Аннотация: К какому жанру сие относить, не знаю. Какое-то дикое настроение у меня было((( О том, что чувствует ведьма, о том, какая она изнутри...
Дивишся, не вiдриваючи очей. I в душi перевертається, плавиться i згасає якесь дивне почуття. На якусь мить здається, що то спiвчуття. Проте, ти знаєш, що вона була справжньою, не доброю, не щасливою i ця кара анiтрохи не гiрша за будь-яку iншу. I почуття обертається якщо не вдоволенням, то принаймнi розумiнням справедливостi.
Але чи мали iншi право на самосуд? I якщо це суд, то чому на Їхнiх обличчях стiльки радостi? Душа згортається маленьким клубочком вiд жаху i бажання втекти.
Все це не правильно. Не можна просто так дивитися i не розрахуватися пiзнiше за дивне видиво. Але не змiну страху з'являється цiкавiсть. Що буде далi? Чи врятується вона? А якщо нi, то що вони робитимуть, коли все закiнчиться?
Вiдвертаєш очi вiд прикутоЇ до стовпа жiнки i чи то iз здивуванням, чи то з вiдразою поглядаєш на iнших.
Ти знала Їх всiх. Обличчя, iмена, прiзвища, характери. Всi рiзнi. Добрi i не дуже. Щирi i вiроломнi. Пiдлi, хитрi, кумеднi. Веселi, спритнi, смiливi. Чарiвнi. Вiдлюдькуватi. Та ще нiколи не бачила Їх всiх об'єднаними одним єдиним прагненням - жорстокiстю i бажанням кровi...
Невже бiль це так цiкаво? Що такого приємного у чужому стражданнi? Чому заборонене завжди таке солодке?
Не розумiєш. I нiколи не розумiла. I у зародку нищила будь-який промiнь, що простягався вiд такоЇ небезпечноЇ цiкавостi, з жахом вiдчуваючи, що варто тобi пiддатися Їй лише один раз, i вороття не буде нiколи.
Тiльки дивний взаємозв'язок власних думок-вiдчуттiв i рятує тебе. Дозволити значить пiддатися, пiддатись - пiдкоритися, стати такою як iншi - заслужити вiдразу. В першу чергу вiд свого ж власного серця. Замкнене коло, яке утримує тебе вiд прiрви. Вiд тоЇ страшноЇ внутрiшньоЇ темряви, слiдом за якою божевiлля, а значить i смерть усього того доброго, що ти вперто зрощувала у собi наперекiр долi. Чи все ж таки завдяки Їй?
Вiдкидаєш вже такi звичнi, проте вiд того не набагато легшi роздуми. Знову повертаєш увагу до площi i тих, що вже накоЇли бiди у своєму бажаннi катувати.
Здiймається до неба шалений вогонь, а разом iз ним i повний страждання крик...
Сумно хитаєш головою. Не врятувалась. Не вистачило сили чи все ж впевненостi? Тому що бажання жити вирувало повноводою рiкою.
В останнiй раз оглядаєш присутнiх i мовчки iдеш геть. Нiхто тебе не зупиняє. Нiхто не дивується тобi. Нiхто не розумiє... Нiхто не знає...
Це мiсто вже загублене. Як i багато iнших, що були до нього. Вона вже бачила Їх достатньо. I в жодному не знайшла нiкого, хто мовив би хоч одне слово проти цього безглуздя. Навiть коли горiли безвиннi, навiть коли на вогнище сходили тi, хто шукав смертi. Нiколи... Жодного...
I коли ти помирала вiд цих зачаровуючих погляд вогненних пiр'Їн, Їх теж не було. Той, кого кохала понад усе, стояв у першому колi i затамувавши подих розглядав, як по краплинi вогонь випалює твоє життя.
Проте i в смертi тобi не дали спокою. Янголи на сяючих крилах принесли тобi ЙОГО волю. Таких як ти, до раю не пускають. Проте на пекло ти не заслуговувала, i в смертi лишившись тою, ким була в життi, а тому мiсце твоє залишиться серед людей. Шукати незгодних, шукати невдоволених, шукати iстинно вiрних ЙОМУ. Адже вбивати - грiх. Будь-кого. Будь за що, все одно грiх. А ти шукай безгрiшного. Довгими, довгими роками i столiттями.
Знайди. I зiйди на вогнище вiд його руки, якщо зможеш довести йому, що заслуговуєш на це. Тому що нiхто нiколи не вiрив у це. Навiть коли ти горiла, на обличчях Їх була лише цiкавiсть, скорбота, а не презирство.
Гiрко посмiхнулась сама собi. Вiдьма у образi янгола. Справжня вiдьма. Нехай вона i не робила нiчого, що заслуговувало б на осуд. Вiдьма це не сила i не вчинки. Це щось у тобi, що змушує балансувати на межi добра i зла, не обираючи жодноЇ зi сторiн.
Обереш шлях, вiддаси перевагу однiй iз сторiн i станеш проклятою чи святою, а до того завжди вiдьма. У образi янгола... На вузькому шляху у невiдомiсть...