Суздаль Александр : другие произведения.

Євангелiє вiд рудого кота

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Три госпiтальєри та дiва Марiя обiцяють охороняти релiквiю, Рубiн Милосердя, який вони мусять вiддати Тим, хто прийде. Їх слiди загубилися в iсторiї й Бог та Сатана вiдправляють на Землю своїх посланцiв, щоб вони знайшли артефакт. Хасан аль-Каїн, безсмертний асасин, заважає всiм ...
  Серiя "Ессенарiум"
  
   Подiї, описанi в данiй книзi, вiдбуваються в паралельному Всесвiтi. Всi iмена, назви та визначення приведенi до форми зрозумiлою для жителя Землi. Вони не вiдповiдають реальним, бо не мають аналогiв, до того ж нiяк не впливають на змiст книги.
   Свiдок
  
  
  
  Олександр Суздаль
  
  
  
  Євангелiє
  вiд
  рудого кота
  
  Київ
  Видавництво "Реплiкатор"
  2015
  Iсторiя, фантастика, пригоди
  (C)2015 Олександр Суздаль, авторське право на текст
  Точка сингулярностi
   Слово виявилося не актом Творiння, а криком самотностi Творця серед бездонного Нiщо. I хвилi роздiлили суть, а Нiщо втратило невизначенiсть. Нiщо роздiлилося на Темряву та Свiтло, а матерiя, з"явившись, набула часу. Вищi гармонiки Слова творили навколо життя, надiляючи душi ангелiв, що виникли, матерiальною оболонкою. Є Боготворець та Буття, Буття визначає Свiдомiсть, а остання єднається з душами, утворюючи єдине цiле. Свiдомiсть пiзнає Свiт та Бога, а Буття сприймає його Любов.
   Те, що залишилося в Тiнi, iзолювали Архангели, щоб дозрiло, а плоди збирають душами, але не всi спрямовуються до Свiтла. Тому, що є Свiтло та Темрява. Темряви спочатку бiльше, але Свiтло завжди сильнiше та вiчно горить рятiвним вогнем черево чистилища, звiльняючи душi вiд нав'язливої Темряви.
   Шестикрилi серафими, змахнувши своїми величезними напiвпрозорими крилами, поширюють вогонь божественної любовi на всi боки сущого, щоб його теплом зiгрiти та вiдокремити душi вiд холоду Темряви. Голоси херувимiв несуть далi Голос Божий в позамежне та темне Нiщо, розширюючи межi Божественного Свiтла в нескiнченнiсть.
   З Тiнi тiльки один шлях до Свiтла - через Чистилище. Якщо в душi збереглася хоч одна iскра Божа, то вона з'єднається зi Свiтлом, а Темрява поглине темряву, що залишилася. Без Свiтла не буде i Темряви, у якої є свiй початок нехай i противний до Бога. Нiколи не буде мiж ними рiвноваги та паритету, як немає кiнця Нiщо, а Слово Боже нiколи не вщухне. Якщо є Свiтло, то його вiдтiняє Темрява, а якщо зникне свiтло, то Темрява розсиплеться в Нiщо.
   Кожен має право вибрати свою дорогу i в тому його Свобода. Шлях до Свiтла не буває прямим, а найкоротша стежка - у Темряву. Вибирай, куди тобi пiти, та не кажи, що тебе не попередили ...
  
  
  Реплiкацiя перша. Матьє де Клермон
   Коли б не вiдчуття любовi, яке проникало в неї з усiх бокiв, то першi днi в Раю шокували Маргiну бiльше, нiж її перетворення в Хроностатика1. Правда, це мiсце називалося зовсiм не Раєм, а загадковим словом "Ессенарiум", i Маргiна не вiдразу згадала, звiдки вона знає цю назву. Попорпавшись у своїй пам'ятi, вона витягла звiдти, що так називався летючий палац Харома, Творця свiту Глаурiї. "Невже вiн знав про iснування цього мiсця?" - подумала вона, але потiм вiдкинула свої роздуми, вважаючи, що не так важливо, як називається цей простiр, де все просякнуте почуттям любовi. Як на зло, вiдразу промайнула здорова думка, що надлишок любовi, так само, як i солодощiв, зробить тутешнє iснування нудним та тягучим i захочеться чого-небудь екстраординарного, з присмаком небезпеки та пригоди.
   "Не захочеться!" - промайнула в головi чужа думка й Маргiна озирнулася. Пика рудого кота, що поглядав на неї зеленими очима, викликала в нiй бурхливу реакцiю, немов вона побачила, як мiнiмум, свого найближчого родича. Вiд надлишку вiдчуття любовi, вона влiпила в його пишнi вуса поцiлунок, але її рудий родич вiдвернув свою фiзiономiю, немов його укусив отруйний змiй.
   Залишимо реакцiю кота на поцiлунок Маргiни на його совiстi, якої у нього нiколи не було, а, передусiм, опишемо облаштування Ессенарiума. Якщо ми усi там будемо, то слiд знати, як поводитися та чого побоюватися в нашому теперiшньому життi. Коли Маргiна уперше потрапила туди, то її оточили близькi родичi, оповiщенi про прибуття Маргiни, якi почали пригортали її та пестили. Вона вiдразу вiдчула дискомфорт, бо не знала, як з ними спiлкуватися та що можна вiдповiдати на їх питання.
   У виглядi кота Хаммi вона прожила з кожним iз них їх життя i знала усiх в обличчя. Маргiна називала iмена своїх далеких предкiв, то ж своєю обiзнанiстю їх бентежила. Вони дивувалися, бо нiколи її не бачили, то звiдки Маргiна знає їх iмена?
   Дивним здавалося те, що в Ессенарiумi можна жити, як на Глаурiї. Ти можеш мати таке тiло, яке тобi подобається, а варто тiльки захотiти й навколо тебе створюється свiт, що зберiгся в пам'ятi. Цьому сприяє те, що матерiя, яка потрапила у Свiтло, має свiтлу структуру та може змiнювати себе пiд дiєю думок людей, звiрiв та комашок, що там живуть. У деяких мiсцях, немов наввипередки, свiт так швидко змiнювався, що Маргiна ледве встигала розглянути подробицi.
   Оскiльки люди, з якими вона хотiла спiлкуватися, теж прагнули знаходитися в комфортному їм оточеннi, то бiля замку з Фаелiї, де бажала жити Маргiна, була сусiдкою Ейфелева вежа, бiля якої жила Аннi, онучка Мiшi Столярчука, а поруч вiн сам, разом з дружиною Галею, у будинку на березi Днiпра. Вiдразу коло Мiшi знаходилася московська квартира Iсаєвої, разом зi шматком Iзмайлiвського парку, де вона жила зi своїм коханим та своїм батьком.
   Внучка Маргiни, Олександра, жила разом iз Зарро та розмiстила бiля Маргiни пристойний шматок планети Дрiддо, де не бажали гуляти її дiти, що давно вже виросли. Далеке стало зовсiм близьким, а близьке - далеким. Деякi з родичiв i знайомих обурювалися тим, що Олександра перегородила увесь пiдхiд до мiсця проживання Маргiни. Втiм, поширюватися своїми пейзажами можна в усi сторони, у тому числi вгору, вниз, i в усi вимiри, то ця обставина не є перешкодою для фантазiї. Охочих спiлкуватися з Маргiной виявилося так багато, що вона засумнiвалася, чи вистачить їй часу, щоб придiлити увагу кожному, на що всюдисущий Туманний Кiт, який, як i ранiше, сидiв у її вiртуальнiй головi, мудро заявив: "У тебе попереду цiла вiчнiсть".
   Окрiм бажаного пейзажу навкруги та можливостi набувати будь-якої форми, наступним привiлеєм було те, що спiлкувалися тут тiльки подумки, то ж нiяких мов вивчати не довелося. Пiсля того, як всi першi ахи та охи закiнчилися, й Маргiну потискали, як слiд, Туманний Кiт iз задоволенням розповiв Маргiнi про будову Сущого та, зокрема, Свiтлого Свiту, Ессенарiума.
   - Розпочну з найдрiбнiшого. При дiї Свiтла на Нiщо, в ньому вiдбуваються флуктуацiї, в результатi яких утворюється дiмензiальна2 структура, що має два стани: мон та демон. Вся речовина Темних Замкнутих Свiтiв складається з таких часток, в которих один мон поволi переливається у двох демонiв, а потiм навпаки. Мон, це замкнута дiмензiальна хвиля правильної багатосферної дивергенцiї. Демон, це замкнута дiмензiальна хвиля неправильної, з точки зору Свiтлих, багатосфернiй дивергенцiї.
   Простiше i мон, i демон - лише мить хвилi, що коливається в Нiщо i нiякої "речовини" нi в одному зi свiтiв немає. У Темних Замкнутих Свiтах, до яких вiдноситься i свiт, де знаходиться Земля та Глаурiя, дiмензiальнi структури мають який-небудь стан, близький до мона або демона, внаслiдок чого душi, пiсля переходу через Чистилище, вирушають до Свiтла або в Темряву. Найгiрше, коли людина байдужа та сiра, тодi мони та демони її душi врiвноваженi, i душу може поглинути мертве Нiщо.
   Чистилище, яке є деякою вiртуальною межею, роздiляє на мони та демони не лише душi людей, але i всяку дiмензiальну структуру, що потрапляє в Темряву або в Ессенарiум. Те, що знаходиться в Нiщо, не має нi монов, нi демонiв, не мiстить жодного простору i там немає часу. Мiж Свiтлом та Темрявою йде постiйне протистояння i зараз переважають сили Свiтла.
   Таке поверхневе пояснення дав Туманний Кiт, можливо, спростивши структуру сущого для кращого його розумiння. Потiм вiн пояснив, що Темнi Замкненi Свiти iснують на околицi диска Ессенарiума у виглядi замкнутих куль, що висять гронами в Нiщо. Не можна плутати Темнi Замкнутi Свiти та Темряву. З Темного Замкнутого Свiту можна потрапити у Свiтло через Чистилище, з Темряви немає шляху до Свiтла. Якщо станеться Армагеддон i Свiтлий Свiт зiткнеться з Темрявою, то залишиться тiльки Нiщо. Правда, Свiтлим Свiтам поталанило й вони сильнiшi, отже, що-небудь свiтле та залишиться на розсаду.
   Поки у вiртуальнiй головi Маргiни носилися такi думки, Туманний Кiт сидiв та чекав, що не складало йому труднощiв, бо вiн з цiкавiстю спостерiгав за роботою її мiзкiв.
   - Є ще одно обставина, про яку ти не знаєш, - менторським тоном вимовив кiт, немовби вiн був екзаменатором на здачi екзамену по будову Свiту. Маргiна якраз в цей час думала про душi тварин, зокрема про котiв.
   - Яке? - запитала Маргiна, пiднiмаючи кота на колiна та погладжуючи його рукою.
   - Коти, що живуть в Темних Замкнутих Свiтах, складаються з дiмензiальних частин, в яких бовтаються пара монов, що переходять у двох демонiв, - повiдомив кiт.
   - Чому така вiдмiннiсть вiд людей? - запитала Маргiна, чухаючи його величнiсть Руду Досконалiсть.
   - Щоб ми свiтилися в темрявi, - пожартував Туманний Кiт, а потiм додав: - Так вирiшив Свiтлоосяйний, щоб усi душi котiв неодмiнно потрапили в Ессенарiум, - закiнчив вiн свою тираду, пiсля чого вивернувся пiд рукою Маргiни, яка зовсiм йому не повiрила.
   - А блохи, що живуть на котах, теж мають таку структуру, - хiхiкала вона та почала його лоскотати, але кiт її думку та фiзичну iнсинуацiю зовсiм iгнорував.
   - Цiкаво, а хто був мiй ангел-охоронець? - запитала Маргiна, яка чула, що всi душi в Темних Замкнутих Свiтах мають своїх ангелiв. Кiт якось дивно замурчав та вiдвернувся.
   - Ти!? - вигукнула Маргiна: - А де ж твої крила?
   - Ми з тобою прогресивнi iстоти та не потребуємо непотрiбної iмiтацiї, - вимовив кiт, а на його спинi виросли маленькi рудi крильця. Маргiна хiхiкала, спостерiгаючи цю метаморфозу.
   - Бачиш, навiть ти смiєшся, а коли збираються усi людськi ангели, то я зi своїми крильцями та рудою пикою виглядаю iдiотом, - незадоволено пробурчав кiт.
   - Ти схожий на маленького рудого глея3. Можеш не носити крильця, я люблю тебе всякого, - сказала Маргiна та притиснула кота до грудей. Те, що кiт завмер та не сказав нi слова, говорило про те, що йому подобатися ця церемонiя.
   - Зовсiм нi, - заперечив пiдлий кiт, читаючи її думки й Маргiна, вiд замiшання, вiдпустила його. Оскiльки в цьому мiсцi була штучна гравiтацiя, то Туманний Кiт гепнувся в траву та там i залишився. Маргiна прилягла поряд з ним, втупившись в небо, а потiм, несподiвано, повернула обличчя до кота та серйозно запитала: - Скажи менi, кiт, я що, така пропаща, що не знайшлася жодного ангела-людини, которий би мене супроводжував?
   Туманний Кiт лизнув її в щоку та повiдомив:
   - Менi дозволили тебе вибрати ... як привiлей.
   - Спасибi тобi за правду, котик, - ревла Маргiна, розумiючи, що шанс отримати в ангели якогось кота має тiльки таку нiкчемнiсть, як вона. Туманному Котовi мочилово не сподобалося, бо Маргiна ридала на нього.
   - Щось ти стала сентиментальною? - насторожився кiт, але Маргiна наче не чула та продовжувала ридати. - Мiж iншим, я до тебе прийшов у справi, - повiдомив кiт, зупиняючи її величнiсть сльозогiннiсть.
   - Якi справи можуть бути у тих, хто вiдпочиває в раю, - вiдрiзала Маргiна.
   - До вiдома нероб, в Ессенарiумi всi залученi до справ, - вимовив кiт, повертаючи голову до Маргiни: - Шестикрилi вогненнi Серафими осявають свiтлом Темряву, й Свiтло увесь час розширює свої кордони, поглинаючи Нiщо. Тому Темних Замкнутих Свiтiв на околицi Ессенарiума стає все бiльше та бiльше. Якщо життя в Темних Замкнутих Свiтах залишити на волю долi, то усi душi потраплять в Темряву i її стане бiльше.
   Щоб цього не сталося, чотирикрилi Херувiми поширюють божественну мудрiсть та Слово Свiтлоосяйного в усьому Ессенарiумi та в Темних Замкнутих Свiтах. Престоли працюють кожну мить, переносячи образ Свiтлоосяйного до кожної душi, що шукає Свiтлоосяйного. Володарi освiчують володарiв в Темних Замкнутих Свiтах, щоб держави не загрузли в хаосi, бо безлад - шлях у Темряву. Сили творять чудеса на потребу угодникам Свiтлоосяйного. Влада приборкує силу Сатанаїла та його демонiв, iнакше нам i носа не висунути зi Свiтла. Архонти управляють Всесвiтами та Хроностатиками. Архангели керують Ангелами та вчать людей, а Ангели опiкають душi в Темних Свiтах. Так що працюють усi, а вiдпочиваєш тiльки ти, - хiхiкнув Туманний Кiт, не пiднiмаючись з трави.
   - А який вiн? - запитала Маргiна, розглядаючи блакитне небо з бiлими хмарками. Вона уявно перетворила їх на баранчикiв i вони попленталися до горизонту.
   - Хто? - не зрозумiв Туманний Кiт, розглядаючи на небi художнi зиски Маргiни.
   - Свiтлоосяйний, - пояснила вона. Кiт задумливо дослiджував хмаринки, якi намалювали Маргiна, а потiм намалював на небi величезного вогняного кота.
   - Вiн такий, - примруживши зеленi очi, пояснив Туманний Кiт, а його вогненний побратим на небi погнався за баранчиками Маргiни, якi почали жваво вiд нього втiкати. Маргiна з сумнiвом розглядала кровожерного рудого хижака на небесах, бо вона уявляла Свiтлоосяйного тiльки людиною.
   - Ти щось говорив про справу, - нагадала Маргiна, пiднiмаючись з трави.
   - Тебе хоче бачити Свiтлоосяйний, - таким тоном сказав Туманний Кiт, точно Маргiну запрошував у гостi який-небудь сусiд. Вiн теж пiднявся та струсив з себе невидиму травичку, крутонувшись усiм тiлом.
   - Я - до нього? - завмерла Маргiна.
   - Ти хочеш, щоб вiн прийшов до тебе? - буденно запитав Туманний Кiт, немов Свiтлоосяйний ходить у гостi до всiх пiдряд. Пiсля розпитувань кота, Маргiна зi здивуванням дiзналася, що, так, ходить.
   - А навiщо ж тодi йому Престоли!? - повiдомив Туманний Кiт, наче це звичайна справа.
   Несподiвано в небi виникли звуки, точно по брукiвцi скакали конi, та заграли сурми, видаючи чарiвнi звуки. Поглянувши туди, Маргiна побачила слiпучу колiсницю, що летiла по небу. Трiйка вогненних коней кресала копитами iскри з хмар i Маргiна зрозумiла, що це i є Престоли Свiтлоосяйного, що його несуть. Вона розгубилася i почувала себе винною, що вiдiрвала його вiд потрiбних справ, не погодившись вiдразу завiтати до нього. "Адже вiн же читає думки кожного!" - застидалася Маргiна та почервонiла з голови до нiг. Вона пiдняла очi, щоб побачити Свiтлоосяйного, хоча, признатися, вiд сорому хотiла опустити погляд на траву бiля нiг. Престоли викинули струменi зовсiм негарячого вогню та зупинилися бiля замку Маргiни, а потiм вiдразу перетворилися на бiлоснiжну альтанку, в серединi якої стояло бiло-блакитне високе крiсло. На ньому сидiв чоловiк у блискучому бiлоснiжному просторому одязi, яке спадало хвилями до нiг у звичайних шкiряних сандалях. Маргiна тiльки побачила Свiтлоосяйного, як зрозумiла: для кожного у Бога є своє обличчя, а його любов однаково приємна для всiх. Вiн виглядав, як чоловiк її мрiї й такого не любити - узяти грiх на душу.
   Свiтлоосяйний пiднявся та озирнувся, спостерiгаючи калейдоскоп будов навколо палацу з Глаурiї, а потiм промовив: - Тебе люблять багато людей, але ти, мiж iншим, грiшна, - закiнчив вiн зi слiпучою посмiшкою.
   - В чому мiй грiх, Господи?
   - Вiддаючи все iншим, ти не любиш себе, - почула Маргiна та крiзь яскраве свiтло донеслося тепле:
   - Ти моє дитя, а як не любити творiння Боже!
   Свiтлоосяйний наблизився до неї та заглянув її в обличчя. Маргiна стидалася своєї недосконалостi та мимоволi вiдсторонилася вiд нього, опустивши очi до землi.
   - Ти подiбна до мене, - посмiхнувся Вiн, а вона, долаючи свою природну скромнiсть, пiдняла на нього очi: "Невже i його вiдвiдують сумнiви?!"
   - Мої сумнiви лише iншого порядку, - посмiхнувся Вiн, i їй стало так тепло на душi, точно вона розмовляла зi своїм другом. Свiтлоосяйний пiдiйшов до неї, обiйняв за плечi та тихо промовив на вухо: - Як ти думаєш, менi легко, якщо я увесь час чую вашi голоси? Я недаремно сказав про сумнiви. Одного разу, у хвилину сумнiву, я надiслав до Темних Замкнутих Свiтiв один талiсман - Рубiн Милосердя, щоб розбудити в серцях людей спiвчуття до iнших. Пiзнiше я зрозумiв, що менi не слiд таке робити. За цим талiсманом полювали усi, кому не лiньки. Найгiрше, що в цьому беруть участь Темнi, вбиваючи невинних людей. Вони думають, що в їх руках талiсман стане антиподом та послужить темнiй справi. Талiсман загубився i його треба повернути в Ессенарiум. Решту тобi розповiсть Туманний Кiт.
   Маргiна озирнулася, але Туманний Кiт дивним чином кудись зник. Можливо, для того, щоб розмова зi Свiтлоосяйним вiдбулася вiч-на-вiч.
   - Цiкавий кiт, до того ж, твiй колишнiй ангел, - промовив Вiн, читаючи її думки, та примружив свої яскраво-голубi очi.
   - Свiтлоосяйний, правда, що коти створенi не так, як люди? - запитала Маргiна, перевiряючи сказане Туманним Котом, та, розумiючи, що її понесло. Свiтлоосяйний посмiхнувся у вiдповiдь та прошепотiв їй на вухо: - Неправда, у цього кота один мон в головi зайвий, - Маргiна хiхiкала, а Свiтлоосяйний зробив маленьку паузу та продовжив: - Колись я зустрiв одного звичайного кота. У скрутну хвилину, коли я висiв на хрестi, цей добрий кiт, спiвчуваючи моєму болю, пiдiйнявся до моїх нiг та лизав менi п'яти, тому я смiявся, забуваючи про муки.
   Вона слухала iсторiю, а потiм її несподiвано осяяло й на очi Маргiни навернулися сльози. Вона тихо запитала: - Цього кота звали Туманний Кiт?
   Свiтлоосяйний не вiдповiв на питання, а засмiявся та сказав, доторкнувшись до її носа:
   - Допитливiй Варварi нiс вiдiрвали. Он йде твiй любий кiт.
   Маргiна озирнулася та побачила, що, дiйсно, Туманний Кiт демонстративно крокує до них. "Субординацiя!" - зовсiм не шанобливо подумала Маргiна, обурюючись тим, що кiт перервав її бесiду зi Свiтлоосяйним.
   - Ми з тобою ще поговоримо пiсля твого повернення, - сказав Свiтлоосяйний, а його Престоли, миттєво згорнули бiлоснiжну альтанку та знову перетворилися на вогняну трiйцю коней, яка, тiльки закрилась дверцята вiдкритої карети, рвонули з мiсця вгору, в небеса. Маргiна, зi сльозами на щоках, провела поглядом блискавку, що промайнула по небу.
   Кiт, немов виправдовуючись, потерся боком по її нозi, й вона пiдхопила його на руки. Опустивши своє обличчя на Руду Досконалiсть, Маргiна знову мочила сльозами його шерсть, тому Туманний Кiт стурбовано повiдомив: - Котам не рекомендується приймати ряснi водянi процедури.
   Пiсля того, як джерело висохло, та Маргiна заспокоїлася, Туманний Кiт повiдомив їй, що вони вирушають на Землю шукати Рубiн Милосердя. Тiльки зараз Маргiна усвiдомила, чого вiд неї хочуть та вiдразу випалила: - Нiзащо у свiтi!
   - Це не обговорюється, - повiдомив Туманний Кiт, а у Маргiни вiдразу пропала ейфорiя. Вона зрозумiла, що її вже записали в армiю Свiтла, а накази не обговорюють.
   - Кiт, скажи, я можу загинути та не повернутися в Ессенарiум? - запитала Маргiна, щоб оцiнити небезпечнiсть операцiї, що їй довiрили.
   - Можеш, - повiдомив Туманний Кiт, i Маргiна зрозумiла, що життя в Ессенарiумi не таке вже веселе, як вона думала.
   - Кiт, розкажи про Рубiн Милосердя, - попросила Маргiна, розумiючи, що повернення на Землю неминуче, а їй треба знати якомога бiльше, щоб виконати завдання.
   - Добре, тодi слухай! - сказав Туманний Кiт.
   "Це трапилось давно... Не важливо, пiд яким соусом забирають життя на Землi та що при цьому проповiдують. Смерть у будь-якому випадку пожинає свої плоди, вiдсiкаючи тiло вiд душi та звiльняючи її. Очевидно, для мiста Акко, iменованого християнами Сен-Жан д'Акр, настали останнi днi - сарацини, хвиля за хвилею, накочувалися на стiни фортецi, повiльно, але неухильно забираючи життя у захисникiв мiста.
   Балiсти4 з веж обстрiлювали мамелюкiв камiннями, а їм у вiдповiдь летiв грецький вогонь з требушетiв5. Вiтер швидко роздував полум'я, й коштувало великої працi погасити смолу, що горiла, щоб вогонь не перекинувся на будови. Величезна дiра бiля ворiт святого Антонiя, пробита велетенським мангонелем6, сприяла тому, що зовнiшня стiна обвалилася, чим вiдразу ж скористалися мамелюки, якi з шаленим криком кинулись в пролом. Їм назустрiч метнулися госпiтальєри, оголюючи мечi, та зупинили вторгнення, заткнувши дiру в стiнi своїми тiлами. Кривава сiча на лiнiї зiткнення не давала можливостi що-небудь робити, окрiм як рубати з плеча. Маршал Матьє де Клермон рiвномiрно махав мечем, точно селянин серпом в полi, зрiзуючи голову наступному мамелюку, але кiнця своїх жнив не бачив.
   Така робота не залишала в головi нiяких думок, окрiм турботи про те, як зручнiше ударити, щоб вiдсiкти голову сарацина, та вiдхилиться вiд нападу iншого ворога. Поряд стояли декiлька рицарiв з мечами в руках, захищаючи Матьє де Клермона з бокiв, але не угамували могутнiсть та спритнiсть маршала, тому ворог, потиснений вiдчайдушним натиском, покинув другу стiну, повертаючись до першої.
   Поза сумнiвом, рицарi в червоних та чорних сюрко7 з бiлими восьмикутними хрестами навпроти серця належали до ордену госпiтальєрiв та билися плiч-о-плiч зi своїм маршалом. Це славне плем'я добровiльних подвижникiв в мирнi днi та за часiв затяжних битв виконували свою єдину мiсiю - захист мандрiвникiв по дорозi до Труни Господа. Правда, окрiм володiння мечем, багато хто володiв мистецтвом лiкування та, попри свiй сан, положення та знатнiсть, зi стараннiстю та скромнiстю омивали втомленi ноги паломника, що наважився на подорож до могили Iсуса Христа. Мiж iншим, на голови сарацинiв вилили декiлька казанiв киплячої олiї, яка спалахнула, бо роздувалася вiтром, i внизу вибухнуло справжнє пекло, оповiстивши околицi передсмертними криками. У вiдповiдь полетiв грецький вогонь, змусивши захисникiв сховатися за стiнами. Робiтники, пiд свист стрiл, загородили пролом в стiнi живоплотом8, за яким була можливiсть укритися. Бiй тривав до самого вечора, з рiдкiсними передишками, коли сарацини здiйснювали намаз.
   Гучний крик мулли, який закликав правовiрних на вечiрнiй магриб9, захисники мiста слухали з задоволенням, тому що могли, нарештi, трохи розслабитися. Спустившись вниз, в рефекторiум10, хрестоносцi сiли за довгий стiл, де сестри-послушницi подали нехитрий обiд та вечерю: варене сарацинське зерно з сушеними фiнiками та кiлька сухарiв. Сержант Гуго де Монтегю весело посмiхнувся та сказав:
   - Брати мої, добре попрацювали, - а потiм прикрив очi та з тiєї ж посмiшкою на обличчi та прочитав молитву:
   - Господи, Iсусе Христе, Боже наш, благослови нам їжу та пиття молитвами Пречистої Твоєї Матерi та всiх святих Твоїх, якi благословеннi на вiки вiкiв. Амiнь!
   Його товаришi слiдували за ним та благочинно склали руки, вимовляючи молитву про себе. Поки рицарi-госпiтальєри приймають їжу, варто розповiсти про те мiсце, де вони опинилися, та подiї, що передували даному часу.
   На початку березня 1095 роки вiд рiздва Христова на соборi в мiстi П'яченцi на пiвночi Iталiї прибуло посольство iмператора Олексiя I Комнiна. Вiзантiйський iмператор поскаржився папi римському Урбану II на туркiв-сельжуков, якi вдерлися до Вiзантiї та вiдхопили величезнi шматки iмперiї. Прохання про допомогу, пiдкрiплена дарами церкви, було почуте. У листопадi 1095 року на церковному соборi, скликаному у французькому мiстi Клермон, папа римський Урбан II звернувся до знатi та духiвництва iз закликом звiльнити святi землi вiд мусульман та всiх, хто сповiдує iншу вiру, крiм християнства.
   "Всiм що йдуть туди, в разi їх смертi, вiдтепер буде вiдпущення грiхiв. Нехай виступлять проти невiрних в бiй, який дасть їм досить трофеїв, тi люди, якi звикли воювати проти своїх одновiрцiв - християн... Земля та тече молоком та медом. Так стануть нинi воїнами тi, хто ранiше був грабiжником, бився проти братiв та одноплемiнникiв. Хто тут у прикростi, там стане багатим ... "- говорив папа, а слухачi переривали його проповiдь захопленими криками:" Так хоче Бог!"
   У поривi благочестя, папа пожертвував свою сутану для червоних хрестiв на груди тим, хто вiдразу ж побажав вiдправитися в похiд, для звiльнення Труни Господньої вiд сарацинiв. Попри те, що офiцiйна церква забороняла вбивство євреїв, якi свiдчили iснування Iсуса Христа, - вони першi потрапили пiд удар. Поголос у народi визнавав євреї расою знедоленою та проклятою тому, що вони вiдмовилися вiд Христа.
   До весни 1096 року винищення євреїв в Європi набуло масового характеру, розпалюючи кривавий апетит. Юдеям дали спокiй тiльки тодi, коли Петро Пустельник, монах-вiдлюдник, що мандрував на вiслюку, повiв усiх, спраглих кровi iновiрцiв, в похiд на Левант, Святi землi. Погано озброєнi селяни та ремiсники разом зi своїми сiм'ями все-таки дiсталися до землi обiтованої, де в той же рiк згинули пiд шаблями сарацинiв.
   Тiльки в 1099 роцi хрестоносцям вдалося захопити Єрусалим та створити християнське королiвство. Першим королем став один з ватажкiв хрестового походу Готфрiд Булонський, який називав себе не королем, а Захисником Гробу Господнього. Наступнi хрестовi походи розширювали територiю Єрусалимського королiвства, але, тим самим, викликали в арабiв шалений опiр, посилюючи протистояння.
   Ще до хрестових походiв Єрусалим вiдвiдувало багато паломникiв, щоб долучитися до святих мiсць та, звичайно, знаходили притулок в монастирях, де їх шанували, годували та давали притулок. А в 600 роцi вiд Рiздва Христового по велiнню папи, Григорiя Великого, в Єрусалимi абат Проба побудував монастирський госпiталь для лiкування християнських пiлiгримiв на Святiй землi. Його небесним покровителем став святий Iоанн Хреститель.
   Монастир кiлька разiв руйнували та вiдновлювали, а в 1080 роцi в ньому влаштувався новостворений вiйськовий орден Святого Iоанна, в просторiччi названий орденом госпiтальєрiв. На час описуваних подiй Єрусалимське королiвство, пiсля двохсотлiтнього iснування, скоротилося до декiлькох мiст-фортець на березi Середземного моря. Генрiх II де Лузiньян, останнiй король Єрусалимського королiвства, знаходився у фортецi Акко, оточенiй незлiченними вiйськами зухвалого та нещадного султана, вiсiмнадцятирiчного Халiл аль-Ашрафа. Нiхто iз захисникiв Акко вже не сподiвався перемогти мусульман, попри те, що папа, Микола IV, всiляко прагнув допомогти королю Генрiху II. У пiдсумку, 4 травня 1291 року молодий король привiз в Акко невеликий кiпрський загiн, пiсля чого недовго пробув та в нiч, з 15 на 16 травня, втiк на Кiпр, разом зi своїм вiйськом.
   У цю ж нiч робiтники, посланi султаном, засипали, чим могли, рови бiля Королiвської вежi, яку покинув Генрiх II, використовуючи для цього трупи, каменi та пiсок, а з самого ранку, пiсля фаджра11 , мамелюки кинулися в атаку. Проломленi стiни оголосили крики: "Аллаху Акбар!" - бо сарацини прорвалися всередину мiста пiд прикриттям щитiв пiднятих за нiч, як вiтрила. Оббитi повстю, вони захищали нападникiв вiд стрiл. Командувати обороною Акко залишився Великий Магiстр госпiтальєрiв Жан де Вiльєр, який мав у Акко найбiльше вiйсько, i Великий Магiстр тамплiєрiв Гiйом де Боже. Вони направили кiнних лицарiв у повному обладунку, якi легко витiснили сарацинiв, що увiрвалися в фортецю. Розлючений султан Халiл аль-Ашраф знову та знову посилав мамелюкiв на штурм Королiвської вежi, не припиняючи атакувати зруйнованi ворота святого Антонiя, де мужньо боровся маршал госпiтальєрiв, Матьє де Клермон.
   Так закiнчився цей день, який не дав переваги нi захисникам Акко, нi султану Халiл аль-Ашрафу.
   ***
   Ранок 17 травня виявилося непогожим, бо з моря дув сильний вiтер, а темнi хвилi похмуро здiймалися вгору, немов ввiбрали в себе всю лють, яка витала навколо мiста. Розумiючи, що мiсто їм не втримати, Великий Магiстр тамплiєрiв Гiйом де Боже наполiг на тому, щоб вiдправити жiнок та дiтей в Сiдон або в Кiпр.
   Iталiйськi судна стояли на рейдi та не наважувались заходити в гавань, тому всi човни та ялики використовували для того, щоб переправити людей на борт судна. Не всiм вдавалося подолати бурхливi хвилi й багато хто знайшов свою смерть, опинившись на днi. У мiстi теж витав дух смертi, бо кривава битва не зупинялася навiть на мить, використовуючи ночi для пiдкопiв та несподiваних вилазок, а день для запеклих сутичок.
   Сержант госпiтальєрiв Гуго де Монтегю, як завжди, боровся бiля ворiт святого Антонiя, якi, попри руйнування, стiйко стримували натиск мамелюкiв. Барикади, складенi з уламкiв зруйнованих стiн, загони мамелюкiв атакували з шаленою наполегливiстю. Поруч, не вiдстаючи вiд командира, бився зарозумiлий на вигляд лицар Раймонд де Торн, який, не прикриваючи забралом свого обличчя, з презирливою посмiшкою знищував ворогiв. Своєю стiйкiстю та натиском вiн немов наслiдував маршала Матьє де Клермона, який боровся разом з ними, утримуючи в однiй руцi звичайний талевас12, а в iнший не благородний меч, а сарацинський буздихан13.
  
  
  
   З iншого боку сержанта, точно ведмiдь, оточений вовками, вертiвся велетень Дюдон де Компс. Кiлька сарацинiв, точно дратуючи його, поперемiнно били його шаблями, але, на їхнє здивування, ведмiдь, попри свої розмiри, став перегодованим котом, який не бажав вiддати жодне життя, з дев'яти, та вбивав ворогiв блискавичними ударами. Важкий дворучний меч в його руках здавався трiскою, яка змiтала все на своєму шляху, звiльняючи пiвколо перед Дюдоном.
   Султан Халiл аль-Ашраф, який знаходився в Таль аль-Фухаре, бачив стовпотворiння бiля ворiт святого Антонiя та невдоволено зводив брови на перенiссi. Вiн сидiв на горбочку, бiля свого червоного намету, в саду бiля вежi, де розташовувалися виноградники ордена Храму, та спостерiгав за штурмом мiста. Блакитна пiала залишалася в його руцi, попри те, що давно була випита, а слуга, схилившись до пояса, очiкував, коли султан дозволить наповнити її знову. Султан не шкодував своїх воїнiв, бо в його розпорядженнi їх залишалося достатньо.
   "Камiнь воду точить", - думав вiн, але молода кров все одно вдаряла в голову, й тодi вiн згадував свого батька, мудрого Калауна, султана Єгипту, який зумiв очистити вiд християн благодатну землю Аллаха. Вiн повинен завершити справу батька та знищити невiрних, а мiсто зрiвняти з землею.
   Вiрний емiр Кiтбуга аль-Мансурi пiдiйшов до султана та щось прошепотiв йому на вухо, скоса поглядаючи на двох воїнiв, що стоять з бокiв вiд султана. Султан невдоволено вислухав його, але потiм, трохи подумавши, кивнув аль-Мансурi головою та сказав: - Запроси його.
   Воїни, що стоять бiля входу, забрали зброю у чоловiка, що прибув, який опустився на одне колiно перед султаном.
   - Ас-саляму алайкум ва-рахмату-Ллахi ва-баракятух, - сказав султан, пропонуючи рукою встати незнайомому воїну.
   - Ва-алейкум ас-салям ва-рахмату-Ллахi ва-баракятух, - сказав воїн, пiднiмаючись з колiна, та безстрашно розглядав обличчя молодого султана.
   Чоловiка, що з'явився, звали Хасан iбн Алi аль-Каїн й вiн належав до рiдкiсного представника племенi асасинiв, якi загинули близько пiвстолiття тому в замку Аламут вiд рук монголiв пiд командуванням Хулагу.
   - Ти хочеш вбити маршала госпiтальєрiв Матьє де Клермона? - запитав султан, з цiкавiстю розглядаючи Хасана.
   - Я принесу тобi його голову, - гордо сказав Хасан аль-Каїн. Султан закусив кiнчик свого вуса в зубах та зупинив свiй погляд на обличчi асасина, позбавленому будь-яких емоцiй.
   - Навiщо тобi маршал Матьє де Клермон? - запитав вiн, спостерiгаючи за реакцiєю Хасана. Той не став обманювати султана, але не сказав всiєї правди.
   - Вiн винний менi одну рiч, - вiдповiв Хасан султану, а той мудро не став розпитувати асасина, вважаючи, що кожен має право на деяку особисту таємницю.
   - Я дам тобi загiн кращих мамелюкiв для пiдтримки, - сказав султан Халiл аль-Ашраф та кивнув головою в знак того, що аудiєнцiя закiнчилася. Це ж пiдтвердили два воїни, якi м'яко та непомiтно стали за спиною Хасана. Одна з причин, по якiй Халiл аль-Ашраф не боявся Хасана iбн Алi аль-Каїна, полягала в тому, що султан тримав свою охорону з його одноплемiнникiв - асасинiв, якi залишилися в живих.
   Через хвилину Хасан, на чолi загону добiрних мамелюкiв, вiдправився в сторону ворiт святого Антонiя, де вiдбувалася запекла битва. Прибуття досвiдчених воїнiв надихнуло сарацинiв i вони з небаченою злiстю кинулися на барикади, вливаючись в простiр мiж стiн. Незабаром i сарацини, i лицарi перемiшалися, так що луки та арбалети захисникiв фортецi, що стоять на стiнах, виявилися марними. Вiстря атаки очолював Хасан iбн Алi аль-Каїн, який, точно блискавка, вражав противника своєю шаблею, а потiм пiрнав пiд меч лицаря та пiдло бив прямо в серце гострим стилетом. Така рiшучiсть на якусь мить похитнула мужнiсть госпiтальєрiв, зламавши їх лад, але маршал голосно крикнув: "Назад!" - i збитий коктейль з бiйцiв роздiлився на лицарiв та сарацинiв. В ту ж хвилину лучники з обох сторiн випустили свої стрiли, розрiджуючи ряди лицарiв та мамелюкiв, якi рятувалися за дерев'яними щитами вiд гострих ворожих стрiл.
   - Ти боягуз, маршал! - чистою французькою мовою сказав Хасан аль-Каїн, виступаючи вперед та кидаючи слова в сторону Матьє де Клермона. Той зробив кiлька крокiв вперед та став з оголеною головою перед асасином. I лицарi, i мамелюки мимоволi зупинилися, спостерiгаючи поєдинок честi. Хтось кинув Матьє де Клермону легкий меч, щоб зрiвняти з шаблею асасина, й маршал вiдкинув в сторону важкий сарацинський буздихан, яким вiн до цього орудував.
   Не вiдкладаючи на безвiк, противники обмiнялися ознайомчими ударами та почали рубатися по-справжньому. Матьє де Клермон був сильнiший, але Хасан аль-Каїн виявився спритнiшим та легко уникав руйнiвних ударiв, змiнюючи траєкторiю удару меча легким дотиком шаблi. Танцювали смертельний танець досить довго. Раптом, асасин зробив несподiваний випад та вiстрям шаблi намотав золотий ланцюжок на шиї у Матьє де Клермона. Ланцюжок трiснув i на його кiнцi яскравим полум'ям, точно кров, щось блиснуло. Маршал лiвою рукою схопив полум'я, замахуючись на противника мечем, а асасин потягнув ланцюжок до себе.
   Засмучений тим, що йому дiстався лише ланцюжок, Хасан аль-Каїн вигукнув: "Так помри ж, собака!" - та як звiр кинувся на Матьє де Клермона. Крик асасина пролунав, як заклик, i мамелюки кинулися на лицарiв з шаленим криком: - Убий невiрного!
   Захисники фортецi, що завмерлi на стiнах, заметушилися та обвалили град камiння на сарацинiв, а казани, наповненi запаленим маслом, вогненним дощем окропили ряди мамелюкiв, що змусило їх з болiсними криками вiдiйти вiд зовнiшньої стiни.
   Крик мулли, який закликав мусульман на передвечiрнiй аср14, дозволив перевести дух захисникам Акко, але ненадовго - вiддавши належне Аллаху, сарацини знову кинулися в атаку на фортецю, яка тривала до самого вечора.
   ***
   Раннiй ранок п'ятницi 18 травня 1291 року почалася невдало, бо i так неспокiйний сон порушив гучний гуркiт ворожих барабанiв. Розбудженi захисники мiста вийшли на стiни та побачили незлiченнi полчища мусульман пiд жовтим прапором Магомета, якi, точно сарана, кинулися до мiста. Цiлий рiй стрiл змусив лицарiв сховатися за стiнами, а арбалетники, у вiдповiдь, косили першi ряди нападникiв, на яких наступали тi, що йшли позаду. Полетiли горщики з грецьким вогнем та знову запалали дерев'янi дахи, закриваючи мiсто чорної пеленою диму.
   У вiдповiдь балiсти обложених розмели ряди мамелюкiв камiнням, вiдриваючи невдачливим воїнам голови, ноги та руки. Мамелюки захопили барбакан15 поруч з Королiвською вежею та увiрвалися на куртину16, розтiкаючись в обидвi сторони та заповнюючи простiр мiж двома стiнами укрiплення. Великий Магiстр госпiтальєрiв Жан де Вiльє та Великий Магiстр тамплiєрiв Гiйом де Боже зiбрали своїх хрестоносцiв та малої силою зумiли вiдтiснити сарацинiв до зовнiшньої стiни. Обидва великi мужi були пораненi, а вiдтак їхня атака зазнала фiаско.
   Залишки загону, пiд градом горщикiв з грецьким вогнем, вимушено вiдступили, ледве встигнувши забрати з собою поранених. Мамелюки, захопивши в цей час Королiвську вежу, недарма названу Проклятою, розтеклися по кварталу святого Романа, винищуючи всiх лицарiв, якi траплялися на шляху. Бої тривали бiля королiвського замку, а замок госпiтальєрiв мамелюки атакували з особливою жорстокiстю. Попри те, що маршал Матьє де Клермон був важко поранений, вiн, з купкою лицарiв-госпiтальєрiв, продовжував стримувати сарацинiв, щоб не допустити їх в гавань. Решта мешканцi мiста, разом з пораненими хрестоносцями, сiдали на шлюпки та поспiшали до iталiйських кораблiв, що стоять на рейдi в Середземному морi.
   Як на зло, погода не сприяла евакуацiї жителiв: величезнi хвилi та вiтер для деяких шлюпок виявилися непереборною перешкодою. Поступово лицарiв загону Матьє та Клермона вiдтiснили в Генуезький квартал, i маршал зрозумiв, що жити їм залишилося всього нiчого. Звiдкись узялася сестра-послушниця, яка, попри свистячi стрiли сарацинiв, кинулася до нього, щоб помiняти кровоточиву пов'язку на головi маршала та подивитися рану в грудях, прикриту розiрваної кольчугою.
   - Залиш мене, - вигукнув маршал, вiдштовхнувши її вiд себе, та показав на сержанта Гуго де Монтегю, що стояв поруч, у якого з рукава стiкала кров: - Перев'яжи йому руку.
   - А як же ви? - запитала монашка i маршал вiдповiв: - Мої хвилини вже полiченi.
   Поки монашка бинтувала руку сержанту, дихання маршала стало хриплим, а в куточку губ з'явилася кров. Витираючи її рукою, Матьє де Клермон зняв шолом, оголюючи голову, а потiм полiз за пазуху, звiдки витягнув невелику рубiнове серце, пiдвiшене на тонкий шкiряний ремiнець.
   - Пiдiйди сюди, - покликав маршал черницю. Та покiрно присiла бiля нього, й вiн запитав:
   - Як тебе звати, люба?
   Дiвчина почервонiла та швидко вiдповiла: - Марiя-Агнеса-Катрiн де Морель.
   - Сховай цю святу релiквiю та збережи, - сказав Матьє де Клермон, передаючи Марiї рубiновий кулон, та додав: - Клянись!
   - Клянуся на хрестi, - сказала монахиня та поцiлувала свiй натiльний хрестик, а потiм, дивлячись на рубiнове серце, простодушно запитала: - А що з ним робити?
   - Тебе знайдуть тi, кому ти його вiддаси, - сказав маршал, а побачивши здивування на її обличчi, пояснив: - Коли за ним прийдуть - ти їх одразу впiзнаєш.
   Марiя хотiла витерти хустинкою кров, що виступила з рота Матьє де Клермона, але той вiдмахнувся вiд неї, точно вiд мухи та покликав своїх госпiтальєрiв.
   - Знайдiть для неї безпечне мiсце та охороняйте стiльки, скiльки буде потрiбно, - повiдомив вiн та додав: - Це останнiй наказ для вас. Виконавши його, послужите Богу та Святий церкви.
   - А тепер поспiшiть, бо бухту покинуть останнi шлюпки, а я приготуюся для зустрiчi з Богом, - сказав Матьє де Клермон, притулившись до стiни та закриваючи очi. Його закривавленi губи шепотiли слова молитви, а думки витали зовсiм не тут, а там, де скоро виявиться його збентежена душа. Лицарi не смiли не послухатися свого маршала та вирушили до Пiзанського кварталу, але дорогу їм перегородили кiлька мамелюкiв, якi просочилися заплутаними вуличками в тил барикад.
   Сутичка була неминучою й сержант Гуго, без слiв опустив свiй меч на шию сарацина, який хотiв накинутися на нього з шаблею. Лицар Раймонд де Торн, наступний за ним по вузькiй вулицi, встиг вiдбити пiку наступного мамелюка, а величезний Дюдон де Компс затиснув верткого сарацина, який, придавлений латами хрестоносця, ледь хрипiв, злостиво намагаючись всадити куди-небудь свiй кинджал.
   Попереду показалися ще парочка сарацинiв, i довелося попрацювати мечами. Коли останнього мамелюка поклали на курну брукiвку, Раймонд де Торн озирнувся та побачив, що Марiя, черниця, перетягує рану на головi поваленого сарацина. Той, приголомшений ударом, обертав бiлками очей, намагаючись зосередити свiй погляд на обличчi дiвчини.
   - Що ти робиш? - запитав Торн у дiвчини.
   - Рану перев'язую, - спокiйно сказала Марiя. Торн хотiв проткнути пораненого ворога мечем, але сержант Гуго втримав його руку: - Ходiмо, нам потрiбно поспiшати.
   Троє госпiтальєрiв та черниця зникли за поворотом вузької вулицi, прямуючи до Залiзної брами внутрiшнього рейду. Рудий кiт, який до цього лiниво спостерiгав за тим, що тут вiдбувалося, потягнувся та перелякав трьох сорок, що сидiли на смоковницi, якi закаркали та полетiли в сторону порту. У цей самий час на вуличку, де звертався до Бога маршал Матьє де Клермон, вискочили кiлька сарацинiв, якi, побачивши лежачого хрестоносця, порахували його вбитим та пiдiбрали меч i шолом, а потiм почали стягувати з маршала червоне сюрко з бiлим хрестом на грудях, що прикривало кольчугу. Прокинувшись, Матьє де Клермон витягнув нiж на поясi та з останнiх сил полоснув по горлу сарацина, який схилився до нього.
   - Так вiн живий! - вигукнув той, хто схопив меч, i невмiлим ударом вiдтяв голову маршалу. Але вiн запiзнився, бо маршал в цю мить був уже мертвий, а його душа прямувала в Чистилище.
   Поява асасина Хасан аль-Каїна сарацини не помiтили, по-дiловому знiмаючи з убитого закривавлену кольчугу. Асасин безсоромно знiс здивованим сарацинам голови, а потiм почав обшукувати безголове тiло Матьє де Клермон. Те, що вiн шукав, не знайшлося у полеглого маршала й асасин, засмучений цим, почав методично обшукувати трупи вбитих ним сарацинiв.
   Пошуки виявилися марними.
   Завмерши на мiсцi, Хасан аль-Каїн надовго задумався, а потiм зупинив погляд на забинтованiй головi маршала, яка валялася осторонь. Пiднявши її, вiн подивився на закритi очi голови, а потiм повернув голову в бiк порту. Асасин вийшовши на вiдкрите мiсце та побачив кiлька шлюпок, якi, попри велику хвилю, наполегливо рухалися в бiк iталiйського судна, що стояв неподалiк на зовнiшньому рейдi. Погляд асасина не мiг розгледiти подробицi, але черницю в бiлому з хрестом на грудях вiн встиг помiтити. Не гаючись, вiн загорнув голову маршала в велику хустку та вiдкрито пiшов у напрямку Монмюзара, який, як вiн знав, захопили сарацини.
   Коли вiн з'явився перед шатром султана Халiл аль-Ашрафа, його пропустили вiдразу. Витягнувши криваву ношу, асасин схопив голову за волосся та пiдняв, показуючи султану. Халiл аль-Ашраф подивився на закривавлений зрiз шиї та подумав: "Що ж ти так неакуратно, асасин?" - але говорити нiчого не став, тiльки закiнчив свою думку: "Мабуть, майстернiсть асасинiв сильно перебiльшена".
   Проте, наближений до султана, емiр Кiтбуга аль-Мансурi, що стояв за спиною Халiл аль-Ашрафа, простягнув Хасану тацю з гiркою золотих динарiв, якi той забрав з байдужим виразом обличчя. Нахилившись до султана, вiн тихо сказав: "Бiйся змовникiв". Халiл аль-Ашраф скосив очi на свого емiра, але Хасан заперечливо похитав головою: "Вiн буде вiрний тобi до кiнця!" Через мить, швидко задкуючи, вiн зник, а Халiл нахилився до султана:
   - Повелитель, тебе щось турбує?
   - Все в порядку, мiй вiрний емiр, - вiдповiв султан та запитав: - Як вiн тобi, Мансурi?
   - Нiчого надприродного, ми всiх асасинiв розбили в Аламутi, - сказав Мансурi, згадуючи своє монгольське дитинство при дворi Хулагу.
   "Не всiх!" - подумав султан, которий не проти мати у своєму вiйську хоча б сотню таких бiйцiв. В цей час асасин купив собi коня у першого-лiпшого воїна та вiдразу попрямував в сторону Тiра, пускаючи коня в галоп.
  ***
   Iталiйський неф17 "Свята Марiя" нiчим не вiдрiзнявся вiд таких же, подiбних до нього кораблiв, трудiвникiв Середземного моря, хiба що видiлявся Червоним Хрестом, пришитим на двох косих латинських вiтрилах. Судно не належала якомусь ордену, а натякала хрестом мандрiвниковi, що той може скористатися послугами судна, слiдуючи на Святу землю. Мотузяною драбиною вони насилу забралися на судно, й тiльки тодi сержант Гуго де Монтегю зняв капелюха та, дивлячись на фортецю Акко у димi, перехрестився, прошепотiв сам до себе молитву про порятунок тих, хто залишився. Капiтан, що стояв на кормовiй палубi, свиснув у срiбний свисток, i патрон18 гримнув на матросiв, якi потягнули шкоти19, розгортаючи вiтрила.
   Обшитi в накладку борти нефа заскрипiли набором, й корабель взяв курс на пiвнiч, у бiк Тiра. Судно було забито по зав"язку, так що матросам доводилося проявляти чудеса еквiлiбристики, перебираючись по бортах та утримуючись за ванти, що дзвенiли на вiтрi. Зi сторони неф здавався незграбним, проте, розвинув хороший хiд. Корабель злегка розгойдувало тому, що вiн був перевантажений, до того ж бриз, що дув з моря, штовхав судно в лiвий борт.
   Розставання з братами засмутило госпiтальєрiв, але вони не смiли вiдмовити маршалу, що вмирав, бо для нього та дрiбничка, яка вiн вiддав сестрi-послушницi, ймовiрно, дорога з якоїсь причини. Найбiльше сержанта Гуго де Монтегю хвилювало те, що наказ маршала, попри його категоричнiсть, залишався не зовсiм ясним. Щоб якимось чином розiбратися в ситуацiї, вiн звернувся до Раймонда де Торна, якого вважав вельми розумним, попри його гордовитий вид. Втiм, до своїх братiв-госпiтальєрiв вiн ставився з поблажливою любов'ю та часто виручав грошима, якi у нього водилися, доброю порадою та, якщо потрiбно, твердою рукою, яка вмiла тримати меч.
   - Скажи менi, брат Раймонд, як довго нам доведеться охороняти сестру-послушницю та кого слiд побоюватися? - спитав сержант, уважно вдивляючись в обличчя Раймонда де Торна. Той подивився довгим поглядом на Гуго де Монтегю та з фiлософською покiрнiстю повiдомив, поклавши руку на плече сержанта:
   - Дорогий брат Гуго! Я думаю, що нам доведеться про це дiзнатися набагато ранiше, нiж ми будемо готовi.
   Слова Раймонда де Торна спантеличили сержанта ще бiльше, нiж сказане маршалом, тому вiн вирiшив покластися на Бога, которий пiдкаже, що треба робити, коли буде потрiбно. На вiдмiну вiд своїх братiв-госпiтальєрiв, стурбованих прийдешнiми долями, брат Дюдон де Компс, обтяжений тiлом, спраглим до пiдкрiплення, розмiрковував про те, де б роздобути їжу, бо його запаси давно вичерпалися. До Сiдону, куди йшов корабель, потрiбно чекати до наступного дня, а тонкий механiзм органiзму брата Дюдона не витримає стiльки часу. Сподiватися на те, що команда корабля нагодує пасажирiв, не доводилося, бо, звичайно, стiльки народу не перевозили, а щоб забезпечити всiх стражденних звичайних запасiв не вистачить. Змирившись з тим, що на славу Бога йому доведеться пiддати свою плоть iспиту, брат Дюдон схилив голову збираючись вдатися до очисної молитви, як вiдразу вiдчув спокусливий запах м'яса. Обернувшись, брат Дюдон побачив Марiю де Морель, що сидiла бiля борту прямо на палубi, посипанiй пiском, та жувала нiжку курки. Побачивши спрямованi на неї очi брата Дюдона, вона, нiяковiючи, почала оправдовуватися:
   - Так забiгалася, що навiть не пообiдала.
   Очi госпiтальєра так заглядали в рот дiвчини, що вона, здогадавшись, простягнула надкушену нiжку Дюдону та запропонувала: - Я бачу, ти, теж, не встиг.
   Благородство вимагало вiдмовитися, але грiховнi руки самi потягнулися та схопили запропоноване, вiдразу запхавши нiжку в рот. Здивована сестра-послушниця побачила, що нiжка, разом з кiсточкою, вмить опинилася в животi брата Дюдона.
   - Брат Дюдон, поруч з тобою дiвчатам сидiти небезпечно, бо ти можете їх з'їсти, навiть не помiтивши, - з сарказмом сказав Раймонд де Торн, вибираючи пiсок, не загиджений наслiдками качки, та присiдаючи поруч з дiвчиною на уважно оглянутий клаптик палуби. Покартавши брата Дюдона, вiн витягнув зi своєї заплiчної сумки хустинку, яку запропонував дiвчинi. У нiй виявилися сушенi фiнiки, а дiвчина хотiла вiдмовитися, але брат Раймонд заперечив, похитавши головою.
   - Дiвчатам корисно солодке, - сказав вiн та пiдморгнув сержанту Гуго, - а нам досить шматка коржа.
   З цими словами вiн витягнув з тiєї ж сумки коржа та розiрвав на чотири частини. Брати-госпiтальєри взялися чинно жувати. Дюдон де Компс, за мить проковтнувши свiй шматок, пожирав очима останнiй шматок, которий призначався дiвчинi. Марiя, побачивши його очi, простягнула йому шматок та знiяковiло повiдомила: - Менi досить фiнiкiв.
   - Ох, балуєш ти його, сестра Марiя, - дуже серйозно сказав Раймонд де Торн, а дiвчина захихотiла. Лицар Дюдон де Компс, проклинаючи себе, схопив шматок коржа, поглинаючи його, точно вiн останнiй в його життi.
  ***
   Хасан аль-Каїн гнав свого коня, бо сонце хилилося до вечора, а до Тiра ще скакати та скакати. Дорога йшла вздовж моря, що давало можливiсть спостерiгати за кораблями, але знайомi контури нефа асасин не бачив. Можливо, судно пiшло вперед, поки вiн забарився в Акко, але Хасан сподiвався, що його кiнь швидше морського судна. З моря дув холодний вiтер, охолоджуючи спроби сонця пiдсмажити подорожнього, хоча в одинадцятий день мiсяця джумада аль-ауваля шестисот дев'ятого року хiджри не видався спекотним.
   Руху сильно заважали загони, посланi султаном, щоб взяти Тир. Хасан боявся, що вiйська захоплять мiсто ранiше, нiж туди прийде неф з черницею в бiлому, якiй маршал Матьє де Клермон, можливо, вiддав рубiн. Згадуючи, Хасан помацав ланцюжок на своїй шиї, який вiн так спритно зняв своєю шаблею з Матьє де Клермона, й це мале придбання трохи потiшило його гордiсть. Коли сонце сховалося за горизонтом, Хасан аль-Каїн завернув убiк вiд дороги та стриножив коня, а потiм, вiдвернувшись вiд моря, пошукав киблу20 та зробив вечiрнiй магриб. Не чекаючи iша21, Хасан аль-Каїн загорнувся у свiй плащ i вiдразу ж заснув без снiв, збираючись прокинутися ще до сходу сонця.
   - Тобi слiд поквапитися, не то камiнь вислизне з твоїх рук, - сказав на вухо м'який голос i Хасан пiдняв голову. Над ним схилилася прекрасна дiвчина в просторих бiлих шовкових шароварах, якi вiдтiняли на вiтрi її спокусливi ноги, та в такiй же бiлiй кофтинцi, з якої рвалися назовнi пружнi груди. Її зухвале обличчя, облямоване яскраво-червоними кучерями до плеча, посмiхалося, а спокусливi губи залишилися напiввiдкритими. Хасан хотiв докорити жiнцi за неналежний вигляд, але, завмер, чогось чекаючи, а затуманений погляд втупився на її груди, якi спокусливо нависла над його обличчям.
   - Коли ти отримаєш камiнь, Хасан, я прийду до тебе, i ми вiдсвяткуємо разом, - повiдомила дiвчина, ледь торкаючись своїми губами його губ, але тут, точно дмухнув холодний вiтер i небо навколо потемнiло. Дiвчина одразу ж зникла, немов розчинилася, а над Хасаном грiзно став бородатий старий з гострим посохом, схожим на дротик. Вiд його виснаженого обличчя вiяло впертiстю аскета та рiшучiстю поборника за вiру.
   - Ти витрачаєш дорогоцiнний час на жiнок? - з обуренням запитував старий, i Хасан, на свiй подив, впiзнав у ньому, а, вiрнiше, вiдчув володаря Хасан iбн Ас-Саббаха, бо нiколи його не бачив. Вiн не став сперечатися зi старцем, а пiдвiвся на колiна, з повагою схиляючи голову та слухаючи, що скаже його тезка, засновник асасинiв, який помер понад сто п'ятдесят рокiв тому. Вiн хотiв доторкнутися рукою його чобота з загнутими носками, але долоня схопила тiльки пiсок.
   - Принесеш менi рубiн, щоб я знайшов свою плоть, - сказав старий та пiшов вперед, кинувши через плече: - Слiдуй за мною!
   Хасан пiднявся та пiшов за високим i худим старим, який повiльно занурювався в темний густий туман. Хвилi темної субстанцiї з бокiв набувала знайомi форми, створюючи вiдчуття, що це не туман, а люди, що йдуть в тому ж напрямку, що й старець. Поступово очi звикали до темряви, й Хасан став розрiзняти суворi обличчя воїнiв, що йдуть поруч. Їх погляди, спрямованi вперед, нiчого не висловлювали, крiм якоїсь рiшучостi та правоти того, що вони роблять.
   Раптом, туман попереду розсiявся, i вони зупинилися на краю величезного обриву, а внизу, освiтлене розсiяним синiм свiтлом, розкинулося мусульманське мiсто з мечеттю посерединi, оточеної шiстьма мiнаретами. "Це ж святотатство!" - подумав Хасан, рахуючи мiнарети, якi, як гриби, стали рости навколо мечетi.
   - Убий невiрних! - вигукнув старий та першим стрибнув у прiрву, оголюючи шаблю, яка досi висила на боцi. Всi сусiди Хасана безстрашно стрибнули вниз, а вiн, раптово охоплений жахом, вiдскочив вiд прiрви та закричав.
   - Не затримуй! - вишкiрився на нього одноокий воїн, який йшов ззаду. Вiн торкнув плечем Хасана, пiдштовхуючи до прiрви. Хасан цурався його насильства, але, раптом, всi навколо, точно прозрiли та втупилися на Хасана очима, що палали вогнем, та стали кричати йому прямо в обличчя: - Стрибай, невiрний!
   - Я вiрний! - не до ладу закричав Хасан, але його штовхнули до прiрви й вiн, горлаючи вiд жаху, полетiв вниз. Вмираючи вiд страху, який охопив Хасана, вiн побачив, як обiгнав старого, падаючи швидше його, та схопив старого за ногу, яка, мов дим, знову розсiялася. Знову опинившись нижче, вiн з надiєю схопився за чобiт, але з жахом зрозумiв, що той злетiв з ноги старого та опинився в руках Хасана.
   "Не бiйся, я з тобою, - прошепотiла йому недавня дiвчина в бiлих шовкових шароварах, - ти тiльки не забудь, принести менi камiнь!" Вона поцiлувала Хасана вологими губами, й вiн потягнувся до неї у вiдповiдь, але тут, раптово, прокинувся.
   Кiнь Хасана вологими губами торкав його обличчя, привчений минулим власником будити господаря на свiтанку. Хасан з огидою вiдсахнувся вiд нього та вiдразу побачив, що тримає в руках якийсь старий зсохнувся чобiт, з закрученими догори носками. Хасан вiдкинув чобiт в сторону, точно розпечене вугiлля, вигукуючи: "Шайтан!" - та не розумiючи, де вiн знаходиться. Бiйцi султана, що тягнуться по дорозi неподалiк, нагадали йому про мету його подорожi.
   Сонце вже пiднялося i Хасан, нехай iз запiзненням, але з шаленої релiгiйнiстю звернувся в сторону Мекки та двiчi зробив намаз, прочитавши, крiм ранкової, ще й нiчну молитву. Зовсiм умиротворений, вiн скочив на коня, що вже вiдпочив, та вiдправився у Тiр, навiть не зупиняючись в мiстi Сканделiонi, щоб перекусити та змити пiсок з обличчя.
   Коли Хасан прискакав в Тiр, то вже був вечiр. Фортеця була вже взята, а мамелюки султана вели вервечки дiтей та жiнок, щоб продати першому перекупниковi. Нiде не затримуючись Хасан вiдразу вiдправився в порт. Знайомий силует нефа вiн побачив, але тiльки в морi, яке, як i ранiше, штормило, прикрите зверху сiрим небом. Корабель не став заходити в Тир, побоюючись за життя пасажирiв, а вiдразу вiдправився в Сiдон, де у тамплiєрiв був флот. Пасажири, якi мандрували далi, могли там сiсти на корабель, що доставить їх на Кiпр.
   - Шайтан! - вилаявся Хасан аль-Каїн. Не економлячи, вiн придбав свiжого коня та знову вiдправився в дорогу.
  ***
   Госпiтальєри гризли пересоленi сухарi, якими їх годувала команда корабля, запиваючи водою, що пахла тванню, бо iншого виходу у них не було - у зв'язку з поспiшною втечею, припасiв в дорогу нiхто не приготував. Неф, що йшов в порт Сiдону, пiдганяв попутний вiтер. Ще здалеку виднiлися вежi фортецi, що охоронялися братами-тамплiєрами, й Дюдон де Компс з радiсним збудженням очiкував, коли зможе вiдвiдати монастирську трапезу та потiшити свiй шлунок. В думках Дюдона не фiгурували рiзнi кулiнарнi шедеври, бо всiм кухарським нововведенням вiн надавав перевагу простiй та ситнiй їжi.
   Сержанта Гуго де Монтегю хвилювали зовсiм iншi думки, бо вiн розмiрковував над тим, чи є Сiдон безпечним мiсцем та скiльки часу їм доведеться охороняти Марiю де Морель. На перше питання сержант вже мав вiдповiдь, бо зайнятий мусульманами Тiр говорив про те, що Сiдон чекає така ж доля. Що ж стосується другого питання, то Гуго не розумiв, яких ворогiв слiд очiкувати. Червоне скло, яке маршал вручив дiвчинi, в очах сержанта не мало нiякої цiнностi. "Можливо, це якась мусульманська релiквiя, за якою полюють сарацини?" - ставив собi питання сержант, бо, скiльки вiн пам'ятав, даний рубiн в християнських релiквiях не значився.
   Втiм, сержант Гуго не вважав себе настiльки освiченим, щоб знати всi тонкощi вiри та думав, що найкраще порадитися з пораненим Великим Магiстром госпiтальєрiв, Жаном де Вiльєром. Сержант сподiвався застати його в Сiдонi й тому заспокоївся, чекаючи, коли матроси кинуть якiр в порту. На вiдмiну вiд сержанта, Раймонд де Торн розважався тим, що розмовляв iз сестрою-послушницею, нашiптуючи їй на вухо: "Менi подобається твоє обличчя, сестра Марiя, бо воно - вiкно в душу". Марiя, попри те, що вважаючи слова лицаря щирими, нiяковiла та заперечувала:
   - Обличчя належить менi, а душа - Богу, що не одне й те ж. Ти помиляєшся, брат-лицар, нашi тiла грiшнi.
   - Менi здається, ти невинна, як дитина, - заперечив їй Раймонд де Торн та попросив: - Покажи менi те, що бажав зберегти маршал.
   - Ти думаєш, що тут безпечно показувати рубiн? - запитала дiвчина, озираючись, на що Раймонд вiдповiв: - Ти пiд захистом ордена госпiтальєрiв.
   Дiвчина витягла камiнь з-за пазухи, не знiмаючи з шиї шкiряну мотузочку, на якiй висiв рубiн. Раймонд де Торн уважно оглянув рубiнове серце, розмовляючи з сам з собою:
   - У чому ж твоя таємниця?
   - Ти думаєш, що в ньому мiститься якась таємниця? - запитала дiвчина, поглядаючи на рубiн та госпiтальєра, який, крiм огляду каменю, заглядав за комiр блузки, де спостерiгав верхiвки спокусливих пiвсфер. Помiтивши це, дiвчина швидко заховала камiнь за пазуху, а брат Раймонд, щоб змiнити напрям її думок, пояснив:
   - Маршал нiколи не славився тим, що любив будь-якi коштовностi та вiдрiзнявся скромнiстю в побутi. Навiщо йому якийсь рубiн, який, чомусь, потрiбно зберiгати та оберiгати?
   Їх розмова була перервана тим, що корабель увiйшов в гавань Сiдону та його пiдтягли до пiрса прямо бiля фортецi, де пришвартували до величезного кам'яного стовпа, вмурованi в фундамент. Сержант вiдразу пiшов дiзнатися, чи є в фортецi Великий Магiстр госпiтальєрiв, Жан де Вiльєр, щоб запитати у нього поради з приводу рубiна. Раймонд де Торн, Марiя та Дюдон де Компс не залишилися в фортецi, а пiшли в мiсто, щоб прикупити собi найнеобхiднiше, бо все їх добро залишилося в Акко. Недалеко вiд мечетi Баб Ель-Сарай вони знайшли схiдний ринок - саме жваве мiсце в мiстi, которий примикав до фортецi тамплiєрiв.
   Попри вiйну, базар вiдвiдували купцi з усiх сусiднiх мiст та країн, не боячись в тривожнi часи вирушати в дорогу, щоб розширити свою ризиковану справу. Дюдон з пожадливiстю дивився на сушенi абрикоси та мигдаль, й навiть лимони викликали у його животi бурхливий фонтан шлункового соку.
   Скрiзь пропонували арабське пшоно з рiзними соусами, долму, фуль медамес з бобiв та поряд, гiркою, кульки фалафель, в'язки сушеної та копченої риби, шматки вареної та копченої птицi. Оглушливо пахло часником, оливковою олiєю та лимоном, вiд чого Дюдон давився слиною, в той час як їх головний скарбник, Раймонд де Торн, обирав запаси, якi не псуються в дорозi, тому взяв цiлий мiшок смаженого нуту, копченої риби та птицi.
   Щоб заспокоїти стоїчно муки Дюдона, вони зупинилися бiля мангала, де взяли по парi шампурiв люля-кебаб з лавашем, а для Марiї, в додачу, Раймонд купив пахлаву, шербет та цукати. Сестра Марiя знову подiлилася з Дюдоном, вiддавши йому другу паличку люля-кебаб, та нагодувала його пахлавою, якої сама об'їлася.
   Тамуючи свiй апетит, вони не побачили, що їх компанiю розглядає якийсь араб, которий уважно вивчав Марiю гострим поглядом своїх чорних очей. Раймонд де Торн випадково помiтив його наполегливе переслiдування та вiдразу перевiрив свiй меч на поясi, а потiм озирнувся навколо, щоб дiзнатися, чи немає спiльникiв араба.
   - Поважна панi, - сказав араб чистою французькою мовою, схиляючи голову та звертаючись до Марiї, - я з задоволенням куплю те, що висить у вас на шиї та заважає вашiй невимушенiй подорожi.
   Марiя мимоволi притисла руку до грудей, де ховала рубiн, а Раймонд де Торн насупився - незнайомець звертався до Марiї безпосередньо, що не прийнято серед мусульман.
   - Ми нiчого не продаємо та, що потрiбно, вже купили, - сказав Раймонд де Торн та, пропускаючи Марiю перед собою, сказав: - Йдемо, нам потрiбно поспiшати.
   Сестра Марiя виявилася тямущою та пiшла попереду, а Дюдон де Компс, задовольнивши свiй апетит, замикав трiйку та ненароком штовхнув незнайомця й сказав, продовжуючи шлях:
   - Дiйсно, нам потрiбно поспiшати.
   - Ви мене штовхнули, - сказав незнайомець, поклавши свою руку на плече Дюдон де Компса. Ця картина виглядала комiчно, бо араб ледве досяг грудей Дюдона.
   - Хлопцi, ви йдiть, а менi необхiдно розiм'ятися пiсля обiду, - кинув Дюдон де Компс своїм друзям та звернув у вуличку, пропонуючи араба слiдувати за ним. Марiя думала, що Раймонд де Торн пiде за Дюдоном, щоб йому допомогти, але брат Раймонд, чомусь стурбований, закинув покупки на одне плече, а iншою рукою тягнув дiвчину в напрямку порту.
   - Ви повиннi йому допомогти, - вигукнула вона, вириваючи руку, але Раймонд перехопив її руку мiцнiше та потягнув далi, промовляючи: - Я повинен провести вас до сержанта.
   Коли вони прийшли до фортецi тамплiєрiв, то знайшли стурбованого їх вiдсутнiстю сержанта Гуго де Монтегю, який повiдомив, що Великий Магiстр госпiтальєрiв Жан де Вiльєр вiдправився на Кiпр. Увечерi туди пливе корабель тамплiєрiв, й сержант домовився про мiсця. Раймонд де Торн вислухав сержанта та витягнув збереженi два шампури люля-кебаб з лавашем, якi вiддав Гуго де Монтегю, а сам, прошепотiв йому: "Я зараз!" - та покинув фортецю й пiшов в мiсто, збираючись допомогти Дюдону де Компсу.
   Коли вiн його знайшов, допомога йому вже не знадобилася - вiн був мертвий. Хасан аль-Каїн не став турбувати Раймонда де Торна, бо вiн йому зовсiм не потрiбен. Асасина цiкавила монашка, на шиї якої висiв рубiн. Слiд виманити її з фортецi, а кращого приводу, нiж похорон, не знайти. Тому вiн вiдправився спостерiгати за ченцями, якi, пiсля розмови з госпiтальєром, потягли убитого в церкву - вiдспiвувати всю нiч.
   Про те, що дiвчина втекла ще ввечерi, Хасан дiзнався наступного ранку, коли поговорив з одним з ченцiв, якому заплатили за те, щоб вiн поховав брата-госпiтальєра. Хасан вигукнув такбир22, точно хотiв поскаржитися, але його крик пролунав, як лайка".
  
  
   Реплiкацiя друга. Марiя
   Туманний Кiт перервав розповiдь та вигнув свою спину пiд завмерлою рукою Маргiни, то вона знову стала його чухати та запитала: - А що сталося потiм?
   "На венецiанському кораблi "Святий Марк" вони вирушили на острiв Крiт, - сказав кiт, примруживши вiд задоволення свої очi, - куди перебралися всi госпiтальєри пiсля поразки в Акко. Попри неспокiйне море, корабель дiстався до Кiпру, а пасажири вже змогли розрiзнити мис Гата, який височiв злiва. Прямо по курсу, на тлi невисоких гiр, виднiвся вiдбудований пiсля землетрусу Лiмiссо. В очах мерехтiло вiд рiзноманiтних вiтрил у порту, який жив своїм, вiдмiнним вiд мiста, життям. Радiсне збудження, що вони, нарештi, вiдчують твердий ґрунт, а не хитку палубу пiд ногами, пiдкрiплювалося думками про смачну їжу та м'яке лiжко.
   Правда, сержант Гуго де Монтегю вважав, що їм слiд вiдразу вiдправитися в резиденцiю Великого Магiстра в фортецi Колоссi, щоб вiддати йому рубiн, а вже потiм вдаватися до грiховної обжерливостi. Розпитавши морякiв у порту, сержант дiзнався, що пораненого Жана де Вiльєра не повезли вiдразу в його резиденцiю, побоюючись за рани. Вiн знаходиться у своїх апартаментах в Лiмiссо на вулицi Дiви Марiї. Поблукавши по вуличках, вони дiсталися до двоповерхової будiвлi в венецiанському стилi, бiля входу якої стояли два лицарi-госпiтальєри досить суворого виду. Гуго пояснив, що має звiстку вiд маршала Матьє де Клермона i його вiдразу пропустили. Сестру Марiю, що йшла разом з ним, окинули здивованим поглядом, а Раймонду де Торну, що замикав делегацiю, взагалi не придiлили жодної уваги.
   Бiля дверей спальнi Великого Магiстра походжали кiлька старших кавалерiв з незалежним виглядом, чекаючи черги. Сержант Гуго де Монтегю повiдомив секретарю про те, що має повiдомлення вiд маршала Матьє де Клермона й той квапливо зник за дверима. Через деякий час вiн з"явився у дверях та поманив пальцем сержанта, разом з його друзями. Один зi старших кавалерiв невдоволено пирхнув, але волi Великого Магiстра оскаржувати не посмiв. Блiдий Жан де Вiльєр лежав на великому лiжку, а коли вони увiйшли, зупинив свiй погляд на сержантi.
   - Як почуває себе маршал Матьє де Клермон, я чув, що вiн був поранений? - запитав Великий Магiстр тихим голосом, злегка пiднiмаючи свою сиву голову. Секретар завбачливо пiдсунув пiд неї маленьку подушку, а Жан де Вiльєр полегшено зiтхнув.
   - На жаль, маршал Матьє де Клермон загинув, - сказав сержант Гуго та розповiв в подробицях останнi хвилини маршала. Коли мова зайшла про рубiн, Марiя зняла з шиї камiнь та простягнула Великому Магiстровi.
   - Спасибi, сестра, - сказав Жан де Вiльєр, уважно розглядаючи рубiн у виглядi серця. Маршал Матьє де Клермон нiколи не показував йому рубiн, що свiдчило одне - дана прикраса має особистий характер та не є церковною релiквiєю. "Можливо, маршал був закоханий?" - попри те, що це був грiх, Великий Магiстр не картав маршала, бо Матьє де Клермон вже вiдповiдав за свої грiхи перед Богом, а не перед ним, Жаном де Вiльєром. Щоб розвiяти сумнiви, Великий Магiстр з маленькою надiєю приклав рубiн до рани на грудях, але полегшення не вiдчув, тому з деяким розчаруванням сказав: - Наш славний маршал Матьє де Клермон доручив це вам, тому я не маю намiру порушувати його заповiт. Постарайтеся на благо церкви та збережiть цю релiквiю, а коли за нею прийдуть - ваша мiсiя закiнчиться.
   Раймонд де Торн хотiв нагадати Великому Магiстровi про те, що за рубiном полюють, але не посмiв порушувати субординацiю, а сержант, мабуть, забув розповiсти про це Жану де Вiльєру. Звiльнившись вiд клопоту, Жан де Вiльєр безпорадно махнув рукою, закiнчуючи аудiєнцiю, й сержант з повагою приклався до долонi Великого Магiстра. Трохи розчарованi тим, що вони все ще вiдповiдальнi за рубiн, сержанта Гуго де Монтегю та Раймонд де Торн зупинилися бiля будинку Великого Магiстра, а Марiя де Морель, зовсiм не засмучена зустрiччю, весело запитала:
   - Що будемо робити?
   - Поїдемо до фортецi Колоссi, - сказав сержант Гуго та додав: - Там безпечно, тихо та кругом однi виноградники.
   - Там чавлять прекрасне вино, - додав Раймонд де Торн, проте його обличчя не виказувало радощiв. Марiя замислено на нього подивилася та, посмiхаючись, сказала сержанту: - Брат Гуго, веди нас вперед.
   Попри те, що Великий Магiстр не надав значення рубiну на шиї сестри Марiї, звiстка про релiгiйну релiквiю вiд маршала Матьє де Клермона швидко поширилася серед госпiтальєрiв. Так швидко, що про це дiзналися лицарi тамплiєри.
   Давно вiдомо суперництво мiж лицарями Червоного та Бiлого Хреста, яке призводило до сутичок мiж тамплiєрами та госпiтальєрами, особливо в мирний час. В iншi часи проливалася й кров, щоб вiдтяти у щасливого сусiда шматок плантацiї або виноградника.
   В Акко тамплiєри та госпiтальєри билися плiч-о-плiч, прикриваючи один одному спину, але це не заважало їм сваритися з будь-якого приводу, як рiдним братам. Поразка в Акко зовсiм не зломило їх дух, а їх войовничостi мiг позаздрити будь-який полководець. Що й казати, для цих мiцних чоловiкiв зброя - славна iграшка. Варто було сержанту пройти пару вуличок, прямуючи до стаєнь, щоб найняти коней, як йому перегородили шлях три лицарi-тамплiєри, в одному з яких Гуго де Монтегю дiзнався вiдомого забiяку Луї де Пейна.
   - Зупинiться, друзi, - сказав Луї, витираючи одну руку об бiле широке сюрко з червоним хрестом на грудях, а другу поклав на плече Гуго де Монтегю. Дивлячись в очi сержанта, вiн сказав: - Ви добре попрацювали, але далi сестру охороняти будемо ми.
   Обличчя Марiї спалахнуло обуренням, й вона рiзко вимовила: - Ти злегка обважнiв, мiй друг, харчуючись тут м'ясним мезе23 та запиваючи його мiсцевим вином, в той час як ми билися на стiнах Акко. Вороги Христа вмiють тримати зброю в руках, тому ти для мене - поганий захист.
   Сержант Гуго де Монтегю, задоволений словами Марiї, скинув руку Луї зi свого плеча та посмiхнувся.
   - Не дивлячись на мою повагу до тебе, моя сестра, - почервонiв Луї де Пейн, - вирiшувати, кому тебе супроводжувати, буду я.
   - Якщо ви пiднiмiть проти нас зброю, вас вiдлучать вiд церкви, - пригрозив сержант, прикриваючи собою Марiю. Раймонд де Торн, який до цього часу мовчав, вийшов вперед та з iронiєю сказав Луї де Пейну: - Навiщо нам сперечатися, мiй друг, будемо воювати удвох, а хто переможе, той i правий.
   З цими словами вiн витягнув свiй меч та опустив його вiстрям вниз.
   - Ви завжди були єретиками й за це поплатитеся, - вигукнув тамплiєр, замахуючись мечем.
   - Хто б говорив, - посмiхнувся Раймонд де Торн, вiдбиваючи удар Луї де Пейна.
   Бiй тривав не довго, бо Раймонд де Торн сильним ударом по шолому прочистив мiзки тамплiєра, який впав, схопився за голову та стогнав.
   - Я думаю, що ми вирiшили суперечку, - пiднiсши очi до неба, сказав Раймонд де Торн, притримуючи меч, як хрест. Вiдправивши його в пiхви, Госпiтальєр повернувся до своїх друзiв, але не тут-то було! Два тамплiєри, якi спостерiгали за боєм, накинулися на нього без слiв.
   - Сержант, веди сестру, їй не слiд тут перебувати, - сказав Раймонд де Торн з легкою хижою посмiшкою й Гуго де Монтегю потягнув за собою Марiю, що опиралася. Легко, немов граючись, госпiтальєр вiдбивав удари тамплiєрiв, а коли порахував, що пройшло достатньо часу, щоб сержант та Марiя вiдiйшли на пристойну вiдстань, то двома точними ударами уклав друзiв Луї де Пейна поруч з ним. Коли, захекавшись, Раймонд де Торн наздогнав сержанта та Марiю, то вiдразу сказав: - Якщо нам судилося зберiгати рубiн, нам не варто тут залишатися - занадто багато охочих його отримати.
   - Кiлька днiв вiдпочинку нам не завадить, - сказав сержант Гуго де Монтегю, розумiючи, що Раймонд де Торн правий, а острiв Кiпр, попри наявнiсть величезної кiлькостi госпiтальєрiв, їм не захист.
  ***
   Коли вони прибули до фортецi Колоссi, то виявилося, що для сержанта та Раймонда де Торна проблем додалося, бо сестра Марiя не збиралася сидiти на мiсцi, склавши руки. Вона вiдразу вирушила в мiсцевий госпiталь, де лiкувалося багато поранених не тiльки з ордена госпiтальєрiв, але й лицарiв iнших орденiв. Окрiм того, вигнаний з Єрусалима орден святого Самсона, який не мав даху над головою, приєднався до госпiтальєрiв, то їх союз став iменуватися орденом лицарiв Кiпру. До того ж по фортецi шастали купцi, ремiсники та селяни з виноградних плантацiй ордена. Робота Марiї в госпiталi турбувала сержанта, бо в госпiталi мiг спокiйно з"явитися Хасан аль-Каїн, який бажає забрати рубiн, або iнший вбивця, посланий ним. Марiя, в сотий раз вислуховуючи настанови Гуго де Монтегю, зняла з себе криваве серце та поклала перед сержантом: - Пiд твоїм наглядом йому нiчого не загрожує.
   - Зате смерть загрожує тобi, - сказав Раймонд де Торн, що мовчав до цього, - бо асасин, який полює за рубiном, про це зовсiм не знає.
   - Всi ми станемо перед Богом, - фiлософськи зауважила дiвчина та вiдправилася в госпiталь. Раймонд де Торн замислено пройшовся по маленькiй келiї, в якiй вони проживали з сержантом, та запитав його: - Як ти думаєш, менi знайдеться робота в госпiталi?
   - Знайдеться, горщики носити, - посмiхнувся Гуго де Монтегю.
   - Будь-яка робота на благо, - сказав Раймонд де Торн, пристiбаючи свого меча, та вiдправився в госпiталь. Старша сестра-господиня iз задоволенням навантажила його важкою роботою, так що вiн цiлий день тягав воду з колодязя, носив злощаснi нiчнi горщики, переносив поранених та масажував їх пошкодженi спини. Щоб вiн не робив, його погляд незмiнно переслiдував Марiю. Це помiтила сестра-господиня та строго запитала у Марiї:
   - Вiн, що, хоче забрати тебе з монастиря?
   - Нi! Що ти! Вiн дуже хороший друг, - покрилася рум'янцем Марiя. Сестра-господиня з сумнiвом похитала головою, але клопоти по господарству вiдвернули її вiд Марiї та її охоронця. Така iдилiя тривала недовго. Сталася чорна п'ятниця. В той день Марiя приймала нових поранених, привезених з Тiра, й нiчого не вiщувало небезпеки. Вже звично Раймонд де Торн допомагав сестрi-господинi, яка стала довiряти йому складнiшi завдання: догляд за хворими. Погляди, якi кидав брат Раймонд на Марiю, вже не бентежили сестру-господиню, бо юнак, окрiм поглядiв, не дозволяв щодо Марiї нiчого поганого. Марiя змiнювала бинти закривавленому смаглявому лицаревi з ордена святого Самсона, що видно було по його плащу. Його груди перетинав величезний кривавий шрам й Раймонд де Торн дивувався, як цей нещасний до сих пiр живий. Марiя зосереджено накладала нову пов'язку, коли Раймонда змусили винести миску з брудною водою. Марiя глянула в очi хворого та застигла на мiсцi, точно заворожена. Хворий з жахливою раною на грудях, який до цього зображав страждання, дивився в її очi нерухомим поглядом своїх темних зiниць та, поклавши свою руку на її шию, тихо запитав: - Де знаходиться рубiн?
   - У мене його немає, - сказала Марiя, попри те, що намагалася стиснути свої зуби, щоб не проговоритися.
   - Де знаходиться рубiн? - тихо, але наполегливо сказав хворий, а Марiя з жахом його впiзнала - це був ненависний Хасан аль-Каїн.
   У неї все попливло перед очима, а на шиї розгорiлося пекуче полум"я, яке поширилося на все тiло i їй стало душно та боляче, жарко та страшно. Крiзь туман вона знову почула: "Де знаходиться рубiн?" - а бiль стала нестерпною, захопивши все її єство. Вона закричала, але нiхто її не чув, бо вона стала нiмою, як риба. "Де знаходиться рубiн?" - спалахнуло болем в головi єдине питання, вивертаючи її душу, а вересклива пилка, смикаючи болем за нерви, знову i знову видавала: "Де знаходиться рубiн?"
   - У Гуго ... - пробелькотiла вона, щоб позбутися болю, ще не розумiючи, що творить. Раптово, бiль вiдступила, й вона почула команду: "Спи!" - яка прозвучала, як наказ. Сон, як порятунок, затягнув її у каламутну глибину, де вона й залишилася, вiдключившись вiд дiйсностi. Коли Раймонд повернувся в палату, то вiдразу побачив Марiю, що задрiмала на лiжку. З розчуленням дивлячись на неї: "Заробилася, бiдна!" - Раймонд окинув поглядом палату та вiдчув, що чогось не вистачає. Уважно оглянувши всi лiжка, госпiтальєр зрозумiв - пропав новий хворий з величезним шрамом на грудях. Спантеличений цим, Раймонд кинувся до Марiї та повернув її обличчя до себе. Дiвчина не прокинулася, а Раймонд, з завмиранням серця, прислухався до її подиху. Госпiтальєр з подивом констатував, що дiвчина спить. "Що ж менi робити?" - трохи розгублено подумав Раймонд. Якби справа стосувалася його життя, то вiн би знав, що робити, а у випадку з дiвчиною знiяковiв, як хлопчисько. Втiм, довго мiркувати вiн собi не дозволив та вирiшив забрати Марiю до своєї келiї, яку вони знiмали разом з Гуго, щоб вона спала пiд наглядом. Схопивши її на руки, вiн понiс її з палати, супроводжуваний обуреними криками сестри-господинi, яка не розумiла, як можна спати вдень, та що тут робить лицар-госпiтальєр. Коли вiн увiйшов до келiї, то його очi завмерли вiд жаху. Вiн багато чого побачив на вiку, але серце здригнулося побачивши Гуго - його груди перетинала глибока кривава борозна. Скрiзь в кiмнатi виднiлися слiди боротьби: всi стiни окропленi кров'ю, а одна дерев'яне лiжко розбите вщент. Гуго лежав на пiдлозi в кутку келiї, а бiля його руки валялася закоркована пляшка вина. Мабуть, перед нападом Гуго хотiв випити, але не встиг. Раймонд накинув на тiло простирадло та вийшов, взявши на руки Марiю. Не встиг вiн покинути примiщення, як натрапив на госпiтальєрiв, Жан ле Мена, iз сусiдньої келiї, який радiсно вигукнув:
   - Слава Богу, що я вас побачив. Гуго передав Марiї хлiбець, а я не знайшов її в госпiталi.
   Вiн вiддав в руки Раймонда злегка пiдсохлу булку, яка в данiй ситуацiї була не до мiсця. Раймонд машинально сунув її в кишеню, а Жан ле Мен здивовано подивився на сплячу Марiю.
   - Що з нею? - запитав вiн.
   - Спить, - вiдповiв Раймонд та попросив сусiда: - Ти можеш поховати Гуго?
   Жан заглянув в їх келiю та побiлiв обличчям. Раймонд витягнув з кишенi жменю монет, але сусiд вiдвiв його руку, повiдомивши, що покiйний i його друг.
   - Я знаю, хто це зробив, - сказав Жан, а Раймонд йому вiдповiв: - Я теж знаю.
   Раймонд, з Марiєю на руках, вирушив до ворiт фортецi, де змовився з греком, який вiдвiз їх в порт Лiмiссо. Венецiанський корабель "Святий Петронiй" збирався покинути порт, коли до трапу пiдбiг Раймонд з Марiєю на руках.
   - Ви берете пасажирiв? - запитав вiн у капiтана.
   - Беремо, якщо вони не крадуть наречених, - розглядаючи лицаря-госпiтальєра, весело вiдповiв капiтан Доменiко, та дав команду прибрати швартови.
   Їм видiлили каюту, й Раймонд поклав Марiю на бiчне лiжко, а сам опустився на колiна та завмер, запитуючи у Бога благословення. Вiн залишився один, щоб оберiгати Марiю, а рубiн поза зоною їх досяжностi. Асасин, що забрав у Гуго рубiн, ймовiрно, давно втiк з Кiпру та вирушив на свою батькiвщину. Як не сумно, вони не дотримали слова, даного маршалу Матьє де Клермону. Раймонд де Торн подумав, що йому варто вiдмовитися вiд звання лицаря-госпiтальєра. Вiн так i заснув, схилившись на лiжко, а коли прокинувся, то в iлюмiнаторi грали сонячнi зайчики вiд хвиль.
   Марiя прокинулася несподiвано, але Раймонд зрадiв, точно йому самому повернули життя. Марiя, вiдчуваючи коливання корпусу корабля, здивовано запитала: - Де ми?
   - На кораблi, - вiдповiв Раймонд та зачаївся, бо далi пiдуть важкi питання.
   - А де брат Гуго? - запитала Марiя та спохмурнiла: її пам'ять послужливо нагадала вчорашнiй день.
   - Це я винна, - сказала Марiя, заливаючись сльозами.
   - У тому, що сталося, твоєї провини немає, - сказав Раймонд, обiймаючи сестру Марiю, - моя вина бiльше - я тебе не захистив.
   Вiн розповiв, що знав, а потiм вони постояли, звинувачуючи себе в душi, пiсля чого Раймонд згадав та полiз в кишеню, звiдки дiстав засохлу булочку.
   - Це тобi передав Гуго, - сказав вiн, а у Марiї ще бiльше потекли сльози. Вона вiдщипнула шматочок хлiба та пожувала, немов вiддаючи данину своєму хороброму другу. Госпiтальєр теж вiдщипнув шматочок булочки та жував, опустивши очi на хлiбець - останнiй подарунок Гуго. Раптом, Раймонд помiтив червону iскорку, що промайнула в булочцi, та подумав, що в нiй начинка з червоної ягоди. Коли вiн пiднiс її до свiтла, то побачив, що з булочки стирчить шматочок шкiряного ремiнця. Вiн потягнув його та витягнув з булочки серце з рубiна. Марiя, здивована фокусом Раймонда, у всi очi дивилася на нього, нiчого не розумiючи. Вiн i сам не зрозумiв спочатку, а потiм догадався, що Гуго, мабуть, помiтив Хасана аль-Каїна ранiше, вiдкривши дверi, а тодi запхав рубiн в булочку та вiддав її Жан ле Мену, який нi про що не пiдозрював та проходив мимо. Пiсля чого Гуго прийняв бiй з асасином.
  ***
   Хасан аль-Каїн стояв на палубi, спираючись на поручнi, та дивився на портову суєту, освiтлену сонцем. Поруч, борт до борту, гойдався на хвилях венецiанський корабель iз золотим гербом на кормi, який теж збирався вiдпливати. Засмаглий капiтан пiдганяв матросiв, якi вантажили останнi бочки в трюм. Патрон, з парою матросiв, порався бiля косого вiтрила фок-щогли, вивiряючи галс24, щоб витягнути корабель на рейд. Хасан вiдвернувся вiд борта, спостерiгаючи, як вибирають якоря на його суднi, яке, звiльняючись вiд пут, повiльно дрейфувала в морi.
   Вперше його краяли сумнiви.
   Вiн смикав на шиї золотий ланцюжок, що дiстався йому вiд маршала Матьє де Клермона, та на якому колись висiв Рубiн Милосердя, думаючи про те, що вiн зробив неправильно. Не пiдлягало сумнiву, що у дурної трiйки госпiтальєрiв та у святенницi-монашки не було жодних шансiв втекти вiд Хасана аль-Каїна. Iстинно i те, що у них не було рубiна. Його, Хасан аль-Каїна, пустили по помилковому слiду, змусивши гнатися за мiражем. Яка нормальна людина наважиться довiрити релiквiю жiнцi-черницi та трьом балбесам госпiтальєрам, яких обвести навколо пальця - раз плюнути. Вiн згадав обличчя сержанта, Гуго де Монтегю, який, вiдбиваючись вiд ударiв шаблi Хасана, несамовито смiявся та кричав: "Обдурив! Обдурив! " - чим i заслужив смерть, бо не варто нагадувати асасину про його помилки. У нитки два кiнцi i якщо один веде в глухий кут, потрiбно повернутися до початку. Йому слiд повернутися в Акко та вiдновити пошуки звiдти, можливо, маршал вiддав рубiн в iншi руки. Про четвiрку можна забути: товстого Дюдона де Компса вiн убив в Сiдонi, черниця буде спати вiчним сном, поки не згасне, сержанта Хасан убив у келiї, бо розпанахав йому груди, а гордовитий Раймонд де Торн з горя вип'є отруєне вино в пляшцi, залишенiй на пiдлозi бiля Гуго де Монтегю.
   Правда, Хасан аль-Каїн не знав, що натискаючи на шиї Марiї-Агнес-Катрiн де Морель потрiбну точку, його палець здригнувся, вiд чого вона заснула не так, як потрiбно. Та не знав i про те, що Раймонд де Торн не п'є вино, бо вiд цього продукту у нього виникає висип по всьому тiлу.
   Корабель виплив на рейд порту Лiмiссо i матроси розгортали вiтрила, щоб вiддатися береговому попутному бризу, а Хасан аль-Каїн окинув поглядом порт, нiби запам'ятовуючи кожну рисочку. До венецiанського корабля, який стояв по сусiдству в порту, нiсся якийсь запiзнiлий пасажир, з вантажем на руках. Незнайомець вибiг сходнями й Хасан чомусь зi спiвчуттям подумав: "Встиг!" - розглядаючи побачене, як перегони арабських жеребцiв.
  ***
   Вiн прийшов до тями вночi. Витягнувши з кишенi кресало, вiн на дотик знайшов свiчку, що звалилися зi столу на пiдлогу, та запалив її. У кiмнатi повний безлад, тiльки посерединi хтось прибрав смiття та уклав його.
   "Дякувати Богу, що в чистотi!" - подякував незнайомця сержанта Гуго та вiдразу побачив його. Упираючись на стiну, хропiв сусiд, Жан ле Мен, в руках якого Гуго помiтив чотки. Мабуть, вiдспiвував покiйного Гуго де Монтегю, та так i заснув. "Це, що ж, живим хотiв мене поховати?" - обурився Гуго та опустив погляд на свою рану. Вид розверзлої та закривавленої плотi не порадував його, але, слава Богу, Гуго залишився у свiдомостi. Вiн не став будити Жана ле Мена, а почав ритися в розкиданому мiшку зi своїми речами. Вiн не мав при собi учнiв, бо їх потрiбно годувати зi своєї кишенi, тому все добро носив з собою. Покопавшись, Гуго знайшов кiстяну голку та тонку нитку, а потiм почав себе зашивати. Упевненостi в тому, що це зробить Жан ле Мен, у нього не було, тому вiн поклався на себе. Перший прокол викликав такий бiль, що Гуго ледь не завив, як звiр, а на очi набiгли сльози. Продовжуючи дякувати Боговi за те, що той дав йому ще один шанс на життя, Гуго робив великi стiбки, тому шрам ставав грубим та кострубатим. Втiм, краса тiла в дану хвилину Гуго не турбувала, бо вiн намагався швидше закiнчити свою криваву роботу.
   Коли сержант закiнчив шити, то трохи вiдпочив, а потiм витягнув з мiшка скляну посудину, закриту пробкою. Елiксир, що мiститься в ньому, складався з живої води та фiолетового каменю з Везувiю, який бовтався в посудинi. Не шкодуючи, Гуго полив шов на кривавiй ранi та закричав, вже не стримуючи себе. Жан ле Мен схопився, як божевiльний, та, широко вiдкривши очi, кричав, вказуючи перстом на Гуго: "Диявол! Диявол!".
   - Заспокойся, це я, Гуго! - кволим голосом пробелькотiв сержант i його тихий голос подiяв краще крику - Жан окинув поглядом шов через всi груди та запитав: - Ти, що, сам себе зашив?
   Гуго не став пояснювати очевидне, а запитав у Жана: - Ти вiддав хлiбець Марiї?
   - Так, коли тебе виявив Раймонд де Торн, - сказав Жан, помацавши сержанта, та переконався, що Гуго бiльш нiж живий.
   - Де вiн зараз? - запитав зрадiлий сержант, i Жан вiдразу вiдповiв: - Вiн, разом з Марiєю, вiдправився в порт Лiмiссо.
   "Добре, точно так же я зробив би сам!" - подумав сержант, але, все ж, докорив Раймонда де Торна: "Що ж ти не придивився до мене? Адже, я живий!"
   - Вiдсвяткуймо твоє воскресiння, - сказав Жан ле Мен, простягаючи руку до пляшки в кутку.
   - Зараз не час пити, - сказав Гуго, вiдкидаючи пляшку, яка невiдомо звiдки з'явилася, та намагаючись встати. Жан допомiг та запитав, куди збирається йти сержант у глуху нiч.
   - У порт Лiмiссо, - вiдповiв сержант.
   - Дозволь, я допоможу тобi, - сказав Жан ле Мен, бо занудьгував у фортецi, тож сержант змушений був погодитися. Вони дошкандибали до ворiт фортецi, якi на нiч були закритi. Просити варту їх вiдкрити не мало сенсу, бо пiшки вони не дiйдуть, а попутний транспорт поїде тiльки вранцi. Правда, до ранку залишалося зовсiм недовго, бо небо на сходi вже злегка посвiтлiшало, приглушаючи зоряний розсип.
   Очiкування допомогло знайти вiзок, яким привезла пораненого, але її їздовий забарився й ворота закрили, тому довелося залишитися до ранку. Пасажири на зворотний шлях були дуже до речi, й сержант, з допомогою Жана, завалився на вiзок та поспав до ранку. Прокинувся вiн вiд того, що колесо наскочило на купину й Гуго де Монтегю здорово трусонуло. Рана вiдгукнулася болем i вiн, прокидаючись, сiв зручнiше. Мiсцевiсть навколо, покрита мiзерною рослиннiстю, не викликала радiсних вiдчуттiв, а виноградники, посадженi смугами, тiльки злегка манили очей присипаною пилом зеленню.
   Землетрус, який стався з пiвсотню рокiв тому, кругом залишив свої слiди, а нещасне мiсто Лiмiссо зруйнував повнiстю. Новi споруди, зробленi без всяких мiських планiв, не дотримувалися пропорцiй мiж собою, а вулицi були потворно кривi. Тiльки порт, вiдбудований першим, вiдрiзнявся своєю функцiональнiстю, а решта споруджували, як заманеться. Розрахувавшись з їздовим, сержант пройшовся вздовж пiрсу, виглядаючи того, хто може щось знати про кораблi, якi вчора вiдчалили. Його гострий погляд запримiтив зграйку хлопчакiв, по всiй видимостi, бездомних та ще не проданих у рабство, що в даних краях справа дуже ймовiрна. Заповзятливий хлопець рокiв п'ятнадцяти, вже не хлопчик, а юнак, нехай не вселяв довiри, але мiг знати, на який корабель сiв Раймонд де Торн. Вiн поманив його пальцем, i юнак пiдiйшов легкою ходою, зберiгаючи гiднiсть, як iстинний дож.
   - Якщо ти зможеш менi допомогти, я тобi дам цiле сольдо, - сказав Гуго де Монтегю й очi у хлопця загорiлися.
   - Слухаю, пане, - сказав вiн, схиливши голову i пустотливо блиснув очима.
  
