Васильченко Вячеслав Николаевич: другие произведения.

Двурушники, или Евангелие от волколака

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:

Конкурс LitRPG-фэнтези, приз 5000$
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    В разгаре лето. Под Киевом происходят таинственные убийства женщин, след от которых тянется в древнюю легенду о волколаке (оборотне). Богдан Лисица, киевский профессор словесности, работая по просьбе своего товарища - главреда газеты "Презумпция" - корреспондентом, параллельно занимается поиском убийцы и написанием статей об этом. Распутывая клубок неординарных загадок, профессор начинает понимать, что все на самом деле не так, как кажется на первый взгляд. И оказывается в водовороте таинственных событий и опасных приключений...


В 'я ч е с л а в

В А С И Л Ь Ч Е Н К О

ДВОРУШНИКИ,

або

Євангеліє від вовкулаки

  
  
  

Детективний роман з елементами містики

  
  
  
  
  
  
  
   Вони вже давно серед нас...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  

Дипломант

Міжнародного літературного конкурсу романів,

кіносценаріїв, п'єс, пісенної лірики та творів для дітей

"КОРОНАЦІЯ СЛОВА"

  
   Васильченко В'ячеслав. Васильченко В'ячеслав. Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки : детективний роман з елементами містики / В. М. Васильченко. - Луцьк : ПВД "Твердиня ", 2012. - 336 с.
  
  
   У розпалі літо. Поблизу Києва відбуваються таємничі вбивства жінок, слід від яких тягнеться у давню легенду про вовкулаку. Богдан Лисиця, київський професор словесності, працюючи на прохання свого товариша - головреда газети "Презумпція винності" - кореспондентом, паралельно займається пошуком убивці й написанням статей про це. Розплутуючи клубок неординарних загадок, професор починає розуміти, що все насправді не так, як здається на перший погляд. І опиняється у вирі таємничих подій та небезпечних пригод...
  
  

ПРИМІТКА АВТОРА

  
  
   Усі персонажі, установи й події, описані в романі, вигадані. Будь-який збіг з реальними людьми, установами або подіями абсолютно випадковий.
  
  
  

ДОВІДКА

   Дворушники - за українським легендами, люди з двома серцями, перевертні.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  

"Коронація Слова" створює для вас нову хвилю української літератури - яскраву, різножанрову, захопливу, - яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

  
   Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п'єс, пісенної лірики та творів для дітей "Коронація слова" був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду "Корона". Головна мета конкурсу - сприяння розвитку новітньої української культури. Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації. Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок - наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру - якісними українськими фільмами й п'єсами.
  

www.koronatsiya.com

  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Присвячується поганим людям. Уже хоча б за те, що вони цю книжку ніколи не прочитають.
   А... І ще зеленому чаю "Greenfield"...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   На одинака в лісі завжди чекає вовк.

Еухеніо Фуентес "У лісовій глухомані"

  
   У кохання, як в пташки, крила,
   Пантери ікла, дракона хвіст...

Генрі Лайон Олді "Хабанера"

   Інколи в ці часи я думаю про горизонт. З горизонтом ви повинні визначитися. Для цього потрібно залишити слід на білому. Можливо, ви скажете, що це проста дія, але кожна дія, яка змінює світ, - героїчна. Чи я просто себе переконав у цьому.

Стівен Кінг "Дьюма-Кі"

Напередодні-1

   Сьогодні Вона знову крастиме... Останніх два місяці такі крадіжки стали сенсом Її життя. Хоча ні. Самим життям. Новим її життям. Мала тверде переконання: усе, що відбувалося раніше, - всього лиш репетиція. Підготовка до нього. Теперішнього. Справжнього. Якого прагнула. Про яке марила в рожевих дівочих снах. Про яке мріяла в нескінченних дівочих мріях...
   Підхопила Його біля метро "Житомиська". Стояв з квітами і вже нетерпляче виглядав. Завжди впізнавав позашляховик кольору морської хвилі. Її розмальовану "Тойоту". І двох напружених вовків, що задоволено біжать, нанесені з боків авто талановитою рукою майстра аерографії. І могутню вовчу голову з товстою м'язистою шиєю на капоті. Великий фейс лісового хижака дивиться впевнено й незворушно, позбавляючи можливих візаві найменших сумнівів про силу та спритність. Хазяйка теж така. В усьому. Про це Він знав. Знала машина. Упевнені намальовані вовки...
   Вона крала Його й Себе в цього жорстокого, але такого привабливого міста. Крала в усього світу. Крала в Господа. Упевнено. Сміливо. Не озираючись назад...
   У тому-то й річ, що крала. Їхнє спільне божевілля - це суцільний злочин... А вони - закохані злочинці... Розуміла, що за злочини завжди карають. Десь глибоко в душі починала вже навіть остерігатися. Але та солодка млість, той усесвіт щастя, що приносили ці зустрічі, завжди вчасно затикали роти всім дванадцятьом головам застережливості. А інколи, подібно до казкового героя-переможця, - просто відрубували...
   Ці постійні крадіжки відбувались усе частіше. Їхнє життя покотилося з горба нестримним колесом без гальм. Але коли ти в його середині, не думаєш ні про гальма, ні про те, що колись усе одно доведеться зупинитися, ні про те, що котишся вниз... І насолода від запаморочливого польоту вимикає всі інстинкти, всі системи безпеки...
   Тепер Він перетворився на вовка. Її вовка. Кохатися з такою стовідсотковою Вовчицею і не стати Вовком... Цього бути не могло. Вона сама тебе перетворить, якщо побачить, що це хоч трохи можливо. Або - викине, як недоношене щеня. Або - загризе. В останнє вірилося більше. Але Вона обрала перетворення.
   Він знав, що Тхори, Зайці й Ведмеді Її не цікавили. Не цікавили навіть Леви. Не потрібні. Тільки Вовк. І Вона його знайшла. Додала трошки магії - Жінки і Вовчиці - й одержала, чого прагнула. Хоча якусь дещицю вовчих звичок Він усе-таки мав...
   Вони рушили в бік Житомира. У цьому напрямку багато дорожніх готелів і лісів. Є, де сховатися справжнім Вовку й Вовчиці. Спраглим до кохання. Голодним одне до одного...
  
   Напередодні-2
   Різкий звук безжалісним скальпелем розітнув ідилію літньої ночі. Нахабно ввірвався в безтурботну тишу заколисаного лісу, розбудивши сонних мешканців і околиці. Схожий на приречений крик якоїсь живої істоти. Невимовний страждальницький біль не вмістився в ньому. Мільйонами збожеволілих крапель шугонув через вінця. Вистачило півмиті, щоб ці моторошні краплі розбризкалися п'янким повітрям. Ще чверть - і безслідно розтанули, ніби їх вигадав талановитий штукар. Незрозуміло, правда, для чого. Відчуття вибухнули єдиним порівнянням: як небезпечна бритва. По венах...
   Спочатку - нестримний захват, що розриває будь-яку вимірювальну шкалу. І - при вимкненому на нетривалий час серці - стрибок із заплющеними очима в безодню невагомості. Крилатої. Бездонної. Яка не знає, що таке межа.
   Далі - знищувальне розуміння... Жорстоке. Невблаганне. Позамежне. ПОВЕРНЕННЯ НЕМАЄ. І ніколи не буде. Ритуал з часів Адама і Єви. Відхід за невидиму грань. За реальну межу. Раніше чи пізніше. Кому як. Коли в німому безсиллі завмирають стрілки життєвого годинника. І тоді здається - ВСЕ. КІНЕЦЬ. Але це не так. Не кінець. Початок. Початок зовсім іншого шляху. Невідомого. Незвіданого. Особливого. Який часто починається з такого несамовитого крику...
   Людське життя теж починається з крику. Але цей, опівнічний, зовсім інший. Якийсь незвичний. Мученицький. Неземний. З відлунням усесвітньої катастрофи. І чогось утраченого назавжди. Напевно, тому що й шлях такий же всесвітньо-неземний...
   Цей жахливий крик приреченої істоти, здавалося, належав усе-таки людині. Чи вже ні?...
  

