Смирнов Максим Германович. Мiнлива Мода (2007)

МІНЛИВА МОДА

Начебто передмова

Існує така думка, якщо хтось пише сумну прозу, то в того хвора печінка. Напевно і в мене хвора печінка, як зараз згадую про те, як я дуже довгий час пролежав в лікарні з жовтухою. Але насамперед, це не має жодного значення до того, шо я пишу! Це повна маячня, якщо не брати до уваги що я зовсім не розумію укра§нсько§ мови, а користуюсь весь час словником, як якийсь то там дебил. Я навіть уяви не маю, що треба такого написати, шоб переплюнути там того ж самого Тараса Шевченка, з його остросоціальною прозою та віршами, або на худий конець з сучасних Сергія Жадана, або Юрка Покальчука. Ось коли дуже щільно стикаєшься с таким явищем як дуже цікава книга, то постає дивне питання, що самє ми вислвітлюємо в сво§х творах. Я багато писав про такі дивні речі як бескінечність, кохання, смерть, що тепер навіть для менє настала та криза, через яку я зрозумів дуже просту та таки цікаву річ - не можна написати книгу, щоб вона стала найкращою серед усіх. Як казала таж сама Алсу коли була дівчиною і не мала на руках дитини, від якогось там єврейського олігарха: "Моя лучшая песня еще не спета!". Це все що я можу сказати...хоча додам де щось, поки я живий, і поки в мене є жага творити, я кажу в голос Я БУДУ ВІДОМИМ ПИСЬМЕННИКОМ, і наразі, я буду намагатися не виходити з цього стану до само§ смерті. Я не знаю, що вийде з тих мерехтливих спроб написати укра§нську книжку, бо в мо§ голові склався відео кліп, який не тягне на роль повноцінного роману, але попереджую, що ті думки та образи, що будуть існувати далі, це не є видумка. Бо як кажуть: "Нафіг видумувати якихось там персонажів, якщо навкруги мільйони людей, які так і просяться на сторінки книжки". Отака повсякденність. Тут багато людей, які живуть і досі, вони підказують мені необхідні слова, які я витягую зі своє§ пам'яті, тут багато друзів, які допомагають мені жити, та які знову ж таки, підказують потрібні фрази. Це не тільки мій роман, він належить всім тім, кого я знаю.

Скажемо просто - це ЛІТЕРАТУРНИЙ ТРЕШ! Сміття в повному розумінні цього слова. Тому пропоную читати цей роман, як заманеться - або с кінця або с початку.

Ну і на сам кінець я присвячую цю книгу: мо§м батькам, мо§м друзям, господу богу, людям які мешкають у моєму рідному Запоріжжі, грошам що ходять в державі, політикам, завдяки яким я дізнався дуже чого цікавого, Зігмунду Фройду, портрет якого сто§ть у мене на роботі в рамочці, дуже цікавій та потворній роботі на державній службі, гуртам Депеш Мод, Технология, Скрябин, Тату та іншим представникам меньш відомо§ частини єлектронного андеґраунду, який малознайомий простим таким людям, а також присвячую єдиній у світі дівчині яку я ніколи не забуду, і з якою мене ще зведе доля. ЦЕ ТОБІ!

Ах да, все це видумка і моя химерна уява!

И я уйду, и я уйду, и я уйду,

Новый, новый, новый день е-е-е и-и-и,

Новый, новый, новый день е-е-е и-и-и.

Пятница "Новый день".

Напевно це середина листопада, чи щось таке, тому що цє мертве лисття, цей паскудний бруд, це сміття навкруги, ця багнюка шо липне під ноги, ці клята ніч, що спускається с шосто§ вечора, та тягне мене у сон, все це є велика химера, яко§ я не можу позбутися кожно§ осені. Це вічна тоска, себто я зовсім і не я, але у паспорті досі моє прізвище та ім'я. Все що ми робимо кожно§ осені, це закономірна дорога яку проходимо від будинка 88 до будинка за номером 6, яка є нез'яснимою системою.

Ми з Сашком йдемо по цім темним рідним подвір'ям, проходимо декілька магазинів, беремо пива, горішків та декілька пачок цигарок. "Барига", ця господиня магазину, тулить нам якісь відчинені пачки цигарок та каже: "Я тут в акці§ беру участь, ви не звертайте уваги, що пачки цигарок відчинені, вони зовсім нові! " Якісь ми кумедні, що ведемося на цю лапшу, але нам зовсім не хочеться сперечатися, і ми просто беремо пива та пхнемо до Тараса. Ця подорож триває хвилин десять, але час здається таким розтягнутим, що ми вже йдемо і йдемо, і ніяк не поколошматимося до шостого будинку. Вулиця напівпорожня, хоча хтось тягне пиво з холодно§ тари, хтось димить сво§ми смердючими цигарками, та балакає про то, що кажись знову відключать гарячу воду. Нам це все до дупи. "Мені до усрачки набридла вже ця осінь, - кажу я, та спотикаюся на якомусь там камінні, - хочу щоб знову прийшло літо!" Сашко щось там собі клекоче під носа, але я його все рівно розумію, щось схоже на: "Все рівно це так потрібно, вот осінь, потім прийде зима та Новий рік, ми знов набухаємося будемо фотатися на Тараса цифровік, і знов чекати на Новий рік! Це вот таке життя, вот прикинь, якщо я б переймався кожного разу, що там ніби-то темно на вулиці, чи грязюка там налипла на капці, та я б вже помер напевно, такою хернею башку собі забивати!"

Через декілька хвилин ми вже сидимо на кухні у Тараса смердимо цигарками, запиваючи пивом, та ведемо якісь екзистенціні бесіди про те та інше. Потім приходить папа Петя, Тарасів батько - дуже цікавий кремезний чолов'яга з потенційно маргінальним почуттям гумору, та тільки йому притаманною манерою розмовляти. Ми чуємо як з коридору доноситься: "Шо це лижники до нас приперлися!" Ми начинаємо ржати, і розуміємо, що папа Петя має на увазі наші с Сашком чоботи, довгі та гостроносі як ті блядськи лижи, на яких ганяють по снігу спортсмени. "А то хлопці до тебе прийшли, а я думаю, шо за лижники ходять!" Він заходить та дивиться на нас як на дебілів, що перед сном п'ють ото кляте пиво. "Пиво пить - писюн гно§ть! - каже папа Петя, та йде перевдягатися." Ми прискаємо від сміху, та дивимося у вікно, у ту темряву, що поглинула весь світ по цей бік океану. Я роздивляюсь червоний перець у горщику - це особливо виведений сорт укра§нського чілі, який у дуже сверхмалій дозі може спалити усі кишки не привчено§ для цих тортур людини. "У нас вдома три гострі речі: ножі, аджика, та червоний перець! - каже Тарас, та ми знову ржемо як барани." Я давно вже зрозумів, що відсутність будь якого, принаймні гідного заняття приводить до повно§ деградаці§ внутрішньо§ особистості. Але все рівно нам смішно. "Де мамо? - питається папа Петя до Тараса." "Кажись пішла у корпус, щось там домивати! - відповідає Тарас, та тушить цигарку." "А що ти собі пожрати купив?" "Та нічого!" "А ти шо голодний будеш сидіти, ВИВЕРТЕНЬ блядь!" "Та ну шо ти папа, я щось придумаю!" Це і вот така екзистенція спілкування у Тараса дома. Я звик до матюків папи Петі, хоча вони вже зовсім не сприймаються як образи, а є дуже гармонійним доповненням приємно§ картини дуже красивого діалогу.

Ми сидимо на расслабоні та допиваємо пиво. Мо§ очі злипаються, я курю автоматично, як отой андро§д, та гризу горішки, Тарас висвітлює плани на Новий рік Сашку, а папа Петя вже в одних сімейках, щось там шурує у каструлях. Каже, готовить §жу для Найди, велетенського кавказця.

Я також згадую мимоволі, що було десь рік тому.

Отак от мимоволі ми втрачаємо якусь тягу до реальності - спочатку живемо якимось там вигаданими світами про різні мандрівки, непомірні любовні пригоди, про життєві негаразди. Але коли приходить порозуміння, що нічого в цьому світі не є випадковим, себто все прораховано на небесному калькуляторі у пана Бога, то от тоді вся оця смута від безвихіддя знаходить вихід з отворів наших душ.

Згадую: сидимо ми з Тарасом у нього на хаті та слухаємо Портішхед. На його полицях куча різних книг, за вікном у квітні місяці йде сніг, сипле собі як вівсяні пластівці на землю, а ми сидимо у шоці та не розуміємо, що це за весна така зі снігом, а музика як саундтрек виливає депресивну смуту на наші понівечені душі. Заходить папа Петя та тримаючись руками за вікно вдивляється у потойбічну темряву весняного вечора. "Сипле, - каже він." Ми лише киваємо головами, та продовжуємо палити. А потім він каже: "Диви сину, яка погода БЛЯ!" Та ми розуміємо, що це і є захоплення батька такою красою, такою незвичністю, безпосередньою первинною духовністю. Та коли ми зможемо от так захоплюватися такими простими радощами, от тоді в нас буде щастя. Мені так здається. Себто це один з тих законів Будди, коли відчайдушна самовпевненість в усьому прекрасному, і нас самих зробить чудовими людьми. Потім папа Петя відривається від вікна, та дивиться на нас крізь нікотиновий туман, та каже: "Кабак тут устро§ли, накурили, хоч топор вішай! Форточку одкривай!" А потім ми сидимо знов одні та під музику Портішхед, Тарас розказує як його батько познайомився з мамкою: "Не повіриш, він такий тихий був, як ти зараз, це він через горілку собі всі нерви попалив, тому такий нервовий став. А раніше о-о-о-о-о! Познайомилися вони з мамою, та через тиждень він по§хав до не§ в гуртожиток. Вона на роботі була кажись, так батько там всю общагу в себе закохав. Вони ж там студенти всі голодні завжди. Так він свого фірмового борща наварив, що там в усіх слинки текли! Так потім кажуть §й подруги §§: "Алла, виходь за нього - нормальний чолов'яга, готовить як, на руках носити буде!" Так він прикинь і досі квіти матері таскає, правда пиздить десь, але це не має значення, це ж від щирого серця! Таке теж буває, як кажуть!" "А ти де народився, у Білорусі§? - питаю я." "Да, я там два роки прожив, потім в Запоріжжя припхнув! Коротше, все це вже немає значення, бо я навіть і не пам'ятаю, як там виглядить цей Гомель, чи щось таке, зараз як дурень згадую, той тяг у якому ми §хали, а до нас причепилися дві дівчинки років по п'ять, як ми §м язика показували, та ржали як дебіли, тому що, вони знають, що §х президента звуть Олександр Григорович Лукашенко, а ім'я та по-батькові нашого помаранчевого, я й досі не пам'ятаю!" "Дурня все це, - кажу я, ті підпалюю нову папиросу, - знаєш в тебе дуже прикольний батько!" "Так, але його все рівно тягне до Білорусі§! - відповідає Тарас." "Знаєш що би я вибрав, як би в мене був вибір - я би вибрав Тибет, не знаю чому, можливо вся ця людська маячна, всі ці заклопотані обличчя, які не можуть знайти собі місця під сонцем, вся ця брехня, що оточує людей, всі заморочки з купою невідомих перемінних - мов то секс, любов, гроші, дружба аби що! Все це фігня, коли люди лише самі за себе! Це дуже огидливо жити лише тільки для себе!" "Так це ж прикольно жити лише для себе! - перебиває мене Тарас." "Хочу сказати тобі одну річ, - кажу я та викидаю клятого недопалка у вікно, - якщо б в тебе случилося горе, я би не роздумуючи побіг би до тобе на допомогу!" "Але ти ж мій друг!"

Подумки розвіюються, і я знов на кухні у Тараса десь у кінці 2006-го року. Оманлива штука пам'ять. Може я вже напився, чи то так сигарети діють, але я постійно дивлюся на годинник, та хочу додому. Набридло все це до усрачки, не хочеться нічого, хочу завернутися у простирадла, ковдри заритися в подушки, помолитися, у темряві, серед голосіння вітру, та пригадати як колись було добре та буде добре ще. Не знаю чому, я згадав свою по§здку до Києва на навчання, але саме там, я на своєму мобільніку написав декілька віршованих рядків, які потім забув видалити, якщо я нічого не путаю, то там було щось таке:

Оставшийся вдох, напряженья усталость,

Слова потеряли весь смысл по пути,

Пустая душа - это все что осталось,

Мне так невозможно обратно уйти!

Зараз пиво зможе, буди чудовим замінником пустого та набридлого дозвілля, але воно ніколи не зможе замінити то справжнє, до чого я завжди прагнув дістатися. Я допиваю пиво, з'§даю висушеного бичка, та викурюю ще одну цигарку. Ми ще балакаємо про Новий рік, про якісь там по§здки на якісь свята, але це якось штучно, зовсім нецікаво, недоречно, та в будь якому разі глупо. От така це ідіотська витівка напитися пива, та робити вигляд, що ми балакаємо про дуже цікаві для нас речі! Папа Петя дивиться на свого оброслого густим волоссям сина та робить висновок: "Ти як з передачі Брати наші менші! - та показує язика та відтягує вуха." Ми сміємося, а потім я зазіхаючи знов дивлюся у віконну темряву, та вимірюю зором цей супер сорт червоного перцю, який мені мимоволі хочеться скуштувати, щоб попалити собі усі кишки, щоб у роті спалахнула справжня спека, щоб пекло що десь там у метафізичній плоскості буття перейшло до мого шлунка та вибухнуло кров'ю та кишками. Отака бредятина лізе мені в голову, поки я слухаю що там балакають пацани. "Здається, що цей Новий рік ми також проведемо у мене - позбавлюся батьків - відправлю §х до якихось там далеких родичів, та знов замутимо у мене веселий ПРАЗДНИК ЖИЗНИ!!!" "Та нормально ми тоді гульнули..." Потім ми ще балакаємо про тьолок, та всяку там любов-морков, та Тарас запитується в мене, скільки в моєму "телехвоні" номерів різних баб. Він каже, що в нього лише сім контактів з якими він може зв'язатися та щось там зробити. А я мовчки одягаюся, та кажу, що просто хочу додому. Потім я пускаю сизий дим з рота біля його під'§зду та з'ясовую, що в мене §х 50, але що це все значить, коли це для мене нічого не значить????? Загнув падлюка...

Відправник: Саша Панк_ 05.10.2006 22:08:22 Я вас також дуже ЛЮБЛЮ! P.S. передай тому хИппИ шо він МОСКАЛЬ! :'-(...

Щось таке в есемесках було.

Ще думаю про якусь там ахінею, поки не йду до дому - як було би добре, якщо всі люди галактики зібралися б в купу, та поділилися на гарних та поганих, та кожна з цих груп уособилися б, та більш ніколи не бачилися би. От це був би рай! Погані трахають друг другу мозок, та у них немає вибору, щось там дошкуляють одні одному, рвуть на шмати нерви, та не паряться де там той гарний, чи ще хтось, бо в них є тільки погані з котрими вони повинні навчитися жити. О це западло! А гарні... ну вони ж гарні, §м не потрібно до чогось пристосовуватися, бо вони завжди напоготові простягнути руку допомоги близькому побратиму. Напевно, §м не треба кожного разу, щось там видумувати щоб когось збентежити, або здивувати для якихось там клятих блядь, плотських втіх. Добрі не стануть розводити на секс, чи там на гроші, бо все це не має жодного значення, якщо гармонійно налаштована душа знає користь в тому що §й потрібно знати. Добро є тільки в тих, хто заради вселенського добра відмовився від непотрібних побрехеньок про те, що девіз німфоманки старухи Шапокляк, яка вешталася просторами радянських мультфільмів та намагалась найти кохання у крокодила Геннадія, але весь час покидьок Чебурашка рушив плани бабки. Та тут Фройдом за версту пахне, типчина жіноча істерія. Ах да, ваш покірливий слуга забув про девіз, ось він: "Кто людям помогает, тот тратит время зря - хорошими делами прославиться нельзя!!!" Але що я скажу, не потрібно вирощувати в собі це зернятко хворобливо§ злоби, бо воно ж потім проросте до тих пір, коли само зжере господаря. Ось я кажу про це людям, але мені не вірять, хоча я такий чолов'яга, який не бреше. Кажуть, начитався довбаних книжок, реальності не бачиш, та проповідуєш безбожну мораль яку нікуди і не припхнеш. Так що, я знову і почав курити. Тепер пачка цигарок в день це норма. Норма, що на 11532-й цигарці в мене не буде стояти цюцюрка, а на 39997-й клятій воюючій паличці я загнуся, воняючи смолами що полізуть з мене як з якогось там біоробота. Отака це правда життя, що людськість не бачить нічого далі свого носа. І якщо хтось скаже, що я мораліст проклятий, то я с цим не погоджуся радикально, бо ніякого моралізаторства в цьому впевненому та розжирілому соціумі я нав'язувати не збирався, лише хотів розібратися, що все ж таки відбувається в цій державі, в лавах яких сидять відгодовані покидьки що керують нами, та хто нав'язує моду на весь цей гламур за котрий чіпляються молоденькі дівчата, намагаючись буди схожими на тих блядуватих ляльок, яким замалювали прищі "Фотошопом" та одягнули в найкращі шмотки Андре Тана, або Завальского. О це і є тяга до нормального потойбічного життя зі сво§ми правилами? Ні, набридли ділити на поганих чи гарних, все це маячня без початку та кінця. Нема ні тих ні інших!!!!! Клята сублімація волі... Гарна фразочка, можна ще десь вткнути!

Все! Сечовий міхур розривається від пива, та я і не вагаючись зливаю паруючу рідину прямо на асфальт біля під'§зду. Аристотель, мати його через мати. Пора додому дрихнути.

Кожен робить в житті дурниці,

І причини шукає навколо,

І на рівному місці злиться,

Коли звалити нема на кого.

Скрябін "Хай буде так, як хочеш ти"

Коли б акція громадсько§ непокори мала вигляд дешевенького балаганчику, я міг би улаштувати у своєму центрі зайнятості якусь вечірку запросивши всіх кого тільки можливо, якби я мав на меті щось знищити, я би заклав великого заряду тротилу десь під пам'ятник великому діду Леніну або Дзержинському, як би хотів показати свою тупість, то запросив би якусь дівчину у забігайлівку де тусять різні бомжі та алкашня, та запропонував би випити по чарці палено§ водяри! Але я про таке думав в останню чергу, тому вся моя акція громадсько§ непокори могла б вилитися лише в щось позитивне та прекрасне. Я взяв у Тараса цифровий фотік, нарядився в теплі шмотки та кинувся на окра§ну міста. На Павло-Кічкас - індустріальне пекло пронизливо промовлявши мені, зроби і мене чудовим містом.

Якщо дивитися на Кічкас з проспекту, то можна побачити велетенські металургійні комбінати, довжелезні чадливі труби, що ізригають із сво§х нутрощів великі куби таблиці Мендєлєєва. Відправник: Ольга_ 17.10.2006 21.19.07 А ты знаешь, что открыли 118-й элемент таб.Менделеева - инертный газ? Сіро-коричневий сморід, що вештається атмосферою міста, важкі метали, що літають ніби порошинки, закинуті споруди, до яких зовсім нема ніякого діла людям. Всі ці заводи та фабрики, мене ніколи не дратували, але мені казалося, що там не вистачає чогось. В сумці, що я прихватив з собою, була горілка, аерозольна фарба в балончиках, в голові були деякі іде§, а цифровому фотоапараті, не було жодного знятого кадру. Це начебто, дуже весела історія, але я не бачу нічого веселого в тому, шо я робив! І от я на окра§ні міста, та переді мною заводи, і якщо мене хтось побачить з охорони будь яко§ дільниці будь якого заводу, мене приймуть за промислового шпигуна, та переламають нахер ноги до колін.

Зараз практично повна темрява, переконливо твердять мені про це неонові вивіски, та увімкнені фари авто, що мимоволі про§жджали повз мене. Але мене по цимбалах, що там на тій дорозі, бо коли я сідаю в трамвай у півночі, то розумію, що назад з цього пекельного міста я ви§ду тільки на черговому трамва§ десь у другій годині ночі. Але в цьому і є саме прикольне, що може бути - знати, що є деякі причини, які зовсім не залежать від мене, і на які вже я повинен розраховувати. Коротше я прибуваю в пункт призначення. Якщо б можна було описати, що таке Кічкас з його заводами, то я використовував би наступні синоніми: занепадницький, хворобливий, неживий, асексуальній, сірий, фригідний, божевільний. Хоча як сказати, наприклад, коли я бачу заводи, то я не бачу серед купи каміння та металу, якусь то там, екологічну кризу, я бачу чудовий краєвид, суцільну абстракцію з яко§ можна робити великі речі. Наприклад якщо сфотографувати це на цифровий фотоапарат, та вивести розкадровку через всілякі фільтри, можна теж самий ефект "сепі§", то виходить дуже прикольні краєвиди, які можна спокійно віддавати на будь яку індустріальну виставку фото робіт. Це і приваблює мене, що за тим, де пересічний громадянин побачить бруд та сморід, я зможу побачити непримітну на перший погляд красу монолітних будівель, що роблять одну п'яту частину бюджету Укра§ни та внутрішнього національного продукту, та нескінченну красу технологі§. Це і є хвороблива уява невизнаного митця як я.

