Sirius M.: другие произведения.

Вій-ник

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Создай свою аудиокнигу за 3 000 р и заработай на ней
Уровень Шума. Интервью
Peклaмa
Оценка: 2.78*66  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Моя чергова (жалюгідна) спроба написати оригінальний твір. На цей раз рідною мені мовою. Певно колись я мав це зробити. Писати українською, доречі, досить важко, коли ти до того довго писав на іншій мові. І це печально, адже з неї все починалось.
    К сведению читателей! Я обычно довольно сдержанно реагирую на критику и все такое. Но в конкретно этой ветке буду вести себя крайне злобно. Любые комментарии содержащие политоту и прочее неугодное будут удалены. Ведите себя корректно, очень прошу.
    Книга в чорновому варіанті закінчена.


20.01.2018

  
   Чи задумувались ви колись про те що б було якби не з'явилось слова "міфологія"? Що якби міфи були реальністю? Ну принаймні хоча б деякі з них. Отож.
   Не так вже й давно, та не те щоб далеко один старий знахар вирішив узяти собі учня...
  
   Глава 1
  
   Староста зняв з голови шапку, струсив з плеч сніг і зайшов у присадкуватий дім.
   - Здоров будь, Віт, - привітався він з господарем оселі.
   - Проходь, Денис, - не надто привітно буркнув одноокий.
   Високий гість покрутив головою, знайшов віник біля входу і почистив взуття від налипшого снігу. Наздогнавши господаря Денис підійшов ближче до грубки та на кивок одноокого всівся біля столу. Староста почував себе злегка не в своїй тарілці. Віт був відлюдкуватим старцем, та мав поганий характер. Якби не його здібності, сільський люд обходив би того стороною.
   - З чим прийшов? - запитав чоловік, наливаючи у чашки гарячий чай.
   - Ти певно чув що дім маляра нашого згорів учора? Боже прийми його душу.
   - І чув і навіть бачив, - хмуро одізвався Віт. - Та й що з того?
   Будь-яка пожежа то насамперед біда. Пожежа що забирає життя - то страшне горе. Одноокий старець в ту ніч, коли будинок сільського маляра спалахнув, спав погано. Він ніколи не помічав за собою пророчого дару, та старість певно вносила свої корективи в його життя. Віт мовби знав що має статись горе, та, нажаль, не міг розібратись яке саме.
   - Ну так діток його з хати вдалось витягнути.
   - І про то я знаю. Та ж не чув аби вони отримали якісь мітки од вогню. Чи то не так?
   Староста нервово почухав праву щоку.
   - Все так як ти говориш, - зізнався він.
   - То чого ти мені говориш про тих дітей? - ще більше нахмурився Віт.
   - Вони ж сиротами залишились, розумієш? - староста розсердився на самого себе, і, набравшись сміливості, продовжив куди як впевненіше. - Я маю подбати про їх подальшу долю!
   - Стривай-стривай, ти ж бо не хочеш сказати що...
   - Ти знаєш наші звичаї, Віт. Я повинен влаштувати малечу в іншу сім'ю. І серед усіх наших ти краще всього підходиш.
   - Ти серйозно? - розгублено запитав Віт.
   - Більш ніж. Ти у нас одинак, живеш сам у великій хаті.
   - Отож бо й воно! Ключове слово "сам"! Я не знаю як доглядати за дітьми, і в мене немає жінки, котра ще хоч якось би могла з ними зладити! Це ж бо тобі не за котом глядіти! - Віт вказав пальцем на мліючого на печі рудого аж золотого кота.
   - За ними не тре так вже сильно і доглядати. Вони ж бо без матері, уже два роки живуть. Оленці уже десять, і вона сама майже що за собою, братиком, і хатинкою гляділа. Їм головне щоб каша якась була, та молоко. А ти ж маєш сталий заробіток, для тебе це не є проблемою
   - Стривай-но, - Віт підозріло подивився на старосту, весь його гнів та розгубленість мов би рукою зняло. - Стривай. А чи не хочеш ти таким чином нав'язати мені учеників?
   Денис зніяковів, ледь помітно змінився в обличчі, та цього виявилось достатньо аби одноокий вгледів різницю.
   - І не бреши мені! - прикрикнув старець.
   Староста, що уже відкрив рота для якоїсь відповіді, різко закрив його, ледь не прикусивши собі язика.
   - Так то ж одне іншому не заважає, - дерев'яним голосом зізнався староста.
   - Он воно що, - задумливо пробурчав Віт.
   Тепер, коли все стало зрозуміло, старець міг просто виставити старосту і на тому забути про цю розмову. Десяток років тому він би так і зробив. Вигнав би Дениса, нерозмірковуючи. Втім тепер дещо змінилось. По-перше, десять років назад, старостою був ще не Денис, а його дядько. А, по-друге, Віт відчував, як старість наступає йому на п'яти. В його віці і справді можна було думати про учнів. Чи хоча б про одного. Так справді, одного буде більш ніж вдосталь.
   - Гаразд, - кивнув своїм думам одноокий.
   - Що? - розпачливо перепитав староста.
   - Я погляну на тих дітей, якщо в когось із них є потенціал, то я візьму його до себе. Але тільки одного. Якщо ж серед них не знайдеться нікого з потрібними здібностями, то ти відстанеш від мене.
   - Та як же ж так? Як можна розділяти діточок? - награно заголосив Денис.
   - Я все сказав, - проголосив Віт і поставив порожню чашку на стіл.
  
   ***
  
   Очевидно староста вирішив кувати залізо поки воно гаряче. Він привів двійко дітей до оселі Віта того ж вечора. Одягнуті в завелику одежу, закутані в шерстяні хустки вони тільки поблискували переляканими очима, і терли замерзлих носів об рукава, виглядаючи  з-поза ніг Дениса. Віт не був здивований такою реакцією. Все ж, в деяких незначних варіаціях, він бачить подібне уже давно. На протязі далеко не одного десятка років. І, з рештою, він не міг звинувачувати людей у страхові, бо ж вигляд мав дійсно моторошний.
   Наразі Віт виглядав як злегка  скрючений старець, років під вісімдесят, не менше. Хоча раніше відрізнявся ідеальною статурою, і на дві долоні тільки не діставав до чотирьох ліктів у висоту. У нього було довге, пряме, сиве волосся, що спадало на плечі. Одягнений він був в досить якісну і навіть дорогу за сільськими мірками одежу.
   Здавалося що ж тут страшного?
   Відповідь була очевидна. Варто було лиш глянути на обличчя старця. Майже все воно було знівечене страшними шрамами. Здавалося що ті відмітини чоловік отримав буквально декілька днів тому, настільки свіжими та потворними вони здавались. Хоча, насправді їм було багато років, дуже багато. Просто вони майже не гоїлись. Деколи шрами стягувались, і рубцювались, та потім починали кровоточити і знову розходились.
   Мало хто міг уявити скільки зусиль Віт витратив на те, аби вилікувати потворне та болісне каліцтво. Скільки статків розтратив на це. Проте прокляті шрами залишались на його обличчі, мов вірні друзі, перевірені часом та різноманітними випробуваннями.
   Частково він зміг прикрити шрами довгим волоссям та бородою. Але навіть того що залишилось відкритим для погляду сторонніх було вдосталь, аби співрозмовники відводили погляд. Три глибокі борозни розрізали його старечу зморщену шкіру. Мовби великий звір провів трипалою лапою. Зверху до низу, з правої половини лоба до лівої щоки. Розрізаний ніс, значно ускладнював дихання. А один шрам взагалі проходив через ліве око. Через те Віта і називали однооким. Якимось  дивом його праве око вціліло і зиркало навколо напівбожевільним поглядом людини, що бачила надто багато. Напевно те око було єдиним, що прикрашало потворне лице Віта. Воно було напрочуд яскравим і прямо таки сяяло смарагдово-зеленим полум'ям.
   - Розкутай їх, а то ще зваряться, - промовив Віт, та пішов шукати свічки.
   Він пам'ятав, що поклав десь цілий десяток новеньких свічок, одначе не міг точно сказати де саме. Проблеми з пам'яттю, також трішки тривожили старця останнім часом.
   "Може і справді завести ученика?" - подумав Віт. - "А то ще трішки - і забуду все чому можна навчити!"
   Старець покусав губу і вирішив, що якщо ні в кого із цих двох не знайдеться таланту, то він буде шукати серед інших дітей в селі. Не заспокоїться поки не знайде того, кому можна передати секрети професії.
   - Що далі? - бадьоро запитав староста, як тільки закінчив допомагати малечі скидати верхній одяг.
   - Тепер буду дивитись на них. Хай заходять за мною по одному. Спочатку дівка, - буркнув Віт, дістав свічки із зеленої шафи, і зайшов до сусідньої кімнати.
   Він почув, як вона зарюмсала та щось заголосила, і тільки досадливо скривився. От чого він не любить дітей. З ними одні проблеми. Поки вмовиш його - то півдня пройде! Староста проте зміг заспокоїти дівчинку просто в рекордні строки. Не минуло і десяти хвилин, як вона несміливо одчинила двері та просунулась до кімнати.
   - Сідай, - насупивши брови вказав старець.
   - К-куди? -  не зрозуміла вона.
   - Та на підлогу прямо, чи ти ж дурепо, бачиш десь тут стільця?
   Оленка ступила пару кроків і невпевнено вмостилась на непокриту, дерев'яну підлогу. Та жалібно скрипнула під нею, і від того дівчинка чомусь ледве знову не розплакалась.
   Тим часом Віт, доволі спритно як для свого віку обійшов навколо дитятка та розставив по колу шість свічників. В залізній тарілочці ще заздалегідь він підпалив спеціально підібрані трави, так що в кімнаті було димно, і пахло досить специфічно. Оленка, як не старалась, та не змогла розібрати букет.
   - Щ-що, ви робите? - переборовши страх запитала вона.
   - Ворожити збираюся, - одповів старець.
   - Справді? - залишки страху в Оленчиних очах мов би рукою зняло. Згадка про ворожіння підняла в її душіі давно плекану  мрію.
   - Помовчи, гаразд? - попросив Віт. - А краще ось, тримай.
   - Що це? - розпачливо запитала дівчинка беручи з рук старця відрізок темної тканини.
   - Просто зав'яжи цим собі очі і посидь тихенько, -  потроху сатаніючи промовив Віт.
   - Нащо?
   - Бо я буду ворожбу творити! А ти того бачити не повинна! - гаркнув одноокий.
   На диво дівчинка швидко заспокоїлась і слухняно пов'язала навколо очей темну тканину. Віт же знову обійшов навколо Олени та запалив розставлені свічки. Далі він загасив масляні лампи, і в кімнаті стало значно темніше. Тепер тільки свічечки навколо дівчинки освітлювали темну кімнату.
   Віт присів навпроти Оленки. Декілька хвилин він мовчки дивився на вогонь найближчої свічки. Сконцентрувавшись, старець промовив:
   - Дихай. Повільно вдихни, на мить затримай повітря в легенях і так же повільно видихни. Повторюй це поки я не скажу.
   Голос страшного старця віддавався в Оленчиній голові як шелест теплого, літнього вітру. Він набігав на неї, грався з волоссям, дмухав в обличчя і зникав за спиною, щоб через декілька хвилин налетіти новою хвилею.
   Хвилина спливала за хвилиною, полум'я свічок розмірно та навіть якось занадто тихо палахкотіло. Віт майже не дихав, за нього це робила дівчинка. Старець чекав. Час йшов. Оленка все глибше занурювалась в себе. Раптом вогники свічок здригнулися. Ледь-ледь колихнулися, та Віт встиг це побачити. Оленка в черговий раз втягнула в себе повітря і полум'я усіх свічок похилилося в її сторону. Дівчинка видихнула і вогники колихнулися в сторону від неї.
   Віт криво посміхнувся.
   Ну звісно, перше ліпше дитятко виявилось з талантом! Чого ще варто було очікувати? І чи це не прямий натяк від долі? Цей світ як завжди намагається підсунути йому зайвих клопотів. Навіть на старостіліт.
   Ще трішки подивившись за неприродною грою полум'я, Віт важко підвівся на ноги. Він ступив крок в сторону дівчинки та приклав до її лоба пучки пальців правої руки.
   - Спи, - наказав він.
   Підхопивши дрімаючу Оленку на руки, старець, вийшов до кімнати з позіхаючим старостою та братиком дівчинки, що тихенько грався старою, трохи замурзаною сажою дерев'яною лялькою.
   - Ну що? - запитав Денис.
   Віт промовчав, заніс Оленку в гостьову спальню, та влаштував її на ліжку. Повернувшись, він налив собі в чашку трав'яного настою, та пригубивши трішки, нарешті промовив:
   - Вона підходить.
   - Справді? - здивовано перепитав Денис.
   - Так. Я візьму її в ученики, - хмуро розглядаючи вміст своєї чашки остаточно прийняв для себе рішення одноокий.
   - Це просто чудова новина! - ледь не сплеснув руками староста, що зараз був схожий на кота,  що об'ївся сметани. - То може ще на хлопця глянеш?
   - Ми вже це обговорювали.
   - Так, але ж бо, не гоже розлучати брата з сестрою!
   - Мені клопоту буде достатньо і з однією, - стомлено промовив Віт. - А з меншим я взагалі не знаю що робити. Йому мати потрібна, а не вчитель.
   - Та як же ж ти не зрозумієш? Та дівчинка - єдина рідна душа що в нього залишилась! Якщо я віддам його комусь іншому, то малий просто забуде сестру, в його  ж бо віці!
   - Чорт забирай! Ти що вирішив мені сьогодні всі нерви повисмикувати?! Всі мізки виїсти?!
   - Гаразд, слухай! Можеш не перевіряти його на здібності. Не брати в ученики. Та дозволь жити біля сестри! А я натомість попрошу когось приходити та дивитись за малечею час від часу.
   - Ще чого! Прохідний двір з моєї оселі вирішив зробити?!
   Насправді все здавалось доволі очевидним. Денис звісно людиною був не поганою, та не настільки щоб Віт повірив у те, що той так піклується про чуже дитятко. Так людиною він був не поганою, а от старостою немовби вродився. Про село піклувався, мов про рідну родину, і намагався робити все для того, щоб воно квітло і процвітало. Саме тому він намагався, певно вже років із п'ять, приставити до одноокого якогось ученика.  Мабуть відчував своєю натурою наближення неминучого. Хоча його дядько свого часу теж намагався нав'язати Вітові ученика.
   Певно досягши мети, Денис вирішив краще прив'язати Оленку до села. Та використати для цієї цілі молодшого брата. Хлопець буде у неї під боком та стримуватиме дівчинку від думок про "великий світ". Все це зрозуміло. Питання в тому - як до цього ставиться Віт. Насамперед він не хоче зайвих клопотів. Але як він ставиться до ініціативи Дениса? Важко сказати. Більше певно негативно, чим якось ще. Молода кров рано чи пізно буде прагнути до пригод та подорожей. І одноокий не бачив в цьому нічого страшного. Він стирчав в цій глушині тільки тому, що тут було в більшості своїй спокійно та затишно. Саме те для його віку. Проте якось обмежувати майбутнє тільки що знайденої учениці Віт був не готовий.
   Прийнявши рішення, Віт уже було думав надавити на старосту, і відправити малого до нормальної повноцінної родини, та до щасливого дитинства - як сталося те, що сталося.  
   Його єдине вціліле око на мить стрільнуло тупим болем. Нічого нового, таке вже траплялось. Та на цей раз, коли чіткість зору повернулась до нього, перше що він побачив - це хлопчика. Спочатку він не вгледів нічого незвичного. Той все так же грався дерев'яною лялькою. Та варто було лиш зосередитись, як стало чітко зрозуміло: хлопчик тримав ляльку лівою рукою, а правою вказував на ту чи іншу кінцівку і дерев'яна іграшка рухалась сама собою.
   Віт втомлено розсміявся.
   Вірогідно доля вирішила сьогодні остаточно доконати його.
  
   Глава 2
  
   На ліжко впало щось важке, і гострий кулачок боляче врізався йому в живіт.  
   - Велет, вставай! - прокричала Оленка.
   - Відчепись, - спросоння буркнув хлопчик та скрутився калачиком під ковдрою.
   - Ти що? - зойкнула дівчинка і почала стягувати покривало. - Забув який сьогодні день?!
   - Точно! День народження! - сон Велета мов рукою зняло і хлопчик злетів з ліжка. - Я готовий! - випнувши груди промовив він. - Вітай мене!
   - Спочатку вдягнись, телепню! - розсміялась Олена.
   Так, жартуючи один над одним, вони врешті-решт перебралися на кухню. Велет завзято стукав вилкою об ложку, а Оленка накривала на стіл. Тушкована картопля з м'ясом зайця,  в прикуску із квашеними помідорами. Хлопчик обожнював цю чудернацьку страву, котру почали вирощувати в їхньому селі, всього років із п'ять тому.
   - З якого приводу такий бенкет? - хмуро запитав Віт, нечутно з'явившись на порозі.
   - В мене день народження! - посміхаючись промовив Велет.
   Одноокий всівся на свій стілець, і підсунув ближче до себе тарілку з картоплею.
   - Справді? - запитав він. - І скільки тобі стукнуло?
   - Сім! Сім повноцінних років!
   - Зрозуміло, - буркнув Віт, і взявши в праву руку ложку прийнявся набивати шлунок.
   - Ей! - гнівно випалила Оленка. - А привітати?!
   - Ненавиджу дні народження, - на хвильку відірвавшись від трапези промовив старець.
   Дівчинка насупилась, та не стала далі сваритись - не хотіла псувати настрій ні собі, ні тим паче братові. Насправді сперечатися з їхнім учителем справа невдячна. Це вона вже давно засвоїла.
   Коли із картоплею було покінчено Оленка дістала солодке. Пиріг із яблуками за вишнями.
   - Неймовірно! - промовив Велет сестрі, злизавши з пальця залишки сметани. - Дякую за смаколики!
   - Будь ласка, - посміхнулась дівчинка.
   Перед тим, як діти чкурнули з-за столу, одноокий наказав їм зібратись через годинку для чергового уроку. Прохати у Віта вихідного дня ніхто не став. Діти розуміли, що це - марна справа. Після такого ситного сніданку потрібно було трішки відпочити. Олена зайнялась своєю старою вишивкою, Велет дістав із полиці першу ліпшу книгу, з надією полистав, шукаючи малюнки, та не знайшовши таких, почав читати. Ця наука в нього йшла повільно, букви вже більш-менш складались в слова, та слова ніяк не хотіли розумітися в одному реченні. Хлопчик читав у голос, і постійно перепитував сестричку що значить те чи інше слово, чи їх сполучення.
   Через означену годину вони пішли шукати Віта, та на подвір'ї його не було. Бігати по всьому селу в пошуках прудкого старця вони не стали. Замість цього трішки погрались на вулиці, і не помітили коли той повернувся.
   Віт з'явився, як гриб опісля дощу. Оленка була впевнена що хвилину тому ґанок був порожнім. Їх вчитель з'явився там так непомітно, що можна було запідозрити його у володінні шапки-невидимки. Прикрикнувши на дітей, він зайшов до будинку.
   - Значить сім років, так? - повторив запитання Віт, відірвавшись від кружки з прохолодною криничною водою. - Виявляється ви в мене в учениках ходите уже трішки більше року?
   - Виходить так, - обережно погодилась Оленка.
   Віт оглянув своїх учнів злегка розфокусованим поглядом, та певно перший раз за весь цей час помітив, що вони не надто і схожі на брата із сестрою. Насамперед очі. Якщо в Оленки вони були яскраво блакитні, то у Велета - непримітні темно-карі. Далі ставало зрозуміло що і риси їх обличь майже не співпадали. Овальне обличчя дівчинки, різко контрастувало із прямокутним у хлопчика. Певно єдине що їх об'єднувало так це колір волосся. Густі русі пасма були в обох.
   - Гаразд. Тоді розкажіть мені чому саме, я вас вчив весь цей час.
   - Правильно дихати, розрізняти різні трави та зілля, а також анатомії, - ні разу не запнувшись випалив Велет.
   - А ще чому? - нахмурившись запитав старець.
   - Ммм, - Оленка задумливо покрутила пасма волосся. - Читати, писати і правильно говорити?
   - Вірно-вірно. Та ви все говорили що хочете більшого так? Чаклувати хотіли, ворожбу творити, так?
   - А ви все казали що ми все ще надто малі, - погодилась дівчинка, та запнулась від здогадки, що раптом завітала у її голову. - Стривайте! Невже...
   - Так, думаю час прийшов.
   - Ура! - на пару закричали діти. Старець на те навіть не посміхнувся.
   - Насправді сім років це ще замало. Твої одинадцять Оленко ще більш-менш підходять, та зазвичай навчання починають ще пізніше. Але ж бо, як я буду відтягувати цей момент то ви мене живцем з'їсте.
   Діти на таке лише скептично переглянулися. Їх учитель скорше сам кого завгодно з'їсть, аніж пожертвує своїм тілом на прокорм ворогам. Хоч і має всього три с половиною зуба, проте яких!
   - І чому ви будете нас учить? - запитав Велет.
   - Поки що нічому, - діти загуділи як розворушений вулик, та старець тільки підняв руку закликаючи до спокою. - Щоб вчитись чому серйозному ви насамперед маєте вірити, що здатні до чаклунства.
   - Як це?
   - Ви знаєте, що не кожна людина здатна володіти надприродного здібностями. Коли ви тільки прийшли до мене, то я перевірив вас. Впевнився що ви вже маєте хист до чогось такого, що за межами можливостей звичайної людини. Та ви того не пам'ятаєте вірно? - діти захитали головами із сторони в сторону. - Я так і думав. Загалом, щоб і надалі залишатись моїми учнями, ви маєте самостійно пробудити в собі силу.
   - І як по вашому ми маємо це зробити? Це ж бо майже те саме що навчитись літати! Чи я щось не так розумію? - зацікавлено запитала Оленка.
   - Майже так, порівняння досить влучне. Єдине що можу сказати це те, що ви вже вмієте літати, тільки давно цього не робили. Просто відновіть звичку.
   - Так нам що стрибати з урвища, чи що? - запитала дівчинка.
   - Ходімо зі мною, - промовив Віт.
   Старець вивів їх надвір, і провів до сараю. Там всередині стояли клітки із кроликами. Діти часто годували пухнастиків, тому одразу помітили зміни. Одноокий переселив чотирьох кроликів, потіснивши інших, та звільнив тим самим дві клітки.
   - Ось, - кивнув чоловік, - ваші нові вихованці.
   Діти переглянулись та підійшли ближче до кліток. Але, як би вони не приглядались, побачити щось окрім підстеленого шару сіна нічого не змогли. Віт на закономірне питання тільки мугикнув, та вдарив по одній та другий клітці палицею. В сіні щось тихенько запищало. Буквально на декілька секунд, але діти побачили як непримітні клубочки сіна змінюються у кольорі. Це були кругленькі, пухнасті тваринки ніжно-зеленого кольору, без лапок чи ніжок, тільки з темними намистинами очей, та ледь помітним червоними носиками. Показавши себе, вони майже одразу змінили колір шерсті та знову замаскувались під колір сіна.
   - Що це за дивовижа така? - запитала Оленка не відриваючи захопленого погляду від клітки.
   - Хухи, - знизав плечами Віт.
   До цього часу діти вважали що хухи це такі вигадані істоти, про яких часто говориться у казках, не більше. Та тепер коли побачили їх на власні очі, зрозуміли що ці відлюдкуваті тваринки існують насправді. Зазвичай хухи живуть у лісах, лаштуючи свої будиночки-гнізда між коренів дерев, деякі з них полюбляють селитися в камінні біля річок чи озер. Та всі вони без виключення не люблять потрапляти на око людям, та іншим тваринам. Казки кажуть що хухи - магічні істоти, що віртуозно маскуються, та вміють змінювати колір хутра. В деяких казках говориться що хухи це сором'язливі але добрі лісні духи, зрідка можна почути що вони злі та мстиві демонята, що тільки те і роблять що шкодять людям. Зі слів Віта, що таки вирішив задовольнити цікавість учнів, до духів вони не мають ніякого відношення. Це самі справжнісінькі магічні кульки хутра. Зазвичай вони нейтрально відносяться до людей, з деякими можуть жартувати, та гратися, при цьому не показуючись на очі, деяким можуть допомогти і вивести на стежку якщо хто заблукав у лісі. А інколи навіть можуть завести у справжнісіньку біду, та це трапляється рідко.  
   - І що нам з ними робити? - запитала Олена. Дівчинці хотілось витягнути хухів із кліток та роздивитись їх поближче. Та Віт наголошував на тому, що робити подібне не варто. Хухи, досить прудкі, а в купі із малими розмірами та здібністю до мі... мімікрії їх досить легко загубити. Чи вірніше сказати вони скоріше за все втечуть в перші же хвилини, як опиняться за межами кліток.
   - Так, як вони допоможуть нам стати чарівниками?! - додав Велет.
   - От чого захотіли, - глузливо посміхнувся одноокий. - Чарівниками стати? А чи знаєте ви що справжніх чарівників не так вже й багато? Більшість із тих хто має сміливість так себе називати, то звичайні блазні, що знають максимум парочку фокусів та й годі.
   - А ви? - ні крапельки не знітившись запитав Велет. - Ви чарівник? Справжній?
   - Я звичайний сільський знахар, - промовив старець, та ні хлопчик ні його сестра, не повірили цим словам. - Та то тема окремої бесіди. Зараз ми говоримо про ваші перші кроки. Хотіли знати чим вам допоможуть хухи?
   - Ну певно ж не просто так ви їх нам показали?
   - Вірно. Насправді все що вам потрібно зробити так це змусити вашого хуха змінити колір. Та при цьому ви не повинні чіпати ні їх самих, а ні клітки в яких вони сидять.
   - Не зрозумів, як це? - здивовано запитав Велет.
   - Мені звідки знати, - хмикнув одноокий. - Придумайте щось, здивуйте мене.
   Віт залишив дітей самих та пішов займатися своїми справами. Велет з Оленкою залишились наодинці з диковинними істотами. Їх мозковий штурм не приніс будь-якого результату. Ні хлопчик, ні його старша сестра не знали навіть, як підступитись до поставленої задачі. На цей раз їх вчитель, здавалось, справді підібрав завдання, з яким майже неможливо впоратись. Велет пропонував накричати на хухів, та таким чином злякавши їх змусити змінити колір. Все ж Віт стукаючи палкою по кліткам робив майже теж саме. Оленка нахмурившись зауважила, що таким чином вони не навчаться ворожити, а це ж основна мета, яку перед ними поставив старий знахар.
   Зрештою, просидівши близько двох годин, і так ні до чого не докумекавши, діти вирішили, що на сьогодні із них вистачить. Віт, не дивлячись на свій нестерпний характер, не був зовсім вже тираном, і розумів що дітям потрібно давати трішки свободи, аби вони могли витрачати накопичену енергію.
   Тільки вони вийшли із сараю, як помітили пані Марію. Висока моложава жінка часто навідувала обійстя сільського знахаря, та не тому що скаржилась на здоров'я. За проханням старости, вона взяла на себе зобов'язання щодо догляду за осиротілими дітьми. Майже кожного дня вона приходила до них, приносила щось смачненьке, допомагала по господарству, та тому подібне.
   - Доброго дня, пані Маріє! - привітались діти.
   - Доброго, - кивнула жінка, підтягуючи вище на обличчя білого тоненького шарфа - незвичний елемент одягу як на цю пору року. - Ось вам молочка принесла.
   - Давайте допоможу, - запропонувала Оленка.
   - Дякую, сонце, - тепло промовила та, передаючи тканий згорток, і повернулась хлопчика. - Зорян казав що буде чекати тебе на майданчику.
   - Точно! Уже біжу! - випалив той і чимдуж вискочив з подвір'я.
   Як і сказала жінка, її син чекав Велета на тренувальному майданчику. Вони були однолітками, і дружили ще до того, як сталася та жахлива пожежа, можливо тому пані Марія не змогла відмовити старості у його проханні. Вона певно б і сама приглядала за другом її сина та його сестричкою.
   - Вітаю, - кивнув Велет, чорноволосому другові, що мав звичку тонко посміхатись, підіймаючи тільки правий кут роту.
   - Здрав будь, - надувшись пробасив той, копіюючи манеру діда Судомира.
   Хлопці розсміялись, потиснули один одному руки, и прийнялись ділитись останніми новинами, поки не натрапили на око означеному діду Судомиру. Старий козак, грізно зиркнувши на молодь, пригрозив їм кулаком та наказав займатись. Чоловік він був суворий, але справедливий. Майже все життя провів у війську, і коли повернувся до рідного села, довго не міг знайти собі місця. Аж поки не загорівся ідеєю і не влаштував майданчик для вправ. Так як своїх дітей в нього не було - він почав вчити чужих. Вчив так як вчили його, і тому чого набрався за час свого блукання по світу. То були прості вправи на розвиток гнучкості, сили та витривалості. Тих хто бажав, він учив володіти шаблею, чи іншою зброєю.
   Зазвичай, він кожного дня збирав біля себе цілу купу різновікових хлопчат та навіть дівчат. Сюди приходили як сироти, так і діти інших козаків. Наприклад, батьком Зоряна теж був відставний козак, і по всім неписаним правилам він мав особисто вчити сина всім премудростям військової справи. Та Андрій Баль, був людиною мудрою і одразу зрозумів, що коли діти займаються в купі, то мають кращі результати. Він називав то "змагальним методом виховання", що б то не значило. Тому Зорян приходив на майданчик так само часто, як і Велет, а пан Андрій також не лінувався і частенько допомагав діду Судомиру у вихованні молоді.
   Наймолодші, починаючи з п'яти-шести років, здебільшого просто крутились під ногами, бігали, скакали та лазили по дерев'яним манекенам коней. Трохи старших, кому вже виповнилось сім-вісім років, змушували робити певні вправи, та видавали коротенькі дерев'яні шаблі. Так, Велет з Зоряном десь з тиждень мали можливість помахати іграшковою зброєю. Не те щоб їх всерйоз навчали бою на мечах, швидше просто привчали до шаблі, як до основної зброї, якою вони колись будуть володіти.
   Певно в тому і була вся справа.
   Молодий учень знахаря, бачив з яким захопленням його друг грається зі своєю іграшкою, та не відчував в собі подібного потягу. Спочатку, його заповнило колективне почуття захвату, та вже на другий день воно пройшло і більше не повернулось. Важко було пояснити, але Велет відчував, що це не його.
   Коли заняття їх вікової групи підійшли до кінця, хлопчик підійшов до діда Судомира, та невпевнено спробував пояснити йому свою проблему. Старий уважно вислухав, та розгладивши вуса кивнув.
   - Зустрічалось мені таке, хлопче. Не всім підходить та чи інша зброя, та не всі можуть це розуміти. Втім, ти ж в учнях у Віта ходиш, то ж не дивно... так, не дивно.
   - Так що ж мені тоді робити?
   - Та ти не сумуй, підберемо тобі щось інше, та й усе на тому, - плеснув Судомир хлопчика по плечу.
   - Справді? - чомусь, ці прості слова, немовби зняли з плеч Велета тяжкий камінь.
   - Так варіантів багато: списи, алебарди, бердиші, сокири, булави, та навіть бойові ціпи. Майже для кожної зброї в нас у селі вчителя найти можна. У всякому разі азам володіння навчать.
   - Власне, - невпевнено почав хлопчик, та на кивок старого козака продовжив. - Власне, якось бачив я, як Зорянів батько ножі метає...
   - Хо! А ти молодець, уже і варіант на заміну собі придивився! Так, Андрій у нас майстер цього діла, краще нього певно ніхто і не володіє цією наукою. Думаю з цим питанням тобі до нього і потрібно. Хоча ти певно ще надто малий для того, аби цим всерйоз займатись. Стривай-но, - Судомир на хвилинку замовк, обмірковуючи ідею. - Знаєш що? Я думав принести завтра ножа, щоб ти хоча б потримав його в руках, відчув чи воно твоє, чи ні. А потім з часом почав би вчитись. Та в мене таких ножів уже певно й не залишилось. Сам я, не дуже цим балувався. Отже, все таки тобі одна дорога - на поклін до Андрія йти.
   Велет подякував за пораду та пішов шукати Зоряна.
   На питання, чи прийде завтра пан Андрій на майданчик, його син нічого однозначного відповісти не зміг. Він взагалі якось знітився при згадці про нього. Велет не став розпитувати. Все ж, на сьогодні у нього ще залишались справи.
   Повернувшись додому, він трішки перекусив, та пішов годувати кроликів. Впоравшись із своїм невеликим господарством, він приніс в сарай стільця, та усівся навпроти клітки із вибраним хухом. Можна було сказати що вони довго грали в баньки, та правда в тому, що хлопчик навіть не бачив сором'язливого звіра. Трішки пізніше до хлопчика приєдналася і Оленка, та її успіхи були нічим не кращі.
   Так пройшло декілька тижнів. Віт продовжував вчити їх різним штукам, котрі має знати кожний знахар, проте жодним словом не обмовився про те, як пробудити в собі потаємну містичну силу. Діти займались своїми справами, та подовгу просиджували біля кліток із хухами. У Велета все ще нічого не виходило. Оленка натомість, здається була на правильному шляху. В усякому разі, хлопчик декілька разів бачив, як її звірятко злегка змінювало відтінок. Всього на секунду, але все ж. Вона ще не розповідала про це Вітові, так як хотіла досягти більшого. Дівчинка намагалась розповісти братові, як вона це робить, але здавалося і сама не до кінця розуміла, чи то пак не могла правильно описати свої маніпуляції. Її туманні слова тільки ще більше заплутували малого.
   В інших аспектах саморозвитку його справи теж йшли не кращим чином.
   За цей час Велет ще більше упевнився у тому, що шабля  то не та зброя, котрою він хотів би володіти. Втім й потримати спеціального метального ножа в руках у нього також не виходило. Пан Андрій, як на зло, за цей час жодного разу не показався на майданчику. А до цього ж певно бував там ледь не через день. Отож Велет після сьогоднішніх занять у діда Судомира, вирішив напроситись в гості до Зоряна.
   - Не думаю що це хороша ідея, - насупившись пробурмотів той.
   - Та чого ти? Я лише хочу поговорити з твоїм батьком!
   - Щодо цього. Не думаю що зараз слушний час. Він... трішки прихворів.
   - Справді? - здивувався Велет. - То може йому показатись Вітові? Мій вчитель враз поставить його на ноги!
   - Та не думаю що він зможе тут допомогти. Серйозно, Велет, це погана ідея. Давай якось іншим разом.
   Хоч як Зорян не відмовляв друга, та той все ж таки наполіг на своєму. Так, за суперечками вони й дійшли до будинку родини Балів. Пані Марії певно, якраз не було дома. А от її чоловік знайшовся на кухні.
   - Тату, я вдома! - вигукнув Зорян, переступаючи поріг будинку.
   - А ще голосніше про це сказати не зміг?! - розсерджено прокричав той.
   Велет розгубленно подивився на друга, проте той лиш відвів погляд. Молодий учень знахаря, скільки був знайомий з господарем оселі, ні разу не чув аби той підвищував на когось голос.
   - Я не один, - промовив натомість Зорян. - Зі мною Велет прийшов.
   - Якого біса?!
   Хлопці пройшли на голос, і їхньому поглядові постала не сама приємна картина. Пан Андрій, втомлював голод. Із великої миски він жадібно хлебтав молоко, черпав пригорщею кашу і закидав її до рота, майже не жуючи ковтав, і знову хлебтав із миски. Це виглядало так, немов їла не людина, а який дикий звір. Закінчивши з кашею, він відкинув від себе миску, та проїхалась по столу, та впала з нього, розбившись об підлогу.
   - Так якого біса ти сюди припхався?! - проревів він, повернувшись в сторону хлопця, - по його підборіддю стікало пролите молоко. - Я тебе не звав!
   - Та я просто...
   - Ти просто? Ти просто?! - прокричав він, підхоплюючись на ноги, та вдаряючи кулаками по столу. - Ти просто підеш в ту нору, з якої виліз, і більше не будеш тут показуватись! Ти зрозумів, виродок?! Забирайся звідси, а то зламаю шию, і викину у ліс на поталу вовкам! Навіть кісточки не залишиться!
   Велет ошелешено застиг на місці. Такої реакції від завжди спокійного чоловіка він ніяк не очікував.
   - Тобі краще піти, - втягнувши голову в плечі, тихо промовив Зорян. Проте хлопчик все ще стояв на місці, просто не в змозі повірити у те, що відбувається. Чим він заслужив таке відношення?
   Врешті-решт чоловікові забракло терпіння, і він, ступивши крок, схопив Велета за комір сорочки, і, легко піднявши, поніс до порогу вхідних дверей. Один рух рукою - і хлопця просто викинули із будинку, як шкідливого кота. Боляче вдарившись боком об землю, він декілька разів перекрутився і нарешті зупинився.
   Зорян було кинувся до друга, але батько перегородив йому шлях.
   - А ну йди до своєї кімнати, сучий виродок, з тобою ми пізніше поговоримо!
   Велет, трохи кривлячись, піднявся на ноги. Він не був боягузом. Навіть жахливе обличчя його учителя не дуже лякало хлопчика. Тому він дивився на чорного від гніву пана Андрія, зовсім без страху, в його карих очах плескалась розгубленість та крапелька гніву.
   - Ти що глухий?! - викрикнув старший Баль. - Забирайся з мого подвір'я!
   Хлопчик, ще декілька секунд посвердлив чоловіка поглядом, та зрештою, прийняв для себе рішення. Схоже сьогодні він не зможе зрозуміти що тут сталося, одначе завтра він поговорить із Зоряном. Обов'язково поговорить та з'ясує, що сталося з його батьком.
   Зрозуміло що його похмуре лице, та подряпини на руках Оленка помітила одразу. Він довго відмовчувався та намагався змінити тему, але сестра цього разу вирішила йти до кінця. Їхня довга суперечка, навіть змогла привернути увагу одноокого. Врешті-решт, Велет був змушений здатися під напором дівчинки, та розповісти їй про те, що сталося в домівці родини Баль.  
   - Повтори ще раз, - наказним тоном промовив Віт, уважно роздивляючись обличчя молодшого учня.
   Тому нічого не залишилось як повторити свою розповідь ще раз, хоча він так і не зрозумів що так зацікавило знахаря.
   - Це не схоже на пана Андрія, - несміливо промовила Оленка. - Грубити, підіймати руки на чужих, та на власну дружину.
   - Що? - здивувався Велет.
   - А ти не звернув уваги? Пані Марія, останнім часом ходила із шарфом, закривала ним розбиту губу.
   - От що, - нарешті промовив незвично хмурий Віт. - Приведи до мене завтра Зоряна, хочу поговорити з ним.  
   Решта дня нічим примітним не виділилася. Велет ходив похмурим, притримуючи забитий бік. Віт було хотів допомогти хлопчику, але той відмовився, так що одноокий не став наполягати. Він не був добрим самаритянином, і не допомагав тим, хто від цієї допомоги відмовлявся. Ну, в більшості випадків.
   Наступного дня Зорян не прийшов на тренувальний майданчик. Більше того. Пані Марія також не прийшла до них в гості, хоча вчора і обіцяла що загляне.
   Віт поставився до цього зі всією відповідальністю.
   - Йдемо в гості, - повідомив він дітей. - Тримайтесь позаду мене, коли прийдемо залишитесь біля входу на подвір'я. Не попадіться під гарячу руку.
   Заклавши руки за спину, старий ворожбит йшов вузькими сільськими вуличками та похмурими очима свердлив усіх зустрічних. Люди важкого погляду не витримували - звертали на іншу сторону дороги, або ховались біля тинів. Врешті-решт, знахар із учнями дісталися необхідного маєтку. Показавши дітям на місце біля хвіртки, він пройшов на подвір'я. Він не став підходити до дверей та стукати, та тим не менш через хвилинку із хати визирнула пані Марія. Виглядала вона не кращим чином. Червоні, заплакані очі, темні кола під ними ж, та червона щока. Усе це вказувало на те, що вона пережила не найкращу ніч у своєму житті.
   - Будь ласка, - промовила вона, - не потрібно. Повертайтесь додому, пане Віт.
   Одноокий зиркнув на неї з-під лоба і запитав:
   - Де він?
   - Маріє, - пролунало із дому. - Кого там знову чорти принесли? Це ті твої кляті покидьки-вихованці?
   Із дому вибіг Зорян. В хлопчика теж були темні кола під очима, певно цієї ночі він теж не спав. Ліва рука хлопчика була притиснута до грудей, та підв'язана хустинкою за шию. Нижня губа в нього розпухла так, ніби в неї вжалила бджола, та Велет навіть із такої відстані міг розрізнити, що це очевидно наслідок удару. Розпачливим поглядом подивившись на гостей, його друг підбіг до матері, та сховався в її обіймах.
   "Невже це все через мене?" - стиснувши зуби подумав Велет
   Врешті на порозі з'явився Андрій, в правій руці він стискав шаблю. Віт подивився на нього, і раптом схопився за око, та, гойднувшись, ледве утримав рівновагу.
   - А, одноокий виродок, - злегка втратив запал чоловік. - Чого припхався?! Вертайся в свою діру, і своїх байстрюків з собою забирай. А то не подивлюсь на твій вік! Нема чого без запрошення тинятися під моїми дверима!
   - Де він? - повторив запитання Віт, забравши руку від ока, та вже трошки краще тримаючись на ногах.
   - Про що ти говориш, старий бовдур?!
   - Він ще має бути живим, вірно? Думаю ти не встиг всього на день чи два. Але де ти його тримаєш?
   - Ну все, старий, ти добазікався! - проголосив Андрій і, замахнувшись шаблею, кинувся на Віта.
   У Велета розширились від подиву очі. Нехай його вчитель і не був найприємнішою людиною у світі, проте хлопчик не вважав його і найгіршою особистістю. Звісно, він не бажав, аби одноокого відтак просто зарубали. Втім і якось завадити ситуації він не зміг. Банально не встиг.
   Ось Андрій наближається до старця на відстань удару. Заносить загострену смужку сталі та різко її опускає. Із горла учнів знахаря вириваються крики жаху. Та Віт немовби перетікає на крок вперед, легко перехоплює лівою рукою праве зап'ястя Андрія, а іншою б'є йому по горлу. Удар вийшов таким сильним, що дужий тренований муж відлетів на пару кроків назад.
   - Тату! - прокричав Зорян, та хотів було підбігли до лежачого на землі чоловіка, але пані Марія міцно тримала сина, вона почала розуміти, що коїлось насправді. - Не чіпайте тата!
   - Не лізь малий, - грізно зиркнув на хлопця Віт. - Це не твій... , - почав було знахар, але саме цей момент вибрав Андрій для повторного нападу.
   Одноокий зробив крок у бік і пропустив чоловіка, що летів на нього, повз себе, навіть не дивлячись на нього. Здавалось це було так просто, ніби вони репетирували цей трюк для якоїсь вистави добрих півроку.
   - Якого біса? - прогарчав Андрій, вкотре підіймаючись із землі, його голос звучав зовсім несхоже на те, як звичайно говорив чоловік, зовсім інший тембр. - Ти ж звичайний старий, сільський знахар? Як ти це робиш?
   - Хто тобі сказав таку маячню? - недбало запитав Віт.
   А Велет недоречно згадав, що саме так його вчитель  і любив себе називати, до того ж робив це постійно. Проте озвучувати свою думку не став. Навряд чи комусь із присутніх буде діло до його зауваження.
   - Аргх, просто здохни!
   На черговий випад Андрія, Віт зреагував з тією ж незворушністю, як і раніше - повторив самий перший свій прийом - втім цього разу довів його до кінця. Зробивши крок до супротивника, він перехопив руку зі зброєю, якось хитро її вивернув, і змусив випустити держак шаблі. Декілька швидких ударів, розмитий рух яких Велет просто не встиг розгледіти, і ось уже пан Андрій валяється на землі, а Віт притискає його зверху, і шепче собі щось під ніс. Через декілька секунд, знахар підвівся на ноги, а відставний козак так і залишився на землі. Він кричав щось незрозуміле, лаявся так, що аж вуха в'янули, плювався та дико вертів головою, в іншому його тіло не рухалось, немовби чоловік втратив над ним контроль.
   - Зорян, - промовив Віт до хлопчика, - приведи сюди жерця. І скажи аби води свяченої приніс.
   - А? - розпачливо вимовив той не зводячи погляду з батька.
   - Священника, Зорян, і хутко!  
   Останнє слово одноокого віяло силою. Велет раптово зрозумів це для себе, як те що сонце встає зранку, а сідає ввечері. Певно подібне він відчував, коли Оленка змушувала свого хуха змінювати колір. Тільки якщо тоді це було схоже на легкий порив прохолодного осіннього вітерця, то це єдине слово віяло зимовою хурделицею.
   Зоряна немовби водою змило.
   Сільський священик був високим, та худим молодим чоловіком, із ріденькою русою борідкою. На невиразний лепет хлопчика він тим не менш відреагував оперативно. Певно причиною тому більш за все послугувала згадка про Віта. Так вже повелось, що відносини між священиками та ворожбитами завжди були непростими.
   - Що тут сталося? - запихано запитав панотець Нестор, тільки показавшись на подвір'ї Балів, та побачивши лежачого чоловіка насторожено продовжив: - Що ти з ним зробив?
   - Думаю це не правильне запитання, - глузливо посміхаючись промовив знахар. - Краще було запитати - з ким це ти зробив?
   - Що ти хочеш...
   - Ох, які ж ви всі дуболобі, - простогнав Віт.
   Одноокий присів біля своєї жертви, взяв однією рукою за волосся та підняв його голову, лезом ножа, він акуратно розтиснув зуби чоловіка, та показав усім присутнім незвично довгі ікла.
   - Упир! - ахнув Нестор та спішно перехрестився.
   - Ти зовсім йолоп, чи прикидаєшся? - якось навіть задумливо запитав Віт. - Який в біса упир? Чого вас тільки в тих академіях навчають? Якщо вже упира від перелесника відрізнити не можете, то я навіть не знаю що і казати.
   Знахар ввійшовши в смак, добряче пройшовся по кісточках священика. Той стояв, як рак червоний, проте ніякого спротиву не чинив. Його молодість поки що заважала чоловікові навчитися відсварюватись. В черговий раз перевівши подих, Віт вирішив що "досить уже з цього жерця, а то ще заплаче". Випустивши пар, він почав роз'яснювати усім присутнім хто такий перелесник, та чим він відрізняється від упира. Зрозуміло, що робив він це не заради просвіти Нестора. Швидше це був наочний урок для його молодих учнів. До того ж невеличка лекція допомогла трішки заспокоїти розгублених та переляканих Балів.
   Отже перелесники.
   В народних віруваннях це злі, темні духи. Деякі знайомі Вітові ворожбити справедливо зауважують, що вони занадто матеріальні, як для духів. Церква зазвичай називає перелесників не інакше як демонами. Самому знахареві було плювати на такі незначні нюанси, як вірна класифікація. Він ділив усіх зустрічних на тих, хто точно буде намагатись чинити йому лихо, і тих, хто перед цим подумає. Перелесників він відносив до першої категорії.
   Із його особистих знань виходило, що монстри ці справді мали дещо спільне з упирями. І ті і інші пили людську кров. Проте упирі сприймали кров як харчі. Перелесники пили її для того, аби приймати вигляд конкретної людини. Так, вони були своєрідними перевертнями. В деяких переказах, що чув Віт, вони приймають вигляд померлої людини, та приходять до її близьких, саме тому не варто було занадто сумувати за загиблими, бо "прийде перелесник". На практиці подібне можливе, але в більшості випадків перелесник приймає образ тієї людини, крові якої напився. Може дістати із спогадів жертви лик близької і недавно померлої людини, та перетворитись на неї, але подібне відбувається рідко. Таку іпостась важче підтримувати.
   Старі, досвідчені перелесники - то майстри маскування, вони копіюють не тільки зовнішність, але і звички, манери, і навіть переймають пам'ять жертви. Якимось чином вирахувати їх майже неможливо. Вони можуть виконувати роль практично ідеальних шпигунів, проте рідко хто із них може перебороти себе як монстра, і почати міркувати людськими стандартами.
   Молоді особини, що ще не встигли набратись розуму, часто копіюють тільки зовнішність, не надто піклуючись про характер донора. Для них характерна надмірна агресивність, та любов до людської їжі. Очевидно, що перелесник що прийняв облік старшого Баля, був ще молодим та зеленим. Проживши деякий час в образі чоловіка, і не зустрівши ніякого супротиву, він зовсім осмілів, за що тут же і поплатився.
   Наостанок Віт, наглядно пояснив навіщо посилав Зоряна за панотцем. Перелесники як і більшість подібних темних істот, як вогню боялись освяченої води. Бризкаючи на демона краплями води, старий знахар досить швидко з'ясував де той тримає справжнього пана Андрія. Проте картина того, як дуже натуральна копія чоловіка, батька і просто гарної людини корчиться та волає не своїм голосом від болю була занадто емоційною. Пані Марія не змогла довго на це дивитись, втекла з подвір'я сама, і прогнала дітей. Вона відвела їх до будинку Віта, трішки пошугала із одного кутка до іншого, та врешті-решт повернулась додому, наказавши дітям не йти за нею.
   Оленка клопотала навколо Зоряна, годувала, та поїла його зміцнючим відваром. Велет же, в якийсь момент зрозумів що просто не може знаходитись в одному приміщенні із Зоряном. Не може просто так дивитись в очі своєму другові.
   Чим більше часу проходило, тим більш нікчемно він почував себе в компанії товариша. Нарешті, коли вже почало темніти він просто висковзнув із дому, та сховався в сараї. Присівши на стільця, Велет бездумно втупився поглядом в клітку із своїм хухом.
   Хлопчик почував себе винним. Йому здавалось, що все це справді відбулось через нього, через його неуважність! Нехай він раніше нічого не знав саме про перелесників, окрім того, що говорять в страшилках. Та Віт раніше розповідав йому й Олені про деяких монстрів. Нехай ті демони чимось і відрізнялись, та більшість із них мала між собою щось схоже. І тут виявилось, що він пропустив монстра прямо у себе під носом. Віт от усе зрозумів буквально з другого натяку! Певно, якби він трішки слідкував за слухами що розповзаються по селі, то розкусив би перелесника ще раніше!
   А він? Чи звернув він увагу на те, що із сім'єю його кращого друга коїться щось лихе? Ні! Він навіть цього не здатний був побачити! Банально не звернув уваги на драму, що розгорнулася у нього під боком! Що ж там говорити про демона?!
   І до чого це привело?
   Пан Андрій невідомо де, певно на межі життя і смерті. Його жінка та єдиний син змучені, змарнілі та побиті. Чорт! Цей гад зламав Зоряну руку! Якби не випадковість та цікавість старого знахаря, то все могло закінчитись ще гірше!
   А що робив весь цей час його безталанний учень? Грався в баньки з хухом?
   Велет міцно стиснув зуби, що аж щось стрельнуло в щелепі. Його рука піднялась в напрямку триклятої клітки, та невидимого звіра.
   - Нуж-бо! Покажись! - прокричав він у приступі сліпого гніву, та розставив пальці в сторони.
   В клітці щось злякано запищало, кулька сіна в центрі неочіковано піднялась догори та зависла у повітрі. Звір пищав та стрімко змінював колір свого хутра, намагаючись таким чином відігнати ворога. В цю саму мить Велет слабо усвідомлював що робить. Перед ним в клітці висів не хух, а скоріше той триклятий перелесник! І все що хотів хлопчик так це роздавити його, знищити, та помститися за свій особистий гріх неуважності.
   - Р-рах! - прокричав він, і стиснув пальці в кулак.
   Хух запищав ще дужче, його наче вхопила невидима рука, та неупинно почала чавити. Не було ніякої можливості втекти, проскочити через пальці та врятуватись. Повітря в легенях маленького створіння закінчилось, зробити новий подих не давала все та ж невідома сила. Почавши задихатись, хух перестав перебирати кольорами, його хутро почало стрімко сіріти та чорніти.
   - Досить, - промовив знайомий голос, і міцна рука опустилась на плече Велета.
   Хлопчик моргнув. Побачив нарешті висячого в повітрі хуха, та свою руку простягнуту до нього. Усвідомлення того, що він ледь не зробив, тихо підкралось до його серця та розуму. І це було останнє, про що він подумав перед тим, як втратити свідомість:
   "Здається я міг стати монстром. Чи... може... уже став?"
  
   Глава 3
  
   Велет, влетів до будинку, пробіг на кухню, знайшов кружку і напився води. Хоча і тепла, але трішки допомогла втамувати спрагу. Заглянувши до кімнати сестри, він знайшов ту біля дзеркала. Дівчина старанно розчісувала своє довге русе волосся.
   - О, Єлена Прекрасна! - посміхаючись сплеснув руками він. - Ви вже записали інформацію про відмінків?
   - Звісно, - кивнула вона, не відриваючись від дзеркала.
   Велет тільки тяжко зітхнув. Що не кажи, але останнім часом його сестра зовсім перестає бути схожою сама себе. Певно, якби вона не перебувала під майже цілодобовим наглядом хоч і одноокого, але надзвичайно прозорливого знахаря, він би запідозрив що то не його сестра, а якийсь перелесник в її образі. Зорян якось на днях намагався пояснити зміни, що відбуваються із старшою сестрою його друга словосполученням "перехідний вік". Проблема була в тому, що він сам не зовсім розумів, що значать ці слова, просто чув уривок бесіди між своїми батьками.
   Велет тільки потиснув на це плечима. Все що він знав - так це те, що останні півроку, а надто після того, як Олені виповнилось шістнадцять - вона сильно змінилась. Її почала надто цікавити своя зовнішність. Тепер вона могла годинами просиджувати перед дзеркалом, подовгу розчісувала волосся, малювалася різними рум'янами, та просто милувалась своїм обличчям. Найстрашнішою подією в її житті тепер був прищик, що раптово вискочив на обличчі. Вона в буквальному сенсі доводила Віта до сказу, запитаннями про те, чи той точно не знає замовлянь від цієї болячки.
   Тепер вона більше звертала увагу на те у що одягатися, та які прикраси на себе навішувати. Якщо раніше вона могла бігати в компанії брата та його товаришів, то тепер в неї з'явились нові друзі. Вірніше подруги, з якими вона часто ходила на вечорниці.
   Велет і забув, коли вони в останній раз гралися в одній компанії. Більш того, вони віддалилися один від одного настільки, що тепер майже не мали спільних тем для банальної розмови. Ну, окрім навчання у старого Віта.
   - Ох, - зітхнула вона, - ну чого дивишся? Он листи, на столі, бери та переписуй. Тільки не слово в слово, а то знову отримаємо на горіхи.
   - Так-так, без тебе знаю, - фиркнув хлопчик та схопивши паперові листочки вискочив із кімнати сестри.
   Влаштувавшись у себе за столом, він дістав гусяче перо, чорнильницю та акуратно почав переписувати на чисті листи. Справа нудна і неймовірно кропітка. Десь на секунду відволікся - і капля чорнила розтікається по всьому листу. Велет з ностальгією згадував ті часи коли їм не потрібно було витрачати купу часу на ці записи. Все змінилось, коли Віт надумав було перевірити, як вони пам'ятають його уроки. Старець почав запитувати у них те, що розповідав на самому початку їхнього навчання. Залишившись не надто задоволеним їхньою дірявою пам'яттю, одноокий довго думав як вирішити цю проблему. Всі його знання базувались на особистому досвіді. Він мусив це пам'ятати, тому що від цього часто залежало його життя. З дітьми було важче, для них вся нова інформація була дещо абстрактною. Чи варто дивуватись, що з плином часу, деякі важливі деталі стираються з їхньої пам'яті?
   Рішення прийшло після того, як Віт побачив, з яким задоволенням Велет в п'ятий певно раз перечитує їхню невеличку домашню бібліотеку. Якось раніше він не думав про те, щоб перевести свій життєвий досвід в книжковий формат. Коли ж він вирішив взяти учнів, то думав, що ті будуть нести його знання у світ разом із собою, що все це не пропаде безслідно. Мабуть він помилявся. Поміркувавши він придбав цілу купу листів паперу, та змусив учнів записувати все про що він їм розповідає. Коли набиралась солідна стопка листків - він зшивав їх до купи- і виходила така собі мініатюрна книжечка. Спочатку в нього була ідея купити готові прошиті книжки з пустими сторінками для різноманітних записів, але він швидко від неї відмовився. Його учні окрім поганої пам'яті мали погану звичку розляпувати чорнила по всім поверхням. Особливо на цих теренах відзначився Велет - Оленка була більш акуратною, але спочатку і вона часто псувала листи.
   Хоч це і стало додатковим клопотом як для учнів, так і для їх вчителя, що був змушений перевіряти кожен листок, на тему того чи не нагородили вони там якоїсь маячні, проте тепер Віт був упевнений що навіть, коли пам'ять підведе, то Велет з Олею завжди зможуть оновити свої знання. Та, як показала практика, після того, як учні записували уроки Віта на папір, вся ця інформація краще ними засвоювалась.
   Велет досить швидко справився із переписуванням інформації. Деякі речення він просто поміняв місцями, а деякі, навіть власноруч перефразував. Він уже закривав чорнильницю, коли почув як відкрились вхідні двері.
   - Гей, розбишаки, ви вдома? - пролунав слідом голос старця.
   Хлопчик тільки розчаровано видихнув, він уже збирався бігти у пошуках Зоряна, а тут вчитель. Певно знов придумав для них якесь каверзне завдання.
   - Так, - промовила Оленка, виходячи на зустріч.
   - Це добре. Наберіть мені води, а то спека просто неймовірна, на вулицю вийти неможливо, - Віт пройшов на кухню, та напився із протягнутої Оленою кружки. - Я от що хотів спитати. Ви ж чули, що завтра ярмарок в Озерному починається?
   Діти переглянулись, та несміливо кивнули. Ярмарок то велика подія, на всю округу, і вони звісно не могли про нього не чути.
   - Ви що їдете туди, а нас на господарстві залишаєте? - припустив Велет.
   - Знову? - додала Олена.
   - Та ні, - раптово відповів знахар. - Старий я уже для таких поїздок. Хочу вас от відправити.
   - Це якийсь жарт? - нахмурившись запитала дівчинка.
   - Гей! Ви за кого мене сприймаєте? - на показ обурився Віт. - Я ж не вмію жартувати.
   - Це якось не схоже на вас, вчителю, - обережно почав Велет. - Зазвичай, коли ви кудись збираєтесь, то ми залишаємось вдома.
   - Усе змінюється. Так я не зрозумів, ви що, не хочете їхати?
   - Хочемо! - на пару прокричали діти.
   - Я так і думав, - хмикнув старець. - Я чув, що Балі також збираються туди, думаю непогано було б вам з ними поїхати. Проте, домовляйтесь самі.
   - Візьму це на себе! - вскочивши запропонував Велет.
   - Біжи вже, але не затримуйся. Все ж, виїжджати з самого ранку будете, вночі практично, так що потрібно підготуватись.
   Узгодити поїздку з родиною Балів вдалося вельми просто. Вони і раніше добре ставились до Велета з Оленкою, а після того, як Віт розкрив того перелесника та врятував справжнього голову сімейства, то і зовсім стали для них як рідні. Так вже сталося, що коли старець дізнався де перелесник тримає пана Андрія, а трійка мисливців оперативно його знайшла і доставила в село, то він був ледве живий. Віт, недовго думаючи, вирішив поселити відставного козака у себе вдома. Таке вже траплялось раніше. Для важко хворих пацієнтів в будинку знахаря завжди була вільна кімната. Тому Велет прекрасно бачив, в якому змарнілому стані, тоді знаходився старший Баль, бо ж хлопчик брав безпосередню участь у догляді за чоловіком.
   Саме ті непрості часи, змогли притупити провину, яку на себе покладав Велет. Хоча Віт і намагався донести до хлопця, що його провини в тому що сталося немає, але. відверто кажучи, знахар був таким собі психологом. Так чи інакше, а постійний контакт із пані Марією та Зоряном, які на той час також майже цілодобово перебували у них вдома, допоміг хлопчику трішки відійти. Тепер він міг дивитись в очі своєму другові, але навіть так постійно відчував провину. На перший погляд незначну душевну травму також посилили обставини, при яких хлопчик зміг відкрити для себе свої магічні здібності. Те що він зробив із нещасним хухом, також сильно вплинуло на нього. Важко було зізнатися, але його налякала власна сила. В подальшому Віту було досить нелегко розвивати потенціал молодшого учня. Прогрес його навчання йшов повільніше, аніж у сестри, хоча безсумнівно, додатковою причиною того був майже повністю відсутній у нього саме знахарський талант.
   Так чи інакше, але Велет все ж зміг частково перебороти себе. Він не зрікся дружби із Зоряном, та незважаючи на деякі труднощі, успішно йшов дорогою ворожбита.
   - Домовився? - збуджено запитала Олена, як тільки хлопчик повернувся додому.
   - Ха! А ти в мені сумнівалась?
   - Не те щоб, але це вперше коли ми їдемо на ярмарок, і я чомусь нервую! Ну, знаєш, боюсь, що все це може виявитись сновидінням.
   - Та не хвилюйся ти так, - буркнув Віт, не відриваючись від написання якогось листа. - Гарантую, що ти зараз не спиш. Хоча... якби це був сон, я би певно казав би так само.
   - І він ще каже, що не вміє жартувати, - тихо промовив Велет.
   - Не думаю, що він зараз це робить, - фиркнула дівчина.
   Решта дня, вечора і навіть частка ночі пішла на квапливі збори, та детальні настанови від старця. Якщо спочатку діти, під враженням від неочікуваної новини, вважали, що їх відправляють ледь не на відпочинок, то Віт швидко спустив їх із неба на грішну землю. Він мав великі плани на цей ярмарок, і той фак,т що сам вирішив не їхати, на них аж ніяк не вплинув.
   Вони так і не змогли заснути. В очікуванні поїздки зімкнути повіки не вдалось ні Оленці, ні її братові. Тому коли до двору під'їхав віз родини Баль, вони вже були готові. Пан Андрій допоміг закинути до возу їхні сумки, а на поріг вийшов Віт. Старий виглядав напрочуд бадьорим - от у кого були сталеві нерви - він певно міг непогано виспатись і посеред поля бою.
   - Запам'ятали усе що я вам наказував? - запитав він. - Усе взяли? Нічого не забули?
   - Та наче все взяли, - потискував плечима Велет.
   - Так ви справді нас відпускаєте? - підозріло запитала Оленка.
   - А що, схоже що ні? - криво посміхнувся Віт.
   - Хм, для жарту це справді занадто далеко зайшло, - погодилась дівчина.
   - А може ви все таки з нами? - не надто сподіваючись на успіх спробував Велет. Все ж вчитель надавав їм стільки настанов та завдань, що поїздка вже не обіцяла бути такою захоплюючою. - Пані Марія залишається вдома, вона певно могла б приглянути і за нашим незначним господарством.
   - Я вже застарий для дальніх поїздок, - похитав головою знахар, і повернувся до Андрія. - Давайте, їдьте уже, а то дорога не близька.
   Козак кивнув, та наказав рудій конячці рушати. Перші півгодини діти ще намагались триматися, Велет ледаче переговорювався з Зоряном, Олена в піввуха слухала. Та згодом втома взяла своє, розмова стихла, навколишні пейзажі в ранішніх сутінках роздивитись було майже неможливо,  і вони не помітили як поснули.
  