1

   Звичайний ранок. Ще один. Такий, як учора. І як завтра. За ним настане звичайний день. Мабуть, щастя має бути саме таким. Звичайне людське щастя. Просте й банальне, як нова пісняра ще одних "пающіх тр...в". Не вірите? Запитайте у тих, для кого ранок уже ніколи не настане. Ні звичайний. Ні незвичайний. Ніякий...
   Та коли подзвонив мобільний, Лисиця зрозумів, що сьогоднішній таки незвичайний. Він у відпустці. Значить - нікому нічого не винен. Тому й дзвонити до нього не треба!
   А все ж починалося так чудово: п'ятикілометрова пробіжка, турнік і гантелі. Мокра футболка, ніби суперклеєм, міцно приліпилася до спини. Чергова життєва насолода. Її смачно доповнив зелений "Greenfield". Звична тональність закоханості у Світ. Як завжди...
   А думками гасало море. Його професор - чого там применшувати! - заслужив. Тільки ніяк не міг обрати місце. Патріотична "підтримка національного виробника" відправляла куди-небудь у сонячний Крим. Або, як варіант, до Херсонської області. Голос зажирілого космополіта пропонував гайнути до якогось недорогого казкового закордоння. Та хай там як, а їхати потрібно неодмінно. Тому що втомився. Від суворих трудових буднів. Від усюдисущої задухи рідного міста. Від безвідмовного ноутбука...
   І ось - дзвінок мобільного. Вторгнення на територію самотнього робінзона. Його "безлюдний острів". Беззаперечні володіння.
   Мелодією "вевешної" "Весни" телефон добивав оторопілі рештки професорового розслабону. Дисплей висвічував "Бондаренко".
   Лисиця натиснув кнопку:
   - Низькоуклінне "алло" тому, хто безстрашно дивиться в обличчя жалюгідним залишкам усього кримінального й жахливого в нашому Прекрасному Світі. І розповідає про них іншим.
   - А ти, Богдане, як завжди: у своєму вишуканому стилі? - поставив риторичне питання Бондаренко й відразу ж додав: - Прювіт, пане академіку.
   - Здрав будь, боярине, - увімкнув жартівливу церемоніальність Лисиця.
   - Докладу зусиль, - офіційно відреагував журналіст. - Чого й вам бажаю. Тільки з оцінкою нашого світу ти трошки поспішив. Не все таке райдужне й рожеве.
   - Це ж треба, - награно здивувався Богдан, - а я, черв'як книжковий, після завершення "справи Никонова" вже почав думати, що настають "утопічні часи".
   - Трохи поквапився, - з удаваним жалем сказав журналіст. - Але є й приємні моменти.
   - Ну і які ж, крім тепла й сонця?
   - По-перше, у нас помінявся головний.
   - Це втішає. І як новий?
   - О, цей - просто геній журналістики, майстер пера, талановитий до безмежності...
   - Вітаю, Сергійку, нарешті. Розгледіли лідерську харизму. І в начальницьке крісло сів гідний претендент. Щиро радий. Це потрібно відсвяткувати.
   - Спасибі. Але святкувати ніколи. Сам розумієш: "відповідальна посада", "нові обов'язки", "пошук оптимізації роботи колективу"... Та й знаю я твоє святкування: знову будеш обпиватися своїм зеленим "Greenfieldом", а мені - гати по печінці самоналивною системою "горілка-оселедець".
   - Так переходь і ти на чай. - Лисиця раптом зрозумів усю глибину сказаного. - Причому - без цукру. Краще з медом.
   - Думка приваблива. І вже починає мені подобатися. - У Бондаренка стартувала естафеті щирості. - Ох, умієш переконувати, нейролінгвістичний програміст ти наш... Гаразд. Облишмо жарти. Є серйозна розмова. Зрозуміло - не телефонна. Так що доведеться тобі трохи розвіятися. У напрямку нашого офісу. Ще пам'ятаєш, де він?
   - Там, де й раніше, на Золотоворітській?
   - Абсолютно точно. Навпроти СБУ й прикордонників.
   - Та й до міської управи МВС - рукою подати, - зі знанням видав Лисиця. - Добре влаштувалися, журналісти-криміналісти.
   - Це точно, - погодився новий головред "Презумпції". - Гаразд. Я на місці. Коли зможеш - підтягуйся. І чай зелений з медом захопи. Починаю нове життя.
   - Чудово! - видерся на пік Оптимізму професор. - Уже збираюся. Правда, в темпі вальсу. На три чверті. У відпустці ми.
   - Розумію, - сяйнув поінформованістю Бондаренко. - І це нормально, товариші, - спародіював Горбачова. - Але зустрітися треба сьогодні.
   - Зобов'язуюся, - поставив підпис на договорі.
   - Домовилися, - ляснув печаткою головред.
   "Що там у Сергія завелося таке важливе, що по телефону не зміг сказати? - почав зводити багатоповерхівку здогадів. Бажання витикати носа з улюбленого лігвища не мав. - Хоча давненько й не бачилися. Після зими, по-моєму, так жодного разу. Тільки по телефону та Інтернету. Що ж, мабуть, настав час для підзарядки "face to face". І слава Богу. У небесному сценарії завжди все прописано правильно. На користь - так це вже точно".
   Подивився на годинник: дев'ята двадцять шість. І відразу штурхонув себе: навіщо? Відпускникам на годинники дивитися не дозволяється. У них часу - безмежжя. У межах, відведених на відпустку...
   Вулиця Золотоворітська впирається, як це не дивно, у... Золоті ворота. За цим маленьким анклавом давнини на неосяжних просторах океану-мегаполіса скромно приховані вхід і вихід станції метро. Яка... теж називається "Золоті ворота". Так що заблукати в трьох соснах ("станція метро - історична пам'ятка - вулиця") ну дуже складно. Навіть найнеуважнішому заїжджому гастролерові, що вперше з'явився в українській столиці. Богдан же міг потрапити в потрібне місце навіть із зав'язаними очима. Але охочих зав'язувати професорові очі не знайшлося. Тому милувався красою рідних краєвидів. Поняття "краса" приміряв до всього, що траплялося на шляху. Окрім сміття й безхатьків. Але ця некраса, як не намагалася, бажання почуватися щасливим не замрячила.
   Двері кабінету Бондаренка ще без таблички. Без інформації про П.І.Б. і неосяжну грандіозність посади. Та й кабінет очікувано не сяйнув свіжим ремонтом. Часто новий боссссс перебудову починає звідси. З найважливішої стратегічної точки. Можливо, це віра в магію, що несвідомо проблискує навіть у найзапекліших безбожників, наукових атеїстів і всіляких інших хом невірних. Аякже? Попередній там сидів, до того торкався, на те, не доведи Господи, дивився. Залишаючи видимий і невидимий слід. "Мітячи" територію володарювання. Хоча, найімовірніше, новий повелитель босівського кабінету затівав ремонт із зовсім іншою метою. Значно банальнішою: поцупити під цей гіпсокартонний галас таку-сяку копієчку. А там, дивись, і гривня з них вийде. Або - євро. Теж непогано.
   Бондаренка, одягненого в "цивільне" - якусь пересічну світлу теніску, а зовсім не динамівську футболку, - схоже, ні перший, ні другий здогад не бентежили. Він безпорадно борсався у справах, час від часу згадуючи про рятувальне коло. Або й узагалі про бригаду вусатих рятувальників.
   - Проходь, сідай, - відірвався від матеріалів. - Як доїхав?
   - Шикарно, - мовив Лисиця, але сідати не став. - Найнадійнішим у Києві транспортом.
   - Це точно, - погодився головред. - Метро, слава Богу, ніколи не підводить... То оце і є воно?
   Так відреагував на пачку зеленого "Greenfieldа" й півлітрову банку з медом, що напівочікуваним сюрпризом з'явилися з пакета.
   - Куди поставити? - хазяйновито поцікавився професор.
   - Зараз.
   Новоспечений керівник виріс над столом, наблизився до шафи й відчинив дверцята:
   - Сюди.
   Професор прилаштував гостинці, а Бондаренко увімкнув чайник. Одне з чудес побутової техніки слухняно взялося до роботи.
   - А ти чого шкіру скинув? - смикнув "колишнього журналіста" за сорочку.
   - Статус, - розвів руки головред. - Тепер пристрасті демонструвати не можи. Тепер ти - начальник над людями. Об'єктивно ставишся до праці й до працівників. Керівна й спрямовуюча сила. Ось так! Такі тепер ми.
   "Колишній журналіст", хоч і крізь сльози, але посміхнувся.
   Лисиця підхопив його посмішку, а потім, окинувши оком кабінет, тоном знавця мовив:
   - А ти, Сергійчику, непогано влаштувався.
   - Та ну його до дідька це "влаштування", - спорудив незадоволену фізіономію. - Мені більше подобалося алюрити на території. На землі, як кажуть у ментівських колах. Бути вільним вовком з міцними ногами. І зубами, звичайно. Особливо не прив'язуючись до певного місця. І все встигав. І все виходило. А тепер - ось. - Головред штовхнув ногою стола. - У бюрократи пошився... Су-у-мно.
   - Я їхав святкувати підвищення, а потрапив, схоже, на поминки. Ві-і-ічная пам'ять колишньому розгульному життю. - Богдан завмер ошелешений.
   - Та амбівалентно все це, - увімкнув розумника головред. - Воно немов усе й закономірно. Солдат, що мріяв стати генералом, надяг жадані галіфе. З лампасами. Збулася мрія ідіота. Живи й радій. Але... Жах, як хочеться назад. У солдати. В рядові... Відповідальності менше - волі більше. І творчої - насамперед.
   - А дзуськи, шановний мій пане найголовніший редакторе, - посміхаючись, похитав указівним пальцем Лисиця. - Заяложене "за все треба платити" працює тут на повну. Як і скрізь. Усе в нашому мудрому Всесвіті відрегульоване і збалансоване: хочеш більше, ніж маєш, - віддай більше, ніж віддаєш. Так що ім'я "гриб" передбачає "подорож" у кошик... Із вдалим прибуттям до місця призначення, пане "Гриб".
   - Знущайся-знущайся, - награно образився Бондаренко. - Ти он своє уже й забув, мабуть. Притерся до керівної посади.
   - Правду кажучи, спочатку теж вити хотілося, - напівшепотом зізнався Богдан, згадуючи перші дні на посаді завкафа. - Гиденький час. Але потім, слава Богу, попустило. Тобі теж потрібно через це пройти. Така собі начальницька ініціація. Перехід у нову якість. Смерть попередньої сутності заради народження нової. Архетип. З підводного човна не подітися нікуди. Ми - багато в чому заручники предків. Їхнього способу життя й освоєння світу.
   - Ініціація, кажеш? - Бондаренко став недоречно серйозним.
   - Ну. А що? - не зрозумів такої зміни Богдан.
   Нічого не кажучи, головред залив чай і сів на місце. Чашки запарували. З боку могло видатись, що зараз почнеться магічний ритуал. Та ж ініціація. Але хай там як, а швидше, ніж пара, кабінет заповнила таємниця недоказаного.
   - Ти теж сідай, - показав головред на стілець навпроти. - Серйозну розмову будемо розмовляти, пане професоре.
   Лисиця сів, не зводячи здивованих очей. Чиїхось чужих. З собою таких не брав. І нічого схожого не очікував.
   - Є в мене до тебе пропозиція, - почав іздалеку Бондаренко. - Власне, заради неї я й хотів зустрітися.
   Богдан залишався здивованооким. Вивести могло тільки те, що мало злетіти з головредових вуст.
   - Зробімо так, - не розкривав карти Бондаренко, - я все розповім, а потім вирішимо, як діяти далі.
   - Годиться, - по-бізнесменськи відрізав професор.
   - Тоді слухай. Я невипадково звернув твою увагу на слово "ініціація". Наскільки мені відомо (хоча це й небагато) ініціація - це один з найдавніших обрядів родового суспільства, суть якого - посвята юнаків у наступний віковий клас. Обставлявся цей обряд найрізноманітнішими магічними фішками, на які заморочувалися наші ну дуже далекі родичі. Одна з них - ритуальні перевтілення. Найчастіше - у тотемних тварин (ведмедів, вовків). Саме з цим пов'язана легенда про вовкулаку. Перевертня. Людину-Вовка. Я правильно викладаю?
   - Загалом. - Лисиця знову економить слова. Безтурботний відпускник ніяк не може в'їхати, куди хилить Бондаренко.