   - Я хочу знати, на який корабель сiв лицар-госпiтальєр та черниця, - сказав сержант, уважно дивлячись в очi хлопчика.
   - Лицар-госпiтальєр, з черницею на руках, сiв на корабель "Святий Петронiй". Капiтан судна - Доменiко Секьявро з Венецiї, - чiтко доповiв юнак, не вiдводячи очi.
   - Що означає "на руках"? - не зрозумiв Гуго де Монтегю, грiзно поглядаючи на юнака.
   - Я забув тобi сказати, Гуго, що Марiя спала на руках Раймонда, - промовив Жан ле Мен зовсiм спокiйним голосом.
   - Що означає, спала? - не зрозумiв Гуго: - Серед бiлого дня?
   Жан ле Мен не мiг нiчого додати.
   - Якщо дозволите, пане, - сказав юнак i Гуго кивнув головою, - менi здається, вона була без свiдомостi.
   Гуго присiв на причальний камiнь, розумiючи, що зустрiч з асасином i для Марiї не пройшла безслiдно.
   - Можливо, ти знаєш, куди вiдправився корабель? - задумливо запитав Гуго де Монтегю i глянув на юнака.
   - Це буде вам коштувати ще одне сольдо, - промовив юнак, i сержант негайно простягнув йому долоню з двома монетами. Не чекаючи швидкої згодив, юнак знiтився та скоромовкою сказав: - Менi не потрiбнi грошi, якщо вiзьмете мене з собою.
   Гуго де Монтегю уважно подивився на юнака, а потiм сказав: - Я не можу тебе взяти з собою, бо не маю чим тебе годувати.
   - Я можу пiдробляти юнгою на кораблi, - промовив юнак.
   - Нумо, вiзьмемо хлопця, аж надто вiн жвавий, - сказав Жан ле Мен, i це вирiшило сумнiви сержанта.
   - Ей ти! - крикнув Гуго де Монтегю i юнак повернувся.
   - Мене звати Адонiс, - повiдомив вiн, пiдходячи до сержанта, - а ваш друг поплив в Понт.
   - Куди їх, до бiса, понесло, прости Господи, - розсердився Гуго де Монтегю, розумiючи, що серед сарацинiв захистити Марiю не так-то просто.
   - Якщо ми поспiшаємо, то встигнемо на корабель "Надiя", який вiдправляється туди ж, - повiдомив Адонiс та першим побiг по пiрсу в напрямку корабля, що стояв окремо.
  ***
   Пiсля розмови з невiдомим арабом, який цiкавився друзями убитого, монах повернувся до церкви та, схиливши голову, тричi прочитав молитву за упокiй душi раба божого Дюдона, а потiм вирiшив, що виконав свою мiсiю, тому полiз в кишеню чорної засаленої ряси та витягнув шматок хлiба з шинкою. В повiтрi, крiм запаху ладану, рознеслися спокусливi мiазми гостро пахучого м'яса, що поганять лоно церкви, але заспокоюють душу ченця. Вiн, стiкаючи слиною, вже хотiв вгризтися зубами в спокусливi смакоту, як почув тихе: "Дай!" "Демони!" - подумав чернець, хоча лоно церкви не їхня парафiя. Проте, вiн подумав, що тут його демони не подужають, то знову роззявив рота, збираючись вiдкусити великий шматок. "I менi дай!" - наполегливо повторив тихий голос, i чернець заклопотано обернувся, вважаючи, що над ним жартує його напарник, якого вiн змiнив з ранку. У храмi нiкого не було, i чернець знову подумав: "Демони!" Вiн вiдразу покаявся у своїх грiхах, в тому числi в обжерливостi, а коли закiнчив з умиротвореною душею, то знову пiднiс до рота свiй снiданок.
   - Дай шматочок, скнара, - сказав трохи змiцнiлий голос, i чернець вiд обурення встав.
   На нього дивився небiжчик, вiрнiше не на його обличчя, а на шматок хлiба та шинки в його руках. Чернець бачив всяке, але небiжчикiв, що ожили - нiколи.
   - Покiйний, мертвим не годиться їсти, - сказав монах, вгризаючись в м'ясо, та вважаючи, що нанюхався пахощiв, тому спостерiгає галюцинацiю.
   - Дай хоч шматочок, зараза, - просив небiжчик, але чернець не слухав та швидко знищував снiданок.
   - Господь велiв дiлитися, - прогарчав небiжчик та встав з труни, перевернувши її на пiдлогу. Видираючи у ченця останнiй шматочок хлiба та крихту м'яса, Дюдон де Компс кинув все в рот та не ковтав, смакуючи.
   - Скiльки тобi заплатили за похорон? - дiловито запитав Дюдон i монах чесно вiдповiв: - Дванадцять сольдо.
   - Не бреши!? - здивувався Дюдон щедростi своїх друзiв. Чернець витягнув з кишенi монети й госпiтальєр порахував. Вiн ще раз здивувався та згрiб половину монет з руки занiмiлого ченця та сказав: - Похорони скасовуються.
   З цими словами вiн покинув церкву. Пузо болiло. Хасан аль-Каїн, негiдник, проткнув його своїм кинджалом та подумав, що вбив, бо у Дюдон де Компса вiд рани стався напад, вiд чого його паралiзувало. Таке з ним траплялося й ранiше, пiсля того, як упертий батько протримав його всю нiч на морозi, виховуючи в ньому характер. Тiльки з волi батька вiн вiдправився на схiд захищати вiру Христову. Правда, сухий та спекотний клiмат не часто нагадував йому про хворобу, й Дюдону тут подобалося, особливо схiдна кухня. Оскiльки Дюдон вважав себе потерпiлим за вiру, то нiколи не вiдмовляв собi в малому грiху - обжерливостi.
   У Сiдонi було неспокiйно.
   Недобрi вiстi обганяли гiнцiв, лякаючи жертвами та руйнуваннями. Вiстей з Акко не приходило, але з арабських джерел стало вiдомо, що мiсто захопили мамелюками та всiх, хто лишився, вирiзали, а дiтей та жiнок повели в рабство. Тир здався без бою, але християн нiхто не щадив, зрiвнюючи бiдних та вельмож. Втiм, Дюдону де Компсу немає дiла до чуток, бо вiн, в першу чергу, вгамував свiй голод, а потiм вiдправився у фортецю. Знайомi тамплiєри, якi стояли бiля ворiт, побачивши його, здивовано вигукнули: - Ти ж помер !?
   - Такi, як я, не вмирають, а пухнуть вiд голоду, - пожартував над собою Дюдон, а тамплiєри весело зареготали. У фортецi вiн дiзнався, що сержант, Марiя та Раймонд де Торн попливли на Кiпр. Через пару днiв туди вiдправлявся корабель, а поки вiн сходив в лазарет, де сестри перебинтували йому пузо, висловивши йому докiр, що витратили на цю справу всi бинти, що були в запасi. Дюдон слухав їхнi жарти та посмiхався, бо його друзi в безпецi, а на себе йому давно наплювати. Вiн встиг добре пообiдати в фортецi, отримавши норму i за вчорашнiй день, а потiм сходив на базар та накупив їжi, нехай i простої, але ситної.
   Кiлька днiв вiдпочивши, вiн зiйшов на корабель. Почуття виконаного обов'язку вже не картало його душу, ось тiльки трохи болiла рана, придавлена зсередини продуктами, що знаходилися у черевi. Не особливо вибираючи, вiн знайшов собi тихе мiстечко на другiй палубi, а коли корабель вiдчалив - заснув. Йому снилася Марiя, що годувала його зi своїх рук, вiд чого вiн розплакався, змочуючи казенну подушку. Перекинувшись на iнший бiк, вiн мало не зачепив рану, яка вiдгукнулася тупим болем, нагадуючи про те, що сталося в битвi з Хасан аль-Каїном. Той схилився над поваленим Дюдоном, впиваючись в нього поглядом, та шипiнням, немов змiя, сказав: "Я заберу у тебе Марiю!" "Не вiзьмеш!" - вигукнув Дюдон та вiдчув, що змiя його паралiзує, дивлячись прямо йому в очi. "Знову!" - обурився Дюдон, вириваючись, а Хасан нахабно запитав: - Ти на снiданок йдеш, чи я заберу твою норму.
   Ошелешений Дюдон де Компс схопився. На нього дивився знайомий госпiтальєр i Дюдон остаточно прокинувся. Разом вони вiдправилися до столу на цiй же палубi, де кожний отримав належну йому норму вареного м'яса, цiлий фунт, та пару хлiбiв, а в глиняних горнятках пiнилося молоде вино. Розправитися зi снiданком - справа хвилини, а потiм вони попрямували на верхню палубу, оглядаючи простiр. Зустрiчним курсом йшов генуезький неф з купцями. Сильний вiтер лякав пасажирiв, i вони ховалися на другiй палубi, але кiлька, найсмiливiших, дивилися на зустрiчне судно. Коли кораблi розходилися бортами, а капiтани вiтали один одного помахом руки, Дюдон де Компс запримiтив на зустрiчному кораблi знайому фiгуру й у нього похололо в душi. Там, на вiдстанi пару кабельтов, знаходився Хасан iбн Алi аль-Каїн, який байдужим поглядом ковзнув по фiгурi Дюдона. Щось його зацiкавило, i вiн подивився ще раз, а потiм байдуже вiдвернувся. У Дюдона де Компса похололо в душi, бо вiн боявся не за себе, а за своїх друзiв. Корабель, судячи по курсу, йшов з Кiпру, що найбiльше не сподобалося госпiтальєру.
   Пiсля цiєї подiї у Дюдона зовсiм пропав апетит, хiба що сухарi, якi вiн напружено гриз, рятували його вiд голоду. Коли корабель кинув якiр в порту Лiмiссо, вiн першим втiк по незакрiпленому трапу, трохи його не перевернувши. Купивши ослика, вiн видерся на нього та квапив всю дорогу до фортецi Колоссi, де, як вiн думав, знаходяться його друзi. Його появу брати-госпiтальєри зустрiли з подивом, бо вважали його загиблим, а щодо його друзiв розповiдали казки.
   З того, що вiн дiзнався, виходило, що першим з фортецi поїхав Раймонд де Торн з мертвої Марiєю на руках. "Може, пораненої?" - з надiєю подумав Дюдон де Компс, бо не було сенсу везти кудись мертву Марiю. Другим, за розповiдями, поїхав сержант Гуго де Монтегю, причому, перед цим, його вбили, а потiм вiн чудесним чином ожив. "Так само як i я!" - збуджено подумав Дюдон, читаючи молитву, як данину Богу. Свiдки говорили, що сержант забрав з собою госпiтальєра Жана ле Мена та поїхав в порт Лiмiссо.
   Дiзнавшись все це, Дюдон де Компс на нiч вiдправився в дорогу, щоб продовжити пошуки в порту. Добре, що вiн не продав свого ослика, який прямо мрiяв, щоб на нього видерлася стокiлограмова туша, пiдганяючи його лозинкою. До честi ослика, вiн, ймовiрно, не один раз ходив цим шляхом, бо непроглядна темiнь не заважала йому йти по маршруту. Бажання скинути свого їздця в прiрву не покидало ослика на протязi всього шляху, але благородна тварина доставила важкий вантаж в Лiмiссо. Ослика Дюдон де Компс за безцiнь продав колишньому господаревi, який не перший раз купував його назад. У порту вiн так би нiчого й не дiзнався, якби не обiрвана зграйка хлопчакiв, якi пiдбiгли до Дюдону та навперебiй запитували: - Шановний пане не бажає взяти з собою хлопчика.
   Розпитавши дрiбноту, Дюдон де Компс щедро обдарував претендентiв на роль слуги. З розповiдей виходило, що сержанта Гуго де Монтегю та Жан ле Мен взяли хлопчика у служiння та вiдпливли в Понт. Коли вiн запитав про жiнку та лицаря-госпiтальєра, то хлопчики закивали головою, пiдтверджуючи, що лицар теж поплив в Понт. "Що вони забули в цьому пiвнiчному морi?" - подумав Дюдон де Компс, знаючи тiльки те, що навколо цього моря живуть дикуни.
   Попутного корабля, який бажає вiдплисти в Понт, госпiтальєру довелося чекати цiлий тиждень, але те, що друзi його цiлi, дозволяло Дюдону зi спокiйною душею зайнятися грiхом - обжерливiстю.
  ***
   Найсмiшнiше, що Раймонд не знав, в який бiк йде корабель. Вiн вийшов на палубу, щоб познайомитися з капiтаном корабля. Його звали Доменiко Секьявро i Раймонд де Торн, представившись, запитав у капiтана, куди йде корабель. Венецiанець уважно подивився на госпiтальєрiв та повiдомив: - Ми йдемо в Тану25.
   Дивна назва нiчого не говорило Раймонду. Вiн туманно пам'ятав, що це мiсце знаходиться десь в дикiй Тартарiї. "Нiчого нас занесло!" - подумав Раймонд, розмiрковуючи про те, добре це, чи погано. У пiдсумку, прийшов до думки, що мiсце свого поселення вони виберуть пiд час подорожi. Капiтан уважно стежив за обличчям госпiтальєра, немов збирався прочитати його думки, а потiм сказав: - Менi слiд знати, за якими справами пливуть пасажири, в iншому ви вiльнi розпоряджатися собою, як знаєте.
   - Ми поширюємо Христову вiру, - повiдомив Раймонд, а венецiанець посмiхнувся та запитав, показуючи на меч госпiтальєрiв: - Розповсюджує за допомогою меча?
   - Шляхи Господнi невiдомi, - смиренно сказав Раймонд, опустивши очi. На палубу, мружачись, вийшла сестра Марiя, яка привiталася з капiтаном та благословила команду на безпечне плавання. Засмагла команда судна бiльше була схожа на пiратiв, нiж на матросiв, а коли вони, як сороки, говорили на своєму музичному дiалектi, то Марiю так i тягнуло засмiятися. Проте, нову пасажирку проводжали з цiкавiстю, але цiлком по-дружньому, вважаючи її родичкою капiтана.
   - Як добре, - сказала Марiя, пiдходячи до Раймонда де Торна та з жалем додала: - Шкода, що цього не бачить нi брат Гуго, нi брат Дюдон.
   Раймонду й самому не вистачало сержанта та Дюдона де Компса, бо з ними вiн мiцно здружився ще в фортецi Акко.
   - Обiд в моїй каютi, - повiдомив капiтан Доменiко, проводжаючи їх поглядом. Вони спустилися в каюту та помолилися за своїх друзiв, тому на душi стало трохи чистiше та свiтлiше. Раймонд де Торн з гiркотою думав про те, що йому одному доведеться вiдповiдати за безпеку сестри Марiї. Слiд знайти тихе мiсце де-небудь в Схiдної Римської iмперiї та очiкувати, якщо за рубiном хто-небудь з'явиться. Правда, в те, що за даною релiквiєю, як говорив маршал Матьє де Клермон, хтось з'явиться, Раймонд не вiрив. Попри своє невiр'я, госпiтальєр збирався в точностi виконувати те, що йому велiли, та захищати сестру Марiю до кiнця днiв своїх. Те, що сестра Марiя йому подобалася, вiн спробував приховати молитвою, яку прочитав для змiцнення своєї душевної рiвноваги. Днi потягнулися за днями й Марiя, разом з госпiтальєром, звикла до звичайного розкладу корабля, якщо не брати до уваги походу в гальюн, куди нiяковiла ходити днем. Вона вiдправлялася на нiс корабля в супроводi брата Раймонда пiсля того, коли команда засипала. Капiтан, дiзнавшись про такий конфуз, наказав лiвий гальюн закрити для команди та обладнати тiльки для дами, що матроси з задоволенням зробили, спорудивши перегородку та дверцята.
   Довге плавання дозволяє дiзнатися багато про команду та її капiтана. Попри те, що останнiй ставився до своїх пасажирiв з привiтнiстю, а в манерах вiдрiзнявся люб'язнiстю, рiдкiснi, зовсiм непуританськi погляди, якi кидав капiтан на Марiю, думаючи, що за ним не спостерiгають, лякали Раймонда де Торна своєї непристойнiстю. Капiтан вiв частi розмови з Марiєю на релiгiйнi теми, дозволяючи собi вiдходити вiд догматiв вiри, чим викликав у Марiї щире бажання наставляти заблукалу душу. На думку Раймонда, капiтан надто багато часу придiляв сестрi Марiї, пiдозрюючи, що iнтерес у нього зовсiм не богоугодний, а належать до пристрастей мирських. Спостерiгаючи за цим, Раймонд вiдчував, що всерединi у нього пiдiймається гаряча ревнива хвиля. Корабель вiз в Тану тюки одягу, рулони камлоту, сироп рiжкового дерева в судинах з Кiпру, срiбний та золотий посуд з Венецiї, жiночi шовковi вбрання з Сирiї, оливкову олiю з Тоскани, сукно з Ломбардiї, амбру з Андалусiї та, навiть, кiлька бивнiв з Африки. У ящиках на носi зберiгалися рiзнi прянощi: гвоздика; чорний та червоний перець, iмбир, кориця, мускатний горiх. Капiтан, перераховуючи, те, що вiн везе, з деякою гордiстю називав черговий вантаж, спостерiгаючи за реакцiєю Марiї.
   Все це добро, як i корабель, належало третьому пасажировi, купцевi з Венецiї Мiкеле Дандоло, який вiдрiзнявся скромнiстю та обiдав у себе в каютi сам на сам. Пiд час своїх прогулянок по кораблю вiн нi з ким не розмовляв, а моряки волiли мовчати при його появi та полегшено зiтхали, коли вiн йшов собi в каюту, поруч з капiтанською. З iншого боку вiд житла капiтана перебувала каюта Марiї та Раймонда. Запрошуючи до себе на обiд, капiтан Доменiко, зазвичай, стукав у перегородку. Через кiлька тижнiв, минувши безлiч островiв, корабель зайшов в Геллеспонт, дотримуючись правого берега. Венецiанський купець Мiкеле Дандоло, що досi сидiв у каютi, пiдбадьорився та надiв темно-червоний оксамитовий костюм, очiкуючи прибуття корабля в Авидос. З вiзантiйською митницею нiхто сваритися не бажав, бо нелегальне ввезення товару погрожувало конфiскацiєю корабля, "Святого Петронiя".
   Мiкеле Дандоло збирався продати частину товару на традицiйному панiгiрi26 в Авидосi, крiм того, хотiв придивитися до товарiв, який слiд прикупити для продажу в Кафi27. Кiлька матросiв, за розпорядженням капiтана Доменiко, купець Мiкеле Дандоло забирав iз собою. Наскiльки зрозумiв Раймонд де Торн, матроси торгували пiд наглядом купця, отримуючи за це якусь мзду, що, ймовiрно, робили не раз. Раймонду здавалося, що моряки доводяться капiтану родичами. Те ж саме стосувалося й Мiкеле Дандоло, який поводився з капiтаном цiлком по-свiйськи, а iнодi, як чув Раймонд, вони випивали вдвох пляшку вина. Госпiтальєра теж запрошували, але вiн вiдмовився, бо для нього спиртнi напої - отрута. Вiн не знав, повiрили йому, чи нi, але пiсля цього капiтан тримався з ним пiдкреслено коректно. У Авидосi затрималися на кiлька днiв, й Раймонд де Торн наважився сходити з Марiєю в мiсто. Вони не викликали особливого iнтересу у багатоликого натовпу, що говорило на всiх мовах Середземномор'я, тiльки бiлi хрести на чорному плащi Раймонда викликали у перехожих здивованi погляди.
   Попри те, що пройшло багато рокiв пiсля хрестового походу на Константинополь, хрестоносцiв в мiстi не любили. Спостерiгаючи жваве мiсто, Раймонд знову подумав про те, чи не лишитися їм тут, в Схiдної Римської iмперiї, звiдки легко дiстатися в будь-яку точку свiту. Правда, така легкiсть загрожувала тим, що їх може знайти асасин Хасан аль-Каїн, з яким, в присутностi Марiї, Раймонд де Торн не бажав зустрiчатися.
   Розмiрковуючи про це, Раймонд розумiв, що їм доведеться подорожувати далi, щоб знайти бiльш зручне та безпечне мiсце. Iнодi його вiдвiдувала думка, що за Рубiном Милосердя нiхто не прийде, а слова маршала Матьє де Клермон - гарячкове марення пораненої людини. Пройшли кiлька днiв i Мiкеле Дандоло закiнчив торговi справи. Корабель пiдняв якiр та розправив вiтрила, слiдуючи далi по Пропонтиду, прямуючи до столицi Схiдної Римської iмперiї, Константинополя. Госпiтальєр, розповiдаючи за обiдом про свої вiдвiдини Авидоса, запитав у капiтана Доменiко Секьявро про пiдозрiлi погляди городян при виглядi його хреста.
   - Тут проповiдують православ'я та не люблять хрестоносцiв, - повiдомив Доменiко, а потiм примружив очi та запитав: - Наскiльки я зрозумiв, ви вiд когось ховаєтесь? Вам слiд змiнити одяг, iнакше вас легко простежити.
   Раймонд промовчав, а Марiя, почервонiвши, низько схилила голову. Госпiтальєр знав, що капiтан має рацiю, та з досадою подумав про те, що не здогадався про це сам. Коли обiд закiнчився, й вони з Марiєю повернулися у свою каюту, то через деякий час почули стукiт у стiнку. Стривоженi, Раймонд та Марiя повернулися в каюту капiтана та побачили перед ним рiзнокольорову купу одягу.
   - Марiя, за згодою Мiкеле Дандоло я хочу вам запропонувати примiряти одяг, можливо, вам щось пiдiйде, - з цими словами Доменiко поставив стос на руки Марiї, яка не знала, що з ним робити.
   - Капiтан правий, сестра Марiя, - сказав Раймонд, - примiряй, а я заплачу Мiкеле.
   - Ви менi не чужi, Раймонд, та скрасили мою самотнiсть в дорозi, дозвольте це все подарувати Марiї, - так щиро сказав Доменiко, що Раймонд не мiг протестувати. Почервонiлiй Марiї нiчого не залишалося, як пiти у свою каюту та примiряти першу сукню. Коли вона пiднялася на палубу, то онiмiв не тiльки Раймонд, але i вся команда. Блакитне шовкове плаття, пiд дiєю легкого вiтерцю, м'яко обволiкало фiгуру дiвчини, точно вона Афродiта, богиня води. Її тiло, точене зi слонової кiстки, здавалося прозорим та свiтилося зсередини. Хтось iз морякiв випадково закашлявся, порушуючи тишу, то йому дали пiд ребро, щоб замовк. Капiтан, нарештi, придбав здатнiсть мислити та сказав:
   - Я помилявся, вам не потрiбно нiчого примiряти, на вас все сидить, як на богинi. А, проте, не вiдмовлюся вiд того, щоб побачити на вас iншi сукнi та буду до кiнця своїх днiв шкодувати про те, що я не художник, та не зможу передати вашу красу iншим.
   Марiя зовсiм зашарiлася, а Раймонд вiдчував себе не у своїй тарiлцi. Щоб приховати своє збентеження, Марiя пiшла в каюту, звiдки вийшла в образi знатної дами в червоному. Мiкеле Дандоло, що з'явився у своєму оксамитовому костюмi, дуже до речi пiдiйшов до Марiї, довершуючи її образ, i шанобливо провiв дiвчину по колу. Моряки, не стримуючи себе, засвистiли, а обличчя купця вiдвiдала рiдкiсна в його життi посмiшка. Коли Марiя перемiряла всi сукнi, вже вечорiло. Мiкеле Дандоло задешево продав Раймонду де Торну костюм венецiанського мiщанина, а грошi за сукнi Марiї брати навiдрiз вiдмовився, пояснюючи це тим, що йому воздасть Господь на небi, бо сестра Марiя - сущий ангел. Перший раз за всю їх подорож Раймонд де Торн нiяковiв вiд того, що на лiжку поряд з ним знаходиться дiвчина. Немов вiдчувши його нiяковiсть, Марiя повернулася до нього, стиснула його руку та гаряче сказала: - Ти мiй брат, Раймонд, назавжди.
   Госпiтальєр не стримався та поцiлував її руку, а вона засмiялася, немов дзвiночок та склала долонi для вечiрньої молитви. Прочитавши її, вона прошепотiла:
   - На добранiч, брат Раймонд.
   - На добранiч ... Марiя, - вiдповiв госпiтальєр та довго не мiг заснути ... "
   Кiт зупинив свою розповiдь та, мабуть, заснув, як i герої його розповiдi. Маргiна не чiпала його, вважаючи, що бiдний оповiдач втомився та заслуговує на вiдпочинок.
   - Як цiкаво, - сказала вона, лежачи на спинi серед бiлих ромашок на зеленiй травi, що стелилися на майданчику перед її палацом та розглядаючи блакитне небо. Туманний Кiт з комфортом розташувався на її грудях, придавивши її своїєю Рудою Досконалiстю, але, не заважаючи їй дихати, хоча в даному мiсцi така функцiя зовсiм необов'язкова. Iдилiя, яка витала в повiтрi, налаштовувала Маргiни на лiричний лад.
   - Ти хороший оповiдач, кiт, - похвалила вона Туманного Кота, погладжуючи його по спинцi. Розказана романтична iсторiя злегка розбурхала її душу. Раптово, Маргiну осяйнула одна крамольна думка й вона, втупившись поглядом на кота, насторожено запитала: - Скажи менi, кiт, ти розповiдав Свiтлоосяйному про мене?
   - Так, - неохоче буркнув кiт, вiдкриваючи одне око.
   - I я теж є героєм твоїх iсторiй? - здогадалася Маргiна.
   - Так, - зовсiм неохоче погодився кiт, а його очi, хитро блиснувши, пiдозрiло швидко закрилися.
   - I тепер ти знову хочеш втягнути мене в якусь мерзенну iсторiю? - зрозумiла Маргiна, обурюючись вiд нахабства кота.
   - Ти й так туди вже втягнулася, - виправдовувався Туманний Кiт.
   - Негiдник! - вигукнула Маргiна та почала люто гладити кота проти шерстi.
  
  
  
  Реплiкацiя третья. Доменико
   - Ти погодилася допомогти Свiтлоосяйному, - примирливо сказав Туманний Кiт, i Маргiна зрозумiла, що подiтися їй нiкуди. Зненацька, Маргiнi спала крамольна думка: "Свiтлоосяйний теж хотiв втягнути мене в цю iсторiю!" "Так!" - вiдразу пролунало в головi, i Маргiна спробувала визначити, кого вона чула: кота, чи Свiтлоосяйного. "Мене!" - одночасно пролунали два голоси.
   - Усi чоловiки - шахраї! - вигукнула Маргiна та тицьнула в кота пальцем: - Продовжуй розповiдати!
   - Корабель капiтана Доменiко, "Святий Петронiй", попрямував до Константинополя, столицi Схiдної Римської iмперiї. В цей час там правив тридцятидворiчний Андронiк II Палеолог, який називав себе iмператором Сходу, Iверии та Перата, - почав Туманний Кiт, влягаючись на животi Маргiни, та продовжив: "У цей час в Константинополi проходили святкування у зв'язку з тим, що друга дружина Андронiка, прекрасна Iрина Монферратська, народила йому сина Феодора. Привiтати iмператрицю приїхали численнi посли з сусiднiх країн, а також сановники та купцi, якi привезли з усiх країв незлiченнi подарунки.
   Корабель увiйшов в гавань Феодосiя, куди дозволялося приставати купецьким суднам, i команда отримала день вiдпочинку, щоб вiдвести душу за весь час плавання. Коли матроси покинули корабель, а Марiя збиралася оглянути мiсто в супроводi Раймонда де Торна, до них пiдiйшов Мiкеле Дандоло. На подив Марiї, купець сказав: - Я буду вам дуже зобов'язаний, якщо ви зможете супроводжувати мене до iмператора. Я хочу пiднести йому подарунок вiд першої венецiанської торгової гiльдiї.
   З цими словами вiн зняв бiлу хустку з руки, в якiй опинилася золота чаша iнкрустована рубiнами. Марiя, ошелешена красою виробу, ще переварювала пропозицiю купця, як Раймонд де Торн, посмiхаючись, повiдомив: - Для вашого супроводу бiльше пiдходжу я, щоб вас не пограбували по дорозi.
   - Якщо i ви складете менi компанiю, я буду вашим боржником, - церемонно мовив Мiкеле Дандоло. Якийсь час пiшов на те, щоб Марiя одяглася, при цьому Мiкеле принiс їй на вибiр ще кiлька суконь, причому всi - з рукавами. Як виявилося, при палацових церемонiях слiд дотримуватися певних правил, тому меч Раймонда теж залишився на суднi. Мiкеле Дандоло особливо попросив Марiю надiти рубiнове сердечко, яке вiн у неї бачив на шиї. Як вiн сказав, дане сердечко гармонiювало з його золотою чашею, iнкрустованою рубiнами, i вiн хотiв, щоб вона вручила її iмператору.
   Марiя, почувши прохання Мiкеле, посмiхнулася та подумала: "Йому потрiбна не я, а декорацiя!" Раймонду де Торну така демонстрацiя Рубiна Милосердя не сподобалася, але вiн бачив щасливе обличчя Марiї та, згнiтивши серце, погодився, сподiваючись на те, що тут навряд чи хто здогадається про дiйсну цiнностi рубiна. Мiкеле запропонував золотий ланцюжок замiсть шкiряного шнурка на шиї Марiї, на якому висiв рубiн. Розумiючи, що для купця це важливо, вона погодилася з умовою повернути ланцюжок по закiнченню церемонiї.
   Покинувши порт, вони минули ворота святого Омеляна, прямуючи на форум Аркадiя. Всюди вирувало життя. Попри те, що iмператор святкував появу на свiт свого сина, уздовж вулицi тривала посилена торгiвля.
   Вiдкритi дверi ергастерiй28 демонстрували цiкавим роботу ремiсникiв, яку охочi могли вiдразу ж купити. Безлiч лавок вивiшували килими ручної роботи, металевий та глиняний посуд, дерев'янi вироби на всi випадки життя, майстернi меблi, а також жiночi фарби для волосся та запашнi смоли, навперебiй пропонуючи їх перехожим, бiльшiсть яких могли тiльки подивитися, але не мали коштiв це купити.
  
   Кругом пиляли, паяли, пряли, стругали, лiпили, стригли, кували та малювали. Рибалки чистили тiльки що виловлену рибу та смажили у великих сковорiдках на вугiллi, викладаючи готову страву мальовничою купою на широких тарiлках. Арабськi пекарi мiсили та пекли тiсто, заманюючи спраглих закусити апетитними коржами, наповненими зверху рiзноманiтними м'ясними шматочками та зеленню, поширюючи навколо пряний запах їжi. Виночерпiї пригощали вином, яке мiг собi дозволити будь-який житель мiста, що мав найменший достаток. Окремо варто сказати про писцiв, бiля яких лежали рукописнi книги. Марiя, яка вмiла трохи читати грецькою мовою, вiдкрила першу книгу, що потрапила пiд руки, але вiдразу знiяковiло закрила, бо виявилося, що вона писана арабською в'яззю. Поряд мiсцевi лiкарi лiкували екземи та ревматизм п'явками, а астрологи, по розташуванню зiрок, могли розповiсти, чи чекає вас удача у цьому роцi. Коли вони дiсталися до форуму Аркадiя на горi Ксiролоф, то погляду збудженої Марiї вiдкрилася висока колона, прикрашена по спiралi барельєфами з баталiями iмператора Аркадiя. Злiва Марiя помiтила монастирське помешкання та перехрестилася, згадуючи про свiй сан. На площi вiдпочивав народ, який, в бiльшостi своїй, по трiумфальнiй дорозi тягнувся в сторону форуму Бика.
   Мiкеле Дандоло, пiдтримуючи Марiю пiд ручку, з задоволенням розповiдав їй iсторiю цiєї площi, зрiдка переходячи на iталiйську. Гiгантський бронзовий бик, в якому колись спалювали перших християн, так вразив уяву Марiї, що вона не хотiла туди йти, але купець її заспокоїв, пояснивши, що цього знаряддя тортур давно вже немає. Проте, варто було їм опинитися на площi, Марiя зупинилася та прочитала молитву за упокiй душ, безвинно загиблих в цьому кривавому мiсцi. Не затримуючись, вони вирушили до форуму Тавра, де, бiля трiумфальної арки Феодосiя, продавали коней рiзних порiд. Марiя не стерпiла та погладила першого коня, що потрапив пiд руку, який довiрливо тикнувся їй в руку, вишукуючи ласощi. Мiкеле сунув їй шматочок цуката, i кiнь м'якими губами акуратно змахнув ласощi з долонi дiвчини. Нестерпно смердiло рибою, бо поруч її продавали гуртом та в роздрiб.
   Рятуючись вiд рибного духу, вони зi смiхом рушили вздовж вулицi Меси далi, до форуму Констянтина, де обдерта порфiрова колона несла самотнiй хрест. Його уподобали голуби та чайки, що зграями кружляли над площею. Попри те, що навколо торгували шовком та льоном, шкiрою та хутром, Марiя стала на колiна перед хрестом та помолилася. Раймонд де Торн, що безмовно прямував за Марiєю, зупинився бiля дiвчини та, схиливши голову, помолився за її здоров'я. Мiкеле недарма казав про те, що їм не варто тут з'являтися в одязi хрестоносцiв, бо наслiдки хрестового походу в Схiдну Римську iмперiю ясно проглядалися на ще не вiдновлених будiвлях та обдертих всерединi та зовнi стiнах церков. Втiм, фасади нових будинкiв бiлiли мармуром, виглядаючи на вулицю напiвкруглими вiкнами, а невеликi балкони на других поверхах ряснiли жителями, спостерiгають за хвилями перехожих внизу.
   Попереду i праворуч височiло грандiозна споруда, що нагадувала високi стiни фортецi з арковими прорiзами на висотi. Мiкеле Дандоло пояснив, що це iподром i тут проходять кiннi змагання. Марiя з цiкавiстю спостерiгала за жителями Константинополя, де поруч з бородатим греком крокував гладко поголений франк, а смаглявi арабськi купцi в темних плащах були сусiдами з iберiйцями в крислатих повстяних капелюхах. Те, що радувало Марiю, зовсiм не подобалося Раймонду, бо вiн пильно озирався на всi боки, не забуваючи про те, що в натовпi зовсiм непомiтно мiг з'явитися асасин. Запiзнiло госпiтальєр картав себе за те, що погодився на авантюру купця. Мiкеле Дандоло правильно розрахував, що подарунок з рук вродливої жiнки iмператор прийме з бiльшою прихильнiстю. Прихована стiнами iподрому, велична будiвля Святої Софiї виникло несподiвано та так вразило Марiю, що вона зупинилася. Вона чула про церкву вiд Мiкеле Дандоло, але думала, що купець перебiльшує. Поклавши на себе хрест та опустившись на колiна, вона знову помолилася за душу сержанта Гуго де Монтегю та Дюдона де Компса.
   Коли вони зайшли всередину храму, то враження вiд того що вони бачили зовнi, померкли вiд виду величних та величезних склепiнь, а бiчнi мармуровi колони, що тягнуться вгору, здавалися стовпами в небо. Зупинившись бiля вiвтаря, Марiя здiйняла очi до Богородицi з немовлям Христом на руках та гаряче помолилася за Раймонда, який стояв на колiнах поруч з нею. Якби вона була здатна проникати в чужi думки, то дiзналася б про те, що госпiтальєр молиться за її здоров'я. Закiнчивши молитву, вона посидiла в апсидi просто так, вiдчуваючи божу благодать вiд зображення Богородицi. Доторкнувшись до рубiна на шиї, Марiя подумала, що цього каменю мiсце тут, але її роздуми перервав Раймонд, доторкнувшись до її руки. Вона озирнулася та побачила, що Мiкеле Дандоло нiде немає, та трохи злякалася, тому що вже звикла бачити купця поруч. Вони знайшли його в бiчному нефi, де вiн стояв на колiнах. Коли вони пiдiйшли ближче, то побачили на пiдлозi перед ним якусь табличку. Прочитавши її, Марiя здивовано дивилась на купця - на табличцi стояли два слова "Енрiко Дандоло" Коли Мiкеле Дандоло пiднявся з колiн, вiн коротко повiдомив:
   - Тут лежить прах мого дiда, Енрiко Дандоло.
   Марiї здавалося дивним, що Мiкеле з цим храмом пов'язують якiсь подiї. Вона поцiкавилася та коротко дiзналася, що дiд купця був дожем Венецiї та колись зруйнував Константинополь, направивши сюди хрестоносцiв. Втiм, про свого дiда Мiкеле нi схильний розповiдати, вважаючи за краще скромно замовчувати про роль свого слiпого предка в давно минулих баталiях. Тим бiльше що до нього пiдiйшов якийсь чоловiк у червоному костюмi, з яким Мiкеле перекинувся кiлькома словами iталiйською мовою. Трохи бентежачись, Мiкеле повернувся до Марiї, кидаючи косi погляди на Раймонда.
   - Iмператор через деякий час прийме венецiанцiв. На жаль, Раймонд не зможе нас супроводжувати, - сказав Мiкеле та заспокоїв Марiю, показуючи на людину, яку вiн зустрiв: - Вiн буде чекати нас у моїх друзiв.
   Раймонду, такий стан речей не сподобалося, але глянувши на засмученого обличчя Марiї, вiн сказав: - Я iз задоволенням проведу час з друзями Мiкеле.
   Вони розiйшлись. Раймонд пiшов з другом Мiкеле, а Марiя з купцем вирушила через сад до делегацiї венецiанцiв. Марiя з цiкавiстю розглядала купцiв в однакових червоних плащах з хутряною облямiвкою, накинутих на плечi, якi, побачивши Дандоло, кивнули йому, але дивились на Марiю в блакитнiй сукнi. Коли вони пiдiйшли ближче, один з венецiанцiв взяв Дандоло за лацкан куртки та сказав з усмiшкою:
   - Ах ти, хитрун, Дандоло.
   Їх провели через сад в якийсь довгий та високий зал, верхню частину якого прикрашали барвистi фiгури святих в обрамленнi геометричних рослинних орнаментiв. Стелю прикрашала величезна фiгура Богородицi з немовлям. Кам'яна пiдлога з червоної плитки гармонiювала iз золотистими стiнами, три з яких залишалися порожнiми, а одна, з рядом колон, складалася з величезних аркових вiкон.
   Коли купцiв вишикували пiвколом навпроти вiкон, до них вийшов iмператор в бiлоснiжних шатах та в оточеннi сановникiв. Iмператор повiльно та прихильно приймав дари купцiв, нагороджуючи кожного посмiшкою. Так вийшло, що Марiя стояла в центрi, та iмператор помiтив її здалеку. Коли вiн зупинився перед нею, заохочуючи Марiю посмiшкою, вона протягнула йому золоту чашу. Вiн розглянув її з цiкавiстю, слухаючи коментарi Мiкеле, який повiдомив, що вона колись належала iмператору Костянтину. Марiї в голову прийшла крамольна думка, що дану вазу викрав дiд Дандоло, коли прийшов до Константинополя з хрестоносцями. Коли iмператор прийняв всi подарунки, вiн знову зупинився перед Марiєю та запросив її вiдвiдати iмператрицю. Дандоло змушений був залишити Марiю та повернутися у квартал венецiанцiв, де на нього чекав Раймонд. Звiстка Дандоло не потiшила Раймонда, але сперечатися з iмператором госпiтальєру не пристало. Вiн повечеряв в колi венецiанцiв, але залишався сумним весь вечiр, бо не пив вино. Йому вiдвели найкращу кiмнату в будинку, з балконом на вулицю. Життя в Константинополi не вщухала з настанням сутiнкiв i внизу, пiд балконом, чулася грецька, iталiйська, єврейська та арабська мова.
   У цей час Марiя перебувала в покоях iмператрицi разом з iмператором, який, помiтивши її незвичайнiсть, запросив її до своєї дружини Iрини. Вони ще не хрестили свого сина Федора, тому приховували його вiд чужих очей, а молодiй iмператрицi, що трохи нудьгувала, Марiя вiдразу сподобалася. Розмова зайшла про рубiнове сердечко на шиї Марiї, i вона, бо не вмiла брехати, червонiючи вiд сорому, розповiла про свої поневiряння. Її поганий грецький не заважав розмовi, бо iмператор та iмператриця прекрасно говорили французькою мовою. Коли вона зняла рубiн з шиї, щоб Iрина його розглянула, то маленький Федiр потягнув до серця руки, вимагаючи iграшку. Отримавши її, вiн заспокоївся та заснув, стискаючи рубiн в ручках. Iмператриця зi смiхом повiдомила Марiї, що їй доведеться залишитися. Iмператор на час залишав їх, iнодi повертаючись з кимось i про щось розмовляючи, а iмператриця, немов з подружкою, розмовляла з Марiєю, посадивши її за чайний столик та пригощаючи солодощами. Поглянувши на сплячого Федора, вона запитала Марiю: - У нас дає виставу трубадур Адам де Ла-Аль29. Ти не могла б ще залишитися?
   Марiя не посмiла суперечити iмператрицi, хоча не мала уявлення, про що йде мова. Маленького Федора забрали нянi, а попереду виставили декорацiї, натягнувши полотно з видом зеленої луки та далекого лiсу. Ззаду, за їх столиком, розмiстилися близькi придворнi, якi тихо шушукались мiж собою. Перед декорацiєю з'явився вже не молодий чоловiк, який оголосив: - Гра про Робена та Марiон!
   На iмпровiзованiй сценi з'явилася пастушка, яка спiвала про свого улюбленого. Раптом перед нею, мало не налякавши всiх та викликавши смiх, з'явився лицар в дерев'яних обладунках, який, пробiгши через всю сцену, повернувся до пастушки та проспiвав:
   - Пастушка мила, ти вiдповiдай: любити лицаря чи згодна?
   Дiвчина, яку звали Марiон, йому вiдповiла:
   - Пустi слова, бо я голодна
   Якийсь то лицар той примарний.
   Робен для мене лише гарний
   Загляне завжди у моє вiконце
   Зi сходом i заходом сонця
   Спiшить сказати: - Марiон, привiт!
   Та сир приносить на обiд.
   Коли виступ закiнчився, на очах у Марiї блищали сльози розчулення, а iмператриця, дивлячись на неї, розчулювалася її наївностi. Вони разом вiдправилися до лiжечка Федора, але той так мiцно спав, утримуючи в руках рубiн, що iмператриця, хихикаючи, повiдомила:
   - Тобi доведеться залишитися на нiч.
   Її вiдвели в затишну кiмнату, але вона не могла заснути та вийшла на балкон, розмiрковуючи про те, чи правильно вона зробила, розповiвши iмператору про рубiн. "Вiн може нас захистити!" - подумала Марiя, та не вiдкидаючи думки про те, що їм варто тут залишитися. Раптом, небо осяяв малиновий свiт, який так само несподiвано зник, як i з'явився. У грудях Марiї тривожно забилося серце - щось трапилося. Те ж свiтло побачив Раймонд, який не мiг заснути та, як i ранiше, стирчав на балконi. Вiн тривожно визирав Марiю, яка, за запевненнями Мiкеле Дандоло, повернеться в супроводi мiських стражникiв. Одна особа на вулицi здалося госпiтальєрiв знайомою, i вiн придивився до його обличчя. Раймонд з жахом побачив, що по вулицi крокує, озираючись на всi боки, асасин Хасан iбн Алi аль-Каїн. Немов вiдчуваючи, що на нього дивляться, Хасан пiдняв голову на балкон, але Раймонд присiв, гарячково думаючи про те, що станеться, якщо асасин зустрiне дiвчину на вулицi. Мiськi стражники для Хасана не перешкода. Внизу пролунав стук i Раймонд, схопивши меч, кинувся вниз, думаючи, що у дверi стукає Хасан. До нього назустрiч йшов Мiкеле Дандоло, який повiдомив, що прийшло повiдомлення вiд iмператора. За словами купця, Марiя залишиться в палацi до ранку. Раймонд з полегшенням зiтхнув та запитав Мiкеле: - Ми можемо завтра вiдплисти з Константинополя?
   Мiкеле здивувався, тому що хотiв провести кiлька днiв у товариствi друзiв, але повiдомив Раймонда, що в разi потреби корабель готовий вiдплисти хоч зараз. Госпiтальєр заспокоївся, але в голову знову прийшла тривожна думка: навiщо iмператор залишив Марiю на нiч в палацi? Немов вiдповiдаючи на нiме запитання Раймонда, в сусiдньому дворi закричала сорока, забравшись на тутове дерево, i в її крику юнаковi вчувалося: "Вкрав! Вкрав! Вкрав! "
  ***
   Генуезький корабель "Надiя" йшов в Кафу з вантажем товарiв з Генуї. Захiд на Кiпр був звичною справою, бо частина вантажу продавалася тут, а частина закуповувалася, щоб продати в Схiдної Римської iмперiї та далi, в портах Понта. Вже на наступний день, як i обiцяв, спритний Адонiс найнявся юнгою та носився по кораблю, як бiлка. Капiтан, побачивши його в справi, запропонував залишитися на кораблi назавжди, але Адонiс заперечив, сказавши, що їде з друзями. Капiтан, розглядаючи Гуго де Монтегю та Жана ле Мена, подумав, що юнзi не пощастило з друзями. Будь вони багатшi, то не змушували б Адонiса заробляти собi на життя. Госпiтальєри нудьгували, походжаючи по палубi нефа та заважаючи матросам виставляти вiтрила, бо звикли останнiм часом до сутичок з ворогом та спартанського життя. Корабель, що не дуже поспiшаючи, кружляв у Егейському морi мiж островами Наксоського герцогства, де правив венецiанський герцог Марко II Санудо Анжело.
   В тi часи Егейське море прямо кишiло кораблями, на яких плавали не тiльки добропоряднi купцi, а й любителi пригод, що бажали швидко розбагатiти. Iмператор Схiдної Римської iмперiї Констянтин, вельми незадоволений впливом генуезцiв та венецiанцiв, негласно сприяв капiтанам, якi грабували, як тих, так i iнших. Крiм того, венецiанцi та генуезцi завжди ворогували один з одним i, нерiдко, силою вiдбирали чуже. Слiд не забувати туркiв-сельжуков, для яких кораблi християн - солодкий здобуток, а також далекi походи берберийських пiратiв, якi робили набiги на християнськi мiста та села та не проти пограбувати купецьке судно. Мабуть, доля не благоволила до генуезького капiтанна, бо пiд вечiр, в десяти милях вiд острова Тенедос до них в кiльватерi прилаштувався однощогловий когг30 з явним намiром взяти на абордаж купецьке судно. Пiратське судно наблизилося зовсiм близько, так що було чути лайку та крики матросiв. Капiтан пiратiв, з перев'язаним оком, перекрикуючи своїх розбiйникiв, повiдомив, що помилує судно та людей, якщо капiтан "Надiї" вiддасть вантаж. Побiлiлий капiтан, вирiшив зберегти собi життя та дав команду спустити вiтрила.
   - Нi в якому разi! - вигукнув сержант Гуго, витягуючи меч, а у Жана ле Мена загорiлися в темрявi очi вiд передчуття бiйки.
   - Вас всього лише двоє, - сказав капiтан, не надто сподiваючись на госпiтальєрiв.
   - А я навiщо? - сказав Адонiс, стискаючи в руках весло. Капiтан, згнiтивши серце, погодився з сержантом Гюго, але все вирiшив випадок. Капiтан зробив невдалий маневр, i нiчний бриз понiс судно прямо в руки пiратiв. Радiснi вигуки бандитiв говорили про те, що розв'язка зовсiм близько. На щоглу пiратiв полiзла чорна ганчiрка з кiстками, щоб налякати втiкачiв.
   - Усiм взяти весла в руки та зброю, що є. Юнга органiзуй воду на випадок пожежi, - командував Гуго, а корабель пiратiв нiсся по дотичнiй, щоб вiдразу ж закинути кiшки на борт "Надiї". Жан ле Мен викотив двi порожнi бочки та став на них, пiдносячись над палубою.
   З криком полетiли кiшки, частина з яких скинули, але судно вже тягнули бойовими гаками до когга пiратiв. Першi розбiйники, якi стрибнули на палубу "Надiї", звалилися назад з розколотим черепом i невдах скинули в воду. Зi ще бiльшим азартом пiрати кинулися вперед. Генуезький капiтан, уже прийшов до тями, нiяково махав сарацинською шаблею, яка ранiше висiла у нього в каютi, як прикраса. Госпiтальєри працювали злагоджено, вiдчуваючи себе в потрiбному мiсцi та при справi.
   Команда пiратiв була строката, що випливало з видаваних ними крикiв та одягу. Тут були й араби, й греки, й римляни, а величезний русявий воїн явно народився десь на пiвночi. На ньому зосередився Гуго де Монтегю, а Жан ле Мен крутився, як бiлка, захищаючи сержанту i тил, i боки. Коли русявого гiгантовi сержант полоснув по ребрах, той спробував боротися далi, але позадкував та впав на дно ворожого когга. У пiратiв було чоловiк двадцять воїнiв i якби не госпiтальєри, то вони давно здолали б команду "Надiї", що ледве вiдбивалася. Одного моряка вбили, другий катався на палубi з розпоротий животом. У пiратiв, окрiм п'ятьох убитих, три людини отримали поранення, в тому числi й русявий гiгант. Капiтан пiратiв, який не чекав такого опору, крикнув своїм: "Йдемо!" - та зiстрибнув назад, у свiй когг. Пiрати вiдпустили гаки, але сержант та Жан ле Мен зiстрибнули на когг та продовжували бiй. Адонiс стрибнув за ними, утримуючи в руках весло, яким бив тих, хто намагався зайти госпiтальєрам в спину. Ширина судна давала можливiсть тримати фронтальний бiй, тому госпiтальєри зi спокiйним серцем молотили пiратiв, повiльно витiсняючи їх до високої корми. Коли ряди бандитiв зовсiм порiдшали, капiтан пiратiв швидко прошмигнув в кормову каюту та замкнув дверi. Два пiрати з розгубленими обличчями впали на палубу, не збираючись чинити опiр. Сержант озирнувся та втратив дар мови - "Надiя" на всьому ходу йшла в темну далечiнь, не маючи намiру зупинятися. Вiд обурення Гуго хотiв рубонути по щоглi, але його зупинив Адонiс.
   - Не треба псувати наше майно, - сказав вiн, розглядаючи подряпину на деревi. Гуго вдруге втратив дар мови, а коли ожив, здивовано запитав:
   - Про яке майно йде мова?
   - Мова йде про наш корабель, - сказав Адонiс та додав: - Вiдтепер ви всi пiдкоряється капiтану.
   Сержант знову втратив дар мови, а потiм запитав:
   - Хто у нас капiтан?
   - Я, - скромно сказав юнак оторопiлому Гуго та скомандував: - Потрiбно викурити бандита з каюти.
   Сержант, пiдкоряючись командi, потопав до дверей каюти, але вони виявилися закрита зсередини. Гуго постукав ногою, а через дверi пролунав голос:
   - Нам варто домовитися.
   - Домовимося, - сказав Гюго, поглядаючи на свiй закривавлений меч, - я вкорочу тебе швидко та безболiсно.
   - Якщо ми не домовимося, я пiдпалю кораблю, - пролунав голос за дверима.
   - Що ти хочеш? - запитав Гуго, як i ранiше розглядаючи свiй меч.
   - Ви вiддаєте менi мiй корабель, а я вас висаджую в найближчому порту, - повiдомив голос. Гуго трохи подумав та повiдомив: - Краще я згорю.
   - Я нiкому не вiддам наш корабель, - сказав Адонiс.
   - Хто говорить? - зацiкавлено спитав пiрат.
   - Капiтан корабля, - повiдомив Адонiс, а Жан ле Мен посмiхнувся та пiдiйшов ближче - йому дуже сподобалася бесiда.
   - Що ви пропонуєте, капiтан? - запитав голос за дверима.
   - Я вас не вб'ю, а висаджу в найближчому порту, - повiдомив новий капiтан.
   - Ви вiрите в Бога, капiтан? - запитав колишнiй капiтан.
   - Так, - сказав Адонiс.
   - Присягнiть, що мене не вб'єте? - пробубонiв пiрат.
   - Клянуся Богом, що доставлю вас у найближчий порт живим та неушкодженим, - сказав капiтан Адонiс.
   - Я вам вiрю, капiтан, - сказав пiрат та вiдкрив дверi.
   - Жан, ти не пам'ятаєш, я давав присягу не вбивати цього мерзотника? - сказав сержант Гуго, пiднiмаючи свiй меч та вiдтiсняючи одноокого пiрата до борту.
   - Нi, - сказав Жан та витягнув свiй меч, - i я не давав.
   Побiлiлий пiрат притулився до борту та простягнув руки до Адонiса: - Капiтан, ви давали слово!
   - Залиште його, брати-госпiтальєри, - картинно пiднiсши очi до неба, сказав Адонiс, - я йому обiцяв життя.
   - Мене звати капiтан Папазов31, - повiдомив одноокий пiрат, вважаючи, що екзекуцiя закiнчилася.
   - На святенника ти не схожий, - сказав капiтан Адонiс. В цей час бiля борту застогнав русявий гiгант, який прийшов в себе.
   - Викинути його за борт? - з готовнiстю запропонував капiтан Папазов.
   - Точно, не схожий, - сказав сержант Гюго та пiдiйшов до пораненого пiрата. Оглянувши його бiк, вiн вийняв кiстяну голку та нитку, яку усунув в дiрочку голки. Схилившись до русявого пiрата, вiн почав зашивати рану. Той терпiв, не видаючи нi звуку, а коли сержант, по закiнченню процедури, вилив на рану зiлля з заповiтної пляшечки, пiрат вiдвернувся та заричав.
   - Дякую, - сказав вiн грецькою мовою та, притулившись до борту, закрив очi.
   - Його звати Кудря, - посмiхаючись, сказав капiтан Папазов, - вiн Полянин з Русi.
   Перш, нiж лягати спати, вони викинули в море трупи пiратiв. Сержант залишився чергувати на суднi, iншi привалило до бортiв та заснули. Пiд ранок Гуго розтормошив Жана, а сам лiг на його мiсце. Розбудив його голос Адонiса.
   - Винеси шкотовий кут стакселя на вiдтягнення, - кричав новий капiтан, а Жан тримав в руках мотузку та бiгав вiд одного борта до iншого. Старий капiтан Папазов єхидно посмiхався, пiдтримуючи свого нового колегу, а Кудря стояв, спираючись на борт, та мовчав.
   - Що у вас вiдбувається? - запитав сержант Гуго й Адонiс гордо вiдповiв: - Треную матросiв, берись он за той фал та тягни фок-рей.
   - Я, що, теж матрос? - запитав сержант Гуго.
   - Якщо хочеш дiстатися до найближчого порту, то так, - сказав капiтан Адонiс.
   - Тепер слухай мою команду, пiдняли вiтрила та взяли курс на найближчий порт, - скомандував сержант Гуго. Довелося двом капiтанам вхопитися за снастi, а Жан як i ранiше, залишався напохватi, граючи роль юнги.
   - Я можу приготувати снiданок, - запропонував Кудря, бо робити що-небудь iнше не дозволяла його, ще свiжа, рана. Гуго все одно довелось працювати - вiн став до керма та навчитися виконувати команди Адонiса.
  ***
   Жан ле Мен з видом змовника пiдiйшов Гуго де Монтегю та тихо промовив: - Ходiмо зi мною.
   - Я не можу кинути кермо, - сказав сержант та запитав: - Що ти хочеш?
   Жан покликав Кудрю, що стояв на палубi та попросив: - Притримай румпель, - i той пiднявся по драбинi на ют32. Жан потопав вниз, а потiм спустився з Гуго в трюм. При тьмяному свiтлi, що попадав у трюм через люк, Жан зупинився бiля великого скринi та вiдкрив її. Сержант заглянув всередину та сторопiв - майже на третину скриню наповнювали вироби з золота та срiбла: тарiлки, кубки, свiчники, кiльця та перснi, а ще всякi iншi дорогоцiннi дурницi.
   - Що будемо робити? - запитав Жан.
   - Нiчого, - вiдповiв Гуго, - нехай лежить, можливо, воно стане нам при нагодi.
   Коли вони прибули в Авидоса, то сержант Гуго пiдкликав капiтана Папазова до себе та повiдомив: - Я не хочу псувати тобi життя, тому не повiдомлю про те, що ти пiрат.
   Капiтан Папазов кивнув головою, але йти не збирався, а нахабно дивився в очi Гуго.
   - Що ти хочеш? - запитав сержант.
   - Менi потрiбно за щось жити, - сказав капiтан Папазов, продовжуючи свердлити поглядом Гуго. Той покликав до себе Жана та щось прошепотiв йому на вухо. Пiрнувши в люк трюму, Жан принiс двi жменi монет та висипав одну в руку Папазова, а другу вiддав Кудрi.
   - Iдiть, - сказав Гуго. Капiтан Папазов подивився на монети, скрипнув зубами та втiк по трапу на пiрс. Кудря пiдiйшов до сержанта та простягнув йому монети.
   - Я хотiв би залишитися на суднi, - повiдомив вiн.
   - Навiщо? - запитав сержант Гуго, уважно розглядаючи мовчазного гiганта.
   - Я чув, що ви йдете в Кафу. Звiдти менi ближче додому, - повiдомив Кудря.
   - Добре, - сказав Гуго де Монтегю, якому Кудря був симпатичний, на вiдмiну вiд капiтана Папазова.
   У Авидосi вони пробули недовго. Гуго та Жан сходили в мiсто, щоб знайти слiди Раймонд де Торна та Марiї, а Адонiс та Кудря набирали морякiв в команду. Коли Адонiс вiдкинув кiлька претендентiв, Кудря йому запропонував: - Я можу набрати землякiв, полян, вони не пiдведуть, крiм того, вони не такi жадiбнi, як греки.
   - Не всi греки жадiбнi, - парирував Адонiс, а потiм з пiдозрою на нього подивився та запитав:
   - Ти хочеш набрати собi команду пiратiв?
   - Я на добро не вiдповiдаю злом, - вiдповiв Кудря та вiдвернувся.
   - Добре, веди, я подивлюся, - вiдповiв юний капiтан i Кудря вiдправився в порт. Через деякий час вiн привiв шiсть осiб. На питання Адонiса, чи вистачить їх для управлiння коггом, Кудря вiдповiв: - Цих - вистачить.
   Незабаром з'явився радiсний сержант з Жаном.
   Вiн розповiв, що в харчевнi, де вони зупинилися перекусити, на них пiдозрiло подивилися, а господар, втупившись на бiлi хрести на їхнiх грудях, сказав:
   - Щось ви до нас зачастили ?!
   Виявилося, що день тому в їх харчевню заходив госпiтальєр з сестрою-черницею. У порту сержанту Гуго вдалося дiзнатися, що монашка, разом з госпiтальєром, який її супроводжував, сiла на корабель та попливла в Константинополь. Не гаючись, вони вийшли в Геллеспонт, прямуючи до столицi Схiдної Римської iмперiї. Команда, яку набрав Кудря, свою справу знала, тому не звертали вiтрила навiть вночi. Ще тiльки займався ранок, як вони зайшли в константинопольську бухту Феодосiя. Сержант Гуго наказав командi бути готовою вiдплисти в будь-яку хвилину та взяв з собою Жана, й вони пiшли в мiсто, яке вже прокинулось. Вони ще з ранку переодяглися, як радив Кудря, бо одяг госпiтальєрiв нагадувала про хрестоносцiв, яких в Константинополi не дуже-то шанували. Не дуже орiєнтуючись в мiстi, вони йшли якоюсь вулицею, уважно оглядаючи перехожих.
   - Таким чином ми їх не знайдемо, - сказав Жан ле Мен, притулившись до стiнки.
   - У нас немає iншого способу, - сказав сержант Гуго, зупиняючись та розумiючи, що Жан прав.
   - Ми можемо спостерiгати за перехожими та пообiдати, - запропонував Жан i Гуго погодився. З вiдкритої харчевнi, бiля якої вони зупинилися, несло смачним духом. Присiвши бiля столика, вони скуштували якийсь мiсцевий вид м'яса, спостерiгаючи за вулицею. Мiсто жило своїм життям, не звертаючи уваги на госпiтальєрiв. Багато торговцiв нав'язливо пропонували свiй товар, виготовляючи його прямо на очах, а деякi витягали його з дверей майстерень.
   Попереду виник якийсь переполох. Виявилося, що вузькою вулицею їде якийсь вельможа в каретi у супроводi правоохоронцiв. Коли карета проїжджала повз них, Гюго побачив у вiконцi молоду дiвчину в блакитнiй сукнi, яка сяяла слiпучою красою. Вона пролетiла перед очима, точно небесне створення i Гуго подумав, що для такої дiвчини варто очистити всю вулицю. Останнiй стражник на конi пропав з очей, а Гуго, як зачарований сидiв на мiсцi, залишивши їжу. Щось його непокоїло, але Гуго не знав, причини.
   - Правда, схожа, - сказав Жан, i сержант здивовано повернувся до нього.
   - Хто схожий? - не зрозумiв вiн.
   - Мадемуазель, - сказав Жан.
   - На кого? - отямився Гуго.
   - На Марiю, - сказав Жан.
   Гуго згадав вигляд дiвчини в каретi та зрозумiв своє занепокоєння - вона дуже схожа на Марiю. Дана обставина так бентежило сержанта, що вiн схопився та сказав: - Ходiмо.
   - Куди, - запитав Жан, розплачуючись з господарем харчевнi.
   - Подивимося, куди поїхала ця дiвчина, - вiдповiв Гуго. Вони рушили вздовж вулицi та побачили, що карета, розвернувшись на перехрестi, повертається назад. Гуго зупинив стражника та запитав, куди доставили дiвчину. Стражник, окинувши поглядом сержанта, сказав: - У гавань Феодосiя.
   - Вона моя знайома, - пояснив сержант та кинувся в сторону порту. Стражниковi не надто йому повiрив, але байдуже поскакав у бiк кварталу iмператора. Адонiс стояв внизу бiля трапа сусiднього судна та розмовляв з його капiтаном, якого звали Доменiко. Прекрасна дiвчина легкою ходою крокувала по пiрсу, прямуючи до Адонiса, а капiтан Доменiко пiдтягнувся, немов очiкував знатного гостя. Пiднiмаючись по трапу, дама мало не спiткнулася, i Адонiс подав їй руку. Дама автоматично сказала "merci" i Адонiс зрозумiв, що її рiдна мова французька. Чоловiк з мечем на боцi, який її супроводжував, пiдхопив дiвчину та так глянув на Адонiса, що вiн вважав за потрiбне повiдомити: - Я тiльки хотiв допомогти!
   Ззаду йшов чоловiк у червоному костюмi, з вигляду - купець. Як тiльки вiн пiднявся на палубу, пролунав свисток капiтана i сусiднiй корабель знявся з якоря. Пiднявши вiтрила, корабель попрямував в сторону Босфору. Адонiс пiднявся на своє судно, звiдки на нього поглядав Кудря. Схилившись на борт, Адонiс побачив, що до когга бiжать Гуго та Жан. Стурбований цим, вiн знову побiг по трапу вниз та запитав:
   - Що трапилося.
   - Ти не бачив тут дiвчину ... - почав Гуго, не знаючи, як описати Марiю.
   - ... слiпучої краси та з родимкою на верхнiй губi? - знайшовся Адонiс, розквiтаючи посмiшкою.
   - Так, - пiдтвердив сержант Гуго та розпитав Адонiса про попутникiв дiвчини. За описом юного капiтана, Марiю супроводжував Раймонд де Торн та ще якийсь чоловiк. Те, що вони сiли на корабель та попливли, не надто засмутило повеселiлого сержанта Гуго, бо вiн наказав негайно знiматися з якоря. Незабаром корабель вирушив у бiк Босфору, а Гуго стояв на палубi та розмiрковував про те, як швидко скромна сестра-черниця перетворилася в прекрасну мадемуазель. Його погляд ковзав по берегу, але Гуго не бачив, що за судном спостерiгає смаглявий араб. Нехай його обличчя не виказувало нiяких почуттiв, але в душi несподiвано оселилося здивування та роздратування - ворог виявився живий та здоровий, попри смертельний удар. За арабом та судном спостерiгала цiкава сорока, яка щось процокотiла та полетiла вздовж Босфору.
  ***
   Минувши фракiйський Босфор та попрощавшись з Кiанеєю та Сiмплегадою33, вони вийшли в Понт. Зустрiчний бриз змушував капiтана Доменiко лавiрувати гаслами, проте, Раймонд був радий, що вони покинули Константинополь. Вiн не був упевнений в тому, що змiг би здолати Хасана аль-Каїна, адже й сержант Гуго, i славний Дюдон бiйцi з першого десятка, а загинули вiд рук асасина. Вiн не боявся за своє життя, а побоювався того, що Хасан вб'є Марiю. Рубiн Милосердя, чим би вiн не був, не коштував життя дiвчини. Так думав вiн, але якби опинився в головi Марiї, то з подивом виявив би, що вона зовсiм iншої думки. Марiя вважала справою природною зберiгати рубiн, поки не з'явиться той чоловiк, якому потрiбно вiддати цю релiквiю. Вона представляла, що ця людина благородна та красива, подiбна до Раймонда, а його слова та думки наповненi божественною мудрiстю. Потри те, що вона дала обiтницю Богу, Марiя, в думках, дозволила собi закохатися в цю виняткову людину.
   Повернувшись на корабель пiсля вiзиту iмператора, Марiя, насамперед, зняла з рубiна ланцюжок, яку їй дав Мiкеле Дандоло. Купець не захотiв брати його назад, пояснюючи Марiї, що вона його врятувала, а ланцюжок - подарунок вiд друга, але Марiя наполягала на своєму. Засмучений купець змушений був погодитися, але наполiг на тому, щоб плаття, в якому Марiя ходила до iмператора Андронику, залишилося при нiй. Марiя погодилася, вважаючи, що сукня не така цiнна, як ланцюжок. Вона не здогадувалася, чому Мiкеле прикриває долонею посмiшку, бо сукня коштувала пару таких ланцюжкiв. Через деякий час Мiкеле повернувся та повiдомив їй, що ланцюжок пiдмiнили. Розгублена Марiя в розпачi думала, що хтось зi слуг iмператора спокусився на ланцюжок та пiдмiнив її задешево. Раймонд, почувши слова Мiкеле, зобразив шляхетне обличчя та насупив брови, а потiм повiдомив купцевi, що компенсує вартiсть ланцюжка, або, ще краще, купить його Марiї. Мiкеле, з посмiшкою дивлячись на Раймонда, повiдомив:
   - Ви мене не зрозумiли. Той ланцюжок, який я дав Марiї, набагато дешевше, нiж цей дивовижний вирiб.
   Марiя розглянула ланцюжок та зрозумiла, що iмператор, навпаки, хотiв їй вiддячити таким непомiтним способом.
   - Тепер ви розумiєте, що я не можу взяти ваш ланцюжок, - наголошуючи на словi "ваш" та хитро посмiхаючись, сказав Мiкеле Дандоло. Марiя змушена була погодитися. Про те, що iмператор зробив їй ще один подарунок, вона не стала говорити Раймонду, бо госпiтальєр, як їй здалося, вiдчайдушно ревнував Марiю до iмператора. Це їй лестило та навiювало грiшнi думки, вiд чого вона стала на колiна в кутку каюти та довго молилася, очищаючи голову вiд спокус та життєвої суєти. Найдивнiше, що їх постiйно переслiдував однопарусний когг. Капiтан спробував йти зигзагом, але чужий кораблю незмiнно повторював маневр "Святого Петронiя".
   - Нас переслiдує пiратський корабель, - повiдомив Доменiко, розглядаючи досвiдченим поглядом переслiдувача. Їм варто було пiдняти всi вiтрила, що вiдразу й зробили, але пiрати не думали вiдставати. Матроси приготували зброю: мечi, шаблi, багри з залiзними наконечниками в разi, якщо пiрати пiдуть на абордаж. Вночi вибухнула буря, i неф кидало, як трiску. Румпель виривався з рук стернового, i капiтан Доменiко став поруч з ним. Їм удвох ледве вдалося утримати в руках кермо, направляючи нiс судна назустрiч вiтру. Всi зайвi люди сховалися в каютах на ютi та баку34. Буря бушувала пару днiв, а потiм трохи вщухла. Тому, що їх знесло на схiд, ближче до Пафлагонiї, то капiтан взяв курс прямо на пiвнiч. Через кiлька днiв вони побачили узбережжi, i по його обрису Доменiко визначив, що вони бiля Кафи. Ще здалеку було видно, що мiсто огороджено частоколом колод, загострених угорi, а перед палiсадом знаходиться рiв, наповнений водою. Втiм, на Кафу нiхто нападати не збирався, бо вона перебувала пiд захистом бунтiвного беклярбека35 улусу Джучi в Золотiй Ордi, Iси Ногая. Хан Тохту, посаджений Ногаєм на трон, в усьому слухався свого беклярбека.
   Корабель "Святий Петронiй" зайшов в захищену бухту Кафи та кинув якiр. Мiкеле Дандоло вiдразу зайнявся своїми торговими справами, забравши з собою половину команди судна. Капiтан Доменiко дав командi, що залишилася, день на вiдпочинок, а на наступний день змусив драїти весь неф вiд кiля до клотика. Марiя та Раймонд в перший же день вийшли прогулятися мiстом, щоб трохи розiм'яти ноги та вiдчути пiд ними твердий ґрунт. Марiя, мов пташка з клiтки, вирвалася на свободу та весело щебетала, радiсно озираючись навколо. Раймонда не хвилювали мiськi закутки, бо голову госпiтальєрiв заповнили думки про те, чи пiдходить це мiсто для того, щоб тут залишитися.
   На перший погляд, думка не погана, бо Кафу не чiпала навiть Золота Орда. Водночас, Кафу вiдвiдує багато iноземцiв, серед яких впiзнати асасина Хасана аль-Каїна досить складно. Як їх знайде та людина, якiй вони повиннi передати рубiн, Раймонда зовсiм не цiкавило. Головне, щоб їх не знайшов цей мерзенний асасин, мета переслiдування якого, як думав Раймонд, був Рубiн Милосердя. Можливо, що асасин хотiв знищити рубiн, щоб завдавати удар по вiрi Христовiй, а, може, у нього були iншi намiри щодо релiквiї, але в будь-якому випадку вiн не дасть їм спокою.
   - Тобi тут подобається? - запитав Раймонд у Марiї, мимоволi сподiваючись перекласти на неї дилему вибору мiсця зупинки.
   - Не бiльше, нiж в будь-якому iншому мiстi, - вiдповiла Марiя та побачила, що Раймонд злегка спохмурнiв. Дiвчина зрозумiла його поведiнку, як бажання залишитися в Кафi, тому додала: - Тут затишно.
   Укрiплення-факторiю Кафу затишною назвати важко, хiба що влiтку, коли перед очима хлюпається блакитне море, хоча й воно закрите валом з частоколом гострих колод. Розкиданi трохи далi горби, засiянi рiдкою травою та дрiбним чагарником, дорогi серцю хiба що степовиковi, але не французької мадемуазель, для серця якої милi тiльки паризькi горби. Здається, що останнi слова заспокоїли Раймонда та вiн почав, як завжди, робити колючi коментарi, розглядаючи перехожих. Повернувшись на корабель, Раймонд поговорив з матросами й вони повiдомили, що в Тавридi iснує православна країна готiв, грекiв та аланiв, iменована князiвством Готiя. Як сказали матроси, його столиця, Дорiс, добре захищена, бо знаходиться на величезному плато, пiднятому пiд хмари. Раймонд не надто вiрив морякам, якi любили прибрехати для слiвця, але йому пообiцяли познайомити завтра з купцями з цiєї країни. Раймонд не став розповiдати про це Марiї, поки сам не перевiрив правдивiсть матросiв.
   В цей час капiтан Доменiко проходив повз ринок рабiв, де продавали мiцних чоловiкiв для вiйськових загонiв, жiнок в служницi та дiвчат в гарем. Поруч тримали зграйку дiтей, прив'язаних однiєї мотузкою. Бiля помосту, на якому стояли дiвчата, знаходився статечний чоловiк в темно-коричневому камзолi та хтивим поглядом розглядав змучений спекою товар. Чоловiка звали Ламберто дi Самбучето i був вiн нотарiєм, який приїхав до Кафи у справах купця Бенедикто де Оливи, щоб стягнути борги з недбайливих позичальникiв. Ординець, нахвалюючи товар, повертав дiвчат, поплескуючи їх по м'яких частин тiла, та цокав язиком, але нотаря, попри хiть у поглядi, товар не подобався. Дiвчата здавалися розбещеними, немов пройшли через руки десятка чоловiкiв, а погляд був зовсiм згаслий.
   - Можливо, я можу вам в чомусь допомогти? - запитав Доменiко iталiйською мовою, наближаючись до вiдомої в Кафi особи. Ламберто повернув до нього зневажливе обличчя, збираючись вiдмахнутися вiд наступного продавця влежаного товару.
   - Менi, здається, що у мене є те, що вас цiкавить, - сказав вiн, заглядаючи в нерухомi очi нотарiуса.
   - Якщо у вас такий товар, як тут, то менi шкода витраченого часу, - холодно сказав Ламберто дi Самбучето.
   - Справжня красуня, синьйор, - вiдповiв Доменiко, - якщо хочете, я завтра її приведу.
   - Мiй будинок знаходиться бiля мiських ворiт, - повiдомив нотаря, не надто сподiваючись на незнайомця, який, замiсть "bella donna", 36дай Боже, приведе просто "belloccia" 37.
  ***
   Прямо з ранку Раймонд з одним iз матросiв, пiшов у мiсто шукати купцiв з князiвства Готiя, збираючись розпитати подробицi життя в данiй країнi. Вiн не став будити Марiю, бо хотiв зробити їй сюрприз тому, коли вона встала, то не знайшла Раймонда в каютi. На палубi його теж не виявилося, а капiтан Доменiко, поливаючи їй на руки з глечика, повiдомив, що Раймонд пiшов у мiсто по якихось справах. "Якi справи?" - думала Марiя, витираючи обличчя рушником. Зазвичай, вони дiлилися думками, перш нiж що-небудь робити. Марiя подумала, що її недоречне зауваження про мiсто зачепило Раймонда, тому вiн вирiшив пiдiбрати в мiстi хороший будинок та переконати її в протилежному.
   - До речi, вiн говорив, що буде у нотарiя, - повiдомив Доменiко, поглядаючи на Марiю, - принаймнi, я чув таке вiд матросiв.
   Погляд капiтана їй, чомусь, не сподобався, але вона вважала, що повiдомлення Раймонда вписується в ту картинку, яку вона собi намалювала. Вона не стала розпитувати капiтана, хоча Доменiко, з її вигляду, був готовий до бесiди. Марiя тихенько пiшла, з намiром почекати Раймонда бiля будинку нотарiя, бо вона знала, що вiн знаходиться недалеко вiд порту. Доменiко накричав на матросiв за те, що вони погано прибрали у трюмi, й вони всi туди опустилися, щоб сховатися вiд сердитого погляду капiтана. Залишивши корабель, Доменiко поспiшив за Марiєю, а коли наздогнав, то повiдомив: - Я знаю нотарiя, i поки ви будете чекати Раймонда, вiн вам покаже свою колекцiю мальовничих мiнiатюр.
   Вiн пiшов поруч з нею, а коли вони зупинилися бiля будинку нотарiя, то сам постукав у дверi. Вiдкривши їх, Ламберто дi Самбучето завмер на мiсцi, вражений красою Марiї та не знав, що сказати.
   - Ви не покажете сестрi Марiї свою колекцiю мiнiатюр, - знайшовся Доменiко, i Ламберто вiдкрив дверi навстiж, запрошуючи Марiю в будинок. Вiн провiв її до кiмнати, де на стiнах висiли рiзних форм портрети, на яких невiдомий художник зобразив живих та мертвих родичiв нотарiя.
   - Розважайтеся, Марiя, а нам з синьйором Ламберто потрiбно поговорити про справи.
   Нотарiй потягнув Доменiко у свiй кабiнет та вiдразу ж вiддав йому гаманець з оксамиту, в якому, коли його вiдкрив капiтан, лежали золотi венецiанськi дукати. Синьйор Ламберто швидко написав розписку:
   "Ламберто дi Самбучето купив у капiтана Доменiко Секьявро рабиню на iм"я Марiя за двадцять сiм золотих венецiанських дукатiв". Доменiко, не дивлячись, пiдписав розписку та, посмiхнувшись, сказав:
   - Щасливо залишатися.
   Як тiльки капiтан пiшов, нотарiй з'явився перед Марiєю та попросив: - Ви не могли б почекати в сусiднiй кiмнатi?
   - Навiщо? - не зрозумiла Марiя.
   - Рiч у тому, що до мене прийдуть клiєнти, а я не хотiв би, щоб вони побачили у мене в будинку дiвчину, - сказав синьйор Ламберто, вiдкриваючи сусiдню дверi. Кiмната бiльше була схожа на камеру, попри те, що стiни були оббитi товстим шаром повстi та шкiри.
   - Можете почитати, - сказав нотарiй, подаючи їй товсту книгу в шкiрянiй палiтурцi. Замок на дверях клацнув, i Марiя залишилася одна.
   - А де Доменiко? - iз запiзненням крикнула Марiя та зрозумiла, що потрапила в пастку.
   ***
   Доменiко, покинувши нотарiя, вирушив на "Святий Петронiй", де його зупинив купець Мiкеле Дандоло та запитав: - Де Марiя i Раймонд?
   - Не знаю, - байдуже вiдповiв капiтан, - здається, вони шукають будинок у мiстi.
   Слова Доменiко заспокоїли Мiкеле, бо вiн збирався вирушити в Тану, де його чекали у венецiанськiй факторiї. Вiн повiдомив про це капiтану i той його заспокоїв, що вони неодмiнно сьогоднi знiмуться з якоря. Капiтан пiшов до брами, щоб зустрiти там Раймонда. Коли той з'явився вдалинi, разом з матросом, який його супроводжував, Доменiко пiшов назустрiч та вiдразу запитав: - I як?
   - Чудово, - вигукнув Раймонд, - кращого мiсця не знайти. Зараз заберу Марiю, та пiдемо разом з купцями.
   Капiтан послав матроса на "Святий Петронiй", наказавши готуватися до вiдплиття, а Раймонду запропонував: - Ходiмо, вип'ємо соку он у тiй харчевнi, адже вже не зустрiнемось нiколи.
   Раймонда тягнуло розповiсти все Марiї, але варто вшанувати капiтана, який так багато зробив для них. Вони зайшли в харчевню i Доменiко вирушив до господаря, замовивши напої. Присiли на простi лавки, прикритi зверху килимами. Господар, вклоняючись, принiс глек вина та двi пiали, одну порожню, для Доменiко, та другу, повну, з соком для Раймонда. Доменiко налив собi в пiалу вина та пiдняв її.
   - За вас з Марiєю, - сказав вiн та перехилив у рот пiалу. Раймонд випив свою пiалу та захлинутися, бо у нього стисло дух. Доменiко, побачивши, що Раймонд задихається, щось крикнув господаревi iталiйською мовою i той принiс iншу пiалу, яку капiтан сунув Раймонду.
   - Пий! - крикнув вiн госпiтальєру i той сьорбнув. В пiалi виявився сiк, i вiн запив алкогольний напiй, що випив ранiше.
   - Господар, собака, переплутав, - лаявся Доменiко, поглядаючи на Раймонда, - подав тобi виноградну горiлку.
   - Що таке "горiлка"? - запитав Раймонд, у якого заплiтався язик.
   - Мiцне вино, - сказав Доменiко, але Раймонд його не чув - вiн вiдрубався та впав головою на стiл. Доменiко поговорив з господарем, щоб той поглядав за Раймондом, а сам вiдправився на площу, де продавали рабiв. За тридцять ханських монет вiн продав Раймонда, якого забрали на площу та закували в кайдани. Капiтан Доменiко, весело насвистуючи якусь пiсеньку, крокував у бiк порту, щоб вiдразу ж вiдправитися в Тану. Золотi монети радiсно дзвенiли в кишенi, сповiщаючи про те, що Доменiко скоро викупить свiй корабель.
  ***
   Дюдону де Компсу подобалося подорож.
   По-перше, госпiтальєра везли безкоштовно. Купець, Жана-Франсуа Шампо, побачивши його велетенську фiгуру та меч, який вселяє повагу до його власника, запропонував йому охороняти його до Кафи, на що Дюдон погодився з радiстю. По-друге, Дюдон виявився прекрасним спiврозмовником для купця, розповiдаючи йому про минулi баталiї за вiру Христову. А по-третє, купець був його земляком, французом з Лангедока, що вiдразу вiдчувалося по швидкому окситанському говору. Настiльки сприятлива атмосфера дозволила Дюдону де Компсу зовсiм забути про мету своєї подорожi. Правда, коли вони приходили в який-небудь порт та госпiтальєр супроводжував купця, то Дюдон постiйно озирався, сподiваючись помiтити в натовпi своїх друзiв, але до певного часу пошуки залишалися марними. Купець сприйняв занепокоєння Дюдона на свiй рахунок, припускаючи, що той оглядається навколо, щоб захистити його вiд нападу, та великодушно повiдомив госпiтальєру, що у нього не так вже багато ворогiв. Десь глибоко всерединi Дюдон де Компс не дуже вiрив у те, що йому вдасться знайти своїх друзiв, але часто, пiд час молитви, просив у Бога направити його шлях. Якщо йому судилося, по промислу Божому, знайти друзiв, то вiн їх знайде, але не варто лаяти долю, якщо їх шляхи розiйдуться. Коли вони зайшли в Понт, на пiвночi клубочилися темнi хмари, мабуть, шторм, який лютував день тому, перемiстився туди ж. Корабель нахиляло до води, яка весело дзюрчала пiд носом, бо вiн йшов галсом, а сонце, попри вiтерець, пiдсмажувало тiло крiзь одяг. Понт - не дуже жваве море, не те що Середземне, де, iнодi, як у мурашнику. Понт дозволяє подумати на самотi та повернути свою душу до Бога, шукаючи в нього поради або умиротворення.
   - Завтра будемо в Кафi, - сказав Жан-Франсуа, пiдходячи до Дюдона та опускаючи свою руку йому на плече. Той, хто бачив це з боку, можливо, посмiхнувся, бо гiгант-госпiтальєр виглядав слоном у порiвняннi з карликом Жаном-Франсуа.
   - Так, мiй друг, - сказав Дюдон де Компс, опускаючи свою руку на плече купця. Попри те, що рука друга була важка, Жан-Франсуа Шампо стiйко витримав привiтання друга. А потiм вони сiли за столик на палубi та статечно випили пляшку константинопольського вина, порiвнюючи його за смаком з вином з Лангедока. На наступний день, варто було їм зайти у Кафу, Дюдон де Компс, покинувши свого друга, влився в юрбу та вiдправився в мiсто, весь час озираючись по сторонах. Сонце, яке палило немилосердно, змусило його сiсти пiд тентом бiля харчевнi, де вiн перекусив та пив кисле виноградне вино, поглядаючи на перехожих. Раптом, його серце зупинилося, а потiм шалено закалатало, та кров ударила в голову. Не вiрячи своїм очам, Дюдон протер їх долонями, але це не допомогло зникнути асасину, який за кимсь скрадався, ховаючись в тiнi. Кинувши погляд вперед, госпiтальєр мало не зомлiв та спершу подумав, що вiн помилився - попереду, поряд з якимось чоловiком, йшла Марiя в красивому платтi, притримуючи на руцi, червону шкiряну сумочку. Дюдон нiколи не бачив її в такому одязi, тому завмер, зачарований красою Марiї та мало не проґавив Хасана аль-Каїна, який зачаївся бiля глиняної хатини коваля. Марiя та незнайомий чоловiк, невимушено розмовляючи, зайшли в кам'яний будинок навпроти. Коваль, весело постукуючи по ковадлу, демонстрував свою роботу та вироби: ножi, пiдкови, залiзнi ключки та iншу дрiбноту. Дюдон обiйшов кузню з iншого боку та побачив спину асасина. Вiн, як i ранiше, спостерiгав за будинком, в який увiйшла Марiя. Намiри асасина нескладно розгадати - вiн хотiв забрати рубiн та, можливо, вбити Марiю. Дюдон машинально взяв в руку камiнь, що лежав бiля нiг та, промовивши подумки: "Прости Господи", зi всiєї сили опустив його на голову асасина. Хасан аль-Каїн обм'як та повалився бiля стiнки, а по його чолу потекла цiвка кровi. Дюдон не став перевiряти, чи живий асасин, бо його увагу вiдвернув чоловiк, який супроводжував Марiю. Вiн весело поклав у кишеню червоний оксамитовий гаманець та попрямував у бiк порту. Не зволiкаючи, Дюдон пiдiйшов до дверей та постукав своїм кулачищем, тому дверi заходила ходором. На порозi з'явився одутлий чоловiк, який обурено сказав: - Що ви собi дозволяєте, я покличу стражникiв! - та вже витягнув з кишенi свисток. Не розводячи баляси, Дюдон придавив чоловiка животом, i той упав через порiг, голосно обурюючись: - Я нотарiй Ламберто дi Самбучето! Ви будете сидiти в тюрмi!
   - Де Марiя? - запитав Дюдон, та, щоб заспокоїти синьйора, тряхнув його за барки. Не по своїй волi постукавши зубами, нотарiй вважав за потрiбне вiдключитися, а Дюдон пiдiйшов до столу та прочитав записку: "Ламберто дi Самбучето купив у капiтана Доменiко Секьявро рабиню на iм'я Марiя за двадцять сiм золотих венецiанських дукатiв".
   "Продали!" - видихнув Дюдон, не повiривши своїм очам. Оббiгши всi кiмнати вiн не знайшов Марiї, а лише виявив другу дверi, яка виходила в загачений людьми провулок. Дюдон обхопив руками голову та присiв на стiлець, що заскрипiв пiд ним.
   ***
   Юний капiтан Адонiс втратив з виду корабель, на якому пливла Марiя разом з Раймондом, але в тому провини його не було: в таку бурю й досвiдченi капiтани могли помилитися. Залишалося тiльки припустити, що вiн йде в Кафу, i вони його наздоженуть. Втiм, буря вщухла на другий день, а на третiй вони швартувалися до пiрса Кафи. У порiвняннi з мiстами Схiдної Римської iмперiї, якi обнесенi високими стiнами, Кафу захищав палiсад з гостро заточених колод, якi посiрiли вiд сонця, та сухий рiв перед ними. Тому, вид на мiсто з моря здавався непоказним та, навiть, простуватим, попри те, що товарообiг мiста мiг дати фору будь-якому мiсту Понта та Пропонтiди. Корабель, на якому пливла Марiя, Адонiс помiтив вiдразу, як i чоловiка, який супроводжував її на прогулянцi по мiсту.
   Змусивши iнших замовкнути, Адонiс поговорив з синьйором та дiзнався, що Марiя та Раймонд в мiстi та збираються вiдправитися в князiвство Готiя. Зрадiлий Гуго де Монтегю захопив з собою Жана ле Мена та вiдправився у мiсто, а Адонiса та Кудрю залишив чекати їх на кораблi. Знайти людину у мiстi, що побачити голку в сiнi. Сподiваючись на удачу, вони прорвалися в мiсто, але, походивши по хитромудрих вуличках, зрозумiли, що завдання не з легких, то ентузiазм трохи згас. Крiм того, коли вони намагалися спiлкуватися з мiсцевими жителями, то вiд їх костюмiв хрестоносцiв сахалися вбiк. Якийсь старий, що розмовляв французькою, порадив йти на ринок та там запитати купцiв з Готiї. Полуденне сонце палило нещадно, так що з госпiтальєрiв зiйшло сiм потiв, поки вони дiсталися до ринку. Зупинившись на вiдкритому мiсцi бiля помосту, де продавали рабiв, вони перевели дух, мiркуючи, що робити далi. Вирiшили роздiлитися, та зустрiнутися вiдразу, пiсля того, як знайдуть купцiв з невiдомої країни Готiя. Гуго де Монтегю хотiв розпитати ординця, який продавав рабiв, але той знав грецький, якого не знав сержант. Розчаровано вiдвернувшись, Гуго опустив погляд вниз та побачив лежачого на помостi раба, який здався сержантовi знайомим. Повернувши його голову, Гуго де Монтегю з подивом пiзнав Раймонда де Торна.
   - Що ти тут робиш? - запитав Гуго, розумiючи безглуздiсть свого питання. Нахилившись до Раймонда, сержант з ще бiльшим здивуванням виявив, що той вщент п'яний, бо вiд нього тхнуло, як вiд винної бочки. Тому, що його поворухнули, Раймонд вiдкрив очi та вирячився на сержанта.
   - Я що, вже на небi? - запитав Раймонд, розглядаючи живого Гуго де Монтегю.
   - Нi, - вiдповiв сержант, - таких грiшникiв, як ти, на небо не пускають.
   Ординець щось говорив та показував пальцями, ймовiрно, хотiв продати Раймонда.
   - Що вiн хоче? - запитав сержант у Раймонда. Той спробував встати та гордо сказав: - Вiн хоче за мене тридцять п'ять монет, - окинувши п'яним поглядом Гуго, Раймонд додав: - Повiр, я коштую великих грошей.
   Гуго де Монтегю не став переоцiнювати п'яного госпiтальєра, а заплатив по цiннику, попри те, що в трюмi пiратського корабля грошей вистачало. Поки Раймонда розкували, повернувся Жан ле Мен, який дивився на п'яного Раймонда та запитав: - А де Марiя?
   - Хотiв би я знати, - сказав сержант Гуго, розумiючи, що Марiя та Раймонд потрапили в якусь халепу. Взявши на плече свого п'яного друга, Гуго вiдправився в порт, де їх зустрiв Адонiс.
   - А де Марiя? - розчаровано запитав юний капiтан, одягнувшись, з нагоди зустрiчi з прекрасною дамою, в новий костюм iз запасiв в трюмi ... "
   Туманний Кот зупинив свою розповiдь та повiдомив: - Все iнше я розповiм тобi по дорозi, бо нам потрiбно поспiшати.
   - Куди? - не зрозумiла Маргiна.
   - На Землю, - вiдповiв кiт та пiдморгнув: - Нам потрiбно врятувати свiт та знайти Рубiн Милосердя, - з пафосом закiнчив вiн. Маргiна пафосу не повiрила, бо де пафос, там i обман, тому критично подивилася на рудого кота та сказала: - Пiдневiльним нiкуди дiтися, крiм як стояти пiд кулями та прикривати своїми грудьми ошуканцiв.
   Туманний Кот витягнув свою шию на рiвень грудей Маргiни та втупився на неї. Маргiна засмiялася, взяла його на руки та сказала:
   - Веди, Наполеон!
  
  
  Реплiкацiя четверта. Платов
   Плутiн знову прокинувся та розгублено озирнувся. Два чорних крилатих демона, як i ранiше, тягли його в непрогляднiй темрявi, тiльки десь збоку, у незмiрнiй далечинi, як свiчка, горiв вогник. В страшнiй темрявi Плутiн не повинен був бачити, але фiгури демонiв, що його супроводжували, вiн добре вiдрiзняв вiд страхiтливої темряви. Навiть червонi кiнчики рiг вiн бачив виразно, точно вони свiтилися. Плутiну здалося, що вiн побачив бiса, у виглядi сiрого кота, який блиснув на нього зеленими очима. Ймовiрно, що це тiльки вiдблиск металевих пiдкiвок на копитах демона, що летiв попереду. Його пiдхопили вiдразу, як тiльки вiн помер. Як потiм дiзнався Плутiн, замiсть того щоб як всi, мчати до центру Чумацького Шляху, його потягли у бiк, туди де темрява Всесвiту стикалося з вiчною Тьмою.
   Постiйно вмираючи та оживаючи знову, Плутiн, при свiтлi зiрок, добре розглянув пики демонiв, якi, втiм, не висловлювали жодної емоцiї, крiм смертельної нудьги. Вiн вiдразу зрозумiв, що розпитувати їх не має сенсу, бо вони нiчого не скажуть i їх завдання доставити Плутiна на мiсце. I за те спасибi, що здогадалися, коли вiн знову став помирати, спорудити йому оболонку, iнакше йому знову довелося б здохнути. Вони рухались досить довго, хоча здавалося, що топчуться на мiсцi, бо нiяких вiх у навколишнiй темрявi нiхто не поставив. Демони з бокiв тiльки сопiли та, здається, дрiмали, але у Плутiна бажання втекти не виникало, бо без них його днi закiнчаться навiчно замерзлою бурулькою.
   Поступово Плутiн прийшов у себе та навiв порядок у своїй головi, благо, що йому нiхто не заважав. Пiсля того, як Тiмурiон тримала його в полонi, у Плутiна залишилося вiдчуття якогось довгого та тривожного сну, а коли його висмикнули на поверхню планети, то подiї розгорталися дуже стрiмко та не по його волi. Навiщо та куди його тягнуть два виродки з бокiв, вiн не знав, але, розглядаючи їх кримiнальнi пики, припускав, що їх намiри навряд чи йому сподобаються. Попереду щось блиснуло, i Плутiн побачив лiнiю, що сяяла, перетинаючи горизонт. Варто її лише угледiти, як перед ними зупинилися двi постатi: одна висока та могутня, що тримала в руцi вогненний меч та друга, зiгнута, точно горбата, з таким же величезним свiтловим мечем в руках.
   - Пропуск! - крикнув високий i демон, якого Плутiн знав, як Гаагтунгра, простягнув до нього оголене плече, на якому спалахнула кругла печатка. Високий, глянувши на блискучий вензель печатки, загрозливо пiдняв меч та крикнув: - З вами повинна бути жiнка, а не чоловiк.
   - Несподiванка вийшла, ця iдiотка змiнила стать, - усмiхаючись та показуючи на Плутiна, сказав другий демон, на iм"я Веельзевул. "Якого бiса!? Яка дiвчина?" - обурився Плутiн, але Гаагтунгр гепнув його у бiк i вiн обм'як.
   - Ми швидко перетворимо його в дiвчину, - заiржав Веельзевул, а Плутiн безпорадно подумав: "Все! Потрапив в руки збоченцiв!"
   - Проходьте, - кивнув горбатий, що досi мовчав, i свiтла лiнiя зникла, точно вiдкрили шлагбаум. Через деякий час вони приземлилися на якийсь трухлявiй колодi, яка рушила, як здавалося Плутiну, кудись вниз. Несподiвано, колода здригнулася, точно вперлася в якийсь берег та вони зупинилися. Колода сказала:
   - Приїхали...
   Пiд ногами з'явилося чиєсь кошлате лице, i Плутiн мало не пiдстрибнув вiд страху. Вони злiзли з мовчазної колоди та знову вирушили вниз. Пiсля цього вони переходили в руки рiзних тварюк, одна страшнiша iншої. Незабаром бiси, що супроводжували Плутiна, заметушилися та почали оглядати його, мало не здуваючи з нього порошинки. Така поведiнка могла означати тiльки одне - їм належить зустрiч з якимось керiвництвом. Плутiн багато рокiв володарював країною, тому знав цю звичку пiдлеглих та сам пiдбадьорився й пiдiбрався, щоб бути готовим до того, що його чекає. У навколишнiй темрявi замиготiли якiсь тiнi й очi Плутiна, звиклi до темряви, змогли розрiзнити блiдi контури мерзенних та капосних осiб, намалювати якi мiг художник, що марив наяву.
   Варто було їм побачити Плутiна, як вони шкiрили свої пащi, показуючи бiлi у темрявi iкла, а очi, точно примарнi лiхтарi, ляскаючи вiями, лякали своєю сюрреальнiстю. Зустрiчi з невiдомими тваринами вiдбувалися все частiше та частiше, точно вони наближалися до осиного гнiзда. Коли Плутiн озирнувся навколо, то перше враження посилилося - попереду копошився величезний безформний рiй. Гади, що траплялись їм на шляху, ставали все злiшими та агресивнiшими, а ще косились на Плутiна, так що один демонiв, що супроводжував Плутiна, на iм"я Гаагтунгр, бив деяких тварин по пицi своєю величезною пазуристою лапою. Демони, якi отримали таке ласкаве привiтання, з виттям прибиралися з їх шляху, розраховуючи дати здачу в iнший, бiльш зручний випадок. Незабаром включився в роботу другий провожатий, на ймення Веельзевул, який посилено роздавав тички в усi сторони, а навколо горiли сотнi примарних очей, з надiєю дивлячись на Плутiна.
   "Що вони хочуть?" - не зрозумiв Плутiн, але за мить його осяяло та вiн покрився холодним потом.
   "Я живий! А вони хочуть моєї плотi!" - промайнуло в головi Плутiна, розставляючи все на свої мiсця. "Мене тягнуть кудись, щоб зжерти!" - жахнувся вiн, з побоюванням поглядаючи на своїх конвоїрiв. Правда, їх вигляд говорив про те, що Плутiна жерти буде хтось iнший, бiльш важливий у цьому свiтi. "Куди я потрапив? - знову подумав вiн та одразу зробив висновок: - Безперечно, я в Пеклi!" Перспектива потрапити в шлунок якогось виродка не дуже радувала, але була одна дрiбна втiха - коли його з'їдять, то вiн все одно збереться в Плутiна, бо його тiло довго перебувало в дiмензiальнiй оболонцi. Процедура воскресiння не дуже приємна, але що робити, коли навколишнiй свiт такий кровожерливий. Йому вдалося вижити на островi Харома серед дикунiв, так чому б не вижити в Пеклi?
   Трохи заспокоєний останнiми роздумами, Плутiн скорився долi та став чекати зустрiч з передбачуваним гурманом. Через те, що роїння мерзенних тварюк ставало дедалi iнтенсивнiше, то варто допустити, що мета близька. Несподiвано, в навколишньому токовищi з'явилося величезне вiдкрите мiсце кулястої форми, яке наїжачилось у всi сторони жахливими монстрами, бо вони, ймовiрно, охороняли внутрiшнiй простiр кулi. Монстри без церемонiй хапали будь-кого, хто наближався до них, та рвали на шматки. Останнiй невдаха, якого випадково, а, може, навмисне, штовхнули у бiк кулi, опинився в шестируких обiймах тварини з мордою крокодила, яка вiдкусила нещасному голову, а тiло викинула в натовп. Його вiдразу розiрвали та зжерли, з жадiбно виглядаючи наступну жертву. Гаагтунгр наблизився до шестирукого та, посилено жестикулював та щось йому пояснював, а потiм махнув рукою Веельзевулу, який потягнув за собою капсулу з Плутiним. В серединi кулястого простору самотньо висiла темна хмара, обволiкаючи те, що знаходилося всерединi. Зiгнувшись навпiл та не пiднiмаючи очей, Гаагтунгр плив до темної хмари. Веельзевул слiдував за ним, мiцно утримуючи аморфну капсулу, в якiй знаходився Плутiн. Уважно розглядаючи темний силует всерединi темної хмари, Плутiн подумав: "Так ось ти який, найголовнiший!" Вiн перестав боятися та з деякою фамiльярнiстю думав про те, як буде розмовляти з тим, хто хоче його з'їсти. Електричний удар по мiзках швидко вирубав свiдомiсть, але гучний голос всерединi Плутiна його вiдразу протверезив: - Ти хто?
   - Я Плутiн, - скромно вiдповiв колишнiй володар Московiї та Тартiї.
   - Ти нiщо та iм'я твоє нiхто, - пролунав голос, але Плутiн не наважився пiдняти очi, щоб розглянути того, хто говорив. Раптом, по головi Плутiна хтось пройшовся граблями, видираючи з неї все, разом зi смiттям, зiбраним за стiльки рокiв.
   - Вiн же порожнiй! - розчаровано сказав голос i Плутiн подумав, що йому залишились лiченi секунди, але голос продовжив: - Знайдiть менi рубiн! Якщо буде потрiбно, я пошлю вам Лiлiт. Iнакше ...
   Останнє слово, вимовлене начальником, змусило затремтiти руку Гаагтунгра, яка мiцно стискала Плутiна. Не зволiкаючи, Гаагтунгр вiдразу ж потягнув Плутiна назад, i вiн мигцем побачив блiде, худе обличчя, облямоване синяво-чорним кучерявим волоссям, з яких стирчали величезнi червонi роги. Коли вони вибралися з мурашника, який оточував начальника, Плутiн наважився запитати: - Хто це був? - на що отримав мiцний штурхан вiд Гаагтунгра, який трохи розслабився та зволив просвiтити: - Сатанаїл, повелитель Темряви!
   Iм'я, вимовлене Гаагтунгром з побожною повагою, не вразило Плутiна, але радувало те, що його не з'їли. Нi на перше, нi на друге, а компот з його рiдкої кровi взагалi нiякий. Залишалося незрозумiлим, про який рубiн йде мова, та яким боком в цiй справi Плутiн. У пам'ятi спливли рубiни кремлiвських зiрок, зробленi з золотого скла, але навряд чи вони потрiбнi Сатанаїлу. Його, таким же чином, як i ранiше, потягли в якусь далечiнь, причому у бiк далекого свiтла. На тлi далекого вогника попереду виднiлося безлiч якихось темних кульок, якi, по мiрi руху до них, зростали в розмiрах, поки одна з них не стала перекривати весь простiр попереду.
   У навколишнiй темрявi Плутiн бачив кордон кулi, який, коли вони наблизилися, виявився зовсiм нечiтким. Коли вони його перетнули, то Плутiн вiдчув помiтний струс, невiдомо чим спровокований. Нутрощi кулi виявилися схожi на зоряне небо, тiльки зiрки виглядали якось розпливчасто, немов крiзь туман. Швидкiсть руху наростала, а зiрки, при наближеннi, виявилися зовсiм не зiрками, а галактиками. Вiд нескiнченного польоту у Плутiна замигтiло в очах, i вiн заснув та повиснув у коконi, в якому його транспортували.
   "Попереду, по вулицi, йде чорноока дiвчинка з косами на головi. Вона одягнена в червону сукню, посипану бiлим горошком, тому дiвчинка здається ошатною та недоступною. Платов ховається вздовж парканiв, порослих вересом, та, як розвiдник, непомiтно пересувається на iншу сторону вулицi, де ховається за старою оливою. Дiвчина обертається та не бачить Платова, але всеодно на її обличчi виникає незадоволений вираз. Вона додає ходу, тому Платову доводиться поспiшати, бо, ховаючись, встигнути за нею не вдається. Вони проходять повз старий великий храм Успiння Пресвятої Богородицi з бочкоподiбною круглою вежею дзвiницi, за якою зручно ховатися. По крутому спуску дiвчинка прямує до городiв та виноградникiв, повз якi йде до вигину рiчки Мткварi. Платов кидає погляд на зеленi гори за рiчкою та спускається слiдом за дiвчинкою, намагаючись не шелестiти кущами. Коли вiн добирається до Мткварi, дiвчинка вже знiмає плаття та дбайливо кладе його на гальку. Платов ковзнув вужем в сторону та з-за кущiв дивиться на худеньку постать дiвчинки, яка з вереском стрибає в холодну воду та через хвилину повертається на берег. Вона вiджимає коси, а на її довгих вiях блищать дрiбнi краплi води, вiддзеркалюючи сонце, вiд чого обличчя дiвчинки здається таємничим та вiдчуженим.
   - Не дивись на мене! - кричить дiвчинка, рiзко обернувшись назад, а її обличчя спотворила гидлива мiна. Дiвчинку звати Марiко i вона живе на сусiднiй вулицi недалеко вiд будинку Платова. Її iм'я, вимовлене в головi, звучить спокусливо та загадково. Вона натягує на мокре тiло своє червоне плаття в бiлий горошок, яке липне та чинить опiр її рухам.
   - Вiдчепися, чорт! - кричить вона, i в голосi стiльки злостi, що Платов повертається та йде уздовж берега. "Сама ти, чорт!" - шепоче вiн про себе, а фантазiя малює картини приборкання норовливої. Платов машинально бере гальку та жбурляє її в бiк Марiко. Злiсть трохи охолола, i вiн знову обертається, щоб побачити дiвчинку, але Марiко не видно. Придивившись, Платов помiтив парусиновi бiлi капцi на ногах, якi стирчали з-за кущiв. "Що вона там робить, засмагає?" - чомусь тривожно подумав Платов та повiльними кроками, з тривалими зупинками, повернувся назад. Ноги так само тривожно стирчать з-за кущiв, а в душу заповзла неясна туга та жах.
   Пересилюючи себе, Платов обходить кущi та бачить, що голова Марiко лежить бiля самої води, а її руки безглуздо розкинутi в сторони. Хвиля збиває бiля берега червону каламуть, а Платов з жахом помiчає, що з-пiд голови Марiко тече тонка червона цiвка. Вона пробирається мiж камiнням, а потiм занурюється у воду, ледь змiшуючись з нею. Тiло Платова дерев'янiє, тому вiн не може поворухнутися, а несвiдомий страх паралiзує душу, та тiльки одна думка б'ється, як муха об скло: "Тiкати!" Вiн вiдвертає обличчя, щоб не бачити, але ватянi ноги не бажають вiдвести його вiд цього страшного мiсця. Попри те, що додому зовсiм не хочеться, Платов розумiє, що це єдине мiсце, де вiн може сховатися. Краєм ока Платов помiчає щось червоне, яке блиснуло бiля голови Марiко. Вiн приймає червоне за кров, але це не кров, а якесь скельце, що виблискує на сонцi. Iнтрига вiдiгнала страх, i вiн нахилився, намагаючись не дивитися Марiко в обличчя. На шкiряному ремiнцi висить якесь скельце, схоже на серце i Платов мимоволi тягне руку, щоб схопити цей предмет. Затиснувши в руцi, Платов набуває здатнiсть мiркувати й перша думка його заспокоює: "Нiхто не бачив!" Озирнувшись, вiн переконується у своїй правотi й це додає йому впевненостi. Вiн швидко крокує вiд берега, як розвiдник, перебiгаючи вiд куща до куща, i це його ще бiльше заспокоює, а голова починає мiркувати. Його нiхто не бачив, а якщо й бачили, то вiн скаже, що злякався, бо Марiко посковзнулася на ослизлому каменi та вдарилася головою. За це нiхто не стане корити, хiба що вважатимуть боягузом. "Нехай, - подумав Платов, - розвiдникам доводиться терпiти й не таке".
   Село зустрiло його полуденною порожнечею, що його, як розвiдника, цiлком влаштовувало. Тiльки величезна будiвля церкви Успiння Пресвятої Богородицi нагадало йому про Марiко, i вiн пильно озирнувся навколо, щоб не зустрiти отця Кирила. Платову здавалося, що батюшка вiдразу спитає: "Де моя дочка?" - i вiд цього Платов знову втратив спокiй. Шкiру на правiй долонi, в якiй вiн тримав червоне серце, чомусь стягнуло, i вiн нахилив голову, щоб знову поглянути на знахiдку. Побачене його вжахнуло - вся долоня була в кровi, наче скляне серце кровоточило. Серце Платова мало не вискочило з грудей, i вiн притулився до стiни храму, озираючись навколо. Втрачаючи свiдомiсть, вiн випустив з долонi небезпечний доказ. Коли вiн отямився, навколо нiкого не було, а на землi вiн не помiтив нiякого сердечка. З усiх сил Платов рвонув додому, щоб забитися десь у кутку. Сусiд Мамуко, який недоречно зустрiв Платова, побачив його побiлiле обличчя та єхидно промовив: - Знову нашкодив, - на що Платов нiяк не реагував, а побiг додому. Побачивши у дворi рукомийник, вiн довго намилював свої руки, поки не закiнчилася вода. Добре, що вiтчима, Гiоргi, вдома не виявилося, iнакше б знову побив нi за що. Сестра Софiко, страшна ябеда, тiльки його побачила, одразу ж повiдомила матерi, що вiн прийшов додому. Мати, перебираючи боби в мисцi, замислено сказала: - Пiдв'яжи виноград, Гiоргi наказав.
   Вона завжди, розмовляючи з Платова про вiтчима, називаючи його не iнакше як Гiоргi та нiколи - батьком. Його рiдний батько, Платон Привалов, залишився в Пермi, але, наскiльки Платов пам'ятав, завжди його любив, на вiдмiну вiд матерi. Пам'ятаючи iм'я батька, у школi вiн назвав себе Платовим, за що вдома отримав вiд розлюченого Гiоргi ременя. Це прiзвище так i прижилася на вулицi, на вiдмiну вiд прiзвища матерi, яке вiн носив офiцiйно.
   Платов поплентався на довгий виноградник, що спускався майже до берегiв Мткварi, де тiсними рядами розрiсся виноград. Його завжди примушували працювати на винограднику i ця робота, далеко вiд усiх, налаштовувала Платова на роздуми, в яких вiн запам'ятовував кожен образливий жест чи слово у вiдношеннi до себе, щоб потiм, коли виросте, послiдовно та без емоцiй помститися кривдникам. Для людей з залiзним характером, яким володiли розвiдники, емоцiї не дозволенi, а Платов завжди вважав себе одним iз них. Розглядаючи на екранi старого полотнища кадри з фiльмiв про розвiдникiв, Платов не чув трiск плiвки пересувного проєктора, а запам'ятовував кожне слово, сказане безстрашними героями, вивчаючи їх стиль поведiнки. Тiнь, що впала на нього, примусила обернутися, i вiн побачив вiтчима, трохи напiдпитку.
   - Сусiд Мамука сказав, що ти бiгав на берег Мткварi, - промовив грiзно Гiоргi та запитав:
   - Ти нiчого не бачив?
   Платов пiдняв голову та уперся поглядом у Гiоргi, який, не витримавши, дав стусана: - Я з тобою розмовляю.
   Платов опустив голову вниз i пробурмотiв:
   - Я нiчого не знаю...
   - Марiко Кураурi впала на березi та розбилася, - промовив Гiоргi та задумливо додав: - Якщо знаєш - скажи.
   Може бути, екзекуцiя могла мати продовження, але увагу Гiоргi привернули двоє чоловiкiв у мiлiцiйнiй формi, синiх галiфе та хромових чоботях. Чоботи мiлiцiонерiв покривав шар пилу, мабуть, вони приїхали здалеку. Один з них, не питаючи, крокував до них, що не сподобалося вiтчиму, який збирався зупинити незнайомця, але той його випередив: - Отже, не знаєш, - присiдаючи перед Платовим, запитав вiн, немов чув попереднi слова Платова. Вiн заглянув хлопцевi в очi та вимовив: - А дiвчинка загинула...
   - Я забираю його, - повiдомив вiн, сунувши в руки Гiоргi якийсь документ. Мабуть, документ справив враження на Гiоргi, бо вiн виструнчився, нiби в строю, та лише запитав: - Вiн повернеться?
   - Нi! - вiдрiзав мiлiцiонер, а Гiоргi зрадiв - вiн давно хотiв сплавити пасинка в чужi руки. Платов не дуже засмутився, бо не вважав село Метехi раєм на землi, особливо зi своїм вiтчимом. Платова повели вздовж вулицi, а за рогом вiн побачив газик, в який його посадили на заднє сидiння, а самi сiли по боках".
   Коли Плутiн прокинувся, то вiдразу забув про те, що йому приснилося, бо закричав вiд переляку. Вiн з величезною швидкiстю падав на величну спiральну галактику, що розгорнулася внизу. Втiм, боявся Плутiн марно, бо його, як i ранiше тримали Гаагтунгр та Веельзевул. Виявилося, що не падали, а рухалися до одного з рукавiв на околицi галактики. Плутiн не був сильним в астрономiї, але вважав, що це рiдна галактика Чумацький шлях, а вони направляються в сонячну систему. Коли наблизилися до планети, то Плутiн вiдразу її впiзнав та зрадiв - щоб його з'їсти, немає потреби повертатися на Землю. Плутiн виразно бачив Чорне та Каспiйське море, а вони опускалися посерединi, в долину мiж грядами гiр, де виляла рiчка Мткварi. Грузiя викликала в пам'ятi Плутiна не найкращi асоцiацiї, i вiн волiв би приземлитися в iншому мiсцi, але його позбавили права вибору, так само, як i свободи. Залишалося дiзнатися, що вiд нього хочуть.
   Вони приземлилися неподалiк вiд будiвлi облупленої церкви. Плутiн вдихнув на повнi груди повiтря Землi, i воно видалося йому таким незвично рiзким та густо паххучим, що голова пiшла обертом. Гаагтунгр натягнув на себе суконну гiмнастерку з голочки, та темно-синi бриджi, заправленi у хромовi чоботи. Придивившись, Плутiн визначив, що Гаагтунгр одягнений у довоєнну форму капiтана НКВД, а його роги прикривав синiй кашкет з червоним околотом. Веельзевул, як пiдлеглий, натягнув на себе форму лейтенанта НКВД. Плутiна нiхто не перевдягав i вiн так i залишився в просторому одязi володаря Тартiї. Вони блукали кiлька хвилин, поки не зупинилися бiля одного будинку, де якийсь грузин вiдчитував якогось хлопчика. Гаагтунгр слухав пару хвилин їх розмову, а потiм присiв перед хлопчиком та запитав: - Отже, не знаєш?
   Хлопець заперечливо замахав головою, а Гаагтунгр нишпорив у його головi, але хлопчик, мабуть, вiд страху, закрився, й демон не змiг нiчого прочитати в його пам'ятi.
   - А дiвчинка загинула... - пiдсумував Гаагтунгр та пiднявся.
   - Я забираю його, - повiдомив вiн грузину, сунувши йому пiд нiс якийсь документ. Грузин документ не дивився, а форма Гаагтунгр i Веельзевула його лякала, тому вiн тiльки запитав: - Вiн повернеться?
   - Нi! - вiдрiзав Гаагтунгр, а грузин, чомусь зрадiв. Плутiн, як стороння особа, не став його розпитувати про те, що його не стосувалося. Гаагтунгр та Веельзевул взяли хлопчика за руки, повели його до церкви, туди, де вони приземлилися. Плутiн iшов осторонь, не розумiючи, навiщо цим демонам хлопчик, а, тим бiльше, вiн сам. По дорозi, як не дивно, їм нiхто не зустрiвся, немов село вимерла. Ймовiрно, людей лякала форма Гаагтунгра та Веельзевула. Кинувши погляд на Веельзевула, Плутiн помiтив, що його обличчя набуло рис черепа, залишивши червоними тiльки вуха, а у Гаагтунгра один рiг вилiз з-пiд кашкета, та з"явилися iкла. У хлопчика побiлiло обличчя, як вапно, i Плутiн подумав, що вiн скоро вирубається.
  