   Андрій розворушив їх на під'їзді до Озерного. Судячи із положення сонця, на дворі було десь годин одинадцять, ще трішки і полудень.
   - Дивіться, - кивнув він у бік.
   Діти повернулися до правої сторони возу, та так і позастигали. Вони їхали по маленькому пагорбі, по самому краю невеличкого, але мальовничого урвища. Внизу хлюпалася та бризкала в усі сторони сонячними зайчиками вода. Велике озеро, овальної форми, наразі було найбільшим вмістилищем води, яке бачили діти за своє життя. Зараз здавалося, що воно більше в розмірах за всеньке їхнє село разів у два, а то й три! Посеред озера навіть виростав крихітний острів, усенький зарослий високим очеретом, та із розкидистою вербою на ньому. На протилежному боці озера, в низинці, до якої вела їхня дорога, розкинулось село Озерне. Звичайнісіньке собі село, що повністю губилось на фоні цього величного озера.
   Старший Баль тим часом правив конячку не в саме село, а в поле, обабіч. Воно вже було підготовлене до значущої та урочистої для Озерного події. Місцевий ярмарок мав вигляд захованих одне в одне кіл. В центрі всього була досить велика вільна ділянка. Площа, котру оточували збиті із дерев'яних дошок та брусів криті прилавки. Між прилавками ховалась вільна поки що сцена. То було перше коло. За ним, на невеликій відстані, було розташоване ще одне подібне коло із прилавків. Наскільки бачив Велет, половина із них уже була зайнята продавцями, та їхнім товаром. Третє коло формувалось прямо на очах. Деякі вози, що заїжджали на поле, спрямовувались організаторами на просту стоянку збоку від основної ярмарки, інші ж пускали ближче, і саме із цих возів і формувалось третє коло.
   Велет роззирнувся довкола і постарався підрахувати кількість тут присутніх людей. На око, дуже приблизно, але виходило сотні дві людей ?. І це ж певно тільки мала частина того, на що можна розраховувати. Хлопчик повернувся і побачив, що за їхнім возом тягнеться ціла низка із охочих відвідати ярмарок. Десь, поміж інших, промелькнуло лице діда Судомира, певно старий також вирішив "вийти в люди".
   Балі приїхали на ярмарок для того, аби купляти, а не продавати товар, тому попрямували одразу на стоянку. Розторопний хлопчина, на рік старший за Велета, допоміг знайти вільне місце, та запропонував за певну плату, доглянути за конем. Андрій від пропозиції відмовився. У нього в Озерному були дальні родичі, і вони були готові прихистити їх на декілька днів у себе вдома. Козак гадав, що в них також знайдуться місця ще для двох постояльців.
   - Зустрінемось тут наприкінці ярмарку, - запропонував в чоловік.
   - Гаразд, - кивнула Оленка.
   Діти забрали свої сумки та поплелися до центрального кола. Віт казав, що біля сцени мають крутитися організатори торговища. Перепитавши перехожих, вони з'ясували точне місце знаходження потрібної цілі. По праву сторону від сцени, за першим же прилавком сидів пузатий, червонощокий та пишновусий дядько - тесть Озерного старости.
   - Доброго дня, - користуючись перевагою у віці над братом, Олена взяла перемовини на себе. - Це ви займаєтесь розподілом місць в перших двох колах?
   Товстун кинув на них швидкий погляд, та не знайшовши нічого цікавого, знову відволікся на лускання соняшникового насіння.
   - Вам чого, - буркнув він, побачивши, що діти все ще стоять навпроти.
   - Нам потрібне місце в першому колі.
   - Ха, а не замолоді ви для самостійної торгівлі?
   - Вам то яке діло? - нахмурилась дівчина.
   - І то правда, - раптово повеселів пузань. - Місце за прилавком у першому колі, буде коштувати вам двох денаріїв за торговий день.
   - Золотник? - обурено фиркнула Оленка. - Ти певно здурів, чоловіче!
   - Нема грошей, то йдіть своєю дорогою, не турбуйте зайнятих людей! - гаркнув чоловік.
   Оленка надулась, та аж почервоніла від гніву. Велет уже було готувався прикрити вуха, але старша сестричка на його подив, змогла приборкати свій характер та не вибухнула гнівною тирадою. Вона зміряла пузаня нищівним поглядом та, знявши із поясу гаманець, дістала із нього монети і кинула їх братові.
   - Велет, будь люб'язний заплати панові гроші за сьогодні.
   Хлопчик впіймав монетки та на секунду розкрив долоню. Весела посмішка промайнула на його обличчі. Кивнувши сестрі, він зробив крок до прилавку, та простягнув долоню до жадібного організатора. Очі товстуна розширились ще в ту мить, коли він побачив срібну монету, що заблестіла на сонці. Він квапливо підставив долоню, і Велет миттю розкрив свою. Та замість металевого передзвону, та срібного блиску денаріїв, чоловік почув хиже шипіння та блиск антрацитово-темної луски. Малесенька змія впала на руку товстуна, та стрімко обвила її. Трикутна голова хитнулась із сторони в сторону та завмерла на місці, із страшної пащеки на мить показався довгий роздвоєний язик.
   - Ааааа! - закричав пузань, та різко нахилившись назад упав із лавки на землю. - Змія!, Змія! Рятуйте, змія!
   - Про що ти, чоловіче? - над прилавком показалась самовдоволена мордочка молодої дівчини. -Ти що перепив вчора? Яка ще змія?
   Тесть місцевого старости моргнув та перевів погляд на свою руку. Страшної чорної змійки не було й сліду, натомість на своєму животі, він побачив двійко срібних кругляшів. Знову кинувши погляд на дивну дівчину, він узрів, як та на якусь мить провела язиком по червоним губам. Він був готовий поклястися, що в неї був довгий роздвоєний язик.
   - Відьма, - прошептав він. - Т-ти відьма...
   - Ох, що за люди пішли, - показно зітхнула Оленка, та дістала з-за пазухи масивний амулет у вигляді шестикінечної зірки. - Знахарку від відьми не можуть відрізнити.
   - В-ворожбитова зірка? - запинаючись промовив чоловік слабким голосом. Певно хвилини дві знадобилось пузаню, аби заспокоїтись та до кінця пройнятися ситуацією. - Так ти... знахарка?
   - Як бачиш, - посміхнулась дівчина.
   - То чого одразу не могла сказати? - піднявшись з землі, та ховаючи очі, пробурчав той.
   - Так скільки там за день коштує прилавок в першому колі?
   - Сорок п'ять грошей, - неохоче зізнався той.
   - Значить два денарія за чотири дня? Гаразд, де наше місце?
   - Прилавок під номером одинадцять, - відповів той, та дістав звідкись велику книгу. Швидко записавши мінімальні необхідні відомості про Оленку, він попросив її розписатися. На цьому вони і розпрощалися. Діти вже не бачили як пузань спішно хреститься та шепче якусь молитву, сьогодні ввечері він певно нап'ється та буде всім розказувати про клятих ворожбитів та їхні темні мороки.
   Слідом за цим не надто приємним чоловіком, діти направились шукати іншу обов'язкову ціль. Військовий кантаржій, чи то просто кантаржій - чин, що займався збором мита з купців, стежив за точністю мір і ваги, і також слідкував, аби торговці не надто завищували ціни на свої товари. Чиновник знайшовся буквально через десять кроків, і відстоявши коротку чергу, вони повторили майже аналогічну процедуру реєстрації. Різниця була лиш в тому, що кантаржій виявився більш прискіпливім чоловіком.
   - Це твоя зірка? - запитав він киваючи на амулет. Певно засумнівався, з огляду на молодий вік дівчини.
   - Мого учителя, ми з братом тут з його доручення та дозволу.
   - Твій брат також в нього вчиться? Як тебе звати хлопче?
   - Так, вчусь. А звати мене Велетом.
   - Значить Олена та Велет Драк, - промовив той, записуючи до своєї книги. - А ваш вчитель?
   - Віт..., - промовила Оленка і раптом збагнула, що не знає прізвища свого вчителя.
   - О, справді? - чоловік відірвався від книги, - Значить старий не жартував, коли казав що взяв собі учнів. Гаразд, з вас грош податку.
   Олена кивнула та дістала дрібну мідну монетку. Даючи настанови, старець казав їм, що ворожбити майже не сплачують ніяких мит. Чисто символічні суми, та обов'язкові реєстрації. Певно заради останніх з них і брали ці мінімальні гроші.
   Коли із всіма формальностями було покінчено, діти відправились шукати своє торгово місце. Кожний із прилавків мав свій номер. Одинадцятий розташовувався якраз навпроти сцени. Їхнє місце нічим не відрізнялося від сусідських. Такий же дерев'яний будиночок без передньої стіни, зі столом та лавкою всередині. Нічого незвичайного. Оленка, скинувши з плеча сумку, дістала з неї велику, власноруч вишиту хустку. Розстелили її на столі, а вже зверху неї почала викладати нехитрі товари.
   Що міг продавати старий знахар і що він довірив своїм учням? В першу чергу то були різноманітні лікувальні трави. Дрібну частину із них він збирав у навколишніх лісах самостійно, але більшість йому продавали декілька сільських жіночок що зналися на травах. Далі Віт, індивідуально підходячи до кожної рослинки, обробляв їх. Замовляв та висушував, або ж робив відвари чи готові настої. Їх діти також привезли з собою. Невеличкі глиняні глечики, запечатані та залиті воском.
   Наостанок, Велет дістав із своєї сумки прямокутну різьблену дерев'яну скриньку. Оленка зняла з шиї тоненький срібний ланцюжок із ключиком, що висів на ньому, та передала його брату. Той вставив ключ в замочок та відчинив скриньку. На оксамитовій підкладці лежав десяток кулонів у вигляді червоних напівпрозорих камінчиків у золотій оправі. Оленка поставила цю скриньку ближче до себе, аби хто не простягнув руку. За втрату хоч одного із цих кулонів, Віт пообіцяв дітям зробити з ними таке, що ті спочатку навіть не хотіли брати із собою такий дорогий товар, але ж це була своєрідна перевірка від їхнього вчителя, і так просто від неї було не відкараскатись.
   Першого дня люди більше придивлялись до товарів, та питали ціни, і мало купували. Драки змогли продати тільки декілька маленьких мішечків лікувальних трав, хоча цим і відбили плату за прилавок за перший день. Напрочуд багато людей, дізнавшись, що перед ними молоді учні знахаря, запитували у них про можливість прямого лікування. Певно не всі покладались на традиційні трави, та бажали поправити здоров'я в порядок одним махом. Спочатку ці питання бентежили їх, адже умови ярмарку не надто підходили для огляду пацієнтів, вибору правильного замовляння, та власне лікування. Проте потік зацікавлених був стабільно високим, певно сказувалось те що в Озерному не було свого знахаря. Трішки пізніше Велет подумав та поділився з сестрою думкою про те, що непогано було б звернутися з цим питанням до родичів пана Андрія. Якщо у тих справді знайдеться вільна кімната, і вони не будуть проти, то можна приймати пацієнтів у них.
   Наприкінці ярмарку їх знайшов Зорян. Хлопчик пояснив, що вони з батьком вирішили розтягнути насолоду, та не обходити весь ярмарок за один день. Вони трошки походили, а потім зустріли родичів та поїхали одразу до них. Поки Драки збирались, брюнет повідав, що для них уже виділили кімнату, так що з проживанням проблем не буде. Поки вони йшли майже на другий кінець села, Зорян, посміхаючись правим кутом рота, натхненно розповідав про свої враження від усіх тих дивинок, які побачив сьогодні на базарищі. Велет з Оленою слухали це із кислими виразами на обличчях. Віт заборонив їм залишати свій прилавок, і в принцип,і на те була причина. Під час ярмарки їх мав знайти посильний, та щось там передати, проте вони не знали коли саме він прибуде в Озерне.
   На те щоб познайомитись із родичами пана Андрія, прізвище яких теж було Баль, довелось потратити цілу купу часу. Аж надто великою виявилась родина. Там жили батько з матір'ю, семеро їх різновікових дітей, та бабуся. Люди вони виявились не бідними, мешкали в досить великому будинку, хоча, звісно, з такою кількістю членів сім'ї гостьових кімнат у них не було. Проте вони, здається, не надто замучувались із того, що на час ярмарки їм довелось трохи потіснитись та звільнити дві кімнати.
   Уже після вечері Оленка запитала про можливість приводи в їх оселю хворих. Озерні Балі були не проти, особливо, коли молода знахарка наклала замовляння на ниюче коліно бабусі Галі. Остаток вечора пройшов у звиканні до нової обстановки, та більш детальне знайомство з новими знайомими.
   Наступного дня ярмарок почався раніше. Драки не встигли навіть повністю розкласти товар, як до них підійшов знайомий кантаржій. Чоловік певно якось прочув про вчорашній їхній жарт над зятем старости. Він вислухав їхню точку зору, пообіцяв, що поговорить з пузанем на тему надмірної жадібності, та просив більше не коїти такі злі жарти. Як і вчив їх Віт, діти постарались дати максимально нечітку відповідь. Старець завжди казав їм берегти обіцянки, та не давати їх, якщо не можеш бути впевненим у їх дотриманні. Навіть звичайні слова можуть нести в собі силу, особливо якщо їх промовляє ворожбит. Врешті-решт військовий не надто наполягав та швидко залишив їх.
   Цього дня торгівля йшла більш жваво. Вони не тільки окупили плату за місце, але й вийшли у непоганий плюс ще до обіду. Оленка домовилась із парою-трійкою пацієнтів на вечірній прийом. Окрім того, люди почали цікавитись і самим дорогим їхнім товаром. До них завітав сусід - торговець із сусіднього будиночку-прилавку. Середнього зросту чоловік, із довгим темним волоссям, та тонкими вусиками. У нього була засмагла, гладка шкіра, та великі, блискучі очі, неясного але явно темного відтінку. Одягнений він був не по місцевому: короткий, прилеглий  каптан червоного кольору і камзол. На ногах мав якісь смішні короткі штанці темно синього кольору, що сягали йому трошки нижче колін,, та довгі шовкові панчохи білого кольору, і черевики з великими пряжками.
   Велету він одразу не сподобався, бо був якимось надто манірним. Хоча, можливо, він просто знаходив його образ кумедним та безглуздим. Те, що чоловік розмовляв з якимось акцентом вже не змогло здивувати хлопчика.
   - Доброго ранку, - привітався чоловік, - та вдалої торгівлі. Я Савіо Ногейра, ваш колега, як ви могли помітити.
   - Доброго, - потупивши очі привіталась Оленка.
   - Приємно познайомитись, - промовив хлопчик побачивши, що сестра чомусь втратила дар мови. - Мене звати Велетом, а це моя сестра - Олена.
   Хлопчик не надто полюбляв свого прізвища, так як вважав його дещо дивним, тому часто не називав його при знайомстві з новими людьми.
   - Без сумніву, мені теж безмірно приємно познайомитись з вами. Я чув що ви являєтесь учнями мага, чи то як у вас це називають ммм... ворожбита?
   - Знахаря, якщо говорити точніше, - тихенько прошептала Оленка, та кинула на Савіо короткий несміливий погляд.
   - Так-так, саме це я і мав на увазі, панно Олено, - променисто посміхнувся той, рукою поправив волосся, що впало йому на очі, та вказав на кулони. - Я бачу ви торгуєте ритуалами. Їх також робить ваш учитель?
   - Ми особисто не бачили, але він говорив що це його робота, - хмуро відповів Велет. Вся ця розмова та дивне поводження сестри с кожною хвилиною все більше тривожили його.
   - Дивовижно! Ваш учитель справжній майстер! Секретом виготовлення ритуалів, володіє не так багато магів!
   Ну так. Вони про це знали. Звісно із джерел інформації у них був по суті тільки один Віт. Знахар розповідаючи їм про ці дивовижні артефакти згадував, що людей здатних на подібне можна перерахувати на пальцях двох рук. І тепер вони тільки отримали підтвердження його словам.
   Що стосується самих ритуалів, то це були справді дивовижні артефакти. Основним компонентом цих кулонів, звісно ж був коштовний камінь червоного кольору - ритал. Їм здавна приписувались магічні властивості, деякі алхіміки вважали що ці камені якщо і не філософські, то десь близько до них знаходяться по суті своїй. Хоча ніхто ніколи не міг продемонструвати властивості цих каменів. Біля них було більше пліток, ніж достовірних фактів. Тільки відносно недавно, близько століття тому, один європейський алхімік по імені Зашер, та знаний характерник Пилип Коршун винайшли спосіб як перетворити ритал на справжній магічний артефакт - ритуал.
   Основною властивістю цих артефактів є те, що вони можуть довгий час підтримувати те чи інше замовляння. Ворожбит може накласти замовляння на будь яку річ: шаблю, кулю чи хоч на шапку. Але з часом закладена в ці речі сила втрачається. Час залежить від сили ворожбита, та від матеріалу, який замовляють. Десь в середньому таке замовляння тримається три-чотири дні. Але якщо ти користуєшся замовленою шаблею в бою, то вона швидше втрачає силу. Ритуали можуть тримати заряд близько місяця, і навіть більше, в залежності від знову ж таки сили ворожбита, та величини ритала.
   З цього правила звісно є виключення. Лікувальні трави, які вони продають, наприклад. Проте це тема для окремої бесіди.
   - Вам щось приглянулось? - запитала Оленка, а Велет ще більше нахмурився.
   Це була делікатна тема. Торговець Савіо очевидно іноземець, хоч і не погано знає мову, але продавати ритуали іноземцям вони не мають права. Такі питання можуть вирішувати тільки спеціальні державні чиновники. Невже його сестра могла забути про цей факт?
   - О! Ці кулони чудові, просто прекрасні, але я ще в процесі отримання дозволу, - розвів руками Ногейра. - Я хотів запитати, чи ви не зачаровуєте ритуали, що втратили свою магію? В мене є деякі колеги, у котрих якраз закінчується місячний термін.
   - Звісно! Ми знаємо такі замовляння, - енергійно кивнула Оленка.
   - Ну тоді чекайте гостей, - знову блиснув рядом рівних зубів Савіо.
   Іноземний купець нарешті залишив їх самих. Велет спочатку було хотів з'ясувати у сестри щодо її дивної поведінки, але стикнувся з занадто емоційною і малоінформативною відповіддю. Налетівши на глуху стіну, він був вимушений відступити. Так і пройшов їхній день.
   Вони продавали товари та слухали, як на сцені ярмарку грають різні музиканти, співають кобзарі та розігруються спектаклі. Нажаль, побачити щось поміж людських силуетів було неможливо, та що поробиш?
   Після ярмарку біля будинку Балів їх уже чекали пацієнти. Оленка досить швидко прийняла їх усіх, надавши всю можливу допомогу. Велет у це не втручався. Він не відчував себе повноцінним знахарем, це була не його справа. Звісно він знав декілька хитринок, але змагатися в цьому мистецтві з сестрою уже давно перестав. Саме тому на час ярмарку вони розділили обов'язки, Оленка лікувала, а Велет заряджав ритуали.
   Ближче до вечора старші сестри Баль, ровесниці Оленки, вмовили її піти на вечорниці. Велет нагадав сестрі, що Віт наказував їм триматись купи. Але Олена тільки відмахнулась. Зорян та молодші Балі, намагаючись втішити хлопчика, казали що там не так вже й цікаво. Тож зрештою хлопець заспокоївся, та влігся спати.
   На ранок Велет прокинувся з чудовою ідеєю. Якщо вже Олена продовжує ігнорувати його персону, то чого вони мають сидіти за прилавком удвох. Особисто йому хотілось побачити ярмарку з точки зору простого гостя та покупця. Він запропонував Олені торгувати по черзі. Поки один продає - інший розважається, а в другій половині робочого дня вони поміняються. Як автор ідеї, він, хоч і з боєм, але виборов собі право першим відірватись від прилавку.
   Віт звісно не був таким вже тираном, останній день ярмарку вони могли витратити на гуляння та покупки всього що їм впаде в око. Старець навіть виділив кожному із них незначний бюджет. До того ж він дозволив їм гроші, отриманні від замовлянь ритуалів, та лікування залишити собі. Щоправда, вони з Оленою вирішили підрахувати зароблені гроші та поділити їх в самому кінці. Менше з тим, хлопчик мав при собі непогані гроші. Мабуть, якби хтось знав наскільки важкий його гаманець, то нечиста на руку людина могла б і ризикнути, зрізавши його. Проте навряд чи хтось зважиться. Слухи про двох молодих ворожбитів уже ходили ярмарком. Навіть не дивлячись на їх молодий вік, певно тут і зараз не знайдеться настільки вправного, або ж відчайдушного крадія.
   Неспішний огляд, який хлопчик почав із самого більшого кола ярмарку показав, що п'ять динаріїв, котрі виділив йому Віт, то досить солідна сума. Наприклад середня ціна за корову чи за спокійного мерина була в межах трьохсот грошей. Правда гарний бойовий кінь вже коштував в цілих п'ять разів більше. Радувало те, що поки що хлопчику можна було не задумуватись про подібні покупки. Насправді тільки остаточно повіривши, що Віт справді відправляє їх на базарище, Велет уже знав, що буде його головною покупкою.
   Метальні ножі!
   Знайти щось подібне у них в селі було неможливо. До цього часу Велет тренувався на двох ножах, що належали пану Андрію, а ж хотілось мати щось власне. У них в Сеньківці хоч і був власний коваль, але його майстерність була не надто високою. Він робив прості саморобки для сільських потреб, але ніколи не кував ні бойового кинджала, ні козацької шаблі, ні чогось подібного. Отож швидко прицінившись, хлопчик відправився на цілеспрямовані пошуки прилавків із холодною зброєю.
   На весь ярмарок знайшлось цілих чотири прилавки зі зброєю. В одній продавали тільки вогнепальну: пістолі, мушкети, аркебузи та інше. Проте ціни там були такі, що тільки слину пускати і можна. В наступній метальних ножів не знайшлось. Тож хлопчик приділив увагу тим двом,  що залишились. Він не був великим експертом, що очевидно, враховуючи вище перераховані причини. Отож йому доводилось опиратись на раніше отримані поради від пана Андрія. Звісно було б краще, якби чоловік був присутній при виборі, але старший Баль з самісінького ранку відправився на рибалку.
   Після скрупульозного вивчення, та довгих розмов із продавцями Велет таки підібрав собі гідний набір - вірніше два набори по три ножа. Це були за своєю суттю звичайні смужки гарного металу. Заточені з двох сторін вони були важкими, та довгими, не зовсім під руку хлопця, але ж і брав він їх так би мовити  "на виріст". Руків'я теж були металеві, не дерев'яні чи ще які - простий голий метал.
   Покупка вийшла дорогою, довелось віддати маже всі гроші, дані Вітом. Запекла торгівля із продавцем зберегла хлопчику тільки половину динарія.
   Таким чином, звільнивши вміст гаманця, він пішов міняти сестру, що певно вже зачекалася його, та своєї черги за покупками.
   - Ти чого так довго! - сердито запитала вона.
   - Задивився на виставу у ляльковому театрі! - чесно зізнався він. - Ти собі не уявляєш, як це неймовірно! І ось, дивись що я купив!
   - Так-так, - не слухаючи брата промовила Оленка. - Тепер моя черга! Ввечері зустрінемось.
   Провівши дівчину поглядом, хлопчик повернувся до розгляду своїх власних скарбів! Та довго роздивлятись, і пробувати леза на гостроту йому не дали покупці. Третій день ярмарку виявився не таким багатим на прибуток, як другий, але все одно кращий, ніж перший, ну, хоча б його друга половинка. Оленка так і не повернулася, навіть коли всі продавці почали збиратись.
   "Скоріш за все занадто захопилась всіма тими дивовижами, що міг надати ярмарок,"- думав Велет. Отож він сам зібрав товар, та вирушив до будинку озерних Балів.
   Оленка повернулась додому тільки під самісінький вечір, чим змусила брата серйозно перенервувати.
   - Де ти була?! - склавши руки на грудях запитав він.
   - Гуляла, - закотивши очі промовила вона та пройшла до кімнати.
   - Цілісінький день? - запитав він вставши у дверях.
   - Так. А в чому проблема? Що не можна було?
   - Ти запланувала зустрічі з хворими, та певно забулась про них!
   - Ох, матінко! Точно! Зовсім із голови вилетіло! - розпачливо вимовила вона.
   - Я прийняв їх, - трішки спокійніше промовив хлопчик. - Добре, що там не було нічого важкого. Але все ж таки це не моє...
   - Дякую, Велет, - Оленка упала на ліжко. - Я здається втратила зв'язок з реальністю, та перестала рахувати час.
   - Справді? Так сподобався ярмарок?
   - Що? Ярмарок? Ну так..., до того ж я зустріла Савіо, він теж робив покупки.
   - Цей іноземець? - нахмурився Велет. - Тобі не здалось що він якийсь дивний?
   - Дивний? Ха-ха! Велете, ти що?! Він дивовижний! - пропищала вона в подушку.
   - Ей, що це з тобою?
   - Ти ще занадто малий, аби зрозуміти це.
   - Я тебе справді не розумію, але Оленко, прошу, будь уважнішою із цим Савіо... як там його. Він мені не подобається. А ти пам'ятаєш що казав нам Віт про інтуїцію.
   - Він нам багато чого казав! - вибухнула дівчина. - А ще більше так і не розказав!
   - Про що ти говориш?
   - Матінко, Велет! Чи тобі не здається що Віт нас аж занадто опікає?
   - Він пустив нас на ярмарок.
   - Отож! Мені шістнадцять років, а я вперше вирвалась за межі села! Чи це нормально?
   - Я не...
   - А чи взагалі розповідає він нам усю правду? Чому мовчить про себе? Ти окрім його імені хоч щось знаєш про нього? Чи це не підозріло?
   - Стривай! Що ти намагаєшся сказати? - хлопчик замахав руками. - Я заплутався. В чому ти його звинувачуєш?
   - Я не знаю! Я просто кажу, що він не говорить нам всього, а ми до цього часу вірили йому, немов якомусь священнику! Наприклад, що він нам казав про Тюш?
   Велет потер перенісся, та, скривившись, намагався згадати:
   - Тюш - то підземне, закрите місто в східній частині Гетьманщини. Єдине у нас і одне із небагатьох по всьому світу міст, що залишились у народу чудів.
   - Ось, ось про що я говорю! Савіо розповідав мені, що уже не раз бував у Тюші! Місто не закрите! Вірніше попасти туди можуть хоч і не всі, але якщо постаратись - то це реально.
   - І ти віриш якомусь іноземцю, котрого бачиш другий раз у житті більше, аніж нашому вчителю?
   - А чому б і ні?! Яка між ними різниця?! - зіскочивши із ліжка випалила дівчина. - І знаєш що? Савіо запропонував мені місце в каравані! Вони якраз їдуть в сторону Тюшу, і це ідеальна можливість перевірите все самій!
   - Що? - по справжньому розгубився Велет. - Про що ти говориш?
   - Я ще не погодилась, - трохи зніяковіла дівчина. - Але я думаю над цим, і чим більше, тим краще розумію, що не хочу чекати поки мені виповниться двадцять, тридцять, сорок чи ще бозна скільки років, аби мене знову випустили із нашого ведмежого закутка!
   На цьому їхня розмова і закінчилась. Оленка здається виговорилась, і Велет був настільки спантеличеним, що не знайшовся, що на це все відповісти. Залишивши сестру наодинці, він вийшов на вулицю. На вулиці відчувалась приємна прохолода. Така переміна в температурі, коли в день була спека, а ввечері - холоднеча, натякала на кардинальну зміну погоди в подальшому. Про це говорив і туман, що розповзався густим килимом зі сторони озера.
   Велет скористався драбиною, та швидко викарабкався на дах сараю. Із висоти  він заворожено роздивлявся, як землю вкривала густа біла димка. Поступово вона підіймалась доверху, але це відбувалось так повільно, що здавалось нереальним. Ще трішки і можна було повірити, що ти зараз не на даху сільського сараю, а на палубі козацької чайки, пливеш по Чорному морю в далеку Туреччину. Навкруги тиха, непроглядна ніч, і ти можеш орієнтуватись тільки на яскраві небесні крапочки.
   Ілюзорну ідилію порушив дівочий сміх. Із туману винирнули дві точені фігури у гарному вбранні з квітковими віночками на головах. Дівчата підійшли ближче, і Велет нарешті впізнав їх. То були старші діти місцевих Балів. Сестри-близнята Віра та Надія. Де б хлопчик їх не бачив, вони завше ходили парою, а ще, певно, вони полюбляли вечорниці. Адже це саме вони вчора вмовили Оленку піти з ними.
   Заморившись, вони всілися на лавку біля сараю, певно не помітивши, що зверху сидить хлопець.
   - Гарно погуляли, - промовила Віра, чи то Надія - розрізнити їх було майже неможливо.
   - Ох, це точно, так натанцювалася, що мене ноги не носять, - відповіла її сестра.
   Дівчата прийнялись голосно перешіптуватись та перемивати кісточки знайомим, подружкам та взагалі усім, кого бачили сьогодні. Велету стало якось ніяково, не дуже хотілось підслуховувати чужі розмови. Але й просто злізти з даху непоміченим було неможливо. Довелось сидіти, та намагатись не слухати безглузді дівочі балачки. Через деякий час хлопчику здавалось, що пройшла ціла вічність. Він вже почув море безглуздої інформації, і в нього склалося таке враження, що ще трішки і його голова лусне, як перестиглий кавун. Допомагало лише те, що він поняття не мав про кого вони говорять, не був особисто знайомий із цими людьми, і це хоч якось допомагало пропускати деякі чутки між вух. Здавалось, що ще трішки і він нарешті опанує ту рятівну медитацію, яка допоможе йому відключити свій слух. Проте всі його зусилля канули в літу, коли він почув ім'я Савіо Ногейра.
   Віра та Надія обговорювали цього іноземця та Оленку. Так-так саме його сестру! Обережно підповзши ближче до близнючок Велет нагострив вуха. Через п'ять хвилин він дізнався трішки більше про свою сестру. Якщо вірити словам цих базік, то виходило що Оленка "по вуха втріскалась" в іноземця. Виявляється, на вчорашніх вечорницях вони випадково зустрілись, і майже весь вечір провели удвох. І сьогодні сестри бачили, як вони у другій половині дня разом гуляли по ярмарку.
   Велет не став слухати про те, якою чудовою вони будуть парою, та які гарні у них будуть дітки. Це вже було занадто. Весь цей ланцюжок дивних збігів, та незрозумілих змін, що відбувались з його сестрою, все це переповнило чашу терпіння хлопчика. Він більше не буде ігнорувати свою інтуїцію. Ситуація, що назріла потребує рішучих дій, і він був готовий до них.
   Хлопчик відповз на дальній куток даху та, прикривши очі, почав шептати замовляння.
   - Я до себе взиваю, власну хару замовляю. Нехай повз проходить погляд раптовий...
   Він вивчив його зовсім недавно і тому спочатку не хотів ризикувати і застосовувати для того, аби злізти непоміченим із даху. Але зараз ситуація змінилась. З відводом очей чи без нього, але він має зробити задумане. Зачитавши слова до кінця, він глянув на власну руку. Нічого не змінилось, що і не дивно. Особисто для нього нічого і не повинно змінитись. Є тільки один спосіб перевірити, чи воно подіяло. Подолавши сумніви, хлопчик рішуче направився до драбини, та, не опускаючи голови, спустився донизу. Сестри продовжували про щось щебетати, зовсім не звертаючи увагу на те, що буквально в двох-трьох кроках від них з'явився хтось чужий. Велет тихо видихнув та криво посміхнувся, але дивитись на близнючок не став. Зараз він використав простеньке замовляння, котре мало цілу купу недоліків та слабких місць. Одним із них було те, що ворожбиту не варто було прискіпливо дивитись на когось. Деякі чуттєві особистості могли відчувати на собі такі погляди. Хоча вправні химородники діяли навпаки, коли вони використовували відвід очей та власну ілюзорну магію, то дивлячись вам у очі, вони тільки посилювали ефект. Але Велет не мав явного хисту до химородництва, так, знав декілька простих трюків.
   Молодий учень знахаря вибіг з подвір'я та поспішив в сторону ярмарки.
   Багато хто з приїжджих продавців та покупців базарища поселились у мешканців Озерного. Велет знав, що місцеві за крихітну плату раді прихистити у себе певну кількість гостей. Пан Андрій, наприклад, своїм родичам не платив, але кожного разу привозив їм якісь дарунки та гостинці.
   Проте село не могло прихистити всіх охочих, і тому в стороні від ярмарку розбивалось справжнє наметове містечко. Всі, хто не знайшов собі нічлігу в Озерному, селились в цьому містечку. Якщо вірити словам сестер близнючок, то Савіо Ногейра теж мешкав там.
   Велет так задумався над тим, як він буде шукати серед десятків палаток одну єдину, що не помітив як із-за рогу, йому на зустріч вийшов чоловік. Тільки якимось дивом хлопчик зумів відскочити в сторону, та ледве втримався на ногах, гасячи інерцію. Чоловік зупинився, та нахмурився. Краєм ока хлопчик побачив, що це був його односелець, дід Судомир. Старий повільно покрутив головою зі сторони в сторону, та, здалось, на мить затримався на тому місці, де застиг хлопчик. Велет уже подумав було, що його маскування спало, але старий козак тільки пробурчав під ніс щось нерозбірливе, сплюнув та пішов своєю дорогою.
   Коли Велет підходив до наметового містечка, то все ще не знав з якої сторони починати пошуки, але коли оглянув покриту туманом місцину, то певні думки все ж з'явились. Було погано видно, тому він був змушений обійти наметове містечко по колу. Тепер він точно знав, що деякі намети розташовувались дещо на віддалі від основного скупчення. Його логіка була проста. Якщо іноземному торговцю, все ж таки справді є що приховувати, то він буде намагатись тримати дистанцію між собою та іншими. Вирішивши для себе так, хлопчик почав пошуки саме із цих палаток. Ніч та туман немовби підігрували йому, більш ідеальних погодних умов для пластуна важко й уявити.
   За законом підлості розшукуваний іноземець знайшовся аж в останній палатці з усіх, що стояли на віддалі від основного містечка. За час пошуків, хлопчика декілька разів ледь не помітили, і він добряче перенервувався, коли майже ніс до носу зіштовхнувся зі здоровенною чорною собакою. Звісно ніхто не зрівняється в прозорливості із кішкою, але собаки як відомо мають гарний нюх. Всім відомо що кішку майже неможливо обдурити всякими там чарами. Гарного сторожового пса, як виявилось, теж важко обійти. Добре що чорного як ніч чотирилапого охоронця держали на ланцюгу. Вдалось втекти. Хоча галас і піднявся але здається люди так і не зрозуміли чого їхній пес так розгавкався.
   Хоч і з пригодами та врешті решт необхідний намет був знайдений. Була вже справжня ніч, і Велету пощастило підповзти до нього якраз тоді, коли на вулицю вибрався об'єкт його інтересу. Савіо дістав із маленької металевої скриньки сигару, зробив з нею якісь хитрі маніпуляції та, нарешті, підпалив. Велету довелось прикрити ніс пальцями. Хлопчик перший раз побачив ці дивні скрутки із тютюну вчора здається, а сьогодні перший раз бачив як хтось їх курить. Зараз йому здавалось що від сигар тхне ще страшніше аніж від люльок. Як люди можуть вдихати в себе цей смердючий дим, він просто не міг собі уявити. Тепер він дивився повз Савіо ще більш ворожим поглядом.
   Через декілька хвилин, коли смердюча сигара була скурена наполовину, із намету визирнула смуглява молода жінка. Її чорне хвилясте волосся було розпущене, а сама вона виявилась... напівголою! Велет різко крутнув головою, так щоб ця сцена не потрапляла навіть до його периферійного зору. Серце хлопчика забилось сильніше, а щоки його пекло немов від легеньких ударів.
   - Querida, nСs sentimos sua falta,(*) - промовила жінка. Савіо щось нерозбірливо промовив, потушив сигару та зник в наметі слідом за безсоромною жінкою.
   Через п'ять хвилин Велет почав розуміти, що всі його маніпуляції, швидше за все, були даремними. На вулиці ніч, і в таку пору уже ніхто не буде обговорювати свої злодійські плани на його сестру. Навіть зловмисники повинні спати. І тиша, котру чув хлопчик могла свідчити тільки про те, що Ногейра і його безіменна подружка справді вляглися спати. Ну, або ж звуки із їх палатки погано проникали назовні. У будь-якому випадку, дізнатись про плани іноземця зараз було майже неможливо. Звичайно, завжди був варіант увірватись всередину і, дивлячись очі в очі, запитати негідника про все, що захочеш. Але цей варіант був поганим тим, що якщо Савіо виявиться невинним насправді, то Велета по голові не погладять. Такі як він, ворожбити, були на особливому рахунку в державі, вони мало багато привілеїв, але за проступки вони відповідали на рівні з іншими,  а іноді з них питали й жорсткіше.
   Велет ще трохи посидів для вірност, але так нічого цікавого не почувши й не побачивши, він уже був готовий йти до дому, як раптом почув тихий шелест позаду себе. Він різко повернувся і раптом зустрівся поглядом із... Оленкою?
   - Ти що тут робиш? - ледь чутно запитав він.
   - Це я тебе хочу запитати?! - роздратовано прошепотіла дівчина. - Якого біса ти робиш в кущах біля палатки Савіо?!
   - А ти сама звідки знаєш що цей намет належить йому, га?! - образився хлопчик.
   - Просто знаю! - їхній шепіт поступово почав набирати все більше звучання. - І це не важливо! Чого ти за ним стежиш, питаю?!
   - А от хочу і стежу, тобі що?!
   - Я не розумію! Савіо - чудова людина! Чому ти так на нього визвірився!?
   - Бо твій "любий Савіо" щось приховує! Я вже казав тобі, але ти і слухати не хочеш! Тож я сиджу тут в надії здобути реальні докази!
   - І як?! - роздратовано гаркнула вона у весь голос. - Висидів?!
   - Якби мені дехто не заважав, то всі необхідні докази вже на ранок були б у мене! - так само голосно викрикнув хлопчик.
   Брат із сестрою зло зиркали друг на друга, та безсильно скрипіли зубами. Обличчя обох були спотворені розсердженими гримасами.
   - Олено? - раптово пролунав знайомий голос з іноземним акцентом. - Велет? Що ви тут робите?
   - Матінко, - почервонівши прошепотіла дівчинка. - Савіо... я все можу...
   - Savio, o que aconteceu?(**) - припіднявши завісу, із намету на половину висунулась та сама смуглява жінка.
   Велет почервонів, і повернувся до неї боком. Здається, ця особа мала якісь особисті рахунки з одягом і, при найменшій можливості, намагалась позбутись його.
   Оленка побачивши жінку, на мить втратила зв'язок із реальністю, а коли серце знову почало гнати кров по її тілу, червоне до того обличчя почало стрімко чорніти. Велет мимоволі здригнувся. Шалене відчуття гніву, що хвилями вирувало навколо його сестри, не обіцяло нічого хорошого всім, хто був зараз поряд. Та коротка сварка, що сталася між ними буквально півхвилини назад, була просто незлобивою сутичкою між люблячими людьми. Те, що зараз відчувала Олена до цього нікчемного Ногейри - оце була справжня ненависть!
   Велет не міг зрозуміти, що послужило тому причиною, але зараз він, як ніколи до цього, добре відчував емоції своєї сестри, і знав, що її відношення до іноземця кардинально змінилось. Настільки, що ще трішки - і йому доведеться захищати цього бовдура від розгніваної знахарки.
   - Оленко, - розпачливо промовив Савіо, - я все можу пояснити!
   - Велет, - хмуро промовила дівчина. - Ми йдемо звідси.
   Розвернувшись, вона стрімко покрокувала в напрямку до села.
   - Оленко! - крикнув Савіо.
   - Не раджу, - не стримуючи радісної посмішки промовив Велет. - Не залишиш її у спокої, і на своїй шкурі дізнаєшся, що знахарка не так вже й сильно відрізняється від відьми.
  
   Оленка та Велет Драк покинули наметове містечко та удвох попрямували до будинку місцевих Балів.
   На тому місці, де вони пройшли буквально хвилину тому, із туману виринув їх односелець. Дід Судомир тяжко зітхнув, його фігура раптом мигнула і змінилась. Одноокий старець зі страшними шрамами на обличчі, як-не-як прихованими довгим волоссям та бородою провів своїх вихованців поглядом і подивившись у небо промовив:
   - Життя - ось найкращий вчитель.
  
  
   * Querida, nСs sentimos sua falta (португальська) - Дорогий, ми сумуємо за тобою. (Гуглперевідник)
   ** Savio, o que aconteceu? (португальська) - Савіо, що трапилось? (Гуглперевідник)
  
   Глава 4
  
   Сьогодні він прокинувся незвично рано. Зазвичай, він любив допізна ніжитись у ліжку. Та сьогодні йому снились погані сни. Щось тривожне. Хоча він і не міг точно згадати, що саме. Він кудись біг, втікав від чогось страшного та небезпечного. Перечіплявся за коріння високих мертвих дерев, що вилазило з землі. Падав на холодну землю, зчесував руки об каміння, незграбно підіймався та, кульгаючи, намагався втікати подалі.
   Прокинувшись в холодному поті, Велет деякий час тяжко дихав та слухав, як надривно кашляє Віт. Одноокий старець останнім часом зовсім здав та майже не виходив із будинку. Здавалося, що він доживає останні свої дні. Та хлопець не спішив ховати вчителя. Все ж  той був просто неймовірно сильним знахарем, до того ж йому з усіх сил допомагала Оленка. Певно загострення прокляття зовсім скоро знову перейде в хронічну фазу. Такі чародії, як його вчитель, так просто не помирають.
   Піднявшись з ліжка та намагаючись не шуміти, парубок вийшов надвір. Набрав з криниці холодної води - вдосталь напився та вмився. В голові було пусто, і підліток вирішив трішки потренуватись. Шуміти на вулиці в таку ранню пору не хотілось. Тому він взяв набір своїх ножів, і, трішки погравшись?, зняв із звичного місця круглу мішень, центр якої сам же недавно пофарбував у червоний колір.
   Через п'ятнадцять хвилин він підійшов до свого улюбленого місця для рибалки. Насправді риба ловилась тут не дуже добре. Та місце біля невеличкої річки відрізнялось неймовірною мальовничістю, а головне розташовувалось недалеко від дому. До того ж сільські мешканці рідко коли сюди заглядали. Кам'яниста місцина погано підходила для випасу скотини. І десь тут поруч декілька людей закінчили життя самогубством, тому серед жителів села цей край вважався ледь не проклятим. Це місце йому показав Віт, і хлопець був майже впевнений, що старець був одним із тих, хто напоумив людей до таких думок. Так чи інакше, а всім потрібна тиха віддалена місцина для власних думок. Хоча люди здебільшого і товариські створіння, але всім час від часу потрібно побути наодинці з собою.
   Велет встановив на дерево, що розкинулося біля берега , щит для метання. Впевнившись, що круглий щит тримається міцно та не злетить після першого ж попадання, хлопець зробив півтора кроки від ствола. Він завжди починав тренування із короткої відстані, так би мовити, кидав ножі майже впритул до ворога. Він пам'ятав свої перші уроки у пана Андрія, наче це було учора. Козак одразу сказав, що кидати ножі з великої дистанції в бойових обставинахі можна тільки на самому початку бою. Адже, стоячи за двадцять ліктів та будучи людиною тренованою, ворогові не важко буди ухилитись. Все ж ніж летить не так швидко, як куля. Так що в цьому майже немає сенсу.
   Майже.
   Підліток схопився уже за ручку першого ножа, та приготувався до кидка як зачепився поглядом за свою сорочку. Біла, вишита сестрою, вона певно погано підходила для тренувань. Якщо він її замурзає, то добряче отримає на горіхи від Оленки. Подумки похваливши себе, він зняв з себе сорочку та повісив її на гілля густого куща, позаду себе. Там же, біля куща, він залишив і черевики. По теплому піску пляжу можна було походити босоніж. Головне не виходити на каміння.
   Залишившись в одних темно-синіх шароварах та широкому шкіряному поясі, до якого кріпилися ножі, хлопець знову підійшов на півтора кроки до дерева і нарешті почав тренування.
   Свого часу пан Андрій навчив його не одному способу метання: з хватом за лезо і за руків'я, з обертанням і без обертання. Метання з положення стоячи, напівсидячи, і навіть лежачи. Правою рукою і лівою. В цій справі було багато хитрощів та труднощів. Зазвичай козаки використовували метання ножів, як доповнення до основного стилю бою. Так можна було неочікувано вивести із строю одного, максимум двох супротивників. Щоб використовувати метальні ножі як основну зброю - це нонсенс. Але не для Велета.  
   Все ж він був ворожбитом - а в них усе не як у людей.
   Поціливши всіма ножами в мішень, він підійшов до щита та почав виймати міцно засівші снаряди. Наступним етапом він збільшив відстань кидка до трьох кроків. Знову шість швидких рухів правою рукою, і потрібно йти виймати ножі. Наступний рубіж був десь на десяти-дванадцяти ліктях. За ним йшов найважчий етап - двадцять ліктів. Це була та відстань, на якій він в звичайних умовах хоч і міг поцілити, але робив це далеко не кожного разу, до того ж прицільна здатність на цій відстані теж втрачала в ефективності. Так цього разу він поцілив тільки два рази, інші ножі пролетіли повз мішені, а останній, відскочивши, взагалі упав десь у річку.
   - Чорт, - буркнув хлопець, та побіг шукати стальне лезо. Трішки замочивши ноги у прохолодній воді, через деякий час він таки знайшов ножик. Так, метати ножі на березі річки не сама вдала ідея, але хлопцю було ліньки шукати іншу місцину.
   Зібравши інші ножі, та трохи перепочивши, Велет почав готуватись до другого заходу. Він взяв перший ніж, та приклавши його майже впритул до губів, почав швидко читати замовляння. Спочатку це було звичайнісіньке замовляння, що  мало б надавати додаткову гостроту лезу. Але Велет, не без допомоги Віта звісно ж, досить сильно переробив його, та навіть не один раз. Зараз воно майже нічим не нагадувало оригінал, і було спеціально підігнане саме для метальних ножів. Це замовляння додавало проникаючої сили ножеві, так ним можна було пробити чудові металеві лати, і навіть деякі легкі щити. До того ж замовляння трішки пришвидшувало ножа так, аби від нього важче було ухилитись. І що певно найважливіше, замовлені ножі набагато частіше потрапляли точно в ціль.   
   Молодший Драк відійшов від дерева зі щитом на п'ятнадцять кроків, та швидко вихоплюючи ножі із чохлів робив широкі замахи та метав їх, навіть не сильно прицілюючись. Із шести снарядів, четверо ввійшли ідеально, один увіткнувся в щит під неправильним кутом, і ще один врізався в стовбур самого дерева трохи нижче щита. Непогано, особливо враховуючи, що чотири снаряди, що поцілили ідеально наскрізь пробили щита, та також увійшли в дерево. Вийняти їх вдалось тільки разом із самим щитом.
   Наступний рубіж у цілих сорок ліктів, поки що був для нього майже непереборним, навіть із замовлянням. Раніше у нього виходило влучити десь один раз із шести, та й  то не завжди. Він відчував, що ще трішки і зможе переступити якийсь внутрішній бар'єр та збільшити результативність. Але потренувати цю відстань сьогодні йому мабуть не судилось.
   - Велет! - пролунав знайомий голос, та на світло дня із кущів вийшов чорноволосий одноліток молодого ворожбита. - Ти тут?
   - Зорян? - здивувався підліток.
   - Добре, що я тебе знайшов, - якось несміло посміхаючись правим кутом рота, та повсякчас оглядаючись промовив той.
   Велет подумки зітхнув. Здавалось би його кращий друг, людина яку він знає з самого дитинства, а все рівно піддається загальним марновірствам. Дивно, як він взагалі продовжує дружити із ворожбитом! Хлопчик прикрив очі, та потерши перенісся, запитав:
   - Щось сталося?
   - Прискакав чоловік із Демишеного хутора, каже там жінка народжує.
   - І що? - нахмурився Драк.
   - Так важкі роди, певно. Знахаря потребує. Оленка шукала тебе, а знайшла мене. Ну а я...
   - Зрозуміло, - кивнув Велет та, знявши сорочку із гілля, почав вдягатись.
   Його сестра певно не хоче відходити від Віта, інакше сама б поїхала. Та останнім часом більша частина знахарської робити лягла на плечі не надто здатного до цього хлопця. Добре, що повним неучем він таки не був, і надати екстрену допомогу міг, а там і травки з настоями можна призначити. Із родами звісно не все так просто. У хлопчика був відносно недавній досвід подібного, і це певно був найбільш нервовий день в його житті. Чесно кажучи він був неймовірно радий, що в селі більше не було жінок на восьмому-дев'ятому місяці. Та він, очевидно, зовсім забувся про парочку оточуючих Сеньківку хуторів.
   Вони швидко повернулись до села, Велет одразу влетів до хати, Зорян пішов набирати воду із колодця. Оленка знайшлась на кухні.
   - Нарешті ти з'явився, - тихо, аби не потривожити Віта, промовила вона.
   - Просто захотілось побути на одинці з собою.
   - Ти в нормі? Впораєшся? - занепокоєно запитала вона.
   - Звісно, з чого взагалі такі питання?
   - Йому сьогодні особливо недобре, - опустивши очі промовила дівчина. - Я не хочу його залишати.
   - Я впораюсь, не хвилюйся.
   - Добре, - Оленка слабо посміхнулась. - Слухай, візьми з собою Зоряна.
   - Навіщо? - здивувався хлопець.
   - Віт казав, що йому наснився поганий сон, і в мене також якесь погане передчуття, - втомлено промовила дівчина.
   - Ти думаєш... прийшов час? - обережно запитав він.
   - Не знаю. Щось має статись, але з мене поганий провидець. Все збивається до кучі, я немовби все ще сплю.
   - Так, я розумію. Схожі відчуття.
   Віт був на межі. Вони всі це знали. Як учні, так і їх вчитель. Вони не могли допомогти йому, а він не міг закінчити це все самотужки. Насправді міг. Звісно міг. Але щось ще тримало Віта на цьому світі, він відчував, що має зробити ще щось важливе, останню значущу справу. Та не міг зрозуміти що саме.
   Сьогодні це загальне почуття, що кружляло навколо ворожбитів здавалось досягло апогею. Було таке відчуття, що саме сьогодні має бути переломний момент. Але ж і не все було так просто. Незбагненний запах, незрозумілий колір, дивна інтонація в звучанні. Це збивало з пантелику, рушило цілісну картину майбутнього. Певно тут і зараз вони всі утрьох, не маючи явного таланту до передбачень, були водночас і як ніколи близько до того, аби глянути за горизонт, так і неосяжно далеко від подібної можливості.
   Вони постояли хвилинку у незграбному мовчанні, не здатні до слів, чи то будь-якого осмисленого формування думок. Як раптом із вулиці почулися якісь крики.
   - Знахарка! Потрібна знахарка! - приглушено кричав хтось по ту сторону вхідних дверей.
   - Що там вже сталося? - нахмурившись Оленка вибігла на вулицю.
   Велет з деяким запізненням почимчикував за нею. На ганку біля дверей їх чекала невеличка процесія, із двох чоловіків, та їх ноші. Здається, це був один із п'яти сільських мисливців, стверджувати напевно не давала кров, що залила голову та обличчя чоловіка. Оленка одразу ж відкрила двері ширше та наказала чоловікам заносити пораненого, що залишався без свідомості.
   - Що сталось? - запитав Велет у носіїв, коли ті знову вийшли на вулицю.
   - Та аби ж ми знали, пане, - з деякою насторогою відповів чоловік.
   Підліток тільки нахмурився. Певно ще рік-два тому назад, всі ставились до нього більш-менш нормально. Та після того, як хлопцю виповнилось шістнадцять, та він непогано так вимахав у рості, всі раптом почали бачити у ньому не простого сина загиблого маляра, а молодого ворожбита. Чи то сталося після того як він відсік голову заложному мерцю?
   - Тобто?
   - Ну, так ми його на околиці села, біля ковальні таким от непритомним і знайшли. Він тільки стогнав та нічого не говорив.
   - Він, здається на полювання ходив, чи то може просто розставлені сильця перевіряв, - додав другий чоловік. - Тож певно на якогось дикого звіра нарвався, так?
   Велет нічого не відповів. Рану мисливця він не дуже добре розгледів, та щось не було схоже, щоб звір який міг поранити його саме в голову. Дивно. Але у хлопця є інші справи, з постраждалим він зможе поговорити вже після того, як повернеться із хутора.
   Залишивши чоловіків, що переговорювались між собою в спробах довести один одному, який саме звір поранив мисливця, Велет повернувся до хати. Швидко зібрав сумку зі всіма необхідними речами, та, подумавши трішки, перевдягнувся у більш буденну сорочку. Вийшовши на вулицю кивнув Зоряну, аби той слідував за ним.
   - Зі мною поїхати не хочеш? - запитав він, після того як вони трішки пройшлись у тиші.
   - Чому б і ні? - відповів той посміхнувшись. - Я тільки з радістю!
   - Добре, тоді сідлай коня. І Зорян, - молодий ворожбит стиснув плече друга, - візьми з собою зброю.
   Радісний вираз вмить зник з лиця хлопця. Що не кажи, але Зорян умів швидко перелаштовуватись та не задавати зайвих запитань, коли то було не потрібно. Кивнувши, хлопець помчав додому. Велет же попрямував до господарства сільського голови. І на те було дві причини. Перша полягала у тому, що саме там зараз перебував посланець із Демишеного хутора. А друга в тім, що пан Денис, окрім поважної посади, займався ще й тим, що розводив коней. А так як у Віта своїх власних скакунів не було, то знахар у разі потреби користувався животиною старости. Його ж учні цю традицію успішно перейняли, і навіть не надто зловживали цим.
   Самого старости дома не знайшлось. Його жінка квоктала біля посильного, наче квочка, а ще активно випитувала у нього останні новини та плітки із хутора. Звісно, про те, що треба осідлати коня, вона і не подумала. Велету довелось самому йти в конюшню. Швидко впоравшись із цим ділом, Драк вивів конячку на вулицю.
   - Прошу пробачення, - переминаючи в руках шапку, промовив до нього вістовий. - Це ви будете тутешнім знахарем?
   - Одним із них.
   - Так-так, пані Олену я знаю, а з вами можливості познайомитись до сьогоднішнього дня не мав. Мене Максимом кличуть.
   Хлопець представився сам, та в ході короткої розмови з'ясував, що чоловік не просто вістовий, а ще й чоловік тої самої породіллі. На цей момент до будинку старости прискакав Зорян. Осідлавши коней, вони не стали більше затримуватись, та попрямували вслід за проводжатим.
   Тривожне відчуття все не відпускало. Воно ледве жевріло десь на самому краю свідомості, проте категорично відмовлялось зникати назовсім. Велет переживав. Чим далі вони від'їжджали від села, тим більш тривожно себе почував хлопець. Він боявся? що залишив сестру одну, боявся за Віта та, що дивно, тривожився навіть за Зоряна, хоча той їхав поруч із ним. Певно він поступово втрачав контроль над власними почуттями. Погана перспектива змусила хлопця використати час поїздки задля медитації. Він ще ніколи не пробував так тонко керувати своєю власною свідомістю, верхи на коні. Можливо саме тому у нього майже нічого не вийшло?
   Збагнувши марність своїх потуг, Велет змінив стратегію. Зараз він не міг подбати про сестру, чи бути поруч із Вітом, але Зорян був біля нього. Він забрав у хлопця ритуал, та поновив замовляння, намагаючись вкласти максимум своїх сил у магічний ритал. Слідом він замовив шаблю, кинджал, та мішечок із кулями. На сам кінець ворожбит скомандував короткий привал, під час якого наклав захисне замовляння на самого Зоряна та на Максима, котрий не мав ритуала.
   Замовляти власне саму людину досить непросто. Це потребує справжньої майстерності та вміння. Правду сказати, Велету до такого рівня було ще далеко. Тільки замовляння від фізичної шкоди виходило у нього настільки добре, щоб провертати із ним такі фокуси. Певно то була одна із граней його так і не з'ясованого до кінця таланту.
   До Демишеного хутора вони дістались без будь яких проблем. Поселення було зовсім крихітним, всього чотири будиночки. В одному із них, в оточенні пари жіночок, на ліжку лежала та стогнала зовсім молодесенька дівчина. Певно вона була всього років на два чи максимум три старша за ворожбита. Ще з поганих новин можна було відзначити, що дівчина було неймовірно крихітною. Спочатку Велет подумав, що перед ним зовсім якась дівчинка, і тільки коли очі призвичаїлись до затемненої кімнати, він більш точно визначив її вік. Жіночки, побачивши його, завели свою звичайну пісню про те, що чоловік не може приймати роди у жінки. Бо ж це "нечувана справа"! Велет хмуро глянув на них, та припустивши в голос трішки сили змусив їх замовкнути. Взагалі б вигнав усіх, але зайва пара рук може знадобитись.
   Першим ділом Велет дістав із сумки невеликий амулет, вирізаний із кістки, у вигляді кола, в якому були зображенні колючки що сходились до одного центра. Заговорив його хлопець, всунувув амулет рожениці в руку, та наказав міцно тримати. Це допоможе зняти біль.
   Далі він дістав схожий амулет, але у вигляді заплющеного ока. Молодий знахар зачитав заговір та повільно почав водити над животом дівчини, прикривши свої очі. Цей амулет допомагав йому бачити хвороби та негаразди, які коїлись із людиною. Картинка була зазвичай туманною, та щоб збагнути, що саме ти бачиш, потрібно мати або інстинктивне відчуття, або ж великий досвід. Ні того ні іншого у Велета не було, по суті,- тому йому завжди було непросто працювати із "Оком Зорі". Цього разу він також досить довго водив над животом жінки, поки не збагнув, що дитина в її животі просто дуже велика- справжній гігант. Просто незрозуміло в кого вона, чи то пак вірніше він, пішов! Мати крихітна, батько зросту середнього. Можливо в когось із дідусів, бабусь?
   - Дитина сама не вийде, - відкинувши зайві думки, промовив хлопець до усіх присутніх. - Мені доведеться діяти рішуче, тому всіх хто надто чутливий, попрошу покинути приміщення.
   Жінки переглянулись переляканими поглядами, та залишились на своїх місцях. Вагітна ж тільки сильніше застогнала. Ворожбит дістав із сумки черговий білий амулет з зображенням хмаринки. Замовив його та всунув у другу руку жінки.
   - Спи! - наказав він подивившись у опухлі очі тендітної дівчини, таким чином пришвидшуючи дію сонного амулету. - Потрібне чисте простирадло, та тепла вода.
   - Так! Зараз принесу, ми уже нагріли воду! - випалила старша жінка та чкурнула на кухню.
   Велет же дістав із сумки ще один амулет, котрий повісив вагітній на шию, слідом на світ з'явився гострий ніж та невеличка пляшка із горілкою. Молодша жінка знепритомніла одразу, як побачила кров, старша трималась: побіліла як крейда, але виконувала все, що наказував хлопець. Операція тривала недовго, дитятко, вперше побачивши світ, як і годиться закричало, вдихнувши у груди трішки затхле повітря. Старша жінка старанно омивала його, поки молодий ворожбит, потіючи немов у бані, старанно зшивав живіт породіллі. Сюди б зараз Оленку, вона б зробила усе так, що і шраму би не залишилось! Проте Драк подумав, що дівчина не буде надто сердита на нього в майбутньому. Все ж він зберіг життя, а краса, то річ безсумнівно важлива, але не настільки.
   Закінчивши, хлопець витратив десяток хвилин на те, аби вручити старшій жінці необхідний збір трав, та розказати,  як доглядати за породіллею. Нарешті вони вийшли із хати надвір. Жінка показала радісному Максимові його сина, та повідомила, що з його дружиною теж все добре. Велет же виснажено усівся на ґанку та просто насолоджувався чистим повітрям.
   Зоряна ніде не було видно, та молодий ворожбит не одразу звернув на це увагу. Певно він зрозумів, що товариш був відсутнім тільки тоді, коли той галопом влетів на своєму коні на подвір'я щасливого Максима. Зорян був надзвичайно зібраним, та напруженим.
   - Що сталося? - запитав Велет, миттю вставши на ноги.
   - У нас проблеми, - важко промовив той. - Ворог на підступах до хутора.
   - Хто?
   - Я... я не знаю, я не бачив нічого подібного, і здається не чув про таких... істот.
   - Песиголовці? - напружено перепитав учень знахаря, перевіряючи чи на місці його ножі.
   - Ні, чорт, ні! Велет я знаю як мають виглядати песиголовці! І це точно не вони! Ці тварюки більше схожі на якихось демонів.
   - Схожі, але не демони?
   - Та не знаю я! Просто вони схожі на зміїв якихось, але добре зорганізованих, та одягнених як військовий загін.
   - Гаразд-гаразд, - Велет потер перенісся. - Вони йдуть пішки, чи верхи на чомусь? Скільки у нас часу?
   - Пішим кроком йдуть, але рухаються швидко. Думаю за півгодини будуть тут.
   Молодший Драк нахмурився ще сильніше, хоча здавалось, що це просто неможливо. Озирнувшись, він помітив Максима, немовля на його руках та жінку, ім'я якої він так і не дізнався.
   - Ви чули його? Ворог на порозі!
   - Щ-що нам робити? - розгублено запитав Максим.
   - Ти шукаєш віз, та влаштовуєш на ньому дружину, а ти оббігаєш всіх інших жителів і наказуєш їм тікати із хутора. Чуєш? Ніяких зборів! Гаяти часу не можна, тому щоб через п'ятнадцять хвилин тут нікого не залишилось!
   Звісно ж за п'ятнадцять хвилин нічого не сталось. Жителі були настільки повільними, що у Велета здавали нерви. Йому довелось особисто оббігти усі домівки, та повторювати наказ, використовуючи силу у словах, але навіть так місцеві прагнули прихопити із собою побільше домашнього скарбу. Хто хапав гроші, хто сунув за пазуху улюбленого кота, а хто плакався біля стійла із коровою.
   Хлопець бачив, що вони не встигають. Було варто затримати ворожих солдатів, інакше наслідки могли бути сумними. Звісно, завжди залишався шанс на те, що Зорян помилився, та істоти, що наближались до хутора були зовсім не ворожими. Можливо вони просто заблукали на чужині та шукають місця, де можна поповнити запас провізії та відпочити. Але очікувати на такий варіант не варто було. Враховуючи ті дурні передчуття, що переслідують ворожбита с самого ранку, на удачу можна було не сподіватись.
   Врешті-решт Велет переконався, що хоча би Максим із родиною покинув село. Як би це не звучало, але більш за все він переймався за цих трьох. Певно тому, що допоміг з'явитись на світ малюку, та врятував життя його матері. Він не хотів аби його старання виявились марними.
   Півгодини, які прогнозував Зорян майже закінчились, і потрібно було щось робити.
   - Зустрінемо їх, - напружено промовив Велет другові. - Заряджай пістолі.
   Демишевий хутір розкинувся на узліссі однойменного лісу. Схожі на зміїв істоти наближались до нього по відкритому полю, що лежало на північ від поселення. Не дивно, що Зорян так вчасно помітив їх, на відкритій то місцині. Щоправда істоти більш ніж по пояс йшли у високій траві, і при наявності певних пластунських навиків могли б повністю сховатись. Хоча густий темний дим, що тоненькими смужками здіймався в небо над їх головами, та легеньким вітром завалювався у бік, певно звів би всяке маскування нанівець.
   Судячи по всьому вони справді були досить прудкими, і на своїх двох мчались із непоганою швидкістю. Велет примружив очі, та швидко підрахував кількість істот. Виходило що їх було близько трьох десятків. Значне число навіть для якогось бойового ворожбита. До того ж, противниками виступали істоти з нез'ясованими здібностями та можливостями. А це, без сумніву, значно ускладнювало сутичку, що от-от мала статись. Наразі сумнівів у тому, що вона станеться не залишилось.
   Істоти вочевидь побачили хлопців, що вийшли їм назустріч, вони на мить сповільнили біг, але після зичної команди одного із них, знову прискорили біг. Наблизившись на відстань приблизно в триста ліктів, вони зупинились. Наперед вийшов десяток створінь, вони скинули з плечей якісь дивні речі, які віддалено нагадували мушкети, та присіли на одне коліно. Коли вони почали наводити дула своєї незвичної зброї на них, Велет зрозумів, що навіть його особистий захист не витримає десятка влучань. Діставши із спеціальної кишені на поясі паперову кульку розміром із горіх та стиснувши її в кулаці, він кинув ту собі під ноги.  
   Алхімічний порошок в мить почав виробляти цілі хмари фіолетового диму. Буквально секунда пройшла і хлопці опинились у полоні смердючої непроглядної завіси. Велет одразу ж упав на землю, поруч із ним із короткою затримкою приземлився і Зорян. Не дивлячись на те, вони не почули очікуванних пострілів чи то пронизливих звуків пролітаючих над головами куль. Певно противник розгубився або що.
   - Ховайся в траві, відстрілюй кого зможеш та міняй позицію, не лізь в прямий бій, - кинув Велет другові. - Я відволічу їх на себе.
   Давши настанови, ворожбит спритно поповз по правій стороні.
   Велет не отримував спеціальної пластунської підготовки, але якимось дивом зумів підкрастися до стану ворога на дистанцію кидка ножа. Певно значно тому посприяв сам ворог. Істоти що зблизька нагадували якихось дивних людиноподібних ящірок без хвостів, немовби забули про те що тільки що були в бою. Зараз вони перебували у стані близькому до паніки. Трясли своєю дивною зброєю, щось перевіряли в ній ледь не заглядаючи в дула та на підвищених тонах голосили. Їхня зброя зламалась? Вся одночасно? В це було важко повірити але інших варіантів у Велета просто не було.
   Відкинувши зайві думки хлопець піднявся із трави. Він вирішив дати істотам ще один, останній шанс. Вони майже відразу його помітили, та один із них швидко навів лад серед інших, певно то був командир. Він щось викрикнув, і в сторону Велета одразу ж вибігла двійка рептилій. Судячи з того що вони достали із піхов широкі ножі що віддалено нагадували серпи, можна було із високою вірогідністю припустити що біжать вони не обійматись.
   Жаль. Хлопець до останнього надіявся що ситуацію вдасться вирішити мирно. Маже не вірив у це, але сподівався.
   Ворожбит не став чекати, одразу ж як ці двоє ринулись на нього він схопив ручку ножа, та відправив його в правого ящера. Слідом смужка холодної смерті вилетіла і в сторону лівого ворога. Перший просто не встиг відреагувати як отримав ножа в груди. Велет не став ризикувати та цілити в голову, відстань в десять саженей , не спонукала до експериментів. Залишалось тільки надіятись що анатомія у цих ящерів хоч трішки нагадує людську.
   Лівий ящір почав відхилятись в сторону але замовлений ніж летів надто швидко.
   Не дивлячись на те як падають перші вороги, хлопець уже кидав третього ножа. На цей раз хлопець цілив у ящера що віддавав команди. На відміну від інших своїх товаришів, він майже весь був одягнений в дивні лати із темного матового металу, та цілої низки шкіряних ремінців. А ще він був одним із п'яти ящерів із-за спини яких в повітря здіймалися димові стовпи. Хоч Велет і вклав у кидок всю свою майстерність, але цього виявилось замало. Ворожий лідер завбачливо стояв злегка прикриваючись своїми підлеглими, так що йому аби ухилитись від леза було достатньо трішки нахилити корпус в потрібну сторону. Ніж хоч і під неправильним кутом але увійшов прямісінько в горло позаду стоячого ящера.
   Зі сторони ворожих істот пролунала нова команда. На цей раз вони пішли в атаку усім складом. Хоча їхні до цього чіткий ряд розсипався на очах, певно вони все ще не надто серйозно оцінювали одинокого ворога. Даремно. Адже якраз цей момент вибрав Зорян аби майже одночасно відстріляти кулі зі своїх пістолів. Чесно кажучи стріляв він не надто влучно, але навіть так зумів поранити ще двох супротивників.
   Потрібно віддати ворожому командиру належне, він відреагував майже миттєво. Послідкувала низка коротких команд і хаотична маса ящерів, стрімко перегрупувалась. Від групи відділилась трійка солдат, але вони не кинулись на звуки вистрілів стрімголов, ні. Двійку звичайних бійців, великим та широким металевим щитом прикривав один із тих воїнів з-за спини яких підіймався вгору стовп диму. Подібно командиру він був одягнений в темні лати, але в його випадку вони покривали не все тіло, а тільки ноги, та праву руку. Якийсь дивний захист, проте це була тільки одна із десятків дивин в загальну скарбничку. Велет про себе відмітив як її так і металеву коробку, що висіла на спині цього бійця, та яка власне і викидала із себе густий дим, але роздумувати над тим нащо комусь носити на плечах мініатюрну пічку не став. Замість цього він стрімко метав у стан ворога залишки свого боєкомплекту.
   Всього три ножа але кожний із них знайшов своє місце в головах ящерів. Хоч на цей раз вони були готові, та швидкість польоту ножів ніхто не відміняв. До того ж істоти самі пішли на зближення з ворожбитом чим зіграли йому на руку.
   Випустивши з руки останній ніж, Велет тут же ш зірвався з місця і по широкому колу почав оббігати ворогів. На ходу він окинув поглядом загальне поле бою, та відмітив для себе раніше приховані деталі. Перший із ящерів котрому він поцілив рівно туди де у людини мало бути серце, корчився на землі. Рана вочевидь була серйозною, але миттєвої смерті не принесла. Натомість другий ящер лежав без видимих ознак руху, його було погано видно, але навіть висока трава навколо нього не колихалась. Із цього був досить простий висновок - здається серце, чи то ще якийсь життєво необхідний орган у невідомих ворогів розташовувався більше в правій стороні грудей, та дещо нижче. Ну або ж той ящер просто майстерно затаївся.
   Що не піддавалось сумнівам, так це те що пряме попадання в голову було для цих істот фатальним. І це вже радувало. Із поганого можна було відзначити тільки кількість ворогів. Їх все ще було занадто багато. І це був перший серйозний бій в житті хлопця. Його серце зараз калатало з такою швидкістю, що здавалось ще трішки і його просто розірве на шматки. Якби не завчасна підготовка до бою, та короткотривала медитація, його б руки зараз трусила так само як і у Зоряна. Все ж зазвичай його друг стріляв набагато краще.
   До речі що стосується Зоряна. Той успішно змінив позицію, судячи зі всього. Трійка бійців що вирушила в його напрямку, так ї не знайшла противника і зараз дещо насторожено прямувала в сторону основного загону.
   У двох із другом вони вивели зі стану сімох ящерів, ще один був хоч і поранений але відносно легко. Ще залишалось трішки більше двох десятків. Можна було плюнути на них, та відступити. Хоч ящери і були досить швидкими, але нагнати молодого ворожбита не змогли б. Зорян у цьому випадку міг певно затаїтись. Але розсерджені ящери все ще могли легко наздогнати людей із хутора. Тобто бій потрібно було продовжувати.
   Відбігши трішки в сторону, зробивши майже півколо навкруги ящерів, і знову зосередивши увагу більшості істот на собі, Велет вирішив діяти. Без його ножів це було майже неможливо. Хоч в нього і був при собі кинджал, але виймати його із піхов хлопець не поспішав. Все ж не просто так вирішив зробити своєю основною зброєю саме метальні ножі.
   Зупинившись на місці ворожбит направив руку в сторону одного із ящерів що пав жертвою його зброї, і який зараз виявився найближче до хлопця. Велет зігнув вказівний палець до себе, і ніж ніби за мотузку смикнуло. Він із неприємним звуком вискочив із рани, і на великій швидкості полетів у сторону власника.
   Молодший Драк перехопив свою зброю та відпрацьованим рухом метнув ножа у найближчого противника.
   Це була саме та причина із-за якої він в решті решт ризикнув розвиватись як воїн використовуючи саме метальні ножі а не щось інше. Звісно це була ворожба, чи то як кажуть магія. Проте вона сильно відрізнялась від замовлянь, чи як казав Віт "структурної магії". Учитель називав це талантом - унікальною здібністю свого молодшого учня. І це справді було так, Велету принаймні хотілось у це вірити. На фоні феноменальних здібностей його сестри у знахарстві він до певної міри відчував себе обділеним. І щоб відкрити у собі цю здатність, хлопцю, як і його старому вчителю довелось серйозно попрацювати. Докласти колосальних зусиль. Проте який результат? Він вочевидь вартував усіх старань!
   Основний недолік його зброї було подолано. Звісно існували і певні труднощі в "виклику" ножів.
   Перша полягала в тому що для активації Велет мав стояти на місці, він не міг робити це на ходу. Вірніше він рухатись то міг але досить повільно, на великій швидкості втрачалась концентрація.
   Друга - у відстані. Дванадцять кроків був його максимум, хоча для комфортного виклику краще було аби відстань скорочувалась ще більше. Десь до восьми кроків.
   Третя витікала із другої та частково із першої. Чим більша була відстань тим довше потрібно було "перезаряджати" виклик. На відстані в дванадцять кроків час складав приблизно тридцяти секунд. На восьми кроках - десять секунд, а на чотирьох, так і взагалі один-два удари серця. Так само було із з швидкістю пересування. Чим швидше ти рухаєшся тим довша перезарядка, але коли відстань до ворога більш менш близька, ти можеш дозволити собі різкі рухи, та круті кульбіти. Хоча шанс "холостого пострілу" зберігається.
   Четверту проблему можна було описати одним словом. Прив'язка. Для його розуміння спочатку варто сказати пару слів про саму суть його таланту. Повної картини Велет і сам не знав, по словам Віта йому доведеться розкривати всі грані свого таланту ще довгий час. Але що стосується того про що він точно знав.
   Драк уявляв свій талант як тонку, невидиму та неосяжну нитку, що одним кінцем він міг прив'язати до руків'я ножа, а інший прикріпити до пальця. Так саме одна нитка до одного пальця. Тобто максимум яким він міг користуватись це десять ножів. На даний момент їх у нього було шість, і хлопець не поспішав збільшувати кількість зброї, він більше працював над якістю. Ну і над кидками лівою рукою. Останнє виходило поки що не дуже, тому він не ризикував прив'язувати до неї більше ніж два ножа. Сама прив'язка також потребувала деякого часу.
   Втім повертаючись до бою, можна сказати що Велета поступово наганяли, брали у лещата. Це було і погано і добре одночасно. Не чекаючи коли нитка на вказівному пальці правої руки перезарядиться, хлопець, не очікувано для ящерів метнувся в їхню сторону. Легко ухилився від замаху ворожого кинджала, зробив пару кроків за спиною незграбного ящера та раптом... відлетів у сторону мовби ядро випущене з гармати!
   Боляче врізавшись у землю, та пропоровши широку просіку у траві своєю спиною молодий знахар нарешті зупинився. Голова крутилась, спина нила, а дихання перехоплювало, проте він змусив себе вскочити на ноги та оцінити ситуацію. Через секунду підліток зрозумів що це було не стільки боляче скільки принизливо. Він увірився в своїх силах, та скоротив дистанцію забувшись про те що майже нічого не знає про своїх противників.
   В цей момент про себе знову нагадав Зорян, двома непоганими пострілами сильно поранивши парочку ворогів. Велет, подумки подякував другові, та дозволив собі ще раз перевести подих.
   Перед своїм імпровізованим польотом він краєм ока встиг побачити як один із закованих в лати противників, різко прискорився та мовби тур якийсь врізався плечем у нього. В своє виправдання Велет міг сказати тільки те що ніяк не очікував подібного від цих лицарів із мініатюрними пічками на спині. До цього вони рухались вкрай повільно. Ну не те щоб занадто, але явно не так швидко як інші ящери. Хлопець логічно припускав що саме вага лат, та пічок, сповільнювала їх. Та як виявилось у них, чи принаймні у одного із них, була можливість прискорювати себе на короткий період. Якби не ритуал замовлений на захист цей удар міг принести куди як страшніші наслідки. А так більше постраждала гордість Велета аніж його тіло.
   Нахмурившись ворожбит смикнув великим пальцем, та зловив ніж що застряг в грудях у одного із ящерів. Хоч латний воїн і переломив його план, але несвідомо противник зумів доставити його поближче до парочки ножів. Також непогано.
   Першим хлопець убив ящера що відправив його у короткий політ. Це буле не імпульсивна помста, а скоріше холодний розрахунок. Після свого ривка той застиг на місці, і тільки важко дихав, а його пічка випльовувала у небо здавалось вдвічі сильніший стовбур диму. Він просто виявився найзручнішою мішенню.
   Подальший бій Велет запам'ятав слабо. Надто стрімко розвивалась ситуація. Вороги таки зуміли підкрастись поближче до нього, і Драк був вимушений битись на короткій дистанції. З одної сторони йому не потрібно було самому маневрувати та скорочувати відстань до своїх ножів, а з другої він не був майстром бою, аби неушкодженим вийти із подібної сутички. Не було у нього до цього подібного досвіду. Його рятував ритуал та замовляння на власне тіло.
   Особливо діставалось хлопцю від пічників, як про себе вирішив називати їх Велет. Кожний із них справді виявився здатним прискорюватись на короткий відрізок часу, а ще вони наносили неймовірно сильні удари. Хоча фізично вони здається мало чим відрізнялись від інших ящерів, проте уже другий удар, що молотом наніс йому ворожий лідер повністю розрядив ритуал хлопця. Тішило що таких ящерів було не так вже й багато.
   Врешті решт здавалось через цілу вічність, але цей бій скінчився.
   На короткій відстані ящери не могли вдало маневрувати, та кидки хлопця завжди знаходили свою ціль. Навіть броня воїнів-пічників не змогла врятувати їх. Замовлена сталь легко пробивала їх лати.
   Велет опустився на землю та важко дихав. Бій дався йому важко. Фізично він на подив майже не постраждав. Декілька неглибоких порізів, та порванний в деяких місцях одяг - от і всі ушкодження. Захисне замовляння що він наклав на своє тіло, хоч і вичерпало себе, але це сталось під самий кінець бою.  Воно витримало три чи навіть чотири удари пічників, і цілу низку ударів звичайних ящерів. Тобто саме менше у два рази довше протрималось аніж замовляння на ритуалі! Ворожбит не міг зрозуміти чому, але Віт називав це ще одним проявом його таланту.
   Чиясь рука опустилась на його плече. Юний Драк здригнувся.
   - Друже ти як? - занепокоєно запитав Зорян.
   - Я... зі мною все добре, - втомлено відповів той.
   - Чорт, Велет це було неймовірно! - надто голосно промовив Баль. - Ти розкидав їх як котенят!
   Велет змусив себе підняти погляд. Його другові ця сутичка теж далась непросто. Надто нервово виглядала його звична посмішка. Знову ж у фізичному плані з ним все було добре, набагато ліпше аніж з учнем знахаря. Але перша пролита кров, перша взята на себе смерть, досить сильно била по розуму та духу. Драк намагався втішити себе думкою що вбивав не людей, але це якось погано допомагало.
   - Ні це було жахливо, - тихо промовив хлопець, та вхопившись за руку друга устав на ноги. - Потрібно обійти тіла, подивитись чи є хто живий.
   - Так, - нервово кивнув головою Зорян.
   Нажаль чи на щастя, але через п'ять хвилин вони з'ясували що серед ящерів нікого живого не залишилось. Навіть той перший поранений ножем у груди, до цього часу уже віддав душу своєму богу. З одної сторони у них не залишилось язиків, а з другої навіть не довелось добивати смертельно поранених, чого Велет про себе найбільше боявся.
   Перш ніж вертатись в хутір, забирати коней і доганяти жителів, Велет вирішив потратити декілька зайвих хвилин аби краще роздивитись повержених ворогів. Як він підмітив із самого початку вони справді найбільш за все походили на якихось ящірок. Двуногих, дворуких, та безхвостих ящірок, висотою в середньому, на голову чи пів менших за Зоряна. А його друг мав усі три з половиною лікті росту. Деякі із ящерів мали на голові, спрямовані назад невеличкі, білі ріжки. Окрім того в них було тільки чотири пальця на руках. Загальна структура долоні схожа до людської, окрім того що відсутній мізинець.
   Трішки більше часу ворожбит потратив на те аби вивчити пічників, а точніше їхні лати. Зблизька вони вже менше нагадували саме броню. Певно вони якусь захисну функцію виконували, але була вона далеко не основною. Тепер певно можна було краще зрозуміти чому лати покривали тулуб тільки у командира ящерів, а у решти пічників були тільки на ногах, та одній чи двох руках. Велет все ще не міг збагнути до кінця, але тепер він бачив що лати були не просто металевими пластинами. Це був цілий комплекс із складних механізмів. Чимось це все нагадувало нутрощі кишенькового годинника, за тим винятком що шестерні в більшості замінялись тонкими та товстими трубками, та чимось схожим до них але гнучким на дотик. Весь цей комплекс механізмів з'єднувався із самим певно складним елементом - пічкою. Тепер хлопець сумнівався що правильно обізвав це металевий ящик, втім кращої назви, навіть зараз він підібрати не міг.
   Акуратно потикавши пальцем в і досі випускаючу із верхньої труби густий дим, пічку, Велет неохоче був вимушений відвести погляд. Потрібно було повертатись, і він не міг надовго затримуватись. Ну хіба що дозволив собі зняти шкіряний ремінь на якому трималась дивна зброя ящерів дуже схожа на рушницю. Ну так, приклад, дуло, курок, та всі інші звичні елементи, тільки виконані набагато тонше.
   Якось Велет бачив у Судомира старий зразок важкого мушкету. Дід показував спеціальну підставку, сошку, на яку клався мушкет для пострілу. Інакше втримати десяти кілограмову зброю було майже неможливо, не те що стріляти!
   Так от. Зброя ящерів відрізнялась від сучасних рушниць, так само як останні від того дідового мушкету. Вона виглядала більш елегантною, вишуканою, та одночасно простішою, якби дивно це не здавалось.
   Велет передав трофей другу та промовив:
   - Візьмемо з собою кілька штук. Потрібно
   розібратись що це таке, та чому воно перестало працювати.
   - Ми залишимо їх... от так? -
   хлопець вказав на розкидані трупи, автоматично вішаючи рушницю на плече. -
   Посеред поля?
   - Доведеться. Принаймні поки що.
   Для початку потрібно повернутись в село, та розповісти все вчителю.
   Зорян кивнув та не сміло ступивши до найближчого ящера почав знімати з нього другу рушницю. Ворожбит же хотів було підвестися але зачепився поглядом за дивну шкіряну сумку прикріплену до правої ноги ящера. Із ней стирчала біла, кістяна ручка, підозріло схожа на рукоятку пістоля. Вхопившись за неї він потягнув на себе. В його руці опинився чудний пістолет. Він був виконаний у тому ж стилі що і рушниця і від двох старих пістолів Зоряна відрізнявся як небо і земля. Звісно ж Велет не знав бойових можливостей зброї ящерів але одне міг сказати точно - він закохався в неї з першого погляду!
   Добряче провозившись Велет таки
   зумів зняти із ворожого командира чохол із-під витонченого пістоля. Він зверху
   кріпився до вузького шкіряного паска, а знизу до невеличкого ременя що затягувався
   на нозі. Коли принцип став зрозумілим Велет швидко затягнув пасок поверх свого
   власного. Ремінець легенько зафіксував на правій нозі. Шаровари стягнуло і
   виглядало це не дуже, та хлопець вирішив розібратись із цим пізніше. Не до
   зовнішнього вигляду зараз.
   Вклавши свого нового пістоля в його звичне місце, ворожбит кивнув уже готовому Зоряну, та вдвох вони швидко попрямували в напрямку пустого хутора. Вони швидко осідлали коней, та не шкодуючи їх помчались доганяти жителів Демишеного. Тривожне відчуття що з самого ранку діставало молодого ворожбита, не відступило навіть після першого в його житті справжнього бою. І він переживав за вчителя та за свою сестру. Ворожий загін міг бути не один. Якщо декілька десятків подібних ящерів нападе на його село, то воно може і не витримати. Віт зараз дуже слабкий. Його сестра сильний знахар, але посередній воїн. Певна підготовка в неї хоч і є, але вона незначна. Окрім них двох у селі, набереться ще з десяток козаків середнього віку, та п'яток старих воїнів включаючи діда Судомира.
   Через півгодини в дорозі, хлопці почули крики попереду, та звуки рідких пострілів. Велет похолов, та зрозумів що переживав зовсім не дарма.
   - Пістолі заражені? - перекрикуючи вітер запитав ворожбит у Зоряна.
   - Ні, я не... - розпачливо викрикнув той, та вітер вкрав закінчення його фрази.
   - Прикривай, - наказав Велет, та вирвався вперед.
   На ходу приклавши тильну сторону лівої долоні до губ він почав спішно начитувати замовляння. Це треба було зробити раніше, але після бою та важких родів, котрі він прийняв до цього, його запаси хари були майже на нулі. За півгодини частинка магічних сил Відновилась, цього мало б вистачити на за захисні чари.
   Хлопець вилетів із невеличкого лісу, та прижмурився від засліпившого очі сонця. Через декілька секунд зір повернувся до нього в повному обсязі, але тільки для того аби в наступну секунду пере ним предстала жахлива картина побоїща.
   Три десятки таких же ящерів, з котрими вони зійшлися у сутичці, зараз безпощадно добивали жителів Демишеного хутіра. В очах хлопця потемніло, але виною цьому було не сонце. Не цього разу.
   Гнів затуманив розум підлітка.
   Його кінь на льоту вскочив в задні ряди ящерів. Майже впритул, зверху вниз, він з двох рук випустив свої ножі. Третій встиг зреагувати, та полоснув його коня лезом вигнутого кинджалу. Не навчена до бою тварина, заіржала та встала на диби. Хлопця викинуло із сідла, та удару спиною об землю він здавалось не відчув. Різко відкотився в сторону та ледь розминувся із глибоко застрягшим в землі молотом. Ще з положення лежачи він різко викинув ще одного ножа, але чи то поза виявилась незручною, чи ще щось, смужка сталі розминулась із головою пічника, буквально на відстань долоні.
   Відштовхнувшись руками, Велет зумів підвестись на ноги, уникнути другого повільного удару молота, зблизитись із пічником, ввігнати лезо ножа в його скроню та висмикнути його. Латний воїн ще тільки падав як хлопець нагнувся до одного із ящерів котрого вбив до цього та забрав із його спини ще один ніж. Третій він висмикнув з-за допомогою призиву.
   Не дивлячись по сторонам хлопець біг вздовж тіл хутірських жителів, та рідких трупів ящерів, котрих Демишенські чоловіки підстрелили на підступах до куцого обозу. Десь попереду він чув жіночий крик, і просто не думати, не міг оглянути картину бою, та діяти згідно неї. Він просто біг вперед, метав ножі, чомусь часто промахувався. Уникав ворожих ударів, чи відлітав від неочікуваних прийомів ящерів. Та все ж знову вставав, і біг вперед.
   Його оточили.
   В ту мить коли він усвідомив це, було вже запізно. Ну так завше буває.
   Пелена упала з його очей, розум прояснився, а надривний крик що лунав в його голові, здається замовк назавжди. Молодий ворожбит стояв в оточенні ворога, та стискав в руці руків'я кинджалу. Наразі всі свої ножі він розтратив, і саме погане було в тім що він не пам'ятав де саме їх залишив.
   Ящери нападали двійками, хлопець відбивався. Хотілось би сказати що він робив то майстерно та уникав усіх їх ударів, але то було б брехнею. Не тренований до подібного, залишившись без своїх ножів, із незвичним та незамовленим кинджалом в руці, він відчував себе не в своїй тарілці. Певно він пропускав два удари із трьох. Добре що холодна зброя ворогів також певно не була якимось чином зачарованою. Якби він мав час подумати то усвідомив би що не відчуває навіть найслабшої хари від ящерів.
   Захисне замовляння ще трималось. Якимось дивом хлопцю вдавалось уникати атак пічників... Чорт!
   Варто було тільки подумати про них, як один із латних воїнів винирнув із-за спини зробившого крок у бік союзника, та на шаленій швидкості влетів у ворожбита!
   Повезло що конкретно цей пічник був озброєним лише баштовим щитом. Удар вийшов хоч неприємний, але не таким сильним якби то було від молота. Та все ж хлопець відлетів назад, влетів прямо у одного із противників, та майже випадково насадив того на лезо кинджалу.
   Ситуація тим не менш не змінилась. Ящери замкнули нове коло ще до того як хлопець підвівся на ноги. Певно втома дня почала брати своє, і він став рухатись набагато повільніше.
   Раптом він почув стукіт копит, та поглянувши над головами ящерів, розгледів як Зорян на повному ходу врізався в спини недругів. Заворожено хлопець дивився як уже окроплене лезо довгої шаблі, призначеної спеціально до верхового бою блиснуло на світлі сідаючого сонця, та опустилось на голову ящера. Кінь хлопця був спеціально навчений до бою, і не панікував а спокійно слідував наказам наїздника. Хоча яке там спокіно? Він важко дихав, та здавалось ледве не ричав на невисоких ворогів, Велету на мить навіть здалось що ще трішки і кинеться кусати та гризти негідників, проте спонтанна самоілюзія швидко вивітрилась із його розуму.
   Підоспівша допомога Баля допомогла йому перевести подих, та навіть відкрила друге дихання.
   Легенько перебравши пальцями він прислухався. Великий палець на правій руці, немовби за щось зачіпився. Значить цей ніж найближче. Туманне відчуття напрямку на мить дало про себе знати, і він стрімголов ринувся вперед та вліво. Сковзнув поміж розгублених недругів, не надто вдало полоснув одного кинжалом, та значної шкоди не завдав. Ну і нехай. Головне він побачив свого ножа.
   Повернувши зброю, він знову поспішив в гущу бою. Певно в нормальних умовах він би звично діяв з певної відстані, але ящери вже встигли оправитись від нальоту Зоряна. Вони насіли на вершника, і не дивлячись на те що той на початку багатьох противників порубив, один із них зумів підкрастися до коня ззаду, і поранити тварину. Ще трошки і кінь впаде, а там і вершнику його не посчасливиться.
   Ворожбит зміг зламати хід бою, удвох із другом вони викосили таки більшу частину ящерів. У них в строю залишився тільки пічник із молотом в руках, та двійка звичайних воїнів. І зараз вони не виглядали так вже впевнено, і не поспішали стрімголов кидатись в бій. Все ж якесь почуття самозбереження та страху у них було присутнє.
   Власне Велет з Зоряном також не горіли бажанням добити недругів будь якою ціною. Бій дався їм важко. Зорян втратив коня, та вичерпав запас енергії із ритуала, та замовляння що наклав на самого хлопця, його друг. Окрім того він по необережності дістав таки парочку серйозних розсічень. Більше всього кровила права нога молодого Баля. Власне якби не останнє, то Велет волів би відступити а не грати у гляділки із недругами.
   Коли здавалось останні таки ухвалили для себе рішення, та почали повільно відходити, сталось те що поховало усі надії двох друзів на те аби повернутись до рідного села. Із лісу з якого вони власне тільки недавно самі виїхали, на околицю стихійного місця побоїща вибралась нова група ящерів. На цей раз їх було не три десятки, а мінімум тричі по стільки ж!
   - Зорян, тікай.
   - Що? - важко дихаючи перепитав Баль.
   - Забирайся звідси! - наказав Велет, без церемоній вклавши в голос побільше сили.
   Молодий хлопець, різко розвернувся і припадаючи на поранену ногу, поплівся назад.
   "Добре. Це добре. Може мені вдасться відволікти їх настільки щоб Зорян зміг утекти." - не надто впевнено подумав Велет, а сам тим часом поки ящери рухались в його напрямку, спішно начитував на себе захисне замовляння.
   Він ледве встиг закінчити до того як ящери настигли його. І, нажаль, вони не стали зациклюватись тільки на одному хлопцеві. Короткий обмін слів між новими ящерами, та тими яких хлопці не зуміли добити, і ворожий лідер майже одразу прийняв рішення. Велета оточили але близько підходити звичайні воїни не спішили. Натомість проти нього виступила трійка пічників, що були здавалось ще біль масивними чим їх інші колега, та їхні лати були суцільними. Майже повністю глухими. Проте рухались вони не очікувано швидко.   
   Група звичайних воїнів швидко наздоганяла Зоряна.
   Ворожбит скрипнув зубами, та різко викинув один із своїх ножів у пічника озброєного клевцем. Той зреагував миттєво, та зумів прикритись передпліччям лівої руки, елементи латів на ній різко розкрились на ній та утворили щось схоже на трикутний щит. Ніж пробив цей щит та застряг у ньому. Другий пічник ривком прискорився, обхопив Велета руками, та упав разом із ним навіть і не думаючи розривати міцних обіймів. Навпаки він, здавалось тільки нарощував зусилля. Хлопець почував себе якоюсь деталлю зажатою в тисках. Замовляння поки що трималось, але він відчував як заряд стрімко слабшає.
   Хлопець перехопив ніж правою, зажатою рукою та всадив його у бік латного. Ліва рука була на щастя вільною, і ворожбит смикнувши вказівним пальцем, схопив скочивший у долонь ніж. Декілька разів всадивши стальне лезо у спину кривдника, Велет тим не менш не досяг результату. Той перестав здавлювати, але обіймів не розірвав! З лівої сторони показався ще третій пічник, Він заніс над собою здоровенну сокиру, і здавалось був готовий знести одним ударом одразу дві голови. Ворожбит перехопив ножа за рукоятку на манер мініатюрного списа, та з усієї сили метнув його в голову навислого противника. Незважаючи на крихітну дистанцію замаху, він вклав у кидок весь залишок своїх сил. Лезо пробила шолом, та певно навіть вийшло із іншої сторони!
   - Кха, - напружився хлопець, але розірвати сталеві тиски в яких опинився так і не зміг.
   На зміну падаючого на спину пічника, ступив третій із них. Саме той в щиті якого застряг один із ножів Велета. Він різко наступив на його руку, зовсім знерухомивши парубка.
   Клевець різко опустився на його лице. Гострий сталевий кіготь попав прямісінько в його праве око. Захисне замовляння прийняло на себе частину удару та вичерпавши заряд до самого кінця розпалось. Келеп не пробив череп хлопця але намертво розплющим його око!
   Певно він кричав.
   Скоріше за все так і було.
   Він не знав не пам'ятав цього в майбутньому. Тоді все що він відчував так це біль. Страшну, пронизуючу до самої душі, люту біль. Здавалось вона плавила його. Мовби лапа якогось велетня схопила хлопця і вмокнула його голову в жерло вулкана! Ще ніколи в житті він не отримував подібних ран, і ніколи не відчував такого. Навіть коли палав будинок його батьків, хлопця встигнули винести із дому до того як полум'я залишило на його тілі якісь страшні сліди.
   Біль зникла в один момент. Так ніби її зовсім не було.
   Знайоме відчуття. Таке вже траплялось раніше. Хоч і рідко, але Віт інколи блокував біль від травм які отримував його молодший учень. Звісно робив він це не із співчуття до хлопця, а скоріш щоб той не рюмсав під вухом та не виводив старого знахаря із себе.
   Хлопець відкрив очі. Поле зору різко зменшилось, як і надія що до цього моменту ще теплилась в душі ворожбита. Витерши сльози з вцілівшого, лівого ока, він приклав буквально титанічні зусилля аби не доторкнутись брудними пальцями до рани.
   Як він і думав.
   Його вчитель стояв над ним, заклавши обидві руки за спину.
   - Чого розлігся? Вставай, - буркнув він, так ніби вони не були в оточенні сотні вороже настроєних воїнів.
   - Я... к-ха, - кашлянув Велет та облизавши пересохлі губи продовжив, - я б з радістю, але в мене тут невеличка проблема.
   - Ну так, я помітив, - хмикнув Віт, та нарешті подивився вниз, на пічника що продовжував стискати хлопця в сталевих обіймах.
   Велет сфокусував погляд єдиного ока на обличчі знахаря та мимоволі здригнувся. Той виглядав як обтягнутий шкірою череп. Мерців у домовину красивіших кладуть. Зелене око вчителя блиснуло і майже одразу відчутна вага на грудях хлопця зменшилась, майже повністю пропала. Він обережно ворухнувся та закляк побачивши як тіло пічника розсипається на натуральний попіл. Що за чортівня? Він певно би і далі залишався у ступорі, та черговий окрик наставника змусив тіло хлопця таки піднятись на ноги.
   Судячи з усього ситуація була напруженою. Сотня ящерів мовчки та досить напружено розглядала високого старого чоловіка, що так стрімко з'явився на полі бою та одним цим кардинально змінив розстановку сил. Чесно кажучи Велет розділяв їх емоції. Одне діло здогадуватись що твій вчитель не такий простий чоловік як може здатися, а інше бачити на що він здатний насправді.
   Якимось незрозумілим способом Віт перетворив на статуї із попелу не тільки утримуючого його пічника, але і того виродка що вибив його учню око. Той все ще стояв із високо піднятою рукою, готовою опустити на противника келеп. Але слабкий подув вітру прямо на очах хлопця роздув частину голови латного воїна попеловою димкою. Велет подивився собі за спину та побачив у рядах ящерів просіку шириною в чотири ліктя. Просіку із осідаючого на землю попелу.
   Незважаючи на оточення, Віт ступив крок до свого учня та акуратно доторкнувшись до його підборіддя повернув його голову раною до себе.
   - Погані справи, - нахмурившись зробив він висновок через хвилину. - Рахуй ока ти позбувся.
   - Я зрозумів, - плечі хлопця опустились. - Неможна відновити те чого немає.
   - Вірно, але ти не засмучуйся, - старець хлопнув учня по плечу. - Я зупиню кровотечу, та надам першу допомогу, Оленка потім зробить решту.
   - Сестра? Вона тут?
   Віт кивнув, та не пояснюючи почав зачитувати замовляння. Старець був сильним знахарем і міг накладати чари напряму на людське тіло, не використовуючи посередники у вигляді кістяних амулетів або ще чогось. Для деяких маніпуляцій йому навіть не потрібно було зачитувати замовляння.
   - Зійде на перший час, - промовив нарешті вчитель. - Ходімо звідси.
   - Гарна ідея, - кисло промовив учень, - Але ви не забули? Ми в оточенні?
   - А, ти про цих? - немовби прокинувшись буркнув той, та глянув на ящерів. Його єдине око засвітилося, прямо таки запалало зеленим полум'ям.
   Ворожі ряди здригнулися. Ящери стрімко почали покидати стрій та тікати куди тільки бачили. Ну частина із них. Ті ж на кого спершу впав погляд старого ворожбита, застигли на місці. Тільки луска що вкривала їхню шкіру, змінила колір із темно зеленого на сірий. Одяг, лати, навіть трава під ногами тих на кого дивився Віт, сіріла, та ламалась від своєї власної ваги. Розліталась пухким попілем.  
   Та Віт і не думав зупинятись. Незрима хара що виходила із ока знахаря, невидимий вогонь або чим ця штука не була, вона просто перетворювала все на що він дивився на попіл. І користуючись цим сповна старець намагався приділити увагу всім ящерам, на кожного кинути погляд.  
   - Все? Тепер тобі більше нічого не заважає? - глузливо запитав Віт, притушивши магічний вогонь в оці.
   - Начебто вам вони дорого не перегороджували? - беззлобно відповів той, почуваючи як напруження усенького сьогоднішнього дня починає потихеньку спадати. Приємно почувати себе під крилом.
   Віт щось в півголоса пробурчав та побрів кудись у сторону. Велет відійшов на пару кроків та легенько доторкнувся до одного із застиглих ящерів. Ледь відчутний дотик змусив крихку статую із холодного попелу розпастися. По спині хлопця пробіглись мурашки. Що ж, його вчитель справді виявився незвичним знахарем. Одне це його вміння навіть якщо воно мало гору обмежень та недоліків, ставило його в одні ряди із найсильнішими ворожбитами - характерниками! Дивовижна, але чого гріха таїти, моторошна здатність. Одним тільки поглядом забирати життя. Скільки часу знадобилось вчителю аби спопелити майже сотню ворогів? Хвилина? Менше?
   Відкинувши безглузді зараз запитання, хлопець наздогнав учителя. А той ціленаправленно прямував до смутно знайомого возу. О, ні... Це ж той самий віз в якому їхали його недавні знайомці. Молоде подружжя із грудним немовлям, якому Велет допоміг з'явитись на світ.
   Максим сидів на землі, та спирався спиною на зламане колесо возу. Все лице чоловіка було залите густою кров'ю. Із живота його стирчав закруглений ніж. Віт присів навпроти, та легенько торкнувся його плеча.
   - Як ти юначе? - тихо запитав він.
   Максим ледь помітно стрепенувся, та знесилено відкрив очі.  
   - Пан Віт, це ви? - розфокусованим поглядом дивлячись навпроти себе запитав чоловік.
   - Це я.
   - Ох, радість то яка, пане Віте, - щиро посміхнувся той. - Пане, пане, прошу! Мій син! Синочок!
   Старий знахар подався вперед та легенько вийняв із обіймів Максима тканевий згорток із рожевощоким малюком всередині. Короткий огляд і зморшки на лобові Віта злегка розійшлися.
   - З ним усе добре, чуєш?
   - Ох! Пане Віте! Пане Віте! Кха-кха... Будь ласка догляньте за ним! Прошу... Я не думаю що зможу, і Марічка... вони вбили мою любу Марічку...
   - Звісно юначе, я зроблю усе що в моїх силах, - серйозно промовив той, вислухавши плутані слова чоловіка.
   Обличчя чоловіка осяяла остання посмішка, і затихаючм але спокійним голосом він промовив:
   - Його, його звати Велетом. Велет Сікора. Я назвав його... назвав в честь... вашого...
   Віт важко зітхнув та опустив повіки молодого чоловіка що пав, але захистив свого сина, та забрав із собою на той світ двійку ворогів.
   Віддавши останню шану Максиму, Віт підвівся на ноги та побрів в сторону куди тікав Зорян. Велет наздогнав його через хвилинку. Баль отримавши наказ приправлений краплиною сили, навіть не дивлячись на поранену ногу зумів відбігти на відносно велику відстань. Судячи зі всього Віт натрапив на хлопця якраз вчасно. Велет не бачив нових поранень на тілі друга. А зі старими досить непогано вправилась Оленка. Дівчина обробила всі його порізи, та зараз поїла хлопця якимось відваром.
   - Матінко, Велет! - стрепенулась вона побачивши брата, підскочивши до нього вона прийнялась розглядати рану на місці його правої очниці. - Як же ш ти міг так підставитись?!
   - Встигнете ще набалакатись, - промовив Віт, та передав Олені згорток із малюком. - Краще подбай поки що про нього. І ходімо уже звідси. Не так багато часу залишилось.
   - Часу? До чого? - запитав Зорян, та Віт промовчав, а Драки тільки знизали плечима. Якщо їх учитель не хотів про щось розповідати то допитатись у нього було неможливо.
   - Візьмемо коней? - уточнила Оленка.
   - Пішки пройдемось, тут є підходяще місце, зовсім поруч.
   Місцина про яку говорив Віт виявилась не такою вже і близькою. Хоча, вони просто довго добирались до неї. Старий знахар йшов повільно, мовби насолоджуючись оточуючою природою. Та чим довше він йшов тим більше згиналась його спина, тим напруженішим ставав вираз його обличчя. Він знову почав кашляти.
   Йдучи по берегу невеличкої річки, котру прозвали Тятевкою, вони таки вийшли на вершину невеличкої кручі.
   Віт підійшов до молоденького дубу та приклав руку до його стовбура. Гілки деревця ледь помітно колихались, десь зверху із своєї домівки визирнула білочка, та підозріло подивилась на незваних гостей.
   - Ну ось і все, - печально промовив старець. - Прийшов час нам із вами прощатись.
   - Вчителю?
   - Облиш Оленко. Ти краще усіх маєш усвідомлювати що це мій останній день. Аби розібратися із тими істотами я витратив більшу частину своїх сил. Мені не дожити до завтрашнього ранку. І тому я хочу померти  там і тоді коли я сам забажаю. Чим це місце погане? От і я думаю що нічим.
   - Чудове місце, - схлипнувши промовила Олена.
   Старець всівся на землю та сперся спиною на стовбур дубу. Велет із Оленою, присіли біля нього. Зорян із сплячим немовлям на руках тактично відійшов у сторону.
   - Гаразд, тоді непогано було б провести останній урок, роздати останні настанови. Для початку я хочу сказати вам дещо важливе. Я горджусь вами. Так-так я рідко вас хвалив, але коли у вас самих з'являться учні ви зрозумієте мене. Сподіваюсь що зрозумієте.
   Драки дивились на Віта широко відкритими очима. Знахар і правда не часто говорив їм якісь приємності, не часто відзначав їх успіхи та досягнення.
   - Продовжуйте бути собою, але не забувайте прикладати зусиль аби ставати кращими. Не зазнавайтесь, та не ставте себе вище інших. Сила кружить голову, пам'ятайте про це, але і не соромтесь того ким ви є. Використовуйте все чому я вас навчив, для всього що ви вважаєте правильним. Довіряйте собі, але не забувайте слухати критику. Чули?
   - Так вчителю, - в один голос промовили Драки.
   - Ну от і добре, - хмикнув той. - Не люблю ці підвищені розмови. Ви у мене діти не дурні, самі знаєте як жити, і я ніколи не старався вчити вас тому проти чого б ви були проти. Тепер щодо більш практичних питань. Я давно написав свій заповіт, ви зможете знайти його в моїй скрині, вона не замкнена. Там усе детально розписано самі прочитаєте. Та є дещо що б я хотів подарувати вам прямо зараз. Насамперед тобі Оленко. Дай мені свою руку.
   Дівчина без коливань протягнула руку. Віт взяв її долоню поміж своїх двох, та зосередився. Упродовж декількох довгих хвилин Велет мав змогу спостерігати як три долоні омиваються лагідними хвилями теплого світла. Коли сяйво здавалось би усе до краплини увійшло до руки Оленки, долоні Віта безсильно опали. Старець відхилив голову у сторону та зайшовся у довгому протяжному кашлі. Олена дістала платок та витерла криваву слину із рота учителя.
   - Навіщо ви це зробили? - з очима на мокрому місці запитала дівчина.
   - Чого я тільки вчив вас? Відьмак не може померти не передавши свій талант учневі.
   - Ви ніколи не казали що окрім всього ще й відьмаком встигли побути, - несміливо посміхнувся Велет.
   - Це не те чим я хотів би хвалитись. Тим не менш традицій не порушено. Я надіюсь Велету ти зрозумієш чому я передав частину свого дару твоїй сестрі. Їй це більш необхідно чим тобі.
   Хлопець не розумів, проте він не жалкував із-за цього. Не ревнував до сестри або ще щось подібне. Він просто був радий за неї.
   - Вам видніше вчителю, - просто кивнув він. - Але я надіюсь що разом із даром від вас їй не перепаде нестерпного характеру.
   - Ахах, - щиро посміявся старець
   - Не час для жартів, телепню, - надувшись сестра стукнула хлопця по плечу.
   - А тепер ти Велет, - посміявшись промовив Віт. - З тобою важче так? Чесно кажучи до останнього моменту я не мав персонального дарунку для тебе. Але доля знову вирішила за мене. Знову поставила мене на коліна. Я думав що воно згниє разом зі мною, але тепер... так, чому б і ні. Оленко я хочу попросити тебе.
   Велет стиснув зуби. Хлопцю було боляче дивитись як помирає його вчитель. Колись він думав що старець переживе ще їх із сестрою разом узятих. Коли Віт почав різко здавати, вони одразу і не повірили, не змогли усвідомити що їхнього не самого приємного у спілкуванні, але уже ставшого таким рідним наставника скоро може не стати. Чесно кажучи зараз він не хотів жодних подарунків. Аніскілечки. Більш за все він був би радий якби Віт сказав зараз що це всі грандіозний розіграш. Що він просто жартував над ними, і що болячки е не скоро зведуть його в могилу.
   Проте це було неможливо.
   - Я слухаю вас, вчителю, - тим часом промовила Оленка, судячи із виразу на її обличчі вона думала приблизно про такі ж речі що і Велет.
   Знахар ледве пересуваючись рукою торкнувся пальцями нижньої повіки з правої сторони.
   - Це око, я хочу щоб ти передала його Велету.
   Мокрі доріжки на щоках дівчини знову забрижали немов наповнені повноводні ріки.
   - Гей, - кашлянув Віт. - Не корч таке лице. Кха... коли ти вже подорослішаєш?
   - Що? - розпачливо перепитала дівчина.
   - Скажи мені наостанок, про що ти зараз думаєш?
   - Ну... про те що через це око ви будете продовжувати жити в наших серцях. Бачити все що відбувається з нами та навколо нас.
   - Ахах... кха... - старець зайшовся у сміхові густо переплетеним з кашлем. - Діти, які ж ви все ще діти. Кха.. знайте ж, я осліп давним давно, а це око забрав у ворога. Воно служило мені, допомагало у скрутні часи, проте я так і не зміг розкрити весь його потенціал. Велет, надіюсь в тебе вийде краще... кха-кха... давай дівчинко роби це поки я ще тримаю себе тут. Поки я можу направляти тебе.
   - Вчителю, - невпевнено промовив молодший Драк. - Ви впевненні? Я не знаю чи це..., - хлопець запнувся не знаючи як оформити у слова ту бурю суперечливих думок, що витала в його голові, - правильно?
   - Час покаже, - незрозуміло промовив той. - Тільки він. Ну і доля, так, куди ж без не?
   Оленка наказала Велету прикрите вціліле око і за це він був їй неймовірно вдячний. Цей довгий день і так був для нього неймовірно насиченим на не самі приємні враження. І спостерігати за операцією по пересадці ока від учителя до себе він точно не хотів. Хоч видовище на його думку не могло переплюнути деякі сьогоднішні моменти, але враження накопичувалися та додавалися одне до одного.
   Замовляння що знімало біль із хлопця все ще діяло, і окрім всього воно ще й майже повністю блокувало тактильні відчуття. Додавши до цього закриті очі, і отримаємо результат рівний тому що Велет майже повністю був відрізаний від навколишнього світу.
   Він ледь не заснув, не провалився у блаженне небуття. Єдине доступне відчуття - слух, притупилося, відступило на задній план. І він ледь не полинув у безпам'ятство.
   Хлопець не знав скільки це продовжувалось, скільки він боровся із самим собою, але в решті решт Оленка щось сказала. Спершу він не відреагував але коли сестра торкнулась його плеча та сильно потрясла, Велет ніби прийшов до тями. Розплющивши очі він ледь не розплакався! Поле зору відновилось!
   Праве око сльозилось, зображення в ньому мерехтіло та інколи тьмарилось, але це було неважливо. Головне він знову бачить світ у повному обсязі!
   - Дякую Олено. Ти зробила все майже ідеально, ще краплину досвіду наберешся і заткнеш свого вчителя за пояс, - прикривши пусті очниці повіками промовив старий знахар. - З подарунками розібрались. Прийшов час мені відкланюватись.
   - Вчителю...
   - Давайте обійдемось без довгих прощань, - посміхнувся Віт. - Бувайте здорові спиногризи! І нехай мій прах розвіє шумний вітер!
   Велет скрикнув його праве око прострілило нестерпною біллю. Хлопець смикнувся постарався закрити око, затулити його руками, але тіло відмовилось його слухати. Погляд сконцентрувався на Вітові, і у Велета роздвоїлось в очах. Ліве око не бачило нічого незвичного, в полі зору правого ревіло полум'я. Всього мить але її виявилось вдосталь аби тіло старця перетворилось на уже знайому статую із попелу.
   Невідомо звідки узявшийся різкий порив ураганного вітру прокотився по кручі, розтріпав волосся Оленки, та забрав із собою все що залишилось від їхнього наставника. На тиху воду Тятевки повільно опускався прах старого Віта.
   Глава 5
  