   - Добре. Тоді слухай далі. Позавчора вбито жінку. Молоду. Гарну. З багатих. Знайдено в лісі. Недалеко від Гореничів. Ну, знаєш, там, де багато крутих особняків. З перекушеним чи, скоріше, - роздертим горлом. Як написали експерти, зробив це вовк. Абсолютно справжній звір. З Вишневого навіть привозили блодхаута. Єдиного, до речі, на всю Україну. Такого песика називають "кривавим собакою". Його надзвичайно вишколений нюх працює на пошук слідів крові. Для блодхаута достатньо навіть кількох молекул, щоб по сліду знайти вбивцю. Адже людина чи інша жива істота під час руху залишає після себе шлейф запаху. На предметах чи в повітрі. Головне - це мінімум часу, що пройшов з моменту події. Чим час більший, тим шансів менше. Аромат змішується з іншими запахами, і відрізнити його стає важче або й неможливо взагалі. Та ще й у лісі. Царстві різних запахів і звуків. Але цей геніальний песик нічим не допоміг. Ось так... До речі, незадовго до смерті жінка мала статевий контакт.
   Бондаренко говорив якось важко й замовк з ледь помітною радістю. Наче закінчив тяжку непосильну працю. Проте відразу ж додав:
   - Із чоловіком.
   Почувши останню фразу, Лисиця звів очі, якими задумливо вивчав підлогу:
   - Тільки не говори, що тамтешні мешканці відразу ж почали пліткувати про вовкулаку.
   - А навіщо? - крізь щирий сум посміхнувся головред. - Ти й сам це зрозумів.
   - Але ж це відверта маячня? - Професор єхидно посміхнувся й розвів руки. - Який перевертень? Цього не може бути.
   - Може, й не може, - погодився Бондаренко. - А може, - й може.
   - Ну, ти даєш, Сергійку! - заводився Лисиця. - Уже хто-хто, а ти, як мені здавалося, на таку єресь не здатний.
   - Вибач, пане професоре, не виправдав. - Головред, схоже, не поспішав переймати віру співрозмовника. Він звівся й приніс чашки, з яких усе ще парувало. - Тільки я за своє журналістське життя такого надивився, що скидати з рахунку будь-які, навіть найбезглуздіші припущення, якось не маю права чи що... І довіряю тільки фактам. Тільки їх звик аналізувати. І повідомляти про результати читачам. Тому дивися. - Поклав перед професором документ. Узяв олівець, щоб використовувати його, як указку. - Ось копія висновку експертів. Тут усе чітко, без сентиментів, написано. Численні укуси вовка, плюс його шерсть. А тут - про статевий контакт.
   Богдан, як зомбі, стежив за рухами олівця й усе ще нічого не розумів.
   - А ось, - головред поклав новий бюрократичний папірець, - довідка з обласного лісництва. Ніяких вовків. Вони для наших країв, виявляється, велика рідкість. Якщо не більше. Ну? Що скажеш тепер?
   - А що я можу сказати? - знизав плечима. - Нехай міліція говорить. Це її компетенція.
   - Ну, ти й понтовик, Богдане. Ще той, - з єхидною гримасою видавив Бондаренко й надпив із чашки. Вираз обличчя відразу ж змінився: зелений чай без цукру - напій не для аматорів, а... для професіоналів.
   Помітивши це, Богдан посміхнувся й порадив:
   - А ти медку додай.
   - Отруїти мене хочеш? - скривленим фейсом запитав головред.
   - Навпаки, - знову посміхнувся Лисиця. - Усе корисне - несмачне, а все смачне - некорисне. Запам'ятай, сину мій.
   - Та ну його, - відставив чашку роздратовано.
   - То що там про понти? - нагадав Лисиця і з награною насолодою відпив. Бондаренко мимоволі поморщився.
   - Та, кажу, уся ота твоя "компетенція міліції" - суцільні понти. Вона відхреститься від усього в прямому й переносному розумінні. І, до речі, від кого я про цю компетенцію чую? Від людини, що вирахувала Естета в Україні й Дарувальника Перснів у Франції? Від людини, що звикла завжди серйозно ставитися до найдивніших і найнеможливіших фактів? І перевіряти їх ще і ще? Що з тобою, "пане детектив"? Чи ти це?
   - Нічого особливого, - відповів Лисиця. - Просто, по-перше, - щодо вовкулаків - це відверта нісенітниця, елементарна маячня. По-друге - я не детектив, а так - жалюгідний аматор, періодично успішний. Напевно. Ну, а по-третє - зараз у відпустці. Заслуженій до того ж. І збираюся на море. А ти, Сергійку, цікавий своїми розмовами, як стрілки піскового годинника.
   Головред явно не очікував такого. Його розгублений вигляд палахкотів красномовністю. Лисиця розумів, що планувалося інше.
   - І все ж, - не здавався "колишній журналіст", - я тебе не впізнаю. Відомий мені Богдан Лисиця - інший. І від участі в такій заплутаній справі не відмовився б ніколи. - Тепер дивуватися надійшла черга Бондаренку. - Ти ж не гірше за мене розумієш, що вона непроста. І міліція з неї елегантно зіскочить. Хоч загибла - дружина серйозного бізнесмена. Банкіра. Її, до речі, звали Ольга Довгань.
   "Ого", - свиснув подумки Лисиця: прізвище Довгань відоме в Києві. Його власник - людина багата і впливова.
   - Сам розумієш, - продовжував Бондаренко, - він докладе всіх зусиль, щоб злочин розкрили. Але - міліція є міліція. Як би банально це не звучало. Особливо ворушитися не будуть. Ти це й без мене знаєш.
   - Знаю, - кивнув професор, - але дуже хочеться на море.
   - А відпустки скільки залишилося?
   - Двадцять два дні.
   - Ну, от і чудово. За тиждень розкриєш злочин, а потім - два тижні на морі. - Головред посміхнувся глибокозадоволено.
   - Ваше прізвище Бог? - шпигонув на те Лисиця. - Мені здається, що керувати моєю долею, нехай навіть і в межах двадцяти двох днів, - суто Господня компетенція. Ви так не вважаєте, мій любий друже?
   Недосконалість плану відкрилась тільки зараз. І Бондаренко помітно скис. Знову випив чаю й, уже не морщачись, прошепотів:
   - Прости мене, грішного, Господи. Без умислу це, без умислу. Каюся. Сьогодні ж обов'язково забіжу до Володимирського собору й поставлю свічку... Прости мене, Господи. Прости. - І тричі зосереджено перехрестився.
   - Стій-но-стій-но, Сергійчику, - заговорив інтригуюче Лисиця, начебто впритул наблизився до відгадки. Залишилося тільки докласти до пазлу останню частину. Або піймати вовкулаку за хвоста. І показати цю дивину юрбі цікавих. - А з якого це дива ти так піклуєшся про мою участь? На завершеного безсрібника ти, при всій повазі, ну ніяк не тягнеш. Нумо, колися: що намислив?
   - Та є тут сякі-такі думченята, - відразу пожвавішав Бондаренко, ніби нарешті опинився у своїй тарілці. - Дивись. Новопризначений керівник (тобто я) мусить показати результат. Причому - не відкладаючи в довгу шухляду. Інакше - навіщо ж призначати? Так? - Лисиця кивнув. - Отож. Збільшити тираж нашої "Презумпції" можна тільки сенсаційними матеріалами. І вони повинні не просто дихати сенсаціями. Нам потрібні сенсації ексклюзивні. Ну як, докумекуєш?
   - Не надто, - незграбно, ніби чашку з рук, упустив Богдан. - У найзагальніших рисах. - Чашка гупнула на підлогу, і її стало декілька. Навіть багато.
   - Ми будемо вишукувати неординарні кримінальні випадки, розслідувати й висвітлювати на сторінках "Презумпції". Тепер як? - Безпосередній родитель озвученої ідеї світився від щастя, як і будь-який батько після звістки про народження довгоочікуваного чада.
   - Ідея - непогана, - без особливого ентузіазму оцінив почуте Лисиця, - але яким буде втілення? Тут не все так просто. - Богдан тверезо дивився на світ, що звичайно виявляв до всього нового відверту байдужість.
   - Саме так, пане професоре, саме так. - Бондаренко ставав дедалі веселішим, немов уже після цих слів тираж "Презумпції" неодмінно підскочить до позначки "перший мільйон". Або наче пив він усе-таки не чай.
   - Щось ти мутиш, Сергійку, - похитав головою професор, - чогось недоказуєш.
   - Одне слово, так, - ляснув по столу головред, - пропоную тобі стати співробітником нашої газети й долучитися до посилення її тиражних позицій.
   Нижня щелепа професора впала на підлогу, дорогою наткнувшись на носок черевика. І в такій позі застигла на якийсь час. Ну, Сергійчик! Ну, чудило! Та від своєї роботи хочеться на море втекти, а тут ще й він із шизонутими пропозиціями! І щелепа крейзіфроґом пострибала блискучим ламінатом.
   Схоже, таку реакцію головред і очікував. Він продовжував мовчати, стежачи за поведінкою товариша й готуючись утілити наступний пункт.
   - Та ти просто з глузду з'їхав! - нарешті вивернув на Бондаренка весь праведний гнів, підзбиравши за довгу паузу. - Ти, часом, тренінги в божевільні не відвідував? З ефективного менеджменту.
   - Щодо першого - погоджуюсь. Щодо другого - ще ні, але подумаю, - посміхнувся близькому родичеві розлюченості. - Знаю, що пропозиція божевільна. Знаю навіть те, що збираєшся сказати. Більше того - усе прекрасно розумію. Але тут є одна проблема: без тебе мені не обійтися. Ось дивися: пишеш ти чудово, розуму - ну, тут без варіантів... Але, що найголовніше, можеш розплутувати всілякі загадкові таємниці... І хочеш. Одне слово, мені банально потрібна твоя допомога. Ну, поміркуй сам: на кого я можу покластись у скрутну хвилину, як не на своїх друзів? А зараз у моїй кар'єрі - саме така хвилина.
   Бондаренко замовк, продовжуючи дивитися на Лисицю. Той, ошелешений, теж мовчав, клекочучи справедливим обуренням. А ще кажуть, що в Україні немає вулканів. Проте черговий ковток чаю трохи загасив серцеву пожежу. Слава Богу, обійшлися без еменесників. У блискучих касках. З Местором Чуфричем на чолі.
   - Добре, - вичавив крізь зуби, - Господь з тобою. Я згоден. Умієш ти, Сергійку, натиснути потрібну кнопку. Дано.
   - Стаж, Бодю, стаж, - погодився утішений головред. - Досвід і практика, як кажуть, велика річ.
   - Це точно, - закивав професор. - А ти можеш, бувалий вовчисько.
   - Та годі тобі! Не згадуй про вовків, а то, не дай Боже, лиха якого накличеш.
   - Більше не буду, - пообіцяв Лисиця, а потім додав: - А я й не знав, що ти такий забобонний.
   - Я, Богдане, за своє життя такого надивився й назнався, що тепер вірю в усі реальні й нереальні сили... Навіть у мозок блондинок... Гаразд. Підпишемо трудовий договір, виготовимо посвідчення і - до роботи.
   Бондаренко підійшов до копіра. Апарат послужливо заторкотів, щораз випльовуючи нову сторінку.
   - Тримай. - І майже під звуки оркестру вручив копії матеріалів, складені в пластикову теку. І з усміхом додав: - Упораєшся з цією справою - і відразу на море.
   Лисиця взяв, зосереджено обнюхав, скуштував на зуб і сказав:
   - Тоді слухай. Цю нещасну вбив чоловік, що в багажнику машини привіз вовка.
   - А може, то жінка? - посміхнувся Бондаренко.
   - А як же статевий контакт? - поставив логічне запитання. - Без чоловіка не обійшлося.
   - Точно, - здався головред, - я про це вже й забув. Постійно купа нових тем.
   - Ну, то що? Я до вечора все про цього чоловіка напишу і - вільний? - підморгнув професор.
   - Дуже... смішно, - розділив паузою слова, роблячи наголос на кожному.
   - Добре, тоді слухай наступний тост, - ніяк не вгамовувався Богдан. - Ольгу Довгань убив чоловік, що виготовив механізм, який має форму вовчих щелепів, а весь необхідний антураж - ну, там шерсть, слину, фекалії - розкидав з пакетиків.
   - І все це заради того, щоб почали говорити про вовкулаку або справді визвірилися на вовків?
   - Приблизно так, - посміхнувся Богдан. - А ти - придумав у всю цю колотнечу запрягти заслуженого відпускника.
   - Пішли оформлятися, геніальний детективе.
   Лисиця слухняно рушив за головредом: дав слово - тримай. Інакше в його житті не бувало. Принцип. Нічого не вдієш. Річ, за визначенням, непорушна.
  