   - Стережи його тут, - сказав Гаагтунгр, i Плутiн залишився з хлопчиком, а демони вирушили до церкви. "Дивно, - подумав Плутiн, - демони не можуть перебувати в церквi". Ймовiрно, його пiзнання вiри виявилися помилковими, бо Гаагтунгр, разом з Веельзевулом, зникли за дверима богоугодного закладу.
   - Як тебе звати, хлопчику? - запитав Плутiн, коли його конвоїри зникли у дверях церкви, i дитина несмiливо вiдповiла: - Вовка.
   - Ми з тобою тезки, Вовка, - пiдбадьорив його Плутiн, але, глянувши на старi та дранi штани, зрозумiв, що спiзнився - Вовка вже обпiсявся.
   - У тебе є iншi штани? - запитав Плутiн, шкодуючи хлопчика, але той заперечив, бо замахав головою, червонiючи вiд сорому. На вулицi стояла спека, й Плутiн подумав, що штани швидко висохнуть. Попри те, що вiн нiколи не вiдрiзнявся спiвчуттям до iнших, Плутiн шкодував Вовку та почав розпитувати його про життя. Виявилося, що грузин, який вичитував хлопчика, доводиться вiтчимом Володi, та, попри те, що його мама жива, тезцi доводиться несолодко.
   - Про яку дiвчинцi тебе питали? - запитав Плутiн, але хлопчик напружився та сказав: - Я нiчого не знаю.
   Плутiн не став наполягати, бо зрозумiв, що зараз переляканий Вовка нiчого не розповiсть. До того ж його розпитування не могли тривати, бо разом з Веельзевулом повернувся Гаагтунгр. Його очi кровоточили, а паща та груди начальника червонiла свiжою кров'ю. Морду Веельзевула покривали кривавi смуги, i Вовка вдруге обпiсявся, а потiм вiдрубався. Плутiн не знав, що хотiли дiзнатися у Вовка, але таким способом, як зараз, демони тiльки уморять його до смертi. "Що у них там сталося?" - подумав Плутiн, дивлячись на їх морди, що палали злiстю, та роздертi кiтеля.
   Якби Плутiн пiшов з ними, то знав би, що в церквi, пiд керiвництвом регента, спiвали багатоголосся, а в ризницi за маленьким столиком сидiв отець Кирило. Вiн одягнув на голову шапку, щоб не чути безладний хор та поринув у читання старої книги, писаної грецькою мовою, в якiй, як вiн вважав, описується божественна суть рубiна. Демони у формi енкаведистiв, що з'явилися в церквi, вразили уяву спiвакiв, якi зовсiм збилися з такту, а регент суворо постукав паличкою по пюпiтру, вимагаючи, щоб спiваки зосередилися. Гаагтунгр, не звертаючи уваги на спiвакiв, понюхав носом повiтря та вiдправився в ризницю. Веельзевул, побачивши отця Кирила, з задоволенням вдарив його по головi, вiд чого останнiй впав зi стiльця. Гаагтунгр хотiв врiзати Веельзевулу, який полiз поперед батька, але стримався та хлюпнув на батюшку з глечика, що стояв на столi. Коли Кирило прийшов у себе, Гаагтунгр зняв з нього шапку, яка пом'якшила удар Веельзевула, та схопив його за волосся й запитав:
   - Куди ти подiв рубiн?
   Батюшка виявився не з боязких та промовив, твердо дивлячись прямо очi Гаагтунгра: - Вам його не бачити, тварюки пекельнi!
   - Ти хочеш закiнчити, як твоя дочка? - з погрозою запитав Гаагтунгр.
   - Що ви зробили з дiвчинкою? - запитав отець Кирило, тривожно насупивши брови. Гаагтунгр з насолодою спостерiгав за його реакцiєю та подумав, що варто сказати святошi, що його дочка жива i її вiддадуть в обмiн на рубiн, але Веельзевул, недоречно, самовдоволено ляпнув: - Ми її вбили й тебе вб'ємо!
   Гаагтунгр, почувши сказане, вiд злостi й обурення заїхав пазуристою лапою по пицi Веельзевула, а отець Кирило, дiзнавшись про смерть дочки, вигукнув, звiвши руки догори: - Боже! Хiба вона не варта твого каменю милосердя?
   У вiдчаї вiн засунув пальцi прямо в очi демону, намагаючись їх видерти або розчавити. Гаагтунгр заревiв вiд болю та, розкривши свою пащу, вчепився в горло отця Кирила. Запах кровi одурманив Гаагтунгра, i вiн заходився сьорбати її, забувши про все на свiтi. Веельзевул, обурений тим, що отримав по мордi, а начальник на халяву смокче кров, запустив у його спину свої кiгтi. Гаагтунгр знову заревiв та залишив неживу та спотворену жертву, а сам накинувся на Веельзевула. Вони наносили один одному удари, стрибаючи по ризницi та перевертаючи атрибути вiри. Веельзевул схопив високий дерев'яний хрест на пiдставцi, що стояв на столi, та почав їм молотити Гаагтунгра, який вiд цього зовсiм озвiрiв. Вiн схопив скриню з церковним начинням та гепнув нею по головi Веельзевула. Пiсля того, як вони надавали бебехiв один одному, Гаагтунгр зiбрався з думками та взявся за пошуки Рубiна Милосердя. Вони перебрали все до останньої порошинки, але нiякого рубiна не знайшли. Не заспокоївшись, вони перевернули всю церкву, перелякавши регента та мирян, що спiвали, якi з криками висипали на вулицю та розбiглися по домiвках, вiд грiха якомога далi. Пригнiченi невдачею, вони повернулися до Плутiну, i Гаагтунгр вiдразу накинувся на Вовку Платова: - Куди ти подiв рубiн?
   Хлопчик, побачивши їх мерзеннi пики в кровi, подумав, що цi тварюки його з'їдять, та вiдрубався, впавши в пожовклу траву.
   - Ви його угробите, перш нiж що-небудь дiзнаєтеся, - сказав Плутiн, поплескуючи хлопчика по щоках, та запитав: - Може, скажете мене, що ви хочете вiд нього дiзнатися?
   - Запитай у себе, де рубiн, - похмуро сказав Гаагтунгр, збираючись перед цим дати по мордi й Плутiну. Втiм, демон зараз же передумав, бо його дiї не дали жодних результатiв i, ймовiрно, без колишнього володаря Московiї та Тартiї не обiйтися.
   - Запитав, - розвеселився Плутiн.
   - Де рубiн? - сказав Гаагтунгр.
   - Не знаю, - зовсiм весело сказав Плутiн, i Гаагтунгру знову захотiлося йому вмазати, але колишнiй володар запитав: - Може, ви менi пояснiть, як в цьому замiшаний я та дитина.
   У Гаагтунгра знову зачухалися лапи, але вiн набрався терпiння та бити Плутiна не став, а плутано та непослiдовно пояснив, що вони повернулися в минулий час i хлопчик - майбутнiй Плутiн. Хлопчик повинен знати, куди подiвся рубiн, бо терся бiля дiвчинки, яку звати Марiко. Вона дочка батька Кирила, в миру Арчiла Кураурi.
   - Марiко Кураурi? - вигукнув Плутiн та на нього нахлинули спогади.
   - Згадав? Кажи, де рубiн? - зрадiв Гаагтунгр.
   - Дiвчинку згадав, а про рубiн я нiчого не знаю - повний провал, - сказав Плутiн та подумав, що Сатанаїл, з його можливостями, давно перевiрив його голову, але ймовiрно, нiчого не знайшов, тому вiдправив їх у минуле, щоб вони були присутнi при зникненнi рубiна, який з пафосом називався "Рубiн Милосердя".
   - Запитай у себе, - знову нагадав Гаагтунгр i Плутiн з цiкавiстю подивився на Вовку, що прийшов до свiдомостi. "Он я який!" - з деякою нiжнiстю подумав Плутiн, розглядаючи хлопчика, та, навiть, мокрi штани Вовки його не бентежили.
   - Ти мене не бiйся, - сказав Плутiн, знiмаючи зi своїх плечей накинутий плащ.
   - Знiмай штани, - наказав Плутiн i Вовка слухняно зняв свої подертi штани, думаючи, що його будуть пороти хворостиною. Плутiн викинув штани в кущi та накинув на Вовку свiй плащ, який пiдiбрав i перев'язав ременем. Подивившись на хлопчика, Плутiн залишився задоволений його видом та взяв його за руку.
   - Ми йдемо звiдси, - сказав вiн i Гаагтунгр зрозумiв, що начальство помiнялося. Оскiльки йому був наказ, робити те, що скаже Плутiн, то вiн не дуже пручався, тому що весь гнiв Сатанаїла, у разi невдачi, звалиться на цього чоловiчка. Що ж стосується Плутiна, то вiн знав долю маленького Вовки й знав, що треба робити.
   - Ми їдемо до Пермi, - повiдомив вiн i Гаагтунгр кивнув головою на знак згоди. Не гаючись, вони вирушили у бiк моста через рiчку Мткварi та через пiв години опинилися на залiзничнiй станцiї Метехi. На питання Плутiн про грошi, Гаагтунгр витягнув з кишенi пару пом'ятих пачок з купюрами по п"ять рублiв та вiддав йому. Плутiн придбав квитки до Адлера, звiдки збирався вiдправитися до Пермi. У торговок на вокзалi Плутiн купив з десяток паличок чурчхели38 та кiлька коржiв хачапурi39. Вовка з пожадливiстю дивився на їжу, а Плутiн, присiвши на лавцi, нагодував пацана та закусив сам. Вельзевул та Гаагтунгр їжi не потребували, i могли, хiба що, напитися кровi невинних душ.
   - Так-то краще, - сказав Плутiн i Вовка, запихаючи в рот корж, вперше за день посмiхнувся.
   - Я тебе навчу, як далi жити й скоро ти станеш самим грiзним правителем Землi, - сказав Плутiн, але Вовка, попри те, що дядько йому подобався, не повiрив його словам.
   - Який зараз рiк? - запитав Плутiн i Вовка здивовано вiдповiв: - Тисяча дев'ятсот п'ятдесят дев'ятий.
   - У майбутньому вереснi пiдеш в перший клас, - пообiцяв Плутiн, а Вовка ще бiльше здивувався та сказав: - Дядько, восени я пiду в третiй клас.
   - Тобi, друже, знову доведеться пiти в перший клас, - повiдомив Плутiн, а Вовка, розумiючи, що хорошого дядька краще слухати, вимушено погодився. Незабаром прибув електропоїзд Єреван-Москва, i вони забралися в купейний вагон, бо їхати в плацкартному, разом з Гаагтунгром та Веельзевулом, небезпечно для пасажирiв, а скандалу Плутiн не бажав. Провiдниця, перевiривши квитки, з подивом дивилася на двох мiлiцiонерiв у дивнiй формi, у яких морди носили слiди бiйки. Вона подумала, що це артисти, якi знiмаються в кiно. Вовка, у просторому та дорогому халатi Плутiна, з загорнутими пiдлогами, теж вписувався в цю концепцiю. Скромний Плутiн вiдразу сподобався провiдницi, бо вiн скидався на якогось вiдомого артиста, чиє прiзвище вона не пам'ятала. Вiн вiдразу ж замовив чотири чаю та все, що є з їжi, через що провiдниця вiдразу його полюбила та подумала: "От що означає, культурнi люди, не те, що голота". Поїзд рушив, а продавцi, якi продавали Плутiну їжу, замiсть грошей в кишенi, з подивом виявили там прiле листя.
   Коли чутки поширилися по всiй невеликiй станцiї, касирка Манана, на всяк випадок, теж заглянула в касу та з жахом побачила, що її, як i всiх, обдурили. Оскiльки на поїзд купували квитки тiльки три пасажири з хлопчиком, то вона не сумнiвалася, хто це зробив. Поки виннi у фальсифiкацiї грошей балувалися печивом, запиваючи його чаєм, вагонне радiо захоплено розповiв про Кубу та великого революцiонера Фiделя Кастро. Ведучий сумлiнно насварив американських iмперiалiстiв та вiдразу повiдомив свiжу новину про те, що в тiй же Америцi розробляють перший рубiновий лазер. Дане повiдомлення так схвилювало Гаагтунгра, що вiн вiдразу схопився та повiдомив про намiр їхати в Америку. Плутiн переконав його, що в американцiв рубiн не той, хоч й сам не знав, як виглядає цей камiнь. Як розповiдав Гаагтунгр, цей рубiн належав ченцям-госпiтальєрам, а як вони опинилися в Метехi та при чому тут Марiко Кураурi та її батько, доведеться з'ясовувати. Правда, Марiко хтось убив, а її батька, Арчiла Кураурi, розiрвав iдiот Гаагтунгр. Плутiн покосився на сидячого навпроти демона, перевiряючи його дiмензiальнi можливостi читання думок. Нiчого пiдозрiлого на його вiдстороненому обличчi Плутiн не виявив, до того ж Гаагтунгр несподiвано пiднявся та вийшов в коридор, закривши за собою дверi.
   "Куди вiн?" - насторожився Плутiн, але потiм заспокоївся - ще не вистачало доглядати за демонами. Вiн повернувся до Вовки, щоб спробувати розпитати його про рубiн, але той притулився до стiнки та спав. Плутiн дав йому спокiй та задумався про те, звiдки вiдомо, що Вовка щось знає. Якби Вовка щось знав, то про це знав би й вiн, але своє зникнення з Метехi Плутiн зовсiм не пам'ятав. У будь-якому випадку, Вовку слiд вiдправити до Пермi, iнакше незапланованi реплiкацiї загрожують зникненням його, Плутiн. "Може, Сатанаїл так i задумав?" - подумав Плутiн та вкрився холодним потом. В купе було душно, i Плутiн вийшов у коридор, залишивши дрiмати Веельзевула та сонного Вовку.
   У вiдкрите вiкно дув свiжий вiтерець i Плутiн висунув голову, пiдставляючи її пiд зустрiчний потiк, що бадьорив та видував поганi думки. В купе провiдницi, що знаходилися через однi дверi, щось пiдозрiло гупало, i Плутiн насторожився. "Гаагтунгр! Вiн її вб'є!" - подумав Плутiн, змирившись iз неминучим скандалом. Пiдiйшовши до дверей, вiн прислухався, а коли почув крики провiдницi - заспокоївся: вiд сексу нiхто не вмирав. Через деякий час Плутiну набридло, i вiн зайшов у своє купе. Забравшись на другу полицю, вiн заснув, викинувши з голови всi страхи.
   В Адлерi їх вже чекали.
   Провiдниця вагону, проводжаючи Гаагтунгра, не висловлювала нiяких емоцiй та ходила, як зомбi, попри те, що провела з ним весь час, забуваючи про свої обов'язки. Таке холодне ставлення пояснилося тодi, коли Гаагтунгр повiдомив Веельзевулу, що забрав у неї душу. Покинувши перон, вони вiдразу попрямували в касу, щоб не пропустити поїзд Адлер-Перм. Купивши квитки, вони вийшли на вулицю, щоб не сидiти в задушливому вокзалi. Вхiд пiдпирали двi високi колони, а з бокiв сходинок, що вели до площi перед вокзалом, стояли двi краплеподiбнi вази з якимись зеленими хвостиками. Молоденькi пальми вздовж фасаду вокзалу ледве прикривали величезнi вiкна з напiвкруглим верхом та полоскали на вiтрi своє листя, радуючи око соковитою зеленню. Немов по командi, з двох сторiн пiд'їхали кiлька газикiв, з яких вискочили кiлька мiлiцiонерiв.
   Вони вiдразу звалили Плутiна, притиснувши його до брудного асфальту, а на демонiв повисли гронами на кожнiй руцi. На подив Плутiна, Гаагтунгр нiчого не зробив, а стояв, завмерши на мiсцi. Веельзевул, спостерiгаючи за дiями свого начальника, вирiшив наслiдувати його приклад та з цiкавiстю розглядав мiлiцiонерiв, що йому дiсталися, на предмет вiдiбрання душi. Оскiльки мiлiцiонери не могли зрушити демонiв, то двi застиглi групи потiли, зображуючи iз себе пам'ятник двох Лаокоонiв з синами, якi борються зi змiями. Випадковий пасажир повiрив в скульптурну композицiю та почав її фотографувати. Вiн негайно був арештований та укладений на гарячий асфальт, що стало для мiлiцiонерiв деякою розрадою. Плутiн, придавлений до землi, вирiшив прояснити дану колiзiю та запитав: - Можливо, ви скажете, за що нас затримали? - на що мiлiцiонер, що його придавив, повiдомив: - Ви небезпечнi злочинцi, якi використовують гiпноз для обману своїх жертв.
   Мабуть, мiлiцiонер начитався газет, i Плутiн навряд чи його переконає. У випадку застосування зброї демонам нiчого не буде, а от його та Вовку можуть пристрелити. Якщо застрелять його, Плутiна, то вiн потiм оживе, а для Вовки куля смертельна та може виникнути незапланована реплiкацiя, а, ще гiрше, наскочать Хроностатики.
   - Пропоную поїхати у вiддiлення мiлiцiї та спокiйно у всьому розiбратися, - запропонував Плутiн. Мiлiцiонери, що вже не надiялися заарештувати злочинцiв, легко погодилися. Демони сiли на заднi сидiння в газики, а Плутiн та Вовка на переднi, поруч з шоферами, так що для iнших мiлiцiонерiв мiсця в автомобiлях не залишилося. Це їх збентежило, особливо молодого лейтенанта Анчабадзе, який хотiв особисто заарештувати зграю злочинцiв. У пiдсумку лейтенант сiв за кермо переднього автомобiля, а iншi мiлiцiонери, вишикувавшись в колону, вирушили у дiлянку пiшки. По приїздi у вiддiлення їх вiдправили в камеру, i Плутiн рекомендував Гаагтунгру не чинити опiр, бо їхнiй поїзд вiдправлявся тiльки ввечерi й часу у них достатньо. Як найадекватнiшого, Плутiна першого запросили на допит.
   - Хто такi та куди їдете? - запитав лейтенант, з орлиним носом, збираючись отримати за операцiю захоплення банди не менше, нiж Героя Радянського Союзу. Плутiн пояснив, що вiн лiкар та везе в Пермську психiатричну лiкарню двох втiкачiв пацiєнтiв.
   - Ким вам доводиться хлопчик, - запитав трохи розчарований лейтенант.
   - Мiй син, - вiдповiв Плутiн, а лейтенант зрозумiв, що справа на орден не тягне. Гаагтунгр та Веельзевул своїм дебiльним виглядом та мiлiцiйними костюмами сорокових рокiв дуже схожi на пацiєнтiв психлiкарнi, так що за затримання не дадуть навiть медалi, а то й догану можна заробити.
   - У вас в паспортi син не записаний, - повiдомив пильний сержант, розглядаючи документ Плутiна, злiплений Гаагтунгром. Лейтенант Анчабадзе трохи пожвавився та гукнув сержантовi:
   - Приведи сюди пацана.
   Коли привели Вовка, лейтенант примружився та запитав: - Ким доводиться тобi дядько?
   - Це мiй тато, - сказав Вовка та по усмiшцi Плутiна зрозумiв, що сказав правильно.
   - Що ж ви дитину на пiймання божевiльних берете? - докiрливо запитав лейтенант Анчабадзе, розумiючи, що доведеться вiдпускати затриманих.
   - Вiн хотiв побачити море, - промовив Плутiн, а лейтенант Анчабадзе схвально цокнув язиком: - Так, море у нас чудове.
   Вiн задумливо тримав паспорт Плутiна, а потiм сказав: - Покажiть вашi грошi.
   Плутiн витягнув почату пачку i простягнув їх лейтенанту. Той довго розглядав п'ятiрки на просвiт, але нiчого не помiтив. Взявши одну купюру, вiн повiдомив:
   - Вiдправлю на експертизу.
   - Берiть ще, нам вистачить, - посмiхаючись, сказав Плутiн, але лейтенант нахмурив брови: - Однiєї купюри достатньо.
   Покинувши вiддiлення мiлiцiї, Плутiн потягнув всiх на пляж. Гаагтунгру та Веельзевулу пляж до лампочки, а от Вовка вiн хотiв порадувати - коли ще хлопчисько побачить море. Сонце демони не любили, то влаштувалися бiля пивної бочки пiд парасолькою, де жлуктили пиво без мiри, розраховуючись фальшивими п'ятiрками. Поки Вовка купався пiд наглядом демонiв, Плутiн сходив у магазин та купив йому простий бавовняний костюм та сорочку, а на ноги сандалi.
   Для себе колишнiй володар купив стандартний костюм радянського громадянина, а на голову надiв бiлий капелюх. Вiдразу, на пляжi, Вовка примiряв костюм та, попри спеку, не захотiв його знiмати. Коли настав вечiр, Вовка весь сяяв, бо нiколи в життi не був таким щасливим. Демони, Гаагтунгр та Веельзевул, в животах яких телiпалися, принаймнi, за пiвсотню кухлiв пива, теж почувалися вельми приємно, та тiльки Плутiн з сумом розумiв, що за цi свiтлi хвилини доведеться розплачуватися кров'ю. Вiн подумав, що такий момент якраз пiдходить для того, щоб дiзнатися те, що приховує Вовка, але не наважився зiпсувати такий день, який вiн пам'ятав усе своє життя. Поїзд вiдходив з третьої колiї i вагон заповнили сибiряки, що поверталися додому, спускають свої пiвнiчнi40 на такому далекому та теплому пiвднi. Замiсть того щоб зайти в задушливi купе, всi тусувалися в коридорi, де всi вiкна вiдкрили для легкого вiтерцю. Поїзд рушив, i в купе стало трохи прохолоднiше. Всi стирчали в коридорi, спостерiгаючи за сонцем, яке збиралося зануритися в море перед сном. Тiльки тодi, коли прибули в Туапсе, пасажири розiйшлися по каютах. Гаагтунгр, разом з Веельзевулом, ще ранiше завалилися на нижнi полицi та хропли, а Вовка та Плутiн забралися на верхнi мiсця. Вагон заспокоївся, зморений суєтою i свiтло загасили, щоб не заважати пасажирам.
   Якраз тодi з'явився вiн.
   Плутiна вразило його обличчя. Здавалося, що це обличчя мумiї. Воно належало до арабського типу, тiльки дивного кольору - вiдтiнку пергаменту. Вiн стояв в отворi дверей, освiтлений з коридору. Його приталений одяг не приховував треноване тiло, а, швидше, вiдтiняв його досконалiсть. Зовсiм несподiвано для Плутiна, в руках незнайомця з'явилася шабля, яку Плутiн не встиг розглянути, бо вона, легко та точно вiдокремила його голову вiд тiла. Подальшого Плутiн не бачив, бо голова скотилася пiд стiл, а незнайомець махнув шаблею по Гаагтунгру, розрiзаючи його вiд плеча до пахви. Прокинувся Веельзевул, який, замахнувшись кулаком, цiлився в голову незнайомця, але промахнувся та пробив перегородку в коридор, а незнайомець, не зволiкаючи, вiдрубав цю руку. Точно так само вiн зробив й з другої рукою Веельзевула, яка хотiла схопити його за шию. Безрукий демон вiдкрив пащу, оголюючи iкла та оглушивши вагон криком, але незнайомець вiдрубав йому голову, яка, так само, як i Плутiна, покотилося пiд стiл. Вовка пронизливо закричав, а Гаагтунгр, тягнучи за собою нутрощi, що вивалилися, простягнув обидвi руки до горла незнайомця, але той i йому вправно вiдтяв голову. Вовка онiмiв вiд страху, а незнайомець, затиснувши йому рот, потягнув його по проходу, в напрямку тамбура.
   - Кiнчайте скаженiти, не то викличемо мiлiцiю! - дуже до речi пролунало з одного купе i на цьому всi заспокоїлися, бо у вагонi запанувала тиша. Дiмензiальне тiло Плутiна потягнулося до своєї голови, тому впало з полицi в прохiд. Точно так само вчинили тiла демонiв, розшукуючи свої голови. В результатi даних дiй, в проходi нагромадилася незрозумiла купа. Поступово дiмензiальнi тiла знайшли вiдсутнi частини та утворилися три тiла: Плутiна, Гаагтунгра та Веельзевула. Правда, вийшло непорозумiння, бо голова Плутiна прилiпилася на тiло Веельзевула, а голова останнього присмокталася до тiла Плутiна.
   - Потiм розберетеся, - зупинив спробу обмiну Гаагтунгр, i вони вiдправилися на пошуки Вовки. Щоправда, пошуки з самого початку опинилися в глухому кутку. Можливо, що нападник покинув поїзд i тодi шукати його по вагонах безглуздо. До того ж, всi каюти були закритi та люди спали, що теж ускладнювало пошуки. Слiд також знати, навiщо викрадачевi Вовка, бо вiд цього залежало, що вiн буде робити. Варто припустити, що за тим же, що й Сатанаїлу - дiзнатися, куди подiвся рубiн. "А куди вiн може подiтися?" - мiркував Плутiн. З новим тiлом йому думалося краще, до того ж тiло володiло величезними можливостi, i Плутiн порахував, що йому не варто поспiшати мiнятися з Веельзевулом.
   "Можливо, що Вовка дещо знає?" - подумав Плутiн та зрозумiв, що вони поспiшили покинути село Метехi. "Влаштую Вовцi нормальне життя, а потiм вiн сам менi все розповiсть!" - мiркував Плутiн, зовсiм не збираючись посвячувати в це Гаагтунгра та Веельзевула. Вони роздiлилися: Гаагтунгр вiдправився в один бiк поїзда, а Веельзевул та Плутiн в iнший. Коли Плутiн та Веельзевул пройшли кiлька вагонiв та вже втратили всяку надiю вiдшукати Вовку, то їм пощастило. На їх здивування, Вовку та незнайомця вони знайшли у вагонi-ресторанi.
   Крiзь скло в тамбурi Плутiн побачив заплаканого Вовку та незнайомця, який перед ним присiв та трусив хлопчика за груди та щось питав. Плутiн рiшуче штовхнув дверi та став у стiйку. Тiло Веельзевула добре слухалася його команд, ще раз переконуючи в Плутiна тому, що його не слiд вiддавати. Незнайомець повернувся та, не зволiкаючи, як кiшка, пiшов кудись у бiк, але, несподiвано, опинився за спиною Плутiна та поклав руку йому на плече. Плутiн провiв сеой-наге, але незнайомець не звалився мiшком до нiг, а став перед Плутiним та стусаном вдарив по шиї, вiд чого вона дивно онiмiла. Плутiн, без всiляких витiвок, мазнув лапою по обличчi незнайомця та, на свiй подив, побачив, що той звалився. Правда, в наступну секунду Плутiн звалився сам, але вiдразу схопився, розглядаючи незнайомця. Його зовнiшнiсть, дiйсно, говорила про те, що противник араб, а колiр обличчя свiдчив про багатьох роках життя. "Навiщо цiй людинi рубiн?" - подумав Плутiн, бо у нього не викликало сумнiву бажання незнайомця заволодiти раритетом.
   - Того, що ти хочеш, у нас немає, - сказав Плутiн, але незнайомець не повiрив та у нього в руках звiдкись виникла його крива шабля. В цей час Вовка прочухався вiд страху та гупнув незнайомця графином по головi, вiд чого той звалився на пiдлогу. Не зволiкаючи, Плутiн зв'язав руки незнайомця своїм ременем та озирнувся. На пiдлозi валялися кiлька тiл в бiлих халатах, ймовiрно кухарi та офiцiанти. Плутiн прислухався до їх диханню, та виявилося, що вони живi.
   "Вранцi скандал буде!" - подумав Плутiн та потягнув незнайомця у своє купе, щоб його допитати. Мiнiатюрний Веельзевул дрiботiв ззаду, а Вовка крокував за ним, дивуючись метаморфозi, якi вiдбулися в його вiдсутнiсть. Коли зайшли в купе, незнайомця звалили вниз та поставили на нього ноги. Повернувся Гаагтунгр, побачивши незнайомця, гепнув його пару раз ногою, але той, вирубаний Вовкою, нiчим не мiг йому вiдповiсти. Коли незнайомець прийшов у себе, демони копала його ногами, а Плутiн запитав: - Як тебе звати?
   - Хасан аль-Каїн, - повiдомив незнайомець, поглядаючи знизу на чотири голови, що схилилися над ним.
   - Ти шукаєш рубiн? - запитав Плутiн i Хасан, пiсля маленької паузи, кивнув головою.
   - Я ж тобi казав, що його у нас немає, - сказав Плутiн, спостерiгаючи за його реакцiєю. Хасан мовчав, кидаючи гарячi погляди на всiх.
   - Ти навiщо схопив хлопця, - вже примирливо запитав Плутiн, глянувши на Вовку, що звисає з верхньої полицi.
   - Вiн щось знає, - сказав Хасан ламаною росiйською, кинувши погляд на Вовка.
   - Нiчого вiн не знає, - намагаючись бути переконливим, виголосив Плутiн, а Гаагтунгр з задоволенням ударив чоботом по животу Хасана. Той зiгнувся, але не забарився запитати: - Навiщо тодi вiн вам потрiбен?
   - Я хочу його усиновити, - трохи прибрехав Плутiн, а Вовка так засвiтився особою, що Хасан довго дивився на нього немиготливим поглядом. У дверi постукали й Плутiн вiдкрив. На порозi стояла провiдниця та начальник поїзда.
   - Що у вас вiдбувається? - запитало посадова особа в залiзничнiй формi, поглядаючи на дiрку в стiнцi купе.
   - Це зробив ось цей товариш, - сказав Плутiн, показуючи пiд ноги, а Гаагтунгр знову гепнув Хасана ногою. Начальник поїзда трохи розгубився, а Плутiн додав: - Цей бандит бешкетував у ресторанi, i довелося його втихомирити.
   На станцiї Тихорєцькiй у вагон ввалилися кiлька мiлiцiонерiв, яким Плутiн натхненно брехав, описуючи Хасана, як бандита з великої дороги. Прийшла в себе офiцiантка з вагона-ресторана, вiдразу впiзнала Хасана та знову впала в непритомнiсть. В складках одягу Хасана знайшли шаблю, що не залишало йому нiяких надiй на звiльнення. Його вивели з вагона, подякувавши Плутiна за мужнiсть, а пасажири цiлий день заглядали у купе через дiрку, зроблену кулаком Гаагтунгра. Подальший їхнiй шлях пройшов без пригод, тiльки Вовку напихали всякими солодощами з-за того, щоб зазирнути в купе та побачити справжнiх чоловiкiв, що затримали небезпечного злочинця. Гаагтунгр та Плутiн у старiй формi НКВДешникiв, викликали мимовiльний страх та повагу, а щуплий Веельзевул зi своєю страшною пикою, скидався на виродка. Вiн весь час намагався помiнятися тiлами з Плутiним, але той говорив, що не час, бо їх бачили багато народу. Веельзевул терпiв до ночi, а коли поїзд, о третiй годинi ночi, зупинився в Саратовi, вийшов у тамбур, де стояв якийсь юнак.
   - Душу продаси? - запитав Веельзевул у юнака зi значком комсомольця i той бадьоро вiдповiв:
   - З задоволенням! - вважаючи, що дядечко жартує. Веельзевул дав здивованому комсомольцю п'ятiрку та витягнув душу. Той, як зомбi пройшов у вагон та лiг на не застелену верхню полицю, на якiй пролежав, як труп, до самої Пермi. Дана розвага так сподобалося Веельзевулу, що незабаром вагон став зовсiм тихим: бiльшiсть пасажирiв лежали по каютах, утупивши погляд у верхню полицю та лякаючи провiдницю, яка марно носила чай, бо нiхто не хотiв його пити. Тiльки пасажири купе, якi затримали злочинця, радували її - вони не скупилися, розплачуючись п'ятiрками, а здачi не вимагали. Вона не засмутилася, коли на другу добу, о другiй годинi ночi, пiсля посадки в Набережних Челнах, до неї у службове купе приперся величезний Гаагтунгр.
   На його грубi загравання вона слабо пручалася, промовляючи: "Не треба, не треба, я замужня ", - що зовсiм не зупинило Гаагтунгра, бо руйнувати сiмейнi пiдвалини - його улюблене заняття. Провiдниця зняла з Гаагтунгра формений кашкет з червоною околицею та побачила його роги, але вони її не злякали, а розпалили. Парочка почала разом та iнтенсивно руйнувати сiмейнi пiдвалини. Удари, лунали по всьому вагону та не збiгалися з ритмом колiс, вносячи певний дисонанс в музику залiзницi, яку доповнювали шаленi крики провiдницi. Коли, на другу добу, поїзд пiд'їжджав до Пермi, то лейтенанту мiлiцiї Анчабадзе в Адлерi подзвонив експерт з Краснодара: - Лейтенант, якого бiса ти надiслав на експертизу листя в конвертi?
   - Мабуть, хтось пожартував, - розгублено сказав лейтенант Анчабадзе, а у вiдповiдь почув голос сердитого експерта: - Ми тут справою займаємося, а вони жартують ... - i кинув трубку. У Тихорєцьку оголосили всесоюзний розшук - Хасан аль-Каїн, замкнений в камерi, втiк з неї, не пошкодивши жодного замка. На вокзалi в Пермi Плутiну довелося викликати таксi та їхати з Вовкою в мiсто Очер до його дiда, залишивши Гаагтунгра та Веельзевула на їх власний тимчасовий розсуд. Таксист, озирнувшись на Вовку та Плутiн, запитав: - Грошей вистачить?
   - Туди та назад, - як само собою зрозумiле, сказав Плутiн, розвалившись ззаду.
   Таксист зрозумiв, що клiєнт грошовитий i всi сто кiлометрiв розповiдав анекдоти.
  
  
   Реплiкацiя пятая. Вовка
   - Вєрка, курва, нам своє дитя пiдкинула, зозуля чортова, - кричав старий, не соромлячись сторонньої людини у формi спiвробiтника НКВС довоєнного зразка. Його сиве волосся, давно не стрижене, стирчало на всi боки, точно у сердитого їжака. Така ж сива старенька стояла бiля вiкна, не смiючи перечити старому. Її мозолястi руки, складенi навхрест внизу живота, немов охороняли її вiд лютi чоловiка, спрямованої на недолугу дочку, а звалилася на неї. Плутiн, однiєю рукою обнявши Вовку за плечi, дивився на мерзенного старого та з задоволенням звернув би йому шию, якби не реплiкацiї, якi можуть змiнити майбутнє, в тому числi i його з Вовкою. Онук ставився до слiв свого дiда зовсiм спокiйно, бо давно знав, що нiкому на цьому свiтi не потрiбен.
   - Михайло Iларiонович, - звернувся Плутiн до дiда Вовки, наперед знаючи, що той вiддасть свого онука в iнтернат. Якщо бути чесним, то звинувачувати старого бiльшовика в черствостi не слiд, бо на пенсiю, видiлену йому радянською владою, дiд Михайло мiг прогодувати тiльки кiшку, а не пiдлiтка, який ходив у школу.
   - Михайло Iларiонович, - повторив Плутiн, намагаючись вибрати потрiбну та переконливу iнтонацiю в голосi, - я вам можу порадити звернутися до вашого родича, Володимиру Спиридоновичу Плутiна. Наскiльки я знаю, вiн з задоволенням усиновить вашого онука та позбавить вас вiд проблем.
   - Хто ти такий, щоб вказувати червоному командировi! - обурився Михайло Iларiонович i Плутiн зрозумiв, що в цей вечiр переконати старого йому не вдасться. Не слухаючи далi його промови, Плутiн присiв перед Вовкою та проникливо вимовив:
   - Я мушу залишити тебе на час, поки з'їжджу в Ленiнград. Ти менi вiриш?
   Вовка кивнув головою, але Плутiн, заглянувши в його сiрi очi, побачив там вiдчай та сiру нудьгу. Плутiн вiдвернувся та пiшов до дверей, а йому вслiд мчали колючi слова: - Куди ти намилився, контра бiлогвардiйська, я таких тварюк, як ти, у вiсiмнадцятому роцi ...
   Плутiн вже не чув, чим займався бойовий дiд Вовки в роки революцiї, а вийшов на вулицю до таксиста, який трохи нервував, бо клiєнт з ним ще не розплатився.
   - Жени в Перм, - сказав Плутiн, сiдаючи ззаду, та всю дорогу мовчав. Водiй таксi не наважився знову сипати анекдотами, бо клiєнт, чомусь, виглядав похмурим. Плутiн щедро розплатився з таксистом бiля вокзалу, зловтiшно уявляючи, як той виявить у кишенi опале листя. Вiн вiдправився у касу, щоб купити квиток та вiдразу ж виїхати до Ленiнграда, маючи намiр поговорити зi своєю прийомною мамою, яка стала справжньою мамою, похованою в майбутньому 1999 роцi. Вже стемнiло. Плутiн рухався уздовж довгого вокзалу, коли у закритого входу в зал очiкування його зловили два типи та приперли до стiнки.
   - Жени бабки! - сказав здоровий чмир i Плутiн впiзнав його - Гаагтунгр.
   - Ви що робите, виродки, - сказав Плутiн та не втерпiв - заїхав Веельзевулу по пицi, вiд чого той звалився на узбiччя з пожухлою травою.
   - Падло, вiддай тiло! - пiзнаючи Плутiна, заревiв Веельзевул, показуючи свої iкла. Плутiн вирiшив взяти на понти, показуючи на лацкан пiджака, де червоною краплею горiв значок донора, вкрадений у дiда Вовки.
   - За вами стежить Сатанаїл, виродки! - вимовив вiн iз задоволеною пикою, думаючи про себе: "Не вб'ють!" Побачивши спантеличенi морди демонiв, Плутiн зрозумiв, що простаки попалися, але тихий голос бiля правого вуха зловiсно прошепотiв: "Я, дiйсно, за вами спостерiгаю!" - вiд чого Плутiн покрився мокрим та холодним потом.
   - Скiльки набашляли? - примирливо запитав Плутiн i Гаагтунгр з готовнiстю показав кишеню з м'ятими купюрами. Плутiн вигрiб все до дрiбницi, та вирушив на вокзал, кинувши на прощання: - Бувайте! Їдьте в Очер та доглядайте за Вовкою.
   Демони кивнули мордами, а Плутiн подумав, що останнi слова, сказанi ним, зовсiм зайвi - своїм виглядом вони тiльки перелякають хлопчика. Купивши квиток, Плутiн сiв у поїзд та вiдразу завалився на полицю - втома брала своє. Через день у Москвi вiн пересiв на нiчний поїзд Москва-Ленiнград. Попутники в купе, сiмейна пара з дитиною, попивши чаю, почали укладатися спати, й Плутiну нiчого не залишалося, як залiзти на верхню полицю та лягти самому.
   Вiн спробував заснути, але рiзнi думки лiзли в голову, розбурхуючи уяву. Попри те, що за довге життя його душа зачерствiла та, як йому здавалося, не здатна на сентименти, Плутiн вiдчував дивне душевне зацiпенiння перед зустрiччю з матiр'ю, яка стала йому рiдною. У своєму дитинствi вiн не пам'ятав того, що було до зустрiчi з матiр'ю, якщо не вважати непевний та тривожний образ Марiко Кураурi, який вiн намагався загнати у глибоке уявне пiдземелля. Якщо сказати по правдi, то у нього, Плутiна, до зустрiчi з цiєю свiтлою жiнкою, життя не було, а тiльки безрадiсне iснування. Навiть з батьком, чоловiком мами Марiї, вiн вiдчував себе зобов'язаним за його усиновлення, й тiльки її душевна теплота завжди огортала Плутiна безкорисливо та безмiрно.
   З подивом Плутiн вiдчув, що плаче, а в душi розлилася благодать, яку вiн не мiг заглушити. Тiло демона, сприймаючи з голови божественну благодать, засвербiло, точно в нього встромилися тисячi короїдiв, але Плутiн не став виганяти iз пам'ятi свiтлий образ матерi, а, як у дитинствi, вважав данi тортури випробуванням та загартуванням, й терпляче лежав, не перевертаючись. Вiн не помiтив, як заснув, та не пам'ятав, що йому снилося, а пiднявся, коли потяг наближався до Ленiнграда. Повернення в мiсто своєї юностi наповнило душу Плутiна ностальгiєю, попри те, що цинiчний розум єхидно нагадував, що все тлiн. Варто жителям покинути мiсто на пару десяткiв рокiв, як знайомi вулицi втрачають обриси, занурюючись в заростi клена та дрiбного чагарнику. Природа швидко утилiзує людську цивiлiзацiю, знаходячи їй мiсце в безперервному харчовому ланцюжку. Покинувши московський вокзал, Плутiн втиснувся в автобус No 3, що пiдiйшов, який прямував у бiк Середньої рогатки.
   Як пам'ятав Плутiн, його мати працювала разом iз батьком на вагонобудiвному заводi iменi Єгорова. Ледь не пропустивши зупинку, Плутiн вилiз перед будiвлею з червоної цегли та напiвкруглими вiкнами й зупинився в тiнi кiлькох дерев, розмiрковуючи про те, як викликати матiр на прохiдну. Нiчого не придумавши, вiн попросив охоронця викликати матiр. Служака, попри те, що перед ним стояв вiйськовий в незрозумiлiй формi, раптом уперся та вибухнув лайкою: - З якого дива? Залишати робоче мiсце заборонено.
   - Скажiть, що син з фронту повернувся, - сказав Плутiн, розумiючи, що бiльш iдiотського приводу не придумаєш, але охоронець, глянувши на форму Плутiна, зрозумiв це по-своєму: не iнакше дивний вiйськовий воював в iнтернацiональному загонi на Кубi та приїхав додому у вiдпустку.
   - Буде зроблено! Но пасаран! - пiдняв стиснуту в кулак руку охоронець та бадьоро покрутив ручку телефону. Викликавши переполох на комутаторi, охоронець зажадав громадянку Плутiну Марiю Iванiвну на прохiдну для зустрiчi з сином-героєм. Плутiн, нiяково посмiхаючись, думав про те, що скаже матерi, щоб вона не злякалася, але коли побачив її, то всi думки вискочили з голови й вiн розгубився.
   - Матуся, обiймай сина, живий повернувся, - радiсно повiдомив охоронець, штовхаючи невисоку жiнку за прохiдну. Те, що син виглядав старiше, нiж мати, охоронця зовсiм не бентежило. Мати скоса дивилася на Плутiна, а її праве око, не живе, скляне, з подивом витрiщилося на радiсного охоронця.
   - Цiлуй його, либонь, рада! - спiвпереживав охоронець й Плутiн, обiйнявши матiр, шепнув їй на вухо: - Вiдiйдiм пiд дерева i я вам все поясню.
   Коли вони залишилися однi, Плутiн вiдверто запитав: - Ви хочете усиновити дитину?
   - Хочу, - чесно зiзналася мати, попри те, що незнайомець здавався дивним.
   - Хлопчик дуже вразливий i потребує вашої любовi, - сказав Плутiн, натискаючи на жалiсть, але цього не потрiбно, бо на обличчi матерi все читалося без букваря - вона буде любити Вовку в будь-якому виглядi. Краєм ока Плутiн побачив, як з прохiдний вийшов батько та напружився - жалiстю батька не проймеш. Мати, помiтивши чоловiка, теж напружилася, й Плутiн її заспокоїв, сказавши їй, що поговорить з чоловiком.
  
   - Володимир Спиридонович? - сказав Плутiн, пiдходячи до батька i козиряючи.
   - Я, - сказав батько, з подивом розглядаючи форму, яку пам'ятав ще з вiйни, та вiдразу перепитав:
   - А в чому справа?
   - Рiч у тому, що мене закидають у далекий космос, - почав Плутiн, а батько, глянувши на старого "космонавта", єхидно перепитав: - Як собаку Лайку?
   - Так, - пiдтвердив Плутiн та додав: - У мене є син, Вовка, мати якого померла.
   Марiя Iванiвна, спiвчуваючи незнайомiй вiйськовому, шмигнула носом, витягаючи з кишенi хусточку, а батько, уважно розглядаючи Плутiна, запитав: - Що ви вiд нас хочете?
   - Я хочу, щоб ви усиновили мою дитини, - сказав Плутiн.
   - Ми з шарлатанами не розмовляємо, - сказав батько та повернувся до матерi: - Пiдемо, Марiя.
   - 12 вересня мене закинуть на Мiсяць, i я бiльше не повернуся на Землю, - сказав Плутiн, згадуючи iсторiю СРСР, та додав: - Це легко перевiрити через мiсяць.
   - А завтра ти вимагатимеш у нас грошi за дитину, - сказав батько, на що Плутiн витягнув пачку грошей:
   - Держава платить менi великi грошi.
   - Володя, ми ж так хотiли...- нагадала Марiя Iванiвна й батько здався: - Добре, розкажи докладнiше.
   Плутiн розповiв, що його син, Вовка, знаходиться в Пермi в iнтернатi, й вiн може привезти його в Ленiнград.
   - Нi, я поїду туди сама... - сказала мати, а батько заперечив: - Поїдемо разом, я не вiрю цьому...
   Через пару днiв вони їхали в Перм. За цей час батько звик до Плутiну, хоча, як i ранiше, йому не вiрив. На вокзалi в Пермi Плутiн дiзнався у Гаагтунгра, куди дiд вiдправив Вовку i, отримавши адресу, наказав демонам їхати в Ленiнград.
   - Що за бандитськi пики? - насторожено запитав батько, розглядаючи демонiв.
   - Вони працюють в КДБ, - повiдомив Плутiн, але батько не повiрив, а з побоюванням схопився за кишеню, де лежали грошi. Володiючи тiлом демона, Плутiн мав деякi їх здiбностi, тому легко злiпив ксиву, яку мигцем пред'явив завiдувачцi в iнтернатi. Варто було Вовцi з'явитися у дверях, як вiн вiдразу вигукнув:
   - Тато! - та кинувся до Плутiну. У Марiї Iванiвни потекли рiкою сльози, а Володимир Спиридонович вперше повiрив Плутiну.
   - Це твiй тато i твоя мама, - сказав Плутiн, пiдштовхуючи Вовку до Марiї Iванiвнi. Вовка волiв би, щоб батьком був Плутiн, але знаючи свою нещасливу долю, задовольнявся тим, що вона йому послала. Тим бiльше, що тiтка так душевно обiймала його та плакала одним оком. Пiсля вiдвiдин iнтернату груди у завiдувачки вiдстовбурчились вiд пачки грошей, а Плутiн вирiшив довершити справу та зайшов до загсу, де поговорив з ким треба, й Вовцi зробили свiдоцтво про народження. У графi "батьки" значилися Марiя Iванiвна та Володимир Спиридонович. З почуттям виконаного обов'язку Плутiн вiддав документ батькам та попрощався з Вовкою, пообiцявши на вухо до нього навiдуватися.
   Мiсяць по тому Марiя Iванiвна слухала радiо, готуючи на примусi вечерю. "12 вересня 1959 року в 10:39:42 за московським часом здiйснено пуск ракети-носiя "Восток-Л", - вiщав в динамiцi Левiтан, - яка вивела на траєкторiю польоту до Мiсяця автоматичну мiжпланетну станцiю "Луна-2". Далi Марiя Iванiвна не чула, бо у вухах задзвенiло. "Бiдний хлопчик!" - подумала вона про Вовка, який до цього часу вже забув про свого колишнього батька, що загинув у Космосi, а також про те, що з ним вiдбувалося до Ленiнграда. Вiн просто витер собi пам'ять з неприємними спогадами. У своєму життi, коли його припруть до стiнки, вiн буде робити так завжди та вiдчувати себе чудово.
  ***
   Правда, незабаром його вiдвiдав Плутiн, якому вiн був зовсiм не радий: у нових батькiв йому жилося якнайкраще, попри те, що новий батько, Володимир Спиридонович, був крутий у вихованнi. Побачивши Плутiна, Вовка хотiв втекти, але помiтив попереду Гаагтунгра та Веельзевула, тому скорився долi.
   - Я стримав своє слово, й ти знаходишся у хорошiй родинi, - сказав Плутiн, а потiм запитав: - Скажи менi, куди ти подiв рубiн, то ми покинемо тебе назавжди?
   - Що ви пристали зi своїм рубiном, - заскиглив Вовка, - я не знаю нi про який рубiнi, дайте менi спокiй!
   "Може, й правда, не знає?" - засумнiвався Плутiн, тим бiльше що, не пам'ятав нi про який рубiн. "Кому потрiбен цей сраний рубiн?" - подумав Плутiн та вiдразу отримав удар усерединi голови, вiд чого мало не завив на всю вулицю. "Менi... - нагадав зловiсний тихий голос та додав: - Якщо ви його не знайдете ... я розкладу вашi рiдкi мiзки на атоми та кожен буду палити розпеченим залiзом!" Голову вiдпустило, але вiд цього легше не стало.
   - У Марiко Кураурi повинен був бути рубiн у виглядi сердечка. Ти його не бачив? - тихо запитав Плутiн, збираючись, в разi чого, довбонути малолiтнього себе по головi, щоб вiдновити пам'ять.
   - Я ловив рибу на березi Мткварi та не бачив вашої Марiко, - сказав Вовка i для переконливостi показав шрам на вказiвному пальцi: - Ось, я вколов його гачком.
   Плутiн i сам щось пам'ятав про гачок та зiтхнув, розумiючи, що, можливо, дитина зовсiм не винна. Трохи подумавши, вiн зрозумiв, що краще за все повернутися назад в село Метехi та пошукати рубiн там. Коли до Плутiну пiдiйшов Гаагтунгр та Веельзевул, то вiн повiдомив: - Ми їдемо в Метехi.
   - Знову? - виник Веельзевул, але Гаагтунгр так на нього подивився, що той заткнувся, а Плутiн вiд душi хльоснув його по мордi.
   - Добре, йди, - сказав Плутiн, вiдпускаючи Вовку. Той, задоволений тим, що його вiдпустили, помчав додому та не помiтив, що за ним стежить ще один чоловiк, набагато небезпечнiший колишнiх. Варто було Вовцi з'явитися у дворi, як його зупинив Валька Косих: - Жени монету.
   Вовка хотiв прослизнути повз нього, але був зупинений ударом по головi та взятий за комiр.
   - Тебе ще не прописали у дворi, - сказав Валька та з усього маху дав щигля. А потiм гепнувся на землю. Вовка з подивом побачив, як чоловiк з восковим обличчям, обняв його за плече та сказав: "Пiшли", - а Косих залишився лежати в пилюцi. Дивний захисник повiв Вовку на останнiй поверх, де запропонував пiднятися на дах. Вовка не посмiв вiдмовитися, бо не хотiв померти, як Валька. Незнайомець сiв бiля слухового вiкна, звiдки вiдкривався вид у двiр, а Вовка побачив, що Валька живий та, хитаючись, побрiв додому. Вовка крадькома розглядав незнайомця.
   Його обличчя не виказувало нiяких вiдчуттiв, а пiд звичайним бавовняним костюмом вiдчувалося ладно скроєне тiло. Виразне воскове обличчя незнайомця не мало жодних зачiпок та варто було вiдвернутися, як воно забувалося. Незнайомець витягнув тонку цигарку й сунув у рот Вовки. Той не курив, але не посмiв вiдмовитися, тому запхав її в рот. Незнайомець послужливо чиркнув сiрником, а Вовка потягнув дим в себе. Вiд незвички закашлявся, а потiм голова очистилася, й Володi стало легко. Вiн вислизнув у вiкно, але не впав, а здiйнявся на небо, до хмар.
   - Ти бачив рубiн? - запитав незнайомець, що летiв поруч, а Вовка, смiючись у душi, з чистою совiстю вiдповiв: - Нi.
   Його руки вiдокремилися вiд тiла та понеслись убiк разом з ногами.
   - Де мої руки, де мої ноги? - посмiхаючись, запитав Вовка, а велике, як кулька, обличчя незнайомця повiдомило: - Вони повернуться, коли ти менi скажеш правду. Навiщо тебе забрали з Метехi?
   - Тато хотiв вiддати мене в хорошi руки, - повiдомив Вовка та, вiд щастя, заплакав.
   - Куди тато поїхав? - запитав незнайомець, у якого обличчя стало схоже на маму Марiю. Вовка засмiявся, бо не знав, про якого тата йде мова, але навмання вiдповiв: - Тато з дядьками поїхав в Метехi.
   - Навiщо? - запитала мама, то Вовка чесно вiдповiв: - Я не знаю.
   - Навiщо? - знову запитала мама, а тато, Володимир Спиридонович, визирав з-за її плеча.
   - Я не знаю? - вiдповiв Вовка i вiдразу опинився на горищi.
   - Навiщо ти курив? - запитала мама, а Володимир Спиридонович вiдсторонив її плечем.
   - Потрiбно покласти його в лiжко, - сказав вiн та взяв Вовку на руки. Коли опускалися по сходах, Валька Косих, що стоїть бiля стiнки, зловiсно пообiцяв: - Ти розбив менi голову. Я тобi ще це пригадаю.
   "Це не я!" - хотiв сказати Вовка, але язик не слухався. Його поклали у лiжко, й вiн вiдразу заснув з однiєю тiльки думкою - завтра його покарають.
  ***
   Лiлiт не дуже турбувалася про те, що її викликав сам Сатанаїл. Безсумнiвно, що хтось iз демонiв проколовся, то їй доведеться розгрiбати авгiєвi стайнi. "Добре, що Змiй Сатанаїла не стирчить у головi!" - подумала вона, екрануючи себе вiд навколишнього простору. Лiлiт вiдчувала себе трохи вiльнiше вiдтодi, як на планетi Тiмурiон цей гад, що вiчно її супроводжував, розсипався в пил та був розсiяний над планетою. Особливої необхiдностi з'являтися в Пеклi не було, але Сатанаїл любив, коли його пiдлеглi вiдчувають неприємностi та незручностi при виконаннi завдання, та вважав, що тим самим полiпшується їх бойовий дух.
   Вона прослизнула повз дволикого Януса, який охороняє чистилище, бо вiн забарився, та проколола дiмензiальну структуру Пекла. "Залатають!" - резонно подумала Лiлiт, знаючи про те, що про це доповiдатимуть Сатанаїлу, перед яким виправдається термiновiстю виклику до нього. На дальнiх пiдступах до Сатанаїла її зустрiла скорботна черепаха Ацедiя, яка своїм виглядом нагадувала зубний бiль. Її рiдке розпущене сиве волосся на головi збилися грудками, точно на кинутiй собацi, а скорботне бiле та пласке обличчя наганяло тугу. Вона посадила Лiлiт собi на спину, яка бiльше нагадувала стару колоду, що ледь не розсипалася в потерть, то її прикрили зеленим слизьким мохом.
   Простiр Темряви схожий на глибокий котел, за ребром якого знаходяться Темнi Замкнутi Свiти. Чистилищем служить ребро по краю котла, звiдки душi мають два шляхи: один в Ессенарiум та другий - униз, якщо там що-небудь можна назвати низом. Ацедiя знаходиться у верхнiй точцi, яка здається замкнутим кiльцем або кулею, але нi тим, нi iншим не є. Всi новi душi проходять через її руки. Всiм вона вселяє демони сумнiви, щоб вони переважили мони душi, яка потоне в океанi скорботи та смутку.
   Душi, обтяженi демонами заздростi, опускаються нижче, туди, де їх катує пiдступний змiй Iнвiдiас, а душi тих, хто схильний до боягузтва, лякає та водить по дрiмучому лiсу Iгнавiс, щоб вони залишилися там назавжди. В лапи товстої ненажери Гулi потрапляють душi ласунiв, яких вона заморить голодом та висмокче з них соки, щоб вони не мали сил її покинути. Душi жадiбних не пройдуть повз всеїдну Аварiтiю, самку сарани, яка згризе їх плоть та дозволить їм грабувати сусiднi пiвсфери. Нижче опустяться тi, хто любить хiть та блуд. Забравши їх до себе, щоб злигатися, козел Ранду не стане затримувати гнiвнi душi, якi нескiнченно буде кусати розлючена рись Iра. Душi гвалтiвникiв та злодiїв буде тиснути у своїй пащi злiсна тварюка Iмпетi, й навряд чи хто-небудь з них зможе її покинути. Найгiршi душi, охопленi гординею, провалюються далi, вниз, де зустрiнуть Супербiю з розпущеним вогненним хвостом, яка посадить грiшникiв у киплячi чани з екскрементами та буде обпалювати їх зарозумiлi пики пекельним полум'ям, щоб вони пiрнали в лайно.
   Лiлiт не було справи до мерзенних душ, якi вона зневажала, тим бiльше, не горiла бажанням заводити знайомство з їх апологетами, тому вона обмежилася коротким дiловим контактом, пройшовши всi кола пекла. Пiдступи до Сатанаїла вартували темнi iєрархи та демони, тому Лiлiт довелося пройти всi необхiднi процедури, перш нiж вона потрапила на очi Сатанаїла. Не розводячи церемонiй та дивлячись убiк, Сатанаїл промовив: - Вирушай на Землю та знайди Рубiн Милосердя.
   - Слухаюсь, ваше звiрство, - єхидно промовила Лiлiт, але Сатанаїл не схилявся до жартiв: - Забереш повноваження у Гаагтунгра.
   Лiлiт хмикнула, а Сатанаїл вдарив її по мiзках, тому вона заверещала, як рiзана. Точно нiчого не сталося, Сатанаїл продовжив: - Це тобi за дiрку в Пеклi. Постався до справи серйозно. Якщо ми захопимо рубiн, то сильно послабимо Свiтло.
   - Я зрозумiла, - без емоцiй сказала Лiлiт та пiдставила руку. Шкiра на руцi зашипiла, приймаючи знак Сатанаїла, але Лiлiт без крику сприйняла позначку у вiдрядження. Коли вона покинула темний та непрозорий шар, її вже чекав Кощiй, який кiстлявою рукою витяг зi скринi жменю золотих монет та сипнув їй в долоньки. Вiн сунув до обличчя Лiлiт пергамент та пробурчав пiд нiс: - Розпишись.
   Лiлiт приклала палець до пергаменту, який спалахнув та припалив їй палець, а потiм перерахувала монети.
   - Тут не вистачає, - сказала вона, пiднявши очi на Кощiя.
   - Нинi важкi часи, - сказав Кощiй, пiдморгуючи, та додав: - Ти вже розписалася.
   - Я йду до Сатанаїла, - сказала Лiлiт та повернулася до темного шару. Кiстлява рука стиснула її плече, а трiскучий голос роздратовано промовив:
   - Забирай, блядське порiддя.
   Вiн висипав їй в руку вiдсутнi монети, а вона без слiв забрала золотi та попрямувала вгору, якщо вважати, що вона побувала на самому днi. Пiсля довгого пiдйому, вгорi з"явилася свiтла пляма Ессенарiума. У свiтлих на краю Свiту сидiв, опустивши крила, ангел Аваддон, що покаявся, з ланцюгом на грудях, на якому висiв нiкому не потрiбний ключ вiд Безоднi. Вiдправлений за своє вiдступництво на край Свiту, вiн знемагав вiд нудьги, бо охочих зi Свiтла поринути в Пiтьму в Ессенарiумi не знаходилося.
   - Привiт неробам, - вимовила Лiлiт, з цiкавiстю розглядаючи мiцну фiгуру ангела. Здивований ангел, поглинаючи поглядом спокусливi принади Лiлiт, втратив дар мови та тiльки кивнув головою, а потiм, зрозумiвши, вимовив: - У Свiт не пущу.
   - Менi туди не треба, - вiдповiла Лiлiт та запитала: - Може, зустрiнемося як-небудь?
   Ангелам незнайоме почуття сорому, а проте, обличчя Аваддона покрилося рум'янцем, тому воно стало ще привабливiшим. Засмiявшись, Лiлiт з пiднятим настроєм вирушила в бiк Темних Свiтiв, збираючись знову непомiтно пройти Чистилище, на сторожi якого стоять брати Януси, iменованi Дволикими.
   - Попалася! - почула вона голос та застигла - червоний свiтловий кордон перетинав її навпiл. Варто їй поворушитися, то її безжально нашинкують, як капусту. Повчаючи iнших, бо рiдко хто наважиться нелегально перетинати кордон, що веде у Темнi Замкнутi Свiти.
   - Чим будеш розплачуватися? - єхидно запитав молодий Янус, з'являючись з нiзвiдки та зникаючи в нiкуди.
   - У мене печатка Сатанаїла, - повiдомила Лiлiт, не рухаючись, бо червона лiнiя, як i ранiше, перетинала її навпiл. Вона тiльки показала своє зап'ястя, на якому горiла печатка Сатанаїла.
   - Облиш її! Нехай iде! - сказав старий та горбатий другий Янус, розглядаючи печатку Сатанаїла на руцi Лiлiт.
   - Вона повинна пред'явити її ранiше, - наполягав молодий Янус, а Лiлiт запитала: - Що ти хочеш?
   Молодий Янус посмiхнувся i сказав:
   - Ти повинна спокутувати свою провину.
   В iнший час вона б ще трiпотiла, як спiймана риба, але Сатанаїла залучати не хотiла, бо вiн не захоче її захищати в цiй ситуацiї, а тiльки познущається.
   - Куди? - запитала вона у молодого Януса i той, як i ранiше посмiхаючись, створив капсулу, куди вони подалися.
   - Тьху, розпусники, - крикнув їм услiд горбатий Янус, але молодого брата не зупинив. "Обидва ви розпусники", - подумала Лiлiт, оголюючи себе та розглядаючи молодого Януса на предмет i собi розважитися. Той, збуджений її привабливим виглядом, повалив Лiлiт на виникле лiжко, а вона почала налаштовувати себе на приємне проведення часу, пiдкоряючись ритму юнака. Але отримала дулю, бо вiд довгого утримання молодий Янус швидко засмикався та знiтився, як зморщений помiдор. "Тобi варто тренуватися на блудливих душах", - мовчки порадила Лiлiт, а в голос запитала: - Я можу йти?
   - Iди, заходь ще! - сказав розслаблений Янус, i Лiлiт покинула капсулу, на ходу одягаючись. Вона махнула на прощання рукою горбатому Януса, який проводжав її жадiбним поглядом. Зiтхнувши, Лiлiт спрямувала свiй погляд на грона Темних Замкнутих Свiтiв, розшукуючи потрiбний їй Всесвiт-ягоду. Слава Богу або Дияволу, їх можна бачити, бо вони розташовуються в неповному Нiщо, а за ними не видно, хоч в око стрель, бо там повний капець та суцiльне Нiщо. Зорiєнтувавшись, вона знайшла потрiбний тимчасової свiтловий шар та вже збиралася в нього стрибнути, як горбатий Янус запитав: - Допомогти?
   - Не вперше, - вiдповiла Лiлiт та стрибнула в ледь помiтну свiтлу лiнiю. Свiтло з бокiв померкло, залишаючи попереду свiтлу точку, до якої вона мчала з неймовiрною швидкiстю. Лiлiт, щоб отримати задоволення, вплелася симпотами41 в навколишнiй простiр та вiдчула почуття неймовiрного падiння, яке холодило її першу душу та радувало другу, зовнiшню. В цей час, який в кожнiй точцi умовний, бiля капсули, де нiжився молодий Янус, виникло сяйво, тому горбатий Янус зовсiм ослiп. Сяйво зникло в капсулi, звiдки пролунав тонкий та довгий крик. Горбатий Янус кинувся до капсули, але знову ослiп вiд яскравого свiтла. Коли його очi придбали можливiсть бачити, капсула опала та з'явився його брат, молодий Янус, який притискав руками свiй закривавлений пах.
   - Адже я попереджав тебе, що Вiн не буде з тобою розводити бюрократiю, - зi спiвчуттям сказав старий горбатий Янус, а потiм запитав: - Чи надовго?
   - Поки не заживе, - з сумнiвом сказав оскоплений брат. Горбатий Янус промовчав, бо його шеф, Сатанаїл, мiг у такому випадку вiдiрвати голову.
  ***
   Хасан iбн Алi аль-Каїн недарма носив ланцюжок, вiднятий у маршала Матьє де Клермона, на якому колись висiв Рубiн Милосердя. Маршал давно почив, а асасину ланцюжок принiс бiля вiсiмсот рокiв життя. На цьому можна зупинитися, аби не спокуса отримати у свої руки Рубiн Милосердя, про можливостi якого Хасан тiльки здогадувався. Правда, маршалу Матьє де Клермону ланцюжок нiяких дивiдендiв не принiс, бо його кiстки давним-давно згнили в могилi, а Хасан досi живий та здоровий. Тi тварини, якi теж полювали на Рубiн Милосердя, справжнi демони. Чого варто їх жонглювання головами, якi Хасан їм вiдрубав. Мало того, що вони знову приросли до тiла, але, на подив Хасана, тварини помiнялися головами. Також неясно, навiщо вони возилися з хлопцем на iм"я Вовка, бо з нього толку, як з козла молока.
   В казки про те, що демони хочуть влаштувати його життя, якось не вiрилося, особливо тому, що пики демонiв не тягнули на доброчеснiсть. Хасан вирiшив доглядати за хлопчиком, а поки що слiд знову з'явитися в Метехi та дiзнатися, що там забули демони. Сiмсот рокiв вiн шукав слiди рубiна. Пiсля того, як його вдарили по головi, вiн довго приходив до тями, по крихтах вiдновлюючи свою пам'ять, а потiм послiдовно дослiджував всi країни навколо Понту. Слiди черницi Марiї зникли, так само, як i пам'ять про неї, наче вона нiколи не iснувала.
   Свого часу Хасан подумав, що рубiн всього лише казка, яка виникла в його ушкодженiй головi. Тiльки золотий ланцюжок, на якiй висiла релiквiя, своєю дiєю нагадувала про те, що це не так. Перше, що вiн згадав через десять рокiв пiсля удару - це ланцюжок, який вiн знайшов, послiдовно вбиваючи очевидцiв, поки не добрався до одного купця генуезця, який купив крадену рiч. Хасан вбив його витончено, розпустивши шкiру купця на ременi, а його сiм'ю продав у рабство ординцю. Пiсля того, як вiн знайшов ланцюжок, регенерацiя голови Хасана пiшла швидше, але пам'ять - хитра штука та, разом зi зникненням рани, не вiдновлюється. Поїзд зупинявся тiльки в Каспi, тому до Метехi довелося чимчикувати пiшки. Сонце вже опускалося вниз i скоро дорогу сховає темрява, але блiдий Мiсяць на сходi обiцяв примарне освiтлення. Хасан аль-Каїн не боявся темряви - вiн, взагалi, нiкого не боявся, тому прогулянка пiд Мiсяцем, або без нього не здавалася йому чимось винятковим.
   Якесь порося, вважаючи його своїм, ув'язалося за ним бiля околицi Каспi, та, весело похрюкуючи, встигало поритися п'ятачком на узбiччi. Хасан не став його вiдганяти не через любов до тварин, а прагматично розглядаючи пiдсвинка, як вечерю. Вiн давно вiдкинув забобони, що свиня - тварина нечиста, хоча поклонявся аллаху та здiйснював намази, але без особливого ентузiазму, а за звичкою. Те, що християнськi релiквiї не менш дiєвi, вiн переконався на собi та, навiть, iнодi заходив у християнський храм та молився чужому богу.
   Те, що Хасан крокував не один, а з попутником, уповiльнювало його ходу, то до Метехi вiн пiдiйшов при яскравому Мiсяцi. Не переходячи мiст через Мткварi, вiн розташувався бiля рiчки та витяг давнє кресало, щоб розпалити вогнище. Поросятi вогонь не сподобався, а через хвилину йому було все одно - його безголове та випотрошене тiльце крутилося на товстiй гiлцi мiж двох рогаток. Вiдрiзаючи шматки ще не пропеченого м'яса, Хасан перекусив та подякував Аллаху та всiм iншим богам за терпимiсть до його грiхiв. Пiсля цього легко пiднявся та перейшов мiст через рiчку.
   Коли вiн опинився коло Собору Дiви Марiї, то помiтив, що всерединi церкви горить свiтло. Хасан, як мисливський собака, вiдчув, що свiтло в храмi недарма. Християнськi храми, не рiдкiсть в Грузiї та вiн не думав, що там сидять ревнi християни, якi моляться по ночах. По всiй видимостi, вiн там зустрiнеться з демонами, тому Хасан зiбрався та розправив плечi, налаштовуючи себе на бiй. У дверну щiлину вiн роздивився, що в храмi знаходяться три чоловiки та жiнка слiпучої краси. Асасин давно не був релiгiйним стоїком, тим бiльше, скопцем, тому розглядав жiнку з вiдвертим бажанням.
   - Коли ви, тупi тварини, вбивали тутешнього попа, що навколо нього знаходилося? - з певною загрозою питала жiнка, пiдхльостуючи себе хвостом з гачком на кiнцi. "Демон! Чистий демон!" - розглядаючи її, думав Хасан, а Гаагтунгр, якого вiн знав, надувся, як Наполеон перед Ватерлоо, та вiдповiв жiнцi:
   - Лiлiт, тут був бардак.
   - У тебе в головi бардак, - сказала Лiлiт та забралася в його думки, тому Гаагтунгру стало незатишно, й вiн сiпнувся.
   - Стiй, скотина! - сказала Лiлiт та хльоснула Гаагтунгра по спинi. Вiн завмер, знемагаючи вiд болю, бо Лiлiт, зараза, вирвала з його спини шматок м'яса. Дослiдивши думки Гаагтунгра, вона взялася за Веельзевула, який червонiв, але суперечити не посмiв. Потiм, обернувшись, вона втупилася на Плутiна, й той завмер, покриваючись мерзенним потом. Вiн фiзично вiдчував, як Лiлiт длубається в його думках та, чомусь, злякався.
   - Ти тхнеш, як злочинець перед стратою, - гидливо сказала вона та додала: - У твоїх мiзках щось приховано, але цим я займуся потiм, а зараз йдемо в ризницю та пошукаємо там.
   Вони зникли з залу, а Хасан прослизнув всередину та безшумно попрямував до бiчного проходу.
   - Арчiл Кураурi перед смертю читав книгу. Де вона? - запитала Лiлiт та по тупому обличчю демонiв зрозумiла, що нiхто з них не спромiгся навiть зазирнути в книгу. На Плутiна вона навiть не глянула, бо в храмi, пiд час вбивства, його не було. Лiлiт обмацала примiщення, принюхуючись та запам'ятовуючи, щоб iдентифiкувати книгу, якщо вони її знайдуть.
   - Тут людським духом пахне, - раптом сказала Лiлiт, а Плутiн, потiючи та принюхуючись до себе, нерiшуче запитав: - Ти маєш на увазi мене?
   - Нi, ти тхнеш могилою, - порадувала його Лiлiт, принюхуючись.
   - Тобi потрiбно повернутися у своє тiло, - сказав Веельзевул, єхидно посмiхаючись, - бо ти згниєш на моєму, бо воно не виносить iдiотiв.
   Плутiну слова Веельзевула не сподобалися, i вiн подумав, що зi своїм тiлом його життя триватиме вiчно, поки не набридне, а з тiлом демона - ще невiдомо.
   - Мiняймося, - запропонував Плутiн, а Веельзевул, уперся, падло бiсiвське: - Що менi за це буде?
   Плутiн з задоволенням заїхав йому в вухо.
   - Знайшли час, iдiоти, - зашипiла Лiлiт, як i ранiше винюхуючи щось у повiтрi.
   - Я згоден, - сказав Веельзевул та вiддер голову оторопiлому Плутiну. Поклавши її на пiдлогу, Веельзевул обезголовив себе та навмання прилiпив свою голову на колишнє тiло. Тим часом Лiлiт вийшла в церковний зал. Хасан не став ховатися та завмер бiля проходу. Гаагтунгр, побачивши Хасана, хижо посмiхнувся та сказав Лiлiт: - Цей теж хоче залишитися без голови. Лiлiт, дозволь я його роздавлю?
   - Я сама, - сказала Лiлiт, розглядаючи, не клiпаючи, асасина. Хасан повiльно витягнув з-за спини двi шаблi та приготувався битися. З усiма йому не впоратися, але цiй жiнцi вiн вiдрiже її хвiст. Вони стали кружляти по храму, перевертаючи лавки та завдаючи удари один одному. Гаагтунгр, що сунувся мiж ними, втратив руку до лiктя, вiдсiчену асасином, та кричав, як i годиться рiзаному. Лiлiт билася виважено та без емоцiй, а коли Хасан послизнувся на лавцi, вдарила його хвостом, переламуючи шию. Гаагтунгр, звiрiючи, схопився двома лапами за голову асасина та вiддер її, заливаючи все навколо кров'ю.
   - Чиста звiрина, - обурилася Лiлiт, - акуратнiше не можна?
   Вона гидливо зняла з залишкiв шиї асасина золотий ланцюжок та принюхалася. Гаагтунгр, простягнувши свою лапу, вихопив ланцюжок перед носом ураженої Лiлiт, але знову заволав, як рiзаний. Золотий ланцюжок димiв поперек лапи демона, поширюючи навколо запах паленої плотi. Гаагтунгр вiдкинув її вбiк та опустив лапу в калюжу кровi на пiдлозi. Рука демона зашипiла, а Веельзевул, прийшов в себе пiсля возз'єднання голови з тiлом, та вiд душi врiзав начальнику в морду.
   - Не чiпай чужу, - повчально сказав вiн Гаагтунгру та трiскою вiд лавки пiдняв золотий ланцюжок, подаючи його Лiлiт. Вона обережно взяла його в руки, але ланцюжок не зашкодив Лiлiт, чим вразив не тiльки Гаагтунгра, але й Веельзевула, який ще до цього вважав їх подругу винятковим демоном, що пiдтвердилося. Лiлiт повiсила ланцюжок на шию i сказала: - Нам потрiбно повернутися до Сатанаїлу, але ранiше я хочу знати, куди подiлася книга, - вона обвела уважним поглядом свою банду та запитала:
   - Ви бачили могилу Марiко Кураурi?
   По пригнiчених пиках демонiв, вона зрозумiла, що про це нiхто навiть не думав.
   - Йдемо на цвинтар, - сказала Лiлiт, прямуючи до бокового виходу з храму.
   - Що робити з цими? - запитав Веельзевул, показуючи на Плутiна та асасина.
   - Хай валяються, нам не до них, - сказала Лiлiт. Свiтив круглий Мiсяць. Гавкали собаки, пiдбадьорюючи один одного, а жителi села вже давно спали. Вони вийшли на дорогу, що йде вiд залiзничної станцiї, а через пару хвилин повернули направо, прямуючи до кладовища за селом. Собаки, що до цього з задоволенням гавкали на Мiсяць, вiдразу затихли, причаїлися та тихо скавучали, вiдчуваючи бiсiвський дух. Демонам не потрiбнi карти для орiєнтування, бо мерцiв вони вiдчувають за версту. Коли опинилися на цвинтарi, Лiлiт сказала: - Шукайте!
   Гаагтунгр, що одержав у цей день по повнiй програмi, розглядаючи написи на хрестах, пробурчав:
   - Як її знайдеш, тут все грузинською написано.
   - Нюхом шукай, - сказала Лiлiт та вирiшила, що роздратування справi не допоможе.
   - Я ж її не нюхав! - обурився Гаагтунгр, вносячи в справу пошуку покiйної дiвчинки бiсiвську смуту.
   - Ти пив кров її батька, тварина ненаситна, - не стрималася Лiлiт, - Марiко з ним однiєї кровi.
   Демони зiгнулися навпiл та поповзли, як равлики, винюхуючи могили та спотикаючись через розбитi кам'янi хрести, а Лiлiт присiла на могилу, спираючись на кам'яний хрест, та задивилася на Мiсяць. Прокинувшись через деякий час, вона побачила, що перед нею стоїть Гаагтунгр, втупившись на могилу, а за ним визирає Веельзевул.
   - Що? - не зрозумiла вона.
   - Ти сидиш на її могилi, - сказав Гаагтунгр, а Лiлiт з подивом вiдштовхнулася вiд хреста, який, судячи з вигляду, був давнiший всiх хрестiв на кладовищi. Не дуже схоже, щоб тут недавно кого-небудь ховали.
   - Ви, що, з глузду з'їхали? - запитала Лiлiт та подивилася на напис. Пiд хрестом лежав якийсь Гуго де Монтегю, невiдомий француз, давним-давно померлий в Грузiї.
   - Ми обнюхали всi могили, - сказав Гаагтунгр, - в найсвiжiшiй лежить Арчiл Кураурi, а остання могила, однiєю з ним кровi, пiд тобою.
   Принюхавшись, Гаагтунгр засопiв та повiдомив Лiлiт: - Цю могилу розкопували.
   - Коли? - немов собака, насторожилася Лiлiт.
   - Багато столiть тому, - вiдповiв демон, а Лiлiт полегшено зiтхнула. "В цiй могилi предок Арчiла. Отже, дiвчинка не померла? Ось у чому розгадка! Рубiн залишився у Марiко!" - подумала Лiлiт i це повiдомлення її втiшило. Залишилося знайти дiвчинку, але для цього Лiлiт доведеться дiзнатися, де її шукати. Щоб очистити душу, вона вирушила до будинку Арчiла Кураурi, який навiвав на Лiлiт тугу - крiм пари стiльцiв, столу та двох лiжок у ньому нiчого не знайшлося. Навiть шкiльних пiдручникiв Марiко.
  ***
   Вранцi, коли село тiльки прокидалася, по дорозi вiд залiзничного вокзалу крокувала жiнка, вся в чорному, а її очi прикривали рiдкiснi на селi чорнi окуляри. Рiзна живнiсть, що втiкла з дворiв на дорогу, як-то: качки, корови, гуси та осли, не збиралася забиратися зi шляху незнайомки, яка обходила братiв менших зi скорботним смиренням. Що дивно, жiнка не викликала агресiї у собак, немов її скорботний вигляд нагадував їм про неминучий кiнець кожної собачої душi. Деякi з примiрникiв собачої фауни навiть пiдвивали, замiнюючи останнiй оркестр. Бiля першої хвiртки незнайомка зупинилася та привiталась росiйською мовою з цiкавою господинею, а потiм запитала:
   - Ви не пiдкажете де менi знайти могилу моєї племiнницi Марiко Кураурi?
   - Так вона жива, - вiдповiла жiнка та присвятила в подробицi, - бiдолашна, не змогла побувати на похоронах свого мама42 , бо лежала в лiкарнi.
   - А де вона зараз? - запитала незнайомка, прибираючи чорний хустинку вiд очей.
   - Так її забрала дейда43 , - сказала жiнка, - вони сходили на могилку мама та вiдразу поїхали.
   - Хто забрав? - не зрозумiла незнайомка.
   - Її тiтка по матерi, Маргiна, - пояснила жiнка. Незнайомка здивовано пiдняла брови, точно дiзналася щось дивовижне, та запитала: - А куди вони поїхали?
   - Про це вони нiчого не говорили, - з жалем сказала жiнка, - зiбрали речi Марiко та одразу вирушили на залiзничну станцiю.
   Незнайомка подякувала жiнку, повернула назад та пiшла в напрямку мосту через Мткварi. Не втримавшись вiд цiкавостi, жiнка крикнула:
   - А як вас звати, якщо запитають?
   - Мене звуть Лiлiт, - повiдомила незнайомка, не оглядаючись назад. По дорозi, бiля мосту через Мткварi, до неї приєдналися два демони, якi очiкували в кущах, i трiйця вирушила до залiзничного вокзалу Метехi. Нахилившись до вiконця каси, Лiлiт запитала:
   - Я шукаю свою племiнницю Марiко Кураурi. Ви не пiдкажете, куди вона могла вирушити?
   - Вашi документи, - суворо запитала касирка Манана, ледь глянувши на Лiлiт, яка простягнула їй розкриту ксiву. В нiй, пiд фотографiєю Лiлiт, товстим i нерiвним почерком було написано "дейда Марiко". Даний напис цiлком переконав касирку в тому, що перед нею родичка Марiко Кураурi, й вона бадьоро доповiла:
   - Вона поїхала зi своєю iнший тiткою в Москву.
   - Дякую, - сказала Лiлiт, - менi три квитки до Москви.
   У цей час у храмi Успiння Пресвятої Богородицi, прочани, що прийшли на суботню ранкову проповiдь з жахом виявили два безголовi трупи. Те, що весь храм перевернули догори дном, порахували пiдступом диявольських сил, в чому не помилилися, а безголових небiжчикiв визнали, не iнакше, як праведниками. Їх поклали у свiжоструганi сосновi труни та випадково переплутали голови: тiло Плутiна прикрашала голова асасина, а тiлу Хасана довелося миритися з головою майбутнього президента Московiї. Поруч поставили поминальний столик, на який поклали хлiб, воду в глечику, насипали зерна в глибоку чашку та запалили двi свiчки. Жалiсливi бабусi весь день читали молитви, а жителi Метехi готувалися до поминок.
   На цьому бiсiвськi iгри в Метехi не закiнчилися, бо до вечора виявилося, що труни порожнi, а небiжчикiв i слiд прохолов. Припустити, що небiжчикiв хтось вкрав для якоїсь потреби, мiг тiльки дiльничний мiлiцiї, який прибув в гостi до своєї сестри в Метехi. Iншi вважали, що небiжчикiв викрали бiси. Ще бiльшого туману напустила касирка Манана, яка здала свою змiну на залiзничному вокзалi Метехi та стверджувала, що двоє чоловiкiв в строгих темних костюмах взяли квиток до Москви, на поїзд Єреван-Москва. Причому платили за квитки дрiб'язком та дрiбними купюрами. Їй не повiрили, бо всiм сподобалася думка про те, що про витiвки бiсiв у Метехi заговорять по всiй Грузiї. Правда, на наступний день виявилося, що ящик для пожертвувань на входi в храм хтось розкрив та поцупив всю готiвку. Причому, фантики вiд цукерок, кинутi несерйозними вiрянами, невiдомi грабiжники залишили на розсаду.
  
  
  Реплiкацiя шоста. Гуго
   Ессенарiум залишався за спиною, а попереду, темнiше ночi, було Нiщо. Випереджаючи його, миготiв промiнь Чистилища та поблискували своїми боками Темнi Замкнутi Свiти. Несподiвано Маргiна побачила чийсь силует та злякалася, точно вночi зустрiла грабiжника. Розкинутi в сторони темнi крила ще бiльше посилювали тривогу її душi й Маргiна повернулася до Туманного Кота.
   - Хто це, - запитала вона, але кiт мовчав, немов хотiв покарати її за те, що Маргiна з ним сперечалася. Через деякий час вiн повiдомив:
   - Аваддон, ангел, що розкаявся в єресi та стоїть на сторожi Ессенарiума. Коли вони опинилися бiля Аваддона, вiн повернувся та запитав: - Невже я бачу самого прекрасного кота Ессенарiума.
   Вiн пiдняв на руки Туманного Кота та почав його гладити, поглядаючи на Маргiну.
   - Красивiй дiвчинi нiчого робити в Темрявi, - сказав Аваддон, розправляючи плечi та граючи крилами.
   - Я давно вже не дiвчина, - хмикнула Маргiна та глянула на Туманного Кота, - i мене не питають, коли посилають кудись пiд три чорти.
   Кiт сплигнув з рук Аваддона та подався вперед, буркнувши Маргiнi: "Пiшли!" Аваддон помахав рукою на прощання, але, нi кiт, нi Маргiна не озирнулися. Через деякий час вони опинилися перед суцiльною смугою Чистилища, що вела у Темнi Замкнутi Свiти. Тут як тут з'явилися два брата Януси. Горбатий Янус подивився на Туманного Кота та посмiхнувся:
   - Ти щось погладшав. Тебе, що, кастрували, як деяких?
   Вiн хмикнув, глянувши на молодого Януса, який, йшов, розчепiривши ноги при ходi.
   - Дивись, щоб тебе не кастрували, - вiдповiв Туманний Кiт, вибираючи у вертикальних смугах необхiдний шар. Вiн схопив лапою руку Маргiни та пiрнув у зелену смужку. Спочатку замиготiло в очах, i Маргiна перемикнулася на дiмензiальний зiр. Вона побачила себе, як лист, наче по нiй пройшлася важка праска, а попереду такого ж розкоченого кота. Повз пролiтали пласкi зiрки та галактики, поки, нарештi, вони не завмерли над зелено-блакитним колом. Маргiна впiзнала в контурах кола Землю, яка раптом прогнулася вниз, опинившись глибокою чашею. Раптово з'явилося тяжiння, i вони впали вниз, тому Маргiна, вiд жаху та захоплення, закричала, як рiзана, та вiдразу захлинулася, бо в рот вдарив пружнiй струмiнь повiтря.
   "Закрий пащеку!" - подумки наказав Туманний Кiт i Маргiна, попри те, що хотiлося зробити всупереч нахабному коту, прикрила свiй рот. Судячи з того, куди вони приземлялися, пiд ногами була Грузiя. Маргiна не так добре її знала, щоб визначити, куди вони летять. Внизу, мiж гiр, звивалася якась рiчка, i вони прямували прямо до неї. Маргiна забула, що може сама керувати своїм дiмензiальним тiлом та сподiвалася на кота, тому врiзалася в землю зi швидкiстю винищувача та завила вiд болю, бо не вимкнула людськi рецептори. Її тiло, розкочене, як корж, вибило двометрову яму на схилi гори.
   - Досить валятися, потiм вiдпочинеш, - сказав Туманний Кiт, заглядаючи в яму, у якiй Маргiна, пересилюючи бiль, намагалася себе зiбрати. Не чекаючи, коли Маргiна себе збере, кiт подався до найближчої села. Маргiнi нiчого не залишалося, як поспiшити за Туманним Котом.
   - Насамперед, нам необхiдно зайти до бабусь, - повiдомив кiт, завертаючи у бiк бiля крайньої хати.
   - Що за бабусi? - запитала Маргiна.
   - Мої резиденти, - вiдповiв Туманний Кiт, а на нiме запитання Маргiни вiдповiв: - Я залишив їх тут, щоб вони наглядали за госпiтальєрами.
   - Та вже доглянули, - хмикнула Маргiна, - i де тепер рубiн?
   Туманний Кiт не вiдповiв на її запитання, а повiдомив: - Тiльки ти не смiйся, але їх звуть Кукринда, Букринда та Мокринда.
   - Як? - оторопiла Маргiна. Кiт повторив. Маргiна впала на траву, трохи не пошкодивши собi колiно, та пару хвилин каталася по землi. Потiм встала та повiдомила: - Я не зможу дивитися на них без смiху.
   - Зможеш, - огризнувся кiт та навiв у її душi тугу смертну, - менi потрiбно, щоб ти їм сподобалася.
   - Щоб сподобатися, не обов'язково на обличчi зображати вiчну скорботу, - повiдомила Маргiна, витираючи сльози, якi вимагала її душа. Туманний Кiт прибрав з душi Маргiни навiяне i вона знову захихотiла.
   - Роби, як хочеш, але щоб вони закохалися в тебе без пам'ятi, - сказав Туманний Кiт, з легкiстю переклавши всi наслiдки на Маргiну. Незабаром вони спустилися в долину, зарослу чагарником, i Маргiна побачила викладений з каменю будинок, покритий плитняком. Поруч дзюркотiв струмок, що впадав далi в Мткварi, i Маргiна, насамперед, вирушила туди. Вмившись та наковтавшись джерельної води до щему болю, вона повернулася до Туманного Кота, який байдуже спостерiгав її воднi процедури. Свiжа та бадьора Маргiна взяла на руки Туманного Кота та сказала: - Показуй менi своїх бабусь.
   Не очiкуючи вiд кота нiяких слiв, вона попрямувала до хатинки та спробувала вiдкрити дверi, якi, дико зарипiли та пiддалися тiльки з другої спроби. Ступивши в темнi сiни, Маргiна вiдкрила дверi в будинок, звiдки потягнуло терпким духом, який ударив Маргiнi в нiс. Заслiплена присмерком, Маргiна нiчого не бачила, тому запитала: - Хто з вас буде Мокринда?
  
   Праворуч вiд дверей на дерев'яному лiжку щось заворушилося, i Маргiна вирушила туди.
   - Потримайте кота, бабуся, - сказала Маргiна, опускаючи Туманного Кота на колiна бабусi в окулярах.
   Не гаючись, вона заходилася прибирати руками павутину з запаскуджених вiконець та випадково натрапила на другу бабусю, яка сидiла в старому крiслi в глибинi кiмнати.
   - Вибачте, бабуся, - сказала Маргiна, а бабуся у вiдповiдь закричала: - Що?
   - Вона глуха, кричи голоснiше, - сказала бабуся Мокринда, яка гладила кота, але дивилась не на нього, а кудись в стiну. "Вона ж слiпа! - здогадалася Маргiна та обурено подумала: "Кiт, зараза, що ж ти не попередив!" "Деякi ридали вiд смiху!" - вiдповiв Туманний Кiт, з задоволенням пiдставляючи спину пiд шорстку руку бабусi. Злiва вiд дверей, з напiвтемряви, на неї дивились чиїсь очi, i Маргiна розгледiла ще одну бабусю, яка махала руками, подаючи якiсь знаки.
   - Вона нiма, її звуть Букринда, - сказав Туманний Кiт, а бабуся злiва закивала головою. "Отже, та в глибинi кiмнати, глуха - Кукринда", - зробила пiдсумок Маргiна та повернулася до задоволеного кота.
   - Кiт, забирай всiх бабусь на вулицю, нехай погрiються на сонечку, - безцеремонно сказала Маргiна, порушуючи медитацiю кота. Той, не злазячи з колiн бабусi Мокринди, винiс бабусь на вулицю та розсадив у дворi. Не заспокоївшись, вiн подумки витяг iз комiрчини старий патефон, подумки покрутив ручку та пiд музику дрiмав далi. Маргiна засукавши рукави, почала драїти хатинку, а потiм довго прала стару бiлизну. Кота, який грiвся на сонечку разом з бабусями, вона теж припахала та змусила вiдремонтувати дверi. Критично оглянувши вiкно, вона наказала коту замiнити на ньому скло, бо багатовiковий пил не пiддавався ганчiрцi та водi.
   Пiсля цього Маргiна нагрiла води прямо у дворi та у великому тазi заходилася мити бабусь, тому бабуся Мокринда прозрiла, а Кукринда стала чути. Бабусi Букриндi миття не допомогло, бо у неї, вiд довгого мовчання, атрофувалися м'язи обличчя. Коли Маргiна попросила допомогти Туманного кота, то у Букринди задриґалось обличчя, показуючи рiзнi пики, пiсля чого вона змогла вимовити кiлька слiв. "Що ж вони такi крихiтнi, як дiти?" - подумала Маргiна, витираючи їх маленькi почорнiлi тiла, а Туманний Кiт, паразит, пробурмотiв в її головi: "Повсихали!"
   Коли стареньких знову занесли в будинок, кiмната, де вони проживали, сяяла, а на вiкнi цвiв рожевим iван-чай, пересаджений в горщик. На маленькiй кухнi Маргiна, не мудруючи лукаво, поставила на вогонь горщик з гречкою, поширюючи по будиночку ситний дух. Коли бабусi пообiдали, як думала Маргiна, вперше за пiв року, вона налила їм чаю та сказала: - Розповiдайте.
   - Чого розповiдати, голубко? - запитала бабуся Мокринда.
   - Куди Рубiн Милосердя подiвся, - сказала Маргiна, пiдозрюючи, що допит нiчого не дасть.
   - Так, ми давно вже не лiтамши, - махнула рукою бабуся Кукринда.
   - Куди вам лiтати, бабусi, - махнула рукою Маргiна, - вам i ходити без палички, важко.
   - Ти почаюй, голубко, - сказала бабуся Мокринда, - а ми злiтамши, та спостерiгамши, все тобi й доповiдамши, - закiнчила бабуся та вилетiла у вiкно.
   Маргiна зацiпенiла вiд такої жвавостi, а бабуся Кукринда, слiдом за подругою, теж гайнула у вiкно. Бабуся Букринда хотiла щось сказати, але тiльки сiпнулася обличчям та, розправивши крила, що з'явилися за спиною, теж зникла за вiкном.
   - Вони, що, вмiють лiтати? - запитала Маргiна, вже знаючи вiдповiдь. Туманний Кiт мовчав, розвалившись догори ногами на її колiнах та, здається, навiть хропiв.
   - Чого ж вони не доглядали за собою? - запитала Маргiна й Туманний Кiт крiзь сон пробурчав: - Немає у них людських звичок, ось i заплiснявiли.
   - Хiба вони не люди? - здивувалася Маргiна.
   - Натурально, вони сороки, - крiзь сон промовив Туманний Кiт та додав: - Мордофiцiрованi.
   Маргiна не стала питати, хто сорок "мордофiцiрував", бо це нещастя хропiло у неї на колiнах. Вона й сама трохи задрiмала, згадавши людську звичку, яка, виявилося, приємна не тiльки людям, але й Хроностатикам. Коли Маргiна прокинулася, то вже був наступний ранок. За столом, у рядок, чин чином сидiли бабусi, якi дивилися на неї своїми кнопками-очима та чого вiд неї очiкували. Маргiна не мала перед ними боргiв, тому запитала:
   - Що дiзналися?
   - А погодувати? - нагадала Букринда, чiтко вимовляючи слова. Маргiна засумнiвалася в тому, що Букринда ще зi вчора не казала нi слова. "Бабки дурку ламають, як i кiт!" - подумала вона, але сперечатися не стала, а скинула Туманного Кота на пiдлогу та вирушила до плити. Кiт, паразит, як нi в чому не бувало, завис в повiтрi та продовжував хропiти. Вона набрала повну миску гречки та поставила на стiл, поклавши поруч три ложки. Бабки ложки брати не стали, а швидко запрацювали дзьобами, тому Маргiна побоювалася за миску, єдину в господарствi. "Iншi роздовбали дзьобами!" - констатувала Маргiна, чекаючи закiнчення процесу поглинання їжi. Наситившись, Букринда виповзла з-за столу й пiдiйшла до кота, який досi висiв у повiтрi, а потiм клюнула його в макiвку. "Що ж ти робиш, зараза! Котика позбавляєш життя!?" - хотiла крикнути Маргiна, але Туманний Кiт не дуже реагував на удари та вiдкрив одне око. Букринда щось стрекотала йому на вухо, i вiн упав на пiдлогу, а вона вирушила на лiжко та вляглася пiд ковдру. Кукринда, з Мокриндой, пiшла за нею, тому над ковдрою залишилися стирчати три довгих носи-дзьоби. "Годуй їх та напувай, а вони тобi нi слова!" - образилася Маргiна.
   - Що вони тобi сказали? - запитала вона у кота, який подовжив свiй язик та вилизував макiвку, куди клюнула Букринда.
   - Йдемо, - сказав Туманний Кiт та попрямував до дверей. Маргiна образилася iз-за такої неввiчливостi та пленталася позаду, наче її пiд конвоєм вели на розстрiл. Вони прийшли в село, яке здавалася зовсiм порожнiй, та минули площу з великим храмом, який прикрашала дивна бочкоподiбна вежа, прикрита конусоподiбним дахом. Не зупиняючись, кiт попрямував далi, й вони завернули на сiльське кладовище. Бiля однiєї з могилок, судячи з вигляду, зовсiм свiжою, стояла дiвчинка, схиливши голову, та плакала. Маргiна стала поруч з дiвчинкою, наповнюючись скорботою, розумiючи, як важко втрачати рiдних.
   - Хто у тебе? - обiймаючи дiвчину за плече, запитала Маргiна, бо напис грузинською мовою їй нiчого не казав, а колупатися в головi дiвчинки їй не хотiлося.
   - Мама, - вiдповiла дiвчинка, притискаючись до Маргiнi.
   Вони постояли ще трохи, поки кiт не сказав:
   - Нам треба йти.
   - Вiн говорить? - запитала дiвчинка, поглядаючи на Туманного Кота.
   - Так, плете всiляку нiсенiтницю, - не дуже схвально вiдгукнулася Маргiна.
   - Дiвчинцi загрожує небезпека, нам треба йти, - сказав Туманний Кiт.
   - Може, спочатку, ти менi поясниш? - запитала Маргiна, якiй набридло грати дурку.
   - Що тут пояснювати? Дiвчинку звати Марiко Кураурi, - вiн подивився на дiвчинку та додав: - Її батька вбив Гаагтунгр та Веельзевул...
   - Цi тварюки тут? - перебила Маргiна.
   - Так, i вони полюють за Марiко, думають, що у неї Рубiн Милосердя, - закiнчив Туманний Кiт.
   - У мене його немає, - сказала Марiко, похнюпивши голову, та запитала:- Мабуть, ви тi, кому я повинна вiддати рубiн?
   - А куди вiн подiвся? - запитав кiт, заглядаючи їй в голову. Маргiна теж заглянула, перш нiж Марiко промовила: - Коли мене вдарили каменем, рубiн пропав. Я думаю, що це зробив Вовка Платов. Мене пiдiбрали на березi та вiдвезли в районну лiкарню у Каспi, думали, що я померла.
   - Що за Вовка? - запитала Маргiна, збираючись забрати у цього Вовки рубiн та сьогоднi ж повернутися до Ессенарiум. У неї навiть в душi повеселiло.
   - Вовка Плутiн справжнє його прiзвище, - сказала дiвчинка, i Маргiна зрозумiла, що її викликали не марно, а вiдрядження навряд чи сьогоднi закiнчитися.
   - В цьому замiшаний Плутiн? - запитала Маргiна, напружуючись.
   - Навiть два, - посмiхнувся Туманний Кiт. Мабуть, йому приносило задоволення, навантажувати Маргiну неприємностями. Вона здивовано на нього подивилася, а кiт пояснив.
   - Маленький Вовка забрав рубiн, а великий Вовка прилетiв з демонами забрати рубiн у маленького Вовки, - роз'яснив Туманний Кiт, але ще бiльше заплутав Маргiну.
   - Великий Вовка - це хто?
   - Той, якого ти бачила на планетi Тiмурiон.
   - А маленький?
   - Маленькому всього дев'ять рокiв, а на Землi зараз 1959 рiк, - сказав Туманний Кiт, а Маргiна з подивом вигукнула: - Перемiщення у часi забороненi.
   - Хто на це дивиться, - ухильно вiдповiв кiт та запитав у Марiко: - Тобi треба забрати якiсь речi?
   Марiко кивнула, й вони пiшли до будинку її батька.
   - Коли ви знайдете рубiн, ти мене залишиш одну? - запитала Марiко й Маргiна зрозумiла її сум - у неї нiкого не залишилося. Вона не хотiла брехати дiвчинцi, тому сказала: - Мабуть, що так, але це не вiд мене залежить, - вона так виразно подивилася на Туманного Кота, який розвалився на руках Марiко, що дiвчинка зрозумiла - головний тут - рудий котяра. По дорозi, Марiко зайшла в церкву та винесла звiдти товсту книгу в шкiрянiй палiтурцi. Невеликий будинок Арчiла Кураурi, критий азбестовим шифером, потопав в саду, а вздовж дороги вився виноград. Марiко забрала свої книги, зошити, речi та вийшла з хати, витираючи сльози.
   - Я сюди ще повернуся, - спитала вона, поглянувши на Туманного Кота.
   - Повернешся великою, - сказав Туманний Кiт, а дiвчинка помахала дому рукою. Вони вирушили до бабусь-сорок, де Мокринда, побачивши дiвчинку, весело запитала: - Давно не заходила, Марiко.
   - Мама не пускав, - сказала Марiко, - боявся за мене.
   - Полетiли, - сказав Туманний Кiт, - ми не можемо тут чекати.
   - Лети, ми з Марiко поїдемо поїздом, - сказала Маргiна та запитала: - до речi, куди ти зiбрався летiти?
   - В Москву, там Марiко нiхто не знайде.
   Вони потопали до вокзалу, а кiт по повiтрю переправив речi прямо на перон. Касирка Манана, побачивши Марiко та Маргiну, запитала: - Ти куди?
   - З дейдою в Москву, - повiдомила Марiко i Манана спiвчутливо помахала головою. Правда засмучуватися причини не було, бо дейда взяла квитки в пасажирський вагон СВ, що могла дозволити собi не кожна тiтка. Тим бiльше що для тiтки зробити радянськi грошi - раз плюнути. Вони розташувалися у двомiсному купе, а Туманний Кiт, який побажав пройти в купе, був вигнаний провiдницею, яка повiдомила, що перевозити котiв залiзницею заборонено.
   - А як же возити котiв? - запитала Марiко, вважаючи, що кiт буде не зайвим в їхньому купе.
   - Нехай лiтають Аерофлотом, - хмикнула Маргiна, чим дуже розвеселила провiдницю. Коли поїзд вiдiйшов вiд станцiї, Маргiна вiдкрила вiкно та побачила Туманного Кота, що летiв поруч з вагоном. Вiн засунув морду у вiкно та запитав: - Не заважатиму?
   - Нi, - сказала Марiко. Вона затягла його в купе та почала гладити.
   Маргiна прилягла на свою полицю та розкрила книгу в шкiрянiй палiтурцi яку Марiко взяла в церквi. Написана гусячим пером французькою мовою, книга виявилася дуже цiкавою та пiзнавальною. По виду вона нагадувала щоденник, але коли Маргiна прочитала кiлька сторiнок, то зрозумiла, що подiї записали пiзнiше. Вона перечитала те, про що розповiдав їй Туманний Кiт, а далi дiзналася наступне:
   "Закiнчу розповiдь про вiдвiдини Кафи з того, що ми викупили Раймонда з рабства та разом з Жаном ле Меном потягли на свiй корабель. Хто думає, що тягати п'яного госпiтальєра нiкчемна справа, той помиляється. Раймонд весь час рвався рятувати Марiю, й нам насилу вдавалося стримувати його спроби. Ми дотягли його до трапу корабля, де зустрiли нашого юного капiтана Адонiса, який, побачивши п'яного Раймонда, розчаровано запитав: - А де Марiя?
   Ми не могли повiдомити нiчого зрозумiлого юному капiтановi, який, з нагоди зустрiчi з Марiєю, не полiнувався та знайшов у трюмi новий костюм. Насилу уклавши Раймонда у каютi, ми почали радитися про нашi подальшi дiї. У пiдсумку, вирiшили, що знову вiдправимося у мiсто на пошуки Марiї, а Адонiс та Кудря залишаться на борту корабля. Взявши з собою Жана, я довго бродив по вулицях, але Марiю нiде не побачив. Бiля головних ворiт зiбрався натовп, який лупцював якогось волоцюгу. Як виявилося потiм, вiн вбив головного нотаря. Дверi в хату були вiдкритi навстiж та там нишпорили стражники. Заглянувши в середину натовпу, я глянув на нещасного, якого били, чим попало, та мало не звалився з нiг - в пилу вулицi лежав Хасан аль-Каїн, весь побитий, а його голова, залита кров'ю, бовталася, як iграшкова. Я схопив Жана та потягнув його на корабель. Побачивши моє блiде обличчя, Жан не пручався та не розпитував про те, що я побачив. Як потiм я дiзнався, вiн думав, що натовп розправився з Марiєю. Виявилося, що не тiльки з нами сталося незвичайне. Адонiс, що стояв бiля борту та спостерiгав за берегом, побачив, як якийсь величезний чоловiк тягне на руках дiвчину. "Вкрав, напевно!" - подумав Адонiс, як потiм вiн розповiдав. Чоловiк наблизився до корабля та запитав у Адонiса, не вiзьме вiн на борт пасажира.
   - Куди вам треба? - запитав Адонiс, ще не вирiшивши, що з чоловiком робити.
   - Куди завгодно з цього мiста, - промовив гiгант та без запрошення ступив на трап. Пiд його вагою дошки скрипiли, а коли вiн пiднявся, то Адонiс з подивом побачив на руках гiганта Марiю.
   - Що з нею? - запитав Адонiс та пiдморгнув Кудрi. Той нiчого не зрозумiв, але насторожився та пiдiйшов ближче.
   - Мабуть, злякалася та втратила свiдомiсть, - вiдповiв гiгант.
   - Покладiмо її в каютi, - сказав Адонiс та повiв гiганта на корму. Коли Марiю поклали на вузьке капiтанське лiжко, Адонiс крикнув Кудрi: "Тримай його!" - а сам заходився витирати обличчя Марiї мокрою хустинкою. Кудря вчепився в гiганта, який принiс Марiю, то вони заходилися боротися на палубi, точно два величезних ведмедi. Марiя розплющила очi та запитала:
   - Де я?
   - Не бiйтеся, ви в руках своїх друзiв, - сказав Адонiс, але Марiя, попри те, що капiтан її укладав, пiднялася та вийшла на палубу.
   - Дайте спокiй Дюдону, - вигукнула вона, прямуючи до двох гiгантiв.
   - Кудря, залиш Дюдона, - сказав Адонiс, який чув не один раз про передчасну смерть одного госпiтальєра.
   - Так вiн б'ється, - сказав Кудря, зовсiм не збираючись закiнчувати боротьбу. Мабуть, зустрiвши рiвного по силi суперника, Кудря розминав свої мускули. Дюдон, ще нiчого не розумiючи, не збирався залишати поле бою. Добре, що повернулися ми з Жаном, iнакше ведмедi рознесли б корабель на друзки. Пiсля обiймiв та недовгих розпитувань, Дюдон сказав, що краще вийти в море якомога далi вiд мiста, що Адонiс i зробив. Пiсля цього стали на якiр та випили кiлька пляшок вина. Раймонду, який ще не прийшов в себе, не наливали, бо вiн по цей час не вiрив, що його друзi не загинули. Марiя теж нiяк не могла повiрити, що Дюдон де Компс та я, живi та здоровi. Коли вона у нотарiуса побачила Дюдона, то думала, що померла та бачить його в раю, тому безнапасно вiдключилася. На ранок, коли всi встали, Марiя сказала: - Нам треба роздiлитися.
   Її слова дуже здивували всiх, бо ми зiбралися разом, то найрозсудливiше триматися один одного. Я сказав їй, що за старшинством рiшення приймаю я, але вона заперечила: - Кожен, побачивши таку команду, як наша, задасть собi питання: куди вони йдуть та що охороняють. Тому, коли ми разом, ми завжди наражаємося на небезпеку.
   - I як ти хочеш роздiлити нашу команду? - запитав я, бажаючи почути її аргументи та сподiваючись переконати її.
   - Я пiду з Раймондом, - почала Марiя i всi якось стали смутними, - Гуго з Жаном, вони вже давно здружилися ...
   - А я можу пiти з Кудрою, - натягнуто посмiхнувся Дюдон, - вiн каже, що його мiсця хлiбнi, так що з голоду я не помру.
   - А ви не хочете весь час плавати на кораблi? - з надiєю запитав Адонiс, спостерiгаючи, як його новi приятелi один за одним випаровуються.
   - Ми тiльки що витягли вас з неприємностей, - з деякою образою сказав я, - якщо ви залишитеся удвох, захищати вас буде нiкому.
   - Брат мiй, Гуго, - з гiркотою сказав Раймонд, - таке може трапитися з кожним.
   - Я з цим не сперечаюся, брат Раймонд, - сказав я та поклав йому руку на плече, - нам краще триматися разом.
   Подальша поведiнка Марiї мене обурила - вона категорично наполягала на подiлi при тому, що iншi госпiтальєри були згоднi зi мною. Коли ми закiнчили обговорювати це питання та розiйшлися по кораблю, блiда Марiя пiдiйшла до мене та повiдомила, що ми маємо право робити що нам завгодно, i вона вiддасть менi Рубiн Милосердя. Марiя просила висадити її в Кафi, бо вона мала намiр вирушити в князiвство Готiя, де багато побожних людей. Сказавши їй, що я подумаю, я вiдпустив Марiю, яка вiдразу пiшла в каюту. З важким тягарем на душi, я повiдомив про розмову з Марiєю iншим госпiтальєрам.
   - Вона права, - сказав Жан ле Мен, - нiчого наражати дiвчину на небезпеку.
   - Ми можемо доставити її в Готiю на кораблi, - подав реплiку Адонiс, попри те, що йому голосу нiхто не давав.
   - Ми не можемо вiдправити її одну, - спохмурнiв Раймонд, - дiвчина зовсiм беззахисна.
   - Я думаю, що нiхто не буде противитися, якщо ти погодишся її супроводжувати, - сказав я i Раймонд зрадiв. Подумавши над словами Марiї, я усвiдомив, що Рубiн Милосердя повинен захищати я, тому додав:
   - Марiя права, нам треба роздiлитися, щоб збити з пантелику тих, хто зазiхає на рубiн.
   Таке рiшення знову викликало суперечки, але я їх припинив, як i належить сержантовi. Дюдон пробурчав, що вiн особисто розвалив асасину голову, тому нема чого боятися.
   - Не далi, як вчора, натовп бив його ногами за вбивство нотаря, а вiн ще брикався, - сказав я, щоб госпiтальєри не розслаблялися. А Дюдон, чомусь зблiд та перехрестився. "Слiд його вiдпустити з Кудрею", - подумав я та сказав Адонiсу, щоб вiн тримав шлях в Борисфен. У молодого капiтана очi загорiлися, як два нiчних лiхтарi по бортах i вiн хвацько знявся з якоря. Марiї я нiчого не сказав, надавши Раймонду право повiдомити їй приємну новину. Коли вона вийшла на палубу, то її щоки зашарiлися, i вона поцiлувала мене в щоку. Зовсiм як сестра, але приємно, як поцiлунок ангела. Порт Борисфена зовсiм нiкудишнiй, та й тутешнiй ринок не в приклад Кафi - сюди везуть те, що там не вдалося продати. Кудря, зазвичай мовчазний, коли прощався з Адонiсом, розплакався, i бачити гiгантського чоловiка, всього в сльозах, ще та потiха, вiд чого розплакалася i Марiя. Адонiс, як справжнiй капiтан, морщив нiс вiд вiтру, вiд якого, зараза, сльозилися очi. Здоровань Дюдон де Компс кожного носив на руках, так обiймаючи, точно хотiв видавити оливкову олiю. Раймонд винiс йому мiшок, чимось навантажений у трюмi. Дюдон, заглянувши в мiшок, сказав, що грошi не вiзьме, але Раймонд, розумниця, переконав його, що грошi на будiвництво церкви. Вже хотiли вiддати кiнцi, коли Марiя пiдбiгла до Дюдону, обняла його, i довго шепотiла на вухо, а потiм щось повiсила госпiтальєру на груди. На моє нiме запитання, вона зi сльозами сказала:
   - Хрестик на пам'ять.
   Коли корабель вiдплив вiд берега, фiгури Кудрi та Дюдона вже не здавалися великими, але ще довго бовванiли на пiрсi, поки мiсто не зникло у туманнiй iмлi. Як виявилося, ми розлучилися з друзями назавжди. Як менi хотiлося, але довелося везти Марiю та Раймонда в князiвство Готiю. Порт називався Авлiта та стояв у гирлi рiчки, яка недарма називалася Чорна, так само, як i мої передчуття. Коли ми наблизилися до низького берега, порiзаного бухтами, то здавалося, що ось-ось з цих щiлин вискочать якiсь пiрати та вiзьмуть корабель на абордаж. Нiби спiвчуваючи, сонце сховалось за хмарами, а серпанок, насичений вологим повiтрям, все далеке занурив у непрозору синь.
   Марiя та Раймонд теж здавалися похмурими, а що у них робилося в душi - один Бог знає. Я наказав капiтану Адонiса забезпечити Раймонда золотом та їжею на перший час, а далi їм доведеться пiклуватися про себе самим. Спустили човен, не допливаючи до порту, бо Адонiс не знав фарватеру, а лоцманiв щось не спостерiгалося. Їх висадили на правому березi рiчки, бiля пласкої гори з вапняку, уздовж якої йшла дорога. Нiби пiдганяючи їх, на дорозi з"явилася пара низькорослих коней, що тягнуть чотириколiсний вiз. Жан ле Мен, переговоривши з лiтнiм греком, дiзнався, що той везе вантаж в Дорiс, княже мiсто, та пiдрядив його, щоб вiн довiз Марiю та Раймонда. Марiя довго дивилася на мене, а потiм розцiлувала в обидвi щоки та притиснулася до мене. Я вiдчував, як тремтить її тiло i мою душу, розривала печаль, але старий грек квапив Жана та щось невдоволено йому вiщав. Марiя витягла з кишенi Рубiн Милосердя та сама повiсила його менi на шию. "Бережи себе!" - прошепотiла вона менi на вухо та вiдштовхнула, тому що з її очей посипалися сльози. З Раймондом ми обнялися та потискали один одного, пiсля чого я сказав йому: "Бережи Марiю!" Вiн кивнув менi у вiдповiдь та обiйняв Жана. Марiя з берега помахала Адонiсу, i вони з Раймондом сiли у вiзок. Грек стьобнув по конях батогом, i вiз покотився, пiднiмаючи бiлий пил, який приховав i вiзок, i людей.
   - Куди тепер? - запитав Адонiс, як тiльки я пiднявся на палубу.
   - Ми їдемо в Кафу, - вiдповiв я йому. Шлях в генуезьку столицю на Понтi скидався на траурну церемонiю, точно ми поховали одного. Я б сказав, що в моєму життi зникли чотири друга, бо й Кудря вже встиг полюбитися та став своїм. Я не знав, чи правильно я зробив, що погодився роздiлитися, та вже сумнiвався у своєму словi, даному маршалу Матьє де Клермону, обiцяючи зберiгати Рубiн Милосердя та передати його тим, якi прийдуть. Я сумнiвався i в тому, що залишилися живi тi, хто прийдуть, та пiдозрював, що їх нiколи не iснувало. У Кафi я наказав Адонiсу завантажитися провiзiєю, а сам вiдправився в мiську в'язницю, де тримають перед судом боржникiв, розбiйникiв та вбивць. За кiлька аспрiв44 я домовився зi стражником, щоб вiн дозволив менi побачити розбiйника, який вбив нотаря Ламберто дi Самбучето. Прийнявши мене за цiкавого купця, стражник дав менi кiлька хвилин i пiдвiв до клiтки, в якiй тримали Хасана. Впiзнати його було важко, бо все обличчя запливло суцiльним синцем, але очi, гарячi внутрiшнiм вогнем, говорили про те, що вiн мене впiзнав та навiть здивувався.
   - Так, - сказав я та витяг з-за пазухи Рубiн Милосердя, - я живий, тому що мене захищає рубiн.
   Хасана мало не з'їв мене живцем, так ненаситний був його погляд, а я продовжив: - Шкода, що мої друзi поїхали у Францiю, а я їду в Трапезунд. Бажаю тобi легкої смертi, бо за вбивство тобi знесуть голову або повiсять.
   - Я знайду тебе, - прошипiв асасин, але я його вже не слухав, бо виконав своє завдання та ще повернувся стражник. З чистим серцем, я вiдправився на корабель. Тепер моїм друзям нiщо не загрожує, i Хасан буде шукати тiльки мене. Вiд цього у мене пiднявся настрiй i я, коли опинився на борт корабля, запропонував вiрному друговi-госпiтальєру Жану розпити пляшку вина. За приємною бесiдою я розповiв йому про вiдвiдування Хасан аль-Каїна та розмовi з ним. Жан сердився, що я не взяв його з собою, щоб подивитися на пику асасина при виглядi рубiна.
   - Ще встигнеш, - сказав я йому, не пiдозрюючи, що мої слова виявляться пророчими. Ми так засидiлися в каютi, що не помiтили, як корабель знявся з якоря. Через деякий час в каюту постукав Адонiс та запитав, куди ми йдемо. Я не знав, що йому вiдповiсти, бо на Трапезунд, як я повiдомив асасину, йти не збирався. Вирiшивши вiддатися на волю долi, я сказав Адонiса: "Iди, куди хочеш", - а сам вiдкрив ще одну пляшку вина. Адонiс, якось дивно подивився на Жана, наче хотiв щось повiдомити та вийшов. Я навiть запiдозрив їх у тому, що вони плетуть якусь змову. Глянувши на обличчя Жана, коли вiн повернувся до мене, я побачив таку задоволену посмiшку, що вiдкинув всякi сумнiви в сторону. Вранцi, коли я вийшов на палубу, вся команда якось дивно на мене поглядала. Я пiдiйшов до капiтана Адонiса та запитав: - Що сталося?
   - Нiчого, - вiдповiв юний мореплавець та втупився поглядом вперед, хоча там нема чого розглядати, крiм синьої далi. Ймовiрно, пiсля розставання з друзями у мене в душi стався якийсь надлом, який я не помiчаю, але його чiтко видно iншим. Я пiдiйшов до Жана, який не стане менi брехати, та запитав: - Невже це так помiтно?
   Жан пiдозрiло на мене подивився i стривожено спитав: - Що?
   - Мiй стан, - вiдповiв я. Жан озирнувся навколо та чомусь пошепки запитав: - Тобi хтось щось сказав?
   - Нi, - вiдповiв я та додав: - Я ж не слiпий.
   - Ти, що, все знаєш? - запитав Жан.
   - Я ж бачу вашi погляди, - вiдповiв я.
   - I що ти про це думаєш? - якось дуже зацiкавлено спитав Жан.
   - Менi потрiбно побути одному, та помолиться, - сказав я, зрадiвши, що знайшов розв'язання проблеми. Щоб знайти усамiтнення, я вiдправився в каюту, в якiй жила Марiя пiд час свого недовгого перебування на кораблi. Тим бiльше, мене тiшила думка, що її дух ще витає в каютi та цiлюще подiє на мої розхитанi нерви. В очiкуваннi блаженства, я вiдкрив дверi та завмер вiд жаху - дикий вереск рiзонув по вухах. Я вихопив меч, приготувавшись захищатися, та почув ззаду голос Жана: - Якщо ти її вб'єш, я уб'ю тебе!
   Дивнi слова мого друга-госпiтальєра вразили мене, але не внесли яснiсть в моє становище. Крик припинився, i я знову заглянув у дверi каюти. З подивом я побачив дiвчину, яка стояла, притулившись до стiнки каюти, та дивилася на мене своїми величезними чорними очима. Якби не Жан, ми б довго стояли, дивлячись одне на одного. Поклавши руку на плече, мiй друг пiдiйшов до мене та сказав:
   - Дiвчина не винна, це я її сюди поселив.
   Ситуацiя вимагала пояснення i я вислухав Жана, дивуючись ще бiльше. Виявилося, що в той час, коли я був з Хасан аль-Каїном, мiй друг, Жан ле Мен, прогулювався бiля ринку невiльникiв та помiтив красиву дiвчину, яка зовсiм не вписувалася в дане оточення. Попри те, що вона виявилася рабинею, дiвчина гордовито поглядала навколо, точно не помiчаючи свого становища. Жан, жалiслива душа, запитав у ординця за якi грошi вiн готовий поступитися дiвчину та дуже засмутився, дiзнавшись її цiну. Повернувшись на корабель, вiн запитав у капiтана Адонiса, чи має вiн право на якусь частину пiратських скарбiв, що лежать, як баласт, в трюмi корабля. Адонiс розпитав Жана, а коли дiзнався про його намiр, то повiдомив госпiтальєру, що дана сума дрiбниця, який вiн, як капiтан, може видати без узгодження зi мною. У пiдсумку чорноока горда дiвчина опинилася в каютi. Щоправда, повiдомити менi про те, що на борту знаходиться дiвчина, нiхто не наважився, так само як i те, що капiтан Адонiс тримає курс на Потi в Колхiдi. Цей порт знаходиться недалеко вiд тiєї гiрської мiсцевостi Iберiї, яка називається Мтiулетi, де проживала дiвчина. Вислухавши Жана, я, для виду, трохи насупив брови, а потiм роздивився дiвчину, через яку стався весь сир-бор. Тiльки глянувши на неї, я зрозумiв, чому Жан втратив голову - дiвчина виявилася дуже незвичайною. Вона вiдрiзнялася красою, але не це вражало в її зовнiшностi, а в першу чергу гордий вигляд, нiби вона якась неприступна цариця. Коли я дiзнався, за скiльки її купили, то переконався, що ординець не прогадав - за дiвчину Жан заплатив, як за королiвську особу. Дiвчину звали Нiно Чiтаурi. Спочатку, вона нас цуралася, їла в каютi сама та виходила на прогулянку тiльки вночi, коли всi спали. Якби не потреба вiдвiдувати гальюн, я думаю, що вона б не виходила i вночi. Якось вранцi, пересилюючи свою гордiсть, вона запитала у капiтана Адонiса грецькою мовою, яку трохи знала: - Куди ми йдемо?
   Адонiс iз задоволенням повiдомив Нiно, що її везуть в порт Потi.
   - Ви хочете мене продати? - запитала вона з пихою. Адонiс сказав їй, що Жан ле Мен купив її, щоб вiдпустити на свободу. Дане повiдомлення капiтана вразило її, i Нiно довго думала, а потiм, червонiючи, спитала: - Я не знаю ваших звичаїв. Я щось повинна зробити для бiдзiя45 Жана ле Мена?
   Адонiс сказав їй, що вона може йому подякувати, але, мабуть, вона не зрозумiла сенсу його слiв, бо знову почервонiла та запитала: - Як я повинна дякувати?
   - Словами, - вiдповiв Адонiс i тiльки зараз зрозумiв мотиви її розпитувань, - скажете йому дякую, при нагодi, i цього досить.
   Випадок вiдразу i представився, бо на палубу вийшов я та Жан. Дiвчина пiдiйшла до Жана та урочисто повiдомила: - Якщо вам знадобиться моє життя, я вiддам його без зволiкання.
   Жан, не менш мене здивований її пафосною промовою, перекладеної Адонiсом, повiдомив Нiно, що вона йому нiчого не винна, бо кожна християнська душа народжена вiльною. Жан додав, що Нiно вчинила б так само, якби в неї була можливiсть когось звiльнити, з чим дiвчина щиро погодилася. Слухаючи дiвчину, я дивувався її душевнiй цнотливостi та чистотi вчинкiв.
   Згодом Адонiс, з яким вона розмовляла бiльш вiдкрито, повiдомив нам, що Нiно, попри її юнi роки, довелося багато пережити. На їх селище напали оси46, вбили братiв та батька, а її продали в рабство ординцям. Проте, вона збиралася повернутися додому та покарати вбивць, що викликало у мене посмiшку. Вона носила той же костюм, в якому її забрали в полон: темно-червона накидка-хустка з чорною бахромою по краю, що нависає на її чоло. Довге плаття з того ж матерiалу, що й хустку, з широкими укороченими рукавами, прикрашали трикутнi вишитi вiзерунки, а на грудях видiлявся чорний хрест з трикутникiв. Пiд верхнiм одягом перебувало такого ж кольору плаття з вузькими рукавами до зап'ясть. Ноги у в'язаних до колiн шкарпетках прикрашали м'якi, без каблукiв, шкiрянi мокасини, якi вона називала каламанами. Орлиний нiс з горбинкою та брови на зльотi додавали обличчю мужностi та не псували його овал. Незвичайнi зеленi очi яскравим контрастом з червоними губами на бiлому обличчi доповнювали образ дiвчини.
   Поступово Нiно ожила та вже не кидала настороженi погляди на кожного моряка, тому подорож в Iберiю стало приємною прогулянкою. У тi часи ця нещасна країна виявилася розiрваною на двi половинки: схiдна частина перебувала пiд владою iльхана Гайхату держави Хулагуїдiв, а в Колхiдi правив цар Давид VI Нарiн, який платив данину хану Тохту iз Золотої орди. Хан Гайхату подарував владу в схiднiй Iберiї синовi царя, Вахтангу. Давид VI Нарiн досяг похилого вiку, i мета у хана Гайхату була одна - по смертi царя Давида його трон перейде Вахтангу, а Iберiя безкровно збереться в одну країну та дiстанеться Гайхату. Над сорока дворiчним царем Вахтангом хан поставив атабагом47 свою довiрену людину - Хутлубуга.
   З подивом я дiзнався, що Нiно має намiр вiдвiдати царя Давида, коли добереться до Кутаїсi. Я злегка посмiювався про себе - хто така Нiно та хто цар Давид. Згодом виявилося, що я помилявся - цар Давид не тiльки прийняв Нiно, як найдорожчу гостю, але разом зi своєю дружиною Феодорою мав з нею довгу бесiду. Як виявилося, батько Нiно, хевiставi48, пiд час вiйни завжди нiс службу при царях Iберiї. Горяни нiколи не обкладалися податками та всi як один воювали за царя. Попри свiй вiк, сiмдесяти чотирирiчний цар знав усiх братiв Нiно на iм"я та дуже засмутився, що їх уже немає живих. А на прощання цар подарував Нiно коня та шаблю, якiй дiвчина зрадiла, як дитина iграшцi.
   Чим ближче ми пiдходили до Потi, тим бiльше замисленим ставав погляд Жана ле Мена. Варто було на палубi з'явитися Нiно, як вiн вiдразу оживав та сипав дотепами, хоча дiвчина погано розумiла його французький. А Жан погано говорив грецькою, який добре розумiла вона. Я спiвчував Жану, бо бачив, що мiй друг закохався в Нiно, хоча я в нiй вiдповiдного почуття не помiтив. Жан часто пiдходив до мене та казав: - Ти бачив?
   - Що? - не розумiв я.
   - Як вона на мене подивилася, - говорив Жан, не вимагаючи вiдповiдi, бо вiдповiдь звучала в його голосi. Я став побоюватися за друга та роздумував про те, що нам робити пiсля приходу в Потi. Не варто забувати, що ми повиннi зберiгати Рубiн Милосердя, який нам доручив маршал Матьє де Клермон. Що-небудь конкретне не приходило менi в голову, як тут на мене знову натрапив Жан та запитав з серйозним виглядом, точно я його особистий священник:
   - Що ти думаєш про целiбат49 ?
   Його питання мене приголомшило, бо менше всього я про це думав, тому перепитав: - Що ти маєш на увазi?
   - Ти давав обiтницю безшлюбностi? - запитав Жак у мене.
   - Нi, - вiдповiв я, а по виду Жана зрозумiв, що той вчинив таку дiю. Щоб заспокоїти мого юного друга, я сказав: - Ти можеш дати нову обiтницю.
   - Яку? - зацiкавлено спитав Жан.
   - Дай обiтницю, що ти не дотримуєшся целiбату.
   Лоб Жана вiдвiдала одна глибока борозна, пiсля чого вiн цiлком серйозно сказав:
   - Я даю обiтницю, що дотримуюсь шлюбу.
   Я сумнiвався, що така обiтниця має право на iснування, але обличчя Жана, яке сяяло, як сонце, цiлком виправдовувало мiй малий грiх. Як же я помилявся, коли думав, що на цьому Жан заспокоїтися! Не минуло й пiвдня, як вiн знову приперся на сповiдь та повiдомив: - Нам не обов'язково залишатися на кораблi, коли ми прийдемо в Потi?
   - Що ти хочеш сказати? - запитав я у Жана навпростець.
   - Для безпеки Нiно нам варто проводити дiвчину на її батькiвщину, - сказав Жан, запитливо дивлячись менi в очi. У його словах було зерно правди - ми могли подорожувати куди завгодно, але так не хотiлося залишати корабель та капiтана Адонiса.
   - Подивимося, - дипломатично вiдповiв я, щоб трохи остудити свого друга. Потi зустрiчав нас не дуже радiсно. Настала осiння пора, а разом з нею ранковi тумани, тому до берега йшли на єдиному клiверi, який зрiдка обвисав на носi у зв'язку з вiдсутнiстю вiтру. Попри це, надзвичайно збуджена Нiно свiтилася, замiнюючи сонце, яке утопилося в туманi. Капiтан Адонiс, не маючи досвiду плавання в таких умовах, сподiвався тiльки на стернового та старих морякiв, не заважаючи їм своїми командами. Незабаром морський бриз вигнав туман в лiси, що покривали гори, повiльно вiдкриваючи сонячним променям узбережжi та порт.
   Зелена прибережна смуга, прикрита зверху далекими бiлими вершинами, синявою та туманом, радувала око своєю соковитiстю, зовсiм забувши про те, що попереду осiнь та зима. Правда, в цих мiсцях зима настiльки м'яка, що подiбна на тривалу осiнь. Всього цього ми не знали, а просто радiли тому, що вiдчуємо пiд ногами твердий ґрунт.
   Зiйшовши на берег, ми радiли разом з Нiно, окупувавши перший-лiпший духан50 та насолоджуючись найнiжнiшої гебжалiа51 , соковитим мегрельським хачапурi, їли сацивi52 та смажене м'ясо з приправою, гостроту якого запивали червоним вином. Нiно взяла на себе роль тамади, радiсно проголошуючи тости за своїх нових друзiв, якi перекладав Адонiс. Духанщик покликав музикантiв, якi пiд звуки гудаствiрi53 та долi54 , заспiвали речитативом, а далi затягнули триголосся, тому Нiно, трохи не заплакала, а потiм пустилася в танок.
   Святкували до пiзнього вечора, а повертатися на корабель так не хотiлося, що до ранку гуляли берегом: хтось, як Нiно, насолоджуючись свободою, а хтось, як Жан, захоплюючись дiвчиною. Я та Адонiс милувалися обома, не поринаючи думками в майбутнє, яке може виявитися сумним. Вранцi, коли ми повернулися на корабель, Жан вiдвiв мене в сторону та сказав:
   - Пiсля того, що сталося вчора, ми просто зобов'язанi проводити Нiно до її будинку!
   Я не дуже розумiв, що такого сталося вчора, чому ми повиннi супроводжувати дiвчину, але красномовний погляд Жана був настiльки благальним, що я не посмiв зруйнувати його надiї. Коли я повiдомив Нiно про те, що ми супроводимо її до будинку, вона з такою вдячнiстю подивилася на мене, що розвiяла всi мої сумнiви. Адонiс, почувши наше рiшення, так засумував, що на нього не можна було дивитися. "Морський вовк" розкис, як дiвчисько. Вiн пообiцяв, що прийде через рiк та буде чекати мене в Потi, то менi довелося з ним погодитися, поставивши умову чекати тиждень, а потiм вирушати у своїх справах. Збори були короткими. Адонiс щедро насипав нам в торбинки золотих монет рiзного карбування, але багато взяти ми не могли, бо подорож в горах не прогулянка вздовж Сени в Парижi. Адонiс купив двох ослiв для поклажi, а йти нам доведеться пiшки. Прощання з Адонiсом ми не затягували, бо дивитися на його засмучене обличчя, не було сили. Не чекаючи ночi, ми рушили в дорогу, вважаючи, що краще заночувати в лiсi, нiж розтягувати процедуру прощання.
   Через кiлька днiв ми дiсталися до Кутаїсi, причому, Нiно, в походi, вiдчувала себе набагато краще, на вiдмiну вiд нас. Дана територiя досить щiльно заселена, тому не складало труднощiв знайти притулок та їжу, а в дорозi попутникiв. Мiсцевiсть, нехай i горбиста, не йшла нi в яке порiвняння з горами, якi пiдiймалися далеко бiлими вершинами. Рiчки, що перетинали цю мiсцевiсть, не настiльки широкi, щоб бути перешкодою, але достатнi для того, щоб напоїти будь-якого мандрiвника кришталево чистою холодною водою. Мiсто Кутаїсi височiв над усiм районом, осiдлавши високу скелю на правому березi Рiонi. Оточений високою стiною, за якою ледь визирав храм Успiння Богородицi, вiн являв собою неприступну фортецю та вiддаля вселяв довiру. Побачивши її далекий контур, я перехрестився, а Жан, зробивши це машинально, в усi очi дивився на обличчя Нiно, що сяяло з кожним разом свiтлiше. Дорога, що веде до мiста, досить втомлива та крута, тому ми захекались, поки дiсталися до мiських ворiт. Стражники перевiрили нас поглядом, але пропустили, вважаючи, що ми супроводжуємо Нiно. Залишивши нас разом з ослами бiля духана, вона вирушила у царський палац, який, здалеку, не здавався таким разючим, як ми очiкували. Нiно була вiдсутня досить довго, i Жан почав мучити мене дурними питаннями, поки перед нами не з'явився джигiт в чорному одязi, який щось говорив та став жестами запрошувати нас йти з ним. Я подумав, що нам не варто застосовувати зброю, бо з Нiно, можливо, все в порядку, тому пiшов за джигiтом, подаючи приклад Жану. Нас привели до критої альтанки, оповитої виноградом, де перебувала Нiно в присутностi чоловiка похилого вiку з чорною сивою бородою та жiнки з грецьким профiлем, одягненої в бiлий одяг. Осторонь сидiв другий чоловiк рокiв сорока п'яти, як я згодом дiзнався, син царя Давида, на iм'я Костянтин. Вони вели жваву бесiду, яку перервали при нашiй появi.
   Побачивши нас, Нiно жваво пiднялася та представила нас царю Давиду Нарину. Син Давида тiльки кивнув головою, а цариця Феодора стала розпитувати французькою про Константинополь та свого брата Андронiка, базилевса Схiдної Римської iмперiї. Я розповiв про вiдвiдини сестрою Марiєю брата царицi Феодори, а потiм вона розпитувала про iонiтiв та про наш орден госпiтальєрiв. Жан, з люб'язнiстю придворного, витягнув з-за пазухи трiску вiд Хреста Господнього, вивезену ним з Єрусалима, та подав релiквiю в нiжнi монаршi ручки, а потiм i зовсiм розщедрився та подарував релiквiю царицi. Я не дуже вiрив у божественне походження релiквiї, бо в Єрусалимi їх продають на кожному розi пучок, а проте, цариця прийняла подарунок з вдячнiстю. Давид хотiв подарувати нам коней, але я благородно вiдмовився, заявивши, що слугам божим слiд ходити пiшки. У Нiно причин вiдмовитися не було, а коли цар вручив їй шаблю, оброблену срiблом, то вона i зовсiм все забула, розглядаючи смертельну iграшку.
   Ми переночували в духанi, а з ранку вирушили в дорогу. Нiно не дуже добре знала шлях, яким ми подорожували, точнiше, зовсiм його не знала, та мала ту перевагу, що розумiла мiсцевий дiалект. Правда, її перевага зводилася нанiвець, бо деякi зустрiчнi мандрiвники говорили на такому дiалектi, що Нiно ледь могла зв'язати два слова. Спочатку ми йшли вздовж рiчки Квiрiла, яка впадає в Рiонi, поки не дiсталися до Зестафонi, звiдки почалися дикi мiсця. Нiно для зручностi переодяглася в чоловiчий одяг, куплений в Кутаїсi, але я пiдозрюю, що всьому причиною зброя, якою нагородив її цар Давид. Вона постiйно хапалася за посрiблену ручку свого скарбу, а на привалах, замiсть того, щоб вiдпочити, билася на палицях з Жаном, який з виглядом знавця вчив її вправам поводження з мечем.
   Його "миротворець", як вiн його називав, завжди залишався прихованим пiд плащем, але був їй важкуватий. Пiсля кiлькох урокiв з ним, вона зрозумiла, що це не її зброя i крiм своєї шаблi в руки нiчого не брала. Зовсiм несподiвано, їй довелося випробувати свiй клинок, причому досить своєрiдно. Я вже говорив, що мiсця, якими ми йшли, зовсiм дикi та голоднi, не те, що в долинi. Напад виявилося несподiваним, але ми, що звикли до вiйни, спокiйно витягли свою зброю. Кiлька абрекiв оточили нас зi злим виглядом обличчя, маючи намiр позбавити нас не тiльки майна, але i життя. На вiдмiну вiд нас з Жаном, що знають цiну життя, у Нiно очi загорiлися азартом, i вона з задоволенням витягла свою шаблю. Бiй був коротким, бо ми з Жаном вибили у двох нападникiв зброю та оглушили їх мечами, а Нiно рубонула розбiйника, що її атакував, по руцi, вiд чого той впустив свiй клинок та зловiсно дивився на неї. Iншi розбiйники сипонули в рiзнi боки, а проте, не йшли i їх ворожi погляди свердлили нас здалеку. Нiно, з пiднятою шаблею, завмерла над пораненим абреком та не знала, що робити. Вид поваленого ворога, зовсiм ще юного, та кров, що фонтаном юшила з руки розбiйника, паралiзував її. Я, не розмовляючи, витягнув з кишенi свiй заповiтний флакончик та полив на рану юнаки, вiд чого вiн завив, наче дикий вовк. Юний абрек чинив опiр, то я дав йому по пицi, вiд чого вiн вiдключився, а я спокiйно зайнявся раною. Коли я перев'язав рану, Нiно запитала мене французькiй мовою, якою трохи навчилася за час нашої подорожi: - Вiн жити буде?
   - Куди ж вiн дiнеться, - вiдповiв я,а в її очах побачив задоволення. Коли ожили два iнших розбiйники, Нiно поговорила з ними та непомiтно вiд нас сунула їм у руку монети, ймовiрно, з тих, якi на дорогу дала їй цариця Феодора. Як я зрозумiв, розбiйники, не сказавши спасибi, цiкавилися долею юного абрека, тикаючи на нього пальцем. Нiно, пiднявши на мене очi, запитала, що я збираюся робити з полоненими, i я повiдомив їй, що нехай провалюють на всi сторони. Розбiйники зiбрали свою зброю та, не чекаючи, поки малий прийде в себе, потягли його в рiдкий лiс неподалiк. Незабаром я помiтив, що нас не залишили, бо чиїсь очi супроводжували кожен наш рух, ховаючись то за камiнням, то за кущем. Я попередив про це Жана та Нiно. Через деякий час Нiно, що до цього часу була пригнiчена, засмiялася та повернулася до мене: - Це Гочо.
   - Який Гочо? - не зрозумiв я.
   - Той, якого я поранила, - вiдповiла Нiно, зупиняючись.
   - Вiн що, хоче тобi помститися? - запитав я, не збираючись заохочувати кровну ворожнечу.
   - Не знаю, - вiдповiла Нiно та звернулася з мелодiйною мовою до кущiв. Кущi гортанно вiдповiли, а потiм iз них з'явився юнак, якого Нiно називала Гочо.
   - Вiн каже, що ти його кунак55 , - сказала Нiно, насмiшкувато дивлячись на мене. Коли вона пояснила сенс слова, я сказав, що це вона пожалiла юнака, але Нiно, посмiхаючись та явно знущаючись, повiдомила, що я врятував своїм лiками юнака вiд смертi, тому його обов'язок врятувати мене.
   - А вiн по-братерськи не зарiже мене вночi? - запитав я, але Нiно зробила такi круглi та здивованi очi, що я зрозумiв - тут сумнiви недоречнi. Мiй брат вийшов з-за кущiв та попрямував до нас. Вiн гордо щось повiдомив гортанним голосом i Нiно перевела:
   - Ви повиннi обмiнятися кров'ю.
   Виявилося, що потрiбно порiзати зап'ястя, а потiм притиснути руки один до одного. Я не став сперечатися з дикуном, який дряпнув мою руку та щедро порiзав свою, а потiм полегшено притиснувся до мого зап'ястя. Завершивши всi справа чоловiчими обiймами, вiн задоволено присiв бiля багаття, яке розвiв Жан. Виявилося, що Гочо - земляк Нiно, а до банди прибився пiсля бою з загоном монгол. Вони припустили, що монголи найняли хрестоносцiв для приборкання картвелебi56 , тому напали. Дiзнавшись у Нiно, що вони йдуть в Картлi, вiн вирiшив приєднатися до нас. Я подумав, що Гочо нiякий не кунак, а шахрай, який скористався нагодою, але своє спостереження не оголошував. Правда, мiй кунак теж здивувався, коли дiзнався, що отримав рану вiд рук дiвчини. Її чоловiчий костюм обдурив Гочо, i коли вiн дiзнався її жiночу сутнiсть, то густо почервонiв вiд сорому. Пiд смiх Нiно, вiн повiдомив, що вночi не виспався, бо його кусали комахи, тому пропустив удар дiвчата. Мабуть, сором збудив його апетит, або, по всiй видимостi, вiн кiлька днiв не їв, бо швидко розправився зi своєю часткою та розгублено подивився навколо. Нiно поклала йому свого коржика, пояснюючи обуреному Жану, що хворому потрiбно бiльше їсти. Очi Жана говорили, що хворому не завадив би хороший прочухан, але госпiтальєр повинен був посмiхатися Нiно та погоджуватися з її словами".
   - Москва! - штовхнув Маргiну кiт, i вона вiдiрвалася вiд книги, здивовано озираючись навколо.
   - Дейда Маргiна, де ви були? - запитала Марiко Кураурi й Маргiна iз соромом запитала: - Тебе погодували?
   - Тебе чекали! - хмикнув Туманний Кот, а Марiко його погладила. "Вже встигли збитися в зграю", - подумала Маргiна та погладила Марiко по голiвцi.
   - А мене? - подав голос Туманний Кiт i вони засмiялися. "Як добре, що у мене є вони!" - думала Маргiна, притискаючи Марiко та кота, який злизував з її голови емоцiї та це її не дратувало. "Як добре!" - повторила Маргiна, а провiдниця, йдучи по коридору, наполегливо стукала в усi дверi, повторюючи:
   - Москва! Москва!
  