   Вночі до Сеньківки прибула трійка військових ворожбитів. Хоча Велет дізнався про це тільки пізнім ранком, майже в обід.
   Вони із сестрою, Зоряном та малюком, повернулися до села досить пізно. Йти назад аби забрати вцілілих коней не хотілось. Вони одноголосно вирішили залишити їх на завтрашній день. Розумні тварини навряд чи втечуть, скоріше самі повернуться до дому. В будь якому випадку ними можна було зайнятись пізніше. Головне що до рідного села було не так вже й далеко, і вони без проблем дістались туди пішки.
   Незважаючи на важкий, сповнений нелегких переживань день, Велет не міг заснути. Оленка ледь не силоміць загнала його до ліжка, та наклала замовляння дрімоти. Сама ж дівчина витратила деякий час аби віднести малюка до старости та перекласти відповідальність на нього. Денис не надто задоволений тим що його розбудили все ж пообіцяв знайти для малого годувальницю.
   Повернувшись додому дівчина трішки почаклувала над ранами брата. Перевірила як приживається чуже око, та замовила інші його поранення. Зловивши себе на клюванні носом, вимушена була припинити. Сон не йшов і вона була уже готова накласти дрімоту на себе, як в двері постукали.
   Військові прибули в село бо відчули сигнал про допомогу. Певно його, через свою ворожбитову зірку, подав Віт. Це була одна із можливостей цього артефакту. Коли власник потрапляв у халепу він міг послати такий сигнал, і в радіусі приблизно ста двадцяти верст, всі хто мав при собі такий же артефакт чули цей сигнал.
   Оленка добре роздивилась тільки одного ворожбита, інші в розмову не встрявали, та тримались позаду. Середнього зросту чоловік, із довгим оселедцем на голові, та зі світло сірими очима, прикушував у зубах незапалену курильну трубку. Він представився Юрієм на прізвисько Хмара. І звісно він цікавився тим що сталось.
   Оленка перевіривши що його зірка справжня, коротко ввела нічного гостя в курс діла. Вона сама знала не так вже й багато. Розповіла як відправила брата до Демишеного хутіра, як її важкохворий вчитель зненацька підвівся на ноги, та взявши коней у старости, разом із нею відправився на зустріч Велету. По дорозі вони виїхали прямісінько на півсотню, чи то навіть більше, Оленка не встигла порахувати, якихось невідомих створінь, схожих на ящірок. Вчитель спішився, і мовби не хворів до цього у неї на очах, голими руками розібрався із десятком істот, а інших якимось чином перетворив на попіл.
   - Попіл? - перепитав Хмара, на цьому моменті. - Це точно? І вогню видно не було?
   Дівчина постаралась згадати та розповісти про це більш детально. Юрій більше нічого не уточнював. І Оленка продовжила. Розказала як вони потім натрапили на Зоряна та невеличку групу тих самих ящірок-переростків. Вчитель так само легко розібрався з ними, і наказав їй зайнятись хлопцем, а сам пішов за Велетом. Все що було далі вона згадала декількома словами, враження все ще були свіжими, і вона не хотіла вдаватись у подробиці.
   - Значить, ваш учитель помер? - запитав Юрій. - Ви правильно його поховали?
   Оленка знала про те що ворожбитів потрібно ховати по особливому. Якщо не знати деяких моментів, і покласти мертвого мага у могилу як звичайну людину, то його тілом можуть скористатись різного роду пройдисвіти. Найпростіше ним може заволодіти темний дух. Навіть найслабша потойбічна істота отримавши таке вмістилище набуває сил, і повторно упокоїти її досить важко. За звичай їх клали в домовину лицем униз, та вбивали у груди спеціально замовленого кілка.
   - Тіло спалили, а попіл розвіяли над водою, - промовила дівчина.
   Наскільки вона знала це також був досить дієвий спосіб. Навіть більш надійний чим заховання, тільки не прийнято було у їхніх краях таке робити. Цей спосіб як казав він був досить популярним у далекій Індії, але не в них.
   - Добре, - кивнув Хмара. - Зараз ми перевіримо територію навколо села, можливо не всі вороги мертві. А завтра з ранку я б хотів поговорити із твоїм братом.
   Коли хлопець прокинувся, втомлена сестра ще спала. Вирішивши не заважати їй він вийшов на вулицю, усівся на лавку біля сараю, та просто грівся на сонці. Вчорашній день видавався страшним сном і аж ніяк не реальністю. Здавалось от-от має показатись із дверей дому старий вчитель, та спитати чого це Велет сидить без діла. Він глянув на двері, але ті не відкрились.
   Віта більше немає.
   Це даність, і з нею потрібно змиритись.
   Але як це зробити? Чи можна от так от просто забутись про рідну для тебе людину? Нехай вчитель мав той ще характер, але він замінив хлопцеві батька. Далеко не ідеального, але все ж! Як не прикро це визнавати, але молодий ворожбит майже не пам'ятав своїх рідних батьків. Коли сталася пожежа в якій ті загинули йому було всього п'ять, майже шість років. Спочатку він сумував за мамою та татом, але юний вік дозволив легко пережити цю подію. Зараз йому шістнадцять. Десять років, тобто більшу частину свого свідомого життя він прожив із Вітом. Саме його та свою сестричку він вважає своєю родиною. І зараз голови цієї родини не стало.
   Це було... боляче? Він не міг описати свій стан іншим словом. Боляче.
   І що тепер робити? Як жити далі?
   До цього моменту вони з Оленкою майже у всьому покладались на старця. Як їм далі жити без гранітної опори під ногами? Хлопець не знав. Всюди куди б він не дивився він майже що на яву бачив Вітового привида. Он там біля колоди він рубав дрова, легко махаючи сокирою навіть у своєму поважному віці. Там за невеличким тином він мав невеличку ділянку де вирощував квіти, та різноманітні трави. Геть на даху будинку він власноруч якось міняв покрівлю.
   Велет прикрив очі. Праве все ще трішки сіпало, неприємно пекло, та сльозилось. Здавалось не так сильно як учора ввечері, але все рівно чутливо.
   Прокинулась Оленка. Вона також помітно переживала, але старалась відігнати погані думки справами. Змусила брата допомагати собі на кухні, паралельно розповідала про нічних гостей. Снідати, чи то вірніше уже обідати вони не хотіли, але обоє розуміли що це необхідно, особливо Велету, зважаючи на його поранення та загальне виснаження.
   Юрій Хмара прийшов до них якраз під кінець обіду. Ворожбит вислухав версію Велета, та більш детально розпитав Олену. Коли з цим було покінчено він попросив молодшого Драка показати йому уся місця сутичок із ящерами. Діватись було нікуди, Велет розумів що справа важлива і нові вороги то важлива тема для всестороннього розслідування.
   Вони позичили нових коней у сільського старости. Пан Денис був не в захваті від такого повороту, але подіяти нічого не міг. Було трішки дивно що Хмара та його підлеглі що продовжували обслідувати навколишню територію не мали своїх коней. Як тоді вони так швидко дістались до Сеньківки?
   - Маємо інші методи пересування, - таємниче відповів на таке питання Юрій.
   Спершу вони виїхали на місце де із ящерами зіткнувся Віт із Оленкою, до Сеньківки воно було ближче за все. На місці їх зустрів високий, чорнявий чоловік із грубими рисами обличчя, мовби їх хтось витесав на гранітному каменю. Юрій представив його дивним іменем - Танаріс. Очевидно цей чоловік також був військовим ворожбитом. На перший погляд було дивно що чоловік із нетутешнім іменем служить в армії Гетьманщини. Але Віт досить детально розповідав своїм учням історію їхньої державами. Тому хоч бачити іноземця на такій посаді самому і було трішки незвично, але хлопець прекрасно знав чим це обумовлено.
   Гетьманщина офіційно почала існувати як державне формування рівно сто тридцять років тому. У далекому зараз 1649-тому році її заснував перший гетьман Богдан Хмельницький. Деякий час держава розвивалась росла і зміцнювалась. Вона трималась на основі козацтва. Саме військо було її основою. І не дивно що країна що прославилась воїнськими звершеннями досить швидко нажила собі ворогів. Так вже склалося. Зараз важко сказати хто кому наступив на хвоста, але як відомо два хижака не можуть вжитись на одній території. Що ж говорити якщо тих хижаків було десяток а то й і більше.
   Над державою поступово почали згущатися хмари. Прикордонні сутички, бойові зіткнення та повноцінні війни мало-помалу виснажували її сили.
   Одним із основних стовпів які зміцнили позицію країни були знахарі, ворожбити, характерники та інші носії дивовижних, надприродних сил. То були непрості часи для них. Ворожбитів, магів та їм подібних не жалували. Носії таємничих знань поступово втрачали свої сили, та були близькі до знищення. В прямому сенсі цього слова. Одне тільки довготривале Європейське Полювання на відьом чого варте! Що християнський що мусульманський, обидва ці світи ставились до чаклунів та відьом як до прямих ворогів. Гонінням, переслідуванням, судам та стратам піддавались як справжні чаклуни, так частіше і прості люди на котрих звели потворний наклеп.
   На території Гетьманщини із цим з самого початку було простіше. Волхви, а пізніше і ворожбити з самих давніх пір жили тут, і ніхто особливо їх не чіпав. Деякі із них навіть вступали до козацьких рядів, та брали участь у бойових сутичках. Слава про непереможних воїнів котрих ні ворожа шабля ні куля клята не бере швидко розповсюджувалась серед війська. Їх боялись, їх остерігались, але безумовно їх поважали, бо ж було за що! Вони зберігали життя соратникам, лікували, витягували із того світу і захищали від ворогів.
   В решті решт дійшло до того, що коли незалежність Гетьманщини встала під загрозу один із самих поважних та відомих ворожбитів, справжній характерник, що був наділений просто таки неймовірною силою, не витримав і у відкриту виступив зі своєю позицією.
   На Переяславській раді у січні 1654-го другим гетьманом країни обрали Івана Сірка.
   І це стало переломним моментом.
   Ворожбити побачивши, що один із них став главою цілої держави, почали потихеньку скидувати із себе сонне оціпеніння. Багато із них вступили до рядів козацького війська і самим цим фактом вони зміцнили державу на декілька порядків.
   З часом коли модель держави утвердилась, та стало зрозуміло що от так просто її із карт світу не стерти, до Гетьманщини почали стягуватись маги із інших країн. Звісно не зі всіх і не всі, але частка таких як в рядах військових так і серед мирного населення була досить суттєвою.
   Вочевидь високий чоловік по імені Танаріс був одним із них.
   - Вдалось щось з'ясувати, - запитав Юрій свого колегу.
   Той присів біля однієї із кучок попелу, та взявши у жменьку трішки з неї розтер між пальцями.
   - Єдине що можу сказати так це те що була застосована високорангова магія. Цих бідолах здається миттєво та рівномірно прожарили з усеньких боків. Що цікаво навколишнє середовище маже не постраждало. Ну трава трішки вигоріла, але це дрібниці. Враховуючи те що сталось з цими істотами, супутня шкода мізерна.
   - Зрозуміло-зрозуміло, - промовив Юрій. - Ти б таке зміг зробити?
   - Знущаєшся!? - підскочивши випалив той. - Щоб миттєво спалити людину так аби з неї тільки м'який попіл залишиться потрібна блискавка... чорт я навіть не знаю!
   - Гаразд не кип'ятись. Що з тими створіннями тіла яких наш колега завбачливо для нас залишив неушкоджнними?
   - Ти точно знущаєшся! Я не якийсь тобі експерт по невідомим расам! - не втрачаючи запалу почав кричати Танаріс.
   Чоловік або був занадто експресивним або встав не з тої ноги. Інакше пояснити його збудженість Велет не міг. Загалом єдине що вдалось з'ясувати так це те що Танаріс також ніколи у своєму житті не бачив подібних істот і не чув навіть згадок про них. Вірніше кажучи, ящери ці були досить схожі на деяких потойбічних створінь, наприклад на зміїв-спокусників. Але на відміну від них ящери не несли в собі ані крапельки хари, навіть сліду магії.
   Врешті решт Юрій наказав Танарісу в міру його сил зайнятися вивченням тіл нового виду ворогів, та зняттям із них всього можливого спорядження. Той був не в захваті, кричав що він бойовий маг, а не дослідник, але суперечити наказу старшого не став.
   - Доречі, - промовив Хмара до Велета коли вони від'їхали від побоїща. - Ця збруя на тобі, і пістоль в ній, це трофей, я правильно розумію?
   - Так, - кивнув той, - зняв з одного із них, а що?
   - Ти згадував що їхня зброя, що схожа на нашу вогнепальну, не працювала так?
   - Угу.
   - Мені прикро це говорити, але я вимушений просити тебе віддати пістоля.
   - Що? - опішив молодий ворожбит. - Трофей знятий з тіла ворога - це святе!
   - Я знаю хлопче, - м'яко посміхнувся Хмара. - Але ти маєш розуміти що ми зіткнулись із новим ворогом і маємо вивчити його зі всіх можливих сторін. Ти сам казав що їхні рушниці та пістолі не працювали, що ти будеш робити із своїм? Правильно, розбирати і дивитись як він влаштований. Мені знаєш не хотілось би аби ти по необережності втратив пальця там, чи ще якось поранився, граючись із невідомою зброєю.
   Кинувши на Хмару погляд із-під лоба, Велет зупинив коня та зістрибнувши почав знімати із себе пістольну кобуру. Хоч і жах як не хотілось цього робити але Юрій був у своєму праві.
   - Ти не сердься, - чоловік постарався згладити кути. - Коли це все закінчиться, то трофеї тобі скоріше за все повернуть, ну або ж компенсують грошима.
   Молодший Драк промовчав. Настрій і так був паршивим, а зараз і взагалі упав на саме дно. Передавши ящерів пістоль Хмарі, він знову заліз на коня, та попрямував далі. Показав тому два інших поля бою, де сам безпосередньо приймав участь. Юрій побачивши все на власні очі, задав ще парочку уточнюючих питань. Велет відповідав неохоче, односкладово.
   Він розумів що поводить себе по дитячому та менш кривдно від цього не ставало.
   Юрій залишився на місці, а Драк показавши все та відповівши на всі запитання попрямував додому. При інших умовах він би не змарнував змоги покрутитись біля справжнього військового ворожбита, але сьогодні був не той день.
   Вдома було не краще. Вони з Оленкою тинялися по подвір'ї безцільно і бездумно. Піл вечір їх провідала сім'я балів у повному складі. Гості злегка розбавили почуття суму та тугу за наставником. Старі Балі переживали за дітей, охали ахали, розпитували та співчували, але Велет просто якимось чином відчував що ті не можуть в повній мірі розділити їхні почутя. Їх можна було зрозуміти. Відлюдкуватий старець, та сільський знахар не шукав друзів. Віт був не тим чоловіком за яким би хтось крім його учнів сумував. Навіть пані Марія з чоловіком - люди котрі бували у них дома майже кожного дня не могли б назвати себе Вітовими друзями. І це не їхня провина. Старець сам себе так подавав.
  
   На наступний ранок Велет прокинувся і зрозумів що потрібно щось кардинально міняти. План виник в голові, начебто він там уже давно і зараз просто виплив на поверхню. Відверто кажучи, він уже думав раніше над своїм майбутнім і приблизно такі думки вже крутились в його думках.
   - Хочеш покинути село? - ошелешено перепитала Оленка, після того як вони поснідали.
   - Ти ж сама бачиш як ми марудимось тут. Куди не кинь погляд всюди бачиться Віт. Я так не можу!
   Дівчина повомчала декілька хвилин, не в силах повірити що її брат справді пропонує щось подібне, та щей на третій день після смерті їхнього вчителя.
   - Думаєш десь інде буде краще?
   - Чому б не перевірити, - знизав плечима хлопець, наче говорив про щось звичне та повсякденне.
   - І що ти просто покинеш мене? Тут, саму?
   - Що? Ні! Ми поїдемо удвох! - Велет ускочив на ноги та відвинувши стільця прийнявся нервово крокувати туди-сюди.
   - Тобто ти уже вирішив за мене?
   - Оленко не перекручуй, - нахмурився він.
   - Ха, - фиркнула вона. - Гаразд, а про будинок, про господарство, про все інше ти подумав? Якщо вже на мене тобі начхати!
   - Яке там господарство? П'яток кролів та двійка курей з півнем? Їх легко можна залишити Балям. Так і за будинком вони приглянуть.
   - Матінко, Велет! Я тебе не розумію! Ну що ти собі таке удумав?
   - Це я тебе не розумію, сестро, - в серцях промовив Драк. - Ти ж сама не так давно була готова утекти із села із першим зустрічним! Так що ж змінилось?
   - Ох, - зітхнула дівчина, - тепер у тебе перехідний вік так? Пройшло у мене, почалось у тебе?
   - Ей! Не веди себе так! Надто дорослою стала?!
   - Просто у мене з'явилось усвідомлення про почуття відповідальності. Я не можу от так з гарячу все покинути і залишити людей які потребують у моїй допомозі! Якщо ти вже забувся то у нас в гостевій кімнаті лежить важко поранений мисливець. Він має отримувати постійний професійний нагляд! І це вже не кажучи про решту сільських жителів! Як вони будуть почуватись коли дізнаються що старий знахар помер а його учні одразу ж покинули село?
   - Олено ти не можеш наглядати за ними постійно. Вони звикнуть до цього, уже звикли. Залізли тобі на шию, та ноги звісили. А ти тільки потакаєш, доброту свою проявляєш. Немає в тебе твердості Вітової.
   - А я на нього і не рівняюсь, - склавши руки попід груди промовила дівчина. - В плані характеру так точно.
   - Ну зрозумій! Не зможеш ти вічно наглядати за ними. Справжній знахар велика рідкість для села, ти знаєш когось ще в нашому закутку? Навіть в Озерному немає, про що там говорити тутешні містечка?!
   - І що з того? Яка мені різниця де допомагати людям, га?
   - Значить не поїдеш, так? - хлопець поставив питання рубом.
   - Не раніше чим закінчу усі свої справи в Сеньківці, - рішуче хитнула головою зі сторони в сторону дівчина.
   - Ну і грець з тобою! - гаряче випалив Велет. - Щасливо залишатись!
   Вискочивши із кухні він увійшов до своєї кімнати, та знайшовши сумку почав стрімко збиратись. Його сак - торба із міцної цупкої тканини, завжди була готова до раптового походу. Усі необхідні для мандрівки дрібниці завжди були в середині. Зрештою йому залишилось тільки взяти пару запасних штанів, сорочок, вигрібти із схованки всі свої невеликі заощадження, та відшукати запасний комплект кістяних амулетів. Ну можливо він закинув усередину ще декілька речей з якими не був готовий розлучатись.
   Закинувши сумку на плече, він вибіг із дому та попрямував на вихід із села. Серце гупало, гаряча кров лилась по судинам, а в серці панувала пустота.
   Серйозно.
   Менш за все він очікував що сестра підніме його чудову ідею на такі високі та гострі піки. Такої підлості він не чикав! Чого тільки вона так в'їлась? Чого затялася? Невже їй справді так хочеться сидіти в цій дірі, та лікувати занадто нахабний останнім часом селян? Вони ж як дізнались що Віт захворів, то просто в буквальному сенсі зібралися на плечі Оленки з ногами і чоботи витерти від грязюки забули! З кожною дрібничкою прибігали до неї та нахабно вимагали лікування!
   Чорт!
   Вже вийшовши за межі села, та пройшовши поміж чиїсь городи він раптом зупинився. В останній момент все таки згадав що не зробив дещо важливе. Не попрощався із Зоряном. Ну це було б не гарно. Так що довелось повертатись.
   На господі сімейства Баль Велет зіткнувся із Юрієм Хмарою. Певно військовий розпитував Зоряна.
   - Кудись вирушаєш? - запитав він хлопця
   - Подалі звідси, - не надто дружелюбно відповів той.
   - Все ще злишся?
   Молодший Драк прикрив очі та вдихнувши видихнувши постарався заспокоїтись. Щось він занадто розійшовся. Ще трішки і закипить.
   - Злюсь, але не на вас, - більш менш спокійно відповів він.
   - На кого ж, якщо не секрет?
   - Та так, на самого себе певно, - потерши перенісся зізнався молодий ворожбит.
   - Зрозуміло-зрозуміло. Так кути шлях держиш? На Січ певно?
   - Вірно, а як ви здогадались?
   - Так в тебе на лиці ж все написано, - посміхнувся той. - А якщо серйозно то я і сам таким запальним по молодості був. Здається я став джурою десь як був твого віку.
   - Як просувається ваше розслідування? - не те щоб сильно цікавлячись, скоріше просто задля пристойності запитав Велет. - Дізнались щось нове?
   - Я б не сказав, - засмучено відказав той. - Ні звідки вони прийшли, ні чого хотіли, ні хто вони такі. Поки що все туманно. Єдине що точно так це те що ви з учителем здається перебили їх усіх. В найближчій окрузі таких створінь точно немає.
   - Ясно, і що далі?
   - Та як завжди в подібних випадках, ощасливимо начальство, і хай воно саме думи гадає, - слабо посміхнувся той, та раптом запитав: - Ти ж через Ніжин будеш йти, правильно?
   - Можливо, - не надто впевнено відповів хлопець. Він ще ніколи не подорожував на такі дальні відстані, і тому з глобальним орієнтуванням мав деякі проблеми.
   - Пішки чи верхом?
   - Власного коня не маю, так що на своїх двох.
   - Слухай хлопче, якщо почекаєш с півгодини можемо відправитись разом. Мені теж в ту сторону потрібно.
   - Чому б ні? - знизав плечима Велет. Йти самому було б нудно, а в компанії завжди веселіше.
   Домовившись із Юрієм хлопець провів ці півгодини у Зоряна. На диво його друг також був не в захваті від ідеї Велета. Хоча тут роль більше грало те що він і сам хотів відправитись на січ. Але він не знав як сказати про це своїм батькам, до того ж зараз його стримували отримані від ящерів поранення. Нічого серозного, але нога все ще боліла, і навантажувати її було не доречно.
   Зорян намагався вмовити друга аби той трішки почекав, хоча б декілька днів, аби рана на його нозі зажила. Тоді вони б могли відправитись разом. Проте Велет не хотів чекати. Після сварки із сестрою він не хотів повертатись додому. І взагалі, за день чи два його запал може зійти на нуль, і він взагалі відмовиться від подорожі. Ні, краще діяти зараз, поки наважився.
   В решті решт вони розпрощались не те щоб також посварившись, але і не на самій приємній ноті. Грець з ним.
   До обумовленого виходу із села вони із Хмарою підійшли майже одночасно. Юрій кивнув хлопця і повів його по ґрунтовій дорозі. Хвилин десять вони оббивали ноги в повному мовчанні. Старший ворожбит задав жвавий темп, здається він був намірений дістатись Ніжина якомога швидше. Власне відійшовши від села на достатню відстань він словами підтвердив здогад Велета.
   - Мені потрібно переговорити із ніжинським полковником. Чим швидше тим краще, так що я буду рухатись на всій доступній мені швидкості.
   - Без питань, - кивнув хлопець впевнений в тому що зможе підтримувати темп ходу Юрія.
   - Ти не зрозумів, - м'яко промовив ой посміхнувшись у вуса. - Пам'ятаєш ти питав, як ми так швидко відгукнулись на сигнал про допомогу? Так от, ваш учитель розказував вам про "заячі" загони?
   - Ем... здається нічого такого я не чув.
   - Насправді нічого дивного, - кивнув Юрій. - Подібна структура всередині нашого війська виникла не так давно. Якщо коротко то це такі собі загони швидкого реагування. Невеличкі групи галдовників основною задачею котрих є якомога швидше дістатись критичної точки та зломити ситуацію на свою користь.
   - Не дуже розумію, - чесно зізнався Велет.
   Що він знав напевне так це те що галдовники це по суті ті самі ворожбити. Але їхня майстерність та особиста сила на порядок більша за основну масу ворожбитів. Насправді не існує якоїсь офіційної ієрархії в рядах наділених магічною силою людей. Декого називають знахарем, інших химородниками, але цей поділ в першу чергу основується на спрямованості самого ворожбита. Тобто якщо він більше любить лікувати людей, то його називають знахарем. Якщо ж людина вправно морочить іншим голову, то це ніхто інший як химородник. Хоча химороднику нічого не заважає уміти лікувати людей і навпаки.
   По особистій силі, неофіційно знову ж, але їх поділяють на ворожбитів, галдовників, та характерників.
   - Та все просто. Наприклад візьмемо ситуацію із прикордонною сутичкою. Якесь плем'я песиголовців раптом почало кочувати на наші землі. Щоб зібрати необхідне військо, потрібен деякий час. Але тут на сцену виходять заячі загони. Такі як мій наприклад. Нас всього троє, але повір ми маємо достатньо сил аби ну нехай не знищити подібне плем'я, але відволікти його на себе до того як регулярне військо зможе розгорнутись та вдарити по ворогам.
   Це звучало досить цікаво, та походило на правду. Галдовники досить сильні ворожбити, їх певно декілька десятків на всю гетьманщину і набереться. Трійка таких магів і справді може стримувати середнє по кількості плем'я песиголовців.
   - Гаразд, але як це пов'язано з тим що ми обговорювали?
   - Прямо, - посміхнувся Юрій. - Основною вимогою до членів заячих загонів, ну крім особистої сили, виступає насамперед можливість до швидкого пересування. Насправді існує багато способів для цього, але ми в основному використовуємо мистецтво перевтілення.
   - Перекидаєтесь в тварин? - нарешті зрозумів Велет.
   - Вірно. Саме тому нам не потрібні коні, здебільшого ми можемо рухатись швидше.
   Драк подивився на співрозмовника ще більш захопленим поглядом. Не кожний ворожбит, чи навіть галовник може перекидатись на тварину. Це важке та небезпечне вміння. Віт свого часу особливо наголошував на цьому. Без гарного вчителя, та нагляду не варто вчитись цьому мистецтву. Велика вірогідність перетворившись, забути що ти був людиною, залишитись звіром назавжди.
   - І в кого ви перекидаєтесь, - запитав хлопець.
   - Зараз побачиш, тільки не лякайся гаразд?
   Велет рішуче кивнув.
   Юрій відійшов на декілька кроків, прикрив очі, та мовби на показ виставив праву руку у сторону. Секунду нічого не відбувалось поки навколо руки не почав мовби клубитися сірий пухнастий сніг. Він падав на руку, обліплював її зі всіх сторін, надавав маси. Юрієва кінцівка почала на очах змінювати обриси. Вона збільшилась, обросла сірим хутром, долоня змінила свою анатомію, пальці зменшились але на їх кінці з'явились довгі гострі кігті. Тепер, нижче ліктя, це була не рука а якась гіпертрофована вовча лапа.
   - Не саме приємне видовище, правда? - запитав Юрій, його голос ніби порикував і Велет помітив незвично видовжені ікла чоловіка.
   - Нічого такого, - чесно відповів хлопець. Отримавши попередження він очікував на куди як страшнішу картинку.
   - Так, але більшість звичайних людей це лякає, тому ми не показуємо цього в селах, або на людях. Ну що готовий до подорожі верхи без сідла?
   Велет кивнув, і тіло гадовника окутав щільний покрив із сірих лапатих сніжинок. Зміни відбулись миттєво. Ось перед тобою була людина, а через секунду чи дві із землі, опираючись на чотири лапи, підіймається велетенський вовк. У висоту він був майже як середньої статури кінь. А так звичайнісінький сіромаха, можливо тільки оброслий хутром ніби до зими приготувався. Вовк покрутився зі сторони в сторону мовби хизуючись собою, і потрібно сказати він отримав захопленого спостерігача. Хоч Велет і сам умів різні надприродні штуки робити, але явно не такі масштабні і наочні!
   Вовк підняв голову показуючи на грудях білу пляму у вигляді пухнастої хмари.
   "Ох, певно із-за цього він отримав своє прізвисько" - подумав хлопець.
   Вдосталь похизувавшись галдовник у вовчій шкурі опустився на землю, і хитнув головою, мовби запрошуючи Драка залізати собі на спину. Хлопець тільки посміхнувся і в мить вскочив туди. Вовк устав на лапи, та набираючи темп потрусив у потрібну сторону. Велет міцно вхопився руками за цупке хутро та підставив лице теплому літньому вітру.
   Дорога обіцяла бути безмежно захопливою!
   ***
  