І от коли я вже стою біля одного з заводів, прислухаюся до шерхоту, що лунає з-за високих парканів, то я вже уявляю, що з цього вийде. Коротше, я перелізаю через паркан, та йду собі по охоронюваній собаками територі§, але на моє щастя, я нікого не зустрічаю, напевно керівництво дуже недбало ставиться до економічно§ безпеки свого підприємства, що мене ще не розстріляли. І от я обираю собі дуже брудну стіну, добре що вона підсвічується луною, що десь з космосу проходить свій путь повз землю, та дістаю аерозольну фарбу різних кольорів. Що ще казати. Я буду малювати на цій стіні картину - поки я §хав сюди я вже збагнув, які кольори буду використовувати, яку основну тему розгорну на ній, та що вона повинна буди нести в собі. Себто я малюю, те що так довго трималося в моєму мозку. Спочатку я дуже ретельно, лише чорною фарбочкою роблю контури майбутньо§ картини - виходять дуже цікаві будівлі на зразок тих, що є в нашому місті, потім додаю декілька заводів, я роблю §м страшні обличчя та домальовую руки, які тягнуться до будівель. Коли вже контури вийшли з під мого аерозольного пера, я роблю вікна в домах, та білою фарбою малюю переляканих людей. Заводам додаю більше смогу який валить з труб, та вкриває собою дома. Потім домальовую небеса, та десь там сумні очі Господа Бога, який дивиться на це, та не розуміє якого рожна тут відбувається, адже він віддав людям такий доглянутий райський сад, а через п'ять з гаком тисяч років отримав таку байду. Через годину роботи, я втомлений саджуся на трубу та закурюю, і сумую разом з Господом богом, бо хто ще окрім нас посумує, про те, що люди засрали землю. Малюнок виходить дуже великим, та я не знаю побачать його чи ні, але вважаю, що все ж таки побачать, навіщо ж тоді тримають на заводі охоронців! Так тепер домальовую рота та ікла заводам, що нависають над домами, додаю червоно§ фарби, імітуючи стікання кровяки, та домальовую людей, що від жаху випадають з вікон домівок. Ще через тридцять хвилин, вже на цегляному полотнищі є небо, дороги десь там вдалечині, та куча хрестів, що утворюються коли люди падають на землю. От і вийшла в мене дуже гостроєкологічна проблема обмальована на цій стіні три на два метри. Підписую, що директор металургійного комбінату падлюка, бо зекономив на встановленні очисних споруд, та прирікаю його захворіти на СНІД. Потім дописую, скільки щоденно викидає устаткування заводу на якому не встановлено очисних споруд, розписую вплив важких металів та реагентів в вільному стані, що вітають в нашому повітрі на організм людини. Господь бог, позитивно махає головою, та погоджується зі мною, а я закінчивши свою роботу уночі на іншому кінці міста, прямую додому. Велика картина на якій декілька літрів фарби, та десятки метрів написів. Все що могла зробити моя хвороблива розлюченість, робить свою справу. Я відчуваю спокій.

Вже майже перетнув кордони заводу. Учуваю за своєю спиною: "Э, ты чё нах тут делаешь?", але я навіть не страшуся, бо страх придає сил, я просто біжу що є мочи, ти скриваюся за парканом, раніше, ніж звучать в мою сторону постріли. О це так пригода! В мене калатається мов навіжене серце, я боюся, що зараз відкриють ворота, та на мене спустять сотню голодних та розлючених собак, які тільки і чекали таких от покидьків як я. Але я пробігаю свою зупинку, все рівно трамвая ніде нема, та тиша району лякає навіть більше ніж постріли косого охоронника. Отака "необузданая" пригода, якщо так можна сказати! Чому я роблю все це - бо я розумію що ще не раз зроблю таку дурницю - бо я бачу, як сруть в нутрощі матінки природи, висмоктують з не§ як паразити всі корисні копалини, мають §§ як хвойду, та думають, що все це - дуже безкарна штука таке робити. Я поглиблюю свій протест проти цього лише таким способом, бо підірвати завод в мене не вистачить ні тротилу, ні мозку. Отакий фатум ці кумедні спроби хоч якось вплинути на екологічний стан свого рідного міста. Я думаю, про занедбані африканські землі, де панують злиденність, голодомори та хвороби, де великі транснаціональні компані§ розташували сво§ заводи по видобутку нафти, газу, целюлози та іншого, та мені стає шкода тих діточок, що мусять бачити свою кра§ну в рабстві економічних монстрів, що в погоні за грошима забувають про саме головне - про людські долі Додому добираюся на таксі, на початку четверто§ ранку. Батьки сплять, я скидаю верхній одяг в сво§й кімнаті, та розумію, що не зробив жодного знімку мого шедевру на заводській стіні. Все що я зараз роблю, це мирюся, курю на кухні, випиваю склянку холодно§ води. Всратися можна - якась нелюдська містерія, я навіть практично нічого не тямлю в економіці, а хочу зруйнувати систему, яка такий довгий час працює на користь людям. Але я проти, щоб моє місто перетворювалося на геологічно-недорозвинутий смітник, в який можна згидувати тони отруйних речовин щогодини. Я проти! І з цими думками, я хочу заснути.

Укладаю своє грішне тіло спати. ФІНІТА ЛЯ КАМЕДІЯ! Всім спокійно§ ночі.

Каждую ночь ты сидишь у окна,

Перемещая звёзды,
Каждую ночь тебе не до сна,
Всё это так серьёзно,
Я помню, я знаю,
Ветер в твоих руках,
Искусственным раем,
Бредил в своих мечтах,

Технология "Нажми на кнопку"

В мене грає Технологія - не можу жити без ціє§ групи, вона як безмежна ностальгія по тим часам, коли все, що могло б зі мною трапитися, траплялося лише в уяві - я кажу про своє дитинство. Але зараз воно ні до чого, ці минуле дитинство, бо пісні Технологі§ це як реквієм, який співають мені Роман Рябцев в тих потойбічних синти-електронних поп піснях, в яких я бачу стільки особистого, що мене ніби вивертає назовні. Я кайфую десь під монітором с цигаркою в зубах, грають "Странные танцы" з §х першого альбому "Все что ты хочешь" який вийшов десь у 91-му році, коли мені було вісім років, і у душі в драному гуртожитку, я вистраждано під звуки падаючий води виспівував НАЖМІ-І-І-І-І-І НА КНОПКУ, та всі сусіди приходили та дивувалися, що там за виродок мучить дитину, що вона так страждає та співає. Але потім всі звикли до мого гнітючого виспівування, бо співав я скрізь але відчуття, що безтурботне дитинство - це група Технологія залишилася, і тепер коли в 2006-му році я придбав §хні твори, я майже вернувся назад в дев'яності. І от дуже романтична балада переповнена звуками піаніно, та електронними пульсаціями басу та ударних, навівають мені на очі сльози: Недопетый мотив я услышу во сне \ До утра не сомкну я глаз \ До конца не простив всё прошедшее мне \Ты не спишь, как и я сейчас. \В полуночном метро, в хороводе огней \ Мне опять снится твоя тень \ Сумасшедшая ночь, проведённая с ней,- \И опять наступает день. Але ця музика це значно більше, це якась тайна, яку я ще не можу розгадати, бодай на трошки б підступитися до не§. Ця пісня мені нагадує безмежне горе, з яким я стикнувся на кінці літа початку осені. Не можу без суму в очах згадувати це. Навіть коли я вештався вулицями Києва, та в мо§х навушниках грала Технологія, коли я спускався в метро, і коли лунали перші акорди "Странних танців", то я ніби навіжений притулявся до турнікету біля дверей, закривав оченята та згадував, і згадував ЇЇ. Мені було так сумно, що я знов перейшов деякий рубіж свого життя наодинці, не маючи за спиною нічого. Покинутий друзями, та коханою людиною з торбою ніби молодий Тарас Шевченко, я не знав куди йду і що захочу зробити, бо все, все в тому ж самому Києві нагадувало мені про НЕЇ. Пам'ятник Богдану Хмельницькому, Софі§вська Площа, майдан Незалежності, метро, Андрі§вський спуск. Я міг би перелічити і дали, перерахувати кожне каміння по якому я ходив один вже восени цього року, але це непотрібно. Мій душевний мотлох не потрібен нікому! Але секунди, поки я вештався по Києву в сво§х міркуваннях, майже закінчилася, та я знов у сво§й квартирі. Батьки на роботі, я перед увімкненим комп'ютером, та складаю листи психоаналітика або психоаналітички, з якою познайомився на сайті збоченців. Що вона там робила я не знаю, але вона виявилася такою ж самою людиною, та й ще з Підмосков'я. Вона працює на фірмі, але нічого путнього вона мені про роботу не розповідала, хоча це мене цікавило найменше. В сво§ тридцять, вона по поглядам виявилася такою самою замученою життям людиною як і я. Вона не одружена, бо не довіряє чоловікам, мене не рахувати, бо я хлопець для не§ взагалі. Вона прислала мені фотку, а я §й свою. Хоча я розумію, що дуже скоро вона зникне навіть з просторів великого світового павутиння. Я в жодному разі не вірю, що віртуальні дружні історі§ можуть в щось таке вилитися. До того ж, ця пані Булгакова зараз шукає нову роботу, та можливо там не буде доступу до Інтернету, та вона не зможе мені писати. У всякому разі, навіть я - людина яка не вірить в силу таких от історій, дуже скептично до цього ставлюся. Але те, що мені §§ послав Господь бог я навіть не сумніваюся, бо хто ще міг вкласти в уста жінки слова, які б заспоко§ли мене, того хто має великі проблеми з жінками. Виявилося, що вона потерпає від тих самих проблем що і я, тільки в зворотному напрямку. Вона вірить в кохання, але це кохання до не§ ніяк не прийде, а бути з людиною, яка смокче §§ душу, і залишає, як каже Кузьма Скрябін "Мокру пляму від Дон Жуана" вона не хоче. Тому пливе собі по течі§ життя, та сподівається, як і усі на планеті знайти справжнє почуття. Але ясно одно, всі ми жалкуємо про те, що робимо неправильно. Бо є таке слово карма, або як по нашому: "Как аукнется, так и откликнется!"

Відправник: Наташа Ростова_13.10.2006 22:55:37 Мне говорили, что любовь и боль неразделимы. А предательство - удар, которого не ждешь. ТЫ бы не стал задавать такого вопроса, если бы знал, что женщина по природе своей сильна.

Колись §§ перший лист був сприйнятий мною дуже скептично - бо я без сміху в очах не міг бачити, те що трапляється. Зі мною заводить віртуальні стосунки жінка доросліше мене на сім років. Хоча все це виявилося дуже прикольним вбиванням часу. Я писав §й про сво§ почуття, про те, як мені зараз погано, бо я втратив своє кохання, яке вважав буде кріпнути кожно§ миті. Казав про те, що життя це суцільне пекло, бо годинникові стрілки зовсім не йдуть, і я цілими днями ні з ким не розмовляю. Вона мені відповідала.

delfinia@mail.ru "Юля Булгакова":

Представляешь, написала тебе письмо и случайно стерла. Я рада, что тебе стало легче. Но лучше не гони эти плохие ощущения от себя, так будет только хуже. И помни, что опыт это только точка роста. И от нас зависит, то как мы на это реагируем. Согласна с тобой, что другим человеком трудно заменить любимого человека, я пробовала, становится только противно и не более того. Знаешь, со мной и моими близкими за последний год произошло много плохого, и это заставило меня по-другому смотреть на жизнь. И поэтому, возвращаясь к разговору о правилах, их придумали люди, чтобы нарушать. После всего что произошло, я теперь живу одним днем и если что хочу делать, то делаю и не жалею уже никогда. Живем же не два века. Правильно? А почему ты не любишь Фрейда. А теории про психологические защиты тебе нравятся? Я во многом согласна с ними. На счет музыки у меня не такой изысканный вкус как у тебя, я слушаю все подряд и читаю в основном разную литературу, не считая психологии, могу читать и бульварные романы и детективы. А когда мне плохо читаю Коэльо. Иногда помогает. Из фильмов люблю триллеры, психологические в основном. Мне нравятся они. Ты говоришь у вас жарко, а я так не хочу, чтобы лето кончалось у нас, хочу, чтобы было подольше тепло. Ты представляешь, написала тебе письмо и стерла. Видно не судьба. Пора мне уходить домой. Я что надумаю и тебе напишу тогда завтра.

Мені навіть здалося, що я почну плакати. Напевно, почуття людини складаються з різних складових, тут тобі й ревнощі, і сум, нудьга, страшна біль, що не можна контролювати, і невпевненість у завтрашньому дні, та багато ще чого. От так це й почалося, хоча я вже тоді був впевнений, що це закінчиться. Але все це було в порівнянні з втратою моє§ кохано§, просто краплиною в морі.

delfinia@mail.ru "Юля Булгакова":

Приветик еще раз. Знаешь трудно дать советы, и ты же знаешь, психологи их не дают. На положительный лад я настраивалась очень долго, на это ушло много времени и моих сил. Но результат того стоил. Я просто во всем ищу положительную сторону. Вот меня сейчас, как-то не понятно бросил мой мужчина и причин я не понимаю, вроде все шло хорошо, а тут раз и.....Сначала я конечно задумалась, может во мне что-то не так, а потом просто сказала себе: "Что не делается, то к лучшему". Значит не судьба и это не мой человек, вот и все. И в твоем случае, я считаю, если люди любят друг друга, то надо уступать и выслушивать друг друга, а не замыкаться в себе, ведь если так продолжать, то ничего хорошего не выйдет. И в ваших отношениях осталась просто какая-то недоговоренность и поэтому тебе плохо. Просто видимо ты такой человек, который любит разбираться во всем до конца. А на счет цветов, которые ты хочешь ей подарить, я не вижу ничего унизительного. Мне кажется, что, подарив ей цветы, ты даже будешь выше всего, что с вами произошло плохого. А может, сделав еще один шаг, что-то у вас и наладиться. Я просто замечаю иногда, когда у нас такое настроение, мы закрываемся от контактов, и люди тоже закрываются от нас. А вот когда у нас все хорошо и мы улыбаемся, люди тоже тянутся, ты не замечал. А может твоя девушка просто этого и ждет?

Якби я знав до чого всі ті правила, які придумали люди, боги, інопланетяни будь хто що керують нашими почуттями та вчинками. Я вже нічому не дивуюсь. Принаймні тепер мені так здається. Але навіть тоді в передсмертному стані, я вважав, що життя дуже несправедлива штука. Як я хотів перевернути все догори ногами.

delfinia@mail.ru "Юля Булгакова":

Слушай, я тоже не люблю сильную жару. В этом году была в Анапе, там хоть она не чувствовалась сильно. А вам я сочувствую, я хоть тут одна сижу, а то еще 6 человек. Иногда так устаешь от людей, что хочется закопаться где-то, и чтобы никто не трогал, но приходится себя пересиливать. По-поводу парня и девушки, стоящих друг против друга и не решающихся подойти друг к другу я согласна, но сама бы тоже не подошла бы к понравившемуся мне парню. Хотя один раз, такое было, я сама позвонила и пригласила встретиться, он приехал, мы даже покатались на машине, но на этом все кончилось. Но опыт был. Я забыла сказать, я не курю вообще и редко пью. Я буду вспоминать по ходу письма и писать, поэтому письмо, возможно, будет сумбурным. По-поводу замужества - я вообще не была замужем ни разу. Просто дело в том, что выйти туда можно, но смысл, выходить просто так, чтобы не остаться одной? Хотелось бы чтобы мужем был понимающий тебя человек, а не просто, как ты говоришь "упаковка" красивая. Видимо поэтому я до сих пор не замужем. И честное слово, не боюсь остаться одна. Для секса человека всегда можно найти, а для сердца и души не всегда. Ты как думаешь?

Я питав §§ про всілякі дурниці, щоб підтримати вогник бесіди. Питав §§ про відносини між чоловіком та жінкою, цікавився §§ думкою. Вона дуже слушно відповідала.

delfinia@mail.ru "Юля Булгакова":

Ты знаешь, а я встречалась ради секса и только секса. И продолжаю это делать, и по сей день. И не вижу в этом ничего зазорного, просто потом, правда, как-то не по себе, но ничего через день другой проходит. Не думай, что я часто меняю партнеров, просто я их не люблю, тех людей с которыми сплю и все. Ради денег никогда не встречалась, не знаю, что это такое. Я скорее любитель, а не профессионал.
А по-поводу любви, так скажу. Когда-то я сильно влюбилась, так же как и ты и казалось, что все это будет длиться вечно. Но так не бывает, это я сейчас понимаю. А раньше, любовь глаза слепила, так скажем. И вот в один прекрасный день все закончилось, я застала его с другой. Не буду говорить и описывать, что я пережила, мир рухнул и вся прочая дребедень. Ты это знаешь. Спасибо подруга помогла тогда. И вот с тех пор, меня это чувство как-то не посещает больше, я научилась не любить, и ты знаешь так легче, никто не причиняет боли. Хотя ты знаешь, это был хороший опыт и хорошая стрессовая ситуация, которая помогла мне стать тем человеком, каким я стала сейчас. И никого больше я себе в душу не пускаю, так глубоко, секс - пожалуйста, но не больше. Вот и сейчас такая же ерунда - мужчина меня, казалось бы, бросил без объяснений, а ты знаешь ведь не больно в душе и все.

А потім все закінчилося - §§ листи стали коротшими та "сухими", я щось там намагався зробити, підтримати бесіду, але вона як мені здалося виконала поставлену §й богом роль - вона допомогла мені вибратися, та перестати копирсатися в брудній білизні своє§ душі. Все не має жодного значення, коли приходить розуміння що життя триває. Зараз от згадуються слова Сергія Бодрова молодшого, земля йому пухом. Так він казав: "Вот если бы мне пришлось представить, что я умер, я бы сделал так - вышел на перекресток, закрыл глаза, и среди шума машин, и гомона людей, понял бы, что даже когда меня нет, мир продолжает жить, и мир даже не заметит такой маленькой потери как один ничтожный человек!" Може він не сказав це саме так, але я точно передав всю суть, що він можливо висловив іншими словами. Ах да, згадав передостанній лист пані Булгаковой:

delfinia@mail.ru "Юля Булгакова":

Привет, просто работы много и некогда писать. А так вроде все у меня хорошо, сижу, разбираюсь в себе и своих отношениях с мужчинами, пересматриваю их. Осень видимо, пора пересмотра.
У меня ничего не устаканилось, если бы я тебе все рассказала, ты сказал бы что я дура. Просто я у себя выявила привязанность к одному мужчине, которому я нахер оказывается не нужна. И теперь борюсь с ней. как могу. Пиши, жду ответ.

Життя як картковий будинок, залишиш не там карту, і вся халабудина нафіг завалиться. Піду покурю, та зароблю ще один шанс приблизитися до раку легенів. Вся ця катавасія закручена лише для того, щоб вбити час яким я ніяк не можу розпорядитися. Не знаю як жити далі, все скачується в нескінчений хаос с його прибацаними правилами та інтригами. Роюся через деякий час на своєму жорсткому диску, та знаходжу листа яко§сь то там прибацано§ як і я школярки. Я вже не пам'ятаю як ми там зустрілися, чи що там говорили, бо вся маячня про погоду, справи тра-ля-ля та інше, це як місток вербального контакту, який служить певною мірою каталізатором виконання цілі, наприклад убивства часу, яким я і тоді вже не міг користуватися. Отже перечитую §§ листа, з вкладеним текстом §§ казочки, яку вона написала десь у віці тринадцяти років чи щось таке. Дівчина виявилася дуже депресивною і схильною до парано§дальних відхилень. Якось вона казала мені: "З тобою дуже важко розмовляти, щоб я не хотіла сказати, ти можеш казати за мене! От я слухаю зараз тебе і не знаю, що сказати у відповідь!" Все це я вже тоді розцінював як недоказане "Слухай, кажись досить, моя витончена натура не витримає тиску твоє§ душі!" Я питав в електронному листі у не§, розповіси мені якусь казочку на ніч. Я курив і чекав яко§сь історі§, а отримав оцей лист:

SoulOfSky@ukrtel.net "Душа небес":

сказка? зай..ты о чем? не было ее...и не будет... тут царство тьмы... добро ведь победит только если хотя бы попытается....а никому это не надо. всем и так классно. вот ты живешь в своем городе, а я в своем. и всех все устраивает... знаешь, я вот работу ищу...завтра на собеседование пойду. может хоть так себе мозги пригружу, а то вообще крыша падает. сегодня просто ужасный день.. самое хорошее в нем было когда я два часа без зонтика под дождем возле реки бродила (зонтика просто дома не было) все время кто-то рассказывает о своих проблемах... еще один мальчик хочет с 14этажки прыгнуть... а я вот говорю с ним каждые 5 часов и мозги ему вставляю...психолог бля...ничего, там все нормально будет...зато я либо сойду с ума...либо...на этом мысль останавливается. я ведь даже твое творение не могу прочитать.. нет сил... просто нет сил.. хочу, так поглядываю на него изо дня в день... только 2 главы прочитала ладно сонышек. все будет лучше. особенно у тебя. самого тебе доброго, теплого, солнечного. цем

І ось я перечитую цей лист, в мене грає по радіо група Чи-Ли.

И больше незачем любить кого-то рядом,

И больше незачем курить - курить не надо,

И больше незачем звонить - закрыты двери,

И ты встречаешь новый год в своей постели.

Пісня, звичайно попса отстойна, но щось є в цій мелодиці та словах. Коротше кажучи, депресивна лихоманка, це така дурість від яко§ позбутися так само важко, як і відмовитися від сигарет або горілки. Я хочу знов піти на вулицю побачити людей, але поки я ще дома, то витаскую з надр мого компа, ще й казочку, що прислала ця Душа Небес. Якщо дитина в тринадцять років пише таку саму депресивно прозу, що і Дуглас Коупленд, або Франц Кафка, то я навіть боюся представити, що може вирости з ціє§ дівчинки. Боже мій, я навіть не пам'ятаю як §§ звуть. Але все рівно питати більше нема кого, життя пливе далі, і вона також виконала свою функцію мого спасіння перед неминучим падінням в безодню самотності. Казочка "Белая роза" всього один друкований листок, але печаль смертна в ній до тако§ міри, що якби якась річ в даний момент часу могла вплинути на моє життя, то прочитавши це, я на двадцять відсотків не захотів би знов бути маленьким. А може у теперішніх дітей своя, потойбічна уява дійсності, сво§ правила по яким вони ведуть нерівну боротьбу з цим світом. Здається Душе Небес мені казала, про те як вона любить блукати по нічному місту, коли всі покидьки, люди та інші живі та не дуже істоти сплять. Що в цих дітях такого, що вони себе так ведуть? А може це і є пришестя тих самих дітей Індиго про яких так довго вже кажуть психологи та психіатри всього світу. Ось вони ці діти які не відчувають душевно§ смути, та якихось переживань. Якийсь апокаліпсис. Я нічого не розумію, а лише перечитую цей листочок вже в сотий раз:

Она вышла из подъезда, что-то нашептывая алыми губками. Она рассуждала, протягивала свои слабые белые ручки к небу (там, наверху, кто-то был. Она говорила с ним то ругая, то прося, то просто рассказывая, о своей жизни. О жизни в то время, когда все было хорошо...)