  Реплiкацiя сьома. Лiлiт
   Поїзд прибув до Москви.
   - Ти куди далi? - запитав Плутiн. Хто-небудь зi сторони мiг би подумати, що питання суто риторичне, бо асасин, Хасан аль-Каїн, зовсiм не родич Плутiну та, навiть, не друг. Суть полягала в тому, що коли їх поклали в труну, то переплутали голови. Те, що обидвi голови приросли до тiл, говорило про те, що тiла безсмертнi, то яка рiзниця, кому тiло належить. Але деякi сумнiви шкрябали душу Плутiна, та й Хасан був не проти отримати назад своє тiло, перевiрена часом. Знову вiдрубати голови та помiнятися вони не могли, бо не довiряли один одному.
   - Я, на якийсь час, залишуся в Москвi, - сказав Хасан, виходячи з вагона. Плутiн полегшено зiтхнув, бо всю дорогу не спав, не довiряючи Хасану, тим бiльше що в останнього було двоє гострих мечiв. Плутiн вiдправився в касу та взяв квиток на нiчний ленiнградський поїзд. До вiдправлення залишалося всього двi години, якi Плутiн продрiмав на Ленiнградському вокзалi. Коли подали поїзд, Плутiн вiдразу взяв бiлизну та завалився спати. Спочатку, вiн спав, як убитий, але потiм якась темна тiнь схилилася над ним та нiжно сказала: "Спи". Коли тобi пиляють голову, то спати не хочеться. Плутiн хотiв крикнути, але тiльки засопiв, бо не вистачало повiтря, а вiдкритi очi роздивилися в напiвтемрявi Хасана, який тягнув тiло без голови по коридору. Плутiн знепритомнiв та не бачив, як Хасан вийшов на станцiї Лихославль, перекинувши через плече тiло в чорному костюмi. Пройшовши по Лихославському провулку, вiн заглибився в лiс, де закрiпив обидвi шаблi пiд кутом в рогатцi берези, а тiло без голови поклав поруч. Впавши на шаблi, Хасан вiдсiк собi голову, яка скотилася до його колишнього тiла. До ранку Хасан прийшов у свiдомiсть та промацав себе, а потiм задоволено гмикнув. Колишнє тiло Плутiна вiн копнув ногою, супроводжуючи це словами: "Здохни, падло!" - пiсля чого вiдправився на вокзал та взяв квиток до Ленiнграда. Сусiд Плутiна по купе прокинувся у Чудово та, не помiтивши вiдрiзаної голови, пiшов вмиватися, а коли повернувся, то закричав, як лось у лiсi, розбудивши весь вагон. Порушуючи всi розклади, потяг залишався на станцiї, поки не прийшов черговий мiлiцiонер, якому вручили голову. Мiлiцiонер з огидою покрутив її в руках та повiдомив, що без тiла вiн голову не вiзьме та нехай везуть її в Ленiнград. Зрештою, мiлiцiонера, разом з головою, виштовхали з вагона пасажири, якi не бажали подорожувати по сусiдству з таким жахом. Начальника вокзалу не було в кабiнетi, коли черговий з'явився до нього доповiсти про подiю.
   Недовго думаючи, мiлiцiонер поклав голову у холодильник та пiшов здавати нiчну змiну. У журналi дописав: "В наявностi є одна втрачена голова чоловiчої статi", - та в дужках вказав: "У холодильнику начальника вокзалу". З почуттям виконаного обов'язку, черговий покинув робоче мiсце, а той, хто його змiнив, в журнал навiть не заглядав, бо побiг в буфет, взяти вирiзку, як замовляла дружина. Оскiльки холодильник був один, у начальника вокзалу, то черговий вiдкрив його у вiдсутнiсть господаря та виявив чиюсь голову. Перша думка, що хтось згубив начальника вокзалу, була вiдкинута, бо обличчя Плутiна не скидалося на мiсцеву залiзничну знаменитiсть. Закралася друга думка, що начальник вокзалу убив якогось пасажира, але що робити з цiєю думкою, черговий мiлiцiонер не знав.
   З'явився начальник вокзалу, який, побачивши чергового з м'ясом, послужливо вiдкрив холодильник та виявив голову, яку супроводжував питанням: "Що, на холодець взяв?" - не вiдразу зрозумiвши, що голова - людська. Пiсля деякого мiркування вiн гепнувся в непритомнiсть, то довелося викликати швидку допомогу. Коли начальника привели до тями, черговий мiлiцiонер запитав у медсестри, не вiзьме вона з собою голову. На питання: "Звiдки вона у вас?" - черговий вiдповiв: "Завалялася". Медсестра озвучила дiагноз: "Ти дурень!" - та поїхала, залишивши начальника вокзалу лежачим на диванi, а чергового мiлiцiонера в глибоких роздумах, бо вiн ходив, як маятник, повз холодильник.
   Невiдомо, скiльки б часу тривав колообiг голови, якби не телеграма, одержана черговим по вокзалу. У нiй йшлося про тiло без голови, знайдене у Лихославлi, то начальник вокзалу вiдправив телеграму про знайдену голову. Пiсля переговорiв начальства, голову вiдправили до тiла, де, через добу, вони з'єдналися в морзi. Наступного ранку тiло зникло, бо купило квиток на деннiй ленiнградський поїзд, куди й вирушило. Плутiн пам'ятав, що таку пiдлоту йому зробив Хасан аль-Каїн, але не скаржився на долю, бо рiдне тiло належало йому. Складнiше було з грiшми, бо гаманець, що лежав у внутрiшнiй кишенi, вкрали. Довелося купувати квиток на заначку, по-шпигунськи зашиту в полу пiджака. Добре, що його паспорт, виписаний на iм'я Цибульського Iллi Лазаровича, вихiдця з Вiнницi, славного мiста в захiднiй Українi, перебував у прозекторськiй моргу, то його нiхто не поцупив, iнакше мороки не оберешся. До Ленiнграда приїхав пiд вечiр, та довелося переночувати на вокзалi. З ранку товариш Цибульський вiдправився в спортивне товариство "Праця", де, пiсля показового виступу, його прийняли тренером з самбо. Ночувати дозволили в пiдсобцi, поки не знайде собi квартиру, суворо попередивши, щоб не водив у дане примiщення комсомолок та спортсменок. Через мiсяць товариш Цибульський найняв квартиру на Ливарному проспектi та тiльки тодi дозволив собi знайти Вовку та поговорити з ним. Вовка, побачивши старого знайомого, зовсiм не зрадiв та хотiв втекти, але товариш Цибульський спритною пiдсiчкою кинув його у дворову пилюку.
   - Тобi не варто мене боятися, - сказав товариш Цибульський, простягаючи руку Вовцi. Той так не думав, але за руку схопився.
   - Хочеш бути сильнiше за всiх у дворi? - запитав товариш Цибульський та по очах Вовки зрозумiв, що хоче.
   - Завтра, о шостiй вечора, приходь в зал "Працi" на вулицi Декабристiв будинок двадцять один та запитай Iллю Лазаровича, - сказав вiн Вовцi та на нiме запитання хлопчика повiдомив:
   - Iлля Лазарович - це я.
   Пiсля цього Цибульський залишив Вовку, твердо знаючи, що вiн обов'язково прийде на тренування. Вовка прийшов, але не до Цибульського. Вiн би й не дiзнався, що приходив Вовка, якби не почув розмову двох хлопчакiв з секцiї боксу. Виявилося, що Вовка з'явився в нижньому залi, коли там тренувалися юнi боксери, якi прохали тренера взяти новачка. Тренер, побачивши худеньку дитину, пожалiв, дав Вовцi рукавички та поставив до грушi - нехай набирається сил. Поки тренер возився зi старшими хлопцями, малеча, щоб потренуватися, використовувала Вовку, як грушу, вiдпрацьовуючи удари. В результатi Вовцi розквасили носа, а голова, точно дзвiн, дзвенiла та крутилася. Його вiдправили додому, щоб тренер не побачив, та, криво посмiхаючись, запрошували приходити на тренування ще. На наступний день в залi для тренувань Вовка не з'явився, як i у дворi, бо розквашений нiс перетворився на червону грушу, показувати яку дворової шпанi не рекомендується. Цибульський не став його турбувати, а через тиждень, коли нiс Вовки втратив свiй екзотичний вигляд, покликав його у двiр та, не розпитуючи, повiдомив: - Потрiбно було знайти мене, - поклавши руку на плече, Цибульський додав: - Завжди бий першим.
   З Вовкою вiн займався сам, не перевантажуючи органiзм дитини. Iншi тренери, розглядаючи низькорослого та кволого Вовку, з сумнiвом хитали головою, а хто й вiдкрито говорив, що з хлопчини толку не буде. З такого вiку в секцiю самбо не брали, а те, що тренер займається iндивiдуально, нiкому не заважало. Вовка не вирiзнявся вiдмiнним здоров'ям та часто хворiв, тому тижнями не приходив в зал. Але Цибульський знав, що попереду Вовку чекає велике майбутнє.
  ***
   Москва подобалася Лiлiт своєї вiдчайдушнiстю та життям, яке б'є, як фонтан. Вони покинули вагон поїзда на Курському вокзалi та вийшли на привокзальну площу. Круглий годинник мiж двома квадратними вежами показував дванадцять годин московського часу. Двi масивнi бiлоснiжнi колони, що вельми нагадували пофарбованих у вапно демонiв, Гаагтунгра та Веельзевул, точно заснули, пiдпираючи величезний дах. Спустившись по сходинках вниз, на тротуар, Лiлiт була атакована таксистами, якi перекрили прохiд до яскравих бiло-червоних тролейбусiв. Лiлiт не збиралася їхати на громадському транспортi, тому вибрала гарненького молоденького водiя, який, млiючи вiд її краси, послужливо вiдкрив перед нею дверцята бiлого автомобiля "Волга". Вона сiла на переднє сидiння бiля водiя, а демони, Гаагтунгр та Веельзевул, ледь помiстилися ззаду. Лiлiт порилася в головi водiя таксi та дiзналася, що найкращий готель в Москвi називається "Радянський", тому наказала везти туди. Водiй вiдразу зрозумiв, що клiєнтка - особа дуже важлива, а два квадратних комоди, що сидiли ззаду, не iнакше як охоронцi, тому рвонув направо, на Чкалiвську, розганяючись по Садовому кiльцю.
   - Не жени, - сказала Лiлiт, розглядаючи, як змiнилося мiсто, яке останнiй раз вона бачила десь в сiмнадцятому роцi. Водiй послужливо пригальмував свого коня, даючи можливiсть розглянути будiвлi, що пливли за вiкном, зрiдка коментуючи побачене. Звернувши лiворуч, на Чернишевського, водiй м'яко виплив на Чистопрудний бульвар, та по Бульварному кiльцю повiльно доїхав до пам'ятника Пушкiну, бiля якого повернули направо. Проводжаючи поглядом величезну, з Гаагтунгра, фiгуру Маяковського, машина вискочила на мiст бiля Бiлоруського вокзалу, та зупинилися перед готелем "Радянська". Сiрi колони бiля входу в готель так нагадували такi ж, але бiлi, на Курському вокзалi, що Лiлiт мимоволi озирнулася на демонiв, якi нудьгували на задньому сидiннi. Прямо над входом висiв величезний плакат, який сповiщав, що будинок моди Крiстiана Дiора буде демонструвати колекцiю лiтнiх моделей у палацi культури "Крила Рад". Лiлiт хмикнула, та на нiй з'явилося таке ж плаття, як на плакатi. Водiй послужливо вiдкрив дверi, i Лiлiт випурхнула з машини та легкою ходою попливла до входу. Швейцар, ошелешено дивлячись на Лiлiт, забув вiдкрити дверi, але Веельзевул вiдсунув його плечем та так потягнув дверi, що вони застрягли, вiдкритi навстiж. Портьє, ледь глянувши на Лiлiт, зрозумiв, що вона птиця дуже високого польоту.
   - Appartement Staline, - сказала вона портьє французькою, i вiн, точно заворожений, подав їй ключi вiд номера 301. Гаагтунгр вивалив на стiл купу бабла, яку портьє, не рахуючи, згрiб в касу, а Лiлiт уже крокувала до лiфта. Сивий лiфтер, не закривав дверi, та вирячив очi на Лiлiт, чекаючи її. Поруч з ним стояв молодий чоловiк у краватцi та строгому костюмi, який, вiдкривши рота, зачаровано дивився на Лiлiт крiзь скельця круглих окулярiв. Вона заглянула йому в голову та прочитала там збентеження та занепокоєння, а його суперечлива та тонка нервова душа шукала розради. Вмiст їй сподобався, i вона посмiхнулася йому, а потiм провела долонькою по обличчю та повiдомила:
   - Ne vous inqui?tez pas. Aura Tout lieu dans la meilleure fa?on possible57 .
   - Ви француженка, - розчулено запитав молодий чоловiк французькою мовою i Лiлiт йому чесно вiдповiла: - Для тебе - так!
   Молодий чоловiк повiдомив, що його звуть Iв, i вiн вражений красою Лiлiт. Вона вийшла на третьому поверсi, залишивши палкого Iва наодинцi з сивим лiфтером. Не встигла вона наповнити ванну водою, як в номер постукали й Гаагтунгр, вiдкривши дверi, побачив нервового юнака з величезним букетом троянд.
   - Mademoiselle Lilith, - повiдомив вiн Гаагтунгру, заглядаючи пiд його руку. Лiлiт, в блакитному не запхнутому халатi вiдсторонила рукою Гаагтунгра та прийняла букет з рук Iва. Нiякi пристойностi не змусили юнака вiдвести очi вiд неприкритих принад Лiлiт.
   - Ходiмо зi мною, - сказала Лiлiт, взявши в руку кiнчик краватки юнаки, та потягнула його за собою. Гаагтунгр розплився усмiшкою, але Лiлiт один раз подивилася на нього та сказала: "Зникли обидва!" - пiсля чого демони зробили кислi обличчя та зникли за дверима.
   - Що ти вмiєш? - запитала Лiлiт, знiмаючи з носа француза окуляри та роздягаючи його. Заглянувши Iву в голову, Лiлiт перевiрила його пiзнання в мистецтвi любовi та з задоволенням зрозумiла, що їй доведеться багато чому навчити мсьє француза.
  ***
   На наступний день їй довелося вийти на подiум, бо Iв вiдповiдав за ту виставку мод, афiша якої висiла над входом в готель. Вiн не просто вiдповiдав, а виявився метром, що конструював жiночий одяг. Довгий помiст, споруджений пiд дерев'яним куполом залу, оточували ряди сидiнь в партерi, наповненi дружинами партiйної номенклатури, а в амфiтеатрi розташувався контингент простiше, з представникiв бiля текстильної промисловостi. По прильоту з Францiї, в Iва застудилася одна з манекенниць, яку лiкували антибiотиками, але тiльки погiршили її стан. Мабуть, у неї виникла алергiя на якiсь мiсцевi квiти й Лiлiт могла поставити її на ноги, але не хотiла, бо Iв iз задоволенням запропонував їй замiнити постраждалу. Варто сказати, що всi чоловiки, якi опинилися на демонстрацiї колекцiї, iз задоволенням подивилися б на Лiлiт без одягу, а жiнки, побачивши нову француженку, розумiли, що нiякий одяг не замiнить природну красу. Тому несамовито плескали Лiлiт, варто їй було з'явитися, намагаючись бути причетними до її краси. Пiсля виступiв у палацi, Iв повiдомив, що їх запрошують на якийсь завод, де вони повиннi продемонструвати колекцiю. Виступати перед робiтниками Лiлiт категорично вiдмовилася, демонструючи, тим самим, свою буржуазну сутнiсть, мотивуючи це тим, що їй, бачте, не комiльфо. Iв не став наполягати, бо Лiлiт, як вiн зрозумiв, могла послати не тiльки його, але i будь-кого iншого. Вiн прошепотiв їй на вухо епiчне: "Чекай мене, i я повернуся!" - та посадив у машини свої моделi й поїхав. Не встигла Лiлiт повернутися в номер, як у дверi постукали. Лiлiт, збираючись зайнятися справою, з-за якого вона приїхала до Москви, нiкого не хотiла бачити й Гаагтунгр, вiдкривши дверi, голосно видихнув в обличчя незнайомця: - Панi не приймає.
   - Мене прийме, - нахабно вiдповiв вiдвiдувач, сунувши пiд нiс демона якусь ксiву. Гаагтунгр не став сперечатися з нахабою, надавши Лiлiт можливiсть розслабитися та викинути мерзенного типа у вiкно.
   - Полковник Володимир Павлович Ленський, - представився вiдвiдувач, статечно та без запрошення сiдаючи на шкiряний диван, закинувши руки на спинку. Лiлiт сiла навпаки, поклавши ногу на ногу, та назвала себе: - Лiлiт.
   - Ви не француженка?! - запитав, пiдтверджуючи, полковник.
   - Нi, - вiдповiла Лiлiт.
   - Будете працювати на мене, - повiдомив полковник Ленський, - поїдете з дизайнером у Францiю та налагодите зв'язку з французькими офiцерами. Я думаю, що у вас добре вийде, - самовдоволено закiнчив полковник. Лiлiт заглянула в душу полковника. На її подив, у товариша Ленського душi не виявилося. "Невже так буває?" - подумала Лiлiт, та озирнулася на Гаагтунгра: "Ти вкрав?" - але ображений вигляд демона говорив, що вiн полковника й пальцем не чiпав. Про себе Лiлiт зазначила, що в Закритих Темних Свiтах можливо все. Сiрiсть, як цвiль, роз'їдає грiшну душу та може зовсiм її погубити. Вона з подивом виявила, що її краса на полковника абсолютно не дiє. Порившись у його головi, вона побачила таку мерзоту та темiнь, що не стрималася та стерла все до чортової матерi. Порожня оболонка втупилася очима в стiнку, абсолютно не реагуючи на навколишнє середовище. З огидою, Лiлiт накидала в головi полковника структурну логiчну конструкцiю на виконання її завдання, попередньо взявши з голови Гаагтунгра портрет дiвчинки, що той витягнув з голови Вовки. Полковник, отримавши завдання, витрiщив очi та вийшов iз кiмнати. Лiлiт наказала Гаагтунгру притягти Iва, як тiльки вiн з'явиться, а сама напустила води у ванну. Вона занурилася в неї, викинувши всi думки про полковника, Рубiн Милосердя та Сатанаїла, будь вiн проклятий. Та не помiтила, як заснула, точно звичайна людина. Цього вона навчилася у своєї подруги, Маргiни, i думки про неї навiяли їй приємний еротично-солодкий сон. Iв з'явився надвечiр, втомлений, але задоволений. Сонна Лiлiт, як кiшка, обвилася навколо Iва, повiльно пестячи, поки себе не роздражнила. Їй подобалися нервовi, стурбованi хлопчики з пораненою душею, для яких вона була i музою, i насолодою, а вони, розлучаючись, все життя пам'ятали про Лiлiт. Вона їх кидала завжди несподiвано, i, втративши її, чоловiки або спивалися, або створювали щось незвичайне в пам'ять про неї. Ласки, ненаситнi та квапливi, точно вони розлучалися зараз, збуджували людськi гормони, за дiєю яких любила спостерiгати Лiлiт. Вона, створена поза суспiльством та в єдиному екземплярi, не стала вiчною подругою Адама, бо не могла терпiти насильства. Покарана за норовистiсть, вона завжди вважала стягнення надмiрним, а ображене самолюбство штовхнуло її в руки Сатанаїла. Вона багато разiв встигла про це пошкодувати, але не змiнювала свого теперiшнього становища в iєрархiї свiту, бо завжди розумiла, що за свої вчинки вона вiдповiдальна сама. Коли вони прокинулися вранцi, Iв, майже благаючи, запросив її на прогулянку в мiсто. Виявилося, що Iв злукавив, бо вилазка запланована для всiх моделей. Одягнувши на себе якийсь вайлуватий костюм, Лiлiт, разом з Iвом та декiлькома моделями вiдвiдали московський кремль та гуляли мiстом, викликаючи навколо себе здивування та захоплення.
   Мiдно-червоне волосся видiляло Лiлiт серед iнших моделей, притягаючи погляди перехожих. Побродивши по кремлю, вони з Iвом втекли та гуляли вздовж набережної рiчки, пiсля чого зайшли в якийсь ресторан та пообiдали. Лiлiт не потребувала харчування, але завжди включала людськi смаковi рецептори та пробувала страви. Така гра додавала градацiї, бо чоловiкiв вона вiдчувала за запахом та смаком, а приголомшливий букет Маргiни досi зберiгався в глiфомах58 Лiлiт. Згадавши про Маргiну, Лiлiт не чула слiв Iва, який їй щось казав, i вона запитально подивилася на нього.
   - Я хочу запропонувати тобi руку та серце, - повторив вiн, простягаючи їй синю оксамитову коробочку. Лiлiт вiдкрила її та побачила каблучку зi смарагдом.
   - Я нiкому не належу, але якщо захочу зв'язати себе тенетами шлюбу, то ти будеш першим, - щиро збрехала Лiлiт та вiдсунула коробочку. Сумний Iв знову посунув коробочку та промовив:
   - Нехай це кiльце нагадує про мене.
   Лiлiт дозволила Iву надiти кiльце, чим його трохи заспокоїла, а нiч, що настала, була не гiрша, як перший раз. Правда, пiд ранок пролунав безцеремонний стукiт i Гаагтунгр, з насолодою слухаючи боротьбу в спальнi Лiлiт, вiдкрив дверi та з задоволенням впоров по пицi полковнику Ленському, що ломився в номер.
   - Я по службi, - безпристрасно сказав полковник, поправляючи нижню щелепу, яка вискочила вiд удару демона. Поява товариша Ленського давало привiд Гаагтунгру заглянути в спальню Лiлiт на законних пiдставах, що вiн i зробив. В цей час пара, що злягалася, зi стогоном мордувала один одного та зовсiм не бажали перерви.
   - Що тобi потрiбно? - промовила Лiлiт, не перестаючи пiдкидати Iва пiд стелю. Юнак теж не зважав на розмови, а посилено рухався та потiв, поки не здригнувся вiд несамовитих конвульсiй.
   - Полковник прийшов з доповiддю, - посмiхаючись, сказав Гаагтунгр, висвiчуючи величезним органом, який порвав його штани. Йому не свiтило, так само, як i полковнику, до якого Лiлiт вийшла гола. Полковник сухо подав конверт, який Лiлiт прочитала та сказала товаришевi Ленському:
   - Продовжуй спостереження та вiдправ аналогiчнi запити по всiх мiстах Московiї.
   Гаагтунгра так i кортiло зазирнути в листочок, який Лiлiт витягла з конверта, але якби вiн його прочитав, то вiдчув би розчарування. Там було написано кiлька слiв:
   "Марiко Кураурi в мiстi Москвi не виявлено".
  ***
   Майор Буранов не любив своїх товаришiв по службi, в особливостi полковника Володимира Павловича Ленського, безпосереднього начальника та особистого мучителя. На вiдмiну вiд свого лiтературного тезки, полковник Ленський мав кепський та мстивий характер. Здавалося, що гидоти, якi вiн робив своєму пiдлеглому, доставляють йому справжнє задоволення i задовольняють його ницi садистськi нахили. Причiпки Ленського викликали у майора Буранова бажання вбити начальника та закопати в глибокiй ямi. Вчора полковник дав завдання знайти в Москвi якусь дiвчинку, Марiко Кураурi та здивував майора, намалювавши портрет дiвчинки. Всi агенти збилися з нiг, показуючи зображення розшукуваної та розпитуючи двiрникiв в Жеках про новоприбулих людей, але дiвчинку з таким прiзвищем та iм'ям не знайшли. Iнших даних, за якi варто було зачепитися, начальник не повiдомив i Буранов надрукував начальнику довiдку про те, що такої особи в Москвi не виявлено. Останнi два днi полковник поводився досить дивно, i його поведiнка насторожила Буранова. Полковник не знущався з майора, як ранiше, тiльки вiдчужений вигляд Ленського лякав бiльше, нiж звичайнi причiпки. Майор Буранов радiсно подумав, що полковника знiмають з роботи, але Маша, знайома з вiддiлу кадрiв, переконала Буранова, що це не так.
   Гадати на кавовiй гущi не хотiлося, тому майор Буранов вирiшив таємно постежити за полковником Ленським. Коли начальник пiшов, забравши з собою довiдку, то Буранов покинув своє робоче мiсце та нишком подався за ним. Машина, на якiй їхав полковник, зупинилася бiля готелю "Радянський", куди Ленський вiдразу ж вiдправився. Слiдуючи за ним, майор Буранов дiзнався, що полковник Ленський знаходиться в апартаментах Лiлiт. Показавши своє посвiдчення, майор запитав у портьє, хто така Лiлiт. Портьє вiдповiдi не дав, зобразивши на обличчi таку мiну, точно в номерi перебувала коханка Першого Секретаря. Вважаючи, що iнформацiї бiльш нiж достатньо, i потрiбно її осмислити, майор поспiшив на робоче мiсце. Незабаром повернувся полковник Ленський, який, наказав оголосити в розшук Марiко Кураурi по всьому Радянському Союзу. Майор не полiнувався та послав надiйного шпика в готель, який повернувся до пiвночi та повiдомив, що Лiлiт приймає у себе французького модельєра Iва з будинку Крiстiана Дiора. Вiдпустивши втомленого шпика, майор напружено потирав руки, бо на горизонтi маячив мiжнародна шпигунська змова, в якiй замiшаний його начальник.
   На наступний день майор Буранов викликав на Луб'янку портьє готелю "Радянська" та пiсля деяких подробиць, що з ним станеться в разi вiдмови, службовець готелю добровiльно погодився кожен день у письмовiй формi доповiдати про всiх вiдвiдувачiв товаришки Лiлiт. Не встиг портьє пiти, як в кабiнетi з'явився полковник Ленський, який запитав без передмов, як йдуть справи з пошуком Марiко Кураурi. Майор бадьоро доповiв, що iнформацiя, яка приходить, обробляється, але порадувати полковника вiн не може - дiвчинку ще не знайшли. Ленський пiшов, нiчого не сказавши, але майор не засмутився - з деяких пiр, а саме: з вчорашнього дня, вiн чхав на полковника. Така думка дуже сподобалася Буранову, i вiн вiдчув задоволення вiд своєї роботи.
  ***
   Через кiлька днiв виставка мод закiнчилася, i мсьє Iв вiдправився в Париж, так i не вмовивши Лiлiт покинути Москву з ним. Iв полетiв убитий горем, але Лiлiт вважала, що такому художнику, як вiн, любовнi страждання не завадять, а стануть хорошим фоном для творчостi. Приблизно через тиждень, пiсля того, як Iв зник з життя Лiлiт, на порозi з'явився адмiнiстратор готелю. Вiн запитав у Лiлiт, не погодиться вона перейти в iнший номер, а готель, в подяку, не буде стягувати з неї плату за апартаменти. Адмiнiстратор пояснив, що в Москву, на американську нацiональну виставку в Сокiльниках прилетiв вiцепрезидент Сполучених Штатiв Америки мiстер Нiксон i товариш Хрущов доручив поселити його в "сталiнський" номер. Лiлiт пiдiйшла до адмiнiстратора та сказала, взявши його за пiдборiддя:
   - Нi, мiй милий, я звикла до цього номера. Нехай мiстер Нiксон знайде собi iншi апартаменти.
   Адмiнiстратор хотiв щось сказати, але Лiлiт хльоснула його хвостом по щоцi, вiд чого той звалився на пiдлогу. Гаагтунгр пiдняв його за комiр та запитав:
   - Куди його, у вiкно?
   - Викинь в коридор, - сказала Лiлiт та махнула перед носом рукою: - Чим тут смердить? Ви, що, смолу курите?
   - Нi, коноплю, - виправдовуючись, замахав руками Гаагтунгр та потягнув у коридор адмiнiстратора, що втратив свiдомiсть. Коли Мiкоян, який опiкувався справами зi Сполученими Штатами Америки, доповiв Хрущову, що "сталiнський" номер зайнятий, а мешканець не хоче його звiльняти, Перший Секретар розлютився та почав стукати туфлею по столу: "Хто такий! Як посмiв!" Мiкоян, посмiхаючись в вуса, доповiв Хрущову, що якась Лiлiт.
   - Вона, що, баба? - Хрущов завмер, а потiм розсмiявся та повернувся до Мiкояна: - Баба, от молодець! Ти скажи Нiксону, що номер зайнятий, а ми не маємо права вигнати жiнку.
   Хрущов цiлий день смiявся та всiм розповiдав, як якась Лiлiт вигнала з "сталiнського" номери Нiксона. Вони в цей день вiдвiдали з Нiксоном американську виставку, яка не засмутила Хрущова, завдяки дiям Лiлiт. Генерал КДБ Бельченко, в суворому цивiльному костюмi, посмiхався, слухаючи розповiдь Хрущова. Варто було йому повернутися на Луб'янку, як вiн вiдразу заглянув до полковника Ленського, щоб дiзнатися, хто така Лiлiт, про яку всi говорять, а вiн, заступник голови КДБ, про це нiчого не знає. На бiду полковника, вiн був вiдсутнiй, а майор Буранов дуже до речi виявився на мiсцi. Вiн витягнув зi столу теку спостережень за Лiлiт, додавши генералу, що спостерiгав за нею з власної iнiцiативи у не робочий час. Генерал, ознайомившись з матерiалами, похвалив майора Буранова та наказав спостерiгати далi, а всi результати доповiдати особисто. Коли генерал залишив кабiнет, майор пiдскочив пiд стелю вiд радостi, але не дiстав - стара будiвля вiтала тiльки дуже високi вiдносини. У кабiнет зайшов полковник Ленський, втупився на Буранова в польотi та запитав: - Що чути про Марiко Кураурi?
   - На даному етапi пошуки нiчого не дали, - бадьоро доповiв майор Буранов, нiтрохи не боячись начальника. Наступним ранком майор Буранов вiдправився в готель "Радянський". Купивши перед входом букет яскравих троянд, майор з гордим виглядом пройшов повз швейцара. Завербований ним портьє, був на мiсцi та доповiв, що мадемуазель в мiсто не виходила та, ймовiрно, ще спить, бо не вимагала, як завжди, снiданок в номер. На третьому поверсi майора зупинив полковник КДБ з двома чмирями, бо в сусiдньому номерi ночував мiстер Нiксон. Буранов сказав, що вiн за завданням генерала Бельченко i полковник може йому передзвонити. Той з кислою пикою залишив Буранова, бо з'явився особистий кухар Нiксона, i його слiд було, хоча б для виду перед двома американськими амбалами перед дверима номера вiцепрем'єра США, перевiрити на наявнiсть бомби. Буранов пройшов в сусiднiй номер та постукав. Дверi вiдчинив Веельзевул та втупився на майора.
   - Я б хотiв побачити мадемуазель Лiлiт, - ввiчливим, але не пiдлесливим, голосом сказав Буранов.
   - Мадемуазель не приймає, - байдуже сказав Веельзевул, закриваючи дверi.
   - Хай увiйде, - пролунав чарiвний голос крiзь напiвзакритi дверi й Веельзевул вiдчинив перед майором дверi: - Заходь, лишенец59 !
   Буранов не реагував на реплiку демона, бо давно зрозумiв, що псувати нерви через iнших нерацiонально та згубно для власного здоров'я. Не варто людей любити або ненавидiти з-за їх слiв та вчинкiв. Завжди слiд дiяти рацiонально. Єдиний, кого майор виключив з цього правила, був полковник Ленський, ненависний йому, та ще численнi подружки, яких вiн просто по черзi любив, нiкого не видiляючи. Жiнки теж любили солодкого майора, використовуючи його за призначенням, та знали про те, що вiн нiколи нi на однiй з них не одружиться. Лiлiт ще не встала, нiжачись у лiжку. Вона любила виконувати доручення у Темних Замкнутих Свiтах, бо тут, крiм пари демонiв, нiхто з Темряви не з'являвся, та була можливiсть трошки насолоджуватися життям. Коли перед нею з'явився Буранов та простягнув їй букет, вона одразу помiтила, що в його очах спалахнув вогонь. Його вiдвертi думки про те, що б вiн з нею зробив, сподобалися Лiлiт, i вона запропонувала: - Забирайся до мене.
   Майор повiльно зняв свiй одяг, а Лiлiт з цiкавiстю роздивлялася його.
   - Як добре, що тебе звуть не Клеопатра, - сказав Буранов i Лiлiт, прочитала його думки.
   - Ах, ти, розумненький Буратiно, - смiючись, сказала Лiлiт, - не бiйся, пiсля лiжка я тебе не вб'ю.
   - А я б убив, - буркнув Веельзевул, залишений на господарствi Гаагтунгром.
   - Не заважай менi, - сказала Лiлiт, та запитала у Буранова: - Ти чого прийшов?
   Майор розповiв усю правду про своє стеження та завданнi генерала Бельченко, а також iсторiю поселення в готель вiцепрезидента Нiксона.
   - Хто такий Хрущов? - запитала Лiлiт, погладжуючи опуклi бiцепси майора, який, почувши питання, припинив пестити її груди та здивовано промовив: - Ти не знаєш?
   За її очам майор зрозумiв, що не знає та розповiв кiлька провокацiйних анекдотiв про Хрущова, заборонених в суспiльствi, але доречних, при ловi лохiв. Лiлiт не дуже розумiла суть анекдотiв, а ритися в головi Буранова не хотiлося. До того ж молодий майор, мiж розмовами, вже ялозив її губи, забуваючи, про що говорив хвилину тому. Заглянувши йому в голову. Лiлiт знайшла в нiй обожнювання та пристрасть, що змусило її вiдкинути всi розмови та поринути в солодкi людськi почуття. Прийшов Гаагтунгр, а слiдом за ним якийсь великий чиновник, скаржитися на стукiт з їх квартири. Гаагтунгр постукав йому кулаком по головi та запитав побiлiлого чиновника: - Такий?
   Чиновник пiдтвердив, мотнув головою, i Гаагтунгр повiдомив, розвiвши руками: - Ти ж чуєш, у нас тихо.
   В цей час Лiлiт голосно стогнала, а майор Буранов ахав, точно дрова рубав. Чиновник, розгублено озираючись, вiдкривав та закривав вуха руками, немов їх заклало, а потiм подивився на стелю та промовив:
   - Дiйсно, тихо!
   Вiн боком ковзнув за дверi, спустився до портьє, де виписався з номера, а потiм побiг в iнший готель. Крики тривали всю нiч, попри те, що майор давно вичерпався, але Лiлiт пiдживлювала його своєю енергiєю, бо Буранов палав любов'ю до неї. Вранцi вони зупинилися, i Лiлiт поспала людським сном, освiжаючи свої почуття, а Буранов спав без заднiх та переднiх кiнцiвок.
   День почався з вiдвiдувача. Гаагтунгр, збираючись провчити кандидата в морг, що до них прийшов, вiдкрив дверi та приготував кулак, але, побачивши вiдсторонене обличчя полковника Ленського, байдуже сказав: - А, це ти!?
   Ленський пройшов прямо в спальню та зупинився бiля нiг коханцiв, збираючись чекати, поки вони прокинуться. Буранов, розплющивши одне око, мало не пiдскочив на лiжку, коли побачив Ленського.
   - Полковник, вовк ти ганебний, що ти тут робиш?
   Ленський не вшанував Буранова вiдповiддю, а чекав, поки прокинеться Лiлiт. Майор, ображений такою поведiнкою, пiднявся з лiжка та, бовтаючи гiднiстю мiж нiг, врiзав полковниковi межи очi. Ленський безпристрасно вiдповiв двома ударами: у вилицю та живiт. Сопучи та вовтузячи один одного, вони танцювали перед лiжком, а демони, встромивши голову у дверi спальнi, з цiкавiстю спостерiгали боротьбу та, здається, робили ставки на переможця.
   - Що тут вiдбувається? - обурилася Лiлiт: - Поспати не дали, тупi тварюки!
   Вона почала шмагати всiх пiдряд хвостом, i незабаром побоїще перетворилося в хованки. Спiйманi та понiвеченi демони, разом з Ленським, валялися на килимi, розмазуючи кривавi соплi, а Буранов кудись зник. Лiлiт, принюхуючись, обiйшла весь номер, але майора не знайшла. "Втiк!" - трохи розчаровано подумала вона, але її привернув шум на вулицi. Виглянувши у вiкно, вона побачила внизу, на тротуарi, натовп, яка дивився на її вiкна. "Що вiдбувається?" - подумала Лiлiт, та глянула навкруги - можливо, предмет уваги натовпу не вона. Злiва вiд вiкна Лiлiт виявила голого Буранова, що стояв на вузькому карнизi. Натовп внизу з цiкавiстю спостерiгав за невдалим коханцем.
   - Залазь! - наказала Лiлiт.
   - Будеш бити? - запитав Буранов, повертаючись дупою до народу.
   - Не буду, жвавенький ти мiй, - хихикнула Лiлiт та простягнула йому руку. Коли вiн опинився на пiдвiконнi, Лiлiт, пiдступно посмiхаючись, сказала:
   - Я передумала, - i хльоснула майора хвостом по голiй дупi. Буранов скрикнув, а юрба внизу радiсно зойкнула, очiкуючи падiння тiла. Демони та Ленський теж ожили, спостерiгаючи за екзекуцiєю. Мабуть, для власного задоволення, Лiлiт хльоснула майора кiлька разiв, не випускаючи кiгтi на кiнчику хвоста. Демони розчаровано вiдвернули розбитi морди, а Ленський доповiв: - Марiко Кураурi на територiї Радянського Союзу не виявили.
   - Тодi ти менi не потрiбен. Подай у вiдставку та застрелься, - сказала йому Лiлiт. Полковник по-вiйськовому повернувся та пiшов до виходу.
   - Зi мною ти так само поступиш, коли я не стану тобi потрiбен? - серйозно запитав Буранов.
   - Розслабся, солоденький, - сказала Лiлiт, провiвши рукою по неголенiй пицi майора, - коли ти станеш непотрiбний, я тебе вiдпущу.
   По прибуттю на Луб'янку, Ленський написав рапорт про звiльнення та попрямував до голови КДБ. Офiцера, який хотiв зупинити його, полковник ударом кулака вiдправив у нокдаун та не став чекати, поки реферi дорахує до дев'яти. Голова КДБ Шелепiн пив чай з коньяком та лимоном, бо щось давило серце, та здивовано втупився на Ленського, що увiрвався в кабiнет.
   - Полковник, в чому справа? - невдоволено запитав вiн, вiдставляючи склянку.
   - Прошу прийняти рапорт, - сказав Ленський та поклав листок перед Шелепiним. Голова КДБ хотiв вичитати полковника, що зарвався, але той витягнув пiстолет, вiд чого Шелепiну захотiлося вийти в туалет. У цей час у кабiнетi з'явилася вiдома дама, яка приходить в певних випадках, яка хотiла вiдправити в чистилище товариша Шелепiна, померлого вiд iнфаркту, але побачила застиглу сцену. "Не люблю самогубцiв, якi руйнують струнку систему", - подумала вона, але не мала права втручатися в подiї. Приставивши пiстолет до скронi, Ленський вистрiлив, окропивши кров'ю стiл та самого Шелепiна.
   - Що за гидота! - вигукнув голова КДБ, витягаючи хустину та витираючи обличчя. "Тобi пощастило, дорогий, ти проживеш зайвих тридцять п'ять рокiв", - сказала дама, але Шелепiн не мiг її чути, як i будь-хто з людей. Закинувши косу на плече, вона вилетiла в закрите вiкно. Прийшов в себе черговий офiцер, який увiрвався до кабiнету, розмахуючи пiстолетом та лякаючи Шелепiна.
   - Прибери його, - гидливо сказав Шелепiн, показуючи на пiдлогу, де з закривавленою головою лежав Ленський, а сам подався додому, щоб прийняти ванну та пообiдати. Йому на шляху зустрiвся генерал Бельченко, який вже знав про подiю, та подав йому теку майора Буранова, i голова мигцем глянув на неї.
   - Оформиш все, як слiд, - сказав Шелепiн та, вже йдучи, додав: - А цього майора провести в полковники.
  ***
   Лiлiт нiчого не залишалося робити, як вiдправитися до Сатанаїла та доповiсти про те, що зроблено. Результатом всiх її пошукiв на Землi був ланцюжок, вiдiбраний в асасина Хасана, на якiй висiв Рубiн Милосердя. Лiлiт помацала ланцюжок, що висiв у неї на шиї, та подумала, що вiн - слабкий захист вiд гнiву Сатанаїла. Залишивши демонiв в готелi "Радянський", вона полинула в небо та вирушила на край Всесвiту, минаючи станцiї реплiкацiї, щоб її не бути виявлено. Кiлькiсть часу, що залишився до того, як її карає Сатанаїл, вона визначала сама. Лiлiт не поспiшала, бо, з точки зору вiчностi, будь-яка справа вимагає певної витримки, а iнакше воно не варто того часу, який на нього витрачено. Договiр, укладений з архистратигом Михаїлом в тi далекi часи, коли вони були не тими, нiж зараз є, залишався в силi, але не радував Лiлiт. Сатанаїл її не пiдозрював, бо вона домовлялася про iншi речi, потрiбнi йому, що служило гарним прикриттям. Подвiйне життя не радувала Лiлiт, але суть полягала в тому, що Темряви вона не хотiла, а Свiт її не брав. Якщо бути зовсiм точним, то вона хотiла у Свiтi не те, що їй пропонували. Коли її створили, то створене вважали помилкою, не пiклуючись про те, що ця "помилка" вiдчуває та має свою думку в вiдношеннi до свого призначення. Їй пригадався Едемський сад. Тупий Адам переслiдував її, пускаючи слину, i вона змушена тiкала, поки не опинилася пiд яблунею. Зiрвавши перший-лiпший плiд, вона вiдкусила червонуватий бiк та жувала, коли побачила Його.
   Вiн прикинувся Змiєм та шепотiв на вухо Лiлiт сальностi, пропонуючи прилягти з Адамом. "Як же так можна, адже я люблю Тебе?" - пробелькотiла Лiлiт, розумiючи, що покiрно лягла б з Ним, а дебiла Адама вона й бачити не хоче. Її слова розлютили Змiя, i вiн перемикнувся на Адама, який прибiг, похропуючи, як кiнь. Адам слухав, розвiсивши вуха, а Змiй учив, що треба з нею робити. Побачивши, як очi Адама загорiлися хiттю, Лiлiт знову втекла, але не далеко: пiд лiщиною її обплутало щось невидиме, i вона звалилася у траву. Супроводжуваний Змiєм, з"явився Адам, i Лiлiт зрозумiла, хто її обплутав. Змiй щось нашiптував на вухо Адаму i той, прямо з ходу, навалився на Лiлiт всiм тiлом, стискаючи в руках її груди. "Не смiй!" - закричала Лiлiт та побачила, що хiть горить в очах Змiя, що схилився над ними. Адам несамовито розсував їй ноги, а вона, не вiдводячи погляду, дивилася в очi Змiя, в яких, крiм пожадливостi, майнув сумнiв. Адам засунув в неї свою отвердiлу плоть i з очей Лiлiт бризнули сльози, крiзь якi вона безупинно дивилася в очi Змiя. Адам майже вiдразу закiнчив, здригаючись конвульсiями, i пута, якi тримали Лiлiт послабли, а потiм зовсiм опали. Схопившись на ноги, Лiлiт пiдняла камiнь та вигукнула: "Якщо вiн наблизиться до мене, я розтрощу йому голову!" Адам, сопучи, ховався за Змiєм, а Лiлiт, кинувши камiнь, стрiмголов побiгла по саду. Гiлки дерев стiбали її обличчя, але вона не вiдчувала болю. З усього маху вона натрапила на Сатанаїла, одного з архангелiв Свiту та хотiла вiдсахнутися, але вiн пригорнув її та запитав: - Що з тобою сталося?
   Лiлiт, захлинаючись вiд слiз, розповiла про те, як над нею поглумилися, i Сатанаїл гладив її по спинi, заспокоюючи. Вона, вважаючи, що його спiвчуття щире, притиснулася до нього, виливаючи свiй бiль словами. Сатанаїл поклав Лiлiт на траву i гладив по головi, слухаючи її одкровення. В той момент їй був потрiбен саме такий мовчазний слухач, i вона не пручалася, коли вiн гладив її, вважаючи це спiвчуттям. Несподiвано, Сатанаїл вп'явся губами в її груди, i Лiлiт здивовано на нього подивилася та запитала: "Що ти робиш?" "Тобi потрiбно розважитись", - сказав Сатанаїл, розсовуючи їй ноги. Лiлiт зацiпенiла, та не могла повiрити, що за останнiй час обдурена двiчi та знову зраджена. Вона закричала: "Нi!" - але Сатанаїл закрив її рот своїм, упиваючись в губи Лiлiт. Розчавлена та надламана вона могла тiльки ридати, а Сатанаїл несамовито вганяв в неї свою плоть, закочуючи очi. Вона зомлiла та нiчого не вiдчувала, а очуняла, коли Сатанаїл сповз з неї у бiк.
   - Що ви тут робите? - пролунав грiзний голос, i Лiлiт побачила сердитi очi Свiтлосяйного, якi вивергали презирство та огиду. Сатанаїл пiднявся та, криво посмiхаючись, повiдомив: - Цього хотiла вона.
   В третiй раз ошукана за останнiй час, Лiлiт не могла сказати нi слова у своє виправдання, тим бiльше що її словам нiхто не повiрить та вони нiкому не потрiбнi. Пролунав грiм серед ясного неба, i вона, разом з Сатанаїлом, провалилася вниз, де в цю мить утворилася непроглядна Темрява. Лiлiт сiпнулася та побачила, що вона, вдаючись до спогадiв, перетнула кордон Замкнутого Темного Свiту. Темна плiвка, що ледь свiтилася, залишилася позаду, а попереду горiло яскраве свiтло Ессенарiума.
   Вона знову пiрнула у спогади...
   Одного разу Вiн, як месiї, вирiшив опуститися на Землю, його найголовнiший смарагд творiння. В оточеннi своїх земних учнiв, а, вiрнiше, дармоїдiв, Вiн проповiдував на Землi, здiйснюючи дива, в якi бiльшiсть народу не вiрило. Лiлiт ходила за ним пiд iм'ям Марiї з Магдали й Вiн, коли побачив її, став виганяти з Лiлiт бiсiв, караючи її за те, що вона була з Сатанаїлом. Iншi люди, з душею, наповненою гидотою, не могли зрозумiти Його свiтлi думки та з задоволенням били Його камiнням, за те, що такi, як Вiн, вiдрiзнялися вiд усiх. Люди вiдкидають не схожих на себе, а чесноти iнших сприймають як образу себе. Його учнi зрадили Його при першiй нагодi, причому, найкращий став самим меркантильним та продав Його за грошi.
   Мiсцевий правитель, зображуючи єзуїтське спiвчуття, розiп'яв Його на хрестi разом з розбiйниками, прирiвнявши Його до iзгоїв суспiльства. Коли Його тiло стало мертвим, бо Вiн, з упертостi, хотiв випробувати все по-справжньому, Лiлiт, що весь час ходила за ним, викликала бурю, i в небi пролунав грiм, який метнув у грiшну землю яскравi блискавки. Справжнiй потоп розiгнав натовп, i вона зняла Його тiло з хреста, вириваючи зубами цвяхи з його нiг та рук. Зроби Лiлiт це ранiше, коли Вiн був ще живий, то Вiн би зненавидiв її та прокляв на вiки. Опустивши Його на мокру траву, Лiлiт обернула Його бiлим саваном та, оточена ореолом свiтла, пiдняла його в Едемський сад. Вона перший раз у своєму життi припала до вуст Сонцесяйного та оживила тiло коханого своїм диханням. Першi Його слова були дивними для Лiлiт. "Чи бачив хто з людей, як Я пiдносився?" - запитав Свiтлоосяйний, i Лiлiт переконала Його, що нi. Її слова привели Сонцесяйного в лють, i Лiлiт згадала, що бачила трьох жiнок, якi збирають жолудi з дубових кущiв, якi спостерiгали за Вознесiнням. Слова Лiлiт заспокоїли Свiтлосяйного, i Вiн ляснув у долонi. Перед ним виникли Престоли, якi пiдхопили його та забрали в небо, а пара Серафимiв засурмила в сурми, сповiщаючи про повернення Сонцесяйного.
   - Про що мрiємо? - запитав тонкий голосок, i Лiлiт вiдкрила очi. Перед нею стояв молодий Янус, а за ним смугою майорiв зелений промiнь чистилища.
   - Хочеш, щоб тобi вiдiрвали голову? - нагадав молодому горбатий Янус, з'являючись ззаду, та сказав Лiлiт: - Проходь, люба.
   - Спасибi, рiдний, - сказала Лiлiт та чмокнула дiдка в щоку. Горбатий Янус зашарiвся, але, не побачивши нiякого пiдступу, щиро побажав: - Щасливої дороги.
   Ангел Аваддон, звiсивши в безодню ноги, не чекав гостей, тому здивувався: - Знову ти?
   - Знову, не знову, вiдкривай, - вiдповiла Лiлiт. Аваддон пiдняв ланцюг та наклав ключ на безодню. Червоний промiнь вирвався з ключа, описав коло, яке провалилося вниз.
   - Стрибай, - запропонував Аваддон i Лiлiт стрибнула. Вона давно вже не страждала вiдчуттям падiння, якого немає, а є вiдчуття руху. Лiлiт вiдмовилася вiд послуг черепахи Ацедiї, що з'явилася перед нею, а коли до неї пiдкрався пiдступний змiй Iнвiдiас, то вона вдарила його хвостом по мордi, вибивши одне око, вiд чого вiн заскиглив та зник. В'язкий вiртуальний лiс, що з'явився на шляху Лiлiт, вона спалила разом з Iнгавiсом, який побiг скаржитися Сатанаїлу. "Навiщо цi вiртуальнi екрани, приховують Сатанаїла вiд очей демонiв?" - здивувалася Лiлiт.
   Трохи подумавши, Лiлiт зрозумiла, що Сатанаїл дуже схожий на Сонцесяйного своїм пафосом, зарозумiлий та непогрiшимий вiд того, що вiн робить. Задумавшись, вона врiзалася в товстий живiт Гулi, вiд якого вiдскочила в пащу Аварiтiї. Не дуже панькаючись, вона розiрвала ненаситної тварюцi живiт та тiльки тодi подумала, чому так поспiшає на зустрiч з Сатанаїлом. "Щоб швидше звiльнитися!" - єхидно пiдказала пам'ять i Лiлiт з нею погодилася - так i було. Зрадiвши яснiстю, вона iз задоволенням зламала роги хтивому козлу Рандi, а гнiвна, але хитра рись Iра не стала з нею зв'язуватися. Злiсна тварюка Iмпетi, розкрила пащу, щоб її проковтнути, та заскиглила ззаду з вивернутою щелепою, а у гордої Супербiї вона видерла розпущений вогненний хвiст. Темнi iєрархи, спостерiгаючи, як вона б'є смертельним хвостом в рiзнi боки, розступалися перед нею, нiчого не питаючи. Супербiя, яка чомусь опинилася перед нею, з гучним криком понеслася в сторону, втративши яйце гординi, яке Лiлiт копнула ногою. Кощiй перед темною кулею Сатанаїла, попри те, що був на ножах з Лiлiт, попередив її словами:
   - Вiн тебе чекає.
   - Навiщо ти руйнуєш Свiт Темряви? - варто було їй з'явитися, запитав Сатанаїл, але його тон, на подив Лiлiт, не звучав погрозливо: - Супербiя приходила з видертою дупою, кудкудахкала тут, скаржилась на тебе.
   - Потрапила пiд руку, - рiвним тоном вiдповiла Лiлiт.
   - Ти принесла Рубiн Милосердя? - запитав Сатанаїл, заглядаючи їй в голову. Лiлiт напружилася, але рiвним тоном вiдповiла: - Я знайшла ланцюжок, на якому висiв Рубiн Милосердя.
   Вона зняла ланцюжок з шиї та подала його Сатанаїлу. Не встиг вiн взяти його в руку, як закричав, як рiзаний, а ланцюжок свiтився, точно розпечений. Сатанаїл вiдкинув його вбiк i вiн потрапив до темного iєрарха, що примчався на допомогу. Його обличчя, на яке потрапив ланцюжок, задимiлося, i вiн вiддер його руками, якi теж закурились, а вiн вiдкинув ланцюжок на Лiлiт. Вона пiдхопила його хвостом, на який його ж намотала. Сатанаїл, у нестямi вiд злостi, хотiв вдарити її пазуристою лапою, але стримався та дуже тихо запитав, аж iєрарх, що до цього скиглив, завмер, точно миша.
   - Ти знайшла Рубiн Милосердя?
   - Нi, - вiдповiла Лiлiт та все розповiла про пошук. Мабуть, Сатанаїла не цiкавив розповiдь, бо вiн пiдiйшов ззаду та схопив її за волосся. Лiлiт хотiла хльоснути його хвостом з ланцюжком, але вiдчула, що не може поворухнути й пальцем. Здерши з неї залишки паризького костюма, подарованого Iвом, вiн оголив свою плоть та встромив її в Лiлiт. Вона закричала вiд болю, точно їй всередину запхали їжака, та хотiла прибрати все людське, що у неї залишилось, але її дiмензiальна сiточка вiдмовлялася їй коритися. Сатанаїл знову та знову нiвечив її своєю жахливою зброєю, й Лiлiт зрозумiла, що керує ним не пристрасть, а злiсть. Вона кричала, скiльки могла, а потiм не мала сил вiд болю, що охопив все її єство. Задовольнивши свою злобу та хiть, вiн викинув Лiлiт за межi темної кулi й зграя сексуально стурбованих тварюк накинулися на неї. Попри те, що вона знову володiла своєю дiмензiальною оболонкою, у Лiлiт не вистачало сил вiдбиватися вiд монстрiв, якi тримали її за руки та ноги, нахабно ґвалтуючи. Коли якийсь дрiбне гаденя прилаштувало свою пiпiську до її лона, вона зiбрала сила та накинула йому на шию ланцюжок вiд Рубiна Милосердя. Тварюка задимiлася, а її мерзенна голова вiдвалилася вiд тулуба, який продовжував палити ланцюжок. Лiлiт зняла дiмензiальну сiтку з тiла гаденя, i його вiдразу роздерли iншi тварини. Заткнувши сiточку за пояс, вона встала, обертаючи ланцюжок на руцi, i всi охочi комiсарського тiла вирiшили втекти. Вона повернулася в темний шар та стала, опустивши очi.
   - Я даю тобi зграю сiрих, - рiвним голосом, нiби нiчого не сталося, сказав Сатанаїл: - Знайди менi Рубiн Милосердя.
   Через кiлька миттєвостей Лiлiт, перемагаючи бiль всього тiла, летiла в бiк чистилища, а за нею, клином, тяглися сiрi, майже невидимi тварюки. Всi монстри навколо розступилися, бо варто було Лiлiт вказати пальцем, i вся зграя накинеться на обрану жертву. Тi, хто зовсiм недавно ґвалтував Лiлiт, вважали за краще сховатися якомога далi, бо доля у Пiтьмi мiнлива. Лiлiт, що летiла попереду, скам'янiла душею та вiдчувала себе огидно. Вона ненавидiла Свiтло та Темряву i вперше замислилася про те, як можна зникнути назавжди. Стерти свою пам'ять та знову повернутися iншою особистiстю вона не хотiла, бо минуле, нехай вона i не знатиме, буде волочитися за нею темним хвостом та гальмувати нове життя.
  ***
   У Москвi пiшла дивна мода - всi будiвлi почали прикрашати сiрими крилатими монстрами. Не можна сказати, що фiгури мiфiчних iстот, поставленi по кутах на дахах будинкiв, псували вигляд або не вписувалися в архiтектуру будинкiв. Навпаки, "сiрi", як їх називали городяни, виглядали органiчно та жваво, точно справжнi, привертаючи увагу туристiв своєю оригiнальнiстю та iсторiєю походження. Хрущов, проїжджаючи повз готелю "Радянський", помiтив на фасаднiй частинi даху цiлий ряд монстрiв та вигукнув:
   - Ну, це вже занадто! Хто займається цим прикрашенням?
   Аджубей, його зять, подивився на крилатих потвор та сказав мимохiдь:
   - Хтось iз твоїх заступникiв, - пiсля чого поринув у думки про нову статтю, де опише крилатих монстрiв, що втекли з Америки, де погано годують, у Московiю, багату кукурудзою.
   - Адже, правда, непогано?! - закiнчив вiн, думаючи про статтю, на що Хрущов скептично сказав:
   - Що ж тут хорошого?! Вже краще б зобразили курей-несучок, i то бiльше користi.
   Аджубей не став сперечатися з тестем та переконувати його, що крилатi монстри яєць не несуть, а якщо несуть, то кам'янi, непридатнi в їжу. "Американськi птахи несуть у Москвi кам'янi яйця" - вiдразу виникла назву заголовку, i до самого аеродрому Аджубей мовчав, розписуючи в уявi сюжет статтi. Можливо, що якiсь пташки вiдiграють вiдому роль в той час, коли Хрущов буде вiдпочивати в Пiцундi, але вони не вiдносяться до сiрих пташок на будiвлях, якi могли тiльки накаркати долю. Правда, сiрi пташки теж поводилися пiдозрiло, бо по приходу ночi вони оживали та розлiталися в рiзнi боки, нюхаючи запах мiст та сiл i знову летiли далi. Здавалося, що вони шукали якийсь винятковий запах, властивий чомусь незвичайному та рiдкiсному на Землi. Ця осiнь виявилася важливою не тiльки для державних мужiв в Москвi, але i для Вовка, що жив в Ленiнградi, - вiн, пiсля закiнчення четвертого класу, вперше пiшов у п'ятий клас. У селi Метехi, йому не вдалося це зробити, бо його, пiсля другого класу, забрали демони та вiдвезли в Ленiнград, де в наступному роцi вiн знову пiшов у перший клас.
   У його життi нiчого iстотного не вiдбувалося, якщо не вважати вiдвiдування тренувань та навчання в школi. Товариш Цибульський, як iменував себе Плутiн, пiсля тренувань, намагався з ним говорити та чомусь вчити, але Вовка не любив цi розмови, а опiку Цибульського сприймав, як тягар. Тим бiльше, що його вiддали iншому тренеру, який Вовцi подобався бiльше. Постiйнi нагадування товариша Цибульського, що йому належить важлива державна роль, не подобалися Вовцi, бо вiн мрiяв про розвiдникiв та чекiстiв, на вiдмiну вiд iнших хлопцiв, якi, всi як один марили стати космонавтами. Товариш Цибульський, слухаючи захопленого Вовка, в душi розумiв, що долю не змiнити та марно тикав йому пiд нiс тонкий конспект, в якому на першiй сторiнцi його нерiвним почерком було написано "Макiавеллi. Государ". Негативний досвiд у нелегкому життi Вовки не дуже сприяв довiрi до оточення, особливо до товариша Цибульського. Постiйна Вовкiна невпевненiсть в собi та занижена самооцiнка змушували приховувати це, та прагнути стати вище та бiльш значущим, але тiльки в тому, де вiн вiдчував себе хоч на крапельку вище своїх однолiткiв. Вовка, як знав товариш Цибульський, завжди жив всерединi себе, поїдаючи своє я, а стосовно iнших людей був упертим та непоступливим, точно всi навколо хотiли його образити та зневажити. Нiколи не розумiв жiнок та вважав, що їх роль зводилася до торгiвлi своїм тiлом. Трагiчно обiрвана дитяча любов до Марiко Кураурi на все життя вiдбила у товариша Цибульського бажання володiти жiнкою. Якщо вiн i виявляв якiсь емоцiї стосовно протилежної статi, то тiльки тому, що не хотiв бути бiлою вороною. Одруження довела повний крах цього iнституту суспiльства в даному окремому випадку, але захищала товариша Цибульського вiд непотрiбних iнсинуацiй його ворогiв. Якось, пiсля чергової непотрiбною та нудної бесiди Цибульського зi своїм пiдопiчним, Вовка запитав:
   - А навiщо вам Рубiн Милосердя?
   Його питання насторожило товариша Цибульського, бо останнiм часом вони про це не говорили.
   - Той, хто його носить, живе, не вмирає, - вiдповiв Цибульський, а очi Вовки засвiтилися знайомим внутрiшнiм свiтлом.
   - Ти знаєш, де вiн знаходиться? - запитав товариш Цибульський, але Вовка його не слухав та тiльки вiдмахнувся рукою.
   - Бувай, - сказав вiн та кинув через плече:
   - Мене вдома чекають батьки.
  
   Реплiкация восьма. Нiно
   - Марiко, вставай! - сказала Маргiна, наперед знаючи, що її слова марно стрясають повiтря.
   - Деда60 , ще рано, - сонно промугикала Марiко, обiймаючи подушку.
   - Марiко, лiто закiнчилося, ти спiзнишся в школу, - суворо прогарчала Маргiна, але Марiко i не думала вставати.
   - Кiт, зроби що-небудь, - штовхнула Маргiна кота, який лежав на сусiднiй подушцi.
   - Вихованням дiтей повиннi займатися мами, а не коти, - промимрив фiлософську сентенцiю Туманний Кiт, вивернувши пузо догори та розкинувши лапи в сторони. Маргiна набрала в рот води та щедро полила сплячих родичiв. Марiко схопилася з лiжка, волаючи про насильство, а мокрий кiт повiдомив, що йому в школу без потреби та залишився на подушцi. Маргiна, зiгнавши Марiко, присiла на незастелене лiжко та на неї нахлинули спогади: "З того часу, як вони покинули Метехi, минуло три роки, i Марiко йшла у сьомий клас. Коли вони приїхали в Москву, то вона подумала, що їм доведеться там залишитися. Маргiна пам'ятала те, що було в минулому, а по часу зараз - колишнє своє життя в Москвi. Распутiна Маргiна Астарiвна тулилася в однокiмнатнiй квартирi, розташованiй в Мар'їному гаю, i Маргiна побоювалася, що зiткнення сама з собою колишньою, що може породити незапланованi реплiкацiї. Але виявилося, що їх шлях лежить в Ленiнград. Про це повiдомив кiт, який виловив лапою з повiтря два квитки в спальний вагон та один посадковий талон, де було написано: "Дiйсний на всiй територiї СРСР. Транспортування тварин "red Cat", що приреченi на вимирання, охороняється законом СРСР та здiйснюється безкоштовно. При невиконаннi карається кримiнальним переслiдуванням згiдно з Кримiнальним кодексом СРСР". Маргiна сумнiвалася, що такий закон на рудих котiв iснує, в чому переконалася на Ленiнградському вокзалi при посадцi на поїзд. Подивившись на цидулку, провiдниця повiдомила Маргiнi: - Кiт не рiдкiсний вид! Був би вiн, наприклад, мавпою, я б його пропустила i то, з довiдкою вiд ветеринара.
   Туманний Кiт спорудив з себе мавпу з синiм носом та дупою в райдужних вiзерунках, але провiдниця була непохитна: - Яка ж це мавпа?! Це симулянт-безбiлетник! На мого чоловiка схожий, коли той платню отримає.
   Кiт сунув їй в руки зелений папiрець з Верховною Радою та запитав: - Сподiваюся, iнцидент вичерпаний?
   - Вичерпаний, тiльки ви мяукайте, а не говорiть, - попросила провiдниця, пропускаючи компанiю у двомiсне купе. Коли вони напились чаю, Маргiна знову вiдкрила старовинну книгу, яку тримав батько Марiко.
   "В Сурамi, розташованому зовсiм в дикому мiсцi, яким володiв гiдний правитель Сурамелi, ми запаслися провiзiєю та вирушили пiдкорювати Лихiтський хребет. Для Гочо i Нiно такий шлях звичайний, хоча i ми з Жаном звичнi до будь-яких похiдних тягот. Зарослi схили немов зливали з гiр на перевал зелену пiну, готову покотитися вниз. Подекуди зачеплена жовтизною, зелена хвиля ховалася на тiй сторонi перевалу, де, як ми далi дiзналися, купалася у швидких та холодних водах Мткварi. Нiно їхала на конi, який їй подарував цар Давид, а ми йшли за нею, пiдганяючи навантажених ослiв, немов супроводжували царицю. Попри те, що перевал не дуже високий, для нас з Жаном, жителям рiвнин, довелося нелегко, але нiхто не нарiкав. Зупинилися лише тодi, коли перед нами виявився обрив, i ми заглянули вниз.
  