   Якби хтось раніше сказав Велету що з Сеньківки до Ніжина можна дістатись за якісь нещасні три години, він би плюнув тому у лице. Ну може не став би чинити так радикально, але не повірив би так це точно. Хлопець розраховував на декілька денну подорож.
   Та ось воно - місто Ніжин!
   Гігантський сіромаха рухався ніби заведений. Переплигував невеличкі річки, швидко долав ті що ширші. Розвивав просто неймовірну швидкість на рівній поверхні, розрізаючи високу траву як ніж масло. Єдине що його затримувало так це лісисті місцини, і певно тільки із-за того що Хмара піклувався про свого наїзника. Товсте зимнє хутро чудового захищало його від гілля, але Велет подібним похвастатись не міг. Тому вовк завбачливо вибирав маршрут. Йому було легше зробити невеличкий гак, чим затримуватись у густому лісі.
   Сам хлопець був вимушений зізнатись що поїздка вийшла не такою захоплюючою як йому сподівалось. Він майже не міг насолоджуватись краєвидом. Вітер на такій швидкості що рухався вовк, боляче врізався в обличчя, і особливо в очі. Драк був вимушений прикривати їх, і взагалі втискуватись у спину перекидня, бо боявся що вітер просто здує його!
   На підході до міста Юрій перекинувся в людське тіло. Він виглядав дещо стомленим, певно як після доброго тренування, але не більше. Не був він схожий на того хто за три години подолав сто тридцять чи навіть трішки більше верст.
   Дивлячись як чоловік розпалює люльку, Велета цікавило тільки одне питання. Що діється з одягом такого перевертня? Чому він не рветься при збільшенні тіла і куди дівається? Галдовник на це чіткої відповіді не дав. Тільки пожартував на тему того що радий перекидуючись знову чоловіком маючи на собі одяг і все своє носиме майно. Було б прикро втрачати все і кожного разу буди голим як сокіл.
   Випустив у небо трійку димових кіл, Юрій поцікавився що його співрозмовник знає про Ніжин. Велет не знав нічого, окрім того що це полкове місто. Тому Хмара скільки було часу в дорозі розповідав усякі цікавинки.
   Головою тутешньої фортеці був полковник Андрій Якович Жураківський. Чоловік цікавий уже тим що був третім полковник з таким прізвищем. Можна сказати що він успішно продовжив сімейну традицію. Я і його батько а до нього і дід, він став військовим. С честю ніс службу, і не посоромивши прізвища також став полковником.
   Саме до нього прямував Юрій. Хотів розповісти про нових ворогів, та просити аби той відправив до прикордонної Сеньківки сотню-другу бійців. На цих словах Велет відчув укол гнітючої провини. Він покинув рідне село, сестру та друга і зовсім не подумав про те що ящери ще можуть показати себе. Знову з'явитись невідомо звідки, і націлитись на його рідних.
   Хмарі було б ближче дістатися до Чернігівського гарнізону, але він казав що заскочить туди по дорозі назад. Ніжинський полк був набагато більшим, легше міг зібрати та відпустити потрібну кількість бійців. Якщо в Чернігові зараз не було і чотирьох тисяч регулярного війська, то Ніжин міг похвалитися вдвічі більшою кількістю козаків. І на те були причини.
   Ніжин останні роки процвітав. Місто росло мов на дріжджах. Завдяки вдалому розташуванню сюди стягувалась велика кількість торговців та різного роду купців як українців так і представників багатьох народів світу. Так вже більше сотні років у місті існувала ціла грецька колонія! Тут відбувалось цілих три великих ярмарки! Кожний змінюючи один другого тривав від двох до трьох тижнів!
   На всю гетьманщину славились ніжинські ковалі, зброярі та майстри золотих справ себто ювеліри. Мали попит ткачі, чоботарі та інші ремісники. А слава про особливі ніжинські огірки подекуди сягала і найближчого закордоння.
   За розмовою вони не помітили як дістались до північних воріт Ніжину, чи то пак його частини під назвою Нове місто. Воно розташовувалось на верхньому березі Остеру і на даний момент перетерпало значні зміни. Розширювалось. На певній відстані від старого насипався новий фортифікаційний вал, та будувалась захисна стіна. Зі слів Юрія в місті зараз проживало не мало не багато, а сімнадцять тисяч чоловік. Для порівняння у Чернігові мешкало близько восьми тисяч чоловік, а у Києві - одинадцять з лишком. Отож Ніжин за кількістю мешканці був попереду усіх своїх сусідів. Мало того постійно з'являлись все нові поселенці. Місця всім не вистачало, саме тому зараз будувалось друге захисне коло в Новому місті і йшли розмови про розширення Старого.
   На північній брамі вони вистояли невелику чергу та без питань пройшли всередину варто було тільки Юрію показати вартовим свою ворожбитову зірку. Велет планував залишитись в Ніжині на день чи навіть два. Хотілось усе роздивитись, пройтись по ярмарку, зрівняти ціни, можливо щось придбати. Хмара порекомендував для цих цілей зупинитись в Старому місті. Усі три ярмаркові площі знаходились там, до того ж район той був більш спокійним та милим для ока, було де пройтися і на що подивитись.
   Вони дійшли до кам'яного мосту та перебрались на інший берег Остеру. Тут і попрощались. Хмара звернув наліво, до високих стін ніжинської фортеці, а Велет попрямував у протилежному напрямку.
   Він трішки пройшовся по вулицях першого великого міста в яке потрапив за своє життя. Уточнюючи дорогу у місцевих жителів він знайшов Троїцький ярмарок, але той виявився напівпустим. Певно вже було пізно для торгівлі і люди розходились по домам. Із того що він помітив, ціни навіть на прості товари у Ніжині були не на багато, але трішки дорожчі ніж на тому ж Озерному ярмарку. Прикро, та що поробиш?
   Недорогий, але хороший заїжджий двір, що йому порадив Хмара, розташовувався зовсім поруч із площею і хоч був ще тільки ранній вечір, хлопець вирішив для початку зняти собі кімнату і можливо трішки перекусити.
   Дівчина за стійкою кидала на нього зацікавленні погляди, і він ніяковіючи не одразу зумів зрозуміти що вона роздивляється його очі. Взявши у неї ключ та замовивши вечерю, він піднявся у свою нову кімнату. Невеличка, зовсім крихітна, але охайна, та з досить зручним ліжком. Що там говорити, в ній навіть невеличке дзеркальце до стіни прикручене знайшлось. Хлопець здається перший раз за останні дні глянув на своє відображення, та спочатку навіть не впізнав себе.
   Все те ж саме прямокутне лице, той же злегка приплюснутий ніс, начебто і все інше не змінилось. Крім очей. Дивовижно як така незначна деталь, змінювала усю картину в цілому. Ліве око залишилось звичного темно карого відтінку, праве ж було яскраво зеленим. Цей контраст в симетричності, настільки вибивав із колії, що Велет сам себе не впізнавав!
   Велет спустився на перший поверх, дівчина за стійкою сказала йому займати будь який вільний стіл та певно пішла на кухню. В невеличкому напівтемному залі було пусто. Він усівся за найближчий стіл. Дівчина скоро принесла картоплю зі свининою, хліб та квас. Порція була досить великою, але сама їжа особливим смаком не відрізнялась. Його сестра готувала набагато краще. Хоча квас виявився непоганим, не те щоб це згладило загальне враження, але тим не менш.
   Сито перекусивши молодий ворожбит усвідомив що стомився. Він ще далеко не повністю відновився після сутички із ящерами. Оленка подбала про його рани, але деякі із них все ще давали про себе знати. До того ж поїздка до верхом на здоровецькому вовку також забрала немало сил. Здається в нього до цього часу тремтять руки, очі сльозяться від агресивного вітру, а сідниці та ноги болять від їзди без сідла.
   Загалом поміркувавши трішки Драк подумки махнув рукою на свої вечірні плани та перепочивши після вечері, знову піднявся у свою кімнату. Ліжко зустріло його приємними обіймами, і він не помітив як сон остаточно зморив його.
   На ранок його розбудив стукіт у двері. Виявилось його навідав Юрій Хмара.
   - Сьогодні відправляюсь в Чернігів, вирішив на останок поснідати в своєму улюбленому закладі, - пояснював галдовник, коли вони спустились на перший поверх та всілися за столом біля стіни.
   - Справді? Мені тутешня кухня не здалась якоюсь особливою, - промовив хлопець.
   - Ти просто не знаєш що потрібно замовляти, - хитро посміхнувся той.
   Виявилось що тут майстерно готовлять рибу. Велету довелось повірити на слово. Оцінити об'єктивно принесену щуку він не міг. Хлопцю просто не подобалась риба. За компанію він звісно трішки скуштував але ціле море дрібних кісточок що доводилось вибирати із ніжного м'яса, завжди вводило його в депресію. Як люди можуть взагалі називати цих морських гадів їжею? Поки вибереш усі кісточки так тричі з голоду помреш!
   - Дивись що прикупив собі, - похвалився Юрій витягуючи невеличку дерев'яну шкатулку.
   Велет підсунув її ближче до себе на відкрив кришку. На підкладці із червоного оксамиту лежав...
   - Кіготь? - здивовано запитав Велет. І справді кіготь. Чорний, довгий як два його вказівні пальця, гострий як наточене лезо. Молодий ворожбит нахмурився та акуратно узяв того кігтя в руку. Важкий та холодний. - Металевий?
   - Не просто металевий! - збуджено відповів Хмара, допивши свій квас. - А кіготь із талусу!
   Якщо вірити галдовнику, то... Велет окинув невеличкий кусочок металу зовсім іншим поглядом. Віт розказував йому про такий метал. Ну а як інакше? Все ж чарівний метал як-не-як. Талус мав справжні магічні властивості. Він вбирав у себе сонячне світло, і міг випускати його при потребі. Вірніше такими властивостями була наділена правильно виготовлена зброя із нього. Ходили справжні легенди про мечі із талусу, та про подвиги які були вчинені з їх допомогою. Що саме цікаве, зброєю такою могли володіти усі. Не було різниці, чи то ворожбит чи простий воїн. Звісно щоб запустити справжній сонячний серп у противника потрібна була певна практика, ще ні в кого це не виходило з першого разу, але Віт говорив що практика займала від місяці о півроку у середньому.
   - Ну це чудово, але нащо він тобі? - запитав Драк. - Якби то кинджал був, або принаймні ніж, а так...
   - Ха, ти зрівняв! Мені кіготь обійшовся більш ніж в річне жалування, а ти говориш про кинджал! - проголосив він, та відібравши кігтя, пригорнув його до себе як справжнісінький скарб. - До того ж ти забуваєш про мою другу іпостась, їй така зброя буде в самий раз!
   Жалування у галдовника мало б бути непогане, але в тому що він віддав стільки золотників за невеличкий кіготь не було нічого дивного. Зброя із талусу дорога. Дуже дорога. Навіть не так. Коштовна. Із цим металом, чи вірніше сплавом, дуже важко працювати, тільки справжні майтри, ковалі із ворожбитовим талантом могли таке. І то не всі. Ціну набивало і те що матеріали, компоненти сплаву були неймовірно рідкісними. Дивовижно уже те що в Ніжині є коваль який вміє працювати із талусом. В очах Велета престиж міста піднявся одразу на кілька щаблів.
   - Тобто ти хочеш замінити один із своїх кігтей оцим? - уточнив хлопець. - Це можливо?
   - Так, я проводив деякі експерименти, - кивнув Хмара, та закривши кришку шкатулки, заховав її у свою сумку. - Так коли ти відправляєшся?
   - Певно завтра, сьогодні ще погуляю по місту, хочу зараз сходити на ярмарок.
   - Зрозуміло-зрозуміло, я так і думав. Ти вже вибачай малий, я шукав тобі супутників до Орлицької січі, та ніякого каравану не відправляється завтра. Точніше є один варіант, але я б його не радив.
   - Ну якщо так то і розпитувати не буду, - посміхнувся Велет. - Не хвилюйся, не маленький, сам доберусь.
   - Вірно кажеш, - похитав головою галдовник, та підвівся із лавки. - Гаразд, мені пора. Передавай привіт Корелі.
   - Корелі?
   - Там його всі знають. До речі, я йому вісточку про цих твоїх ящерів передав, але на всякий випадок якщо опинишся там швидше, то сам переповіси йому про те що сталось, добре?
   Хлопець кивнув, та нарешті попрощався із Юрієм. Галдовник виявився непоганим таким чоловіком. Дивно як Велет не зміг розгледіти цього із самого початку. Перше враження склалось не надто добрим, а все із-за зіпсованого настрою. Добре що він не відмовився та не пішов із села сам. Так і час в дорозі скоротив, і розстався із Хмарою на позитивній ноті.
   Піднявшись у свою кімнату він забрав гаманець, та пішов у сторону Троїцького ярмарку. Життя там кипіло та бурлило. Хлопець не планував нічого купляти, але більшість часу проводив біля зброярнях рядів. Зрівнював, прицінювався, переговорювався із продавцями та хмурився. Не те щоб у фактичному торговому центрі цієї частини гетьманщини не було товарів які б його зацікавили, скоріше проблема була у вартості таких речей. Певно він би міг собі дозволити середньої якості набір метальних ножів, чи можливо одні непогані наручі, але це б майже повністю опустошило його і так не надто повний гаманець. А ж потрібно на щось жити, десь ночувати, і все таке інше. Ну принаймні поки не добереться до острова.  
   Коли ярмарок закінчився, Велет пройшовся по торгівельних погостах. Це були майже такі самі гостьові двори, як той в якому поселився сам хлопець, але в них зазвичай зупинялись купці. Якщо в місті в якийсь час не було ні одного робочого ярмарку, вони продавали свої товари прямо в погостах. Як виявилось у Ніжині, подібні заклади працювали майже завжди, в незалежності від сезонних ярмарків. Себто ти міг придбати собі будь що та будь коли.
   Під вечір коли навіть погости почали закривати свої невеличкі прилавки, ворожбит просто гуляв містом, та вивчав змішану архітектуру. Подивитись справді було на що. Певно більша частина будівель, та храмів Ніжина була виконана в характерному грецькому стилі.
   Врешті решт він вийшов на набережну Остера. Широка мощена камінням дорога межувала із пішохідною зоною. Чесно кажучи хлопець був вражений тою дивовижною красою яку мав щастя спостерігати. На протязі усієї набережної були рівномірно розставлені зручні лавки, між якими висадили деревця бузку. На дворі була середина травня. Здається в Сеньківці, декілька кущів про які знав хлопець уже перецвіли. Але тут, в Ніжині рослини чомусь ще тільки розквітли. Темно фіолетові грони дрібненьких квіточок, розповсюджували навколо себе просто неймовірний запах. Настільки густий що від нього у прямому сенсі крутилась голова.
   Було важко знайти вільну лавочку. Більшу частину із них облюбовали компанії молодий людей, здебільшого воркуючі між собою парочки. Їх можна зрозуміти. Більш романтичного місця годі й шукати.
   Знайшовши таки вільну лавочку хлопець дозволив ногам відпочити. Дивлячись на закохані парочки чи на невеличкі компанії молоді він відчував холод та порожнечу в серці. Раптом нахлинуло відчуття туги, самотності. Важко було почувати себе самотнім у такому великому місті. Він би дуже хотів аби Оленка та Зорян могли поділити із ним ті світлі емоції котрі хлопець отримав від Ніжина. Та нажаль...
   Праве око злегка прострілило болем. Велет прикрив очі та потер перенісся. Так і сидів. Думав про все і ні про що одночасно. Згадував минуле. Відганяв від себе думи про непевне майбутнє. Зважував свої думки та вчинки.
   Раптом на голову щось звалилось. М'яке та легеньке створіння почало безцеремонно топтатися по хлопцеві, та розтріпувати його коротке волосся. Хлопець важко зітхнув, та піднявши руку узяв мілкого шкідника за шкірку. Знявши його з голови виставив кінцівку перед собою. Відкрив очі.
   В руці нічого не було.
   Але пальці все ще утримували мілкого негідника за його невидиму шкірку.
   - Серйозно? - запитав хлопець. - Ти знайшов мене навіть за тридевят земель?
   Хух, а це був саме він, запищав щось гнівне та безумовно образливе. Велет звичайно не міг бути впевненим до кінця, але з великою долею вірогідності це був саме той злощасний хух, на котрому він колись опановував свої ворожбитові сили, та котрого ледве не погубив через свою гарячу голову.
   Зображення раптом здригнулося і роздвоїлось. Ліве око хлопця все ще нічого не бачило, а от правому було здається начхати на чарівне маскування маленького але сміливого хуха. В очах мерехтіло і Драк мимоволі прикрив ліве око рукою. Мозок переставши нарешті отримувати дві різні картинки навколишнього середовища зміг обробити образ маленького звіра.
   Хлопець уже і забув що хухи виглядають як справжнісінькі кульки хутра. Він не знав чи це реальний його колір, чи то просто Вітове око так бачить, але хух був світлосірого окрасу. Із суцільного шару м'якого хутра виглядали темні бусинки очей, та трішки нижче них червоненький носик.
   - І чого ти до мене причіпився? - скривившись запитав Велет, та у відповідь почув тільки нову порцію незрозумілого пищання.
   Після того як хлопець ледь не придушив тваринку своєю силою, він вирішив її відпустити. Ну справді, хухи не домашні тварини, до того ж користі з них ніц. Ні молока ні шерсті, тільки годуй та доглядай. Отож почуваючи провину перед чарівною істоткою, молодший Драк відпустив її на наступний же день. Та хух замість того аби утекти куди подалі і забутись про страшних людей, зачаївся десь неподалеку, і затаївши зло прийнявся всіма силами пакостити. Велет почав губити різні дрібнички, прокидався посеред ночі від якихось дивних та страшних звуків, Їжа в його тарілці завжди була занадто посолена та поперчена, ну і все в такому дусі. Спочатку хлопчик із сестрою на пару думав що у їхній оселі посилився спражній домовий, і чомусь образився на молодшого із ворожбитових учнів. Вони постарались усіма відомими їм способами задобрити домового, але нічого з тієї затії не вийшло. Усілякі ласощі, та підношення що вони залишали зникали зі своїх місць, але неприємності із хлопцем продовжували траплятись.
   Віт на це тільки посміювався та давати якісь поради не поспішав. Ну поки ображений хух не увійшов у смак та не почав шкодити усім підряд не розбираючи. Уступивши якогось ранку в мокрі чоботи, старець швидко впіймав нахабного хуха та незважаючи на те що той не мав би можливості розуміти людську мову, досить швидко а головне зрозуміло роз'яснив мілкому шкіднику що так робити не можна. Після цього хух на деякий час зник та залишив їх  у спокої.
   Проте ненадовго.
   Через декілька тижнів він знову почав проявляти себе. Проте на цей раз його жарти були вже не такими злими. Хух все ще міг поцупити щось із Велетових речей, але награвшись день чи два, та вдосталь позловтішавшись клав її на місце. Ну і звісно він обходив Віта стороною. Перший час навіть до будинку заходити боявся. Та потім одомашнився. Він не став домашньою твариною як то кіт чи собака. Як і всі хухи він полюбляв свободу і вільну природу, але з завидною регулярністю навідувався до господи старого знахара. Від'їдався всякими лакітками, пакостив по дрібному Велету, грався з Оленкою та знову зникав на місць чи два.
   Велет назвав його Лазом, бо той вмів пролізти будь де, дістати все що завгодно та сховати це від хлопця. Спершу правда кликав "настирним будяком" та хухові таке порівняння очевидно не подобалось і він починав робити шкоду повсякчас як чув ці слова. Після таких випадків уже було важко вірити у те що хухи не розуміють людської мови. Чи то може Лаз був таким розумником? Хтозна.
   - От же, справжнісінький реп'ях.
   Лаз на те запищав, та почав смикатись, намагаючись вирватись із міцної хватки ворожбита.
   Раптом за спиною Велета пролунав дзвінкий дівочий голос із помітним акцентом:
   - Нях, с ким це ти говориш?
   Якась темна фігура легко переплигнула невисоку спинку лавочки і всілась поруч із хлопцем. Велет повернув голову і опішив. Поруч із ним сиділа... кішка. Хоча кішки звісно не вміють розмовляти, навіть з акцентом. Тому це очевидно була не вона. Не зовсім вона.
   То була нявка. Звучить майже як мавка але різниця просто колосальна. Якщо мавки то різновид нечистої сили, то нявки - просто ще одна раса розумних істот що населяла світ. На відміну від людей популяція нявок була не надто великою. Велет знав тільки одну країну населену виключно нявками, і вона була не такою вже й великою. Меншою за гетьманщину разів у три. Хоча Віт якось казав що щільність населення там набагато більша, і загальна кількість нявок десь рівна людям що проживають на батьківщині Драка.
   Нявки були повною протилежністю песиголовців. Певно тому ці дві напівмістичні раси люто ворогували. Як справжні коти із собаками, просто не могли вжитись разом. І нявки і песиголовці мали структуру тіла схожу до людської: дві ноги, дві руки, тулуб і голова. Відмінність в тому що люди були схожі на екзотичних мавп, песиголовці вельми походили на собак, а нявки на кішок.
   Так оця конкретна нявка що сиділа поруч із молодим ворожбитом не була виключенням. Всі її відкриті частини тіла були вкриті коротеньким темно синім хутром. Очі як у справжнього нічного хижака ледь помітно світилися в навколишніх сутінках. Чорт забирай! У неї голова була майже як у справжнісінького кота! Єдине так це хвоста не було, так майже що кішка що встала на задні ноги!
   На ногах нявки були одягнені темні туфлі із тоненької шкіри, здається на ній був вирізаний справжній орнамент із дірочок. Велет бачив таке взуття сьогодні на ярмарку, і воно, потрібно відзначити коштувало немаленьких грошей.
   Сьогодні нявка одягнулась у темно сині, під колір свого хутра, шаровари. Вони, правда, відрізнялись від тих в яких ходила більша частина чоловічого населення гетьманщини. Були набагато вужчими, та здавались не такими довгими. Поверх штанів був затягнений пасок, по обидва боки якого звисали старі поношені шкіряні піхви. Судячи з усього в них знаходились кинджали. Один довгий та прямий, інший було погано видно але здається він був значно коротшим.
   Велет трішки підняв голову, та перевів погляд вище. Живіт нявки був оголеним. Коротенька курточка без рукавів не досягала навіть до пупка дівчини. Досить сміливий образ. Мало хто із тутешніх дівчат міг би дозволити собі щось подібне. Спершу хлопець справжнім чином навіть не повірив що дівчина може так одягатись.
   Лаз скориставшись розгубленістю свого власника, таки зумів вивернутись і вискочити із хватки хлопця. Нявка здається щось відчула. Повернула голову у ту сторону та розгублено роззирнулась, втягнула носом повітря, вскочила з лавочки і зробила пару стрімких кроків у сторону хуха, котрий подібно колесу швидко котився уздовж пішохідної зони.
   - Що це було, нях!? - збуджено запитала вона, водячи носом із сторони в сторону. - Невидиме, безшумне і майже немає запаху! - нявка розвернулась і підскочила до Велета, нахилилась і подивилась тому прямо в лице. - Що це? Що це!? Що!?
   Драк відхилився назад, та непевно відповів:
   - Нічого такого.
   - Ну розкажи! - трикутне лице нявки знову наблизилось до хлопця, вона широко розплющила очі, і опустила свої вуха донизу. - Бу-дь-ла-с-ка! - промовила вона з деякими труднощами.
   - Та не має про що розказувати, - Велет вперше у своєму житті бачив перед собою нявку. Він був здивований і ошелешений. В такому стані останнє що він хотів так це розповідати незнайомці про одну із причин своєї головної болі.
   - Значить не хочеш! - нявка підскочила на місці, і вказала на хлопця вказівним пальцем лівої руки. Ворожбит помітив на ньому невеличкий кіготь. - Тоді пропоную змагання!
   - Що? - опішив хлопець.
   - Так-так! Змагання! Коли я виграю ти розповіси мені про цю невидиму істоту!
   - Нічого собі, цікава логіка, - фиркнув хлопець. - "Коли виграєш", так? А про інший розвиток подій ти не думала?
   - Це не важливо. Ти не виграєш, - нявка випрямилась, і поклавши собі руки на тонку талію в голос подумала: - Наше змагання... змагання буде полягати в тому аби знайти квітку бузку з п'ятьма пелюстками. Хто перший це зробить той і виграв! Ну?! - нявка знову нахилилась і її обличчя опинилось зовсім поруч із Велетовим. - Як тобі?!
   - Нікуди не годиться. Чого це я взагалі маю з тобою змагатися?
   - Котик боїться програти дівчині? - нахиливши голову у бік запитала нявка.
   - Який ще в біса "котик"? - закипаючи промовив хлопець.
   - На кішечку ти не надто схожий, - розсміялась дівчина, відсторонившись від нього. Вона очевидно була молодою, але навіть приблизно оцінити її вік Велет був не в змозі.
   Ворожбит миттю скористався можливістю і підвівся на ноги. Варто було повертатись до свого гостинного двору. Ця нявка була дивною, хлопець зовсім не розумів її і не хотів залишатись поруч із нею. Дівчина майстерно виводила його з себе і він не бажав накоїти дурниць вв'язавшись у безглузду суперечку.
   - Гей, ти куди?!
   - Подалі звідси!
   - Боягуз, - крикнула вона у спину Драка та той тільки махнув рукою. - Нахаба, як ти посмів відмовити Ербі Дождя!
   Велет розсміявся і не обертаючись крикнув наостанок:
   - Я в ваших титулах не розбираюсь, і мені все одно хто ти така! Забула? Ти не в себе дома!
   - Рра! Негідник!
   Велет перейшов дорогу та зникнув за кам'яною стіною чийогось маєтку. Нявка уже збиралась кинутись в погоню за цим поганцем як раптом пролунав ще один голос. То була інша мова але дівчина її чудово розуміла.
   - Ербі! Нарешті ми вас знайшли!
   На набережній з'явилась двійка нявків. Двоє кремезним воїнів в обладунках зі щитами за спинами та з довгими мечами на поясі. Вони виглядали запиханими та втомленими.
   - Аргх, погуляйте ще півгодинки, мені потрібно провчити одного нахабного юнака!
   - Боюсь я не можу цього допустити.
   Із темряви позаду войовничої нявки з'явилась жіноча фігура. Двійка кремезних воїнів здивовано переглянулась. Структура очей нявок дозволяла непогано бачити навіть у повній теміні, не те що в навколишніх сутінках. Було майже неможливо щоб вони не побачили цю жінку раніше, скажи комусь так засміють! Але вони з соромом були змушені відзначити що не помічали її до цього моменту. Ніби хтось запаморочив їм голови.
   Хоча чому "ніби"?
   Жінка ця була старою, про це говорили глибокі зморшки на її і досі вродливому лиці. Можна було із впевненістю сказати що принаймні п'ять десятків літ вона розміняла. Вона мала довге розпущене руде волосся, та великі виразні карі очі. Тонкі губи, та веснянки на лиці довершували образ. Вона здавалась живим проявом вогню. Пекуча як добряча ложка чорного перцю.
   Одягнена вона була у вільну, довгу, червону спідницю до п'ят, та в високий корсет що філігранно обрамлював її пишні груди. На лівій руці у неї була довга оксамитова рукавиця, права рука залишалась голою. На шиї жінки висіла ціла купа різноманітного намиста. Певно така кількість прикрас мала б тягнути її голову донизу, але осанка жінки була неймовірно прямою. Сплевши пальці рук між собою, вона одночасно нагадувала і циганку і якусь вельможну панну із знатного роду. Дивно як ці два образа поєднувались і гармоніювали один з одним.  
   - Відьма, - ледь не промуркотіла нявка з незрозумілим титулом. Це слово вона промовила не як образу а скоріше як титул чи можливо назву професії. На якусь мить лице нявки перетворилось на безумну гримасу. - Хочеш погратися?
   Лице рудої відьми немовби відзеркалило кровожерливий вираз нявки. На якусь мить дві жінки перестали бути собою та стали справжнісінькими монстрами.
   - Ербі, - нарешті втрутився один із кримезих воїнів-нявок. Його голос звучав не надто впевненно. - Це погана ідея.
   - Так, - додав інший. - Вам не варто "гратися" з нашим провідником.
   - Тц, - сплюнула рудоволоса відьма. - Завжди хтось втручається і не дає розім'яти старі кістки.
   - Це точно, нях, - на обличчя нявки повернулась звична грайлива посмішка.
   Коли напруження що непомітно розлилось у повітрі почало стрімко спадати, охоронці таємничої ербі, ледь помітно перевели подих. Вони вже давно усвідомили що як би там офіційно не називалась їхня посада, насправді вони виконують роль дипломатів. Ербі насправді не потребувала охорони, скоріше поруч мав бути хтось хто би міг гасити спалахи її войовничого характеру.
   - Гаразд, якщо вже нам не дають навіть невеличкого двобою провести, то залишається тільки зайнятись справами.
   - Мені надали доступ? - здивувалась нявка. - Так швидко.
   - Так, якщо ти не проти то давай зробимо це сьогодні, не хочу ходити в няньках жодної зайвої хвилини, - категорично промовила руда.
   - Як скажеш, відьмо.
   Незвична компанія навіть для торгового міста що бачило безліч іноземців, швидко зійшла з набережної та заховалась у вечірніх вуличках Ніжина.
   В густой листі, на крихкому гіллі бузку легенько прокотилась невидима майже ні для кого кулька хутра. Хух знайшов зручне місце для ночівлі, покопирсався трішки влаштовуючись, та на останок пропищавши щось зрозуміле тільки одному йому улігся спати.
   Глава 6
  
   На ранок Велет прокинувся як то говориться не з тої ноги. Ціла купа різних дрібниць кожна з яких окремо не була здатна якось вплинути на загальний настрій, об'єднавшись у купу таки переважувала уявні ваги на сторону негативу.
   Усе було не так. І їжа не смачна і ліжко не своє. І ціни дорогі і продавці непоступливі. Усе не те.
   В ночі він погано спав. Турбувало Вітове око. Різалось, пекло та просто спокою не давало. Здається воно знову бачило щось чого не помічало власне око хлопця. Він не був впевнений що це було. Якийсь далекий та тонкий стовп світла десь аж за містом бив із землі у повітря, чи то навпаки, важко сказати. Можливо саме через нього кляте зелене око так турбувало його. Принаймні воно почало боліти якраз після того як Велет побачив того стовпа. Хлопець прикрив очі та видіння не зникло. Його ніби хтось вирізав на поверхні ока.
   Велет жалкував що у Віта не було часу більш детально розповісти про його загадковий подарунок. Чим більше часу проходило, тим очевидніше ставало зрозуміло що то не просте око. Точно не людське. Найбільше хлопця цікавило із трупа якого монстра Віт вийняв його. Певно ця інформація могла б прояснити всі дивацтва що з ним траплялись.
   Звісно ж хлопець не був проти бачити те що скрите для всіх інших. Тих же невидимих хухів. Хто у здоровому розумі відмовився від такого? Певно ніхто. Проблема полягала в тому що Драк не мав влади над подарунком. Воно, здавалось жило своїм життям. Хіба що не крутилось по власній волі.
   Ще більше псувало настрій те що коли кляте око було у Віта, то вело себе так само. Велет з сестрою не раз помічали як старий знахар прикривав його від різких приступів болю. Значить в цьому немає нічого дивного? Не хотілось би щоб таке сталось в якийсь важливий момент, коли життєво необхідно не втрачати концентрацію. Подібне могло б закінчитись дуже погано.
   Поснідавши, та розплатившись за кімнату, він пішов на вихід з міста. Шлях до Орлицької січі був довгим, не варто було затримуватись на одному місці надто довго. Вийшовши із південних воріт Старого міста він покрокував по краю широкої мощеної бруківкою дороги.
   Насправді було два способи щоб дістатись до цілі. Можна було дійти до Дніпра і спуститись його руслом. Певно, подумай Велет про цей шлях з самого початку, так міг би дістатись куди як швидше. Проте Юрій Хмара ненавмисне підштовхнув хлопця йти сушею, напряму. Він доставив хлопця до Ніжина за лічені години, чим також вельми скоротив загальний час подорожі. Тепер було важко сказати який із способів виявився би дієвішим.
   Якби в нього ще був кінь, то все було б ще краще. Та доводилось бити власні ноги. Пристойний жеребець вартував добрих грошей. А ж крім нього потрібно було б придбати цілу купу речей.
   "Ні, воно того не варте" - рішуче подумав хлопець, підрахувавши свій статок.
   Проте впевненість протрималась недовго. Бруківка закінчилась якось занадто швидко. Звичайна ґрунтова дорога виявилась не найкращої якості. Вона хоч і була незвично широкою, але ям та глибоких колій залишених возами була значно більше ніж на вузеньких дорогах що вели до Сеньківки. До того ж хлопця непокоїла погода. Ясне та чисте зранку небо до обіду якось непомітно затягнуло недобрими сизими хмарами. Так гляди і дощ не забариться.
   І так не дуже райдужний настрій ворожбита впало вниз, коли поруч із ним порівнявся невеличкий кінний загін. Зазвичай вершники минали хлопця не скидаючи швидкості. Та не ця купка людей. Чи правильніше буде сказати не тільки людей.
   Побачивши нахабну посмішку на мордочці вчорашньої нявки, Велет почав активно згадувати чим міг прогнівити мінливу у своїх настроях долю.
   - Гей, котику, куди шлях держиш? - весело запитала вона.
   - Не твоє діло, - огризнувся хлопець. - І я тобі не котик.
   Про себе він відмітив інших членів загону. Двійка достатньо кремезних воїнів-нявків у латах, певно слугувала її охороною. А руда немолода уже жінка виступала у ролі провідника. Вона до речі була одягнена у довгу спідницю, і на її коні було спеціальне жіноче сідло. Досить незручне наскільки він чув. Проте жінка сиділа на ньому немов якась царівна, не менше.
   - Справді? А хто тоді?
   - В мене є ім'я. Ти можеш називати мене Велетом.
   Нявка нахилила голову на сторону деякий час роздивлялась його, а потім повернулась до рудої жінки.
   - Що значить це слово?
   Та байдужим поглядом окинула хлопця, і знизавши плечима промовила:
   - Очевидно же. Велет - то велетень.
   Нявка розсміялась прямо таки надриваючи живота.
   - Аха-ха-ха! На кого на кого, а на велетня, вибачай, ти точно не схожий! Так що я буду називати тебе котиком!
   - Я і не повинен буди схожим на когось, - процідив скрізь зуби ворожбит. - Ти кудись їхала? То їдь собі!
   Велет поривався додати до своїх слів трішки внутрішньої сили. Надати їм ваги, та тим самим схилити  нестерпну нявку їхати собі вперед. Проте він вчасно побачив серед десятків різноманітних намист що навішала собі на шию руда жінка, знайомий амулет у вигляді шестикутної зірки. Вочевидь ці нявки знаходяться під патронажем ворожбита. Не хотілось юному Драку сваритись із колегою. Це могло б затягнутись на довго, і він був би у завідомо програшному стані.
   - Я не поспішаю, - ледь не муркочучи промовила нявка. - Мене до речі Ліканією кличуть. Я велика ербі Дождя, молодша...
   Хлопець було хотів перебити її та сказати що йому начхати як її там звати, та хто вона така, та замість нього це зробила рудоволоса.
   - Як це ти "не поспішаєш"? - нахмурившись промовила вона. - Ми, здається домовились, що не будемо затримуватись у дорозі.
   - Ні-ні-ні! Ти запропонувала, а я нічого на це не сказала, точно пам'ятаю! Так що це не рахується!
   - Що за дитячі хитрощі? Ти що випробовуєш моє терпіння?
   - Без нього нікуди не поїду! - картинно надувшись промовила ербі.
   Рудоволоса звузивши повіки посвердлила поглядом вперту нявку, і певно щось вирішивши собі сказала:
   - Гаразд. Але це твій останній каприз. Клянусь своїм іменем, більше я від тебе терпіти подібного не буду!
   - Домовились, - мов би кішка що об'їлась сметани засяяла нявка.
   Дві колоритні представниці прекрасної статі одночасно повернули голови у Велетову сторону, чим змусили його зупинитись.
   - Ви що це задумали? - запитав він поклавши руку на ручку одного із своїх ножів.
   - Спокійно юначе, - руда знайшла на шиї ланцюжок із зіркою і показала його хлопцеві. - Знаєш що це? Бачу знаєш, то певно не новина для тебе що я маю право поставити тебе на триденну службу.
   Велет похитав головою та все ж додав у голос краплину сили:
   - Не думаю, - він не мав на меті примусити жінку відпустити його. Все ж вона була набагато старша і певно більше розумілась у професії ніж вчорашній учень. Навряд чи його слова могли б змусити її до чогось. Проте вона почула його і зробила правильні висновки.
   - От же ш пощастило натрапити, - скривившись промовила вона. - Учень чи вже маєш свою зірку?
   Хлопець трішки розслабився, та прийняв руку від ножа. Звісно по закону маючи ворожбитову зірку воєнного зразку, що відрізнялась від звичайної малюнком на лицевій частині, руда справді мала право поставити будь кого на триденну службу. У воєнний час вона взагалі мала право ставити під свої знамена людей на безстрокову основу. Але зараз йшли більш-менш мирні часи, а Велет був не якимось звичайним джурою чи молодим козаком. Тільки характерники можуть наказувати ворожбитам, і тільки під час війни. Ну і ще гетьман звісно.
   - Учень, - чесно відповів він. Все ж це ні на що не впливало. Навпаки. Числячись в учениках він був під протекторатом вчителя. Головне не бовкнути що його уже нема.
   - Хто тебе навчає? - все ж запитала вона. Настирна.
   - Віт, - не дуже охоче відповів той.
   - ... - руда ворожбитка вимовила декілька не зовсім пристойних слів, чим змусила Велета і навіть зацікавлено слухаючих нявків виразити на лицях безмовне запитання. Ніхто із них не очікував такою бурної реакції. Жінка злізла із коня і дістала звідкись тонку елегантну люльку. Закурила. - Дай уточню. Ти говориш що тебе вчить Віт Нежар?
   - Не жар? - хлопець задумливо проговорив прізвисько, та воно не викликало в ньому ніяких асоціацій із його Вітом. -  Не знаю навіть. Насправді він ніколи не казав нам з сестрою ні свого прізвища ні навіть прізвиська якого.
   - Може збіг? - запитала скоріше сама у себе жінка, та облизала пересохлі губи. В наступну мить вона стрімко наблизилась до Велета та трішки нахилившись зрівняла рівень їхніх обличь. Це сталось так швидко що він просто не встиг зреагувати. Вона рухалась просто з блискавичною швидкістю! - Точно його око, - дуже повільно промовила вона, випросталась та знову затягнулась густим смердючим димом. - Чорт.
   - Гей, - втрутилась нявка, перервавши напружене мовчання. - Відьмо, що все це значить? Хто цей ваш Віт Нежар? Чого ти так... насторожилась?
   Рудоволоса жінка, викуривши увесь табак витрусила із люльки сміття та промовила:
   - Хто? - сховавши люльку перепитала вона. - Всього-на-всього людина з якою я не хочу сваритись сильніше аніж із тобою.
   - Справді? - здивувалась ербі. - Ти? І не хочеш із кимось сваритись? А як же наша угода?
   Десь у стороні яскравим спалахом промайнула блискавка. Із поважною затримкою до слуху компанії дістався грім. Перші краплі дощу розбились об придорожню пилюку. Рудоволоса, котру нявка обізвала відьмою, тільки стенула плечима, мов би відхрещуючись від подальшої дискусії.
   Велет підняв голову та глянув на затягнене хмарами небо.
   - Чого ти взагалі до мене прив'язалась? - запитав хлопець.
   - Ти не захотів зі мною змагатись! - образливо випалила вона. - Як мені тепер дізнатись про ту невидиму тваринку без запаху, га?
   - І це все? - в один голос здивувались Велет із рудою.
   - Ербі дуже полюбляє змагатись із кимось, - звернув на себе увагу один із латних воїнів.
   - Якщо хтось відмовляється від суперництва, вона повсякчас втрачає голову і починає вести себе по дитячому.
   - Неправда! - підплигнула на своєму коні Ліканія. - Я ніколи не веду себе по дитячому!
   Нявка почала голосно та активно сперечатись із своїми охоронцями. Драк же послідкувавши за цим кільканадцять секунд повернувся до рудоволосої ворожбитки.
   - Я прошу пробачення, не знаю вашого імені...
   - Просто відьма на ім'я Стила, - кивнула вона.
   - Ви знаєте мого вчителя? - в лоба запитав хлопець.
   - Зустрічалась декілька разів, - скривившись відповіла вона.
   - Розкажете мені про нього що знаєте якщо я приєднаюсь до вашого загону на декілька днів?
   - Нащо це тобі? Хіба Нежар не розповідав про подвиги юнності?
   - Він нам свого прізвиська ні разу за стільки років не сказав, а ви питаєте про таке.
   - Ха, схоже на нього. Я б могла погодитись на це. Але ти вже вибачай, я здається здогадуюсь якого це такого невидимого звіра мала на увазі ця нявка. Вона мені ще вчора щось про нього розповідала. Тоді я не звернула на це уваги, але тепер...
   Велет скис. Ну так, годі було очікувати що відьма не зрозуміє про якого саме звіра йшлося. Все ж під такі чарівні властивості підпадає не так багато істот
   - Ні-ні-ні! Ні слова більше! - ербі Дощу раптом перебила Стилу. - Так не чесно! Ти не можеш знати напевно! І якщо ти мені скажеш то втратиться весь сенс! Ми з ним мали змагатись. І тільки коли я виграю він мав розповісти мені все про невидимку. Тільки так!
   Відьма закотила очі, та на показ розвела руками. Велет тільки посміхнувся усвідомлюючи що зараз певно робить страшну помилку. Та надто вже хотілось дізнатись хоч щось про мовчазного Віта.
   - Гаразд, я зіставлю вам компанію, по крайній мірі до тих пір поки нам буде по дорозі. Але тільки з деякими умовами.
   - Ура! Котик їде з нами! - підплигнула нявка у сідлі. - Заскакуй на коня!
   Кожин в цьому дивному загоні мав цілих двох коней. Основного і змінного. Певно вони і правда планували затримуватись у дорозі, раз йшли у подорож таким чином. Ну Велету тільки краще, не потрібно буде ділити з кимось одного коня на двох. Йому ніколи не подобалось їздити у двох. Ще з часів коли він тільки починав вчитись верховій їзді. Тож зайвий раз не роздумуючи, він встромив ногу в стремено одного із вільних коней, та всівся зверху.
   Стила мовчки повела свого коня вперед, усі інші поїхали слідом.
   Дощ тим часом все не вщухав. Навпаки. Здавалось він тільки набирав сили і найближчим часом грозив перерости у справжнісіньку бурю. Коли стало зрозуміло що вітер не встигне перегнати пелену темних як ніч хмар над їхніми головами куди подалі, члени розширеного загону були вимушені дістати із сумок довгі плащі. Не хотілось промокнути до нитки. Та і скакунів варто було поберегти, але де ж їх вкрити в таку непогоду? До найближчого заїжджого двору, було ще далеко, і єдине що їм залишалось так це гнати бідолашних жеребців уперед надіючись що ті не застудяться.
   Вони їхали здавалось декілька діб поспіль, та Велет розумів що то тільки вибрики його виснаженого розуму. Коні важко пересували копитами, повсякчас ледве висовуючи їх із багнюки, на яку перетворилася ще нещодавно тверда дорога. Темні хмари та непроглядна стіна важкого холодного дощу збивали з пантелику, притуплювали відчуття часу.
   Інколи, можливо в моменти коли нявки в обладунках змінювали скакунів, хлопцю здавалось що стихія ще лагідно обходиться з ними. Було таке відчуття що дощ в стороні від них був набагато лютішим. Кінному загону перепадали самі вершки, коли справжня буря коїлась зовсім поруч та здавалось боялась наблизитись до них, тільки грізно гримала то по праву то по ліву сторони.
   Декілька разів ворожбит кидав погляди на Ліканію. Ербі була єдиною хто відмовився вкриватись плащем. Зараз вона була мокрою як хлющ, але не зважаючи на це її обличчя здавалось випромінювало справжню непідробну радість. Ця картина ще дивніше виглядала, якщо було поглянути на охоронців нявки. Було мало прямих доказів але Велет якимось чином відчував що їм дощ був зовсім не до вподоби. Зі сторони воїни виглядали як мученики - зараз вони могли тільки страждати та зціпивши зуби терпіти непогоду.
   У ворота заїжджого двору що розташувався у селі, назву якого він так і не дізнався, вони в'їхали на останніх силах. Догляд за жеребцями залишили в на хмурого конюха, а самі мокрі до нитки, не допомогли навіть плащі, заховались у найбільшому на погості будинку.
   Людей на першому поверсі де розташовувалась їдальня вистачало. Всі кого лиха доля вигнала цього дня у подорож, та кому пощастило дістатись до цього села, зібрались тут.
   Народ в міру сил та можливостей відпочивав, пив, їв та просто грівся, намагаючись поближче підсісти до каміну. Та загалом із розваг тут був тільки якийсь козак із бандурою, що тихенько співав щось собі під ніс закривши очі. Люди нудьгували, і рятувались тільки тим що травили один одному різноманітної правдивості байки.
   Коли у двері ввалилась трійка нявок, усі присутні дружно повернули голову у їх сторону. Хвилину у просторому залі царила тишина, і тільки голос бандуриста не очікувано дзвінко розливався по приміщенню. Він так і не відкрив очей.
   - Це що за дивина? - хтось певно хотів запитати це пошепки але вийшло досить гучно.
   В наступну мить зала знову ожила многоголосим, веселим гомоном.
   Власник заїжджого двору, худорлявий чоловічок з постійно блукаючим поглядом та лисиною на голові, задер ціну за кімнати. Певно думав що в таку погоду люди будуть неохоче торгуватись. А ще можливо побачив у нявках багатих та нерозумних клієнтів. Бог зна що там бродило в його голові, проте нажити зайву монетку в нього не вийшло. Стила прошептала йому декілька сповнений сили слів на вухо та відмовила від баламутних намірів. Велет не дуже зрозумів чого вона просто не показала йому ворожбитову зірку. Така дія привела б до подібних наслідків. Навряд-чи власник став би навіть пробувати дурити чарівників. Хіба що він зовсім з головою не дружить.
   Отримавши ключі від кімнат вони розійшлися аби висушитись та перевдягнутись в чистий одяг. Велет був змушений ділити кімнату із двійкою нявків-латників. Постояльців сьогодні і справді було надто багато. Одиночних кімнат зараз просто не було. Перебирати не доводилось, та варто зазначити що із нявків вийшли нормальні сусіди. В міру мовчазні, та звиклі до куди як більш аскетичного способу життя. Одного із них як з'ясував хлопець звали Граціаном, а іншого Ліберієм. Занадто пишні імена як на думку хлопця. До того ж, він навряд чи називатиме їх по іменах. Нявки були схожими один на другого мов брати якісь, і у молодого ворожбита ніяк не виходили їх розрізнити.
   Через півгодини вони утрьох спустились на перший поверх. Майже всі місця були зайняті, знайшовся тільки маленький столик на чотири персони, в самому дальньому від каміна кутку. Замовили на всю компанію ситу вечерю, побільше гарячого відвару та стали вичікувати коли спустяться їхні дами.
   Посидіти у спокої їм тим не менш не дали. До столику нагрянула трійка ледь стоячих на ногах пияк. Здавалось найближча половина зали замовкла та розвернулась в їх сторону.
   - Ви цей... - непевно почав лідер трійки, поставивши руки на бока та таким чином ніби намагаючись втримати себе на місці. - Справді ці... ну як їх там?
   - Мавки! - видав один із його друзів.
   Звідусіль почулись не злі та захмелілі смішки. Навіть самі нявки посміхались над ситуацією.
   - Люди добрі, - проголосила рудоволоса, зійшовши на перший поверх та обходячи п'янчуг, - ви подивіться на цих пияк! До чого дійшли, га? Стільки в себе горілки ввібрали що їм тепер скрізь мавки видяться!
   - Щ-що ти патякаєш? - розгублено промовив чоловік. - Їх же усі бачать.
   - Справді? - лукаво посміхнулась відьма, та звернувшись до найближчого столика запитала: - Скажи чоловіче, чи ти бачиш у цих славних молодцях нявок?
   Чоловік посміхнувся, певно зрозумів куди веде Стила, та голосно промовив:
   - Ніц не бачу. Молодці як молодці, тільки що кудлаті надто. Ти Миколо і справді певно перебрав із друзяками своїми, якщо їх за мавок маєш.
   - Ви бачили панство? - прокричав ще хтось із залу. - Всі люди як люди, якщо і напиваються то до чортиків, а Микола до нявок! Ха-ха-ха!
   По залі розповзся хмільний сміх. Випиваки ще трішки постояли, похитались, покліпали очима, тай вернулися до свого столику.
   Скоро до них зійшла Ліканія, а одразу після цього принесли їжу.
   Коли з вечерею було скінчено Велет вирішив що прийшов час отримувати обіцяні відповіді.
   - Стила, ви казали що можете розповісти щось про Віта.
   Рудоволоса відьма важко зітхнула, та покликавши дівчину що розносила їжу замовила собі вина. Нявки охоронці також оживились і попросили у неї молока. Ербі попрохала каву з молоком. Дівчина швидко принесла замовлення, і тільки тоді відьма почала говорити.
   - Ти ніколи не думав що у небагатослівності твого вчителя є своя причина? Можливо він не розповідав тобі нічого тому що історія може по справжньому вразити і неприємно здивувати його учня? Впевнений що хочеш почути її?
   Хлопець не вагаючись кивнув. Врешті решт, якщо історія справді темна, то рано чи пізно хтось точно розповість її. Краще якщо це трапиться зараз, коли він морально готовий до подібного.
   - Ну дивись сам. Твій вчитель вчинив страшного злочину. Він підняв руку на побратимів. Історія темна та до кінця не зрозуміла, оповита чутками та навітами. Єдине що я знаю точно так це те що він особисто, своїми руками відправив до того світу майже всю свою сотню. Сто девяносто вісім душ. Говорять що в живих залишилось не більше десятка. Хтось зійшов з розуму, там сам наклав на себе руки. Ті кому повезло зберегти глузд тим не менше також довго не прожили та померли в муках та хворобах. Але на рахунок достовірності останніх фактів я нічого сказати не можу. Отакі справи хлопче.
   - Якась маячня, - похитавши головою відповів Велет. - Він не міг такого зробити.
   - Говорять що люди міняються, - філософськи промовила Стила. - Хоча я цьому прислів'ю  не надто довіряю.
   Віт не був святим, але у те що він може так вчинити зі своїми власними побратимами не вірилось від слова зовсім. Подібне просто не вкладалось в голові.
   - Ви кажете він убив сто дев'яносто вісім чоловік? Чому ви так впевнені що це правда?
   - Він сам якось говорив саме про таке число. Особисто це чула, тому й впевнена.
   - Я... я не можу в це повірити, - ледь чутно прошептав хлопець. Рудоволоса із байдужим обличчям хмикнула.
   - Стривайте, - втрутилась у розмову ербі. - Можу помилятись але ж якщо я пам'ятаю у вас у війську із подібними злочинами суворо. Убив товариша - сам прийми смерть. Чи то не так?
   - Зазвичай все так, - кивнула Стила. - Але з кожного правила як бачиш є виняток. Знову ж я не можу казати що мої слова то стала істина, але думаю що Нежару зберегли життя  через його здібності. Занадто дивовижними вони у нього виявились. Тому Вітові запропонували місце в каральному загоні, певно без права вибору.
   - Каральний загін? - перепитала нявка, та зморщила носик. - Гарматне м'ясо із ворожбитів?
   Велет занурився у спогади. Свого часу Віт розповідав їм про ці каральні загони. Не дуже охоче, правда. І тепер стає зрозуміло чому. Закони у козацькому війську і справді були жорсткими. Скоїв важкий злочин - заплати життям. Та просто так розкидатися, якби це цинічно не звучало, ресурсами було не зовсім правильно. Особливо якщо це цінний ресурс.
   Ворожбит.
   Таким пропонували відмити свої гріхи власною кров'ю. Служба в каральному загоні впродовж вказаного строку. Шанс вижити в ньому був невеликим, але він був. Майже всі погоджувались. Та досить швидко жалкували про це. Якщо подумати то каральники були чимось схожі до галдовників із "заячих" загонів. Їх теж кидали у саме пекло. Різниця полягала у підготовці певно. Юрій Хмара був сильним галдовником що знав свою роботу. В каральних загонах перебували всі злочинці в не залежності від особистої сили та майстерності. Тільки сильніші із них, ті на чиєму боці була мінлива вдача, могли пройти подібне гартування. Судячи з усього Віт виявився в числі щасливчиків. Хоча згадуючи рани на його обличчі та сліди від різних проклять на тілі про які говорила Оленка, це ще питання чи повезло йому. Врешті решт, якби не ціла купа проклять що висіла на ньому важким тягарем, він міг би прожити ще досить довго.
   - Недавно їх переформували, - додала відьма. - Розділили на так звані "заячі", "вовчі" та "лисячі" загони.
   - Нічого не чула про це, - з цікавістю в голосі промовила Ліканія.
   - Без подробиць, - кисло відповіла Стила, зрозумівши що ляпнула зайвого.
   Бесіда на декілька хвилин затихла. Відьма приділила всю свою увагу вину, нявки молоку. Велет же боровся зі спокусою і собі замовити щось алкогольне.
   - Є ще щось що я маю знати про Віта? - врешті запитав хлопець.
   - Можливо, - руда потеребила ланцюжки з намистом на шиї. - Я навіть не знаю. Досить рідко з ним зустрічалась особисто. І більша половина тих справ що нам з ним доручали секретна.
   Значить їм доводилось працювати разом в одній команді. Чи значить це що відьма і сама перебувала колись у каральному загоні?
   - І все ж? Щось загальне що ви можете сказати?
   - Хм, він здався мені відлюдкуватим, вічно хмурим. Кажуть був непоганим знахарем, міг поставити на ноги, та подолати майже будь яку хворобу, - мов би загинаючи уявні пальці говорила вона. - Не любив тої роботи що ми чинили. Взагалі не полюбляв коли доводилось вступати в сутичку. З одної сторони я його розумію. Чесно кажучи його бойові навички не дивували. Виходити сухим із води йому допомагав досвід і та його дивовижна здібність. Ти певно знаєш про неї.
   - Гей, - знову не витримала Ліканія. - Що це за здібність про яку ти постійно говориш?
   - Без подробиць, - посміхнулась Стила. - Але якщо в двох словах то він може будь що, та будь кого перетворити на купку холодного попелу. Звідси певно і його прізвисько пішло.
   - Маг вогню? - мовби натякаючи запитала ербі. - Чому я нічого не чула про нього раніше?
   - Хто зна. Він давно відійшов від справ, ще до того як ти отримала свій титул. Я і сама уже майже забула про нього. А от бач учень його справу продовжує. Власне це все що я можу розповісти тобі хлопче.
   - І на тому дякую, - кивнув Драк та піднявся з-за столу. - Піду я вже відпочивати, втомився.
   Так і попрощались. Велет піднявся до кімнати, забрався у ліжко та як міг закутався ковдрою. В кімнаті пахло промоченим дощем одягом та потом. Він довго лежав і просто намагався усвідомити нові відомості. Прийняти той факт що його вчитель виявляється міг убити побратимів. Факт вперто не приймався.
   Він просто тихенько лежав у ліжку не змикаючи очей навіть коли через кілька годин до кімнати не ввійшли нявки. Навіть коли вони поснули та почали голосно хропіти. Певно тому і прокинувся він пізніше за всіх. Сусідам навіть довелося його будити, бо хлопець благополучно проспав сніданок.
   Так, не дивлячись на невеличку затримку, вони відправились в дорогу. Дощ під ранок припинився, але багно під тендітними сонячними променями висохти ще не встигло. Так що швидкість їхнього руху не вражала. Так чи інакше другий день кінного шляху запам'ятався Велету слабо. Вони їхали і все на тому. Навіть пейзаж навколо видався якимось одноманітним та нецікавим. На вечір вони чи то виїхали в місцину де дощ лив не так сильно, чи просто земля встигла ввібрати в себе зайву вологу. Заночувати вирішили прямо у полі. Декілька годин тому вони проїхали маленьке село. В ньому не було погосту, але певно вони могли б заночувати у місцевих. Проте Стила вирішила продовжити шлях.
   На ранок хлопець прокинувся від звуків брязкоту метала об метал. То нявки тренувалися. Воїни поскидали із себе лати та танцювали один з одним періодично схрещуючи мечі. Ербі ще спала закутавшись у плаща. А рудоволоса відьма палила люльку, та побачивши що хлопець піднявся на ноги, устала сама та поманила його за собою.
   - Нарешті видалась можливість поговорити без зайвих вух, - промовила вона відійшовши від стоянки на досить велику відстань.
   - А є про що?
   - Так, маю до тебе питання, - Стила нахилилась до хлопця та прискіпливо поглянула у його праве око. - Як він помер?
   - Що? - розгублено перепитав Драк.
   - Ти правильно робиш що не розповідаєш цього кожному зустрічному, - жінка випросталась та погляд хлопця  сам по собі зупинився на вирізі її декольте. - Та є люди котрим навіть слів не потрібно аби зрозуміти очевидне.
   - П-про що ви говорите? - відвівши погляд пролепетав він.
   - Ти б мав збагнути це раніше, - трішки нахмурилась вона. - Пам'ятаєш, я одразу упізнала це твоє око. Усі хто більш менш знали Віта, чудово пам'ятають його смарагдове зиркало. Певно він пересадив його тобі. Та навряд чи він став робити це якби не був упевнений у тому що кінець близько. Він не раз намагався повернути собі ліве око. Та прокляття знищувало усе щоб він не пересаджував. Окрім цього, звісно, - відьма підняла руку та торкнулася щоки хлопця трішки нижче правої очниці.
   - Я... не знав.
   Насправді Велету навіть в голову не приходило що Віт міг би пересадити собі ліве око. Хоча про можливість заміни органів він розповів їм досить давно. І взагалі розказував про це натхненно і багато. Це була важка практика, та недосяжна для Велета можливість. Тільки Оленка змогла у повній мірі освоїти її.
   - Знаєш, - почала відьма, трішки подумавши, - про це мало говорили, але є чутка що саме зелене око слугувало джерелом його незбагненної сили. Май це на увазі. Добряче слідкуй за спиною. Може знайтись той хто не відмовиться перевірити цю чутку. Тоді було мало дурнів готових зійтися із Нежаром у сутичці. Але ти ще навіть в джурах не ходив. Сам розумієш якщо є клепка в голові.
   - Розумію, - обережно промовив хлопець не відриваючи погляду від відьми.
   - То як він помер?
   - У бою, - він не знав чи у праві вдаватись у подробиці щодо ящерів. Не дивлячись на це Стила здається залишилась задоволена. Тільки одне уточнила:
   - З ким я маю схрестити зброю аби відплатити за смерть старого? Хоч і не можу назвати його другом, але разок пам'ятаю, він врятував мені життя.
   - Новий ворог, я не впевнений що можу говорити про це. Проте якщо зустрінете ворожих істот схожих на великих ящірок та зміїв одночасно, вбивайте їх не задумуючись.
   - Оце я можу гарантувати, - кровожерливо посміхнулась жінка.
  
   Вони були на половині дороги назад до стоянки коли Стила зупинилась та поклала руку на плече хлопця. Він хотів запитати що сталось але вона приставила вказівного пальця до губ. До чогось прислухалась, роззирнулася по сторонам. Велет повторив за нею, та нічого підозрілого в решті решт не помітив. Всюди навкруги був майже рівний луг, порослий зеленою травою у коліно, із рідкими вкрапленнями приземистих дерев.
   - Хм, слухай хлопче, Віт учив тебе як спілкуватись із володарями місцевостей? - відпустивши його плече запитала жінка.
   - Звісно, - кивнув він не зовсім розуміючи до чого це. - Розповідав, але я ніколи подібного не робив.
   - Тоді поговорити із тутешнім польовиком. Дізнайся чи не проведе він нас по своїм угіддям короткою доріжкою.
   - Мені не важко спробувати, та чому ви самі цього не зробите?
   Наскільки Велет знав у відьом завжди були більш тісні взаємовідносини із такими створіннями як польовики, лісовики, та з іншими їм подібними. Відьми практикували більш природні чари, споріднені із сутністю володарів місцевостей. Завдяки чому їм набагато легше вдавалось знаходити із ними спільну мову.
   - Я занадто зла відьма, - туманно відповіла рудоволоса. - Просто зроби це.
   Для того аби принаймні поговорити із польовиком варто було спочатку привернути його увагу. Способів не бракувало. Молодший Драк вибрав найбільш підходящі із тих які міг пригадати. Він міг використати спеціальне замовляння і додати до нього дари котрі полюбляють саме ці істоти.
   Для цього довелось повернутись до стоянки. Там він серед загальних припасів вибрав трійко сирих, курячих яєць. Добряче підійшов би старий, безголосий півень, та чого не було того взяти ніде. Також відщипнув окраєць запашного хліба. Окрім цього знайшов декілька пшеничних колосків та переплів їх із квітучою рослинкою льону. Знову ж хмельовий батіг підійшов би краще, але де його взяти?
   Замовляння він не пам'ятав, та ж то проблемою не було. Даремно він вів усі ті нотатки чи що? Діставши свої записи хлопець швидко знайшов необхідне та поновив у пам'яті.
   Поки він готувався Стила змусила вояків кинути свою забаву із маханням зброєю. Наказала їм розбудити ербі та збиратись в дорогу. Якщо Велет домовиться, то вони негайно вирушать у дорогу, а як ні то все рівно потрібно було рухатись далі. Коли всі були готові хлопець сказав їм всістись на траву та схилити голови. Польовики не полюбляють зайвої уваги до себе. Виклавши на платок дарунки, хлопець також присів та опустивши погляд, прошептав замовляння.
   Довелось почекати та посидіти хвилин десять на одному місці. Хтось позаду хлопця уже почав втрачати терпіння, судячи із тихого шарудіння, та невдоволеного сопіння. Та місцевий володар врешті решт вирішив прийняти дари.
   Погляд хлопця весь цей час був спрямований самим краєчком на білий платок із хлібом, яйцями та куцим віночком. Він ледь не викрикнув коли до платка потягнулась невелика волохата п'ятірня із довгими закрученими нігтями. Вхопивши перше ліпше яйце рука різко зникла. Почулось шарудіння та прицмокування, але уже із переду від хлопця.
   - Смачні дарунки, - нарешті промовив-прошелестів польовик. - Припали до вподоби вони старому Верилу.
   Тепер можна було підняти погляд, що Велет одразу, але без поспіху і зробив.
   Польовик був схожий на маленького чоловічка. Не вище двох ліктів від маківки і до п'ят. Володар лугу міг похвастатись довгою до колін бородою, із вплетеними у неї колосками жита та пшениці. Мало того, усе тіло його обросло хутром. Майже як у нявок тільки трішки довшим та більш жорстким на погляд. І кудлате волосся на його голові, і борода, і тваринне хутро мало колір спілої золотої пшениці. Завершували його образ телячі вуха на голові, та випираючі із під губи великі зуби. Очей з-під нависаючих брів було не розгледіти.
   Пятірня потягнулася і зцапавши плетені рослини стрімко заховала їх десь в глибині бороди.
   - Що хоче від старого Верила молодий ворожбит? - запитав низенький чоловічок ховаючи у лахміття решту яєць та шматок хліба.
   - Мене Велетом кличуть і б був вдячний якби ти провів мене і моїх супутників через свої володіння. Короткою дорогою звісно ж.
   - Друзі молодого Велета, - підсліпувато почав той. - Перший раз бачу таких. Хто вони?
   - Я велика ербі Лі... - почала було, високо піднявши голову, кішка.
   - Тссс! - шикнула рудоволоса відьма.
   - Певно ти про нявок, - зрозумів Драк, навіть не повернувшись назад. - Вони із племені що схоже одночасно до людей і кішок. Прийшли із дальніх земель і зараз мешкають на берегах Дону. Сусіди наші.
   - Людокішки? Так-так, Верило чув про них, а ось і в живу побачив. Добре, буде що розповісти сусідам. Так, Верило проведе. Та ціну в перед попросить.
   - Половину, - одразу ж заперечив хлопець, пам'ятаючи настанови вчителя. - Решту передам як переведеш.
   Польовики та лісовики мешкали на цих землях ще задовго до того як прийшло християнство. І те що дехто називає їх духами, чи то створіннями диявола не зовсім вірно. Вони чарівні істоти, не більше і не менше. Володарі мають свою не всім зрозумілу культуру, звичаї, правила і норми поведінки. Саме через незнання усіх цих підводних каменів, люди найчастіше і страждають від "підступності бісових виродків". А ті ж бо просто живуть так як жили сотні якщо не тисячі років до того.
   Так володарям нізащо на світі не можна було передавати усю плату за їхні послуги до того як вони свою роботу виконають. Так вже повелось що вони отримавши усе зразу, могли просто зникнути, або ж якщо і взятись за супровід по своїй території наприклад, то могли завести кудись не туди, чи кинути людину на півдорозі.
   - Без ножа ріжуть старого Верила, та що бідолаха може зробити? - хитнув довгою бородою польовик. - Тільки погодитись.
   Чоловічок дістав звідкись зі свого лахміття невеличкий, продовгуватий амулет. Вирізаний на кістці колос пшениці. Бережно, та повільно протягнув його хлопцеві. Велет акуратно узяв його, та сховав між долонь. Польвик занервував та неспокійно засопів, та хлопець не звертаючи на нього уваги прикрив очі. Тонкою цівкою хара потекла по його долонях, та почала наповнювати амулет.
   Володарі зневажають золото, срібло чи інші дорогоцінні метали. Також вони не розуміють цінності грошей. Їх можна задобрити дарунками, основу з яких складає їжа. Ворожбити ж можуть розраховуватись із ними власною силою. Наповни амулет половика чи лісовика харою на половину, і він з радістю виконає твоє доручення.
   Через декілька хвилин Драк передав кістяшку власнику. Той значно розслабився та негайно заховав її в одязі.
   - Так в яку сторону Верилу стежку вибирати? - діловито запитав він.
   - Ми прямуємо на південь.
   Польовик кивнув та постійно озираючись, наполегливо почав зазивати Велета та його друзів за собою, немов побоювавшись що ті відстануть чи загубляться. Вони швидко осідлали скакунів та по одному поспішили за прудким старцем. Він вів їх неширокою просікою поміж високої соковитої трави. Стежка час від часу петляла зі сторони в сторону, але була напрочуд зручною для пересування, якщо йти колоною по одному. Їхній провідник майорів десь попереду, здавалось він рухався повільно, неквапливо, навіть поважно та якимось чарівним чином вершники, що йшли за ним на середній швидкості не могли навіть мріяти аби наздогнати чоловічка. Вони несвідомо підвищували швидкість, та врешті перейшли ледь не на повний галоп. Через деякий час Велет навіть почав думати що вони загонять конячок. Він не міг вирахувати часу, сонячний диск чомусь постійно зникав з поля зору та не давав можливості орієнтуватись по собі. Хлопцеві здавалось що сонце вже декілька разів зійшло і сіло, та звісно ж це було оманливе відчуття.
   Просіка раптом скінчилась. Якраз обабіч невеличкого яру. Він а слідом за ним інші вершники ледь не влетіли у нього на повній швидкості. Тільки якимось дивом він устиг звернути у сторону. Нявки також швидко зорієнтувались побачивши дивні маневри Драка. А от одній із запасних конячок не повезло. Тварина вскочила прямо у яр. Заіржала, боляче вдарившись об протилежній край урвища.
   Стила що їхала останньою, мовби відчувала що має статись якась підстава. Її кінь перед яром тільки сильніше розігнався і перестрибнув нешироку канаву. Рудоволоса акуратно поправила зачіску та окинула байдужим поглядом польовика, що зле щирив зуби.
   Велету також не сподобалась витівка володаря, але він просто мовчки наповнив кістяний амулет харою, під зав'язку що називається. В цей час нявки-охоронці витягнули нещасну тварину із пастки. Вона, здається, не сильно травмувалась, та йшла не припадаючи на ноги.
   - Це була перша проказа, - в самому кінці, коли маленький чоловічок уже сховав свою дорогоцінність вимовив хлопчина.
   - Та яка це проказа? - напоказ подивувався той. - Прикра випадковість, за Верилом нема вини!
   - Перша проказа, - чітко вимовив він вливши в слова капельку сили.
   - Як скаже молодий Велет, - польовик зігнувся у поклоні та наступної миті розчинився у траві.
   Вони швидко знайшли підходяще місце та переправились на сторону відьми. Велет йшов пішки. Крокував поруч із постраждалою конячкою, тримаючи руку на її ший, таким чином приклавши до її тіла цілющий амулет.
   Ербі кидаючи на людей зацікавлені погляди все ж не витримала та запитала що це зараз таке було. Велет стисло відповів що володарі місцевостей навіть якщо в них існує домовленість з кимось, та всі  ритуали виконані вірно, все ще залишають за собою право на три прокази. Зазвичай це незлі, добрі навіть жарти. Та інколи вони можуть вилитись в от такі неприємності. Добре що над одною людиною володарі можуть кепкувати тільки три рази за життя. Погано що взагалі можуть. До того ж жарти на свій рахунок вони сприймаються досить кепсько.
   - З Віта вийшов добрий вчитель, - зауважила Стила коли хлопець закінчив пояснювати. - Ти тримався так ніби вже з десяток разів вкладав угоди з володарями. Думаю в нього залишились гарні враження щодо тебе, і надалі інші його родичі будуть жвавіше відгукуватись.
   - Справді? - насуплено буркнув той. - Враховуючи те що сталось мені так не здалось.
   - Не бери на свій рахунок. Скоріше це моя провина, здається польовик мене впізнав. От і напакостив на останок. Ти як себе почуваєш? Не забагато сили віддав?
   - Та наче нічого, бувало й гірше, - амулет польовика ввібрав у себе, справді багато хари, але цього було недостатньо аби вичерпати запаси хлопця.
   Знайшовши підходяще місце вони зробили невеличкий привал. Поїли та дали коням попастися. До вечора встигли проти ще майже десять верст. Загалом виходило що з допомогою володаря лугу їхній загін зекономив більше ніж півдня шляху.
   Так і повелось що кожного ранку Велет готував дари та призивав польовиків чи лісовиків. Далеко не завжди ті відгукувались, чи погоджувались провести їх короткими стежками. Але коли все вдавалось, вони добряче скоротшували загальний термін переходу.
   Траплялось під вечір вони не сильно втомлювались, і тоді Ліканія чіплялась до Велета та влаштовувала різні змагання. На шляху їм не траплялось більше бузкового дерева, тому ту знакову для них суперечку вони поки ще не вирішили. Та в ербі була гарна уява, і вона повсякчас вигадувала щось нове. Так першого разу, коли вони зупинились на березі мілкого ставочку, кішка вистругала дві палиці, і загостривши їх на кінці, запропонувала з їх допомогою ловити рибу. Хлопець і радий був відмовити та нявка виявилась надто причепливою. Якщо вже вклала в голову якусь безумну ідею то не могла заспокоїтись поки не втілювала її в реальність. Цією інформацією з ним поділився Граціан, ну певно то був саме він. Велет так і не навчився розрізняти охоронців, хоч ті і стверджували що не були братами чи родичами взагалі.
   Він навіть не встиг звикнути до мандрівного способу життя як на горизонті замаячіла їхня спільна ціль.
   Орлицька січ.
  
   ***
  
   Голосний многолюдний вдень Ніжин, вночі був аж занадто спокійним та тихим. Лише де-не-де скрипіли погано змазані недолугими господарями ворота, або тихо шурхотіли пробігаючи щурі, які в темряві відчували себе трохи безпечніше.
   Тим дивніше виглядали два опівнічника, що йшли містом у собачу годину. Було видно що молодший на вигляд силою стримував власне нетерпіння та хмурив брови коли коло нього проскакувала схожа на чорну кішку тінь. Його старший супутник, що на відміну від багатих шовкових одеж молодого, був вдягнений у просту полотняну робу, трохи схожу на попівськи ряси та підперезаний звичайною мотузкою, замість дорогого яскравого поясу, натомість був дуже спокійний, навіть легко всміхнений, що було видно, коли він пригладжував довгу окладну сиву бороду.
   - Довго ще?
   - Терпіння мій друже, ми майже на місці.
   Перемовившись обидва підійшли до товстої залізної решітки, що вела у катакомби міста.
   - Назвіться - гримнули з темного отвору.
   Світло що давав догораючий факел закріплений над проходом, відбилось від очей молодого. На якусь мить полум'я змінило забарвлення, та стало яскраво смарагдовим. Помітивши це, старець легко повів головою зі сторони в сторону.
   - Не варто, Недан. Я сам впораюсь, - сказав сивий притримуючи руку подільника, та звернувся до вартового - не бачиш свої, відчиняй.
   Решітка жваво поповзла вбік. Старший впевнено покрокував всередину, молодший повагавшись рушив за ним і одразу напружився, коли майже ніс у ніс стикнувся з ватагою козаків, які охороняли прохід.
   - Що там? - спитався старий, що чекав на далі по коридору. - Час у нас є, але баритися не варто.
   Чоловік заспокоєний голосом співучасника лише тепер зрозумів, що вої дивились на нього якось дивно, неначе наскрізь, взагалі не звертаючи уваги. Поспішивши він нагнав сивого. Коридор обставлений камінням вів їх все далі під землю. Кут нахилу мощеної камінням підлоги був не надто великим та трішки завертав ліворуч. На стінах в достатній кількості висіли факели, так що навіть не доводилось напружувати очі. Досить швидко, й десяти хвилин не пройшло як коридор неочікувано вивів їх у круглу кімнату. Хоча чоловіки ще на підході почали чути поточну воду. Високо вгорі під самісінькою стелею, можна було розгледіти три круглих отвори закритих товстою решіткою. Саме із них тонкі потоки води спадали донизу мов з водопаду. Внизу вода потравляла до єдиного жолобу, котрий вів ще далі, униз. Поміж потоків води стояли аркові проходи на нижчі рівні катакомб.
   - Куди далі? - запитав молодший із двійки чоловіків, Недан. - Нашу ціль то я бачу, але не точний шлях.
   - В цих катакомбах легко можна загубитись, - кивнув старий. - Му, крихітко, ти ж допоможеш нам?
   Чорна тінь що безтурботно бродила округлою кімнатою, жваво підбігла до сивого чоловіка, та потерлась об його ноги, наче справжня кішка. Чоловік нахилився та підхопивши її влаштував у себе на грудях. Одною рукою підтримував а іншою гладив темне хутро. Створіння навіть задоволено замуркотіло, дуже схоже на справжню кішку. На що Недан тільки невдоволено скривився. Переплутати оце і кішку міг тільки сліпий! Загальна схожість справді прослідковувалась, але у цього створіння просто непросто не було очей. Зовсім. Навіть місце на черепі, було пласким без ніякого натяку на очниці.
   Створіння по імені Му, розімліло на руках у господаря, але про прохання сивого незабулось. Звідкись із низу, з попід полотняної роби старця вилетіло з десяток очних яблук. Вони преспокійно собі покружляли у повітрі, а потім розділившись, розлетілись по заплутаних коридорах підземелля.
   Декілька хвилин чоловіки стояли на місці очікуючи поки чорнявий вихованець старця не знайде потрібного ходу. Одне із очей, дрібніше від людського, із вертикальною зіницею повернулось назад.
   - Ходімо, - кивнув сивий чоловік.
   В ніс бив запах плісняви та нечистот. Коридор котрим вони йшли звузився, кам'яна підлога змінилась звичайною земляною. По своїх щурячих справах, туди й сюди шастали гризуни. Вони зовсім не боялись людей, та нахабно попискували проводжаючи чужинців невдоволеними поглядами. Факели хоч і були розставлені в кріпленнях на стінах, але не горіли, не освітлювали дорогу. Та нічних гостей, темрява здавалось бентежить в останню чергу. Старший чоловік і взагалі йшов повністю прикривши очі. Коридор петляв, розділявся на двоє чи то навіть на троє, виводив їх до невеличких кімнат, та невпинно вів донизу.
   На цей раз шлях зайняв майже півгодини. Та врешті решт вони вийшли до чергової кімнати. Обличчя старця різко змінило вираз, наче з під маски проглянула інша людина, кути губ опустились витягнувши рот у жорстоку тверду лінію, очі що були оточені смішливими зморшками хижо примружились. Його рука торкалася марива, яке покривало величезну ковану залізом браму, котра, власне і перегороджувала їхню дорогу.
   - Арсен сучий ти син! Як вирок до недолюдків то завжди смерть, а як використати то й добре, - промовив старий, випустивши із рук чорну істоту, та погладивши бороду. - А я сам собі не повірив, коли відчув ту легковажну кицьку.
   - Проблеми?
   - Січ згодилась, на допомогу нявкової Ербі... Це було неочікувано...
   - І що з того? - зневажливо фиркнув Недан.
   - Просто спробуй та й сам усе побачиш.
   Молодший з посмішкою на мить прикрив очі, та витріщився на мариво вже зовсім іншим поглядом. З кожною миттю впевненість зникала з його обличчя.
   З люттю він обернувся до товариша.
   - Мені обіцяли...
   - Я пам'ятаю нашу угоду, - жорстко перебив подільника старий. І з вже знову усміхненим обличчям продовжив, - можливо нам доведетесь виконати деякі зобов'язання перед вами навіть завчасно. Ми знаємо як подвоїти ваші сили. Або перейдемо до наступного варіанту. Зараз час працює на нас.
   Його поплічник хмуро кивнув, трохи різанувши по очам старого яскравим зеленим сяйвом власного зору. Посмішка старого не змінилась.
   Отож не досягнувши своєї цілі, двійко поплічників були змушені повертатись ні з чим. Встигли обернутись навіть швидше аніж спускались. Поспішали. Хвилин двадцять і от вони знову стоять біля входу до катакомб. Чоловік прозваний Неданом, все ще ледве не палав зсередини. Недобре усміхнувшись він обернувся до застиглих козаків.
   - А от цього нетреба. Це буде недоцільно. - знову зупинив його старий. - нам доведетесь розділитися. Му! - промовив він у сторону і з полу до нього піднялося око. Старий підхопив око та передав супутнику - з цим ми Вас знайдемо.
   Молодший мовчки сховав око у кишеню та раптово зник з невідомо звідки повіявшим вітром.
   - Трохи невічливо, не знаходиш красуню? - старий нахилився та погладив істоту, що була дуже схожа на безоку кішку.
   - М-р-р? - промуркотіло йому у відповідь створіння навколо якого почали у повітрі почав плавати десяток різноманітних очей.
   - Сподобалось його око? Потерпи трохи, він нам ще потрібен.
   Далі не зволікаючи старий, спокійно пройшов варту і покрокував містом.
  
   Глава 7
  
   Орлицька Січ була одною із трьох нині діючих козацьких вольниць. Ще були знані Чортомлицька та Хортицька Січ, але потрапити до них було непросто. Ці острівні городища не приймали чужоземців. Майже без виключень.      
   Саме тому певно нявки рухались до Орлиці, а не куди-небудь іще. Вона завжди була відкрита для гостей незалежно від того ким ті були. Ця козацька громада старанно намагалась бути тим чим вона і задумувалась - притулком для всіх хто його потребував, мав сильний дух та був готовий працювати над зміцненням тіла.
   Інші дві вольниці вважались більш закритими. В кожної на те були свої причини. Але якщо виділяти щось загальне то можна сказати що до такого становища призвела воєнна необхідність. Адже Січ поміж іншого тренувальний центр для навчання молодих козаків. Якщо на початку їх існування всі хто приходив на Січ, по мірі свого перебування там приймали не тільки знання яким ділились наставники, а й козацький світогляд, то з часом все трішки змінилось.
   Коли держава зміцніла і стала набирати силу та авторитет, на її території почали з'являтись різного роду "заслані козачки". Ті хто хотів знань, але з самого початку не розділяв тутешнього світогляду. Вони заходили до храму і всередині нього клялись на вірність товариству, та тільки закінчивши навчання, часто просто покидали терени Гетьманщини. Це в найкращому випадку.
   Саме тому Чортомлицька Січ закрила ворота свого захисного муру для чужинців. Хортицька ж і до того була вельми специфічною, і потрапити до неї могли не всі, а після декількох неприємних моментів до охочих стали висувати ще більш жорсткі вимоги.
   Не всім це сподобалось. Сусідні країни делікатно обурювались і навіть всередині гетьманщини таке не всі змогли зрозуміти вірно. Адже Січ - то козацький осередок. А як відомо козаки це не тільки ті кого писар заніс до військового списку. Насамперед то вільна людина. Тому гетьман дав указ на те аби звести третю Січ. Орлицьку. Її ворота завжди були відкриті, але було добре відомо що навчають там далеко не всім хитрощам військової справи. Усі хто вирішив стати справжнім козаком починали своє навчання саме тут. Якщо ж учень проявляв гарні таланти в якійсь справі, та проходив перевірку на лояльність державі, його могли направити нижче за течією ревучого Дніпра. За пороги.
   Острів Орлиця був досить великим. Хоча звісно не міг суперечити із Хортицею. Дістатись туди було непросто. Вірніше на конях не просто. Саме тому вони були вимушені залишити своїх вірних скакунів в невеличкому селі що розкинулось на підступах до острова. Кумедно та сільські жителі гордо називали себе Орликами.
   Далі вони дійшли до берега Дніпра, та ступили на вузький дерев'яний місток. На ньому могло розминутись двійко чоловік тай годі. А сама будова його, навіть на погляд не розуміючого у цьому майже нічого хлопця, викликала деяке занепокоєння. Здавалось до такого важливого місця можна було побудувати більш надійний та широкий міст. Тільки потім Велет дізнається, чому козаки ніколи так не зроблять. Зараз же усю його увагу займав Дніпро.
   Чесно кажучи він не мав слів аби навіть про себе описати те що бачив. Насамперед це була ціла безодня води. Він ніколи раніше не бачив нічого подібного. Те нещасне озеро біля однойменного села, і його куций острівець на якому ледве одна людина встане, ніщо в порівнянні з тим що він мав змогу спостерігати зараз! Ще більше вражало те що Дніпро був живим. Його води вирували і пінились, хвилі повсякчас шуміли, а сонячне проміння відбиваючись від його поверхні було ладне осліпити кожного хто ризикне довго вдивлятись в потаємні глибини.
   Аби дістатись до Орлицького острова їм довелось пройтись цілою низкою таких от ненадійних містків, котрі з'єднували між собою сусідні клаптики порослої очеретом суші. Більшість із них не відрізнялась розмірами, та особливо хлопцю запам'яталася "коса". Так обзивали вузесенький але довгий острівець, що мав вигляд схожий до леза коси. Здавалось то не природа його створила, а люди спеціально насипали його таким щоб мати змогу добратись до Орлиці майже напряму. Звісно це було не так.
   Саме городище розташовувалось на північно-західному краю острова. Мало вигляд розтягнутого в боки кола, та було обнесене високим частоколом. Над ним височів шпиль розташованої у центрі церкви. Січ повністю омивалась водами могутнього Дніпра. Десь він набігав хвилями на крутий берег, а десь уже не так грізно розплескувався у штучному рові котрий викопали навколо стіни. Виходило так що Січ помістилась на окремому, штучному острові - малій Орлиці. Потрапити до неї можна було тільки через двійко дерев'яних містків. Один тягнувся від коси, а другий йшов від великої Орлиці.
   Велет завзято крутив головою. Хоч це й не гарно, але нічого поробити із собою він не міг. Глянути хоча б на оці ворота! Вони відкривались такою цікавою системою важелів, що він просто не міг пропустити ні найменшої дрібниці у їхній роботі! Не те щоб він щось зрозумів, але це ж було так цікаво!
   Отак задерши голову він і не помітив як наштовхнувся на якогось хлопака.
   - Гей, дивись куди прешся телепню! - скрикнула жертва, і тільки цим, здавалось привернула нарешті увагу молодого чарівника.
   Перед обуреним викриком парубком, стояв русявий зеленоокий юнак, худий як скелет та блідий як сама смерть. Не дивлячись на блідість та худобу хворою людиною він не здавався, навпаки, коли Велет дивися як той швидко та граційно рухався, здавалося що він навіть надто живий та жвавий.
   - Мало що мене дивом не задавив, так ще й мою кобзу ледь не потрощив! - продовжував репетувати юнак, мелодійним та гучним мов дзвін голосом. В руках він ніжно мов молодицю якусь пестив означений музичний інструмент. - І де таких сліпих роблять?!
   Не звичний до такого ставлення вдома, та помітивший посмішки у козаків, що розглядали нове видовище, Велет несподівано для самого себе зашарівся.
   - Тиба, не тільки сліпий, ще й невіглас! Чи тебе батьки ввічливості не вчили ?! Чи не знаєш, що треба перепрошувати, як давиш чесних християн!? - все насідав той худорба.
   Аж раптом у сцену ввірвався інший персонаж.
   - Олесю, - прохрипів запиханий хлопчик із пером та сувоєм у руках, - де ти ходиш? Ти ж знаєш, що повинен бути біля мене на всяк випадок!
   - Це я повинен? - прогуркотів вже низьким тоном юнак, насупивши брови, - це ти в нашій сім'ї , батьківська гордість, та козацький джура.
   - Брате, ми ж говорили уже про це. Вчитель наказав мені...
   - Отож бо! Твій вчитель, і наказував саме тобі стежити за моїми нападами. До мене це ніякого відношення немає, мені він нічого не наказував і не зміг би. Бо таким як я до козацтва зась, сам знаєш чому. Тому я вільний птах і допомагаю лише за власним бажанням та власним рішенням.
   - І ти не хочеш допомогти мені? - скорчивши кумедну міну запитав хлопчина із сувоєм. - Власному брату?
   - Андрію, я не зобов'язаний робити твоє життя простішим. І чого ми тут застигли? Ходімо вже!
   Хлопець швидко повернувся спиною до застиглого з подиву Велета та хутко рушив десь у сторону, аж раптом зупинився, через плече зирнув на Драка та вимовив:
   - А тобі б невігласе варто було б повчити гішпанську, стане в нагоді. А то ж осоромишся, як ото зараз.
   Із цими словами молодик зник закритий кремезним тулубом якогось перехожого козака, та наче розчинився у повітрі.
   - Ай щоб його! - скрикнув молодий джура, із письмовим приладдям. - Знову!
   Та чимдуж побіг у сторону де зник парубок із кобзою за спиною.
   Велет розгублено глянув на своїх супутників. Граціан з Либерієм синхронно мов брати кашляли у кулаки. Рудоволоса відьма як і завжди тримала спокійний навіть дещо байдужий вираз обличчя. А от Ліка... ну вона відкрито сміялась і не боялась цього показувати.
   - А тут може бути не так нудно як я думала, - вимовила вона трішки заспокоївшись, та махнувши рукою пішла далі.
   Орилицька Січ не відрізнялась якимись архітектурними красотами. Як і кожна козацька залога вона в першу чергу мала бути зручною для оборони та для проживання великої кількості люду. Колом обабіч частоколу розташовувались довгі жилі курені. В центрі Січової площі стояла невеличка але висока дерев'яна церква. Окрім неї трішки збоку, та поближче до куренів розташувались будинки козацької старшини, школа, склади, скарбниця та інші господарські споруди.
   На площі біля церкви вони й розійшлись. Стила повела нявок кудись в одному їй тільки відомому напрямку. Велет же ще трішки покрутивши головою та задовольнивши свою цікавість відправився на пошуки писаря. Усі нові козацькі рекрути одразу після прибуття мали показатись на його очі. Отож розпитавши дорогу у перехожих козаків юнак трішки плутаючись пішов на пошуки.
  