И вдруг, её взор остановился на розе: белой нежной; её лепестки усыпаны утренней, алмазной росой. Сияя на солнце, роза озаряла всю ее душу. Кажется, первый раз за несколько месяцев в сердце её нашлось место свету. "Это будет тебе подарком..."- еле двигая губами, прошептала она и забрала цветок у земли. Нет, шипы не кололи ей руки. Они не смели тронуть ее нежные пальчики, не могли причинить ей еще больше страданий...

Сорвала розу, преложила к сердцу: "Прекрасный, светлый цветок. Тебе понравиться".

Дольше путь ее был невидим. Она ни о чем не думала. Вернее, мыслей было столько, что отдельные из них уже не выделялись и не слышны были ей. В голове мелькали только отдельные фразы: "Зачем?", "Как же так...", "Почему?!", "А может не правда?..", "Может сон?!", "О, Боже, в чем я перед тобой провинилась?.."

А глаза? Ее глаза были холодные, стеклянные. На лице читалась мука и нестерпимая, режущая боль потери. Люди шли, оглядываясь, не понимая, зачем и откуда этот взгляд, который собрал в себе ненависть и в тоже время любовь, печаль и сомнение.

Дорога, автобус, лес - и наконец-то вот она, эта белая, как лед, оградка. Рука скользнула легко, как будто погладила - недовольно скрипнув, калитка отворилась.... Не было больше сил терпеть. Упала на свежевскопанную землю. Рыдала так, что сознание, то терялось, то возвращалось, но совсем не на долго...

"Прости меня, я не хотела тебя огорчать", - говорила она час спустя: "вот, это тебе". Положила розу на могилу и душа ее успокоилась и уже не дрожала. Но горячие слезы так и бежали по ее нежному личику.

Сидела пока не начало темнеть. Все говорила, а потом молчала и плакала, а затем говорила плача. Ее б воля сидела тут вечно, до самой смерти.

Уходила, как по облакам: легко, но печально. Все мелькало перед глазами его лицо, его любимые фразы не покидали ее уши... Так прошли улица, дом, ступеньки. Вошла в квартиру. Где? Кто? Какая разница.

Взяла фотоальбом. Вот она маленькая, курносая девчонка, с улыбкой на лице. А ей идут эти ямочки! Те самые, которые так давно не появлялись на ее щечках. А вот и он. Здесь, на фото, он так близок, и так недосягаем.... Целовала его лицо, руки беспрестанно. Вспоминала, как весел, добр он был. Всегда поймет, всегда защитит. Вот это отец! И почему судьба забрала его?..

***

Учиться стала плохо.... Да и вообще все стало безразличным...

***

И вот она идет опять с белой розой. Все та же мука на лице. Только глаза теперь запрятаны за черными очками. Запрятала, то нежелание жить, ту боль, что мучительней всего в этом мире. Запрятала себя от всех и от всего... От всего мира...

Я не розумію метафізичного почуття насиченості віртуальністю. Люди хворобливо бояться виглянути за вікно та побачити природу, життя та відчути свіже повітря, заміняючи все це запахом кофе, застійним квартирним ароматом, та гігабайтами інформаці§ що перекачують мозки поміж собою за допомогою чатів, та інших сурогатних способів заміни дійсності. Якщо вірити братам Вачовськи, всі ми в Матриці, але є тенденція, що люди не покидають §§, а лише заглиблюються в не§ ще більше від хворобливого тиску цього світу. "Чому ти по п'ять годин проводиш у чатах? - питаю я." "Мені там подобається, - відповідають мені." "Ще пак - у чаті ти Чорний ангел, а в житті Віка, і ще в тебе прищ вскочив над лівою бровою!" "Це не має значення! Там мене ніхто не зможе скривдити, і в мене ціла купа друзів!" "Вони такі самі закомплексовані діти, що і ти! Вийди на вулицю, та посміхнися життю!" "Що я там не бачила?" "Ти не бачила реальних людей! - відповідаю я, та виходжу с чата." Сады печали покинул чат. Ще я хотів розповісти, що в віртуальній реальності не існує нічого реального, ми самі ідеалізуємо людей лише за допомогою нашо§ уяви, самі додаємо §хній несвідомій образності ті риси, яких в них ніколи не було і не буде. Ми приписуємо §м те, що хотіли б бачити в наших ідеальних партнерах. Саме цьому дев'яносто процентів віртуальних знайомств закінчуються нічім. Саме цьому я заходжу на різноманітні чати, та втлумачую в голови тринадцяти - п'ятнадцяти річним діточкам, що ця клята іграшка: вселенська мега павутиння - Інтернет має два боки медалі. Я заходжу лише для цього щоб дати шанс прожити своє початкове життя, цю стартову стадію комунікацій не перед монітором, а лише при живих людях. Але моє нав'язування не приносить ніяко§ користі - я лише в черговий раз виходжу з чата, і мене вважають або педофілом, який розводить малечу, або навіженим, що несе пургу заради одніє§ йому відомо§ цілі. Фігня це все, що Інтернет велика радість. Про порнографію та реальні вбивства я вже не кажу.

Тату співали про інші речі, але забобон про те що веселощі це головний закон життя, проріс в головах людей:

Потерянных не ждут, печальных не хотят,

Такие не живут, их топят как котят,

Зажмурься и умри, скажи что ерунда,

Зажмурься и соври, что любишь навсегда.

В це не вірять навіть скептики та поху§сти. Будь ідіотом, щоб отримати щастя. Це як слоган на пачці сигарет, замість надпису: ТАБАЧНИЙ ДИМ ВБИВАЄ СПЕРМАТОЗОЇДИ. МОЖЛИВО ПІСЛЯ НАСТУПНОЮ ПАЧКИ ТИ ВЖЕ НЕ СТАНЕШ НІКОЛИ БАТЬКОМ. Або НІКОТИН Є ПРИЧИНОЮ НА ЗАХВОРЮВАННЯ МАТКИ.

В житті немає сенсу. Це вигадав навіть не я. Як в старому анекдоті: Ніцше: Бог умер! Бог: Ніцше умер! Нічого не має сенсу, нічого немає здорового глузду. Добра більше не існує в цьому пекельному світі, зло як консервант, який згладжує зморшки, та зменшує кількість сивих волос на третину. Мода на зло - яка хуйня. На останнє, коли я був місяць тому в тренажерному залі, мені прийшла дивна есемес Відправник: Душа Небес_12.08.2006 21:36:51 Малыш, кому нужен Сталлоне вместо Максимки? Кончай ты с этим делом)) Якщо на мене з неба дивляться ангели, то чому §м тільки по сімнадцять років?

Я ухожу, оставляя горы окурков,

Километры дней, миллионы придурков,

Литры крови, подаренной или потерянной...

Земфира "Итоги"

Я можливо колись бачив живих янголів, але це було так давно, що всі ці метафізичні потебеньки, про життя за межами земно§ кулі вже так набридлі, що навіть коли я сиджу на підвіконні своє§ квартири і курю, то вдивляючись у вікно намагаюся зрозуміти, хто ж мене там захищає та направляє. За всі сво§ роки я бачив лише декілька разів янгола-охоронця, який був у натовпі та дивився на мене сво§ми вразливими очами та щось там нашіптував. Мені казалося, що життя це дорога, яка не має кінця, і помічена дорожніми знаками. Ось, "Уступи дорогу" стой поки тобі не дозволять йти далі, а якщо порушиш це правило, тебе скинуть за обочину. Ось такий приклад. Роби тільки те, що тобі дозволяють, бо інакше система життя не витримає, та зробить глюк і зависне. І вже виправлення помилки буде неможливо, але завжди є шанс на кшталт самогубства - підстав свою потилицю під дуло вогнепально§ збро§, та натисни на курок. І вже нічого не буде. Система робить вигляд, що працює далі, а тебе вже немає. Ось така полуночна поєбень може статися, коли ти сидиш на підвіконні і куриш, коли хочеться спати, але організм не дає цього робити. Це вже неважно, бо було колись давно, і я згадав це лише як епіграф, а зараз ранковий клятий трудовий тиждень, як в тому кіно с Біллом Мюрреєм "День сурка", про кляті авто повтори в житті одніє§ людини, що всіма силами намагається вирватися з пекельно§ полонини в яке §§ заточило життя. Я завжди вважав, що це кіно, це лише казочка, про те, що такого не може бути, але тепер я бачу, що все реально. Тим паче, після того, як більше немає поряд зі мною ЇЇ. Зараз я живу тим, що мо§ дні, так спотворені свідомою щоденністю, що крім алкоголю вечорами, та пачок цигарок, в димі яких я тону кожного разу, більше нічого не має. Жити хочеться лише коли спиш. В такому стані себе хоч не контролюєш. І так кожен день: робота, дім, сон, робота, дім, сон. Якщо написати так 1125869425 раз, то вийде як раз об'єм чотирьохтомника "Війни та мира" Льва Толстого. І на цьому моє життя закінчиться, бо на 1125869426 раз я помру, десь у віці 59 років. Потім моя гарна жінка констатує в мене серцевий приступ, викличе лікаря, подзвонить дочці, вип'є валеріанки і продовжить жити вже без мене, а може навіть вийде заміж вдруге. А я буду дивитися на не§ з неба, і стану §§ ангелом-охоронцем, бо хто ще так потурбується про мою жіночку крім мене. Коротше кажучи, це ДЕПРЕСНЯК!

Колись таким покидькам як я стане зле, за то що несу всіляку дурницю, і яка потім стає реальністю. І от я рано у ранці вимірюю шагами свій клятий центр зайнятості. Ще ніхто не прийшов, крім мене тут нікого не має, і в мою макітру лізуть потойбічні думки. Пекельна мара. Мені здається що тут хтось є, це навіть не параноя, це ясне усвідомлення того, що все що тут відбувається це кєрроловський кошмар, як в "Алісі в кра§ні чудес" не вистачає тільки білого кролика, за яким я повинен слідувати. Ледь чутно лунають звуки дитячих шажків по коридору, якісь стони та викрики. Мені ніхто не вірить на роботі, що в нас живуть привиди, а якщо не привиди, то барабашки напевно. Я назвав §§ Машка! Я навіть вигадав легенду, звідкіля в нашому центрі з'явилася ця дівчинка-привід. Колись давно тут був дитячий садок, який потім передали відділу субсидій. Так от, цю дівчинку скоріше забули забрати з дитсадка, і вона так і залишилася в'язнем цього міста. Вона вештається стінами центру зайнятості, вона тут щось таке робить, що в мене волосся на голові встає дибки. Одного разу я прийшов на своє робоче місце, в мене на туфлях шнурки зав'язані бантиком, а пам'ятаю колись зайшов я на кухню, коротше там надихано таким кулінарним повітрям - борщем, супом, картоплею, себто концентрованою Мивиною, але це і неважливо - так от на запітнілому склі я побачив серце, яке було намальовано дитячим, або дівчачим пальцем. Я зрозумів, вже тоді, що в центрі є привід, або Машка-барабашка. О це і є фігня. Потім стали пропадати якісь речі, то зі стола за яким я сиджу, то просто залишив на хвилинку, повернувся і ні фіга, бляха-муха, немає, ні документів, ні ксерокопій, а одного разу навіть мій підпис зник з документу, на який я, присягаюся кров'ю Сатани, ставив свою мітку. Як в "Место встречи изменить нельзя" заникали, щоб вороги не дістали. Все можна списувати на завантаженість мозкового апарату, але в маразм я ще не впав. Коротше §§ присутність я відчував, кожно§ секунди знаходячись в недорозвинутому духовно центрі зайнятості. Я відчував, як вона шепоче моє ім'я, мені постійно казалося що вона так і каже: "Ма-а-а-а-кс" Я обертаюся на звук, але нікого не бачу. Я відчував, як вона йшла за мною, навіть, коли я йшов у туалет. Раніш я казав усім про цю Машку, але мені звісно ніхто не вірив, і тим самим я наврочив на себе репутацію містика зі сверблячкою в мозку на тему Бога, привидів, потойбіччя будь що. Навіть запам'ятав, як ледве не скривдив мою маленьку Барабашу-Машку. Почав виголошувати на весь центр: "Треба викликати священика, треба окропити ці стіни святою водою, щоб жодна зла сила, жодні злі духи не водилися тут!" Коротше Машка образилася на мене, і зникла на довгі чотири місяці. І ось грудень, рано вранці, коли ще зимове сонце не вийшло з-за сонних домівок, я вже в центрі зайнятості, йду по пустинному коридору, на ши§ висить мп3-плеер. З нього в мо§ вуха лунають акорди пісні "The Great Commandment" групи Camouflage - німецького дива, яки випустили шість альбомів, але насправді були на вершині слави лише в 88-му с дебютним твором. Щось вони робили схоже с Депеш Мод - електронне та романтичне - але переплюнути Дейва Гехана та техногенну білявку Мартина Л. Гора виявилося неможливо. Коротше це мій транслейт електронно§ романтично§ пісні:

Головна заповідь,

Показувати презирство,

Поміж світом та тим кому належить,

Сором'язлива поверхня.

Вірити вченим,

Читати тлумачення,

Здійснювати щось, що ЛЮДИНА каже,

Головна заповідь.

І ось я знову бачу §§. Машуня! Шажки по сходам, §§ кропіткий голос: "Ма-а-а-а-а-кс!" Вона в білому платті, в не§ якісь шпильки у волоссі, і вона сто§ть в проході. Я лякаюся, витаскую навушники, і дивлюся. Я навіть встиг забути про не§. Про неіснуючу дівчинку, яку я сам вигадав для стращання жіночого колективу, і яка насправді існує, себто вона є і була, я просто ляпнув щось в той самий час і в тому самому місці, коли вона дала про себе знати. Містика та й годі. Я першим заводжу бесіду: "Ти більше на мене не тримаєш зла, - запитую я." "Ні, - каже вона, - слухай, ви мене тут зовсім прокурили, ти сам на робочому місці частенько куриш!" "Але це тільки, коли вже нікого в центрі немає!" "Та мені по фігу, я не про те - навчи мене курити!!!" "ЧОГО? Та ти ще мала! - огризаюся я." "Мені в два разі років більше ніж тобі! - каже Машка!" "А чому така мала?" "Тому що померлі не старіють!" Ми щось розмовляємо, про сенс існування, я розпитую про таке поняття як кохання, але Машка, лише незрозуміло мотає башкою. Я потроху з'§жджаю з глузду, не розумію, що трапляється зі мною. Пригадую, як Габріель Гарсіа Маркес писав: "Худший способ скучать по человеку - это быть с ним и понимать, что он никогда не будет твоим", так от Машка щось сказала схоже. Я розказую §й, про НЕЇ, кажу як мені погано на самоті, що це не якась там дурня, що от я такий поганий і більше нікого не знайду, чи там страшуся залишитися сам, просто без НЕЇ так погано, що хочеться, блядь, подохнути. Ми куримо з Машкою, і я досі не вірю, що вона є насправді. Дивлюся на це дитя, випускаю §дкий дим з легенів, і питаю: "Чому нам в житті випадає стільки випробувань?". "Тому що, - відповідає вона, і викидає недопалка, - якби нам давалося все легко і без зайвих зусиль, то ми би стали самовпевненими, его§стичними виродками, які б зовсім не цінували радощів справжньо§ дружби, життєвих цінностей, кохання нарешті. І жили б, як тварюки, не знаючи нічого про справжні емоці§" "Так мені ж твердять, що ні хера цього в цьому світі немає, що навкруги панують блядотні правила та порядки, кохання, це слово і все, а одвічні стосунки бувають лише в пильних книжках." А потім в центр хтось заходить з персоналу, і я розумію, що сиджу один на підвіконні, курю в відчинене вікно на першому поверсі, а навкруги мене нікого немає. ПАРАНОЙА МАЛЬЧИК!!!! Коротше кажучи, я труп, повсякденний труп, що ніяк не хоче зміритися з дійсністю, і лізе на амбразуру в пошуках свідомо§ знахідки на ім'я - Щастя. Нема казок, немає пригод про привиди, немає кохання на землі, немає справжньо§ самовідданості, немає книжок які б відкрили очі, або дали відповіді на всі запитання, немає нічого. Але я знаю, що Бог заклав в серце кожного: НЕМАЄ НІЧОГО НЕМОЖЛИВОГО! Все, про що ти бажаєш з чистим серцем завжди відбудеться з тобою. Можливо я ніколи і не бачив примару на ім'я Машка, але сила слова тепер робить §§ живою, і навіть гіпотетична думка про те, що колись в Радянському союзі залишили бідну дитину, робить §§ еманацією моє§ волі. Навіть вигадана Машка тепер, така сама жива істота, як і усі живі створіння що оточують моє життя навколо мене.

Можливо, Машка ніколи і не існувала, можливо. Все можливо. Але я мав про не§ бесіду в запорізькому чаті, зі своєю подругою. Я і сам дуже довго ржав, що про це можуть у когось бути думки, але це вже і неважливо. Це було кілька днів тому, коли я і сам не вірив в не§.

12.12, 13:02) Сады печали->Роза под наркозом: Привет! Як справы?

(12.12, 13:03) Роза под наркозом->Сады печали: замЫчательно

(12.12, 13:03) Сады печали->Роза под наркозом: Чего такая грустная?? Траблы?

(12.12, 13:04) Роза под наркозом->Сады печали: да че я грустная))))все ок)))

(12.12, 13:05) Сады печали->Роза под наркозом: Ну хорошо! Я пока с домой доехал, хвонгить было поздно! Ну ты и сама поняла"!

(12.12, 13:05) Сады печали->Роза под наркозом: хвонгить???? вот это я гоню с буквами

(12.12, 13:05) Сады печали->Роза под наркозом:

(12.12, 13:07) Роза под наркозом->Сады печали: та все я поняла)))

(12.12, 13:07) Сады печали->Роза под наркозом: Че интересного происходит! Меня уже день сурка подзаколебал! Работа, дом, работа, дом! Единственное вновь активизировался барабашка на работе!

(12.12, 13:08) Роза под наркозом->Сады печали: у тебя есть барабашка?

(12.12, 13:08) Сады печали->Роза под наркозом: Ну на работе, я же говорю! Девочка, зовут Машка!

(12.12, 13:09) Роза под наркозом->Сады печали: тьфу.....ниче не поняла

(12.12, 13:09) Сады печали->Роза под наркозом: Иногда шалит! вот в понедельник мне шнурки на сменных туфлях завязала, я пришел, хотел ноги просунуть, а там узелки! Зуб даю, я не завязывал!

(12.12, 13:10) Сады печали->Роза под наркозом: Ну привидение, барабашка, домовой! Как объяснить не знаю! Просто она есть в центре!

(12.12, 13:10) Роза под наркозом->Сады печали: слушай, ты как кисейная барышня. хоть ты не верь в такие глупости

(12.12, 13:11) Сады печали->Роза под наркозом: Тогда уж как кисейный барЫш! Дело не в этом! Прикол-то действует, уже на работе почти все поверили, даже я уже думаю, что все-таки что-то ТАМ есть!

(12.12, 13:12) Роза под наркозом->Сады печали: бля))))ну Максим)))это же бред)))

(12.12, 13:13) Сады печали->Роза под наркозом: Вот видишь, а наши бабы уже верят в это! Приходить на работу в выходные бояться

(12.12, 13:13) Роза под наркозом->Сады печали: куда катиться мир....

(12.12, 13:14) Роза под наркозом->Сады печали:

(12.12, 13:14) Сады печали->Роза под наркозом: Оля, чесс-слово"! Это прикольно, когда кто-то в такое начинает верить! Я сам скептик! Просто это смешно! Вот ты не веришь, и я не верю, а стоить кого-то убеждать в этом каждый день, и появляется вера!!! Не шучу! Это я по НЛП еще помню! Не удивлюсь, если ее кто-то увидит!

Сады печали вышел из чата...

Я навіть не гадав, що моя грішна сила слова зможе щось таке накоти. Клянуся всіма дияволами своє§ душі, що нічого не існує без моє§ уяви, я сам уявляю кохання в яке не вірить навіть об'єкт мого кохання, я сам уявляю примар яких не існує, сам вигадую слова про справжнє ЖИТТЯ НА ПЛАНЕТІ ЗЕМЛЯ. Як я довідався з компетентних джерел - життя як такого нема, є імітація життя з усіма надлюдськими елементами, що випливають з цього. Мій добрий привід, прощавай! Мені пора оздоровити свій мозок. В приміщенні ближче к восьми копирсаються люди, державні службовці трясця його матері, і я з ними за компанію. Я йду на своє робоче місце, саджуся за стіл, дивлюся на чорно-білу фотографію Зиґмунда Фройда ("А что это за дедушка у вас на столе?" "Это ваш родственник?") та починаю ще один, нікому не потрібний робочий день. Якось стало все сірим та повсякденним, нічого не має сенсу, все котиться під три чорти. Ввечері нажруся. Кінець.

Ну, вот и все, и жизнь меняет русло,

И все твердят, как ей не повезло,

В ее душе так долго было пусто,

И что творится с ней - ей все равно!

Так много сразу изменилось,

И что не шаг, то ближе тяжкий крест,

Грехи свои она не замолила,

Она летит... вот только жаль не вверх.

Nenasty "Не жалея об ошибках"

Я життєрадісний! Я сама щаслива людина у світі! В мене є саме дорожче, що є у людини - в мене є надія та Господь Бог! Це і є психосоматична уява, аутотренінг для підняття свого бойового духу. Зараз я спускаюся в метро зі станці§ "Майдан незалежності", держуся за поручні ескалатора, посміхаюся зустрічним мені людям, дивлюсь на киян, та розумово викладаюся для того, що зрозуміти, чому жити в Києві це щастя. Не знаю не бачу я щастя в тому, щоб так жити. Це показна несвідома ексгумація душі - ця спішка, ці хотдоги на ходу, ці книжки які люди читаюсь на про§жджій частині вулиці, ця досі жива ідея про помаранчевий рай та таке інше. Не знаю. Люди однакові в будь якому місті. Що я намагався собі уявити в культурному місті, столиці Укра§ни, мрі§ кожного дебіла (добавляти за потребою інші словоформи) я не розумію і досі. Коротше кажучи, поки я спускався сходами ескалатора, той потік думок, що оточував мо§ півкулі головного мозку, кудись вивітрились, і я вже не вважав Ки§в, чимось таким екзотичним. Тим паче, беручи до уваги, що тепер я в цьому місці другий раз поспіль, мене не дивує навіть думка про те, що я там обраний богом, чи просто везунчик. І от я спускаюся, йду за людьми до перону, і саджуся в ласкаво відчинені дверцята вагону метро. Ласкаво просимо до підземного царства мертвих. Їдемо в суцільну темряву тунелю. Роздивляюся людей що подорожують разом зі мною від станці§ до станці§ - стара баба, пара чоловіків читаючих газету, напевно ділові факти, парочка що обіймається у самому кінці, тінейджер що слухає свій walkman, здається там грає Linkin Park, хоча в цьому шумі що видає потяг, я можливо і помиляюся, пара дівок нез'ясовного віку та косметики, та купа чоловічого мотлоху, що неможливо ідентифікувати (наразі я бачу як в воду, що оцей в шкіряному короткому плащі §де від коханки, і зараз озирається по сторонам, щоб ніяка бляха сусідка що невчасно з'явилася у вагоні не помітила його, отой пєдофіл-вчитель плотолюбно дивиться на дівок яким немає і тринадцяти). Можливо я придумую це від нудьги, але й Нострадамус, тупо балувався сво§ми пророкуваннями, і що з цього вийшло - всі як навіжені тепер аналізують, що там казав цей казкар в сво§х книжках. Тепер виходячи з його пророцтв - Ющенко там теж пов'язаний з якоюсь поганою кармою нашо§ держави, і всі ті випробування, що звалилися на кра§ну, це лише як би виразитися точніше, необхідна деталь подальшого існування. Я втикаю у вікно, але крім швидкоплинних стін, я нічого не бачу.