   - Сакартвело, - сказала Нiно, розглядаючи долину, що розкинулася пiд ногами, а по нiй змiйкою в'ється Мткварi. Несподiвано, Нiно заспiвала пiсню, яку пiдхопив Гочо, взявшись за стремено коня. Мелодiя так зачарувала мене, що я мимоволi задивився на дiвчину, нiби перший раз побачив. Нiно закiнчила спiвати, а пiсня i далi вiбрувала в повiтрi, повторюючись слабким вiдлунням. Тихим кроком ми спустилися до Мткварi. Настав уже вечiр i Жан, разом з Гочо, розводив багаття, а ми, разом з Нiно, вирушили до рiчки за водою.
   - Нiно, ти вибери, як-небудь, хто тобi милiше, а то Жан та Гочо скоро один одному горлянки перерiжуть, - сказав я, бо момент здавався менi вдалим - нiхто з претендентiв на руку та серце Нiно не знаходився поруч. Нiно, вiдвернувшись, набрала води в глечик та стояла бiля рiчки, точно задумалася. Вона мовчала, i я побачив, що її плечi здригаються. Я повернув її до себе, думаючи, що вона смiється над моєю пропозицiєю, та збирався її вiдчитати, але, виявилося, що Нiно плаче. Вона рiзко пiдвела на мене очi та випалила прямо в обличчя:
   - Як ти не зрозумiєш, слiпий, що я люблю тебе?! Я полюбила тебе вiдразу, як тiльки побачила, але ти iгнорував мене, точно порожнє мiсце. Я уважно спостерiгала за тобою та бачила твої нескромнi погляди на iнших жiнок. Чому ж ти iгноруєш мене?
   - Ти менi, як дочка, - пробелькотiв я, вiдчуваючи, як моє обличчя спалахнуло пекучим рум'янцем, але Нiно на мене накинулася: - Яка я тобi дочку? Я хочу тебе любити та мати вiд тебе дiтей, - скоромовкою закiнчила вона.
   - Я старий для тебе, - сумнiваючись у своїх словах, промовив я, бо старiший, чим Жан, на пару рокiв.
   - Ти старий душею, - вже без слiз припечатала мене Нiно. Вона притиснула глечик води до грудей та попленталася до вогнища. Я нахилився до води та сьорбнув кiлька ковткiв, але крижана вода не остудила душу, а, навпаки, розпалила. Я пiднявся з колiн та вiдправився до вогнища, де Нiно ставила воду на вогонь. Любовний трикутник несподiвано перетворився на квадрат, який ось-ось розвалиться. Я, як виявилося, слiпий пеньок, що не помiтив палких поглядiв дiвчини. Коли я пiдiйшов до вогнища, Жан та Гочо так на мене подивилися, точно я вчинив святотатство. Засмучений вигляд Нiно давав їм привiд звинуватити мене в якийсь гидоти, яку я зробив.
   - Ти її домагався? - не витерпiв та запитав Жан, коли ми вкладалися спати.
   - Нi, - вiдповiв я.
   - Тодi що? - не вгамовувався Жан.
   - Сказав їй, що вона дурна, - бовкнув я.
   - Ти... ти... сам дурень! - сказав Жан i повернувся до мене спиною. Мiй кунак Гочо, який все це пiдслуховував, осудливо зашипiв: "Хiба можна ображати жiнку?!" - i теж повернувся до мене спиною. Я заснув, пригрiтий їх спинами, а Нiно спала одна, закутана в єдину верблюжу ковдру. Вранцi ми довго брели вздовж берега Мткварi, поки до вечора не прийшли в Горi, де переночували у харчевнi. Мiсця були неспокiйнi та пустельнi, бо, крiм вiйни з iльханами, що тривала добрий десяток рокiв, на цей край робили набiги оси, яких тiснила Золота Орда. Наступний день ми провели на ногах, слiдуючи за Нiно, що мандрувала на конi, поки не натрапили на покинуте село, посеред якого височiла церква. Судячи з того, що пилюка не встигла осiсти на господарському начиннi, село покинули недавно та спiшно. Зупинилися в церквi, яка, якщо закрити її масивнi дверi, перетворювалася на неприступну фортецю. Жан та Гочо вирiшили розвiдати, що сталося та дiйти до наступного села. Вони пiшли в нiч, попри те, що я заборонив їм, але пiсля позавчорашньої сварки мене нiхто не слухав. Свiтив мiсяць, заглядаючи в довгi, щiлиноподiбнi вiкна. Я прилiг бiля стiнки, спостерiгаючи через щiлину освiтлене мiсяцем небо, намагаючись розгледiти зiрки. Нiно прилягла поруч, закутавшись у ковдру, та дивилася на розмальовану стелю, на якiй, при свiтлi мiсяця, на них дивилася сумними очима дiва Марiя.
   - Обнiми мене, коханий, - промовила Нiно, притискаючись до мене.
   - Це ж церква, Нiно, - слабо заперечив я, але обняв її рукою, на яку Нiно поклала голову.
   - Нiчого, що церква, - прошепотiла Нiно, - вона ж нас i обвiнчає.
   З цими словами вона притулилася губами до моїх губ, i я не стримався та вiдповiв. Нiно немов ожила та обхопила мене руками, притискаючись до мене всiм тiлом. Вiдiрвавшись вiд губ Нiно, я сказав: - Якщо нам судилося бути разом, то завтра тут повiнчаємося.
   - Так, коханий, - погодилася Нiно, не перестаючи мене цiлувати.
   - Жан нас i обвiнчає, - з сумнiвом у голосi сказав я, а Нiно гаряче прошепотiла: - Ми вже обвiнчанi Богом та дiвою Марiєю. Iди до мене, мiй чоловiк.
   Я не дуже пручався, а солов'ї за вiкнами церкви, нiби ангельський хор, цiлу нiч спiвали божественнi пiснi. Коли я прокинувся пiд ранок, Нiно дивилася на лик дiви Марiї та тихо молилася. До її молитвi я приєднав свою, питаючи благословення у безмовної Матерi Божої. Я зняв з себе Рубiн Милосердя та надiв його на шию Нiно.
   - Що це? - запитала вона, роздивляючись червоне сердечко. Я повiдомив їй про нашу мiсiю та сказав: - Тепер ти передаси рубiн тим, хто за ним прийде.
   - Хто прийде? - запитала вона мене, i я вiдповiв, як маршал Матьє де Клермон: - Ти їх взнаєш.
   У дверi загупали, i я схопився, витягуючи меч.
   - Це ми, - почувся бадьорий голос Гочо i ми, червонiючи, заходилися гарячково одягатися.
   - Ви що там бавитеся? - пролунав голос Жана, а ми поспiшили вiдкрити дверi. Розглядаючи нашi обличчя, Жан запитав: - Що у вас знову сталося?
   - Жан, ти не погодишся повiнчати нас? - запитав я ошелешеного Жана. Вiн обвiв поглядом церкву, збираючись знайти мою суджену, але, крiм Нiно, жiнок в нiй не було. Гочо, бiльш тямущий, нiж Жан, хотiв поглядом просвердлити в менi дiрку та стискав у руцi кинджал, який швидше встромив би в себе, нiж у свого кунака. Пiсля недовгого мовчання, я знову запитав:
   - Так ти нас обвiнчаєш?
   - Шлюб за обопiльною згодою? - поцiкавився Жан, кинувши швидкий погляд на Нiно. Щаслива посмiшка на її обличчi, говорила без слiв, але Нiно вiдповiла: - Так, за взаємною любов'ю.
   Жан взяв у руки свiй хрест та сказав, поглянувши на Гочо: - Нехай тi, хто проти цього шлюбу, зараз говорять чи мовчать вiчно.
   - Що ти кажеш? Як я можу бути проти, якщо Нiно любить мого кунака?! - сердито вiдповiв йому Гочо.
   - Я повинен був запитати, - виправдовувався Жан, - так належить за церковним каноном.
   - Роби, що належить, за каноном, - сказав Гочо, i Жан попросив його: - Ти можеш привести наречену замiсть її батька?
   Гочо забрав Нiно та урочисто провiв її вiд дверей до Жана, а потiм передав менi. Жан, точно з нами зовсiм незнайомий, вiтав нас, прочитав коротку проповiдь про обов'язки подружжя, потiм поклав перед собою "Євангелiє" та запитав: - чи ви прийшли сюди добровiльно, щоб укласти подружнiй союз?
   Ми з Нiно поклали руки на "Євангелiє" та в один голос вiдповiли: "Так!" - посмiхаючись один одному.
   - Чи готовi ви любити один одного та поважати все життя? - запитав Жан. Наше "Так!" прозвучало одночасно i ми знову з Нiно посмiхнулися.
   - Чи готовi ви з любов'ю прийняти вiд Бога дiтей та виховати їх вiдповiдно до вчення Христа та церкви? - запитав Жан i почув третє "так". Вiн перев'язав нашi руки якоюсь мотузкою, за браком стрiчки, та благословив нас.
   - Тепер ви чоловiк та дружина, - повiдомив нам Жан, нiби з деяким полегшенням. Гочо зняв свiй кинджал з пояса та простягнув його нам.
   - Вiтаю, вiд душi! - сказав вiн, посмiхаючись. Нiно, побачивши кинджал, схопила його, а її очi запалали, наче в них заглянув промiнь свiтла.
   - Спасибi, - сказала вона, погладжуючи кинджал, та запитала: - Кама61 з Дагестану?
   Гочо кивнув головою, задоволений тим, що кинджал гiдний подiї та сподобався. Вiн по черзi обняв нас: спочатку Нiно, потiм мене. Збентежений Жан подарував чотки, якi Нiно, посмiхаючись, передала менi. Частування було простим: хлiб, вода, так сушений виноград. Пiсля того, як закiнчили скромну трапезу, Гочо та Жан розповiли, що на селище напали оси, а жителi втекли, бо всiх здорових чоловiкiв забрали у вiйсько iльханiв, яке вирушило воювати в Сирiї. Вислухавши їх, я хотiв з ними порадитися, що робити далi, але моя дружина мене перебила: - Ми пiдемо в Тбiлiсi, я обiцяла царевi Давидовi, що буду захищати його сина.
   Така норовистiсть менi не сподобалася, i я обсмикнув Нiно: - Ти повинна слухати свого чоловiка.
   Нiно почервонiла та опустила очi, правда, вогонь, що промайнув в них, говорив про те, що вона навряд чи змирилася.
   - Я слухаю тебе, мiй кмари62 , - сказала вона та сiла бiля мене, взявши мене за руку. Така її позицiя заважала менi мiркувати, i я запитав у Жана i Гочо:
   - Що ви думаєте робити далi?
   - Служити в охоронi царя - справа для джигiта, - сказав Гочо.
   - Я пiду за вами куди завгодно, - сказав Жан, залишивши за мною право вибору.
   - Добре, нехай буде по вашому, - злукавив я, - послужимо царю Вахтангу.
   Ми покинули село, яка називалося Метехi, i вирушили в сторону Каспi.
   - Ти не забула, що ми повинна охороняти релiквiю? - тихо сказав я Нiно, коли ми трохи вiдстали вiд Жана та Гочо.
   - Це не завадить нам послужити Сакартвело, - майже серйозно сказала Нiно, i її гордий профiль говорив про те, що слова її щирi. Йти довелося довго, минули Каспi, потiм Мцхетi, де Арагвi вливається в Мткварi, та лише тодi прийшли в Тбiлiсi. Нiно неодмiнно хотiла поговорити з царем та передати йому лист вiд батька, царя Давида, про який ми навiть не знали. Її не хотiли приймати, а лист пропонували передати через атабага царя, Хутлубугу, але Нiно вперлася та повiдомила, що передасть його тiльки в руки царя. Нарештi, на другий день, їй дозволили з'явитися перед обiдом. Цар Вахтанг, сорокарiчний чоловiк, що сидiв у дерев'яному рiзьбленому крiслi за великим столом. По праву руку вiд нього з незадоволеним обличчям розташувався, як ми потiм дiзналися, атабаг царя, Хутлубугу. Злiва вiд нього сидiла цариця, а поруч з нею троюрiдний племiнник Вахтанга, Давид. В обличчi Ольджат, дружини Вахтанга, тiльки очi, злегка розкосi, видавали її походження вiд чингiзидiв, все iнше, в тому числi й грецький профiль, дiстався їй вiд матерi, Марiї Пелеолог. Вона з нудьгою слухала мою розповiдь та тiльки тодi пожвавiшала, коли я почав розповiдати про вiдвiдини Константинополя. Ольджат поцiкавилася, як здоров'я дядька Андронiка i я розповiв їй про вiдвiдування нашої сестри Марiї-Агнеси-Катрiн де Морель царя та царицi Схiдної Римської iмперiї. Ольджат, слухаючи мене, дивилася на Нiно, допускаючи, що вона i є сестра Марiя, але я з посмiшкою пояснив, що це моя дружина Нiно Чiтаури.
   Ольджат зажадала, щоб я розповiв все докладно i я, як мiг, описав нашу подорож, не посвячуючи царицю в те, що ми охороняємо Рубiн Милосердя. Вона запитала, чому сестра Марiя залишилася в князiвствi Готiя, i я пояснив, що вона вирушила туди не сама, а з нашим другом Раймондом де Торном. Я помiтив, що Нiно якось дивно дивиться на мене, але не надав цьому нiякого значення. Нас запросили пообiдати разом з царською сiм'єю, пiсля чого, забравши синiв, Андронiка та Мелхiседека, цариця Ольджат запросила Нiно на свою половину, де протримала до вечора. Ми розмiстилися в орендованому будинку, де одна кiмната дiсталася нам з Нiно, а в другiй спали Жан та Гочо. Коли ввечерi Нiно повернулася вiд царицi, то я вiдразу помiтив, що вона сердита, та попросив пояснити, що трапилося. Нiно, почервонiвши, точно зрiлий перець, випалила, блискаючи очима: - Ти її любив?
   - Кого? - запитав я, знаючи, про кого вона питає, але не подавав знаку.
   - Сестру Марiю? - нагадала Нiно.
   - Вона була нам, як сестра... - почав я, але Нiно перебила: - ...але вибрала Раймонда де Торна? Не тебе! Ти її любив?
   - Вона менi подобалася, - зiзнався я, розумiючи, що в iнше Нiно не повiрить. Спали ми спина до спини, але не по моєму бажанню. На наступний ранок Нiно вiдiйшла вiд вчорашнього гнiву та з задоволенням повiдомила, що нас приймають у дружину царя, а вона - особистий охоронець царицi Ольджат. Нам, по сутi, втрачати нiчого, перебуваючи пiд крилом царя, тому нiхто не нарiкав, лише Гочо зi сумом повiдомив, що не може з'явитися на службу, бо у нього немає зброї. Жан подивився на мене, i я схвально кивнув головою.
   - Ходiмо зi мною, - сказав Жан, забираючи Гочо i мiй кунак, ще не знаючи, що його чекає, поплентався за госпiтальєром.
   - Ти на мене не сердишся? - запитав я у Нiно, яка вдягнула чоловiчий костюм та начепила на нього свою шаблю та кинджал Гочо.
   - Нi, - сказала Нiно, бо в такому виглядi, як вона, сердитися не пристало.
   - Тодi нам доведеться надолужити згаяний час, - сказав я, притискаючи її до себе та впиваючись в напiврозкритi здивованi губи. Вона слабо пручалася, а потiм їй довелося роздягнутися. Маленька сварка сприяла тому, що шаленство нашої любовi перевищило нашi очiкування, а навколишнiй свiт звузився до вiдчуття подвiйного замкнутого я. Час, як категорiя iснування, зникла, перетворюючись в нескiнченну солодку знемогу почуттiв, яка злилася в величезну рiзнобарвну кулю, що пульсувала в такт пристрастi.
  ***
   З Нiно ми бачилися рiдко. Вахтанг призначив мене чухчарехi, начальником особистої охорони, тому дещиця вiльного часу з'являлася тодi, коли цар знаходився в Тбiлiсi. Таке траплялося не часто, бо Вахтанг весь час їздив по країнi, розмовляв з азнаурами, заспокоював народ та примушував тавади зменшувати податки для народу, щоб Сакартвело пiднялося з колiн. Дошкуляли набiги осiв на чолi з царевичем на ймення Багатар, якi тiснили картвелебi до рiчки Мткварi. Вахтанг збирав дружину та вiдганяв осiв, але їх постiйнi набiги зупинити не мiг - для цього слiд було в цьому мiсцi постiйно тримати вiйська, яке потрiбне iльхану Гайхату. Дратував дрiбними капостями Хутлубуга, який хотiв сам керувати Сакартвело, а не бути спостерiгачем, але Вахтанг не звертав на нього уваги, бо Гайхату не вiрив доносами атабага та не чiпав Вахтанга.
   Нiно залишалася при Ольджат, виконуючи тi ж функцiї, що i я i, по-моєму, якби не любов до мене, то вона б i спала бiля царицi. Жан та Гочо командували двома загонами, якi по черзi змiнювалися при царi та, наскiльки я знав, така служба їх не обтяжувала. Так пройшла зима та весна, а потiм у Нiно з'явився живiт, приховати який вона не могла. Ольджат негайно позбавила її посади, переводячи її у становище подруги, бо з дружинами грузинських дiдебулiв63 у неї не склалися довiрливi стосунки. Моя служба менi подобалася, бо я, слiдуючи за царем, бачив, як змiнюється на краще життя картвелебi та, з деякою гордiстю, вважав, що я причетний до цих хороших змiн. За законом пiдлостi доля не може так довго бути прихильною до одної людинi, тому моє вiдро дьогтю я отримав вже перед весною, коли вся природа радiла новому життю. Моє становище коло царя мало ту особливiсть, що я часто стикався з атабагом царя, Хутлубугу. Цей тип з розкосими очима не сподобався менi з першого разу та з часом моя думка про нього не змiнилося. Можна зрозумiти, який шок я вiдчув, коли побачив поруч з ним ненависного менi асасина Хасан iбн аль-Каїна. Дивно, як вiн мiг затесатися в друзi Хутлубугу, бо в цей час йшла вiйна з арабами. Невiдомо що асасин наплiв атабагу Хутлубуга, але його мета залишалася одна - викрасти Рубiн Милосердя. Я повiдомив про асасина своїм друзям, але Гочо та Нiно не сприйняли загрозу, бо не знали Хасана, а Жан вiдразу заявив: - Потрiбно, щоб Нiно виїхала з Тбiлiсi та десь заховалася.
   Нiно i Гочо, точно змовилися, почали трясти повiтря палкими фразами, вiд яких асасин, будь вiн поруч з нами, згорiв би на мiсцi. Терпляче вислухавши їх браваду, я самим серйозним тоном повiдомив Нiно, що вона дурна вагiтна жiнка, а Гочо - шмаркач, який не має бойового досвiду. Моя дружина, звична до мого прямолiнiйним характером, тiльки хмикнула, а мiй кунак застиг на мiсцi, ошелешений такою образою. Я пiдняв свою сорочку, показуючи грубий та довгий шрам на животi. Нiно його бачила, але не знала, що це зробив Хасан, а на Гочо моя рана справила враження.
   - Я не хочу, щоб кому-небудь з вас розпороли живiт, - примирливо сказав я. Поговоривши з Гочо, я доручив йому забрати Нiно та де-небудь сховатися, щоб навiть ми не знали. Гочо пройнявся серйознiстю та кивав головою, слухаючи мої настанови, а ввечерi, переодягнувшись в сiмейну пару, вони пiшли з Тбiлiсi. Царицi Ольджат я пояснив швидкий вiд'їзд Нiно тим, що якийсь дядько виявився живий, i вона їде його провiдати. Заспокоївши царицю тим, що з Нiно їде з Гочо, її ж i розсмiшив, бо вона з посмiшкою запитала, чи не ризикую я, вiдправляючи дружину з молодим джигiтом. Я нагадав їй, що Гочо мiй кунак, чим ще бiльше її розсмiшив. "Вкраде вiн її в тебе! - сказала Ольджат та додала: - Я бачила його очi, коли вiн дивився на Нiно". "Вона ж вагiтна!" - парирував я царицi, на що вона зi смiхом вiдповiла: "А чи ти батько?" Те, що все перетворилося в жарт, радувало мене, бо нiхто не стане шукати Нiно".
   Абзац тексту закiнчився i Маргiна, вже звикла до почерку сержанта Гуго де Монтегю, загальмувала на наступному рядку, бо писав хтось iнший. Поїзд мiрно стукав по рейках, а на сусiднiй полицi спала Марiко, обiймаючи Туманного Кота, який хропiв, як кiнь. За вiкном проносилися сiрi тiнi дерев та рiдкi нiчнi вогнi, на мить освiтлюючи все навколо та знову занурюючись в темряву. Маргiна знову схилилася над книгою.
   "Непередбаченi обставини змушують мене записати подiї останнього часу. З того часу, як пiшла Нiно, супроводжувана Гочо, пройшло зовсiм небагато часу. Як зараз, пам'ятаю, що ми знаходилися в черговiй кiмнатi воїнiв палацу Iсанi. Був уже вечiр i ворота фортецi Кала закрили до ранку. Ми з Гуго де Монтегю не поверталися в мiсто, а ночували тут же, в палацi, що вельми зручно - нема потреби пiклуватися про дах та їжу. Гуго налив собi в кухоль вина з глечика, що стояв на столi та збирався випити, як зайшов цар Вахтанг, щоб попередити Гуго про поїздку в Кахетi прямо з ранку. Переговоривши з Гуго, цар з посмiшкою запитав, яке вино подають його воїнам, потiм взяв кружку Гуго та випив.
   - Гiрчить щось, - сказав цар та виплеснув залишки в вiкно: - Сходiть на кухню та скажiть, щоб вам не давали таку гидоту.
   Трохи роздратований цар пiшов у свої покої, а ми з Гуго сходили на кухню та передали слова царя виночерпiю.
   - Я вам не приносив вина, - сказав вiн та показав на кошик з глечиками: - Ось ваше вино.
   Я забрав кошик, а коли ми повернулися до себе, трохи задумливий Гуго запитав у джигiта, що стоїть на посадi: - Хто заходив у це примiщення?
   - Сюди заглядав атабаг Хутлубуга зi своїм арабом, - сказав джигiт, - питав вас, але не застав.
   Гуго понюхав кухоль, в якому було вино, а потiм спробував язиком напiй у глечику. Його обличчя стало похмурим та блiдим, i вiн кинувся геть з кiмнати. Я побiг за ним, поки ми не зупинилися перед покоями царя. Перелякана Ольджат вiдкрила дверi на стукiт Гуго та втупилася на нього.
   - Де цар Вахтанг? - нетерпляче запитав Гуго.
   - Спить, - розгублено сказала Ольджат.
   - Його отруїли, - сказав Гуго, i вони кинулися в царську спальню. Вахтанга ледве розбудили, але, мабуть, отрута вже дiяв, i цар був непритомний. Ольджат почала вiдпоювати його молоком, а няньки повели Андронiка та Мельхiседека, її малолiтнiх синiв, якi прокинулися вiд крикiв. Шлунок царя разом з кров'ю вивергав залишки їжi та вина. Тiльки до ранку з'явилася надiя, що Вахтанг не помре. Гуго взяв ранкову змiну воїнiв та вiдправився до атабагу Хутлубуга. Побачивши Гуго та воїнiв, Хутлубуга обурився, а коли госпiтальєр запитав, де знаходиться Хасан, вiн зарозумiло вiдповiв:
   - Я його сьогоднi не бачив. А що сталося? - запитав вiн, поглядаючи на Гуго.
   - Вiн мало не отруїв царя Вахтанга, - вiдповiв Гуго. Вiд такої звiстки Хутлубуга зблiд - якщо тiльки слух дiйде до вух брата Ольджат, Гайхату, iльхана Iрану, то атабагу в кращому випадку знесуть голову. Вiн зараз же покликав свого нойона64 сотнi та наказав знайти Хасана та стратити на мiсцi. На останньому вiн особливо наполягав, мабуть, боявся, що Хасан може сказати зайве. Хутлубуга кинувся в царський палац, але цариця не пустила його до царя. Скоро Гуго покликали i вiн побачив блiдого Вахтанга, що лежав у лiжку.
   - Дякую тобi, що врятував менi життя, - кволим голосом промовив цар. Гуго не став говорити, що хотiли отруїти не царя, а його, та тiльки сказав:
   - Я знайду цього Хасана i вб'ю.
   Пiсля кiлькох фраз цар вiдпустив Гуго, бо ще був слабий говорити. Гуго розставив пости в палацi, а потiм оглянув фортецю Калу. Ворота з ранку залишалися закритими, i натовп купцiв чекав, коли їх вiдкриють.
   - Жан, стань з тiєї сторони брами та уважно спостерiгай за тими, хто вiд"їздить, раптом Хасан не залишив фортецю, - сказав менi Гуго i ми стали з двох бокiв ворiт. Я уважно вдивлявся в обличчя, притримуючи не в мiру завзятих, а одного дотепника, що надумав жартувати, уперiщив мечем навзнаки нижче спини. За штовханиною не помiтив, що Гуго кудись пропав. Виглянувши з ворiт, я побачив, що мiй друг направляється до скелястого берега Мткварi, слiдом за дiдом з посохом. Спостерiгаючи за бадьорою ходою старого, я зрозумiв, що це переодягнений Хасан. Не гаючись, я послав одного воїна попередити атабага Хутлубуга, а сам побiг слiдом за Гуго, який зник за високою скелею. Вискочивши на берег Мткварi, я побачив Гуго, що тiснив Хасана до краю скелi. Здавалося, ось-ось i мерзенний асасин звалиться у воду, але Хасан змiг пiдставити свою палицю пiд ноги Гуго. Той повалився, i вони помiнялися мiсцями. Хасан демонстративно опустив шаблю в другiй руцi та не став добивати Гуго, а зупинився та сказав:
   - Тобi варто вiддати рубiн, i я дам тобi спокiй.
   - Вiн не дiстанеться нiкому! - вигукнув Гуго, витягаючи щось iз кишенi. У променях сонця, що било в очi, червоним полум'ям спалахнуло щось блискуче та полетiло вниз, у бурливi води Мткварi.
   - Ах, ти так! - зi злiстю вигукнув Хасан та змахнув шаблею.
   - Гуго, тримайся, я йду! - закричав я, обдираючи руки, що ковзали по каменю. Побачивши мене, Хасан ощирився та стрибнув у воду. Поки я рухався вниз, вiн кiлька разiв пiрнув, але, мабуть, спроби знайти рубiн залишилися безрезультатними, бо асасин знову пiрнув у воду. Гуго затискав рану на правому боцi, звiдки текла кров. Я зняв сорочку та роздер її на смуги, намагаючись зупинити кров. Зверху, до мене, бiг нойон зi своєю сотнею, i я показав йому Хасана, що борсався в рiчцi. Пiдiйшли бiйцi з мого загону, i ми потягли Гуго у фортецю. Спочатку вiн тримався, але потiм, вiд втрати кровi, знепритомнiв. Повернувся сотенний та повiдомив, що асасина зловили та вiдрубали голову. З цими словами вiн похвалився золотим ланцюжком, знятим з шиї Хасана. Пiдiйшов Хутлубуга забрав ланцюжок та запитав у мене, що потрiбно для Гуго. Я ввiчливо вiдмовився, бо життя мого друга знаходилася в руках Бога. Цiлу нiч Гуго метався в жару та тiльки пiд ранок трохи затих. Я крокував по кiмнатi, перевертаючи її верх дном, але нiде не знайшов те, що менi було потрiбно.
   - Жан, що ти шукаєш? - запитав мене Гуго, що прийшов у себе. Я, навiть, здригнувся вiд несподiванки та розгублено повiдомив: - Твою пляшечку з елiксиром.
   - Не шукай, - сказав Гуго, - вона на днi Мткварi.
   - Так ти обдурив Хасана! - захоплено вигукнув я, розумiючи, що асасин прийняв пляшечку з елiксиром за Рубiн Милосердя. Недарма вiн пiрнав у рiчку, розшукуючи його. Я розповiв Гуго, що Хасану вiдрубали голову, i ця звiстка заспокоїла Гуго. Вiн вiдкинувся на подушку та знову заснув, але його сон став не таким неспокiйним. Прокинувся я вiд погляду. Гуго, який, спостерiгаючи за мною, побачив мої вiдкритi очi та сказав: - Нам треба виїхати з Тбiлiсi.
   На моє запитання про таку необхiднiсть, Гуго вiдповiв просто: - У мене передчуття.
   У той час я був далекий вiд думки, що ми повиннi звертати увагу на якiсь передчуття. Тiльки з часом я зрозумiв, що Гуго мав рацiю, а його iнтуїцiя врятувала менi життя. Я запитав його, куди ми повиннi виїхати й Гуго вiдповiв: - У Метехi.
   Я подумав, що Гуго хоче вiдправитися в церкву на iншому березi Мткварi, щоб проводити час в молитвах, але виявилося, що вiн прагнув до села Метехi неподалiк вiд Каспi. Я пiдозрював, чому Гуго тягне туди, але Нiно навряд чи там виявиться, бо оси не дають спокою тамтешнiм землям. Цар Вахтанг хворiв та не приймав, i я запитав у Хутлубуга дозволу, щоб залишити службу, поки мiй друг не одужає. Атабаг вислухав мене та з задоволенням вiдпустив, бо ми заважали йому у дворi. Вiн розщедрився та дав двох монгольських коней зi свого стада, а також свiй батiг, щоб нiхто з iльханських нойонiв не надумав брати з нас "улуп", мiсцевий податок. Я ввiчливо подякував Хутлубуга, а вiн, так само чемно, порадив менi не поспiшати повертатися до служби, щоб не нашкодити здоров'ю шановного Гуго. Я не став зволiкати з вiд'їздом, так i Гуго квапив, тому ми виїхали в нiч, залишаючи ворота фортецi Калу. Коли ми минули передмiстя Тбiлiсi, на небо пiднялася повний мiсяць, так що ображатися на долю нам не пристало. Щоб не розтрусити рану Гуго, ми їхали кроком. Вiн стоїчно переносив подорож та не скаржився, попри те, що його обличчя морщилося вiд болю. В небi шугали якiсь тiнi, i я витягнув меч, але виявилося, що це тiльки кажани. Дана подiя викликала у нас веселий настрiй, i Гуго спробував заспiвати пiсню, яку чув вiд Нiно.
  ***
   На наступний день ми були в Мцхетi, де вiдпочивали цiлу добу, а потiм вирушили в довгий шлях до Каспi, який подолали за три днi. Звiдти до Метехi - як рукою сягнути, i це додало Гуго сили, а то я боявся втратити його по дорозi. Село залишалося таким же порожнiм, як i тодi, коли ми його покинули. Гуго спрямував коня до церкви, i я йшов за ним. Коли ми зайшли пiд високi склепiння, Гуго став оглядати стiни церкви, поки не знайшов з захiдної сторони хрест на стiнi. Намальований вугiллям хрест не вразив мою уяву, бо вiн не мав релiгiйного сенсу. Коли ми вийшли з церкви, Гуго взяв коня за вузду та попрямував навпростець, через городи, на захiд, куди показувала мiтка вугiллям.
   - Куди ми йдемо? - запитав я, пiдозрюючи, що Гуго домовився з Нiно i хрест говорив про напрямок, де її шукати. Ми минули село i я розчаровано озирався не знаходячи нiякого житла. Вздовж невеликого струмка розраслася шовковиця i коли ми спустилися нижче, до берега Мткварi, то побачили складену з каменю хатинку, криту сiрим сланцем. Гуго попрямував туди, вiддавши менi поводи свого коня. Вiн постукав у дверi, але нiхто її не вiдкрив. Як тiльки Гуго схопився за ручку дверей, вона вiдкрилася та на порозi з"явилася молода жiнка. Її округле обличчя спотворював непомiрно величезний нiс, бiльше схожий на пташиний дзьоб, нiж на людський орган вiдчуття запаху.
   - Що вам потрiбно? - запитала вона грецькою мовою, i Гуго вiдповiв, вiдсторонюючи її:- Я хочу бачити Нiно.
   Коли ми увiйшли в будинок, то, заслiпленi вулицею, нiчого не могли розглянути.
   - Гуго? - пролунав голос Нiно, i я побачив, як чиясь тiнь метнулася до мого друга. Коли очi звикли до напiвтемряви, то я розгледiв Нiно, Гочу, що визирав у вiкно, та трьох жiнок у чорно-бiлих вбраннях.
   - Ти мене знайшов? - запитала Нiно, обiймаючи чоловiка, на що Гуго вiдповiв: - Це виявилося просто. Якби вас шукали вороги, то ваша безпечнiсть коштувала б вам життя, - закiнчив вiн, поглядаючи на Гочо. Той нiчого не вiдповiв Гуго, але по його очах я зрозумiв, що вiн зовсiм нас не чекав та був би радий не бачити вiчнiсть.
   - Знайомтеся, це дейда Букринда, дейда Мокринда та дейда Кукринда, - сказала Нiно, розряджаючи напругу. Три жiнки по черзi присiдали, роблячи реверанс, що говорило про європейське виховання, але не пояснювало те, як вони тут опинилися. Гуго хотiв галантно вклонитися, але скрикнув та схопився за правий бiк, а потiм повiльно повалився на пiдлогу. Я встиг його пiдхопити та покласти на лiжко бiля стiни, на якому, як виявилося, спали всi разом Букринда, Мокринда та Кукринда. Коли ми зняли з Гуго одяг та сорочку, то погляду вiдкрилася кривава рана, з якої знову юшила кров. Вдалося зупинити кров та перев'язати Гуго, а потiм покласти його на лiвий бiк, щоб не ятрити рану. Мабуть, Гуго тримався до останнього, щоб дiйти до Нiно, але сили людськi конечнi, а життя пiдвладне тiльки Богу. Тiтоньки квокали, як курки, але толку вiд їх плачу нiякого.
   - Залиште його, нехай виспиться, - сказав я Нiно, сподiваючись на цiлющий сон. Я розповiв про нашi поневiряння та бiйку з Хасаном. Нiно слухала розсiяно, а коли я сказав, що Хасан убитий, то витягла з-за пазухи Рубiн Милосердя та запитала: - Це все через нього?
   Я дуже здивувався, бо думав, що рубiн знаходиться у Гуго, а не на шиї Нiно. Гуго не казав, що вiддав його своїй дружинi, але, можливо, його скритнiсть врятувала рубiн вiд лап асасина". Маргiна зупинилася, бо далi не могла читати текст - його писали якимись карлючками. Маргiна пiдозрювала, що це грузинський шрифт, але Марiко так солодко спала, що вона не наважилася її будити. За вiкном червонiв свiтанок i скоро вже Ленiнград, бо в коридорi, порушуючи тишу, раз за разом лунав тупiт нiг. Безцеремонно i з гуркотом вiдчинилися дверi в купе й провiдниця запитала: - Чай будете?
   Маргiна кивнула головою, а провiдниця запитала:
   - Три склянки?
   - Коту не потрiбно, - нагадала Маргiна, чим засмутила провiдницю, яка гримнула дверима, закриваючи їх, та розбудила Марiко.
   - Що, вже Ленiнград? - сонно запитала дiвчинка.
   - Так, сонечко, умиймося, а потiм заплетемо тобi коси, - сказала Маргiна. Коли провiдниця принесла чай, вони вже чинно сидiли за столиком. Провiдниця, розставляючи стакани з чаєм та бутерброди з ковбасою, скоса подивилася на Туманного Кота, який вгору черевом спав на подушцi.
   - А що, кiт жерти не буде? - запитала вона. Маргiна заспокоїла її меркантильний iнтерес - сунула провiдницi в руку звичний зелений папiрець з Верховною Радою. На Московському вокзалi Туманний Кiт їх залишив та повернувся назад через годину з ордером на квартиру на 1-й лiнiї Василiвського острова, недалеко вiд Тучкова моста. Кiт по-дiловому стрибнув у 44 автобус, зупинився перед якимось телепнем на першому сидiннi та голосно, на весь автобус, сказав:
   - Звiльни мiсце ветерану!
   Телепень ошелешено скочив, а на його мiсце всiлася Марiко з Туманним Котом на руках.
   - У нас картка, - сказав кiт кондукторцi, i вона кивнула головою, а потiм довго згадувала, що не так з пасажирами, що сiли. Автобус довiз їх пiд самий будинок, варто було тiльки перейти вулицю. Трикiмнатна квартира перебувала на третьому поверсi старовинного будинку. Маргiну порадував великий балкон, на який виходили двоє дверей з рiзних кiмнат. На кухнi був ще один балкон у двiр, вихiд з якого дивився на Магдалинський провулок.
   - Тут буде мiй кабiнет, - сказав Туманний Кiт, сiдаючи в добротне крiсло, в яке вiдразу ж запустив свої пазурi та почав дерти шкiряну обшивку. Маргiна безцеремонно скинула його на пiдлогу та крикнула:
   - Не смiй псувати крiсло! До речi, звiдки тут чужi речi?
   - Нехай це тебе не хвилює, - ухильно вiдповiв кiт, - квартиру нам виписали з меблями.
   Маргiна не стала його допитувати, та лiзти симпотами в його голову, залишивши все на совiстi кота, а взяла Марiко та вийшла у двiр, де дiзналася у бабусь адресу найближчої школи. Знайти її виявилося просто, бо вона перебувала поруч, на набережнiй Макарова 28. Директора в школi не виявилося, бо заняття ще не почалися, але черговий викладач, що вiд нудьги читав книгу, забрав документи та переконав Маргiну, що їй турбуватися нема чого. Вiн би ще поговорив з миловидною матусею, але Маргiна потягнула Марiко в книжковий магазин, де купили їй книжки та зошити, розраховуючись незмiнними зеленими папiрцями з Верховною Радою. "Нас коли-небудь посадять!" - подумала Маргiна, розмiрковуючи про те, чи забезпеченi золотом зеленi папiрцi кота, як на них написано. Коли вони прийшли додому, Маргiна крикнула коту, що валявся на балконi та сонно витрiщався на Тучковий мiст, що ремонтувався: - Обiд та вечеря - за тобою, - а Марiко, що усiлась на диван, наказала, засунувши їй в руки старовинну книгу, яку зберiгав її батько: - Читай!
   - Деда, я так втомилася, - розпустила нюнi Марiко, але Маргiна миттєво перемiстила її через балкон на вулицю i дiвчинка завмерла в повiтрi над машинами та автобусами. Марiко кричати не стала, а тiльки сказала: - Я бiльше не буду, - пiсля чого опинилася на диванi.
   - Деда, ти така жорстока! - радiсно вигукнула Марiко та запитала: - А можеш ще?
   - Якщо будеш добре поводитися, ми з тобою полiтаємо, - пообiцяла Маргiна.
   - Як вiдьми? - радiсно вигукнула Марiко.
   - Як вiдьми! - пiдтвердила Маргiна та знову сунула їй книгу: - Читай.
   Деякий час Марiко розбиралася з почерком, а потiм завалилася з ногами на диван та стала читати.
   - Не бубни, - зупинила її Маргiна, - читай з вимовою i Марiко почала:."В сумнi днi менi довелося писати в цiй книзi, що належить моєму коханому чоловiковi, славному сержанту-госпiтальєру Гуго де Монтегю", - почала читати Марiко. "Попри нашi зусилля, бiдний Гуго помер на моїх руках. Ми поховали його на кладовищi в Метехi. Поїздки в моєму становищi не дуже зручнi, тому довелося залишитися в селi, поки я не народжу. Народу в Метехi не додалося i, крiм нас з Гуго та Жаном, тут нi одної живої душi. Вiд дейд, що дали нам притулок, толку немає, непрактичнi вони якiсь. Жан їздив в Каспi та купив там кiлька мiшкiв зерна, половину якого ми посiяли, а половину тримаємо на їжу. Гуго зайнявся запущеним виноградником та стежить за кiлькома вiвцями, якi пасуться на березi Мткварi.
   А тепер вiдкрию великий секрет: дейди, по-моєму, чистi вiдьми, бо вночi вилiтають у вiкно, а повертаються вранцi. Жан, якому я про це сказала, смiявся надi мною. Йому то що, вiн хропе всю нiч, а я боюся, що дейди вкрадуть мого сина та вiдлетять. Чому я думаю, що у мене буде син? Я це вiдчуваю! Назву його Георгiєм, буде Георгiй де Монтегю. Але Гочо каже, щоб назвала сина його прiзвищем, яке не буде видiлятися в Сакартвело. Не впевнена, що погоджуся з Гочо. Тодi iм'я сина буде звучати, як Георгiй Кураурi!? Не знаю..."
   - Все! - сказала Марiко.
   - Все? - здивувалася Маргiна та заглянула Марiко в очi - чи не бреше..."
   Маргiна прокинулася вiд спогадiв, що сталися три роки тому. У квартирi панувала дивна тиша i Маргiна озирнулася. Туманний Кiт та Марiко безтурботно спали поряд на лiжку, забувши про те, що їх тiльки що будили.
   - Це вже занадто! - вигукнула Маргiна та почала торсати Марiко: - Вставай негайно, не то я скупаю тебе в Невi!
   - Мама, у мене голова болить, - сказала Марiко i Маргiна занепокоїлася: зазвичай дочка називала її грузинською мовою - "деда". Вона помацала її лоб та вiдсмикнула руку - голова у Марiко горiла.
   - Кiт, Марiко хвора! - сказала Маргiна, але Туманний Кiт тiльки потягнувся i промимрив: - Зараз я ... переберу їй ... кiсточки...
   Маргiна не стала сподiватися на кота-костоправа, та i сама не полiзла в клiтини дочки, щоб не нашкодити, а дала Марiко таблетку анальгiну.
   - Спи! - сказала вона дочцi та поцiлувала її в гарячий лоб.
  ***
   Варто їй з'явитися в готелi "Радянський", як вона жорстоко вiддухопелила Веельзевула та Гаагтунгра та повiдомила їм, що так буде кожен день. Демони з радiстю б втекли, тiльки боялися гнiву Сатанаїла, перед яким побої Лiлiт - дитячi пустощi. Лiлiт знов та знов переживала в душi тi приниження, якi вона перенесла по волi Сатанаїла, та пообiцяла собi, що помститься йому та всьому свiту. Тiло вже зажило, бо Лiлiт витягла з глiфом свiй образ та вiдновилася, але реакцiєю на найменший рух залишалася бiль, мимоволi записана симпотами в тих же глiфомах. Сiрi, якi прилетiли разом з Лiлiт, окупували всi будинки в Москвi, завмерши на них, точно статуї та винюхували запах невiдомої грузинської дiвчинки. Коли наступала нiч, вони розлiталися на новi мiсця, використовуючи, як iнструмент, тiльки нюх. Коли жага помсти та знищення трохи вщухла i Лiлiт придбала можливiсть мiркувати, вона сiла на диван та задумалася. Прокручуючи в головi грузинськi пошуки в безвiсному селi Метехi, вона знову зупинилася на iменi Маргiна, таку їй знайому, що тепло вiд його згадки трохи розтопило похмурiсть її душi. Та Маргiна, яку вона знала, давно на небесах та розмовляє зi Свiтлоосяйним, а Маргiна, яка забрала грузинську дiвчинку Марiко, просто її тезка. Щоб себе заспокоїти, вона свиснула, i у вiкно влетiв сiрий без iменi, який уважно вислухав наказ Лiлiт та безшумно вилетiв у вiкно. Трохи заспокоєна, Лiлiт, згадала звичку Маргiна та прилягла на диван i заснула людським сном. Правда, сон виявився короткий.
   Коли вона вiдкрила очi, то побачила перед собою сiрого, який вiдразу повiдомив, що Распутiна Маргiна Астарiвна живе в Мар'їному гаю. Здивована Лiлiт навiть не повiрила та вирiшила вночi її провiдати. Але виявилося, що вже настала нiч i вона проспала цiлий день. Вона, слiдом за сiрим, вирушила по нiчнiй Москвi, розглядаючи зверху згаслi будинки та освiтленi лiхтарями вулицi, що розкраяли великий московський пирiг на дрiбнi порцiї, доступнi новим москвичам. Деяка вiдстороненiсть вiд життя мiста, яка вiдчувається на висотi, давала простiр думкам i Лiлiт з розчуленням розглядала свiт, створений Свiтлоосяйним. Тепла думка про нього сколихнула в душi Лiлiт легку ностальгiю, приправлену гiркотою втраченого. Думки Лiлiт перервав сiрий, що блиснув у темрявi лiхтарями своїх очей та показав своїм довгим пальцем на непримiтне вiкно в багатоповерховому будинку. Коли Лiлiт наблизилася, то виявилося, що воно вiдкрито i Лiлiт влетiла у нього, намагаючись нiчого не звалити. Маргiна лежала на лiжку та спала. Однокiмнатна квартира - ось i все, що Маргiна отримала у влади, але i це, за радянськими мiрками, велике досягнення. Лiлiт обережно влiзла в голову Маргiни, намагаючись не турбувати її сон. Виявилося, що це колишня Маргiна, заслана Сазаном на Землю, яка ще не знає Лiлiт. Навiть не дихаючи, Лiлiт завмерла в повiтрi та лежала поруч з Маргiной, переглядаючи її сон, зовсiм сумбурний, наповнений спогадами, в яких снилася Елайнi, що смiялася, а за нею мчала її дочка Байлi. Маргiна поворухнулася i Лiлiт стривожилася, що її розбудила. Вона вилетiла з вiкна та на автоматi вирушила в готель "Радянський". Веельзевул та Гаагтунгр, побачивши її, побiлiли, але Лiлiт не чiпала їх, а просто махнула рукою, i вони забралися з номера, ставши пiд дверима. Лiлiт присiла на розкiшне лiжко, бiля якої на тумбочцi хтось поставив портрет Сталiна.
   - Що дивишся, тарган! - вишкiрилася на нього Лiлiт i викинула портрет у вiкно. Вона знову свиснула, i сiрий заглянув у вiкно.
   - Шукайте Маргiну! Шукайте по всiй країнi! - крикнула вона йому, а сама розпустила симпоти, обплутуючи ними всю планету, але, на подив, Маргiни нiде не знайшла. "Куди ж ти подiлася, мила?" - думала Лiлiт та запiдозрила, що Свiтлоосяйний затiяв якусь гру. Вiн завжди любив опустити Сатанаїла нижче плiнтуса або довести, наскiльки нiкчемна у нього мета. Iнодi Лiлiт вiдвiдувала крамольна думка, що вони, у своєму прагненнi до верховенства, схожi, як близнюки. Здригнувшись, вона вiдчула на собi чийсь пильний погляд. Пiднявши голову, Лiлiт побачила круглi очi сiрого, який втупився на неї, та чiтко зрозумiла, що вивiдувача пiдiслав Сатанаїл. Вона рiзко пiдскочила до нього i, перш нiж сiрий що-небудь зрозумiв, вiдiрвала тварюцi голову, яку викинула за вiкно. Вiдкривши дверi в коридор, вона сказала блiдому Гаагтунгру:
   - Приберiть внизу, пiд моїм вiкном...
   Гаагтунгр захопив Веельзевула та вiдправився на вулицю, пiд вiкно Лiлiт. На травi лежав сiрий без голови, то зляканi демони, поспiшаючи та потiючи, проковтнули його останки. Веельзевул подавився головою сiрого, але Гаагтунгр щосили врiзав Веельзевулу кулаком по спинi, i голова сiрого опинилася в його шлунку. Лiлiт не спала до ранку, а коли за вiкном настав свiтанок, свиснула. У вiкнi затрiпотiв маленький сiрий, мабуть, пташеня, який тремтiв вiд страху та чекав своєї остаточної долi. "Злякалися, тварюки!" - з деяким задоволенням подумала Лiлiт, та сказала у дверi: - Я хочу їсти!
   Гаагтунгр за дверима понiсся в ресторан, де пiднятий за комiр шеф-кухар повiдомив, що все вже готове. Поки Гаагтунгр, нiкому не довiряючи, нiс снiданок, Лiлiт розглядала сiрого, що трiпотiв крилами у вiкнi. Маленький сiрий по-iншому сприйняв слова Лiлiт, бо бачив вчора поїдання демонами свого родича та вважав, що його з'їсть Лiлiт. Вiн не думав, що це робить йому честь, бо дорожив своїм проклятим життям та хотiв дожити, принаймнi, до статевої зрiлостi.
   - Як тебе звати? - запитала Лiлiт, розглядаючи крилате маленьке неподобство.
   - С-с-с-е-т-т, - затремтiвши, вiдповiло маленьке гаденя.
   - Не сси, Сет, я тебе не з'їм, - заспокоїла його Лiлiт, але малюк її словам не повiрив.
   - Що нового? - запитала Лiлiт, розумiючи, що хороших новин немає, бо на заклання надiслали цю дрiбноту. Але вона помилялася, бо маленький сiрий повiдомив: - Маргiну знайшли в Ленiнградi.
   Гаагтунгр постукав та без вiдповiдi занiс снiданок, який поставив на низькому столику. Повеселiла Лiлiт, утiшена новиною, присiла перед столиком, подивилася на Гаагтунгра та запитала Сета: - Ти їсти хочеш?
   Сет, розглядаючи Гаагтунгра, подумав, що їжа для нього завелика, а Лiлiт, копирсаючись у його думках, розсмiялася.
   - Сiдай за стiл, - сказала вона Сету та з посмiшкою запитала: - Що ти хочеш їсти?
   Сет показав довгим пальцем на тарiлку з чорною iкрою, i Лiлiт вiддала її в розпорядження маленького сiрого. Через мить тарiлка була порожня i Лiлiт наказала Гаагтунгру: - Вiдведи його на кухню та нагодуй.
   Пiсля обiду Лiлiт сказала Гаагтунгру, що вiдлiтає в Ленiнград, а його залишає в Москвi. Гаагтунгр радiсно кивнув головою, розумiючи, що екзекуцiй бiльше не буде.
   - А де цей замiрок? - запитала Лiлiт про Сета.
   - Обжерся на кухнi iкри та вiдпочиває, - вiдповiв Гаагтунгр, облизуючись та пiдозрюючи, що Сету вiдгодовували для нього.
   - Нехай летить за мною, - сказала Лiлiт, розчарувавши демона, та злетiла в повiтря. Взявши курс на Ленiнград, вона неквапливо змахував крилами, розглядаючи розкинулися внизу лiси та луки. Позаду пролунало безладне ляскання крилами, i Лiлiт побачила поряд iз собою змиленого Сета. Його полiт нагадував пiрнання поплавка на водi й Лiлiт знову розвеселилася. Вона не стала гнати коней, а повiльно парила, ковзаючи в сторону колишньої пiвнiчної столицi. Незабаром з"явилися два шпилi, i Лiлiт пiзнала цi два собори, Петропавлiвський та Iсаакiївський. Лiлiт обережно розкинула симпоти, але так i не виявила Маргiну.
   - Це тут, - принюхуючись, послужливо пiдказав Сет, показуючи довгим кострубатим пальцем у бiк набережної Неви. Вiн завмер в повiтрi перед квартирою Маргiна на третьому поверсi. Обидвi дверi на балкон були вiдкритi й Лiлiт, наказавши Сету вартувати на вулицi, склала свої крила, м'яко приземляючись. Зазирнувши в кiмнату, вона побачила похмуру Маргiну, що сидiла бiля лiжка дiвчинки, яка розкинула чорнi кучерi по подушцi. Туманний Кот, що лежав на сусiднiй, буркнув, вiдкривши очей: - Вештаються тут всякi.
   Маргiна здивовано на нього подивилася, бо не бачила Лiлiт, а коли озирнулася - здригнулася.
   - Кiт, ти куди дивишся? - розглядаючи Лiлiт, сказала Маргiна, не розумiючи, що вiд неї очiкувати.
   - Я тобi не сторожова собака, - резонно вiдповiв Туманний Кiт, що й не думав вставати.
   - Здрастуй, Маргiна, - сказала Лiлiт, запам'ятовуючи кожну рисочку її обличчя.
   - Здрастуй Лiлiт, - сказала Маргiна, вловлюючи в голосi Лiлiт якийсь надрив, та щиро спiвчуваючи їй. Маргiна повела Лiлiт на кухню пити чай, а по правдi - поговорити, бо душа лiкується тiльки словом. Коли Лiлiт трохи розслабилася, то попливла та виклала Маргiнi, все як є, не виключаючи завдання Сатанаїла.
   - У Марiко немає рубiна, - трохи з докором сказала Маргiна, а Лiлiт обняла її й почала мочити людськими сльозами, розповiдаючи про те, що робив з нею Сатанаїл. Маргiна обхопила руками цей скривджений шматочок плотi, створений з примхи, та закоханий у свого творця. Навiть зазнавши самi жахливi катування, Лiлiт не втратила надiю на те, що коли-небудь побачить прихильний погляд Свiтлоосяйного.
   - Всi чоловiки тварини! - вимовила Маргiна, щоб втiшити Лiлiт.
   - Найкращi чоловiки - це жiнки! - обiймаючи Маргiну, в тон їй вiдповiла Лiлiт. Маргiна вiдвела її в спальню та поклала, як маленьку. Вона лягла поруч з нею та гладила її обличчя, витираючи їй сльози. Вони повiльно цiлувалися, i Лiлiт потихеньку вiдтанула, вiдновлюючи свою знiвечену душу. Вона обняла Маргiну, а потiм заходилася цiлувати її тiло, викликаючи в її душi колишнi спогади. Їх любовнi iгри перервав Туманний Кiт, який нахабно та безцеремонно зупинився бiля лiжка та повiдомив: - Маргiна, тобi слiд доглянути за дитиною.
   Повернувшись до Лiлiт, кiт менторським голосом повiдомив: - А твiй птах скоро здохне за вiкном.
   Маргiна кинулася до Марiко, а Лiлiт з деякими докорами совiстi згадала про Сета. Виглянувши за балкон, вона побачила свого гаденя, який ледь трiпотiв крилами, збираючись впасти на натовп роззяв внизу, на вулицi.
   - Лети сюди, - сказала Лiлiт, i Сет гепнувся на балкон. Розчарованi глядачi розбiглися, обговорюючи мiж собою, що вони бачили - знiвеченого орла, фарбованого пелiкана, чи летючу мавпу. Кiт обурено дивився на Сета та запитав: - Вiн буде тут жити?
   - Не бiйся, вiн котiв не їсть, а тiльки iкру, - заспокоїла його Лiлiт. Сет, надмiрно обласканий Лiлiт, пiдтвердив її слова помахом голови, попри те, що жер будь-яке падло.
   - У Невi лососевi не водяться, - попередив Туманний Кiт, вирушаючи до Маргiнi, яка заклопотано розглядала Марiко. Обличчя дiвчинки покрилося потом i вона уривчасто дихала. Маргiна повернулася до Туманного Кота та наказала: - Перебирай клiтинки.
   - Не допоможе, - спохмурнiла Лiлiт.
   - Чому? - запитала Маргiна.
   - На нiй печатку Мортi, - сказала Лiлiт.
   - Хто така Мортi? - запитала Маргiна
   - Душа формується протягом життя. Душа, насичена свiтлом може його втратити, а темрява в душi, поки людина жива, - очиститися. I тiльки Мортi вирiшує, коли душа покине тiло, - сказала Лiлiт та додала: - Можливо, я допоможу. Одягни на неї це.
   Лiлiт витягла з-за пояса дiмензiальну сiточку тварюки, убитої в Темрявi та простягнула Маргiнi. Та, прочитавши заповненi глiфоми, здригнулася вiд жаху, але взяла себе в руки та все стерла, записавши туди образ Марiко. Накинувши на дiвчинку сiточку, Маргiна зiтхнула i з вдячнiстю сказала Лiлiт: - Спасибi!
   - Вам це не допоможе, - промовив чийсь роздратований голос, i перед ними з"явилася жiнка, демонстративно показуючи косу в руцi.
   - Чому? - запитала Маргiна
   - Я повинна її забрати, i суперечка тут марна, - жорстко сказала Мортi.
   - Он воно як, - простягнула Маргiна та вiдразу запропонувала: - Тодi забирай моє життя.
   - Твоє життя не можна, - сказав Туманний Кiт, що з'явився, - на твоєму життi - печатка Сонцесяйного.
   - А твоє життя менi й даром не потрiбне, - випереджаючи слова Лiлiт, сказала Мортi, дивлячись їй в очi. Сет, що поворухнувся, звернув на себе увагу та, пiд поглядами суддiв, приречено промовив:
   - Забирайте мою, видно менi на роду написано.
   - Навiщо менi життя сiрого! - обурилася Мортi, немов її образили.
   - Тодi забери життя будь-якого перехожого, - запропонувала Лiлiт.
   - Як ви менi набридли на цiй Землi, - сказала Мортi та повернулася до Маргiнi: - За життя дiвчинки ти менi вiддаси те, про що не знаєш.
   Вона вистрибнула у вiкно, та забрала життя у товариша Цибульського, що йшов перед будинком Маргiни. Його вона вибрала випадково i коли чекала душу у Чистилища, то замучилася слухати комплiменти оскопленого молодого Януса. "Що ж душа не поспiшає в Чистилище?" - подумала Мортi та кинула свої симпоти на Землю. Цибульського, що впав на тротуар, побачили жалiсливi перехожi та зателефонували у швидку допомогу, яка забрала його, вже мертвого, в морг. Через деякий час Цибульський ожив та вiдправився в прозекторську, забрати паспорт. По дорозi його зупинила дама, яка, для залякування, взяла в руки косу.
   - Впiзнаєш? - запитала вона у безпаспортного Цибульського. Товариш Цибульський знав, з ким мав справу.
   - Вибачте менi, шановна Мортi, але на менi вiдбиток дiмензiальної сiточка, так що менi поки рано, - повiдомив вiн солодким голосом, чим розлютив даму до шаленства. Вона забрала життя двох санiтарiв, що смоктали палену горiлку, куплену в поруч пивному кiоску, та сама вiднесла їх душi в Чистилищi.
   - Берiть, - сказала вона, вiддаючи душi в руки горбатого Януса. Той не сказав нi слова та кинув душi на зелений промiнь Чистилища. Душi санiтарiв вирушили до Аваддону, який смикнув ланцюг, скидаючи грiшникiв у Темряву пекла. В будинку Маргiни не чекали, що Мортi повернеться так швидко, та остовпiли, коли вона стала на порозi кiмнати. Марiко вже ожила та гасала по кiмнатi за новою iграшкою - Сетом, а за нею несхвально спостерiгала Маргiна, яку заспокоювала Лiлiт, переконуючи її, що звiр зовсiм ручний.
   - Я прийшла за тим, що ти менi обiцяла, - сказала Мортi та простягла руку до Марiко: - Вiддай Рубiн Милосердя.
   - Мортi, у нас немає рубiна, - м'яко сказала Маргiна.
   - Вона знає, - дивлячись на дiвчинку, сказала Мортi та додала: - А не то, заберу вашi життя!
   Марiко запустила руку пiд матрац та витягла ганчiрочку, яку вiддала Мортi. Та розгорнула шматочок тканини, i на свiт з'явився Рубiн Милосердя. Всi заворожено дивилися на яскраво-червоний камiнчик, блискучий пiд свiтлом люстри, а Мортi повiсила його собi на шию. - До побачення, - сказала вона й розтанула в повiтрi.
   - Вiн весь час був у тебе, i ти мовчала? - повернулася Маргiна до дiвчинки.
   - Я боялася, що ти мене кинеш, коли отримаєш рубiн, - опустивши голову, сказала Марiко. Але пригоди на цьому не закiнчилися, бо на порозi з'явився асасин Хасан iбн аль-Каїн, який вкрадливо промовив: - Я чув, що у вас є рубiн? Вам краще вiддати його менi.
   Всi засмiялися, а Сет розтягнув свою пащу до вух та заковтнув Хасана.
   - Виплюнь, у тебе буде нетравлення шлунку, - сказала Лiлiт та додала: - I не смiй бiльше жерти людей, ... поки я не скажу.
   Щоб не травмувати оточення непривабливим виглядом злегка перетравленої їжi, Сет вийшов на балкон та позбавився вiд їжi, яка швидко втекла вздовж вулицi.
  
   Реплiкацiя дев"ята. Марiко
   - Менi пора! Прощатися не будемо! - сказала Лiлiт та вилетiла у вiкно. Сет збурив крилами повiтря, немов джмiль, та кинувся за нею.
   - Нi, ви бачили! - обурилася Маргiна та здогадалася: - Так це, що, Лiлiт пiдступала до мене iз-за Рубiна Милосердя?
   Уражена низькими моральними засадами своєї подруги, вона вивела нову сентенцiю: "Всi жiнки - сволота! Кращi з них - коти!" Яким боком туди потрапив Туманний Кiт, Маргiна не могла сказати, ймовiрно, спинилася на ньому поглядом.
   - Кiт, у нас вкрали рубiн, - звернулася вона до нього, але Туманний Кiт, нiби це його не торкалося, продовжував лежати на диванi.
   - Ти це спецiально влаштував? - здогадалася Маргiна, але Марiко її зупинила: - Деда, вiн же був з нами!
   - Вiд цього кота всього можна чекати, - зробила висновок Маргiна та вивела новiтню сентенцiю: "Всi коти - сволота! I кращих з них - кiшки!" "Як на зло, немає жодної знайомої кiшки", - подумала Маргiна, та витоптувала мiсце, щоб лягти.
   - Мамо, - звернулася до неї Марiко, - ти навiщо стала кiшкою?
   Маргiна подивилася на себе з боку та побачила, що розмiрковуючи, сама перетворилася на кiшку. "А ти казала, що немає знайомої кiшки!" - пролунав у головi Маргiни єхидний голос кота. Поки Маргiна порпалась зi смислами своїх сентенцiй та радiла одужанню Марiко, Лiлiт давно покинула Чумацький шлях, скоротивши дорогу через кiльце реплiкацiї. Бо ставки пiдвищувалися, то, щоб не засвiтити, Лiлiт пiдставляла Сета, який довiрливо простягав свою довгу руку для реєстрацiї мандрiвника. Як i очiкувала Лiлiт, перед Чистилищем вона виявилася першою. Мортi тягла наступну мертву пару, щоб очистити душу в Чистилищi та вiдправити по призначенню. Зазвичай вона робила це дистанцiйно, не афiшуючи себе, але в цьому випадку Мортi спецiально з'явилася перед братами Янус. На шиї у неї красувався Рубiн Милосердя, i Мортi вважала, що в цьому випадку цей предмет знаходиться на мiсцi.
   - Привiт, дволикi! - проспiвала Мортi та, хизуючись, кокетливо запитала: - Як я виглядаю?
   - Чудово! - пропищав кастрований Янус, а горбатий Янус схвально крякнув. Мортi їм посмiхнулася, чого нiколи не робила у своєму нескiнченному життi. Невiдомо, з чиєї волi вона стала реферi в одвiчнiй суперечцi Сатанаїла та Свiтлоосяйного, але завжди виглядала жiнкою суворої, i той, хто зустрiчав її вперше, не одразу мiг визначити її статеву належнiсть. Залишалося загадкою, чим обумовлено її дивне прагнення звернути на себе увагу, мабуть, в мертве море її iснування хтось випадково впустив камiнчик, що вiдновив її жiночу сутнiсть. Несподiвано для всiх перед ними з'явився Сет, який нахабно зiрвав Рубiн Милосердя з шиї оторопiлої Мортi. Зробивши такий блюзнiрський вчинок, Сет, розкривши свою величезну пащу, проковтнув Мортi разом з косою, яку вона елегантно тримала в лiвiй руцi.
   - Всiм привiт! - сказала Лiлiт, з'являючись з мороку, який сама ж i створила, але брати Януси не озирнулися до неї та не вiдповiли, враженi тим, що трапилося.
   - Яка дрiбничка! - вигукнула Лiлiт i висмикнула з лап Сета Рубiн Милосердя, сказавши при цьому:
   - Ти менi його подарував, так, милий?
   - Так, - розплився в усмiшцi Сет та гикнув, бо Мортi в його шлунку не збиралася бути перевареною.
   - Поки, хлопцi! - махнула рукою Лiлiт, прямуючи до Аваддону. Той спостерiгав за нею здалеку й без слiв вiдкрив пекло. Лiлiт не поспiшаючи попливла до Сатанаїла, вiдчуваючи певне задоволення вiд того, що кине в обличчя свого тирана цей рубiн. Настрiй вiдразу став глузливо-нахабний та переможний, тому Лiлiт не дерла огиднi морди демонiв по шляху прямування, а тiльки всiм усмiхалася. Пекельнi тварюки, спостерiгаючи її настрiй, вiдпускали їй услiд сальнi жарти, що в даному мiсцi на кшталт комплiменту. Побачивши здалеку темну сферу Сатанаїла, вона пiдтягнулася, але все одно не могла зупинити тремтiння в тiлi. Її вiдразу пропустили до Сатанаїла. Не смiючи пiдiймати на нього очi, бо вiн цього не любив, вона осмiлiла та голосно вимовила, дивуючись твердостi свого голосу: - Я принесла тобi Рубiн Милосердя.
   Сатанаїл пiдняв свої важкi повiки, розглядаючи Лiлiт та рубiн на її грудях. Задоволено гмикнувши, вiн вимовив з явним глузуванням: - Я завжди вважав, що маленька прочуханка сприяє ретельностi в роботi спiвробiтникiв, - та покликав до себе дрiбного писаря бiса: - Принеси менi рубiн!
   Бiс кинувся до Лiлiт та ледь не вiдiрвав їй голову, потягнувши мiцний ремiнь на якому висiв рубiн. Лiлiт виплуталась з зашморгу та побачила, як бiс, затиснувши в руцi Рубiн Милосердя, помчав до Сатанаїла. Лiлiт охопив непевний сумнiв. Щось неправильне вона спостерiгала, а змiркувати, що, не могла. Лiлiт охопила тривога i м'язи самi собою напружилися, а вона зацiпенiло вiд вiдчуття своєї беззахисностi. Сатанаїл довго вертiв в руках Рубiн Милосердя, а потiм кинув у неї, потрапивши прямо в лоб.
   - Що ти менi принесла? - рiвним голосом спитав Сатанаїл, але вона знала, що за цим пiде вибух i їй знову не поздоровиться. Болiв вiд удару лоб, а спина похолола вiд поту до самого хвоста, який мимоволi смикався в рiзнi боки, немов пiдпорядковувався не Лiлiт, а iнший сутностi.
   - Ру-рубiн, - заїкаючись, вимовила Лiлiт, стискаючи в руцi червоний камiнчик та догадуючись про те, що слiд було перевiрити ранiше.
   - Ти принесла дурницю, - промовив Сатанаїл, - йди та не повертайся, поки не знайдеш менi справжнiй Рубiн Милосердя.
   Щаслива, що так легко вiдбулася, вона помчала з чорного кулi, немов за нею гналися посланi Сатанаїлом бiси. Мерзенна тварюка, яка потрапила її на дорозi, поплатилася життям, а Лiлiт на нiй розрядилася люттю, з жорстокiстю розквасила їй морду. Найближчi сусiди не дали перепочинку тварюцi й, поки вона приходила в себе, зжерли її з тельбухами. "Що я роблю!" - жахнулася Лiлiт, але розрядка її заспокоїла i в головi промайнула думка: "З вовками жити..." Те, що її пiдставили, вона вже зрозумiла, але не вирiшила, хто. Першою, кого Лiлiт запiдозрила, була Маргiна, яку вона вважала подругою, бо їй довiряла свої думки. Гiркота вiд зради найдошкульнiша i Лiлiт горiла всерединi, придумуючи для Маргiни витонченi кари, одну жахливiше iншої. "Дiвчисько її отрую, щоб довго мучилася!" - злилася Лiлiт, знаючи схильнiсть Маргiни спiвчувати дiтям. Вона згадала, як Марiко майстерно розiграла виставу, а Маргiна так природно висловила здивування тим, що рубiн знаходиться у дiвчини. Хто б їй довiрив цiй малечi зберiгати таку релiквiю!? Опинившись бiля Аваддона, вона штовхнула його плечем, i бiдний ангел полетiв вниз, куди йому, слава Богу, не годиться. Змахнувши крилами, ангел вибрався на край Свiту, проводжаючи поглядом розлючену фурiю. Оскоплений Янус вiдразу заткнувся, побачивши вираз обличчя Лiлiт, iнакше його б кастрували вдруге, а старий Янус мовчав, проводжаючи Лiлiт спiвчутливим поглядом. До того часу, поки Лiлiт повернулася, ситуацiя у Сета та Мортi змiнилася: похоронна дiвчина витягла свою косу, розсiкла черево Сета та вибралася на волю. Пiдiйшла Лiлiт побачила, що Мортi кришить Сету, як салат, на дрiбнi частини.
   - Ти ображаєш хлопчика, забери свою iграшку, - сказала Лiлiт, простягаючи Мортi рубiн. Та схопила рубiн та недовiрливо його розглядала, а потiм подивилася на Лiлiт та мстиво повiдомила: - Ми з тобою бiльше не друзi!
   Лiлiт не пам'ятала, щоб вона коли-небудь дружила з Мортi, але не стала їй перечити, щоб не наживати ворогiв. Тому, примирливо сказала, показуючи на купку плотi Сету:
   - Прости його, нетяму, - пiсля чого подивилася на Мортi, яка повiсила рубiн на шию та сказала: - Тобi дуже йде!
   Блiде обличчя Мортi спалахнуло i вона, червонiючи, сказала: - Спасибi! - вiд чого й Лiлiт заспокоїлася.
   - Ти звiдки й куди? - запитала її Мортi, точно вони давнi подруги.
   - Це Сатанаїл послав мене за Рубiном Милосердя, - зiзналася Лiлiт та лукаво додала: - Але я йому камiнчик не вiддала!
   - Спасибi! - ще раз промовила наївна Мортi та додала, вiддано дивлячись в очi Лiлiт: - Я цього не забуду!
   Вони притулилися одне до одного, й Лiлiт пошкодувала Мортi, яку нiхто не любив, яка мужньо несла на своїх тендiтних плечах печатку самотностi. Прощалися вони вже друзями, i Лiлiт навiть пустила сльозу, розчулюючись своїм станом. Вони помiтили Сета, що ожив, який розмазував своєї довгою долонею соплi по щоках, а з його очей, якi з розчуленням дивилися на них, котилися великi сльози. Така картина зворушила Мортi, тому, на додачу, вона пробачила й Сета. Взявши за шкiрку душi, якi вона супроводжувала, Мортi вирушила далi по сiрiй безмовностi. Вона захоплено та пошепки говорила про себе: "Боже, якi люди! Якi люди!" - маючи на увазi дивну Лiлiт та не менш бадражного сiрого Сета.
  ***
   У п'ятому класi школи номер сто дев'яносто три маленький фурор - на уроцi нiмецької мови з'явилася нова вчителька. Епiтет "нова" не повною мiрою передає те враження, яке вона справила на учнiв та учениць, особливо на перших. На вiдмiну вiд iнших викладачiв, нова вчителька своїм виглядом нагадувала школярам про те, що мiж чоловiками та жiнками iснують статевi вiдмiнностi. Варто було вчительцi зайти в клас, як вона, посмiхаючись, сказала: - Guten Tag.
   Клас вiдповiв цвинтарною тишею, бо, крiм того, що не знали, як вiдповiсти, всi учнi втратили здатнiсть говорити. В цiй тишi слова Вовки пролунали, як гуркiт грому в ясний день: - Guten Tag.
   - Приємно, що хтось iз вас знає, як потрiбно вiтати вчителя, - сказала фея, що з'явилася в класi, та повiдомила: - Мене звуть Лiлi Мойсеївна.
   З Вовкою народ збирався розiбратися на перервi, щоб не випендрювався перед новою "нiмкенею", а поки всi витрiщалися на вчительку, точнiше, на її дивовижнi форми. З того дня, як з'явилася нова вчителька, Вовку потягнуло в школу, а уроки нiмецької не пропускав, якщо, навiть, хворiв. Нова вчителька допомагала здiйснити його мрiю - стати мiжнародним розвiдником, тому Вовка вперто повторював нiмецькi дiєслова, в усiх майбутнiх та минулих часах. Вчителька була милостивою до Вовки та заохочувала його прагнення вивчити нiмецьку мову, яка, щоправда, давалася йому важкою працею. Iлля Лазарович Цибульський, помiтивши, що Вовка пiсля школи розмовляє з новою вчителькою, придивився до неї та жахнувся: - Не смiй з нею спiлкуватися та краще змiни школу.
   Вовка пропустив слова колишнього наставника повз вуха та вперто повiдомив йому: "Я сам вибираю, з ким менi спiлкуватися". Пiсля цього, варто було йому побачити Цибульського, Вовка завжди переходив на iнший бiк вулицi. Щоб не втрачати час дарма, Цибульський сiв у дванадцятий трамвай та попрямував у бiк рiчки Охти в район Порохових, де знайшов вiддiл кадрiв одного надзвичайно похмурого закладу та попросився на кафедру фiзичної пiдготовки. Полковник КДБ скептично погортав трудову книжку та повiдомив, що штат укомплектований. Товариш Цибульський заперечив та сказав, що пiсля знайомства, його обов'язково вiзьмуть понад штату. Полковник подзвонив внутрiшнiм телефоном та, переговоривши з кимось, скептично повiдомив: - Йдiть у спортзал, а потiм зайдете за документами.
   Коли Цибульський увiйшов в спортзал, курсанти вищої школи КДБ працювали парами. Викладач у спортивному костюмi подивився на мiшкуватий фiгуру товариша Цибульського та з усмiшкою запитав:
   - Що ви можете нам показати?
   - Бiй з п'ятьма суперниками, - сказав товариш Цибульський таким упевненим голосом, що викладач не став сперечатися, а покликав п'ятiрку здорових хлопцiв та пошептався з ними.
   - Може, вам варто переодягнутися? - з усмiшкою запитав викладач, але Цибульський негативно похитав головою. Як розумiв викладач, Цибульський, то "мiшок" для биття, який вийшов на середину залу, а молодi дебiли з посмiшкою чекали старого козла, щоб поламати йому всi кiстки. Ситуацiя швидко змiнилася, бо коли молодi шакали кинулися на жертву, то полетiли в рiзнi боки. Збентежений молодняк швидко пiдвiвся та знову кинувся на товариша Цибульського, але, через загальну неузгодженiсть, курсанти знову полетiли на пiдлогу.
   - Щоб перемогти одного суперника, не потрiбно його недооцiнювати, - сказав товариш Цибульський, - крiм того, не можна дiяти хаотично, ви тiльки заважаєте один одному.
   Пiсля короткої лекцiї курсанти пошепталися i вже не кидалися навмання, але все одно, незабаром опинилися на пiдлозi.
   - Ще одна спроба, - повчально сказав товариш Цибульський, - перш за все, думайте головою, що буде робити супротивник.
   Коли, пiсля кiлькох спроб, Цибульського, все ж, повалили, вiн посмiхнувся та сказав: - А тепер уявiть на моєму мiсцi навченого та молодого супротивника.
   Курсанти, важко сопучи, мовчали.
   - Хороший урок, - сказав викладач, - всiм займатися парами.
   Вiн простягнув руку товаришевi Цибульському та представився: - Мене звуть Аркадiй Iванович, - примруживши очi, викладач запитав: - Де довелося служити?
   - Певний час працював президентом країни, - зiзнався товариш Цибульський. Аркадiй Iванович жарт зрозумiв та схвально кивнув головою - в данiй структурi дiлиться особистим не прийнято. Цибульський отримав роботу та потягнулися буденнi днi. Одного разу у нього трапився конфуз. Спостерiгаючи за Вовкою i новою вчителькою нiмецької мови, Цибульський потихеньку йшов ззаду, коли його зупинили окриком: - Ви?!
   Озирнувшись, Цибульський побачив матiр Вовки, яка в усi очi дивилася на нього та запитала: - Повернулися з Мiсяця? Ви заберете нашого хлопчика?
   - Ви думаєте, що я батько Вовка? - запитав Цибульський та пояснив: - Я його брат.
   Марiєю Iванiвною з тривогою запитала: - Ви заберете Вовку?
   Цибульський витягнув своє посвiдчення з написом "КДБ СРСР" та вiдкрив його, показуючи свою фотографiю.
   - На жаль, за родом своєї служби, я не можу дати Вовцi те, що можете ви - свою любов. Тому я вдячний вам, а сам, коли буває хвилинка, доглядаю за Володею, бо про це мене попросив вiн, - зробивши наголос на словi "вiн", Цибульський закотив очi в небо. Марiя Iванiвна зрозумiла, що батько Вовки з Мiсяця не повернеться та трохи заспокоїлася.
   - Вам не здається, що дружба з молодою вчителькою завдасть шкоди Вовцi? - промацав ґрунт Цибульський, але Марiя Iванiвна почала хвалити вчительку, називаючи її не iнакше як Лiлi Мойсеївна.
   - Лiлi... Лiлi... - задумався про своє Цибульський, а на нiме запитання Марiї Iванiвни вiдповiв простим поясненням: - Я знав її ранiше, як Лiлiт.
   Коли мати догнала парочку та розлучила засмученого Вовка з вчителькою, забравши його додому, Цибульський простежив Лiлiт до набережної Мойки. Неквапливо крокуючи, Лiлiт дiйшла до Синього мосту, де звернула праворуч, перетнула вулицю Герцена, та зникла в готелi Асторiя. Показавши своє посвiдчення, не варто працi дiзнатися, що чарiвна дiвчина поживає в кутовiй кiмнатi на третьому поверсi, з балкона якого приємно привiтатися з конем Миколи I. На подив товариша Цибульського, номер зареєстрований на прiзвище Буранова. Цибульський похолов. Не далi, як сьогоднi, полковник Буранов уважно розглядав його справу та розпитував про те, звiдки вiн знає бойовi мистецтва. Цибульський збрехав, що вивчився у партизанському загонi на болотах Бiлорусiї, але полковник поцiкавився, чому участь у партизанських загонах не зафiксована у справi. Зрештою, полковник вiдпустив Цибульського, але те, що вiн приятелює з Лiлiт - насторожує. "Лiлiт думає, що Вовка щось знає про рубiн!" - подумав Цибульський та припустив: "А, може, вона права?" Цибульський не полiнувався та присiв на огорожу пам'ятника Миколi I, спостерiгаючи обидва виходи з будiвлi готелю. Його чекала нагорода за передбачливiсть - години через три Лiлiт вийшла з готелю та покликала таксi. Цибульський зловив машину та сiв їй на хвiст, поки не зупинилося таксi бiля Тучкова моста. Показавши посвiдчення незадоволеному шоферовi, який вiдразу з вереском розвернувся, Цибульський перейшов вулицю, але у двiр до Лiлiт заходити не став, щоб не виявити себе завчасно. Накрапав дощ i Цибульський став пiд балконом, терпляче чекаючи виходу Лiлiт.
   - Ти повернулася? - запитав дивно знайомий голос, але товариш Цибульський не змiг визначитися, хто говорить.
   - Тобi не подобається, що я повернулася? - запитала iнша жiнка на балконi. Цибульський впiзнав голос Лiлiт та втиснувся в стiнку, щоб його не виявили. Вiн одразу згадав, як кiлька днiв тому втратив пiд цим балконом свiдомiсть.
   - У нас бiльше немає рубiна, ти сама знаєш, що його забрала Мортi, - сказала iнша жiнка, i Цибульський згадав її голос - вiн належав Маргiнi. Вiдразу згадалися самi бридкi моменти життя на планетi Тiмурiон та роль цiєї жiнки у долi Цибульського.
   - Ти думаєш, що я повернулася з-за рубiна? - запитала Лiлiт.
   - А навiщо ж iще? - з сарказмом сказала Маргiна, i Цибульський наживо представив її обличчя, прикрашене усмiшкою.
   - Щоб сказати тобi, що рубiн фальшивий, - примирливо сказала Лiлiт.
   - Я тобi не вiрю, - сказала Маргiна, а Лiлiт їй вiдповiла: - Тодi бувай! Свiтлоосяйний використовує тебе та викине, як мене!
   Вгорi заплескали крила, i Цибульський побачив тiнь, що метнулася по тротуару. Пiднявши голову, вiн побачив, що дощик скiнчився, а Лiлiт темної пташкою летiла в небi.
   - Деда, Лiлiт, що, полетiла? - запитав дитячий голос на балконi. Щось знайоме майнуло в головi, але Цибульський не став копирсатися у своїй пам'ятi, а вирушив додому... ***
   Через кiлька днiв справжнiм сюрпризом для Маргiни та Марiко став прилiт бабусь Метехi. З'являючись по черзi на балконi, Букринда, Мокринда та Кукринда справили враження не тiльки на Маргiну, але вразили своєю екстравагантнiстю перехожих на 1-й лiнiї Василiвського острова та вулицi Кадетськiй. Глянувши на кота, Маргiна побачила, що той зовсiм не здивований прибуттям бабусь та обурилася: - Кiт, паразит, ти не мiг мене попередити? Чим я їх годуватиму - прошипiла Маргiна на вухо Туманного Кота, але вiн буденно повiдомив: - Їм достатньо жменi зерна, крiм того, вони ненадовго. Маргiна хотiла повiдомити йому, що у них немає "достатньої жменi зерна", бо нiякого зерна вони не тримають, але кiт її iгнорував, бо забрав бабусь, повiв їх у свiй "кабiнет" та закрив дверi. Маргiна послала Марiко в магазин, а сама витягла з новiтнього холодильники "Зiл" шматок м'яса та почала його катувати, виливаючи на нього обурення котом.
   Коли бабусi закiнчили розмову в кабiнетi, Маргiна вже приготувала плов, використовуючи свою дiмензiальну сiточку для прискорення процесу, а Марiко, яка повернулася з магазину, накрила стiл новою скатертиною. Бабусi потискали Марiко, подарували їй три бляшанi коробочки з льодяниками "Монпасьє" та чинно сiли за стiл. Їли бабусi манiрно, але неохайно, що не дивно з їх величезними носами. Пообiдавши, вони коротко попрощалися та вилетiли у вiкно, залишивши у примiщеннi запах цвiлi та старих речей. Помахавши на прощання рукою, Марiко не помiтила, що за бабусями, притискаючись до самої землi, полетiли сiрi тiнi, непомiтнi навiть в сонячний день.
   - Навiщо вони прилiтали? - запитала Маргiна, але кiт останнiм часом став противним до жаху та тiльки сказав: - Доповiдали про побачене.
   - Туманний Кiт, що за секрети?! - обурилася Маргiна, але кiт її iгнорував, одвернувся та нiчого не сказав. "Скотина!" - обурилася Маргiна та почула в головi противне: "Взаємно!"
   - Нiяких секретiв немає, - сказала Марiко, - я думаю, що наш кiт вiддав рубiн усвiдомлено, - вона втупила в Туманного Кота зiницi своїх зелених очей й Маргiна, по виду кота, зрозумiла, що дiвчинка права.
   - Менi здається, що наш рубiн - фальшивка, щоб збити зi слiду. Судячи з того, що писав Гуго де Монтегю, - продовжила Марiко, - справжнiй рубiн запросто мiг опинитися у Дюдона де Компса або у Марiї, що пiшла з Раймондом де Торном. Крiм того, невiдомо, що далi сталося з моїми родичами, та куди подiвся госпiтальєр Жан ле Мен.
   - Вустами мудрого немовляти говорить iстина, - знущався кiт, але Маргiна його iгнорувала та сказала, дивлячись на Марiко: - А ще невiдомо, звiдки взявся фальшивий Рубiн Милосердя?
   - Деда, ти думаєш, що я його пiдмiнила? - запитала Марiко.
   - Ти могла його виготовити, - сказала Маргiна.
   - Як?! - остовпiла Марiко.
   - На тобi дiмензiальна сiточка, що ти можеш зробити що завгодно, - сказала Маргiна, але, побачивши подив у очах Марiко, додала: - Ти могла це зробити мимоволi!
   - Деда, я не вмiю користуватися твоєю сiточкою! - вигукнула Марiко, дивлячись на Маргiну, а Туманний Кiт єхидно повiдомив: - Давно пора навчити дiвчинку, раптом їй загрожує небезпека.
   "Мене ж зробили винною..." - сумно подумала Маргiна та стала навчати Марiко управлiння сiточкою. Дiвчинка виявилася здiбною ученицею та не нила, як Маргiна, коли розпливлась калюжею на пiдлозi, а реготала, поки не захлиналася. Пару раз сiточка приймала форму тварини, в якої її вiдiбрали, i Туманний Кiт порекомендував зберегти в глiфомах цей образ, щоб вiдлякувати тих, хто ризикне напасти на Марiко. Випробувавши крила у тварюки, Марiко захотiла полiтати, i Маргiнi нiчого не залишалося, як схопити її та перенести на мис Лисячий Нiс, якомога далi вiд Ленiнграда. Навчання вiдбувалася з перемiнним успiхом, але Марiко не скаржилася. Коли вона з вереском врiзалася в землю, то вилiпила з безформної купи своє обличчя та сказала, мабуть, по-грузинськи:
   - Траки лапораки
   - Що ти сказала? - запитала Маргiна, а коли прочитала думка в головi Марiко, то обурено сказала:
   - Не смiй лаятись!
   Маргiнi вже набридло навчання, але Марiко була невтомна, так що поверталися додому вже при свiтлi зiрок. Розглядаючи вогнi внизу та небосхил над головою, Марiко захоплено вигукнула: - Боже, яка краса!
  ***
   Все складалося, як у чарiвнiй казцi. Вже не Вовка, а Володя закiнчив десятий клас спецiалiзованої школи й Iлля Лазарович Цибульський попередив, що його приймуть у Ленiнградський державний унiверситет. Цибульський працював у школi КДБ викладачем та домовився з ким потрiбно про прийняття перспективного спортсмена. Спортсменiв - хоч греблю гати, але вiд рекомендацiї товариша з КДБ декан вiдмахнутися не мiг. Як не хотiлося Володимиру залежати вiд старого пердуна Цибульського, але iншого шляху у нього не залишилося - оцiнками вiн не вiдзначався, а сподiватися на те, що складе всi iспити на вiдмiнно - чиста утопiя.
   Влiтку команду везли на змагання по дзюдо в Тбiлiсi, i Володя зрадiв, що зможе здiйснити й другу мрiю - знайти Рубiн Милосердя та стати безсмертним. Володя любив фантазувати, що вiн зробить, коли стане безсмертним, та у своїх майбутнiх конфабуляцiях уявляв себе не менше, нiж царем або Господом Богом. Для цього слiд було заїхати в Метехi та понишпорити бiля фундаменту церкви Успiння Пресвятої Богородицi, де вiн викинув закривавлений рубiн. Вiд спогадiв рука стала мокрою, як тодi, i Володько швидко витер її об штани. Їхати в Метехi не хотiлося, бо його могла побачити колишня мати, а ще гiрше - вiтчим, але, розмiрковуючи тверезо, Володя подумав, що зараз легко з ним впорається. "Йому морду наб'ю!" - з деякою бравадою вирiшив свої душевнi метання Володька.
   Набравшись нахабства, вiн почекав Цибульського у школи КДБ та попросив у нього грошей, пояснивши йому, що їде на змагання в Тбiлiсi. Своїх вiн не мав, а те, що заробляли батько та мати, ледь вистачало на життя. На його подив, Цибульський щедро обдарував його, буркнув при цьому: "Не звикай!" - чим викликав у Володька зворотне бажання - при необхiдностi, брати грошi без докорiв совiстi. Змагання були так собi, залiковi, i коли у Володьки намiтилося вiкно, вiн попросив свого товариша, нiчого не пояснюючи, прикрити його, а сам поїхав у Метехi. Автобус зупинився бiля базару, поруч з церквою i Володька вийшов останнiм, щоб не впадати в очi. На вулицi, в полуденну спеку, було безлюдно, i Володька зiтхнув полегшено, прямуючи до церкви, що височiла неподалiк, над деревами. Дверi в церкву було закритi й Володька, потупивши погляд, обiйшов навколо неї, уважно розглядаючи фундамент та пожухлу траву. Обхiд нiчого не дав i Володька спробував пригадати, де вiн перебував, коли упустив цей злощасний рубiн. Пам'ять давно викинула цей епiзод зi свого нутра, а натомiсть пропонувала обличчя Марiко на березi та кров, що цiвкою ллється зi скронi. Володька рiшуче себе поборов та знову пройшовся уздовж стiни, поки не помiтив якийсь прутик, що стирчав з щiлини у фундаментi. Потягнувши його, Володимир зрозумiв, що знайшов те, що шукав - це був ремiнець вiд рубiна.
   - Ось, значить, навiщо ми їздимо в Метехi! - сказав голос за спиною i Володька пiзнав його - вiн належав асасину Хасану. Повернувшись до нього, Володька схопив його за руку та хотiв перекинути через спину, а сам полетiв на землю.
   - Тебе ще цього не навчили? - з усмiшкою запитав Хасан, придавивши колiном шию. Вiльною рукою вiн потягнув ремiнець з щiлини, але, до їх загального розчарування, на кiнцi, крiм вузлика, нiчого не знаходилося.
   - Мушу тебе засмутити, шукач чужих скарбiв, - повчально сказав Хасан, - той рубiн, який ти шукаєш, вже знайшли, але вiн пiдроблений.
   - Є i справжнiй? - запитав Володько, хоча в його положеннi питання не ставлять.
   - Є, - поблажливо сказав Хасан, - тiльки навряд чи тобi там щось свiтить. Бiйся рудого кота та старих знайомих.
   Вiдпустивши Володьку, Хасан струсив прилиплу до штанiв соломинку та пiшов геть. Володька вiддихався, а потiм вiдправився на зупинку автобуса, хоча чекати довелося до вечора. Невидима Лiлi Мойсеївна, шкiльна вчителька Володька, зiбрала свої симпоти та виявилася перед церквою. Накинувши на голову квiтчасту хусточку, вона дiйшла до околицi, а потiм спурхнула в повiтря. "I тут не везе!" - подумала вона та взяла курс на мiсто Ленiнград.
  ***
   Маргiна бачила дивний сон. Як нiби вона лежала нерухомо, наче паралiзована, а навколо мчалося життя. Сонце сходило та гасло, вiдкидаючи тiнь вiд вiконної рами, яка потай повзла по пiдлозi, як змiя. По хатi носилося Марiко та Туманний Кiт, зникаючи та з'являючись, як у мультфiльмi. Кiлька разiв з'являлися бабусi, Букринда, Мокринда та Кукринда, але швидко зникали, немов їх з кiмнати висмикувала чиясь рука.
   Маргiна встигла помiтити, що в кiмнатi кiлька разiв помiняли меблi, а iнше оточення було таким швидкоплинним, що вона не встигала його розгледiти та звикнути. Так само дивно зростала Марiко, яка швидко перетворилася на красуню, та стала трохи не схожа на себе. Несподiвано в кiмнатi завертiвся якийсь тип, який часто присiдав бiля лiжка та щось розповiдав, високим ляльковим голосом, але Маргiна нiчого не могла зрозумiти. Один раз, коли вдома нiкого не було, з'явився дивний тип схiдної зовнiшностi, в якому вона пiзнала Хасана. Вiн довго, як вона могла судити, її розглядав та слухав серце i пiдiймав очi, не розумiючи того, що Маргiнi для зору очi не потрiбнi. Коли вiн зник, Маргiна не помiтила, бо на неї, час вiд часу, накочувався морок, що занурює все в пiтьму. Темрява рилася в головi Маргiни, i їй довелося вiдкривати всi глiфоми, бо морок робив це болiсно. Найдивнiше те, що сон вона забула, коли вранцi вiдкрила очi, вiдвертаючись вiд променя сонця, який лоскотав їй щоку. Вона присiла на лiжко та пошарила ногами по пiдлозi, але не виявила улюбленi капцi. Вставши на ноги, вона вiдчула запаморочення та збагнула вiдмовитися вiд людських вiдчуттiв, бо впала б на пiдлогу. "Що зi мною вiдбувається?" - подумала вона, згадуючи, що з'їла вчора. Пам'ять послужливо пiдказала, що нiчого i Маргiна перевiрила дiмензiальну сiточку - чи все з нею гаразд? Її дiмензiальнiй перевiрцi завадили, бо у кiмнату увiрвався незнайомий тип з ключами в руках. Вiн з вiдкритим ротом дивився на неї, мабуть, не очiкував, що у квартирi хтось є, i Маргiна прилiпила його до стелi, бо пiдозрювала, що це злодiй.
   - Давно цим промишляєш? - запитала Маргiна, але її писклявий голос зовсiм не налякав лиходiя. Злодiй сiпнувся, намагаючись звiльнитися, але у нього нiчого не вийшло.
   - Три роки, - сказав юнак, i Маргiнi здалося, що вона вже чула цей голос.
   - Рецидивiст! - оголосила вирок Маргiна та запитала: - Що з тобою будемо робити?
   - Вiддайте менi вашу дочку! - сказав розбiйник, поправивши круглi окуляри на носi.
   - Ти зовсiм знахабнiв! - обурилася Маргiна: - Такого пройдисвiту, як ти, я не те що дочку, а облiзлого кота не довiрю!
   - Мабуть, мова йде про мене, - сказав Туманний Кiт, з'являючись на порозi разом з незнайомою дiвчиною з важкими сумками в руках.
   - Це хто з тобою, - запитала Маргiна, - мабуть, спiльниця злодiя?
   - Так, спiльниця, - посмiхаючись, сказала дiвчина, поставивши сумки прямо на пiдлогу. Вона нахабно обняла Маргiну та тихо вимовила на вухо: - Як я рада тебе бачити, деда!
   - Яка я тобi деда?! - обурилася Маргiна, i озирнулася до рудої досконалостi: - Кiт, що вiдбувається?
   - Мене звати Тарас, - басовито обiзвався окулярик пiд стелею, i Маргiна згадала, де його чула - ляльковий голос увi снi! "Так це було не увi снi?" - гарячково подумала Маргiна, не розумiючи, як таке могло з нею статися.
   - Почекай ти з Тарасами, - вiдмахнулася Маргiна вiд юнака на стелi, уважно розглядаючи дiвчину. Вона дивно когось нагадувала i Маргiна, взявши в руки обличчя дiвчини, здогадалася: - Ти Марiко?
   - Впiзнала! - радiсно вигукнула дiвчина, обiймаючи Маргiну, яка зовсiм її не впiзнала.
   - Кiт, поясни? - попросила Маргiна, жалiбно дивлячись на Туманного Кота. Той, як завжди, бухнув їй в голову всю iнформацiю, i вона присiла на лiжко, щоб не впасти. Те, що вона дiзналася, убило її.
   - Туманний Кiт, це ти таке зi мною зробив? - запитала вона, вражена тим, що з'ясувала.
   - Нi, - вiдповiв Туманний Кiт, який, пiсля деякого роздуми в глибокiй тишi, повiдомив: - Я можу помилятися, але менi здається, що сон на тебе навiяла Лiлiт.
   - Як вона це зробила? - запитала Маргiна та вiдразу отримала вiдповiдь: - Нi менi, нi тобi це не пiд силу!
   - Деда, може, ти вiдпустиш Тарасика? - запитала Марiко, посмiхаючись Маргiнi.
   - Тарасика?! Забирай свого Тарасика! - сказала Маргiна, вiдпускаючи юнака, i вiн гепнувся на пiдлогу, якби його не пiдтримала бiля самої землi Марiко. "Навчилася!" - з посмiшкою подумала Маргiна та повернулася до доньки. Розглядаючи обличчя Марiко, вона гладила її по головi та сказала: - Яка ти в мене красуня!
   Глiфоми Туманного кота, симпоти якого оселилися в головi Маргiни, говорили про те, що Марiко крапля в краплю схожа на свою прабабусю - Нiно Читаури. Марiко зашарiлася, почувши комплiмент вiд Маргiни, а Тарас, як спустився зi стелi, так i стояв на колiнах.
   - Я прошу у вас руку та серце вашої дочки, - сказав вiн, пiдповзаючи на колiнах ближче.
   - Такого розбiйника?! Нi за що! - обурилася Маргiна, але Марiко почала завзято виправдовувати юнака: - Мама, я сама дала йому ключi.
   Маргiна згадала, що "мамою" Марiко називає тiльки тодi, коли сердиться, а з любов'ю говорить "деда".
   - Добре, - сказала Маргiна, повертаючись до Тараса, та пригрозила:- Якщо її скривдиш, то стеля - суща дурниця, у порiвняннi з тим, що я з тобою зроблю.
   Марiко витрусила вмiст своїх сумок на кухнi та швидко начаклувала обiд. Вони розташувалися за круглим столом, i Маргiна подумала, що про таку сiмейної iдилiї мрiяла завжди. Пiсля обiду Тарас зняв зi стiни якусь бандуру, яка, як виявилося, так i називалася "бандурою" та, перебираючи струни, посмiхнувся та заспiвав: - Поберемось в недiлю, маю на це надiю, - а Марiко кинула проти: - Де ти мене поведеш, як ти хати не маєш? - а потiм удвох пiдхопили:
   - Чорнi очка як терен,
   Як терен, як терен,
   Коли ми ся поберем,
   Поберем?
   Маргiна слухала, мало не плачучи, а Тарас гудiв басом: "Заживемо у гаю, бо я тебе кохаю". "Який гай, будете жити у нас!" - подумала Маргiна та почула новий голос у головi: "Який "у нас", у Тараса своя трикiмнатна квартира!" "Марiко?! Ти читаєш мої думки?" - обурилася Маргiна i Марiко їй вiдповiла: "Не тобi однiй копирсатися в чужих мiзках!" Маргiна почула, як пiдлий кiт хихикнув збоку, хоча уткнувся мордою в пухнастий килим.
   - Про що ви говорите? - спитав Тарас, втупившись на Маргiну.
   - Вiн що, теж читає чужi думки? - здивовано запитала Маргiна.
   - Читає, - сказала Марiко i заходилася смiхом: - На моєму обличчi!
   Пiсля обiду вони гуляли вздовж набережної, а потiм по Ленiнграду, а коли прийшли додому, то Маргiна хотiла лягти спати, але Марiко обурено вигукнула:
   - Мама! Ти спала цiлих десять рокiв, може, вистачить?! Нумо полiтаймо!
   - Десять? А скiльки тобi рокiв? - запитала Маргiна i Марiко сказала: - Двадцять три!
   - Ти вже стара дiва, негайно виходь замiж! - вигукнула Маргiна.
   - Стара? Нумо, дожени! - Марiко стрiлою злетiла в небо, а Маргiна, посмiхаючись, кинулася за нею. Вони так розiгналися, що скоро Земля стала, як увiгнута чаша, а потiм перетворилася на величезну кулю. Маргiна крикнула Марiко, щоб вона зупинилася, але з подивом не почула свого голосу та виявила, що вони вже в космосi. "Ти хочеш долетiти до Мiсяця?" - запитала вона у Марiко i та, повернувши до неї голову, повiдомила: "Не бурчи!" Виявилася, що вона намагається знайти космiчнi кораблi "Союз-19" та "Аполлон", якi сьогоднi повиннi з"єднатися. "Ти хочеш, щоб тебе знайшли Хроностатики та уклали в капсулу на тисячу рокiв?" - запитала Маргiна та згадала, що не розповiдала доньцi про Хранителiв. "Яка ж ти нудна!" - вiдповiла Марiко та Маргiна зрозумiла, що кiт просвiтив її дочку, але навряд чи попереджав про небезпеку. Виявити космiчний корабель у космосi, що знайти голку в стозi сiна. Але, Марiко її здивувала, - вона розкинула свої симпоти та шукала живе над Землею. "Хитрюга!" - похвалила її Маргiна та помiтила вдалинi точку, що промайнула пiд Сонцем. Коли до неї наблизилися, то побачили двi станцiї, з'єднанi мiж собою утепленою конструкцiєю, блискучою на сонцi.
  
   Зелененький "Союз" розкинув сонячнi батареї та виглядав по-земному затишно, а американський корабель нагадував хитромудру консервну банку, з одного боку закриту конусною кришкою, а з iншого, плаского, конус стирчав назовнi. Марiко полетiла ближче, прикладаючи руку до корпусу "Союзу".
   - Не зламай нiчого, - попередила Маргiна, - всерединi живi люди.
   - Я тiльки загляну в iлюмiнатор, - пообiцяла Марiко. Валерiй Кубасов готувався вiдкрити перехiдний люк, коли побачив в iлюмiнаторi дiвчину, що пливла до корабля. Маючи характер, швидше, нордичний, вiн, не впадаючи в панiку, розсудливо подумав, що у нього галюцинацiя, тож повiдомив командировi корабля, Леонову: - Льоша, американцi привезли дiвчат.
   Леонов пiдлетiв до Валерiя та хотiв пожартувати, але погляд в iлюмiнатор змусив змiнити його думку.
   - По-моєму, це вiдьма! Нiкому не кажи, - дуже серйозно сказав вiн Кубасову, а вiдьма за склом посмiхнулася та помахала йому рукою.
   - Чому? - здивувався Валерiй.
   - Якщо ми про це повiдомимо, нас вiдразу спишуть на пенсiю, - сказав йому Леонов та принципово вiдвернувся вiд iлюмiнатора. Венс Бранд, пiлот командного модуля американцiв, теж виглянув в iлюмiнатор та побачив Маргiну, яка з тривогою спостерiгала за Марiко, бо та надто близько наблизилася до "Союзу". Американець помахав Маргiнi рукою, а коли вона його побачила, подав знак руками: "Заходь!" "Марiко! Дай спокої космонавтам, ми вiдлiтаємо!" - повiдомила Маргiна та стерла у Бранда спогад про бачену ним жiнцi, бо у нього майнула думка розповiсти про це пресi. Порившись в головах космонавтiв "Союзу", Маргiна побачила, що вони бiльш розсудливi та дала їм спокiй. Поверталися мовчки. Прямо перед будинком Марiко повернулася до Маргiнi та запитала: - Може, менi стати космонавтом?
   - Ти, здається, хотiла стати дружиною Тараса? - нагадала Маргiна. Коли вони приземлилися на балкон та зайшли у квартиру, то виявили, що Тарас задовбався їх чекати, та спить на диванi, а кiт лiг йому на живiт та дивиться його сни. Марiко перенесла їх обох у свою спальню та поклала поруч з собою, а Маргiна вляглася на ще теплий диван та хотiла заснути, але не могла. Вона перебирала в думцi останню iнформацiю, яку отримала вiд Туманного Кота i вона її не тiшила. Поки вона валялася, як труп, Марiко закiнчила школу та iсторичний факультет ленiнградського унiверситету. Вона вибрала кафедру iсторiї середнiх вiкiв, бо хотiла знайти справжнiй Рубiн Милосердя. Безсумнiвно, що в цьому переконав її кiт, зараза. "Може бути, вона могла стати балериною та блищати на сценi Великого Театру", - роздумувала Маргiна та почула, як її думки втрутився кiт: "Не "може", iсторiю вона вибрала сама та усвiдомлено!" "Не вiрю я тобi!" - мляво вiдмахнулася Маргiна. Пошуками Рубiна Милосердя навiть не пахло i єдине, що утримувало Маргiну на Землi - Марiко, яка вже виросла та збирається вийти замiж. Тим бiльше, вона отримала безсмертну оболонку i їй на Землi майже нiщо не загрожує. Як здавалося Маргiнi, хитрий кiт щось затiває та не все говорить, як вiн завжди робив.
   Вiн, ймовiрно, використовує Маргiну, як обманку, як пiдсадну качку, як щиру наживку, яка i не подумає, що її використовують, як дурепу. Вона подивилася на себе з боку та побачила, що виглядає, як гумова качка на водi. Несподiвано з води вискочив Сатанаїл у виглядi крокодила та проковтнув її, а Туманний Кiт з реготом потягнув з берега сiтку, в якiй бився Сатанаїл. На березi з"явився Свiтлоосяйний, який погладив кота та сказав: - Зi шкiри цього крокодила вийде гарний портфель.
   - Вiн проковтнув Маргiну, - повiдомив йому Туманний Кiт. Свiтлоосяйний променисто посмiхнувся та сказав: - Вiд природних втрат нiхто не застрахований.
   Маргiна прокинулася вiд того, що хтось присiв на її лiжко. Коли вона вiдкрила очi, то побачила, що на неї дивиться Хасан. Вона не вiдразу зрозумiла - триває сон, чи все вiдбувається наяву. Побачивши, що Маргiна ожила, Хасан здавив її горло руками та запитав: - Куди ти подiла рубiн?
   - Дурень, його давно забрала Мортi, - прямо в голову виклала Маргiна, бо говорити не могла, тому що Хасан, як i ранiше, давив горло.
   - Хто така Мортi? - запитав Хасан, продовжуючи її душити.
   - Дама з косою, для тебе - смерть, - сказала Маргiна та жбурнула Хасана в стелю. Коли вiн звалився на неї, вона знову вiдправила його на зустрiч з бетонним перекриттям та робила так до тих пiр, поки Хасан не став, як вiдбивна. Коли вiн трохи прочумався, вона взяла його за комiр та повiдомила: - Якщо ще раз побачу бiля мого будинку - перетворю в порох та розвiю по всiй Землi. Пiсля цього Маргiна викинула Хасана через балконнi дверi прямо пiд колеса трамвая, який перерiзав все, що годиться, щоб Хасанiв стало два. Побачивши, що трохи переборщила, Маргiна викинула Хасана в Малу Неву, а перелякану вагоновожату нагодувала валерiаною та прибрала всi бляшки з кровоносних судин, подарувавши їй, тим самим, десяток зайвих рокiв. Завершивши таким чином ранковий моцiон, Маргiна розкинула симпоти, щоб дiзнатися, де знаходиться Марiко та кiт. Виявилося, що поруч один з одним та далеко на пiвднi. А, точнiше, в Криму! Тiльки вона хотiла стрибнути з балкона, як почула, що хтось вiдчинив вхiднi дверi. "Хасан, пiдла тварюка, не заспокоївся!" - подумала Маргiна та вiдправилася в коридор, щоб розтерти Хасана, як i обiцяла, в порошок. Правда, її очiкував шок, бо в коридорi її зустрiв не Хасан, а майбутнiй зять Тарас.
   - Ти!? - здивувалася Маргiна та розгублено запропонувала: - Проходь на кухню, я тебе погодую.
   Тарас покiрно пiшов на кухню, щоб спробувати тещинi млинцi, а Маргiна заглянула в новий холодильник "Мiнськ". Вiн виявився порожнiй, i ця обставина викликала у Маргiни розгубленiсть. "Навiщо тодi його тримати?!" - розсердилася вона та знiяковiло сказала Тарасу: - Я зараз швиденько злiтаю i куплю що-небудь.
   - Не треба, навiщо? - заперечив Тарас, пiдводячись з-за столу: - Коли будемо летiти, по дорозi заскочити в який-небудь гастроном.
   - Полетимо? - з подивом запитала Маргiна.
   - Полетимо, Марiко очiкує нас в Криму.
   - Ти хочеш летiти зi мною? - уточнила Маргiна, уявляючи, як величезний Тарас осiдлає її, маленьку, та визнала таке положення не комiчний, а сумним.
   - Навiщо ж, - заперечив Тарас, - ми будемо летiти поруч.
   Вiдчуваючи себе зовсiм дурною, Маргiна запитала: - Ти теж вмiєш лiтати?
   - Вмiю, - сказав Тарас та товстим гiпопотамом вилетiв у вiкно. Маргiнi нiчого не залишалося, як вилетiти за ним. Тарас летiв, як Карлсон, випустивши ззаду незрiвнянно маленький пропелер, який дзижчав, як муха. Маргiна, нарештi, здогадалася промацати його симпотами та вiдразу виявила дивне.
   - Звiдки у тебе дiмензiальна сiточка? - здивувалася вона та подумала, що для одного ранку занадто багато сюрпризiв. "Кiт у когось оболонку стибрив!" - вирiшила Маргiна та ледь не полетiла вниз, бо почала перевiряти, чи на мiсцi її сiточка.
   - "Шкiрка"? - перепитав Тарас та вiдповiв: - Вона у нас на двох.
   - Як на двох? - обурилася Маргiна: - Ти, що, забрав її у Марiко?
   - Так, вона менi знадобилася, - кивнув головою Тарас та пояснив, нахиляючись до Маргiни, щоб перекричати свiй пропелер: - Сьогоднi я робив серйозну операцiю, - побачивши, що на обличчi Маргiни написано подив, Тарас спитав: - Хiба Марiко вам не сказала? Я займаюся нейрохiрургiєю спинного хребта.
   "Марiко багато чого менi не сказала", - подумала Маргiна та далi летiла мовчки. У Херсонi вони приземлилися бiля "Гастроному" i Тарас вiдправився купувати їжу. Коли вони злетiли, в небi ширяли три Тарасика, - один, найбiльший, посерединi та два мiшечки з бокiв. В Криму приземлилися на високе плато, яке з повiтря виглядало, як чотирипала лапа якогось динозавра. Рiвна поверхня, наче хто гострим ножем зрiзав верхiвку, закiнчувалася п'ятисот метровим урвищем до самого низу, що зарiс деревами та чагарником. На рiвнiй мiсцевостi плато подекуди ще пнулися руїни якихось будiвель, зарослих деревами, мабуть, вельми грандiозних у свiй час, але зараз вони перетворилися на купи камiння. Бiлi плями виходiв вапняку на поверхню плато, скрiзь поцяткованi ходами, в бiльшостi своїй - прямокутної форми, якi йшли углиб плато. Подивившись навколо, Маргiна нiкого не помiтила та подумала, що Марiко та кiт кудись пiшли, але Тарас, пiдхопивши сумки, рiшуче попрямував до краю плато, а потiм, несподiвано, пропав. Розкинувши симпоти, Маргiна побачила, що вiн опускається по сходах вниз, де, ще нижче, сяяв червоними глiфомами кiт та зеленими - Марiко. Чому вони набували таке забарвлення, Маргiна не знала, та й знати не хотiла, головне - вона їх вiдразу розрiзняла. Тарас же свiтився, як веселка, що дуже тiшило зелену Марiко. Наблизившись до лазу, який вiв вниз, Маргiна по сходинках вiдправилася слiдом за Тарасом, кружляючи по спiралi, поки не опинилася в якомусь вирубаному примiщеннi, без вiкон та дверей. Єдинi сходи, що вели в цей льох, упиралися в пiдлогу, де i закiнчувалися. За вапняковою стiною перебувала Марiко з котом, i Маргiна занепокоїлася про здоров'я доньки, бо подумала, що їх з котом придавило обвалом.
   - Як ви туди потрапили? - запитала вона Марiко, заглянувши їй в голову, i та вiдповiла: - Залiтайте з боку обриву.
   - Я, краще, перегородку обвалю, - сказав Тарас, збираючись шандарахнути по стiнi, але Маргiна його зупинила: - Пiшли, анiка-воїн!
   Тарас пiдхопив сумки та поплентався за нею. Стрибнувши зi скелi, Маргiна обстежила прямовисну стiну та ледве знайшла ту щiлину, яка вела до примiщення, де перебувала Марiко та кiт. Тарас застряг в щiлини та ледь пролiз, а коли з'явився в кiмнатi, то нарвався на Марiко: - Не топчись, як ведмiдь, я там ще не розкопала! - обурилася вона, немов Тарас спокусився на святе.
   - Що ви тут шукаєте? - запитала Маргiна, завбачливо зависаючи в повiтрi.
   - Шукаємо слiди Раймонда де Торна та сестри-послушницi, Марiї-Агнеси-Катрiн де Морель.
   - Знайшли? - запитала Маргiна i Марiко посмiхнулася: - Так!
   Вона дбайливо пiдняла з пiдлоги великий почорнiлий фолiант. Маргiна простягла долонi, щоб взяти в руки скарб, але Марiко скорчила страшну пику i сказала: - Забери свої граблi!
   - Як ти з матiр'ю говориш?! - обурилася Маргiна. Марiко знiяковiла та винувато виправдалася:
   - Пробач, деда, адже я тебе не вчила, як обходитись зi старовинними речами.
   "Я й без тебе знаю!" - подумала Маргiна, але Марiко нiчого не сказала. Щоб не висiти дарма в повiтрi, Маргiна почала читати листи, як картинки, не намагаючись їх читати, тим бiльше що писалися вони старофранцузькою мовою. Процес виявився довгим, то застигла в трансi Маргiна звернула на себе увагу Марiко. Придивившись до Маргiнi, вона зробила винуватi очi та сказала: - Прости мене, деда, я бiльше не буду.
   - Що? - не зрозумiла Маргiна, вiдволiкаючись вiд процесу сканування закритого фолiанта, а коли зрозумiла, то махнула рукою: - Я вже про це забула.
   - А, що ж ти зависла в повiтрi? - не вгамовувалася Марiко.
   - Я думала про своє, - вiдмахнулася Маргiна, але Марiко насупила брови: - якось дивно ти думаєш, мамо, - вона повернулася до Тараса та запитала: - Ти не мiг би пiдлiкувати нашу деду?
   - Наша мама зовсiм здорова, - вiдповiв Тарас, i Маргiна миттєво покохала зятя.
  ***
   У вестибюль готелю "Асторiя" увiйшов пан статечного вигляду, пiвденної зовнiшностi, з акуратними вусами та компактною борiдкою. Зачарувавши портьє приємною усмiшкою, вiн запитав про те, в якому номерi проживає мадам Лiлiт. Портьє зобразив на обличчi посмiшку, схожу на судому, та покликав коридорного, який проводив пана на третiй поверх та постукав у дверi.
   - До вас вiдвiдувач, - тремтячим голосом повiдомив коридорний Гаагтунгру, який з'явився в отворi дверей. Дiставши вiд пана десять рублiв, коридорний зник, а гiсть поправив долонькою кiнчик правого вуса та запитав у демона: - Де Лiлiт?
   - У неї зустрiч, - збентежено сказав Гаагтунгр, - покликати?
   - Я почекаю, - сказав пан та присiв на диван, розгорнувши куплену на вулицi газету. "Правда" недовго розважала пана, погортавши яку, вiн з деякою досадою пробурчав: "Суєта суєт! Як все передбачувано!" Мабуть, Гаагтунгр, зниклий в апартаментах, все-таки, повiдомив Лiлiт про гостя, бо вона з'явилася, напiвгола, та поцiлувала в щоку пана:
   - Самаель, милий, тебе прислали шукати Рубiн Милосердя?
   - Нi, моя мила дружина, - з нiжнiстю сказав Самаель, - я тут для того, щоб зробити маленьку веремiю.
   В кiмнатi з'явився розчервонiлий полковник Буранов, який з острахом поглядав на Самаеля, наляканий розповiдями Веельзевула про цього пана.
   - Коли вiн тобi набридне, вiддаси його менi? - запитав Самаель, поглядаючи на рожевощокого полковника.
   - Навiщо вiн тобi? - хiхiкнула Лiлiт i Самаель, чмокнув її в губи та сказав: - Використаю за призначенням.
   - Похабник, - посварила його Лiлiт та запитала: - Пiдеш зi мною в театр?
   - Нi, - вiдповiв, насупившись, Самаель, - опiвночi у мене нарада.
   Лiлiт забрала збентеженого Буранова та понеслася в Олександрiвський театр дивитися "Енергiйнi люди" Шукшина, а Самаель залишився сидiти в глибокому крiслi та розмiрковував про завдання Сатанаїла. За негласним правилом Буття заборонялося втручатися у людськi справи та не схиляти людськi душi на свою сторону, але тут з'явився привiд - Свiтлоосяйний вiдправив на Землю артефакт, релiквiю, названу Рубiном Милосердя. Душа сама повинна вибирати, куди їй iти, а те, що рубiн сприяє пiзнанню Свiту, робило цей вибiр неприродним. Те, що релiквiя виявилася пiдробкою, нiчого не змiнювало, бо десь iснував справжнiй Рубiн Милосердя. Тому Сатанаїл був вправi застосувати протидiю та допомогти людським душам пiзнати Темряву. Рубiн нехай шукає Лiлiт, у неї добре виходить, а душами вiрян займеться вiн - Самаель. За вiкном у темному небi яскравим окрайцем з'явився новий Мiсяць, вiщуючи свято Появи Антихриста. "Треба йти!" - сказав сам собi Самаель та пiднявся з крiсла. Вiдкривши дверi на балкон, вiн чорною стрiлою злетiв вгору. Покликавши до себе Сета, що вiдпочивав на конику даху, Самаель щось йому нашептав на вухо, вiд чого гаденя побiлiло.
   Не зволiкаючи, Самаель спiкiрував з даху та по дузi злетiв вгору. За ним, з бокiв, штопором вкрутилися в небо Гаагтунгр та Веельзевул. Вони летiли в бiк пiвночi, а позаду їх вiялом тяглися чорнi тiнi. Сiрi статуї демонiв, що невiдомо звiдки з'явилися на будинках Ленiнграда, раптом ожили та кинулися слiдом за Самаелем, утворивши в темному небi над мiстом сiру ковдру, яка закрила зiрки та Мiсяць, що ледь проклюнувся. Старi та молодi вiдьми та вiдьмицi, нюхаючи небеса, що смердiли стервом, хапали сурогатнi мiтли та тяглися за сiрою дрiбнотою, утворюючи другий ешелон нечистi. За ними потягнулися привиди та татi, а також всякий блудливий чортополох, що пускав хтиву слину з рота. Нечисть розтягнулася по небу в живу довгу гадину, яка, звиваючись, повiльно рухалася пiд кутом до берега Ладозького озера, поки не досягла Пятирiччя, пiсля чого летiла над водою. Стороннiй спостерiгач сказав би, що за курсом найближча суша - острiв Коневець, мiсце для диявольщини недоречне, бо на островi колись був чоловiчий монастир. Мабуть, мiсце втратило святiсть, бо лiжка чернечiй братiї зайняли вiйськовi моряки. Залишивши в сторонi монастир та минувши колишнiй скит, Самаель летiв далi, поки не опинився над горою Змiїною, де вiдразу спiкiрував вниз. Зграя нечистi, освiтлена рiзким свiтлом молодого Мiсяця, закружляло навколо гори, засипаючи своїми тiлами велику галявину на макiвцi височини.
  ***
   Коли Лiлiт повернулася в готель "Асторiя", її очiкував Сет, який переляканим голосом повiдомив, що її чекає Самаель. Лiлiт хотiла вiдпустити полковника Буранова, але Сет повiдомив, що вона повинна взяти полковника з собою та її чекає сюрприз. На Лiлiт полковник летiти категорично вiдмовився, то Сет, нiяковiючи, запропонував замiсть дами себе. В результатi Лiлiт всю дорогу, поки вони летiли, дошкуляла полковнику своїми насмiшками, бо вiн здоровий, летiв на маленькому Сетi. Коли вони летiли над Ладозьким озером, полковник повiдомив, що краще стрибне у воду, нiж буде терпiти шпильки Лiлiт. Вид острова Коневець стривожив полковника, бо над ним у напiвтемрявi лiтала купа чортенят, але Лiлiт його заспокоїла, повiдомивши, що сьогоднi свято. Вона вiдразу побачила Самаеля, який свiтився в темрявi, точно його намастили фосфором. Коли вони приземлилися, Самаель поцiлував руку Лiлiт, а Буранова пiдхопили двi вiдьми, якi вiдразу почали його роздягати та пестити. Полковник пручався, але, побачивши поблажливий погляд Лiлiт, вирiшив, що можна й розслабитися, бо вона сьогоднi належить iншому. Тим бiльше, що поруч найбiльш нетерплячi вже злягалися, пiдбадьорюванi iншими.
   - Наше вiдкриття свята надається полковнику Буранову, - з усмiшкою сказав Самаель, а вiдьми так спокусливо терлися по полковнику, що його оголена плоть повстала. Одна з вiдьом завалила Буранова на себе, i вiн засмикався. Зверху полковника осiдлали три чорти, якi, сперечаючись, сунули свою плоть у його дупу. Спроба Буранова скинути вершникiв, тiльки розохотила чортiв, якi змiнювали один одного з завзятою постiйнiстю.
   - Хто буде Чортородиця? - вигукнув Самаель, i Лiлiт замилувалася ним - стiльки в ньому було пристрастi та новизни. Вона, навiть, пробачила йому наругу над Бурановим, можливо, заслужену, на думку Самаеля.
   - Лiлiт! - закричали поруч, i вона здригнулася, думаючи, що хтось наважився зiпсувати церемонiю та нахабно покликав її.
   - Лiлiт! - загукали з усiх бокiв, i вона зрозумiла, що її обрали головною в церемонiї. Самаель з усмiшкою пiдiйшов до неї та промовив, посмiхаючись: - Покажемо створiнням, як треба любити?
   Лiлiт не бентежив секс на людях, але вона не могла зрозумiти, кого хоче обдурити Самаель, адже Чортородица народить Iрода, наступника Сатанаїла. "Наш син замiнить Сатанаїла", - подумала вона та вирiшила, що Самаель хоче посмiятися над Сатанаїлом. "Такого ще нiкому не вдавалося", - посмiхнулася вона, прогинаючись у руках Самаеля. Вiн умiв доставити задоволення, i Лiлiт застогнала, коли вiн ввiв в неї свою напружену плоть. Обхопивши його могутню шию, вона подалася всiм тiлом, завмираючи в екстазi, а потiм, немов зiрвалася та ритмiчно рухалась, розряджаючись стислою пружиною. Навколо заволали, збудженi видовищем злягання та накинулися один на одного, розбиваючись на пари, на трiйки. Стогiн та хрипкi вигуки злучення, перегукувалися зi звiрячими криками злучки тварин, наповнюючи галявину какофонiєю звукiв. Самаель вмiв тримати темп, i Лiлiт йому пiдпорядковувалася, знаючи, що тiльки так доб'ється найвищої насолоди та затремтiла, смакуючи неминуче. Раптом в рухах Самаеля виникло щось звiрине й вона, пiсля чергового страшного поштовху вигукнула: "Боляче!" - але тiльки розохотила його, бо вiн випустив кiгтi та роздер їй спину.
   - Боляче! - щосили, вигукнула вона та спробувала вирватися з лап Самаеля, але вiн ще мiцнiше стиснув її тiло, все глибше занурюючи свою колючу плоть в її лоно. Вона розгублено заглянула йому в очi та не пiзнала Самаеля. Перед нею був дикий звiр, а коли тiло рiзонув бiль та з неї струмком бризнула кров, то вона прозрiла - пiд маскою Самаеля був Сатанаїл. Випускаючи в неї своє сiм"я, Сатанаїл ревiв, точно Голос Пекла, а потiм кинув її у натовп, де мерзенне плем'я виродкiв та демонiв вивергали в неї та на її тiло своє мерзенне насiння, втiлення Iрода, якого вона вже ненавидiла, але повинна народити.
  
  Реплiкацiя десята. Мортi
   Коли Лiлiт опритомнiла, то побачила перед очима мерзенну пику Сета. "I вiн!?" - жахнулась вона, вiдштовхуючи потвору вiд себе. Тiльки придивившись, вона зрозумiла, що Сет не ґвалтує її, а витирає Лiлiт обличчя мокрим рушником. Вона лежала на лiжку в готелi "Асторiя", але не пам'ятала, як тут опинилася. Тiло болiло вiд будь-якого руху i вона вимкнула людське сприйняття, сховавши симпоти всередину, щоб не вiдчувати мерзенного зовнiшнього свiту. Лiлiт розумiла, що Сатанаїл мстився їй, бо що вона досi любила Сонцесяйного. Вiд отриманого приниження, до якого вона вже звикла, спiлкуючись з Сатанаїлом, додалося знання того, що вона носить у собi нового Iрода, здатного замiнить Сатанаїла.
   Вiдсторонившись вiд мерзоти зовнi, вона не могла уникнути скверни всерединi, i це вiдчуття тяжiло над iншими почуттями, розколюючи свiдомiсть, щоб пiсля безнадiйної апорiї65 зануриться в байдужу атараксiю66 . Вона вiдчула, що в кiмнатi є ще хтось та рiзко озирнулася. Її очi зустрiлися з очима Мортi, i Лiлiт вiдчула спорiднену душу, яка зможе зрозумiти її стан. З очей бризнули сльози, а руки самi собою потяглися до Мортi, яка обняла її та почала заспокоювати, кажучи про те, що бiльше не дозволить мучити подругу та розбереться з цим раз та назавжди. Лiлiт радувало, що Мортi так рiшуче налаштована проти її кривдникiв, а коли ходяча смерть пообiцяла всiм кривдникам вiдсiкти косою їх мерзеннi "не називаємо що", то навiть розсмiялася крiзь сльози.
   Вiдвiдування Мортi було недовгим, бо вона, обiцяючи ще зайти, швидко зникла. Вид нещасного Сема нагадав Лiлiт про пережите, i вона знову вiдчула нестерпну тугу. Гаагтунгр та Веельзевул кудись зникли. Можливо, їх забрав мерзенний Самаель, бо його зрада зачепила Лiлiт найдошкульнiше, то вона зненавидiла його бiльше Сатанаїла. Вона розкинула симпоти, розшукуючи Маргiну, бо вона розумiла Лiлiт навiть краще Мортi, але волею долi їм судилося бути в рiзних таборах. Маргiна засвiтилася далеко вiд Ленiнграда, в Криму, i Лiлiт подумала, що провiтритися не завадить.
   Вона вилетiла у вiкно, наплювавши на конспiрацiю та Хроностатикiв, якi могли її затримати за "розкриття таємницi iснування Темряви та Свiтла". Сет летiв за нею, розсудливо вiдстаючи, щоб не нагадувати Лiлiт про насильство вночi. Лiлiт не поспiшала, бо душi потрiбний час, щоб розкласти все по поличках та зробити власнi висновки про те, що трапилося. Особистий суддя, прокурор та захисник повиннi виконати свою роботу, щоб вчинити суд над Лiлiт та її оточенням, бо тiльки тодi настане спокiй в душi. Добре знаючи таку особливiсть часу - лiкувати душевнi рани, Лiлiт вiдсторонилася вiд себе, вивчаючи на вiдстанi невiдому їй Лiлiт, що потрапила в халепу. З боку все здається простiшим, та рiшення приймаються без коливань, а подiя сприймається, як життєвий урок, який навчає жорстоко, але запам'ятовується назавжди.
   Коли вони прилетiли в Крим, на пiвострiв опускався вечiр, а зрадник Мiсяць боляче нагадав про вчорашню подiю. Маргiна знайшлася на величезному плато, що нагадує лапу якоїсь тварюки, що теж не вiщувало нiчого доброго. Лiлiт не вiрила в прикмети, але завжди слухалася своєї iнтуїцiї, яка зараз говорила про те, що її вiзит недоречний.
   Так i виявилося, тому що Маргiна була не сама, а з дочкою Марiко та її нареченим Тарасом. Всюдисущий Туманний Кiт, добре вiдомий Лiлiт, теж нагадував про гiрке минуле та про Свiтлоосяйного, приєднуючи до вчорашнiх страждань старий щемлячий бiль. "Що я тут роблю?" - запитала себе Лiлiт та вiдразу отримала вiдповiдь вiд iншої, вiдстороненою Лiлiт: "Шукаєш спiвчуття!" "Шукати спiвчуття у щасливих - розтравлювати свою рану!" - вiдповiла Лiлiт сама собi, але її вже знайшли, та вiдступати було пiзно. Вони сидiли навколо багаття на довгому мисi, званому Сосновим, щось жваво обговорюючи. Коли Лiлiт опустилася з небес, всi замовкли, а Марiко, дочка Маргiни настовбурчила брови та запитала:
   - Лiлiт, ви прилетiли знову приспати мою деду?
   Лiлiт не зрозумiла, а коли залiзла в голову Марiко, яка принципово не приховувала своїх думок, то жахнулася: виявилося, що Маргiна проспала цiлих десять рокiв i всi думають, що це зробила вона, Лiлiт. Зрозумiла вона i те, що виправдовуватися не варто, бо їй нiхто не повiрить. Ззаду плюхнувся Сет, i морда виродка була тут теж недоречна, як i присутнiсть Лiлiт.
   - Ти теж так думаєш? - запитала вона Маргiну.
   - Лiлiт, я не знаю, - сказала Маргiна, - iнодi ти буваєш така непередбачувана.
   Сет, що стояв трохи осторонь, мабуть, вдавився слиною та синiв, схопившись за горло, але Лiлiт так на нього подивилася, що вiн заткнувся та закляк на мiсцi. Повернувшись до Маргiнi, вона сумно сказала: - Менi так потрiбна була ти... - промовила Лiлiт, але пiд поглядами присутнiх зрозумiла, що чекати спiвчуття не доводиться.
   - Всього вам доброго, - щиро сказала Лiлiт та злетiла в повiтря, ковтаючи сльози вiд жалю. За нею зажурчав Сет, єдина вiрна їй тварюка, точно нещасний пес, який знайшов самотнього господаря. Коли вони прилетiли в Ленiнград, Лiлiт вiдразу прошмигнула у вiкно готелю "Асторiя", а за нею, прямо їй пiд ноги, плюхнувся Сет, який, до того ж, вiдригнув щось з'їдене. Вiд огиди та злостi, Лiлiт хотiла викинути його на вулицю, але побачила, що предмет, викинутий Сетом, виглядає якось дивно. Придивившись, Лiлiт зрозумiла, що це стара почорнiла книга, злегка зiм'ята пащею Сета. Вона схопила рушник та витерла книгу, а потiм її вiдкрила. Розiбравши кiлька слiв, вона зрозумiла, що книгу писали старофранцузькою та запитала у Сета, що скавчав, чекаючи прочуханки за шкоду:
   - Де ти її взяв?
   Сет, винувато поглядаючи на Лiлiт, пояснив, що поки вона розмовляла з Маргiной, вiн шукав що-небудь їстiвне та проковтнув книгу, бо вона пахла м'ясом. Те, що "м'ясо" - всього лише шкiряна обкладинка, Сета не бентежило, бо йому доводилося жерти й не таку гидоту. "Маргiна подумає, що я прилiтала вкрасти книжку!" - почервонiла Лiлiт та не могла вирiшити, як їй зараз вчинити: вiддати книгу зараз або почекати, поки Маргiна заспокоїться. Забравшись у лiжко, вона вирiшила заснути людським сном та згадала про Мортi, яка обiцяла, але не зайшла. "Всi мене кинули", - зiтхнула Лiлiт та погладила по головi Сета, що сидiв бiля лiжка. Той лизнув їй руку, але Лiлiт не вiдсмикнула бридливим жестом свою долоню, бо вiдданих люблять такими, як є. З тим i заснула.
  ***
   Марно Лiлiт так погано думала про Мортi. Її подруга збиралася виконати все, що вона обiцяла та в той самий час, що не завжди той самий, знаходилася недалеко вiд чорної кулi Сатанаїла. Демони та бiси шарахалися в сторони при появi Мортi, бо її прихiд погрожував комусь забуттям. Кощiй, який сидiв у передбаннику у Сатанаїла, подумав, що Мортi прийшла за ним, став, як вiск, а потiм поплив точно, точно його обпекла свiчка.
   - За тобою прийду наступного разу, - пообiцяла Мортi та проткнула темний шар косою. Оболонка, що лопнула, оголюючи кабiнет Сатанаїла, у якого очi вилiзли на лоба при виглядi Мортi з косою.
   - Ти не помилилася? - запитав вiн, явно здивований i спантеличений.
   - Готуйся, прийшла твоя черга, - сказала Мортi, пiднiмаючи косу.
   - Ти не посмiєш! - вигукнув Сатанаїл, здригаючись вiд несподiванки.
   - Чому ж?! - хмикнула Мортi та махнула косою. Голова Сатанаїла, точно бiльярдна куля, покотилася вiд неї, розстаючись з тiлом, яке безпорадно махало руками. Мортi догнала голову, що крутилася, та схопила її за волосся.
   - Через деякий час вiд твоєї плотi нiчого не залишиться, - сказала вона ошелешенiй головi, що стiкала кров'ю. З тiла Сатанаїла, точно воно їх родило, поповзли, звиваючись, бiлi черви.
   - Що ти хочеш? - глухо запитала голова, закочуючи очi.
   - Лiлiт та цю маленьку мерзоту на iм'я Сет, - сказала Мортi.
   - У мене немає виходу?! - констатувала голова i Мортi з нею погодилася: - Ти правий!
   Мортi вiдклала косу, пiдiбрала довгу сукню, а потiм хвацько пiдкинула голову, розбiглася та з льоту вдарила по нiй. Голова, точно м'яч, полетiла до тiла та дуже влучно влiпилася в шию.
   - Йесс! - вигукнула задоволена Мортi, супроводжуючи свiй вигук характерним жестом футболiста.
   - У тебе є до мене претензiї? - запитала вона у Сатанаїла, який руками повертав голову, та почула глухий голос: - Нi!
   Мортi покинула Сатанаїла, що вивергав невгамовну лють i той, хто першим потрапив пiд його руку, поплатився своєю грiшною душею та в одну мить перейшов у Нiщо. Мортi не було справи до Сатанаїла та його демонiв, бо вона поспiшала в Ленiнград, до своєї подруги, яка перейшла в її повне розпорядження. Лiлiт спала, коли Мортi з'явилася в її номерi. Насторожений Сет загрозливо загарчав на Мортi, але вона його заспокоїла та повiдомила, що вiн вже не пiдвладний Сатанаїлу. Сет нiчого не зрозумiв та подумав, що його хочуть вiдлучити вiд Лiлiт, та знову загарчав на Мортi. Вiд шуму прокинулася Лiлiт, яка була рада своїй подрузi, а коли та повiдомила, що забрала її у Сатанаїла, то так само, як i Сет, не зрозумiла її.
   - Я що, буду ходити з косою та забирати життя у людей? - запитала вона, i Мортi задумалася, бо ця думка не приходила їй в голову.
   - Повiр менi, супроводжувати людей у Свiтло або Темряву - благородна справа, та не кожен гiдний його за народженням, - переконано сказала Мортi та додала: - Мене вибрали з тридцяти трьох тисяч претендентiв-дiтей.
   Лiлiт зовсiм не зрадiла та задумалася про те, що зi Свiту її, невинну, вигнали, а Темряву вона так i не прийняла, тому те, що вона належить Мортi, рушило дружнi стосунки з нею. Як можна дружити з тiєю, якiй належиш, та з ким не посперечаєшся - iнакше смерть? Вона повернулася до Мортi та сказала: - Я можу або дружити, або належати тобi - вибирай!
   Мортi, засмучена не менше Лiлiт, не знала, як вчинити, бо не було прецеденту, але розумiла, що для неї дружба Лiлiт набагато цiннiша, нiж новий пiдлеглий.
   - Добре, я тебе вiдпускаю, ти вiльна, - сказала Мортi, обiймаючи Лiлiт, яка теж полегшено зiтхнула. Своїм нещасним виглядом Сет нагадав Мортi, що i його треба вiдпустити, що вона й зробила.
   - Ти повинна пам'ятати, що тебе нiщо не захищає у Свiтлi, а у Темряву шляху тобi нема, - нагадала Мортi, але це питання, схоже, не хвилювало Лiлiт. Радуючись вирiшенню даної колiзiї, вони сiли за стiл та почали пити чай, говорячи про нiсенiтницi: наряди та жiночий парфум. Лiлiт вивалила з шафи всi свої сукнi й Мортi, зовсiм не соромлячись Сета, почала примiряти одяг. Лiлiт запропонувала вiдвiдати унiвермаг, але Мортi їй вiдмовила - вона хотiла носити плаття, яке пахне Лiлiт.
   - Що це за книга? - запитала Мортi, наткнувшись на старовинний фолiант у шкiрянiй палiтурцi.
   - Сет у Маргiни стибрив, - вiдповiла Лiлiт.
   - Вона, що, прокинулася? - запитала Мортi. Лiлiт, раптово прозрiвши, насторожено запитала:
   - Вона, що, повинна була спати?
   - Так, - сказала Мортi, - я її приспала, - а, пiд пильним поглядом Лiлiт, додала: - Щоб тобi не заважала.
   - В якому сенсi? - не зрозумiла Лiлiт.
   - Вона заважала тобi шукати рубiн, - сказала Мортi та розкрила книгу. Вона заглибилася в читання, а Лiлiт, хоча сердилася на Мортi, бо вона приспала Маргiну, не стрималася та спитала: - Про що книга?
   - Про Рубiн Милосердя, - вiдповiла Мортi.
   - Вiн менi вже не потрiбен, - вiдповiла Лiлiт.
   - Вiн потрiбен менi, - вiдповiла Мортi.
   - Навiщо? - не зрозумiла Лiлiт.
   - Я хочу отримати справжнiй, а не пiдробку, - сказала Мортi, показуючи на свої груди, на якiй висiв фальшивий рубiн, подарований їй Лiлiт.
   - Тодi читай? - сказала Лiлiт та подумала, що Рубiн Милосердя в руках Мортi набагато краще того, якби вiн належав Сатанаїлу. Думки про те, щоб його вiддати власниковi, Свiтлоосяйному, у неї не виникало. Книга виявилася "Євангелiє" i для Мортi зовсiм нецiкава, тiльки в самому кiнцi книги, зовсiм iншим почерком на чистих сторiнках, хтось дописав свою iсторiю. Як виявилося, текст писала сестра-послушниця Марiя. Спочатку йшов опис подорожi Марiї та госпiтальєрiв з Акко, про який Лiлiт знала, давно дослiдивши пам'ять Маргiни, а потiм пiшла розповiдь про те, чого вона не вiдала: "Серце стискається вiд болю, коли я згадую своїх друзiв: хороброго та мужнього Гуго, добродушного добряка Дюдона, флегматичного Жана та навiть дикуватий Кудря пам'ятається, як рiдний, а непосиду Адонiса я завжди вважала своїм молодшим братом. Ми довго спостерiгали за кораблем, на якому залишилися мої друзi, Гуго, Жан та Адонiс, поки корабель та рiчка не зникли за горою. Старий грек, який погодився нас пiдвезти, поспiшав, щоб до ночi дiстатися в Дорiс, столицю князiвства Готiя. Грек був радий, що з ним їде воїн-хрестоносець, бо дорога йшла по диких мiсцях, того й дивися, щоб якась банда курманiв67 не напала. Привезенi з Вiрменiї "пепони" 68, як вiн їх називав, грек переправляв на продаж в Дорiс до княжого столу, i запах дивовижних плодiв дратував мiй нюх, але я стiйко трималася, не подаючи виду. Ми з Раймондом сидiли ззаду навантаженого воза, ковтаючи пил вiд колiс, але нам дiтися нiкуди, доводилося терпiти. Раймонд витягнув з-за пояса нiж та вiдрiзав менi часточку "пепонi". Я з задоволенням угризлася в ароматну м'якiть та тiльки потiм подумала, що їм крадене. На мiй нiмий докiрливий погляд Раймонд дуже резонно вiдповiв, вiдкушуючи пристойний шматок рiдкiсного плода: - Ми заплатили за проїзд!
   Я не стала йому говорити, що поглинання дорогого фрукта не входить в оплату проїзду, принаймнi, до тих пiр, поки ми не з'їли його цiлком. Викинувши останню жовту шкiрку, Раймонд витягнув фляжку та дав менi напитися, а потiм сьорбнув сам. Життя на халяву здавалася прекрасним та нiякi докори сумлiння не вартi того, щоб нас засуджувати за цей грiх обжерливостi та крадiжки. Вiзок весь час тримався лiвого берега рiчки Чорної, але до середини дня грек переправився на iнший бiк рiчки та став вiддалятися вiд неї, занурюючись в невисокi зарослi лiсом гори. Несподiвано для мене дорога пiшла по маковому полю, усiяному червоними квiтами, немов хтось окропив землю своєю кров'ю. Менi, чомусь, стало тривожно на душi, але, так само рiзко, як i почалися, маки закiнчилися, а навколишня колiрна гамма доповнилася бiлими скелями гiр. Подекуди доводилося зiстрибувати, бо дорога тяглася вгору, бо грек берiг своїх коней, то вони з Раймондом пiдштовхували вiзок ззаду та спереду. Минули село, розташоване в долинi мiж гiр, яке, як повiдомив грек, називався Шулi. Вздовж долини текла рiчка, iменована Айтодор. Ми не стали зупинятися у Шулi, а поїхали далi, бо до Дороса залишалося зовсiм небагато. Злiва по ходу, на прямовиснiй стiнцi високого плато я побачила якiсь великi нори, вирубанi в каменi. Грек пояснив, що там давно живуть православнi ченцi, i я з захопленням помолилася за сподвижникiв вiри.
   Через деякий час, який нам здавався нескiнченним, ми, нарештi, прибули до Дорiса, як нам повiдомив старий грек. Я ж нiякої столицi князiвства не побачила, а величезна вертикальна стiна, що йде в небо, мало асоцiювалася з яким-небудь мiстом. Ми довго об'їздили цю стiну, повiльно пiднiмаючись вгору, а коли завернули за кут, то виявилося, що це якийсь довгий кам'яний нiс. Задоволений грек радiсно повiдомив, що цю довгу стiнку називають Кам'янистим мисом, i я вважала, що назва вдала. Високо в небi кружляв самотнiй орел, вибираючи жертву на плато.
  