2

   Теку відкрив тільки вдома. У транспорті робити це не рекомендується. Та й бажанням поки не палав. Не любив, коли руйнувались плани. Одразу з'являвся й починав облизуватись мрячливий депресняк. Але Богдан піддавався рідко. І смачне облизування найчастіше ловило облизня. Цього разу мусило трапитися так само.
   Сів на диван. Почав розглядати принесене. Так. Посвідчення кореспондента "Презумпції винності" Богдана Лисиці. Незадоволений фотофейс швидкоспеченого "журналіста" доповнював сумовиту ксиву. Вона і все, з нею пов'язане, велетенською перешкодою виросли на шляху до омріяного відпочинку. Цього не обійти. Не перестрибнути. Не проігнорувати. Можна тільки підірвати. Але всі знайомі сапери устигли помилитися по разу.
   Довідка з лісництва. Про "рідкісні випадки появи вовків" на території, що цікавила Бондаренка (запит у лісництво робив він).
   Експертний висновок. Нічого нового. Усе, як розповідав головред.
   Протокол огляду. На галявині виявлено багато людських слідів і залишки недавнього пікніка. Натоптали, як на слонячій дискотеці. Повний гаплик.
   Далі - три фотографії. Їх від слідчого привіз практикант, коли Богдан зібрався додому. На першій - великий план. Галявина. "Тойота-Прадо" кольору морської хвилі. З намальованими вовками. Водійські двері відчинено. І тіло жінки. Лежала, розкинувши руки й ноги. Навряд чи цю позу прийняла самостійно. Коли тобі в горло вчепиться якась тварюка, хапатимешся за життя до останнього. Якщо до цього, скажімо, не ввели транквілізатор. Тоді робитимуть, що захочуть. Але у висновку про які-небудь хімічні речовини - жодного слова. Виходить, хтось саме так "розклав" уже після смерті. І цей хтось явно не вовк: той такими речами займатися не буде. Не його рівень.
   Друге фото "присвячувалося" тільки жінці. На повний зріст. Тут - нічого особливого. Туфлі на "низькому ходу". Легка квітчаста спідниця. Добре підібрана блузка. Довге золотаве волосся розкидане довкола голови. Дідько, гарна! Шкода її. Утім, некрасиву теж... Хоча наукою доведено, що до фізично гарних людей (порівняно з некрасивими) життєвий успіх приходить швидше й легше - із меншою кількістю витрат. Непогане личко налаштовує до себе інших. Найпевніше, Лисиця відреагував на красуню так само, як і ті, досліджені, - природно. На третій фотці можна розгледіти... Стоп. Розгледіти можна, але цього не зробив. Ковзнувши очима великим планом кривавого місива, яким стало горло красивої нещасливиці, заховав фотографію.
   Переніс усе криміналістичне добро на робочий стіл. Увімкнув ноутбук. Перетворився на справжнісінького журналіста. Такого собі homo scriptum - людину, що пише.
   "Страшенно шкода цю молоду жінку, - почав стукати по клавіатурі. - Скільки Господь витратив на неї старання, вклав душу в прямому й переносному сенсі. Створив буквально шедевр, але хтось умить зруйнував цей Всесвіт Божої Любові... - Зупинився й подумав, не переносячи на віртуальний аркуш: - Цікаво, навіщо?.. А от це й потрібно буде вам, шановний пане професоре поки без моря, з'ясувати. І відшукати цього герострата. Хоча ні. Герострат пішов на злочин заради слави. Про нашого "вовкулаку" цього сказати не можна. Він зробив усе так, щоб заховати своє ім'я й себе за сімома замками. Або й за більшою кількістю. Стоп. А чому це вбивцею не може бути жінка? Для статевого контакту з убитою поруч вона мала чоловіка. А потім... Ого, які нетрі. Зайдеш, і потім ніякої відпустки не вистачить, щоб повернутися. Навіть із компасом. Оце так "влип, очкарик". Ну, Сергійчик, ну, замутив...".
   Відчув, що починає заплутуватися в густих сітях думок. Ліками зазвичай ставав зелений чай. Допоміг і цього разу. Правда, ненадовго. Знову "повернувся" до лісу. А клавіатура, чітко відгукуючись на вивірені удари, стала втілювати думане в графічні зображення слів.
   "Тепер, якщо відкинути всі безглузді здогади (хоча як їх можна відкинути: фактів же менше котячих сліз), що виходить? Убито молоду жінку. У неї нічого не вкрали, окрім, за словами чоловіка, смартфона. Тобто - нічого коштовного, на що могли б поласитися банальні грабіжники. Хоча для декого смартфон - межа мрій. Машина (ця взагалі на нормальну купу тугриків тягне), гроші, документи, прикраси - все на місці. Чи, може, щось таки й поцупили, але про нього чоловік ні сном ні духом? Або в курсі, але вміло приховує? Такі "або" можна не рахувати. На початку їх безліч. Це - нормально. Виходить, пограбування як мотив поки відкидаємо. До пори до часу. Далі. Жінку загриз вовк. Це єдине, про що можна говорити з певністю. Як, втім, і про сексуальний контакт. Із чоловіком.
   Отже, вовк... Варіант N 1. "Випадкова загибель". Жінка їхала лісом (куди? навіщо?). Зупинилася (заглух двигун? не стерпіла природної потреби?). Вийшла (важко повірити: жінки, зазвичай, патологічно бояться темряви, до того ж - у лісі!) і зазнала нападу вовка. Висновок: надто вже неймовірно. Якщо навіть опустити факт перебування в нічному лісі (приблизний час смерті - 00.45), то з машини при будь-яких розкладах не вийшла б. Заглух двигун - чекала б ранку. Схотілося під кущик - що-небудь придумала б. Дотерпіла до світанку. Сяка-така, а проти вовка "Тойота-Прадо" - все-таки фортеця. Але ж ні. Жінка залишає машину. Безглуздо? Абсолютно. Якщо заглух двигун, можна подзвонити чоловікові, друзям, знайомим, щоб допомогли. Але вона нікому не подзвонила. Забула смартфона чи загубила десь? Цілком імовірно. Такий варіант пояснює багато: і відсутність апарата на місці вбивства, і те, що ні з ким не зв'язалася... Багато запитань без відповідей. Але найбезглуздіше - розташування тіла після атаки вовка. Ні. Цей варіант мимо. Неможливий "технічно".
   Варіант N 2. "Навмисне вбивство". Жінку вбили за допомогою вовка. Призначили зустріч (причому це була знайома або навіть добре знайома людина). Довгань приїхала, довірливо вийшла з машини. Вимкнула смартфона, тому що співрозмовник про це попросив (щоб важливій розмові не заважали дзвінки?), або це зробив убивця вже після смерті загиблої. І сам забрав. Але чому ця "важлива розмова" мусила відбутися опівночі? Невже іншого часу - хай навіть і для суперважливої розмови - не знайшлося? Це трохи веде у бік містики, про яку потім. Опинившись поза машиною, жінка стала беззахисною, і зацькувати її - робота нескладна. Що характерно, вовк натренований суто на вбивство: "зайвих" укусів на тілі немає. Потім хазяїн вовка розклав уже неживе тіло (навіщо?) і, задоволений, залишив місце злочину. Задоволений, бо вийшло все, як планувалося. Убивство є, слідів убивці - немає. Висновок: ближче до правди, хоча й скидається на маячню. Ну, хоче людина вбити когось. Є дві тонни давно придуманих способів. Досконалих, надійних, перевірених у тисячах випадків. Навіщо вигадувати такий складний велосипед? Хоча... Креативників вистачає завжди. Не будемо скидати з рахунків. Ще образяться.
   Варіант N 3. "Напад вовкулаки". Цей "клієнт" - економне упакування "два в одному". Він тобі й чоловік, він тобі й вовк. Щойно красенем писаним був, дивишся, а вже й на звіра лютого перекинувся. На користь цієї (найбезглуздішої) версії говорять вовчі укуси й час загибелі жінки. Практично - відразу після півночі. А це - якраз і є "час вовкулаків". Та й усякої іншої нечисті. Плюс - статевий контакт. На цю роль наш перевертень підходить якнайкраще. Покохався, а тут - і північ, час перетворення. Що вдієш? Хочеш чи не хочеш, а від вовчої шуби й іклів не відкараскатися. Та й жертва під боком. Ну й "поживився", не знехтував...
   Тепер - сексуальний контакт. На зґвалтування не схоже. Ніяких слідів насильства. Значить, за взаємною згодою. Якби зустрічалася з коханцем, той обов'язково б вивів. Точно б не залишив саму... Але навіщо це лісове рандеву? Та ще й уночі. Та ще й опівночі. При Ольжиних грошах можна спокійнісінько знайти затишніше містечко. Готелів зараз - греблю гати. Чи не хотіла світитися в готелі? Тоді можна найняти квартиру на добу. Цими послугами Інтернет теж заповнений. А може, захотілося на природу? Не виключено. Але чому вночі? Щоб здійснити вбивство! Ліс і ніч - найкращі декорації для такого спектаклю. Значить, у лісі опинилася невипадково. І вбивство сплановане. А якщо цей палкий коханець і вбив її? Зацькував вовком. Теж можливо. Але навіщо? Присутність вовка в цій картині явно її псує. Веде від логічних припущень у світ якихось химер. Містики. Так. Це якщо йти від банального вбивства. Якщо хотіли тільки вбити. А якщо це - помста? І вовк - ключовий символ? Вказівка на щось. І машина вовками обмальована. Може, тут десь прихована відгадка, чому вовк? А якщо це - вбивство "за особливою формою"? Якийсь невідомий ритуал. А що? Непогано. Ритуал - надійна фішка для вбивства... І для його пояснення..."
   Роздуми перервав дзвінок мобільного. На дисплеї прочитав "Бондаренко".
   - Я там тобі інформаційку про родину Довганя скинув електронкою, - випалив без зайвих люб'язностей. - Працюй. - І відключився.
   Не встиг навіть подякувати. Одразу ж зайшов до Інтернету й "розірвав" конверт електронного листа. Побачив прикріплений файл. Відкривши, почав читати:
   "Ольга Володимирівна Довгань, 27 років. Дівоче прізвище Вовчанська. Народилася в місті Калинівка, Вінницької області. Закінчила Київську муніципальну академія естрадного та циркового мистецтв ім. Л. Й. Утьосова (факультет естрадного мистецтва, кафедра сучасної хореографії). Заміжня майже чотири роки. Чоловік - Борис Дмитрович Довгань. Банкір.
   У минулому - танцівниця. Працювала в колективі "Руді Фурії". Нині - власниця мережі танцювальних шкіл "Феєрія". Бізнес розвивався успішно. Батьки справно віддавали свої кревні за граційні па ненаглядних нащадків. Жила разом з чоловіком у с. Гореничі неподалік Києва, у триповерховому особняку. Життя вдалося й пливло-пропливало "собі на втіху". Вийшовши заміж, опинилася в Бога за пазухою. З рядової танцівниці перетворилася на респектабельну бізнесвумен. І все це, звичайно ж, - завдяки вдалому шлюбу з багатою і впливовою людиною. Цей фінансовий геній володіє "BDD-Банком". У минулому він - головний економіст на заводі "Арсенал". У дев'яності разом з Павлом Боярчуком, колишнім заступником міністра фінансів Радянської України, і Михайлом Яценком, одним з комсомольських ватажків республіканського масштабу, Довгань створює "J&B&D-Банк". "Контора" починає набирати оберти. Через кілька років Боярчук і Яценко зненацька продають свою частину Довганю. Хоча, якщо вірити такому надійному джерелу, як плітки, Довгань серйозно натиснув на своїх компаньйонів. Причому зробив це за допомогою відомого злочинного угруповання Киселя. Пізніше подейкували, що Боярчук виїхав за кордон. Чи то до Італії, чи Іспанії. Але сліди загубилися. Яценко начебто теж десь розтанув у закордонних світах. Сам же Довгань перейменував банк і почав заправляти в ньому "за своїм образом і подобою". Адже став одноосібним власником. Фактично богом. Банк добре тримається на плаву. І справи Довганя, зрозуміло, ідуть вдало.
   Ольга - третя дружина банкіра. Перша - директор двадцять другої школи. Кілька років тому померла. Вони познайомилися на якійсь дискотеці. Пам'ятаєш, у вісімдесяті роки модними були зустрічі студентів різних вузів (тих, де багато дівчат, з тими, де багато хлопців). От і зустрілися дві самотності - майбутній економіст і майбутня вчителька. Але прожили недовго. Довгань залишив її заради молодшої, Надії. Ця - теж економіст. Мешкає на вулиці Саксаганського, сім, квартира дев'ять. Домашній телефон 2332222. Син Дмитро, двадцять років. Навчається в Лондоні на фінансиста. Друга дружина з сином перебувають на повному банкіровому забезпеченні.
   Ольга дружила з Дариною Санжак (теж професійна танцівниця). Її телефон 0649204020. Поки - все. Цілую".
   - Спасибі, - подякував уголос, посміхнувшись останньому слову. - Інформаційка справді цікава. Виявляється, красуня Оля отримала собі шикарне життя після вдалого заміжжя. А до того була звичайною танцівницею. І тільки шлюб із впливовою людиною зробив її світською дамою. Частинкою сучасної еліти. Однією з "найкращих людей". Але цим кроком вона, судячи з усього, добряче насолила другій дружині Довганя, від якої той має сина. Виходить, Ольга - розлучниця. Розбила міцну успішну родину. Хоча свого часу вона теж постала на руїнах попередньої... Якщо синові банкіра двадцять, а одружена Довгань-третя майже чотири роки, то виходить, що в другій родині наш Борис Дмитрович прожив фактично "двадцятку". А це вже серйозно. За такий час перетворюються на власність одне одного. А "своє" кожен захищає до останнього. Чим не мотив? До того ж син. Такі жахливі події, як розлучення батьків (та ще й через іншу жінку), хлопці переносять непросто. Хоча Довгань продовжує їх утримувати. Обов'язок пам'ятає. А може - відкупається? Спокутує гріх? Та хіба ж гроші, навіть великі, замінять повноцінну родину? Батьківське тепло? Турботу? І навіть елементарне перебування поряд. Тут теж може бути мотив.
   Закінчивши з інформацією, узявся за статтю для тепер уже "своєї" газети...
   ...Минуло чотири години. "Журналіст" накидав чорновики не однієї, а трьох статей. Роздрукував. Перша закінчувалася так:
   "Усе написане цікаве не тільки в пізнавальному плані. Нещодавно на Київщині сталося вбивство молодої жінки. Обставини цієї трагедії та сліди, виявлені на місці злочину, свідчать, що вбивця хотів облаштувати все так, аби люди повірили в появу вовкулаки. Щоб оповити цей жахливий випадок серпанком містики. Але слідство в усьому розбереться. Про його хід наші читачі дізнаватимуться з регулярних публікацій. Ми систематично подаватимемо матеріали, оскільки йдеться не про банальний злочин на побутовому ґрунті. На наш погляд, ця подія заслуговує докладного висвітлення. І наша газета це вам обіцяє".
   Задоволений, випустив із рук чергові "шедеври". Ті, завернувши химерною траєкторією, плавно приземлилися на стола. Тепер хай полежать. Завтра перечитаємо, підкорегуємо і - до друку.
   Ніщо не завадило солодко потягнутися й позіхнути.
   "Стоп? - зупинив себе. - А як же звати нашого шанованого автора? Це мусить бути щось таке... Таке... Хо-хо! Краще, ніж Володимир Ярчук, і не придумаєш. Що ж, хай так і буде. Відчуємо маску чужого імені".
  

