Зеленими горбами бовваніла,
Вночі широким степом шелестіла,
Молилась до Перуна і Сварога
І ще не знала, де твоя дорога.
Хозарин кликав до свого полону,
В діаспору жидівського закону,
І вабив печеніг в роздерті шатра,
Де палахтіла жаром жовта ватра.
Б'ючи у мідь своїх потужних дзвонів,
Звав марно Рим тебе у папське лоно,
І для вина, що серце звеселяє,
Зреклась ти Магометового раю.
Аж кроком нечутнйм, сумна і строга,
У тьмяних ризах з золота старого,
До тебе підійшла, не звівши вії,
Немов легенда тиха, Візантія.
Вона, свята, облудна і безкрила,
Тебе цісарським пурпуром покрила.
*
В варязькім панцирі, в добу жорстоку
Ти дихала спокійно і глибоко.
Та інколи, піднявши забороло,
Вдивлялася в тривожне видноколо.
З юнацьким завзяттям, з веселим криком
Стрічала половців у полі дикім
І, навалом татарських орд зім"ята,
Прийняла долю, хижу і прокляту...
Віки минали в темних сновидіннях.
Мов щире золото з берез осінніх,
Спадали з тебе всі твої оздоби,
І рвав лахміття ранньої жалоби
Шалений вітер. Все те за тобою
Пливло у безвість чорною рікою...
*
Де хвиля б'є об скелі круторогі
І шумом криє зрадницькі пороги,
Де дме над островом дніпрянський вітер,
Вирощувала ти спізнілі квіти
Жорстокості, геройства і посвяти
І ткала з них собі багряні шати.
Ніякий чар часи ті не відкличе,
Що ураганом прогули по Січі.
Гучним і буйним бенкетом Богдана
Ти завершила коло, Богом дане.
Відтак повстань твоїх страшні заграви,
Що відблисками спалювали трави,
В воді баюр московських догасали,
Мов сонце, стомлене і вже змиршале.
Воскреслим полум'ям старої слави
Ти спалахнула в чорні дні Полтави,
Коли тебе причарував навіки
Король звитяжений, останній вікінг.
І, стиснутий Петром в обіймах владних,
Хрустів кістяк твій в пестощах нещадних.
Знесилена від голоду і спраги,
Несите черево чухонських багон
Тоді людським ти набивала падлом.
І час гатив тебе важким вагадлом.
З твоїх кісток, що в твані скам'яніли,
Із тіл, що на морозі зачапіли,
Складався підмурівок, на якому,
Немов боліт примара невідома,
Між нетрів дебряних, де мох і глиця,
Постала в чадній млі нова столиця.
Поволі брякла, мов велика туша,
Ненависна киргизам і інгушам,
Грузинам і карелам осоружна,
Імперія пажерлива, потужна.
Росла, росла із вогких надр туманів
Під свист сибірських тайг, під дзвін кайданів,
Під шум вкраїнських грабів і каштанів.
XI.1938.
|
Зелеными холмами поднималась,
широкими степями расстилалась,
молилась и Перуну, и Сварогу
и все не знала, где твоя дорога.
Хозарин звал тебя из тьмы полона
в диаспору еврейского закона;
звал печенег под рванными шатрами,
где жар мерцал над желтыми кострами.
Ударами могучих медных звонов
звал папский Рим тебя к себе на лоно,
и для вина, что сердце веселило,
ты рай магометанский отклонила.
Тут подошла, ресниц не поднимая,
безмолвно в грусти царственной ступая,
одета в ризы древне-золотые,
как тихая легенда, Византия.
Она - свята, обманна и бескрыла -
тебя цесарским пурпуром покрыла.
*
В варяжском панцире, в тот век жестокий
дышала ты спокойно и глубоко.
Но иногда, снимая шлем надежный,
все всматривалась в горизонт тревожный.
С отвагой молодой, с веселым гиком
встречала половцев ты в поле диком,
и, полчищем татарских орд подмята,
ты бремя приняла судьбы проклятой.
Века скользили в темных сновиденьях.
Как золото летит с берез осенних,
твои богатые спадали одеянья,
и рвал лохмотья раннего страданья
ненастный ветер. Это все с тобою
плыло в безвестность черною рекою...
*
Где бьет волна о скалы-крутороги,
предательские пряча в шум пороги,
где ветер над Днепром гудит что силы,
цветы ты запоздалые растила -
жестокости, геройства и заклятья,
из них багряные себе сшив платья.
Тот час остался в памяти отмечен,
что ураганом прогудел по Сечи.
Банкетом оглушительным Богдана
окончила ты круг тот, Богом данный.
С тех пор твои мятежные запалы,
что отблесками зажигали травы,
в воде московских лужиц угасали,
как солнца луч бледнеющий в печали.
Воскреснув пламенем минувшей славы,
ты загорелась в черный день Полтавы,
когда тебя причаровал в час дикий
победоносный швед, последний викинг.
И стиснутый Петром в объятьях властных
хрустел костяк твой в беспощадных ласках.
От голода и жажды близка к гробу,
чухонских недр несытую утробу
ты падалью людскою наполняла.
И время над тобою лютовало.
С костей твоих, что в грязи каменели,
из тел, что на морозе задубели,
сложился тот фундамент, на котором,
как марево болот, грозящих мором,
средь дебрей, где растет одна кислица,
поднялась в чаде новая столица.
И стала пухнуть, как большая туша,
немила и киргизам и ингушам,
грузинам и карелам ненавистна,
империя - прожорлива и хищна.
Росла, росла из мокрых недр туманов,
под свист сибирских тайг, под звон кайданов,
под шум украинских густых каштанов.
XI.1938.
|