   Січовий писар мешкав в окремій невеличкій хатинці. Вона відрізнялась від куренів насамперед тим що мала принаймні одне незвичайно велике вікно. Вочевидь воно давало куди як більше світла аніж вузькі бійниці. Велет чудово розумів необхідність хорошого освітлення в справі написання та прочитання текстів. Як ніяк сам, своєю рукою майже що повноцінну книгу написав.
   Хлопець постукав у двері, та ніхто не відкрив. Постукав ще - нічого. Невпевнено потягнув на себе двері, та привідкривши їх позвав:
   - Є хто дома?
   Звідкись із глибини будинку хтось щось відповів але приглушено, незрозуміло. Через декілька хвилин до хлопця вийшов середнього зросту немолодий чоловік. Він мав довге, сиве волосся, та витягнуте невдоволене лице. На носі у нього розташувались круглі окуляри.
   - Чого стоїш у дверях? - хриплим голосом запитав він. - Я ж казав проходити.
   - Вибачте пане, - щось у вигляді цього чоловіка несвідомо змушувало Велета вести себе максимально чемно. - Здається я не розчув.
   - Новик? - запитав той та дочекавшись слабкого кивка, посторонився. - Проходь тоді, зараз тебе запишу.
   Хлопець ступив до будинку та озирнувся. Крихітна кімнатка в якій вони опинилась певно була вітальнею. Тут ледь поміщалась масивна різьблена шафа для одягу.  В протилежному кутку на підлозі лежала велика дорожня валіза, поверх неї були накладені якісь папери. Роздивитись решту оздоблення він не встиг. Писар повів його до свого кабінету. Останній здавався ще меншим аніж вітальня. Таке враження складалось через трійку великих, аж до стелі книжкових шаф, що закривали собою  усі стіни окрім тої де світліло велике вікно. Майже всю решту простору займав широкий стіл із якогось дуже чорного дерева.
   - Отже хлопче, ти хочеш стати козаком? - запитав писар всівшись за свого стола. Велет кивнув. - Ти, певно, пройшов довгий шлях аби дістатись до нашої Січі?
   - Саме так.
   - Чи значить це що ти остаточно все для себе вирішив і не відступишся від цього наміру?
   - Звісно, - Драк не зовсім розумів до чого тут усі ці питання.
   - Добре, я просто хочу перевірити чи усвідомлюєш ти всі наслідки цього вчинку? Чи знаєш ти хто такі козаки, які в них права та обов'язки, перед товариством та державою? Не зрозумій мене неправильно, але сюди кожного року приходять сотні молодих новиків, що бажають стати козаками, але які не розуміють що це означає. Більша частина із них з часом, не витримавши важких випробувань, покидає Січ.
   - Я чудово знаю чого хочу, і не боюсь відповідальності. Я готовий вступити до товариства, та захищати країну від ворога в рядах нашого славного війська, на термін обов'язкової служби та навіть довше, - гордо вип'ятивши груди промовив хлопчина.
   Писар уважно подивився на нього та запитав:
   - Батьки знають про твої наміри?
   - Вони померли, давно уже, - буркнув той.
   - Опікуни? - здавалось сивий чоловік зовсім не знітився на таку звістку.
   Велет нахмурився. Писар мав би буди тільки радий тому що до війська приходять добровольці. Навіщо він тоді задає такі питання? Чи йому не все одно?
   - Мій опікун також помер. Вибачте пане...
   - Микитою мне кличуть.
   - Так от пане Микито, я вже досить дорослий аби самостійно приймати рішення, не розумію навіщо всі ці питання? Чи ж бо ви мене відмовляєте, чи що?
   - Просто хочу переконатись що в тебе у голові не каша бовтається, - промовив той, та взявши до рук перо вмокнув його в чорнила. - Кажи своє ім'я.
   Микита старанно виводячи літери записав повне ім'я хлопця, рік його народження, назву села з якого він родом. Заніс до паперу відомості про його батьків, та навіть опікуна.
   - Віт Нежар? - перепитав писар, та пробурчав собі під ніс. - Щось знайоме.
   - Він був знахарем у нашому селі, а Стила казала що по молодості він був членом карального загону.
   - Ах он воно що, - чоловік відкинувся на стільці та знявши свої окуляри протер їх шматочком тканини. - Так-так, тепер згадав. Цікаво. Чого ти одразу не сказав що в учнях знахаря ходиш?
   - Ви не питали, - знітився хлопець. - Я не думав що це так важливо.
   - Не важливо? Це просто змінює усе твоє майбутнє навчання, от і все, - писар знову натягнув окуляри та почав щось дописувати на листі паперу. Та через хвилину зупинився ніби щось згадав. - Стривай ти згадував Стилу? Цю стару відьму? Де ти з нею бачився останнього разу?
   - Так тут і бачив. Ми разом сюди прийшли. Вона здається нявок супроводжувала.
   - Значить вони уже тут? - знову тихо запитав той. Здається він не умів підвищувати голос, і полюбляв розмовляти сам із собою. - Я очікував що вони прибудуть пізніше. Певно вона повела їх одразу до Корелі.
   Це ім'я здалось Велету знайомим. Ох! Як він міг забути? Саме цього чоловіка здається згадував Юрій Хмара. Тому хлопець запитав у пана Микити про нього. Виявилось що то був січовий осавул, а ще він слив ворожбитом, що від справ чарівних давно відійшов. Чути подібне було для хлопця дивним. Ворожбит що відійшов від справ? Проте якщо згадати Віта то таке цілком може трапитись. Просто хлопець вважав випадок свого вчителя унікальним в якомусь роді. З такими прокляттями які він по необережності на себе навішав, ніхто б довго не прожив. Та Віт був сильним знахарем. Невже з Корелею теж сталось щось подібне?
   Січовий писар ще трішки порозпитував хлопця про те чому того навчав Нежар, та якими ще науками окрім ворожбитства він володіє. Його, здається приємно вразило що Велет уміє читати та писати, і він прикро здивувався коли почув що хлопець не вміє поводитись із шаблею. Загалом він старанно записав усе на папір, та пообіцяв що знайде для хлопця потрібних наставників.
   Зазвичай кожного із джур чи ж то пак новиків прилаштовували до одного досвідченого та загартованого боєм козака. Саме таким чином передавались знання від вчителя до учня. Інколи траплялись кумедні випадки коли "батько" - старший козак, був молодшим за "синочка" - джуру.
   Козак міг мати у своєму підпорядкуванні більше одного новика. На свій розсуд він міг передати учня в підпорядкування іншого вчителя, якщо розумів що не може навчити свого джуру речам до яких той проявляє талант. Коли козак бачив що синок узяв від нього все що було можна, він влаштовував для нього останнє випробування. Якщо той проходив його то отримував статус повноцінного побратима-козака. В окремих випадках таких новиків відправляли до Чортомлицької Січі, де вони отримували нового вчителя та продовжували навчання поки не ставали майстрами у якійсь справі.
   Із молодими ворожбитами все було трішки складніше.
   Одного вчителя для них було замало. Адже військові ворожбити розвивались в двох напрямках. Вдосконалювали власне свої чарівні вміння, та мали б не забувати про звичайне військове мистецтво. Вони були одночасно і вправними воїнами і умілими чарівниками. Так вже склались місцеві звичаї.
   Якщо ворота Орлицької Січі переступав молодий ненавчений ворожбит, то для нього підшуковували двох наставників. Простого козака, та ворожбита. Проблема полягала у тому що вільних чарівників тут було не надто багато, їх завжди не вистачало. Тому, зазвичай вони тільки оцінювали навички такого новика, давали декілька порад і залишали його на одинці із цим. Старший козак же учив хлопця володіти шаблею та пістолем і уже після цього відправляв до Хортиці.
   Так як Велет уже мав вчителя, то Микита припустив що його перебування на Орлиці буде коротшим ніж у інших. Він пообіцяв що знайде для хлопця людей котрі б оцінили його навички. Писар натякав на те що хлопцеві все ж доведеться навчитись поводитись із шаблею, але Драк мав надію на те що зможе переконати свого майбутнього вчителя у зайвості подібного.
   На цей момент до кімнати заглянув низенький хлопчина років дванадцяти, з надщербленим переднім зубом, та кучерявим чорним волоссям.
   - Пане Микито, - промовив він шепелявим голосом. - Я ваш обід приніс.
   - Добре, дякую хлопче. Залиш у моїй кімнаті. Потім відведеш нового джуру до куреня, і поселиш його.
   - Як скажете пане, - посміхнувся той.
   Джури мешкали в окремих курінях. Не те щоб ті якось відрізнялись від будинків інших козаків але такою була традиція. Таким чином молодь ніби статустно відгороджували від повноцінних членів товариства. Усі курені на Січі мали вигляд прямокутних хат, виготовлених із товстих дубових брусів. Кожний курінь у довжину мав щонайменше дванадцять сажнів. Тож був не просто будинок а ціле селище під одним дахом. З легкістю міг він вмістити в собі декілька сотень людей.
   Велет не знав за інші, але той курінь до якого його привів хлопчина був великою хатою без кімнат і переділок. Єдиним відокремленим приміщенням можна було назвати сіни, відділені від власне куреня "переміжною" стіною з дверима і з великою кахляною грубою, тобто піччю, котра виходила через стіну з сіней у кімнату.
   У самому курені на всю його довжину стояло "сирно" чи то пак стіл якщо говорити іншим словом. Він був виготовленим із товстої дошки, ширшої за три чверті аршина, прибитої залізними цвяхами до вкопаних у землю стовпів. Навколо сирна стояли вузькі лави, а вздовж стін, з трьох боків, був настелений поміст із товстих дощок на стовпах, який заміняв жителям постіль.
   Під стелею в центрі приміщення, висіло велике панікадило. Та навіть незважаючи на великі розміри воно певно давало не так багато світла. На стінах висіла велика кількість зброї. В основному шаблі, кинджали, та булави. Але було і декілька рушниць.
   Хлопчина супроводжуючий Велета швиденько показував хлопцеві облаштування куреня та давав цінні поради.
   - Як бачиш всередині не так багато місця для особистого майна. Старші кажуть у що справжнього козака його і не повинно буди багато. Все зайве він залишає дома. Бачу ти теж із собою тільки один клунок прихопив. Загалом що не таке цінне можеш залишити у коморі, ти бачив її у сінях. Якщо маєш щось цінне і не хочеш з собою носити то залиш у курінній скарбниці. Отож начебто усе розповів, якщо не зрозуміло, чи запитання з'являться то можеш будь кого питати.
   - Добре, дякую що провів.
   - Та нема за що. Побіжу я, та на останок ще одна порада. В курені не засиджуйся, та праці не сторонись, а то ще отримаєш якогось глузливого прізвиська тоді за життя не відбрешешся.
   Про любов козаків давати новачкам кумедні прізвиська Велет прекрасно знав. Наслухався про це від діда Судомира, та інших старих козаків що жили в його селі. Це була своєрідна традиція, котрої старанно та натхненно дотримувались. Так склалось що на початкових порах існування Січі, люди що приходили до неї часто не бажали згадувати у слух прізвище наслідуване від батька. Тож вони говорили іншим тільки свої імена. Певно аби не плутатись козаки почали давати один одному характерні прізвища. Часто вони походили від назви місцини із якої прибув новик. Але ж прудка фантазія вимагала більшого. Чогось веселого, такого щоб одразу запам'ятовувалось та довго не сходило з язиків.
   З часом прізвиська почали давати усім джурам без виключення. Хоче він того чи ні, має справжнє прізвище чи як сиротина обходиться одним іменем, рано чи пізно приходив момент коли чийсь гострий язик надавав новачку жартівного прізвиська, а товариство дружно затверджувало його. Таке траплялось частіше за все коли новачок потрапляв в якусь кумедну ситуацію, чи життєву обставину. Ну а якщо молодий козак мав якісь очевидні особливості зовнішнього вигляду то отримував прізвисько на його основі.
   Багато було кумедних прізвищ. Так дід Судомир розповідав що отримав своє прізвисько через те що надто сильно кохав свою на той момент майбутню жінку. Варка була неймовірної вроди, чорнобривою молодицею, і він, хлопчина в котрого ще вуса не почали рости, шептав її ім'я майже кожної ночі. Отож сусіди це почули та прутко найменували його Варчичем.
   Велет залишив свою сумку на вибраному вільному місці, вирішивши що розбереться з майном вечором. Варто було дослухатись до поради провідника, та йти в пошуках роботи. Справді не хотілось першого же дня отримати прізвисько на кшталт Лежибока. Він мріяв про звучне та грізне прізвисько. В ідеалі було б якби закріпилося його теперішнє прізвище. Виходячи із куреня хлопець вкотре вже гадав яким чином його діди-прадіди стали називатись Драками.
   Роботу він знайшов швидко, варто було тільки запитати в першого стрічного, як той не довго думаючи відправив новачка рубати дрова. Справа важка, але необхідна. Усі ж бо хотіли взимку трішки погрітися біля теплої печі. Під час роботи він мимоволі кидав погляди на молоду дівчину, що в декількох кроках від нього займалась тим самим - енергійно махала великою сокирою. Видовище було дещо дивним. Досить довгий час жінка серед козацтва вважалась зайвою. Військове мистецтво опановували тільки чоловіки. Тай чи може бути жінка товаришом? Коханою, матір'ю, чи дочкою будь ласка, але бойовим побратимом? Так часто густо міркували в ті часи. Про що мова якщо навіть сьогодні велика кількість старих козаків не може збагнути як жінка може бути козачкою!
   Формально людиною котра дала початок цьому явищу, можна вважати третього гетьмана - Григорія Сагайдачного. Він підписав указ за яким дозволив відьмам із Європи служити в нашому війську. На той час була така необхідність. Ніхто й подумати не міг що через декілька років до Січі прибуде одна смілива молодиця, немаюча ніякого відношення до відьом, котра тим не менш забажає вступити до війська. А на питання писаря, котрий поцікавиться з якого це дива він має вносити її до реєстру, вона вкаже саме на цей гетьманів указ. Надто вже розмитим там виявилось формулювання. Не тільки відьмам дозволялось служити у війську але й усім жінкам котрі того забажають. Малесенька колізія а до таких наслідків призвела.
   Хоча, дивлячись правді у вічі, варто відзначити то що жінок у війську не так вже й багато. Добре якщо одна на сотню. Беручи до прикладу Велетове село. Там разом із хлопчаками коло діда Судомира крутилось чимало дівчаток, та з часом більшість із них переростала своє дитяче прагнення до вступу у козацьке товариство. Тільки самі бойові та вперті, врешті решт покидали село та вирушали до Січі.

***

  
   Вечором коли він розбирав свої речі, його розшукав молодий хлопчина. То був джура січового осавула. Велет збирався сам навідатись до таємничого Корелі, та сьогоднішній день був насичений на враження день, так що це бажання просто вилетіло із голови. Тепер же цей таємничий чоловік сам забажав зустрітись із хлопцем. Це дещо дивувало. Молодий ворожбит не міг вигадати ні однієї причини для того аби у Корелі могло з'явитись таке бажання.
   Джура привів його до відкритого багаття, що розташувалось між двома старими на вигляд куренями. Навколо вогню були розставленні пеньки та просто стволи дерев з обдертою корою.
   - Доброго вечора, пане, - промовив Велет до старого чоловіка що сидів по ту сторону тендітних вогняних язиків. Певно то і був січовий осавул.
   - О, - стрепенувся чоловік, ніби прокинувшись від сну. - Уже прийшов? Добре-добре, а то я ледь не задрімав тут на одинці.
   У вечірніх сутінках, де з освітлення тільки малесеньке багаття, Велет не міг добре роздивитись Корелю. Проте його набряклі повіки здавалось ховали за собою водянисті, з синім відблиском очі. В чому можна було не сумніватись так це в тому що старий козак не мав лівого вуха, певно втратив його десь у бою. Чомусь ніяких інших обставин для цього в голову у хлопця не з'являлось. У всьому іншому лице старого здавалось нічим не примітним. Два слова можна було сказати тільки про те що Кореля вочевидь полюбляв голити свою голову, але лінувався теж саме робити із короткою, злегка кудрявою, білою бородою.
   - Ви хотіли мене бачити, пане?
   Старий кивнув.
   - Прийшла мені вістка від Юрія котрого Хмарою кличуть. Вістка коротка, але в ній говориться про молодого ворожбита із Сеньківки. Почувши сьогодні що поріг нашої вольниці переступив хлопчина саме з того краю, я звісно ж вирішив поговорити з ним. Тож скажи мені юний Драк, чи про тебе згадував Юрій? Чи ж я на старості зовсім з розуму зійшов і представляю бажане за дійсне?
   - Певно він мав на увазі саме мене. - кивнув хлопець. - Бо ж наказував як доберусь до Орлиці, передавати вам вітання. А ще просив переповісти в подробицях усе що сталось біля мого села.
   - Схоже на нього. Якщо в тебе ще залишились сили, я був би не проти послухати цю історію.
   Водянисті очі прискіпливо впились в обличчя хлопця і тому не залишилось нічого іншого як пригадати та переповісти події того важкого дня. Осавул уважно слухав та час від часу уточнював деталі. Його цікавили речі, про які свого часу перепитував галдовник Юрій. Коли Велет збагнув це то став вести свою розповідь з урахуванням тих питань які пам'ятав ще із допиту влаштованого Хмарою.
   - Дякую за наповнену подробицями розповідь. Бачу ти вже не раз її переповідав, - промовив Кореля коли хлопець замовк. - Тепер ситуація стає більш зрозумілою.
   Ворожбит трішки помовчав, не наважуючись переривати роздуми старого, та врешті решт запитав.
   - Скажіть пане, чи не чули ви про ще якісь напади цих ящерів?
   - Ні, на сьогоднішній день, нічого нового про них сказати не можу.
   - Послухайте, я розумію що прошу забагато, але маю прохання до вас, - Кореля на його слова тільки схвально кивнув, немов запрошуючи продовжувати. - Якщо у вас будуть якісь новини щодо ящерів, чи мого села, Сеньківки, не могли б ви розповісти про них мені?
   - Ах, в тебе ж там сестра залишилась, - миттю зрозумів осавул. - Старшенька? І теж в учениках у Віта ходила? Розумію твоє занепокоєння, так. Що ж не бачу в цьому нічого складного. Як дізнаюсь щось так одразу пошлю за тобою одного із своїх джур.
   - Дякую пане! - зрадів Велет та низько вклонився старому.
   - То зайве. Ти мені краще розкажи що сталося сьогодні на вході до Січі? Ти з кимось зіткнувся так?
   Драк зніяковів та глянув на Корелю широко розплющеними очима.
   - Ви й про це знаєте?
   - Така вже в мене служба - все знати, - хмикнув осавул.
   Затинаючись та ніяковіючи ворожбит переповів про те як збив та ледь не затоптав якогось хлопчину.
   - Це все я знаю, повтори що Олесь тобі сказав у самому кінці.
   - Єм, щось про те що мені потрібно гішпанську мову вчить. Тільки нащо, і чому саме її я так і не зрозумів.
   - Іспанську значить? Добре, треба то значить треба, вчителя ми тобі постараємось знайти, а поки що будеш ходити до писаря нашого, у нього якісь книги повинні знайтись.
   - Що? - здивувався Велет. - Нащо це мені?
   - Олеся потрібно слухати, хлопче - посміхнувся Кореля, та підкинув декілька тонких гілочок до багаття. - Він дурниць не порадить.
   - З якого це дива я маю вчити якусь іноземну мову? Начебто за корон не збираюсь!
   Осавул нахмурившись, вказав на співбесідника пальцем.
   - Це наказ. Затям собі, поки мову не вивчиш будеш в джурах ходити!
   На тому розмова і закінчилась. Хоч вбий, а молодий ворожбит так і не зрозумів чому мусить слухатись слів першого зустрічного хлопчини! Та наказ від осавула не залишав простору для маневру. Його слова були однозначними. Як не крутись та мусиш підкорюватись.
   Отож Велет кожного дня ходив до писаря та вчив чужу та важку для себе мову. Чи то пак вони обидва її вивчали. Пан Микита як виявилось знав три іноземні мови, окрім рідної. Проте іспанська до їх числа не входила. Проте чоловік був досить спритним до навчання, і мав для цього ресурси. Микита розпоряджався великою бібліотекою на полицях якої знайшлись необхідні книги. Декілька історичних товстих трактатів, та англо-іспанський словник. Так-так, волею неволею Драк був вимушений вчити ще й англійську мову.
   Пан Микита був вельми освіченою людиною, він як і Велет любив читати, а ще, здавалось, знав усе що відбувається на території Орлиці. Опитавши з десяток нових знайомих Велет зрозумів що ті або не знають про худорлявого Олеся, що приніс йому такі проблеми, або не бажають про нього говорити. Писар не був виключенням та не забажав про це говорити. Пізніше стало зрозуміло що чоловік хоч і має талант збирати плітки, але не бажає ними ділитись.
   Окрім цього молодому Ворожбиту знайшли нового вчителя. Насправді він змінив декількох. Спочатку його прагнули не дивлячись ні на що навчити володіти шаблею. Але перший наставник швидко збагнув що хлопець не має до цього жодного таланту. Вже на наступний день низенький, худорлявий чоловічок вчив його фехтувати кинджалом, та правильно цілитись із пістоля.
   Наприкінці другої неділі Велет поступово почав втягуватись в бурхливе та позбавлене спокою життя. Зранку він по декілька годин проводив в оселі Січового писаря вивчаючи із ним іноземні мови, після обіду зазвичай він знаходив свого вчителя кинджального бою, після занять з ним, решту дня був умовно кажучи вільним. Проте відпочивати він намагався недовго. Більшу частину вечора він займався роботами по господарству. Чесно кажучи це був цікавий та насичений час де він не просто колов дрова а й вчився новим для себе речам. Він латав дахи куренів, допомагав виготовляти славнозвісні козацькі чайки, бігав від бджіл на пасіці, та навіть декілька разів він допомагав ковалю, оселя якого знаходилась поза межами Січі.
   Дві неділі промайнули непомітно, і це був тільки початок.
  
   Вона знайшла його надвечір. Увірвалась до куреня немов ураган, вхопила за руку та без пояснень потягнула за собою. Спочатку він ще намагався пручатись, та зрештою зрозумів що це саме той випадок коли краще піддатися. Не плести проти течії.
   - Скажи хоч куди ми йдемо? - стрімко перебираючи ногами запитав він.
   - Побачиш, нях, - посміхнулась вона.
   Ліканія попрямувала за південні ворота Січі. Пробіглась по містку, та опинившись на великому острові потягнула хлопця ледь не в протилежний його кінець. Вони довго пробирались через сосновий ліс, лякаючи нічних звірів що тільки но почали вилазити зі своїх схованок. Врешті нявка витягла Велета на самісінький берег. По праву руку від них сонце заходило за горизонт. Дві зовсім не схожі одне на одного істоти деякий час спостерігали за цим красивим та мальовничим видовищем, аж поки сонячний диск не зник за обрієм.
   - Без сумніву це варте було того аби його побачити, - нарешті промовив Драк. - Та невже це все для чого ти мене сюди привела?
   - Помітив? Сонце за хмарою сіло, завтра буде дощ. І завтра ж я від'їжджаю додому.
   - Так швидко?
   - Нажаль. Хотілось би погостювати довше, але в мене є обов'язки. Я й так затрималась тут. Мої охоронці уже собі ледь хвости не повідкушували. Все натякають мені що час в дорогу збиратись.
   Велет глянув на бентежну кішку. Вона посміхалась дивлячись кудись у далечінь. Певно він буде сумувати. Можливо вони не встигли стати кращими друзями, та якимось чином хлопець звик до неї та до її своєрідного характеру. Що не кажи а без Ліки тут буде сумно.
   - Шкода, - щиро промовив він. - Здається ми тільки познайомились а вже час прощатись.
   - Прощатись? - стрепенулась ербі. - Не так швидко, котику!
   - Що ти маєш на увазі?
   - Як це що? Ми ж з тобою уклали угоду, пам'ятаєш? Домовились що ти розповіси мені про невидиму тваринку! Ну, коли я виграю у тебе змагання з пошуку квітки з чотирма пелюстками!
   - Серйозно? Ти ще памятає про це?
   - Звісно! Як я можу забути!? Це ж те з чого розпочалось наше знайомство!
   Велет потер перенісся. Чого ще варто було очікувати від цієї нестерпної нявки?
   - Добре, я не проти взяти у цьому участь, але чи ти не помітила? Час цвітіння бузку давно пройшов.
   - Це не та проблема про яку варто потрібно переживати, - посміхнулась вона. - Ходімо.
   Нявка знову заглибилась до лісу, і Велету не залишилось нічого окрім того аби прослідувати за нею. На цей раз їм не потрібно було довго йти. Декілька хвилин блукань і от вони вийшли на невеличку галявину. На протилежній від них стороні, ріс рідкий та дещо занедбаний кущ бузку. Здавалось йому не вистачало сонячного світла або що. Дерева навколо нього давно вигнались у рості, і сперечаючись між собою, росли все вище і вище. Кожне із них хотіло якнайбільшу кількість свого листя підставити під ласкаві промені.
   Як і казав Драк бузок уже перецвів. Цей кущ не був якимось винятком із правил. Зовсім ні. Тай і того засохлого цвіту на ньому кіт наплакав. Велет скептично глянув на Ліку, та кішка тільки безтурботно посміхнулась.
   - Певно їм подобається бузок, - промовила вона, водячи носом зі сторони в сторону.
   - Їм? Про кого ти?
   - Невидимі тваринки, я відчуваю запах одного в цьому місці. Навіть намагалась декілька разів упіймати його, та марно. Пруткі, нях!
   Ох, тепер зрозуміло. Відверто кажучи Велет ніколи не звертав уваги на це, але якщо пригадати, то лаз дійсно дуже часто траплявся йому саме біля кущів цієї рослини. Хлопець окинув місцину новим поглядом, та Вітове око на його потуги не відреагувало, і цього разу показувати приховане не захотіло.
   Ліканія тим часом підійшла ближче до куща, та присіла на одне коліно біля нього. Зняла з поясу невеличкий бурдюк з водою та протягнула його ворожбиту.
   - Налий мені трішки в долоні, - попрохала вона.
   Він так і зробив, після чого закупорив бурдюк та зацікавлено поглянув на кішку. Вона прикрила очі та здавалось почала безшумно шептати якесь замовляння. Це було несподівано відчутно. Тіло ербі огорнулося силою, вона була настільки кричущою та вагомою, що Велет ступив крок назад. Вередливе зелене око стрікнуло болем.
   Світ знайомо розділився на дві картинки. Щоб не перевантажувати мозок, хлопець прикрив ліве око, і запаморочення припинилось.
   Тіло Ліки світилось нестерпним білим сяйвом, і хлопець відступив від неї ще на декілька кроків. Внутрішнє світло, її сила була колосальною! Щось подібне він уже бачив. Якщо пригадати, це сталось в ту саму ніч напередодні якої він познайомився із нявкою. Чи могла вона бути причиною того величезного стовпу світла що він міг бачити тоді за містом? Ні. Навряд. Хлопець сумнівався що якесь живе створіння взагалі могло б контролювати таку кількість хари. Велет вважав що стовп мав якесь природнє походження, не інакше.
   Світло почало поступово згасати, чи то пак переходити з тіла нявки до її розкритих долонь а із них прямісінько у воду. Коли вся хара сконцентрувалася там, нявка відкрила очі, та піднявшись виплеснула воду догори. Замість того аби через секунду упасти донизу та зависла на якийсь час у повітрі прямісінько над кущем бузку. Велет моргнув. Ні йому не здається, води справді стає більше, і вона змінюється! Через хвилину там була вже повноцінна невеличка темна хмаринка, здається в її середині майнула блискавка, але то певно йому здалось. Правда ж?
   - Я ж казала що я ербі Дощу! - самовдоволено промовила Ліканія, коли із хмаринки на дерево почали падати перші крапельки.
   - Що ти намагаєшся зробити? - запитав Велет. Він тільки зараз помітив що на гіллі бузку, підозріло роздивляючись хмарку над собою, сидів одинокий хух.
   - Сам дивись, - посміхнулась кішка.
   Вона сама відходити у сторону не захотіла. Так і стояла, мокнучи під дощем. Здається це її зовсім не бентежило. Дивно, наскільки Велет встиг дізнатись нявки як і всі кішки не дуже полюбляли коли вода мочила їхнє хутро. Згадати хоча б перший день коли він познайомився з нявками. Тоді йшла справжня злива і охоронці Ліканії почували себе під дощем не дуже добре. Окрім особистих спостережень, Велет читав про це в одній із книг Січового писаря, пана Микити.
   Крихітний дощ все накрапав, і листя бузку ніби набирались сили. Зеленіли та росли ніби на очах.  Згодом на землю почав обпадати стрий цвіт, і на його місті майже одразу виростали нові суцвіття. Тай сам кущ подався догори та в сторони, погустішав, та набув нечуваної до цих пір краси!
   Хмарка віддавши усю вологу через декілька хвилин повністю зникла. Пахло дощем.
   - Ну от! - розставивши руки в боки промовила ербі. - А ти переживав!
   - Не те щоб переживав, - зізнався хлопець та ступив на мокру траву.
   Хух скориставшись цим одразу ж перескочив хлопцеві на голову. Лаз, звісно це був саме він, прийнявся крутитись на місці, невдоволено фиркати та струшувати з хутра воду. Ліка одразу щось відчула, повела носом та втупилась поглядом у молодшого Драка. Той намагався тримати лице, та вдавалось це вочевидь не надто добре.
   - Нях, - фиркнула кішка, - Давай уже змагатись!
   - Ні-ні, стривай. Ще одна дрібниця. Ти так і не сказала що мені буде якщо я виграю.
   - Ти не виграєш! - обурилась ербі.
   Велет кивнув. Як не прикро зізнаватись, але скільки та в чому вони з нею тільки не змагались вона завжди брала гору. Нявка страшенно полюбляла такі забави, а ще більше раділа коли отримувала заслужену перемогу. Хлопець майже не вірив що зможе перемогти. Але гордість не дозволяла йому здаватись так просто. А якесь відчуття справедливості, чи що, вимагало аби все було чесно. Якщо існувала навіть найменша вірогідність того що він може перемогти, то і нагорода за це також має буди.
   - І все ж, - стояв на своєму він.
   - Ну ти вже й і впертий, котику, - надулась нявка. - Добре, твоя взяла. Якщо ти якимось дивом перше мене знайдеш квітку з більшою кількістю пелюсток, то отримаєш нагороду. Подарую тобі щось із своїх речей. Можливо навіть щось цінне, нях.
   - Домовились, - просяяло обличчя хлопця.
   Врешті коли були обумовлені усі деталі суперечки, вони відійшли по  різні боки від бузку, вставши на однакову кількість кроків. На рахунок три вони кинулись до куща та прийнялись перебирати суцвіття. Пора на вулиці стояла вже досить темна, і якби не Вітове око що трішки допомагало бачити у темряві то хлопець нічого би не розбирав. У Ліки такої проблеми навіть не стояло, адже всі нявки непогано бачать в нічний час. Її можна було б запідозрити у навмисному шахрайстві. Проте Драк знав її достатньо аби розуміти що ербі просто забуває про такі дрібні та неочевидні відмінності між їхніми расами.
   Квітка змінялась квіткою, суцвіття суцвіттям, гілка гілкою. Велет перебирав пальцями, поступово входив у смак, та с кожною хвилиною відчував як серце б'ється сильніше. В такі моменти він починав розуміти чому Ліка так полюбляє різного роду змагання. Це справді захоплювало.
   Довгоочікувана забава не могла тривати надто довго. Драк декілька разів кидав погляди на свою суперницю. У нявки справи йшли краще аніж в нього самого. В тому сенсі що кішка вже майже встигла передивитись свою половину куща, ще трішки і вона перейде на його частину. В той час як Велет навіть третину не подужав. Звісно ж узявши кількістю вона врешті решт змогла натрапити на таку жадану квітку. Годі було й очікувати іншого результату.
   Велет невдоволено скривився. Якніяк а програвши змагання він відчував себе морально розчавленим. Як не налаштовував себе до подібного, та сприйняти поразку спокійно він не міг. Віт якось казав що кожна людина має вміти програвати. Можливо це вміння теж потрібно тренувати?
   - Я виграла! - радісно кричала нявка. - Бачиш? Я ж казала! Казала тобі! Велика ербі Дощу завжди виграє! Нях!
   Лаз заворочався на голові у ворожбита, та раптом скотився тому на плече. Хлопець трішки підняв руку аби не дати хухові упасти. Той вправно скотився ще нижче, подивився Велету у вічі, пропищав щось гнівне, та перекотившись по його долоні майнув донизу.
   - Це була вона?! Невидима тваринка! - збуджено нагострила вуха кішка, та підскочила до Велета. Нахиливши голову у праву сторону вона спантеличено ткнула пальцем у долоню хлопця. - Що це?
   Хлопець і сам розглядав Лазів подарунок широко розплющеними очима, чи то вірніше одним оком.
   - Звісно я можу помилятись, та, здається, мій невидимий друг не хоче аби я розповідав про нього і його родичів, - широко посміхнувшись промовив він.
   - Це... це нечесно! - розпачливо викрикнула нявка. - Ми так не домовлялись!
   - Потрібно вміти визнавати свої поразки, - піднявши вказівного пальця догори, промовив Драк повторюючи старечу манеру свого вчителя, в другій руці він міцно стискав квіточку із шістьма пелюстками. - Тільки так ти зможеш рухатись далі, і старанно працювати аби наступного разу вигризти перемогу з рук найзаклятішого суперника.
   Ліканія як виявилось програвати не вміла. Велет припускав що от сьогодні це сталось з нею вперше. Вона довго кричала, та звинувачувала його в шахрайстві, але формально кажучи, він нічого не порушував. Звісно і вважати таку перемогу повноцінною він теж не міг, але гордість взяла своє і хлопець вперто стояв на своїх позиціях.
   Тільки впевнившись що не знайде на бідному кущі бузку цвіту із сімома пелюстками вона з показним небажанням була вимушена зізнатись що Велет виграв.
   - Але виграв нечесно! Тому й повноцінної нагороди ти не отримаєш! Нях! - кішка дістала звідкись двійко невеличких сріблястих дзвіночків, та протягнула тільки один із них хлопцю. - Знаєш що це? Ні? То не просто дзвіночки вони зачаровані особливим способом.
   Нявка легенько потрусила своїм, і той що був у руці Драка теж задзвенів. Молодий ворожбит збагнув. Він чув про такі штуки. Вони не просто грали в унісон. За допомогою таких от дзвіночків можна було розмовляти з людиною, знаходячись від неї ледь не на другому кінці світу!
   - О, бачу ти таки чув про ці артефакти. Добре, значить пояснювати не доведеться. Бачиш якби ти виграв у мене без обману я б подарувала тобі повноцінну пару, а так обійдешся тільки одним!
   - І нащо він мені, такий? - скривившись запитав Велет. - З тобою говорити? Так ти мені остогидла як гірка редька! Чекаю не дочекаюсь коли ти вже поїдеш звідсіля!
   - Не треба то віддавай назад, - одразу знайшлась з відповіддю хитра нявка.
   - Ще чого! - фиркнув хлопчина та заховав дзвіночок за пазуху. - Якщо ти так робиш що ні собі ні людям, то я відставати не збираюсь.
   - Ну от і добре, котику, - посміхнулась ербі, - Буду дзвонити по ночах і розповідати тобі страшилки.
   Так от незлобиво пересварюючись вони й самі не помітили як зустріли ніч. Зоряне небо поступово почали затягувати важкі хмари. Настав час повертатись. Йдучи до малої Орлиці, Велет щиро жалкував що доводиться так швидко прощатися з нявкою.
   Зі своїм другом.
  
   Глава 8
  
   Повітря навколо Велета прямо таки пашіло. Великий, рідкий та лапатий сніг що повільно опускався зі сталевих небес навіть не встигав опускатись на його голову та плечі. Розтавав на льоту. Воно й не дивно. Якби на вулиці стояла тепла пора року то тіло молодого ворожбита зараз заливали ріки поту. Та посеред зими весь гарячий піт холонув та піднімався догори. Хлопець прискорив крок. Останнє що він хотів так це застудитись. Справжньому козаку мороз не завада, він і в одній сорочці може цілісінький день проходити, але ж не мокрим від голови до п'ят!
   Варто визнати він давно так не пітнів. Та сьогодні був особливий день. Маючи зі спорядження тільки довгий прямий кинджал він протримався проти свого наставника майже десять хвилин. Він не використовував хари, не стимулював нею своє тіло, та ніяким іншим способом не хитрував. Перед самісіньким боєм вони навіть власні ритуали зняли. Драк тільки наклав на себе та на вчителя захисне замовляння і все на тому. Бились вони до першої крові, чого соромитись хлопець програв. Досвідчений козак зумів хвацько підловити його, але сталось це уже занадто пізно. Оговорений час та навіть трішки більше Велет протримався а значить пройшов випробування. А воно ж було останнім.
   Хоч Велету не вистачало поки майстерності та деякої краплини таланту, але він перейняв від учителя усе що той тільки міг надати. Навчився усім прийомам та дрібним хитрощам. Надалі тільки постійна практика могла покращити його навички. Це могло означати тільки одне - він став на один, але досить важливий, крок ближче до втілення свого нехитрого задуму. Ще трішки і він піде далі.
   Більш ніж півроку він уже проживав на території Орлицької Січі. Хлопець дізнався та навчився великому переліку справ. Можливо інколи він і сам не розумів нащо йому наприклад знати як перемонтувати колесо підводи, та врешті був вимушений зізнатись перед самим собою що ці знання зайвими вже точно не стануть. Трапся така ситуація що доведеться забути про свої чарівницькі вміння, то Велет був впевненний у цьому світі не пропаде. Нехай його не візьмуть наймолодшим помічником коваля, чи там теслярем, але він спокійно зможе влаштуватись на посаду писаря чи якого бібліотекара.
   Сніг рипів під ногами, і хлопець не помітив як дістався до містка що з'єднував малу та велику Орлиці. Певно якби його вчитель йшов поруч то хлопець нічого б і не помітив, але той пішов іншою дорогою, певно сьогоднішню ніч проведе в селі на підступах до Січі. Він вже другу неділю ночує там. Певно знайшов з ким розділити постіль. Удвох воно всяко тепліше, особливо такими холодними ночами, хех.
   Отож вчителя поруч не було і ніхто не відволікав увагу хлопця. Прямісінько перед дерев'яним містком, по праву руку від Драка щось мигнуло. Спочатку він подумав що то сніжна скоринка так виблискує. Та ні,
он щось золотисте виблискує. Він підійшов ближче та зігнувшись витягнув зі снігу масивну золоту певно конструкцію. Більш за все вона нагадувала браслет. Прикраса здавалась надто масивною та дещо грубою. В когось було багато золота але не вистачило грошей на те аби гарно його обробити. Браслет мав форму та візерунок який дуже нагадував змію що так і не змогла вкусити себе за хвоста, замість того вона намагалась дотягнутись до нього довгим тонким язиком. Придивившись ворожбит збагнув що язик виконував роль застіжки, та певно зламався от браслет і злетів із чиєїсь руки.
   Добряче роздивившись важку прикрасу хлопець здивовано хмикнув. Якась дивна змія вийшла у невідомого ювеліра. Заміть луски що б мала вкривати її довге тіло, на останньому здавалось росло пір'я.
   Пар давно перестав підійматись від охолонувшого тіла юнака, а мороз почав щипати його за вуха. Обтрусивши прикрасу від налиплого снігу, Велет стиснув її у руці та чимдуж поспішив перебратись через місток.
   Спершу він заглянув до свого куреня, скинув мокру сорочку що вже почала тверднути прямо на тілі, він перевдягнувся у сухі та теплі речі. Накинув на плечі шерстяну космату бурку, а на голову натягнув розношену але любиму кабардинку. Отепер можна й на вулицю вийти, та не боятись що замерзнеш. Саме це хлопець і зробив. Сьогодні він зробив один крок, удача була на його стороні, то ж можливо вона ще досі з ним? Чому б не перевірити?
   Та спочатку варто було щось вирішити на рахунок знайденої прикраси. Хоча як це що? Діло знайоме. Речі губляться на Січі не перший раз. Вистачає неуважних роззяв котрі б чобота з ноги втратили та не помітили того! Саме тому рішення для подібних проблем було знайдене ще бозна скільки десятирічь тому. Козакам чуже непотрібне, саме тому на кожній Січі, було відведене місця де в землю вкопувались високі стовпи. Усі знахідки було прийнято прив'язувати до мотузок що звисали із верхівок тих стовпів. Отож коли щось втратив то можеш сміливо шукати цю річ саме тут а не де інде. Якщо ж упродовж трьох днів ніхто так і не приходив за своєю річчю, то вона по праву переходила у власність того хто її знайшов.
   Прив'язавши браслет до міцної мотузки, Велет зі спокійною душею поспішив далі.
   Домівка січового писаря зустріла його звичною тишею та спокоєм. А ще холодом.
   - От же ш! - тихо чортихнувся хлопчина зайшовши всередину.
   Певно пан Микита знову зачитався і забув підкинути дровенят до грубки. За декілька зимніх місяців це був певно десятий подібний випадок. Ворожбит пройшовся сіньми та увійшов до кімнати посадовця. Глянув біля грубки та знайшов там незачеплену майже в'язанку дров. Вогонь в пічці давно згас, навіть жару знайшлося тільки куца жменька під товстим килимом попелу. Витративши трохи часу він вигорнув усе з середини, та заново розтопив піч. Тільки після того він нарешті зайшов до кабінету писаря.
   - Доброго дня пане Микито, - привітався хлопець.
   - А, це ти Велете? - проморгавши, та відставивши якийсь сувій у сторону глянув на хлопця. - Як твій екзамен? Здав?
   - А ви як думали?! - надувся Драк. - Звісно ж здав!
   - Тоді приймай мої вітання, молодець, - досить скупо промовив чоловік, та задумався. - Хм, здається я мав сказати тобі ще щось... не пам'ятаю...
   - Пане Микито, я б хотів поговорити з вами, - рішуче мовив ворожбит.
   - Так, і про що? - збившись з роздумів запитав писар.
   Наразі тема була проста. Весь цей час Велет як і наказував Кореля вчив іспанську мову. Спочатку було важко, та через місяць десь після того як хлопець прийшов на Січ, йому таки знайшли вчителя мови котрий на відміну від Микити знав предмет навчання. Із ним справи пішли краще. На сьогодні хлопець міг читати іспанські книги майже без допомоги словника. Більш менш добре він розумів мову на слух, а от розмовляв з відчутним акцентом. Просто не вистачало практики. Козак що вчив його, мав власне життя і не міг постійно тинятись поруч із хлопцем. А днів десять назад він був вимушений покинути Січ, та вирушити до свого рідного села.
   - Як ви гадаєте, чи можна сказати що я виконав Корелів наказ? Так мої навички не ідеальні, але давайте на чистоту - зараз я просто стою на місці.
   Велет перечитав усі книги іспанською, котрі знайшов у бібліотеці писаря, деякі навіть по другому колу. І було незрозуміло що робити далі, ну ж не перечитувати їх в третій раз?!
   - Добре що ти це згадав. Я вже давно думав з тобою про це поговорити, але вирішив що буде добре зачекати того моменту коли ти пройдеш решту випробувань.
   - Ви хочете сказати, що я нарешті можу йти далі? - не вірячи своєму щастю викривкнув хлопчина.
   - Тише, ти. Чого кричиш? - поморщившись осмикнув його писар. - Все вірно, можеш вважати що час твого перебування в якості Орлицького джури підійшов до кінця.
   - То, я можу йти? - ледь не підстрибував на ногах Драк.
   Замість відповіді, пан Микита відкрив одну із шухлядок свого стола та покопавшись там дістав згорток товстого паперу, перев'язаний червоною ниткою, поверх якої виднілась воскова Січова печать. Протягнувши згорток хлопцю він промовив:
   - Твій рекомендувальний лист - пропуск на Хортицю. Перед тим як будеш відправлятись, зайдеш іще до мене, я підготовлю деякі папери котрі потрібно доставити тамтешньому писареві. І Велет, нарешті згадав, приходив хлопчина, тебе шукав. Здається щось термінове, казав що Кореля хоче тебе бачити.
   Серце хлопця йокнуло. Осавулу навряд чи могли доповісти про те хлопець пройшов випробування. А отже цей виклик був зумовлений чимось іншим. Після своєї першої розмови із січовим старшиною, вони хоч і бачились на вулиці час від часу а от спілкувались тільки двічі. Та й то як, парою слів перемовились. Осавул добре тримав своє слово, та як тільки в нього з'являлись відомості про Сеньківку одразу ж повідомляв про неї хлопця. Зазвичай він присилав когось із парочки своїх підопічних, бо ж сам вільного часу мав небагато.
   До цього часу новини завжди були хорошими. Ніяких нових нападів чи ще чогось непередбачуваного там не відбувалось. Ящери більше не з'являлись, і з Оленкою теж все було добре. І от сьогодні Кореля захотів побачитись із Велетом самостійно. Про що це може значити як не про погані новини!
   Із дому писаря його наче вітром здуло. Навіть не звернув уваги що забувся там свою шапку. На одному подиху молодий ворожбит добіг до потрібного будинку. На вході його перепинив один із учнів старого.
   - Добре що ти з'явився! А то я вже мав йти за паном Микитою. А ти ж знаєш що він не дуже любить коли його відволікають.
   - Що сталось? - переводячи подих запитав він.
   - Та прибули якісь поважні гості, от по тебе і послали.
   - Стривай, які ще гості? І до чого тут я?
   - Не знаю хто такі, - знизав плечима джура. - Виглядають дивно, то певно десь здалеку. Мови нашої не знають, та говорять на гішпанській. Тому й тебе шукали.
   Велет зітхнув з полегшенням. Наче гора з плеч упала, і зрозумівши це хлопець вирішив що просто мусить навідатись додому. Хортиця зачекає. Нікуди не дінеться таємничий найбільший острів Дніпра, а от із сестрою варто зустрітись. Помиритись врешті решт. Варто було визнати що ця розлука змусила його передивитись своє відношення до Оленки. Тут в товаристві новиків, в просторому курені де завжди було шумно та весело, він почував себе самотнім та покинутим. Велет усе життя прожив поруч із сестрою. І от так в одну мить на нервах надірвавши цей тонкий зв'язок між ними, хлопець чітко відчув себе сиротою.
   За ці півроку вони обмінялись дещо сухими та невпевненими листами, тай годі. Не те спілкування котрого прагнув хлопець. Він і до цього планував повернутись, а тепер просто остаточно впевнився думкою що не зможе спокійно спати якщо особисто не побачиться з сестрою.
   Кивнув власним думкам він почав планувати свої подальші кроки. Посеред зими дорога виявиться важкою та довгою, але він впорається. Помириться з Оленою, навідається до Зоряна, побуде в Сеньківці до весни а вже потім вирушить на Хортицю.
   За час поки ворожбит перебував у світі власних думок, джура привів його до дому Січового отамана. Раніше він уже був всередині. Наприкінці осені виявили що одне із вікон в будинку "з'їла міль". От він у компанії тесляра і майстрував нове вікно. Працювали швидко, бо надворі погода стояла прохолодна, але роздивитись помешкання зсередини Велет устиг.
   Будинок був великим, навіть занадто. І спочатку хлопець не розумів навіщо було будувати такі хороми. Справді, на фоні невеличких будиночків іншої козацької старшини, цей виглядав як справжнісінькі хороми. Та опинившись всередині, він зрозумів що там мешкає далеко не тільки один отоман. Його помешкання часто виступало в ролі гостинного двору. Усі поважні особи зупинялись саме в ньому. Наприклад Ліканія якщо пригадати теж мешкала тут. Якщо подумати було б негарно селити іноземних послів в якомусь із просторих куренів. Якщо козаки до того звичні, то комусь незнайомому із їх звичаями було б дико спати умовно кажучи в одній кімнаті, та на одному ліжку із сотнею галасливих людей.
   Всередині за ці декілька місяців нічого не помінялось. Гарно освітлені кімнати були по багатому вбрані, але не кричали всім і кожному про свою пишність. Для якихось королів це житло могло б здатись жах яким аскетичним, але Велету подобалось що він відчував себе тут мов у дома. Не боявся ступити брудним чоботом по дорогому персидському килиму, чи ненароком зачепити столітню китайську вазу.
   Зазвичай гостей приймали у спеціальному залі - великій світлій кімнаті, оздоблення котрої кожного разу трішки змінювали, беручи до уваги в першу чергу традиції дипломатичної служби країни з якої прибув посол.
   Цього разу посеред кімнати стояв низенький стіл, біля котрого замість стільців були розставлені м'які подушки. Велет не був знавцем чужих традицій, та потрібно було бути сліпим і глухим аби не знати що саме таке застілля полюблять в мусульманській частині світу. Дивно, джура говорив що гості десь із здалеку, не міг же він не впізнати мусульман у себе під носом?
   За дальньою від входу частиною стола, по турецьки зігнувши ноги, сиділа майже уся присутня на Орлиці козацька старшина. Певно тільки пана писаря і не вистачало, та він не любив таких от зібрань. Зазвичай посилав замість себе котрогось із учнів, а сам приходив тільки у виключних випадках.
   - Пане, як і наказували я привів Котика, - тим часом промовив джура до осавула.
   Драк пропустив своє прізвисько поміж вух. Хоч і було образливо, але він давно звик. Насправді не таке вже й погане найменування, якщо подумати. Трапляються й набагато гірші. Єдине що псувало йому настрій з самого початку як його почали так прозивати, так це те що він сам був у тому винним. Якби його так при свідках назвала Ліка, то хлопець почував би себе не таким ображеним. Вірніше він мав би на кого сердитись.
   А як вже усе добре починалось! Хлопець зо два місяці проходив так і не отримавши прізвиська. Щастило не потрапляти у якісь кумедні ситуації, та не давати будь яких інших приводів. Та подібне не могло продовжуватись довго. Рано чи пізно ситуація мала зламатись. Того вечора він разом із іншими джурами сидів біля багаття слухав та сам травив байки. І смикнуло його за язик почати ту розповідь про знайомство із нявкою. Хоч кішка вже давненько покинула Січ але інтерес до такої дивовижі і не думав зникати. Певно саме тому його і розпитували. Всі бачили як вони разом прийшли до Орлиці. Знали що вони товаришують.
   Він розповідав цю історію не перший раз але до того вечора мав щастя не розпукати язика. Та тут ситий після обіду він занадто розслабився і усім розказав як його прозвала клята ербі. З того дня й повелось. Всі почали звати його Котиком. Добре що хоча б разом із іменем прізвисько трішки змінювали, для милозвучності. Так він іменувався не інакше як Велет Кіт.
   - Якраз вчасно, дякую, можеш йти, - кивнув старий чоловік, мазнувши по ворожбиту водянистим поглядом. - Знаю хлопче що ти уже пройшов своє випробування, але бачиш як воно сталось. Нам конче потрібен перекладач, тож прошу тебе затриматись ще на кілька днів.
   - Гаразд, пане, - неохоче буркнув хлопчина.
   Він чудово розумів що поки просять потрібно погоджуватись. Бо як скажеш "ні" той наказати можуть, а там вже змушений будеш підкорятись. Це півроку тому назад він міг сперечатись зі Стилою, а зараз все змінилось. Так сьогодні, отримавши пропуск до Хортиці він перестав бути джурою, та став повноправним козаком. Але ж це не означає що варто показувати свій гонор.
   Кореля кивнув на сусідню подушку і Велет усівся поруч із осавулом.
   - Що за гості? - запитав він.
   - Важко сказати, розмовляють на іспанській, але видно що то не їх рідна мова. Певно вони десь із...
   Старий замов на півслові. Двері відчинились і до кімнати увійшли чужоземні гості. Їх було четверо. Середнього росту, як мінімум на півголови менші аніж середній козак. Всі вони були смуглявими, під яким кутом шкіра навіть виблискувала червоним відтінком. Чоловіки мали високі вилиці. Їхні великі немовби зламані носи одразу впадали в вічі. Довге, нижче пліч волосся у них було чорним як крило у ворона, а очі вони тримали постійно прижмуреними, майже закритими.
   Єдина поміж чоловіків жінка, чи то була ще дівчина судячи з усього, мала ще нижчий зріст. Її довге волосся, переплетене у десятки тонких косичок, якимось дивним чином складалось у високу незвичну зачіску. Спершу Велет навіть прийняв їх за якийсь дивний вид шапки. Її зовнішність теж вражала та дивувала. Вона певно була красивою, але ця краса була незвичною, дивлячись на неї не можна було не захоплюватись, але в той же час закрадалось питання - а нащо було так сильно малюватись?!
   Шия, підборіддя і високий лоб дівчини були викрашені у яскраво червоний колір! Так ніби вона акуратно вимазалась у крові!
   Варто зазначити також що дівчина несла на собі велику кількість прикрас. Просто надмінну. Масивне різнокольорове намисто на шиї, відкриті руки обвішані якимись стрічками та браслетами, великі круглі сережки звисали майже на самі плечі, та помітно обтяжували вуха. Хоча якщо глянути на чоловіків то в них нижня частина вух взагалі зіяла дірками через котрі можна пальця просунути! В декого із них в ці дірки були вставленні, дивні прикраси зі звисаючим донизу пір'ям.
   Драк знову перевів погляд на дівчину. Вона йшла по центру їхньої процесії. Довге, плаття яке тим не менш залишало руки та плечі повністю відкритими тягнулось по підлозі. Хлопець помітив що під нижньою губою у неї блистіла на світлі металева кулька. Він нахмурився не розуміючи як вона там тримається.
   "Тільки не говоріть що вона губу проколола!" - подумки прошептав Котик.
   - Вітаю вас на території Орлицької Січі, - підвівшись із подушки промовив отаман.
   Кореля штурхнув хлопця під столом і той, отямившись, швидко переклав привітання. Дівчина до цього дивилась на отамана, та коли заговорив Велет, перевела погляд на юнака. Він звернув увагу на дивний, трішки вузький виріз її темних очей. Дівчина заговорила до нього, та він ніби пропустив це поміж вух, і січовий осавул змушений був знову штурхнути хлопця під столом.
   - В-вона каже, щ-що вдячна за щирий прийом.
   - Ми не знаємо ваших традицій, тому просимо пробачення за оформлення цього залу.
   Дівчина зніяковіла, не розуміючи певно що має на увазі пан отаман, тому Велет в декількох словах розповів їй про традицію вбирання зали. Вона вдячно кивнула та відповіла що не бачить нічого страшного у тому аби сидіти на подушках.
   Коли гості всідались стало зрозуміло що до подібного вони незвичні, але ніхто нічого не сказав.
   - Отож, будь ласка, розкажіть з яких країв ви прибули до нас, - попросив отаман.
   Гостя кивнула, та легенько кахикнувши, почала свою розповідь.
   - Кхм... вона каже що вони прибули із далекого міста Майяпан, - почав переводити хлопець.
   Розповідь дівчини виявилась досить довгою. Насправді вона розповіла не так вже й багато цікавого, якщо подумати. Вся справа полягала в тому що вона сама знала іспанську не надто добре. Десь на рівні Велета, а можливо ще гірше. Дівчина часто запиналась, підбираючи потрібні слова та словосполучення. В свою чергу Велет також не був майстром швидкого перекладу, і теж нерідко запинався, намагаючись зрозуміти що вона мала на увазі.
   Отож якщо підсумувати все нею сказане то виходило якось так.
   Чужинці прибули справді із такої далечіні що важко було навіть уявити. Вони пішки подолали шлях аж від самих західних берегів Іспанії, та навіть так то не була початкова точка їхнього маршруту. Вони прибули із-за великого Атлантичного океану, прямісінько з іншого континенту!
   Їхній народ називався майя. Було дивно це чути але вони не мали власної країни, чи то пак в них не існувало централізованої влади. По суті всі майя мешкали в окремих містах-державах. Нерідко вони воювали одне з одним, та досить нечасто були готові об'єднатись між собою заради того аби протистояти загальному ворогу. З такими звичаями та традиціями іспанці, що вже більше двох століть активно колонізували береги їхнього континенту давно би не завоювали усіх майя, якби не одна вагома обставина.
   Магія.
   Майя активно практикували магію, і як сказала дівчина під напором ворога ставали тільки сильнішими. Він не зрозумів як таке можливо, але майя наголосила на тому що якби не це то кам'яні стіни Майяпану давно би вже упали під натиском "жалючих трубок", конкістадорів. Волею-неволею, та обломивши піки об мури міст-держав, іспанські завойовники, були вимушені припинити воєнну кампанію та почати налагоджувати нормальні стосунки. Хоч це протистояння і відняло десятки якщо не тисячі життів, але усвідомлення його даремності прийшло до іспанців не так давно.
   Велета здивувало те як швидко в першу чергу самі майя пішли на зустріч завойовникам. Ну справді, декілька століть боротись проти ворога не покладаючи зусиль, а потім за якихось п'ять-шість років забути старі образи! Та дівчина про це не обмовилась, певно не вважала цей момент таким важливим. Він же не став запитувати, так як тут і зараз був всього лиш перекладачем.
   Як би там не було але війна між майя та Іспанією закінчилась. Більш того, досить швидко вони почали налагоджувати дипломатичні зв'язки. І місто Майяпан було одним із перших котре погодилось обмінятись послами.
   Дівчина котра представилась як Шумен, перебувала у складі посольства, але вона разом із невеличкою групкою майя не залишилась в Іспанії а вирушила у довгу мандрівку світом.
   - Тобто ви налагоджуєте зв'язки із представниками інших народів? - запитав отаман.
   Велет переклав. Дівчина якось не дуже певно кивнула. Відкрила було рота але так і завмерла. Хлопець теж відчув щось дивне, хоча не відчув а скоріше побачив. Зелене око спалахнуло гострим болем що швидко минув, і Драк побачив примарну фігуру що нависла над дівчиною. Один із супроводжуючих Шумен чоловіків, той що здавався найстаршим серед них щось нахмурився та щось коротко гаркнув до неї. Мова була незрозумілою. Постать що мов би була зіткана із диму нахилилась ближче до дівчини, впилась тонкими руками в оголені плечі майя.
   - Не знаю що ви робите, - хмуро промовив Кореля трішки подавшись вперед, - та краще вам припинити. Це не місця для ворожби.
   Почувши переклад хлопця дівчина через силу посміхнулась та підняла руки долонями вперед. Щось сказала тому старому, він хмикнув, повів рукою, і димний силует відстав від дівчини поплив до старшого майя та заховався всередині одного із кістяних амулетів що звисав з його шиї.
   Дівчина ледь ворушачи блідими губами, поспішила роз'яснити ситуацію. Виявляється, відносно недавно вони втратили свого перекладача. Наскільки зрозумів Велет це сталось в бою, та подробиць Шумен не озвучила. Окрім нього вона єдина хто більш-менш володів іспанською, інші знали від сили декілька слів. Хоч формально лідером їхньої четвірки був старий майя, обвішаний кістяними амулетами, та розмову на себе мусила брати його підлегла. От шаман Ах-Куй, як вона його назвала, і нервував.
   Січовий отаман кинув швидкий погляд на Корелю, старець безтурботно пожав плечами та запитав:
   - Так яка ви говорите ціль вашої мандрівки?
   Вислухавши питання, Шумен скоса зиркнула на свого шамана, та дала коротку відповідь.
   - Вони шукають... єм, Великого Змія, - перевів молодий ворожбит.
  

***

  
   Велет любив поніжитись у ліжку. Але коли ти живеш у воєнній общині, то мусиш підкорятися загальноприйнятим правилам. Козаки вставали рано, а коли приходила їхня черга кашоварити то ще раніше. Нажаль, сьогодні був якраз такий день. Уставши самим першим він потягнувся на своєму місці та пішов на вихід із куреня. Вмивання снігом - те ще задоволення але після нього ти точно не захочеш більше спати. Сховатися під теплу ковдру ще й як, а от спати точно не зможеш.  
   Через декілька хвилин із куреня вискочили Велетові товариші по кухні. Нагодувати сотню чоловіків не так просто і тут один кухар точно не справиться. Ворожбит ніколи не вважав себе видатним поваром і тому частіше за все брався за якусь підсобну роботу. Картоплі почистити, дров принести, за вогнем слідкувати - ось це було йому під силу. Тому і цього разу повернувшись до куреня, він рішуче взявся за ножа одною рукою і за мерзлу рибину іншою.
   Він чистив мабуть десяту рибину коли двері до помешкання відчинились, відвідувач не зміг втримати двері, різкий порив вітру потягнув їх за собою та гучно гаркну по стіні. Велет повернувши голову неуважно обійшовся с ножом і порізав собі руку. Не смертельно, звісно, але неприємно так точно.
   - Привіт, хлопці, - ніяково чухаючи голову кивнув вчорашній джура січового осавула усім присутнім. Підсліпувато пройшовся поглядом по сінях куреня, та нарешті побачив ворожбита. - О, Велет ти тут, а я по тебе.
   - Знову потрібний перекладач? От же ж потрібно було їм припертися так вчасно? Прийшли б на день пізніше...
   - Годі скаржитись, - буркнув стоячий біля здорового котла повар. - Біжи вдягайся, та розбуди замість себе когось іншого. Негоже затримувати сніданок.
   Велет кивнув, та сполоскавши руки пішов збиратись. Поранену руку перев'язав клаптиком тканини. Натягнув на шию амулет із ритуалом, вдягнувся та вийшов до хлопчини що грівся в теплих сінях. Як і вчора він повів його до будинку отамана, але на цей раз не до прийомного залу, а до гостьових кімнат. Шумен уже чекала на нього.
   - Добре що ти прийшов, - із акцентом промовила вона на іспанській. - Я вже уся знітилась в цій кімнаті.
   - Якщо тебе щось не влаштовує в оздобленні, то просто скажи і ми зробимо усе аби це виправити, - ніяковіючи промовив Котик.
   Майя сьогодні була ще красивішою ніж вчора. Вона змила червону краску із шиї та лоба і тепер виглядала не так чудернацько. Погляд постійно зупинявся тільки на металевій кульці під її нижньою губою.
   - Ні ти не так зрозумів! - поспішила запевнити його іноземка. - Я просто не люблю довго сидіти в приміщенні. Хочу на вулицю. Зіставиш мені компанію?
   - Звісно, - тільки встиг кивнути Велет.
   - Тоді зачекай, я швидко! - випалила вона і сховалась в кімнаті захлопнувши двері перед самісіньким його носом.
   Корелів джура, що все ще стирчав поруч підсунувся ближче та пошепки запитав:
   - Чого вона хоче, га?
   - Гуляти, на вулицю, - хмикнув Драк.
   - Ах он воно що! А то ж її ніхто не розуміє, а вона з самого ранку щось лопоче. Слухай, ти покажеш їй тут усе що вона захоче, добре? А я побіжу розповім усе вчителю, та згодом вас найду.
   Велет потер перенісся, але кивнув. Здається ці декілька днів пройдуть не так вже й швидко як його втішав Кореля.
   Шумен досить швидко зібралась, хлопець навіть не встиг заскучати, як двері знову відкрились та на порозі з'явилась закутана в зимній одяг дівчина. Вона певно накинула на себе все що в неї було. Така мерзлячка? Картина була настільки кумедною, що Велет ледве стримав усмішку. Не хотілось би ненароком образити гостю, а маючи туманне знання звичаїв її батьківщини, будь що могло викликати невдоволення. Кореля вчора вечором, коли офіційна зустріч закінчилась та майя повернулись до своїх кімнат, особливо наголошував на цьому, та просив хлопця вести себе максимально стримано.
   - Ну що, ходімо? - збуджено запитала Шумен, схожа у цьому вбранні на готового до зимівлі медведика.
   - Твої друзі не йдуть з нами? - перепитав ворожбит, відходячи трішки вбік та пропускаючи дівчину вперед себе.
   - Навряд чи їх витягнеш на вулицю таким холодом та без вагомої причини.
   - У тебе на батьківщині немає таких холодних зим? - зробив припущення Драк.
   - Так! - різко кивнула вона. - У нас із цим все набагато краще. Звісно бувають холодні носі, але зазвичай жінки ходять в одному лиш платті, а чоловіки взагалі обходяться тільки еш, - останнє слово велет не зрозумів, здається воно не належало до іспанської. Шумен трішки наморщила лоба і нарешті знайшла підходящий аналог, - ну це така пов'язка на стегнах.
   - Весь час? - здивувався Велет. - Тобто в вас там вічне літо?
   - Мабуть, - знову нахмурившись промовила дівчина. - Так літо, завжди. І немає снігу! Просто не уявляю як ви можете жити в такому жахливому місці! Жах!
   Драк в свою чергу не уявляв як можна мешкати в місцині де на небі постійно висить пекуче літнє сонце. Козаки працюючи без сорочок, звично загоряли за декілька місяців настільки що ставали чорними як не кожний чорт може похвастатись. А що ж було б якби подібне літо не закінчувалось? Та певно зовсім згоріли би! Тепер смаглявий, з червоним відтінком колір шкіри майя отримував деяке пояснення.
   Удвох вони швидко вийшли на вулицю, і Шумен закуталась у хустинку так що тільки один ніс і стирчав. Екскурсія видалась короткою та не сказати що цікавою. На Орлиці, окрім храму, більше й не було що показувати. Тому погулявши трішки на морозі Велет відвів дівчину до церкви. Всередині високої споруди стояв характерний аромат храмових пахощів.
   Шумен зацікавлено розглядала ікони, розписи на стінах та інші обов'язкові елементи. Більше всього часу вона затримувалась біля різних позолочених чи золотих речей, як то підсвічники та інше. Церква в цей час пустувала, Драк сподівався що скоро іноземці набридне, і вони покинуть це місце. Та де там, через декілька хвилин до них вийшов священник. Чоловік високий, та тілом не обділений. Бачив якось Велет як той скинувши рясу, таскав повалені стволи дерев, м'язи так і переливалися під блідою шкірою. Чоловік глянув на Велета та нахмурився. Хоч і швидко взяв себе в руки і сховав невдоволення за густою бородою, але хлопець встиг помітити тінь що промайнула на лиці священника.
   Не сказати що Драк бачив багато священнослужителів, але всі ті з ким він був знайомий без виключення, насторожено ставились як до нього так і до інших характерників. Сам хлопець теж мав не зовсім чіткі та зрозумілі відносини та погляди на церкву. Він вірив у Християнського бога. Віт якось провів цілий урок присвячений різним божествам. Знахар постарався максимально чітко донести до своїх учнів думку про те що боги реально існують, і жартувати з ними не можна. Навіть якщо більшість із них давно покинула їхній світ, померла чи ж бо то просто вирушила кудись... хто б знав куди. Навіть так накликати на себе їхній гнів міг тільки останній йолоп! Ну або людина котра знає що робить.
   Тому Велет намагався ніколи не сваритись із священниками. Але й вибудувати із ними грані відносини теж не вдавалось. Важко відкрити свою душу людині котра дивиться на тебе вовком.
   В Орлицькому храму хлопець до прикладу був усього один раз - коли складав присягу на вірність товариству. І от сьогодні довелось завітати знову. Кіт уже був і не радий що привів сюди Шумен. Дівчину цікавило буквально усе про релігію козаків. Вона, з допомогою перекладача розпитувала священника щонайменше з годину. Певно то була сама довга розмова хлопця із служителем церкви.
  
   Після того як вони нарешті покинули храм, Шумен попросила хлопця про допомогу.
   - Велет, тут така справа. Здається вчора я десь загубила одну річ. Тільки не знаю де саме. Свою кімнату всю верх дном перерила та нічого, - майя ледь не плакала
   Молодий ворожбит не зміг стримати посмішки. Звісно, як він одразу не здогадався?
   - Ця річ, це браслет, так? - запитав він.
   - Т-так, але звідки ти знаєш? - здивувалась Шумен.
   Парубок не відповів, замість того вхопив дівчину за одягнену в рукавицю руку та повів у одному йому відомому напрямку. Декілька хвилин ходу по притоптаному снігу, і от вони стоять біля стовпів із загубленими речами.
   - Оцей? - запитав хлопець, відв'язавши масивну прикрасу від мотузки та вручивши ту дівчині.
   - Так! Це саме він! Але як ти зрозумів?!
   Велет розповів Шумен про цей козацький звичай, та повідомив що будь яку загублену річ краще починати шукати саме тут.
   - Значить ти бачив його як проходив повз, так? Тому і знав що я загубила саме браслет, - дівчина вказала на інші стовпи, з яких звисали пусті мотузки. Очевидно останнім часом ніхто нічого більше не губив.
   Хлопець відкрив було рот аби заперечити, сказати що це він сам його знайшов, але натомість просто кивнув. Як говорив Віт, в таких випадках краще перекладати відповідальність на когось іншого, а то люди звикнуть що ти їм допомагаєш і почнуть лізти на голову. Не те щоб Драк цілком погоджувався із такими думками але краще бути скромним, чим живити власну пиху такими дрібницями.
   - Дякую! - щиро вимовила іноземка, ховаючи прикрасу за пазуху. - Цей браслет дуже важливий для мене, і якби я втратила його остаточно то... - вона на мить запнулась, роззирнулась довкола, та продовжила куди як тихіше. - Ах-Куй був би не в захваті.
   Ворожбит нахмурився, та й собі покрутив головою. Начебто ніхто не слідкує. Хоча. Хлопець на мить прикрив очі, постояв так налаштовуючись, а потім відкрив тільки праве око. Майже нічого не змінилось окрім того що за декілька кроків від Шумен, прямо у повітрі плавала вже знайома примарна фігура. Велет розумів що Кореля буде не в захваті, і що так робити неможна, але цього разу гору взяли емоції.
   - Ходімо, - вхопивши Шумен за руку, і потягнувши за собою додав: - Хочу показати тобі ще одне місце.
   Та не пручалась, і досить швидко вони дістались дому січового писаря. Не стукаючи парубок зайшов до середини. Випустив руку дівчини, та заглянув до робочого кабінету.
   - Пане Микито, можна я у вас трішки погостюю?
   - Головне не заважай, я пишу важливого листа, - навіть не піднявши голову промовив той.
   - Дякую!
   - Йди вже собі.
   Парубок завів гостю до кімнати писаря, зігнувся біля грубки, розгорнув жар та підкинув у середину декілька нових полінець. Шумен розвязала хустку та озирнулась. Її погляд зупинився на ліжку.
   - Щ-що ти хочеш робити? - запитала вона відчуваючи як палають щоки. - Н-навіщо ти привів мене сюди?
   Велет глянув на дівчину помітив її погляд що застиг на ліжкутай, та зрозумів хід її думок. Цілу хвилину він намагався взяти себе в руки та опанувати думки.
   - Ти мені звісно подобаєшся, - нарешті промовив він. - Та це не те про що ти могла собі подумати.
   - Правда? - дівчина здається змогла швидше подолати приступ паніки, та відкинути перші, вочевидь невірні думки у сторону. мабуть саме тому вона дивилась на Драка лукавим поглядом з хитринкою.
   - Саме так, - кивнув він та ховаючись від її погляду відійшов до шафи, відчинив дверцята та трішки пошарудівши там нарешті витягнув пакетик із сіллю.
   - Так що ти робиш? - запитала майя коли юнак присів та почав скачувати килим.
   Хлопець не відповів. Не хотів відволікатись. Замість того він зачерпнув в жменю трішки солі та почав розсипати її по підлозі тоненькою лінією. З його губ майже беззвучно зривались слова замовляння. За декілька хвилин він обережно зімкнув лінію із насипаної солі перетворивши її у коло. Одночасно із цим останнє слово замовляння зірвалось з губ хлопця.
   - От тепер він не повинен нас ні бачити ні чути, - задоволено промовив Котик встаючи на ноги.
   - Хто? - незрозуміла дівчина.
   - Тобі краще знати. Ручний дух того старого шамана, певно, - хлопець поглянув довкола та кивнув сам собі. - Точно не бачить. Он як біситься, літає довкола!
   Очі майя розширились від подиву.
   - Ти справді зробив це? Але чому?
   - Мені здалось що ти не в захваті від цього нагляду. Та й учора пам'ятаєш, він зробив тобі боляче. От я й огородив нас захисним колом. Не варто було?
   Закінчення фрази Велет промовляв уже не так впевнено. Він раптом зрозумів по суті ця витівка нічого не змінить. Ну так, побуде Шумен півгодини без нагляду зі сторони шамана, а далі що? Все повернеться на свої місця. Та самій дівчині цього виявилось більше аніж потрібно.
   - Дякую! - вигукнула вона, підскочивши до хлопця та міцно охопивши його руками.
   - Дрібниці, - чудом зберігши рівновагу промовив він. - Головне за межі кола не ступати.
   - Ти не розумієш! Стільки місяців в дорозі, і ось нарешті я можу поговорити з кимось не добираючи слів! Розказати всю правду!
   - Стривай, про що ти?
   - Точно, часу обмаль а історія довга, - майя відсторонилась та швидко затараторила. Велет ледве розумів що вона каже. Вона й так говорила з акцентом, а тут взагалі можна було розібрати добре якщо тільки кожне третє слово. Проте хлопець зрозумів саме основне.
   Кожне місто майя мало свого бога-покровителя. Майяпан захищав не якийсь там божок другого ґатунку. О, ні! Місто захищав один із двох основних богів майя, той що за їхньою міфологією створив світ. Пірнатий змій - Кукулькан! Здавалось би цьому тільки радіти потрібно. Такий іменитий та сильний покровитель. Жителі міста теж так вважали аж поки їхній бог не помер. Велету було важко це зрозуміти але Шумен здається не брехала коли сказала що смерть бога-покровителя це вирок і для міста котре той захищав. Найближчі сусіди дізнавшись про загибель Кукулькана, зробили б усе аби зрівняти Майяпан із землею.
   Серед жителів міста почалась паніка. Жреці Пірнатого Змія вирішили не віддавати власне життя ворогам, замість того почались приготовлення до масового жертвоприношення. Вони почали із сім'ї правителів міста, на жертвенній піраміді були вирізані майже усі представники давнього роду Коком. І коли залишилась найменша дочка вождя, кров її родичів пробудила в дівчинці смертний дух Пірнатого. Так на світ з'явилось пророцтво про нового Змія.
   Було сказано що рано чи пізно але дочка міста мандруючи світом знайде іншого великого Змія. Голодний та спраглий він не послухає нещасну дівчину, та проковтне її. Коли його безмежний голод втамується, Змій вислухає тих майя що будуть супроводжувати дочку міста, та погодиться прихистити жителів проклятого Майяпан під своїм могутнім крилом.
   Остання дочка роду Коком стала першою кого жреці відправили на пошуки нового Змія. Тринадцять років вона блукала світом, але так і не змогла натрапити на лігво захисника. Коли вона повернулась додому нізчим, жерці вирішили що вона стала занадто старою, її тіло більше не зможе втамувати голод покровителя. Дівчину чи то пак уже жінку принесли у жертву, а замість неї обрали іншу дочку. Цикл змінювався циклом, проходили десятиліття уже минуло століття, і нарешті роль закуски випала на плечі молодої дівчини на ім'я Шумен.
  