***

   Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:
   "Людська свідомість любить усе незвичне, таємниче, незвідане. Упродовж своєї історії homo sapiens вигадала багато способів розважитись, лоскочучи нерви розповідями про різних фантастичних істот. Однак з часом наука знаходила неспростовні докази того, що архаїчні вірування людства часто мають цілком раціональне підґрунтя. Одним із таких нереально-реалістичних фактів є образ людини-перевертня. Вовкулаки...
   ...Про виникнення перевертнів давньогрецька легенда розповідає так. Аркадський цар Лікаон, тиран і безбожник, захотів посміятися над Зевсом. Він пригостив верховного бога стравою, приготованою з людини. Для чого убив свого семилітнього сина. Дізнавшись про це, Зевс вигукнув: "Відтепер ти навіки перетворишся на вовка. Вовка серед вовків. Це буде твоїм покаранням. Адже смерть була б для тебе карою надто незначною!"
   У старій Україні вовкулаками (синоніми вовкулак, вовкун) називали людей, виселених за межі території роду (племені). Підставою для цього ставали надмірні гріхи, до яких зараховували зраду рідної землі, роду, вбивство, зґвалтування, крадіжку та ін. Відомо, що для архаїчної людини простір ділився надвоє: "своє" (освоєне, облагороджене, безпечне, вона там жила) і "чуже" (незвідане, вороже, що приховує небезпеку, звідти виходили всі загрози й приходили всі біди). Виселення за межі свого простору (що вважалося найжорстокішим покаранням, архаїчною "вищою мірою") автоматично перетворювало людину на ізгоя, позбавляло права членства в племені, робило не таким, як усі. Виселений ставав чужинцем для своїх. Тобто - ворогом...
   Слово "вовкулака" складається з двох частин: вовк та ст.-слов. длака "волосся, шкура" і має спільнослов'янське походження. Цей факт відображають багато слов'янських мов (природно, демонструючи закономірні фонетичні видозміни): рос. волколак, укр. вовкулака, білор. ва?калак, польск. wilko?ak, лит. vilkolakis, чеськ. vlkodlak, словацьк. vlkolak, серб. вукодлак, болг. вълколак, върколак (звідки грец. ???????????, ?????????? і рум. pricolic). Гіпотетичне - ст.-слов. влъкодлакъ.
   Вовкулаки "існують" у віруваннях усіх індоєвропейських народів. У Європі (зокрема і в Україні) вовкулацтво відоме з найдавніших часів. Про нього свідчить ще Геродот. Історик розповідає про неврів - плем'я, місцем мешкання якого слугували верхів'я Дніпра (V ст. до н. е.). Представники цього племені, використовуючи чари, у певний час мали здатність перевтілюватися на вовків, а з вовків - знову ставати людьми.
   А південні слов'яни вірили, що такими перевертнями можуть ставати діти, народжені від зв'язку жінки з вовкулакою..."
  

