Пройшло майже шiсть рокiв, як ти в останнє вiдповiв на мого листа... Першi кiлька рокiв я подумки з тобою спiлкувалася, розповiдала про свiй день, дiлилася гарними новинами, менi дуже тебе не вистачало, але я не мала змоги тобi написати, бо ти видалив свою поштову скриньку, обiрвавши всi можливi способи зв"язку....
Час минав, я все рiдше про тебе думала, життя мiнливе i за досить короткий час моє життя змiнилося кардинально. Були моменти, коли я дуже хотiла з тобою порадитись, почути твою думку, отримати твою пiдтримку чи прийняти критику, однак писати тобi нiкуди, а спiлкування в думках наводило на думку про психiчнi вiдхилення.
Так, я вважала, що мiй дах "поїхав", бо в своїй головi я чула твiй голос, хоча в реальностi я нiколи його не чула, я бачила твою посмiшку, чи погляд з докором. Ти став для мене моїм другим "Я", роздiливши мене на частинки. Однак прийшов час зiбратися до купи, i знову повернути свою цiлiснiсть. I от коли я вирiшила що нарештi менi це вдалося, я побачила тебе у перехожому i моє серце на мить завмерло....
Однак то був не ти, бо хочеться вiрити, що ти впiзнав би мене i заговорив....
Скiльки б не минуло рокiв, якi б ми не мали стосунки в минулому, однак ти назавжди залишаєшся в моєму серцi та душi, тож якщо ти колись вирiшиш менi написати чи побачитись, я буду вдячна i рада нашому спiлкуванню.