  
   - Тепер зрозуміло чому вчора ти так неохоче говорила про мету вашої подорожі.
   Коли Шумен вчора згадала змія та ще промовила це слово так значуще, з великої літери, козацька старшина певно невірно її сприйняла. У сприйнятті жителів Гетьманщини, Змії - то такі собі представники демонічного роду, нечиста сила. Майя же під цим словом певно більше розуміли свого бога-покровителя. Вчора вони так і не змогли знайти спільну мову, а от тепер все стає зрозумілим.
   - Мені просто не можна розповідати цю легенду. Якби наш перекладач не загинув, мені б навіть слова ніхто вставити не дав. Так, я б сиділа по центрі процесії, на самому почесному місці, але не більше.
   - У вас дуже жорстокі звичаї, - хмуро пробурчав Велет. - Дай вгадаю. Тебе вибрали в жертву Змію через те що за тебе немає кому заступитись?
   - Чому-це? - здивувалася Шумен. - Щоб ти знав я з досить поважного, та знаного роду походжу, а мій вчитель, Ах-Вабі, один із самих сильних магів крові нашого та десятка сусідніх міст!
   - Справді? - не повірив хлопець. - То чому вони не зробили нічого аби тебе захистити?
   - У нас так не прийнято, - хитнувши головою. - Гості із дальніх країв, ті ж самі іспанці, звинувачують нас у надмірній кровожерливості, і у жертвоприношеннях, але частка нашої культури. Якщо в же наші жреці вважають що потрібно принести жертву, то жереб кидається серед усіх жителів міста. Неважливо, багаті твої батьки, чи бідні. Чи ти син вождя, чи найнікчемніший із волоцюг.
   - Ти говориш так ніби тобі подобається подібне. Не хочу здатися жорстоким але, дозволь нагадати, що тебе по суті теж обрали у жертву.
   - Так, я не в захваті від цього, але не хочу звинувачувати тих хто вказав на мене. Жреці ніколи не діють упереджено. Кого я можу звинувачувати так це долю, більш нікого.
   - Долю кажеш? - хмикнув хлопець, згадавши почившого Віта. - І ти готова скоритись їй?
   - Якби я остаточно втратила надію, то б не говорила зараз з тобою, та не розповідала б усього цього.
   - Справедливо. Значить в тебе є якийсь план?
   - Не сказала що це можна назвати планом, але я чула що у вас на Січі будь хто може попросити притулку. Незалежно від минулого, та навіть статі. Скажи, це справді так? Чутки не брешуть.
   - Ні, - не роздумуючи випалив хлопець, та ледь не прикусив язика.
   Ця істина справді широко декламується. Але впродовж останніх десятиліть вимоги до кандидатів стали більш жорсткими. Драк чудово розумів, що січовій старшині буде не просто прийняти рішення щодо Шумен. Все ж хто хоче сваритись із іноземною державою, навіть якщо вона представляє собою єдине місто, та знаходиться за тридевят земель.  
   - Тоді я офіційно прошу притулку. Будь ласка передай мої слова тим хто приймає рішення.
   - Гаразд, - не надто охоче відповів парубок. Сказати то він скаже, все рівно Кореля змусить його дослівно переповісти цю розмову. Тут вже хочеш не хочеш а муситимеш.
   - Послухай, Велет, я розумію що це все дуже складно. І заради мене ніхто би не став би подібного робити. Але... ти огородив нас від духів шамана, і я бачу що зробив це не за чиїмось наказом. Можливо доля в твоєму лиці повернулась до мене обличчям, і я не хочу прогавити свій шанс. Тому, будь ласка, перекажи своєму отаману, вірно? Так от скажи йому що я готова на все заради цього. На все, розумієш?
   - Зроблю все що в моїх силах, - опустивши голову промовив хлопець.
   - Дякую, Велете, - щиро посміхнулась майя. - Тоді нам час йти, а то Ах-Куй там зараз шаленіє.
   Покритий татуюваннями з голови о ніг, старий шаман дійсно зустрів їх буквально на порозі дому отамана. Свій поганий настрій він не боявся показувати іншим, та що головне зривати його на Шумен. Він кричав, та щось запитував, дівчина вгнула голову та навіть не намагалась виправдовуватись. Трійко примарних духів літало навколо них. Вони теж здавались невдоволеними, кружляли, гуділи без зупину, та обдавали людей якимось неприроднім холодом. Велет ледве стримувався аби не дати волю зеленому оку, та не спалити їх. Давно б це зробив, але мав цілих дві причини проти. Перша полягала в тому що це навряд чи загасило конфлікт. На якийсь короткий строк, мабуть так, але після цього майя скоріше за все просто покинули б Січ. А цього допускати він не міг. Принаймні декілька днів він має виграти.
   Друга ж причина полягала в тому що хлопець хоч і навчився самостійно користуватись можливостями подарованого Вітом ока, але відверто кажучи, слухалось воно його далеко не завжди і часто не так як би він того хотів. Парубок боявся що ненароком може спалити не тільки злих примар, але й половину будинку разом із його мешканцями.
   Ситуацію врятував Кореля. Осавул зумів згладити кути, та трішки заспокоїти свого далекого колегу-чарівника. Делегацію майя повели чи то снідати чи обідати, а старий ворожбит притримавши Драка за руку, одразу ж почав розпитувати. Велет навіть відчув деяке полегшення коли переповів начальству недавню розмову із завідомо приреченою дівчиною. Він справді зробив усе що було в його скромних силах, аби впевнити Корелю у тому що Шумен потрібно врятувати. Дива тієї ж миті не сталось, як і очікував хлопчина старий осавул узяв час на те аби подумати та узгодити таке важливе питання із іншою козацькою старшиною.
   Велет ж повернувся до іноземців, та продовжив виконувати роль перекладача.
  
   ***
  
   Члени козацької старшини від вчорашнього дня ходили збудженими. Орлиця часто приймала поважних гостей та навіть послів, та роль Січі завжди була більш показовою. Нечасто їм доводилось примати важливі рішення що могли вплинути на всю країну. Проте вчорашні гості, з-за далекого океану, вимагали саме такої, рішучої та миттєвої реакції. Вірніше кажучи одна з них вимагала.
   - Я не можу приймати такого рішення в односторонньому порядку, - мотнуши головую зі сторони в сторону, промовив січовий отаман. - Навіть у двох із тобою у нас немає такої влади.
   Кореля тільки мовчки кивнув, прикривши очі, старий чаклун гадав важку думку. Інша частина старшини, вже висловила свою думку, та ніхто із козаків не ризикував гнути свою лінію далі. Вони розуміли що це справді поза межами їх відповідальності.
   - Добре було б перекласти цю проблему на плечі Четвертого, але ж із ним зараз не зв'яжешся, - нарешті промовив осавул. - Виносити це все на розгляд полковницької ради - довго та небезпечно. Я пропоную тобі, Юрчику, скористатись своїм правом, та порадитись із товаришами отаманами.
   Означений Юрко, подумки скривився. Він уже третій раз підряд обирався Орлицьким отаманом, і майже відвик що хтось може от так от просто обізвати його "Юрчиком". Ніби він не дорослий, майже повністю сивий чоловік, а десятирічне дитятко! Проте Кореля міг дозволити собі таку поведінку. Якщо чутки хоч на десяту частку співпадають із дійсністю, то в порівнянні з осавулом Юрій справді ще дитина. Кажуть старий народився ще до того як Гетьманщина стала державою! Хоч він уже давно відійшов від активних справ, та все ще допомагає товариству на "сидячій" посаді.
   Юрій дістав відкрив маленьку дерев'яну скриньку та обережно витяг на світ двійко сріблястих предметів. Один являв собою мініатюрний гарно оздоблений дзвіночок, інший мав вигляд старого дзеркальця овальної форми із ручкою. Чоловік мов би знав що вони знадобляться, від учора з собою скриньку носив. Кумедно, але Орлицький отаман не мав абсолютно ніякого таланту до ворожбитства. Та інколи його і непотрібно.
   Отаман струснув дзвіночком, та відклавши його на мить протер дзеркальце відрізком шовкової тканини. Довелось трішки почекати, та невдовзі дзеркальце потемніло і на ньому проявився образ чиєїсь голови. Зображення мало вигляд схематичний, ніби хтось грубо але професійно намалював людське обличчя. Слідом обізвався сиротливо стоячий дзвіночок. Юрій швидко розповів своїм колегам ситуацію та попросив висловити свою думку.
   Спокійний голос що лунав із дзвіночка думав недовго:
   - Я не бачу у цьому жодної проблеми. Будь яка людина відкинувши своє минуле може спробувати приєднатись до лав славного січового товариства. Тож я голосую за те аби приютити дівчинку.
   Сказавши своє слово отаман Хортицький від'єднався від розмови. Його товариш із Чортомлику теж висловився схвально.
   - Із Січі видачі немає. Не думаю що нам варто боятись ворога що живе аж за самісіньким океаном та на другому континенті. До того ж наскільки я зрозумів Олесь із Виноградної Кручі недарма натякав на те що цей ваш, як там його?
   - Велет Кіт, - підказав Кореля.
   - Так, оцей от Велет, кхм... має вивчити іспанську мову. Олесь ще ніколи не робив хибних прогнозів, а значить я вважаю що хлопця та іноземку варто тримати поруч одне з одним.
   Отаман Чортомлицької Січі послався на занятість, і на цьому також виключився із розмови. Загалом два голоси із трьох уже були за те аби допомогти Шумен. Юрій міг навіть не озвучувати власних думок, все одно вони мало на що впливали. Хіба що на деталі.
   - Олесь не сказав нічого конкретного, тай ми з вами можемо помилятись. Хибно тлумачити його слова, - промовив він. - Тому я проти тої затії. Але мушу підкорятись волі більшості. Січ прихистить нужденну душу, але ми не будемо робити цього явно.
   - Яку ж хитрість пропонує пан отаман? - схиливши голову запитав Кореля.
   - Та насправді нічого такого. - втомлено посміхнувся Юрій. Все ж осавул знав міру, та досить рідко дозволяв собі слабкості. - Слухайте...
  
   ***
  
   Зима - одна із найгірших пір року для подорожей. Чи далеко можна заїхати, коли ноги стрягнуть в снігові по самісінькі коліна? Та певно не так вже я далеко. Особливо якщо подорожуючі до цього ніколи у своєму житті не бачили стільки снігу. Майя покинули острівну Орлицю, на другий же день після того як січові отамани ухвалили своє рішення щодо прохання Шумен. Певно Ах-Куй відчув щось таке що змусило його не баритись.
   Кореля котрому Юрій доручив виконати свій нехитрий план, вирішив нічого не говорити дівчині. Вона добре трималась, але синці під її очима проступали навіть через товстий шар червоної фарби. Велету також ніхто не повідомив про плани козацької старшини, тому на моменті прощання він теж відчував себе ніяково, та пригнічено. Ніби черв'як роздушений міцним каблуком. Хлопець невдоволено зиркав на осавула, але хто вмів тримати обличчя так це старець.
   Зрештою Майя від'їхали, залишившись мабуть не самої приємної думки про Січ та її мешканців.
   До кінця дня Велет безцільно бродив по острову не знаходячи собі спокою. Звісно він розумів чого старшина могла відмовити дівчині, але краще йому від того не ставало. Під вечір до його куреня завітав Кореля. Насправді це були дивно та не очікувано.
   - Ну чого засмутився, га хлопче? - присівши на край дерев'яного настилу запитав він.
   - А то ви не розумієте? - хмуро одізвався хлопчина.
   - Ох і молодий ти іще зовсім, - похитав головою осавул. - Чи ж не збирався ти йти на Хортицю? То чого продовжуєш тут штани протирати?
   - Я повертаюсь додому.
   - Оце так новини, - водянисті очі пройшлись по обличчю Драка. - Чого це ти раптом так змінив плани?
   - За сестрою скучив, хочу її провідати, а на весні вже вирушу до Хортиці.
   - Родинні зв'язки то добре, - кивнув Кореля. - Знаєш, багато із наших вважає що сім'я то перепона на їхній дорозі. Що родичі висмоктують усі соки із будь якого ворожбита. Мати, дружина, діти - всі потребують краплинки уваги та безліч любові. Де в чому вони праві звісно, але зараз би я усе проміняв аби тільки повернути моїх донечок...
   Осавул замов на півслові. Велет сидів мовчки не наважуючись порушувати спокій старого. Та й інші джури принишкли, вгамували свою вічну енергію. Осавула знали та поважали усі козаки що жили на Орлиці.
   - Отож послухай мою скромну пораду, - тримайся своєї родини.
   Велет кивнув, не знаючи що тут ще можна сказати. Та Кореля не поспішав покидати курінь. Можливо знову занурився у давні та болючі спогади, а може...
   - Ніколи не повірю що це все задля чого ви прийшли сюди особисто, - нарешті натякнув Котик.
   - Так-так, сьогоднішню молодь не проведеш! - посміхнувся старий. - Насамперед я хотів подякувати тобі за допомогу. Вона справді була вельми цінною. Та окрім цього в мене було до тебе ще одне прохання.
   - Приїхала ще одна делегація іноземців і вони теж розмовляють виключно на іспанській? - кисло запитав Драк.
   - Мені справді потрібне твоє знання мови конкістадорів, але не для спілкування з кимось іншим. Мова все ще йде про старих гостей.
   - Ви натякаєте на те що...
   - Саме так, ми вирішили допомогти цій твоїй подружці.
   - Вона не моя подружка, - дещо швидше та експресивніше аніж хотів відповів хлопець.
   - Як скажеш, хлопче, - посміхнувся Кореля.
   - Стривайте! Значить ви надасте їй притулок?!
   - Не ми, - качнув головою старець. - Хортиця прихистить дівчину. Ми всього-на-всього провернемо все так аби її співплемінники подумали що вона померла. Таким чином її ніхто не буде шукати, і через деякий час, коли решта із майя повернеться додому, вона зможе вільно пересуватись усією територією Гетьманщини.
   - Ви спеціально дозволили їм покинути Січ! - нарешті зрозумів Кіт
   - Кажу ж ти розумний хлопець, коли цього хочеш звісно.
   - І потрібний вам для того аби пояснити їй усе це, так?
   - А ще я думав що ти проведеш її до Хортиці. Вважав що якщо вам усе одно туди добиратись то ви зможете зробити це удвох. Але тепер коли дізнався що ти хочеш повернутись додому, то навіть не знаю що робити.
   Велет опустив голову.
   - Мені потрібно подумати, - тихо промовив він.
   Вибір справді обіцяв бути важким. З одного боку йому хотілось побачитись із сестрою, за якою він жах як скучив. З другого - він відчував що мусить поговорити із Шумен. Ну принаймні вибачитись перед нею. Він знав що зробив усе задля того аби допомогти їй, але в той же час розумів як вона повинна почувати себе зараз.
   Кореля дав йому часу до ранку. Покрутившись півночі, хлопець все ж вирішив що має пояснити новій подрузі усі обставини. Отож вирушив із осавулом, та з умовою що не буде вести дівчину аж до Хортиці. Просто розповість їй усе та постарається заспокоїти. Отак двійко людей відправилось услід недавнім гостям.
  
   Майя на диво не поспішали. В прибережному селищі забрали своїх коней, та вирушили далі. Четвірка скакунів рішуче волокла за собою великі сани на яких влаштувались усі майя без виключення. Як капустяні головки, одягненні в цілу купу одягу, та накриті товстим покривалом вони все одно мерзли, тому їхня подорож обіцяла затягнутись. Вони зупинялись у кожному зустрічному селі, та в кожному ночували. Рухались вони у сторону східного кордону Гетьманщини.
   Велет із Корелею їхали слідом за ними. Проте на чималій відстані. Духи розвідники Ах-Куя, охоплювали велику територію довкола групи майя. З'ясувалось що шаман може одночасно викликати цілу чортову дюжину цих невидимих створінь. Чомусь осавул був упевнений що примари не мають ніякого стосунку до душ небіжчиків. Старий не міг бачити їх очима, але чудово відчував саму присутність.
   Неквапливе переслідування тривало більше двох тижнів, та за такий досить тривалий час майя встигли від'їхати від Орлиці добре якщо на якихось сто верст! Очевидно вони нікуди не поспішали, вважаючи за краще погрітись лишній день у теплому сільському будинку, аніж мерзнути на морозі.
   Козаки ж бажали відійти від Січі як надалі, аби у майя не виникло жодних підстав підозрювати їх у чомусь. Кореля ставився до цього спокійно, він нікуди не поспішав, та здавалось був тільки радий покинути захищені стіни рідної домівки. Якось він зізнався що вже з десяток років, не покидав острова. Казав що встиг до того остогиднути до мандрівок. А тепер, як стало зрозуміло, і сидіння на одному місці теж гнітило його душу. Велет в свою чергу просто не міг розділяти спокій осавула. Хлопець злився на нього, на самого себе та на дурнуваті обставини що змушують його змінювати плани. Він так хотів повернутись додому та примиритись з Оленкою. А тут на тобі!
   Врешті решт осавул вирішив що пройшло достатньо часу. Вони вже з'ясували що замовляння на відвід очей, гарно дії і на примарних слуг ворожого шамана. Тому проговоривши необхідні слова вони почали скорочувати відстань між собою та майя.
   - То як ви збираєтесь інсценувати напад?
   Велет не вперше запитував про це у старшого козака, але до цього той завжди відмовчувався.
   - Як-як, заморочу їм голову тай усе на тому, - хмикнув Кореля.
  
   ***
   Шумен байдуже дивилась на майже ідеально рівну білу пустелю. Хоча яка це пустеля! Якесь морозне пекло не інакше! Точно, певно ця сніжна рівнина, котру місце чомусь називають степом, винирнула на поверхню із самісінької Шібальби. Мати якось розповідала дочці про це таємниче та легендарне підземне царство. Здається на одному із рівнів того страшного пекла, куди після смерті потрапляють душі майже усіх майя, існує Дім Холоду. Мабуть саме його частина в наслідок якогось страшного землетрусу і виповзла на самісіньку поверхню. І тепер місцеві, вимушені жити в морозному пеклі.
   Дівчина декілька разів моргнула, та витерла сльози, що самі по собі так і прагнули котитись по її опухлим щокам. Вона розуміла що все те про що вона вже котрий день фантазує то неправда. Шібальба знаходиться глибоко під землею і з неї неможна так просто вибратись. Навіть осідлавши землетрус! Тільки одиниці із майя були здатні на подібні подвиги, ті в чиїх жилах текла гаряча кров богів. Та Шумен не вважала себе героєм. Звісно вона як і всі її родичі брала свій початок від прабогів, але та кров була настільки сильно розбавлена, що сподіватись на її допомогу було не варто.
   Рани чи пізно дівчина помре. Чи то станеться коли мине тринадцять років у їх важкій подорожі, чи вони справді знайдуть дракона і той з'їсть її, чи вона просто замерзне у цій сніжній пустелі. Все одно її доля визначена. І це гнітило її більш за все білому світі.
   Вона намагалась змиритись зі своєю долею уже довгий час. Від того самого моменту коли жреці вказали на неї. Виходило не дуже. Тому дівчина налаштовувала себе на думку що тринадцять років наповнених подорожами та новими знайомствами це не таке вже й погане закінчення життя. Із цією думкою їй стало дещо легше. Нова надія проникла в її серце коли помер їхній перекладач. Шумен збагнула що ні Ах-Куй ні інші її сторожі не вічні. Вони залишались звичайними смертними, і могли загинути. Страшні думки почали наполегливо відвідувати її голову. Певно якщо постаратись вона могла б здолати старого шамана. Навряд чи той очікував би нападу зі спини. Незважаючи на свій юний вік дівчина навчалась не аби у кого! Біла П'явка по праву вважався одним із самих сильних магів Майяпану. І багато чому навчив свою ученицю.
   Проте вона не могла себе змусити до цього. Хоч їхнє плем'я і не відрізнялось особливою любов'ю до ближнього свого, але ті часи коли кров нескінченним потоком текла із жертвенного вівтаря. Їхній бог помер, а для поновлення захисних чар що зміцнювали кам'яні стіни міста, насправді потрібно було не так вже й багато жертв.
   Отож покоління Шумен відрізнялось більш м'якою натурою. Так вони все ще недавно без жалю вирізали загони іспанців, але до інших жителів міста ставились куди як краще, аніж старші покоління.
   Полум'я надії ще сильніше розгорілось на території чудернацької фортеці, тих хто називав себе козаками. Ці дивні люди не мали в своєму запасі так багато каменю, і їхні стіни в основному являли собою дерев'яний частокіл. До того ж вона майже не відчувала там магії, та сміливих воїнів це, здавалось зовсім не бентежило.
   Шумен із сумом згадала молодого та смішного хлопчину, того єдиного з ким вона могла там говорити зрозумілою мовою. Він здавався сміливим а головне неймовірно чесним. Певно він зумів побачити тугу що гнітила її душу, і саме тому зробив так аби вони могли поговорити без будь яких свідків. Так духи Ах-Куя не знали іспанської, але якимось чином вони кожного разу передбачували ті моменти коли вона хотіла попросити чужих людей про допомогу. Саме тому вчинок Велета міг стати переломним. Вона попросила про допомогу і він сказав що зробить усе від нього залежне. Шумен вірила що в той момент він був щирим та відвертим із нею. Що ж... певно його зусиль виявилось недостатньо аби вплинути на козацьку старшину.
   Сьогодні йшов п'ятнадцятий день після того як вони покинули Січ. І дівчина майже витравила із себе ті крихти надії що поселились в її душі після знайомства із Велетом.
   Раптом серед білої, сніжної пустелі майнуло щось темне. Чорна точка на горизонті. Шумен нахмурилась та постаралась придивитись краще. Нічого путнього із цього не вийшло. Сонце відбиваючись від сніжної поверхні сліпило очі та не давало можливості розрізняти деталі.
   - В повітрі! - раптом прокричав Ах-Куй.
   Дівчина скинула з себе покривало та задерла голову. Зі сторони сонця до землі опускались великі темні фігури. Занадто великі аби бути пташками. Їхні санки зупинились. Воїни поскидали із себе зайвий верхній одяг, аби той не сковував рухів. Шаман збирав біля себе своїх вірних духів, котрі якимось чином пропустили незваних гостей так близько до себе.
   Фігури в небі опустились нижче і тепер їхні контури можна було досить непогано розгледіти. Дівчина прижмурилась. Істоти були схожі на людей, мали руки, ноги але окрім них, те що дозволяло їм триматись в повітрі, то були великі темні крила! Шумен із захватом спостерігала за їхнім граціозним спуском, коли ті неочікувано нахилились вперед, та склали крила, різко зближаючись із землею. Вона ледь не закричала від страху, проте крилаті люди не розбились, вони вчасно розкрили крила та впіймали потік повітря.
   Шумен так захопилась їхніми неймовірними повітряними трюками що не одразу збагнула - істоти ці зовсім не дружні! Вони летіли у їхньому напрямку не для того аби привітатись. Двійко із них видаючи страшні звуки пролетіли зовсім близько із санками. Дівчина була вимушена зігнутись, аби істоти не дістали її довгими кігтями котрими закінчувались їхні ноги. Решта істот, котрих загалом дівчина нарахувала із півтора десятка, заполонили собою небо на майя, та грізно клекочучи відмахувались від рідких духів шамана.
   Татуювання що щільним візерунком вкривали шкіру дужих воїнів Майяпану, швидко змінювали забарвлення. Із темних та невиразних вони на очах ставали яскраво червоними. Елітні бійці із зачарованою шкірою, могли голими руками розривати панцирі броненосців, та не поступалися у швидкості ягуарам. Проте вони не вміли літати. Чим крилаті істоти без докорів сумління користувались. Мов шуліки вони налітали на воїнів, та майстерно ухилялись від їх коротких списів, нааб те. Добре було аби під рукою лежали заряджені духовні трубки, проте напад виявився неочікуваним і майя просто не встигли підготуватись.
   Так само розгублено почував себе Ах-Куй. Старий шаман довіряв своїм примарам, вони завжди помічали ворога заздалегідь. Навіть в той момент коли загинув їхній перекладач. Тоді просто сталась прикра випадковість! Але цього разу духи не помітили наближення ворогу. І допомогти у бою вони майже не здатні. Для цього потрібно викликати матеріального духа, що вимагає певного ритуалу та часу.
   Шумен зіскочила із саней, та по коліна провалилась у сніг. На якусь мить вона застигла на місці вирішуючи що робити. З одної сторони дуже хотілось потягнути час. Дати худим крилатим створінням із темною шкірою можливість поранити воїнів чи навіть шамана, але ця думка миттю розтанула у рішучості. Дівчина піднесла до рота великого пальця та сміливо прокусила пушку. Ще трішки і вона набере достатньо червоної рідини для формування кров'яного батога, і тоді крилатим не пощастить!
   Кров стікала по пальцеві, та неприродньо стрімко збиралась у її долоні. Дівчина роззирнулась довкола та раптом заклякла. Попереду неї з'явилась якась жіноча фігура, у підозріло знайомій куртці.
   Стривай но! Так це ж її куртка!
   Шумен протерла очі лівою неушкодженою рукою, але видіння не зникло. Фігура навпаки повернулась на мить у її сторону. Там, в обрамлене у хустинку її власне обличчя глянуло на неї ледь помітно всміхнулось. Різко розвернувшись її двійник помчав кудись у сторону. Застрягаючи у снігу постать із її обличчям відбігла на декілька кроків, як раптом із повітря їй на голову ледь не упав крилатий чоловік. Він повалив її на сніг, обхопив голову руками та різко повернув у сторону. Звук зламаного хребта дзвінко розрісся по сніжній рівнині, на якусь мить затьмаривши собою усі інші звуки битви.
   Один із воїнів побачивши це грізно закричав та вскинувши нааб те, запустив його у вбивцю. Зубчастий кремнієвий накінечник легко пробив кістляву грудну клітку істоти та вийшов з іншої сторони.
   Дівчина, справжня дівчина а не її таємничий двійник так і стояла по коліна в снігу, а із її правої руки тоненькою цівкою донизу текла кров із пораненого пальця. Застигла мов кам'яна статуя вона не розуміла що коїться. Рівно до того моменту коли чиясь рука лягла їй на плече. Шумен повільно повернула голову в ту сторону та побачила прямокутне лице її недавнього знайомого.
   - Привіт, - промовив Велет та несміливо посміхнувся.
  
   Страшенно хотілось відвести погляд, опустити голову донизу, аби не показуватись на заплакані очі дівчини. Проте якимось дивом він знаходив в собі сили триматись до останнього.
   - Ти... ти прийшов по мене? - тремтячим голосом запитала Шумен.
   - Обіцяв же ж. що зроблю усе можливе. Якщо ти все ще не проти моєї, тобто нашої допомоги то зараз саме час аби покинути це місце.
   - Але як же Ах-Куй? Він обов'язково помітить що я зникла, його не обдуриш цим двійником! Яким би майстерним він не виявився!
   - Не хвилюйся, Кореля подбає про всі можливі дрібниці. Потрібно поспішати, твій шаман нас зараз не бачить, але вистава майже закінчилась, а сили осавула не безкінечні.
   Майя не стала довго розводити сльози. Вона рішуче кивнула, та взялась за протягнуту хлопцем руку. Вона боялась що невдовзі прокинеться та зрозуміє що все це існувало тільки у її снах. Тверда та гаряча рука Велета - ось те єдине що змушувало її вірити у реальність навколишнього світу. Молодий ворожбит потягнув її за собою. І вона з радістю усвідомила що йти протоптаною кимось доріжкою набагато легше аніж місити сніг самотужки.
   Ні вона ні Велет вже не бачили як розгортаються події на імпровізованій сцені. Крилаті темношкірі істоти втративши одного із своїх, немовби озвірили ще сильніше. Несамовито клекотали та рискали в повітрі, налітаючи на воїнів майя. Проте ніхто із останніх, навіть старий шаман так і не помітили, що ворожі створіння не дивлячись ні на що не нанесли їм жодної подряпини. Вони навіть не мимохіть не торкались до воїнів.
   Коли Велет із дівчиною відійшли на достатню відстань, від основної маси істот відділилась двійка. Один із них кігтями на ногах підхопив мертве тіло двійника Шумен, інший подбав про полеглого товариша. Злетівши в повітря вони попрямували мабуть до свого лігва. Інші нападники ще трішки покружляли навколо своєї здобичі, та полинули за товаришами. Майя знову таки не помітила того що широкими змахами потужних крил істоти акуратно замели сліди на сніжній земляній поверхні.
   Велет довів дівчину до своїх санок, та висадив її наверх. Кореля сидів усередині з прикритими очима та вигляд мав не надто добрий.
   - Їдьмо скоріше, - слабким голосом, попросив він не відкриваючи очей.
   Молодий ворожбит вхопився руками за бортик та сам ускочив наверх транспорту. Їхні санки не мали спеціального місця для візника, хлопець вхопив у руки віжки та поправив коня. Вони розвернулись а потім вставши до пройденої колії попрямували дорогою назад. Кінь жваво крокував дорогою та майже не потребував постійного нагляду, знай йшов собі по власним слідам. Тому хлопець від'їхавши на достатню відстань повернувся до старого.
   - Як ви себе відчуваєте, пане осавуле?
   Той на мить відкрив очі, і Драк подумки чортихнувся. І так водянисті очі, наче заволокло білястою пеленою.
   - Не дуже добре, - ледь чутно промовив він. - Давно я так не напружувався, та ще й цей шаман виявився міцним горішком. Я потратив занадто багато хари аби забаламутити йому мізки.
   - Вам потрібно відпочити, - занепокоєно промовив Велет.
   - Так-так, я мабуть подрімаю, а ти вже подбай про все інше, добре?
   - Не сумнівайтесь, пане.
   Кореля прикрив очі та начебто задрімав. Велет не збирався залишати старого химородника в такому становищі. Краще за все було б напоїти його спеціальним відваром насиченим харою, та під рукою такого не було.
   "Хіба що... так це може спрацювати!" - подумав хлопець, та знайшовши свою сумку почав нишпорити в пошуках набору своїх кістяних амулетів. Перебравши білі кругляші він швидко знайшов той на якому була вирізана текуча вода. Звичайний амулет для зцілення ран. Не в його силах було вилікувати старість. А саме вона на гадку Драка слугувала причиною поганого стану Корелі. Але замовлений певним чином амулет міг би передати осавулу накопичену хару та трішки покращити його стан. Пряма передача енергії в цьому випадку могла б тільки погіршити ситуацію. Отож швидко нашептавши необхідні слова ворожбит вклав амулета у руку осавула.
   - Що ти робиш? - зацікавлено запитала дівчина.
   - Лікую, тобі до речі допомогти? - Велет кивнув на забруднену кров'ю руку.
   - А? Ти про це? Не хвилюйся. Я ж все таки маг крові!
   - Ну-ну, - хмикнув хлопець, та повернувся віжок. Кінь хоч і йшов рівно але давати йому занадто багато волі не вартувало.
   На самий вечір вони дістались до невеличкого селища. Козаки зупинялись тут минулої ночі, тому Драк одразу попрямував до оселі тутешньої знахарки. Середнього віку статна жінка насправді ворожбитової зірки немала, бо ж знахаркою була тільки на словах сільських мешканців. Творити ворожбу вона не вміла, зате зналась на травах, і зазвичай приймала роди у жінок.
   Кореля ще спав. Велет обережно узяв його на руки та заніс до невеличкого старого будинку. Замерзла ледь не до кісток Шумен з горем пополам злізла з санок та поспішила слідом за хлопцем. Попросивши господарку приготувати потрібний відвар. Поки вода грілась, Котик розповів дівчині про рішення отамана допомогти їй, та про план із несправжнім нападом. Майя залишилась враженою коли парубок підтвердив її здогадки на рахунок того що всі ті крилаті істоти були несправжніми, як і її власний двійник.
   - Я не розумію. То це були духи що на якийсь час прийняли потрібний образ? - запитала вона.
   - Ні, - посміхнувся хлопець. - Кореля не шаман як цей твій Ах-Куй, він химородник. Хм, ну якщо пояснювати простіше, то він дуже добре сипить пісок в очі іншим. Грається з їхнім розумом та показує те чого насправді немає. Ну от, дивись.
   Ворожбит підняв руку на рівень грудей. Із рукава показалась показалась трикутна голова із темними бусинками замість очей. Змійка покрутила головою, роздивляючись довкола, та не знайшовши нічого загрозливого висунулась ще більше, вмостившись на відкритій долоні хлопця.
   - Бачиш? - посміхаючись запитав він.
   - Ага, - заворожено кивнула майя.
   - Тепер доторкнись до неї.
   - А вона не вкусить? Ти не подумай! Я не боюсь змій! Просто перший раз бачу таку крихітку, і не знаю її звичок.
   - Не бійся не зачепить, - ще більше розплився у посмішці Котик.
   Маленька ручка несміливо потягнулась в сторону відкритої долоні. Вказівний палець легенько ткнувся в маківку трикутної голови... і пройшов її наскрізь!
   - Ой, - тільки і змогла промовити Шумен.
   - Бачиш? Вона не справжня, звичайний морок. Там а полі, Кореля робив щось схоже, тільки набагато складніше.
   - Це просто дивовижно! - з захватом випалила дівчина. - Цьому можна навчитись?
   - Звісно, - пожав плечима хлопець. - Все залежить від наполегливості, та таланту.
   - Т-ти навчиш мене? - невпевнено запитала майя, і поспіхом додала, мовби перелякавшись що Велет відмовить, - Натомість я навчу тебе магії крові!
   - Я б залюбки, але чесно кажучи й сам не надто вправний химородник, - Котик постарався відхреститись від цього діла, та його слова теж прозвучали не надто впевнено. Що не говори а навчитись таємничої магії крові він хотів би.
   Подальшу розмову довелось відкласти, трав'яний відвар майже приготувався, і парубок подякувавши господарці дому зайняв її місце. Акуратно розмішуючи воду в казанкові, він шептав потрібні слова замовляння. Потім зняв настій із вогнища, та обхопивши рушником виніс на вулицю, аби трішки остудити.
   Казан парував, а сніг навколо нього танув немов на очах. Драк підкидував жменьки білої пухкої води на ближче до посудини, та приймав остаточне рішення. Десь глибоко в душі він знав що приблизно так усе й повернеться. Аж занадто сильно доля пручалася його бажанню повернутись додому. Раз за разом підкидувала все нові та нові перепони. Ось і зараз. Кореля хотів сам провести Шумен до Хортиці, а воно он як вийшло. Перестарався, перенапружився, та зліг до ліжка. Звісно на ранок йому стане краще, але не настільки аби вирушати в дорогу.
   Проте молоду майя варто було якомога швидше доставити до Хортиці. Забрати подалі від Ах-Куя. Хлопець не надто добре уявляв собі його здібності, але невидимі духи розвідники могли випадково натрапити на Шумен, і хлопець не міг покладатись на своє зелене око. Отже вирішено, зранку він забере дівчину та поїде у сторону Хортиці. Зустріч із Оленкою знову відкладається на невизначений термін.
   Велет перевірив відвар, та тихо чортихнувся. Задумався та впустив момент, вода в казані охолола навіть більше ніж було потрібно. Схопивши посудину він поспішив назад до теплої хати.
   Розбудив Корелю та напоїв його трав'яним відваром. Той кривився як маленька дитина але пив. Поміж тим парубок розповів химороднику про своє рішення йти до Хортиці разом із Шумен.
   - Що, сподобалась смуглявка, - хитро прищурившись запитав той. Бліда шкіра на його обличчі в теплі, та під дією чарівного зілля на очах червоніла та набиралась сили.
   - Скажете ще, - фиркнув Велет, але погляд злегка відвів.
   - Та ти не переймайся, це діло молоде, чого вже там, - не вгамовувався старий.
   - Краще скажіть, чи правильно я роблю? - нахмурився Драк. - Вас можна покинути тут одного?
   - За мене не турбуйся, я ще тебе переживу, хе-хе, - вип'ятив груди Кореля. - Полежу декілька днів біля теплої пічки, розігрію закляклі кістки, тай вернусь до Орлиці. А ти вже якщо вирішив то не вагайся. Сумніви з'їдають людину з середини, не давай їм волю.
   Вони ще трішки поговорили. Старий осавул давав останні настанови, та поради на подальшу подорож молодих людей. Та він був все ще занадто кволим аби підтримувати бесіду тривалий час. Отож на тому вони й закінчили.
   Подальший шлях обіцяв бути довгим та холодним. Варто було відпочити наостанок.
  
   Глава 9
  
   Гапіївка - село і не маленьке і не те щоб надто велике. Одне із багатьох, через котрі Велет із Шумен добирались до своєї цілі. Насправді вони заблукали. Потрапили у хурделицю і в непроглядній стіні снігу збилися з дороги. Коли негода вгамувалась Драк прямував, відверто кажучи куди очі гляділи.
   Чим далі вони їхали тим менше ставало снігу навколо. Люта зима в цю місцину зайти полінувалась. Навіть Шумен відчула потепління, та значно пожвавішала.
   Неждано негадано вони натрапили на мисливця. Наздогнали його, чи вірніше її, в дорозі. Молода дівчина, років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти, поверталась із полювання, маючи при собі двійко підстрелених зайців. Велет запропонував підвезти її. Дівчина погодилась. Після короткої розмови, Драк збагнув що останні години три вони рухались зовсім в іншому напрямку. Та розвертати санки не хотілось. Короткий світловий день наближався до свого завершення, а вони витратили багато сил поки вибирались із сніжної стихії. Катря, а саме так представилась дівчина, казала що до її рідної Гапіївки рукою подати. Саме тому вони із Шумен вирішили заїхати туди та відпочити.
   - А ви куди шлях тримаєте? - відповівши на всі запитання Велета, Катря вирішила що заслугувала право вгамувати власну цікавість.
   - На Хортицю, - коротко відізвався хлопець.
   Юна мисливиця глянула на хлопця, та широко розкрила очі.
   - На Хортицю? П-певно вчитись їдете?
   Котик ледь помітно скривився. Здавалось він уже б мав звикнути до того що люди в більшості своїй бояться ворожбитів, та інколи подібна реакція все ще зачіпала його. Псувала настрій. Катря хоч і намагалась приховати свій страх, та виходило у неї не те щоб добре. Отож Велет на запитання просто кивнув. На цьому розмова і завершилась. Неочікувана супутниця побоювалась говорити із "страшними" чарівниками, навіть якщо ті виглядали її однолітками, чи навіть трішки молодше. Велет втратив весь настрій для розмов. А Шумен крадькома роздивлялась одягнену в чоловічий одяг мисливицю, але розпитати Велета щодо неї вирішила пізніше.
   Дорога до села і справді багато часу не відняла. Санки вони були змушені залишити на околиці. Снігу в самій Гапіївці кіт наплакав, санки б не проїхали це точно. Катря пішла шукати місцевого старосту аби повідомити його про візит гостей. Звісно якби молоді люди представились простими мандрівниками, то їх приймали куди як більш скромно. Проте ворожбитів не тільки боялись але і шанували. Якщо в тебе в селі зупиняться чарівник, то ціла подія, та чудова можливість отримати різнопланову допомогу. Звісно якщо ворожбит матиме гарний настрій, а щоб домогтись останнього старости зазвичай викладаються на повну аби зустріти та влаштувати гостей якомога краще.
   Староста Гапіївки не став виключенням. Він швидко все організував, та запропонував гостям зупинитись в його домі. Звісно вони погодились. Опісля ситого не то обіду не то вечері, не старий ще, досить міцний чолов'яга із лисою головою почав обережно натякати на те що його село не відмовилось від деяких магічних послуг.
   - Давайте говорити на чистоту, - запропонував Велет. - Я маю деякі навички у знахарстві, і готовий оглянути тих у кого із здоров'ям усе зовсім погано. Наголошую, не пів села, а чоловік п'ять не більше.
   Зазвичай послуги знахарів мали найбільший попит, тому хлопець запропонував саме це. По його особистому досвіду, оглянути декількох чоловік - це сама оптимальна плата за гостинність, котру він міг заплатити. Проте у місцевого старости, вочевидь були більш значущі проблеми, аніж навіть здоров'я односельчан.
   - Це дуже щедра пропозиція, пане Драк, та якщо ваша ласка, я хотів би попросити вас про дещо інше, - опустивши очі, зізнався чоловік. - Останній місяць у нас в селі коїться якась чортівщина. Учора ввечері згоріла уже четверта лазня, і чесно кажучи я навіть не знаю що робити. Люди хвилюються, переживають що з парних пожежі можуть перекинутись на сараї, чи не дай бог на житла!
   - І чому одразу чортівщина? - запитав хлопець, перед цим, коротко розповівши Шумен про слова старости. - Можливо палій у вас котрий завівся? Грається собі із вогнем. Майно ворогів нищить.
   - Так аби ж воно так, пане, - зітхнув той. - І сам спочатку про подібне думав, але якось дивно що горять одні тільки бані. Нових, не перевірених людей у нас останні півроку не з'являлось, поруч ніяких хуторів не маємо. Тай і зав'язків між тими у кого парні згоріли я так і не знайшов. Нема у них якогось спільного кривдника.
   - І ваша лазня, вона також згоріла? - блиснувши очима запитав Котик.
   - Першою, - опустивши очі, зізнався староста.
   З набитим шлунком братись за цю справу не хотілось. Тому Велет ще трішки порозпитував господаря про подробиці пожеж, та пішов відпочивати. Будинок старости особливими розмірами похвастатись не міг, тому їм із Шумен виділили одну кімнату, добре що хоч можна було розділити її навпіл занавіскою. Перевдягнувшись у сухі речі, та добряче відігрівшись у натопленій хаті, вони дозволили собі відпочити декілька годин. Велет навіть заснув, хоча в денну пору змикати очей і не полюбляв, зазвичай після цього у нього боліла голова, і доводилось підліковувати самого себе. Отож знявши біль, хлопець тихо позвав свою супутницю, та дівчина вочевидь теж спала. Не ставши її тривожити, Велет вийшов з кімнати та знайшов старосту.
   - То ви казали що у вас в селі раніше мешкав ворожбит? - потираючи очі запитав він, вирішивши до кінця прояснити цей момент.
   - Так, пане Драк. Було діло, оселився роки три тому назад у нас молодий хлопчина із ваших.
   - Він із військових був? Зірку показував?
   - Чи з військових я не знаю. Вже вибачте пане, та в цьому не знаюсь. А зірку звісно показував, все як годиться! Після того як Гордій вмер, я ту його зірку з шиї зняв, у відрізок тканини замотав та відправив до Чигирина.
   Велет кивнув. Ворожбитові зірки після смерті власника справді потрібно було відправляти до найближчого великого міста. Вже потім їх переправляли до Хортиці.
   - І записи у вас залишились? - більше для проформи чим дійсно цікавлячись запитав хлопець.
   - А як же? Все у моїй книзі зберігається, показати?
   - Та ні, я вам вірю. Краще розкажіть в подробицях як цей ваш Гордій помер.
   - Та нема що розповідати, - скривився староста. - Як поселився у нас так і почав всілякі ваші жарти жартувати, бісики дівчатам пускати, а користі - пшик. Не знаю вже його реальних здібностей, але показував він не так вже й багато. Лікувати хвороби та болячки майже зовсім не умів. Тільки біль вгамовував і на тому спасибі. Що в нього добре виходило так це із тваринами знатися. Хоча тут як подивитись. Гордій Милован, добру службу мисливцям нашим робив. Часто ходив до лісу на полювання, і ніколи без здобичі не повертався. Дочка моя, Катря, теж полюбляє полювання, із луком вправно поводиться, так що не кожний чоловік із наших може! Так от, Катря каже що як бувала із ним у лісі, то на власні очі бачила як Гордій словом таємним диких тварин до себе приманював! Уявляєте?
   Велет подивився на старосту дещо здивованим поглядом. Чому б це він не міг собі уявити подібного? Таке уміння серед ворожбитів не рідкість. Навичок самого Котика для подібного б певно не вистачило, але дещо і він сам може.
   - Ох, вибачте, пане Драк! - чоловік нарешті збагнув що в запалі запитав дурницю справжню. - Звісно ви краще знаєте як то робиться. Але ж для нас, простих людей, ті ваші фокуси - дивина, як не як.
   - Давайте, краще повернимось до теми розмови.
   - Так-так! Отож про що я? Про полювання. У цьому сенсі Гордій добряче допомагав селу. Ми і м'ясом запасались вдосталь, і ціленькі шкури продавали за не погані гроші. Загалом непогано жили. Я навіть закривав очі на його гонор та пиху, але сталось так що одного разу хлопець переоцінив свої сили. Ходять балачки серед наших, що пересварився він із володарем лісу. Образився наш старий на хлопця через те що той його улюбленого оленя вполював. На мирову Гордій не пішов, за що і віддав богу душу. Ну чи кому ви там її... кхм, вибачте.
   - Продовжуй, - нахмурившись наказав Велет.
   - Тай тут і говорити нема чого. Лісовик наш сильно образився, та не став терпіти того що Гордій почав забирати навіть більше аніж того міг віддати ліс. Нашептав володар у вуха косолапому, зачаклував його так що слова ворожбитові перебороти ті чари не змогли, та натравив ведмедя на молодика. Гордій же майже без зброї ходив, тільки ножа при собі мав, та що той ніж проти цупкого хутра? Ох і напився того дня бурий людської крові! Гордія порвав, та усіх хто із ним тоді на полювання пішов.
   Повчальна історія, і не посперечаєшся. Віт коли розповідав своїм учням про володарів місцевості, то не раз озвучував тезу про те що з ними краще одразу налаштовувати добрі стосунки. Особливо якщо володар мешкає біля твого дому. Звісно, навченому ворожбиту лісовик не противник. Але напакостити він може добряче. Ну а якщо ти не впевнений у своїх силах то заїдатись із подібними істотами тим паче не варто. Велет відчував, що історія життя невігласа Гордія, сподобалась би його вчителю. Жаль що він уже ніколи її не почує.
   - Як давно це сталось? - трішки похмурнів хлопець.
   - На весні. Сіромахи ще спали, і Гордій певно не очікував натрапити на такого противника.
   - Коли точно те сталось? - подавшись вперед, та додавши до голосу сталевих ноток запитав ворожбит.
   Староста відсахнувся, та побілів. Давши собі настанову не розслаблятись із юним гостем, він постарався пригадати точу пору коли не стало Милована.
   - Десять місяців післязавтра буде, пане Драк, - нарешті вирахував він.
   - Ви його поховали?
   - Ображаєте, пане! По всім правилам поховали! Тіло міцними канатами обв'язали, та лицем донизу поклали. Все як і годиться, щоб навіть як земля розійдеться сонця світ не міг торкнутись його обличчя.
   - Осиковий кіл? - потерши перенісся, та трішки заспокоївшись спитав хлопець.
   - От про те не знаю, пане Драк. Не скажу, - знову зник староста. - Мене тоді не було дома. До родичів їздив на свято.
   - Хто його хоронив?
   - Так мисливці наші, з тих із ким він краще за все зійшовся. Катря моя теж там була, здається.
   - Піп ваш?
   Ходять чутки що священики ніяк не втручаються у похорони ворожбитів. І вони справді мають під собою деякий фундамент. Здебільшого чарівників хоронять свої ж, ну або просто освідченні у цьому козаки. Проте якщо ні тих ні інших поблизу немає, то священники зобов'язані бути присутніми на похоронах. Так, вони не відспівують ворожбитів, і не хоронять їх по християнським традиціям, але вони мають переконатись що всі настанови виконані та тіло поховане вірно. Свята вода добряче перешкоджає всяким темним сутностям вселятись в мертві тіла чарівників.
   - Панотець тоді зі мною їздив, - зніяковіло промовив староста та почесав за вухом. - Він мені братом двоюрідним приходиться, от ми разом до родичів наших і їздили. Та ви не переживайте. На похоронах Гордія священник був присутній. Катря казала що проїзжав тоді через наше село молодий польський ксьондз що по нашому не надто файно балакав, проте труну він добряче священною водою окропив.
   Велет окинув старосту скептичним поглядом та вирішив що дізнався достатньо. Чим більше він слухає цього чоловіка тим більше впевнюється що староста із нього вийшов не надто хорошим. Не хотілось розчаровуватись в людях більше необхідного.
   - Гаразд, я спробую з'ясувати що сталося із вашими лазнями, але наперед нічого не обіцяю.
   - Дякую-дякую, пане Драк!
   - Приготуйте підношення для лазника. І пошліть когось до оселі де востаннє сталась пожежа. Нехай на завтрашній ранок теж приготують усе необхідне.
   Жінка старости хутко дістала усі необхідні речі. На вулиці панувала непроглядна темрява тому окрім усього Катря принесла двійко факелів. На місці лазні, зараз нічого уже не нагадувало про те що тут сталось лихо. Все що не встигло згоріти дотла давно розчистили, тож Велет і всі без виключення домашні зібрались на чистому п'ятачку злегка припорошеної снігом землі. Хлопець окинув хмурим поглядом зацікавлених зівак, та без сумнівів розігнав їх усіх. Контролювати кучку недисциплінованих селян він не мав ніякого бажання. Так само як і розповідати їм про те як потрібно поводитись у присутності лазника. А вже якщо говорити відверто то ворожбит сильно сумнівався що володар згорілої лазні відгукнеться на його прохання. Його тут уже і слід простиг, певно.
   Незважаючи на це варто було спробувати. Тому Драк приготував підношення, розклавши на білій хустинці цілій, тільки зранку печеній хліб, купку цукру, та інші дрібниці. В замовляння він намагався вкласти як умога більше хари. Не допомогло. Просидівши на холодній землі з годинку хлопець був вимушений залишитись ні з чим.
   Хоча.
   Окинувши поглядом подвір'я старости Котик рішуче кивнув та забіг до будинку. Швидко поміняв на сіль, та випросив у господині крихітний дзвіночок. Із оновленим набором хлопець вибіг на вулицю та поспішив до хліву. Можна було б визвати до розмови і домового та сарай стояв ближче до лазні, і його володар мав бі знати більше про те що сталось із його сусідом.
   У великому хліву мешкало багато домашньої животини. Більша частина будівлі призначалась для великого рогатого скоту, поруч із загоном для корів, господарі прилаштували малесенькі ясла, щедро набиті пахучим сіном. Велет задоволено посміхнувся, староста тільки що трішки виправився у його очах. Прямісінько у тих яслах ворожбит і розстелив хустинку. Виклав дарунки та прочитав замовляння.
   Цього разу не довелось чекати ні одної зайвої хвилини. Розміром із трьох річну дитину, чоловічок із потворною козячою головою з'явився по ту сторону від подарунків, та не кваплячись відломив окраєць хліба.
   - Густомлин дякує за гостинці, - важко вимовляючи слова вимовив чоловічок. - Що бажає за них молодий ворожбит?
   - Радий що задобрив тебе, - промовив Велет та кивнув, вказуючи на округлий животик створіння. - Бачу що щедрі господарі, не забувають про свого багана.
   Покровитель домашнього рогатого скота почесав пузо та задоволено покивав головою:
   - Правду каже молодий ворожбит, не пам'ятає Густомлин аби господарі слово погане в його сторону сказали. Отож і Густомлин на доброту тим самим відповідає, і про свої обов'язки не забуває. Відганяє від худоби хвороби, слідкує за малечею та на пасовищі хижаків відваджує.
   - Радий чути це. Та чи знає добрий Густомлин що недавно у господарів його лихо сталось?
   Чоловічок із головою козла похмурнів, засовав ногами, посмикав себе за борідку, та врешті решт неохоче кивнув.
   - Знає Густомлин що лазня згоріла, а з нею і Мстимед ледь не обгорів до кісток.
   - Якщо відомо про це доброму багану, то чи не знає він про те що стало причиною пожежі?
   Володар хліву зиркнув на Велета із під лоба, та відламав ще кусок від хлібиня. Посипав його сіллю та без видимої насолоди проковтнув.
   - Густомлин не впевнений, - нарешті відізвався чоловічок. Темно тоді було, не розгледіли його очі, постаті палія.
   Хлопець подумки скривився та постарався не показати цього. Баган йшов на контакт та більш-менш охоче відповідав на питання, особливо після того як ворожбит запропонував поділитись із володарем частинкою сили. Та він справді не надто багато бачив і не міг точно сказати на кого Велету думати.
   Дізнавшись усе що можна було, Драк залишив багана, та повернувся до будинку.
   Староста, його дружина, їх діти, та Шумен згорали від цікавості, та Котик не став переказувати їм подробиці. Занадто незначними вони здавались. Замість того він ще трішки порозпитував старосту, та вирішив що на сьогодні досить. Завтра з ранку він візьмиться за цю справу із новими силами.
  
   Після денного сну, спати не хотілось. Велет довго крутився на місці, Шумен також не спала.
   - А ти знаєш якісь казки? - раптом запитала дівчина.
   Драк напружив пам'ять але нічого цікавого не пригадав. Коли він був малий, мама розповідала йому якісь казки, та потім її не стало. Віт не був тією людино котра здатна розповідати казки. Хоча, якщо подумати, і дещо переробити одну історію...
   - Можу розповісти дещо, але це не казка, - попередив хлопець. - Мені її вчитель колись розказував.
   - Давай.
   - В одного старого Чернігівського купця було два сина та меншенька дочка. Старший із дітей весь у батька пішов, до торгівлі мав великий хист. Водив каравани із товаром, та непогано заробляв. Так вже склалось що доводилось йому на одній дорозі з лихими людьми зустрічатись не часто. От він і увірувався у тому що доля підігрує йому. Почав ходити зовсім із крихітною охороною. За що і поплатився. Хоча відверто кажучи навіть колишня кількість його охоронців у тому випадку йому би не допомогла...
   - Гей, так в казці би не сказали! - обурилась Шумен.
   - Так я ж одразу сказав що це не казка. Розповідати далі чи ні?
   - Вибач-вибач, продовжуй.
   - Старший син потрапив у халепу. На його караван вийшов загін одного бея із Кримського ханства. Яничари легко взяли верх над охороною та полонили старшого сина і всіх хто був із ним. Бей дізнавшись що до його рук потрапив успішний купець зажадав викупу і не маленького. Старий батько дізнавшись лиху звістку не витримав та захворів серцем. Помер. Та навіть якби не це грошей у нього не було, усе відав дітям. Менший син купця, таланту батькового не мав. Чи то пак його майстерність проявилась зовсім у іншому ремеслі. Був він воїном великим, да не простим а справжнім ворожбитом. У той час ходили про нього справжні легенди. Казали що тіло його не може поранити жоден клинок, а кулі він може ловити голими руками, тай у бою на шаблях не було рівного йому. От і вирішив той син врятувати брата. Узяв із собою свою вірну шаблю та відправився до маєтку бея. Не вигадуючи нічого, відважний хлопець підійшов до самих воріт бея та викликав того на двобій. Бій вийшов довгим. Бей не захотів схрещувати клинок свого ятагану із хлопцем, замість того відправив проти нього своїх яничар. Ті не могли подолати непереможного ворожбита, та було їх стільки як зірок на небі. Побачивши що його воїни безсилі перед одиночним ворогом, бей наказав скувати найміцнішу сітку із металу і накинути її на ворожбита. План хитрого бея увінчався успіхом. Виснажений та зморений козак не зміг вберегтись від клятої сітки.
   Велет замовк та підвівшись із ліжка узяв глечик із водою. Від довгої розповіді у нього в роті добряче пересохло.
   - Так що там далі було? - нетерпляче запитала Шумен зі своєї половини кімнати.
   - Кхм... Таким чином у полоні у бея опинився ще один брат. Проте він не знав що робити із ними. Дійшла звістка що батько хлопців помер, тож очікувати на викуп було нерозумно. Це розуміла і найменша в їхній родині. Сестричка котра тільки збиралась виходити заміж аж коли на її тонкі плечі звалилась така низка нещасть. Весь час вона міркувала як може допомогти та коли дізналась що брат-ворожбит пішов виручати їхнього старшенького збагнула що скоро потрібно буде рятувати уже обох. Бо про братову прямоту вона дуже добре знала. Отож вона одразу відправилась слідом за ним. Однак не втигла його перехопити. Розуміючи що бей не стане довго думати і годувати непотрібних йому рабів, вона вирішила діяти рішуче.
   - І що, що вона зробила? - підскакуючи на своєму ліжку поквапила Велета дівчина.
   - Вона показалась на очі яничар, і ті схопили її.
   - Що? Але навіщо вона так по дурному вчинила? - обурилась майя.
   - Дослухай краще до кінця, - посміхнувся Драк. - Бей не збагнув що дівчина приходиться братам ріднею, і наказав дати покірній та вродливій дівчині роботу у його палаці. Отримавши те що хотіла, молодшенька сестричка підмовила інших служанок із гетьманщини, та разом вони напоїли усіх яничар палацу відваром із сон-трави, і поки турки спали, дівчата звільнили усіх полонених. Так молода та тендітна сестричка врятувала життя двом старшим але нетямущим братам.
   - Неймовірно! Це дуже гарна казка! - збуджено промовила Шумен. - Якби ти ще навчився трішки краще розповідати!
   - Тихіше, - посміхнувся хлопець, знову відпивши води. - А то розбудиш усіх. До того ж я одразу казав що це не казка, скоріше повчальна історія. Тут головне зрозуміти мораль.
   - Я! Я зрозуміла! В цій казці йдеться про те що дівчата можуть бути куди як кмітливішими за хлопців! І що навіть тендітна дівчина може виконати те що міцним хлопцям не під силу!
   - Майже, - посміхнувся Драк. - Тільки стать не важлива. Головне це в будь якій ситуації покладатись на розум а не на самовпевненість чи власну силу.
  
   Прокинулись вони пізно, адже до півночі розповідали одне одному різні історії корі якщо не сильно вдумуватись можна було прийняти за казки. Поснідавши, Велет вирішив не відкладати у довгий ящик а зайнятись справою. Катря провела хлопця і Шумен до будинку сім'ї в котрої напередодні згоріла лазня.
   Котик розпитав домашніх чи не бачили вони чогось дивного. Як і в випадку із старостою ніхто нічого не знав і не бачив. Отримавши від господині гостинці для лазника, вони удвох із Шумен відправились до попелища. Як він і думав господарі не встигли ще прибрати місце. Переступаючи обгорілі колоди, хлопець почував себе дещо недобре. У пам'яті спливали давні та майже забуті спогади із тої клятої пожежі що забрала життя його батьків.
   Подолавши смутні спогади, він розстелив червону хустинку та розклав на ній підношення. Лазник не хотів показуватись, хоча Велет готовий був заприсягтися що чув чиєсь скиглення та тихий плач. Розуміючи що володар місцевості десь поруч, і просто не бажає показуватись, Велет почав вмовляти істоту. Вкладаючи у свої слова малесеньку краплинку сили він просив лазника показатись та розповісти усе що він бачив, аби ворожбит мав можливість покарати винного.
   Володар показався тільки через півгодини. Та особливої користі від того не було. Після втрати своїх володінь, лазник злегка з'їхав з глузду. Не доторкаючись до підношення він просто сидів у центрі згарища та розкачувався із сторони у сторону. Часом він говорив не зв'язані одне з одним слова, чи то просто заходився у протяжному підвиванні. Розговорити бідолаху було майже неможливо, проте Велету вдалось дізнатись деякі подробиці.
   Залишивши лазника у його горі, Велет вирішив оглянути округу. Шумен та Катря, звісно ж, вирішили зіставити йому компанію. Дочка старости крутилась біля лазні до цього, та близько не підходила. Боялась володаря.
   - Так що ви дізнались, пане? - запитала вона.
   Драк уважно розглядаючи підступи лазні, відповів:
   - Володар у розпачі, нічого вагомого із нього я витягнути не зміг. Проте маю підозру що винним у всіх підпалах можна назвати жировика.
   - Жировика? - здивовано перепитала дівчина. - А хто це?
   - Цих істот частіше називають лизунами, за довгий язик та любов злизувати гарячі млинці із тарілки.
   - Стривайте, ви маєте на увазі домовика?
   - Ні. Цих істот часто путають, але спільного вони мають не так вже й багато. Домовик зазвичай добрий дух-помічник. Жировик - істота вкрай лиха. Вони полюбляють оселятись у теплих місцинах, у пічках наприклад. Але якщо в будинку живе сильний домовий, то вони шукають біль затишне житло. У нашому випадку лазні.
   Катря трішки помовчала, та невпевнено запитала:
   - Тобто ви думаєте що це жировик підпалював усі наші лазні?
   - Угу, я ж кажу, вони полюбляють теплі місцини. Інколи вони зовсім розум втрачають та підпалюють власний дім, аби стало ще тепліше. Певно він посилився у вас у селі після того як помер Гордій. Відчув що ніхто його звідси не вижене от і робить що заманеться.
   - Дивовижно...
   Драк кинув на дівчину погляд та вказавши рукою на тонкий шар снігу, запитав у неї:
   - Ти сліди добре вмієш читати?
   - Що? - здивувалась вона. - Т-так, умію.
   - Тоді що про ці можеш сказати?
   Дочка старости оглянула сліди на снігу та дещо невпевнено промовила:
   - Схоже на собак.
   - Або на вовків, - додав Велет на що дівчина здригнулась. - Нічого дивного, якщо подумати. Жировики уміють підробляти сліди, та маскуватись під тварин. Судячи з усього наш негідник після пожежі сховався в тутешньому лісі. Ходімо, знайдемо його. Жировики не надто сильні противники як для ворожбита, ми скоро обернимось.
   Так у трьох вони і вирушили до лісу. Дорога не зайняла багато часу. Десь годинку вони йшли по чітко помітним слідам залишеними лапами невеликої зграї вовків. У дорозі Драк переповідав Шумен усе те до чого додумався. Катря не розуміла іспанської, і тому насторожено зиркала на двох чужинців. Зрештою вони побачили перед собою відблиски кострища.
   - Ми вже близько, - тихо промовив Велет, та прискорив крок. Шумен поспішила за ним. Катря трішки відстала.
   Через декілька хвилин компанію вийшла на велику безсніжну поляну. На тому кінці, навпроти них горіло велике багаття біля котрого спиною до них сидів якийсь чоловік. Він кутався у темний, оторочений хутром плащ, та здавалось не міг нагрітись, бо ж надто близько підсувався до вогню.
   Він вочевидь почув гостей ще давно. Важко не скрипіти ногами об сніг. Проте відреагував незнайомець на їхню появу тільки коли вони підійшли ближче. Підвівшись з місця він обернувся до компанії та дав їм себе розгледіти. Високий чоловік, без вусів та бороди, він мав досить привабливі та навіть тендітні риси обличчя. Чоловіка легко можна було назвати красунчиком, якби тільки не бліде як у покійника лице, та очі в котрих немов би горіло полум'я.
   - Це не жировик! - розпачливо промовив Велет.
   - Ха! Ну ти ї йолоп! - нервово викрикнула Катря за його спиною. - Який у біса жировик? Що ти там собі вигадав? Ніколи не існувало ніякого жировика!
   Велет розвернувся до дочки старости та сконцентрував погляд ні кінчику стріли котра була спрямована на нього.
   - Що ти...?
   Катря відпустила стрілу і та увійшла хлопцеві прямісінько у груди. Велет невіруючим поглядом подивився на те місце куди увійшов металевий наконечник. Декілька секунд він так простояв аж поки його лице не скривилось в гримасі болю. Драк похитнувся та завалився на спину.
   Лице Катрі спотворилось у страшній усмішці.
   - Не існувало ніякого жировика, - повторила вона. - Завжди був тільки Гордій, мій Гордій!
   - Гордій Милован? - перепитала Шумен. - Померлий ворожбит?
   - Він не помер! - запротестувала Катря. - Гордій безсмертний!
   - Ох, люба, - похитала головою Шумен, і дочка старости нахмурилась, відчуваючи що відбувається щось не те. - Не існує безсмертних людей. Навіть серед ворожбитів. Це не твій Гордій, щоб ти там собі не думала.
   - Щ-що ти верзеш? - опустивши лук вимовила мисливиця. Її голова зірвалась від різкого болю та запаморочення.
   - ... трю! Катрю! - кричав чий знайомий голос. Голос її коханого. - Тікай звідси, Катрю!
   Дівчина хитнула головою на мить переборюючи біль. Світ небезпечно хитнувся. Та перед тим як остаточно упасти на землю вона встигла побачити, що молодий чужинець-ворожбит стоїть на своїх двох, і ніякої рани у нього на грудях нема. Так само як в її руках не було лука. Точно. Як вона могла забути? Він же ш залишився удома...
  
   - Хто ви такі? - прокричав Милован, шкірячи занадто довгі як для людини зуби. - Та що ви з нею зробили?
   - Ти не хвилюйся, Гордій, - спокійно промовив Велет та повністю сконцентрував свою увагу на головному супротивнику. - Вона просто втратила свідомість. Таке трапляється якщо у людини вистачає сили духу вирватись із химородного видіння. Коли мозок не може збагнути де реальність а де брехня він просто виключається.
   Покійний ворожбит трішки заспокоївся та гримаса злості на його блідому обличчі нікуди не ділась.
   - Зрозуміло, значить колеги. Нащо ви взагалі привели її сюди? Ми б могли розібратись і без сторонніх людей.
   - Ти вже вибач, та я хотів переконатись що вона причетна до твого "воскресіння". - знизав плечами Велет. - Тепер бачу що вона справді кохала тебе, у цьому то і біда, правда?
   - Та що ти розумієш?! - проричав покійник. За його спиною рик підтримали вовки, повільно виходячи на поляну.
   - Краще скажи як все було. Мені ще звіт писати, було б добре вказати всі деталі, - дещо нахабно промовив Драк.
   - Напишеш, якщо залишишся живим.
   - Ну, як знаєш, - зітхнув Велет та різко скинув руку, кидаючи в сторону покійника ніж.
   В пам'ять про незнайомого полеглого колегу, Котик хотів як найдовше відкласти цей момент. Та Гордій виявився занадто імпульсивним. Зазвичай покійники куди як більш холодні, як у прямому сенсі так і в переносному. Вони майже нездатні показувати емоції. Проте темна сутність що всилилась у тіло парубка, вочевидь належала до якихось вогняних духів. Звідси і любов до рідної стихії, жага буди як найближче до полум'я.
   Милован у останню мить встиг відхилити голову та пропустили ніж повз себе.
   - Вперед! - викрикнув він вовкам.
   Немовби тільки цього і очікуючи хижі істоти кинулись в атаку. Проте на їхньому шляху з'явилась Шумен. У її правій долоні блистів червоним короткий батіг. Ним вона і атакувала. Зброя із власнох крові дівчини хльоснула по найближчому сіромасі, і Велет одразу зрозумів що мала на увазі майя коли казала що їхні маги у бою стають тільки сильнішими. Вовки підконтрольні Гордію, на відміну від господаря не були нежиттю. У їхніх венах текла гаряча кров. І вона ж їх зрадила. Батіг Шумен легко розітнув першого вовка навпіл, та якби ж на тому він заспокоївся! Частина крові із тіла вовка ніби вбралась у батіг, роблячи його трішки довшим.
   Коли за якусь мить на землю упав уже третій вовк, Велет збагнув що його напарниця справді може про себе подбати. Томі він зірвався з місця та оминувши залишки невеличкої зграї, кинувся до Гордія, на ходу кидаючи все нові ножі. Цього разу хлопець не грався. Вся снаряди знайшли свою ціль. Проте видимого результату вони не принесли. Тіло покійника не відчуває болю, і декілька зайвих дірок не можуть зупинити його працездатність.
   Гордій зміг його здивувати. Коли до мертвого колеги залишилось всього декілька кроків, із під землі різко вибрався здоровенний ведмідь. Не очікуючи подібного Велет не встиг зреагувати, і лапа тварини навідмаш ударила по ньому. Перекрутившись у повітрі, Драк стукнувся спиною о дерево на іншому кінця поляни. Якби він наперед не встиг накопичити в тілі хару, то подібний удар міг би вартувати як мінімум зламаного ребра. Вскочивши на ноги, хлопець побачив що успіхи Шумен куди як кращі аніж в нього самого. Дівчина вправно орудуючи ставшим вдвічі довшим батогом, відправила на той світ усю вовчу зграю, а зараз наносила швидкі та точні удари по морді ведмедя.
   Тварина прикривалась лапами, але трималась краще за вовків. Придивившись Драк побачив що із ран які залишає п собі батіг кров не тече. Невже це той самий ведмідь котрий убив Гордія? Певно Милован не зміг цього простити і поглумився над твариною, вбивши її та перетворивши на собі подібного живого мерця.
   Велет знову зірвався у біг, і опинившись за спиною косолапого встромив тому між хребців свого кинджала. Лезо із домішками срібла, швидко обірвало ту пародію на життя що підтримувалась у тілі тварини.
   Гордій залишився наодинці. Він дивився на своїх противників повними ненависті очима, але у бій не кидався. Сам по собі він і справді мало що вмів коли діло доходило до сутички. Звісно сутність що вселилась у нього, робила тіло мерця куди як сильнішим, і певно мала ще якісь фокуси у рукаві. Проте Велет не хотів перевіряти їх на собі. Досить було ситуації із ведмедем. Тому хлопець не наближаючись до Милована посмикав пальцями та повернув собі свої ножі.
   - Обіцяй, - промовив Гордій, розуміючи що переможцем із цього бою йому не вийти. - Обіцяй що не зачепиш Катрю.
   - Не я буду вирішувати її долю, - тихо промовив Драк. Хлопець на мить прикрив очі, а відкрив тільки праве. У ньому яскраво горіло зелене полум'я. Невидимий вогонь перекинувся на мертвого ворожбита, та зігрів його собою в останній раз. - От так потрібно ховати таких як ми...
   Тіло Гордія розсипалось попілем, і навкруги стало значно холодніше.
  