3

   Лисиця під'їжджав до супермаркету "Новус" на проспекті Палладіна. Тут мав зустрітися з Дариною Санжак - подругою Ольги Довгань. Домовляючись по телефону, назвав марку авто, колір і держномер. Дівчина описала себе: зріст трохи вищий за середній, струнка, білі штани, бежева блузка, чорне волосся. Недовге-некоротке. Стоятиме ліворуч входу з великим пакетом "Новус".
   Уїхавши до зони паркування, згадав орієнтири: зріст, стрункість, колір одягу й волосся. Місце - ліворуч. І - великий зелений кульок. Усе сходилось в одній точці. Сумнівів не було: ця точка - і є Дарина. Та напруженим поглядом вишукувала потрібну машину. Але - безрезультатно. Потрібна допомога.
   Припаркувався на першому ж ліпшому місці й кинувся до дівчини.
   - Богдан Лисиця, - відрекомендувався підбігши. І обдав відкритістю й надійністю: - Можна допомогти?
   - Дуже приємно, - звільняючись від ноші, проспівала дівчина, - Дарина.
   - Ну й тоннаж ви тягаєте, - вирвалося, коли руки напружилися від ваги купленого. - Більше немає кому?
   - У-у, - мотнула головою. - Живу сама... Наймаю квартиру в Коцюбинському. Мама - в Калинівці. Брат - на заробітках у Португалії. Оля...
   Це слово лягло останнім мазком у картину вражаючої самотності (в усякому разі, так здалося). І Дарина вибухнула риданням. Від суму за подругою чи жалості до себе. Хоча... це майже те саме.
   - А я вас візьму та й відвезу додому, - бовкнув Лисиця. Хотів хоч якось допомогти.
   - А вам це не складно? - запитала Дарина, втираючись мережаною хустинкою.
   - Ну що ви, - зрадів, - навіть приємно.
   - Тоді можна. Я живу недалеко від ДОКу. Знаєте, де це?
   - У найзагальніших рисах, - щиро зізнався. - До Коцюбинського доїдемо, а там покажете. Гаразд?
   - Угу, - спробувала всміхнутися дівчина. І це втішило її розгубленого співрозмовника.
   Дарину посадив спереду. Прилаштував у багажнику важезний пакет. За лічені секунди Mitsubishi "АSX" уже вибиралася на проспект Палладіна.
   - Я так розумію, ви з Олею навчалися разом? - почав розмову, спритно вливаючись у щільний потік різношерстого транспорту, що невпинно поспішає Кільцевою.
   - Так. І не тільки в академії. Ми дружили ще в школі. Обидві ж із Калинівки. Танцями займалися також разом. Був там, та він і зараз є, такий клуб сучасного танцю "Фея"... Танцювали. Мріяли підкорити столичну сцену. Разом приїхали до Києва. Вступили. Відучилися. Оля талановитою була. Дуже сильною. Її потім до "Рудих Фурій" узяли. А мене ні...
   Дарина замовкла. Уже не плакала, а лише зрідка уривчасто зітхала. Лисиця не квапив. Розумів, що потрібно відійти. І знову пережити не таке вже й далеке минуле.
   Увімкнув музику.
   - "Sexy, sexy lоver...", - завів у динаміках Томас Андерс.
   - О, - різко ожила пасажирка й сяйнула засльозілим сріблом, - це одна з улюблених пісень Олі. Хотіла зробити номер під неї. Але так і не встигла...
   Лисиця зрозумів: спілкування простим не буде. Рана несподіваної втрати кровоточила. І надійно перекривала шлях бесіді, яка ледь-ледь починалася.
   - Одного разу, після виступу "Рудих Фурій" у нічному клубі "Відірвись", Олі вручили візитку. Тільки з ім'ям та прізвищем. Ну - і номером телефону, звісно. Проте жодних інших слів у таких випадках і не потрібно. Написане знали без зайвих коментів. Помічник того ВІПа настійливо порадив подзвонити. Обов'язково. Бо...
   Знову задумалася. Проте цього разу пауза тривала недовго. І дівчина продовжила:
   - У нашому світі, світі мистецтва, чи, точніше, шоу-бізу, не все так просто. Успіх часто залежить не від таланту. Не від щасливого випадку чи розташування зірок. А всього лиш - від одного-єдиного телефонного дзвінка. Причому він може як вивести на олімп, так і знищити. Ольга це прекрасно розуміла. Якщо не відповість - завтра може втратити місце. А пробитися до цього колективу було одним з її стратегічних завдань. Вибирати не випадало. Подзвонила... Ну, загалом, завертілося в них...
   - Що ж ти чудиш, неандертальцю, - вирвалося в Лисиці, коли водій "Інфініті" підрізав "АSX". Богдан саме хотів припустити до розвороту на Коцюбинське. - Вибачте...
   - Десь близько чотирьох років тому, - продовжувала Дарина, кивнувши з розумінням, - Оля вийшла за Довганя заміж. Говорила, що покохала. Але я вірила не надто. Хоча... Цілком могло бути. Вона, знаєте, влюбливою була. Легко захоплювалася... Та й він цілком ще зберігав форму... Завжди імпозантний. Презентабельний. Косметичні салони. Процедури...
   Після весілля Оля швидко переродилася. Якось одразу сприйняла звички "небожителів". Представників "вищого світу". Стрімко ввійшла в їхнє непросте коло. Не гаючись, зайнялася танцювальними школами. Це її ще дитяча мрія. Загалом, різко стартувала, подруга... Зустрічатися стали менше. Завжди така заклопотана. У мене ж справи ніяк не клеїлися. Десь із рік тому (так, ледве більше року) вона мені запропонувала місце директора своєї школи на Нивках. Я саме розійшлася з цивільним чоловіком (сволота...) і пішла з колективу. Природно, така пропозиція - як рятувальне коло. І я погодилася. Та й варіантів особливих не мала... Я їй дуже вдячна. Але що буде тепер - одному Богу відомо...
   Лисиця слухав Дарину, не перебиваючи. Розумів, що зараз дівчина розкривається, як на сповіді. Його появу в житті цієї загнаної в кут танцівниці, схоже, наворожили Вищі Сили. Хуртовина емоцій, що самотньою вовчицею завивала в її душі, вимагала виходу. У зовнішній світ. У відкритий космос. Куди-небудь. І це, нарешті, сталося.
   - Наші стосунки трохи змінилися, - дивлячись уперед начебто "для галочки", але нічого не помічаючи, продовжувала сповідатися Дарина. - Згодом між нами почала виростати якась межа. Але я все розуміла. Новий спосіб життя, зовсім інше коло спілкування, нові звички неминуче змінюють людину. Саме це й сталося з Олею. Та я не засуджувала. Все - закономірно. Інакше трапитися не могло.
   Дівчина замовкла. Здавалося, вона втомилася розповідати, немов це було важкою виснажливою роботою. Потім, ніби трохи відпочивши, з надією запитала:
   - А ви не палите?
   Лисиці не хотілося розчаровувати, але вибору не залишалося:
   - На жаль, ні.
   - Ну чому ж "на жаль"? - здивувалася Дарина. - Це однозначно на щастя.
   - "На жаль" тому, - почав виправлятися, - що не можу пригостити вас сигаретою.
   - А, дрібниці. Не зациклюйтесь, - відмахнулася. - Я, от, скільки вже мрію кинути, а все бракує сили волі. Розумію ж, що це, м'яко кажучи, не дуже потрібна річ, а вдіяти нічого не можу. Напевно, погано хочу, так?
   - Напевно, - тактовно відповів Лисиця.
   - Оля теж, до речі, смалила. Коли жили разом (в академії і після, в найманій квартирі), бувало, як засядемо - й димимо, ніби паровози... Ех, веселенькі часи! Жаль, не повернуться вже... Жили серед труднощів і надій. Причому останні не тільки врівноважували перші, а навіть часто й переважували. Шкода, життя коротке, щоб усі надії-мрії збулися. Особливо в Олі... Вона так хотіла дитину...
   Знову зібралася розплакатися. Лисиця змикитив: розмові це не допоможе. Тому запитав:
   - А ви нічого дивного в її поведінці не помічали? Чогось незвичного?
   Дівчина якось стрепенулася й плакати, схоже, передумала. Сльози, що наповнили очі, зупинилися на останній межі. Ймовірно, ожилі здогади діяли швидше, ніж померлі спогади.
   - Так. Останнім часом з Олею почало щось коїтися. Приблизно місяця з півтора тому. Може, трохи більше.
   - І що ж такого могло відбутися в її житті?