І тут у когось починається приступ епілепсі§.

...треба повторити десь мільйон раз, що все гаразд, що тіло моє розслаблене, і розум чистий, що все, що зі мною трапляється, це кіно, але просто в якому немає сценарію та режисера, і акторська гра проходить зовсім без дублів, що гримери не замажуть мені зморшки та синці під очима, не замаскують спотворене дійсністю тіло, не підкажуть що треба робити, щоб було добре, ось таке воно життя в якому зовсім немає головних персонажів і кінця, хтось помирає, а на його місце приходить дублер, хтось міняє дислокацію, і про нього забувають, лише нагадуючи про себе, ми робимо себе помітними серед мас...

Я думаю про це, коли вже на полу серед переляканого натовпу, людина що б'ється в конвульсіях, та виригаючи білу піну, повільно та мимоволі помирає. "Зробіть так, щоб він язика не ковтнув, - кажу я, але страх або огида сковує людей і всі, падлюки, не рипаються." Я ніколи не спасав нікого, навіть не знаю, як треба поводитися, якщо раптом трапилася ПАДУЧА, але я ще з дитинства пам'ятаю, що не можна допустити, щоб людина в агоні§ проковтнула язика. Мене теж зупиняє огида, що мій палець може опинитися в чужому роті повному слини та біло§ як ПВА піни, але нічого не залишаючи, я підбігаю, встромляю вказівного пальця в рот, та намацую язика, який розпухлим млином застряг як мені здається у горлі. "Через декілька секунд зупинка, - хтось там щось таке кричить, бачу навіть як парубок витягнув з вух сво§ навушники, та зацікавлено дивиться." "Хто не будь знає, що робити? - питаю в остраху я." "Зараз напевно пройде, - каже стара баба, та пропонує його підняти." Потяг зупинився на зупинці "Площа Льва Толстого" і народ повалив у нутро вагону, а тут ми с напівмертвою істотою. "Викличте чергового потягу!" "Дзвоніть до швидко§!" "Та тут мобіли не ловлять!" Я також розгублений, я нічого не розумію, але бачу, що наш потерпілий відкриває очі, і починає рівно так дихати, ніби нічого і не було. "Оце блядство, - кажу я, витираючи замусолені пальці о сво§ джинси, - перелякав ти мене, курва!" Тільки тепер я уважно роздивляюся епілептика - скуйовджене чорне волосся, сорочка в клітину, штанці, он гаманець випав з брюк, незграбний мачо без права на помилку. "Слухай, - кажу я, - як ти живеш так!" "Отак і живу! - відповідає він."

А вже через десять хвилин ми п'ємо пиво на Хрещатику ("Ідемо на хрести, - запропонував він. Це так головна вулиця Києва зветься, просто та без понтів - КРЕСТИ."). Він вже розовійший, чим був у метро, такий собі щасливчик. Його звуть Влад, але це також неважливо хоча б тому, що я більше ніколи вжитті не побачу цю людину, ні тут, ні навіть в своєму рідному Запоріжжі. Все, що від нього залишиться це приємний осад від темного пива, запах пачки цигарок випалених разом, та година часу яку я провів з незнайомою мені людиною. Все, що він розповів про себе, це лише тільки: що він працює на фірмі, що монтує якісь там віконні блоки, що в нього є собака, яку потрібно вигулювати три рази на день, і якій подобається дивитися передачу "Окна", що Влад вірить в Бога, та не грішить, що він неодружений, та поки нікого немає на прикметі, що ненавидить шансон, та хоче пожити десь рік поспіль в Туреччині. Чому - невідомо! Доречи, я розбавляю нашу бесіду актом непокори проти шансону в маршрутних такси. "Заходиш в салон маршрутки, чуєш, що щось триндить Трофім або Круг, під дешеві аранжування, та кажеш -"О-о-о-о, та тут шансон грає, я почекаю наступну маршрутку!" І так робиш на кожній зупинці за допомогою сво§х друзів, які вже заздалегідь чекають цю маршрутку, та за допомогою мобільних телефонів, знають коли і куди вона по§де. Коротше, водій через такий рейс може з'§хати з глузду, або в ліпшому варіанті змінити радіохвилю. Ідея виходить добра, та Влад обіцяє §§ втілити в життя за допомогою друзів. Коротше, допиваючи пиво (якусь шосту, чи сьому пляшку!), ми йдемо в бік злощасного метро, та збираємося розбігтися в різні боки. Я п'яний в жопу, ще й нікотин зробив своє діло, мене хитає, але я доповзу зараз в будь якому стані до своє§ общаги, та плювати мене на те, що я в іншому місці, і Ки§в це столиця, де існує В.А.Ющенко. Влад залишає номер свого мобільного, і каже, що коли я наступного разу буду тут, щоб набрав його та ми зустрінемось в більш сприятливих умовах: коньяк, сигари, торгівельний центр "Глобус".

Я перестаю вірити в випадковість - за цей час речі, що траплялися зі мною, доводили, що існує деякий вселенський план, який розроблений саме для мене, і я розумію, що рамки випадковості сипляться, як дешева штукатурка. Небесна канцелярія має штат робітників, що на друкарських машинках "Ундервуд" пишуть кожному свій сценарій життя, і навіть коли ми мислимо про якісь неіснуючі речі, будь як - МЫ СВОБОДНЫ ОТО ВСЕГО, МЫ ХОЗЯЕВА СВОЕЙ ЖИЗНИ - небесні або пекельні бюрократи, потайки сміються з нас, та дописують кожному з нас чергову сторінку текстового життя. Це саме глобальне реаліті-шоу, якого ще не бачив світ. Коли Господь бог після тяжко§ шестиденно§ праці вирішив передохнути, він навіть і думки не мав, що його людськість простягнеться так далеко. Тепер 1546268 днів на тиждень, 8546241 годин в день, Господь бог дивиться реаліті-шоу на каналі "Земля", і за допомогою чарівного пульту дистанційного керування перемикає види - ось учора він дивився, серію про Мерілін Монро, але коли вона отру§лася, чи §§ отру§ли (це лише бог відає!), йому нецікаво стало, та він перемикнув, потім Кеннеді, розвал СССР та таке інше. Часом буває, що мені бачиться на собі його пильний погляд. Я несу всіляку бредятину в сво§й голові, поки пливу додому, до общаги та на ліжко і дрихнути. Завтра пари, треба рано вставати. Завтра буде бодун, завтра мені буде погано, можливо я буду трупом. Сашко хропить на сусідньому ліжку, і я не роздягаючись завалююсь спати. Мені сниться Фройд, а... ні Фройд наснився учора, сьогодні Ніцше.

СОН С НІЦШЕ!

Определение любви - это понятие из разряда метафизических явлений связанных со становлением человеческой души в момент острого кризиса связанного с потерей близкого человека. В этот самый момент нам кажется, что ничего нет страшнее того, что сейчас есть. Любые краски это только черный цвет, любые эмоции это только горе, любая человеческая сущность это только лживое начало, которое питает любого живого индивидуума, которого так или иначе можно отнести к чему-то близко похожему на прямоходящее млекопитающее. В данный конкретный момент все, что Я есть это кусок пьяного человека, у которого двоятся буквы на клавиатуре, и который пытается связать воедино свое видение человеческого мировоззрения. Нет ничего сложнее, чем понять себя, нет ничего невозможнее, чем понять кого-то. Поэтому делать сие просто не рекомендуется именно из-за того, что это все копание может отразиться на вашем понимании действительности. Вспоминается. Вчера обедал с Гер Ницше, и он поведал мне массу замечательных подробностей из жизни женщин. Он помнится долгое время ухаживал за одной барышней, которая и на миг не подпускала его к себе, и все из-за того, что его пронацистские взгляды, которые позже сформировали одно течений фашизма о идее сверхчеловека так тяжело ранили даму его сердца, что тот полностью ушел в свое учение и написал книгу "Так сказал Заратустра" которую я лично переводил на арамейский и греческий языки, и которую согласился распространять через свои источники, в ближнем зарубежье и России. Мы долго спорили с Фридрихом, как должна выглядеть обложка его книги, но после пришли к выводу, что главное это содержание, которое на тот момент было просто безупречным. Мы курили сигары, и пили безликое армянское вино на мансарде его замечательной дачи, и рассуждали о влиянии женщин на нашу жизнь и пришли к общему выводу, которое сформировалось в результате разговора.

ФРИДРИХ: Я умираю, мой друг!

Я: Это не правда, тебе стоит обратиться к врачу.

ФРИДРИХ: Мои головные боли не проходят неделями.

Я: Хочу, чтобы ты берег себя, я знаю хорошего врача, он поможет тебе.

ФРИДРИХ: Хочу дать тебе наставление - никогда не жалей, что ты теряешь, ведь чем больше ты привязываешься к вещи, тем страшнее расставание с ней. Останься наедине с собою, и боль одиночества не будет такой мучительной. Не теряй мужества в моменты бессилия перед миром. Я вижу, как страдает твоя плоть, и это все происходит по одной причине, ты слишком близко принимаешь к сердцу свою боль. Поверь, мои мигрени научили меня разделять боль телесную и боль душевную. Душа очищается от праведных страданий, а телесная боль проходит со временем от заживления ран. Тебе нечего переживать, тебе ничего не угрожает, ты живешь дальше.

Я: Я думаю об одной женщине уже на целую сотню лет вперед.

ФРИДРИХ: Не думай о ненужном! Ты не нужен никому!

КОНЕЦ.

Я прокидаюся від звуків музики.

Блеск, этих волшебных глаз,

Околдовал меня,

Будто бы в первый раз,

Я... их понимаю.

Смерть, я обниму рукой,

И только с ней одной,

Я поделюсь своей мечтой,

"Що це, - питаю я, коли роздираю оченятка. Вже ранок. Напевно самий час підриватися з ліжка, чистити зуби та збирати шмаття на лекці§. На сусідньому ліжку слухає радіо мій одногрупник по інституту підвищення кваліфікаці§, та читає книжку Михайла Зощенка" "Це гурт "Мертвые дельфины - відповідає він, - все що мені про них відомо, що §х соліст чеченець національній приналежності, і то я можливо помиляюся." Я прислухаюся до музики, та за гітарними переборами, та сумним вокалом, чую щось більше, ніж лірику, але казати про це в слух я не наважуюся. Треба буде знайти цю групу на дисках. "Я не піду на лекці§, - кажу я, - щось мені херово! Я ще похраплю!" "Дивися сам, я піду, сьогодні приходить директор Державного центру зайнятості! - каже Сашко." "Та пішов він в дупу, мені нудить, а він сво§ми золотими запонками сліпити очі мені буде, та я виригаю на парту увесь свій запас вчорашнього алкоголю. Слухай, така погань снилася - Ніцше живий, я там якусь халепу несу, він мені щось розказує." Через десять хвилин, коли Саньок відвалює на пари, я перевертаюся на бік, і молюся. Як мені погано, навіть святи вулиці Києва не спасають мене, як мені боляче, як я хочу ніколи не з'являтися на цьому світі, як я хочу, щоб ця планета ніколи не знала мого імені. Мене мучить головний біль, я хочу ригати, я дивлюся на стінку, не хочу навіть палити. Боже, чому я така падлюка, чому не ціную того, що ти даєш мені на день злободенний, чому жаліюся коли в мене є і руки, і ноги, і мозок в середині скроні, чому я та людина, що пише статті на музикальній сайт, що пише по книжці на рік повинна про щось скиглити. Чого мені не вистачає? Я працюю на державній службі, я державний службовець, трясця його матері, я допомагаю людям шукати роботу, я роблю ще багато гарних речей, чому роблячи все це, я такий паскудник? Чому у мене в душі живуть чорти? Боже, прошу тебе, не залишай мене, пробач мо§ гріхи вільні та невільні, пробач мо§ діяння всередині мене, пробач, що я не вмію як треба жити в цьому жорстокому світі, пробач та дай мені сил боротися з собою, та вийти з цього двобою переможцем. Я хочу слухати Моцарта та померти! Я хочу слухати Моцарта та померти! Я хочу слухати Моцарта та померти! Я хочу слухати Моцарта та померти! Я хочу слухати Моцарта та померти! Я хочу слухати Моцарта та померти! Я хочу слухати Моцарта та померти...

Я при§хав до Києва в наді§ знайти себе, а загубив того, Максима що колись був живим.

Відправник: Наташа Ростова_09.09.2006 20:11:05 Ты ведь помнишь, я составляла гороскоп для тебя, пока Тарас ехал к нам из Москвы. И я говорила, что ты просто ищешь не тех людей. Это правда. Ты проходишь мимо тех людей, которые очень хотят быть с тобой. Я права, просто ты не хочешь еще этого понимать!

Ще й Ніцше наснився, давно я не брав в руки "Так говорил Заратустра" при§ду в Запоріжжя, обов'язково перечитаю, коли з'явиться вільний час. Зараз я хочу спати. Так світить сонце в вікно. Хочу пити, мені нікому зробити чаю. Спати. Слухати Вольфганга Амадея Моцарта. Читати Єрика Берна. Згадувати ЇЇ. Згадувати ЇЇ. Згадувати ЇЇ.

Маніфест. Я пишу його для неіснуючо§ істоти, яку хочу розжалобити. Я хочу великого кохання для цілого світу, мені нічого не треба, мені потрібні тайні подумки Господа Бога, мені потрібен його пульс, я хочу жити лише тільки ним. Я грішник, як і всі навкруги, але я навіть не боюся зізнатися в цьому, я прогриз вже давно в собі душевний пролом, и інколи замащую його лайном, щоб було не так погано. Я кохаю цей світ, я кохаю ЇЇ, я кохаю себе, але мені більше нічого не потрібно від всього. Я отримав славу бути нікім, я став своєю власною тінню, я став душею без тіла. Я ніхто, ніхто не писав цього, ніхто не зміг додуматися про це:

САДЫ ПЕЧАЛИ (Часть I)

Мои дети, мы теряем свое предназначение в океане обыденности и тоске, я говорю вам как претерпевший это и переживший в своей душе! Любой из нас достоин, быть любимым, любой из нас может прекратить что угодно, но каждый должен понимать, что мы живем не только для себя, но и для всех остальных с кем сосуществуем в этом мире несправедливости и отчаяния. Мы не умеем быть счастливыми, и хотим утолить только свои собственные амбиции, вопреки желаниям, и эмоциям наших близких. Мы превращаемся в жестоких и самолюбивых людей, когда понимаем, что начинаем терять, все то, что нам очень дорого. Наши души так прекрасны во время конфетно-букетного периода, что так и притягивают людей к нам, огни в наших глазах освещают дорогу даже в самых темных местах. Мы все помним это. Но когда случается самое страшное - разлука, наша душа покрывается ржавчиной, и самый хороший и честный человек становится разбитой машиной для существования, с каждым последующим днем становясь все более и более заброшенным существом.

Я обращался к Богу мои дети, и он отвечал мне, что проблема в самих нас, и винить кого-то, просто верх глупости. Пусть и теперь ваши сердца раскроются и души зацветут вновь с еще большей силой, и огонь в ваших глазах ослепляет все. Ведь самая красивая девушка знает, что привлекает она сначала красотой, а потом внутренним миром, так почему же, мои брошенные дети, вам не сделать то же самое. Покажите всем красоту своей души и привлеките всех тем, что вы имеете. Даже если теперь хождение по земле огромная мука для вас! Докажите всем свою силу, и пусть старая история возродится вновь из пепла непонимания.

Когда у нас ничего не остается, у нас есть вещь, которую никогда не отнять! ЭТО ВЕРА! Вера ни в бога, ни в религию, а вера в то, что всегда есть шанс что-то изменить, независимо от того, как и что происходит сейчас в нашем мире мои брошенные дети. Когда что-то отмирает в наших сердцах, когда грань, за которой начинается непоправимое становится все более и более реальной, люди которые не хотели быть с вами понимают всю опасность того, что происходит, каждый может надеяться, что кто-то может вернуться и все простить, но никто не может быть точен, когда душа покроется ржавчиной и слова и имя близкого человека перестанут так ранить душу.

Детки мои, этот материальный мир стал как зараза для всех нас. Деньги играют большую роль в отношениях людей разных полов, развлечения, игры и забавы - вот что сейчас заботит всех и вся. Многие не понимают, что все это не будет иметь значения, когда придет горе и проблемы, ведь ни одни деньги не вернут близкого человека, если он умер или умирает, ни одни развлечения не скроют кровоточащих душевных ран, ни одни временные приятели не поддержат нас наплаву. Вот и получается, что сейчас время кратковременных переживаний и приключений, и никто не хочет заглядывать в будущее. Никто не ценит чужих эмоций, даже если они полны честности и искренности. Сейчас важнее то, что хотят все остальные, мои детки, даже если мы знаем что это не правильно. Но никто не сможет никому ничего объяснить, пока каждый сам не поймет, что творится в его душе, и все уговоры, вытягивания признаний, и травма собственной души не смогут ничего сделать.

Скоро нам нужно будет расстаться мои детки, но думаю я смогу рассказать вам много историй, правдивых и таких ненужных в этом мире.

Последнее, мои детки! Любовь это движущая сила, которая приводит в действие все механизмы нашего тела и наших мыслей. Это большой подарок небес испытывать чувство сродни этому, большое желание продлевать его как можно дольше, и верить, что он может быть вечен. Вы можете не верить мои детки, но скажу последнее: ВСЕ МЫ ПРИХОДИМ К ВЕРЕ, ЧЕРЕЗ СВОЕ НЕВЕРИЕ...

Мы знаем, что все меняется!

Мы знаем, что вчерашние люди станут завтрашними!

Мы знаем, что быть счастливым это не удел сильных, а удел честных!

Верьте мои детки, вера это наш компас...

Написано 01.08.2006

Я істота, що вже повернулася до життя, я навіжений кусок м'яса. Я не знаю хто я, я навіть не комп'ютерний вірус, що проник до мережі і розмножив копі§ маніфесту "Садов печали" по всім, навіть самим неможливим форумам, чатам, і інформаційним сайтам. Час покори минув, час непотребу це нова фіча в цьому світі. Хай живуть супермаркети, напівфабрикати, та СНІД в донорський крові. Учора у Макдоналдсі, я притулився до цього клятого паперового клоуна, та мені стало огидно, істота що викрашена в кольори дитячо§ крові посміхалася мені, і запрошувала на святкування чогось дня народження. Смерть в паперовому пакеті. Нема чого жити - я в цьому впевнений. Нема чого §сти, бо §жа, це пальне для смерті. Напівміфічна спроба вигадати свій власний світ. Коментарі присилайте будь ласка на kaleb@mail.zp.ua.

Они ждут тебя с распростертыми объятьями,

Подтверждая твое прекрасное очарование,

И влюбленные, наверное, понимают,

Будущее, что ты так странно запланировала.

Trust You "Mesh"

Моє перше кохання звали Іра. Напевно з цим ім'ям в мене зв'язана все моє пекельне існування. З цим ім'ям я народився як хлопець, який може кохати, з цим ім'ям я помираю від того, що воно робить мені боляче як голки, що впиваються в моє тіло. Ми були разом ще з дитсадка, сиділи за однією партою, вона давала мені зписувати, я і вважав, що це і є безмежне спілкування, за яким піде справжнє кохання на все життя. Але життя, виконує роль амортизатора - коли ти відчуваєш, що тобі гарно, воно викидає тебе назовні, як пружина. Чому я згадую §§? Тому що вона дуже сильно схожа на чудову актрису Чулпан Хаматову, а нещодавно я дивився кіно "Страна глухих" і я бачив §§, ту саму Ірку років на десять старшу за ту, яку я знав ще з дитячого садка. Я ніколи не побачу вже §§, це правда, але осад від того, що вона була мо§м першим коханням. Згадую §§ хвости з волосся, §§ впевненість, безмежну доброту. ПЕРШЕ КОХАННЯ НЕ МАЄ ПРАВА НА ЖИТТЯ, його потрібно перескакувати, щоб лишитися людиною, бо розчарування від поразки, робить тебе слабким. Хочеться вмерти вперше за цей тиждень, хочеться напитися, що я і роблю, як тільки мені дається така нагода. Напиваюся коньяком, викурюю пачку "легкого верблюда" і передивляюсь на ДВД улюблені кадри з цього фільму. Я бачу всю несправедливість цього світу, бачу невпевнену любовну самовіддачу головно§ геро§ні до свого коханого хлопця, який §§ кривдить кожно§ хвилини, бачу цей обман, що сто§ть за його фразочками, за цими жестами. Жити в "Стране глухих" напевно набагато легше, чим в цьому гнилому світі. Не треба чути цю брехню, не треба вигадувати слів, бо глухі нічого не чують, а лише відчувають один одного жестами.