   Глава 10
  
   Певно якби Шумен не виявилась такою мерзлячкою то вони б дістались до Хортиці набагато раніше. Велет навіть пообіцяв собі що обов'язково вивчить замовляння яке (це не числівник) б допомагало боротись із холодом, якщо таке існує, звісно. Не для себе. Він переносив сніг та мороз стійко.
   Окрім того випадку із повставшим із мертвих ворожбитом, на їхньому шляху більше не траплялось ніяких серйозних перепон. Гордій виявився не надто сильним супротивником. Набагато важче було вирішити що робити із Катрею. Дівчина якщо подумати нічого страшного не скоїла, вірніше кажучи, моральні устої Гордія виявились досить міцними, і він не встиг узяти гріха на душу. Вогняна темна сутність у ньому, не встигла взяти верх над часточкою духу що залишилась у мертвому тілі. Значить і дівчина, яка покривала свого коханого, великого гріха не скоїла. Проте залишити усе просто так Велет не міг. Сьогодні вона прикривала темний ритуал, а завтра піде різати односельчан аби тільки ще раз побачитись із своїм Гордієм.
   Ще більше питання у Велета викликала постать таємничого ксьондза, котрий за словами допитаної дівчини, був головним натхненником темного ритуалу що був проведений на місця поховання померлого ворожбита. Питання щодо його особистості мало вкрай важливий характер. Хтозна де ще він устиг побувати та якого лиха наробити!
   Отож Драк був змушений написати детального листа про усе що сталось у селі, та відправити його до найближчого міста. По хорошому варто було залишитись та дочекатись вповноважених для слідства людей. Та вони з Шумен поспішали. У будь якому випадку він усе детально розписав, та якщо Катря раптом втече до того як прибудуть слідчі, то ті будуть знати кому задавати свої питання. Та й сільського голову він попередив, що дівчина скоїла діяння яке підпадає під розгляд ворожбитів січі.
   Тому залишивши дівчину на домашньому арешті вони відправились у дорогу.
  
   Вони зупинились на постій у найближчому до остова поселенні. І там прожили трохи більше місяця. Як і попереджував Кореля, місцевій отаман не пустив Шумен до своєї вольниці. Навіть ті папери що Драк передав йому через посильних, не змінили його рішення. Сам хлопець міг поселитись на острові без будь яких проблем, зі своїми рекомендувальними паперами тут він був бажаним гостем. Та хлопець вважав що не може просто так залишити свою уже тепер точно подругу. Одного разу він був змушений так зробити, і заприсягся собі що подібного більш не станеться. Ну принаймні до того часу поки майя освоється.
   Весь цей час до них із острова припливали ворожбити, інколи навіть галдовники. Одного разу прибув цілий характерник. В більшості випадків вони просто розмовляли із гостею Гетьманщини. Часом Велета використовували як перекладача, та частіше при них перебував власний драгоман. В таких випадках хлопця часто просили залишити їх самих.
   Час цей пройшов майже блискавично. Адже окрім таких от перевірок, вони удвох мали цілу купу справ. Насамперед багато розмовляли, вдосконалювали свої навички володіння іспанською. Велет в свою чергу намагався вчити Шумен української, що їх як переселенцю було вкрай потрібно .
   Окрім вивчення мов, вони намагались навчити одне одного своєї магії. Виходило кепсько що в того що в іншої. Доводилось ледь не основи розповідати, та починати все спочатку. Занадто сильно різнились підходи у володінні харою.
   Та врешті решт перевірки закінчились. Відповідальні люди вирішили що Шумен правдива у своїй історії та не має якихось потаємних планів на Хортицю чи ті знання котрі вона зможе там отримати. Отож їй відкрили доступ до поселення.
   Весь цей час Велет вважав що потрібний острів знаходиться трошки нижче за течією. Та хлопчина-провідник повів їх у протилежному напрямку. Йшли довго. Години зо три. Добре що сніг уже майже розтанув. Та коли зникла одна напасть на її місце одразу прийшла інша. Снігу не стало, проте на дорогах у всій красі постало болото. Хлопчина - їх однолітка, намагався вести їх нечасто ходженими стежками.
   Нарешті вони дістались до необхідного місця. Невеличкий човен ховався у пожовклих заростях очерету.
   - А весла? - українською, з дуже помітним акцентом запитала Шумен у їхнього супровідника, коли всі забрались всередину.
   - Вони мені не потрібні, - знизав плечима той, і човен раптом самостійно рушив з місця.
   Отож хлопчина цей теж виявився ворожбитом. Безсумнівно його основним талантом була влада над водою. Мало того що він спокійно правив човна проти досить стрімкої течії повноводного Дніпра, так ще й розважав своїх супутників тим що прямо на їх очах бавився виліплюючи із води фігурки людей та тварин. Ті ковзали по поверхні річки, але довго купи не тримались. Або самі розплескувались, або ж гинули від набігаючих хвильок.
   Шумен дивилась на дивовижу з широко відкритим ротом. Велет також залишився враженим чужою майстерністю.
   Ще через півгодини, коли Микола, а саме так звали ворожбита, втомився бавитись, і просто вів човна все вище та вище, вони врешті дістались острова. Перше що кинулось їм на очі так це широкі плавні на крайньому півдні острова.
   Миколка обігнув плавні, та повів човна ще дали. Велет про себе намагався підрахувати на скільки верст тягнеться острів. На око Хортиця мала довжину як найменш в десяток верст, а то і більше! Справді великий острів! В жодне порівняння із Орлицею не стає!
   Сама Січ розташовувалась на північному кінці острову. І являла собою справжню фортецю. Найбільшу фортецю котру доводилось тільки бачити Драку. Просто височенні кам'яні стіни вселяли повагу та навіть трепіт! Та що там мур?! Ти спочатку спробуй заберись на крутий та високий, скелястий берег!
   Ох, якщо вже про це мова, то як вони самі туди підіймуться?
   Провідник підвів човна трішки не доходячи до високого муру, із підліску на голий берег вийшло двійко козаків. Привітавшись із Миколою вони запитали хто це з ним, та тільки після того запевнили:
   - Не бійсь, зараз витягнемо.
   Велет думав що ті кинуть їм хоча б мотузки котрої, але смугляві чоловіки перевершили всі його сподівання. Рухаючись синхронно, вони ніби вхопили важкий невидимий канат та почали тягнути того на себе. Велет кліпнув очима. Здається відстань між човном та чоловіками на горі зменшилась. Та як це можливо? Вони абсолютно точно все ще знаходяться в воді!
   Хлопець озирнувся довкола та зрозумів що подібно Шумен ненавмисне відкрив рота від подиву. Вода навколо них трішки схлинула та стало зрозуміло що човен їхній знаходиться в кам'яному коші, котрій знизу догори підіймала та двійка ворожбитів. Подібного прояву чарівництва він і уявити собі не міг!
   Нагорі у них перевірили документи та тільки потім пропустили до велетенських воріт.
   Хортицька Січ у декілька разів перевищувала Орлицьку по займаній території. По правді, то вже був не просто військовий табір а ціле містечко, приховане за високою стіною. Двома стінами, якщо бути точним. Багато із ворожбитів, відьом, магів та інших чарівників зрештою вважали за краще селитись серед собі подібних. Тому постійне населення невпинно зростало. З часом отаман вирішив що безліч домівок за самісінькими стінами його володінь то повне неподобство. Але й вигнати тих хто збудував собі тут житло він не міг. Довелось мурувати ще одну стіну. Знадобилась ціла прірва каміння, і якби не магія то знадобилося б безліч часу.
   "Січ у січі" - так прозивали це поселення.
   Велет закохався у нього з першого погляду. Хортиця здавалась монументальною, та збудованою на віки. Не раз і не два у минулому ту чи іншу січ знищували до тла. І по Орлиці це було добре видно. Там все так влаштовано, що хоч завтра знімайся та переходь на інше місце. Тільки смолоскипа кинь, і все згорить до тла. Не біда. Бо ж завжди можна відбудувати заново. Багато козаки взяли від кочових народів.
   Хортиця влаштована по іншому. Не тимчасовий військовий табір. Ні. В першу чергу це неприступна фортеця, битись за котру в разі потреби будуть усі місцеві жителі. І вже варто повірити, що кожний із них не тільки вміє тримати в руках шаблю, пістоля чи іншу зброю, але може до того ж ще й так проклясти що внукам ворожим буде гикатись!
   Тут хотілось жити. Збудувати невеличкий будиночок, та мешкати серед тих хто вже точно не стане коситись на тебе невдоволеним поглядом! Велет заприсягнув собі, що обов'язково покаже це місце Олені. Воно просто мусить сподобатись і його сестрі!
   Вони поселились в межах внутрішнього муру. У різних куренях. Незаміжні жінки мешкали окремо від самотніх чоловіків, і це було правильно. Неписаний статут війська козацького, себто регула, наполягав саме на такому становищі.
   Самі курені тут відрізнялись дещо меншими розмірами, і більше восьми десятків чоловік в одному домі не селилось. Ті будиночки що будувались за межами першого кола, за своїм устроєм теж нагадували саме курені, але зовсім вже малесенькі. Часто їх поділяли по середині перегородкою, та в одному такому будинку селились двома сім'ями.
   У всьому іншому Хортицька січ мало відрізнялась від Орлиці. Ті ж скупі військові порядки, та простенька архітектура, як то кажуть без витребеньок.
   Велет легко влився у місцеве товариство. Записався у писаря, допомагав у роботі іншим. Багато часу проводив на будівництві. Показував новим учителям свої навички та чарівні уміння.
   Шумен було важче, та вона трималась. Поступово вчилась жити в одному будинку з цілою купою незнайомих дівчат, яких до того ж майже не розуміла. Велет намагався підтримувати свою подругу, та бачився із нею кожного дня. Все ж зовсім нові та незвичні правила на новому місці потребували деякого часу на звикання.
  
   Окрім того хлопець став частим гостем місцевої бібліотеки. Про неї йому багато розповідав ще орлицький писар, пан Микита. Він часто листувався із тутешніми бібліотекарами та просив тих переслати йому ту чи іншу книжку. Не можна сказати що бібліотека на Хортиці могла вважатись найбільшою В Гетьманщині. Навіть у десятку вона б не увійшла. Проте її унікальність пояснювалась досить просто. Тут мешкали ворожбити і зрозуміло які саме книги вони бажали читати. Слід зазначити, що спеціалізованих книжок де б описувались котрісь справді корисні чарівницькі секрети існувало на світі не так вже й багато. Звісно серед простого люду ходило багато чуток про всякі там потворні рукописи на шкірі людей, або ще про яку бридоту, але в більшості то були лишень балачки.
   Отож жменька небайдужих ворожбитів що осіла на Хортиці вирішила що просто зобов'язана створити власну бібліотеку. В ній осідали та ставали доступні до перегляду товариства, книги та сувої усіх хто мав такий скарб та зголосився стати ворожбитом війська Гетьманського. Ніхто нікого не силував, та подібне досить швидко стало традицією, частиною регули. Цінні краплинки інформації про дивовижне мистецтво чарівництва, намагались не приховувати у власних домівках а ділитись із своїми товаришами.
   Хортицька спеціалізована бібліотека по праву могла вважатись одною із кращих у цьому куточку світу.
   Ніякої старовинної книги сповненої забутих секретів у Велета не було. Проте він мав дещо написане власною рукою. Цінні знання якми із ним поділився його вчитель. Сам хлопець не вважав свої нотатки чимось унікальним, втім бібліотекар прийняв їх як цінний скарб. Чоловік той, здавалось до всього що написане на папері ставився із великою повагою. Він пообіцяв що обов'язково перечитає ті записи, зробить їхню копію для бібліотеки. Оригінал як і заведено він мав з часом повернути власнику.
   ***
  
   - А чому тебе назвали Велетом? - потягуючи люльку, запитав моложавий козак із короткою борідкою.
   Велет облизав язиком солені губи, та злегка смикнув лівим мізинцем. Ніж що висів прямо у повітрі по ліву ж руку від хлопця піднявся догори.
   - А чого ви питаєте? - в свою чергу спитав хлопець.
   Моложавий, цього дня виконував дещо посередню роль між його наставником та екзаменатором. Він же, до речі казав що постійного вчителя для хлопця майже знайшли. Драк чув це уже майже на протязі двох місяців, від того самого моменту як прибув до Хортиці, тому слабо у це вірив. Весь цей час, старші ворожбити перевіряли його навички, шукали прогалини у його знаннях, та обмірковували хто б із них краще за все підійшов на роль наставника.
   Сьогоднішній вчитель змушував Котика сидіти на берегу острова, на самісінькій спеці та тримати у повітрі десяток його метальних ножів. Робити подібне в рази складніше аніж просто смикати ті на себе. Велет не міг пояснити це, та в нього було таке відчуття ніби це неприродньо. Жив у його селі один хлопчина що вмів писати паличкою на піску, тримаючи ту не в руці а пальцями ноги. Дивлячись на нього Драк завжди відчував щось подібне, тільки в рази слабше.
   - Та не схожий ти на велетня, вже вибачай, - розсміявся козак, та відпив холодної води із глечика котрий до цього стояв на траві поруч із ним. - Статурою не вдався, хех.
   Моложавий козак, котрий назвався Лисиком, робив це ніби навмисно. Хоча чому "ніби"? Він чесно попередив про свої наміри ще із самого початку. Старший ворожбит збирався робити усе аби вивести учня з рівноваги. Саме це попередження, чесно кажучи досить сильно допомагало хлопцеві триматись, та не нервувати. Хоча час від часу так і хотілось плюнути на все та запустити в нахабного лежебоку чимось важкеньким! Той сидів у затінку, попивав холоденьку воду та потягував люльку. Тобто насолоджувався життям на всю глибину кишені.
   - Чи ж ти народився здоровим, а до сього часу так всох як квітка без води? - все продовжував насміхатись Лисик.
   - Мене так назвали на честь прадіда, - скрипнув зубами юнак.
   - Справді? То він певно був видатним козаком?
   Велет смикнув вказівним пальцем правої руки та трішки підняв один із ножів.
   - Ні, він чумакував свого часу. В торгівлі деяких успіхів досяг, аж поки не втратив ногу, при сутичці із турецьким загоном, - заспокоївшись промови він.
   Лисик хмикнув та на деякий час замовк, зовсім втративши інтерес до розмови. Та зрештою мовчав не довго.
   - А сестра твоя? Вона як, у прадіда статурою вдалась?
   Драк знову нахмурився та опустивши руки, впустив ножі.
   - Вона до нього ніякого відношення не має, - дивлячись прямо у вічі наставника, процідив хлопець.
   Моложавий козак, видихнув хмарку диму та знизав плечами. Мовчки він спостерігав як Котик встав з місця та підійшовши до своїх речей, витяг із торби бурдюк з водою. Лисик дав учневі півгодини на відпочинок, та опісля того озвучив деякі свої здогадки що турбували його певний час.
   - Знаєш хлопче, вдається мені що ти можеш більше аніж показуєш.
   - Довше сидіти прямісінько під сонцем? - фиркнув той. - Та навряд чи це в моїх силах!
   - Ех, пощастило тобі, що я такий добрий. Натрапив би ти на нашого отамана, ото знав би як сперечатись із старшими, - досить філософськи промовив Лисик.
   - Та що ж він такий звір? - з цікавістю спитав Котик. Він уже не вперше чує як Арсена Головатого виставляють ледь чи не нелюдом котрим.
   - Це тобі потрібно на власній шкурі перевірити. Хоч раз із ним зустрінешся чи може словом перекинешся, так і зрозумієш що то за людина. Та ти мене з теми не збивай, про що я там тобі розповідав?
   - Про те що я можу викладатись більше, - з кислим виразом на обличчі промовив Велет, але одразу ж додав: - на вашу думку!
   - А, точно. Хоча ти мене не так зрозумів. Я мав на увазі дещо інше.
   - Справді, і що ж?
   Лисик задумливо покусав нижню губу, та зі вдаваним старечим кряхтінням підвівся на ноги.
   - Ходімо, хочу дещо перевірити.
   Старший колега повів юного ворожбита до січових воріт. Залишивши його обабіч він наказав не підслуховувати, та пішов про щось домовлятись із вартовими. Ті похмикали, та зрештою на задум Лисика пристали.
   - Гаразд, - промовив той повернувшись. - Завдання просте. Тобі потрібно буде дещо підняти. Та не просто так.
   Ворожбит зав'язав Котику очі, на наклав на нього якесь замовляння, спочатку попередивши аби він не противився. Тільки після цього він підвів хлопця до чогось та вказав в яких місцях потрібно торкнутись. Саме таким чином, через дотик, Велет зазвичай причіплював свої невидимі нитки до ручок ножів. Хлопець так не зрозумів до чого він торкався. Певно в тому була провина накладеного наставником замовляння.
   - Якщо ти готовий то підіймай, тільки не високо, - наказав Лисик.
   Велет мовчки смикнув двома пальцями, та як і завжди відчув себе так ніби намагається почесати п'яткою потилицю.
   - Ох ти ж дідько!
   - Та малий не промах!
   - Велет, справжній велет!
   Здивований гомін голосів за його спиною дещо збив концентрацію. Та штука котру він утримував у повітрі злегка опустилась, але хлопець уже натренованим способом підняв її на колишнє місце. Лисик змусив усіх замовчати та почав випитувати у Велета про те як той себе почуває. Хлопець підозрював що коїться щось незвичне але чесно відповідав на усі запитання. Як і годину назад, із ножами він почував себе не дуже зручно утримуючи щось у повітрі, але окрім того нічого нового він сказати не міг. Для чистоти експерименту моложавий козак змусив велета тримати вагу доти доки він зможе це робити.
   Добре хоч цього разу він стояв у затінку і сонце не обпікало його, ніби намагаючись спалити дотла. Подібне можна було терпіти. От він і терпів, десь із півгодини. Міг би і довше, та раптом почув досить знайомий голос:
   - Гей, Велет тебе що як підйомний механізм використовують? - весело запитав чоловік.
   Велет вільною рукою зняв з голови пов'язку та глянув у сторону нового діючого лиця.
   - Пане Хмаро! - радісно викрикнув хлопець.
   І справді. У відкриті січові ворота проходив його давній приятель - Юрій Хмара. Позаду нього крокувала двійка його напарників по заячому загону. Та з ними Драк знався не так добре, а от Юрію був радий наче рідному, хоча вони із ним теж не так вже й довго подорожували разом. Проте сам спосіб хлопець пам'ятатиме ще довго! Не кожного дня маєш змогу кататись на спині величезного вовка!
   - Привіт хлопче, - посміхнувся галдовник підходячи ближче. - Так що ти тут робиш? Мені здавалось на ворота ставлять тільки старших ворожбитів.
   - Прошу пробачення, - втрутився у їх розмову Лисик, та кивнувши кудись на кам'яну стіну додав: - Я просто дивлюсь на що здатний наш новий рекрут, от і все.
   Велет разом із Юрієм перевели погляд туди куди вказав чоловік. Галдовник тільки задоволено кивнув, одразу зрозумівши усю суть прави. Котик же так і застиг соляною статуєю самому собі. В першу мить він не повірив у те що побачив, тай у другу теж. Адже не міг він насправді утримувати у повітрі величезний кам'яний блок що слугував важливим елементом у запірному механізмі січових воріт?! Просто не міг!
   Певно відчувши думки хлопця камінь зірвався і гучно вдарився, упавши донизу. Всі хто стояв поруч відчули вібрацію землі що вдарила їм по ногам.
   - Бач хлопче, я ж казав що ти здатний на більше, - самовдоволено промовив Лисик.
   - Та ні... - зам'явся Велет. - Я не...
   - Так-так, непогано як для новачка. - посміхнувся Хмара. - Головне не зазнаватись а й надалі працювати над собою.
   - Ви насміхаєтесь наді мною? - підозріло скосив погляд хлопець.
   Юрій хлопнув рукою по плечі молодого ворожбита, та поміняв тему розмови:
   - Ти ще довго сьогодні будеш зайнятий? Нам би поговорити, та це не до спіху. Ми з хлопцями тільки з дороги, тож хочеться відпочити.
   - Розумію. Знайти вас вечером?
   Обговоривши місце зустрічі старі знайомі розійшлись. Чи то пак Юрій пішов селитись в один із куренів, а Лисик повів свого учня тренуватись далі. Він знову змушував його підіймати каміння, та на цей раз менших розмірів. Виходило кепсько. Котик стомився, а крім цього його збило з пантелику те що він зміг підняти каменюку вагою в дві з хвостиком тони. Аби зробити подібне, вартові на воротах використовували спеціальний важільний механізм. А він просто взяв та підняв його. Дивовижа та й годі!
   Зустріч із Хмарою теж внесла свій вклад у думки хлопця. Останні і без того метались всередині його голови як навіжені, а тут зовсім з глузду з'їздили. Лисик швидко зрозумів що нові вправи його учень виконує спустивши рукава. Моложавий ворожбит не став сердитись. Сказав що має обдумати усе що сьогодні побачив, та відпустив Велета.
   Ворожбит просто лежав на тому місці де його залишили та дивився у небо. Полохливі думки покинули його голову. Він просто спостерігав за тим як небом плинуть рідкі хмаринки. Своєрідна медитація принесла плоди. Драк просто прийняв нові відомості про свої сили як належне. Хлопець завжди відчував що всередині нього дрімає щось страшне. Величезне та моторошне. Коли прокинулись його здібності, хлопець ледве не придушив неповинного ні в чому Лаза. І те що ледь не сталось завжди лякало його. Та легкість з якою він отримав контроль над життям чарівної тварини, не могла не бентежити його. Відтоді хлопчик намагався тримати внутрішніх демонів під контролем. За сталевими дверима власного розуму. Десь дуже глибоко всередині себе.
   Можливо це справді вплинуло на нього куди як сильніше аніж він міг вважати? Адже він і на гадці не мав що може підіймати настільки важкі речі. Та питання в тому, а чи намагався він раніше тренуватись подібним чином?
   Ні, звісно що ні.
  
   Надвечір як і було домовлено Велет пішов шукати старого знайомого.
   Хмара запропонував зустрітись в шинку, що розташовувався в межах зовнішнього міста. На думку Велета всередині було занадто галасно і людно, та Юрій від того, здається, тільки задоволення отримував.
   Вони поговорили про різні дрібниці. Велет не вдаючись у подробиці розказав про своє навчання на Орлиці. Про Шумен, тим паче, й словом не примовився. Хоча він і довіряв Юрію, проте мав чіткий наказ від Корелі, не розповсюджуватись на цю тему. Адже чим менше людей знало про історію дівчини, тим менш вірогідний шанс того що непотрібні балачки потраплять в потрібні вуха.
   Хмара певно маючи ті ж накази від свого начальства, про власну службу розповідав також доволі скупо. Чоловік тільки згадав що останні декілька місяців патрулював з товаришами східні кордони Гетьманщини.
   - А я от на рік ще тут залишусь і до наступної зими планую додому повернутись, - поділився планами хлопець.
   - Зрозуміло-зрозуміло, - хмикнув Юрій. - Та ти про заплановане надто не базікай, а то воно завжди якась напасть станеться що зіпсує усе в останню хвилину.
   - Це точно, - важко зітхнув Драк, що вже устиг пересвідчитись у вірності цих слів.
   - Я про що з тобою поговорити хотів? - тим часом Юрій вирішив завести розмову про головне. - Пам'ятаєш при яких обставинах ми познайомились?
   - Ще б пак! Таке незабудеш!
   - Свій перший бій я теж пам'ятаю у всіх подробицях, - посміхаючись промовив галдовник. - Тим більш незручно я себе відчуваю через те що був змушений відібрати у тебе законних хабар.
   - Он ви про що, - нарешті зрозумів Велет. - Не переймайтесь, я тільки спочатку сердився. А зараз все чудово розумію. Інколи здоровий глузд буває сильнішим за звичаї.
   - Слушна точка зору, я радий що ти більше не сердишся. Та від того не перестаю почувати себе незручно. Саме тому я задіяв деяких своїх знайомих, і попрохав їх про невеличку допомогу, - Юрій хитро посміхнувся, та запустивши руку за пазуху, витягнув звідти невеликий згорток. - Тримай!
   Драк одразу ж догадався що він знайде розмотавши подарунок. Реальність не обманула його сподівання. Розгорнувши тканину, хлопець широко розплющеними від захвату очима, роздивлявся знайомі по пам'яті обриси дивного пістоля. Хоча, а чи так знайомі...
   - Він більший, - раптом промовив Котик. - Схожий пістоль, але не той що я зняв із того ящера.
   Хмара тільки кивнув та підсунувши до себе сумку передав її співбесіднику.
   - Оригінал всередині, як і все інше що йшло разом із ним. Всі ті чудернацькі ремінці. Справа в тому що ящери з якими ти зійшовся, дещо нижчі від звичайного козака. Будова їх рук теж дещо відрізняється. Через те виходить, що оригінальними револьверами можуть користуватись тільки юнаки якісь чи дівчата. Загалом ті в кого рука невеличка.
   Не відкриваючи сумку, хлопець відклав її у сторону, та приміряв до руки ручку чудернацького пістоля. Справді, цей екземпляр сидів у руці як влитий.
   - Револьвери, вірно? Так назвали ці пістолі?
   - Саме так. Дивна назва, та я не цікавився з чим вона пов'язана. Головне що наші вмільці розібрались в їх будові. Виявилось що нічого складного чи неможливого там нема. Проста конструкція, але дуже вдала. Бачиш барабан випирає? Туди одразу можна вставляти декілька патронів. Шість, якщо бути точним. Розумієш який то вагомий крок вперед? Шість пострілів до перезарядки, замість одного!
   - Це справді дивовижно, - погодився Велет. - Та ці як ти кажеш револьвери... вдалось з'ясувати чому вони не працювали у ящерів?
   - Ще б пак! - чомусь розсміявся Юрій. - В них замість порошку з риталу, в якості горючої речовини в кулі була засипана якась незрозуміла штука. Наші так і не змогли зрозуміти що то таке. Воно взагалі відмовлялось горіти, уявляєш? На що сподівались ті ящери я просто не розумію.
   - Вони виглядали достатньо здивованими коли зрозуміли що їхня зброя не працює, - згадав Велет. - Такого вони точно не очікували.
   - Так, я пригадую, ти вже казав про це. Наші розумники розробили декілька теорій щодо цього, але всі їх слова то тільки пусті балачки.
   Хмара відібрав у Велета револьвера, да більш детально розказав як ним користуватись, як за ним доглядати, як перезаряджати барабан, знімати та класти на запобіжник та про всі інші важливі дрібниці. Драк слухав уважно, та намагався все запам'ятати. Як виявилось окрім двох пістолів, у торбі що передав хлопцеві старший козак, також можна було знайти обладнання для відливу нових куль, та всі інші речі потрібні для догляду за револьвером.
   Окрім всього цього добра, Хмара передав Котику розписку за якою той міг отримати у будь якого державного скарбника цілу купу золота! В одну мить на хлопця звалилось ціле багатство! Ну не те щоб неймовірне, але досить відчутне. Якщо раніше у хлопця кажучи відверто за душею нічого значного не водилось, то тепер при бажанні він міг непогано влаштуватись, в якомусь містечку. Можливо навіть у столиці він зміг би купити невеличкий будиночок.
   Звідки такі гроші?
   Частина з них являла собою грошову компенсацію за решту бойових трофеїв яких Велет так і не отримав із ящерів. Їх речі йому особливо і не потрібні були, тому Велет тільки радів що отримав замість них монети. Ну і ще він, як виявилось, заслужив нагороду від державної казни, та особисту подяку від гетьмана, за те що зміг не тільки зупинити ворожий загін, врятував життя невинним людям, але й добув для держави цінне спорядження. Більшу частину суми отриманої з рук Юрія, якраз і складала ця нагорода.
   Велет ледь не задихнувся коли побачив число із багатьма нулями. Його перша бойова сутичка вийшла на диво прибутковою. Головне не звикати до цього у подальшого. Не кожний день можна отак от раптово збагатитись.
  
  
   На ранок вони як було домовлено зібрались аби потренуватись у стрільбі з нової зброї. Велет привів із собою Шумен та познайомив дівчину із галдовником. Вчилися стріляти усі втрьох. Хмара розказував що першу партію револьверів тільки недавно випустили і планували розповсюдити її серед військових ворожбитів. На думку Драка такий розподіл здавався дещо не справедливим. У ворожбитів і так є з чим вступати у бій, а от простим козакам подібна зброя йо як знадобилась би!
   Юрій нагадав хлопцеві що не всі ворожбити являють собою саме воїнів. Серед них багато тих у кого краще виходить лікувати, замовляти зброю, та іншим чином підсилювати прикріплений військовий загін. Не так вже й багато тих хто здатний показати щось вагоме у самому поєдинку.
   - От візьми себе для прикладу, - казав Хмара. - Якби не твій унікальний талант, не твої невидимі нитки, то що б такого магічного ти міг показати у сутичці? Мовчиш? От і думай.
   Варто визнати - зауваження слушне. Мало хто із чарівників міг кидатись вогняними кулями, пускати із рук блискавки. Отож револьвери могли значно підвищити бойову ефективність не навчених до подібних трюків ворожбитів. Шість замовлених куль то потенційно аналогічна кількість трупів із протилежної сторони!
   Також Юрій наголосив що револьвери поки що являються стратегічним військовим ресурсом. Їх будуть робити тільки для регулярного козацтва. Спочатку забезпечать новою зброєю ворожбитів, а потім і решту козаків. Тільки після тотального переозброєння револьвери дозволять продавати цивільному населенню, і то тільки всередині Гетьманщини.
   По суті Велет був одним із перших кому надали револьвер раніше терміну. Юрій зважаючи на свої заслуги теж міг випросити собі один такий, та не став цього робити. Він звик покладатись в бою на свої особисті здібності. Але від того щоб декілька разів стрельнути з нової для себе зброї не відмовився.
   Шумен взагалі ніколи такої зброї в руках не тримала, і спочатку лякалась гучних пострілів, та потім звикла і навіть собі разок поцілила у каменюку що стояла на краєчку крутого берега. Мало того що не влучила так ще й руку ледве не вибила, впустивши револьвера. Більше стріляти не хотіла.
   Раптом їхню забаву перервав церковний дзвін. Не зговорюючись вони повернулись у сторону Січі, та почекавши декілька секунд почули другий тривожний удар. Після третього усі їхні надії згасли, а серце, навпаки забилось сильніше.
   - Велет, що це? - здивовано запитала Шумен.
   - Біда, - напруженим голосом відповів хлопець.
  
   Глава 11
  
   На церковну площу в центрі Січі вони прийшли одними із останніх. Хоча і поспішали чим духу, проте дуже вже далеко забрались аби позайматись у пристрілці, та не заважати іншим. Площа бурлила, шуміла та гуділа як розворушений вулик. Людей на ній вистачало, проте вони уже розходились. Січовий отаман уже встиг виступити із коротким та дуже важливим оголошенням. Отож новоприбулим довелось перепитувати про те що сталось у тих козаків дістались сюди раніше.
   Війна.
   Отак одним словом можна описати те що очікувало Гетьманщину найближчого часу. Якщо ж говорити більш детально, то річ йшла про набіг на північний кордон країни з боку клятих песиголовців. Півгодини тому назад із січовим отаманом зв'язався гетьман та повідомив що передові пластуни дізнались про наближення ворожої навали до кордонів країни.
   Старовинні перекази та казки говорять що песиголовці колись жили за Чорним морем, за землями далекої Османської імперії. Кажуть що вони і до цього часу там живуть, і навіть доволі непогано. Велет чув як один козак на Орлиці розповідав що подорожував у тих місцях, і божився що тамошні песиголовці давно відійшли від племінного ладу. Ніби вони створили власну невеличку державу. Вірилось у це насилу.
   Коли османи зрозуміли що не можуть змісти на своєму шляху вільнолюбну козацьку державу, вони вирішили поберегти власні війська та покласти непомірну воєнну ношу на плечі охочих до кровопролиття песиголовців. Морем переправивши декілька тисяч цих істот вони постарались провести їх подалі від своїх власних володінь, і там залишити. Племена із сильними воїнами, що могли плодитись ледь не як саранча, стали справжнім випробуванням як для Гетьманщини, так і для низки сусідніх держав. Особливо для Речі Посполитої та Московського Царства.
   Великою працею, та ріками крові, але козаки змусили напівдикі племена песиголовців, розуміти де проходить кордон Гетьманщини. Звісно, інколи кочові племена, накопичували кількісний ресурс, і забували про старі криваві уроки. Щось подібне, певно, мало місце і тепер.
   Знову наплодилось їх стільки що пустка по котрій вони кочують уже не може прогодувати таку кількість воїнів. Певно, їх давно би знищили, якби песиголовці не виявились такою зручною буферною зоною між двома великими державами.
   Домовитись із песиголовцями неможливо. Велету не доводилось бачити живого песиголовця. Ті козаки які сходились із ними в сутичках, відзначали що істоти ці мало схожі на розумну расу. Їхнє суспільство має великий культ особистої сили. Кожний пес, бажає прославити себе як великого воїна, тому війна для цих істот то не щось страшне, а майже рідна стихія. Вони не відають жалю по відношенню до людей, і навіть до самих себе. Песи, справді більше нагадують кровожерливих хижаків, що навчились ходити на задніх лапах, а в верхніх тримати зброю.
   І тепер головне питання полягало в тому, яку кількість песиголовців їм варто очікувати на своїх кордонах. Якщо повідомлення про навалу дісталось Хортиці, то значить справи кепські.
   - Ти знав? - запитав хлопець Хмару, варто було тільки першим тривожним думкам пронестися у його голові.
   - Велет, ти що? Звідки б я мав про це дізнатись? Кажу ж тобі, останній час я провів на східному кордоні. А на Хортицю повернувся аби трішки перепочити.
   - Вибач, я просто хвилююсь за Оленку, - повинився молодий ворожбит.
   - Гаразд, хлопче. Думаю мені варто знайти своїх товаришів, та обговорити наші подальші плани.
   - Ти хочеш вирушити туди?
   - Особисто я уже відпочив, - криво посміхнувся галдовник. - Проте це не те рішення котре я би міг прийняти самостійно. Пораджусь з іншими.
   Драк, впіймав Юрія за руку та напружено подивився тому в очі.
   - Пане, Хмаро, я... вірніше, якщо ви все ж вирішите йти в похід, я... я б хотів піти з вами.
   - Велете, ти ж ще не пройшов навчання. Я не знаю чи...
   - Так, я знаю, - відмахнувся Котик. - Та ви знаєте чому я не всиджу на місці.
   - Розумію-розумію, - Юрій прикусив нижню губу, та рішуче кивнув. - Поговори зі своїм наставником, якщо він дасть добро, то розшукаєш мене.
   Більше нічого не слухаючи, Хмара зірвався з місця та зник в натовпі. Велет чортихнувся, та потер перенісся. Його ж так і не встигли закріпити до якогось конкретного наставника. І що тепер робити.
   - Велет, я не зовсім зрозуміла що сталось, - нагадала про себе Шумен.
   Роздумуючи куди бігти, та кого смикати, хлопець паралельно розповів дівчині про те що сталось, і про те що він теж хоче вирушити у військовий похід. Причина банальна. Він хвилювався за сестру. Адже їхнє село розташовується на самісінькому кордоні із клятими песиголовцями. Вислухавши Драка, майя не очікувано але твердо повідомила того що піде із ним. Спочатку ідея дівчини йому не надто сподобалась, але пригадавши як хвацько та розправилась зі зграєю вовків, він зрозумів що суперечити дівчині просто не може. Тягарем вона йому точно не стане, і про себе подбає. Тому більше не роздумуючи хлопець потягнув дівчину шукати Лисика - той найближче підходив на роль його наставника. Хоча б тимчасового.
   Молодий козак вислухав Велета з кислим виразом на обличчі. Вочевидь в нього власних переживань вистачало аби розбиратись із намірами учня. Прикинувши і так і так, Лисик відбрехався тим що прохання хлопця поза межами його компетенції, і тому послав його до свого начальства. Козак трохи старший за Лисика, вислухав Драка, і почухавши голову відіслав хлопця до свого начальства. А те перенаправило його далі. І так тривало доти поки якимось магічним чином Велет із Шумен не опинились перед непримітним невеличким куренем.
   І він добре знав кому той курінь належить, навіть якщо ні разу не бачив власника на свої очі. На мить він згадав останню розмову із Корелею. Вірніше один епізод із неї, одну репліку, котру осавул вирішив доцільним озвучити.
   "Чуєш малий, часто люди які створюють жахливе враження насправді зовсім інші, багато з них дуже добрі просто не дуже вродливі. Так от, Арсен майже такий випадок, лишень навпаки, він гірший за будь-яке враження яке створює. Бійся малий і будь обачним." - сказав він тоді.
   Якою це людиною потрібно бути аби про тебе говорили подібні речі? Хлопець не знав. Вочевидь найближчим часом йому доведеться дізнатись це особисто. Відкинувши зайві думки, Велет пропустив Шумен, та зайшов слідом.
   Злегка здригнувшись від стуку різко закритої двері юнак придивився до єдиного чоловіка, що сидів неподалік на лавці в одних шароварах і палив тютюн закривши очі. Той наче і не виглядав страшним. Середнього зросту, не такий широкий та м'язистий як ті козаки що він бачив раніше, Арсен Головатий мав звичайну круглу, звичайного розміру голову з сивим чубом, обернутим навколо вуха декілька разів, тож Велет припустив, що прізвисько той отримав за гострий розум, а не за незвичні пропорції тіла. Єдине що його виділяло так це напрочуд товсті жили, що йшли від кожного м'язу та на диво чиста шкіра. Такої шкіри Велет не бачив навіть у дівчат, жодної плями лише глибокі як ущелини зморшки на обличчі теперішнього голови Кола, та мозолі на руках де шкіри торкається руків'я шаблі.
   Так і не знайшовши нічого страшного у сухорлявому старому Велет вже хотів гмкнути, щоб привернути його увагу, але закляк, коли той піняв повіки. Арсен Головатий мав сірі мов метал очі, які глибоко сиділи під густими, майже білими від сивини, бровами і погляд цих очей справді викликав у хлопця страх. В ньому не було злості чи гніву або якоїсь погрози, погляд козака був позбавлений жодної емоції. Абсолютно спокійне обличчя і жахливий байдужий погляд ось що лякало в старому найбільше. Велет би так дивися на молоток, або навіть ні бо той є інструмент, скоріше так він дивився на припас чи як інколи казав Віт "ресурс", щось, що вже обраховане та належить використанню. Замість відношення в очах була лише мовчазна сіра пустота яка наче затягувала молодика в себе.
   - То це ви, моє нове поповнення? Учень Віта, чи не так? І гостя із далекого континенту?
   Голос Головатого вирвав Велета із запаморочення, але різанув по нервам своєю чужістю, нелюдскістю. Спокійний та тихий, з чітким вимовлянням кожної букви тенор ніби мав лише одну інтонацію. Хлопцю здалося, що так могла би говорити комаха, яка б вимахала до людського розміру і навчилась говорити їхньою мовою.
   - Так.
   - Т-так, пане, - судячи із голосу Шумен вона теж не на жарт перелякалась від першої зустрічі із Хортицьким отаманом, та головою Кола характерників.
   На протязі довгої паузи, що почалась після відповіді, старий вперся в Велета своїм холодним зором, не виказуючи жодного відчуття. Немов тверда кам'яна статуя, не ворушачи жодним м'язом козак роздивлявся парубка. Прикривши на мить очі, він повільно повернув голову у сторону напруженої дівчини та почав розглядати вже її.
   - Мовчазні, - нарешті промовив він. - Це добре. Про ваше рішення відправитись у похід, та ще й у перших рядах мені уже доповіли. Єдина причина по якій я хотів зустрітись із тобою, Шумен, так це те аби задати тобі просте питання.
   - Я с-слухаю, - ледь чутно промовила майя.
   - Ти твердо впевнена йти з Велетом і не передумаєш?
   Невеличка дівчина в дивному одязі її народу несподівано навіть для себе підняла погляд і у подивилась прямісінько в мертві очі Арсена із впертістю котрій ще повчитись людям більш дорослим.
   - Не передумаю, - твердо але без виклику відповіла вона.
   - Добре, тоді можеш іти готуватись в дорогу. Велет скоро до тебе приєднається.
   Дівчина перемістилась із ноги на ногу та із запитанням подивилась на друга. Котик Ледь ворухнувши головою кивнув, і Шумен покинула курінь. Головатий втягнув у легені диму та затримавши його там випустив назовні. Прекрасно знаючи про той вплив який чинить на співбесідників його погляд, Арсен вирішив не лякати хлопця зайвий раз.
   - Знаєш про що я хочу тобі сказати? - байдуже запитав він.
   - Певно справа у Шумен, - не роздумуючи відповів Драк.
   Для нього особисто у цьому проблеми не було. Він мав можливість переконатись що дівчина може не тільки за себе постояти але і його в бою підтримати. Але логіка Арсена, певно була дещо іншою. І її теж можна зрозуміти. Дівчина - представник нової, унікальної школи магії, і Арсен не може допустити аби вона померла до того як передасть Хортиці всі свої знання та вміння. Як голова Кола, Головатий просто зобов'язаний думати насамперед про свої обов'язки.
   - Мовчазний та ще й розумний, - холодно промовив Арсен. - Тоді не бери близько до серця але знай, якщо вона не поверниться із цього походу, та покладе там голову, ти в такому випадку теж помреш. Цікаво знати як?
   Арсен навіть не намагався лякати його. Голос чоловіка залишався абсолютно байдужим. Він просто озвучував звичні для себе речі.
   - Так пане голово - відповів підліток.
   - Я заріжу, - емоція вперше промайнула на обличчі характерника, кривою усмішкою неначе ламаючи його на частини та відкривачі великі, криві та жовті від тютюну зуби.
   Хоч плечі хлопця й зціпило, а всередині душі панував липкий та мерзенний страх, але Велет не піддався своїм почуттям. Не показав на обличчі нічого. Тільки очі що блистіли в цей момент дещо по особливому, виказували його почуття. Якби його запитали, він не зміг би відповісти як саме це йому вдалось. Проте погрозу учень старого Віта сприйняв на подив легко.
   - Добре, пане, - просто відповів він.
   Арсен деякий час розглядав його своїми сірими, мертвими очима. Важко зрозуміти що саме він намагався знайти, та чи увінчалися його пошуки успіхом. Головатий закрив їх так що парубок навіть не збагнув коли те сталося. Наступне, що пам'ятав Велет - те як він вже стояв за закритими дверима споруди, стискуючи у руках письмовий дозвіл на похід, виписаний на нього та Шумен.
   Тепер Велет розумів чому майже усі його знайомі давали Хортицькому отаману такі дивні оцінки. Назвати Арсена приємною людиною не наважився би ніхто хто мав за щастя спілкуватись із ним віч навіч хоч раз в житті. Відверто кажучи, Котик не знав чи можна називати голову Кола людиною. Адже той більше нагадував який складний механізм, що вміє розмовляти та мислити але не навчений проявляти емоції.
   Підсумовуючи, хлопець зрозумів що має дякувати долі за те що до цього часу йому не доводилось спілкуватись із Арсеном. Залишалось сподіватись що подібні зустрічі у майбутньому не стануть надто частими. Велет не впевнений що в подальшому зможе триматися достойно та не показувати свого страху занадто явно.
   Шумен знайшлась неподалік від куреня. Якийсь джура намагався їй щось пояснити але дівчина ще доволі погано знала мову. Цього вистачило для короткої розмови із Головатим але не більше. Хлопчина той, як виявилось, хотів познайомитись із незвично вбраною дівчиною. Посміюючись Котик переказав це Шумен, а та не довго думаючи, показала нахабі язика, та вхопивши Велета під руку, потягнула його подалі від оселі "страшної людини".
   - Значить нам дозволили йти в похід? - недовірливо перепитала Шумен, коли вони відійшли на сотню-другу кроків.
   - Сам здивований, мені здавалось що після такого тебе повинні були закрити за трьома замками та виставити побільше охорони, аби не втекла, допоки не розкажеш усе що знаєш.
   - Насправді той кумедний бібліотекар що мене розпитує, розписав уже майже цілу книжку. Мені здається я і так розповіла усе що знала про магію крові.
   - Справді?
   - Ага, - безпечно посміхнулась Шумен. Здається вона анітрішки не проти того щоб ділитись власними знаннями. - Так що далі?
   - Насамперед отримаємо ворожбитові зірки, а далі знайдемо Хмару, - трішки подумавши вирішив Велет.
   Іменні зірки вони із Шумен могли отримати тільки після закінчення навчання, та проходження всіх випробувань. Поки що вони рахувались по суті звичайними джурами. Але так як Головатий власним підписом дозволив їм приймати участь в поході, значить вони могли розраховувати на отримання тимчасових військових зірок. Цей магічний артефакт зайвим точно не виявиться.
   Зірки вони отримали у першого помічника січового скарбника, варто було тільки показати дозвіл Арсена. Окрім того, Велет переконав Шумен у нього ж підібрати собі простий але практичний одяг в чоловічому стилі. Дівчина погодилась що своє дивне але безумовне гарне вбрання варто поберегти. Після того як усі формальності із поставою підписів за взяті речі, були залишені в минулому, вони нарешті пішли шукати Юрія Хмару.
   - Ого, - здивувався чоловік коли Велет показав йому дозвіл Головатого. - До самого отамана дістались? І як вам це вдалось? Хоча не відповідайте. Часу обмаль, краще підготуватись. Ходімо.
   Поки йшли, Хмара коротко описав спосіб котрим вони та ще кілька десятків ворожбитів, мають дістатись до північного кордону. Усю важку роботу мав виконати товариш Юрія, Микита Кривоніс. Галдовник так само як і Хмара міг перекидатись на звіра. Тільки форму він мав інакшу. Микита міг ставати справжнім повелителем неба, тим хто спостерігає за грішною землею з висоти пташиного польоту. Його друга іпостась - благородний сокіл.
   Як і у випадку із Юрієм, розміри птаха в якого перекидався Кривоніс дещо перевершували оригінал. Та навіть так Микита не зміг би підняти в небо десяток людей, вони б усі навіть не влізли на його спині. У небі чоловік міг розвивати по справжньому фантастичну швидкість, але важкі вантажі переносити то не його. Проте саме за допомогою Микити заячий загін подорожував на великі відстані. Питається як саме?
   Юрій вклав до долоні хлопця жовтий камінець розміром із ніготь мізинця. Бурштиновий, напівпрозорий камінь із пустотою по середині, приємно блистів на сонці.
   - Що це? - запитав Велет, невдоволено насупившись. Він ще не встиг роздивитись його як слід як Шумен вихопила камінець із його долоні.
   - Бурштинова домівка. Спеціальний амулет, зачарований таким чином, що всередині нього можна ховатись. Ти ж знаєш ці чутки, ніби деякі характерники здатні ставати настільки малими що можуть пролізти через вушко голки? Звісно це небільше ніж чутки, ну до певної міри, - хитро посміхнувся галдовник. - Володіючи певними практиками можна ховатись всередині оттаких домівок. Ми із Танарісом уміємо провертати такий фокус. Ховаємось у домівках, а Микита переносить нас у такому вигляді туди куди необхідно.
   - Гарний камінь, хоч і не золото, - промовила Шумен з деякою неохотою повертаючи чоловіку бурштин.
   - Хитро! Значить саме так ви хочете зробити і цього разу? Але ж ми із Шумен не вміємо ховатись в таких домівках.
   - Не ви одні, - розвів руками чоловік. - Саме тому існує ще один спосіб.
   Можливість про яку говорив Хмара полягала у ворожбитовому колі. Галдовник привів їх до якогось куреня, де виявилось що не тільки вони із Шумен бажають потрапити на вістря майбутньої сутички із песиголовцями. З десяток чоловік та декілька жінок теж бажали прийняти участь у поході, і не хотіли добиратись до місця на своїх двох. До самого куреня їх запускали по одному. На одну людину тратилось від десяти хвилин до півгодини. Отож черга Велета підійшла тільки години через три. Дещо боязно було заходити до будинку в якому до нього зникла така кількість людей, але хлопець намагався надати своєму обличчю спокійного виразу, не хотів він лякати Шумен.
   Всередині куреня панувала напівпітьма, та пахло заспокійливими, розслаблюючими травами. Велета провели всередину кола із семи ворожбитів, посадили на зручну подушку та втиснули в руку бурштинову домівку, наказавши не випускати її. Хлопець глибоко вдихнув тепле повітря, та постарався заспокоїтись. Наскільки він розумів те що має статись, краще буде якщо він не буде чинити перешкод колу, та дозволить тому вести його.
   Ворожбити затягнули довге замовляння. Їх слова лунали глухо, та незрозуміло. Велет не намагався розчути шепіт, навпаки, робив усе аби їх слова не затримувались у його голові.
   В якусь мить голоси почали тихшати, аж поки не зникли зовсім. Велет впав у стан середній між сном та медитацією.
  
   Тим часом на подушці на якій хвилину тому назад сидів хлопець, залишився тільки невеликий камінчик із бурштину. Якби хтось добряче придивився то зміг би побачити всередині жовтого камінчика обриси його постаті. Старший кола, важко піднявся зі свого місця, та ступивши декілька кроків підібрав камінець. В цей час до куреня зайшов Юрій Хмара, по якого раніше послали джуру.
   Старший передав бурштинову домівку галдовнику, та запитав:
   - Цей хлопець, точно перший раз сідає до центра кола?
   - Наскільки мені відомо - так. А що?
   Замість того аби негайно відповісти старший ступив крок у сторону а показав Хмарі на своїх колег. Четверо із шести без сил лежали на підлозі. Вони ледь дихали, а з їх носів та у декого із вух текли цівки крові. Ще один джура намагався напоїти їх якимось відваром, але в чоловіків просто не вистачало сил навіть на тебе аби ковтати.
   - Писаря нашого я повідомлю, але хочу аби ти хлопцеві те передав. Коли ще раз доведеться йому у коло сідати, вести його мають принаймні дванадцять чоловік.
   - Невже так сильно пручувся? - нахмурившись перепитав Юрій.
   Старший криво посміхнувся.
   - Якби він пручався, то я б зараз із тобою не говорив. Сильний хлопець, гарна зміна росте.
  
   ***
  
   Вітер наполегливо хилитав стару віконну ставню. Одна половика вже давно відпала і лежала десь у високій траві. Інша ж продовжувала міцно триматися свого місця і тільки дещо вороже поскрипувати. Свого часу жителі хутора приглядали за старою, покинутою церквою, але коли людей не стало, споруда почала стрімко руйнуватися.
   Один єдиний живий чоловік на сотню верст навколо не відчував ніякого дискомфорту від скрипучої ставні. Навпаки. Ті звуки немовби заколисували його, та повсякчас налаштовували на гарний сон.
   Посеред церковного залу, місця з котрого давним давно зідрали усю позолоту, та забрали все що можна було відбити, розхитувався у крісла-качалці молодий чоловік у чорних просторих одежах. Для завершення образу зразкового ксьондза не вистачало тільки масивного хреста на ланцюжку. На старих, гнутих підсвічниках, розставлених навколо крісла, горіли товсті свічки із темного воску. Світла якраз вистачало для того аби ксьондз міг розгледіти текст в невеличкій книжечці. З далеку її можна було прийняти за молитовник, але одного погляду на текст та рідкі страшні малюнки вистачило аби зрозуміти що священнику не пристало читати подібне. Нікому не пристало читати подібне!
   Двері занедбаної церкви неочікавано розкрились. Ксьондз розпачливо підняв голові від книжки, та проморгавшись подивився у сторону входу. На порозі, у сутінках можна було побачити середнього віку чоловіка, у дорогих шовкових одежах. Довгий темно-зелений жупан, підперезаний яскравим зеленим поясом, не мав на собі жодної складки, складалось враження що новоприбулий тільки одяг його. Ще чарівніше виглядали начищені до блиску чоботи. Як чоловік зміг пройтися по місцевих калюжах та болоті на дорозі, на залишивши на чоботях жодної, навіть найменшої плямки? Дивовижа та й годі!
   Новоприбулий заклав руки за спину, зайшов до церкви. Під слабким полум'ям що відкидували напівзгорілі свічки, його очі помітно блистіли смарагдовими відблисками.
   - Майстер Недан, - ксьондз підвівся на ноги на учтиво схилив голову вітаючи гостя. - Не очікував вас так швидко.
   Гість обвів церкву із середини бридливим поглядом та не поспішаючи відповів:
   - Довелось прискорити плани. А ти як я бачу не міняєшся. Все ще полюбляєш оселятись в покинутих Біблейським Богом храмах. Ніколи не розумів цього.
   - Тільки тут я все ще можу відчути примарну тінь його присутності. І інколи мені здається що ще мить і я збагну його тихий шепіт.
   - Він не повернеться, - різко вимовив Недан Смарагдовий, та швидко узявши себе в руки вже тише додав: - Пробач, Рафал. Та я уже казав тобі про це, і вважаю за потрібне нагадати ще раз. Не хочу аби в тебе в голові жевріли марні сподівання.
   Рафал залишився спокійним. Він ніяк не прореагував на надмірну різкість співбесідника, проявивши розуміння та терпіння не очікуване як для такої молодої людини.
   - Надія помирає останньою, майстер. Саме тому я продовжую вірно слугувати вам, аби отримати так необхідні мені знання.
   Із темного закутку безшумно не вийшла, виплила висока смуглява дівчина із довгим розв'язаним волоссям. В руках вона несла ще одне крісло-качалку, а за плечами похмурої красуні ледь тріпотіли складені чорні крила. Дівчина мовчки поставила крісло біля Недана, та відійшла до Рафала, ставши за лівим плечем ксьондза.
   - Дякую Анастасія, - промовив Недан та присів із аристократичною елегантністю. - Гаразд не будемо про це. Ти вже давно писав що хочеш зустрітися особисто, але я не мав можливості, сам розумієш. Про що ти хотів поговорити.
   Рафал присів до крісла тільки після того як це зробив його майстер. Ксьондз поважав свого знайомого уже за те що він подарував йому надію. Примарну та лякливу, але надію. Більш за все на світі, окрім своєї головної мети, молодий чоловік бажав віддячити йому тим самим.
   - Пам'ятаєте, свого часу ви просили мене звертати увагу на деякі особливості усіх зустрічних мені людей? Я б не хотів виглядати у ваших очах тим хто дарує по справжньому невиправдану надію, але думаю я маю розповісти про це.
   - Не тягни! - знову не втримався Недан Смарагдовий та підвищив голос.
   Дівчина з крилами за спиною Рафала нахмурилась та підібралась. Проте сам ксьондз як і раніше відреагував спокійно.
   - Звісно, майстре. Більше року тому назад, мені пощастило бути присутнім на похоронах одного надто умілого ворожбита. Як і годиться через півроку я знову навідався до того селища та мав змогу бачити як ворожбит встає із могили. На подив воля у хлопця виявилась досить міцною, і темний дух в його тілі не зміг одразу узяти гору над полишеним тілом. Хлопець на захотів йти разом зі мною, а я не став наполягати. Вирішив що вернуся пізніше. Та коли прийшов у третій раз на те саме місце з'ясувалось що мерця упокоїли навічно.
   - Не випробовуй мене, - з натиском промовив Недан, прикривши очі.
   - Той хто зробив це, судячи зі слів сільського люду мав різнокольорові очі. Ліве - темно-каре, а праве - яскраво зелене. Дехто каже що інколи в ньому ніби прокидався справжній потойбічний вогонь.
   На лиці Смарагдового заграла широка хижа посмішка. Чоловік опустив голову, та доторкнувся пальцями до правої зіниці. Через мить він різким рухом занурив вказівного пальця всередину та витяг око. Штучне око, з якого упала майстерна ілюзія. На долоні чоловіка лежав великий гладкий зелений смарагд. В лівому ж оці зараз горіло безумне чаклунське полум'я.
   - Як звали того хлопця, ти зясував?
   - Ображаєте, майстре. Хлопчак іменував себе Велетом Драком і прямував на навчання до Хортиці.
   - Якщо це той кого я шукаю, - ледь чи не муркочучи промовив Недан, котрого за страшною посмішкою важко було віднести до людського роду. - Якщо це він... якщо це тільки він...
  
   Глава 12
  
   Ще мить назад він сидів у затемненому центрі ворожбитового кола, а вже наступної миті в прикриті очі хлопця ударив лагідний промінь ранішнього сонця. Невдоволено посопівши Велет відкрив очі. Безперечно, він більше не в тому пахучому травами курені. Та й не на території Хортиці. Звичний вже, ледь чутний рокіт могучого Дніпра зовсім зник.
   - Ти як хлопче? - запитав Микита Кривоніс, заглядаючи Велету в очі. - Голова не крутиться?
   - Ні, - прислухавшись до себе, та потерши перенісся виніс вердикт Котик. - А мала б?
   - Після першого разу таке інколи трапляється, - зізнався галдовник.
   - То ми вже...
   - Так, ми на місці. На околиці Батурина, - Кривоніс виглядав втомленим. Дводенна мандрівка без зупинок, не далась йому просто так.
   Впевнившись що із Драком все гаразд Микита дістав із шкіряного мішечка бурштиновий будиночок з Шумен всередині. Поклав камінчик на землю, схилився до нього і прошепотів якесь довге замовляння. Велет кліпнув очима, і на землі, по турецьки зігнувши ноги, вже сидить його подруга. Відкривши очі, вона тихо простонала, та ледь не завалилась на землю. Микита притримав дівчину за плечі, та не дав упасти.
   Запустивши руку у свою сумку, Велет швидко знайшов те що теоретично могло б їй допомогти. Кістяний круглий амулет котрий прозивають ясницею. Заговорений певним чином він здатний повертати людині ясний розум на деякий час. Спрацьовує не завжди, і тому використовується рідко, але в колекції хлопця він недавно з'явився. Можливо подіє цього разу?
   Прошептавши замовляння, Драк вклав амулет в руку Шумен. Зморшки на обличчі дівчини розгладились, і вона досить швидко прийшла до тями.
   Кривоніс не став затримуватись, його шлях пролягав далі. Тому, переконавшись що із молодшими товаришами усе добре, він вмить перекинувся на величезного сокола та здійнявся у небо. Міцні широкі крила важко збивали повітря, а двійко ворожбитів довго дивились у слід галдовнику, аж поки його фігура зникла десь там за горизонтом.
   Шумен залишилась у повному захваті від того що побачила, але і їм потрібно було рухатись далі.
   Батурин - невелике містечко-фортеця, зустріло їх насторожено. Вартові пустили гостей за браму тільки після того як добряче роздивились їх ворожбитові зірки та припис Хортицького отамана, згідно якого їм належало на час походу вступити до лав одної із місцевих сотень.
   Головань, вочевидь, вирішив не ризикувати, та приставити молодь до досвідченого ворожбита. З однієї сторони така недовіра дещо ображала, а з іншої Велет хоч і не дуже добре але знав того із ким доведеться воювати на пару. Колоритна руда відьма по імені Стила - саме до неї направив їх отаман. Їм з Велетом вже доводилось разом подорожувати і вони встигли трішки притертися.
   Відьма не виглядала надто вже задоволеною таким поповненням але й не плювалась. Драк знав що для неї це нормальна реакція. Не відкладаючи справу у довгий ящик, хлопець повідав начальству про свій прямий інтерес у цьому поході. Стила нахмурилась але пообіцяла що обдумає можливість того аби заглянути до його рідного села.
   - Якщо твоя сестра знайде коня то ми візьмемо її із собою. Знахар нам не завадить. Але я не буду жертвувати мобільністю.
   Із пояснень відьми виходило що вона хоче зібрати невеликий кінний загін із досвідчених козаків, та в бою використовувати тактику нападу та швидкого відходу. Велика кількість людей для цього не потрібна, а от понаднормова двійка ворожбитів зайвою не стане.
   - Скільки всього людей плануєте зібрати?
   - Зо три десятка. Дві третини із цього числа вже знайшла. Почекаю до завтрашнього ранку, може ще хтось з'явиться, а тоді будемо відправлятись. У вечері ще раз зберемося та обговорим деталі.
   - Чим ми можемо допомогти зараз? - запитала Шумен.
   - Підберіть собі коней в сотенній конюшні. Конюха я попередила, але якщо буде бурчати, то шліть його до мене.
   Батурин бурлив. У невеличкому містечку-фортеці базувалось дві сотні козаків, що мешкали в найближчих селах та хуторах. Отримавши тривожну звістку про наближення навали песиголовців, всі вони поспішали прибути до місця збору. В одну мить зброя, кулі, розмелений в порошок ритал, магічні амулети ритуали, коні та всі інші дрібниці необхідні в воєнному поході, набули шаленої популярності.
   Козаки хмуро чистили рушниці та знімали зі стін шаблюки, господині тихо плакали та пекли свіжий хліб. Старі, немічні люди розповідали переляканій малечі про звірячу натуру песиголовців. Страшні створіння ніколи за пам'яті людської не виказували милосердя та не щадили своїх ворогів. Нападаючи на села, вони знищували не тільки боєздатних чоловіків. Ні. Там де пройшлись чудовиська із собачими головами не залишалось нічого живого. На відміну від вороже настроєних сусідів, песиголовці беруть полонених не для того аби використовувати їх як робочу силу, перетворювати на безвольних рабів, чи продавати за викуп.
   Песи - людоїди. І полонених вони беруть тільки для одної, вельми очевидної, цілі.
   Шукаючи місцеву конюшню, молоді ворожбити пройшли біля розлогої старої яблуні, під якою влаштувався сивий як лунь старий. Почувши як той розповідає десятку малечі про звірства песиголовців, Велет згадав своє дитинство. Він виріс у прикордонному селищі, і звісно ж знав усі ці страшилки, усі байки. Мораль яку намагались донести до підростаючого покоління старші, ховала в собі одну просту істину - монстрів не можна жаліти, бо вони самі не знають такого явища а отже і вас теж не пожаліють.
   Кинувши занепокоєний погляд на Шумен, хлопець постарався якомога переконливо, донести таку думку до дівчини. Історія знає багато прикладів, коли люди жаліли песів, зберігали життя їхнім самкам та щенятам. Нічим хорошим це не закінчувалось. Варто було показати їм спину, як в неї негайно ж впивалась зброя чи хижі зуби.
   - Розумію, - дуже серйозно кивнула дівчина, вислухавши друга. - Я не буду щадити нікого. Та ти мені краще скажи, з цих песиголовців можна зняти щось цінне. Золото там?
   Інколи Велет забував що дівчина виховувалась зовсім в іншому культурному середовищі. Та інколи, як от зараз, вона могла проявляти приголомшливу кровожерність. І любов до усяких золотих прикрас, так. Сорока.
   - Золото вони не визнають, - зітхнувши прийнявся пояснювати хлопець. - Але без тями від намиста, та коштовних каменів. Також досить ціниться їхня кістяна зброя. Її можна продавати алхімікам. Окрім цього з них знімати більше нічого. Тай не заради хабара ми із ними воюємо.
   Шумен дещо скисла, але вочевидь не із за того що Драк намагався її пристидити. Майя не бачила нічого поганого у своїй закоханості в сонячний метал, і майже не намагалась приховувати цього.
   За розмовою вони і не помітили як дійшли до конюшні. Більшість тутешніх коней мали своїх власників, але тут також розводили жеребців на продажу, і деякий запас скакунів у головного конюха звісно ж був. Стила, користуючись військовим станом, та своїми правами, зобов'язала того поступитися двійком хороших жеребчиків на користь молодих ворожбитів. Чоловік був змушений підкоритись, але весь час поки супроводжував гостей, непривітливо бурчав та жалівся на те що кляті песиголовці розорять його та пустять по світу в одній сорочці.
   Велет розумів стан конюха, і терпів його скиглення. Він терпів його наміри всучити молодим людям самих слабосилих коней. Терпів і терпів, аж поки терпець не увірвався. Коли загорілий чолов'яга із чесними очима, спльовуючи через слово, намагався переконати його що зайвої збруї у нього немає, Драк, добряче втомившись від усього цього, пустив у голос побільше хари, та просто наказав тому принести все необхідне. Не до ніжностей.
   Певно цілу годину вони із Шумен доглядали за своїми новими улюбленцями, привчали тварин до себе, та об'їжджали їх за межами містечка. Гладячи великого буланого коня, по шиї, Драк раптом збагнув, що може зробити одну корисну штуку. Пустивши Соломона скубти траву, Велет всівся в тіні високого в'язу що ріс на берегу річки Сейму. Довго копирсавшись у своїй сумці він зрештою, таки знайшов на самому її дні округлі кістяні пластинки - пусті заготовки під амулети. Слідом на світ показався замотаний у ганчірку різець, точило, та зошит із записами.
   Свого часу, Віт навчив їх із Оленкою власноруч робити подібні прості амулети, і з часом Велет тільки поглиблював та розширював свої знання та вміння. Наприклад про рідкий у вжитку амулет ясниці, він дізнався із хортицької бібліотеки. Там же він знаходив малюнки та замовляння для ще одного амулету. Дух Тарпана додавав коням просто неймовірної витривалості. Саме те коли немає запасного скакуна, а потрібно подолати велику відстань. Котик ніколи раніше не пробував зачаровувати такий амулет, і читав що зробити його дуже важко, на його думку у разі успіху, воно буде того варте.
   Отож наточивши різець та звіряючись із малюнком в зошиті, прийнявся вирізати вельми детальне зображення коня на невеличкій кістяній пластині. Праця видалась кропіткою, і під кінець Драк ледь не зіпсував усе коли руку неочікувано звело. Нажаль робити паузи під час роботи він не міг, адже різьба супроводжувалась безкінечним повторюванням необхідного замовляння. Зрештою Дух Тарпана вдався таким як і планувалось. Амулет приємно потеплів у руці, натякаючи таким чином що кращого результату годі було очікувати.
   - І що ти робиш? - зацікавлено запитала Шумен. Добре що вона не стала відволікати його під час роботи.
   Потягнувшись та розім'явши закам'янілі м'язи спини, Велет розповів майя що таке Дух Тарпана, і віддав їй амулет, пояснивши що вона має прилаштувати його так аби той постійно торкався тіла її Ластівки. Дівчина побігла чіпляти амулет, а Велет, відпивши води, та умившись холодною водою Сейму, прийнявся вирізати амулет для Соломона.
   - А в інших є такі амулети? - запитала Шумен після того як хлопець закінчив з другим Духом.
   - Цікаве запитання, - потерши перенісся промовив Велет.
   Насправді так. Питання досить актуальне. Можливо Велет зможе допомогти ще комусь? Чому б не спробувати? Подумавши так вони із Шумен відправились шукати Стилу. Рудоволоса відьма Як і всі довкола, мала вельми заклопотаний вигляд. Та побачивши молодих ворожбитів, ледь помітно посміхнулась. Певно їй було щось від них потрібно. Інакше пояснити цю посмішку хлопець не міг. Шумен, поведінку відьми ще не вивчила і тому одразу ж прийнялась розпитувати ту на рахунок амулетів Духу Тарпана. На ламаній українській, виходило у неї кумедно і не зовсім зрозуміло, тому не Стила вирішила перепитати:
   - Стривай, ти хочеш сказати що Велет за декілька годин змайстрував два таких амулета, і готовий робити ще?
   - Можу зробити ще сім штук, більше у мене заготовок немає, - кивнув Котик.
   - Сім штук? Серьезно?!
   - Ну так, - обережно підтвердив Велет, не розуміючи що тут такого. - А що?
   - Просто в черговий раз дивуюсь твоїм запасам хари. Пам'ятається ти володарям місцевості віддавав просто неймовірну кількість сили, а Дух Тарпану потребує приблизно такої ж кількості. Я, наприклад, можу за раз два амулети підзарядити, можливо три. Підкреслюю, не зробити, а саме підзарядити. Різницю ти сам розумієш, правда?
   - Розумію, - створити щось нове завжди важче аніж поновити заряд на старому амулеті.
   - Що ж, я хотіла попросити тебе, хлопче, перевірити ритуали нашої півсотні, та підзарядити їх. Але ваше починання із Духами мені навіть більше до вподоби. Якщо тобі не важко, то роби, заготовки я тобі постараюсь знайти. Якщо ти впадеш від виснаження, то роби. Але завтра зранку щоб здатний триматись у сідлі, так що не перестарайся.
   - Гаразд, - посміхнувся хлопець.
   - А я можу подивитись до ритуалів! - піднявши руку запропонувала Шумен. - Я вмію їх заряджати! На Хортиці навчили!
   На тому і вирішили.
  
   ***
  
   Із Батурина вони виїхали десь годин в десять ранку. У свою півсотню Стила підібрала сорок двох козаків, не рахуючи ворожбитів. Більшість із них вона знала особисто, і раніше уже працювала із ними, отож була впевнена в них як у своїх руках. Десь третина козаків могла похвастатись що має у своєму розпорядженні Дух Тарпану. За вчорашній день, Велет встиг зробити одинадцять нових артефактів, і тільки тоді почав відчувати себе ослабленим. Стила хмикала, та ходила вельми задоволеною. Вона навіть серйозно подумувала про те аби уполовини загін, і взяти тільки тих у кого є такі амулети. Мобільність у такому разі зросла би на порядок. Але два десятки воїнів, це все ж занадто мало. Вони не зможуть завдавати вагомої шкоди противнику. О того ж Велет пообіцяв що на привалах, під час відпочинку буде робити нові амулети.
   Шумен в свою чергу, перевіри ритуали майже усіх членів півсотні і поновила їх заряд. Вчора вона намагалась поговорити із кожним зустрічним, чим не тільки стрімко покращувала свої навички володіння новою для себе мовою, але й значно покращила загальний настрій товариства. А останній добряче впав після того як стало відомо про те що орду песиголовців, бачили на самісінькому кордоні.
   До вечора вони їхали строго на північ і подолали майже сто двадцять верст. Відьма додавала у питну воду коней без амулетів якесь своє зілля.
   Робили багато коротких зупинок, Велет просто не встигав за цей час вирізувати малюнок на амулеті. Тому хлопець вирішив відкласти сон на декілька годин. Вмостившись біля вогнища він зачарував чотири амулета, перед тим як втома почала брати своє.
   Загін прокинувся ще до сходу сонця. Розвідник помітив ворога.
   Песиголовці йшли прямо на них, певно теж помітили їх. В іншому випадку, при подібних обставинах, Стила вважала б за краще відступити. Але пластун божився що песів не більше двох сотень. Надмірна кількість як для півсотні звичайних козаків, але цілком помірна для загону в якому є аж цілих три ворожбита.
   Блискавично зібравшись, козаки відійшли трішки назад, займаю біль вигідну для бою позицію. Верхівку пагорбу, підступ до якого хоч і був пологим але зате міг похвастатись густими зарощами колючок. Песиголовці вибігли із негустого лісу, і не вагаючись та не зупиняючись поспішили прямо до пагорбу, на котрому стояла така смачна здобич. Ані строю, ані зібранності чи військової дисципліни. На голову вищі за звичних людей, істоти із натуральними головами собак, бігли на них, викрикуючи щось на своїй, гавкаючій мові.
   Коли песи підібрались на необхідну відстань, один із козаків віддав команду:
   - Плі!
   Десятки одночасних гучних вистрілів оголосили ранок, та привітали собою, сонце що тільки самим кінчиком показалось за горизонтом. Кожний із козаків мав при собі як не рушницю так пістоля, а дехто так і не одного. Після першого залпу, пролунало ще декілька поодиноких вистрілів. Велет стріляв поміж інших. Половина із шести куль, котрі він випустив, знайшли свою ціль. Інші пройшли повз. Хлопець ще не привчився до своєї нової зброї. А от ножами він володів просто чудово, і підпустивши песів ще ближче, він блискавично викидав усі ножі. Не зупиняючись на досягнутому він швидко повернув зброю, і встиг ще раз кинути два ножа, перед тим як свою майстерність показала рудоволоса відьма у спідниці.
   Стила що до цього курила трубку, лишень втягувала у себе дим та не випускала його назовні. Коли ж песиголовці почали підійматись по схилу, та стрягнути у колючих кущах, вона відірвала люльку від губ і випустила у сторону ворогів не очікувано величезну хмару диму. На мить ворожі ряди сховались у димній хмарині. Та куриво швидко в'їдалось в темну та місцями зарослу хутром шкіру песиголовців. Те що сталось далі, Велет волів би забути.
   Дві частки із трьох потрапили під атаку Стили. І всі вони без виключення раптом почали кашляти. Простий кашель стрімко переходив у надривний хрип. Песи у буквальному сенсі випльовували із кров'ю свої легені. Більш того, не в змозі зроби подиху вони власноруч, своїми ж кігтями почали рвати собі горлянки.
   Кого іншого ця картина налякала б до смерті. Але ті вороги що не полягли від куль, чи ворожби відьми, не злякались. Їх залишилось небагато. Не більше ніж самих козаків. Та вони і не подумали тікати. Песи страшно загарчали та кинулись до верхівки пагорба.
   - Бій! - викрикнув той самий козак, і вершники подавши сигнал своїм коням понеслись донизу замахуючись шаблями.
   Подальше важко назвати рівноцінним боєм. Бійнею, хіба що. Так сторони зрівнялись у кількості. Але на стороні козаків була краща позиція, коні, та заряджені під зав'язку ритуали. Ах ну ще й Шумен. От кого не налякала магія Стили так це юну майя. Вона врізалась у ряди песиголовців одною із перших, і коли всі вороги полягли, дівчина мала такий вигляд ніби з ніг до голови обмазалась їхньою кров'ю. А радісна посмішка Шумен лякала навіть досвідчених та всякого переживших козаків.
   Декілька чоловіків ходили по схилу да добивали поранених песиголовців, ще декілька швидко та зі знанням справи обнишпорювали скромні пожитки ворогів на предмет якихось цінностей. Пластуни розїхались по місцевості, видивляючись нові загони песів. Більша частина відпочивала.
   - Дивно це, - задумливо промовила Стила. - Давно я вже не бачила аби песи такими малими зграями ходили.
   Відьма сиділа біля Велета і смалила люльку, чим викликала очевидне невдоволення хлопця. Адже Драк не байдики бив а займався корисною справою. Як виявилось із них трьох він умів лікувати краще за всіх. Стила одразу відхрестилася від цієї справи одразу ж. Сказала що відмінно вміє проклинати, а от із цілительством не дружить. Шумен дещо вміла, але Велет кинув на неї один погляд та відправив змивати кров. Нема чого лякати усіх своїм зовнішнім виглядом!
   - Справді? - запитав він аби підтримати розмову.
   - Раніше, коли вони ще не знали з ким воюють, песи нападали навіть меншими группами. Та коли збагнули що наші ворожбити чудово підтримують війська, почали нарощувати кількість. Так вони зрівнювали можливості. Хоча виходили у них так собі. Мало який вождь здатний утримувати порядок у великій зграї.
   Перев'язавши розрубану ледь не о кістки руку одного із козаків, Велет всунув тому амулет, та наказав показатись через дві годинки. Мабуть це була сама вагома рана котру хтось із них отримав в сутичці. Решту вберегла їхня майстерність а від неминучих помилок захистили ритуали.
   - А як же шамани? Я чув що саме вони ведуть орду в набіги.
   - Так, шамани користуються авторитетом і змушують інших слухати себе. Але їх мало. Вони сильні, та незвичні супротивники але їх справді не так багато.
   Велет хотів запитати ще дещо, але мав допомогти іншим пацієнтам. Кому дісталося у січі, так це деяким коням. Ту стукнули кістяною палицею, ту поранили списом, а та сама лапу підвернула, наступивши на ненадійний камінець. Чого їхній загін не міг собі дозволити так це втрачати цінні засоби до пересування. Тому Котик підвівся на ноги та пішов оглядати стригунців.
  