   - По-моєму, у неї з'явився коханий.
   - А як же чоловік? - мимоволі вирвалось у професора.
   Дарина подивилася так, немов Лисиця повідав про відкриття Америки. Професор усе відразу збагнув. Та дівчина вирішила пояснити:
   - А от ви змогли б устояти перед пристрастю? Нестримною. Всеохопною. Знищувальною. Будучи одруженим. Ви, до речі, одружений?
   - Не знаю, - знайшов золоту середину (про всяк випадок). І хоч у відповіді на друге питання ніякої середини бути не могло, більше нічого не сказав.
   - Думаю, Оля закохалася, - пропустила незграбність Дарина. - Про це говорило багато що. Вона навіть рухатися стала інакше! Немов скинула з плечей якусь непосильну ношу. Яка гнітила роками. І не давала бути собою. Очі засвітилися бажанням жити. Жити для когось іншого. Ні до, ні відразу після весілля такою її не бачила. І раптом - різке переродження... Добробут, гроші, успіх - речі, поза всяким сумнівом, потрібні, але, коли немає кохання, усе стає... сухозлітками. Пилом. Для жінки це надзвичайно важливо... Не думаю, що зречення кохання - порівнянна плата за матеріальний затишок. Та й чи може кохання взагалі бути платою за що-небудь?.. А якщо й може, то хіба є у світі те, за що можна було б заплатити таку високу ціну?
   Дарина подивилася на Богдана, а потім мовила:
   - Ви чоловік. Вам це важко зрозуміти.
   Професор у душі запротестував, але промовчав: стратегія. Зараз вона задерлася на царський трон. Ну а заради цієї примхливої цариці готовий на будь-які жертви. Як мудрий доісторичний правитель. Або, в найгіршому разі, - як третій син казкових батьків. Хоча... Може, все саме так, як сказала ця симпатична танцівниця?
   - Для Олі з її мрійливістю кохання не було порожнім звуком. - Дарина продовжувала сповідь уже з більшою охотою. - Серед її цінностей воно завжди стояло під номером "один". Я бачила, як постійна боротьба розривала їй серце. Оля вже пізнала смак заможного життя. І повертатися в минуле не хотілося. Але... Думаю, вона усвідомлювала, що це все - не те. Бо прагнула почуття. Приголомшливого. Ураганного. Карколомного. А Борис Дмитрович дати цього не міг. При всій повазі до його таланту бізнесмена й величезних грошей, цим талантом зароблених. Не міг. Природу не обдуриш. Як і себе. І це провалля глибшало. Так. На людях вона носила маску світської левиці. Успішної. Щасливої. Задоволеної. Але в розмовах (та й поведінці) раз по раз прослизала якась незадоволеність. Прихована, однак ладна вирватись на зовні. І все через, якщо можна так сказати, любовну незатребуваність.
   Богдан відірвався від дороги й подивився на співбесідницю. Та відбила погляд і поспіхом додала:
   - Тільки не сприймайте це суто фізично. Ольга вище цього. Їй хотілось почуттів. Нестримних. Шалених. Вогняних. Розумієте, Оля мала вік дозрілого плода. Потрібен тільки дбайливий садівник, з яким ці почуття можна пережити.
   - Ну й хто ж він, цей садівник? - Лисиця спеціально наголосив останнє слово, хоча така позиція і так вважається "наголошеною".
   - Не знаю... - Дарина подивилася на професора. - Я намагалася витягти її на відвертість, але нічого не вийшло. Оля відразу ж обривала. Спопеляла таким поглядом... І я відступала.
   - Може, ім'я називала? Якось випадково вирвалось? Або чим займається? Адреса? Машина? Натяки якісь? Це все важливо.
   - Ні. Узагалі нічого. Ніяких натяків. Ніяких слідів. Ніяких обмовок... Закономірна поведінка. Зв'язок, що так змінив її, ретельно приховувала. Статус. І робила це відмінно. Актриса...
   Дівчина задумалась. Потім відвернулася.
   Праворуч тягнувся ліс. Вабив непорушною красою. Зачаровував німою величчю. Ховав причаєну загрозу. Усе це химерно спліталося в уявленні про нього. Можливо, Дарина під час мовчання думала саме про це?
   - А ви знаєте, як вона загинула?
   Питання захопило Лисицю зненацька. З несподіванки ледь не випустив керма. Але досвід спрацював автопілотом. І люба Асікс не схибнула ні на градус. А в уяві спалахнула фотографічна картина: ліс, галявина, автомобіль, жінка. Криваве розірване горло. Натюрморт не для слабкодухих. І хоч Лисиця не з таких, людиною чутися не перестав. З усіма її недосконалостями. Тому й мовчав. Тому й не починав важкої розповіді. Відтягував якомога далі.
   - А ви не в курсі? - сказав нарешті.
   - Плетуть усяке, - відповіла Дарина, - але чому вірити - не знаю. І вовки, й вовкулаки. Жахіття якесь. Звідкіля взялось на Олину голову...
   - Я теж чув схоже, - загорілись професорські вуха, а далі вогонь перекинувся й на обличчя. Таке діялось, коли говорив неправду. А робив це ну дуже рідко й дуже незграбно. - Але сказати щось однозначне... Дізнаюся більше - обов'язково розповім.
   - Дякую. Я хочу знати все, хоч це й боляче... Знаєте, у мене наче відламався шматок серця. І тепер туди віє полярним холодом. Вибачте. - Знову потяглася до хустинки.
   Лисиця дивився на дорогу, яка підводила любу Асікс до Коцюбинського. Знав, що тут вона вузька й неякісна. Слід бути уважним. Та й здогадувався, що робить Дарина. Але сльозам зарадити не міг.
   - Ой, - раптом просіяла дівчина, - в Олі таке кохання було. Вдома.
   - "Таке" - це яке? - спробував посміхнутися. Майже вийшло.
   - Сильне... Він старший за неї на три роки... Прізвище в нього... Хм... Незвичне. Ведмедеря. Ведмедеря Андрій. З армії його чекала. Ну знаєте, як це буває? Перше "серйозне" кохання. Ще в школі. Потім він пішов служити. А коли повернувся, Оля якраз одержувала атестат і збиралася вступати. А він вимагав уваги. І хотів, щоб Оля стала його дружиною. Господинею. Матір'ю його дітей. Такою, знаєте, берегинею роду. Але вона думала інакше. Бо в житті хотіла іншого. Значно більшого. Прагнула успіху як танцівниця. Андрій не був у захваті від її амбіцій. Буквально звірів. Стали виникати сварки. Оля хоч і кохала, та все одно робила по-своєму. Не мислила себе завтрашньої без улюбленої справи. І його кликала з собою. До Києва. Андрій же захоплювався лісом. Просто обожнював його. І залишити не міг. Бо в них ціла династія лісників. І дід, і батько. Трохи згодом закінчив факультет лісового господарства в Харкові. Повернувся до Калинівки. Став працювати лісником. Та він і виріс у лісі. Ще й жартував, що його в хащах народила вовчиця. Мабуть, і дружиною хотів бачити вовчицю. Хм... До речі, в Олі ж дівоче прізвище Вовчанська. Дуже не хотіла його змінювати, але Довгань наполіг. Тоді машину свою вовками розмалювала, протестувальниця. Отака норовлива... З часом з'являлася в Калинівці все рідше. А з Андрієм розійшлася. Спочатку погрожував, що вб'є її, а потім - що себе. Але потроху заспокоївся. Правда, так і не одружився. Майже весь час у лісі й пропадає. Як той вовк самотній... Ой, ну їх, тих вовків... А нещодавно Олі листа прислав. Точніше, прислав мені. Знаєте, конверт у конверті. А я передала. Що там - не знаю. Але таке було... - Дівчина знову майнула думками, де химерно змішувалося минуле з можливим. - Не пара він для неї. Оля створена для високого польоту. Андрій же примагнічений до землі. І відриватися не збирався. Наче прив'язаний... Їхній розрив закономірний. Так мусило статися. А столиця відчинила двері у зовсім інше життя. Життя, гідне її рівня, висоти, розмаху особистості. Олю я в цьому прекрасно розуміла й підтримувала. Треба займатися тим, для чого тебе створено. І призначено Вищими Силами.
   - Споріднена праця, - видихнув професор.
   - Що? - не зрозуміла Дарина.
   - Те, що ви сказали, Сковорода називав "спорідненою працею".
