безучасне сподiвання, що у фiналi буде все нормально.
Та є одна подiя, яка життя-спектакль розрiзнила.
Якщо глядач отримав, що хотiв, то вiн дарує квiти тим, хто грiв.
А у життi, то трохи навпаки. Дарують лишь один раз.
На жаль, як правило, то двi.
А є ще iнша категорiя людей, яким замало день премєр.
Вони є тi, що вiк акторами були. 
I не байдуже споглядають, як отi, та всеж сценарiї чужi.
Лишь мимовiльнi прояви бажання в очах спалахують
Але, як лiд цензура гасить їх у мить.
Однi талановитi, а дех-то абияк та тiльки б жити.
Їх зовсiм не багато, в обличчя можна майже всiх впiзнати.
Це є тi самi, якi керують головами.
Якi вмгадуть казки i куди далi йти.
Вони є трохи божевiльнi, але тому вони i вiльнi.
В театрi, то є сценарiсти, яким пiдвласнi всi артисти.
Вони є вразливi, вибагливi, смiливi.
Та, що сценарiй без актора? Безглузда передмова.
А вартго грати в тишинi? Якщо стiльцi пустi, нiмi.
Виходить сенс є в кожнiй ролi.
На, що хто здатний, тог є доля.
I кожний день, то є нове, немов у перше бачишь все.
Схiд сонця звiдкiль й до гори.
Так пiдiймає зоновiс у тьмi.