Останній раз я бачив §§ в п'ятому класі, і доніс своє кохання до не§ аж до кінця школи. Мені не потрібні були різні дівчата за напрямами краси і розуму, я кохав тільки §§, і вважав, що вона назавжди. А потім я зустрів §§ - знайшов §§ номер телефону і подзвонив, зустрів через довгі шість років, і побачив, що вона таке. Не треба! Не треба! Не треба! Не треба! Я прошу не треба!!!! Я вмирав коли бачив §§, бо нічого не залишилося, ні кохання, ні приязні, нічого. Ї§ більше для мене не існувало, як і я для не§ не існував ніколи - так, був гарних хлопчик з яким просидіти за партою у школі було не западлом. ЕГОЇЗМ ПОРОДЖУЄ САМОГУБСТВО ДУШІ! Мені пояснили, чому кінець світу непоправний - люди ЖИВУТЬ ЛИШЕ ДЛЯ СЕБЕ, забуваючи про інших. Я чомусь не хочу брати з них приклад! Я знаю одне, ЯКЩО Я НЕ МАЮ ЩАСТТЯ, ТО ЙОГО НЕ МАЮТЬ І ТІ, ЩО ВІДВЕРНУЛИСЯ ВІД ІНЩИХ. Я не можу зберегти сво§ почуття до когось, бо вони кришаться як мотлох, §м нема куди дітись, а моя душа не може вічно підпитувати інфернальні подумки інших. Крах всіх цінностей, і можливостей жити. Тоді жити без не§ показалося мені неможливим. Напевно моє дитинство зробило свою справу - за спинами сво§х друзів я забув, що вона колись існувала. Чулпан Хаматова лише на блакитному екрані, Ірка в житті, але без мене.

Роюся в записний книжці мобільника. Душа Небес, натискаю виклик:

- Я устал, ты мне веришь?

- Привет, Максимка! Что за хрень, ты чего звонишь мне?

- Скажи, что такого произошло в мире за эти две тысячи лет, что люди больше не хотят помогать друг другу! За всем стоит какая-то выгода?

- Никакой выгоды, просто так надо! Ты ведь сам говорил, что все люди хорошие, просто они не понимают этого, пока беда не настигнет их в неподходящий момент, и они не будут готовы к этому.

- Нужно уничтожить этот ЭФФЕКТ БУМЕРАНГА!

- Как аукнется, так и откликнется - это ПРИДУМАЛИ НЕ МЫ.

- Душа Небес, мать твою, ну скажи что-то умное, ты же можешь!

- А ты?

- Я больше не могу!

- Черт, ты стал каким-то слабым, ты опять начал курить?

- Какая нахер разница! Ну, говори, не молчи!

- Знаешь, в меня был влюблен мальчик, все носился за мной, честно сказать, ничего хорошего я не ждала, он был мне безразличен, но так как было скучно, я просто держала его рядом...

- Сука!!!!!!!!!!!!

- Не перебивай Максимка! Так вот, потом мне это надоело, и я бросила его! ПУСКАЙ УЧИТСЯ ПЛАВАТЬ БЕЗ МЕНЯ В ЭТОЙ ЖИЗНИ!!!! Он начал писать мне СМС, что покончит с собой, говорил, что выбросится с балкона! Но потом он позабыл про все это, и теперь встречается с другой девочкой, а про меня и не думает!

- Вы все идиотки!

- Это просто обида, она пройдет, и ты даже не заметишь! У тебя есть сейчас кто-то?

- Никого!

- Ну, вот видишь, тебе не мешало бы поиметь хорошего секса с кого-то!

- Да пошла ты!

- Поэтому и злой такой!

- Я год без секса жил!

- Это вредно для простаты...

Блядство!!!!!!!!! Кидаю трубку, але вона мені передзвонює сама:

- Никогда не бросай телефон! Понял?

- Не ори на меня, ты дура!

- Слушай Максимка, ты сам первый позвонил, вот теперь и слушай, что будет говорить тебе твой ангел хранитель!!! Для начала, не гони всякую Байду, она к черту никому не нужна, вот ты сидишь там надумываешь всякую чушь, а на самом деле жизнь намного проще, чем кажется. Представь, что мы с тобой переспали в Киеве, и теперь у меня от тебя ребенок!

- Не катит!

- Ну ладно, я заразила тебя СПИДОМ!

- Все равно нет!

- Ладно, я отбила тебя от твоей прекрасной девушки, поиграла тобой и бросила, а ты этого не заметил, и теперь не понимая ничего, пытаешься разобраться, что же произошло с тобой! А произошло следующее, мне просто хотелось нового тела, новых ощущений и запахов, ничего большего, хотела оставить от тебя, например не фотографии, а сексуальный опыт с тобой, а тебе, например, показалось, что я там типа влюблена в тебя, или есть какая-то симпатия! Так вот, Я ПОНИМАЮ, ЧТО МОГУ ВЗЯТЬ ТО, ЧТО ХОЧУ, а ты ДУМАЕШЬ, ЧТО ЖИЗНЬ ЭТО СПЛОШНЫЕ ОБЯЗАТЕЛЬСТВА! Неужели ты думаешь, что я больная на голову, или извращенка? Да так живет весь порядочный мир!

- Ошибочка! Если ты не поняла, я отличаю мир лжи от человеческих отношений.

- Нет ничего этого - ты тормоз! Все это фикция! Кому ты чухаешь, про что-то? Да ты сам прожил меньше четверти лет, а делаешь вид, что все знаешь!

- Не учи меня!

- Если не я, то кто? Я ведь твой ангел хранитель, а ты падший и без крыльев, вот и боишься принять мир таким вот какой он есть. Ты ведь ничего не изменишь, ХОЧЕШЬ ИЗМЕНИТЬ МИР, ИЗМЕНИ ОТНОШЕНИЕ К НЕМУ!

- Я все понял! Я не хочу больше разговаривать! Только последний вопрос - если бы тебе изуродовали лицо серной кислотой, и на тебя бы больше не смотрели как на красивую девушку, ты бы перестала существовать для мужской половины этого мира, потому что была бы УРОДОМ с сиськами! И к тебе бы пришел, человек, который любил тебя когда-то, и принял тебя, той кто ты есть, со шрамами, душевными травмами и прочим? Ты бы поняла, что прав в данном случае я?

- Это единичные случаи! ЛЮБВИ НЕТ! ЛЮБВИ НЕТ! ЛЮБВИ НЕТ! ЛЮБВИ НЕТ!

- Ладно, жди меня в гости, я буду с серной кислотой...

Відключаю телефон і падаю на диван. З колонок мого комп'ютера лунає укра§нська попса. Дівчачий гурт "SMS", крім зовнішності, в них може і є голос, але я не копирсаюся в попсі, і вона мене цікавить лише як приклад, що в певний час, в певному місці, і при певних обставинах, можуть лунати ті слова, які мені зараз потрібні. Ця містика, йде зі мною по життю, вже двадцять три роки:

Видишь как легко, потерять контроль,

Видишь, как легко делать глупости,

Ты свою любовь, ощути как боль,

Дай мне сразу все, или отпусти.

Я намагаюся підспівувати, але мені і без цього дуже огидно, тому я тупо курю в ліжку, і згадую передачі про пожежі, де дуже відкрито показують просмажені трупи, спалені хати, та таке інше. Кажуть якщо людина замикається в собі, то вона може пропустити, щось таке, що чекає саме §§ в житті, але перевіряти це мені зовсім не хочеться. Лише пропасти уві сні! Ніколи не прокидатися! Ніколи не прокидатися! Ніколи не прокидатися! Кохання моє, як я страждаю без тебе, мені нема куди піти, я нікого не можу бачити, я зовсім зістарився, розглядаючи тво§ фото знов і знов. Я бачу нас удвох, і мені здається, що цього ніколи не було, бачу наші усміхнені обличчя, і мені зараз здається, що ти була щаслива зі мною. Що сталося тепер? Чому я згадав своє перше кохання, яке запліснявіло в коморі моє§ душі. Чому я так ставлюся до себе, чому я не кохаю себе заради себе, чому отруюю себе нікотином та алкоголем? Чому все це? Чому все це? Тому що ти більше не кохаєш мене? Але ти і раніше не кохала мене? І я жив без тебе! А тепер не можу лягти спати не згадавши тебе, і не попросивши у Бога, щоб він дав тобі щастя, навіть без мене, відгородив тебе від горя. МОЖЕ Я КОХАВ ТЕБЕ ЯКОСЬ НЕ ТАК МОЯ БЕЗМЕЖНА НЕСКІНЧЕННА ІСТОРІЯ????

МОЯ!

Не маю бажання нікого бачити, так звані знайомі ні від чого не врятують, сумбурна зима з грязюкою, вбиває всі романтичні почуття, я помираю від того, що немає сонця, мій фотосинтез гальмує життєві процеси. Максим, можна я нап'юся, можна вмерти від алкогольно§ інтоксикаці§? Загадую бажання - ХОЧУ ЩОБ У ВСІХ В ЦЬОМУ СВІТІ БУЛО ВСЕ ДОБРЕ! Відправляю неіснуюче СМС господу Богу, але не отримую відповіді. В цей день в нього дуже багато замовлень. Минулого не існує якщо його не підкріплювати сво§ми спогадами, воно вмирає - більше немає першого кохання. Останнє кохання поки ще затамувало подих, і вижидає. ЩАСТЯ ЦЕ КОЛИ ТИ ЖИВЕШ!!!! САМІТНІСТЬ ЦЕ КОЛИ ТИ ІСНУЄШ!

Я засипаю... Світ не бачить мене... я лікуюсь... нема чого втрачати... Сором та злість... Алкоголь... Книжки... Злиденність... Сум... Вбити себе неможливо...

А потім був Новий рік, час коли здійснюються всі самі потаємні бажання. Практично вперше пішов сніг - мокрий, нікому непотрібний сніг, який танув на моєму обличчі, коли я стояв на дорозі і намагався додзвонитися. МЕРЕЖА ЗАЙНЯТА! Тиша на тому кінці проводу. Нас було небагато, всі веселилися, як могли, навіть не пили багато горілки, веселощі з'являлися і без участі спиртного. В мене був особливий маскарадний костюм - моряк в тільнику, або сантехник вісімдесятих, або бомж. Це неважливо, бо тоді всі так і помирали від сміху з цьому маскарадному мотлоху. Дівчата та хлопці крутили хороводи, а бомжі були в центрі уваги, і всі горлопанили: "Бомжи! Бомжи! Бомжи! Бомжи!" І це було круто! Потім ми дивилися на салют з берега річки, дивилися як кольорові бризки пороху розпадалися на нічному небосхилі на сотні тисяч різних узорів. Це було як у казці. Я лише повторював своє потаємне бажання і був впевнений, що воно повинно збутися, бо казка ніщо, коли бажання не здійснюються. Я дивився на небо, коли друзі пили шампанське, запускали салюти, дивився на небо, та згадував своє минуле, яке таким дивовижним чином назавжди залишилося в моєму серці. Я згадував своє щастя, згадував свою долю, згадував своє життя. Напевно я шукав щось погане, бо мені здавалося, що якщо я зробив щось погане, то мені це повинно було якось окликнутись. Але я не міг згадати нічого поганого, що міг би зробити. Напевно небесна бюрократична канцелярія, щось там наплутала, і замість якогось покидька, мені надіслали листа, що я лишаюся без цьогорічного щастя. АЛЕ Я В ЦЕ НЕ ВІРЮ!

А потім мені посипалися новорічні вітання на телефон:

Відправник: Роза под наркозом_01.01.2007 00:50:32 Поздравляю с Новым Годом! Желаю всего самого наилучшего!

Я читаю, і мені якось холоднішає на серці. Мене ще пам'ятають! Я ЖИВИЙ!

Відправник: S1_01.01.2007 00:52:11 И тебя тоже с новым годом! Желаю тебе найти свою любовь и быть просто счастливым! Увидимся, поговорим! Да, еще много денег и смены работы!

Щось не так, я не існую, я не живий, мене навіть немає в списках живих, я істота яка не знає що таке життя, я неіснуюча частина головоломки. СМС йдуть ще.

Відправник: Юля_01.01.2007 00:54:29 Тебе всего-всего-всего в Новом году! Любви и исполнения*(деякий текст відсутній)...

Відправник: Наташа Ростова_01.01.2007 00:55:37 Поздравляю с Новым Годом! Пусть у тебя будет в 2 раза больше, от того, что мне пожелал!

Від начальства:

Відправник: С.А._01.01.2007 00:57:14 "Любий друже!" з новим роком!

Відправник: Т.В. _01.01.2007 00:59:35 С НОВЫМ ГОДОМ! ЖЕЛАЮ ВСЕГО САМОГО-САМОГО!

Мені стало зимно в тільнику! Я застібнув куртку, та підкурив цигарку. Та пішов бродити десь по посадці. Збоку забавлялися друзі, а я потайки кожному з них бажав щастя. Дивився на зоряну блакить, рахував зірки, та вигадував кожному з присутніх СВОЄ ОСОБИСТЕ ЩАСТЯ! Потім я повернувся додому, де всі, червоні від холоду знов почали веселитися. Я навіть брав участь в конкурсах. Я спромагався веселився, в мене навіть це виходило дуже добре. Я БАЧУ ЇЇ! С зачиненими очима все те, що ретельно зберігаю в своєму серці. Хочу домовитися з богом на бартер. Він забирає в мене моє життя, і віддає його ЇЙ. Він мовчить. Краса не може бути вічною. Любов не може бути вічною. ТАК КАЖУТЬ ЛЮДИ. Все можна зберегти довічна! ТАК КАЖЕ ГОСПОДЬ. За щастя ми платимо дуже високу ціну, я не повірю, хто скаже, що щастя падає з небес.

for_irmis@list.ru "Ирмис"

Любовь - это оглупление, иллюзия счастья. Постоянное присутствие рядом симпатичного тебе лица противоположного пола дает ощущение целостности, найденной второй половинки, ты начинаешь наделять его достоинствами, которых на самом деле может не оказаться. И эти эмоции диктуются половыми органами, им теперь не надо кого-то себе искать. В духовном плане - это ощущение нужности кому-то. Становится страшно потерять его/ее. Но стоит круто задуматься о настоящих причинах всех этих отношений - становится тошно. Понимаешь, что материальные и плотские вопросы, вопросы честолюбия, и даже общественное мнение - вот что облекается в слово любовь. А пресловутый страх одиночества на поверку оказывается страхом остаться наедине с собой. А как мне отвратительна влюбленность, созданная душевной пустотой и банальной скукой! А насчет лжи - главное, не врать себе. И найти мужество признаться себе в истинных побуждениях тех или иных поступков и эмоций.

А потім я знову згадую, як дивився фільм "Страна Глухих" - чому так, і не можу зрозуміти...

Скажи, ничего не было, нет,

Может быть, я поверю в это,

Если будет сказано с верой,

И не смогу найти дверей,

Как будто я здесь в первый раз,

Не знаю значения стрелок,

Не понимаю, который час.

Flёur "Искупление"

На вихідні нікого не хочу бачити, мені набридло кожного дня підриватися у шостій ранку, і лише по суботам та неділям, я дозволяю собі підйом у шостій тридцять. Це велика насолода. Але сприйняття цього світу псується, що я проведу цей уікенд на самоті. Напевно вештатися пустими кімнатами це невелика радість. Але самотність накладає певні зобов'язання - по-перше, ти дуже сильно починаєш боятися людей, по-друге в тебе пропадає вся наснага вести якісь то там світськи бесіди на якісь то там дурні теми. Цілі вихідні я тільки і роблю, що п'ю кофе, та сиджу на кухні в та бачному тумані. Роздивляюся старі фотографі§, дивлюся кіно і нікого не хочу бачити, це як отходняки від буйно§ ночі, але замість гулянок в мене є моя суперова державна служба та постійний контакт с клієнтом. НАГАДУЄ БЕЗКОШТОВНУ ПРОСТИТУЦІЮ! І ось знов і знов, приходять вихідні, але на цей раз все по іншому. Згадую, що в тумбочці під купою журналів MAXIM, великою таємницею зберігаються мою рукописи, різних років починаючи зі школи десь рік 1999-й, закінчуючи 2005-м. Можливо нічого цікавого, для стороннього ока, але таке цінне с точки зору метафізичного буття. Бачу тут вірші, якісь оповіді про всіляку дурню. Але я бачу як зростаю. Серед літературного мотлоху є такі листочки, на яких я записував сво§ відчуття, сво§ думки та емоці§. Такі незрозумілі... Зараз перечитую старі зім'яті папірці в клітинку, які адресовані в пустоту. Цьому потоку думок нема куди дітися, вони навіть адресовані НІКОМУ, просто вони є і все тут! Читаю, і розумію, що ТОДІ, коли я був дурний та малий, я зазирав в майбутнє. САМОТНІСТЬ НЕМОЖЛИВО ВИЛІКУВАТИ, ЦЕ ЯК СНІД! Іде с тобою по життю, і не дає тобі спокою.

20.10.2004

Как это страшно, ведь я вопреки своей воле, забываю тебя. Ведь это не для меня, это предательство. Все мои страдания стираются, и я все реже вижу тебя во сне, и пугаюсь когда вижу наяву. Мне становится страшно и душа расползается по всему телу. Уста запечатала нечеловеческая болезнь. Знаю! Я знаю, что ты человек, но мое одиночество возвысило тебя до ранга Бога, и я лишь с трепетом могу обратиться к тебе, по пути потеря все слова. Я знаю, что ты неидеальна, но мне не верится в это. Отпечаток твоей красоты, это совершенство всего мира, это величие музы, что толкало творить меня мои произведения. Ты живешь там, ты навсегда останешься там, и ты счастлива там. Я поселю тебя в мои миры, раз уж я не могу поселить тебя в мой реальный человеческий дом. Но только ли мои комплексы превратили меня в урода? Чей это эксперимент, что я не могу стать счастливым, так как я этого хочу! Может, ты знаешь ответ? Ты всегда скажешь мне привет и улыбнешься, но это делает меня больным и немощным, и после всего мне хочется смерти, где-то своей, где-то моих врагов, а где-то и всего мира. Но, вспоминая, что ты тоже часть этого мира, я отступаю, и прошу у бога прощения. Дождь не смоет твоей красоты - она вечна; ветер не унесет твой голос - он у меня в мыслях, но время - самый страшный враг тянет к ближайшему концу. Я БОЮСЬ, ЧТО НЕ УСПЕЮ. Мой час почти вышел, и ты уйдешь домой сама, и мне придется испить чашу с ядом. Твоя любовь, а точнее моя любовь к тебе убила всех тех, кого я не любил! Любить - самое страшное преступление, быть любимым - предательство ко всем остальным. Ответь мне, что ты желаешь от этого мира. Ты ведь желаешь быть счастливой! Я тоже! Почему наши желания не совпадают? Ведь я невольно сделал тебя убийцей своего мира, ха, и так почти пустого. Но, в конце концов, я выгнал и остальных. Кто сможет понять меня, даже если я сам отказываюсь понимать и принимать суть происходящего, ведь ты неслучайна в моей судьбе. Ты ключ к чему-то, я это знаю наверняка! Но к чему? Я готов отдать всего себя, чтобы на миг узнать эту тайну.

Ах да! Я тебя ни за что не забуду...

Я перечитую цей листок з минулого під звуки чарівного оперного співу Андреа Бочеллі - італійського оперного співака, сліпого з дитинства, але який зміг перемогти свою ваду, та стати одним з золотих тенорів цього світу. Time To Say Goodbye - час сказати гудбай, в дуеті с Сарою Брайтман. Італійського сліпця мені порадила Роза под Наркозом (це такий непомітний кореш, якась частинка моє§ душі моє жіноче відображення), та побажала, щоб я всією душею підсів на цю емоційну музику. Не знаю, що вона мала на увазі, розвинути і без того розвинений музичний репертуар, або зробити мене більш чутливим, але слухаючи цю композицію і читаючи сво§ рукописи, я хочу плакати. Або вмерти, що наразі є одним і тим самим. Не знаю, як жити далі - слухаючи оперу ніби зазирнув в якийсь інший вимір, благополучне очищення від зарази минулого - душевний катарсис моє§ підсвідомості. Навіть Зиґмунд Фройд з'§хав би з глузду намагаючись розгледіти в моєму житті, всілякі там дитячі комплекси, єдіпови нахили, та істері§. Я й без того, відчуваю себе піддослідним кроликом, який не може навіть найти пристойного тихого міста в сво§й клітинці. Дякую Роза... коли я буду вмирати, я закажу на свій похорон Time To Say Goodbye, а ти принесеш мені квіти - будь ласка чотири чорні рози.

25.02.2004

Видно это самый большой и страшный кошмар увиденный мною, когда-либо во сне. Страшнее и тревожнее, я ничего и не могу представить. Я видел ЕЕ в моем сне, разделенным на две равный части. Первой слегка светлой части было достаточно, чтобы понять, что счастье есть, хоть и во сне, хоть и со мной. Но вторая мрачная половина сна, показала, что отнять зыбкое призрачное ощущение божественного счастья - нет ничего проще. Как страшно, что я не удержал свое счастье во сне. И как жаль, что я вообще проснулся. Ведь там мы были вместе, там я слушал ЕЕ, любил, прижимал к себе и не отпускал. Казалось, что это не закончится, потому я впервые за долгое время мог бы сказать, что я счастлив. В глубине сна, даже потеря телефона, оказалось всего лишь смехом. Что мне до жалкой "трубы", когда рядом ОНА. Я держал ее за руку, обнимал и бродил по пространствам моего сознания, и понимал, что ОНА навсегда, и что за час моего сна прошла целая вечность. Жаль конечно, что вечность имеет склонность обрываться слишком резко и слишком больно. Большая черная полоса перечеркнула все надвое, и там, где я только что был с ней, оказался один. Я искал ее, ждал, болезненно выл и стонал, понимаю, что потерял ЕЕ, и ничего не мог с этим поделать. Кто-то говорил, что она не стоит меня, что она НИЧТО!!!!! Но что те жалкие существа моего мира могли знать? Разве не понятно, что я без нее не проживу, морщина около рта никогда не разгладится от улыбки. Я никого больше не полюблю, ведь вся эта цепочка тенятся так далеко, что даже я уже не помню, с чего все начиналось, и уж тем более не узнаю, как все закончится. Просто мир без нее погас, и вытолкнул меня из сна, как поплавок из воды. Но кажется, перед этим я убил кого-то, убил просто так, убил смущенный тем, что я НИКТО и им же останусь. Вернись ко мне, прошу, не оставляй меня, хоть посмотри на меня, хоть улыбнись. Без этого слишком тяжело дышать, слишком больно говорить, слишком противно жить. Я хочу видеть тебя и вся моя эгоистическая сущность травит меня медленным ядом. А я так мало знаю тебя, хоть и следил за тобой изредка как шпион. Прости, но я всего лишь человек, и моя слабость как и любого другого это моя любовь. Только бы не довелось убивать - ведь созидать это намного лучше! Я навсегда запомню твое лицо, благодаря этой записи мне даже не нужно его описывать.