   Відпочивали вони не довго. Варто було Велету поставити усіх на ноги, як півсотня вирушила далі. Вони поступово звертали на захід, і йшли вздовж кордону. Їхали не швидко, берегли лошаків. Пластуни заїжджали у найближчі села та хутори, розпитували місцевих.
   Упродовж трьох днів, вони ще двічі натрапляли на ворога. Кожного разу їм вдавалось відійти на зручну позицію та зустріти песів на своїх умовах. Заманювати їх на себе потреби не було. Ті й самі із охотою накидувались на таку смачну невеличку здобич. За що неодмінно розплачувались своїм життям.
   Нажаль зовсім без втрат обійтись не вдалось. Песиголовці відрізнялись надмірною кровожерливістю та не людською силою. Одним ударом вони могли просто вибити із сідла. Ну а далі вже як повезе. Трьом із козаків не поталанило. Їхні ритуали не витримали серії надлюдських ударів. Козаки залишились в живих, їх вчасно врятували, але їхні рани так просто вилікувати не можна. Велет зробив усе що було в його силах, та поранених вирішили залишити в одному із хуторів.
   На четвертий день обережного просування, вони виїхали на околицю Озерного.
   Село палало. Декілька димних стовпів підіймалися до неба та повільно зносились високим вітром, десь у сторону. Вони бачили їх раніше, тому і поспішали до села. Озерне гуділо, лунали поодинокі вистріли, крики, пронизливий до кісток дитячий крик, та ні з чим не зрівняний шум бою. Велет боявся що поки вони доберуться до села, воно уже вщент згорить. Та якщо придивитись, горіло не так багато господ, вогню не давали перекинутись на сусідні будівлі. Озерне стогнало від чужого натиску, але не ламалось. Знайшлось достатньо воїнів аби затримати песиголовців на вулицях, не дати їм пробратись глибше.
   На цей раз нестачі песиголовців не відчувалось. Важко було підрахувати точну кількість ворогів, та те що їх тут зібралось не менше тисячі, то і до гадалки не ходи. Дивно. В Озерному, не дивлячись на деякі його особливості не мешкало стільки людей аби протриматись проти ворога так довго. Та часу для роздумів не було.
   - Розділяємось, - вирішила Стила, оцінивши ситуацію. - Поділ на десятки. Котик та Шумен - ви в парі, інші десятками, я постараюсь виманити їх із села на відкрите поле. Ти і ти зі мною, прикриєте.
   Пояснювати ще щось сенсу не мало. Кожний із них і так все чудово розумів. Стила могла знищувати за раз велику кількість ворогів, та її ворожба не бачила різниці між своїми та чужими, а отже серед сільських вулиць з неї буде менше користі. Велет мав приглядати за Шумен, навіть якщо у ближньому бою вона здавалась більш сильною та вправною, але так наказав Головатий, і хлопець не хотів порушувати своє слово. Козаки йшли меншими групами, вибравши собі напрямок, аби знову ж бути у змозі діяти на не таких вже й широких вулицях.
   На під'їзді до самого села, Велет зупинив коня та виплигнув із сідла. Що не говори, але метати ножі в нього краще виходило твердо стоячи на ногах. Та й постійний острах за Соломона, постійно змушував Драка діяти занадто обачно, і не ризикувати зайвий раз. Для козака то гарна риса, але не для ворожбита. Шумен вчинила так само. Відправила свою Ластівку в сторону озера. Вона вже показала що окрім кров'яного батога досить непогано орудує дивним, кров'яним же мечом із шипами. Але віддавала перевагу все ж батогу. Кивнувши один одному вони зірвались в сторону лунких звуків ударів метала об метал.
   Вони ввірвались у спину песів, і вирізали їх не зустрівши адекватної відповіді. Захисники Озерного отримавши допомогу із полегшенням зітхнули, та ледь не попадали на землю. Майже всі вони мали вкрай втомлений вигляд, але ніхто не був серйозно поранений. Велет помітив на шиях декількох кристали ритуалів. Розпитувати їх не було часу, тому хлопець обмежився кивком та поспішив далі.
   Кинути ніж - смикнути пальцем. Кинути - смикнути. Кинути...
   Ухилитись від великої кістяної булави, відскочити у сторону. Кинути переляканий погляд на незвично великого песиголовця. Ворог що не очікувано вийшов на них у супроводі невеличкої зграї підлеглих, мав неймовірний ріст у півтора рази вищий за чоловіка! Ось чому в деяких переказах песиголовців називають велетнями. Бо серед них зустрічаються от такі от монстри. Зазвичай песові гіганти мають всього лиш одне око посередині лобу. Невідомо чому вони такими народжуються, але воїни із них виходять просто неймовірні.
   Шумен хльоснула батогом та одноокий тільки невдоволено рикнув, невеличка рана на його плечі, зовсім не турбувала гіганта. Він знову підняв свою булаву, на з неочікуваною швидкістю зробив крок у сторону Велета. Хлопець змістився у сторону, перехопив ножа зворотнім хватом, та встромив його у волосату лапу монстра. Гостре лезо ледь прорізало товсту шкіру. Певно замовляння втратило свою силу, і його потрібно поновити. Але ж не посеред бою?
   Шуме відійшла трішки далі та знаками дала зрозуміти Велету що той має виграти трішки часу. Ну це він міг. Драк зосередився на єдиному, вочевидь слабкому місці монстра - на його оці. Та запущені із близької відстані ножі, не потрапили до цілі. Велетень також чудово розумів куди буде цілити його ворог. Він діяв так впевнено та майстерно що Велет на мить знову відчув себе так ніби вийшов на тренування проти свого наставника із бою на кинджалах. Та мана швидко розсіялась. Під час справжнього бою навіть думок подібних не можна допускати.
   Декілька довгих секунд він танцював навколо велетня, більше відволікаючи його, аніж намагаючись по справжньому поранити. Краєм ока Велет побачив що Шумен закінчила підготовку, та пригнув догори. Встромив кинджала в ліву руку песа. Відштовхнувшись, він ледь встиг розминутись із булавою. Кинжал залишився у тілі гіганта, але то вже було не важливо. Майя запустила в сторону ворога довгого списа із крові. Дивовижно але гігант встигав відхилитись, ледь-ледь але встигав!
   Велет посміхнувся та смикнув пальцем. Величезного песиголовця різко повело у сторону хлопця, і спис таки знайшов свою ціль, пробивши її навиліт.
   - Ти як, - запитав хлопець, помітивши як важко дихає його подруга.
   - Н-нормально, тільки дай мені хвилинку.
   - Важкий супротивник, - хмикнув Котик, діставши бурдюк з водою.
   Короткий відпочинок приніс свою користь. Шумен знову зібрала чужу кров у звичні батоги, що за межами бою обкручувались навколо рук дівчини. Велет за цей час встиг оновити замовляння на ножах та на ритуалі.
   Подальше відкладалось у пам'яті не завжди зв'язаними між собою уривками. Вони рухались вулицями селища і поступово знищували усіх ворогів до котрих могли дотягнутись. Велет не рахував кількість тих у кого забрав життя. Подібне знання нічим йому не допоможе. Йому здавалось навпаки, тільки більше буде давити на психіку.
   Вони вийшли на незвично часті звуки вистрілів. Коли Драк роздивився нових ворогів то спершу навіть не зрозумів хто перед ним. Невисокі, створіння схожі на прямоходячих ящірок, без хвостів, розстрілювали стихійно організовану барикаду із возів, та іншого сільського краму. Вони цілили із уже знайомої Велету зброї, револьверів, та дивних рушниць що також за короткий час без перезарядки могли випускати по декілька куль.
   Котик глянув на Шумен. Дівчина виглядала втомленою, але кривава посмішка з її обличчя не сходила.
   - Залишся тут, - промовив він. - Не сперечайся. Я не знаю скільки влучать витримає мій ритуал, хочу перевірити. Ти будеш тільки заважати.
   Майя неохоче кивнула, і Велет зірвався на біг. Кожна секунда зволікання могла коштувати комусь життя. Ящери - старий, та досить відомий для хлопця супротивник. Цього разу вони були куди як більш небезпечними, адже їхня зброя відмінно працювала. Хлопець не знав як вони цього досягли, і навіть не розмірковував на рахунок цього. В першу чергу він справді хотів перевірити як ритуал справиться із прямим попаданням. Хоча, він звісно не бажав підставлятись надміру. Одного влучання буде вдосталь. Вбивча сила кулі випущеної із подібної зброї - ось що його цікавило. Деяку думку на рахунок цього, Велет встиг скласти ще коли в перший раз тестував свого револьвера, та хотів переконатись на собі.
   Йому навіть не довелось спеціально підставлятись. У розпалі бою, щось відчутно влучило йому у руку, та відскочило від невидимого барьеру. Ніж яким він саме замахувався випав із долоні. Драк відскочив у сторону, пропустив над головою удар сокирою від одного єдиного пічника, та доторкнувся до його ноги мізинцем лівої руки. Знову відскочити, прийняти короткий меч на ковзкий блок.
   Ящери обступали Велета з усіх боків, і він уже був готовий показати щось більш суттєве зі свого арсеналу, але раптом голову одного із ворогів, проткнула невеличка стріла. Судячи з того що вона мала червоний колір та розбризкалась кров'ю одразу після влучання, було не важко збагнути чиїх це рук допомога.
   Котик не хотів аби Шумен втручалась, та перетягувала увагу ящерів на себе. Її ритуал не такий великий як у нього і не здатний витримати багато влучать, а тим паче що до цього часу він повинен триматись на чесному слові. Тому перестав гратись і взявся за справу серйозно. Ворожбит почав рухатись набагато швидше, кожен його удар знаходив свою ціль. Метальні ножі літали у повітрі, і здавалось що їх не вісім а всі вісімдесят! Драк смикнув мізинцем, і пічник за його спино. Що якраз замахнувся сокирою, перевернувся догори дригом та так і застиг прямо у повітрі. Він помер останнім.
   Потрібно віддати Шумен належне, вона підійшла до хлопця тільки коли той справився зі всіма противниками. В руках, замість лука, вона тримала червону довгу палицю. Дивна зброя, за допомогою котрої можна плюватись тими короткими стрілами, чи то пак дротиками.
   - І хто це такі були? - зацікавлено запитала майя.
   Та відповів їй не Велет. Із-за стихійної барикади вийшла висока, статна дівчина, років трішки за двадцять. Вона впевнено пройшла до них.
   - Ящери, - втомленим, тихим голосом промовила вона. - Мій брат назвав їх не надто вигадливо. Ящери та й ящери. Давно не бачились, Велете.
   - Оленко? - не повірив своїм очам хлопець, та в наступну мить уже кинувся обніматись. - Оленко!
  
   Глава 13
  
   Вона уявляла цю зустріч на протязі...
   А власне скільки часу пройшло після того як вони розлучились? Рік, півтора? Вона і сама уже не могла б сказати точно. Інколи час тік так же як мед з ложки, інколи скакав як заєць від голодного вовка. Спочатку вона сердилась. Навіть згадувати про буремного брата не бажала, але ж маючи добре серце довго яритись не могла. Однак наздоганяти хлопця було пізно. Тому Олена вирішила просто змиритись.
   Вона знала що Велет теж не зможе довго біситись. Нехай спробує жити за власним розумом. Рано чи пізно він повернеться.
   Повільне та розмірене життя в Сеньківці почало набирати оберти. Звісно основною причиною того послугував випадок із нападом людиноподібних ящерів. Трійка галдовників стала тільки першою ластівкою із цілої низки нових обличь що почали з'їжджатися сюди з усіх, здавалось, околиць. Ящери зацікавили собою широке коло осіб. Звісно у саму першу чергу сюди прибуло декілька сотень козаків із Ніжина. Повторний напад ніхто не виключав зі списку вірогідностей, а саме тому рідне Оленчине село, та значна частина північного кордону посилились регулярним військом.
   Пластуни шукали звідки ці ящери з'явились, простежували їхній шлях, ледь не по травинці перебирали аби збагнути. Втім нічого так і не з'ясували. Склалося таке враження, ніби ящери декількома групами з'явились просто із повітря, на близькій відстані одна від одної. Так мовби вони володіли магією. Це твердження ставилось під сумнів усіма ворожбитами що оглядали тіла істот. Мертве тіло не настільки інформативне як живе, але і по ньому можна багато що сказати. Отож усі хто знався на справі стверджували що в незвичних створіннях немає ні капельки хари. Вони не могли творити ніяких чаклунських штук, а особливо таких сильних, за допомогою котрих можна переноситись із одного місця на друге.
   Судячи із місця де з'явились ящери, висловлювалась думка що їм могли допомогти песиголовці. Ходили чутки що деякі сильні шамани, можуть переносити себе на далекі відстані. Одначе песи рідко коли йшли на співпрацю із людьми чи кимось відмінним від них самих.
   Дехто почав грішити на османів. Ті вже підкидали їм у минулому "добрих сусідів". Чому вони не могли знову зробити щось подібне? Та це не пояснювало відсутність слідів.
   Поступово лихоманка навколо ящерів спадала ніц. Близькі да дальні околиці Сеньківки вивчили так як ніколи до того. Тіла ящерів перевезли в якесь невідоме місце. Їхнє спорядження, несправну зброю, одяг та обладунки тих кого Велет назвав пічниками, також забрали невідомо місце. У самому селі залишився невеликий гарнізон у півсотні козаків.
   Для жителів, життя поступово сповільнювалось, та входило у звичну колію. Дивацтва дивацтвами але потреба працювати на полі аби прогодувати себе узимку нікуди не ділась.
   Оленка не нудьгувала. Незвично пусте та одиноке господарство часто відвідували Балі, та Оленчині подруги. По мірі сил вони підтримували дівчину та не дозволяли почувати себе покинутою. Велетів кращий друг, ніби відчуваючи свою власну провину у тім що не втримав молодшого Драка, постійно крутився десь поряд. Спочатку дівчина сердилась та дратувалась, але трохи остигнувши зрозуміла що Зорян і сам сумує не менше за неї. Змінивши гнів на милість, вона перестала лаяти хлопця, і виявила що він непоганий співбесідник та друг. Ні, вона і раніше це знала. Коли вони були зовсім малими, то грались зазвичай в одній компанії. Все змінилось коли вона стала підлітком. І схоже прийшов час усьому повернутись на круги свої.
   Та відверто кажучи навряд чи Оленка сумувала би без компанії Зоряна. Про її знахарські вміння і до того ходили чутки. А вже після того як не стало Віта, кількість пацієнтів тільки збільшилась. Старий справді не любив людей, та поставив себе так, що звертались до нього рідко. Його учениця ще не навчилась відмовляти кому би то не було. Вона приймала усіх хто в тому потребував. Не зважала на те чи є в них гроші чи нема.
   Це був урок який вона мала пройти.
   Так, паломництво з усіх, навіть самих віддалених околиць, сприяло тому що Оленка досить швидко покращувала свої навички та вчилась новому. Але з часом вона почала розуміти що Велет у чомусь та був правий. Люди справді почали сідати їй на голову. Це усвідомлення огріло її по голові краще за будь який сонячний удар. Вона не зачерствіла до чужого горя або щось подібне. Та трішки передивилась свої пріоритети, та почала відмовляти тим хто поводив себе занадто нахабно або ж звертався до неї з приводу різних дрібниць.
   Вона не сиділа безвилазно у Сеньківці. Зовсім ні. Оленка їздила на ярмарки до Озерного, була у Чернігові, та навіть вилікувала дочку тамтешнього полковника. Ще малою та упала із замкового муру, та пошкодила спину. Оленка поставила ту на ноги в рекордні строки.
   Єдине з чим не встигла розібратися Оленка так це зі спадком покійного Віта. Вірніше кажучи, з частиною спадку. Старий ворожбит залишив своїм учням заповіт. Шкода що Велет поїхав до того як Оленка знайшла лист. Віт розписав там усе своє нехитре майно, і, потрібно відмітити немаленькі статки. Останні зберігались в державній казні, і частину із тих грошей ворожбит заповів якомусь далекому родичу з під Вінниці, інше наказав розділити між своїми учнями. Якби Оленка прийшла за своєю часткою, то могла б безбідно прожити до самої старості. Нехай скромно, але тим не менш. Та вона не хотіла цього робити. Спершу вона покаже заповіт брату, а вже потім вони будуть вирішувати що робити далі.
   Отож матеріальні речі, що залишив їм Віт, чекали свого часу. Проблема була у тому що дарунок котрий їй передав вчитель перед самою смертю все ще ніяк не показував себе. Відьмацька сила. У прямому сенсі частинка душі Вітова, що старий віддав Олені. Теоретично вона знала хто такі відьмаки, але на практиці все виявилось якось не так. Вона просто не могла збагнути що дав їй Віт. Знахарка не отримала неочікуваного приливу сил, запаси її хари не збільшились, будь які замовляння не стали для неї легшими чи навпаки важчими. Здавалось все залишилось так як і було. Але це неможливо.
  
   Про те що у їхньому напрямку прямує орда песиголовців Оленка дізналась однією із перших. Саме пластун із тої півсотні козаків що залишилась в Сеньківці, помітив песів. Важке рішення про те аби покинути рідні домівки, та на деякий час переїхати до Озерного, люд прийняв на загальній раді.
   Змінилась обстановка, помінявся характер травм її пацієнтів, але сама суть її робити залишилась незмінною. Поселившись у озерних Балів, дівчина продовжила лікувати людей, а в особливості поранених у перших сутичках козаків. З кожною годинною, з кожним днем Озерне приймало жителів найближчих сіл та хуторів. Тут базувалась козацька ставка. Певно саме тому вони змогли протриматись під численним нападом песиголовців.
   Вона не збиралась робити дурниці та вилазити із стихійно організованого госпіталя. Розуміла що там зможе принести більше користі ніж де інде. Але інколи обставини змушують тебе порушувати власні плани, якими би продуманими вони не здавались. Все було чудово аж поки прямо у їхніх рядах нізвідки не з'явилась трійка циклопів разом із шаманом. Вона дивом врятувалась сама, і не знала чи змогли подолати тих монстрів. Дівчина була змушена відійти на безпечну відстань, адже сама видатними бойовими навичками похвалитись не могла. Мабуть сама доля вела її при виборі нової позиції де Оленка могла продовжити робити свою справу. Адже коли на неї напали неочікувані противники в вигляді загону ящерів, і здавалось що ще трошки і їй знову доведеться тікати, з'явився той кого вона так давно чекала.
   Її брат виріс, змужнів, та одночасно залишився все тим же маленьким хлопчиком. Він ніби грався із ящерами, і почав поводити себе більш менш серйозно тільки коли в сутичку втрутилась ще якась дівчина. Вона якраз закінчила накладати замовляння на останнього свого пацієнта, коли ящери закінчились. Знаючи Велета, цього шансу не можна було впустити, адже юнак точно би не став затримуватись на одному місці, та побіг би рятувати ще когось навіть не перепочивши.
   - Як ти тут опинилась? - запитав Велет після того як ледь не розчавив її в обіймах.
   - Ми були змушені втікати із Сеньківки. Мені не хотілось їхати до Чернігова, і тому вирушила з Балями сюди.
   - Зорян? Він також тут?
   - Так але ми не бачились з самого початку цього жахливого бою, - зітхнула Оленка.
   На мить між ними повисла незручна пауза, кожний бажав сказати іншому так багато що крутилась голова від думок про те з чого краще почати?
   - Оленко я...
   - Велет...
   Вони почали одночасно, запнулись. Дівчина кивнула братові.
   - Вибач мене, - промовив молодший Драк. - Я повів себе як останній бовдур коли вирішив покинути тебе. Мені так соромно.
   - Це ти мене вибач, - ледь стримуючи сльози відгукнулась знахарка. - Ти був правий, не у всьому, але правий. Я була впертою як той мул, і не хотіла нічого чути. Так по дитячому...
   - Так-так, - у розмову втрутилась Шумен. - Ми всі зрозуміли що ви варті одне одного, але якщо ви не забули то в нас тут якби війна. І он ті песи йдуть саме в нашу сторону.
   Оленка кинула невдоволений погляд на дивну червоношкіру незнайомку, але група песиголовців справді хутко наближалась до них. Хто не бачив у цьому проблеми так це Велет. Так не очікувано зустрівшись із сестрою він не міг розлучатися із нею ні на мить. Собакоголові самі підписали собі смертний вирок. Котик навіть не став тягнутись до ножів, йому вистачило одного погляду, байдужого мазку засяявшим зеленим світлом ока. Ось песиголовці біжать до них, а ось розпадаються купками холодного попелу.
   - Ти підкорив це око?! - здивувалась Олена.
   Драк зніяковіло потер перенісся.
   - Чесно кажучи виходить все ще не кожного разу, - зізнався він.
   - Гаразд, може познайомиш мене зі своєю подружкою? - дівчина підійшла до Велета та поклала тому на плече руку, її долоня засвітилась м'яким світлом. - А я поки трішки вас підлікую.
   - Та ми начебто не поранені, - трішки різкіше аніж потрібно було промовила Шумен.
   - Так, але сестра можу зняти втому, та відновити наші сили, - втрутився Велет, та почав знайомити дівчат поки ті не дійшли до стадії шипіння одна на одну, або ще гіршого наступного етапу, при якому справа доходить до висмикування волосся з голови супротивниці.
   Хлопець встиг познайоми дівчат між собою, та в декількох словах розповісти сестрі що він тут робить. Оленка закінчила накладати замовляння на Шумен, і вони були змушені розлучитись. Як би цього не хотілось, але так було краще за все. Олена не могла чаклувати на ходу, і користі із неї у бою ніякої. Тому вона повернулась за барикаду, да продовжила робити те що мусила. Велет та Шумен побігли далі.
   Козаки приносили до неї нових поранених, а вона працювала як якийсь механізм, паралельно розмірковуючи про те що хоче розказати братові у першу чергу. Мабуть тому вона не помітила біди що невпинно підступалась до неї. Її охоронці пропустили за барикади сивобородого чоловіка вдягненого у просту полотняну робу, підперезану звичайною мотузкою. Старий дочекався поки дівчина закінчить перев'язувати поранену руку одного козака, та підійшов ближче.
   - Прошу пробачення що забираю ваш час, пані Олено.
   - Ви поранені? Пане... - запитала дівчина, помітивши великого чорного кота, що крутився в ногах чоловіка.
   - Мене Далемиром кличуть, - підказав старець. - Зі мною все добре, пані. Дісталось моїй дружині, і я дуже переживаю за неї.
   - Попросіть когось аби принесли її сюди.
   - Пробачте пані, але боюсь я її рухати. Здається в неї щось із спиною, турбуюсь я аби гірше не зробити.
   Оленка стисла губи, та тяжко підвелась на ноги.
   - Показуйте куди йти.
   - Тут не далеко! - зрадів Далемир.
   Більше в той день Олену Драк в Озерному не бачили.
   ***
  
   Тривожне відчуття що настигло Велета ще після того як він залишив сестру не відступило навіть тоді коли він зустрів Зоряна. Його старий друг дістав на горіхи, та лежав у черзі на лікування, але нічого страшного з ним не сталось. Котику хотілось накричати на телепня що не дивиться собі за спину, але яка у тому користь волати на того хто не при свідомості. Отож повісивши на шию друга один із своїх амулетів, та потиснувши руку пана Андрія, Велет побіг далі.
   Вони з Шумен блукали вулицями Озерного і все рідше натрапляли на невеличкі групи песиголовців або ж ящерів. Коли вони зіткнулись із рудоволосою відьмою, ставало очевидно що напад відбитий. Стила виглядала втомленою але задоволеною. Її особисте кладовище сьогодні здорово розширилось, і це якимось дивним чином покращувало її настрій. Велету навіть здалось що між нею та Шумен справді є щось спільне.
   Та навіть після об'єднання із відьмою, погане передчуття не покинуло Драка. Він уже було думав повернутись до сестри як навпроти нього прямо з нізвідки з'явилось око. Червоне очне яблуко крутилось навколо своєї осі, за часовою стрілкою, прямо у повітрі і не давало нікому розгледіти незвичний візерунок на тому місці де зазвичай мала бути зіниця.
   - Що це таке? - здивувалась Шумен.
   - Стійте, - промовила Стила, вийшовши трішки вперед та поспіхом розкурюючи свою люльку.
   - Велет Драк, - пролунав спокійний, впевнений в собі голос, зі сторони ока. - Ти мене не знаєш, і моє ім'я не так вже важливе наразі. Головне що тобі потрібно знати, так це те що твоя сестра зголосилась побути моєю гостей.
   - Що? - розгубився хлопець. - Що ти таке верзеш?
   Око секунду мовчало продовжуючи крутитись навколо осі, аж поки з його сторони не пролунав знайомий та сердитий голос його Оленки:
   - Велет, не слухай його! Чуєш! Зі мною все...
   Голос зник так же раптово як і виник, а на його зміну знову повернувся спокійний чоловічий:
   - Тепер коли сумнівів не залишилось, я хочу аби ти робив усе що я тобі скажу. Ти звісно можеш не послухатись, але сам маєш розуміти що тоді я буду трішки менш гостинним з твоєю сестрою.
   - Щ-що ти хочеш від нас?! - ледь стримуючи гнів промовив Велет, намагаючись скористатися здібностями свого правого ока. Нажаль гнів не найкращий помічник.
   - Для початку ти маєш дістатися Ніжина, у тебе є три дні. На місці я знайду тебе.
   Червоне око на мить перестало крутитись а потім провернулось разок проти ходу годинникової стрілки і просто зникло. Як тільки це сталось Велет зірвався з місця і побіг у ту сторону де залишив Оленку. Звісно її там уже не було. Сказати що Котик впав у відчай - нічого не сказати! Хлопець просто випав із реальності, та закляк на місці, не знаючи що взагалі коїться та що робити далі.
   Прибігла Шумен, за нею ледь поспівала Стила. Відьма, на відміну від молодших колег, зберегла холодну голову, та відразу ж почала розпитувати тих козаків що крутились біля стихійної барикади про те чи не бачили вони що сталось із знахаркою. Чоловік котрого вона лікувала запам'ятав ім'я старого з яким вона говорила. Нажаль він ледь тримався при свідомості, і не розгледів як той виглядає. Інші козаки теж не надто сильно допомогли, вони як на зло не могли пригадати як саме виглядав старий. Описували його загальними словами без будь яких подробиць. Та старій вистачило і цього. Картина склалась у її голові ще коли вона почула про те куди невідомий кличе Велета, нерадісна картина. Для початку вона не роздумуючи дістала із сумки невеличке зачароване дзеркальце та зв'язалась напряму із Арсеном Головатим. Розказавши тому про свої підозри, відьма трішки заспокоїлась, та пішла приводити до тями хлопця.
   Довелось дати тому добрячого ляпаса аби вивести з істерики.
   - Чорт забирай, хлопче! Візьми себе в руки! Замкнувшись у собі ти сестрі не допоможеш!
   - Я не розумію, не розумію. Хто це зробив, га? А основне, навіщо!? Кому вона потрібна?
   - Не вона, - не випускаючи із зубів люльку промовила Стила. - Їм потрібен ти.
   - Чому ви так думаєте? - запитала Шумен.
   - По-перше, це очевидно. Якби їм була потрібна в першу чергу знахарка, то вони б не зв'язувались із Велетом, - випустивши хмаринку диму, промовила відьма. - А по-друге, що ти знаєш про свого вчителя? Що знаєш про Віта Нежара?
   - Ми вже говорили якось про це, - збитий з пантелику пригадав Драк. - І тоді я казав що майже нічого. Зараз ситуація не сильно змінилась, я знаю тільки те що ви мені тоді розказували.
   - Гаразд, тоді я не буду грати в мовчанку. Не знаю усіх подробиць, та якось Віт зіткнувся у двобою із молодим але вправним вієм. Ти ж знаєш що хто це такі?
   - Дехто називає їх нечистою силою, але мені зустрічалось читати що це такий же розумний вид істот як люди чи нявки. Вони схожі до людей, але їх дуже мало. Деякі автори кажуть що віїв можна перерахувати на пальцях рук, - промовив Драк, не здивувавшись питанню. Він давно здогадувався, про походження Вітового ока.
   - Останнім часом їх стало трішки більше, кажуть в Речі Посполитій живе близько сотні віїв. Той з ким зіткнувся твій вчитель називав себе Неданом Смарагдовим. Деякий час він жив серед людей не надто приховуючись. Тримав у Києві лавку де продавав усілякі амулети та старовинні прикраси. Був знаний тим що вмів знімати прокляття як з людей так і з предметів. Все змінилось коли Недана покликала до свого маєтку одна знатна панянка, Іванка Луценко. Я знала її. Повір на слово - та ще стерва була. Кажуть вій закохався у молоду служницю із цього палацу. Панянка це, звісно, помітила, та довго крутила молодим хлопцем. Аж якось ця служниця провинилась. Не скажу що вона там зробила, але знаючи Іванку, не здивуюсь якщо там сталась якась дрібничка, на зразок розбитої чайної чашки. Луценко наказала висікти дівчину, і та не витримала. Померла у себе в кімнаті від больового шоку.
   - Це просто жахливо, - скрипнувши зубами промовив Велет.
   -Так, і нагадує історію Віта, чи не так? - криво усміхнулась Стила. - Тільки Недану не повезло. Він спалив маєток Іванки до тла. Своїми очима спалив. На нього виписали ордер на вбивство. Вітові "повезло" натрапити на вія першому. В результаті твій вчитель втратив власні очі, але забрав одне із Неданових. Довгий час всі думали що вій помер, хоча сам Віт не був у цьому впевнений. Тіло Смарагдового забрала велика Дніпрова вода. Та десь рік назад це ім'я знову почало згадуватись в деяких колах.
   - То ви хочете сказати що за всім цим стоїть старий ворог мого учителя? - ошелешено запитав Велет.
   - Я тільки озвучила причину по котрій могли викрасти твою сестру. Якщо це справді рук Недана, то очевидно що він дізнався про тебе та захотів повернути своє око.
   - Чорт-чорт-чорт! - простогнав хлопець. - Потрібно було ж йому вилізти з могили саме в такий час! Чому він не забрав одразу мене? Чому пішов за Оленкою.
   - Можливо він думав що ти ще в Хортиці. Виколупати тебе звідти майже неможливо. Можливо існує інша причина. Неважливо. Хлопче, є ще деко про що ти певно маєш знати, але я не можу тобі про це розповісти. На мені висить непроста клятва, адже річ йде про державну таємницю.
   - Якщо від цього може залежати життя моєї сестри...
   - Навряд чи, але якщо ти бажаєш дізнатись всю повноту картини, то є дехто хто не зв'язаний такими клятвами як я. Ей, не дивись так на мене! - посміхнулась відьма. - Тобі не потрібно їхати на інший кінець світу аби дізнатись про це. Наскільки я пам'ятаю, ти виграв у однієї нявкової ербі чарівний дзвіночок.
   - Звідки ви знаєте? - здивувався Драк.
   - Вона не вміє берегти таємниці про власні поразки. Поговори із нею, якщо бажаєш, а я поки-що подумаю над тим як нам визволяти твою сестру.
   - В-ви мені допоможете? - зніяковів ворожбит.
   - Якщо ти не помітив, то я роблю це на протязі останньої півгодини.
   Осоромлено подякувавши відьмі, хлопець знайшов вільний куток та почав ритись у своїй сумці. На самісінькому дні він віднайшов закутаний у тканину дзвіночок. Три дзвіночка, якщо бути відвертим. Один той що дала йому Ліканія, і ще не роз'єднана двійка куплена спеціально для нього та Оленки. Стиснувши кулаки, юнак відклав пані дзвіночки, та подзвонив у подарунок нявки.
   - Гей! Котик, невже це справді ти? Занудьгував за великою ербі!?
   Кішка як завжди випромінювала незгасну енергію та гарний настрій. У будь який інший час юнак би з радістю позмагався з нею у ораторському мистецтві, але не сьогодні. Саме тому він коротко переказав нявці останні події із власного життя, та слова Стили. Ліка мовчала добрих п'ять хвилин, і якби не натужне сопіння з того боку Драк би подумав що вона відключилась. Коли Ліка знову заговорила, від грайливості в голосі нічого не залишилось.
   - Знаєш, котику, я б порадила тобі кинути сестру та не встрявати у все це, але ж ти не з таких людей, правда? Тоді слухай уважно. Адже справа йде не тільки про твою Оленку, на кін поставлено набагато більше. І якщо ти по дурості втрапиш у лапи того вія, то може постраждати не тільки Гетьманщина!
   Велет нахмурився та кивнув, зовсім не подумавши що нявка його не бачить.
  
   Глава 14
  
   Ліканія завжди любила хвалитись тим що вона "велика ербі", але Велет завжди ігнорував ці слова. Певною мірою це стало їх грою. Хто протримається довше? Можливо Ліка думала що він не знає значення цього терміну, та він знав.
   Якщо підбирати аналогію, то ербі - це принцеса. Звісно відмінностей вистачає. Їх навіть занадто багато, але кращого зрівняння не знайти. Саме головне що потрібно знати, так це те що ербі не народжуються, це титул яким нагороджується сімка виняткових нявок в не залежності від роду чи статусу батьків. Кожна ербі має власну, грандіозну магічну силу. Наприклад Ліка - ербі Дощу. Окрім неї існують ербі Вогню, Блискавок, Тіні, Повітря, Простору, і ще одна про яку ніхто нічого не знає. Отож вони головна магічна сила нявкової держави Ама-Зоо, найкращі дочки народу, найсильніші воїни.
   Та це ще не все. Кожна із ербі унікальна насамперед тим, що може виступати посередником між іншими нявками та Магурою. Хто така ця Магура? О, навіть серед козаків є немало тих хто хай і не поклоняється але вже точно ставиться з повагою до великої та славетної богині війни. Але не менше й тих хто не вірить в існування не те що Берегині а взагалі будь яких богів. Не дивно.
   Колись божества приймали куди як більш вагому участь у житті звичайних людей. Вони відкрито являли світові свої дива, і цим змушували коротку людську пам'ять міцно триматися за образ бога-покровителя. Одначе, історія циклічна. Інколи боги активні, інколи вони немов впадають у сплячку і про них майже нічого не чути. Якесь століття і людину уже майже неможливо переконати в існуванні всесильних істот що живуть десь в інших вимірах.
   Магура - виняток із правила. Коли Християнський Бог ногами власних віруючих прийшов на ці землі, він легко потіснив богів язичницьких. Роздробленні божки котрих майже забула власна паства не змогли нічого протипоставити Йому. Матір Сва вчинила хитріше, вона навіть не стала вступати у свідомо програшне змагання. Вона зберегла залишки власної сили та просто... змінила паству.
   Зараз важко говорити як їй те вдалось, але зараз важче знайти більш палких прихильників МаГури аніж нявки.
   Отож ербі - це наглядний спосіб показати усім силу богині. Вони аватари, вмістилища її сили. Коли ситуація того потребує, Берегиня бере повний контроль над тілом однієї із нявок, і являє в світ частинку власної могутності. Саме тому невеличка по суті держава нявок, не схилила голову під натиском більш численних сусідів. Важко програти коли на твоєму боці божество, і коли це не пусті слова.
   На даний момент активно діючих богів можна порахувати на пальцях однієї руки. Кажуть що навіть Християнський Бог покинув цей світ, хоча останнє не заважає йому мати одну із самих численних армію прихильників та віруючих. І звісно є легенда яка пояснює чому склалась така ситуація. Чому боги так неохоче та ріко відповідають на молитви не тещо звичайних віруючих але мовчать до своїх первосвящеників. Велет завжди вважав що це просто легенда, одна із багатьох. Та як виявилось деяка частинка правди у ній існувала.
   Суть у тому що ще за довго до утворення Гетьманщини, з глибин потойбічності на околиці світу винирнуло чуже для цих місць створіння. Враховуючи чисту могутність це створіння можна було зрівняти із найсильнішими Земними богами. Деякий час прибулець вивчав нове для себе середовище. З часом він почав проявляти свою волю на планету, серед людей почали з'являтись перші його прихильники - волхви що розповсюджували віру у всемогутнє Око. Вони казали що їхній бог бачить усе явне та приховане. Знає усі таємниці, та може показати своїм вірним послідовникам істину.
   Нічого незвично як на перший погляд.
   Так би воно і продовжувалось. Око повільно набирало би собі віруючих, і хто зна як би склалась історія в такому випадку. Але ж Око не забажало грати по правилам, або ж не захотіло збагнути їх. Суть в тому що навіть такі, здавалось би всесильні сутності мають підкорятися деяким законам, аби мати можливість збирати та використовувати ту таємничу штуку котра називається Вірою. Закони які встановилися задовго до появи першого божества на Землі.
   Око, невдоволене повільним ростом пастви, вирішило що якщо особисто з'явиться на Землі, то це змусить людей прийняти його, та повірити.
   Здавалось Магура зараз робить так само, то в чому ж проблема?
   Богиня війни та блискавок використовує ербі як провідників своєї сили. Вона не приходить на Землю сама по собі. Тільки частина її сутності проявляється тут. Око ж захотіло явити себе одразу і всього. У нього навіть вистачило сил аби зробити це, пробити природній бар'єр. Але далі все пішло не по плану Ока.
   Якщо є закони які обмежують богів, то не дивно що існує механізм що стежить за їх виконанням.
   В першу чергу мова йде про інших богів, вони досить пильно стежать за дотриманням норм. Та в ситуації з Оком вони не могли також зійти на Землю, тому діяли через своїх аватарів. Навіть так у них би нічого не вийшло б якби не стороння допомога. Хто має подібну силу?
   На цьому моменті Велет так і не зміг зрозуміти пояснення Ліки. Гея, Егрегор, Дух-охоронець, Душа світу. Важко дати вичерпне означення для механізму про котрий мало що знають навіть самі боги. А ще важче зрозуміти це простому смертному.
   Загалом, це не так вже й важливо. Головне це те що даний механізм ослабив Око та на час значно посилив аватари богів які виступили проти прибульця.
   Кажуть то була страшна битва за межами будь яких уявлень. Зрештою, чим довше Око знаходилось на Землі тим більше воно слабшало, і тим більш успішно тіснили його інші. Земля дрижала, та приймала в себе божественну кров. Почвара була вимушена вгамувати власні амбіції, та покинути планету.
   Відтепер Егрегор наклав на Око ще більш жорсткі обмеження. Більше воно не могло спілкуватись зі своїми віруючими, чи жрецями. Але завжди залишається лазівка. Під час бою прибулець проронив три сльозини. Вони розлетілися по світу, затаїлися, та почали очікувати слушної нагоди. Певно хтось вважав себе надто розумним, та інші боги не захотіли ризикувати. Місця де впали кристалізовані сльози, обнесли захисною магією, запечатали так надійно як це було можливо. Довгі сторіччя навіть самі згадки про сльози залишались під забороною. Та жреці Ока зберегли вірність. Їх мало, вони не мають ресурсів та можливостей до активних дій.
   Принаймні так вважали раніше. Аж поки, більше рока тому, одна за одною дві захисні печатки були зламані. Божественна магія розвіялась за такий довгий час, і в когось вистачило сил знищити залишки. Остання печатка, остання сльоза, знаходилась на території Гетьманщини. І коли Велет вперше зустрівся з Ліканією, вона саме збиралась поновити магію на тій печатці.
   Велет пригадав їхню зустріч та жахливу воронку хари, що здіймала до небес за стінами Ніжина. Он воно! Ось що не давало йому заснути півночі, та нестерпно різало Вітове око!
   Тепер все ставало на свої місця.
   Драк розумів усю передумову сьогоднішнім подіям. Розумів хто та чому забрав його сестру. Залишилось небагато - піти та повернути її. Усі дорого ведуть до Ніжина.
  
   ***
  
   Недан Смарагдовий супився.
   Здавалось все йде до свого закономірного кінця. Фінал авантюри на яку він підписався два роки тому ось-ось настане. Два дні тому із ним зв'язався Далемир та повідомив що має для нього подарунок. Дівчина. Сестра того хлопчини в якого зараз знаходилось його око. Виявляється старий архіжрець давно знав про хлопця, та звісно ж не ризикував заявлятись прямісінько на Хортицю. Недан і сам би не ризикнув. Пертися в лігво ворожбитів собі дорожче.
   Засмучувало вія тільки одне. Він був дуже близький до того аби власноруч вхопити Драка. Рафалу пощастило натрапити на слід Вітового учня, але їм не вистачило часу аби продумати подальшу стратегію. Жаль. Недан не горів бажання продовжувати співпрацю з волхвами Ока. Не те щоб вій взагалі комусь у своєму житті довіряв, але Далемир поводився аж занадто лестиво та по доброму. І кого він тільки цим хотів обманути?
   Нажаль, якщо хлопець клюне, відвертітися від Далемира не вийде.
   Коли волхв знайшов його, та запропонував зламати божественні печаті, заради закам'янілих сліз Ока, він пропонував в рахунок сплати будь яке інше око. Адже вій може повноцінно розкрити всі свої природжені здібності, тільки в тому разі якщо матиме обидва ока. За довгі десятиріччя після сутички з клятим Вітом, Недан навчився обходитись тим що має. Мало-помалу та він відточував свої можливості, досягши просто неймовірних результатів. Саме тому вибір Далемира пав на нього, а не на якогось іншого вія. Без зайвої скромності, навряд чи зараз можна знайти когось сильнішого за Недана. Навіть не дивлячись на каліцтво він може творити грандіозні речі. А як ще можна назвати розвіювання нехай ослабленої але божественної магії? Кому ще під силу подібне?
   Нажаль в їх плани втрутилась нявкова ербі, і плани по отриманню достойної плати довелось відкласти. Насправді, Недан легко міг знайти собі підходящу заміну. Відловити іншого вія, та забрати у нього праве око. Але тут виникали справжні труднощі. Мало знайти потрібний орган, його потрібно ще якісно приживити. А на це здатні лічені знахарі, до кожного із яких підступитись так же неможливо як проникнути до Хортиці та втекти з острова не намочивши ніг. У Далемира, начебто мались потрібні зв'язки.
   Коли ербі поновила силу печатки, волхв заспокоїв Смарагдовго тим що має альтернативний план. І саме це непокоїло вія більш за все. Коли діло доходить до того, що постає необхідність в реалізації запасних планів, потрібно завжди готуватись до біди. Тим паче коли ти нічогісінько не знаєш про цей план, та мусиш довіряти ненадійним спільникам на слово.
   Навіщо Далемир розв'язав повноцінну війну? Як він зміг поставити на свою сторону песиголовців котрі широко відомі ненавистю до усіх хто не схожий до них? В якому загубленому шматочку планети знайшов ящіркоподібних істот, котрі культурно та технічно так відрізняються від усього про що знає Недан? Вій не знав. Не мав відповідей на всі ці питання.
   Він не розумів навіщо було прикладати стільки зусиль, стільки коштів та нервів задля того аби направити збірну армію із песиголовців та ящерів на Чернігів. Не мав поняття чому майже взявши місто, армія кинула справу на півдорозі та рушила стрімким маршем до Ніжина. Хоча ні. Останнє було ще більш-менш логічним. Ніжин - то центр їхніх інтересів, місце де схована остання печатка. Але навіщо такі зусилля аби дістатись сюди? Недан не сумнівався що старий волхв може пробратися до місця, малими силами, з легкістю минувши навіть до надмірно посилену охорону.
   Вія аж ніяк не цікавили всі втаємничені від нього деталі цього масштабного плану.
   Та вочевидь він не мав нічого спільного з сестрою Велета. Жрецю просто повезло наткнутись на неї. Отже в до реалізації надійшов ще один запасний план. Що, звісно ж не могло не хвилювати Недана. Перспектива отримати не якесь там чуже око, а своє власне, те що він вважав давно втраченим, п'янила. Але вій нервував. Не вірилось йому що все може завершитись так просто.
   Просто не вірилось.
   Стиснувши кулаки, вій постарався взяти себе в руки. Як би там не було, але все вирішиться сьогодні.
  
   Молодий хлопчина що ще навіть не закінчив свого навчання на Хортиці, очевидно не міг навіть теоретично представляти якоїсь небезпеки для досвідченого вія. Але Недан не міг дозволити собі зазнаватись та недооцінювати учня свого старого ворога. Ненависть до ланцюгово пса, чи то краще кажучи, лиса, давно минула, але вій навіть у подумках не дозволяв собі зневажливо ставитись до Віта. Здавалось би, простий знахар, а ледь не обірвав його життя! Саме тому вій, тримав Олену у доволі жорстких умовах. Не те щоб він знущався з неї, але її руки та ноги були сковані ланцюгами, а рот закритий кляпом так аби вона не могла прочитати жодного замовляння. Недан нервував кожного разу коли доводилось годувати чи поїти молоду знахарку. Він завбачливо не робив цього самостійно, добре хоч Рафал піклувався про полонянку за власним бажанням. Як колишній священник опинився по ту сторону закону, то тема для іншої розмови, але дивовижно як він зумів зберегти в собі позитивні та гарні сторони характеру займаючись підчас речами, від котрих кров у жилах стигне навіть у самого Недана.
   Вій очікував на брата молодої знахарки посеред старого кладовища, на околиці Ніжина. Більш вдалого місця для сутички важко і придумати. Вдалого для Недана та Рафала, звісно ж.
   Велет з'явився надвечір. Не надто високий але міно збитий хлопчина з русим волоссям. Обличчя прямокутне, ніс приплюснутий. Ліве око темно-каре, а праве... О! Недан відчув як по його спині пробігають сотні малесеньких мурашок. Вій впізнав би власне око із тисячі!
   Ворожбит від самих воріт направився прямо до центру кладовища. Певно помітив темну постать Анастасії, що сиділа на даху невеличкої каплички. Він повільно йшов ігноруючи пряму стежку, та блукаючи поміж могил, мимоволі доторкаючись до гранітних надгробків, порослих невиразним у вечері лишаєм.
   - А ти справді любиш свою сестру, - відчуваючи справжню цікавість промовив Недан, коли юнак підійшов таки до них, та зупинився на відстані в десяток метрів. - Рідна кров не водиця, так?
   - Мабуть, - насупивши густі брови промовив Драк. - Мені важко стверджувати напевне, адже єдина людина в котрій точно текла моя кров, померла десять років назад.
   Сказати що Недан здивувався, це нічого не сказати.
   - Хочеш сказати що ви з цією дівчиною не рідні брат із сестрою? - зацікавлено запитав Рафал, погладжуючи обкладинку невеличкої книжки, що тримав у руках.
   Хлопець окинув ксьондза поглядом сповненим побоювання та настороги, але все таки вирішив відповісти.
   - Мій батько одружився удруге коли мані було три. Я ніколи не знав іншої родини аніж Оленка. Ось чому я тут. Вона вам не потрібна, адже так? Тільки я. Відпустіть її.
   Вій відчув щось на зразок поваги до юнака що стояв навпроти нього. Сам він уже давно забув що таке родина. Давно не підпускав до себе людей на таку відстань, де б вони могли стати для нього друзями, де б могла з'явитись хоч одна ниточка прив'язаності. А Велет прийшов на допомогу людині в венах якої навіть не текло його крові. І стоїть тут зовсім один, без друзів чи старших колег. Дивовижно. Недан не вірив що хлопець послухає Далемира та справді прийде один.
   Так, на його шиї висить якийсь незрозумілий артефакт, у вигляді жіночої люльки, але для вія то вже точно не проблема.
   - Частинка тебе, я б сказав, - криво посміхнувшись промовив Недан. - Знаєш, це не входило в мої плани, але ти мене здивував. Прийшов сам, без підтримки друзів. Стоїш навпроти своїх недругів, і не показуєш жодної тіні невпевненості. Так я відчуваю себе справжнім негідником. Певно я роблю дурницю, але хай буде так.
   Смарагдовий кивнув Рафалу, і ксьондз по доброму посміхнувшись загнувся біля зв'язаної Оленки. Велет напружено спостерігав, як той розрізає мотузки на її руках та ногах. Ворожбит був готовий діяти за першої ж нагоди. Знахарка чула їх розмову, тому коли з її очей зняли пов'язку, вона повільно піднялась на занімілих ногах, та пошкутильгала до брата. Її губи прямо на ходу шептали якесь замовляння, а рука осяяна світлом притискалась до грудей. Під кінець короткої дистанції вона йшла вже цілком твердою ходою.
   - Оленко...
   - Я не залишу тебе, - вкладаючи у кожне слово краплинку хари, чітко промовила дівчина.
   Навіть так цього було замало для того аби подіяти на нього. Але так вона просто вказала свою позицію. Дала зрозуміти що будь які його переконання зараз не подіють. Він прийшов по неї ні миті не сумніваючись, як вона могла залишити його зараз?
   Велет видихнув, долаючи роздратування та нестримне бажання потерти перенісся. Нехай. Такого варто було очікувати, і з рішенням дівчини він просто має змиритись. У будь якому разі, з сестрою що стояла за його спиною, він відчував себе куди як впевненіше.
   - Думаю не варто питати чи не віддаси ти мені моє око добровільно? - запитав Недан.
   Котик таки не витримав і обережно піднявши руку потер перенісся.
   - Скажи мені, ти ж знаєш що буде після того як ви зламаєте остатню печать? До чого приведе ваша ініціатива?
   - Я поняття не мою що буде далі, - криво посміхнувся Смарагдовий. - І, попереджуючи твоє подальше питання, мені все одно. Особисто мене ніяк не хвилює те що станеться далі. Єдина причина по якій я приймаю участь у всьому цьому так це повернення отої штуковини що зиркає на мене із твоєї правої очниці.
   - Жаль, Мені дійсно жаль, - понуро вимовив молодший Драк, та різко викинув вперед праву руку.
   Метальний ніж, замовлений спеціальним чином, подолав розділяючі їх десять метрів за якусь секунду. Та цього виявилось недостатньо. Занадто повільно. Крилата жінка опинилась перед вієм та ксьондзом так швидко наче не зістрибнула із даху каплички, а перемістилась у просторі! Ніж встряв десь між темними пір'їнками, в крилі жінки.
   Слідом за ножом у ворогів полетіло ніщо інше як стара гранітна плита із надгробку. Велет негативно ставився до вандалізму, але якщо життя кидає вас у такі важкі обставини, не можна гребувати ні найменшим шансом долі. Анастасія відступила на крок назад та приготувалась прийняти важкий снаряд на себе. Вона не могла дозволити аби постраждав її коханий. Грішного янгола врятував Недан. Його ліве око блиснуло зеленим сяйвом і в темне крило жінки врізався тільки холодний, пухкий попіл.
   Подібне далося вію нелегко, і він на декілька митей вийшов із бійки. Він не знав як воно у інших його одноплемінників, але його очі мали різні здібності. До якоїсь степені вони могли робити однакові речі, але для одного певна дія давалась легше, а для іншого важче. Краще за все спопеляти речі реальні могло праве око, а от лівому більше давалось знищення речей не матеріальних, себто магії.
   Велет не збирався давати супротивникам часу на відпочинок. Хлопець знав що б'ється не з самими простими істотами, а отже просто мусив викладатись на повну. Він витягнув із кобури револьвера, та не роздумуючи вистріляв увесь барабан у сторону крилатої жінки. Деякі кулі знову ж застрягли у незвично щільних крилах, але декілька потрапили у тіло, а одна навіть у голову крилатої.
   Вона упала, та Драк не звернув на це уваги, він знову смикнув пальцем та вирвав зі свого місця ще одну надгробну плиту. Рафал підняв свою книжку над головою, книжка мовби сочилась темрява. Гранітний кусок безпомічно врізався темний димчатий купол що накрив чоловіків під собою. Вочевидь, підтримувати подібний захист довго, чоловік одягнений як ксьондз не міг. Купол зник, через декілька секунд. Але цього часу вистачило аби в бійку вступили заздалегідь підготовлені сили. Білі скелети виринали із своїм могил так ніби дельфіни виплигували із води. В одну мить нічне, майже безлюдне кладовище наповнилось сотнями, як не тисячами скелетів різного ступеню свіжості.
   - Вибач хлопче, - нарешті перевівши подих, промовив Недан. - Я справді не думав що тобі вистачить духу прийти сюди одному, тому підготувався про всяк випадок.
   - Тепер мені доводиться відчувати себе, дещо не в своїй тарілці, - слабо посміхнувшись промовив Велет обводячи поглядом оточивших його супротивників. - Наче полюси помінялись і тепер я став негідником. Я б скоріше і справді прийшов сам, але мене вчасно зупинили.
   Промовивши це, юнак дістав з поясу декілька паперових кульок зі стиснувши їх у руці кинув на землю. Алхімічний порошок спрацював так як і мав. Драків прикрила завіса із густого фіолетового диму, через яку не продереться навіть дивовижний погляд зелених вієвих очей.
   Зірвавши з шиї Стилову люльку, Котик витряхнув з неї бурштинову домівку, та подав до неї краплину хари як вчила його відьма. Знаючи з ким прийдеться зустрітись вони розуміли що Недан за допомогою свого ока одразу ж побаче подібний магічний артефакт. Як краще за все сховати щось невеличке? Правильно, помістити його за полум'я свічки! Їхній план спрацював ідеально, вій звернув увагу на люльку яка просто світилась від надлишка хари, але не став придивлятись глибше.
   Що ще більш дивовижно, відьма змогла не тільки сховатись у домівці але й затягнути разом із собою Шумен. Так в обнімку вони і з'явились перед Велетом.
   Миттєво зорієнтувавшись у димовій завісі, рудоволоса перехопила свою люльку та міцно стиснула її між зубами. Шумен приходила в себе значно довше, а фіолетовий дим не сильно то допомагав у цьому. Коли дим трішки розвіявся, Стила якраз розкурила свою люльку, та окинула байдужим поглядом армію скелетів що стягувалась до них з усього кладовища, двох чоловіків, та крилату дівчину що не дивлячись на смертельні поранення, знову стояла на ногах.
   - На мені вій, - промовила вона, - все інше на вас.
   В наступну мить вона видихнула тонкий струмінь диму у сторону Недана. Око Смарагдового засяяло зеленим і дим немовби наштовхнувся на невидиму стіну що не просто зупиняла його а ще й безслідно розвіювала. Крилата жінка щось надривно прокричала да кинулась в сторону ворожбитів, змахом крил піднявши себе у повітря. В своїх руках вона тримала полуторний, двосічний, прямий меч. Велет зустрів її випад лезом свого кинджала.
   Шумен назбирала крові для одного батога, та влучними ударами, намагалась не підпускати до себе та Оленки, найближчих скелетів. Противники на цей раз попались невдалі. Отримати від них нову порцію крові, було неможливо, значить майя могла надіятись тільки на власні обмежені запаси.
   Відьма стояла на місці та осипала вія димовими стрілами проклять. Її швидкість на напористість, не давали Недану жодного шансу на контр атаку. Все на що його вистачало так це на те аби розвіювати усі хитромудрі прокляття рудоволосої. Він чудово бачив та розумів що єдиного із них вистачить аби якщо не вбити так точно вивести його із сутички. Єдине що змушувало нервувати Стилу так це бездіяльність чоловіка що стояв поруч із вієм. Він просто тримав книжку на грудях і, прикривши очі, зовсім не втручався у все що відбувалось навколо.
   Велет викладався на повну аби хоч якось протистояти дикому напору крилатої жінки. Вона мало того що вправно орудувала мечом, так ще й допомагала собі крилами, час від часу злітаючи у гору та атакуючи з незвичної та незручної для хлопця площини. Бій набирав оборотів, метальні ножі застрягали у крилах Анастасії, а поранити її кинджалом не вдавалось, вона не підпускала парубка до себе, користуючись перевагою довжини своєї зброї. В один момент Драк смикнув пальцем, і зосереджену на одній цілі жінку просто знесло останнім надгробком який хлопець встиг прив'язати до себе. Переламаною лялькою вона упала на землю на перестала показувати ознаки життя. Котик облизав пересохлі губи та тільки через декілька секунд збагнув що його супротивниця не рухається.
   Окинувши поглядом поле бою, він зрозумів що найгірше ситуація розвивається у Шумен та Оленки. Майя просто не встигала трощити черепи наступаючим зі всіх сторін скелетам. Підняті мерці, не відрізнялись швидкістю, але їх було дуже багато. Повернувши собі ножі, юнак збагнув що це не краща зброя для таких ворогів. Єдине чим він міг допомогти дівчатам та швидко скоротити чисельність скелетів так це Вітовим оком... Недавновим оком. Він ще не міг контролювати його повністю, але теперішня ситуація не дозволяла сумніватись у своїх силах. Око спалахнуло зеленим сяйвом і десятки кістяних монстрів осипались тим чим вони мали стати уже давно - прахом.
   Знищивши певно декілька сотень скелетів що як море навалювались на дівчат, юнак з полегшенням перевів подих та глянув на втомлену сестру. Вона слабо посміхнулась, киваючи, та раптом вираз її обличчя змінився, очі сфокусувались на чомусь за його спиною, відчуття небезпеки опалило спину, та віяти він уже нічого не встиг. Щось холодне проштрикнуло його, пройшло поміж ребр та вийшло спереду. Котик опустив погляд да побачив там пряме лезо полуторного меча. Закривавлений кінчик леза.
   Тільки одне питання лунало в думках у Велета.
   Як?
   Як це можливо? Так, крилата дівчина декілька разів обходила захист Котика та влучала мечем прямо по ньому, добряче просадивши заряд ритуалу, але навіть так артефакт мав би захистити його по крайній мірі ще від одного-двох ударів!
   Велет підняв свій погляд від кінчика леза, по спрямував його на обличчя сестри. Воно застигло фарфоровою маскою. На нього дивилась не Оленка Драк, не його старша сестра. Це був її портрет. Ідеальний, неперевершений у своїй майстерності, але не живий. Намальований на холодному снігу.
   Праве око хлопця знову спалахнуло зеленим полум'ям і мана опала. В обличчя вдарило прохолодне вечірнє повітря, а ноги не нащупали під собою опори. Велет глянув донизу, та спершу подумав що це ще одне марення. Та потім, коли позаду зі знайомим звуком шурхнули великі крила, він все зрозумів. Анастасія справді ніяк не могла проткнути його мечем. Замість того вона наслала на нього видіння, і поки юнак не прийшов до тями підхопила його під руки та злетіла у височінь.
   Поки ці думки проносились в його голові, жінка вирішила що злетіла на потрібну висоту, та відпустила свою ношу.
   Кажуть що на порозі смерті перед тобою проноситься усе твоє життя, і ти згадуєш його у найменших подробицях. Нічого такого не було. Майже нічого. Усі думки, усі сподівання, надії, та страхи покинули його. У цю неймовірну мить абсолютної невагомості, Велет справді щось згадав. Відчуття польоту. Він уже літав понад хмарами, уже розгортав свої крила на зустріч непокірному та мінливому вітру. Але ж.. такого не було. Як він міг літати не маючи крил?
   Земне тяжіння - штука невмолима. ЇЇ неможливо подолати якщо ти справді не маєш крил, якщо ти не народився для того аби літати. Навіть ритуал не допоможе. Він не просто ударився об землю. Йому не пощастило нанизатись животом на верхівку старого залізного хреста. Конструкція не витримала такого навантаження. Хрест тримався у землі на чесному слові, і легко схилився додолу.
   Велет упав на спину, все ще нанизаний на залізного хреста, він намагався стримати у собі кривавий кашель, та зовсім не звертав уваги на тихе шаркання кістяних ніг, що повільно наближались у його сторону. Наразі його хвилювали тільки два питання у цьому світі: як не вихаркати власні легені, та чому відчуття польоту видається йому таким знайомим?
   Крилата жінка спустилась на землю, наче грішний ангел зігнаний з небес. Вона присіла біля хлопця, і її холодні, сповнені потойбічного туману очі, байдуже роздивлялись його обличчя. На мить ворожбиту здалось що в них от-от прокинеться цікавіть. Буквальне ще трішки, ще мить і вона з'явиться. Та цієї миті їй не вистачило. Червона стрічка кривавого батога зашморгнулася на її шию та різко потягнула за собою.
   Не встиг Велет здивуватися, та прослідкувати куди зникла його кривдниця, як скелети що оточували весь цей час, розсипались із глухим звуком ударів одна об одну. Хтось ніби обрізав чарівні, та невидимі нитки що тримали їх купи. В наступну мить сталось щось таке що збило його з пантелику ще більше. Зламані ребра в його грудях, почали ставати на свої місця. І тільки потім він побачив як біля нього присідає Олена. Його сестра, його чудова старша сестричка, змінилась. Всього одна деталь, котра в сумі перевернула все з ніг на голову. Її довгі русі коси, в одну мить стали білими... ні не так! Їх окрасила справжня сивина!
   - О-оленко? - здивовано промовив він сплюнувши з рота кров'яний згусток.
   - Здається, - тихо почала вона, допомагаючи хлопцеві знятись з хреста, - здається Вітовий дарунок нарешті показав себе.
   Варто було тільки хлопцеві витягнути себе із верхівки металічного хреста як рана на його грудях з блискавичною швидкістю затягнулась сама по собі. Дивовижно! Жодних сумнівів, це заслуга саме його сестри, і просто неймовірно те що вона змогла зробити щось подібне не те що не зачитуючи замовляння, але ще й не торкаючись його!
   Певно відьмацька частинка здібностей відбирала все ж забагато хари. Тільки рани хлопця затягнулись як дівчина обезсилено опустила плечі.
   - Відпочинь, - погладивши сестру по голові, промовив Драк, та підвівся на ноги.
   Відійшовши від неї на декілька кроків, ворожбит смикнув пальцем, і Анастасію що до цього відчайдушно боролась із Шумен, потягнуло до Велета. Він підняв руку та вхопив її за шию. Він розумів що вбити грішного ангела не може. Але має спробувати принаймні ще раз. Коли голова крилатої жінки розсіялась попелем, юнак відпустив її шию, та ще одним поглядом знищим все що від неї залишилось. Була надія що в такому стані вона буде куди як довше відновлюватися.
   Не втрачаючи дорогоцінного часу він вирішив розібратися із тим хто контролював як янгола так і всю підняту із могил нечисть. Чорнокнижник. Без сумніву це саме його робота.
   Стила, виглядала не найкращим чином. Зараз Велет бачив, що в змаганні на виснаження вона мала от-от програти. В неї залишились самі крихти хари. А можливо і їх уже не було, і рудоволоса відьма черпала ресурси із власної життєвої сили.
   Ревуче, холодне, смарагдове полум'я що прийшло їй на допомогу міг бачити тільки він та ще Недан. Проте відьма якимось чином зрозуміла що може припинити вбивати себе, та відразу впала на коліна, випустивши із рота нестерпно чадившу димом люльку.
   Знищуюче усе на своєму шляху полум'я зіткнулось із тим рідким явищем що могло йому супротивитись. Із силою що розвіювала будь яку магію. Навіть власну. Для них двох це виглядало так ніби два дракони видихнули один в одного потоки ревучого вогню. Сутичка яка мала відбутись тут, сьогодні у бідь якому фіналі. Це була тільки їх суперечка. І всі це розуміли. Ні Шумен, що єдина хто ще зберіг сили в стані Велета, ні чорнокнижник Рафал, що також міг витягнути із рукава туза, ніхто з них не став втручатись у цю, невидиму для них сутичку. Вони відійшли у сторони аби випадково не потрапити під удар.
   - Ти не зможеш перемогти мене! - стираючи зубну емаль, злісно прошепотів Недан.
   - Справді? - абсолютно спокійно та навіть якось приречено запитав юнак.
   - Як? Як ти можеш користуватись цією силою? Ти, той у кому не тече вієвої крові! Як?! Як ти це робиш?!
   - Сам не знаю, - слабко посміхнувся Велет. - Та питання не в тому. Краще запитай мене яким чином я візьму гору.
   - Що ти мелеш? Ще трошки і ти витратиш останні залишки хари! Мої очі потребують цілу купу сили, і я вчився тратити менше, отримуючи такий же результат на протязі довгих десятирічь! Тобі не перемогти!
   - Так, справді кому іншому хари не вистачило б. Але чого в мене завжди вистачало так це резервів сили. Адже я ще змалечку помітив що всередині мене живе монстр.
   Праве око Драка в мить запалало так сильно, що побачивши це сяйво зі сторони можна було легко осліпнути. Недан розпачливо зрозумів що не вистоїть проти такого напору. Вогняна лавина що навалилась на нього просто не могла буди подоланою з його силами. Вій моргнув, і його ліве око перестало сяяти. Якщо вже програвати то робити це достойно. Він мав відійти до кращого світу давним-давно, але доля вирішила інакше і дала йому другий шанс. Дивлячись правді в очі, а чи скористався він ним.
   Недан знав відповідь, хоча ніколи б не наважився оголосити її. Ніколи, окрім перед тим як полягти від власної сили. Бути вбитим самим собою, чи можна назвати це самогубством? Ха! Ні! Точно ні! Він боровся до останнього!
   Нажаль в останню мить свого життя, вій побачив те чого б не хотів більш за все. Ручна очниця Далемира. Істота якої Недан боявся більше за всю Хортицю разом узяту. Адже ці, схожі до сліпих з народження кішок, істоти здатні на неймовірну магію. Кажуть що на неї їх благословило саме око, пожалівши, одну сліпу кішку, здатністю красти чужі очі.
   Недан побачив страшну мордочку Му а в наступну мить мін не тільки повністю осліп але й відчув як ніжно облизує його тіло холодне полум'я що вийшло із його правого ока.
   Так помер Недан Смарагдовий.
  
   ***
  
   Забравшись на дах невеличкої каплички що на диво, зовсім не постраждала під час того божевільного бою що пройшов на кладовищі півгодини назад, Велет напружено вглядався у те колосальне в магічному плані дійство що сяяло в його зорі на півнеба.
   - Остання печатка пала, - флегматично заключила Стила, навіть не дивлячись у ту сторону.
   - І що це значить? Що буде далі? - запитала Оленка.
   Знахарка за минулий час після того як її брат подолав Недана, а Рафал безслідно зник, змогла трішки відновити сили та тут же знову витратити їх для того аби підлікувати Шумен. Майя добряче отримала на горіхи, під час короткої сутички із крилатою жінкою. Деякі порізи вона змогла вилікувати сама, але і її сили не безкінечні.
   - Поняття не маю, - втомлено опустила голову відьма, та сховала обличчя за рудим волоссям.
   - Зате я маю, - промовив хтось із характерним нявковим акцентом, і всі різко повернулись в сторону ербі.
   - Ліка? - здивувався Велет. - Як ти тут опинилась?
   - Вирушила одразу після того як ти зі мною зв'язався, та бачу все рівно не встигла. Добре хоч із вами все добре.
   - Але як ти нас знайшла? Я не казав тобі де точно зустрінусь з викрадачами, бо й сам тоді ще не знав.
   - За це потрібно дякувати твоєму невидимому другові, - лукаво посміхнулась кішка. - Сам до мене прийшов!
   Велет відчув як на його голову заплигнуло щось невидиме але важкеньке. Розтовстівший Лаз, уже ледь поміщався на голові парубка, але своїх звичок не міняв.
   - Ти щось казала про те що знаєш що буде далі, - натякаючи промовила Шумен.
   - А, так. Печатку справді зламали. Не знаю чим займався там ваш Арсен Головатий та він усе про... кхм... втратив нагоду зупинити все вчасно. Ще в Чернігові потрібно було втрутитись а він все вичікував, вагався. Не знаю чому, але то не важливо. Тепер волхви Ока отримали сльози, і можуть спробувати повернути свого бога. Але вони не будуть робити цього зараз. Вони відступлять, і проведуть ритуал в більш спокійних обставинах. Та й потім, усе не так страшно як виглядає. Око навряд чи знову зійде на Землю повністю. Про що варто переживати зараз, так це про песиголовців і тих дивних ящерів. Вони нікуди не дінуться.
   - Як їм це вдалось? - запитав Драк те що цікавило його зараз найбільше. - Раніше не могли зламати, а тут раз і все. Що змінилось.
   - Важко сказати, - потиснула плечима ербі. - В будь якому разі, з вами весело, але ніч тільки починається, а десь там під стінами міста зібралась багатотисячна армія! Не дарма ж я сюди так поспішала? Піду пощупаю на міцність цих блохастих псів!
   Ліканія подарувала їм білосніжну посмішку та зірвалась з місця, побігши в сторону Ніжина.
   Велет що спустився з даху каплички, присів біля дівчат, та втомлено розпрямив ноги. Оленка підсунулась ближче до брата та вмостила свою голову на його плечі. З іншого боку до ворожбита підсунулась Шумен, дзеркально повторивши позу його сестри.
   Стила тихо фиркнула, але Велет не помітив цього. Він втомлено прикрив очі, та промовив:
   - Трішки відпочинимо та теж вирушимо.
   Так вони і сиділи, поки нічне небо затягували чорняві, грозові хмари.
  
  

Висловлюю величезну подяку пану Живчику за неоціненну допомогу у формуванні цього вигаданого світу, загальну допомогу, та за всі ті поради що він мені надав!

Ну і звісно ж дякую усім добрим читачам що знайшли час для ознайомлення з першою книгою Вій-ника!

Sirius Mett

24.11.2018

  

Оценка: 2.78*66  Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Е.Вострова "Дракон проклятой королевы"(Любовное фэнтези) В.Коломеец "Колонизация"(Боевик) А.Ра "Седьмое Солнце: игры с вниманием"(Научная фантастика) В.Лесневская "Вторая жена Командира. Наследник"(Любовное фэнтези) Д.Сугралинов "Дисгардиум 4. Призыв Нергала"(ЛитРПГ) А.Найт "Наперегонки со смертью"(Боевик) В.Свободина "Эра андроидов"(Научная фантастика) Т.Ильясов "Знамение. Час Икс"(Постапокалипсис) К.Федоров "Имперское наследство. Вольный стрелок"(Боевая фантастика) О.Мансурова "Идеальный проводник"(Антиутопия)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Колечко для наследницы", Т.Пикулина, С.Пикулина "Семь миров.Импульс", С.Лысак "Наследник Барбароссы"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"