   Якби я подивилася на себе його очима, то побачила б маленьку комашку, що рухається прямо в хижу чотирипалу лапу, але те, як виглядає Дорiс з висоти, я дiзналася потiм. Вздовж крутого схилу ми проїхали ще деякий час, поки не опинилися перед воротами з якимись нiшами, а зверху розташовувався храм. Стражники зупинили грека i не дуже прискiпливо оглянули вiз, а основну увагу придiлили нам. Величезний ставний воїн запитав нас грецькою мовою про мету вiзиту, розглядаючи, головним чином, хрест на грудях Раймонда та знаючи про його приналежнiсть до ордену госпiтальєрiв. Вiн не висловлював злостi чи агресiї, але ми з Раймондом знали, що хрестоносцiв не дуже шанують у Схiдної Римської Iмперiї. Я освоїла грецький досить стерпно та вiдповiла, що ми з Раймондом шукаємо усамiтнення та посвячення себе Боговi. Воїн досить промовисто подивився на мене, даючи зрозумiти, що усамiтнення чоловiка та жiнки для посвячення Богу виглядає дивно, та, певно, подумав, що Раймонд вкрав чужу дружину та втiк з нею на край свiту. Можливо, я сама вигадала таке тлумачення своїх слiв та почервонiла, чим викликала у воїна скептичну посмiшку.
   - Ви пiдете зi мною, - сказав воїн, пропонуючи нам покинути вiз та слiдувати за ним. Я швидко кивнула, бо бачила, що Раймонд вважав себе ображеним, посинiв та вже тягнеться до свого меча.
   - Не зараз, любий, - сказала я йому, перш нiж його зовсiм роззброять, але викликала нову усмiшку воїна - ймовiрно, вiн знав французьку мову. Ми пройшли пiд склепiннями аркових масивних ворiт, злiва вiд яких знаходилася кам'яна скеля величезної висоти, а праворуч обрив вниз. Попереду крокував той же воїн, який розпитував нас та, мабуть, зовсiм не боявся зрадницького удару в спину. Вiн лише зрiдка повертав до нас своє обличчя з незмiнною усмiшкою, запрошуючи кивком голови слiдувати за ним. Схил, зарослий з двох бокiв деревами та чагарником, вивiв нас на плато, де ми побачили, кiлька найближчих пагорбiв, вкритих рясними садами та заростями сосни на далекому пiдвищеннi. Мiж садами яскравими плямами радували око дахи будинкiв, покритих червоною черепицею. Перше враження могло бути невiрним, але менi тут сподобалося та дихалося якось легко. Ми пройшли повз церкви, i я з задоволенням перехрестилася, розумiючи, що потрапила в християнське суспiльство, а не до варварiв. Заспокiйливо пахло бузком, а мене не покидало вiдчуття, що ми опинилися в райськiй господi.
   Лiворуч тяглася висока крiпосна стiна з величезними воротами, якi завершувалися величною спорудою над ними, але нас повели вправо, через величезний сад, поки ми не опинилися бiля альтанки, а далi, мiж деревами, виднiвся великий бiлоснiжний палац. Нас зустрiв чорнявий чоловiк з легкою сивиною, класичний грецький нiс якого, з легкою горбинкою, свiдчив про його родову приналежнiсть, а чорнi брови вiдтiняли блакитнi очi, не характернiм грекам. Одягнений у бiлий лляний хiтон, скрiплений золотою застiбкою на лiвому плечi, вiн уважно, але без напруги, розглядав нас, чекаючи на пояснення. За його спиною, в альтанцi, перебувала жiнка зi свiтлими волоссям та блiдим обличчям, а поруч з нею, у синьому хiтонi, стояла дiвчинка рокiв шести, ймовiрно, її дочка. Воїн, який нас привiв, заговорив чужою менi мовою, i я побачила, як Раймонд напружився. Не встиг воїн закiнчити говорити, як йому щось вiдповiв Раймонд. Воїн, не чекав, що Раймонду вiдома мова, на якiй вiн говорить, тому здивовано витрiщився на нього, а чоловiк у хiтонi посмiхнувся та сказав Раймонду французькою мовою:
   - Буде краще, якщо про себе ви розповiсте самi.
   Раймонд, глянувши на мене, почав розповiдь про захист Акко та її падiннi, а потiм про нашу подорож по мiстах та країнах. Поки вiн все розповiв, настав вечiр, i чоловiк у хiтонi запропонував Раймонду:
   - Чи не завгодно повечеряти?
   Ми з Раймондом погодилися, бо, крiм динi в дорозi, нiчого не їли. Перш, нiж йти в будинок, який виднiвся за деревами, чоловiк представився:
   - Мене звати Василь, моя дружина, княгиня Єфросинiя та моя дочка Олена.
   Ми назвали себе ранiше, тому з посмiшкою кивнули головою, а князь Василь повернувся до воїна та сказав: - Можеш iти Реас, ти менi не потрiбний.
   Не беруся описувати княжий палац, бо вiн менi сподобався. Можливо, я довго перебувала далеко вiд палацiв правителiв, але мене палац князя зачарував бiльше незлiченних примiщень палацу базилевса Андронiка II в Константинополi. Бiлоснiжний палац князя видавався легким, домашнiм, затишним та не тиснув розкiшшю. Вечеря була простою, гречка та фрукти, пiсля чого князь запросив нас до церкви на вечiрнi молитви. Православний Храм був красивим та маленьким, але я не знала, чи пристойно нам в ньому знаходиться, про що прошепотiла Раймонду, який мене заспокоїв тим, що Бог почує кожного, хто щиро в нього вiрить. Виявилося, що православнi вважають, що Дух походить тiльки вiд Отця, а вiд нього до Сина. Багато у чому вiдрiзнялася й служба та навiть те, як православнi хрестилися, але я намагалася не здаватися бiлою вороною та не вiдриватися вiд молитви. Коли ми повернулися до палацу, князь про щось пошептався з Раймондом, а княгиня Єфросинiя сама показала нам нашу кiмнату, в якiй стояло одне лiжко, що привело мене в шок. У подорожi ми спали з Раймондом разом, як товаришi, але князь та княгиня думають, що ми чоловiк та дружина. Побачивши моє збентеження, Раймонд заспокоїв мене та повiдомив, що прекрасно виспиться на пiдлозi, але тут я чинила опiр - не вистачало, щоб з-за моїх примх Раймонд вiдчував незручнiсть. Коли ми лягли в лiжко, я запитала у Раймонда, про що вiн гомонiв з князем. Вiн повернув до мене своє обличчя та повiдомив:
   - Князь сказав, що нам не вiрить.
   Вiн помовчав, а потiм запитав мене:
   - Може, варто повiдомити йому, що ми захищали Рубiн?
   Я витягла з-за пазухи Рубiн Милосердя та показала Раймонду. Вiн здивувався, що побачив рубiн у мене, бо думав, що я вiддала його Гуго. Я не стала йому нiчого пояснювати, нехай Раймонд вирiшує все сам. А потiм заснула.
  ***
   Коли я встала наступного ранку, Раймонда вже не було. Пам'ять пiдказала деякi подробицi минулої ночi, деякi з яких викликали в тiлi солодку знемогу. Я точно пам'ятала, що спала в обiймах Раймонда, але бiльшого, ймовiрно, у нас нiчого не було. Вiд цих думок у мене спалахнуло обличчя, яке я розгледiла в срiбному дзеркалi, завбачливо покладеному на столику бiля лiжка. У дверi постукали, та до кiмнати заглянула служниця, яка допомогла менi вмитися та запросила до княгинi на снiданок. Крiм мене, княгинi та її дочки Олени, нiкого не було, i я думала, що ми будемо снiдати однi, але помилилася, бо у дверях їдальнi з'явився князь Василь у супроводi Раймонда. Мабуть, вони про щось жваво говорили, але при виглядi нас за столом, князь стримано привiтався. Коли всi сiли за стiл, вiн прочитав подячну молитву та тiльки тодi всi взялися за їжу.
   Слiд сказати, що тут, в Доросi, їли два рази, вранцi та ввечерi, причому ранковий снiданок бiльше схожий на обiд. За моєї стриманостi до їжi, для мене це бiльш нiж достатньо, але для чоловiкiв на роботi та воїнiв на тренуваннi, що роблять важку роботу, як менi здавалося, не достатньо. Коли снiданок закiнчився, князь, запиваючи їжу вином, скоїв подячну молитву, а потiм звернувся до мене:
   - Люб'язна Марiє, ви нам покажете вашу релiквiю?
   Я подивилася на Раймонда, що сидiв бiля князя, i вiн промовив: - Я все розповiв князю Василю.
   Я витягла з-за пазухи Рубiн Милосердя та простягнула його князю, Вiн довго розглядав релiквiю, але, мабуть, вона його не вразила, бо вiн, трохи розчарований, запитав мене: "Ви вважаєте, що в ньому є Божественна Сила?" - пiсля чого передав рубiн княгинi Єфросинiї. Її враження вiд Рубiна Милосердя виявилося вище, бо вона приклала його до чола й захоплено промовила: - Можливо, що цей камiнь принесе на землю Готiї мир та благоденство.
   Пiсля обiду Раймонд та князь кудись подалися, а ми залишилися з княгинею. Як я потiм дiзналася, князь призначив Раймонда комендантом Дороса, враховуючи його досвiд захисту фортецi Акко, i вони iнспектували захиснi мури мiста. Княгиня запропонувала менi давати уроки французької мови для її дочки Олени, поспiшно повiдомивши, що за це я буду отримувати плату. Я вiдмовилася вiд грошей, повiдомивши княгинi Єфросинiї, що зроблю це абсолютно безоплатно, на що вона вiдповiла: - Люба, вам же треба на щось жити. Я хочу, щоб ви вiдчували себе комфортно та залишилися тут якомога довше.
   Менi довелося погодитися, пiсля чого ми вирушили на базар, розташований на найбiльшiй площi Дороса, перед центральними воротами у фортецю на Кам'янистому мисi. У Дорiс було два базари: один той, куди ми йшли, та другий за мiськими стiнами в чоловiчому яру. Коли я запитала, чому яр називається чоловiчий, княгиня пояснила, що є два яру з джерелами води: жiночий та чоловiчий, а третiй яр називають Брамний, де знаходяться в'їзнi ворота. Базар виявився не таким великим, як я передбачала, мабуть, з метою безпеки, не всiх впускають в Дорiс. На мiй подив я побачила знайомого грека з динями та повела графиню туди. Сторопiлий грек, побачивши мене в супроводi княгинi Єфросинiї, став гарячково мiркувати, чи не скривдив вiн мене, а я, в подяку за поцупленi динi, пiдвела княгиню до його вiзку та порекомендувала солодкий товар. Княгиня вибрала кiлька штук та наказала слузi з кошиком вiднести їх до палацу.
   Грек хотiв вiдмовитися вiд плати, але графиня поблажливо посварила його по щоцi та щедро сипонули жменю монет. Коли я озирнулася, ошелешений грек все ще кланявся вслiд княгинi. Коли ми прийшли до палацу, то спробували диню, а потiм Єфросинiя поклала менi руку на плече i сказала: - Я чула версiю вашої подорожi вiд мсьє Раймонда де Торна, ви не будете так люб'язнi, щоб розповiсти свої враження.
   Я почала, як i Раймонд, з мiста Акко, а потiм розповiла те, що знала сама, нiчого не приховуючи. Особливо зацiкавив княгиню розповiдь про наш вiдвiдуваннi Константинополя та гостини у базилевса Андронiка II Палеолога. Я з подробицею описала наше вiдвiдування царської сiм'ї та те, як Андроник запропонував менi копiї рубiна.
   - Вiн не мiг пiдмiнити ваш рубiн? - з деяким сумнiвом запитала княгиня Єфросинiя i я їй вiдповiла запитанням: - Ви б могли таке зробити?
   - Нi! Звичайно, нi! - вигукнула княгиня та вiдразу посмiхнулася. Коли я закiнчила розповiдь, Олена, яка склала руки на моїх колiнах, подивилася на мене та запитала: - А ще? - вiд чого ми з княгинею розсмiялися.
   Пiсля цього графиня нас залишила, а я дала Оленi перший урок французької мови, почавши з "Повчання для молодикiв". Олена, послухавши мене, повiдомила, що у них є така книга, яку мама їй читала. На мiй здивований погляд, вона взяла мене за руку та повела на другий поверх, де Олена вiдкрила ящик, та витягла звiдти рукописну книгу Вильд"є. Крiм цiєї книги в ящику знаходилося "Євангелiє" та ще кiлька томiв життєписiв святих, обтягнених шкiрою. Ми з Оленою, закинувши заняття, гортали сторiнки, розглядаючи повчальнi картинки. Там нас i знайшла княгиня, запрошуючи на вечерю. Тiльки тодi я з подивом помiтила, що вже настав вечiр".
   - Це все? - запитала Лiлiт, коли Мортi зупинилася та вiдклала книгу в сторону. Сет, встиг заснути пiд монотонний голос Мортi, злякано скочив, але, коли побачив, що все в порядку, знову засунув свою мерзенну пащу собi пiд пахву.
   - Нi, не все, - сказала Мортi, - у мене в ротi пересохло.
   З цими словами вона прямо з графина хильнула води та знову розкрила книгу: "Як непомiтно летить час! Варто озирнутися, а вже пролетiло вiсiм щасливих рокiв... "
   - Почекай! Ти нiчого не пропустила? - запитала Лiлiт, заглядаючи в книгу. Виявилося, що нi, i Лiлiт махнула рукою: - Добре, читай далi!
   "Можливо, що цi роки найкращi в моєму життi, - забубнила Мортi, - бо нiколи ранiше я не вiдчувала себе такою захищеною та щасливою. Раймонд, як i ранiше, служить комендантом фортецi та мiста Дорiс, цiлими днями пропадаючи на стiнах, у пiдземних резервних сховищах продовольства та води, а нерiдко їдучи разом з князем збирати данину з Готiї. Кiлька разiв на рiк вiн проводить справжнi битви бiля стiн фортецi, роздiливши молодих воїнiв на двi команди. Тодi нам з княгинею незмiнно доводиться лiкувати постраждалих та поранених. На мої закиди Раймонд завжди вiдповiдає однаково - у справжньому бою буде гiрше i воїни повиннi бути готовi до битви. Наша близькiсть до князя та княгинi схоже спорiднена, настiльки ми прикипiли один до одного. Перший час княгиня Єфросинiя пiдсовувала менi грошi, поки я, нарештi, не заперечила: "Навiщо менi? Я живу на всьому готовому!" Я давно вже не сестра-послушниця, бо ми з Раймондом повiнчалися за православним звичаєм та тепер вiн чоловiк, а я - дружина. Тiльки одна обставина засмучує менi душу - у нас немає дiтей. Тому Олена для мене, як дочку, а княгиня Єфросинiя мене ревнує до неї. Iнодi я думаю про те, хто буде зберiгати Рубiн Милосердя, коли я та Раймонд помремо. До того часу князь Михайло та княгиня Єфросинiя теж пiдуть на небо, а накликати бiду на Олену менi не хотiлося. Вселяла надiю думка, що нас знайдуть тi, кому ми повиннi вiддати рубiн, але якщо нас не знайшли до цього часу, то як сподiватися на це в майбутньому? Стурбована цим, я все розповiла Раймонду, то вiн, поцiлувавши мене в губи, сказав, щоб я не хвилювалася, бо вiн розв"яже цю проблему. Минуло пару тижнiв, i я забула про нашу розмову, коли Раймонд сам нагадав про нього.
   - Ти можеш дати менi Рубiн? - якось вранцi запитав вiн мене. Я зняла Рубiн Милосердя з шиї та простягнула його Раймонду. Вiн узяв його, поцiлував мене в губи, сказав: "Спасибi", - й пiшов. Я знiяковiла, але нiчого йому не сказала, коли вiн до вечора повернувся на вечерю за загальний стiл. Пiсля трапези князь запросив до себе в кабiнет мене з Раймондом та княгиню з Оленою, а коли ми зiбралися разом, зняв бiлу серветку зi столу. На ньому стояла золота чаша, прикрита зверху кришкою з клямкою, а коли князь вiдкрив її, ми побачили Рубiн Милосердя, закрiплений всерединi чашi.
   - Красиво, - тiльки й змогла вимовити я, а князь повiдомив: - Пiсля вечiрньої молитви ми сховаємо її.
   Ми пiшли до церкви, а коли закiнчилася служба, Раймонд та князь Михайло кудись зникли. Повернувся Раймонд пiзно, коли я вже спала, але я вiдразу вiдчула його та повернула голову до нього. "Можеш спати спокiйно", - прошепотiв менi Раймонд, i я припала до його губ, обхопивши його голову. Його волосся виявилися мокрими i я запитала: "Ти, що, купався?" - на що вiн поцiлував мене в губи та сказав: "Спи!" "Як же спати, коли поруч зi мною такий гарний чоловiк?!" - подумала я та знову присмокталася до його губ.
   Наша iдилiя не могла тривати вiчно.
   Мабуть, ми чимось прогнiвили Бога, тому що через кiлька рокiв вiн вiд нас вiдвернувся. У Кафi вбили онука одноокого беклярбека Ногая на iм'я Актаджи, куди вiн приїхав збирати данину. Розгнiваний Ногай зiбрав орду та не тiльки зруйнував генуезьке узбережжя, але знищив порт Авлiту та розграбував Готiю, а потiм обложив Дорiс. Тодi-то i стало в пригодi майстернiсть Раймонда, який зумiв так органiзувати захист, що беклярбек Ногай не витримав, простоявши пiд Доросом цiлих два зимових мiсяцi та, розумiючи, що не прогодує своїх коней. Вiн надiслав гiнця, з вимогою, як i ранiше, платити данину, пiсля чого зупинив облогу Дороса, бо його почав переслiдувати хан Тохту. Радостi не було меж, але, як завжди, гiрке трапляється тодi, коли його не чекаєш. Татарська стрiла, пущена навмання на прощання, потрапила в оголену голову Раймонда i вiн миттєво помер. Я була поруч, але нiчого зробити не могла. Моє життя скiнчилася, i я пiду в монастир. Амiнь".
   Коли Мортi пiдняла голову, то побачила заплакане обличчя Лiлiт та, щоб її заспокоїти, промовила: - Я пам'ятаю цього чоловiка. Марiя швидко з'єдналася з ним.
   Лiлiт стала збиратися.
   - Ти куди? - запитала Мортi, бо хотiла поспiлкуватися з подругою.
   - Вiддам книгу Маргiнi, - вiдповiла Лiлiт, взявши пiд пахви старовинний фолiант.
   - Маргiнi? Так вона першою знайде рубiн?! - з прикрiстю сказала Мортi.
   - Це ще побачимо, - вiдповiла Лiлiт, - ми урiвняємо шанси, - сказавши це, вона вистрибнула у вiкно, а Мортi задумалася: виявилося, що мати подругу вельми цiкава справа. Вона, слiдом за Лiлiт, вистрибнула у вiкно, розкидаючи по Темних Свiтах свої симпоти та вибираючи тих, хто дозрiв для смертi.
  ***
   Лiлiт помилялася, коли думала, що у неї фора перед Маргiной. Пiсля того, як Лiлiт полетiла, Марiко виявила, що пропала книга, i всi подумали, що кудись сунули її в темрявi. Розпустивши симпоти, вони нишпорили по плато, назване нинi Мангуп, де ранiше стояло мiсто Дорiс. Пошуки нiчого не дали, точно книга провалилася в пекло. Маргiна подумала, що книгу вкрала Лiлiт, але чудово пам'ятала, що вона стояла на виду у всiх та викрасти фолiант не могла. Тарас згадав, що бачив у темрявi звiра Лiлiт, Сета, який поглинав залишки їх вечерi.
   - Вiн же не мiг зжерти книгу, - сказав Тарас, трохи шкодуючи дикого звiра Лiлiт, якого, ймовiрно, вона зовсiм не годує. Марiко подивилася на Туманного Кота.
   - Причому тут я, - огризнувся на її погляд кiт, -книга була у твоїх дорогоцiнних руках.
   Марiко, як прокурор, перевела погляд на Маргiну.
   - Я твоєї книги не чiпала та вимагаю адвоката, - сказала вона та мстиво додала: - Адже ти заборонила менi до неї торкатися!
   - Я не про те, - сказала Марiко, як удав розглядаючи Маргiну: - Лiлiт - твоя подруга. Ти повинна сходити до неї та забрати книгу.
   - Нi за що! - встала в позу Маргiна i сердито додала: - Я з нею у сварцi!
   - Ти не розумiєш, - вигукнула Марiко, - письмовi джерела тiєї епохи - велика рiдкiсть.
   Заглянувши в голову Марiко, Маргiна зрозумiла, що їй зовсiм не потрiбен Рубiн Милосердя, а над старовинним фолiантом вона буде трястися, як над скляним.
   - Я можу тобi повiдомити, що в книзi написано? - сказала Маргiна.
   - Не треба дурити менi голову ... - почала Марiко, але Маргiна бухнула їй мiзки всю проскановану книгу i дочка застигла на мiсцi, переварюючи рукописний текст, написаний старофранцузькою мовою. Поява Лiлiт виявилося несподiваним, бо про неї забули, а Сет, що нажерся та став важким, бухнувся на плато слiдом за нею, тiльки перелякав Тараса, бiля якого вiн приземлився.
   - Сет, зовсiм випадково, з'їв вашу книгу, - повiдомила Лiлiт, подаючи фолiант Маргiнi, - але вона йому не сподобалася.
   Марiко, на мить ожила вiд трансу, вихопила книгу з рук Лiлiт та стурбовано почала її оглядати на предмет пошкодження.
   - Щоб внести яснiсть, пропоную заздалегiдь домовитися та пошукати рубiн разом, - повiдомила Лiлiт.
   - Навiщо вiн тобi, щоб вiддати Сатанаїлу? - з сарказмом запитала Маргiна.
   - Нi, я тепер вiльна вiд всiх та шукаю рубiн для Мортi, - вiдповiла Лiлiт.
   - Мортi? Ти служиш Мортi? - здивувалася Маргiна.
   - Я нiкому не служу, вона менi подруга, так само, як i ти, - огризнулася Лiлiт.
   - Гарна ти подруга, яка робить пiдлiсть, - сказала Маргiна, а Лiлiт вiдкрила свої глiфоми. Те, що там побачила Маргiна, змусило її жахнутися, i вона притиснула Лiлiт до себе, пробурмотiвши їй на вухо: - Пробач, я знала, що ти пiдвладна Сатанаїлу, але не думала, що вiн так з тобою надходить.
   - Ти думаєш, що Свiтлоосяйний поводиться з тобою краще? - усмiхнулася Лiлiт i Маргiна, подумавши, повiдомила: - Всi мужики - сволота, - та подивилася на Туманного Кота.
   - Ви маєте рацiю, - посмiхаючись, сказала Марiко, - єдиний виняток - Тарасик.
   Маргiна та Лiлiт одночасно гмикнули, а Тарас чмокнув Марiко в губи та великодушно повiдомив:
   - Вона, як завжди, права!
   Пiсля цього, без жодних договорiв, всi кинулися шукати рубiн, тiльки "сволота" Тарасик забрав у Марiко сiточку, бо у нього з ранку запланована операцiя i, як метеор, блиснув у небi, зникаючи у свiтлому горизонтi. Марiко, залишена без симпот, попросилася в сiточку кота, взявши його на руки, та почала, разом з Маргiной та Лiлiт, шукати Рубiн Милосердя, скануючи все плато. В одному мiсцi вона помiтила якусь пляму та зосередилася на нiй, поки не виявила, що це обманка, влаштована Лiлiт.
   - Яка ж ти пiдла, Лiлiт! - обурилася Марiко, на що Лiлiт без емоцiй повiдомила: - В змаганнi всi засоби хорошi, - пiсля чого полетiла з плато вниз, бо Марiко штовхнула її плечем. Сет, який не брав участi в пошуках, визвiрився на Марiко, захищаючи свою господиню. Туманний Кiт, що сидить на руках Марiко, махнув лапою й у Сета вся морда спiнилася кров'ю, пiсля чого Маргiна закричала: - Досить! Ви гiрше звiрiв! Невже не можна шукати цивiлiзовано?
   - Пробач, я погарячкувала, - сказала Лiлiт та, за спиною Маргiни, скорчила пику Марiко, яка вiдразу сказала матерi: - Я бiльше не буду.
   Маргiна здивувалася одноголосному примиренню, але нiчого не сказала, а розкинула симпоти углиб плато, вивчаючи кожну трiщинку або порожнину. Через деякий час, Маргiна зрозумiла, що потрiбнi ретельнi пошуки, тому запропонувала: - Розiб'ємо плато на три частини, та кожна дослiджує свiй шматок.
   Лiлiт та Марiко переглянулися та погодилися, отримавши для дослiдження свою частку. Час давно перевалило за обiд, а результатiв не помiчалося. Принаймнi, нiхто не повiдомив про якусь знахiдку, а Лiлiт з Марiко почали пiдозрiло переглядатися.
   - Як я зрозумiла, нiхто не знайшов рубiн, - сказала Маргiна та знову запропонувала: - Щоб не витрачати час, вiдкриємо свої глiфоми, щоб виключити недовiру.
   Лiлiт та Марiко трохи побрикались та розкрили свої глiфоми, зазираючи в чужi. Через кiлька миттєвостей вони зрозумiли, що на плато нiчого немає, крiм кiлькох десяткiв уламкiв посуду.
   - Що ж, негативний результат не менш важливий, нiж успiх, - сказала Маргiна та додала: - Усiм спасибi, до нових зустрiчей.
   Попри прощання, до самого Ленiнграда летiли разом, а над мiстом роздiлилися - Лiлiт вiдправилася в готель "Асторiя", а Маргiна, Марiко та кiт - у свою квартиру на 1-й лiнiї Василiвського острова. Сет, забарившись, погнався за якийсь вороною, але Лiлiт не стала його чекати, бо залишалася в прострацiї - слiди рубiна пропали. Не те щоб вiн був їй потрiбен, але вона хотiла зробити приємне Мортi. Сет наздогнав ворону та розкрив пащеку, щоб її проковтнути, але вона дивним чином зникла. На подив Сету, перед ним виник Гаагтунгр, який схопив його за горло, а Веельзевул, ззаду, скрутив Сету лапи. Хижо посмiхаючись, Гаагтунгр прошипiв: - Попалося, гаденя! Розповiдай!
  ***
   В країнi голосно кричали про перебудову, а всi газети ряснiли найсвiжiшими новинами вiд "мiченого", у справi "прискорення" розвалу старого свiту, та невиразними мрiями про свiтле капiталiстичне майбутнє. Тарас не читав газет, а журнали - тiльки суто специфiчнi, такi як "Спiнальна хiрургiя", видаваний в рiднiй країнi, або "Wirbels?ulenchirurgie" надрукований у Берлiнi, куди вiн прямував на симпозiум хiрургiв. Тарас купив кiлька нiмецьких газет, щоб дiзнатися, чим дихає Нiмеччини та що хвилює простих нiмцiв. Переглядаючи смуги густого тексту, Тарас натрапив на цю дивну статтю, яка його дуже зацiкавила.
   "Наш загiн складався з двох десяткiв солдатiв, трьох офiцерiв та одного татарина-провiдника. Командував цiєю експедицiєю штурмбанфюрер СС Карл Хаусхоффер, а кому пiдпорядковувався вiн - нам не доповiдали. Питати про це штурмбанфюрера не варто, бо вiн був швидкий на розправу та за найменшу провину била по пицi, а за порожню цiкавiсть мiг i покалiчити. З Сiмферополя ми вирушили на двох машинах: вантажiвцi "Opel Blitz", де сидiли солдати, та "Фольксваген-82", в якому їхали офiцери. Бахчисарай зустрiв нас плоскими дахами та безлюднiстю. Ми пересiли на низькорослих конячок, якi вели свiй рiд з часiв монголо-татарського часу, та прямували на пiвдень мiж високими плоскогiр'ями.
   Одне мiсце вразило нас своєю неприступнiстю, бо поверхня плато височiла над навколишньою територiєю на величезну висоту. Тут команда роздiлилася: я, разом з п'ятьма моїми пiдводниками, керований штурмбанфюрером Хаусхоффером, почав дертися верх на плато, а солдати охорони, на чолi з лейтенантом Шульцом, розтягнулися навколо плоскогiр'я, замикаючи ланцюг. Коли ми вибралися наверх та озирнулися, то побачили дивне плато у виглядi долонi без великого пальця. Серед зарослiв кущiв та дерев виднiлися руїни якихось будiвель, а на одному з пальцiв, перегороджуючи його, тяглися руїни стiни фортецi.
   У штурмбанфюрера Хаусхоффера був якийсь план, за яким вiн орiєнтувався, тому, поводивши по картi пальцем, вiн вказав на збереженi кам'янi ворота, що колись прикрашали таку ж кам'яну стiну. Минувши їх, ми опинилися на голому кам'яному уступi, який закiнчувався прiрвою. Вiтер, який гуляв на плато, мiг легко скинути вниз, то ми з острахом заглядали за край обриву, спостерiгаючи далеко внизу заростi чагарнику та зеленi пагорби, що тiкали в далину. Незабаром штурмбанфюрер Хаусхоффер зупинив нас перед якимось колодязем, що йшов углиб кам'яного мису, у якому, вiд кинутого каменя, плюхнула вода. Я витягнув свiй прогумований костюм водолаза та шолом, а мої пiдлеглi розмотали шланги та мотузки для спуску. Штурмбанфюрер Хаусхоффер вiдвiв мене вбiк та тихо повiдомив: - Оберлейтенант Кляйн, ви давали присягу зберiгати мовчання та нiкому не повiдомляти про те, що тут побачите, - я кивнув, пiдтверджуючи сказане ним, а штурмбанфюрер продовжив: - В цьому колодязi ви будете шукати предмет, званий "чаша", який може мати будь-якi контури та форми. Можливо, чаша буде з золота, але не обов'язково. У разi небезпеки негайно спливайте наверх.
   Я кивнув головою та пiшов до своєї команди. На мене надiли водолазний костюм та пригвинтили мiдний шолом, а пiсля перевiрки повiтряної помпи та шлангiв, мене повiльно опустили на тросi вниз, поки я не досяг води. Клацнувши тумблером, я включив лiхтар на лобi та занурився у воду. Стiнки колодязя мали слiди обробки їх iнструментом, кажучи про те, що вiн - рукотворний. Колись вода, сконденсована стiнками, рятувала жителiв мiста вiд спраги, але тi часи давно минули, а природне джерело води досi працювало. Стiнки колодязя пливли вгору, а я, опускаючись, уважно оглядав їх, але нiчого не затримувало мiй погляд. Занурення тривало дуже довго, i стiна iз сiрого мармуру надокучила, але я встиг потрясти мотузку та зупинити занурення, коли побачив нiшу. В нiй причаїлася золота чаша з круглим набалдашником, яка сиротливо чекала мене. Принаймнi, я так думав.
   Милуючись чашею, яка, в прозорiй водi, здавалася такою прекрасною, я не втримався та її хотiв вiдкрити, клацнувши засувкою. Мабуть, той день виявився нещасливим, бо чаша зрадницьки вислизнула з моїх рук та попливла вниз, освiтлена моїм лiхтарем. Далi я вже не бачив, бо колодязь не давав менi можливостi зiгнутися, i я пару раз потряс мотузку, даючи команду опуститися нижче. Коли я досяг дна, то побачив розкриту чашу, що лежить на боцi. Я спробував присiсти та навпомацки пiдняв її, ледь не втративши знову. Всерединi чашi нiчого не виявилося, i я закрив її, клацнувши засувкою. А потiм три рази смикнув сигнальну мотузку. Коли я пiднявся нагору, штурмбанфюрер Хаусхоффер, не звертаючи на мене уваги, вирвав з моїх рук чашу та милувався, поки я знiмав одяг водолаза. Потiм обережно клацнув клямкою та вiдкрив кришку чашi, яка вiдкинулася з легким клацанням. Я розглянув нутрощi чашi, в якiй, як я знав, нiчого не було. Крiм якогось гнiзда, в якому щось крiпилося.
   - Оберлейтенант Кляйн, ви вiдкривали чашу? - запитав штурмбанфюрер Хаусхоффер, уважно вдивляючись в моє обличчя.
   - Нiяк нi! - я витягнувся. Сказати про те, що я намагався вiдкрити чашу, все одно, що пiдписати собi вирок трибуналу, тому я вiдсiяв цю думку вiдразу та безповоротно. Не знаю, чи повiрив менi штурмбанфюрер чи нi, але через деякий час вiн знову вiдправив мене вниз, пояснивши менi, що в чашi повинна була знаходитися якусь посудину з кров'ю Iсуса. Я чув розмови про Грааль, тому уявляв, що я повинен шукати та знову опустився в колодязь. Я ретельно вивчав стiнки колодязя, сподiваючись на те, що злощасна посудина десь зачепилася. Вiдчуваючи деяку провину через те, що я вiдкрив чашу, я старався, як мiг та ретельно дослiджував дно колодязя, але нiяких ознак бульбашки або що-небудь iншого не знайшов. Перевертаючи камiнцi на днi, для очищення своєї душi, я переконався сам, що чаша була порожня до того, як я взяв її в руки. Я три рази смикнув мотузку, i мене потягли вгору. Вибравшись з костюма, я зiтхнув на повнi груди та бадьоро вiдрапортував впевненим голосом:
   - Пане штурмбанфюрер, крiм води в колодязi нiчого немає.
   Штурмбанфюрер, недовiрливо розглядав мене, наказав моїй командi обшукати мене та навiть змусив зняти труси та нагнутися, щоб заглянути менi в самi знаєте куди. Подумати про те, що я не мiг засунути у водолазний костюм цей проклятий посуд, штурмбанфюрер, мабуть, не мiг, бо дiйснiсть не узгоджувалася з його планами. Не задовольнившись обшуком, штурмбанфюрер поставив мене на краю обриву та наказав оберфельдфебелю Беккеру тримати мене на мушцi автомата. Iнша моя команда готувала штурмбанфюрера Хаусхоффера до занурення. Коли голова штурмбанфюрера зникла в колодязi, оберфельдфебель Беккер винувато сказав:
   - Вибачте менi, пан оберлейтенант, я не можу ослухатися команди штурмбанфюрера.
   Я заспокоїв оберфельдфебеля Беккера, сказавши йому, що вiн виконує свiй обов'язок i той опустив автомат, який цiлився менi в груди. Стояти пiд прицiлом не дуже приємно, тому я був вдячний оберфельдфебелю i за це. Чекати довелося дуже довго, бо штурмбанфюрер Хаусхоффер, мабуть, вирiшив доритися до пекла, де йому й мiсце.
   Нарештi, сигнальний трос сiпнувся три рази, i мої хлопцi потягнули штурмбанфюрера наверх. Оберфельдфебель Беккер пiдтягнувся та насупив брови, знову спрямовуючи автомат на мiй живiт. Коли штурмбанфюрер Хаусхоффер зняв костюм та шолом, то його обличчя виражало розчарування, немов його позбавили улюбленої iграшки. Вiн кивнув оберфельдфебелю Беккеру i той вiдпустив мене. Пiсля цього ми зiбралися та поїхали в Сiмферополь, де розлучилися зi штурмбанфюрером Хаусхоффер та чашею. Я, зi своїми водолазами, вирушив до Севастополя".
   Пiд статтею з найменуванням "Загадка Грааля" стояв пiдпис "Вольфганг Кляйн". Тарас перечитав ще раз та вирiшив, що варто статтю показати Марiко. Щасливий тим, що порадує свою дружину, Тарас додав до статтi букет та вiдправився додому, на Васильєвський острiв. Коли вiн зайшов до квартири, то побачив на столi торт, то мало не згорiв вiд сорому - вiн забув про день народження дружини. Вручивши їй букет та статтю, Тарас, червоний як рак, промимрив:
   - От, вiтаю!
   Марiко понюхала букет, а потiм прочитала статтю, обведену червоним олiвцем. Чмокнувши чоловiка в щоку, вона проникливо вимовила: - Тарасик, ти знаєш, чим мене побалувати!
   Маргiна хмикнула, бо перед цим понишпорила у головi Тарасика та виявила, що даний чоловiчий примiрник, як i всi iншi, гiдний тiльки осуду.
   - Я їду з тобою, - повiдомила Марiко, маючи на увазi вiдрядження чоловiка. Тарасик прикинув у головi, як умовити начальство, щоб взяти у вiдрядження свою дружину, але Туманний Кiт, негiдник, допомiг йому, пробурчав: - Не турбуйтеся, я все влаштую.
   - Спасибi, котик, - поцiлувала його Марiко, а Маргiна осудливо вiдсунула кота в кут дивана, повiдомивши: - Посунься, вiдгодували тут деяких.
   Тарас подумав, що теща каже про нього, та скромно поклав на тарiлку ложку вiнегрету.
  ***
   Їхати зiбралися всi разом, щоправда, документи оформляли на Тараса та Марiко. Маргiнi жоднi вiзи не потрiбнi, а Туманний Кот - той, взагалi, вирiшив подорожувати в останню хвилину. Вони тiльки присiли на дорiжку, як на балконi з"явилася Лiлiт разом зi своїм незмiнним Сетом. Коли вони ввалилися до кiмнати, Лiлiт запитала: "Чому сидимо?" Замiсть вiдповiдi Марiко голосно нагадала, що вiкна та дверi перед поїздкою слiд закривати, щоб рiзнi "грабiжники" не очистили квартиру. Лiлiт, розумiючи, що пiд "грабiжниками" мали на увазi її та Сета, не стала сперечатися, а розсудливо прочитала голови присутнiх, якi не встигли закрити свої сiточки. У пiдсумку, вона повiдомила: - Я полечу з вами!
   - Ще чого! - обурилася Марiко: - Ми тут шукаємо iнформацiю, а деякi вiдразу на готовеньке!
   - Тодi я полечу сама, - легко погодилася Лiлiт i Марiко зрозумiла, що програла, - отримавши iнформацiю, Лiлiт впорається i без них.
   - Добре, лети з нами, - погодилася Марiко, а Лiлiт радiсно запитала: - Чи є щось, про що я не знаю? - але її чекало гробове мовчання.
   Тарас та Марiко вирушили в оновлений аеропорт "Пулково-2", а Маргiна, кiт, Лiлiт та Сет неквапливо вилетiли через балкон, закривши за собою дверi. Часу на полiт було бiльш нiж достатньо, то нiхто не поспiшав, а Сет, так i зовсiм, погнався за якоюсь вороною, збираючись її з'їсти. Маргiна, прочитавши бажання Сета, з докором сказала Лiлiт, повiльно махаючи крильми:
   - Ти, що, не годуєш свого Сету?
   - Хiба йому потрiбно їсти? - здивовано запитала Лiлiт, i Маргiна подумала, що її подруга права, а вона сама дурна, як пробка. Далi вони просто махали крилами, iмiтуючи полiт, а Туманний Кiт взагалi спав та тягнувся позаду, прив'язавши свою симпоту до хвоста Маргiни, який вiн же сам їй створив. В цей час Тарас та Марiко проходили митний огляд. Державний службовець самим серйозним чином запитав у Марiко:
   - Валюта є?
   - Звiдки? - вiдповiла Марiко, але Тарас витягнув з кишенi якiсь папiрцi та серйозно повiдомив: - Є.
   Службовець перерахував нiмецькi марки та вiддав їх Тарасу, а Марiко засичала йому на вухо: "Де ти їх узяв?"
   - Менi обмiняли, скiльки належить, - повiдомив Тарас, показуючи п'ять купюр з цифрою "50" та портретом Фрiдрiха Енгельса. Тарасик в очах Марiко вирiс до валютного мафiозi, i вона з повагою взяла його пiд руку.
   - Скiльки буде на нашi? - запитала вона Тараса, i той вiдповiв: - Сто карбованцiв двадцять п'ять копiйок...
   Марiко подумала, що Тарасик на мафiозi не тягне, а на радянського лiкаря - цiлком. Коли Ту-154 пiднявся в повiтря, то Марiко нiяких нових вiдчуттiв не зазнала, а полiт в замкнутому просторi лiтака вважала маразмом. "Тому полетимо без лiтака", - пробурчала вона, але Тарас переконав, що їм обов'язково потрiбно пройти митницю, iнакше їх посадять у в'язницю. Марiко розчаровано дивилася у вiкно та зрадiла: поряд з iлюмiнатором плив Туманний Кiт, якого вiд себе вiдчепила Маргiна та прив'язала до лiтака.
  ***
   Сета лупцювали професiйно та боляче. Вiн хотiв втекти, коли виявив, що ворон знову веде його в лапи Гаагтунгра, але було пiзно. Його притягли в якийсь ангар та били, поки не з'явився Самаель. Побачивши його, Сет зрозумiв, що трiпається марно, бо Самаель витрясе з нього душу. Яка б пiдленька вона не була, але Сет любив свою душу, а на другому мiсцi по любовi стояла Лiлiт. Вiн не хотiв пiдставляти, але знав, що залишиться живий i з душею, якщо все розповiсть Самаелю. Витримавши, скiльки мiг, удари Веельзевула, Сет розповiв все, що питав Самаель, а потiм його викинули назовнi, наказавши закрити пащу та не вякати. Сет понюхав повiтря та пiднявся в небо, прямуючи туди, де знайомо пахло Лiлiт. Самаель недовго тримав демонiв, а вiдразу вiдправив їх у Дрезден, щоб вони встигли зустрiти гостей з СРСР. Недовго розмiрковуючи, вони ракетою злетiли в повiтря, по параболi прямуючи в Дрезден. За iронiєю долi, в цей час в Захiдному Берлiнi зустрiчали американського президента, колишнього артиста, який закликав "мiченого" секретаря ЦК КПРС зруйнувати Берлiнську стiну. На подив американського президента, у вiдповiдь на його слова, з СРСР вiдправили два мiжконтинентальнi ракети. На пряме запитання Рональда телефоном, Генеральний секретар Мiша вiдповiв, що стiну знесуть, а нiяких ракет вiн не вiдправляв. Незабаром з'ясували, що ракети направляються в Дрезден, що дещо заспокоїло Рональда, але засмутило Мiшу, який викликав мiнiстра оборони СРСР, товариша Язова, та запитав, з якого органу вiн стрiляє по Нiмеччинi. Язов вiдповiв, що в армiї перебудова, i вiн нi хрiна не знає. Тим часом ракети не вибухнули, бо Гаагтунгр, разом з Веельзевулом, приземлився у дворi сiрого двоповерхового будинку на Angelikastra?e 4. в мiстi Дрезденi. Поява демонiв не дуже звеселила товариша Плутiна, який зовсiм про них забув, перебуваючи за кордоном. Вiн пиячив в кiмнатi зустрiчей з агентами у товариствi кiлькох повiй. Приводом послужив нiмецький значок "Дружби народiв", отриманий вiд схiднонiмецької розвiдки "Штазi". Вид демонiв налякав дiвчат, i вони вискочили у дверi, залишивши двадцяти семирiчного кагебiста з кличкою "Мiль" наодинцi з небажаними гостями.
   - Ми летимо в Берлiн, - повiдомив Гаагтунгр, струшуючи новобранця.
   - Менi треба зайти додому, прийняти ванну, випити чашечку кави, - iмпровiзував Плутiн, але Гаагтунгр хряснув його мордою об стiл та кинув в обличчя рушник, щоб вiн витер пику. Плутiн вмить протверезiв та через хвилину крокував разом зi старими друзями, прямуючи за будинок. Прямо з мiсця вони стрибнули вгору, прямуючи в Берлiн. Плутiн летiв мiж демонами, побоюючись, що вони одночасно його вiдпустять, i ця думка сподобалася Веельзевулу, що вiн, гигикаючи, так i зробив. Гаагтунгр, прочитавши думки Веельзевула, їх не схвалив та вчепився в його горло, вiдпускаючи Плутiна. Поки демони билися, Плутiн летiв до землi, прощаючись з життям. Отямившись, Гаагтунгр пiдхопив Плутiна бiля самої землi, мало не вiдiрвавши йому руку. Принижений Веельзевул смикнув другу руку Плутiна i так, розп'ятий, вiн летiв до самого аеропорту Шенефельд. Тут товариш Плутiн написав на листку паперу "Тарас та Марiко" i став чекати прильоту пасажирiв з Ленiнграда.
   На подив Тараса та Марiко їх уже зустрiчали.
   - Guten Tag, - сказав молодий чоловiк, який тримав табличку з їх iменами. Тарас вирiшив, що зустрiч органiзував симпозiум хiрургiв, тому витягнув з кишенi газету "Junge Welt" зi статтею про Мангуп та повiдомив нiмецькою: - Wir brauchen, um die Zeitung zu bekommen69.
   - Я розмовляю по-нашому, - повiдомив юнак i вiдрекомендувався: - Мене звати Володимир.
   Тарас та Марiко познайомилися, причому на дiвчину Володимир довго дивився, точно щось згадував. Їх речi забрав один з похмурих виродкiв, що слiдували за Володимиром, який заспокоїв Тараса та сказав, що речi доставлять за адресою готелю, а вони вiдправляться в редакцiю газети. Сiли в таксi, причому поруч з водiєм прилаштувався другий похмурий велетень. Коли приїхали на Торштрассе 6, то виявилося, що потрiбно виписати перепустку. Новий знайомий, Володя, взяв на себе всi клопоти та незабаром вони опинилися в офiсi, де їх прийняла усмiхнена нiмкеня на iм'я Гертруда. Тарас показав статтю та запитав у Гертруди, як знайти Вольфганга Кляйна, автора статтi. Широко посмiхаючись, Гертруда повiдомила, що адреси дати не може, але ми можемо написати автору в редакцiю. Похмурий велетень, який був Гаагтунгром, хмикнув за плечем Тараса, бо отримав адресу з голови Гертруди. Вiн, не зволiкаючи, вийшов з офiсу, налякавши спiвробiтника редакцiї, який проходив мимо, а у вiдчиненi дверi зайшов рудий кiт.
   - Який милий! Це ваш? - запитала Гертруда у великому замiшаннi, бо в редакцiю заходити з тваринами заборонено. Кiт заспокоїв її, повiдомивши, що головний редактор тримає такого ж кота, попутно дiзнавшись з голови Гертруди адресу Вольфганга Кляйна.
   - Я зараз, - сказав Володимир та вибiг з офiсу.
   - Нам треба поспiшити, - сказав Туманний Кiт, i вони покинули занiмiлу Гертруду, яка нiчого не втямила. Квартира автора статтi знаходилася в районi Бисдорфа, на вулицi Wei?enh?her в невеликому приватному будинку. Поки вони туди дiсталися на автобусi, минуло, як мiнiмум, пiв години. Марiко злилася та сичала, вважаючи, що летiти швидше, але Тарас умовив дiяти по-людськи. Коли вони опинилися бiля затишного будиночка, його вхiднi дверi виявилися вiдкритими. Марiко пiшла вперед, навiть не постукавши, а через секунду кричала, як рiзана. Коли Тарас та кiт зайшли у будинок, то побачили жахливу картину: на пiдлозi лежав закривавлений чоловiк. Помацавши пульс, Тарас змусив Марiко тримати долоню на перерiзаному горлi, а сам порився в комодах та знайшов нитку з голкою.
   Поки Тарас зашивав горло, Туманний Кiт оживляв пацiєнта та чистив йому мiзки. Коли небезпека минула, Тарас узяв трубку та викликав полiцiю. В цей час Лiлiт та Маргiна летiли над Берлiном, бо їм автор статтi був зовсiм не потрiбен. Вони шукали штурмбанфюрера Хаусхоффера або його родичiв, роздiливши Берлiн навпiл. Можливо, що колишнiй штурмбанфюрер жив не в Берлiнi, але спробувати варто. Почерпнувши iнформацiю з телефонних довiдникiв, Лiлiт та Маргiна методично все перевiряли, iнодi заходячи у квартири, а то i просто, скануючи голову. Пощастило Лiлiт. Коли вона перевiряла чергового Хаусхоффера, то виявилося, що даний екземпляр має до пошукiв безпосереднє вiдношення. Колишнiй штурмбанфюрер Карл Хаусхоффер втратив ноги вiд колiн, якi йому ампутували, та самотньо жив на iнвалiдну пенсiю. Вiн сидiв у колясцi, коли перед ним з'явилася Лiлiт. Старий есесiвець навiть не здригнувся, а тiльки запитав:
   - Хто ви?
   - Тiнь з минулого, - сказала Лiлiт та взяла в руки золоту чашу, яка стояла на старому комода. Потiм спорудила на столi купку паперових марок та сказала:
   - Такий обмiн бiльш нiж вигiдний, - пiсля чого покинула примiщення. Маргiна, сповiщена Лiлiт, вiдразу прилетiла та довго розглядала чашу, а потiм сказала: - Ця чаша нам нiчого не дає, - та сунула її в руки Лiлiт.
   - Вiддам її Мортi, нехай порадiє, - сказала Лiлiт та запитала: - Ти куди?
   - Полечу до своїх, - вiдповiла Маргiна. Лiлiт обняла її на прощання та шепнула на вухо: - Не забувай мене.
   Поки Лiлiт та Маргiна прощалися, приголомшений Плутiн спостерiгав залишки випотрошених валiз Тараса та Марiко. Перед цим йому довелося стати свiдком вбивства автора статтi Вольфганга Кляйна, у якого Гаагтунгр домагався адреси колишнього штурмбанфюрера Хаусхоффера. Нещасний писака, природно, адреси не знав, але хiба цi недотепи зрозумiють.
   - За "недотепу" вiдповiси, - сказав Гаагтунгр та врiзав Плутiну по мордi, пiсля чого запитав: - Тебе пiдкинути?
   - Сам доїду, - сказав Плутiн, щоб швидше вiдв'язатися вiд небажаних гостей. Гаагтунгр та Веельзевул пiднялися в небо та полетiли, а Плутiн, покинувши роздертi валiзи, вiдправився на залiзничний вокзал. Коли Лiлiт повернулася у свiй номер в готелi "Асторiя", Мортi була вже там.
   - Тримай, Мотя, скриньку для рубiна, - сказала Лiлiт, подаючи Мортi золотий футляр. Блiде обличчя Мортi вперше за всi роки спалахнуло i вона, з дитячою безпосереднiстю, сунула свiй рубiн у гнiздо чашi.
   - Входить та виходить, - посмiхалася Мортi, - чудово виходить.
   "Десь я це чула?!" - подумала Лiлiт, i в головi виник образ осла. "Причому тут Мортi та осел!" - обурилася Лiлiт та вирiшила, що оперативну пам'ять, як вона чула, треба чистити. "Викину все, до якоїсь матерi..." - майнула остання думка i Лiлiт заснула у бiлоснiжному лiжку, а Мортi гладила її обличчя та шепотiла, як заклинання: "Моя краща подруга... моя улюблена подруга..."
  
  
  Реплiкацiя одинадцата. Iрод
   Настали темнi часи. Сiрiсть опустилася на Москву та, точно павутина, поповзла по всiй країнi, перетворюючи все навколо сiре, мляве та безлике нiщо. П'ятикутнi бiсiвськi зiрки на кремлiвських вежах випромiнювали рубiнове свiтло лiвої поляризацiї, заслiплюючи свiдомiсть людей липким кривавим мороком. З усiх кутiв виповзла мерзота, диктуючи кримiнальнi правила, перетворюючи людську масу в боягузливу сльоту, поверх якої плаває всяке лайно, здобуваючи владу та зневажаючи людськi закони. Цвiль розкладання охопила величезну країну, що розповзалася на шматки, якi, як вiд чуми, тiкали вiд центру завошивленої iмперiї, намагаючись вижити поодинцi. Тi, що залишилися, гнилi в загородках, якi їм приготували злодiйськi олiгархiчнi угруповання, що дорвалися до корита влади. Заповiдi Христовi залишили для слабких, а озвiрiлi нелюди у червоних пiджаках проповiдувала тiльки силу.
   Вовочка давно перерiс своє iм'я та в певних колах iменувався не iнакше як ВеВе, бо встиг сколотити з дворової шпани надiйну команду дрiбних шакалiв. Колишнiй майор КДБ, як гриби-мухомори, штампував липовi корпорацiї: "Двадцятий трест", "СПАГ", "Росiйське вiдео", товариство "Лiнiкс", фiрма "Ренесанс", кооператив "Озеро", якi висмоктували державнi ресурси колишнього Ленiнграда, а нинi - Санкт-Петербурга. Головне, що засвоїв ВеВе, тримати нiс за вiтром та вчасно позбавлятися вiд обтяжливих вiдносин. Прикриваючись керiвником в Ленiнградi, вiн, як "сiрий кардинал", розв'язував всi питання, а потiм рубав ниточки, що його компрометували. Все у Вовочки було схоплено та скрiзь приплачено, тiльки одна бiда точила душу: старий козел товариш Цибульський Iлля Лазарович, та його мерзеннi подiльники, Гаагтунгр та Веельзевул. Їх чергова поява в життi Вовочки в часи тухлi та пiдлi не зовсiм його втiшала, хоча, вони не раз виручали в темних справах, душогубних. Вова нiколи не хотiв пiд ними ходити, та доводилося. А не то й придушити можуть, тварюки сатанинськi.
   Найгiрше, що командує ними товариш Самаель, людина витончена, явно єврейської зовнiшностi, який часто та нудно вчить Веве, як обходитися з народом. "Немає заслуги в тому, щоб керувати бидлом та велике мистецтво керувати вiльними людьми", - бубнiв вiн, повчаючи Веве, який вважав, що йому вiльнi люди не потрiбнi, а краще всiх перетворити в бидляцьке стадо манкуртiв, якi нiчого не пам'ятають, та робити з ними, що хочеш. Тим бiльше, що народ, йому пiдвладний, плентався тому, що сам бидло, та тягнув у скоти всiх, хто на нього не схожi. Веве послав би Самаеля з його настановами якомога далi, та знав, що з таким краще не сперечатися, тому що бачив, як цей товариш з фiлософським спокоєм робить з головами неугодних. ВеВе не розумiв, навiщо вони з ним возяться, а якщо послухати слова Iллi Лазаровича, то виходило, що вiн - майбутнiй ВеВе. У це не дуже вiрилося, але деяку схожiсть з Цибульським вiн повинен був визнати. Самаель, називаючись Романом Аркадiйовичем, легалiзував себе та проник в оточення п'яного "гаранта", розчищаючи шлях для ВеВе в Москвi. Кинувши свого начальника-демократа, ВеВе перебрався в столицю, де ресурсiв - безмежний океан, а тепле мiсце з резервами країни вже готове.
  ***
   Генерал Рохiн сiв у машину та кивнув своєму водiєвi: - Юра, додому, на Рубльовку 20.
   День видався важкий. Зустрiч з шахтарями пiдтвердила - владу треба мiняти. П'яний гарант зовсiм скурвився та продає країну направо та налiво. Чого коштує угода з американцями, коли стратегiчну атомну сировину з боєголовок продають за безцiнь, а грошi ховають собi в кишеню. "Сiм'я" - слово, яке з'явилося недавно. Якщо людина належить до "сiм'ї", то може розраховувати на частку краденої державної власностi. Близько дванадцяти мiльярдiв доларiв пiдуть в кишеню "сiм'ї" вiд росiйсько-американської угоди, хоча реальна вартiсть високозбагаченого урану незрiвнянно вище, бо його, протягом сорока рокiв, добували та переробляли на радянських заводах. Дiзнавшись про те, що Рохiн копає цю справу, сам гарант попередив його на всю країну: "Ми зметемо цих Рохiних!"
   Змете, якщо встигне! Те, що Рохiн затiяв, може змiнити Московiю, попри те, що таке за кордоном називають вiйськовим заколотом. Надiйнi офiцери, свої хлопцi, є у багатьох вiйськових частинах. Варто пiдняти клич, i Москва за день буде в руках вiйськових. Рух, який створив та очолив генерал, називається "Народ та армiя єдинi". Сьогоднi Рохiну передали величезну суму на його рух, i вiн думав, де її, на час, поховати. Вiн хотiв залишити вдома важку сумку та поїхати на дачу, але потiм вирiшив, що краще тримати грошi при собi, тому скомандував: - Юра, їдемо в Клоково, на дачу.
   Юра поїхав прямо, не звертаючи на Рубльовку, а потiм по МКАДу дiстався до Київського шосе. Далi дорога йшла прямо, i генерал задрiмав, заколисаний м'яким ходом машини.
   - Пiд'їжджаємо, - попередив Юра, коли вони звернули на другорядну дорогу i Рохiн потягнувся, вiдчуваючи, що за пару десяткiв хвилин сну встиг вiдпочити. Дружина, Тамара Павлiвна, яка вийшла його зустрiчати, розгублено подивилася на його порожнi руки та сердито запитала: - Ти що, забув?
   - Про що? - не зрозумiв Рохiн.
   - Про день народження сина? - насупилась дружина. "Єдрiт твою мать!" - вилаявся в душi генерал, розумiючи, що йому немає виправдання. Забув, що у сина Iгоря день народження! Саме крамольне в цьому те, що син - iнвалiд. З ним дружина няньчиться, а вiн забув.
   - Я йому iграшковий пiстолет купив, так у кабiнетi залишив, - журився генерал, але по очах дружини зрозумiв, що вона нi на гран йому не вiрила.
   - Я зараз поїду, привезу, - каявся Рохiн, але Тамара махнула рукою, зупинила: - Сиди! Я йому кошеня живого подарувала, вiд нас двох. Зараз Олена з Сергiєм приїде, будемо сiдати за стiл!
   Лена - донька, а Сергiй - її чоловiк. Рохiн витяг сумку з грошима та пiшов за дружиною в будинок. Охоронець, Максим, зупинив та, вибачаючись, вiдпросився з'їздити до рiдних. Рохiн, через дружину, вiдчуває себе винуватим перед усiма, то вiдпустив хлопця, тим бiльше що залишався губатий Сашко, другий охоронець, що стояв на ґанку та очiкував господаря. Сашка потягнувся рукою до важкої сумки, але генерал його вiдсторонив: - Не треба, я сам!
   Пiднявся на другий поверх, у кабiнет, та ледь засунув величезну сумку в тумбочку, закривши її на ключ. Син Iгор спав, i генерал зiтхнув: управлятися з несамовитим сином - не командувати дивiзiєю, тут Тамара йому сто очок вперед дасть. Незабаром приїхала донька з зятем, та стали збирати стiл. Тамара покликала шофера Юру та охоронця Сашу i вони приєдналися до пiзньої вечерi. Прокинувся Iгор, слава Богу, поводився досить непогано, бо чужих не було. Генерал пiдняв чарку горiлки та душевно сказав:
   - За тебе, Тамара!
   Всi весело пiдтримали, навiть Iгор пiдтакнув: "За маму!" Тамара Павлiвна почекала, поки всi закусять, а потiм сказала: - Я вип'ю за Iгоря.
   Тост пiдтримали всi, та випили, цокаючись з келихом Iгоря, який примудрився його розбити. Тамара Павлiвна швидко зiбрала скалки та подала гаряче. Пiсля вечерi Олена вийшла, бо їхати далеко i всi висипали на вулицю, щоб проводити. Коли Олена та Сергiй поїхали, Iгор завередував, i Тамара Павлiвна ледь поклала його спати. Повернувшись до зали, Тамара Павлiвна сiла в крiсло та дивилася телевiзор разом з охоронцем Сашею та шофером Юрою. Генерал, що задрiмав за столом, вiдкрив очi та сказав: - Тома, пiдемо спати!
   - Я ще почитаю, - сказала Тамара Павлiвна, радiючи, що Iгорьок спить, а в будинку тиша, яка навiює на душу безтурботнiсть. Генерал Рохiн вiдправився до себе в кабiнет. Було спекотно. Генерал вiдкрив навстiж вiкна, прилiг на диван та вiдразу ж заснув. Через деякий час вiн побачив зруйноване мiсто, в якому впiзнав Грозний. Попереду, на дорозi, лежав мертвий хлопчик, а над ним сидiла русява жiнка та гойдалася, наче камертон, постiйно питаючи: - За що ви убили мого хлопчика? Вiн вам нiчого не зробив!
   Рохiн злiз з танка, пiдiйшов до жiнки та сказав, як на лекцiї: - При штурмi мiста, мати, втрати серед мирного населення неминучi.
   Бiлява жiнка пiдняла на нього заплаканi очi, а потiм витягла пiстолет та вистрiлила йому в голову. Бiльше Рохiн нiчого не бачив. Навiть сну.
  ***
   П'ять осiб стояли в зарослiй лiсопосадцi недалеко вiд села Клоково. Всi були в балаклавах, спортивних костюмах та рукавичках. Тiльки один чоловiк не до мiсця хизувався в костюмi, а в руках тримав пластмасову канiстру, ймовiрно, з водою. Якщо подивитися з боку, то тренер зi спортивною командою, що пiднялася так рано для пробiжки по пересiчнiй мiсцевостi.
   - Нагадую, генерал повернувся додому з великою сумою, - тихим голосом сказав чоловiк у костюмi, - грошi необхiдно забрати та зробити все непомiтно. Зв'язок тiльки через "Тихона".
   Той, якого назвали "Тихоном", кивнув головою, а решта "спортсменiв" з вiдстовбурченими заднiми кишенями мовчали. Пiсля закiнчення розмови, трiйка спортсменiв вiдправилася вперед, а Тихон та людина в костюмi залишилися на мiсцi.
   - Простеж за ними, а коли все зроблять... - Тихон зрозумiв паузу та кивнув головою. Незабаром i вiн зник у передсвiтанковiй iмлi. Блiдий Мiсяць на небi затягнувся сiрим небом, точно не хотiв бачити, що дiється на Землi. Час тягнувся довго, але чоловiк в костюмi терпляче чекав. Вiн умiв чекати та знав, що тiльки затятiсть здатна дати бажане.
   У цей час три спортсмени по ґратах на вiкнах дiсталися другого поверху дачi Рохiна та прослизнули крiзь прути всередину. На диванi, не роздягнувшись, лежав генерал в штанах з лампасами та хропiв. Двоє шмигнули в коридор, де на диванчику задрiмав шофер Юра та спустилися вниз, у зал, де тихо сопiв охоронець Саша. У спальнi на лiжку лежала Тамара Павлiвна. Один зi спортсменiв затиснув їй рота, а другий скочив на груди, приставивши до чола пiстолет.
   - Пiкнеш, перестрiляємо всiх, - прошипiв той, що сидiв на грудях. Тамара Павлiвна кивнула головою. Її повели наверх, весь час боляче пiдштовхуючи пiстолетом. Третiй бандит, що залишився в кабiнетi, знайшов у кiтелi генерала ключ та вiдкрив тумбочку. Вiн витягнув з неї сумку з грошима та вiдкрив її, а потiм задоволено цикнув. У верхнiй шухлядi тумбочки лежав нагородний пiстолет, який бандит перевiрив. Коли Тамару Павлiвну завели в кабiнет, третiй бандит сунув сумку двом iншим, вiдправляючи їх за вiкно, а сам вистрiлив генералу в скроню.
   Тамара Павлiвна отетерiла та очiкувала свою долю, але бандит сунув їй в руку ще гарячий пiстолет та виштовхнув в коридор, де ошелешений шофер Юрко схопився з дивана. Тамара Павлiвна кинулася вниз, до сина, Iгорю, та хотiла крикнути, але голос, певно, вiд страху пропав. Тодi вона натиснула на курок пiстолета, i пострiл гулко рознiсся по дому. На вулицi трьох чекав Тихон, який гладив по головi пса, пiдкидаючи йому шматки м'яса.
   - Грошi забрали? - запитав Тихон, розглядаючи трiйку, яка шумно дихала.
   - Тамбовськi свою справу знають! - вiдповiли йому, показуючи торбу, i вiн кивнув головою: - Змиваємося!
   Вчасно, бо в будинку забiгали та хтось закричав. Ймовiрно, що прийшла в себе Тамара Павлiвна. Вбивцi швидко кинулися в лiс та незабаром опинилися бiля людини в костюмi. Подивившись на Тихона, той запитав:
   - Все в порядку?
   - Так, - сказав Тихiн та вистрiлив з пiстолета iз глушником в одного зi спортсменiв. Другого вбив чоловiк у костюмi, а третiй спробував втекти, але його наздогнали двi кулi. Трупи стягнули в купу, i людина в костюмi рясно полила їх з канiстри. Коли вогонь розгорiвся, людина в костюмi сказав Тихона:
   - Бери торбу та й пiшли.
   Трохи далi стояла непримiтна "Волга" сiрого кольору, в багажник якої Тихон поклав сумку. Вiн витягнув з-за пазухи книжку з позначками, яку забрав у Тамари Павлiвни та передав людинi в костюмi. На обкладинцi красувалося iм'я автора "Нiкколо Макiавеллi" i людина в костюмi усмiхнувся: "Цiкава книжечка!"
   - Все, - сказав вiн та обiйняв Тихона, - справу зроблено.
   Тихон не встиг вiдповiсти, бо пролунав глухий звук пострiлу, i вiн сповз на землю. Чоловiк у костюмi прикрив його гiлками, витягнув з кишенi новий мобiльний телефон "Нокiю" та комусь зателефонував.
   - Тетяна Борисiвна, кажуть, що генерала Рохiна застрелила його дружина.
   Через кiлька хвилин голову ФСБ Ковальова пiдняли з лiжка, а коли вiн приїхав, то, згiдно з указом президента, передав свої повноваження В. В. Плутiну. Прощаючись, товариш Ковальов подивився на бруднi туфлi свого наступника та з сарказмом сказав: "Службу потрiбно починати в чистому взуттi!"
  ***
   Лiлiт давно забула ту злощасну нiч Чортородицi на горi Змiїнiй, що прикрашає острiв Коневець, який знаходиться на Ладозькому озерi. З того часу минуло тринадцять рокiв та нiщо не нагадувало про те витончене насильство, якого тодi зазнала Лiлiт. Вона давно викинула з пам'ятi наругу над нею зловiсного Сатанаїла та його мерзенних тварюк. Тому, коли помiтила свiй роздутий живiт, то сильно здивувалася, бо дiмензiальна сiточка незмiнна та не допускає нiяких не запланованих модифiкацiй. Лiлiт, навiть, пiдсвiдомо, не збиралася спотворювати себе, тому пустила до себе симпоти, щоб дослiдити свiй внутрiшнiй стан.
   Вона здивувалася, бо всерединi себе знайшла живу iстоту! Лiлiт вiдразу подумала, що в неї оселився якийсь гад, та хотiла викинути тварюку з себе, але iстота жалiбно запiкала. "Може, я з'їла що-небудь? - невпевнено мiркувала Лiлiт. Зовсiм розгублена, вона дуже зрадiла, коли в її номерi з'явилася її сердечна подруга Мортi.
   - Мотя, мила, що зi мною? - запитала вона у подруги. Мортi притулила свою косу до стiни, а потiм приклала вухо до живота подруги. Вона довго слухала, так що Лiлiт замучилася вiд нетерпiння та гримнула на неї, пiдганяючи: "Ну!"
   - Не нукай! - придержала її Мортi та повiдомила: - У тебе всерединi двi душi.
   - Як це? - не зрозумiла Лiлiт.
   - Ти вагiтна, - внесла яснiсть Мортi.
   - З чого раптом? Я не можу завагiтнiти! - випалила Лiлiт та тiльки тодi згадала нiч Чортородицi. Вiдкриття, зроблене нею, вразило Лiлiт так, що вона остовпiла. Мортi, прочитавши її глiфоми, все зрозумiла та запитала: - Ти боїшся, що народиш Iрода?
   Лiлiт про це намагалася не думати, а слова Мортi вiдкрили їй непривабливу правду про дитину. Не те щоб вона не хотiла її, хоч про це нiколи не мрiяла, просто мати дитину, який замiнить Сатанаїла не входило в її плани.
   - Якщо ти не хочеш дитини, я її заберу, - сказала Мортi.
   - Навiщо тобi дитина, та ще й Iрода, - задумливо запитала Лiлiт.
   - Вона моєї кровi, - сказала Мортi.
   - Якої "твоєї", Мотiнька, - лагiдно сказала Лiлiт, - вiн з сатанинського насiння.
   - Моєї! Тому що Сатанаїл та Свiтлоосяйний - брати, а я їм - сестра, - промовила Мортi й Лiлiт, зовсiм приголомшена, завмерла на мiсцi, а потiм обняла її за шию, зрошуючи їй волосся сльозою.
   Пройшла весна, настало лiто, а Лiлiт не знала, коли у неї з'явиться дитина. Якщо судити по тому, що насiння дало про себе знати через тринадцять рокiв, то й плiд повинен зростати довго. Одне Лiлiт знала точно, що все навряд чи буде схоже на людськi роди та побоювалася цього. Маргiна, дiзнавшись про вагiтнiсть Лiлiт, наполегливо запропонувала їй жити в їхнiй квартирi на 1-й лiнiї Васильєвського острова, аргументуючи тим, що Мортi щодня пропадає у вiдрядженнях. Крiм того, Марiко теж ходила вагiтною, i їм двом знайдеться про що поговорити. Лiлiт, перебуваючи у Маргiна в гостях, слабо вiдмовлялася, аргументуючи тим, що нiкуди дiти Сета. Марiко, погладжуючи своє пузо, запитала у своєї колеги по вагiтностi: - А балкон йому пiдiйде?
   - Пiдiйде, - повiдомив Сет, винувато виглядаючи з-за Лiлiт. На тому i порiшили. Лiлiт видiлили одну кiмнату, Марiко другу, а Маргiна та Туманний Кiт ночували в залi на величезному диванi. Тарас часто пропадав у вiдрядженнях, сновигаючи по всьому свiту та роблячи операцiї, тому для вагiтної Марiко повний будинок гостей - благо. Мортi, трохи ревно ставлячись до Маргiнi, що вкрала її подругу, незабаром заспокоїлась, бо, i правда, часто пропадала на своїй роботi.
   Настав восьме серпня!
   Лiлiт боялася майбутньої ночi, бо рiвно тринадцять рокiв тому вона зачала свою дитину. Марiко, спостерiгаючи за Лiлiт, залишила вдома Тараса, щоб вiн, у разi чого, мiг їй допомогти. Мортi, своєю вiдсутнiстю, засмутила Лiлiт, яка стала дратiвливою та весь час безпричинно плакала. Немов передчуваючи щось, в небi заклубились хмари, а вiтер погнав на мiсто хвилю з Фiнської затоки, яка рiзко пiдняла рiвень води в Ленiнградi. З неба потягнулися косi смуги дощу, приховуючи вiд очей грiзнi хмари. Стало темно, наче настав вечiр, та тiльки яскравi блискавки вибухали бiля самої землi, осяваючи околицi. Сет, що сумлiнно сидiв на балконi, притиснувся спиною до балконних дверей та перелякано тремтiв, нiби перед стратою. Маргiна, побачивши його муки, вiдкрила дверi та впустила Сета в зал та здивовано йому сказала:
   - Нiколи не думала, що ти боїшся темряви.
   - Вiн боїться не темряви, а Сатанаїла, - пробурчав Туманний Кiт, який валявся на диванi, немов його все це сум'яття не стосувалася.
   - Не думай про це сказати Лiлiт, - попередила Маргiна, на що кiт повiдомив: - Вона сама здогадається, якщо побачить Сета.
   Нещасний Сет не знав, куди йому подiтися, i Маргiна вiдкрила шафу та запропонувала: - Лiзь сюди та не висовуйся.
   Сет залiз у шафу та затих. В ту ж хвилину, разом з громом, задзвенiло скло на кухнi та в залi, а балконнi дверi заскрипiли вiд ударiв. Марiко та Лiлiт кинулися на кухню, а Маргiна вирушила за котом та Тарасом, бо тi вже вiдривали голови демонам, що з"явилися бiля балконних дверей, а потiм злетiли в повiтря, щоб боротися з тварюками. Сили явно були нерiвними. Лiлiт побачила, як Веельзевул сунувся в кухонне вiкно, що виходить у двiр, але Сет, набравшись хоробростi, розкрив пащу та, судомно стискаючи щелепи, вкусив демона за руку. Веельзевул заревiв, як рiзаний, та шмякнув Сета по холодильнику, що стояв бiля вiкна, але той прилип мертвою хваткою до руки та не вiдпускав. Марiко схопила банку з червоним перцем та сипнула з неї в пику Веельзевула, а Лiлiт обпалила йому пащу вогнем. Веельзевул завив та ломанувся назад, вiд чого гепнувся об асфальт з другого поверху. Лiлiт ледь встигла вiдiрвати Сета, який не вiдпускав руки та запекло рвав її iклами.
   В цей час Маргiна вiдбивалася вiд тварюк на балконi, а Тарас, витягнувши свiй заповiтний скальпель, точно сердитий джмiль, ширяв мiж демонами та професiйно, одним рухом, вiдкривав їм животи. Демони, не вiдчуваючи болю, з подивом дiзнавалися, що їх нутрощi вивалились та повисли гiрляндою до самої землi. Маргiна жбурляла в пики демонiв шиплячi вогнянi кулi, ледь вiдбиваючись вiд мерзенних тварюк. Побоюючись, що її розтерзають на частини, Маргiна крикнула: "Тарасик, додому!" - i зять спiкiрував вниз, ледве не розчавивши її об стiнку.
   Балконнi дверi давно вже вибили й Маргiна, разом з Тарасом, зайшли всередину, зупинившись у порога. Демони, немов стерв'ятники, вiдчули легку здобич та по черзi пiкiрували униз, вивергаючи з пащi зелену отруйну рiдину, яка, точно п'явка, тяглася до обличчя, нiг та рук. Туманний Кiт сидiв на даху, вiдволiкаючи на себе бiльшу частину демонiв, роздаючи направо та налiво кривавi ляпаси, роздираючи звiринi морди. Маргiна вiдчувала, що сили закiнчуються, та приречено подумала: "Все! Нам не вистояти!"
   Раптом небо розрiзала блискавка, яка зигзагом пройшлася по демонах. Тварини зникли, розсипаючись в чорну пил, який вiдразу розвiявся вiтром та перетворився у сiрий дим. Перед балконом виникла скуйовджена Мортi з косою напереваги, яка убивчим поглядом знайшла серед тварюк Сатанаїла та крикнула:
   - Я тебе попереджала, що Лiлiт - моя!
   - Менi немає дiла до Лiлiт, нехай вiддасть мою дитину, - вигукнув Сатанаїл, розсовуючи своїм величезним тiлом тварюк, що товпилися бiля балкона.
   - Вона повинна пiти зi мною та народити мого сина на островi Змiїному, - продовжив Сатанаїл, пiдпливаючи ближче та явно не збираючись здаватися.
   - Ти нiчого не отримаєш! - твердо сказала Мортi, а Сатанаїл викинув руку, намiряючись розбити їй голову. Мортi коротко махнула косою, i вiдсiчена рука розсипалася на порох. Сатанаїл дико заревiв, заглушаючи гуркiт грому. Замiсть рук у нього виникло довгий мацак, як у восьминога, який потягнувся до шиї Мортi. Вона спритно вiдсiкла його, перетворюючи в чорний дим, та махнула косою, збираючись наступним ударом вiдсiкти братовi голову.
   Настала несподiвана тиша, а де-то в сусiднiй квартирi закувала зозуля в годинах. Маргiна, чомусь, нарахувала тринадцять "ку-ку", пiсля чого в їх квартирi голосно зазвучав гiмн, який видавав динамiк радiоточки. Почувши його, все сатанинське вiйсько з виттям розсипалося в рiзнi боки, а Сатанаїл долонею, що залишилася, закрив обличчя та заревiв, як розлючений бик. Ще не отямившись вiд таких метаморфоз, Маргiна почула, як у квартирi хтось завив у два голоси. Коли вона увiрвалася в спальню Лiлiт, то побачила, що вона валяється на пiдлозi, а поруч Марiко, що вила, як морська корова.
   - Ви чого?! - отетерiла Маргiна.
   - Народжуємо, - занила Марiко та скривилася:
   - У мене щось потекло.
   Води вiдiйшли, - сказав Тарас та вiдправився у ванну мити руки, кинувши Маргiнi на ходу: - Мама, закип'ятiть воду.
   - Ти ж не гiнеколог, - гукнула йому вслiд Марiко.
   - Для тебе я - повивальна бабка, - пробурчав Тарас у ваннiй, ретельно вимиваючи свiй скальпель. Коли вiн з'явився перед Марiко, що стогнала, вона вивалила на нього очi та розгублено запитала:
   - Ти що, будеш мене рiзати?
   Тарас, поглянувши на свiй скальпель, знiтився та сказав дружинi: "Пробач, замотався", - а потiм сховав нещасний скальпель у кишеню.
   - Ти коли-небудь приймав пологи? - стурбовано запитала Маргiна i Тарас вiдповiв: - Приймав, ... в екстраординарних ситуацiях ...
   - Деда, вези мене до звичайного лiкаря, - запищала Марiко, звертаючись до Маргiнi. В цей час Лiлiт, що лежить на лiжку, тихо сказала: - З мене щось лiзе.
   - А, тобi не боляче? - поцiкавилася Марiко.
   - Я вимкнула людський бiль, - спокiйно вiдповiла Лiлiт, неприродно витягаючи шию, щоб подивитися, що у неї з'явиться мiж нiг.
   - Хлопчик, - сказав Тарас, пiднiмаючи дитину, а Маргiна перерiзала пуповину.
   - Тарас, паразит, швидко давай мою сiточку, - заголосила Марiко, i її чоловiк потягнув за вухом, стягуючи з себе сiточку та передаючи її дружинi. Марiко швидко накинула її на себе та полегшено зiтхнула.
   - А хто буде тужитися? - насупилася Маргiна, i дочка почала сумлiнно пихкати. Тарас, заглядаючи дружинi мiж нiг, побачив лису голiвку дитини та радiсно повiдомив: - Хлопчик!
   Маргiна, перерiзаючи пуповину, заглянула вниз та сказала: - Який же це хлопчик, коли дiвчинка.
   Лiлiт та Марiко, немов заведенi, почали реготати. До них приєдналася Маргiна, а Тарас розгублено дивився на свою дочку. В цей час Лiлiт дивилася на свого хлопчика. Вона розглядала його великi темнi очi та з жахом думала про те, чи не стане її син Iродом, сином Сатанаїла, але не володiла даром передбачення. Знати про це могла Фатенот, що ткала долi людей на планетi Деканат, яка, в цей час, почала в"язати двi новi нитки, для сина Лiлiт та дочки Марiко. Вони немов вислизнули з пальцiв Фатенот та переплелися.
  ***
   Хлопчика назвали Руслан, а дiвчинку - Людмила. Так вигадав Тарас та всi вiдразу погодилися. Навiть Лiлiт, яка не читала Пушкiна, але звучання їй сподобалося. Мортi весь час мовчки спостерiгала з боку, а потiм поставила свою косу в кут, взяла на руки Руслана та потримала, як щось кришталеве, а потiм дбайливо передала в руки Лiлiт. Сет намагався не дихати, щоб не осквернити немовлят своїм диханням та посинiв, як баклажан. Лiлiт помiтила та ляснула його по макiвцi, погрозивши пальцем: - Не лякай менi сина!
   - Вас потрiбно переселити, - сказала Мортi, i всi озирнулися до неї.
   - Принаймнi, Руслана та Людмилу, - додала вона, розглядаючи обличчя присутнiх, якi її не зрозумiли.
   - Мотя, що ти хочеш сказати? - запитала Лiлiт у подруги.
   - Вони будуть жити у мене в Нiщо, - пояснила Мортi.
   - Наскiльки я знаю, Нiщо - неживе, - сказала Маргiна, глянувши на Туманного Кота.
   - Я ж не знав, що ти станеш подружкою Мортi, - виправдовувався Туманний Кiт.
   - Ваша квартира буде в Нiщо i сюди, окрiм вас, нiхто не увiйде, бо вiдразу помре, - пояснила Мортi.
   - Щось менi боязко, - пробелькотiла Марiко.
   - Чого бояться, ви вже перебуваєте в Нiщо, - закiнчила Мортi, спостерiгаючи реакцiю на її слова, бо зробила все не спитавши. Присутнi нiяких змiн не помiтили, тому сперечатися не стали та лягли трохи поспати, бо скоро настане ранок. Коли Тарас вранцi вийшов на балкон, щоб зробити зарядку, то був дуже здивований натовпом роззяв, що вилупилися на нього. Вiн оглянув себе з голови до нiг, але нiчого незвичного не помiтив. Навiть майка надiта не на виворiт. Заглянувши в спальню, вiн стурбовано запитав у Марiко:
   - Зi мною щось не так?
   - Тебе турбує твоя вага? - запитала Марiко, погладжуючи Людмилу, яка спала поруч з нею. Побачивши, що чоловiк не дуже задоволений її вiдповiддю, вона його заспокоїла: - Тарасик, ти менi подобаєшся таким, як є, товстеньким та красивим.
   В цей час вони почули гучний голос Маргiни:
   - Що тут дiється?
   Тарас та Марiко, залишили сонну Людмилу та попрямували в зал, де побачили на балконi обурену Маргiну.
   - Деда, що сталося? - запитала Марiко та розкрила рота - перекриваючи дорогу, внизу зiбрався цiлий натовп, який дивився на їх балкон та щось обговорював. Маргiна не полiнувалася та вийшла на вулицю, приєднуючись до натовпу. Розглядаючи свiй балкон, вона нiчого не помiтила та розгублено запитала у жiнки поруч: - Що трапилося?
   - Хiба ви не бачите?! Квартиру вкрали! - промовила жiнка, показуючи на балкон Маргiни. "Всi зiйшли з розуму!" - пiдсумувала Маргiна та хотiла вже йти, але здогадалася зазирнути в голову жiнки, що стояла поруч. Виявилося, що вона не бачила їх квартири, точно її вирiзали з будiвлi, а за квартирою проглядався коридор зi сходами. У їх будинку зяяла акуратна прямокутна дiра, що закiнчувалася сходовою клiткою та стiнами сусiднiх квартир. "Крiм нас, квартиру нiхто не бачить!" - здогадалася Маргiна та помчала до себе додому. Перед дверима стояла сусiдка, тупо дивлячись у стiну. Маргiна привiталася з нею та швидко прошмигнула у квартиру. Якби вона заглянула в голову сусiдки, то побачила б своє тiло, яке раптово зникло та натовп на вулицi, що вилупився на сусiдку, яка не розумiла, куди пропала Маргiна.
   - Де Мортi? - вигукнула Маргiна, ледь з'явившись у квартирi.
   - На роботi, - повiдомила Лiлiт та запитала: - А що?
   Маргiна все розповiла. Лiлiт вiдправила свою симпоту i Мортi негайно вiдгукнулася. "Мотя, швидко повертайся додому", - передала Лiлiт та не встигла моргнути оком, як Мортi опинилася у квартирi. Коли їй розповiли про подiю, її блiде обличчя почервонiло, як помiдор, i вона вiдразу зникла з квартири, кинувши наостанок: "Я все виправила!". Натовп на вулицi, виявивши вiдновлений фасад будинку, потихеньку розсмокталася. Всi здивовано терли очi, не розумiючи - все було наяву чи здалося? Якби хтось спробував кинути на балкон якусь рiч, то побачив би, що вона вiдразу зникла.
  ***
   Сета все-таки спiймали. Вiн покинув квартиру, щоб трохи провiтритися, бо у Руслана почали рiзатися зуби, але далеко не полетiв - його збили у повiтрi й вiн опинився в якiйсь пiдворiтнi.
   - Поговоримо, - сказав Гаагтунгр та взяв Сета за комiр костюма, який подарував йому Тарас. Заскочений зненацька, Сет мовчав, як бiлоруський партизан, очiкуючи, коли його почнуть бити. Вiн знав, що в разi насильства розповiсть Гаагтунгру все, але жеврiла маленька надiя чинити опiр. Вiн не помилився. Поки Гаагтунгр тримав його за комiр, придавивши до стiнки, пiдiйшов Веельзевул та почав методично гамселити Сета, перетворюючи його у вiдбивну котлету. Коли Гаагтунгр порахував, що Сет дозрiв для душевної бесiди, вiн схопив своєю лапою його за шию та промовив: - Ти повинен нам винести немовля!
   - Руслана?! - запитав Сет, вiдтягуючи час.
   - Якогось Руслана? - не зрозумiв Гаагтунгр, а коли дiйшло - перепитав: - Вона Iрода назвала Русланом?!
   - Русланом, - пiдтвердив Сет.
   - Йдемо на Васильєвський острiв, ти вiддаси немовля нам - сказав Гаагтунгр i вони пiшли вздовж вулицi, лякаючи своїм виглядом перехожих. Гаагтунгр, як i ранiше, тримав Сету за комiр, а той навiть не намагався втекти. Коли вони пiднялися на другий поверх та стали перед дверима, Гаагтунгр наказав:
   - Вiдкривай!
   - У мене немає ключа, - збрехав Сет. Веельзевул порився в костюмi та витягнув з кишенi ключ. Клацнувши замком, Веельзевул галантно пропустив Сету вперед, гупнувши ззаду його ногою, вiд чого Сет влетiв у коридор та звалився на пiдлогу.
   - Тарасик, це ти? - запитала Марiко, але Лiлiт вiдповiла: - Це, мабуть, Сет. Вiн нещодавно вийшов прогулятися.
   Веельзевул скорчив лежачому Сету пику та притиснув палець до губ, а потiм простягнув уперед руки, збираючись переступити порiг. Рев, що пролунав у пiд'їздi, чули по всьому будинку, а Марiко ледь не впустила Людмилу. Веельзевул, з вiдрiзаними по лiкоть руками, вив, як дискова пила, а обпаленi вогнем кукси рук димiлися, немов головешки з багаття. Веельзевул вискочив з пiд'їзду, вибиваючи плечем вхiднi дверi, та кинувся в Малу Неву, щоб остудити кукси рук. Вiдновити руки не вийшло, i Веельзевул причепив собi мацаки восьминога, як Сатанаїл, чим потiм пишався. Коли до вечора прилетiла Мортi i їй все розповiли, вона знову розчервонiлась, наче була винна, та повiдомила:
   - Я про це подбаю!
   I знову зникла. Крiм народження Руслана та Людмили в країнi сталася ще одна подiя. Рiвно через дев'ять днiв, немов про щось поминки, в Московiї стався дефолт i всi миттєво збiднiли. Крiм деяких освiчених, якi на цьому нагрiли руки.
  ***
   Восьмого серпня 1999 року директор ФСБ Володимир Володимирович Плутiн пiдняв очi, вiдiрвавшись вiд лежачих перед ним паперiв та отетерiв - перед ним у крiслi вiдвiдувача, сидiв пан Самаель, чи то пак, Роман Аркадiйович, який з осудженням повiдомив: - Не любиш ти вiдвiдувачiв, товариш ВеВе. Незручне крiсло поставив, щоб прохач не знаходив собi мiсця.
   - Завiтайте на моє мiсце, - запропонував розгублений ВеВе, пiднявшись з крiсла. Роман Аркадiйович вiдмовився та повiдомив, що пан ВеВе запрошується на симпозiум.
   "Знаю я вашi "симпозiуми", - подумав ВеВе, - мабуть, якийсь шабаш з вiдьмами"
   - Так, панi будуть, - вiдповiв Роман Аркадiйович на питання ВеВе, який iз запiзненням згадав, що всi його думки - вiдкрита книга для даних джентльменiв.
   - Куди летiти? - запитав ВеВе, бо вiд такої пропозицiї вiдмовитися не можна, та отримав двозначну вiдповiдь: - Вас вiдвезуть!
   "Як їжу?" - подумав ВеВе i його непроханий вiдвiдувач хмикнув. Коли Роман Аркадiйович вийшов з кабiнету, секретар побiлiв, бо цього пана нiхто до директора ФСБ не пропускав.
   За ним прийшли о шостiй годинi вечора. Трохи заспокоювало, що знайомi тварюки, Гаагтунгр та Веельзевул. Гаагтунгр схопив ВеВе поперек тiла своєю рукою та вилетiв у вiдчинене вiкно. Потiм вiдпустив ВеВе i той подумав, що кiнець, розiб'ється вщент об асфальт, але Гаагтунгр перехопив його ногами, якi, як у мавпи, мали долонi. Пiдвiшений мiж лап, як спiймана здобич, ВеВе спостерiгав з висоти, куди вони тримають шлях та виявилося, що на пiвнiч.
   "Невже, в Санкт-Петербург?!" - подумав ВеВе, але вiдповiдi не отримав. Веельзевул, що трохи вiдстав, наздогнав їх i ВеВе з подивом побачив у лабетах демона товариша Цибульського Iллю Лазаровича. "Навiщо їм старий козел?!" - подумав ВеВе та з деякою надiєю вирiшив, що Iллю Лазаровича з'їдять першим та подавляться. "Не подавимося, - прогарчав в головi голос Гаагтунгра, - на шматок твоєї сраки мiсце знайдеться". "Тварюки!" - подумав ВеВе, не звертаючи уваги на те, що його думки читають.
   Летiли не в Санкт-Петербург, бо мiсто залишився лiворуч, освiтлене блiдим свiтлом, а демони тримали курс на Ладозьке озеро. Поруч з ними стали з'являтися новi демони з характерними крилами, як у кажанiв. Деякi дрiбнi бiси вiд них не вiдрiзнялися, збиваючись в маленькi купки. Незабаром вони опинилися над островом. Наскiльки пам'ятав Плутiн, острiв називався Канiвець i ВеВе задумався, якого бiса вiн потрiбен демонам. Незабаром вони зависли бiля гори, на вершинi якої ВеВе розгледiв розкiшний палац. На його фасадi вогнем горiла цифра"1999", ймовiрно, що зображали поточний рiк, але коли пiдлетiли ближче, то перша цифра тричi блимнула та згасла, а решта перекинулися та перетворилися на цифру "666".
   В цьому дивному палацi не було дверей. Таку його особливiсть Плутiн помiтив, коли Гаагтунгр пiдлетiв ближче. Чи то вiд радостi, що прибули на мiсце, Гаагтунгр зовсiм охрiнiв, бо летiв прямо на стiнку палацу. Плутiн не встиг закрити очi, коли вони врiзалися в червону цеглу i ... нiчого ?! Вони дивним чином опинилися всерединi величезного залу, причому Гаагтунгр стояв на ногах, хизуючись чорним смокiнгом, з-пiд якого визирала бiла крохмальна манiшка, надiта на голе тiло та прикрашена чорною краваткою в червоний горошок.
   Плутiн лежав на дорогiй паркетнiй пiдлозi, а коли пiдвiвся, то побачив, що у нього точно такий же костюм, як у Гаагтунгра, та, навiть, черевики з м'якої чорної шкiри вiдрiзнялися, хiба що, розмiром. Неподалiк вiд себе Плутiн помiтив олiгарха Березовського, що смiявся над ним в товариствi з парочкою бiсiв, якi, висловивши своє презирство до Веве, байдуже вiдвернулися, спрямувавши свої погляди на сраку якоїсь огрядної дами. "Почекай, падла, я з тобою ще поквитаюся!" - затаїв злобу Веве та пiднявся на ноги.
   Вiдразу до нього пiдбiг офiцiант з тацею, на якiй стояли кришталевi келихи з червоним вином. ВеВе сьорбнув з келиха, але смак вина здався таким дивним, що вiн хотiв його повернути, тiльки офiцiант помчав кудись далi. Весь простiр залу, наскiльки дiставав погляд, заповнювали джентльмени та ледi в довгих сукнях до п'ят, якi волочилися за ними, як шлейф. Придивляючись пильнiше, Плутiн помiтив, що обличчя джентльменiв та дам iнодi пливуть та змiнюються, перетворюючись в пики демонiв та дияволиць. Утримуючи напiвпорожнiй келих у руцi, Плутiн пройшовся уздовж мармурових колон, що оточували зал, збираючись вилити вмiст келиха в темний кут. Несподiвано вiн вiдчув, як зi шлунка пiднялася тепла грайлива хвиля, яка занурила голову в ейфорiю, а всi навколишнi демони рiзної статi вмить стали приємними та красивими. "Це вино - казка!" - подумав Плутiн та сказав Гаагтунгру: - Чудове вино!
   - Так, - пiдтвердив Гаагтунгр, - з кровi 13-денного немовляти.
   Почувши сказане демоном, Плутiн подумав, що його зараз виверне, але, нi, навпаки, вiн з задоволенням вiдпив з келиха ще.
   - Звикаєте?! - шанобливо запитав Iлля Лазарович, з'являючись ззаду. Плутiну звернення сподобалося, i вiн обернувся, посмiхаючись собi майбутньому, який вiдвiдує цей бал не в перший раз.
   - Що буде далi? - запитав Плутiн, взявши з тацi офiцiанта, що проходив, новий келих вина.
   - Вам сподобається, - загадково повiдомив Цибульський та зник, поступаючись мiсцем зовсiм молодому створiнню, яке, повиснувши однiєю рукою на шиї Плутiна, прошептало на вухо:
   - Менi вже подобається.
   Вона впилася в губи Плутiна, а вiн, несподiвано для своєї натури, вiдчув у собi шалену чоловiчу силу, яка прагнула реалiзувати свiй потенцiал, вириваючись зi штанiв. Не розумiючи, що вiн робить, Плутiн завалив юну дiвчинку прямо на паркет та задер подiл її довгої сукнi, пiд яким виявилося тiльки голе тiло. Побiжний погляд, кинутий по сторонах, виявив, що обличчя навколишнiх джентльменiв та дам палають жагою, а очi з пожадливiстю дивляться на протилежну стать. Плутiн не став милуватися хтивiстю пари демонiв, а занурив свiй член, напружений до болю, в лоно дiвицi, що палала вiд пристрастi. Навколо лунали стогони та крики, а тiла, що звивалися вiд екстазу, нагадували божевiльний мурашник, що занурився у розпусту. Вивергаючи в дiвчину своє насiння, ВеВе замилувався дамою, що крокувала мiж тiлами, що сiпались. Вона, ймовiрно, шукала партнера та зухвало подивилася на нього, пiдморгнувши одним оком.
   Залишивши дiвчину, на яку вiдразу вилiз якийсь величезний демон, Плутiн схопив жiнку за руку та повалив її на пiдлогу. Дама руками направила його знаряддя та вчепилася в спину ВеВе, притискаючи його до себе. Коли вiн знову забився в конвульсiях, дама, не чекаючи, вислизнула з-пiд нього та всiлася на спину, розсовуючи його стегна. Ошелешений Плутiн обернувся назад та, крiзь морок свiдомостi, розгледiв у милiй дамi величезного демона, який несамовито заганяв своє дилдо в його заднiй прохiд.
   Плутiн хотiв вирватися, але мiцнi лапи притиснули його мордою до паркету, розриваючи дупу нещадними поштовхами. Коли тварюка закiнчила, та ВеВе подумав, що його муки завершилися, на нього скочила iнша скотиняка i карусель закрутилася знову. Звiдкись зверху з могильним стогоном пролунав глухий звук дзвону i тварини почали пiдiйматися з пiдлоги. Плутiн вiдразу схопився, пiдтягуючи штани, щоб нiяка зараза не спокусилася на заднє мiсце знову. До Плутiну пiдiйшло молоде створiння, з яким вiн починав оргiю та, розтираючи рукою помаду на мокрому обличчi, повiдомила: - Мене звуть Лiна.
   Плутiн кивнув, несвiдомо рахуючи удари дзвону. Демони скупчилися купою в центрi величезного залу, а офiцiанти з бiлими обличчями вишикувалися в каре уздовж стiн, намагаючись не дивитися на пики демонiв, якi втратили лиск, а дехто й пристойнi костюми. Коли пролунав тринадцятий удар, Плутiн побачив Романа Аркадiйовича, який гучно проголосив:
   - Бенкет починається!
   Демони захоплено вiтали слова Самаеля та вiдразу кинулися до колон, упиваючись iклами в шиї бiдних офiцiантiв. Лiна шмигнула до побiлiлого юнака з порожньою тацею на руках та встромила зуби в його шию. Сьорбаючи кров, що заюшила з рани, вона повернула до Плутiну своє вимазане кров"ю обличчя i поманила пальцем: - Швидше, бо нiчого не дiстанеться.
   Плутiн з огидою глянув на Лiну та хотiв вiдвернутися, але раптом вiдчув таку нездоланну тягу, збуджену виглядом кровi, що кинувся до зомлiлого офiцiанта та вп'явся зубами у його шию з iншого боку. Висмоктуючи терпкий диявольський напiй, Плутiн вiдчував, як його тiло наливається сатанинською нещадною силою. Коли вони напилися, Лiна витерла рукою губи, розмазуючи кров по обличчю, та з задоволенням гикнула, глянувши на Плутiна.
   - Кльово! - промовила вона, спираючись на колону та притулившись до Плутiну. Попри бiль у срацi, ВеВе подумав, що, правда, "кльово". "Тепер у тобi сила Сатанаїла!" - пролунав у головi голос Романа Аркадiйовича. Крiм голосу Самаеля в головi Плутiна не виникло нiяких думок: нi засудження, нi захоплення, точно його приналежнiсть Сатанаїлу - суща дрiбниця.
  ***
   На наступний день Плутiн став головою уряду Московiї. Вiн не вiдчував нiяких почуттiв, згадуючи вчорашнiй бенкет, а його голова нiтрохи не хворiла. Докори сумлiння - задоволення дороге та хворобливе, а для полiтика - рiч смертельна. Плутiн не страждав такою хворобою, тим бiльше, вранцi, та давно вже перейшов межу того, що називалося людською мораллю. Вiн не бачив рiзницi мiж убивством однiєї людини, чи багатьох людей, якщо це потрiбно, щоб досягти запланованої мети. Плутiн з цинiзмом вiдкидав бiблiйне "не можна", бо його беззаконня благословляли такi ж, як вiн, нахабнi та безпардоннi попи, у яких рамки дозволеного не мали меж. Гаагтунгр та Веельзевул взялися за справу, зображали з себе чеченцiв, засвiчували свої нахабнi пики на Кавказi, влаштовуючи там вбивства та смуту. Плутiн розгорнув галасливу кампанiю та розв'язав маленьку вiйну в Дагестанi, лiквiдуючи не тiльки чеченських ваххабiтiв, а i мiсцевих жителiв, якi пiдвернулися пiд руку, пiднiмаючи свiй рейтинг сильного керiвника. Ницi пристрастi та пiдлi вчинки, якi супроводжують будь-яку вiйну, породжували велику кiлькiсть темних душ, якi вiдправлялися прямо до Сатанаїла, збiльшуючи Темряву. Розлюченi ваххабiти почали пiдривати будинки, наганяючи страх на простих обивателiв, який будив вiдповiдну ненависть та злiсть. Крiвця лилася потоком та множила необмежену владу Сатанаїла.
   Маленька Лiна виявилася ще та штучка. Плутiн, глянувши на свiжу газету, з подивом дiзнався, що вона завоювала чотири золотi та двi срiбнi нагороди у змаганнях з естетичної гiмнастики. ВеВе з пожадливiстю згадав, як вона вигинала пiд ним спину, спливаючи похiттю. "Допомогла крiвця!" - констатував ВеВе, вiдкладаючи газету та збираючись якось, при нагодi, повторити з дiвчиною те, що вони витворяли в палацi на Змiїнiй горi. Вiн з деякою досадою та роздратуванням згадав осоружну дружину, але момент був не той, щоб прибрати її зi свого життя.
   Роман Аркадiйович не дуже висвiчував себе у Москвi та зробив щасливими чукчiв, ставши у них депутатом, а потiм i зовсiм, - губернатором. Народ хирiв, терпiв, наливаючись злiстю, а потiк душ у Темряву слiдував налагодженим конвеєром. Залишалося тiльки сiяти навколо смуту та розбрат, переносячи їх, як заразу, за межi країни, скукоженої пiсля експериментiв з перебудовою. Чорне джерело ненавистi та злостi не висихало нi на день, а ВеВе все збiльшував прiрва мiж вiдданими йому подiльниками та народом. Вiн знав, що завжди правий, i це вiдчуття пiдкрiплював слухняний натовп, що бачив у незмiнному лiдерi держави острiвець стабiльностi у свiтi мерзенного iснування. Всякi там захоплення заручникiв на Дубровцi в Москвi, або убитi дiти Бестлана псували картинку, але не настiльки, щоб похитнути iмiдж гаранта. За два термiни на посадi президента нiхто й писнути не смiв про якого-небудь наступника. Московiти не звикли мiркувати, їм потрiбен той, хто буде за них думати та вирiшувати.
   Нiч з восьмого на дев'яте серпня 2008 року Плутiн традицiйно провiв на горi Змiїної, вдаючись до розпусти. У церемонiю внесли нововведення, якi Самаель поблажливо прийняв: на десерт, пiд час бенкету, подавали маленьких хлопчикiв, чия кров дiяла цiлюще на сатанинськi тiла. Водночас московiтськi танки окупували Грузiю, порiвнюючи з землею грузинськi будинки в Пiвденнiй Осетiї та розстрiлюючи всiх пiдряд. Такий щедрий подарунок пiднiс Плутiн своєму володаревi - Сатанаїлу, зрощуючи обопiльну злобу, без жалю вбиваючи московiтських солдатiв та жителiв Грузiї. Стiльки душ пiшло у Темряву, що Сатанаїлу варто було закотити бенкет для ВеВе, але Плутiн боявся, що в нього, як у хлопчикiв на горi Змiїної, висмокчуть кров, а тiло вiддадуть на поталу воронам. В цiй жорстокостi було щось вiд дворової шпани, де сильний завжди нав'язував свою волю iншим, тiшачись безпораднiстю слабких.
   У дворi теза - слабкого не б'ють, не котується. Б'ють до смертi, пiдло, нишком, а потiм глузувати та знущатися з поваленого ворога. Двiр, як вовча зграя, навчив Плутiна встромляти зуби першим, не вiдчуваючи нi грана жалостi та розумiючи, що милосердя до себе краще не чекати. Його дорослi дворовi товаришi визнали його ватажком, що тiшило його самолюбство, i вiн потурав їм, на вiдмiну вiд решти бидла.
   Гiрська та бiдна країна Грузiя йому й нафiг не потрiбна, але вона грала роль слабкого для решти шушвалi, тому потрiбно її покарати. Була ще одна причина, про яку нiхто не знав, та Плутiн намагався забути про неї, коли розмовляв з Самаелем, щоб той не прочитав її в головi ВеВе. Мова йшла про Рубiн Милосердя. Плутiн нiколи не вiрив у релiквiї, тим бiльше, що знав вiд близьких йому попiв Московiї, як вони їх створюють.
   Йому хотiлося знайти рубiн, щоб примазатися до Сатанаїла та стати другим пiсля нього, замiнивши на цьому посту Самаеля. З вiдомостей, якi ранiше отримали вiд Сета, Плутiн знав, що рубiн, знайдений в Метехi, - фальшивий. Отже, десь має бути справжнiй i варто було перерити село до кiсток предкiв. Ще одна маленька зачiпка тягне Плутiна в Метехi - вiн хотiв з"явитися в селi, де його принижували, у всiй своїй величi. Дев'ятого серпня його особистий лiтак Iл-96-300 вилетiв з "Внуково-2", прямуючи в Пiвнiчну Осетiю, у Владикавказ. Його новий прессекретар, Пєськов, доповiв всi останнi вiйськовi новини, але Плутiну вони не сподобалися.
   - Що вони вовтузяться! - вигукнув вiн та до самого Владикавказа мовчав. У столицi Пiвденної Осетiї довелося пообiцяти десяток мiльярдiв на вiдновлення житла постраждалим. Пiсля вечерi Плутiна проводили в номер хлопчики, а прямо з ранку вiн вирушив у Цхiнвалi. Цiлий день йому довелося вислуховувати нуднi скарги, а московiтськi дивiзiї, тим часом, зачищали грузинськi вiйська бiля Метехi. Наступним ранком Плутiн вертольотом вилетiв у Метехi, в супроводi ланки Су-шок. Вертолiт приземлився прямiсiнько бiля церкви Успiння Пресвятої Богородицi.
   - Що ми шукаємо? - запитав директор ФСБ Убортников.
   - Рубiн у формi серця, - повiдомив Плутiн, а сам пiшов до того мiсця, де вiн колись, ще в дитинствi, стояв бiля стiни. Пошуки тривали до самої ночi, але нiчого не знайшли. "Нi, так нi, - подумав Плутiн, - все одно знайдемо цей проклятий рубiн". Опинившись в той же день у Москвi, вiн включив на секунду телевiзор та почув дивну новину: "Вчора в лiтньому парку Санкт-Петербурга оселилося стадо динозаврiв..." "Яких динозаврiв? Вони, що, там, з глузду з'їхали?" - подумав Плутiн, вимикаючи телевiзор та збираючись завтра дати рознос губернатору Санкт-Петербурга.
  ***
   На Землi з'явилися iнопланетяни. У Сполучених Штатах Америки, недалеко вiд Нью-Йорка виникло кiльце реплiкацiї та з'явилися першi мiжпланетнi гостi. Хромостатики, на перший час, наклали заборону на перемiщення потворних iстот, щоб не лякати жителiв Землi. Туристи з iнших планет, вельми схожi на землян, вiдвiдували Землю та залишали тут золото, поправляючи економiчнi показники США, якi замiнювали туристам золото на долари.
   Перший час вiдвiдування Землi iнопланетянами не афiшувалося, але й не приховувалося, що сприяло нормальному сприйняттю iнопланетного життя. Плутiн, як не намагався, не мiг налагодити зв'язок iз Хромостатиками, щоб вони поставили кiльце реплiкацiї в Москвi.
   Мiжпланетних туристiв заманювали в Московiю на екскурсiї, але пiсля того, як кiлька мiжпланетних осiб пропали безвiсти, вiдвiдувати Москву та iншi iсторичнi мiста Московiї iнопланетна спiльнота побоювалася. Зниклих осiб, якщо бути чесним, Плутiн сам катував на предмет секретних вiдомостей про Хроностатикiв, але iнопланетяни нiчого не знали, то їх довелося знищити, замiтаючи слiди. Всякими неправдами вдалося придбати акцiї рудникiв на планетi Дакорш та стали добувати метал сарiтiум70 , органiзувавши корпорацiю "Метал".
   На наступних виборах президентом знову зробили Плутiна. Нудне президентство набридло ВеВе i вiн пiшов би, якби не Самаель, тобто, Роман Аркадiйович, який повiдомив йому, що з посту президента вiн може пiти тiльки в Нiщо. Мабуть, зiрки не схвалювали вибiр Плутiна, бо пiсля iнавгурацiї сталася повiнь в Краснодарському краї та загинуло двi з половиною тисячi осiб. Гаагтунгр та Веельзевул, як i ранiше, крали з церков мощi святих великомученикiв та пожираючи їх при Мiсяцi, а у вереснi спробували попасти в Землю астероїдом, розмiром з пiв кiлометра, але не вистачило сил.
   Дивацтва в той день почалися з самого ранку. По-перше, колишня дружина, стара погань, неабияк п'яна, телефонувала та вимагала грошей за марно прожите життя. По-друге, Лiна нила, що Плутiна рiдко у неї буває. Якби не син, на хрiн вона вже потрiбна, якщо є молодшi та красивiшi. Коли ВеВе приїхав у Кремль та пiднявся пiшки по сходах на другий поверх, то майор охорони, побачивши його, витрiщив очi, немов Плутiн вистрибнув з труни.
   - Все в порядку? - запитав Плутiн та подумав, що звiльнить дивного майора - хворим тут не мiсце. Коли вiн вiдкрив дверi кабiнету, то ВеВе чекав новий сюрприз - в його крiслi сидiв двiйник.
   - Здрастуйте, Володимир Володимирович! - пожартував Плутiн, щоб розвiяти свiй настрiй.
   - Добрий день, товаришу Плутiн, - сказав суб'єкт, не пiднiмаючись з крiсла. Розглядаючи його з усiх бокiв, ВеВе висловив своє захоплення: - Прекрасна робота!
   - Я не той, про кого ви думаєте, - повiдомив чмир у крiслi, пильно дивлячись на Плутiна.
   - Дiйсно, я не думаю про вас, - сказав ВеВе, згадуючи минулу нiч. Вiн опинився в ударi, i Лiна, незважаючи, що нила, залишилася задоволеною.
   - Ви будете ще в бiльшому ударi, якщо скористаєтеся моєю пропозицiєю, - повiдомив субчик.
   - Ви читаєте мої думки? - запитав ВеВе, розумiючи, що дана людина з'явилася недарма.
   - Я хочу запропонувати необмежену владу над людьми, - патетично повiдомив тип в личинi ВеВе.
   - У мене достатньо влади, - поблажливо посмiхнувся Плутiн, розумiючи, що якийсь актор хоче поживитися його коштом.
   - Я маю на увазi владу над Землею та безсмертя, - посмiхнувся дивний товариш та почав розповiдати Плутiну про якусь "сiтку", яка дає необмеженi можливостi для тiла людини.
   - Який у цьому ваш iнтерес? - недовiрливо запитав Плутiн: - Чому не використовуєте "сiточку" самi?
   - У мене є своя, - пояснив гаврик, - до того ж я пропоную роздiлити нашу могутнiсть над планетою навпiл.
   - Цiкава iдея, - посмiхнувся Плутiн та запитав: - А як виглядає ваша "сiточка"?
   - Вона невидима, але її силу ви вiдчуєте вiдразу, - сказав дивний фрукт та, для переконливостi, зробив пас над головою Плутiна та клацнув пальцями бiля вуха. Але, виявилося, що заїжджий гусак, який називає себе характерним iменем - Темний, зовсiм не бреше. Плутiн сам рознiс стiнку, що виходить у коридор, не торкаючись до неї руками. Темний мiг пiдлаштувати це заздалегiдь, але коли Плутiн одним рухом поклав на пiдлогу охорону, що з'явилася, то довелося повiрити пройдисвiту.
   - Так ви кажете, що ця штука дає безсмертя? - запитав задоволений Плутiн.
   - При довгому носiннi сiтки структура тiла змiнюється та перетворюється в стiйкi патерни, зруйнувати якi нiщо не здатне, - роз'яснив Темний.
   - А як, ви кажете, вона знiмається? - запитав Плутiн.
   - Ось тут, - сказав Темний, захопивши у себе сiточку бiля вуха.
   - Не показуйте на собi, - посмiхаючись, сказав Плутiн та взяв пальчиками за вухом Темного.
   - Ось так? - запитав ВеВе, знiмаючи сiточку з Темного.
   - Так, - сказав Темний та стурбовано додав: - Обережнiше, це моя.
   - Її ще треба заробити, - єхидно посмiхнувся Плутiн, ховаючи сiточку Темного в кишеню.
   - Ах, ти ... - Темний рвонувся вперед, виставляючи кулаки.
   - Товариш Темний, обережнiше, - з посмiшкою промовив Плутiн, - крiм можливостей сiточки, я досконало володiю самбо та дзюдо, - добродушно посмiхаючись, ВеВе додав: - Попрацюйте моїм заступником, це так лоскоче нерви, коли у тебе за спиною потенцiйний ворог!
   Рудий кiт, який пройшов крiзь зачиненi дверi, хоча мiг пройти через розвалену стiну, здивував Плутiна, а коли котик плигнув йому на колiна - президент зовсiм розчулився.
   - Який гарний котик, - промовив вiн, погладжуючи кота по спинцi, хоча любив собак породи лабрадор. Котик випромiнював саму чарiвнiсть та лизнув Плутiна в щоку, а хвостом витяг з його кишенi сiтку Темного, яка вiдразу зникла пiд шкiрою кота. Кiт зник, знову пройшовши крiзь зачиненi дверi, та майнув мiж завалами стiни, зруйнованою Плутiним. Темний сiпнувся, щоб наздогнати кота та забрати сiточку, але Плутiн зупинив його та видав план сьогоднiшнiх заходiв президента, якi Темний повинен вiдвiдати, а сам вiдправився лякати мiнiстрiв, несподiвано з'являючись перед ними та раптово зникаючи. Тiльки голова уряду його обурив - скiльки перед ним не з'являвся, той завжди спав та не помiчав гаранта.
   Єдиний дiловий захiд, який вiдвiдав Плутiн, вiдбувся в корпорацiї "ГоМноМет". Назва фiрми розшифровується як головне об'єднання московської наукової органiзацiї "Метал". Державне пiдприємство на бiльше, нiж половину належало Плутiну та добувало сарiтiум на планетi Дакорш. ВеВе переглянув данi видобутку сарiтiума та несподiвано зник з кабiнету директора, змусивши останнього сушити голову, чи тут був Плутiн, чи привидiвся.
   Наскучив лякати пiдданих, товариш Плутiн вирiшив порадувати Лiну, яка ще нiжилася в лiжку. З'явившись перед нею в голому виглядi, Плутiн вирiшив вiдразу ж випробувати свої репродуктивнi органи. Цi частини тiла пiд поглядом Плутiна непропорцiйно зросли, то Лiна зацiкавлено запитала:
   - Вова, ти, що зробив операцiю?
   Плутiн не став розпорошуватися на слова, вважаючи за краще дiлом довести перевагу останнiх змiн. Лiна застогнала вiд насолоди, а Плутiн, вiдчуваючи свербiж природознавця, збiльшив орган, тому дiвчина закричала вiд болю. Не вмiючи повною мiрою користуватися симпотами, Плутiн вважав, що Лiна кричить вiд пристрастi. Дана обставина його так завело, що Плутiн перестав контролювати параметри свого тiла та поплив обличчям, яке краплями спадало на груди Лiни.
   Плутiн, збуджений понад усяку мiру, натуральним чином втратив голову, яка шматками падала на охоплену жахом жiнку i Лiна вiдразу вiдключилася. Сiточка ще не забула свого колишнього господаря та його звички, то пiдказала Плутiну розпуснi думки колишнього власника, Сазана, тому Лiна почала викидати iкру, яку товариш Плутiн вiдразу заплiднив. Пiсля цього вiн покинув Лiну та забрався в будинок глави уряду, поставши перед його дружиною в голому виглядi та з обличчям чоловiка.
   - Дiма, ти що, пiшов з роботи? - запитала вона у чоловiка, спантеличено розглядаючи його чоловiчу гiднiсть. Дослiдження даного об'єкта, вiдвернуло її увагу вiд уважного огляду обличчя чоловiка, якє дивним чином втрачало свої обриси. Те, що з нею зробив чоловiк, геть-чисто перевернула її свiтогляд про пристойнiсть, а коли вона, здригаючись вiд екстазу, вивалила на постiль чорну iкру, їй взагалi стало все одно, що думає про неї свiт.
   До обiду всi дружини мiнiстрiв обдзвонили своїх чоловiкiв, повiдомляючи, що хочуть продовження бенкету, а мiнiстри не могли зрозумiти, чому їхнi дружини перед ними сходять на iкру. Ввечерi подружжя багато чого дiзналися один про одного, а всi мiнiстри на чолi з головою уряду, з того дня зненавидiли всi морепродукти. В сирому та смаженому виглядi!
   Не вiдкладаючи на безвiк, Плутiн почав неоголошену вiйну Українi, перед цим насипавши пiсок в очi генералiв зазначеної країни. Армiя України втратила боєздатнiсть, бо нiякої окулiст не мiг допомогти генералам, то їх краще списати на пенсiю. Правда, московiтським генералам нiхто в очi пiску не сипав, а вони теж виявилися бездарними та перетворювали московiтських солдатiв на вантаж "200".
   Таке неподобство тривало кiлька мiсяцiв та навiть всесильний Плутiн нiчого не мiг зробити. Засмучений таким станом справ, Плутiн вирiшив завоювати Беларусь, але сивий Лукошенко вiдреагував бурхливо, повiдомивши Плутiну, що закидає його картоплею. Плутiн з дитинства не любив колорадських жукiв, то вирiшив почекати з Беларуссю. Обурений Лукошенко приїхав до бiлокам'яної Москви та вивалив перед Плутiним кошик картоплi:
   - Ти де маєш бути?
   Плутiн, розглядаючи картопляних солдатiв, сумлiнно повiдомив:
   - Попереду, на бiлому конi! - та поставив перед вiйськом велику бульбу.
   - Неправильно! - вчив Лукошенко, та поставив бульбу ззаду.
   - Там же дупа, - обурився Плутiн.
   - Там i стiй, - сказав Лукошенко i додав: - На бiлому конi!
   - А якщо на червоному? - запитав Плутiн, згадуючи художника Петрова-Водкiна.
   - Ти ще скажи, що на рожевому, - несхвально вiдгукнувся Лукошенко.
   Давши спокiй Європi, Плутiн метнувся в Америку на рандеву до афроамериканської мiсс, щоб насолити тамтешньому президенту, а потiм перетворив всiх сенаторiв в геїв. На бiльше фантазiї не вистачило, i збентежений Плутiн повернувся в Кремль, де товариш Темний вершив замiсть нього долi людей. Вже навчившись заглядати в мiзки, Плутiн з обуренням дiзнався, що його двiйник краде по-чорному.
   - Якщо будеш плутати скарбницю президента та свою - голову вiдiрву, - повiдомив вiн Темному, який вiдразу вiдповiв: - Не зубожiємо, всiм вистачить! - i, глянувши на Плутiна, Темний миролюбно додав: - На ваш рахунок у швейцарському банку я поклав набагато бiльше, нiж собi!
   Наскочивши в улюблене дiтище, корпорацiю "ГоМноМет", у черговий раз, Плутiн прочитав думки генерального директора та дiзнався, що його водять за нiс. Закинувши на дах будiвлi винного керiвника та заваривши всi виходи на покрiвлю, Плутiн блискавкою стрибнув вгору, де знайшов станцiю реплiкцiї, що вiдправляє човники на планету Дакорш. Човника товариш Плутiн не потребував, вiн просто пiрнув у кiльце реплiкатора та зник. Виплюнутий з реплiкатора бiля планети Дакорш, товариш Плутiн провiв рекогносцировку мiсцевостi та помiтив юнака, що сидiв на астероїдi. Пiдлетiвши ближче, Плутiн сiв на каменi поруч з юнаком та спитав: - Як справи в Грецiї?
   - Там економiчна криза, - вiдповiв юнак. Плутiн хотiв перевiрити голову юнака на наявнiсть iнших думок, але його симпоти вперлися в мiцну стiнку.
   - Не пiдкажеш, де тут рудники? - запитав Плутiн, роздивляючись крiзь хмари поверхню планети.
   - Он там, - показав пальцем юнак, а Плутiн по-англiйськи, не попрощавшись, кинувся вниз. "Як красиво виходить!" - захоплено подумав юнак, проводжаючи своїми симпотами недавнього спiврозмовника.
  ***
   В той час, як Плутiн зник у кiльцi реплiкатора, товариш Темний, шановний громадянин, який замiняв його на посту президента Московiї, зiбрав у себе всю верхiвку влади: голову уряду Московiї, товариша Мишкiна, Мiнiстра Оборони, генерала вiд iнфантерiї Кужу тайгу Огли та директора ФСБ, генерала без iнфантерiї Безбортнiкова для дуже важливої наради. Сказати по правдi, товаришу Темному набридло стирчати в Москвi весiльним генералом, чи то пак - президентом. Крiм того, вiн чомусь згадав про Манароiс, свою подругу на планетi Глаурия, яка його любила, i Темний так захотiв душевного тепла, бо не витримав туги та вирiшив втекти. Коли сановитi чиновники зiбралися у нього в кабiнетi, вiн повiдомив:
   - Шановнi товаришi та панове, - останнє слово вiн вимовив, нахилившись до Сергiя оглу Кужет Шайгу, i той з острахом подумав: "Невже вiн знає про мiй сейф у Швейцарiї?" Товариш Темний затримав на ньому свiй уважний погляд i генерал зрозумiв, що знає.
   - Вiд сьогоднi ми починаємо завоювання Галактики, - продовжив товариш Темний, спостерiгаючи за реакцiєю пiдлеглих. Пiсля цих слiв директор ФСБ, товариш Бортонутий, подумав, що президент, ймовiрно, хворий, та обвiв очима iнших, думаючи, на кого спертися. В цю iсторичну хвилину глава уряду Московiї, товариш Клишоногий, дрiмав, точно на засiданнi уряду, тому товариш Забортников вирiшив поставити на Шоуйгу, бо знав шифр його сейфа у Швейцарiї. Товариш Темний, по похмурих мордах своїх пiдлеглих, зрозумiв, що переборщив, та додав:
   - Для початку вiзьмемо планету Глаурия.
   - А, це складно, - проявив професiйний iнтерес генерал Шо-Йгу огли МоЙгу.
   - Простiше пареної рiпи, - повiдомив товариш Темний, а генерал Огли ойне Могу трохи заспокоївся, хоча рiпи нiколи в очi не бачив, але, все ж, запитав:
   - Якi види зброї є в iнопланетян?
   - Вони самi, як зброя, - задумливо промовив Темний, згадуючи Глаурию, та додав: - До того ж вони використовують метлоступе71 .
   - У нас такої зброї немає, - зiзнався Кугу оду Ша-Йгу.
   - Ця штука типу ракети "Сатана", тiльки гiрше, - налякав Темний, щоб Кукужет огли Мойву не розслаблявся, та нагадав йому про його шаманську юнiсть: - I бубон свiй вiзьми!
   Пiсля наради вирушили в корпорацiю "ГоМноМет" та вiдвiдали сховище золота. Темний повiдомив, що хоче забрати весь золотий запас.
   - Весь не пiднiмемо, - з сумнiвом повiдомив Кужутег огли Тайгу.
   - Вiзьмемо половину, - погодився товариш Темний, вiдкриваючи до болю знайомий сейф. Правда, дещо з того часу змiнилася, бо стелажi в сховищi виявилися порожнi. Побачивши, що на пiдлозi валяються три золотi цеглинки, Темний здивовано запитав: - Це що, весь наш золотий запас?
   Генерал огли Сайгу дрiбно забiгав очима та тихо повiдомив:- Все на вiйну з Україною витратили.
   - А як же ми живемо? - здивувався Темний.
   - На тухлi американськi нафтодолари, - зiзнався глава уряду товариш Медведчук, який на мить прокинувся та додав: - Їх так не вистачає. Уявляєте, три днi iкру заморську не їв.
   - Ми що, в американцiв долари крадемо? - запитав Темний у директора ФСБ.
   - Ми свою нафту мiняємо на їх долари, - пояснив генерал ФСБ Абортников.
   - Не будемо тягнути час, - вирiшив Темний, забираючи три злитки, що залишилися, та запитав: - Кужегут огул Шо-Гу, десантники готовi?
   Генерал кивнув та через кiлька хвилин вiд корпорацiї "ГоМноМет" вирушила низка чорних автомобiлiв. Коли прибули на аеродром, виявилося, що глава ФСБ Забугортников зник, а на дзвiнок вiдповiв есемескою: "Лiквiдую антидержавну змову. Перебуваю на конспiративнiй квартирi. Розмовляти не можу".
   - Злякався, зараза, - припустив генерал Серго могли Ойгу, - я йому своїм бубном чиряк на дупi на шаманю.
   - Нема коли, сiдаємо в лiтак, - обiрвав його ентузiазм товариш Темний. Коли лiтак натужно злетiв, до Темного пiдiйшов перший пiлот та повiдомив:
   - До Америки не долетимо - перевантаження.
   - Огли Мугли, ти чим лiтак завантажив? - обернувся Темний до Мiнiстра Оборони.
   - Скинемо зайве, - бадьоро вiдповiв Кежегет оду Ногу. Через хвилину, Темний, виглядаючи в iлюмiнатор, побачив, як над Смоленськом, що залишився позаду, пiднявся атомний гриб.
   - Вибачте... вийшло непорозумiння, - знiяковiло повiдомив Сергiй Шайбу, нахиляючись до Темного, - перед тим, як скинути непотрiбнi бомби, десантники, випадково, зняли запобiжники.
   Темний, не знаходячи слiв, вiдвернувся до вiкна, та подумав, що Глаурию їм не взяти.
   - Скажи по телебаченню, що Україна скинула бомбу на Смоленськ, - втомлено промовив Темний i генерал зник. Лiтак президента Московiї, порушуючи всi мiжнароднi домовленостi, приземлився прямо Бернардсвiллi, недалеко вiд космопорту Нью-Йорк, де дозволялося сiдати тiльки лiтаку президента США. Охорону аеродрому, яка намагалася захопити лiтак, бiйцi спецпiдроздiлу зустрiли вогнем автоматiв i тi вирiшили повалятися на травичцi, знаходячи дане заняття бiльш приємним, нiж лежати в морзi. Дiвчина, що сидiла за стiйкою космопорту Нью-Йорка, тривожно дивилася на екран новин, де демонстрували вiдео очевидцiв вибуху бомби над Смоленськом, коли в зал увiйшли озброєнi автоматами спецпiдроздiлу, на чолi з президентом Московiї.
   Дiвчина, природно, натиснула кнопку, бо зовсiм недавно вже вiдправила одного президента Московiї по каналу та думала, що перед нею самозванець. З'явилися полiцiянти, якi не злякалися роти спецпiдроздiлу та бадьоро запитали у Темного паспорт. Той подав московiтський паспорт i полiцiянти козирнули, бо нещодавно отримали пiдтвердження вiд Меркель, що Плутiн її дуже великий друг та демократ. Рота спецпiдроздiлу, разом з Мiнiстром Оборони Сергiєм iгого Шаурму, щiльною купкою оточила товариша Темного, та зникла в блакитному туманi разом з ним.
   Глава уряду Московiї, товариш Ведмiдь Дмитро Анатолiйович спав у лiтаку сном праведника, бо нiхто не спромiгся його розбудити.
  ***
   Самаель, з'явившись на Землi, насамперед навiдався в Кремль, та дiзнався, що там орудує якийсь чмир, на iм'я Темний. Чмир встиг втекти та директор ФСБ, товариш Убортников, що перший повiдомив про це, зiзнався, що ледве вiдв'язався вiд самозванця. Повернувся з iнопланетних мандрiв Мiнiстр оборони генерал Шугу Мугу повiдомив, що йому наказали почати таємну вiйну з Україною, i вiн узяв Крим. Один голова уряду товариш Дмитро Анатолiйович Грiзлi був безтурботний та спав, коли Самаель навiдався до нього в кабiнет.
   - Дiма, ти що, довбонувся, руб упав нижче колiн, - нагадав йому Самаель. Дiма протер очi, заглянув у свiй айфон та радiсно повiдомив: - Ми ще не досягли дна!
   - Роман Аркадiйович, де товариш Плутiн? - поцiкавився директор ФСБ, товариш Беззабортников.
   - Буде вам Плутiн, - сказав Самаель та помчався шукати Iллю Лазаровича Цибульського, який був персональним пенсiонером московiтського значення. Старого пердуна вiн знайшов в суспiльствi трьох молодих повiй, яких Цибульський ялозив у своїй чотирикiмнатнiй квартирi в центрi Москви.
   - Збирайся, - сказав Самаель голому Цибульському, з'являючись у квартирi, як тiнь батька Гамлета. Повiї зрозумiли, що треба чухати кiгтi та стали перед Самаелем, простягнувши лапки. Самаель розрахувався з ними тисячними купюрами, бо жадiбного Цибульського тягнуло на дешевизну i дiвки бiльше не коштували.
   - Куди? - запитав Цибульський, натягуючи штани.
   - Послужиш батькiвщинi, - сказав Самаель, схопивши його, та через вiкно стрибнув у чисте небо. Через кiлька хвилин Цибульський сидiв у кабiнетi Плутiна.
   - Запам'ятай, ти - Плутiн! - наставляв Самаель.
   - Я - Плутiн, - невпевнено промовив Iлля Лазарович, згадуючи своє перше прiзвище.
   - Працюй, - сказав Самаель, - поясни народу, що вибух у Смоленську стався на нафтобазi Ходаковського.
   - Так вiн давно втiк за кордон, - здивувався Цибульський.
   - А база, то, залишилася!- переконано сказав Самаель та покинув нового, старого Плутiна.
  