Мені стає навіть моторошно від того, що ці записи не мають адресата - вони нікому не присвячені, вони просто існують і дуже добре описують моє існування зараз в цьому 2007-му році. Пусте та не химерне. Ці думки не мають конкретного об'єкту - зараз ці рядки, це мо§ дитячі комплекси, які я переборов, але вони назавжди залишаться зі мною, якщо я вирішив перечитати §х зараз. Навіть якщо зараз час збирати каміння, то коли ж був час §х розкидати. Я викурюю декілька цигарок (НІКОТИН ВИКЛИКАЄ ПОЛОВУ ДІСФУНКЦІЮ) та вбиваю час під звуки опери роздивляючись чорні крапки на стелі. Не знаю чому, але мені згадався термін ESCAPE - красиво піти з життя. Це так - в скороченні. А на справді... хай йому грець, в мене почався психічний розлад.

Листи в нікуди...

Спалюю коли перечитую ці рядки, нема чого берегти для інших. Вмирання паперу. Смерть чорнил.

10.06.2003

Это правда, раны зарубцовываются быстро, и тем более раны разного рода душевных качеств. Именно шрамы будут самыми незаметными для человеческого глаза собеседника, или постороннего человека, но самым неприятным для собственных ощущений. Я заметил, что день начинается новым днем, и каждый последующий солнечный промежуток времени приносит все большее и большее облегчение. Любовные похождения не кажутся такими яркими, какими они были вчера, а к завтра они совсем выветрятся из памяти. Увидеть старую любовь это признать свою ошибку, и признать мало того безвкусие. Старая любовь не кажется идеальной, мало того, она уже малопривлекательная и совсем не притягательна, и очень часто становится противно, и хочется отвернуться. Почему бывает так, никто точно не знает. Возможно, притупляется те руководствующие чувства, которые вели вслед за ней, и которые заставляли ей приклоняться, есть с ее рук, и дышать одним воздухом. Возможно, былая любовь деформируется, коверкается и в конечном итоге преобразуется в ненависть (в частых случаях), безразличие, холодность, или частичное или полное неприятие и отвращение. А возможно маска былой любви не хочет сходить, и она начинает играть с хозяином, толкая его на всевозможные бесчинства. К чему еще может привести несчастная любовь, об этом стоит говорить отдельно. Стоит все-таки дополнить почему же объекты бывшей любви в настоящее время (когда они уже не рядом) не вызывают интереса. Возможно, старый цветок уже не так пахнет, и ласкает взгляд? Все возможно, и в этих словах тоже есть правда. Но пусть все остальное останется на совести любви, она еще более непонятна, чем была раньше. Но в застенках глупости просыпается просьба! Дураки и дуры, посмотрите вглубь себя и не вините других в своих поражениях, разве вы не понимаете, что маленькие поражения рождают большие победы. Готовьте щиты и латы, вы снова выходите на войну. Просьба теряется в уголках сознания. Но хочется добавить напоследок о главном. Человеки! В ваших силах, а не в силах пораженных командовать всем. Печальный взгляд на старую любовь приводит к новым волнам гнилой и тухлой меланхолии, не пора ли кинуть в нее кирпичом безразличия и сказать "Хватит" Люди слишком эгоистичны, чтобы жить ради других, в первую очередь они живут для себя. Вы ведь тоже люди, живите для себя...

Можна знову палити, можна увімкнути радіо на кухні та випити чашку кофе. Можна придивлятися до людей навкруги, можна навіть зробити вигляд, що нічого не відбувається. Мені навіть прийшла дурна ідея - я чомусь дуже схотів побачити загибель Сергія Єсеніна, відчути ті хвилини, коли ця жадібна до життя людина, яка кожно§ миті брала все що §й було потрібно, повільно вмирала під палючими трубами в готелі "Англетер". Сергію, чому люди вмирають, коли цього не бажають. В руках, ще один містичний папірець для пекельних мук. Я хочу, щоб мо§ думки ніколи не прочитали, ті хто, цього ніколи не зрозуміють.

23.04.2004

Все понятно, все как всегда понятно! Ты только улыбаешься, ты видишь ее, ты смотришь ей вслед, ты проклинаешь мир что породил тебя, и ты ничего не можешь сделать, лишь навсегда запомнить ее ярко-красную помаду и походку. Алкоголь, что ты пьешь, лишь раздразнивает, делает мягче и жестче одновременно, ты стареешь на глазах оттого, что любовь, которую ты взрастил на двоих, пьет слишком много твоих соков, будто сорняк на огороде твоей жизни. Что же это за глупость, когда ты не можешь ничего сделать, и только смотришь вслед и запоминаешь каждое мгновение, что проходит рядом с тобой. Боюсь, эти мгновения все, что есть у тебя, и больше никакая жизненная коллизия не сломает тебя, кроме того, что ты когда-то встретил ЕЕ. Боюсь навсегда остаться одиноким - хоть это и не единственное средство остаться в живых, а быть с кем-то это не прямая дорога в могилу. Я слишком грешен, и выбираю дорогу в землю, я перестаю обращаться к себе в третьем лице, и говорю, открыто - без НЕЕ я умру, потому что моя жизнь это она, а она единственное, что есть у меня. Мне так одиноко, мне так больно, что она проходит мимо, мне мерзко, что я такое существо, которое недостойно даже человеческой ласки и тепла, не говоря уже о любви. Это для меня слишком неудачное время и место - стоило бы родиться при других обстоятельствах, в другом мире и другим человеком, возможно, тогда что-нибудь, да изменилось бы. А так я всего лишь ненужный человек - ненужного времени, пусть мир что породил меня, катится ко всем чертям, давно пора было сказать об этом! И раз я один человек, что чувствует несчастье, и пусть только мой мир исчезнет навсегда вместе со мной.

Цей лист також не знайшов свого адресата, та втратив свою актуальність скажемо так років вже три як. Та мені до дупи, що це все значить. Кажись в мене була трахнута башка, якщо я писав таку херню, та зберігав це так довго. Ще один листок зім'ятий лежить в попільничці. А потім я його підпалюю, та дивлюся на стару історію, яка не має закінчення. Не бачу жодного сенсу в цих текстах. Сьогодні закінчується ще один день, без НЕЇ, і я знов на кухні, як в великому ГІПЕРКУБІ САМОАНАЛІЗУ згадую своє минуле, та сво§ помилки. Згадую себе! Згадую себе! Згадую себе! Доречи, всі ці само повтори свідчать про кризу творчості. Все що §§ може перевершити, це власна смерть. Якщо ти не вмер, то ти не знаєш, що таке творчість.

Фігня, викурюю ще декілька цигарок, та продовжую "вбивати" вихідні. НЕМА ЧОГО ВТРАЧАТИ! Це девіз, на сьогодні.

07.01.2005

Я слишком часто думал, а есть ли это самое прошлое? Прошлое, о котором так много говорят философы и страдают влюбленные! Чудо, приготовленное под острым соусом жизни, и у которого истек срок хранения. Это так противно - ведь прошлое невозможно вернуть. От него несет историей, его вкус мешанина чувств и эмоций, законсервированных годами безмолвия, но с каждым новым днем все больше и больше хочется вернуть его. Прошлое невозвратимо!!! Но прошлое можно переиграть, я понял это, мои грустные глаза узрели это, когда я было один. Чертовски сложно обходиться с этими историческими раритетами, но так хочется обернуть их в свою пользу. Вчера я скучал без тебя, и мое сердце буквально сжималось, когда я произносил твое имя, ком в горле обрастал шипами и колол, когда я звал тебя в моих бреднях, и когда мои ночные кошмары перекочевали в реальность. Я звал тебя, но ты не шла! Ты испугалась прошлого, хоть ты его и хотела, и дорожила настоящим, хоть "сейчас" это лишь миг между моим вчера и твоим завтра. Жаль, если ты не поняла, что я зову тебя; зову слишком долго! Я стараюсь и умираю каждую ночь, когда вижу уходящую тебя во сне, пускаю себе пулю в лоб, видя тебя, мщу всем и становлюсь врагом всех, не обретая новых друзей. Не это ли путь ищущего? Ищущего тебя! Я коплю, я каждый день коплю на обратный билет в другой конец жизни, но у меня катастрофически не хватает сил и воли. Где-то там, где за линией человеческой старости стоит апостол Петр с ключами я надеюсь обрести спокойствие, где не ценят деньги и завтрашний день, чью-то боль и обязанности, а ценят лишь душу и стремление быть! Я устал бродить между огней чужих чувств, между волнами любви, что так неуместно окатывают меня брызгами, делая лишь больно. Мне больше не хочется быть стилистом чужих жизней. Я хочу роль первого плана... Не тебе меня винить в моем безумии, безумии отчасти порожденного тобой, в моей боли от всего, и одиночества ото всех. Моя душа это решето. Там чувства совсем не держаться, я придерживал их руками и надеюсь, ты не наступишь на них. Мне больше нет сил их держать. Знала бы, как ты мне нужна, как мне необходим воздух, которым ты дышишь, твой взгляд, и твой голос, слог который приковывает меня. Я давно уже не тот послушный ребенок, я лишь не рожденное нежеланное дитя этого мира. Бог отказался вскормить меня, я сам выкормился чужими словами и чувствами, мне привили любовь к другим, но эта ЛЮБОВЬ ФАЛЬШЬ! Теперь становится понятным. Я понял, кто мне нужен на этом свете, и что испортило меня. Мне нужна ТЫ, и я сам испортил в себе механизм. Я убил в себе все живое. Но мертвые тоже могут любить, неужели ты этого не понимаешь? Я задыхаюсь...

КАК БОЛЬНО БЕЗ ТЕБЯ...

Наразі, це все що мені зараз потрібно. "Дурные мысли - самоубийство души. Мечта привлекает, обольщает, манит, затягивает в свои сети, и наконец превращает в своего сообщника, она делает соучастником в обмане СОВЕСТИ". Авторські права - В.Гюго. Давно помер...

12.07.2004

Я переживаю, что больше никогда ее не увижу. Эти ощущения усиливаются день ото дня, с каждым вздохом воздуха и с каждым глотком воды. Мне кажется, что тебя больше нет, мне кажется, что время, что я знал тебя - всего лишь сон, либо чужая память, где я был всего лишь зрителем. Ха, таких снов ведь и не существует, что заражали бы усталостью от всего и болью, что ты далеко. Нет, тяжело в каждом вздохе, в каждом шаге, в каждом слове видеть тебя, узнавать, и потом снова отчаиваться, что это не ты. Я замечаю одно - с каждым днем я теряю себя, я теряю тот ненужный талант, что так долго держал меня на плаву; строки редеют в моих записях, они становятся бессмысленными, и я лишь мучаю, слова и думаю, что скоро все закончится. Нет, у меня больше никогда ничего не начнется без тебя, мне ничего не нужно от этого мира, никаких подачек, никаких добровольных пожертвований. Я буду вспоминать только тебя, и как жаль, что твой образ от времени меркнет и в нем выцветает краска; мне все тяжелее "смотреть" на твой силуэт, вспоминать голос, и делать над собой усилие, чтобы не зарыдать. Ты далеко; дождь, что польется скоро это даже не мои слезы, это слезы Господа Бога, за меня, за такого непутевого человека, что так влип. Раб! Да, я раб, раб не своего, уже почти чужого разума, где центральное место занимаешь ТЫ! Там больше нет никого, там только ты и другая ты. Она так похожа на тебя, а ты на нее. Но для меня вы одно целое - без нее не было бы тебя, а без тебя, меня. Этот замкнутый круг терзает меня и заставляет становиться злым. Я этого не хочу, этого хочет мир. Я лишь хочу видеть, жить тобой и умереть тобой и навсегда остаться с тобой. Это немного для такого непутевого человека вроде меня. Еще минутку, секунду я вспомню, что было, когда ты была рядом и закончу. Я пишу окончание и вижу твое лицо. Я никогда тебя не забуду. Моя эпитафия не получилась...

Я ніколи не перечитував ці листки, просто писав §х, та ховав в інші рукописи. Напевно чекав якогось моменту, коли §х потрібно буде перечитати. Писав напевно нікому, а як зараз починаю розуміти, писав саме ТОБІ. Я так втомився від всього, що в мене навіть вже немає сил, на щось злитися. Ставлю на авто повтор пісню Депеш Мод "Enjoy the Silence" - "насолоджуйся тишею", та набираю повну ванну гарячо§ води. Пам'ятаєш цю пісню? Вона була в мене на рингтоні мого мобільника, і коли ти викликала мене, вона завжди грала. Практично півроку. Ця пісня - моє життя, як і ти моє життя. КОЛИ ПОМИРАЄ ЛЮБОВ - ПОМИРАЄ І ЖАГА ДО ЖИТТЯ! Напевно ти це знаєш, але ти ніколи не думала, що все може бути саме так! Пісня грає знов і знов, а сусіди зверху бісяться від того, що моя музика заважає §м дивитися §х пекельний, якийсь то там сраний серіал. Я вже можливо і не я. Добре, що дома нема нікого. Просто роздягаюся, беру з кухні ножа, та пруся до ванно§ кімнати. Занурююся в цю гарячу браму між цим та іншим світом, закриваю воду, та дивлюся на свою вени.

КОЛИ НЕМА ЧОГО ВТРАЧАТИ, ЙДИ НАПРОЛОМ ДО СВОЄЇ ЦІЛІ.

Закриваю очі. Боже я не можу так.

Мне в детстве часто снился Бог:

В лице Христа, в лице Марии,

Где по реке мы молча плыли,

И всё мечтали, кто как мог!

По Иордану в узкой лодке,

Пескам Египта в босоножках,

Вы говорили, мне немножко,

А я стонал в минорной нотке.

Я был уверен это глупо,

Зачем я вам, обычный смертный,

Но мы все шли и злые ветры,

Шептали мне псалмы на ухо!

Вы были живы! Я ребенком,

Не знал, что в жизни есть несчастья,

Где чей-то крест в оплоте власти,

И Каин не прощен с ягненком.

И было страшно - я ведь грешен:

Не дочитал святых писаний,

И потеряв остатки знаний,

Считал что жизнью средневзвешен.

Мне снилось, что Христос дожил,

До ДНК и Хиросимы,

Собрав в себе остатки силы,

Отдал нам все, чем дорожил!

Христос опять приходит ночью,

Когда я вырос и старею,

Но как тогда кричу скорее,

И волосы срываю в клочья!

Мария вновь мне вытрет нос,

И поцелует мягко в щечку,

И каждый год какой-то ночью,

Ко мне опять придет Христос...

П.С. Колись я був на вулицях свого міста дуже щасливою людиною, мені так хотілося щоб ніхто не знав що таке нещастя, щоб збочення та людська злоба ніколи не приходила в подумки людей. Але це все утопія, і навіть коли вдивляєшся в кольорові плями в екрані телевізора, розумієш, що люди, це ЕГОЇЗМ + САМОВПЕВНЕНІСТЬ В СВОЇЙ БЕЗКАРНОСТІ! Він же все бачить, там зверху! Всього лише перемикає кнопки свого пульта і бачить кожного з нас - наші души, подумки, бажання, я знаю це, і тому, я живу зовсім не для себе! Але я побачив, як о півночі біля готелю зняли шльондру - якесь багате, жирне уйобство! Вона була така щаслива, ця баба! Продавати свою цноту! КЛЯТА СУКА!!!!!!!!!!

Я так хотів на якесь свято, щоб мені подарували грифельну крейду, і тоді будь прокляте це блядство, я намалюю життя, як я його бачу!

Дуже багато червоного кольору в гарячий воді. ДЕ ТИ??? ДЕ ТИ??? ДЕ ТИ???

ozmor@mail.ru

Если все так дерьмово, то просто уйди. Будет больно, очень больно, но... если сейчас этого не сделать, будет еще хуже. Иногда приходится делать больно себе и другим, чтобы жизнь продолжилась.

Вирвано з контексту!!!!!!!!!

В ОДНОМУ ДИВНОМУ КОРОЛІВСТВІ, серед примарних хмарочосів, кольорових машин, телевізійних програм, релігійних сект, магазинів, реклами, сексу у незмінному русі людського буття жили собі люди. Такі прості та повсякденні, що можливо б ніколи в житті ми й не побачили §х серед тисячі таких схожих друг на друга істот. Але сота частина цих людей, можливо почувалася самотньо, і це було найбільше горе, коли СЕРЕД ТАКОГО НАТОВПУ ЛЮДЕЙ В ЦЬОМУ КОРОЛІВСТВІ, НЕ БУЛО ЖОДНОЇ ДУШІ, ЯКА Б МОГЛА СПІВЧУВАТИ І ЖИТИ В ТОМУ Ж САМОМУ РУСІ, ЩО І ЦІ ЗНЕДОЛЕННІ. Напевно, люди несвідомо і тягнуться до інших людей, лише заради того, щоб не почуватися самотньо. Назвемо це королівство містом "З", назвемо час подій початком 21-го століття, назвемо основними діючими особами чоловіка та жінку. Деякий час вони жили собі в одній квартирі, робили все, щоб §х сімейне гніздечко виглядало як і повинно бути - кольоровий телевізор, меблі куплені в кредит, постійна робота, кава зранку, сигарети ввечері, спілкування, та обговорення якихось там проблем за день. Така собі нормальна сім'я! Уявимо, що пройшло декілька років, в цих людей народилася дитина. Проблеми ростуть, дитина теж. А потім в жінки зникають всілякі почуття до свого чоловіка - просто так, тому що час просто вивів романтичні відносини на новий рівень побутових проблем. Квіти не радують, добрі слова це такі пусті звуки, на які і зовсім можна не звертати уваги, втомний погляд чоловіка, не викликають співчуття, а його романтично-інтимні ді§ в адрес жінки вже не здаються такими гарячими і бажаними як колись. Щось трапляється з людьми - відносини охолонули. Припустимо я знав цього чоловіка, він колись навчив стріляти мене з мисливсько§ рушниці; припустимо я знав цю жінку, вона напевно і зараз дуже гарно виглядає - але навіть моя свята впевненість в людських почуттях, і бажання повернути §м кохання просто нічого не змогло зробити. Ми пили з цим чоловіком горілку по вихідним, і він казав мені, що кожного дня він втрачає свою кохану. Навіть дитина не може реінкарнувати §х колись міцні почуття. Напевно він кохав §§ як нікого в житті - Я ЗНАВ ЦЕ! Він ніколи не дивився на інших жінок, і не вважав ЩО ЗАГУБИВ СВОЄ ЧОЛОВІЧЕ ПОЧУТТЯ, ЩО У НЬОГО ЗА ВСЕ ЖИТТЯ БУЛА ЛИШЕ ОДНА ЖІНКА - ЙОГО ДРУЖИНА!!!!!!!!!!!! Я радів за них, коли все було добре, а тепер ми п'ємо горілку та заливаємо горе. Зараз 2004 рік. Зараз мені 21-рік. Зараз йому 32. Напевно на цій цифрі його життя і зупиняється. Я ще не знав, що таке може трапитись. Пам'ятаю, що я хворів на грип. Відключив телефон, нікого не хотів чути, і лише через пару тижнів вийшов знову на зв'язок. Я подзвонив йому, але телефон був за межами покриття. Потім я подзвонив йому додому, і його дружина зняла трубку. "Привіт, де він! - спитав я." "Його більше нема з нами, - відповіла вона і заплакала." "Бля!" Я §хав до не§ через все місто, через все це кляте королівство загублених мрій, а коли побачив §§, то не впізнав. Вона схудла напевно на десять кілограм. Зустріла вона мене з цигаркою, хоча ніколи не палила в тонкій руці був бокал з вином. "Кров Христова! Оплакую його! Заходь будь ласка!" Я бачив на столі його фото з чорною смугою в кутку портрета, бачив свічку яка мерехтливо горить. Свічка, як символ жертви -так казали раніше в церквах. Зараз приймають жертви, лише грошима. І тоді вона розповіла мені, що сталося! НІ я зовсім не зненавидів §§, напевно відчуття огиди до ціє§ людини так і не народилося. Просто почуття БАЙДУЖОСТІ! ЇЇ як би і не існувало більше, тільки §§ голос: "У нас були постійні конфлікти останнім часом! Їх навіть неможливо описати, просто жили як на ліні§ вогню, тільки те й робили, що сварилися. Я вважала, що зможу знов подивитися на нього як на свою близьку та кохану людину, але я нічого не могла з цим робити! Він був мені НІКІМ! Я сказала, що більше не можу жити з ним! Він благав, падав на коліна, з його очей лилися сльози, а я дивилася на це і не розуміла, як чоловік може так зневажати себе! Яка я була дурна, це я винна у всьому. Я сказала, що хочу, щоб ми пожили окремо, але навіть тоді я розуміла, що ми більше ніколи не будемо разом! Це тоді було так просто! СКАЗАТИ ЦЕ! Ще декілька днів, він намагався розмовами змінити рух речей, але це тільки ще більше виводило мене з себе! Потом я поставила вимогу - або йдеш ти, або я з дитиною пере§жджаю до мами. Я бачила його сльози! Він ніколи не плакав так - напевно сама кров з серця лилася через очі. І ось ми розійшлися, але через день він подзвонив мені на мобільник, і попросив пробачення, і знов завів, як мені казалося пусту розмову, про те, як йому погано без мене! Я щось сказала йому образливе, не пам'ятаю що точно, але сказала! А він сказав, що виб'є собі мозок, якщо я не зможу прийняти правильне рішення! Я відповіла йому, стріляй йолопе, і через секунду почула в трубку сильний грохот. Це був постріл його рушниці! А ПОТІМ ТИША. МОГИЛЬНА, СТРАШНА І МАЙЖЕ НЕІСНУЮЧА. Його знайшли в посадці через декілька годин. Від його краси нічого не залишилося - практично всю голову знесло пострілом. Дерева були червоні, трава була червона від крові, на ньому була його улюблена куртка, яку ми вибирали разом в універмазі. Коли я це бачила, я навіть не плакала, сльози з'явилися лише вдома. Може тоді я все зрозуміла! Зрозуміла, що ніколи не буду спроможна на такі почуття, почуття хворобливі, почуття до останнього кінця, почуття без права на помилку..." Я мовчав. "Напевно, коли ви зустрічалися, - питала вона мене, - він казав про мене кучу всілякого лайна!" "Ні, - відповідав на §§ запитання я, - він завжди казав, як кохає тебе!"

