Аннотация: Перевод с немецкого на украинский фрагментов романа Юлии Франк Franck, Julia. Die Mittagsfrau - Roman. Frankfurt am Main, S. Fischer Verlag, 2007.
Полуднева владарка
( Зозуля)
від Юлії Франк
(Franck, Julia. Die Mittagsfrau - Roman. Frankfurt am Main, S. Fischer Verlag, 2007.)
Допоки прибув поїзд, збігло чимало годин. Люди натовпом наближались до поїзда іще до тієї миті, як він зупинився, вони намагалися вхопитися за ручки поїзда та за його перила. Майже могло видатися, що оце багатолюддя спонукало поїзд стати, ніби це були вони, хто його зупинив. Здавалось, що у поїзда не доставало дверей. Руки веслували, ноги били, вибивали, а лікті штурхалися. Сварки та свистіння.
Хто був слабшим, той залишався, відтиснутий вбік.
Петер відчував руку своєї матері на своїй спині, як вона його штовхала через натовп. На обличчя йому потрапляли тканини платтів, пальт, якась валіза штурхнула йому між ребра, і, нарешті, його мати схопила його ззаду і здійняла його вгору над плечима інших людей. Провідник дав свисток. В останню мить Петерова мати проштовхалася наперед на вирішальний метр, вона обхопила Петера, посунула його, втиснула його з усієї сили у поїзд. Петер обернувся, він міцно тримав її руку, обхопивши її, поїзд здригнувся, рушив, колеса оберталися, мати бігла, Петер учепився за двері, тримав свою матір з усієї сили, він покаже їй, який він сильний.
Стрибай! Крикнув він до неї. У цю мить її руки вислизнули. Люди, що залишились на пероні, бігли поряд із поїздом.
Чи то хтось стоп-кран зірвав, чи у локомотиві було щось негаразд, бо враз заскреготіли колеса по рейках.
[...]
У поїзді вони стояли у проході, люди штовхалися і тиснули, діти мусіли видертись на валізи. Петер стояв охоче на валізі, бо тепер він був такого ж росту, як і його мати.
Коли його матір оберталася, що вона робила раз за разом, його лоскотало її волосся, бо одне пасмо випало з її заколотої зачіски.
Від матері пахло бузком. Біля неї були відчинені двері до сидячого відділення, там стояли на своїх валізах двоє юних дівчаток у платтях з короткими рукавами і трималися за переповнену багажну полицю. Під пахвами у них зрідка пробивались перші волосинки, і Петер витягнувся
із-за плечей своєї матері, щоб краще роздивитись їх плаття, які округлювалися на деяких місцях. Петер відчував під своїм підборіддям приємне тертя материного пальта. Вона впріла, але свого пальта вона ніяк не хотіла залишити. Смикнуло і поїзд поїхав повільніше. Повз вікно пройшли люди, які не змогли зайняти собі місця. Одна з двох дівчаток плачучи махала рукою і Петер побачив, що і під іншою пахвою пробивались тоненькі волосинки.
[...]
Ти чекаєш тут, сказала його мати, коли вони прийшли до лавиці, з якої якраз піднявся літній чоловік.
Звідси їдуть поїзди до Анкламу та до Анґермюнде, можливо квитки є.
Я зараз повернуся. Вона взяла Петера за плечі та всадила його на сидіння.
Я хочу їсти, сказав Петер. Сміючись, чіплявся він за її руки.
Я зараз повернусь, чекай тут, сказала вона.
Він їй: Я йду з тобою.
А вона: Пусти мене, Петер. Та він уже встав, щоб іти за нею слідом. На те впхнула вона йому до рук малу валізу, всадила його разом з тією валізою назад на лавку. Тепер Петер мусив тримати валізу на колінах, він не міг більше ухопитись за матір.
Чекай! Це промовила вона строго.
Усмішка промайнула її обличчям, вона погладила його по щоці і Петер зрадів. Він думав про сосиски, про які раніш вигукувала дама у ларьку, може і тут є такі, він хотів допомогти своїй матері їх шукати. І, взагалі, він хотів їй допомагати, він відкрив було рота, але вона не дозволяла ніяких заперечень, обернулась та поринула у натовп.
Петер дивився їй вслід і вгледів її постать вдалині біля дверей до вокзальної зали. Йому конче треба було по нужді і він шукав очима туалету, але він хотів дочекатися, поки вона повернеться, бо ж, зрештою, на таких вокзалах можна легко загубитись. Поволі сідало сонце. Петерові руки замерзли, він міцно тримав валізу і похитував колінами. Маленкі частки бордової фарби з валізи налипали йому на руки. Знову і знову дивився він у напрямку дверей, де він востаннє бачив свою матір. Люди проходили мимо. Засвітили ліхтарі. Через якись час з лавки біля нього встало сімейство і на їх місце сіли інші люди. Петерові подумалось про свого батька, який десь у Франкфурті мав би будувати моста через Майн, він знав, що його звуть Вільгельмом, але не знав де він живе. Його батько був героєм. А його мати? Він знав її ім’я також - Еліс. Походження її було неясним.
Петер знову подивився на двері, які вели до зали вокзалу. Його шия затерпла, бо він сидів так уже довго та напружено дивився в тому напрямку. Прийшов поїзд, люди хапали свої речі та своїх близьких, усе треба було тримати біля себе.
До Анкламу, поїзд іде до Анкламу, а не до Анґермюнде, до Анкламу. Люди були задоволені, поки можна було рухатись далі. Було за північ, Петерові більше не треба було по нужді, він просто чекав. Перон спорожнів, можливо, ті пасажири, що залишились, попрямували до вокзальної зали. Якщо тут є каса для продажу квитків, то чи не повинна була вона вже давно зачинитись? А може і нема ніякої зали вокзалу більше за дверима, може і цей вокзал, як у Штеттіні, зруйновано. На дальньому кінці перону з’явилась білява жінка, Петер встав, валіза застрягла йому між ногами, він випростався, але то була не його мати.
Якийсь час Петер залишився стояти. Коли він знову сидів і кусав собі губи, почув він, ніби його мати говорить, що він обдирає та обгризає всеможливі частини свого тіла, і він побачив перед собою бридливий вираз її обличчя.
Хто-небудь, так казав собі Петер, хто-небудь мусів би прийти. Очі Петерові заплющувались, але він розплющував їх, йому не можна спати, бо він може не помітити, коли його шукатимуть, він боровся зі сном, подумав про руку та підтягнув ноги на лавку. Він поклав голову на коліна і не відводив погляду від дверей вокзалу.