  
  Реплiкацiя дванадцата. Кудря
   Три бабусi, Букринда, Мокринда та Кукринда, з'явилися несподiвано. Маргiна, iнодi згадуючи їх, думала, що вони давно померли, але виявилося, що бабусi бадьорi, як кiлька десяткiв рокiв тому. Людмила та Руслан не знали про iснування бабусь, тому сильно здивувалися, коли побачили їх гостроносi обличчя на порозi квартири. Знаючи, що в будинок стороннiм не можна, бо вiн захищений Мортi та занурений в Нiщо, Люда зупинила бабусь рукою та запитала:
   - Що вам потрiбно?
   Сет, що стояв мiж Русланом та Людмилою, грiзно вiдкрив свою пащу, збираючись налякати бабусь, але не стримався та позiхнув.
   - Їм потрiбен я, - сказав Туманний Кот, з'являючись за спиною Сета, та запропонував бабусям:
   - Проходьте!
   Бабусi щось заскрекотали, але, нi Руслан, нi Людмила їх не зрозумiли. Немов на замовлення, прийшла Марiко з роботи, яку Люда зустрiла на порозi та повiдомила: - Мама, у нас в гостях три бабусi.
   - Три бабусi? - перепитала Марiко: - Букринда, Мокринда i Кукринда?
   Люда кивнула головою, хоча iменi жодної бабусi не знала.
   - Потрiбно їх помити, а потiм нагодувати, - сказала Марiко та, пiсля обiймання, посадила усiх бабусь поряд у ваннi, наповнивши її гарячою водою. Поки бабусi вiдкисали у водi, Марiко вирушила на кухню варити плов, а дочцi наказала: - Переглянь свої речi, потрiбно одягнути бабусь, а то у них не одяг, а лахмiття. Коли бабусi вилiзли з ванної, обмотанi одним великим рушником, то пройшли в кiмнату Люди, де влаштували показ мод.
  
   Виявилося, що речi Люди сидiли на сухеньких бабусях, як вшитi, i вони, несподiвано, помолодiли на тисячу рокiв. Пiсля цього сiли за стiл їсти плов та пити чай. Настав вечiр i бабусi, в нових обновках, випурхнули в вiкно та полетiли.
   - Кiт, а навiщо вони прилiтали? - запитала Марiко, уважно дивлячись на Туманного Кота.
   - Скучили, ось i прилетiли, - сказав кiт, але Марiко йому не повiрила та повiдомила свою думку: - Не бреши! Я все бачу по твоїй хитрiй пицi!
   - Як ти зi старшими розмовляєш! - обурилася Маргiна, з'являючись у квартирi.
   - Деда, вiн менi не старший, а рiвня, - сказала Марiко та почухала коту голову: - Правда, котик?
   "Котик" млiв вiд задоволення та мовчав. Маргiна понюхала повiтря та запитала: - Хто тут був?
   Коли дiзналася, що бабусi, то поцiкавилася, чому вони так швидко вiдлетiли.
   - Кота запитай! - мстиво повiдомила Марiко. Кiт, пiд поглядами оточення, зiзнався, що бабусi знайшли слiди Кудрi та Дюдона де Компса.
   - Де? - запитала Маргiна.
   - У Київськiй Лаврi, - повiдомив кiт.
   - Вони копалися в Київськiй Лаврi? - здивувалася Марiко, на що кiт вiдповiв: - Вони не копалися в Лаврi, а прочитали замiтки одного ченця-францисканця, якого викупили у татар з полону. Вiн розповiдав, що бачив у Лаврi француза з Лангедока, Дюдона де Компса.
   - Ти вважаєш, що в Лаврi можна знайти слiди Дюдона де Компса? - запитала Марiко i на кивок кота повiдомила: - Тодi нам треба летiти до Києва.
   - У Києвi неспокiйно, там зараз вiйна, - зауважила Маргiна.
   - Вiйна на Донбасi, - заперечила Марiко, - а в Києвi майдан закiнчився.
   - Хто бажає на майдан? - спитав Тарас, з'являючись у квартирi. Марiко розповiла йому про вiдвiдування бабусь i Тарас запропонував: - Тодi поїхали.
   Через пару днiв вони опинилися в Києвi. Головна вулиця, Хрещатик, ще зберiгала слiди барикад та мужнього опору жителiв мiсцевiй владi, якi загрузли в корупцiї та тривiальнiй крадiжцi. Як виявилося, без Тараса у неї нiчого б не вийшло, бо Марiко нiхто б не дозволив копатися в самiй старiй частинi Лаврської бiблiотеки. У Тараса знайшовся знайомий державний чиновник з управлiння охорони культурної спадщини Києва, який написав їй рекомендацiйний лист. У Тараса, взагалi, завжди була купа вдячних йому знайомих, яким вiн колись дарував життя та користувався ними без докорiв сумлiння. "Я ж з них грошi не брав!" - резонно зауважував вiн, коли Марiко його жартома соромила. Слiд сказати, що за час свого сорокарiчного шлюбу вони не охолонули один до одного, i їх об'єднувала любов. Можливо, вся суть полягала в тому, що вони не старiли, завдяки однiй дiмензiальнiй сiточцi, якою вони користувалися.
   Вони оселилися в готелi "Днiпро" та вранцi розлучилися: Тарас оперував у вiйськовому госпiталi, штопаючи солдатiв, поранених на Донбасi, а Марiко вирушила в Лаврську бiблiотеку. Дiставшись до Лаври, вона довго шукала 68 корпус, поки їй не показали на арку, по якiй вона спустилася вниз. Вона повiльно проходила повз будiвлi, вiд яких вiяло iсторiєю та давниною. На їх тлi iснування Марiко виглядало часом метелика-одноднiвки. Бородатий чернець у темно-сiрiй скуфiї та такого ж кольору просторому пiдряснику зустрiв її суворим поглядом та довго розглядав подану йому рекомендацiю.
   - У нас дуже рiдкiснi екземпляри ... - почав чернець та з сумнiвом поглянув на Марiко, маючи її за знiжену панночку. Вона подала йому посвiдчення наукового спiвробiтника Ермiтажу та демонстративно витягнула тонкi бiлi ллянi рукавички й повiдомила:
   - Можете не турбуватися, я близько сорока рокiв займаюся старовиною.
   Чернець iз сумнiвом подивився на Марiко та не повiрив - з вигляду, бiльш як тридцять рокiв з маленьким хвостиком, вiн їй не давав. Марiко не розвiяла його сумнiви та не стала переконувати ченця у своїй компетентностi, а повiдомила:
   - Я дослiджую тринадцяте та чотирнадцяте столiття та хотiла б переглянути все, що у вас є.
   - Це займе багато часу, - повiдомив чернець, сподiваючись, що панночка вiдмовиться вiд своєї витiвки, але Марiко твердим голосом сказала: - Я буду тут стiльки, скiльки знадобиться.
   Чернець притягнув першу коробку, i Марiко з трепетом витягнула перший пергамент, дбайливо поклавши його на бiлий ватман, приготований нею на столi. Мабуть, ченцевi це сподобалося, бо вiн вiдвернувся та поринув у книгу, яку читав перед приходом вiдвiдувачки. Через деякий час Марiко помiтила, що чернець пильно дивиться на неї та запитала: - Що?
   - Обiдня перерва, - демонстративно повiдомив чернець, але Марiко його заспокоїла: - Можете мене закрити та йти.
   Чернець цiлу хвилину розглядав її, як дивину, а потiм покинув, i Марiко чула, як закрився дверний замок. Вона занурилася в читання та тут почула, як дверi знову вiдчинилися, i з'явився чернець.
   - Ви щось забули? - спiвчутливо запитала вона, а чернець знову подивився на неї, як на викопне чудо та повiдомив: - Взагалi-то, обiд скiнчився.
   Марiко глянула на мобiльник та почервонiла - годину пролетiв, як мить. Їй довелося почервонiти ще бiльше, бо чернець поставив на вiльний стiл емальований посуд з гречкою та кухоль молока.
   - Поїжте, - сказав чернець та додав: - Куди ваш чоловiк дивиться?
   - Мiй чоловiк чудовий, - не погодилася з ченцем Марiко, квапливо поглинаючи гречку, - вiн зараз оперує у вiйськовому госпiталi.
   Мабуть, слова Марiко, розчулили ченця, бо вiн вперше всмiхнувся на її слова. Ченцi звали Тихон, i вiн виявився не таким суворим, як їй здалося в самому початку. Пiсля пари тижнiв спiльного iснування в бiблiотецi, Марiко не стерпiла та розповiла божiй людинi про Рубiн Милосердя, про мiсiї Туманного Кота та тiльки потiм пошкодувала про сказане. Почувши її розповiдь, Тихон подивився на неї, як на юродиву, та промовив:
   - Якби рубiн iснував, то про нього, як про артефакт, згадувала б церква.
   Вiдчуваючи, що зробила помилку, Марiко вiдправила симпоту коту та повiдомила: "Допоможи!" Туманний Кiт, кошак драний, приперся не один, а з Сетом. Поява їх удвох в порожнiй бiблiотецi справило на Тихона незабутнє враження - несамовито перехрестившись, вiн вигукнув: "Свят! Свят! Святий!" - осiняючи хрестом кота та Сета, якi, проте, в пекло не провалилися. Сет, вважаючи, що чернець хоче зробити погане Марiко, розтягнув свою пащу, збираючись проковтнути ченця цiлком.
   - Кiт, ти навiщо Сета з собою притягнув? - запитала Марiко. Сет, зрозумiвши, що обiду не буде, закрив свою пащу та загрозливо спостерiгав за ченцем, вискаливши зуби.
   - Вiн сам за мною ув'язався, - промовив кiт, а Тихон, почувши, що котяра каже, побiлiв та збирався знепритомнiти.
   - Не лякайте мене Тихона, - сказала Марiко, пiдтримуючи його, що було зовсiм легко, бо Тарас залишив їй сiточку, побоюючись за її життя.
   - Так це правда? - вимовив Тихон, приходячи в себе. Марiко кивнула, а чернець, розглядаючи Сет, запитав: - Ось таким дивним чином виглядають ангели?
   Сет вiд такої оцiнки почервонiв до вух, а кiт безцеремонно та безжально зруйнував виниклу iлюзiю:
   - Нi, вiн служив Сатанаїлу, але зараз покинув його ряди!
   - Кому ж служить цей звiр? - просив Тихон, сторожко поглядаючи на збентеженого Сета.
   - Нiкому, вiн вiльний у своїх симпатiях, - повiдомила Марiко та додала: - Найбiльше вiн прив'язаний до Лiлiт.
   - До першої жiнки? - запитав вражений Тихон.
   Марiко кивнула головою, а чернець рiзко пiдiйшов до одного стелажу з книгами, витяг звiдти пляшку коньяку та прямо з горла вiдсьорбнув половину. Озирнувшись, вiн розгублено запитав:
   - Може, хтось бажає покуштувати?
   Марiко негативно помахала головою, а кiт не встиг вiдповiсти, бо Сет пiдхопив пляшку та вилив її у свою величезну пащу. Через деякий час Сет питав у Тихона: "Ти мене поважаєш?" - на що чернець, резонно вiдповiв: "З нечистими не знаюсь, божий закон не велить!" - при цьому цiлував хрест на грудях. Незабаром вони цiлувалися з Сетом, причому, останнiй намагався поцiлувати Тихона з головою, вiдкриваючи пащу на всю широчiнь. Зрештою, Марiко вигнала i кота, i Сета, який летiв у небi, як п'яна мавпа. Тихон стояв поруч з Марiко бiля вiкна та махав носовичком Сету:
   - Прощай, пташка!
   Пiсля того, як "пташки" вiдлетiли, Марiко поклала Тихона в кабiнетi, якомога далi вiд стороннiх очей, а сама продовжила роботу, вчитуючись у старослов'янськi тексти та вишукуючи хоч якийсь натяк на Дюдона Де Компса.
   З Тарасом вони зустрiчалися тiльки вночi, коли обидва поверталися в готель та, обiйнявшись, падали на лiжко й миттєво засинали. Пiсля тiєї пам'ятної зустрiчi з котом та Сетом, останнiй зачастив до Тихона, щоразу захоплюючи з собою пляшку коньяку, яку, як думала Марiко, вiн десь крав. Тихон та Сет, зачинившись у кабiнетi, пускалися в богословськi диспути, причому Сет свiдчив вiд нечистих, добре знаючи Темряву. Марiко не втручалася в процес споювання ченця, бо нiхто їй не заважав працювати, а Сет, вiдлiтаючи ввечерi, намагався не потрапляти Марiко на очi.
   Одного разу вона перегорнула том та хотiла вже закрити його, як побачила, що обкладинка дивно настовбурчується. Пустивши свої симпоти всередину, Марiко виявила, що мiж шкiрою та картонкою запхали пару непотрiбних листiв пергаменту, мабуть, для пiдтримки форми обкладинки. Прочитавши кiлька рядкiв, вона вiдразу виявила в них згадку про Дюдона де Компса, вiд чого її дiмензiальне серце мало не вирвалося з грудей. Не знаходячи виходу своєї радостi, вона пiдiйшла до Тихона та трохи не задушила його в обiймах.
   Тарас, що звiльнився ранiше часу та прийшов запросити дружину в ресторан, з подивом спостерiгав, як дружина душить в обiймах чужого їх сiм'ї монаха, та, стискаючи кулаки, захотiв обiйняти його сам, тим бiльше що є привiд. Побачивши Тараса, Марiко покинула червоного, як помiдор, монаха та придушила чоловiка. Тарас одразу зрозумiв, чому чернець червоний, та простив його, бо Марiко, з дiмензiальною сiточкою, не контролювала сили та емоцiй, видавлюючи з пiдхожих чоловiкiв томатний сiк. Розумiючи, що сталося щось видатне, Тарас сказав Марiко: - Розповiдай! - i вона його вiдпустила.
   - Зараз, - повiдомила вона i, набравшись терпiння, розпорола обкладинку, витягла листи, а потiм вiдновила пошкодження. Тихон, спостерiгаючи блюзнiрство, отримавши книгу цiлою, прискiпливо розглядав її, але пошкодження не помiтив.
   - Листи належать бiблiотецi! - попередив вiн, i Марiко ствердно кивнула головою та сказала:
   - Звичайно! Я тiльки знiму копiю.
   Вона зняла копiю та заглибилася в текст. Тарас та Тихон стояли бiля неї, як офiцiанти перед важливим вiдвiдувачем, та не смiли сказати й слова, iнакше Марiко знову пустить їх на сiк. Коли вона пiдняла очi на Тараса, вiн запитав Марiко: - Ми йдемо в ресторан? - на що вона кивнула йому головою. Поки вони сидiли в ресторанi, Марiко не промовила нi слова, їла все, що подавали, та тiльки в готелi, ополоснувши обличчя, вона помiтила Тараса.
   - Варто розповiсти про те, що вiдбувалося ранiше, щоб тобi стала зрозумiлою ситуацiя, в яку потрапив Дюдон де Компс та Кудря, здiйснюючи подорож в Київське князiвство, - сказала Марiко, глянувши на Тараса, бо її розпирало вiд бажання комусь розповiсти про знайдений манускрипт.
   - Розоривши пiвнiчнi князiвства та зруйнувавши мiста Рязань, Пронськ, Суздаль, Володимир та Козельськ, - почала вона, як вчителька, - восени 1240 року онук Чингiсхана, Бату, зi своїми братами Каданом, Бурi та Бучеком вдерся у Переяславське та Київське князiвство. Вiн перейшов Днiпро пiвденнiше гирла рiчки Рось та направив своє багатотисячне вiйсько в бiк Києва. В монастирськiй церквi Святого Георгiя в Каневi молилися за славу зброї руської та вирушали на стiни фортецi Родень. Проти такої величезної орди важко встояти, але вiдчайдушний захист фортецi затримав Бату, i вiн бiльшу частину свого вiйська вiдправив в обхiд Роденя, прямуючи на захiд вздовж рiчки Росi. Ще довго оборонялися в тилу Бату воїни Роденя, а вiйська хана вже брали фортецi Витачiв, Василiв, Бiлгород.
   У листопадi передовi ханськi загони вже робили розвiдку боєм на пiдступах до Києва, атакуючи вали, побудованим князем Ярославом. Захищаючи Київ зi сходу, пiвдня та заходу, вони височiли на дванадцять метрiв, укрiпленi зверху дерев'яними стiнами та кам'яними надбрамними вежами. В той час Данило Романович, князь Галицький, який нещодавно став i князем Київським, залишив у Києвi свого тисяцького Дмитра, якому довелося захищати мiсто вiд хана Бату. Тiльки в груднi хан Бату змiг взяти зруйноване мiсто, яке до останнього захищали мужнi київськi воїни. Увiрвавшись до Києва, чингiзи нiкого не помилували, тiльки пораненого тисяцького Дмитра притягли до хана й вiн сказав йому в обличчя: - Не затримуйся, хан, в цiй землi довго. Якщо ж зволiкати будеш, ця земля сильна, зберуться на тебе та не пустять тебе в землю свою.
   Фортецю Родень зрiвняли з землею, а весь люд у Каневi, який ще залишився, погнали в неволю. Київ довго стояв зруйнований, i новi князi, призначенi ханом, боялися у ньому залишатися. Втекли князiвськi родини та родовитi жителi, знайшли собi притулок на пiвночi в Новогрудцi, столицi князiвства литовського, що нещодавно виникло, пiд керiвництвом князя Мiндовга, який перейняв у свiй герб тризуб Рюриковичiв та взяв православну вiру для душi. Князiвство об'єднало литовських, польських та руських воїнiв для вiдбиття атак монгольських ханiв, з одного боку, та нiмецьких лицарiв з Тевтонського Ордена - з iншого. До часу, коли Кудря та Дюдон де Компс зробили свою подорож, влада в спустошеному Києвi формально належала галицькому князевi Леву Даниловичу, а насправдi цими землями командували монгольськi баскаки, що збирають данину.
   Закiнчивши просвiщати Тараса, Марiко витягла копiю манускрипту, знайденого нею у Лаврськiй бiблiотецi, та розгорнула його на столi.
   - Приде м? въ гирлi Днепръское, i оттол? ж поиде по Дн?пру гор?. Яко велику честь приялъ м? кь други свої ..., - почала Марiко, але Тарас її зупинив: - Ти не можеш читати зрозумiлою мовою?
   "Прийшли ми в гирлi Днiпра, а звiдти вгору за течiєю, - почала читати Марiко: - З великою честю ми розлучилися зi своїми друзями, а по тому вiддалися печалi. Дюдон де Компс плентався ззаду та плакав, не приховуючи слiз. Вид гiганта, що занурився в слiзливий смуток, не подобався менi, але я сам вiдчував подiбнi почуття, бо звик до компанiї госпiтальєрiв, а Марiю шанував, як сестру. Вибираючи, яким шляхом нам iти, я вирiшив мандрувати через степ, а не йти по Днiпру, дорогою довгою та небезпечною близькiстю до монгольських загонiв. Два днi ми йшли вздовж гирла Бугу, через який перейшли тiльки на третiй день та подорожували далi мiж рогаткою рiчок: Бугу та Iнгулу. Господь Бог нас милував, i ми нiкого не зустрiли.
   Мiсця цi називаються морськими луками, тут ранiше гуляли половцi та печенiги. Але тепер час настав непевний та небезпечний, а особливо тут, де i в мирний час можуть захопити в полон кримчаки або ординцi, а потiм продати за тридев'ять земель. Дивнi критi вози ми помiтили вранцi наступного дня. Вони з'явилися на сходi разом iз сонцем, i ми заслiпленi свiтилом, не вiдразу їх розгледiли. Так виходило, що нашi шляхи перетиналися попереду, i ми з Дюдоном мiркували мiж собою про те, чи варто пропустити караван або продовжувати йти далi.
   - Негоже божiй людинi вiдступати вiд шляху iстинного, - сказав Дюдон де Компс, не зменшуючи темпу ходьби.
   - Так хочеться розiм'яти кiстки, що сверблять кулаки, - пiдтримав я, розправляючи плечi. Незабаром менi вдалося роздивитися людей бiля кибиток, i я зрозумiв, що це вiльнi берендеї72 . Зазвичай, вони тримаються лiсiв або межi лiсу та степу, але iнодi здiйснювали набiги на пiвденнi мiсця, в пошуках здобичi, а коли пiймають татар або ординцiв, то нещадно їх вирiзують. Бiля кибиток, з бокiв, йшли пiшi зi списами в руках, а вершники випасали табун коней, пiдганяючи тих, що вiдстали. Берендеї не поспiшали, так i нам поспiшати нiкуди, тому зустрiч вiдбулася зовсiм буденно.
   До нас безстрашно пiд'їхав молодий чорнявий юнак на ординському, низькорослому конi. Вiн був одягнений у звичайну для Русi сорочку з полотна, вишиту червоною ниткою та пiдперезаний шкiряним, з чорним орнаментом, ременем з пiдвiшеним мечем. Полотнянi штани заправлялися в яловi чоботи без пiдборiв, а на головi красувалася кругла повстяна шапка з хутряним околом. Юнак мимохiдь ковзнув по менi поглядом, вважаючи своїм, а втупився на Дюдона де Компса. На вiдмiну вiд iнших госпiтальєрiв, якi дотримуються в одязi простоти, Дюдон де Компс любив замiсть шемiзи73 бiлi сорочки з комiром, якi, виглядаючи з-пiд котти74 , на тлi червоного сюрко красувалися пишною надмiрнiстю. Побачивши у Дюдона бiлий хрест на червоному сюрко, хлопець схилив до нього голову та запитав: - Зволить мандрiвний чернець вiдвiдати болящу?
   Дюдон втупився на мене, i я переклав йому мова юнаки. Обличчя Дюдона набуло значущiсть, i вiн смиренно сказав: - Наш святий обов'язок - допомагати стражденним.
   Я перевiв юнаковi слова мого друга, i вiн повiв Дюдона до передньої кибитки, зовсiм забувши про мене. Я не став домагатися його прихильностi, а тихенько йшов позаду, уважно озираючись по сторонах. Наскiльки я мiг судити, кожна кибитка належала однiй родинi. Крiм малолiтнiх та вагiтних всi йшли пiшки, а на конях їхали воїни, озброєнi тим, що добули в бою. Крiм того, у всiх були списи з залiзними наконечниками, якi, мабуть, виготовляли самi берендеї. Коли я наздогнав Дюдона, вiн вже перебував в нашвидку поставленому наметi з полотна, що для берендеїв розкiш.
   Я хотiв зазирнути туди, але похмурий воїн, що стояв бiля входу, направив на мене спис. Довелося зупинитися та почекати, тим бiльше, що чекати довелося недовго - на входi з'явився розгублений Дюдон, який побачивши мене, потягнув мене всередину. Заслiплений сонцем, я не вiдразу звик до напiвтемряви, та побачив тiльки чийсь силует на однiй сторонi намету. Коли очi придбали можливiсть що-небудь розрiзняти, то я угледiв дiвчину у звичайному одязi воїнiв-берендеїв, що лежала на рогожi з очерету. Дюдон схилився над її оголеною ногою, яка змусила мене жахнутися. Мабуть, дiвчину поранили стрiлою, а не вчасно оброблена рана загрожує наслiдками - нога розпухла та посинiла.
   - Держи її! - попросив мене Дюдон де Компс, i я схилився на охоплену жаром дiвчину, придавивши її тiлом, та притиснувши руки до рогожi. Дiвчина сiпнулася, намагаючись вирватися, а потiм скрикнула вiд болю, мабуть, бо Дюдон чистив рану.
   - Що ви робите? - загрозливо схилившись над мною, запитав чоловiк з сивою головою. В кутку намету сидiла розпатлана жiнка зi срiбною сережкою на одному вусi, яка димiла травою в ринцi та, закривши очi, погрозливо бурмотiла щось пiд нiс. "Вiщунка!" - подумав я та повернувся до чоловiка.
   - Мiй товариш, Дюдон, обробить рану, - пояснив я йому, як i ранiше, продовжуючи тримати дiвчину та розглядаючи її. Рiзкi риси обличчя здавалися агресивними, а чорне волосся, якому слiд було бути прямим, чомусь вилися пружними хвилями. Чоловiк, задоволений моєю вiдповiддю, вiдправив свiй наполовину витягнений меч назад у пiхви та промовив:
   - Моя дочка може витримати й не такий бiль.
   Дiвчина, в пiку його словами, знову застогнала, а зiницi її вiдкритих очей спалахнули та розширилися. Дюдон робив, що мiг, а на бiльше не варто розраховувати та слiд сподiватися тiльки на Бога. Дiвчина знову сiпнулася, а мiй нiс вiдчув дивний запах, який менi щось нагадував. "Чекай бiди!" - бурмотiла вiдьма, але її нiхто не слухав, а дивилися на те, що робить госпiтальєр.
   - Все! - сказав гiгант Дюдон французькою мовою i я розтулив свої руки. На зап'ястях у дiвчини залишились слiди вiд моїх пальцiв, але вона пiдi мною не смикалася, а умиротворено розглядала мене. Трохи збентежений її поглядом, я пiднявся та обернувся до Дюдона. В руках у друга я побачив пухирець iз зеленого скла, в якому телiпалася якась темна рiдина.
   - Що це таке? - запитав я, згадуючи щось подiбне.
   - Елiксир, - вiдповiв Дюдон, ховаючи пляшечку до кишенi своєї котто, а на мiй докiрливий погляд, офiцiйно пояснив: - Я позичив трохи у сержанта Гуго.
   Юнак, який зустрiв нас, виявився братом дiвчини, Любомиром, а чорнявий чоловiк, Воїслав, - її батьком та вождем цього племенi берендеїв. Не варто очiкувати, що дiвчина одразу вилiкується та вiдразу скочить на коня. Нам з Дюдоном слiд побоюватися того, що їй стане гiрше. Якщо це станеться, то ми з моїм товаришем укладемо пару десяткiв берендейських воякiв, а решта нас здолають та зарiжуть. Мабуть, Бог почув нашi молитви, i на наступний день походу пухлина на нозi дiвчини спала. Вона весело визирала з воза, поклавши витягнуту ногу на пук соломи, виблискуючи чорними вишнями очей.
   - Ти рус? - запитала вона у мене, коли я крокував поруч з возом. Я кивнув головою та повiдомив, що мене взяли в полон ординцi та вiдвезли в Кафу, звiдки мене звiльнив Дюдон з друзями.
   - Ти здався в полон? - з iронiєю запитала вона мене, заглядаючи менi в очi.
   - Я був без свiдомостi, бо мене пiдло стукнули ззаду по головi, - вiдповiв я, а вона глузливо поглянула на мене та повiдомила: - Треба бути хитрiшими. Простота - гiрше злодiйства. Ти звiдки?
   - Канiвський сотник, - вiдповiв я.
   - У Каневi немає воякiв, там ординцi, - знущалася дiвчина.
   - Є, - сказав я i шепнув на вухо: - В лiсах.
   Дiвчина хмикнула та повiдомила: - Мене звуть Купава.
   - Хто тебе поранив стрiлою? - запитав я, i вона розповiла, що її викрали ординцi, щоб продати в рабство. Батько, Воїслав, наздогнав ординцiв та всiх перебив, а їх коней викрав з собою.
   - Ти здалася в полон? - запитав я, а Купава, спiймана на словi, розсмiялася та сховалася в кибитцi. До мене пiд'їхав набурмосений брат Купави, Любомир, який запитав у мене: - Ти смерд, що втiк?
   - Я вiльна людина, - була моя вiдповiдь. Пiсля моїх слiв вiн повеселiшав i сказав: - Я не хочу, щоб сестра стала дружиною смерда.
   Зiзнатися, це мене здивувало, бо мої плани не поширювалися так далеко, але про слова Любомира варто задуматися. Ймовiрно, я для нього, як воїн, представляв певну цiннiсть, i вiн не сумнiвався, що я зможу захистити його сестру. Кiлька разiв нам траплялися ординцi, але ми їх обходили. Справа йшла до осенi, i зелена трава тяглася ближче до води, до днiпрових низин, тому нам довелося йти по вигорiлому степу, уникаючи зустрiчей з одвiчним ворогом.
   Вiщунка, на iм'я Морена, варто було з нею зустрiтися, плювала в нашу сторону та пророкувала для берендеїв бiду, попри те, що вождь, Воїслав, ставився до нас з повагою. Берендеї приносили жертви Сварогу, Ладi та ще десятку богiв, з яких найголовнiшим був Всевишнiй, що явив свiту Золоте Яйце, а в ньому творець всього сущого - Род. Крiм цих богiв вони шанували десятки менших божкiв, яких важко перерахувати навiть їм самим. Найдивнiше те, що Купава, пiсля свого одужання, зарахувала до незлiченної списком своїх богiв Iсуса Христа. Я не став розповсюджуватися про вiдмiнностi православної та католицької церкви, коли вона помiтила, що ми з Дюдоном, пiд час молитви, хрестимося в рiзнi боки, бо вона вважатиме єдиного Бога ще одним божком, що вже святотатство.
   Подорож тривала в тому ж розмiреному темпi. Iнодi Купава вибиралася з кибитки та крокувала поруч зi мною, слухаючи розповiдi про мої подорожi та полон. Дюдон, як великий медик, слухаючи мої розповiдi та нiчого не розумiючи, через версту нагадував Купавi, що бiльше йти негоже, i вона зi смiхом сiдала на вiзок, слухаючи мене сидячи. Iнодi на конi пiд'їжджав її брат, Любомир, який пiдозрiло зиркав на мене та Купаву, а потiм, з почуттям виконаного обов'язку, вiд'їжджав.
   Незабаром ми добралися до Черкас, де побачили на березi Днiпра лише кiлька рибалок, а весь люд розбiгся по лiсових землянках, уникаючи ординської тамги75 . Не зволiкаючи, Воїслав наказав рухатися в сторону Канева. Йшли лiсом до самої Росi, на iншому березi якої колись стояла фортеця Родень. Не заходячи в мiсто Канiв, пiшли вздовж берега рiчки Рось туди, де в неї впадає рiчка Росава. Вiд Купави я дiзнався, що Воїслав рухається до дуба берендеїв, де у них капище богiв. В одному мiсцi пiшли яром, вздовж струмка, поки не дiсталися до плоскогiр'я, на вершинi якого зеленiв дубовий гай, а один велет-дуб височiв над усiма деревами. Його корiння пробивалися з порослою травою стiни, що пiдпирала плоскогiр'я. Коней залишили в яру пастися, а вози протягнули впоперек яру, заступаючи шлях. Недалеко вiд дуба розвели багаття та поставили котли, наповнюючи їх водою зi струмка та заправляючи просом. Старшi жiнки залишилися у котлiв, а хлопцi та дiвчата, ополоснувшись бiля струмка, одягали святковий одяг. Ми з Дюдоном з цiкавiстю спостерiгали цi приготування, поки до нас не пiдiйшла Купава.
   - Сьогоднi свято богинi Лади, - загадково посмiхаючись, повiдомила вона. Пiсля того, як всi поїли, та почало вечорiти, тi, хто старшi, сiли у велике коло бiля дуба, а дiвчата i юнаки почали вперемiжку двома рядами один проти iншого. Перший ряд заспiвав:
   - А ми просо сiяли, сiяли,
  Ой, див, ладо, сiяли, сiяли.
   Закiнчивши спiвати, перший ряд вклонився, а другий ряд одразу ж пiдхопив:
   - А ми просо витопчем, витопчем,
   Ой, див, ладо, витопчем, витопчем.
   Їм вiдповiв перший ряд:
   - Та як же ви витопчете, витопчете?
   Ой, див, ладо, витопчете, витопчете?
   На що другий ряд заспiвав:
   - А ми конi випустим, випустим,
   Ой, див, ладо, випустим, випустим.
   Так, з притупуванням та жартами, тривало до тих пiр, поки не проспiвали останнiй куплет:
   - А ми дамо дiвчину, дiвчину,
   Ой, див, ладо, дiвчину, дiвчину.
   На що жваво вiдповiли:
   - А дiвчину возьмемо, возьмемо,
   Ой, див, ладо, возьмемо, возьмемо!
   Одну з дiвчат зi смiхом перетягнули на iншу сторону, а Купава схопила мене за руку та прошепотiла на вухо: "Йдемо". Ми спустилися в яр, та пiдiйшли до табуна коней. Купава свиснула, пiдкликаючи свого коня, i вiн пiдбiг, зустрiчаючи її нетерплячим iржанням. Дiвчина скочила на нього та простягла менi руку. Менi допомога не потрiбна, так що я за мить опинився позаду Купави, обiймаючи її за плечi. Вона торкнула коня, i той жваво покотив вздовж яру.
   - Куди ми їдемо? - запитав я Купаву, а вона озирнулася до мене, поблискуючи в темрявi очима.
   - Ти мене викрадаєш, - пояснила Купава, а я, на правах викрадача, схилив до неї голову та поцiлував її в щоку. Ми скакали деякий час по полю, а потiм опинилися в лiсi, в якому гучно та таємниче лунав стукiт копит по стежцi. Коли її кiнь заiржав, зупинений поводом, я слiз та пiдняв її на руки, мимоволi притискаючи до себе. Я не знав, де ми зупинилися, а Купава вiдпустила коня та притиснулася долонями до мого обличчя.
   - Поклянись Ладою, що ти береш мене в дружини, - сказала вона, вдивляючись у темрявi в моє обличчя.
   - Клянуся Ладою, що беру тебе в дружини, - повторив я, ще не усвiдомлюючи того, що роблю.
   - Клянуся Ладою, що беру тебе в чоловiки, - повiдомила вона тихим голосом, а я зробив найкраще в цiй ситуацiї - поцiлував її в губи. Вона менi з пристрастю вiдповiла, тому про подальшi нашi дiї догадається, навiть, людина без фантазiї. Коли настав ранок, я прокинувся першим та глянув на сонну Купаву. Не втримавшись, я нiжно поцiлував її в губи, вiд чого вона здригнулася та розплющила очi.
   - Ти хто? - запитала вона мене, i я зрозумiв, що вона дурiє.
   - Я Кудря, - посмiхаючись, сказав я та знову поцiлував її губи, якi вiдкрилися менi назустрiч. Ми вiдчували себе щасливими людьми та нiщо не затьмарювало нашi обличчя. Коли ми повернулися в табiр берендеїв, нас вже стали шукати. Любомир, пiдскочивши на конi, нахилився до мене та, посмiхнувшись, запитав: - Хто кого вкрав?
   Я промовчав та йшов до його батька, ведучи за повiд коня, на якому гордо сидiла Купава. Я тодi не знав, що iншим шляхом, окрiм як вкрасти, менi б Купава не дiсталася, бо берендеї за чужинцiв дiвчат не видавали. Я зупинився перед її батьком, Воїславом, та став перед ним на колiна, схиливши голову, як мене вчила Купава. Вiн три раз боляче хляснув мене шкiряним батогом по спинi, так що я аж скрикнув, а в натовпi берендеїв пронiсся схвальний гул та, навiть, смiх. Мiй друг Дюдон стояв у натовпi та зi спiвчуттям дивився на мене.
   - Люба вона тобi? - гучно запитав Воїслав, так що натовп завмер, наче його заморозило.
   - Люба, батьку, люба! - голосно крикнув я, i берендеї знову схвально загули. Бiля мене опустилася на колiна Купава, яку Воїслав пару раз погладив по спинi батогом, а потiм так хльоснув, що вона скрикнула, пiд схвальний смiх натовпу.
   - Любий вiн тобi? - запитав Воїслав, з усмiшкою дивлячись на Купаву, яка повела плечима та вiдповiла пiд смiх берендеїв: - Так, ось, не знаю...
   Я оторопiло дивився на Купаву, бо вона просвiтила мене, що в разi її вiдмови менi зв'яжуть мотузкою ноги та причеплять до коня, якого пустять навскач. Воїслав теж виявився з гумором, бо мiцно уперiщив доньку батогом та знову запитав: - Любий вiн тобi?
   - Любий, батьку, любий! - крикнула Купава, морщачись вiд болю, а менi шепнула, повернувшись до мене та широко посмiхаючись: - Що, злякався?
   - Живiть у мирi та злагодi. Нехай вашу родину оберiгає Лада, - сказав Воїслав, покриваючи нашi голови великою хусткою.
   - Не буде в них щастя, - почув я пiд хусткою та дiзнався скрипучий голос вiщунки Морена.
   - Негожi слова говориш, вiщунка, - голосно мовив Воїслав, - хай Рiд нас розсудить.
   - Не пiдведiть мене перед Родом, - сказав Воїслав, передаючи хустку Купавi, - я за вас поручився.
   - Не пiдведемо, батьку, - твердо сказав я, а Купава зробила серйозне обличчя та кивнула. Першим нас привiтав Дюдон де Компс, який схопив нас у свої могутнi обiйми та мало не розчавив Купаву. Святкування тривали, як i належить, цiлий тиждень76 , дев'ять днiв. Щоб закрiпити наш зв"язок, Дюдон де Компс повiнчав нас за католицьким церковним обрядом, який з цiкавiстю спостерiгали берендеї, нiяк не осуджуючи чужих богiв. У понедiлок, коли свято Лади та нашого весiлля завершився, Дюдон де Компс зняв з себе Рубiн Милосердя та повiсив його на шию Купави.
   - У вас сiм'я та будуть дiти, - почав вiн та продовжив: - Тому, ланцюжок тих, хто буде зберiгати Рубiн Милосердя, не перерветься, i вашi нащадки дочекаються того, хто прийде за рубiном. Я ж людина вiри та хочу усамiтнитися вiд мирської суєти та присвятити себе Боговi. Тому пiду в мiсто Київ та побудую там католицьку церкву, як i обiцяв Марiї, - закiнчив вiн, а Купава, почувши мiй переклад, пiдозрiло насупила брови та запитала: - Хто така Марiя?
   - Наша сестра, - пояснив я їй, а Дюдону сказав:
   - Я доведу тебе до Києва та допоможу будувати, а потiм повернуся до Купаве.
   - Ти мене хочеш кинути? - насупилася Купава.
   - Дiти мої, - на правах батька майбутньої церкви, урочисто виголосив Дюдон, - я сам в змозi дойди до Києва, а ви залишайтеся разом.
   Я нагадав йому, що вiн не знає нашої мови, але вiн, перекручуючи слова, вiдповiв, що розумiє, але ще не може говорити. Пiсля невеликої суперечки я переконав i Дюдона, i Купаву, що доведу Дюдона до Києва, а потiм повернуся. Купава хотiла йти зi мною, але я наполiг, що в племенi берендеїв їй буде безпечнiше. До Києва ми дiйшли за тиждень та схоронились у Печерському монастирi, де ченцi поштиво взяли Дюдона у своє братство та попрохали його, для початку, перевести деякi рукописи житiя святих французькою мовою. Я побув з Дюдоном тиждень, написавши йому цей текст для тренування, а потiм покинув його, обiцяючи вiдвiдати з Купавой у вiдповiдний час. Амiнь!"
   Марiко закiнчила читати та втупилася в Тараса.
   - Круто, - озвучив свою думку Тарас i запитав: - А де рубiн?
   - Хотiла б я знати, - сказала Марiко, задумливо втупившись у темне вiкно номера.
  ***
   У Маргiни виникли сумнiви щодо їх мiсiї на Землю. Їй здавалося, що присутнiсть Рубiна Милосердя зовсiм не додала Землi миру та благоденства, а якщо рубiн щось зробив, то тiльки роздражнив Сатанаїла. Не можна сказати, що їй не подобалося на Землi або вона шкодувала про те, що придбала тут свою нову дочку Марiко та нового зятя, Тараса. Вона не шкодувала про те, що придбала тут двох подруг, Лiлiт та Мортi, i, навiть, гидкий Сет не викликав у неї огиди, бо вона до нього прив'язалася. А Людмила та Руслан стали їй бiльшими друзями, нiж Марiко, i довiряли їй таємницi, прихованi вiд своїх матерiв. Єдина заковика залишалася з Туманним Котом, i Маргiна думала, що вiн багато чого приховує, а їх мета, знайти рубiн, всього лише виверт для такої дурки, як вона.
   Маргiна усвiдомила, що Рай, званий Ессенарiумом, лише пастка для душi, яка одержує блаженство, замiсть того, щоб осягати таємницю iснування Свiтла, Темряви та Нiщо. Якщо стосовно антагонiстiв, Свiтла та Темряви, вона могла сказати щось певне, то iснування Нiщо нiяк не пояснювала сутнiсть того, хто його створив. Якось Маргiна поцiкавилася у кота, як вписується в створену Свiтлоосяйним структуру тi, хто вiрять в Аллаха, Яхве, Крiшну чи Будду, на що Туманний Кiт вiдповiв:
   - У кожної вiри своя модель Свiтобудови.
   Вiдповiдь кота збентежив Маргiну та породила новi питання. Вона зрозумiла, що Суще - зовсiм не те, що їй здається. Вiдсторонений погляд дав Маргiнi можливiсть по-новому поглянути на Землю та людину. Образ останнього їй здавався зовсiм огидним i Маргiна, дивлячись собi в душу, розумiла, що, попри дiмензiальне тiло, її глiфоми мiстять образ людини, сповнену пристрастей хижака.
   "О, Боги! Ми вимагаємо бiльше, нiж можемо з'їсти, використовувати або спожити!" - соромила себе Маргiна, розумiючи, що стати, як функцiональнi Хроностатики, вона не зможе. "Чому ми такi жорстокi та злi, ненаситнi та нетерпимi до думок iнших?!" - запитувала повiтря Маргiна, а Туманний Кiт, що летiв поруч, безцеремонно влiз в її роздуми та повiдомив: - Досить себе жалiти! Пiддослiдним мишкам не варто заглиблюватися в фiлософiю, iнакше порушиться чистота експерименту.
   Маргiна хотiла йому рiзко вiдповiсти, за порiвняння людей з мишами, але Сет, що летiв попереду, повернув до них свою потворну пику та повiдомив: - Київ пiд нами.
   Маргiна подивилася на маєток колишнього президента, який втiк з країни, та бридливо вiдвела погляд, точно жадiбний та мерзенний павук ще сидiв там та висмоктував останню жертву. "У нас не краще", - згадуючи Плутiна, подумала Маргiна, а внизу вже потягнулася Оболонь з Подолом. Сет понiсся вперед i Маргiна, заглянувши в його глiфоми, дiзналася, що їх виродок поспiшає до якогось ченця, на iм'я Тихон.
  
   "Невже в православ'я подався?!" - подумала Маргiна, пролiтаючи над майданом Незалежностi, що ще мав слiди недавнiх битв. Симпоти говорили, що Марiко знаходиться далi, бiля куполiв Лаври й Маргiна, нiтрохи не ховаючись вiд роззяв, приземлилася в церковному дворi. чим вiн, власне, i був.
   Двi черницi-двiйнята витрiщили очi, розглядаючи ангела, що спустився з небес, а Туманного Кота розглядали, як чудо небесне.
   - Матiнка - благослови! - впали на колiна монашки, i Маргiна благословила, щоб старенькi не втратили вiру в чудо. Напис на вивiсцi бiля дверей говорив про те, що це монастирська бiблiотека i Маргiна взялася за ручку. Коли вона увiйшла, якийсь чернець з червоним обличчям виглянув з пiдсобного кабiнету та повiдомив Маргiнi, дивлячись на Туманного Кота:
   - З тваринами до нас не можна!
   - Тимоха, це ж свої, - фамiльярно сказав Сет, з'являючись з-за ченця. Його нахабна пика, кольору сiрого вапняку, пiдозрiло почервонiла. "Вони що, тут п'ють?" - подумала Маргiна, iз засудженням дивлячись на ченця, який споює її Сета.
   - Вибачте, не впiзнав, - сказав Тимоха, звертаючись виключно до кота, та взяв його на руки. Прямуючи кудись вглиб стелажiв з книгами, чернець кивнув Маргiнi, кинувши через плече, як набридливiй мусi: - Iдiть за мною.
   Маргiна не стала пояснювати ченцевi, хто є хто, бо вони опинилися в кiмнатi, де за столом сидiла Марiко, схиливши голову над старовинним томом у шкiрянiй палiтурцi. Вона пiдвела на Маргiну очi та радiсно сказала: - Деда, як я рада, що ти прилетiла.
   Марiко обняла Маргiну, а Тимоха з засудженням глянув на "дiда", який переодягнувся в жiноче плаття та поводиться, як баба. Чернець вiдразу зник з Сетом, i Маргiна подумала, що вони знову поперлися пити. Марiко розповiла про свої невдалi пошуки, прочитавши Маргiнi запис на кiлькох аркушах, якi зробив Кудря. Марiко додала, що зараз вивчає iншi рукописи, розшукуючи почерк Кудрi, або якi-небудь вiдомостi про нього або його дружину Купаву.
   - Куди вони подiлися, один бог знає, - розчаровано повiдомила Марiко. Маргiна глянула на Туманного Кота, який сидiв пiдозрiло тихо та сказала:
   - Кiт, запитай у Свiтлосяйного, де знаходиться рубiн.
   - Якби вiн вважав за потрiбне сказати нам про це, - почав Туманний Кiт, укладаючи перед Марiко своє руде тiло на фолiант, - вiн би це зробив.
   - А як звали того ченця-францисканця, викупленого у татар з полону, який писав, що бачив у Лаврi француза з Лангедока, Дюдона де Компса? - запитала Маргiна у кота, бо бабусi, Кукринда, Мокринда i Букринда, крiм кота, нiкому нiчого не доповiдали.
   - Його звали Бартоломео, i вiн помер у Кремонi, - повiдомив Туманний Кiт.
   - Нам доведеться ритися в бiблiотеках Iталiї? - зовсiм без ентузiазму запитала Марiко, погладжуючи кота, та сумно додала: - На це пiде тисяча рокiв.
   - Ти будеш жити вiчно, адже на тобi дiмензiальна сiточка, - пiдбадьорила її Маргiна, але перспектива тисячу рокiв копатися в задушливих iталiйських бiблiотеках Марiко, мабуть, не подобалася, бо вона повiдомила: - З-за цих пошукiв я з Тарасом зустрiчаюся тiльки вночi.
   - Зустрiчатися з чоловiком нiччю - хороша звичка, - вiдрiзала Маргiна та запитала: - А де зараз Тарасик?
   - Вiн поїхав у вiдрядження на схiд, - сказала Марiко.
   Маргiна подивилася на неї, як на божевiльну та запитала: - Марiко, ти думаєш, про що говориш? На сходi України вiйна, там Донбас! А Тарасик без дiмензiальної сiточки?!
   Марiко злякано дивилася на неї та мовчала.
  
  
  Реплiкацiя тринадцата. Тарас
   З легкої руки Iллi Лазаровича навчилася брехати вся Московiя. Брехали всi: газети, журнали, радiо, а про телевiзор i говорити нiчого - мавпа Кисiль брехав так, що вуха вiдвалювалися. Брехали полiтики, що все йде до кращого, брехали артисти один перед одним, запевняючи всiх у своєму патрiотизмi, брехали економiсти, доводячи з пiною у рота, що дерев'яний рубль краще залiзного, а долар гiвно та не вартий паперу, на якому його надрукували. Брехали лiкарi, пригощаючи пацiєнтiв, що вмирали, вiтчизняною панацеєю столiтньої давностi, а попи бiснувалися, засвiдчуючи про божественну непогрiшимiсть Iллi Лазаровича. Брехали вiйськовi, що їх немає в Українi, а десантники померли самi, розколюючи головою цеглини.
   Траплялися i казуси, бо контингент, який працює на Iллю Лазаровича, дебiл-дебiлом та потребує постiйного контролю. Збили укропський вiйськовий лiтак та розтрубили на весь свiт, а потiм виявилося, що не укропський, а європейський, i не вiйськовий, а громадянський з купою дiтей на борту. Кисiль та Песьков напустили туману, та пiзно, то вже Гаага замаячила на горизонтi. Правда, як у притчi про Насреддiна, або Iлля Лазарович не доживе до суду або до того часу, Гаага пiде пiд воду. Iлля Лазарович збирався жити довго, тому напустив на закордонну громадськiсть Лавруху, а до придурошних "сепаратистiв" в Донбасi вiдправив Сурка разом з московiтськими генералами та додатковими десантниками, щоб вiдновити там "Московiтський свiт".
   Всiх, хто ще мислив в країнi, прибирала побудована Iллею Лазаровичем система. Не завжди так гладко, як хотiлося, бо iдiотiв вистачало, i Бориса Французова розстрiляли на очах у Кремля, зiпсувавши репутацiю Iллi Лазаровича, що займав мiсце Плутiна. Виплекана мрiя зайняти мiсце Романа Аркадiйовича, тобто товариша Самаеля, при першому наближеннi виявилася недосяжною, а при другому розглядi так i зовсiм фантазiєю, бо нi розуму, нi кровожерливостi, нi єзуїтського презирства до роду людського, Iлля Лазарович не мав. До того ж був схильний до боягузтва в силу свого важкого дитинства та вiдрiзнявся разючою скнарiстю. Мета Сатанаїла - занурити людство в жорстокiсть, жадiбнiсть та розпусту, а потiм знищити його та забрати душi у Темряву, зовсiм не подобалася Iллi Лазаровичу.
   Вiн би хотiв, щоб йому аплодували, як визволителю, та вважали його великим, непереможним та жахливим володарем всього свiту, де за помахом мiзинця лiвої руки виконують його бажання, але знищувати людство зовсiм не хотiв. Так, Iлля Лазарович мав намiр широким жестом Наполеона кинути кiлька атомних бомб на мерзенну Україну або Сполученi Штати, щоб провчити весь свiт, але не бiльше. Правда, такий намiр Iлля Лазарович здiйснити не мiг, бо горезвiсна валiзка знаходилася у руках демона, який пiдпорядковувався безпосередньо Сатанаїлу.
   Крiм того Сатанаїл доручив знайти злощасний Рубiн Милосердя, який всi шукають, а знаходять обманки, копiї. Як джерело iнформацiї, Сет став недоступним, тому всi вiдомостi доносила агентура, яка вдень та вночi стежила за сiмейством Маргiни та Лiлiт. Iлля Лазарович, не володiючи дiмензiальною сiточкою, не мiг зустрiчатися з Маргiной або Лiлiт, а про Мортi й говорити нiчого. За даними агентури, Марiко, дочка Маргiни, теж мала сiточку, так само, як i її чоловiк, Тарас, тому що могли лiтати в повiтрi. "Де вони набрали цих сiточок?" - думав Iлля Лазарович та вирiшив роздобути одну собi через Романа Аркадiйовича, але у вiдповiдь почув образливе:
   - В тебе цiла країна.
   Iлля Лазарович спробував здолати ворогiв звичним способом i його агенти кiлька разiв продавали Маргiнi кавуни з полонiєм, поки вона, у вiдповiдь, не нагодувала цiєю гидотою їх самих. Пiсля такого конфузу Роман Аркадiйович розбив Iллi Лазаровичу морду та обiцяв послати на нього сатанинську групу, яка хором пiддасть остракiзму його дупу, якщо вiн не впорається з ситуацiєю.
   Вихiд пiдказав Сурок, розумна падла, запевнивши, що найкраще нацькувати на Маргiну iнопланетян, якi у величезнiй кiлькостi вештаються по планетi Земля. У США iснували санкцiйнi списки, де Сурок займав один з верхнiх рядкiв, то йому злiпили фальшивий паспорт на прiзвище Лiсiцин та посадили на лiтак в Пiвнiчну Америку. Прибувши в Бернардсвiлл, Сурок почекав цiлий тиждень в космопорту Нью-Йорка бiля реплiкатора та познайомився з мiжгалактичної курвою77, яка моментально затуманила йому мiзки. Спустошивши гаманець Сурка, Ра-ра-ра-трахта, так її звали, хотiла покинути його, але була завербована Сурком за бiльшу суму. Курва працювала в парi та познайомила його з гарним високим iнопланетянином у якого Бабак закохався за хвилину, а наступнi пiв години вони борсалися в лiжку, закрившись у номерi готелю космопорту. У Сурка грошей при собi не було, то iнопланетянин Ра-ра-ра-трахтин, так звали курвяка, рахунок за послуги виставив з величезними вiдсотками.
   Привезенi в Кремль, iнопланетяни показали свої здiбностi Iллi Лазаровичу, пiддавши його сексуальним домаганням прямо в кабiнетi, пiсля чого зажадали, щоб президент розплатився. Iлля Лазарович повiдомив, що вони нiчого не отримають, а сядуть у в'язницю за розбещення малолiтнiх громадян Московiї. Ра-ра-ра-трахтин заперечив, що товариш президент половодозрiлий, але Iлля Лазарович показав пальцем на дитяче личко Сурка та повiдомив, що вiн ще не досяг "восковоспiлостi". В результатi курва та курвяк виявилися виннi Iллi Лазаровичу та погодилися виконати завдання безоплатно. Коли вони покинули кабiнет президента, Iлля Лазарович з видом переваги сказав:
   - Вчися, Сурок, поки я живий, - а потiм iз задоволенням додав: - А жити я буду дуже-дуже довго!
  ***
   Якщо у людини душу без вади, то її шлях - прямо в Ессенарiум. Такi люди йдуть у перших рядах, прикриваючи слабких вiд куль або, задихаючись в диму, витягують своїх товаришiв з бронетранспортера, що палає. Їх душi Мортi забирає сама, а не так, як iншi - вiдправляючи дистанцiйно, щоб не бруднитися душевним брудом. Вони не проходять Чистилище та настирних Янусiв, а вiдразу притягаються до Свiтла. Є й iншi, якi, прикриваючись демагогiєю та гаслами, творять темнi справи, пiдриваючи вiру в те, про що говорять самi. Їх важко викрити, бо вони слизькi, як вугри, пiдлi, немов шакали, готовi нишком зробити гидоту та викрити iнших у тому, що роблять самi.
   Таким був комбат Степан Степанченко.
   Прiзвище у нього iнше, але пiарився вiн пiд цим прiзвиськом. Натягнувши на голову балаклаву, Степан з таємничим виглядом вiщав з екрана телевiзора по всiй країнi, наганяючи iнтригу, як у шпигунському романi. Говорив правильнi речi: про бездарнiсть командування, погане постачання, про бюрократизм влади.
   Одного разу Тарасу зателефонував знайомий лiкар та слiзно попросив допомогти одному комбатовi, бо у самого операцiї розписанi на пiв року вперед. Комбат просив зробити операцiю своєму бiйцю на мiсцi, пiд Донецьком. Тарас не став вiдмовлятися та на наступний ранок сидiв у "Volkswagen Transporter T4" разом з оператором телебачення Льошею, кореспондентом Юрою та Степаном Степанченком. Степан сипав анекдотами та розповiдав фронтовi байки, а оператор час вiд часу включав камеру, фiксуючи комбата та Юру.
   Їхали довго, так що байки комбата вже набридли й до вечора приїхали в село Карлiвка. Комбат повiв усiх в кафе "Пiкнiк на узбiччi", де пообiдали. Вибравшись iз-за столу, Юра одразу ж увiмкнув вiдеокамеру та почав допитувати Тараса про те, що вiн думає про поїздку. Тарас нiчого не думав, а хотiв скорiше побачити хворого, тому вiдповiв просто:
   - Лiкарi повиннi бути там, де вони потрiбнi.
   Пiдiйшов Степанченко, обняв Тараса за плечi та став розповiдати про те, що вiйськових медикiв не вистачає i йому, Степанченко, доводиться возити лiкарiв самому. Тараса, нарештi, привели в колишню аптеку, де на столi, по всiй видимостi, взятому в тому ж кафе, боєць лежав, поранений в плече. Боєць був транспортабельним, тому Тарас запитав у санiтара:
   - Чому не вiдвезли до найближчої районної лiкарнi?
   - Чекали вас, - розгублено сказав санiтар. Приперся Юра та став допитувати пiд камерою пораненого, пiсля чого знову щось сказав Степанченко, але Тарас його не чув, бо ретельно мив руки. Коли закiнчив, вигнав кореспондента, який хотiв показати операцiю.
   - Тут вам не цирк! - безапеляцiйно сказав Тарас, чим викликав невдоволення i кореспондента Юри, i комбата. Тарас вколов пораненому бiйцю новокаїн та заходився шукати кулю. Мабуть, куля була на вильотi або зрикошетити вiд чогось, бо знаходилася недалеко та не зачепила кiстку. Тарас витягнув кулю та ретельно обробив рану, не сподiваючись на санiтара. Коли закiнчив операцiю, то знайшов Степанченко в тому ж кафе "Пiкнiк на узбiччi", де випив чашечку кави, а вiд горiлки вiдмовився. Спати довелося в наметi бiля блок-поста на дорозi, але Тарас не страждав синдромом принцеси на горошинi, тому заснув вiдразу.
   Наступний день не вiщував нiчого поганого.
   Солдат на блок-посту передав Тарасу, що комбат чекає його в кафе "Пiкнiк на узбiччi", мабуть, це було його робоче мiсце. Коли Тарас пiдiйшов, то побачив, що комбат вийшов з кафе та завернув за рiг, розмовляючи по мобiльнику. Тарас не бачив Степанченка, але прислухався до розмови.
   - Де я тобi вiзьму лiкаря, - бурчав комбат, але той, що в трубцi, ймовiрно, був переконливим, бо Степан вiдповiв: - Добре! Я повiдомлю!
   - Я можу чимось допомогти? - спитав Тарас, з'являючись з-за рогу, але комбат, пiдозрiло озирнувшись, махнув рукою: - Вже не треба, ходiмо зi мною!
   - "Гриня" проведе тебе в селище Невельське, - сказав комбат, коли вiн та Тарас зайшли в кафе, - волонтери туди завезли продукти, поїдеш з ними назад.
   Вiн витягнув картку та зробив пальцем зигзаг вiд Карлiвки до селища Невельського. Вiдстань невелика, кiлометрiв п'ять, якщо по прямiй, i Тарас подумав, що за пару годин дiйдуть. Правда, машиною доїхати швидше, але для Степанченка кореспондент, мабуть, важливiше, тому Тарас сперечатися не став. Гриня, що стояв бiля столу, поправив пластмасовi окуляри та кивнув. Колишнiй вчитель математики, високий та зiгнутий, як знак питання, вiн один з перших з'явився в батальйонi та вважався, як талiсман, тому що його нi одна куля не брала. Тарас забрав свою медичну валiзу та попрощався з комбатом. Спочатку Тарас та Гриня йшли за посадкою вздовж шосе, а потiм пересохлим струмком, що тече в Карлiвське водосховище, а далi, як палець Степана на картi, зигзагом по посадках. В одному мiсцi довелося перейти пшеничне поле, i вони побрели, заспокоєнi тим, що нiде нi душi. Навколо стояла тиша, точно не було вiйни, i коли впав Гриня, то Тарас навiть здивувався. Друга черга перетнула Тарасу груди, i вiн теж упав, перекидаючись на спину. Прощаючись з життям, Тарас думав про те, що смерть виявилася безболiсною, бо, крiм ударiв куль, вiн нiчого не вiдчув. Пiдiйшов бородатий бойовик, який стрiляв у Тараса, побачив його вiдкритi очi та здивовано вигукнув:
   - Дивись - живий!
   - Борода, ти що, холостими патронами стрiляєш? - здивувався молодий сепар78 .
   - У нього, напевно, бронiк79 , - сказав Борода i задер футболку Тараса, за якою виявив голе тiло, правда, в синцях. Не повiривши своїм очам, Борода зняв з автомата магазин, але патрони виявилися справжнiми.
   - Пощастило тобi, хлопчина, - констатував Борода та запитав: - Хто будеш?
   - Лiкар я, - сказав Тарас, пiдводячись, та додав:
   - Хiрург.
   - От Степаха мудило! Хто так робить? Чуха, зв'яжи йому руки, - наказав Борода та повернувся до Тараса: - Подивимось, який ти лiкар.
   Чуха забрав валiзу та пов'язав Тарасу руки, але не туго, - мабуть, не боявся. Тараса повели вздовж посадки, поки не опинилися в селищi Невельському. Стара бабця, яка йшла вулицею, побачила конвойованого Тараса, пiдскочила до нього та сухими рученятами колотила йому в живiт, примовляючи:
   - У, фашист! Яке пузо з'їв, а ми тут лободу жеремо!
   - Так його, бабка, - посмiхався молодий Чуха, - вiн на американських харчах вiдгодувався. Ужо ми його випотрошимо.
   Тут чекав вiдкритий "Газик", куди Тараса посадили та повезли навпростець через поля. Незабаром проїхали повз озер з двох сторiн та опинилися в передмiстi з одноповерховими будинками, за яким трохи покружляли та зупинилися. Тараса повели до непоказної двоповерхової будiвлi, на якiй висiла трiснута скляна табличка темно-синього кольору з написом "Полiклiнiка". Цеглянi стiни закладу поклювали кулi, хоча новi пластиковi вiкна, на диво, залишилися цiлими. Чуха залишився чатувати Тараса, а Борода пiрнув у вiдкритi дверi та надовго зник. З'явився вiн несподiвано, злодiйкувато ховаючи в нагрудну кишеню куртки повний медичний флакон.
   - Ходiмо, докторе, - зовсiм по-приятельському покликав Борода, пiдштовхуючи Тараса дулом автомата в напiвтемряву довгого коридору. В кiнцi коридору були сходи, по якiй Тараса повели на другий поверх. Посерединi коридору стояла група бойовикiв, по виду - чеченцi. Борода пiдвiв Тараса до чеченця з лисою головою та блiдим обличчям, який, побачивши Тараса, пронизливо на нього подивився та запитав: - Хiрург?
   Тарас кивнув, а лисий промовив тихо, але з прихованою загрозою: - Врятуєш мого друга - будеш жити. Iнакше...
   Вiн витягнув кинджал, що висiв на поясi, та зробив характерний жест: - Я теж хiрург.
   Навколо заiржали, але пiд поглядом лисого всi замовкли. Тарас зайшов у передоперацiйну кiмнату та довго мив руки, заспокоюючи себе. Увiйшла вже не молода операцiйна сестра. Побачивши Тараса, вона повiдомила: - Мене звуть Зiна. Ви хiрург?
   Тарас мовчки кивнув. Зiна допомогла надiти халат та зав'язала маску, пiсля чого вони вирушили в операцiйну. На операцiйному столi вже лежав пацiєнт, а бiля портативного анестезiологiчного монiтора бiля вiкна сидiв сутулуватий чоловiк у бiлому халатi, неголений та явно напiдпитку. Трохи пiдвiвшись, вiн представився:
   - Антон Павлович Чехiн.
   Тарас не зрозумiв, жартував анестезiолог, або його так звали, але розбиратися та робити йому зауваження не став, бо iншого лiкаря, мабуть, не було. Тарас глянув на мiсце операцiї та жахнувся. Весь живiт розпороли осколки, мабуть, вiд гранати. Пацiєнт часто дихав, а кардiоскопiя на екранi Антона Павловича Тарасу не подобалася.
   - Почнемо, - сказав Тарас твердим голосом та простягнув руку: - Скальпель.
   Зiна, як автомат, поклала на долоню iнструмент. "Хороша сестра", - подумав Тарас, а далi забув про все, крiм закривавленої рани. Тарас не вважав на час, бо годинник у нього зняв Чуха. Вже вечорiло, коли вiн, спустошений, вийшов з операцiйної. Зiна щось шепотiла лисому, який залишив її та пiдiйшов до Тараса.
   - Зiна сказала, що крiм тебе нiхто б не врятував мого друга, - промовив вiн. Тарас мовчав, дивлячись у вiкно, а лисий запитав: - Ти з Москви?
   - З Санкт-Петербурга, - сказав Тарас.
   - З укропами за переконаннями? - запитав лисий. Тарас не любив боятися, тому кивнув.
   - Поки живи! Якщо мiй товариш стане на ноги, я подивлюся, що з тобою робити, - сказав лисий, а потiм, йдучи, додав: - Сидiв би ти вдома, в Санкт-Петербурзi, та не рипався.
   Тарас вийшов на ґанок та сiв, розслабившись.
   - Вставай, - почув вiн голос та пiдняв очi. Перед ним стояв пiдпитий Борода в компанiї таких же бандитiв. З-за його плеча стирчала п'яна пика Чухи.
   - Стань до стiнки, - сказав Борода, пересмикуючи затвор автомата. Тарас зрозумiв, що його розстрiляють та попросив: - В голову не стрiляйте, краще в серцi.
   - Не бзди, все чин-чином, - посмiхнувся Борода та випустив чергу. Тараса вiдкинуло до стiни, i занила спина. Розумiючи, що повинен померти, бо сiточку вiн залишив Марiко, Тарас виявив, що знову живий та неушкоджений, а на футболцi залишилися дiрки, що димiлися. "Що вiдбувається?" - не зрозумiв вiн. "Може, Гриня передав менi своє везiння?!" - подумав Тарас, не розумiючи, хто його охороняє.
   - Що я казав! - урочисто крикнув своїм товаришам по чарцi Борода, та додав: - Його нiяка куля не бере. Чому так? - повернувся вiн до Тараса.
   - Нас годували американськими консервантами, тому бiйцям АТО кулi не страшнi, - по-науковому збрехав Тарас, розумiючи, що таку перевiрку кулею вiн не пройде.
   - Дай я спробую, - сказав Чуха, i у нього з Бородою зав'язалася сварка.
   Раптово у дверях з'явилася Зiна, яка схопила якийсь дрин та почала гамселити Бороду та Чуху. Решта втекли якомога далi, затягнувши в кiнцi алеї якусь п'яну пiсню.
   - Iди додому! - останнiй раз стукнувши Бороду, сказала Зiна та додала: - Нагодуй дiтей iнакше - вб'ю! - пообiцяла вона, i Борода, вiддаляючись, поплентався по алеї.
   - Це ваш чоловiк? - запитав Тарас.
   - Так, - вiдповiла Зiна, зiтхаючи.
   - А чому тут залишилися? - запитав Тарас.
   - А куди ж нам їхати? - в тон йому запитала Зiна. - Кому ми потрiбнi, а у мене троє дiтей, їх годувати треба. Чоловiковi хоч платять добре, а в мене зарплата нiяка.
   Вони помовчали, а потiм Зiна сказала:
   - Я вам постелила поруч з операцiйною, поспите до ранку, а то завтра знову вояк навезуть.
   - Не боїтеся, що втечу, - спитав Тарас.
   - Я за ваше життя не вiдповiдаю, - сказала Зiна та пiшла слiдом за своїм чоловiком-сепаратистом. Тарас лiг спати. Десь за мiстом бухали з гаубиць, але Тарас не боявся, бо його захищали американськi консерви.
  ***
   Чеченець вижив, але його друг, який лякав Тараса, зустрiчати не прийшов, бо його вбили. Тарас, як i ранiше, робив операцiї, спав у пiдсобцi, а "Чуха" його сторожив та вештався бiля полiклiнiки. Анестезiолог Чехiн пару раз запрошував Тараса роздiлити трапезу та розчавити пляшечку спирту, але Тарас ввiчливо вiдмовлявся, i Антон Павлович вiдстав. Один раз привели трьох поранених та побитих українських полонених солдатiв. Тарас полiкував рани та сунув їм документи померлих бойовикiв, наказавши швидше змиватися з лiкарнi. Офiцер, з московiтською нашивкою, який прибув забрати полонених, побачивши Тараса, спитав: - Звiдки?
   - З Санкт-Петербурга
   - Свiй, - багатозначно сказав офiцер та наказав: - Показуй полонених.
   Тарас повiв його в морг та показав на три трупи.
   - Вони що, всi померли? - сторопiв офiцер.
   - Травми, завданi пiд час допиту, не сумiснi з життям, - дипломатично пiдтвердив Тарас.
   - Померли, нещаснi, - сказала Зiна, забираючи з моргу каталку. Офiцер пiшов, а Зiна, трохи помовчала та сказала: - Ти бiльше так не роби. Тобi все одно, а в мене дiти.
   Йдучи, вона озирнулася та доповiла:
   - Там шахтаря пораненого привезли.
   Новому пораненому розвернуло живiт гранатою, i Тарас злiпив все, що мiг, та зашив живiт. Сподiватися на одужання не доводилося, але хто його знає, раптом пощастить. Тарас залишився чекати, поки поранений прийде в себе, щоб заспокоїти його та поговорити, бо останнi хвилини найважчi.
   - Я, нiчого, мiцний, - прохрипiв шахтар, вiдкриваючи очi, та додав: - Ми з готiв, до бою та до ран звичнi.
   Тарас подумав, що шахтар з тих, хто носить в носi ланцюжка та черепи на одязi. Поранений вiдкашлявся та повiдомив: - Мене звати Олександр Реас, - побачивши, що його слова не справили нiякого враження на Тараса, вiн пояснив: - У мене готське прiзвище, iснував колись такий народ - готи. Мої предки жили в Криму, нинiшньому Мангупi. Катька друга послала в Крим Суворова i моїх предкiв насильно переселили пiд Марiуполь.
   Прiзвище шахтаря Тарас десь чув, але за яких обставин - не пам'ятав. Шахтар вiдкашлявся i Тарас подав йому серветку, щоб витерти кров, а потiм вiн продовжив свою розповiдь:
   "У нашiй родинi з поколiння в поколiння передається легенда про мого прадiда, який жив сiмсот рокiв тому в Криму. Звали його Реас, i вiн служив сотником за князя Василя, а держава називалася Готiя, тобто держава готiв. У його обов'язки входив догляд за мiцнiстю Дорiс та органiзацiя оборони столицi Готiї в разi нападу ворога. Все було добре, поки в мiстi не з'явилися двi людини: хрестоносець, монах-госпiтальєр, та сестра-послушниця. Зарозумiлого хрестоносця, на iм'я Раймонд, князь приголубив та призначив комендантом мiста, передавши йому всi функцiї Реаса, а сестра-послушниця, Марiя, стала подругою княгинi Єфросинiї та давала уроки французької мови дочцi князя, Оленi.
   Природно, мiй прадiд не дуже зрадiв такому розкладу, бо його вiдсунули на другий план, та ще був збентежений тим, що закохався в Марiю. Ця пристрасть з роками тiльки посилювалася, i Реаса не зупинило навiть те, що Марiя обвiнчалася з Раймондом та стала його дружиною. Якось, в один з вечорiв, Реас помiтив, що князь та Раймонд направляються до криницi всерединi фортецi. В той день наповнювали новий басейн та вибрали воду з колодязя майже до дна. Реас про це знав, бо сам направляв воїнiв допомагати носити воду. Князь та Раймонд явно хотiли, щоб їх не помiтили, i це насторожило Реаса, який пiшов за ними, залишаючись у тiнi. Бiля колодязя Раймонд витягнув мотузку та запалив масляну лампу. Раймонд опустив мотузку в колодязь, пiсля чого закинув за плече мiшок та подався в гучну порожнечу. Князь залишився нагорi, обережно озираючись навколо. Через деякий час з колодязя почулися удари, якi незабаром затихли, а Раймонда пiднявся на поверхню.
   Розпрощавшись з князем, Раймонд вiднiс мотузку в пiдсобку стражникiв, що чергували бiля ворiт, та пiшов до себе додому. Реас уявив, як вiн обiймає Марiю та мало не завив вiд заздростi. Накричав на стражникiв, Реас поставив їх зовнi фортецi, а сам, узявши мотузок, пiшов до криницi. Опустившись вниз, вiн став, по пояс у водi, та розкинув руки, обмацуючи стiни. В одному мiсцi знаходилася глибока нiша, в якiй Реас натрапив на якусь металеву штуку. Обмацавши її руками, Реас зрозумiв, що це якась чаша, прикрита металевою кришкою, та навiть намацав клямку, яка легко вiдчинилися. Усерединi виявився якийсь камiнчик дивної форми, який Реас сховав у кишеню, а чашу вiдправив якомога далi в нiшу. Чому вiн взяв камiнчик, а чашу залишив, Реас не мiг собi пояснити.
   Чаша, швидше за все, золота, iнакше вiд вологи вона б швидко закiнчила свої днi. Схопившись за мотузку, Реас пiднявся наверх. Вiн поклав мотузку на мiсце та з почуттям виконаного обов'язку пiшов додому, де завалився спати. Камiнь вiн розглянув лише вранцi й вiн його дуже здивувався. У нього на долонi лежало рубiнове серце. Вiн не уявляв його цiнностi, але знав, що iнтуїцiя йому не змiнила. Чаша - тiльки футляр, а серце - справжня коштовнiсть. Чому її потрiбно ховати в колодязi, Реас не зрозумiв, але сподiвався, що з'ясує це, прислухаючись до розмов в князiвському палацi.
   Незабаром новi тривожнi вiстi вiдтiснили рубiн на другий план. У Кафi вбили онука Ногая, й старий беклярбек спустошив мiста на узбережжi Понту, а повертаючись звiдти, напав на Дорiс. Можливо, їм пощастило, бо Ногай, не взявши Дорiс сходу, залишив його, обклавши даниною. Раймонда вбила випадкова стрiла в тому мiсцi, де Реас пропонував йому пiдняти стiну, але гордий та пихатий Раймонд зневажливо вiдкинув його пропозицiю. Те, що Раймонд загинув, не радувало Реаса, бо вiн бачив страждання Марiї та спiвчував їй. Пiсля його смертi Марiя ходила тiльки в жалобних шатах, а Реас намагався непомiтно полегшити її життя, чим тiльки мiг. Йому повернули колишню посаду, яку викрав у нього Раймонд.
   Якось князь Василь, княгиня Єфросинiя та їх дочка, Олена, вирушили в порт Авлiта на пару тижнiв, а Реаса залишили старшим у фортецi. Марiя з ними не поїхала, бо їй було зле чи вона не хотiла заважати князю своїм похмурим виглядом. У той вечiр, як завжди, Реас зайшов увечерi до Марiї, дiзнатися, чи не потрiбно їй чого, та трохи затримався, бо розговорився з нею про життя. Ненароком Марiя запитала у нього з посмiшкою, чому вiн, такий видний та красивий, не одружується. Мабуть, атмосфера сприяла тому, i Реас з гiркотою зiзнався в тому, що любить Марiю з моменту її появи. Це зворушила Марiю. Вона, взяла його руки у свої та повiдомила, що цiнує його, як друга, але не зможе його полюбити, бо в серцi у неї тiльки Раймонд. Одурманений близькiстю з Марiєю, Реас втратив голову та завалився на неї, розриваючи її одяг. Марiя пручалася, але впоратися з гiгантом Реасом вона не могла, а кричати про порятунок посоромилася. Коли все закiнчилося, Реас, усвiдомивши вчинене, витягнув свiй меч та простягнув його Марiї, впавши на колiна:
   - Зарубай мене, я тварина! - i схилив свою голову перед нею.
   - Нехай тебе судить Бог, - байдуже промовила Марiя. Реас покинув її будинок та чекав, коли приїде князь, i йому, Реасу, вiдрубають голову. На його подив, пiсля повернення князя нiчого не сталося, i Реас подумав, що Марiя нiчого йому не сказала. Вiн як i ранiше допомагав Марiї, чим мiг, але колишнi дружнi вiдносини не повернулися. Iнодi, задумавшись, вiн дивився на Марiю, забуваючи про все на свiтi, тому князь, якому вiн вiдповiдав невлад, з посмiшкою помiтив:
   - Реас, друже мiй, ти не пробував зробити Марiї пропозицiю.
   - Вона менi вiдмовить, - густо почервонiвши, вiдповiв Реас.
   - Свiт такий парадоксальний, що в ньому трапляється всяке, - загадково вимовив князь Василь. У той же вечiр Реас постукав у дверi Марiї. Вона вiдчинила, а коли побачила його, то опустила очi та промовила: - Проходь.
   Реас зайшов у будинок i став на одне колiно перед Марiєю.
   - Я прошу твоєї руки, - хоробро повiдомив вiн.
   - Я не можу вийти за тебе замiж, - вiдповiла Марiя.
   - Чому? - запитав Реас, знаючи наперед, що вона вiдповiсть. Але виявилося, що вiн помилявся, бо Марiя сказала: - Я католичка та за церковними канонами не можу вдруге вступати в шлюб.
   - В нашiй православнiй церквi шлюб вiльних людей можливий, - вiдповiв Реас.
   - Добре, я подумаю, - вiдповiла Марiя, а у Реаса радiсно засвiтився погляд.
   - Не радiй, це не з-за твоїх красивих блакитних очей, - попередила Марiя.
   - А iз-за чого? - зовсiм по-дурному спитав Реас.
   - У мене буде дитина, - вiдповiла Марiя, а Реас подумав подумки: "Моя дитина!" - та закружляв Марiю по кiмнатi".
   - Так з'явився мiй прапрадiд, - закiнчив Олександр Реас та закашлявся кров'ю. Коли його трохи вiдпустило, вiн витягнув з-пiд подушки рубiнове серце на золотому ланцюжку та передав його Тарасу.
   - Ти хороший хлопець, лiкарю. Бережи його та пам'ятай цю iсторiю та Сашу Реаса.
   - Хiба в тебе немає рiдних? - запитав Тарас.
   - Так вийшло, що нi, - вiдповiв Олександр та попросив: - Я хочу, щоб по готськiй традицiї ти мене спалив, коли я помру. Обiцяєш?
   Тарас кивнув, не намагаючись сперечатися з пораненим. Наступного дня Олександр помер. Тарас попросив санiтарiв винести труп в поле та покласти на копицю з соломою, а потiм пiдпалив. Вогонь спалахнув пiд саме небо, вiдправляючи душу Олександра Реаса в далеку мандрiвку.
   - Що ти тут робиш? - пролунав голос позаду. Тарас оглянувся та побачив Мортi.
   - А що тут робиш ти? - запитав Тарас.
   - Я займаюся своєю роботою, - вiдповiла Мортi.
   - Я теж займаюся своєю роботою, - вiдповiв Тарас.
   - Що ви тут робите? - у два голоси запитали ззаду.
   - Ми займаємося роботою, - у два голоси вiдповiли Мортi з Тарасом та озирнулися. Перед ними стояли Маргiна, Марiко та Сет, а Туманний Кiт завис у повiтрi. Марiко розглядала пiдтягнутого стрункого чоловiка та жалiбно запитала:
   - Тарасик, це ти? - а потiм гiрко зiтхнула й додала: - Давай я тебе погодую, аж надто ти худий.
   Тарас розповiв про померлого Олександра Реасе та повторив його iсторiю, а потiм витягнув Рубiн Милосердя. Марiко схопила його в руки та довго крутила, а потiм розчаровано запитала: - А вiн не фальшивий?
   - Зараз перевiримо, - сказала Маргiна та вихопила рубiн у Марiко. Повернувшись до Сета, вона простягнула йому рубiн та, посмiхаючись, сказала:
   - Сетiк, потримай рубiн.
   - Навiщо? - насторожився Сет, володiючи вродженою iнтуїцiєю на небезпеку.
   - Сет, не нервуй мене, потримай рубiн, зараза! - грiзно сказала Маргiна, тикаючи рубiном у Сета, але той вперто не брав рубiн, знову повторюючи: - Навiщо?
   - Не треба мучити Сету, - сказала Мортi, що досi мовчала, - вiн давно не належить до Пiтьми й рубiн для нього безпечний.
   Маргiна розчаровано опустила руку, а Сет схопив рубiн та зник за Мортi.
   - Вiддай рубiн, сволота! - вигукнула приголомшена Маргiна.
   - Вiн тобi не потрiбен, бо фальшивий, - промовив Туманний Кiт, а Сет вiддав рубiн Мортi, яка повiсила його на лiвi груди, як медаль, поруч з першим рубiном.
   - Менi не зовсiм зрозумiло, звiдки взялися цi пiдробки, - спохмурнiла Марiко та пiдсумовувала: - Я пiдозрюю, що цього рубiна не iснує,
   - Я тримав його в руках, - запевнив всiх Туманний Кiт, але йому не дуже повiрили.
   Маргiна побачила, як до них бiжить взвод московiтських десантникiв, збираючись захопити їх у полон. Обернувшись до Мортi, Маргiна сказала:
   - Мотя, голубонько, ти отримала нагороду? Забери цих iдiотiв, щоб не поганили свiт.
   Мортi витягла з простору косу та вирушила до шеренги десантникiв. Якийсь недалекий iдiот штовхнув лiктем сусiда та, криво посмiхаючись, заґелкотав:
   - Дивись, хохлушка з косою! Зараз я її ... - але закiнчити не встиг, бо "хохлушка" опинилася поруч та з посмiшкою запитала:
   - Що, скучив, рiдненький? - пiсля чого знесла дурневi голову. Тi, хто розумнiший, понеслися назад, кидаючи зброю, але невблаганна коса виконувала денну норму.
   - Полетiли до Києва, а то Тарасик голодний, - сказала Марiко, вiдвертаючись вiд непривабливого видовища, та потягла свого полегшеного Тарасика на захiд, туди, де заходило багряне сонце.
  