Я вже виходив з §§ під'§зду, і маленька красива дівчинка спитала мене. "Давно дядю Мишу не было видно! Добрый дядя! - говорила она. Маленькая растущая стерва!" "Дядя Миша вышиб себе мозги в посадке, не ходи туда гулять, - казав я."

Отак дивне королівство живе і далі. Серед такого зосередження людей, одна маленька біда не має ціні, одне людське життя, зовсім не помітно коли його не стає. МИ ТО, ЯК МИ СТАВИМОСЯ ДО ІНШИХ! Телеканали знов показують вечірні шоу, пронирливі хлопці роблять все, щоб затягти дурних дівчат до ліжка, вибирають нових президентів, а кра§на загублених мрій не помічає, як на одного мешканця стає менше. ЧОМУ САМІ СТРАШНІ КАЗКИ ПРИХОДЯТЬ САМЕ З ЖИТТЯ?

ozmor@mail.ru

Есть тут один чел, который уехал в Москву работать дизайнером корпусной мебели в "mr.Doors". Блин, как он приедет - так обязательно бухач случается))). Черти что, и куча приключений! Вот вчера был офигенный крестовый поход в поисках места, где можно было бы опростаться))) Аааа... прикольно. Вообще он малый прикольный, и мы с ним все время обсуждаем баб. Он на их стороне - я против. Прикольно... вчера я его уделал) Не помню, про что мы говорили, но он мне говорит "Блин, Андрюх, ты какой-то непостоянный!" а я ему отвечаю "Ну да... у баб научился!!" хе-хе... тут он ничего ответить не смог!)))

"ОН ПРОВОДИТ ЛАДОНЬЮ ПО ЛИЦУ, словно пытается стереть усталость. Пальцы задерживаются на глазах, съезжают на переносицу. Но усталость так и осталась на лице. Взгляд покрасневших, слезящихся глаз все также полон усталости.

- Любовь? Знаешь, это как война. Повезет-неповезет. Бывает, что любовь дарит тебе крылья, и ты становишься чуть больше чем человеком. Но и в этом случае все не так просто. Крылья могут отрезать, прямо в полете. И тогда ты падаешь. Больно, кажется, что все кости переломаны, и жизнь далее - просто мучение. Найдешь в себе силы жить калекой - пожалуйста. Но, поверь, прежним ты уже не станешь. Он глубоко затягивается ядовитым дымом дешевых сигарет, и продолжает: - Бывает, конечно, все немного проще. Рядом с тобой разрывается снаряд в сердце, которого "ЦИКЛОН Б", и ты медленно задыхаешься. В принципе то же что и в первом случае. Просто без полета под небесами. Да, я не спорю, бывает так, что все заканчивается хорошо, и все живут долго и счастливо. Да только это не для меня. Уже не для меня. Война намного более честна, чем любовь. Шанс умереть сразу намного больше. И никаких мучений. Бах, и девять граммов свинца вышибают тебе мозги. Смеется. - Ты уверен, что тебе интересно слушать про эту дрянь? Может, рассказать тебе устройство АК-74? Намного полезней..."

ТИ МОЖЕШ ЗАЧИНИТИСЯ В СВОЇЙ КІМНАТІ, але це не вирішить тво§х проблем; ти можеш ніколи в житті не палити і померти від туберкульозу; ти можеш цуратися шльондр і всіляких курв та захворіти на СНІД, лише тому, що неуважна медична сестра, влила в тебе інфіковану кров; тебе може збити машина в перший день коли ти отримаєш права, а може розмазати як оладок по пішохідній смузі п'яний вилупок на вантажівці; ти можеш накопичувати гроші, ховаючи §х під подушкою, але в один гарний день, в нашій §банутій державі пролунає постріл ново§ грошово§ реформи, і все твоє бабло піде під котячий хвіст; ти можеш виучитися на супер крутого економіста, чи там бухгалтера, але через кілька років ці професі§ будуть найменш актуальними! Так якого дідька??? ТИ МОЖЕШ ЗАЧИНИТИСЯ В СВОЇЙ КІМНАТІ, АЛЕ ЦЕ НЕ ВИРІШИТЬ ТВОЇХ ПРОБЛЕМ! Коротше був один чувак, такий собі панк у минулому, носив довге брудне волосся слухав Sex Pistols, та жив собі як оте падло у лайні, що завжди каже: "Добре що своє!". Була в нього якась там роботка, заробляв такі собі гроші, жив з мамою в комуналці, нічого не хотів, крім наполеонівських планів, себто зварганити свою музичну групу, колесити по державі с виступами, випускати диски, коротше стати відомим до сраки!!! Купив собі гітару, басуху та старі барабани, під які ще Нестор Махно сво§х вояків ховав. Знайшов на смітнику старий мікрофон, і вирішив почати писати тексти, і класти §х на музику. Перші дні все було добре, якщо не вважати сусідську дівчинку, що грала на фортепіано. Він пам'ятав цю прищаву потвору, що вчилася в музичній школі, слухала цього підара Чайковського та крезанутого Баха. Йде собі с партитурою до дому, навіть не здоровається з ним, напевно язика проковтнула. Падлюко, за сміття його вважає. "Здрасьте! - каже він, але вона шарахаючись прижимаючись до стіні, ніби псих лізе на свій поверх." Він поправляє волосся, нюхає сво§ під мишки, та дивується що з ним не так! Ні вона дійсно дівчина гарна, ну посипало §й прищами обличчя, з ким не буває, але він теж пацан молодий. Коротше якась любовна лажа, про яку він зараз навіть не згадає. Декілька разів, він намагався з нею заговорити, але все було марнотратством, і він забив на цей вибрик. Так було! І ось, коли в нього почали виходити перші музикальні твори, він став помічати цей деструктивний вплив класично§ музики на свою підсвідомість. Наприклад, його перші тексти були такими: "Какого хрена, весь мир дерьмо / какого хрена я волочусь по земле / я выпрыгну в забитое окно / и перестану сидеть на игле!" Щось таке бездарне в нього було. Але коли ця дівчина грала на фортепіано, всі ці сумні клавішні перебори, трагічні мелоді§, романтичні інтерлюді§ все більше і більше, він став помічати за собою, що з ним щось ко§ться. Його останній текст: "Я пытаюсь поймать твой взгляд / ты прекрасный мой стимул жить / как никогда я безумно рад / что смог наконец полюбить!" Його це так жахнуло, що він зрозумів, що це повний "ПиПеЦ", він дивився на постери сво§х панків та інших покидьків суспільства, і втрачав до них будь яку цікавість. Він перестав слухати панк, і просто в повній тиші слухав як грала дівчинка. Так було десь декілька тижнів, а потів він зрозумів, що втрачає себе, того, кого він пам'ятав на протязі двадцяти років - самовпевненого нігіліста, прибацаного дауна. Ця дівчина вбиває його. І може само тоді прийшов його час, він вкинув пачку демідрола, випив парфуми мамці, зайшов на хвилинку в коморку, кинув щось в великий мішок і пішов поверхом вище. Звякнув в двері, і коли вона вийшла, вийняв з мішка рушницю, направив дівчині в обличчя і з фразою: "Ты сука сделала меня калекой!" нажав на курок. На славу бога вона померла без тортувань - §§ голова відірвалася від тіла, і відлетіла у ванну кімнату в якій були відчинені двері. А він, кинувши рушницю на підлогу заплакав, та сковзаючи потрошки закрив лице руками, та увійшов глибоко в себе. Наше чинне законодавство не дає права судити без медично§ та психіатрично§ експертизи, якщо в цьому виникає потреба. Так що його з глибокою формою аутизму направили на дурку "Обласна психіатрична лікарня" вул. Сєдова буд. 6а.

КОЛИ ТИ НЕ ХОЧЕШ РУЙНУВАТИ СВОЄ ЖИТТЯ, ТИ РУЙНУЄШ ЖИТТЯ ІНШИХ. Так легше пережити сво§ власні комплекси. Навіть якщо, ти зачинишся в сво§й кімнаті, це ніколи в житті не вбереже тебе від кулі пришелепуватого панка. Алілуйа браття та сестри! Бог з нами! І життя в ньому є кохання...

МЫ ЗАПЕРТЫ С ТОБОЙ в этой квартире, и все что у нас есть для связи с внешним миром это ноутбук, подключенный к Интернету и окно которое выходит на главную площадь нашей столицы. Я сижу и пью кофе, наблюдая в окно эту киевскую ночь - спокойную, как атмосфера морга и тихую как девственница в первую брачную ночь. Мне непривычно видеть тебя такую сонную, растрепанную, и злую. Зачем мы согласились провести взаперти целый месяц? Мы заказываем еду через Интернет, мы не смотрим телевизора, не общаемся с друзьями, у нас отключены телефоны... Хотя сейчас я понимаю, что ты возможно с кем-то общалась, пока была в ванной и шум воды скрывал твой голос. - Что ты там делала? - спрашиваю я. - Ты же знаешь, что мне нужно принимать ванную как минимум два раза в день, - отвечаешь ты. Я сейчас смотрю на тебя, ты в моей клетчатой рубашке, у тебя мокрые волосы, такие черные и прекрасные, что я понимаю, что бог рисовал тебя с ангела, грудь свободно дышит в рубашке, ты поправляешь волосы, и подходишь ко мне. - Мы закрылись в этой квартире, чтобы уберечь наши чувства от внешнего мира, и побороть желание быть еще с кем-то кроме нас! Весь мир, это мы двое, и больше ничего не существует, - отвечаю я, и заваливаюсь на кровать, раскинув руки как распятый Христос. - Знаешь, что я подумала, - отвечаешь ты, - я больше не могу находиться в этой квартире! Мне нужен воздух, мне нужны люди, мне хочется сходить в магазин, и выбрать себе прокладки, мне хочется сменить духи, мне до безобразия надоел свой собственный запах. Я начинаю тихо ненавидеть себя, и ничего не может этого изменить!!! - Потерпи, еще немного, осталось всего несколько дней, прошу тебя! Ведь ты это все, что есть у меня, я тебя так люблю! Зайди в свой любимый чат, прочитай новости, просто поверь, что все будет хорошо! - Нет, я устала! - отвечаешь ты. Ты выглядываешь в окно, крутишь своим аппетитным задом передо мной, всматриваешься в освещенную площадь сквозь наше окно. Я встаю с кровати и смотрю туда же. - Посмотри, - говоришь ты мне, - видишь, там люди, они просто живут, они не думают, о том, что будет после, они просто существуют и это прекрасно! - Это отвратительно, - говорю я. - Я хочу, чтобы ты меня немедленно выпустил, - кричишь ты, - я приказываю тебе, открой эту, блядь, дверь и выпусти меня. - Нет, - говорю я, - мы должны дождаться окончания. - Открой, или я закричу! Я выбью окно, выпрыгну с девятого этажа, разобьюсь, и это будет на твоей совести, выпусти меня. Я позову соседей, вызову милицию, - напористо взываешь ты к моему состраданию, но я отхожу от окна, и жду, когда же ты успокоишься. - Пока ты была в ванной, - говорю я тебе с нашего любовного ложе, - я зашел на один крупный музыкальный портал, и выкачал там треки одной очень перспективной группы. Она оборачивается, я знаю, что она так же любит музыку, как и я, и на этом я ловлю ее. Ее интересует все новое, несколько часов я смогу удержать конфликт на уровне коматоза - Думаю, тебе понравится, - продолжаю я, - ребята из Москвы, называются Highgate, играют электронную готику с красивыми "плачущими" гитарами. Я хочу, чтобы ты послушала. Я прыгаю к ноутбуку, и играю клавишами, она смотрит и ждет, пока я закину в плей-лист музыкального проигрывателя песни. - Мне нравится, когда у тебя мокрые волосы, - говорю я, - меня это возбуждает, как, наверное, возбуждала Адама Ева, после того, как те вкусили запретный плод. - Вот их фотографии и обложка, говорят, они выпустили недавно свой первый диск. Я читал, что их называют достаточно перспективной группой. Ты внимательно смотришь на фото, оцениваешь этот черно-белый снимок, на котором изображены трое участников на фоне трубы. Ты делаешь вид, что тебе безразлично, садишься на кровать и всматриваешься в экран монитора. - Знаешь, - говоришь ты, - вот этот парень с прищуром, что слева в галстуке, легко смотрит на жизнь, он скептик, стоически переносит любые проблемы, наверное, сможет выбраться из любого дерьма! Тот что посредине, у которого взгляд хищника - реалист, возможно чересчур серьезный, ищет такую же серьезную девушку, эрудирован, но это не помогает ему жить, потому что мир что вокруг него и нас глуп, и его знания ничего не смогут сделать. Тот, что справа - романтик. Все его мысли это мечты, как раз такие люди, достаточно творческие личности, способные силу несуществующих вещей превращать в реальность. - Интересная теория, но ты совсем не знаешь этих ребят, как и я, - отвечаю я, и понимаю, что в тебе снова проснулся психоаналитик, я понимаю, что тебе не хватает твоих пациентов, к которым ты привыкла, но ты должна понять, что наша любовь погибнет вне стен этой квартиры. - Мне нравится вот эта песня, что звучит, - говоришь ты тихо, чтобы не перебивать прекрасный печальный вокал. NO WAY TO RUN - как символично, нам и в самом деле не куда бежать. - Мне напоминает депрессивный вариант Депеш Мод, - говоришь ты. - Я бы охарактеризовал готикой, - говорю я. Мы целый час не поднимаем головы с подушек и смотрим в потолок, гоняя одни и те же песни Highgate уже в какой раз подряд. - Если мы пройдем с тобой по жизни до конца наших дней, я хочу, чтобы на моих похоронах играла именно NO WAY TO RUN, раньше я думала, что меня похоронят под "Итоги" Земфиры, теперь я хочу именно эту песню. Я так и напишу в своем дневнике, как только выйду отсюда - "Похороните меня под песню NO WAY TO RUN, что есть у М. в ноутбуке", только посмей не выполнить эту просьбу, и я прокляну тебя. - Нам нельзя думать о смерти, - замечаю я. - Нам всегда нужно думать о ней! - говоришь ты и снова начинаешь ту же самую песню, - выпусти меня, я прошу! У меня пропали месячные, у меня гормональный разлад, возможно, я беременна, может у меня обострение, гинеколог поставил условие, чтобы я не нервничала. Ты должен выпустить меня. - Кажется, мы это уже обговаривали, всего еще несколько дней, - отрезаю я. Она со злостью хлопает крышкой ноутбука, и Highgate замолкают. Помнишь, когда я уехала в другой город на один день и ничего тебе не сказала, знай, я изменила тебе. Тот ублюдок просто сумел красиво воспользоваться своей речью, и я потеряла голову, потом мы переспали, а я сказала тебе, что ты можешь мне доверять, даже простил меня, что я так просто взяла и свалила в другой город с "кем-то"! Я не святая, - уже кричишь, ты, - я обманула тебя, а ты как наивный пацан простил меня! Я трахалась с другим, а ты после делал мне дорогие подарки, и говорил о любви! Я не знаю, люблю ли я тебя, но я так не могу! Открой дверь, я хочу на свежий воздух! - Открой окно и подыши, - отвечаю я, и мысли как ураганы вертятся в моей голове. Что-то накипело, что ее будто бы прорвало, возможно, она врет. - Я не верю тебе, - говорю я. - Ну и придурок! - вновь переходишь ты на крик, - понимаешь, прошло! Я больше не люблю тебя, открой дверь и я уйду. - Наш отпуск заканчивается ровно через два дня, я не открою нас до этого времени. И она выбегает из комнаты. - Тогда я сама, найду этот чертов ключ, и открою дверь! А я вновь открываю крышку ноутбука, включаю перепевку Виктора Цоя "Спокойная ночь" в исполнении Highgate закрываю глаза, и думаю. В голове просто компот мыслей: ребята неплохо исполнили это, никому не прощаю переигровку легенд, но тут, все, как и надо. Изрядно электроники, и все так же мрачно и безысходно. Спокойная ночь - все как будто, так и надо. Каждая песня идет в унисон с моим сознанием. Я думаю о словах, что сказала ты, и не хочу верить, не хочу принимать этого, ты просто устала, и ты сорвалась, ты всеми силами, пытаешься выбраться отсюда, и врешь мне. Я тоже устал в стенах этой квартиры, но у нас нет выбора, наша любовь должна пройти самое трудное испытание. - Я не нашла ключа, - говоришь ты, выйдя из кухни держа в руках нож, - но я нашла вот это! Достань мой мобильный телефон, - просишь ты. - Ты же знаешь, что он отключен, - говорю печально я. - Я хочу тебе кое-что показать, - говоришь ты. - Думаю, я не увижу там ничего нового, - устало говорю я, - уже третий час ночи, давай ляжем спать. - Просто возьми мой телефон и включи его, я приказываю тебе, - говоришь ты, - иначе я воткну себе нож вот сюда. Ты расстегиваешь пуговицы рубашки, открывая моему взору прекрасную грудь. - Я изучала анатомию в институте, и знаю, куда нужно ударить, чтобы попасть сразу в сердце, - угрожаешь ты мне. - Ты сошла с ума, - говорю я, - брось нож, я уже испуган. Я выключаю музыку, и встаю с кровати. - Возьми мой телефон. Я открываю тумбочку, достаю твою Nokia, и включаю. Фирменная мелодия при запуске. - Ищи во входящих имя В., я не удаляла это смс. Я будто парализованный следую твоим приказам, и листаю сообщения, и наконец нахожу это смс. - Кто это В.? - спрашиваю я. И читаю: "Встретимся еще! Если надоест тебе твой бой-френд, ты знаешь, как найти меня!" - Что это значит? - Что я и говорила тебе, это значит, что я наставила тебе рога! - отвечаешь ты. - Я не знаю никого, кто бы любил сильнее, чем я, - говорю я, и не хочу верить в происходящее. - Извини, но я больше тебя не люблю! - отвечаешь ти. - Я не смогу без тебя, - говорю я, и не замечаю, как слезы текут у меня по щекам. А ты с ножом, все еще стоишь передо мной, и угрожаешь мне. - Дай мне этот ёбаный ключ! - кричишь ты. Я не понимаю, что происходит, но я бросаюсь к тебе, и пытаюсь вырвать этот нож. - Я прощу тебе это, просто поверь. - Убери от меня руки, я не хочу быть с тобой, - ты отскакиваешь от меня как пантера, и падаешь на пол. Я прыгаю к тебе и вырываю нож, ты задеваешь меня лезвием, и кроме соленых слез на моем языке, я ощущаю вкус своей собственной крови. - Да отдай же этот чертов нож! - сквозь зубы говорю я, и понимаю, что ты замолкаешь. Нож торчит у тебя в шее, а я над тобой смотрю, как ты хрипишь. - Нет, нет, только не это! Ты лежишь на полу, и лужица крови растекается под тобой. На улице просигналила машина. - Я люблю тебя, только тебя! Мне никто не нужен! Я люблю тебя! Я люблю тебя! Я люблю тебя! Я люблю тебя! И вот я понимаю, что не смогу спасти тебя, я закрываю рану ладонями, но я не медик, и ты поневоле, закрывая глаза, умираешь. Наше испытание превратилось в то, во что превратилось! - Я отпущу тебя в супермаркет, я дам тебе денег на новые духи, я знаю, ты хотела купить французские "Арман баши" с мягким фруктовым запахом, я все сделаю для тебя. Не умирай, ну прошу тебя. Я прыгаю к окну, раскрываю настежь створки и кричу о помощи, но одиночные прохожие и пьяная молодежь не реагирует на мои крики. А ты лежишь на полу, и не шевелишься. Я включаю в ноутбуке NO WAY TO RUN (ты так и не написала в своем дневнике, что хочешь именно эту песню!), закрываю окно, бреду как полумертвый на кухню и открываю газ в плите. Все четыре конфорки. Шипение, как змеиная песня. И вновь возвращаюсь к тебе, глажу по окровавленным волосам, целую твой лоб, провожу ладонями по груди, и беру тебя за руку. Я всегда с тобой. Ты первая женщина, с которой я был так близок. Мне никто больше не нужен! Мне никто больше не нужен! Мне никто больше не нужен! Мне никто больше не нужен! Комната пропахла тяжелым запахом газа, и мне тяжело дышать. Я достаю сигареты и подкуриваю...

Дуже багато часу тому, коли я був одним з авторів сайту Postapokalipsis.p0.ru, я питав у музикантів що таке кохання?

Senmuth: Любовь - это чего нам не хватает в жизни с самого рождения: принятие Жизни такой, какая она есть. Мы слишком акцентируем внимание на физиологических потребностях, и нами двигают внутренние душевные конфликты. Любовь - не может быть условна, а наш мир построен на условностях и истинные ценности скрыты глубоко в наших душах.

U.O.S.P.: Любовь - это очень много дикой боли...

Highgate: определение дать не могу, но поверьте мне на слово: она есть!

Magik Brite: То ради чего стоит жечь кислород. / то, что заставляет сердце биться.

Stilllife: Наверное, то же самое, что и музыка. Без нее жизнь была бы неполноценной.

Напевно я зараз не зможу дати відповідь, що таке кохання. Якась неіснуюча субстанція, в якій зароджується та помирає людина... Це все, що мені приходить на думку коли я був живий.

МОЖЛИВО Я НАВАНТАЖУЮ СВІЙ МОЗОК зовсім непотрібною мені інформацією, але коли ти сидиш на тролейбусній зупинці, та згадуєш своє минуле, це найкраще що може видумати твоє підсвідоме. І ось я десь на межі двох світів, де з одніє§ сторони сидить в м'якому кріслі Господь бог, та розкладує пасьянс на судьби потворних людей, з іншо§ сторони роздивляється новесенький порно-сайт містер Сатана. Тут відбувається щось дивне на кордоні життя та небуття. Я сиджу на вогкій лавці, неподалік від мене з вирваними нутрощами лежить мій рюкзак, з якого випадають диски, книжки та декілька бутербродів, що я приготував на чорний день. Чомусь мені здається, що я помер, але якщо, я можу мислити, значить я існую, так казали древні греки. На мені, все теж лахміття, що й було сотні років тому - дешевенький плащ, старі джинси та невипраний светр. Зараз я сама нещаслива людина на світі, тому що я не бачу світла в кінці тунелю. Це як йти кудись, намагатися знайти щось позитивне, та зустрічати на своєму шляху лише повне гівно. Гіпотетично я чекаю на НЕЇ, тому що я не втрачаю наді§ що вона повернеться, та все почнеться знову. АЛЕ КАЖУТЬ, ЩО ПОВЕРТАТИСЯ НАЗАД ЦЕ ДУЖЕ ПОГАНА ПРИКМЕТА! Але я все рівно чекаю на моє кохання, я кожен день молюся Богу, щоб він повернув все назад, з того самого дня як я вперше побачив §§ за роботою, назавжди запам'ятав §§ зелену курточку, §§ чорняве волосся §§ усміхнений вигляд. Я хочу, що бог прорахував все з самого початку, щоб виявив всі помилки, що спонукали нас віддалятися друг від друга. Боже знайди помилку, в цій нерівності, ну будь ласка!

