А час спливав обiймами дощу,
Немов з клiпсiдри Всесвiту вiн линув.
Я знов до тебе подумки лечу,
Бо спомин про твiй дотик не загинув.
Що це? Кохання? Нi, його нема.
Воно у мушлi, ще не народилось.
Немовби оксамитова стiна
Закрила душу, та вона вiдкрилась,
Прокинулась i встала босонiж,
Вiбрала в себе дощовi краплини,
Всмiхнулась. Тiльки дотик, наче нiж,
Порушив мушлю в пошуках перлини.