  
  Реплiкацiя чотирнадцята. Руслан
   Руслан прямував в 311 аудиторiю рiдного унiверситету IТМО80, коли побачив перед собою приголомшливу блондинку, яка пливла по коридору в зеленому платтi, точно фея, що ожила. Її волосся, кольору соломи, вибивалося з-пiд червоного, як розквiтлi маки, капелюшка з гострим верхом та майорiло, наче вiд вiтру, а стрiмка хода здавалася плавною та грацiозною. У Руслана перехопило подих вiд її виду, а коли вона озирнулася, кинувши на нього короткий погляд, та посмiхнулася, вiн розтанув, як пластилiн. Дiвчина забарилася в коридорi, риючись в сумцi, i Руслан з жалем зайшов в аудиторiю, бо викладач фiзики вже стояв за столом та критично оглядав присутнiх студентiв.
   Руслан сiв на останню лавку, якомога далi вiд кафедри, щоб трохи прийти в себе, але це йому не вдалося, бо дiвчина з солом'яною копицею на головi, зайшла в аудиторiю, закриваючи дверi.
   - Вибачте! - посмiхнулася вона вчителю, i той поблажливо посмiхнувся, точно перед ним була сама англiйська королева. "Старий козел!" - обурився Руслан, хоча викладач старший всього на десяток рокiв. Дiвчина кинула погляд на аудиторiю та зупинила його на Русланi. Легко переступаючи через сходинки, вона пiднялася вгору та сiла бiля нього.
   - Привiт! Мене звуть Лiлi, - прошепотiла вона, окинувши Руслана доброзичливим поглядом, та розкрила загальний зошит, приготувавшись конспектувати лекцiю.
   - Руслан, - вiдповiв вiн, дивуючись, що її iм'я так схоже на iм'я його матерi, Лiлiт.
   - А де Людмила? - пожартувала Лiлi, а Руслан, не здогадавшись, вiдповiв: - В iнститутi.
   Дiвчина нагнула голову та хiхiкала, кидаючи на Руслана смiхотливi погляди, тому вiн теж посмiхнувся їй у вiдповiдь. "Тупий!" - картав себе Руслан за те, що так нiкчемно виглядав. Людмила перебувала далеко, на Пiскарiвцi, де вчилася в медичному унiверситетi на хiрурга, як її батько, дядько Тарас. Дiвчина мала на увазi ту казкову Людмилу i слiд було у вiдповiдь пожартувати.
   - Зосередилися! - викладач строго подивився на Руслана та посмiхнувся Лiлi, чим трохи розрядив атмосферу в аудиторiї. Фiзика була останньою парою, тому писали без перерви, щоб ранiше пiти. Коли закiнчилася лекцiя, фiзик, виходячи з класу, посмiхнувся Лiлi та запропонував: - Вас проводити?
   - Мене Руслан проводить, - регочучи, сказала Лiлi та схопила Руслана пiд руку, потягнувши його до виходу. Коли вони вийшли на вулицю, вона повернулася до Руслана та запитала: - Ти менi допоможеш?
   - Звичайно! - погодився Руслан, навiть не запитуючи у дiвчини, в чому полягає його сприяння. Лiлi взяла його пiд руку, i вони пiшли вздовж вулицi в бiк Неви. По дорозi Руслан розслабився, тому став звичайним, веселим та цiкавим спiврозмовником. Раптово заграв айфон i по мелодiї Руслан дiзнався, що дзвонить Люда. Вiн квапливо натиснув на кнопку вiдповiдi та тихо сказав: - Так!
   - Ти не можеш говорити? - зрозумiла Люду та запитала: - Ти на заняттях?
   - Так, - знову коротко вiдповiв Руслан i Люда попросила: - Коли зможеш, передзвони менi, - та додала: - Я тебе люблю.
   - Так, - коротко вiдповiв Руслан та вимкнув айфон.
   - Дзвонила Людмила? - засмiялась Лiля. Руслан почервонiв та нiяково вiдповiв: - Нi, мама.
   Бiржовим мостом вони перейшли через Малу Неву та постояли на Василiвськiй стрiлцi, милуючись вiтрильниками, що проходили мимо. Лiлi повела Руслана через Палацовий мiст в Олександрiвський сад, а потiм звернули на Ягодинську, рухаючись до Малої Морської. Потiм Лiлi зайшла у якусь вуличку, зовсiм незнайому Руслану, i вiн здивувався, бо знав центральну частину Санкт-Петербурга, як свою долоню. Що ще здавалося дивним, так це безлюднiсть вулиць, наче всi поховалися по домiвках. Був уже вечiр i небо втрачало свою блакить, випереджаючи появу зоряного калейдоскопа.
   - Куди ми потрапили? - запитав Руслан, зовсiм збентежений, але Лiлi його заспокоїла: - Тут поруч будинок мого дядька, я повинна розiбратися з його речами.
   - Тут живе твiй дядько? - перепитав Руслан, немов мати тут дядька, чи тiтку щось дивовижне.
   - Дядько помер, а будинок дiстався менi, - повiдомила Лiлi зi скорботним обличчям, i Руслан поспiшив вибачитися: - Вибач, я не знав.
   Вулиця, на якiй вони перебували, здавалася Руслану зовсiм невпiзнанною. Будинки, в основному одноповерховi, оточували зарослi палiсадники, а дерева вiдрiзнялися жилавими стовбурами та такими ж гiлками, на яких де-не-де висiли рiдкi пожухлi листки. Каменi на брукiвцi, вiдшлiфованi незлiченними черевиками, блищали, немов покритi вологою, а подекуди присипанi опалим пожовтiлим листям. Пахло сирою землею та тлiном, а маленькi темнi вiкна на будинках навiювали тугу.
   - Вже прийшли, - заспокоїла Лiлi, взявшись за ручку дверей та намагаючись її вiдкрити. Смикнувши пару раз, вона благально подивилася на Руслана, i вiн вiдсунув її вбiк. Дверi зi скрипом вiдчинилися, оголюючи темний отвiр, звiдки вiйнуло вогкiстю пiдвалу та нежилим духом. Лiлi пiшла вперед та обсмикнула темнi фiранки на найближчому вiкнi, тому попереду стало трохи свiтлiше. Чиркнув сiрник, i Руслан побачив Лiлi зi свiчкою, яка пiдбадьорливо йому посмiхнулася.
   - Поки оглянь, а я знайду документи, - сказала Лiлi, витягуючи з тумбочки письмового столу стос пожовклого паперу. Руслан пройшовся по кiмнатi, розглядаючи речi, вiд яких вiяло давно минулим часом, а потiм заглянув в iншу кiмнату, мабуть, спальню, бо посерединi стояло велике дерев'яне лiжко. Вiкно було завiшене якоюсь темною ганчiркою, i в кiмнатi панував пiвморок, лише величезне дзеркало старовинної шафи вiддзеркалювало просвiт у зал. Руслан пiдiйшов до дзеркала та побачив свiй силует, вiддзеркалений на запиленому склi. Вдивляючись у своє обличчя, Руслан помiтив, що крiм свого зображення вiн бачить ще чийсь блiдий лик та вiдсахнувся. Вiдкривши дверцята шафи, Руслан переконався, що вiн порожнiй, а побачене привид - всього лише фантазiя його розуму.
   Щоб затвердити цю думку, Руслан знову з усмiшкою дивився на своє вiддзеркалення та побачив суворi очi, якi пильно вдивлявся в його обличчя. Руслан сiпнувся та перекинув стiлець, що стояв ззаду.
   - Що ти там робиш? - запитала Лiлi, почувши стукiт стiльця, що впав, i Руслан, набравшись мужностi, бадьоро вiдповiв: - Нiчого, дивлюсь на себе в дзеркало.
   Руслана розлютило те, що вiн не може контролювати свої емоцiї, тому вiн вiдкрив дверцята шафи та рiшуче сунув туди голову. I побачив прохiд у сутiнковий свiт. Саме сутiнковий, бо джерела свiтла там не було, а навколишня сiрiсть вiдрiзнялася вiд темряви. Переступивши через шафу, Руслан вiдчув твердий ґрунт пiд ногами та озирнувся. Шафи вiн не побачив, так само як i кiмнати, а навколо тягнулася нескiнченна сiрiсть, заповнена засохлими скрученими деревами. "Куди я потрапив?" - подумав Руслан та побачив, як звiдкись зверху щось звалилося.
   - Руслане!? Куди ти пропав? - запитала незрозумiла кострубата субстанцiя, i Руслан впiзнав голос Лiлi. Коли вiн озирнувся, то побачив щось дивне й сучкувате, на вершинi якого виднiлася подоба голови.
   - Що тобi потрiбно? - запитав Руслан кострубате неподобство, щипаючи себе за ногу, щоб вiдiгнати галюцинацiю, яка, попри це, зникати не збиралася.
   - Руслан, це я - Лiлi, - зiзналося дивна iстота, пiдповзаючи ближче. Руслан вiдсунувся - мало чого! Iстота, що назвала себе Лiлi, перемiстила свої корiнцi ближче, i Руслан розглянув її в подробицях. Лiлi, в тому виглядi, як бачив її Руслан, зовнi нагадувала висмикнутий пеньок дерева з подобою голови, на якiй видiлялися великi сумнi очi. Трiснула шкiра Лiлi була схожа на кору дерева та, якби не очi, то передбачити в корчi живу сутнiсть дуже проблематично. Мiж гiлками заплуталася цiла пачка тисячних купюр, якi виглядали в цьому антуражi зовсiм неприродно. Гiлки заворушилися та потягнули пачку грошей кудись всередину. Руслан не знав, чи чекати вiд деревинки погане, чи вона принесе йому якесь благо, тим бiльше що зло та добро вiдрiзняються лише точкою зору.
   - Я тобi не подобаюся така? - запитала Лiлi, втупившись у Руслана своїми сумними очима.
   - Твiй вигляд вiдрiзняється вiд того, що я хотiв би бачити, - вiдповiв Руслан та запитав: - Куди ти мене завела?
   - Куди ти мене завiв? - обурилася Лiлi. - Я полiзла в цю безглузду шафу за тобою.
   Руслан озирнувся. Мертвий та мовчазний лiс нiчого не мiг пiдказати, а тiльки лякав людськими обличчями, вирiзаних в несподiваних мiсцях на кострубатих стовбурах дерев. В сiрiй iмлi, що скрадалася мiж деревами, нiщо не свiдчило про наявнiсть людського життя. "Куди ж я потрапив?" - подумав Руслан, а його рука випадково торкнулася кишенi, в якiй вiдчувався айфон. Витягнувши його, Руслан хотiв зателефонувати, але стовпчик сигналу на екранi застиг на самому низькому рiвнi. "Так, звiдси не подзвониш", - подумав вiн та пiшов мiж деревами. Лiлi ледь встигала, перебираючи корiнцями, але скоро освоїлася та заспокоїлася. Вони йшли досить довго, i втомлений Руслан присiв на корч, обернувшись до Лiлi, а побачивши її, вiд несподiванки впав на вкриту слизом траву. Лiлi стала схожа на себе, а колишнiй корч кудись зник.
   - Що з тобою вiдбувається? - запитав Руслан. Лiлi, вдивляючись у далину, сказала: - Нiчого, - та поволi перетворилася в деревинку. Вражений її метаморфозами, Руслан повернув голову туди, куди вона дивилася, та побачив, що мiж деревами повзе якась зелена субстанцiя. Коли зелене щось наблизилося, з"явилася його страшна голова з великий будинок, яка, вивертаючи дерева з корiнням, заревiла та пихнула димом в їх бiк. Недовго думаючи, Руслан зiрвався з мiсця та кинувся якомога далi вiд зеленої тварюки, перестрибуючи через корiння дерев. Лiлi повзла ззаду та плакала, не встигаючи за Русланом. Повернувшись до дерев'яної Лiлi, Руслан схопив її поперек тiла та понiсся вiд небезпечного мiсця, як спринтер на стометрiвцi. Коли серце мало не вирвалося з грудей, а легеням не вистачало повiтря, Руслан на секунду зупинився та прислухався. Нiчого, крiм ревiння дерев'яної Лiлi, Руслан не почув, мабуть, зелений змiй уповз зовсiм в iншу сторону.
   - Заспокойся, змiя позаду нас вже немає, - сказав Руслан та хотiв погладити її по голiй дерев'янiй головi , але передумав та вiдсмикнув руку.
   - Я впустила грошi, - ревла Лiлi та терла гiлкою очi. Руслан, доторкаючись до холодної верхiвки Лiлi та намагаючись її погладити, запитав: - Якi грошi?
   - Грошi, якi залишили менi в хатi, - сказала Лiлi, розмазуючи обличчя та стираючи намальованi очi.
   - Буде краще, якщо ти розкажеш все докладно, тим бiльше що нам нiчого не загрожує, - сказав Руслан i Лiлi, захлинаючись та збиваючись, стала розповiдати свою iсторiю. Виявилося, що вона iнопланетянка з планети Ра-ра i звали її не Лiлi, а Ра-ра-ра-трахта. Коли вона назвала своє плем'я, Руслан почервонiв, бо на Землi курвами називали продажних жiнок. Разом зi своїм спiвмешканцем з однiєї Грядки на iм'я Ра-ра-ра-трахтин вони прилетiли на Землю, щоб заробити на синтетичнi добрива. Ра-ра-ра-трахтi та її спiвмешканцю один чорнявий чоловiк, на прiзвище Сурок, в космопорту Нью-Йорка запропонував працювати на нього. Їх привезли до Москви, де навчили спiлкуватися з людьми, а потiм вiдправили до Санкт-Петербурга на перше завдання.
   Ра-ра-ра-трахта повинна була познайомитися з Русланом та привести його в будинок на Малiй Морськiй вулицi. Лiлi, тобто Ра-ра-ра-трахта, розповiла, що їх тiла видiляють запахи, якi створюють галюцинацiї у людей, тому вони бачать навколишнiй свiт таким, як їм хочеться. Вона повинна була залишити Руслана у квартирi, а сама забрати грошi за послугу та йти. Все пiшло не так, коли Руслан зник у шафi. Побоюючись за його життя, вона вiдкрила дверi шафи та побачила Руслана, що йшов у далину. Ра-ра-ра-трахта кричала, але Руслан не чув, i вона сама залiзла в шафу. Решту вiн знає. Почута iсторiя не дуже утiшила Руслана, бо вiдкрилися двi неприємнi речi: вiн повiвся на якусь фiкцiю, забувши про Людмилу, а ще за ним хтось полює та, не шкодуючи грошей, наймає iнопланетян. Помiркувавши, що в данiй ситуацiї вiн не вибирає зброю, Руслан повернувся до нещасної Ра-ра-ра-трахте i повiдомив: - Ходiмо, пошукаємо твої грошi.
   Попри те, що Ра-ра-ра-трахта боялася, вона попленталася за Русланом. Не пройшли вони й кiлька крокiв, як iз-за дерева вийшов чоловiк та запитав, простягаючи руку, що затисла пачку купюр по тисячi рублiв: - Не ви загубили пачку дерев'яних?
   Руслан та Ра-ра-ра-трахта застигли на мiсцi, не знаючи, що очiкувати вiд незнайомця.
  ***
   Те, що Руслан зник, першою помiтила Людмила. Настав вечiр, а вона не могла додзвонитися до Руслана - абонент був поза зоною обслуговування. Розтривожена цим, вона подзвонила у квартиру Лiлiт, розташовану поруч з квартирою Маргiни. Лiлiт, вiдкривши дверi, вiдiрвала палець загальмованої Людмили вiд дзвiнка та запитала: - Що сталося?
   - Руслан пропав, - пробелькотiла Людмила, а Лiлiт, уважно вдивляючись у її очi, запитала: - Ви посварилися?
   - Нi! - квапливо вiдповiла Людмила та розгублено додала: - Вiн не вiдповiдає на дзвiнки.
   Лiлiт не стала дзвонити, а розкинула симпоти, але Руслана нiде не знайшла. Яскравi точки Маргiни, Мортi, Тараса та Марiко перебували у чорта на куличках, в Українi, недалеко вiд Донецька. "Що вони там роблять? Воюють?" - подумала Лiлiт, але дала їм спокiй, бо її цiкавив тiльки Руслан. Вторинне сканування нiчого не дало, бо на планетi Земля Руслана не виявилося. Сет, який тiльки що повернувся додому, занепокоївся та вiдкрив вхiднi дверi.
   - Ти куди? - запитала Лiлiт, бо однiй залишитися вдома, не знаючи, де знаходиться Руслан, здавалося страшнiше смертi. Вперше вона вiдчула свою безпораднiсть та розгубилася.
   - Я понюхаю, - повiдомив Сет, i Лiлiт його вiдпустила: нехай понюхає, може, знайде якийсь слiд. Сет володiв виключно диявольським нюхом i тому простежив шлях Руслана до унiверситету IТМО, а потiм на вулицю Малу Морську. Знайти пiд'їзд не становило працi та через хвилину Сет з"явився в 7 квартирi у шафи, де слiд обривався. Сет знову повернувся в унiверситет та винюхав супутнi слiди. Один з них привiв у квартиру викладача фiзики, який давно дрiмав на лiжку. Сет осiдлав його зверху та запитав викладача:
   - Де Руслан?
   Переляканий педагог розповiв вершнику, що бачив Руслана з дiвчиною. Сет злизав iз голови препода образ дiвчини та взяв новий слiд, який привiв його до готелю "Асторiя". Курвяк Ра-ра-ра-трахтин якраз брав ванну, щоб омолодити свої корiнцi, i Сет застав його зненацька. Пiсля того, як Сет обламав йому сучки, Ра-ра-ра-трахтин розповiв, що їх найняли привести Руслана в будинок на Малiй Морськiй вулицi. Залишивши на час Ра-ра-ра-трахтина залiковувати рани, Сет помчав у квартиру номер 7, сiв перед шафою та став чекати.
  ***
   Схоже, що суперникам Хасана iбн Алi аль-Каїна не дуже таланило в життi, бо на пошуки Рубiна Милосердя вони витратили все життя, а знайшли кiлька обманок. Iнодi Хасану здавалося, що реального Рубiна Милосердя не iснує, а обманки пiдсунули, щоб дурити комусь голову. Правда, за рубiном полюють джини та нащадки самого Iблiса81 - мешканцi четвертого та п'ятого кола пекла, а вони на обманку не купляться. Хасан знав - якщо мiж собою б'ються найсильнiшi, то здобич дiстанеться третьої, слабкiй сторонi. Тому постiйно спостерiгав за сiмейством Маргiни, не упускаючи з виду Лiлiт та її сина Руслана. За всiма не встигнути, то Хасан вибирав когось одного та стежив за ним цiлий день, запам'ятовуючи всi подробицi. Свiй хлiб Хасан заробляв тим, що навчав диверсантiв для державних спецслужб, викладаючи їм своє смертельне вмiння. Бо за таку роботу платили добре, а мiж випусками курсантiв був як мiнiмум мiсяць вiдпустки, то часу для спостережень йому вистачало.
   Сьогоднi вiн супроводжував Руслана i його вiзит в унiверситет IТМО виявився нiчим не примiтним, якби не дiвчина, в якiй Хасан вiдразу помiтив щось недобре: чим далi вiд неї перебуваєш, тим бiльше вона схожа на звичайний корч. "Iнопланетянка!" - вiдразу визначив Хасан, бо пiсля вiдкриття космопорту в Нью-Йорку цiєї нечистi, розплодилося на Землi задосить. Хасан бачив, як змiнився Руслан, помiтивши iнопланетянку, що не дивно, бо вона могла створювати iлюзiю та виглядати, як Шахерезада iз казки про тисячу та одну нiч. Хасан i сам задивився на дiвчину, поки дверi в аудиторiю не закрилася, а потiм залишився чатувати в коридорi.
   Коли лекцiя закiнчилася, Руслан та дiвчина випурхнули разом i Хасан непомiтною тiнню подався за ними. Стежити за парочкою виявилося легко, бо вони, крiм себе, нiкого не помiчали. Слiдуючи за ними, Хасан навiть не ховався, зображуючи iз себе самотнього туриста. Сфотографувавши парочку та переглянувши кадр, Хасан переконався, що на технiку чари дiвчини не дiють, бо на фото вона виглядала як натуральна колода.
   Парочка вийшла на Малу Морську вулицю та зайшла у двiр будинку 17. Хасан поспiшив за ними, щоб не випустити з поля зору, та помiтив, як Руслан та дiвчина зайшли в пiд'їзд будинку праворуч. Слiдуючи за ними, вiн натрапив на кодовий замок та по потертих кнопках вiдкрив дверi. Руслан та дiвчина вже зайшли в якусь квартиру, i Хасан метнувся на останнiй поверх, а потiм повiльно спускався, методично прислухаючись до кожних дверей. Йому пощастило, бо дверi квартири 7 виявилася прочиненими, i звiдти лунали голоси.
   - Що ти там робиш? - почувся голос дiвчини, а на нього вiдповiв Руслан: - Нiчого, дивлюсь на себе в дзеркало.
   Потiм настала тривала тиша, i Хасан вiдкрив дверi, зазираючи всередину. У першiй кiмнатi нiкого не було, i Хасан крикнув: - Є тут хто-небудь? У вас вiдкритi дверi.
   Нiхто не вiдгукнувся, i Хасан смiливо пiшов у другу кiмнату, яка виявилася спальнею. Нi Руслана, нi iнопланетянки нiде не спостерiгалося, i Хасан розгубився. Перевiрив вiкно, яке, як виявилося, закрите та заглянув пiд лiжко, де побачив тiльки пил та самотнього павука. Залишалася тiльки напiввiдкрита шафа, яка темнiла порожнечею i Хасан, щоб переконатися, вiдкрив її та побачив Руслана з iнопланетянкою. Вони йшли далеко, в темнiй сiростi мiж безлистими деревами, причому iнопланетянка виглядала, як корч. Було дивно, що шафа є потаємним ходом в iнший свiт, але Хасан без коливань залiз у шафу та зiстрибнув на нерiвну поверхню. Озирнувшись, вiн не побачив нi шафи, нi будинку, бо навколо в сiрiй iмлi стояли покрученi стовбури мертвих дерев.
   Хасан пошукав Руслана i його супутницю та знову побачив їх далеко. Припустивши ходу, вiн кинувся за ними, поки не наздогнав, а потiм супроводжував, ховаючись за деревами. Притулившись до стовбура довше, нiж зазвичай, Хасан помiтив, що гiлки дерева заворушилися та почали обплутувати його тiло. Вирвавшись на волю, Хасан став передбачливим та дотримувався вiдкритого простору.
   Раптом, Руслан зупинився, а потiм побiг кудись убiк, а за ним незграбно застрибала iнопланетянка. Придивившись, Хасан побачив, що за ними рвонула, вивертаючи дерева, величезна зелена змiя. Хасан побiг паралельним курсом, щоб не втратити Руслана, та через деякий час побачив, що змiй вiдстав. Руслан та iнопланетянка про щось говорили, i Хасан прокрався ближче, насторожено озираючись, щоб не схопив змiй. Iнопланетянка довго розповiдала про якiсь грошi, якi вона втратила, i Руслан їй вiдповiв:
   - Ходiмо, пошукаємо твої грошi.
   Варто було їм вiдiйти пару метрiв назад, як перед ними з'явився чорнявий чоловiк в елегантному костюмi, лiва рука якого була вiдсутня, а рукав був заправлений в кишеню, щоб не бовтався. Праву руку iз затиснутою пачкою грошей вiн простягнув вперед та запитав:
   - Не ви втратили пачку дерев'яних?
   Iнопланетянка схопила грошi, а Руслан зрадiв, що зустрiв однорукого незнайомця та сказав:
   - Як добре, що я вас зустрiв!
   - В цьому мiсцi, куди б ти не йшов, все одно прийдеш до мене, - посмiхнувся однорукий незнайомець та представився: - Мене звати Дiабло.
   Руслан назвав себе та представив Лiлi. Дiабло довго дивився на Лiлi та сказав: - Я можу вам забронювати тут мiсце.
   - Де ми перебуваємо? - запитав Руслан, пропустивши повз вуха реплiку Дiабло про майбутнє Лiлi.
   - Тут зберiгаються душi багатьох грiшникiв, що очiкують належних їм екзекуцiй i вони з задоволенням скрасять свiй час, розповiвши про все, що ти запитаєш, - з сумною посмiшкою вимовив Дiабло. Руслан пригадав розмови тiтки Марiко про ченця-францисканця та сказав новому знайомому Дiабло: - Я хотiв би поговорити з Бартоломео iз Кремони, якщо вiн тут є, про Дюдона де Компса з Лангедока.
   - Чому б тобi не розпитати самого Дюдона де Компса? - запитав Дiабло. Руслан подумав та впевнено сказав: - Я вважаю, що мiсце Дюдоно де Компса не тут, а в Ессенарiумi.
   Дiабло посмiхнувся та повiдомив: - Добре, нехай буде по-твоєму. Зараз перевiримо, чи є тут Бартоломео.
   Вiн зробив пас рукою i дерево, що стояло поруч, зi скреготом повернулася. Сумне обличчя, вирiзане на стовбурi дерева, вiдкрило очi та втупилося на них.
   - За що сидимо? - запитав Дiабло iталiйською мовою.
   - Грiхи винопиття, - промовив Бартоломео, з побоюванням поглядаючи на Дiабло. Дiабло повернувся до Руслана та сказав: - Можеш поставити своє запитання.
   - Де знаходиться Рубiн Милосердя? - випалив Руслан, дуже сумнiваючись у своєму знаннi iталiйської мови, попри те, що його мати, Лiлiт, тягала їх з Людмилою в Мiлан для вивчення мови наживо. Бартоломео мовчав, а Руслан дивився на нього, чекаючи вiдповiдi. Той вiдвiв погляд убiк та продовжував мовчати, як бiлоруський партизан. Пiд пильним поглядом Руслана, колишнiй монах-францисканець скорчив дерев'яну пику та презирливо кинув: - Тут тобi не служба пошуку непотрiбних речей
   - Щоб отримати необхiднi вiдповiдi, слiд ставити правильнi питання, - сказав Дiабло, глянувши на Руслана.
   - Що тобi розповiв Дюдон де Компс про Кудрю? - запитав Руслан, а Бартоломео надувся та вiдвернув обличчя.
   - Пiдемо, вiн нiчого не знає, - поспiшно сказав Дiабло, поклавши одну руку на плече Руслана.
   - Чому ж не знаю, - заквапився Бартоломео, - я згадую.
   Зробивши паузу, Бартоломео пiдняв очi до неба та сказав: "Коли я зустрiв брата Дюдона, вiн був в печалi, i ми з ним пили медову бражку. Вгамувавши свою утробу п'янкою рiдиною, вiн вилив менi душу, яка вимагала заспокоєння. Його друг, Кудря, привiв його до лаврських монахiв у Києвi, де Дюдону дуже сподобалося. Вiн iз задоволенням там залишився, допомагаючи ченцям переводити святi книги на мову русiв. Кудря вiдправився до своєї дружини, Купави, з якої тiльки-но обвiнчався, обiцяючи провiдати Дюдона до весни. Через два тижнi Кудря повернувся, був чорнiше хмари, та мовчав три днi, поринувши в молитви та припадаючи до мощiв святих в печерах схимникiв. Дюдон не чiпав Кудрю, розумiючи, що слова недоречнi, коли душа не на мiсцi, а прийде час висловитися, то слова потечуть самi. Нарештi, Кудря вибрався з печер та прийшов до Дюдона.
   - Пройшов мiсяць, сорок днiв, як згасла моя Купава, - сказав Кудря, опустивши голову. Солом'яне волосся на його головi перетворилися в сивi, неохайнi патли, якi стирчали в рiзнi боки.
   - Коли ми з тобою удвох пiшли, - продовжив Кудря, - на табiр Воїслава напали ординцi, якi знайшли слiди викрадених коней. Бiй був заздалегiдь вирiшений наперед, бо ординцi напали раптово, оточивши табiр з усiх бокiв. Берендеїв вирiзали всiх до одного, навiть дiтей, а священний дуб Берендеїв спалили, разом iз дубовим гаєм. Я ледь знайшов мою Купаву та поховав її прямо пiд спаленим дубом, щоб її боги допомогли їй на небесах.
   Через пару днiв Кудря попрощався з Дюдоном та вiдправився на пiвнiч, в Литву, збираючись приєднатися до князя Пукувера Будивiда".
   Бартоломео закiнчив свою коротку розповiдь та прикрив очi, вважаючи, що вiн вже не потрiбен. Руслан не став питати у Бартоломео, куди подiвся рубiн, та, не дуже сподiваючись, запитав: - Ти не пiдкажеш, в якому мiсцi стояв Берендеїв дуб?
   - Пiдкажу, - вiдкрив очi Бартоломео та, на подив Руслана, повiдомив: - Сорок дев'ять градусiв тридцять дев'ять секунд пiвнiчної широти та тридцять один градус дванадцять хвилин схiдної довготи.
   - Звiдки така точнiсть? - здивувався Руслан, не дуже довiряючи сказаному, а Бартоломео пiдморгнув повiдомив: - До того, як стати ченцем, я плавав на кораблi та чудово володiю астролябiєю82 .
  
   - Поспiшаю вiдкланятися, - сказав Дiабло, збираючись пiти, але його зупинив Руслан: - Ви не пiдкажете, як нам звiдси вийти.
   - Тримай! - сказав Дiабло та кинув Руслану медальйон на мотузочцi у виглядi перевернутої п'ятикутної зiрки. Вiн подивився на Руслана дивним поглядом та додав: - Вiн буде свiтитися, якщо ти йдеш правильно. До побачення, синку!
   Повiдомивши останнє, вiн зник, розчинився серед дерев, а Руслан покрутився на мiсцi, поки зiрка не загорiлася рiвним полум'ям. Вiн крокував по звивистiй лiнiї, бо доводилося обходити стовбури дерев, вiддаляючись вiд Бартоломео. "Невдячнi!" - подумав колишнiй монах-францисканець та закрив очi. Астролябiя, заплутавшись в корiннi дерева, поволi вкривалася смарагдовим нальотом, нагадуючи про минулi роки. Вони пройшли досить довго, поки медальйон не спалахнув яскравим свiтлом, а Руслан скрикнув та притиснув руки до грудей. Медальйон пропав, а на грудях, пiд футболкою, виднiлася набрякла кров'ю перевернута зiрка. "Ось тварюка!" - подумав Руслан про Дiабло та пiдняв очi. Перед ними знаходилася вузька смуга свiтла, що била мiж стулками дверей.
   - Дозвольте, я перший! - сказав Хасан, з'являючись з-за дерева та штовхаючи дверi шафи. Сет, що сидiв у спальнi та трохи задрiмав вiд очiкування, з переляку схопив Хасана за стегно та повалив на пiдлогу. З'явився Руслан, який побачив таку картину та крикнув:
   - Сет, дай спокої нещасному! - вважаючи, що Хасан такий же випадковий вiдвiдувач дивного мертвого лiсу, як i вiн сам. Хасан, вiдпущений Сетом, рвонув на вихiд та зник, а Руслан iз задоволенням погладжував Сета, радiючи йому, як самiй рiднiй душi. До Лiлi знову повернулася краса, але вона Руслана вже не хвилювала - вiн знав про тлiннiсть тiла та розумiв, що в дiвчинi найважливiшi очi, якi ведуть в душу.
   - Я пiду? - запитала Лiлi, i Руслан кивнув: разом пережите давало їй шанс стати товаришем, але аж нiяк не коханою. "Я люблю Люду!" - з нiжнiстю прошепотiв Руслан та набрав її номер.
   - Руслане!? - вигукнула стривожена Людмила та запитала: - Ти де? Я в тебе буду через хвилину!
   - Чекай мене вдома, - сказав Руслан та додав з нiжнiстю: - Я тебе кохаю.
  ***
   "Чому люди такi жорстокi та не хочуть мирно жити?" - запитувала себе Маргiна, прямуючи в Санкт-Петербург. Тарас та Марiко борсалися ззаду в однiй дiмензiальнiй сiточцi, а Мортi розправлялася з заблудлими в Донбаських степах московiтськими десантниками. Кiт летiв збоку та ззаду, а Сет давно помчав додому. Як пiдозрювала Маргiна, вiн збирався першим повiдомити Лiлiт про новий знайдений фальшивий рубiн. "Хто в цьому кошмарi, що вiдбувається в Українi, винен?" - запитувала себе Маргiна. Останнiм часом вона мало заглядала в голови московiтiв - так мало в них було людського. Ненависть, що ллється з екранiв телевiзорiв та сторiнок газет не могла не давати сходiв - з усiх нiр повилазили мерзеннi виродки, якi, прикриваючись московiтськими прапорами та криками про батькiвщину, будили в душах людей звiрине, вовче минуле.
   На вiдмiну вiд українцiв, Маргiна не звинувачувала в цьому Плутiна, хоча його пiдла душа багато зробила, щоб засiяти злом якомога бiльше простору та посварити мiж собою народи. Плутiн уособлював зло, що накопичилося в душах московiтiв в результатi мерзенного життя та яке вимагало виходу. Вiн давав примарну надiю, що за допомогою зла можна побудувати свiтле майбутнє для московiтiв та збудити в душi гордiсть за свою країну, несправедливо потоптану ворожим оточенням. Повстала Україна уособлювала сили, якi слiд було знищити. Мерзенне бидло, прихоплюючи з собою одурманених пропагандою молодикiв, впало на нещасний Донбас, який, зомбований телевiзором, зустрiчав братiв, а отримав безжальних оркiв.
   Захоплений без єдиного пострiлу Крим (як же стрiляти в братiв) пiсля деякої розгубленостi, зрозумiв, що потрапив у капкан, з якого виходiв кiлька, але всi неоднозначнi та кривавi. До того ж у самiй Українi пiдняли голову колишнi олiгархи, якi, рiзко перефарбувавшись, крали по-чорному, користуючись непевним часом. Рiзне чмо пiд народними гаслами вилiзло з пiдворiття, щоб стояти ближче до державної годiвницi, яку наповнювали мiжнародними позиками. Для України користi вiд позик нiякої, їх все одно розкрадуть олiгархи та їхнi пiдручнi, а розплачуватися будуть онуки тих, хто лежить в окопах, оберiгаючи країну вiд мерзенного сусiда. Попри те, що президент Порох - нарцис, позер та самозакоханий тиран з манiєю величi, вiн взяв на себе приниження та ганьба України, погодившись на дивний мир, який не принiс нi миру, а дивну вiйну. Народ, у вiдповiдь, вiдвернувся вiд нього, переклавши всю вiдповiдальнiсть на президента за вiйну та за розкрадену країну.
   "Хто ж в цьому вбивчому жахiттi винен? - знову поставила питання Маргiна. - Чи винен Свiтлоосяйний в тому, що створив людей, бiльше схильних чинити зло, нiж робити добро?"
   "Якi в тебе претензiї до Свiтлоосяйного?" - поцiкавився Туманний Кiт, ведучи дискусiю на вiдстанi. "Якщо вiн зробить так, що на бiль, який ми причинили iншим, ми отримаємо вiдповiдний бiль, - мiркувала Маргiна, - тодi у свiтi виникне урiвноважене розумiння iнших людей".
   "Уявiмо собi, що ти не любиш людей з чорною шкiрою або бородатих, - вiщав Туманний Кiт. - Бородатий чоловiк, що стоїть поруч з тобою, буде завдавати тобi бiль, а ти у вiдповiдь зробиш боляче йому. Людина нiчого поганого тобi не зробив, але вiдчуває твою вiдповiдь: бiль тiльки за те, що бородатий. А якщо ти ненавидиш людей, як вид, то вiд тебе будуть страждати всi навколишнi та, у вiдповiдь, бiльшою мiрою, будеш страждати ти, поки всi ви не помрете вiд наростання болю, а я залишуся", - хихикаючи, закiнчив Туманний Кiт.
   "Ти перебiльшуєш! - протестувала Маргiна, але Туманний Кiт їй заперечив: - Нiчого не перебiльшую. Свiтлоосяйний дозволив людям все, i вони самi для себе створюють моральнi норми".
   Їх роздуми перервала Мортi, яка метеором промайнув повз них, навiть не зупинившись. "Куди вона?" - запитала Маргiна у кота, хоча могла дiзнатися безпосередньо у своєї подруги. "Руслан пропав!" - повiдомила Мортi й Маргiна без розмови кинулася за нею. Коли вони опинилися вдома, то побачили там Руслана, Лiлiт та Людмилу, якi спантеличено дивились на них. Руслан хотiв розповiсти про свої пригоди, але прилетiла Марiко, обурилася та сказала, що поки не погодує Тарасика нi про якi оповiданнях не може бути й мови. У пiдсумку, всi сiли за стiл та повечеряли, хоча за часом вийшов раннiй снiданок. Коли всi вилiзли з-за столу, Лiлiт сказала Руслана: - Розповiдай.
   Руслан, не приховуючи, розповiв про те, як його спокусила Лiлi, чим викликав здивування, насамперед у Людмили, а потiм розповiдав про поневiряння в дивному свiтi висохлих дерев, про втечу вiд змiя та зустрiч з Дiабло.
   - Як, ти сказав, його iм'я? - запитала Лiлiт, а її обличчя зблiдло.
   - Дiабло, - повторив Руслан та закiнчив зустрiччю з душею ченця-францисканця, Бартоломео з Кремони. Марiко, тiльки почула про ченця, пiдсiла ближче та ковтала кожне слово, сказане Русланом.
   - Вiн назвав координати, де знаходиться дуб Берендеїв? - не повiрила вона.
   - Так, - пiдтвердив Руслан та закiнчив розповiдь своїм поверненням назад. Лiлiт, напружено вслухаючись у його слова, трохи не скрикнула, коли Руслан сказав про медальйон Дiабло, та негайно захотiла побачити рану, завдану цим дивним предметом. Коли Руслан пiдняв футболку, i Лiлiт побачила рубцi на грудях у виглядi перевернутої п'ятикутної зiрки, то впала, як снiп, на долiвку. Тарас пiдхопив її, а коли вона прийшла до тями, то повернулася до Руслана та сказала:
   - Вiтаю! Ця мiтка вiд твого батька!
  ***
   Вiдьмачука розбудив телефонний дзвiнок i по мелодiї, гiмн Московiї, вiн зрозумiв, що дзвонить його нерозлучний друг та кум Плутiн. Вiдьмачук швидко пiдвiвся та швидко вискочив у свiй кабiнет, щоб не будити пишнотiлу дружину Оксану, що хропiла поруч. "Що йому потрiбно?" - думав Вiдьмачук, бо останнiм часом спiвпраця з президентом сусiдньої держави ставали до бiса накладна: Вiдьмачук робив для свого друга все, що вiн просив, навiть Мiнськi угоди довiв до ручки, а дивiдендiв вiд сприяння, як кiт напаскудив. Того й дивися злиденне бидло пiднiме на вила, а в Європi накладуть санкцiї.
   - У мене до тебе велике прохання, - не вiтаючись, сказав Плутiн, - мiй спiвробiтник закопав в Українi рубiновий медальйон у виглядi серця. Координати мiсця я вислав СМС-кою. Справа екстрена, медальйон треба негайно витягти.
   - Дай хоч поснiдаю, - пожартував Вiдьмачук, але у вiдповiдь почув суворий голос: - Вiтю, я тобi спецiально зателефонував, бо надiйнiше тебе у мене в Українi нiкого немає, - та, немов почув потаємнi думки Вiдьмачука, додав: - За дивiдендами справа не стане.
   Вiдьмачук подзвонив своєму помiчниковi в охоронну групу "Чорний вал" та наказав: - Чорний, вертолiт i через десять хвилин вилiтаємо. Та не забудьте лопати.
   - Когось треба закопати? - запитав тямущий Чорний.
   - Нi, когось потрiбно вiдкопати, - зло вiдповiв Вiдьмачук та почав одягатися. Через п'ять хвилин почувся гуркiт вертольота й Вiдьмачук поморщився - Оксана може прокинутися. Вiн швидко вийшов iз замiського будинку та сiв поруч з пiлотом Мi-8, а команда Чорного стрибнула у вантажну кабiну.
   - Куди? - запитав пiлот i Вiдьмачук, витягнувши айфон, показав СМС-ку з координатами. Вертолiт зробив вiраж над Українкою та полетiв уздовж Днiпра в бiк Канева. Не долiтаючи до нього пару десяткiв кiлометрiв, вертолiт перетнув рiчку Росаву та над лiсом помчав у бiк плато, засiяне пшеницею, над яким завис.
   - Тут? - перекрикуючи галас, запитав Вiдьмачук, i пiлот кивнув головою. Вертолiт нависав мало не над урвищем в яр, по якому стiкали веснянi води. "Тут нiчого немає!?" - обурився Вiдьмачук та показав на довколишнiй хуторок: - Що це таке?
   - Хутiр Дубовий Яр - вiдповiв пiлот, поглядаючи на карту, а Вiдьмачук, як патрицiй в цирку, показав великим пальцем вниз, щоб пiлот посадив вертолiт. Зiстрибнувши на землю, Вiдьмачук показав пальцем: "Копайте тут!" - а сам вiдiйшов убiк та подзвонив Плутiну, який вiдразу ж схопив трубку i спитав: - Ну!
   - Вова, тут чисте поле, - сказав Вiдьмачук та запитав: - Ти мене розiграв?
   - Немає нiчого бiльш серйозного, - вiдповiв Плутiн та додав: - Питання життя та смертi.
   Вiдьмачук не повiрив, але виявилося, що Плутiн говорив правду. Коли бiйцi Чорного викопали велику яму - пiшли кiстки, мабуть, тут було якесь поховання.
   - Хто наказав? - запитав приємний голос ззаду i Вiдьмачук озирнувся. Поруч з ним стояв Роман Аркадiйович, близький до Плутiна чоловiк, а за його спиною два величезних амбали, в одного з яких руки по лiкоть замiнювали дивнi протези у виглядi мацака восьминога. Вiдьмачук не став таїтися та сказав Роману Аркадiйовичу: - Плутiн попросив.
   - Ось пiдла тварюка, - сказав Роман Аркадiйович i Вiдьмачук зрозумiв, що не все гладко в сусiдньому королiвствi. Роман Аркадiйович набрав номер телефону та запитав: - Плутiн, ти навiщо без дозволу полiз в нашi справи?
   - Я хотiв як краще, - почув Вiдьмачук та насторожився - якби i йому не попало. Зовсiм недоречно Чорний пiдiйшов до одного з громил та поклав свою руку йому на плече, а його бiйцi витягли автомати та направили їх на Романа Аркадiйовича. "Iдiоти! I мене пристрелять!" - подумав Вiдьмачук, i в цей час голова Чорного опинилася в руках громили, а потiм вiдiрвалася вiд тулуба та полетiла в вояк. Вiд переляку тi завмерли на мiсцi, а Вiдьмачук запiзнiло прохрипiв: - Негайно припинити!
   Слова адресувалися його бiйцям, а громила зрозумiв їх на свiй рахунок та пiдiйшов до Вiдьмачуку, який блискавично розпрощався з життям та думав тiльки про те, яка падло буде спати з його дружиною Оксаною пiсля його смертi.
   - Гаагтунгр, припини, - зупинив громилу Роман Аркадiйович та м'яко нагадав Вiдьмачуку: - У вас, шановний, дача горить.
   - Я полечу? - запитав Вiдьмачук i Роман Аркадiйович кивнув. Побачивши, що бiйцi загону Чорного попрямували до вертольота, Роман Аркадiйович наполегливо попросив: - А вас, панове, я попрошу залишитися.
   Коли Вiдьмачук прилетiв в Українку, дача вже догорiла. Засмучена Оксана, вся в сажi, ридала над купкою одягу, i Вiдьмачук посадив її та дiтей у вертолiт та полетiв у рiднi Карпати, де чекала iнша дача, набагато розкiшнiша. В цей час Роман Аркадiйович, вiн же Самаель, роздивлявся кiстки, витягнутi з могили бiйцями покiйного Чорного. Один з бiйцiв прилiпив голову Чорного до його тулуба, розгублено запитав у Самаеля: - Куди його подiти?
   - А сюди ж i покладемо, в могилку, - здраво розсудив Самаель та задивився на дивну хмарку, що рухалася по небу. Незабаром хмаринка перетворилася у фiгурки людей з крилами, що летiли до них, а попереду мчалася Мортi з косою. В будь-якому iншому випадку Самаель дав бiй, але попереду стояла Мортi, а з нею жарти поганi. Крiм того, на юнаковi Самаель з подивом побачив знак Сатани та з повагою схилив голову.
   - Не думала, що мене будуть зустрiчати так смиренно, - з задоволенням промовила Мортi та втупилася на дно ями: - Вже щось викопали?
   - Чекали вас, - посмiхнувся Самаель та гримнув на бiйцiв: - Чого чекаємо, копайте!
   Затурканi бiйцi зрозумiли, що свiт не такий простий, як вони думали, та почали старанно працювати, викидаючи лопатами землю на берiжок ями. Раптом, щось спалахнуло яскраво-червоним полум'ям, i Мортi крикнула: - Стiйте!
   Всi завмерли, а Мортi повернулася до Гаагтунгру та сказала з люб'язною усмiшкою: - Гаагтунгр, голубчику, подай менi рубiн.
   Всi втупилися на Гаагтунгра i той, нiчого не розумiючи, пiдняв з берiжка ями рубiнове червоне серце та простягнув його Мортi.
   - Дурниця, - розчаровано сказала Мортi, забираючи рубiн та чiпляючи собi на груди, а Гаагтунгр так i не зрозумiв, що його чекало, будь рубiн справжнiм.
   - Полетiли, - розчаровано сказала Маргiна та першої злетiла в повiтря.
   - Бувай, Самаель, - сказав Туманний Кiт та подався за нею. Самаель вклонився Руслану, якого пiдхопила Лiлiт, з ненавистю дивлячись на колишнього чоловiка.
  
  
  Реплiкацiя п'ятнадцята. Людмила
   Зло, посiяне в Московiї, стало приносити свої плоди - число душ, що потрапили у Темряву, збiльшилася в рази, а тi, якi прямували в Ессенарiум, Мортi супроводжувала особисто. Вона не могла впливати на ситуацiю та дивувалася Свiтлоосяйному, який самоусунувся вiд Землi, немов сприяючи поширенню Темряви. Правда, Свiтлоосяйний теж вiдправив на Землю своїх представникiв, Маргiну та Туманного Кота, хоча їх мета полягала у вилученнi артефакту, незаконно розмiщеного на Землю. Роман Аркадiйович, вiн же Самаель, не обмежившись Україною, став створювати райони напруженостi на Далекому Сходi, щоб дражнити Японiю, розворушив Сирiю та Iрак, i потихеньку руйнував єднiсть Європи, зманюючи поодинцi привiлейованими цiнами на газ та нафту. У самiй Московiї, за згодою агресивної бiльшостi, Самаель влаштував полювання за вiдьмами, привчаючи законослухняних громадян доносити на сусiда, який мав необережнiсть невтiшно висловитися про владу.
   У країнi, як гриби-поганки, тут i там народжувалися новi громадськi формування, всi просякнутi ненавистю до iнакомислення. Цебри дезiнформацiї, помiщенi в голови московiтiв, ще не зробили їх повнiстю керованими, щоб переконати в необхiдностi скинути сотню атомних бомб на Америку та Європу, але Роман Аркадiйович над цим працював. Самаель не мiг особисто вiддати наказ почати вiйну. Такою дiєю вiн порушував правила i за це не шановна їм Мортi могла вiдправити його в Нiщо. А якщо вiн налаштує один народ на iнший - йому нiчого не буде. Серед новостворених православних формувань, що виникли на теренах Московiї, особливо видiлялася секта попа-розстриги Папона, який збирав натовпи народу, проповiдуючи двадцять шостий православний хрестовий похiд на пiвдень. Пiп розповiдав про Московiю, як Третiй Рим, та закликав звiльнити собор Святої Софiї в Константинополi вiд мерзенних рук мусульман.
   Громади мусульман в Московiї, що подали голос, швидко поставили на мiсце, осквернивши кiлька мечетей, та запропонували заткнутися, якщо хочуть жити. Спочатку Папона чекали несамовитi переслiдування влади та офiцiйною церквою в особi знову обраного патрiарха Московiї, Гермогена, з характерним мирським прiзвищем - Мерзляєв. Пiп-розстрига та його проповiдi зацiкавили Романа Аркадiйовича. Через рiзних пiдставних бiзнесменiв Самаель спонсорував попа-розстригу та, за допомогою вбудованих в неї офiцерiв ФСБ, органiзував кiстяк руху, залишивши за Папоном тiльки його шаленi проповiдi.
   По всiй Московiї почалися створюватися табори хрестоносцiв, куди з задоволенням потягнулася молодь, захоплена атрибутикою, отримуючи замiсть меча сучасний автомат. Православнi традицiї обмежилися знанням молитви й тим, що Третiй Рим потрiбно захищати зi зброєю в руках. Швидко зорiєнтувалися полiтики, на чолi з якимось Пострелковим, створили партiю "Хрестоносцi", яка на осiннiх мiсцевих виборах випередила всi партiї, крiм "Єдиної Московiї". Щоб загони хрестоносцiв не занудьгували, втративши бойовий дух, їх посилали в схiдну Україну, взяти участь у боях за Харкiв, або в окупований Крим, щоб поганяти мiсцевих татар, якi в горах розпочали партизанську вiйну. Правда, хрестоносцiв швидко вiдводили, зберiгаючи молодий iдейний матерiал, залишаючи в окупованих територiях маргiнальнi елементи, висланi з Московiї. Найздiбнiших вiдправляли у Сирiю, громити всiх пiдряд та набиратися бойового досвiду. Знак хрестоносцiв - червоний хрест, облямований георгiївською стрiчкою, що перехрещувалася, заполонив усi вiльнi мiсця та прикрашав груди кожного перехожого, який не бажав, щоб його пiддали насильства молодi охоронцi моральностi. Якщо причепитися нi до чого, молодi хрестоносцi змушували перехожого прочитати молитву, а потiм копали ногами за недостатню шанобливiсть в голосi.
  ***
   Повернувшись додому, у квартиру Маргiни, всi розчаровано роздивлялися третiй Рубiн Милосердя, який теж виявився фальшивим. Мортi гордо виставляла свої груди, на лiвiй сторонi якої, як ордени, висiли рубiновi вироби.
   - Мотя, тепер ти у нас повний герой працi, - пожартувала Людмила, обiймаючи щупленьку Мортi, але тираду внучки перебила Маргiна.
   - Наскiльки я можу судити за оповiданням Туманного Кота, - пильно дивлячись на рудого суб'єкта, що розтягся на диванi, сказала Маргiна, - фальшивi рубiни могли з'явитися тiльки у дворi базилевса Андронiка II Палеолога в Константинополi.
   Кiт мовчав, немов його руда величнiсть вiдсутня на даному форумi.
   - Я навiть бiльше скажу, - сказала Маргiна, пропалюючи кота поглядом, - базилевс спецiально нарадив Марiї роздати фальшивi рубiни її друзям, щоб заплутати слiди, бо їх переслiдував асасин Хасан.
   - Марiя не помiтила в тому пiдступу? - запитала Марiко.
   - Марiя була наївна дурна дiвчина, що вiрила в щирiсть iнших людей, - сказала Маргiна.
   - Якби Рубiн Милосердя передавався у спадок, це подiя записали б у вiзантiйськi хронiки, - сказала Марiко.
   - Бiльшiсть документiв знищили турки-османи в травнi 1453 року, - сказала Маргiна.
   - Ти вивчала iсторiю Вiзантiї? - здивувалася Марiко, на що Маргiна з посмiшкою вiдповiла: - Досить того, що я читаю у твоїй головi.
   На цьому даремнi розмови припинилися. Лiлiт, чомусь зажурена, повiдомила, що пливе на своїй яхтi в Атлантику та запрошувала з собою всiх, але всi вiдмовилися, навiть Мортi, яка повiдомила, що у неї роботи по вуха. Лiлiт залишила всiх у супроводi Руслана, який захотiв її проводити. Людмила, ув'язавшися за Русланом, була зупинена поглядом Маргiни та зрозумiла, що Руслану необхiдно побути з матiр'ю. Яхт-клуб, де стояла яхта Лiлiт, називався "Хрестовий", та знаходився далеко, але Лiлiт, варто їм вийти з дому, сказала Руслана: "Пройдемося з тобою?!" - а вiн кивнув їй у вiдповiдь. Потихеньку крокуючи, вони зiйшли на Тучков мiст, де зупинилися, дивлячись на Малу Неву. Вперше Руслан задумався про своє життя, про матiр, яку, як виявилося, вiн зовсiм не знав.
   Вона займалася якимось бiзнесом, пов'язаним з цiнними паперами та у них водилося багато грошей, але мати, як i ранiше жила в трикiмнатнiй квартирi поруч з квартирою Маргiни. Руслан думав, що вона вiльно могла купити або побудувати розкiшний будинок у престижному районi, але, чомусь, цього не робила. Навiть машини вона не купувала, бо полетiти на крилах їй простiше.
   - Ти хочеш дiзнатися про батька? - перебила його думки Лiлiт.
   - Так, ти ранiше про нього не говорила, - напружено сказав Руслан i запитав: - Хто вiн такий?
   Лiлiт не стала розводити баляси та сказала правду.
   - Його звати Сатанаїл i вiн панує у Темрявi, - сказала вона буденним голосом, нiби мова йшла про простi речi. Руслан знав, хто такий Сатанаїл, та зблiд, стискаючи кулаки. Набравшись мужностi, вiн запитав:
   - Ти його любила?
   - Нi! - рiзко вiдповiла вона та додала, опустивши голову: - Вiн взяв мене силою!
   - З цим пов'язаний як-то Сет? - зовсiм не про те запитав Руслан.
   - Сет? - здивувалася Лiлiт i пояснила: - Вiн менi допомiг, коли менi було важко.
   - Я нелюба дитина, - з гiркотою промовив Руслан. Лiлiт пiдняла брови та обняла його за голову i тихо прошепотiла: - Запам'ятай, синку, любов до тебе не залежить вiд того, як ти з'явився на свiт.
   - Ти сумна тому, що вiн поставив на менi свiй знак? - запитав Руслан, не вiдпускаючи обiймiв.
   - I це теж, - сказала Лiлiт, - спогади про твого батька не найприємнiшi.
   - Я його вб'ю! - напружився Руслан, але Лiлiт легко плюхнула його по щоцi та сказала: - Не уподiбнюйся йому! Щоб судити про iнших, треба знати, хто ти сам.
   - Я ще не дорiс? - посмiхнувся Руслан.
   - Ти ще маленький дурник, якого я люблю, - сказала Лiлiт та поцiлувала його в щоку, а потiм вiдштовхнула пальчиком: - Iди додому, я вiзьму таксi.
   Вона легкою ходою перетнула проїжджу частину, зупиняючи потiк машин, та сiла в таксi.
   - На Хрестiвський, - повiдомила вона водiєвi й той поїхав за вказаною адресою, попри те, що кiлька хвилин тому збирався в Пiскаревку. Коли Руслан повернувся додому, Сет з азартом дивився футбол, як мавпа, пiдскакуючи на диванi. Руслан забрав пульт, вимкнув телевiзор та втупився на Сету: - Ти все розкажеш про маму та мого батька.
   - Вона мене вб'є! - вигукнув розгублений Сет.
   - А iнакше я вб'ю! - сказав Руслан, заглядаючи в очi Сета та додав: - Ти ж знаєш, чия кров тече в моїх жилах!
   Сет зблiд та почав розповiдати. Руслан не перебивав його нi словом, а коли Сет закiнчив, захлинаючись вiд жалю, Руслан притиснув його до себе та розчулено промовив: - Спасибi, брате!
   Людмила, вiдкрила дверi своїм ключем, втупилася на Руслана, потiм на Сета та запитала: - Ви що тут робите?
   - А чим нас порадуєш ти? - вiдповiв питанням Руслан.
   - Я пропоную вирушити зi мною в подорож по Туреччинi, - сказала Людмила та додала: - Треба й нам внести свою лепту в пошуки рубiна.
   - Ти не забула, що я вже знайшов один? - пiдказав Руслан та нагадав:- Крiм того, ми вчимося та у нас лекцiї.
   - Зараз тiльки вересень, ще встигнемо нагнати, - вiдповiла Людмила.
   - Що ти скажеш у своєму iнститутi? - запитав Руслан.
   - Менi тато намалює лiкарняний, - сказала Людмила та додала: - Якщо ти згоден, решту я беру на себе.
   Руслан кивнув, розумiючи, що Людмилу нiхто не пустить, а йому, на вiдмiну вiд неї, питати дозволу не потрiбно - мама вже в Балтiйському морi. На його подив, Людмила змогла вмовити матiр вiдпустити їх на тиждень, а батько пообiцяв кожному зробити лiкарняний. Ймовiрно, своє слово сказала бабуся Маргiна, яка була милостивою до Людмили бiльше, нiж до дочки.
   У турагенцiї "Тревел Сiтi" на набережнiй Мойки, куди звернулася Людмила прямо на наступний ранок, їй зi спiвчуттям повiдомили, що на сьогоднi та завтра всi квитки проданi, а найближчий рейс через пару днiв. Людмила з жалем вiдiйшла вiд столика, збираючись зайти в iнше турагентство, як дiвчина, з якою вона розмовляла, помахала їй рукою.
   - Для вас знайшлися два квитки на сьогоднi. Вiдмовилися вiд бронi, - повiдомила дiвчина, й Людмила полiзла в сумку за карткою Visa. В половину четвертого вони вже сiдали в лiтак та через кiлька хвилин "Airbus" A321 важко злетiв з аеропорту Пулково. Коли лiтак вирiвнявся та всi розстебнули ременi, сусiд Людмили, що сидiв бiля вiкна, запитав, повертаючи свiй величезний корпус: - Тут повинен був летiти Андрiй?
   - Ймовiрно, вiн захворiв, - посмiхнулася Людмила, а гiгант бiля вiкна довiрливо запитав: - Ви за нього?
   Людмила пояснила, що взяла квитки в агентствi i вони з Русланом самi по собi. Сусiд представився Спартаком та розчаровано вiдвернувся до вiкна. Вiдкидаючи в сторону передполiтну суєту, Людмила сiла в крiсло та озирнулася навколо. На її подив, бiльшiсть пасажирiв виявилися мiцними чоловiками, а поодинокi особи жiночої статi мали чоловiчi звички.
   "Спортсмени або вiйськовi?" - подумала Людмила, схиляючись до останнього, бо вiк бiльшостi пасажирiв давно перевалив за двадцять п'ять, а то й тридцять рокiв. Знаючи, що поруч з Туреччиною йде вiйна в Сирiї, Людмила припустила, що це найманцi. Вона не стала посвячувати Руслана у свої спостереження, а то вiн може неправильно подивитися на цих мiцних хлопцiв i його поб'ють, як боксерську грушу. Щоб вiдкинути всi роздуми в сторону, вона вляглася на плече Руслана, тим самим блокуючи всi його рухи. Коли Руслан штовхнув її, вона здивовано пiдняла голову та пiдтягла ноги, якi витягла до самої стiнки. Вони сидiли за салоном бiзнес-класу, у восьмому ряду, бiля аварiйного виходу i їм було просторо, бо перед ними був вiдсутнiй ряд сидiнь. Сусiд Спартак теж хропiв, витягнувши ноги так само, як Людмила. Вона побачила, як по салону ходить чоловiк у чорнiй сорочцi й таких же штанах, перешiптуючись то з одним, то з iншим пасажиром. Порiвнявшись з їх поруч, чоловiк штовхнув сусiда та сказав: - Спартак, пiдйом!
   Гiгант схопився та ледь не знiс головою багажний вiдсiк, а чоловiк у чорнiй сорочцi поплескав його по плечу. Вони разом рушили по салону в напрямку туалету.
   - Пiдлiтаємо, - пояснив Руслан, а Людмила заглянула в iлюмiнатор. Внизу вже пропливали квартали Стамбула, а стюардеса запропонувала пристебнути ременi. Сусiд Спартак так i не з'явився, а лiтак зробив вiраж та пiшов на посадку. Поки чекали багаж, Людмила мигцем побачила свого сусiда, який слiдував за людиною в чорному одязi, як хвостик. Коли вона, разом з Русланом, сiдала в автобус, що йде в Стамбул, Людмила помiтила, як колишнi попутники в колону по два сiдали у великий автобус. З аеропорту Ататюрк їх привезли прямо пiд готель "Фарос", в якому Людмила забронювала двомiсний номер з одним лiжком. Дана обставина злегка бентежило її, бо про це Руслан не знав. Так, вони спали удвох одягненими, коли ходили в походи, але щоб разом та в одному лiжку - нiколи. Вона простягнула портьє розрахункову картку Руслана, а вiн простягнув їй ключi вiд номера та кивнув юнаку в однострої, який пiдхопив легкий багаж Людмили, а Руслан свiй нiс сам. Розкидавши речi по номеру та помилувавшись краєвидами з вiкна, вони спустилися в ресторан, де з'їли люля-кебаб з рисом, пахлаву з фiсташками та запили гранатовим соком. Коли вони знову пiднялися в номер, то Руслан запитав, позiхаючи та оглядаючи величезне лiжко: - Ми тут будемо спати?
   Людмила почервонiла та кивнула, але Руслан, на її думку, нiчого не помiтив, а вiдправився в душ. Повернувшись звiдти, вiн бухнувся в лiжко зi словами:
   - Я спати!
   Людмила зiтхнула та теж пiшла в душову кабiнку, де довго милилась, пестячи руками своє тiло та уявляючи, що це робить Руслан. Потихеньку забравшись у лiжко, вона присунулася до Руслана, i той обернувся до неї та обiйняв, не вiдкриваючи очей. Попри те, що вона не так уявляла цей вечiр, Людмила з нiжнiстю притиснулася до Руслана та заснула. Вже у снi, вона в пiдсвiдомостi згадала, що в цей день її весь час супроводжував чийсь насторожений погляд, прикритий темними окулярами.
  ***
   Прокинулася Людмила тому, що їй у бiк впиралася якась палиця. Вона простягла руку та почала обмацувати цю палицю, але вона, несподiвано, засмикалась, а Руслан припав до Людмили, притискаючи її до себе. Вона побачила розгублене обличчя Руслана та тiльки тодi зрозумiла, що сталося. Мабуть, вони зрозумiли одночасно, бо обидва захихикали та притиснулися один до одного, вiдчуваючи мiж собою вологу прокладку та єднання тiл.
   - Ходiмо в душ, - запропонував Руслан. Вони пiднялися з лiжка та стали поруч пiд теплу струмiнь води. Скинутi трусики мокли пiд ногами, а Людмила мила мочалкою Руслана, тому його дерев'яний предмет, пiд ненавмисними дотиками рук Людмили, знову повстав. Руслан притиснув її до стiнки, цiлуючи обличчя та її маленькi груди, а вона ворушила його волосся, цiлуючи в макiвку. Виявилося, що те, про що вона думала, вiдбувається зовсiм природно та нiякого болю, крiм якоїсь незручностi внизу, вона не вiдчула. Вони, разом з Русланом, подолали цю незручнiсть, але нiякого захоплення Людмила не отримала, а тiльки вiдчувала величезну нiжнiсть до Руслана, тому несамовито притулилася до нього всiм тiлом. "Ми зробили це", - подумала Людмила, вiдповiдаючи на м'якi поцiлунки Руслана та задихаючись вiд щастя. Судячи з вигляду Руслана, вiн знаходився в такому ж станi, i це заспокоїло душу Людмили, вимиваючи з пам'ятi якусь Лiлi.
   Розм'якшенi та злегка втомленi, вони опустилися в ресторан та замовили так багато страв, що все не з'їли. За розкладом, створеним Людмилою, в цей день у них намiчалася екскурсiя в собор Святої Софiї, бо вiн знаходився недалеко, то вони вирушили туди пiшки. У парку турецького поета Ерсоя Руслан зупинився пiд великим деревом та загадково подивився на Людмилу.
   - Люда, я пропоную тобi стати моєю нареченою, - сказав Руслан, опустившись одним колiном на квадратну кам'яну брукiвку, та простягнув їй золоте кiльце з маленьким дiамантом.
   - Ти приготував кiльце заздалегiдь, ще в Санкт-Петербурзi? - вигукнула Людмила, уражена тим, що вiдбувається. Виявилося, що її сюрприз з готелем зовсiм не сюрприз, в порiвняннi з кiльцем Руслана.
   - Пiсля того, як я побував в тому похмурому потойбiчному лiсi, я зрозумiв, що ти - моя доля, - сказав Руслан, а з очей Людмили бризнули сльози.
  
   - Ти будеш моєю нареченою? - стурбовано запитав Руслан. Людмила розмазала сльози по обличчю та сказала: - Це найщасливiший день у моєму життi. Я скажу тобi так!
   Вони обнялися i так стояли на дорiжцi. Поряд ними проходили перехожi та, попри те, що вони порушували моральнi пiдвалини мусульман, їх, чомусь, нiхто не засуджував. Можливо тому, що в Туреччинi релiгiя не є основним чинником суспiльної свiдомостi. Вiдчуваючи ейфорiю та душевне єднання, вони взялися за руки та поспiшили в собор. Колись головний храм православ'я, собор Святої Софiї, пiсля завоювання Константинополя турками-османами, ледь животiв. Спочатку його стiни замазали тиньком, щоб приховати всi лики святих, та перетворили на мечеть, добудувавши чотири мiнарети. I лише в 1935 роцi, завдяки громадськостi та дiяльностi турецького реформатора Ататюрка, собор Святої Софiї перетворили на музей, а фрески звiльнили вiд тинька. Мечеть Фiруз Ага, мимо якої вони проходили, не викликала у Людмили нiякого iнтересу, а коли Руслан запитав чому, то висловилася гранично просто: - Iслам - релiгiя для чоловiкiв. В нiй немає мiсця жiнки й усе, що їй вiдводиться - роль рабинi.
   - У Туреччинi жiнок обирають в парламент, - заперечив Руслан.
   - Це не змiнює мого ставлення до iсламу, - сказала Людмила. Вони пройшли повз зруйнований обелiск та опинилися бiля центрального входу в собор Святої Софiї. Вiдкритi дверi запустили їх в галерею, освiтлену люстрами, що висiли низько над головами. Високi арковi склепiння пiдпирали колони, складенi разом зi стiнами. Не зволiкаючи, Руслан та Людмила зайшли в головний зал, освiтлений такими ж люстрами, як i в галереї, та задерли голови, помилуватися величною громадою. Навiть не вiрилося, що будiвлю звели люди, здавалося, що на таке здатнi тiльки велетнi. Людмила, побачивши круглi щити з арабською в'яззю, прибитi до колон, не витерпiла та повiдомила свою невтiшну думку: - Мене дратують цi, недоречно пристебнутi щити!
   - Будь терпимiше i люди до тебе потягнуться, - дражнив Руслан, а Людмила потягла його вгору по сходах, на галерею. Чоловiк у темних окулярах, що стояв бiля стiни, повернувся та проводив їх поглядом, а потiм прикрив обличчя бiлим башликом та пiшов за ними. Вони не дивилися на час, поки ходили по собору, i тiльки сонце, перебравшись у вiкна захiдної частини будiвлi, нагадало, що час рухається до вечора. Руслан не квапив Людмилу, бо вона копiтко заносила у великий загальний зошит всi написи та малюнки, якi їй зустрiчалися в соборi. Людей стало бiльше, бо вереснева спека заганяла перехожих пiд прохолоднi величнi склепiння. Вони перебували перед вiвтарем, коли Людмила, як в уповiльненому фiльмi, побачила людей, що прикривали свої обличчя балаклавами, якi з-за колон викидали на середину залу лимони, що задимiли. Цi дивнi фрукти, крутнувшись на слизькiй кам'янiй пiдлозi, з гуркотом розкололися, наповнюючи собор димом, а стiни навколо затрiщали та зацокали. Пролунав перший крик, що роздирав душу, а за ним другий, третiй. Людмила повернулася до Руслана, який стояв прямо в аспiдi, задерши голову вгору, немов молився Богородицi з маленьким Iсусом.
   Людмилу здивувало його помертвiле обличчя, спотворене болем, а руки притулилися до грудей. "Поранили!" - подумала Людмила та кинулася до Руслана, щоб пiдтримати його. Але тут перед нею вискочив їх знайомий Спартак, який пiдхопив Руслана на руки та помчав до виходу, голосно викрикуючи англiйською мовою: - Step aside, the wounded man! 83
   Людмила побiгла за Спартаком, а навколо знову пролунали крики: "Step aside, the wounded man!" - та мiцнi хлопцi мчали до виходу. Вiдразу набiгла преса та фотографи, що знiмали все навколо, особливо мiцних хлопцiв, якi картинно тримали в руках трупи, маючи на увазi поранених. Спартак посадив Руслана бiля стiнки та поплескав його по обличчю. Руслан вiдкрив очi, а Спартак задоволено сказав: - Живий, земляк?
   Руслан озирнувся, шукаючи очима Людмилу, а коли побачив її живою та неушкодженою, - заспокоївся. Людмила зауважила, що Спартак щось загубив, i махнула йому рукою.
   - У вас щось випало! - попередила вона, а коли розгледiла предмет, з жахом зрозумiла, що це чорна балаклава.
   - Дякую, сестричко! - посмiхнувшись, сказав Спартак та вiдправився до свого керiвника в чорному костюмi. Людмила почала обмацувати Руслана, постiйно питаючи: "Що в тебе болить?" - але вiн вперто вiдповiдав, що нiчого. Вона розстебнула сорочку та побачила почервонiлу перевернуту зiрку на грудях. Людмила доторкнулася до неї, i Руслан скрикнув вiд болю. "Мабуть, вдарив шматок тинька або камiнь", - подумала Людмила, заспокоюючись.
   - Посидь тут, - сказала вона Руслану, - я пiду, допоможу пораненим.
   Вона побiгла до лежачих поранених, яким вже надавали допомогу, та занурилася в роботу їй вiдому, бо батько часто брав її iз собою в хiрургiю i вона багато знала, нехай i теоретично. Незабаром усiх поранених вiдвезли санiтарнi машини, i Людмила повернулася Руслана, що сидiв бiля стiни.
   - Зможеш iти? - запитала вона та подумала, що Руслана слiд було показати лiкарям. Вона допомогла йому, i вони повiльно пошкандибали в готель. Бiля пам'ятного дерева в парку Руслан присiв на лавку та сказав: - Тут я завжди буду набиратися сил.
   В готелi вона поставила Руслана пiд душ та вимила, ретельно оглядаючи кожен шматочок його тiла. Вона не виявила жодних iнших ран, крiм як на грудях та трохи заспокоїлася. Деревина Руслана, що пiднялася, як i вiн сам, вимагала продовження ранкового банкету, але Людмила строго сказала, включивши йому холодний душ: - Секс хворим заборонений!
   Руслан, що пищав пiд холодним душем, та впала деревинка пiдтвердили цей дiагноз. Вони пiшли в ресторан повечеряти, а по приходу в номер вiдразу заснули. Ранкова турецька газета, пiдсунута пiд дверi, писала, що московiтськi туристи самовiддано рятували поранених в соборi Святої Софiї. На розворотi газети красувалася фотографiя Людмили, яка пов'язувала голову японському туристу. На вiдмiну вiд турецьких газет, де про нападникiв не говорилося нi слова, всi московiтськi ЗМI та телебачення поширювали ноту московiтського президента, який вимагав покарати iсламських екстремiстiв, якi намагалися зруйнувати православну святиню. У нотi зазначалось, що тiльки завдяки зусиллям московiтських туристiв екстремiстам не вдалося пiдiрвати собор Святої Софiї.
   Людмила не читала ранкову газету, тим бiльше, московiтську пресу, бо в цей час хворий, що прокинувся, пристрасно ґвалтував лiкаря з її згоди. Iншi днi вiдпустки в Туреччинi пройшли без пригод. Людмила тягала Руслана по всiм пам'яткам, що залишились вiд колись величної Схiдної Римської iмперiї, заносячи у свою зошит всi побаченi написи та фотографуючи все на айфон. Якщо говорити чесно, то Руслану набридла ця музейна суєта, i вiн не думав, що їм вдасться знайти щось, що проливає свiтло на iснування Рубiна Милосердя. Але, розглядаючи обличчя Людмили, що горiло ентузiазмом, вiн млiв вiд щастя та не перечив, думаючи про те, як вони повернутися в готель "Фарос" та заваляться в лiжко. Такi думки простимi для закоханого хлопця, який перебував у станi ейфорiї.
   В останнiй день Людмила, на превеликий подив Руслана, потягнула його до собору Святої Софiї. На зауваження Руслана, що вони там були, Людмила сказала, що вона дещо забула подивитися. Руслан не став сперечатися, i вони вирушили до собору. Немов спецiально, в соборi майже не було туристiв, i Людмила повела Руслана прямо до вiвтаря. Руслан трохи знiяковiв, бо це мiсце нагадувало про поранення, але терпляче крокував поруч з Людмилою. Коли вони опинилися прямо пiд мозаїкою Богородицi з немовлям в апсидi, Руслан схопився за груди й ледве не закричав. Зцiпивши зуби, вiн дивився на Людмилу, а вона розглядала його, як пiддослiдного кролика. Ймовiрно, результат її задовольнив, бо вона потягла Руслана вiд вiвтаря та, сховавшись за колоною, прошепотiла: - Ти поки посидь тут, а я трохи попрацюю.
   Руслан присiв на холодну пiдлогу, спираючись на колону, а Людмила знову понеслася до вiвтаря та задерла голову вгору. Богородиця дивилася їй в очi, але нiчого не говорила. Людмила вiдповiла їй: "Спасибi!" - та подалася до Руслана, якого потягла вiдразу в готель. Слiдом за ними вийшов араб в чорних окулярах, який, провiвши поглядом Людмилу та Руслана, повернувся до собору Святої Марiї та довго стояв бiля вiвтаря, задерши голову та розглядаючи мозаїку Пресвятої Богородицi з маленьким Iсусом. Пiсля цього вiн вийшов з собору та зник у бiдних вуличках Зейтинбурна.
   В той же день, ввечерi, Людмила та Руслан вiдлетiли додому, в Санкт-Петербург. Посадка пройшла спокiйно, бо люди летiли додому пiсля вiдпочинку та ще не занурилися в домашнi проблеми. Людмила сiла бiля вiкна, розглядаючи лiтаки, якi готувалися злiтати, а поруч на божевiльнiй швидкостi сiдали iншi лiтаки, несамовито пригальмовуючи в кiнцi смуги. Їхнiй лiтак запустив двигуни та прилаштувався в чергу, щоб вирулити на злiтну смугу. Несподiвано, Людмила вiдчула, що щось не так. По аеродрому розсипалися люди в захисному спорядженнi та озброєнi автоматами.
   Лiтак, який намагався злетiти, пiдскочив в небо, але вiдразу спалахнув яскравим факелом та гепнувся за злiтною смугою. Їхнiй лiтак заглушив мотори та зупинився. Людмила бачила, як до нього пiдбiгли кiлька людей, та пiд'їхав трап. Дверi вiдчинилися, i в салон лiтака зайшли озброєнi люди в чорних балаклавах. Один з них голосно оголосив: - Приготувати документи!
   Якийсь дурень почав репетувати та вiдразу отримав в обличчя прикладом автомата. Його витягли з салону та розстрiляли поруч iз трапом.
   - Сиди тихо, - прошепотiв Руслан, стискаючи Людмилi руку. Коли черга дiйшла до них, Руслан простягнув документи, а плечистий автоматник, навiть не глянувши на них, нахилився до Людмили та прошепотiв: "Привiт, сестричко!" З подивом Людмила впiзнала в ньому Спартака, а вiн сунув Руслану документи та пiшов далi. "Закрий рот!" - дуже до речi шепнув Руслан, а Спартак, обернувшись, гукнув:
   - Не розмовляти!
   З салону вивели кiлька iноземцiв, якi безпорадно дивилися на пасажирiв, закликаючи до пiдтримки, але всi волiли вiдвернутися та не дивитися.
   - Куди їх? - запитала Людмила у Спартака, коли вiн проходив повз них, i вiн шепнув їй на вухо: "В заручники", - а голосно сказав: - Прощай, сестричко!
   Людмила вiдчула незручнiсть, тому, що цей Спартак думає, що вона схвалює його дiї, а всi навколишнi вважають її посiбником терористiв. Можливо, у нього, справдi, є сестра, дуже схожа на Людмилу, тому терорист i виявляє до неї поблажливiсть.
   Те, що цi люди терористи, нехай i московiтськi, вона не сумнiвалася. "Знову якусь бодягу затiвають!" - подумала Людмила, виглядаючи у вiкно, спостерiгаючи за тим, як заручникiв садять в аеропортовий автобус та кудись вiдвезли. Знову запрацювали двигуни, i лiтак вирулив на злiтну смугу. Коли вони вже злiтали, то Людмила побачила ланцюжок вiйськових лiтакiв в маскувальному розфарбуваннi, якi один за одним приземлялися в аеропорту Ататюрк. З них, як горох, висипалися зеленi чоловiчки, якi вiдразу вантажилися в автобуси. Далi Людмила нiчого не побачила, бо лiтак поглинули хмари.
  ***
   Лiлiт пiдставила своє обличчя пiд сонце й дрiмала на шезлонгу, занурюючись у вир поза часом та простором. Не зосередженi на чому-небудь думки лiтали в якихось мрiях, а скорiше у своїх аберацiях, вихоплюючи образи з розслаблених глiфом. Вiдпущенi на волю симпоти бродили, де хотiли, занурюючись в океан пiд кораблем або пiднiмаючись до небес та мацаючи надутi хмари, немов дiйки корови, готовi бризнути несподiваним дощем або дрiбним градом. Легкий подих вiтру приємно освiжав обличчя та, немов рука, вигладжував її розкiшне голе тiло, злiплене з волi Свiтлосяйного, але йому не потрiбне.
   Спогади про Свiтлосяйного внесли дисонанс в її розслабленi думки, але вона вiдiгнала минуле, знову занурюючись у нiрвану. Екiпаж яхти не смiв навiть пискнути, коли панi з'являлася на палубi, бо служили їй давно та дорожили прибутковим мiсцем. Крiм того вони знали бiльше нiж хто-небудь, але навiть в подружньому лiжку не смiли повiдомити своїм подругам подробицi життя мадемуазель. Те, що для неї не iснувало перешкод, i вона знала їх думки наперед, вже давно не дивувало екiпаж, а її пiруети в повiтрi, коли вона хотiла лiтати, або занурення у воду на неймовiрну глибину тiльки захоплювало членiв команди. Капiтан яхти, колишнiй полковник КДБ Буранов, знав ще бiльше, але мовчав. Подейкували, що вiн був коханцем завжди молодої мадемуазель, але сиве волосся, що рано з'явилися у молодого полковника, пояснювало те, що капiтан багато пережив. Лiлiт вiдчула, що стало трохи теплiше, та почула над головою приємний голос:
   - Яка ж ти все-таки красива!
   Лiлiт не стала вiдкривати очi, бо знала цей голос. Вона впiзнала б його серед тисячi голосiв небесного хору, тому не ворушилася, а тiльки слухала.
   - Ти - найкраще, що я коли-небудь створив, - промовив той, вiд якого вона нiколи не сподiвалася почути такi слова. Вона вловила його приголомшливий запах польових ромашок та вiдчула, як його губи легко торкнулися її губ. Зовсiм розгублена, вона вiдкрила свої уста назустрiч йому та тiльки тодi вiдчула насолоду поцiлунку. Розчиняючись в нiжностi, вона втратила голову, бо не змiнювала людської оболонки. Обхопивши його руками, вона притиснулася до нього та до його губ, висмоктуючи з нього давно жадану любов та нiжнiсть. Вiн увiйшов у неї, i її промiжнiсть точно вибухнула неймовiрним каскадом вiдчуттiв, головним з яких була невситима пристрасть. Ритм його рухiв пiдштовхував хвилю похотi, що пiдiймалася, немов цунамi перед берегом, повнiстю вiдключаючи всi iншi почуття та бажання. Небо над яхтою спалахнуло рiзнокольоровими фарбами, лякаючи далекi кораблi, а капiтан Буранов, що бачив i не таке, спокiйно сказав керманичу:
   - Тримати курс!
   - Секс з тобою був прекрасний, - посмiхаючись, сказала Лiлiт, коли Свiтлоосяйний вiдкинувся на палубу, де вони опинилися пiд час любовної гри.
   - Я хочу, щоб ти пiднялася зi мною в Ессенарiум, - промовив Свiтлоосяйний, пiднявшись на колiна, i Лiлiт здригнулася: рiзке "хочу" боляче вдарило по вухах. "Та вiн мене не любить!" - подумала Лiлiт та почула всерединi себе його розгублене: "Чому не люблю, люблю?!" "А чи люблю його я?!" - запитала вона себе та з подивом i жахом зрозумiла, що нi. Її почуття до Свiтлоосяйного погашено Сатанаїлом та його тварюками. Вiд кохання залишилось одне згарище, яке нагадує про безповоротно втрачене почуття. Точка повернення давно лишилася позаду.
   - Я знищу Сатанаїла, - пообiцяв Свiтлоосяйний, але Лiлiт похитала головою: - Це не поверне моєї любовi.
   - Ти залишишся тут, - засмучено констатував Свiтлоосяйний i Лiлiт вiдповiла: - Так, тут мої друзi та подруги.
   - Передавай привiт Мортi, - сказав Свiтлоосяйний та блискавкою зник у небi.
   - Неодмiнно, - сказала йому вслiд Лiлiт. Повернувшись до капiтана Буранову, вона бадьорим голосом повiдомила: - Ми йдемо додому! - а потiм додала: - Тiльки не швидко!
   - Слухаюсь, моя королева! - вимовив Буранов та крикнув униз: - Всi по мiсцях! Пiдняти вiтрила!
  
  Реплiкацiя шiстнадцята. Маргiна
   Останнi часи не подобалися Iллi Лазаровичу, бо Роман Аркадiйович активно штовхав Московiю до атомного апокалiпсиса. Не обмежившись розоренням України, вiн вiдправив Сурка в Сирiю, щоб той напакостив американцям у їхнiй грi, а сам зайнявся пiдготовкою до двадцять шостого Хрестового походу. Кисiль та Соловйов кричали з екрана телевiзора про вiдродження православ'я, хоча обидва були схильнi до сатанiзму та кожен рiк на 8 серпня пiдiймалися на гору Змiїну, острова Коневець, вдаючись до диявольських утiх. "Хрестоносцi", партiя Пострелкова, закликала Державну думу повернути споконвiчно православну територiю, Константинополь, в межi Московiї. Незгодних з ними депутатiв таврували американськими зрадниками та обiцяли в кращому випадку посадити за ґрати, а в гiршому - убити при зручному випадку
   Офiцiйна церква знайшла документальне пiдтвердження прав Московiї на територiю Константинополя. Патрiарха Гермоген оголосив знайдений "Константинопольський лiтопис", в якому останнiй базилевс Схiдної Римської iмперiї Костянтин XI Палеолог в останнiй день свого царювання, 28 травня 1453 року, пiдтвердив ченцевi Сидору з Московiї передачу своєї влади царю Василю II Темному. Чи то монах обiцяв допомогу царю, чи Костянтину XI було вже все одно, бо орди турки-османи на чолi з султаном Мехмедом II вже брали штурмом Константинополь, але вiн пiдписав папiр та вiдправився на свою останню битву.
   Декiлька дивiзiй, висаджених в мiжнародному аеропорту iменi Ататюрка, окупували весь європейський шматок територiї Туреччини разом зi Стамбулом. На наступний ранок газета "Правда" вийшла пiд великим заголовком "Християнськi цiнностi врятованi", а на першiй сторiнцi красувалася бородата пика якогось грека, якого "окупанти" турки не пускали молитися собор Святої Софiї. Згодом виявилося, що це зовсiм не грек, а бойовик, на прiзвисько "Моторола", який нажерся в окупованому їм магазинi та пiдлягав розстрiлу, але, загладжував свою провину та погодився зображати грека.
   Мiжнароднi ЗМI, допущенi до "грека", ставити йому провокацiйнi питання грецькою мовою, але новоспечений "грек" рiзав правду-матку, пояснюючи матiрною мовою, що його бiднi грецькi батьки в дитинствi продали його в багату Московiю. Там вiн пiзнав православ'я та паломником вiдправився на святу православну землю в Константинополь.
   Розгублене НАТО не знало, що робити, бо казарми московiтських солдатiв оточували табору для туркiв-бiженцiв, а на додачу, всерединi казарм тримали iноземних пiдданих, захоплених пiд час двадцять шостого Хрестового походу. Америка, на чолi з президентом Омама, теж не знала що робити, бо до виборiв залишився один мiсяць, а президент Омама хотiв уславитися в iсторiї миротворцем, а не розпалювачем вiйни. Тому, зовнiшньополiтичне вiдомство президента висловило занепокоєння та на цьому обмежилася. Турки, так пiдло кинутi свiтовою спiльнотою, збиралися воювати з Московiєю, але курди, якi отримали зброю вiд якихось зелених невiдомих генералiв, розв'язали справжню вiйну у них в тилу.
   Стамбул зараз же перейменували в Константинополь, а в соборi Святої Софiї здерли iсламськi круглi щити, якi спотворюють православну святиню. Пiсля швидкого косметичного ремонту собор готували до приїзду попа-розстриги Папона та патрiарха Московiї та Константинополя Гермогена. Данi суб'єкти вiдчували один до одного вiдкриту ненависть, то мiнiстр оборони Сергу Куйгетович Шайтангу конфiденцiйно повiдомив кожному з них, що в разi конфлiкту раб божий Папон та пан Мерзляєв можуть додому не долетiти, а вiдразу вiдправляться на небо. Тому богослужiння у соборi Святої Софiї вiдбувалося повiльно, попри спроби розстригою переспiвати патрiарха тонкими верескливими нотками. Московiтське телебачення, що напхало камери по всьому собору та, навiть, у патрiаршу вбиральню, з нудотною сльозливiстю розповiдало глядачам про повернення святинi в лоно православної церкви. З душевним трепетом пан Кисiль зачитав вiтальну телеграму папи римського та звернення тисяч московiтiв з цього приводу.
   Радiснi обличчя грецьких православних вiрян, привезених автобусами в Константинополь, говорили всьому свiту, що Iлля Лазарович, тобто Плутiн, зробив богоугодну справа i хто посмiє кинути бомби на голови християн, що моляться. НАТО визнало, що в цих подiях винна сама Туреччина, та закликали Московiю не розширювати анексiю турецьких територiй. Пан Плутiн, з чесними водянистими очима, переконував з телевiзора, що крiм православної святинi йому в Туреччинi нiчого не потрiбно i всi з радiстю поспiшили в це повiрити. У своєму виступi для московiтської аудиторiї Плутiн з задоволенням повiдомив, що Третiй Рим, про який так довго мрiяли московiти, - став реальнiстю.
  ***
   Руслан та Людмила, повернувшись в Санкт-Петербург, вiдразу лягли спати, а коли вранцi прокинулися, опинилися в iншiй країнi. Те, що вихлюпнули екрани телевiзорiв та газети, говорило про те, що країну понесло. Понесло нестримно та прямо у прiрву. Для Людмили особливо показовим виявилося захоплення аеропорту Ататюрк, i вона знала, що керiвництво країни на цьому не зупиниться. Навiть те, що вона хотiла розповiсти Маргiнi, поникло перед мiжнародними подiями. Маргiна, почувши про те, що їм довелося пережити в Туреччинi, серйозно подумувала про те, щоб виїхати з Московiї, в якiй життя ставала досить непередбачуваним. Порадитися не було з ким, бо Лiлiт вiдпочивала в Атлантицi, а з Мортi порадниця нiкудишня. Її роздуми перервала сама Мортi, яка повiдомила: - Твоїх рiдних нiхто не чiпатиме
   - Нехай хто-небудь спробує! - пообiцяла Маргiна, але Мортi повiдомляла їй зовсiм про iнше. Увечерi, коли всi трохи розслабилися та вже збиралися спати, Людмила вирiшила, що настала зручна хвилина та показала бабусi кiльце, повiдомивши при цьому:
   - Ми з Русланом зарученi.
   Маргiна опустилася на стiлець та здогадалася понишпорити в головi Людмили та Руслана.
   - Ви спали разом?! - вигукнула вона, розглядаючи Людмилу та кидаючи обурений погляд на Руслана. Пiсля цього вона вибухнула довгою виховною бесiдою, яку Руслан слухав, як i годиться, абсолютно серйозно, а Людмила з посмiшкою, повиснувши у Маргiни на плечi. Закiнчивши рознос, Маргiна подивилася на Людмилу й запитала:
   - Що ви приховуєте?
   Перевiривши голову Людмили, вона знову здивувалася та сказала: - Ти робила експеримент на Русланi?
   - А що тут такого? - питанням вiдповiла Людмила, а Руслан, не розумiючи, дивився на їх обох.
   - Якi експерименти? - спитав Тарас, повернувся додому, а разом з ним з'явилася i Марiко. Те, що їм розповiла Маргiна, змусило їх сiсти та зрозумiти, що їх дочка вже подорослiшала.
   - Як ти будеш вчитися, якщо станеш вагiтної? - запитала Марiко, дивлячись на дочку.
   - Все, що знає тато, вiн може вкласти менi в голову, - нагадала Людмила i Марiко знала, що вона говорить правду. - Я буду захищатися, - почервонiвши, додала Людмила.
   - Вже пiзно, ти вагiтна, - повiдомила Маргiна. Марiко, знявши сiточку з Тараса, надiла її на себе та перевiрила Людмилу. Пiсля цього вона сердито повiдомила: - Ти вагiтна.
   - Чому так сумно, радiти треба, - сказав Руслан, але його посмiшкою пiдтримала тiльки Мортi, що мовчала. Вона давно прочитала голову Людмили, i її займав не майбутнiй онук Лiлiт, а зовсiм iнша обставина. Вона непомiтно залишила компанiю, наказавши Сету наглядати за Русланом. Її шлях лежав до Туреччини, але вона ще не знала, що запiзнилася.
   По периметру собор Святої Софiї охороняли зеленi чоловiчки, якi прибули з Росiї. Всiх туркiв на європейськiй частинi Туреччини зiгнали у знову створенi концтабори, то мiсце бiля собору залишалося пустельним та легко проглядалися. Знайомий Людмили, Спартак, стояв на посту бiля головного входу, пiдмiнивши своїх втомлених бiйцiв та вiдправивши їх поспати. Все було спокiйно, i Спартак трохи сам не засипав, спираючись на стiнку. Краєм ока вiн побачив якусь тiнь та насторожився. Виявилося, що це якийсь старий зiгнутий турок спирається на палицю та йде повз ряди колон, що стоять в напрямку головного входу.
   - Старий, тут ходити не можна, - миролюбно сказав Спартак, збираючись повернути турка назад. Старий потягнув палицю вгору та, на подив Спартака, пiд мiсяцем блиснула сталь. Голова Спартака, вiдокремлена вiд могутнього тiла, покотилася по каменю, зрошуючи кров'ю. Схилене обличчя старого, освiтлене Мiсяцем, виявилося останнiм зображенням, що побачили його склянi очi. Старий випростався та озирнувся, а потiм легко перекинув тiло Спартака за кущi бiля дорiжки. Вiдрубану голову вiн закинув на навiс порожнього кафе та швидко проник в собор через головний вхiд.
   Коли очi старого звикли до темряви, свiтло вiд Мiсяця, що проникало через верхнi напiвкруглi вiкна, виявилося достатньо, щоб легко орiєнтуватися. Вiн вiдразу попрямував у бiк вiвтаря та незабаром опинився в аспiдi. Витягнувши гак на мотузцi, вiн закинув його вгору та добрався до першого ряду вiкон, потiм до другого та незабаром опинився пiд куполом. Кiлька забитих крюкiв успiшно утримували його треноване тiло пiд мозаїкою Богоматерi. Незнайомець витягнув лiхтар та ретельно дослiджував мозаїку, виколупуючи викруткою пiдозрiлi мiсця, поки промiнь свiтла не вихопив з темряви якесь червоне полум'я.
   - Що ти там робиш?! - пролунав голос московiтською мовою, але у вiдповiдь десантник, що з'явився в соборi, отримав ножа в шию, який жбурнув незнайомець. Десантник випустив чергу та впав, а через секунду з висоти гепнувся невiдомий верхолаз.
   Спiзнiла Мортi забрала душу охоронця, а в асасина Хасана, якого вона пiзнала, душу забрати не могла, бо вона їй не належала. Мортi тiльки розтулила долоню його руки та вийняла затиснутий в нiй рубiн, а потiм покинула примiщення. "Цей - справжнiй!" - чомусь повiрила вона, а потiм забрала душу Спартака без голови. Десантники, що прибiгли на пострiл, знайшли в соборi Святої Софiї два трупи, один з яких забрали, а труп асасина викинули за огорожу в колишнiй парк Султан Ахмата, а нинi парк iменi Суворова.
  ***
   Лiлiт, що з'явилася, була неуважна, а повiдомлення Маргiни про те, що Руслан заручений з Людмилою, сприйняла зовсiм не так, як думала подруга. Приголомшена такою байдужiстю, Маргiна повiдомила, що Руслан та Людмила спали разом i у них буде дитина. Лiлiт, у вiдповiдь на промову Маргiни, спокiйно вiдповiла:
   - Ти все береш близько до серця, - та вiдразу запитала: - А хто, хлопчик чи дiвчинка?
   Маргiна, у вiдповiдь, обiзвала Лiлiт черствою худобою та втекла до себе, обурюючись такою байдужiстю до долi її онуки та власного сина. На Лiлiт, яка з'явилася крiзь стiнку, вона принципово не реагувала, а та запитала: - Що ти збираєшся дарувати їм на весiлля?
   Питання Лiлiт збило Маргiну з пантелику, i вона розгублено дивилася на подругу та запитала: - А ти?
   - Подаруємо їм вiд нас мою сiточку, - вiдповiла Лiлiт. Маргiна, уражена такою безмежною щедрiстю, не до мiсця запитала: - А як же ти будеш?
   Лiлiт подивилася на Маргiну, як дурну, i повiдомила: - Маргоша, ти що, забула, що у мене двi сiточки?
   Наголос, зроблений Лiлiт на словi "двi", змусив Маргiну хихикнуть, i вона обняла подругу за шию:
   - Пробач! Мене звiстка про те, що вони сплять разом, трохи приголомшило.
   - Я спала зi Свiтлоосяйним, - чи до мiсця, а чи нi, сказала Лiлiт, а Маргiна, що знову отримала порцiю адреналiну, розгублено запитала: - Вiн буде з тобою жити?
   - Нi, - вiдповiла Лiлiт та додала, вирушаючи через стiнку додому: - Я його не люблю.
   Вражена цим Маргiна присiла на стiлець та довго намагалася розiбратися в хитросплетiннях чужої долi, яку плете Фатенот та гуцульськi дiвчата, що надовго застрягли у неї в гостях. Схаменувшись, вона подумала, що подрузi потрiбно допомогти та хотiла кинутися до неї через стiнку, але чоло об лоб зiткнулася з Туманним Котом. Котяра десь довго шлявся, та Маргiна вже турбувалася за нього, забуваючи кинути симпоту та все з'ясувати. Туманний Кiт байдуже зустрiв повiдомлення Маргiни про те, що Руслан та Людмила повернулися з колишнього Стамбула, нинiшньої столицi Третього Риму - Константинополя. "Якийсь вiн дивний!?" - подумала Маргiна, а кiт ще бiльше її спантеличило, бо повiдомив:
   - Ти повинна вiдвiдати Плутiна.
   - Я цю тварюку i бачити не хочу! - обурено вигукнула Маргiна.
   - Ти можеш його не любити, але треба дiзнатися пароль на систему запуску атомної зброї. До того ж, якщо вiн так тобi не подобається, ти можеш його знищити, - з дiловим виглядом повiдомив Туманний Кiт. За його хитрої морди Маргiна вiдчувала, що вiн, мабуть, бреше та запитала: - Мене чекає сюрприз?
   - Можливо, - туманно сказав Туманний кiт та додав: - Пiсля цього ти повернешся в Ессенарiум.
   Кiт зiбрався пiти через стiнку, як i прийшов, а Маргiна, засмучена його повiдомленням, перелякано запитала: - Ти куди?
   - В Америку, - вiдповiв кiт та пояснив: - Я повинен зробити все, щоб на загрози Московiї Америка не вiдповiла своїми атомними ракетами.
   - Ти вб'єш президента Омама? - безглуздо пожартувала Маргiна.
   - Нi, усиплю начальника штабу НАТО, - сказав кiт, i Маргiна не зрозумiла, жартував вiн чи говорив правду. Поки вона мiркувала, Туманний Кiт розчинився у просторi, навiть не подарувавши їй посмiшку чеширського кота. Тiльки зараз до Маргiни дiйшло, що їй доведеться розлучитися з дочкою, зятем та онукою, яка носить у собi не народжену правнучку. Умовити Сонцесяйного залишити її тут, мабуть, не вдасться, тим бiльше що в Ессенарiумi Маргiну чекають її дочки. "Як все складно, - з сумом подумала вона. - Щось втрачаємо, а щось знаходимо!"
   Слiд попрощатися з усiма, але як тiльки Маргiна собi уявила сльози Марiко та Людмили, то бажання що-небудь повiдомляти пропало. Вона взяла ручку та листок паперу i розмашисто написала:
  Вiдлiтаю в Москву!
  Повернуся через кiлька днiв.
  Я вас люблю.
  Маргiна.
   Поклала ручку на стiл, придавивши листок та засумувала. "Навiть з Лiлiт не попрощалася!" - дорiкнула вона себе, а потiм рiшуче вилетiла у вiкно.
  ***
   Роман Аркадiйович був задоволений собою. Все вiдбувалося набагато краще, як думалося, i Сатанаїл похвалив його за завзятiсть. Струмок душ у Темряву перетворився в багатоводну темну рiку, що не могло не радувати. Стикаючись з Ессенарiумом, Темрява повiльно витiсняла Свiтло в Нiщо, звiльняючи собi мiсце. Залишилося останнє - розв'язати криваву вiйну, щоб втягнути в неї всi країни та скинути бомби на Америку, щоб виключити її участь у даному процесi. Пiсля цього зробити Iллю Лазаровича абсолютним диктатором та одну за одною плющити навколишнi країни, створюючи свiтову iмперiю в одних руках. "Шкода, що менi самому не можна управляти планетою, - думав Роман Аркадiйович, - тодi я був би першим на Землi та другим пiсля Сатанаїла". Якби Сатанаїл забрався в найбiльш крамольнi глiфоми Романа Аркадiйовича, то вiн би побачив щось цiкаве та зробив би вiдповiднi заходи, але Антихрист не здогадувався про змiст пам'ятi свого пiдлеглого. Навпаки, вiн мiг принизити Самаеля або жорстоко познущатися з нього, але допустити думку, що, крiм страху, в душi Романа Аркадiйовича є щось протилежне, Сатанаїл не мiг, навiть, у страшному снi.
   Рiч у тiм, що Роман Аркадiйович збирався вiдновити стосунки зi своєю дружиною, Лiлiт, а ще бiльше - познайомитися зi своїм сином Русланом. Вiн не цiлком був його батьком, та, передбачалося, що Руслан належить всьому сатанинському племенi на чолi з Антихристом, то Роман Аркадiйович бажав бути добрим вiтчимом.
   Наступна захована думка говорила про те, що Роман Аркадiйович щиро бажав своєму господаревi згинути у прiрвi. Якщо Сатанаїл зупиниться десь на краю, то Самаель по-товариськи його пiдштовхне, щоб не мучився. I тiльки тодi Самаель займе мiсце Сатанаїла, поки Руслан не дозрiє для того, щоб управляти Темрявою. Але Руслан може i не дозрiти ... молодий, гарячий, може ненавмисно скрутити собi шию, як у Туреччинi, наприклад. "Що вони там шукали?" - подумав Роман Аркадiйович, вiдволiкаючись вiд своєї темної мрiї. Витiвка з Рубiном Милосердя здавалася Роману Аркадiйовичу пасткою, але вiн не посмiв перечити Сатанаїлу та по мiрi сил стежив за успiхами протилежного табору, у якого теж вийшов пшик. "Найiмовiрнiше, Свiтлоосяйний використовує Маргiну та кота навмання, щоб задурити нам голову", - думав Роман Аркадiйович та подивився на годинник - цей слимак з бiлястими очима запiзнювався. "Недопалок" - згадав вiн та виявив Плутiна дома. Те, чим займався володар Московiї, розлютило Романа Аркадiйовича.
   "Знайшов час!" - прорипiв вiн та звалив на голову Плутiна свiтовий зубний бiль. Голий Плутiн пiдскочив пiд стелю та схопився за голову, бо почув грiзне: "Зараз же в Кремль!" Вигнавши хлопчика, Плутiн викликав машину, а сам плутався в штанинах штанiв. Плутiн потрiбний Роману Аркадiйовичу, щоб натиснути кнопочку. Кнопочка перебувала у валiзцi, та пiсля її натискання вiдбувався процес запуску всiх ракет, наявних на озброєннi Московiї. Через десять хвилин Америка перетворювалася в попiл, а з рештою Роман Аркадiйович збирався вчинити, як заманеться.
   Природно, Роман Аркадiйович сам кнопку натиснути не мiг, бо не хотiв потрапити пiд косу Мортi, а валiзку тримав при собi, мало що може здатися цiй бiлястiй молi. Занурений в себе Роман Аркадiйович почув шелест крил за вiкном, а симпота визначила, що це Маргiна. Як досвiдчений павук, очiкуючи свою жертву, Роман Аркадiйович не подавав знаку, коли Маргiна полiзла у вiкно. Вiн помiняв свою фiзiономiю на обличчя Плутiна, збираючись обдурити пособницю Туманного Кота. Роман Аркадiйович повернутися обличчям до неї, як раптом зацiпенiв та вiдчув, що в нього вселився сам Сатанаїл.
   - Плутiн? - запитала Маргiна, бо їй здалося, що обличчя володаря Московiї змiнилося.
   - Ось ти й попалася, голубонько, - промовив Сатанаїл, розглядаючи Маргiну, як муху в павутинi.
   - Плутiн, прийшов твiй останнiй годину. Тобi варто покаятися, - сказала Маргiна, не вiдчуваючи великого задоволення вiд того, що їй доведеться знищити одвiчного ворога.
   - Я каюся, що не знищив тебе ранiше, - сказав Плутiн, перетворюючись в Сатанаїла. Розкривши величезну пащу, вiн проковтнув Маргiну цiлком та гикнув. Раптовий спалах осяяв кабiнет, i Сатанаїл пропав, а Маргiна звалилася на пiдлогу. У дверях показався Iлля Лазарович, ще один Плутiн, який подав Маргiнi руку та допомiг пiднятися з пiдлоги.
   - Так це був не ти? - сказала Маргiна, розглядаючи Iллю Лазаровича, який не зрозумiв, що тут вiдбувалося, та хотiв дiзнатися подробицi у Маргiни.
   - Ти ж знаєш, що нi, - сказав Iлля Лазарович та запитав: - З чим прийшла?
   - Хочу дiзнатися пароль вiд системи запуску ядерної зброї, - сказала Маргiна. Плутiн пiдняв валiзку, який втратив зниклий Самаель та вiдкрив її.
   - Я скажу тобi пароль, - посмiхнувся Плутiн та додав: - Мало того, я тобi його надрукую, - Плутiн набрав щось на клавiатурi та натиснув "Enter". Вiдкинувшись на крiслi, вiн з посмiшкою повiдомив:
   - Через десять хвилин Америки не буде!
   - Ти помиляєшся, Плутiн, ракети летять не в Америку, - промовила Маргiна, з усмiшкою дивлячись на диктатора.
   - Ти хочеш сказати, що я щось пропустив? - голос Плутiна здавався впевненим, але маленькi водянистi очi втекли в бiк, на свiй портрет на весь зрiст, що висiв на протилежнiй вiд столу стiнi.
   - Так, ти пропустив найголовнiше, я перепрограмувала координати цiлi, - посмiхнулася Маргiна.
   - Ти блефуєш, пароль запуску вiдомий тiльки менi, - посмiхнувся Плутiн, наближаючись до Маргiни.
   - Iм'я "Марiко Кураури" нiчого тобi не говорить? - хмикнула Маргiна, вiдходячи до вiкна.
   - Звiдки ти дiзналася, тварюка, - сказав Плутiн, в одну мить вiдкидаючи в сторону етикет.
   - Ракети будуть в Москвi через хвилину, - повiдомила Маргiна, подивившись на годинник. Плутiн витягнув руки та потягнувся до її горла, але вона випала у вiкно, крикнувши на ходу: - Прощай, убогий!
   Плутiн, з перекошеним обличчям, кричав щось їй у вiдповiдь, але вона його не чула, вiдлiтаючи до хмар. Не бачила Маргiна i того, як дверi в кабiнет Плутiна вiдкрилася та на порозi з'явилася Мортi, що тримала в лiвiй руцi косу з блискучим лезом. На її грудях, точно ордена, красувалися чотири рубiни у виглядi серця.
   - Мадам, я ж казав, що в рекрути до вас не годжуся, - сказав Плутiн, з усмiшкою дивлячись на Мортi. Виявивши на її грудях рубiни, вiн запитав:
   - Який же з них справжнiй Рубiн Милосердя?
   - Ось цей, - сказала Мортi, показуючи на крайнiй лiвий. Плутiн потягнув руку до рубiна, але Мортi його зупинила: - Вiн тобi вже не допоможе.
   Вона махнула косою, i все навколо освiтилося свiтлом. Пролунав жахливий гуркiт, i небо розкололося, як горiх. Обернувшись на свiтло, Маргiна побачила слiпучий спалах та величезний рудий гриб, надутий на мiсцi Москви, тому вона трохи забарилася. Попри сумнiвне або праведне минуле, полетiли вгору вже невинними жертвами мiльйони жителiв Москви та передмiсть, душi яких одразу вирушили до рук дволикого Януса.
  
   Гуркiт досяг вух Маргiни, яка летiла у височiнь, вiд чого барабаннi перетинки у неї лопнули та настала дзвiнка тиша. Наче дзиґу, її рiзко крутонуло в розрiдженому повiтрi. Босонiжки, зiрванi з нiг, обiгнали Маргiну, вiдлiтаючи вгору, а вона побiгла за ними, наче винищувач, трохи не викручуючи собi руки. Пiшли новi спалахи, i перший гриб розiрвало, а з нього пузирились новi бруднi куполи, розриваючи темряву яскравими спалахами. Маргiна не бачила цього, бо її невтомно несло вгору. Вiд прискорення рвало щоки, але Маргiна вже не боялася, бо скоро закiнчиться кисень та її тiло вiддасться у владу холоду, який вб'є її непомiтно та швидко, бо їй дали лише одне життя.
   Залишилося дочекатися тiєї митi, коли душа спрямує до центру Чумацького шляху, щоб залишити Темний Свiт та повернутися в Реальний, де свiтло, тепло та любов. А Темним Свiтом вона сита по горло. "Нехай буде Свiтло!" - подумала Маргiна, а зелене свiтло Чистилища вже обдирало її душу. Десь попереду показався яскравий, божественний промiнь i заслiплена Маргiна прикрила очi.
   - Славно вийшло, - почула вона голос Свiтлосяйного, - без Сатанаїла Тьма зменшиться до мiнiмуму, а новий Сатанаїл зросте не скоро.
   - Я була лише приманкою? - засмучено спитала Маргiна, прикриваючись рукою вiд яскравого свiтла.
   - Смертоносною приманкою, - посмiхаючись, пояснив Свiтлоосяйний, - я знав, що моя сестра, Мортi, прикриє тебе оболонкою з Нiщо, яке смертельне для Свiтла та Темряви.
   - Як ти можеш! - почула Маргiна iз божественного блиску та примружила очi. В яскравому свiтлi Маргiна виявила двi гiгантськi свiтлi фiгури, якi дорiкали Свiтлосяйного, а вiн стояв, опустивши голову.
   - Ти затягнув у свою гру розумнi сутностi, змусивши їх даремно страждати. Ти мало сам не загинув на хрестi... - картала Осяйного свiтла постать з жiночим голосом, а другий свiтлий силует схвально гмикнув. Маргiна зрозумiла, що це мама та тато Свiтлосяйного, а вiн у чомусь завинив.
   - Одружився б ти, - сказала мама, - адже як прекрасна Лiлiт, яку ти створив!
   - Вона мене не любить, - сумно вiдповiв Свiтлоосяйний.
   - Догрався! - з докором сказала мама та додала: - Твої творiння не люблять тебе!
   Побачивши, що Маргiна спостерiгає за ними, вона нахилилася до неї, та наказала: - Спи! - тому Маргiна вiдразу вiдключилася.
   - Мама, мама! - почула вона крiзь сон та прокинулася. До неї бiгла Елайнi, а за нею мчала Байлi, намагаючись зловити свою сестру. Елайнi звалилася на Маргiну, а зверху впала Байлi, яка смiялася дзвiнким голосом, i вони почали безпричинно реготати.
   - Дурки ви мої, дорослi, адже вам скоро по шiстнадцять рокiв, - смiялася Маргiна, розтаючи вiд нiжностi до дочок. "Тобi пощастило, у тебе дочки", - почула вона коло вуха м'який голос i Маргiна щасливо вiдповiла: "Так!" До них, чинно переступаючи лапами, приперся рудий кiт, який почав топтатися на грудях у Маргiни, маючи намiр надовго прилягти.
   - Туманний Кiт! Чому у тебе така кисла пика, що i тобi перепало? - запитала Маргiна та знову почула, як Свiтлоосяйний вигукнув: - Я боровся з Сатанаїлом.
   - Сатанаїл всерединi кожного з нас. Ти послав у свою душу нi в чому не винних iстот, якi страждали через тебе. Повернися в Реальний Свiт, - сказала йому мама i повернулася до Маргiнi.
   - Повернися в Реальний Свiт, - наполегливо запропонувала вона, дивлячись їй в обличчя. Маргiна знову побачила слiпуче свiтло, яке заважало їй розглянути красиве чоловiче обличчя, що з'явилося перед нею.
   - Кохана, повернись в реальний свiт, - сказав чоловiк, нiжно цiлуючи Маргiну в губи. Поцiлунок виявився таким солодким, що вона вирiшила повернутися у Свiт, де кимось кохана. I тому з нiжнiстю вiдповiла на поцiлунок.
   Правда, заважали чиїсь вуса.
   "Невже кiт, зараза?!" - подумала Маргiна та вiдкрила очi. Над нею схилився величезний блондин, який пестив її поглядом своїх блакитних очей, i вона розгублено запитала, вражена його красою: - Ти хто?
   - Я Кудря, - посмiхаючись, сказав блондин та знову поцiлував її в губи. Вона з задоволенням вiдповiла поцiлунком, вiдчуваючи себе захищеною та щасливою, а її симпоти кружляли навколо еротичних думок Кудрi. Навiть те, що вона наштовхувалася ще на чиїсь почуття, не могло затьмарити радiсть її зраненої душi.
  
  22. 12. 2014 - 30. 09. 2015
  Кiнец
  
  
  
  Змiст:
  Точка сингулярностi ............................................ 5
  Реплiкацiя перша. Матьє де Клермон .................. 7
  Реплiкацiя друга. Марiя ..................................... 47
  Реплiкацiя третя. Доменiко ................................ 77
  Реплiкацiя четверта. Платов ............................ 113
  Реплiкацiя п'ята. Вовка .................................... 143
  Реплiкацiя шоста. Гуго ..................................... 169
  Реплiкацiя сьома. Лiлiт ..................................... 201
  Реплiкацiя восьма. Нiно ................................... 233
  Реплiкацiя дев'ята. Марiко ............................... 267
  Реплiкацiя десята. Мортi ................................. 301
  Реплiкацiя одинадцята. Iрод ............................. 338
  Реплiкацiя дванадцята. Кудря .......................... 380
  Реплiкацiя тринадцята. Тарас .......................... 407
  Реплiкацiя чотирнадцята. Руслан ..................... 426
  Реплiкацiя п'ятнадцята. Людмила .................... 451
  Реплiкацiя шiстнадцята. Маргiна ..................... 471
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Олександр Суздаль
  "Євангелiє вiд рудого кота"
  1 Хроностатик - дiмензiальна структурована матерiя iз закладеною самонавчальною програмою збереження ентропiї Всесвiту.
  2 дiмензiальнiсть - це мiрнiсть, число вимiрiв простору та часу, в яких вiдбувається розвиток
  3 глей - лiтаючi звiрi, схожi на ведмедiв, iснуючi на планетi Деканат.
  4 балiста - двохплечева машина торсiонної дiї для метання каменiв.
  5 требушет - (вiд фр. tr?buchet - ваги з коромислом") - середньовiчна метальна машина
  6 мангонель - великий требушет з фiксованим противагою.
  7 сюрко - верхнiй одяг вiльного крою, у госпiтальєрiв на лiвих грудях бiлий хрест.
  8 живоплiт - тимчасова стiна з ряду стовпiв, вкопаних в землю.
  9 магриб - обов'язкова трьохракаатна на захiд сонця (вечiрня) молитва у мусульман.
  10 рефекторiум - їдальня.
  11 фаджр - ранковий намаз.
  12 талевас - дерев'яний щит, оббитий шкiрою.
  13 буздихан - подоба булава з металевими шипами.
  14 аср - пiсляполуднева молитва.
  15 барбакан - вежа, винесена за периметр стiн фортецi для охорони пiдступiв до ворiт або мосту.
  16 куртина - частина крiпосної стiни, розташована мiж двома вежами.
  17 неф - дерев'яне торгове i вiйськово-транспортне судно X-XVI столiть.
  18 патрон - управляє вiтрилами на кораблi.
  19 шкоти - снастi бегучего такелажу, призначенi для розтягування нижнiх (шкотового) кутiв вiтрил.
  20 кибла - напрямок в сторону Масджид аль-Харам (Заповiдна Мечеть) в Меццi.
  21 iша - мусульманська молитва сказана вночi. Включає чотири обов'язкових ракяти.
  22 такбир - звеличення Аллаха словами "Аллаху Акбар"
  23 мезе - асортi з м'ясних та iнших продуктiв.
  24 галс - рух судна щодо вiтру
  25 Тана - генуезька торгова фортеця. Ранiше - давньогрецька колонiя Танаїс. Середньовiчне мiсто на лiвому березi Дону, в районi сучасного мiста Азов (Ростовська область РФ)
  26 панiгiр - всенародне свято, ярмарок, ринок, мiсце, де запасаються товарами, продовольством (Вiзантiя).
  27 Кафа - порт в Криму, нинi Феодосiя.
  28 ергастерiй - майстерня або торгова лавка, а часто i те, i iнше одночасно.
  29 Адам де Ла-Аль - французький поет та композитор, трубадур.
  30 когг - одномачтове палубне вiтрильне судно з високими бортами i надбудовами на ютi i баку
  31 ????? - священник, пiп (по-грецьки)
  32 ют - кормова частина верхньої палуби судна або кормова надбудова на суднi.
  33 Кiанея i Сiмплегада - двi скелi в Чорному морi з бокiв Босфору. "Геракловi стовпи" Платона.
  34 бак - надбудова в носовiй частинi палуби, яка доходила до форштевня.
  35 беклярбек - керуючий державною адмiнiстрацiєю в Золотiй Ордi (прем'єр-мiнiстр).
  36 bella donna - красуня (iталiйський)
  37 belloccia - приємна в усiх вiдношеннях жiнка (iталiйський)
  38 чурчхела - горiх в оболонцi з борошна i виноградного соку.
  39 хачапурi -хлiбець з сиром, м'ясом або рибою.
  40 пiвнiчнi - доплата до зарплати, за роботу в пiвнiчному клiматi.
  41 симпоти - органи чуття дiмензiальних структур
  42 мама - з грузинської мови, як батько.
  43 дейда - перекладається, як тiтка, сестра мами.
  44 аспр - дрiбна арабська срiбна монета
  45 бiдзiя - дядько (з грузинської)
  46 оси - осетини
  47 атабаг - вихователь царевича, регент Грузiї.
  48 хевiставi - правитель громади, селища, ущелини.
  49 целiбат - обов'язкова обiтниця безшлюбностi.
  50 духан - харчевня, заїжджий двiр.
  51 гебжалiя - рулет в соусi з молодого, не солоного iмеретинського сиру та м'яти.
  52 сацивi - блюдо з птицi.
  53 гудаствiрi - духовий музичний iнструмент, аналог волинки.
  54 долi - iберiйський барабан.
  55 кунак - друг, брат, якому зобов'язаний життям.
  56 картвелебi - самоназва жителiв Грузiї.
  57 Ne vous inqui?tez pas. Tout aura lieu dans la meilleure fa?on possible - Не турбуйся. Все пройде в кращому виглядi. (французька)
  58 глiфоми - осередки пам'ятi дiмензiальних структур.
  59 лишенец - неофiцiйна назва громадянина СССР, в 1918-1936 позбавленого виборчих прав.
  60 деда - мама грузинською.
  61 кама - кинджал (кавказька назва)
  62 кмарi - чоловiк (грузинською)
  63 дiдебул - знатний дворянин, глава роду.
  64 нойон - командири туменов, тисяч, сотень та десяткiв у вiйську монголiв.
  65 апорiя - безвихiдь, безвихiдне становище.
  66 атараксия - незворушнiсть i спокiй
  67 курмани - у древнiй Русi їх називали половцями.
  68 ?????? - динi (грецька)
  69 Wir brauchen, um die Zeitung zu bekommen - Нам потрiбно потрапити до редакцiї газети (нiмецька).
  70 сарiтiум - метал, який використовується для виготовлення реплiкаторiв. Видобувається в єдиному мiсцi, на планетi Дакорш.
  71 метлоступе - пристрiй пересування по повiтрю на планетi Глаурiя.
  72 берендеї - жителi древньої Русi, якi не прийняли християнство та поклонялися своїм старим богам.
  73 шемiза - лляна натiльна сорочка.
  74 котта - верхня сорочка з сукна або льону
  75 тамга - ординське тавро i податок з мiста.
  76 тиждень - у берендеїв дорiвнює 9 днiв, непарний мiсяць дорiвнює 41 дню, парний - 40 днiв, на рiк 9 мiсяцiв.
  77 курва(курвяк) - раса iнопланетян.
  78 сепар - сепаратист.
  79 бронiк - бронежилет.
  80 IТМО - Санкт-Петербурзький нацiональний дослiдницький унiверситет iнформацiйних технологiй, механiки i оптики.
  81 Iблiс - диявол у мусульман.
  82 астролябiя - прилад для визначення широти.
  83 Step aside, the wounded man! - Вiдiйдiть убiк, поранений чоловiк!
  ---------------
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"