Напевно зараз йде дощ, під скляним дахом зупинки я його не почуваю, але червоні краплі що летять звідкілясь, роблять з навколишнього світу якісь то там шумовий колаж. Мені так самотньо на цій зупинці, в повній темряві, в повному обезжиреному, рафінованому світі, де немає нікого крім нас трьох. Зараз Господь Бог відривається від пасьянсу, та йде до мене. Такий собі втомлений чоловік, з сивим волоссям, в його вухах навушники, на ши§ бовтається мр3 плеер, дивиться на мене, начебто я вилупок божий, а не людина, сідає зі мною на лаву та починає знову можливо непотрібну розмову про нестерпну легкість буття. "Хрінова погода, - каже він, та виймає навушники. До мене доносяться звуки його музики." "Що грає? - питаю я." "Віктор Цой, - відповідає поважно він, - перші століття, коли він попав в рай, він намагався не забувати музику, та в тернях райського саду сидів з нотатником, та записував слова сво§х майбутніх пісень. Але було щось таке банальне, та зіпсоване добром, що він благав пустити його на одну вічність до пекла!" "Пекло знаходиться на землі, тобі потрібно було лише його воскресити, - якось нахабно для розмови з Богом відповідаю я." "Часи ворожби закінчилися, ніякі дива вже не зможуть примусити людей, подивитися на себе іншими очима, якби я не забрав Віктора, він би заспівав якесь лайно у двотисячному." "Що він зараз співає тут в небутті??? - таємничо питаюся у Бога." "Коли потрапиш для мене, послухаєш всю добірку музики, що я назбирав - Елвіс Преслі, Фреді Меркьюрі, Джімі Хендрікс... хм, багато хто ще! Їх нові твори, навіть не гірші, чим коли вони співали при житті!" "А де я зараз?" "Ну це... - він заминається, - слухай, давай покуримо, тут така смертельна нудьга." Я суну у рота дві суперлегкі цигарки, підкурюю та подаю одну богу. "Коротше так, - каже він, - є напевно у людському розумінні таке поняття, як невідоме, багато, хто знає, що існує наприклад електрика, але мало хто догадується про примітивні процеси в §х власних розетках. Вважай, що твій мозок і є, то саме чистилище в якому він лишається всього бруду, що налипало до нього за його життя. Хтось не користується сво§м мозком, і втрачає можливість врятувати себе від ганебного падіння до огненно§ геєни, а хтось, щоб врятувати себе і себе подібних, використовує власні резерви мозку, щоб розповісти світу про щось, таке, що зачинено за решітками власного над-Я. Так з'являються власне дуже обдаровані музиканти, художники, поети, архітектори, ПИСЬМЕННИКИ. Люди, які варяться гіркому бульйоні свого страшного існування, зможуть донести до інших, краплини знання, які допоможуть пережити страшні хвилини. Тепер розумієш??? Насправді немає ні Раю ні Аду, про який писали власне казкарі епохи ветхого та нового завіту! Напевно душі посрати, горіти в полум'§ неіснуючих пекельних жаровень, або вкушати плоди з райських кущів - і те, і те, повна чухня! Все що є в нас, це наша душа, а душа не відчуває жару, або холоду, вона не розуміє де гірке, а де солодке; вона лише вбирає в себе емоці§, погані або добрі, і віддає §х в навколишній світ!" Бог озирається навкруги, і каже так тихо-тихо, начебто дитина, що нашкодила: "Я скажу тобі, що таке рай і пекло! Слухай уважно і обіцяй, що жодна людина ніколи в житті не дізнається про це: коли навколо тебе порожнеча, багато чорного кольору, вакуум, душа копирсається у власних відходах, коли немає жодно§ можливості щось виправити і сказати - це пекло; коли, ти відчуваєш тепло навколо себе, коли щось безмежно відкрите і безоплатне віддає тобі багато свого кохання, коли ти відчуваєш, що емоці§ що отримує душа допомагають переживати всі перешкоди, це рай! НАПЕВНО КОЖЕН САМ ОБИРАЄ ДЕ ЙОМУ ЖИТИ! Коли на третій день я відділяв світло від темряви, я зробив грубу помилку в розрахунках, і в константах, які себто системні файли в Windows сховані від простих смертних, виявилися начебто критичні глюки - навіть тепер у двадцять першому столітті, щоб попасти в рай не потрібно помирати - достатньо жити... хм, цього я тобі не скажу. Хтось вважає, що гроші, наркотики, розваги та влада це і є пряма дорога в рай, але про це тобі він розповість, - бог показує сво§м перстом на Сатану, що викачує якесь жахливе німецьке порно." "Навіщо то йому? - питаюся я." "Він готує новий рекламний ролик для своє§ пекельно§ держави. www.peklo.666.come_to_me.com - кожен бажаючий зможе зареєструватися та отримати демонстраційну порцію пекла. Напевно реклама та PR зробили свою справу, душа не має ціни і плотські розваги це невід'ємна частина теперішнього буття. А йому це на руку. Тепер про пекельні міста на землі - коли тобі роблять боляче, коли тобі відрубають крила, коли тебе зраджують, чи коли ти лишаєшся один, і ніхто у цьому світі вже нічого не може виправити, ти падаєш прямісінько в пекельні нефритові брами своє§ душі. Весь світ наче велетенські тортури для тебе!!!" Він замовкає, викидає недопалок, та відходить під кривавий дощ. "Знаєш, я ніколи не був таким багатослівним як з тобою! Заплющ очі! - просить він, а потім зникає. Я відчуваю це." Напевно я чекаю, що Сатана прочитає теж інформативний та насичений монолог, та скаже де я знаходжуся, але коли він підходить, то нахиляється до мене та облизує мій спітнілий лоб (напевно це ритуал). Це сильний чолов'яга, с русим волоссям, від нього пахне дорогими парфумами та кров'ю, в руках він тримає ноутбук.

"Слухай, я не люблю базарити як цей дід, - каже він та відкриває комп'ютер. Він сидить вже поряд зі мною. - Набирай в google.com слово ЛЮБОВЬ, щоб не казав, що я махлюю." Я слухняно стукаю по клавішам шість разів та натискаю Enter. Мені видає 187 385 691 455 сторінок де зустрічається слово ЛЮБОВЬ. "Вибирай "Сортировать по популярности" - приказує він." Я роблю і це. А тепер читай. Заголовки сторінок: 1. ...семейная любовь папа трахает дочку... скачать видео... 14. любовь довела парня до самоубийства... 25. ...занятие любовью на могилах... 37. ... верну любовь... 100% гарантия возврата отношений... черная, белая магия... 46. ...любовница убила мужчину... 58. ...Любовь это дерьмо! Любовь это дерьмо! Любовь это дерьмо Любовь это дерьмо... 71...Любовь... чувство девальвируется под натиском современного мира... 95. ... Любовь 21год, ищу мужчину до 60 лет, для интимных отношений, требуется материальная поддержка... 111. ...Любовь... нежность... извращения... реальные убийства... любовь к животным... ЦЕ ВСЕ ТЕ, ЩО ЗАРАЗ ЦІКАВИТЬ ЛЮДЕЙ! Сатана, питає: "Ну як??" "Їбанатсво, - відповідаю я, - віддай мені ноутбук." Забираю махину, та клацаю по сайтах, шукаю, шукаю, шукаю, шукаю... , але екран згасає. "Що, сіла батарея??? - таке теж буває. - Експресія, людські пози, бажання мати все! Я заробляю на цьому дуже непогані гроші."

Я знову один на зупинці, ламаю собі пальці від смути, щось накручую в голові. Мені напевно боляче, якщо я не помер, то де я??? Я згадую ТЕБЕ! Я згадую ТЕБЕ! Я згадую ТЕБЕ! Я згадую ТЕБЕ! Я бачу свій будинок, бачу повну ванну води, бачу себе голого, що випускає з він кров, бачу себе зі сторони, себто я лялька. Бачу минуле, бачу як писав тобі любовні листи, по ночам, бачу наш перший поцілунок, було дуже холодно, бачу твою посмішку, бачу своє серце, яке розривається від кохання, бачу як ти плачеш, тво§ сльози такі солоні, бачу як ти кидаєш мене, бачу як мені погано, бачу як кожен день пиячу, бачу як вмирають мо§ близькі, бачу як мене зраджують люди, бачу, як мене бажають жінки, бачу що мій світ це лише я, бачу що я нікого ніколи не впущу в свій світ, бачу востаннє диск Депеш Мод, бачу як я помираю на самоті.

ТИ СИДИШ рядом зі мною і мовчиш. Нас лише двоє на цій зупинці, на тобі все таж сама зелена шкіряна курточка, ретельно укладене чорняве волосся і ти дивишся на мене, але нічого не кажеш.

Я кохаю тебе!

Я роблю ці сходи, щоб ти могла по ним піднятися до мене. Бог, схвально хитає головою, а Сатана плює в мій бік.

Напевно ми чекаємо з тобою один той самий тролейбус. Наступна станція - ЖИТТЯ!

- ЗНАЕШ, Я НЕ НАВЧИВСЯ ЖИТИ БЕЗ ТЕБЕ! ВСЕ ЩО Я РОБИВ, ЦЕ КОЖНОГО ДНЯ ПРОСИВ У БОГА ДЛЯ ТЕБЕ ЩАСТЯ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Я РОЗГЛЯДАЮ КАРТИНКИ з сімейного життя сво§х батьків, коли я ще був живим, і коли не зустрів §§. Декілька фотоальбомів, чорно-білих, кольорових, таких ностальгічних, що серце наливається кров'ю і хочеться заплакати. Все це вже ніколи не можна повернути - не можна повернути молодість мо§х батьків, не можна повернути життя тих, хто пішов з життя. Немає можливості навіть почати щось з початку. Ось розписуються мо§ батьки, такі серйозні та напружені, напевно це найважливіша мить в §хньому житті, дивляться трохи в сторону, в очах якась смута та надія на краще. Напевно в цю саму мить в мене з очей течуть сльози, мо§ батьки ніколи не побачать цих солоних крапель, що починають текти з очей. Мати з квітами, а у батька дуже гарний костюм. Не дорого, але так важливо, щоб §м запам'яталася ця мить. Я ЗНАЮ, що вони вже десятки років не переглядали цей альбом. Мені від цього так смутно на душі. Якась мара! Навіщо люди зближуються друг з другом, щоб потім бути один для одного зовсім сторонньою людиною. Я ПРИСЯГАЮСЯ ПЕРЕД НЕБОМ, ЩО НІКОЛИ НЕ ЗАЛИШУ СВОЮ КОХАНУ ЖІНКУ, І ЗРОБЛЮ ВСЕ ЩОБ ВОНА НІКОЛИ МЕНЕ НЕ ПЕРЕСТАВАЛА КОХАТИ. Інша фотка - мати в якомусь задрипаному халатику навпроти плакату АВВА. Якість фото повне лайно, але ж скільки атмосфери там. Напевно вони й не сподівалися, що §х дитина так швидко виросте, і почне щось аналізувати в §х власному житті, щоб не повторити помилок попереднього покоління. ЧОМУ ВСЕ ТАК ВИХОДИТЬ??? Ще фото - батько в колі своє§ родини. За столом троє. Ось справа його сестра (вона померла восени, і коли батько дзвонив і казав мені це, я вже на зупинці розплакався! Не знаю, чому, бо я бачив §§ лише декілька разів. Але щось таке, що з'єднує по крові родичів існує і в мо§х артеріях. Так боляче! Так боляче! Так боляче!) Зліва батька мати. Нажаль §§ теж вже немає. Ї я розумію, що ВТРАТА БЛИЗЬКОЇ ЛЮДИНИ ЦЕ ЛИШЕ ПОЧАТОК, А ПОТІМ ПАМ'ЯТЬ починає викидати в мозок кучу епізодів з життя, голоси людей, яких вже немає, §х образи, і таке починаєш глушити горілкою. Не багато, а лише так, щоб на мить забутися. Тато молодий, здається все ще попереду. А зараз я розглядав його сиве волосся і дивувався як швидко минає час. На одній картці написано: "На память маме от сына. 17 лет." Листаю далі альбоми, і бачу великі кольорові фото. Вони висіли на дошці пошани на всіх татових роботах. Великі, та дуже урочисті фото. Зараз такого навіть і не побачиш ніде.

Напевно зараз ніякі "мильниці" не зроблять таких чесних знімків, які робили раніше фотоапарати ФЕТ, СМЕНА, ЗЕНІТ. Скільки емоцій, скільки справжніх почуттів і життя. Коли я дивлюся на фото сво§х батьків, я проживаю все якби заново, всі §х зустрічі, всі § роки. Коли я дивлюся на сво§ фото, мені здається, що я марно прожив сво§ двадцять з хріном років. Я закриваю альбоми, йду на кухню за горілкою. Чомусь я не бачу сенсу в своєму житті. Напевно це криза середнього віку, коли обертаючись назад не бачиш ніяких змін на шляху який вже стиг пройти. Я дуже втомився, я дуже втомився жити!!!

Милий Боже, що порадиш мені зробити?????

Питання відкрите...

ПАМ'ЯТЬ! Коли більше в тебе нічого не має, це єдина річ яка може тебе вбити одним тільки дотиком. Пам'ять. Пам'ять. Пам'ять. Пам'ятаєш наше восьме березня? ТО було моє перше свято з коханою людиною. Я приготувався, але можливо я щось і забув. Ага квіти, але був дощ, і я запізнювався до тебе. Я випікав тобі весь минулий вечір пиріг, робив його сво§ми власними руками. Не дуже круто, можливо навіть і не смачно, але тільки для тебе я старався це зробити. Я подарував тобі чудового лева (пам'ятаєш коли мене не було поряд, ти клала цю плюшеву руду істоту до себе в ліжко, і казала, що "Льовка, поки тебе не має, буде охороняти мій спокій!")! Знаєш я не можу забити то восьме березня, воно було для мене всім мо§м існуванням - ти була сенсом мого буття, я намагався бути тобі вірним щитом й опорою, і вважав, що наше щастя буде вічним. Я познайомився з твоєю мамою, потім я познайомив тебе з мо§ми батьками, потім ми довгий час не розлучалися, а потім щось перемкнуло на небесах, ти по§хала кудись без мене, а потім сказала, що в тебе згасли всі почуття до мене. В ОДНОЧАС! Я згадую все це, коли моя кров витікає з мене, і кривава ванна бурлить від моє§ болі. Тоді ти вбила в мене бажання ЖИТИ ТА КОХАТИ ДАЛІ. Пам'ятаєш я намагався тебе повернути, я принижував себе до рівня хробака, змішував себе з острахом, що ніколи вже не буду з тобою, молив бога кожно§ ночі повернути тебе. ПОВЕРНУТИ ТЕБЕ! ПОВЕРНУТИ ТЕБЕ! ПОВЕРНУТИ ТЕБЕ! Ніхто не міг нічого зробити! Навіть Господь Бог. І потім ти віддалилася від мене назавжди. А потім я почав жити як в тумані. Все втратило кольори, люди були чудовими декораціями мого життя, і навіть мій голос який я чув рідше та рідше, породжував в мені огиду. Невже таким стомленим голосом можна було казати Я ЛЮБЛЮ ТЕБЯ!?!

Інколи мені приходили такі дивні смс. Таке наприклад прийшло на чотирнадцяте лютого, день мертвого католика, або день всіх закоханих. Хоча, яка нафіг, різниця.

Відправник: Роза Под Наркозом_14.02.2007 14:26:24 С праздником! желаю никогда не знать в жизни огорнений и разочарований)

Або таке:

Відправник: С.А._14.02.2007 18:01:03 Прихожу домой, а на столе подснежники и поздравление от сына. Вот ради такого стоит жить.

Щось таке є в житті, коли хочеться сказати ВОНО ПРЕКРАСНЕ, хоч і стопроцентне високоякісне лайно. Хтось зможе прийняти ці правила гри та вийти з цього переможцем, а хтось так і залишиться на підлозі зі рваними ранами на руках.

КРОВ!

Дуже багато крові...

Все на месте цветы и трава,

Ты сгорел, я осталась жива,

Я учусь грустить улыбаясь,

Слишком много печальных историй,

Разветвляясь и пересекаясь,

Все они ведут в крематорий.

Это был случайный ожог,

И земля ушла из-под ног,

Ты пепел, я пепел.

Нас друзья, убитые горем,

Со скалы развеют над морем,

Ты пепел, я пепел.

Flёur "Пепел"

А потім я повертаюся до життя, коли вважаю, що я пройшов всі кола пекла. Можливо за вікном спотворена життям весна, а можливо ще зима. Біла кімната та промінисте світло, це все що я бачу, порізані руки, це все що залишилося мені від минулого життя - напевно це і є потойбічний світ. Але це вже не має жодного значення, тому що понад мною сто§ть лікар в модному вбранні (халат такий собі, та інша дурня.) і роздивляється мене як якусь небезпечну комаху. Потім я бачу ще декілька лікарів, що про щось там балакають. Я не чую цього і мене це дратує. Але я добре чую "Blasphemous Rumours" Депеш Мод - така техногенна готична балада, і не розумію, чому пісенька про дівчинку, яка віддала богу життя лунає десь зі стін. "Чому я не помер? - питаюся я." "Так-так, пацієнт прийшов до тями, - починає базікати один з лікарів, така сива, вусата падлюка, - дивіться уважно, видна форма гострого парано§дального нервового розладу, його знайшли батьки, та після усіх необхідних реанімаційних процедур, коли пацієнт прийшов до тями, виявилося, що він нікого не впізнає, навіть не пам'ятає свого ім'я, не пам'ятає як опинився за межею смерті та провів в стані клінічно§ смерті десь сім хвилин." "Ви пам'ятаєте як вас звуть? - питається інший лікар." "Ні не пам'ятаю! Але я чомусь дуже хочу "суші"!!!! - відповідаю я, і напевно тільки зараз бачу, як мо§ персти приковані до ліжка - Я ЩО, НА ДУРЦІ?????" "Даруйте, це спеціалізована клініка по утриманню душевнохворих!" "Так!!! - вже настирливо вимагаю я, - відпустіть мене негайно, це суперечить конституці§, я не душевнохвора людина, просто в мене негативні остаточні явища після перенесено§ ментально§ смерті. Господь бог казав, що ми всі виконуємо визначену мету, і нема нічого зайвого в нашому житті, ми повинні жити в цьому, щоб після всього винести щось та донести до інших!" "Варя Сергі§вна, три кубики аміназину будь ласка! - каже потойбічний голос, коли навіть ангельські співи Дейва Гехала не можуть це заглушити."

А потім в мою руку щось вливають зі шприца...

А потім я бачу як скальпель в руці одного з лікарів, що заноситься понад мною...

А потім я щось кричу...

НЕТ, ТОЛЬКО НЕ ГОЛОВУ, ТОЛЬКО НЕ МОЗГИ, НУ ПОЖАЛУЙСТА, ОСТАВЬТЕ МЕНЯ В ПОКОЕ, Я ЗДОРОВ, Я СОВЕРШЕННО ЗДОРОВ, ПРОСТО ОТПУСТИТЕ МЕНЯ. Скальпель лізе в мо§ мозкові нутрощі, я чую сморід власних бажань та думок, відчуваю біль своє§ втрати.

"Коли вирізати частину ліво§ півкулі мозку, в якій знаходяться стимули до кохання, та інші тілесні забаганки які псують нам життя, то водночас залишаються всі проблеми та хворобливі бажання робити когось щасливим! Твій розум стає чистим та холодним як джерело ґрунтово§ води, і все що тобі залишається це звикнутися з думкою, що ЯКОГО, БЛЯДЬ, ХЕРА РОБИТИ КОГОСЬ ЩАСЛИВИМ, ЯКЩО, ВСЕ ЩО ТИ ОТРИМУЄШЬ ВІД ЦИХ СПРОБ, ЦЕ ТІЛЬКИ ТВОЇ СТРАЖДАННЯ!!!!????"

Хто це каже зовсім незрозуміло, але я дуже багато часу провів в цій палаті. Потім з мене знімають бинти, відстібають від ліжка, та викидають на вулицю. "Йди до дому! - каже санітар." "А як мене звуть??? - питаю я." "Називай себе як заманеться, на те воно і інше життя, щоб почати так як ти хочеш!" "Я не хворий?" "Ні! Тобі більше нема від чого бути хворим! Вся зараза пішла з тебе!"

Покидаючи стіни страшенно незрозумілого міста, я підіймаю обличчя до сонця, і кажу: ПРИВІТ ЖИТТЯ!!!!!!!!!!!!!!! Я ПОЧИНАЮ ВСЕ СПОЧАТКУ! Звісно мене ніхто не чує, але це вже зовсім неважливо. КОЖНА ЛЮДИНА МАЄ СВОЮ ЦІНУ РОЗПЛАТИ, КОЖНОМУ ЗАГОТОВЛЕНА СВОЯ ПОРЦІЯ ПЕКЛА... Дивлюся в мобільник. Там одна єдина смс, з тих, що прийшли за останні місяці.

Відправник: И.В._20.03.2007 19:44:54 МАКСИМ, ЭТО ТЫ САМ СОЗДАЛ ТАКОЙ МИР ВОКРУГ СЕБЯ, ОТНОСИСЬ К ЛЮДЯМ ПО-ДРУГОМУ И НЕГАТИВ ИСЧЕЗНЕТ ИЗ ТВОЕГО МИРА...

Ноябрь 2006 - март 2007

Оставить комментарий © Copyright Смирнов Максим Германович Размещен: 12/02/2011, изменен: 31/01/2012. 170k. Статистика. Повесть: Проза		Ваша оценка:

Смирнов Максим Германович: другие произведения.

Мiнлива Мода (2007)