   - Точно-точно, щось пригадую з академії.
   - Цю ідею він запозичив у мудрих старців античності. Коли людина живе й творить відповідно до свого призначення, вона входить у гармонію з природою. Щоб зрозуміти своє призначення, слід пізнавати себе. Знайти в собі світле начало й розвивати його. Щастя полягає в самовдосконаленні, чистому сумлінні й доброму розумі. Це і є справжній шлях для людини.
   - Як правильно сказано, - закивала Дарина, а потім, спохватившись, додала: - Отам на перехресті ліворуч.
   Лисиця увімкнув лівий поворотник і, пропустивши "Сітроена", повернув.
   - А тепер за гаражами - знову ліворуч.
   Зробив усе, як наказувала пасажирка.
   - Ось мій будинок. Другий під'їзд.
   Ледве втиснувся між червоними "Жигулями-п'ятіркою" і синім "Фольксвагеном-Пассатом".
   - Обережно дверцятами, - попередив. Відстань до "сусідів" і справді мала.
   Дівчина зробила все акуратно. Лисиця теж.
   - До речі, це моя конячка, - показала на "Жигулі".
   - А чому ж не їздите? - здивувався Богдан.
   - Їжджу, але рідко - знехотя відповіла дівчина. - Не дуже далеко. Ще немає такого досвіду, щоб керувати одним пальцем. А зараз інакше не можна. Машин більше, ніж водіїв. Хоч не кожного, хто опинився між кермом і сидінням, можна так назвати. Навіть, коли права має. Радше проводирем. Здатним тільки вказувати дорогу. Та ще й іншому, а не собі.
   - Їздитимете - усе з'явиться... Вправне водіння - усього лиш набір умінь. Народжуватись водієм необов'язково. Достатньо просто людиною. Решту зробить навчання. - Богдан підморгнув.
   - Мій - четвертий поверх, - сказала, ледь посміхнувшись, і Богдана переклинило. Тільки зараз побачив, наскільки Дарина приваблива. Там, у машині, розглядав її як "джерело потрібної інформації". А себе уявляв старателем. Серед пустої породи вишуковував шматочки благородного металу. Тепер же, на зовсім трошки, перетворився на звичайну, нормальну, людину. І вона миттєво розгледіла, що за "самородок" перед нею.
   - Як-к-к-ий, ви кажете, по-о-оверх? - пробекав, уражений, збираючись діставати пакет.
   - Четве-е-ертий, - здивувалася дівчина. А Богданові стало страшно: а що як вона подумає, що він глухий? Дефективний якийсь? Не дай Боже. У її пам'яті хотів залишитися цікавим і сильним чоловіком. Тому, ввімкнувши сигналізацію, легко підхопив пакет і рушив сходами.
   Стіни в під'їзді давно вже висумували сум за фарбою. Рука часу досхочу познущалася над ними. Панелі - колись синього кольору, простір до стелі - брудно-сірого. Уся ця занедбана гама, здавалося, благала в кожного, хто тут з'являвся вперше, якоїсь особливої милостині. Або хоча б співчуття. Саме його й кинув у долоні стін, простягнуті в німій молитві.
   Летів, майже не торкаючись сходів. Опинившись на потрібному поверсі, став чекати господиню. Серце гупало так часто й голосно, що, здавалося, заглушувало її кроки.
   Дарина піднімалась, подзвякуючи ключами.
   Ось уже й тут. Біля броньованих дверей із цифрою "47". Відімкнула звичними рухами.
   - Будь ласка, - показала всередину квартири.
   Переступив поріг і поставив пакет на підлогу.
   - Дякую за допомогу, - усміхнулася дівчина. - Не знаю, як би я це все дотягла? Зупинка маршрутки далеченько. А тут водії з недавнього часу не зупиняються.
   - Пусте, - махнув рукою. - Завжди радий. Звертайтеся.
   - Чашка кави, звісно, не буде гідною платою, але я все-таки ризикну...
   - Кави не п'ю, - мовив, ніяковіючи.
   - Знайдемо й чай, - запевнила Дарина.
   - Я б з радістю, - почав хвилюватися, - але... іншим разом. Поспішаю.
   - А він буде? - стурбовано запитала дівчина.
   Збрехати не вийде, відчув професор.
   - Упевнений, - мовив несміливо.
   - Мені здалося, - посерйознішала Дарина, - що ви належите до тих, хто вміє тримати слово.
   Відчув заборонений удар. Але усвідомлення не послабило його сили. Довелося стерпіти. Ледь не заскреготівши зубами.
   - У мене є ваш телефон, а у вас - мій, - сказав, дивлячись не на дівчину, а крізь неї. - Думаю, це серйозна запорука...
   - Домовились, - обірвала дівчина. У голосі бриніла віра, що витискала образу.
   Двері зачинилися. Клацнув замок. Навіть крізь товщу міцної сталі відчув, що Дарина не хоче розлучатись. Йому не хотілося теж. Мав ще кілька секунд, щоб натиснути кнопку дзвінка. Сказати, що все-таки від чаю не відмовиться. Але... Не цього разу.
   На вулиці зателефонував Бондаренкові. Той відгукнувся одразу.
   - Цікавить мене, Сергійчику, людинка одна. Колишній залицяльник Ольги Довгань. Такий собі Андрій Ведмедеря. Правда, ніякої Ольги Довгань тоді ще не було, а була, як ти знаєш, тільки Оля Вовчанська. Дарина розповіла мені, що між ними велика любов палала. Ще та, юнацька. А потім, правда, згасла. Найімовірніше - з ініціативи Ольги, бо чоловік цей і досі одинакує. Живе самітником. Працює лісником. Цікаво дізнатися про нього більше. Від лісника та лісу і до вовка недалеко. До того ж зі слів Ольжиної подруги, він тільки лісом і живе. Ось так: і лісом, і в лісі. Та й убити погрожував, коли дівчина розірвала з ним стосунки. Зможеш пробити?
   - Неможливого для нас немає нічого. Майже.
   - І бажано дізнатися, де він був на момент убивства.
   - Я ж сказав "майже".
   - Повтори ще раз, бо не розчув...
   - Дозвольте виконувати? - прогримів Бондаренко.
   - А де ж удар підбора об підбор?
   - Телефон далеко від них.
   - Гаразд, вибачаю. Отже, виконуйте.
   - Уже біжу, mon general.
   Люба Асікс завелася з півоберта. Схоже, їй подобалося підкорятися. А Лисиці подобалося, що їй подобалося.
   Коли виїхав на Кільцеву, задзвонив телефон.
   - Алло, - відразу з'єднався з Бондаренком.
   - Запиши номер. - Головред ніби одержав гран-прі на конкурсі "Містер лаконічність і діловитість". - Звати Брюховецький Микола Степанович. Колишній вовчатник. Старенький, правда, але як інформатор не розчарує. Поїдеш до нього ставати експертом з вовків. Це тобі зараз потрібніше за повітря.
   - А чи не часто ти почав керувати моїм життям? - напівжартома поцікавився Богдан.
   - По-моєму, якраз у дозволених межах. Я ж твій начальник.
   - Швидко до ролі шефа призвичаївся.
   - А чого тягнути? Таланту організаторського дано. Решту здобудемо в бою. Або купимо.
   - Гаразд. Пришли усе повідомленням, бо за кермом.
   - А куди гасав?
   - Дарину в Коцюбинське підвозив.
   - Ну і?
   - Ну і їду додому.
   - З нею?
   - Сам, звісно.
   - Розчаровуєш...
   - А начебто раніше був інакшим?
   - Час уже й подорослішати.
   - Розкриємо вбивство, і відразу ж - обов'язково.
   - Cras, cras et semper cras et sic dilabitur aеtas, - видав головред латиною. - Я правильно сказав?
   - Правильно, - посміхнувся Богдан. - А знаєш, як це буде болгарською? Утре, утре, винаги утре и така минава животъ.
   - Слухай, поліглоте, ти мені в лінгвістику не втікай.
   - Куди захочу, туди й утічу. Я ж на машині.
   - Переконав. Гаразд. Хоча... Ну як же все-таки подруга? Гідна?
   - Гідна... Нормальна.
   - І все?
   - І все.
   - Красномовно.
   - Ти мені заважаєш. Розмови по телефону під час руху заборонені. Не змушуй порушувати правила.
   - Здаюся. До зв'язку.
   Відклавши телефон, додав швидкості. Будь-що робити найкраще тоді, коли не заважають. І - вільними руками. Тоді й результат не розчарує.
  

***

   Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:
   "Образ вовкулаки - це втілення давніх мотивів перевертництва, що кореняться в архаїчних віруваннях людства, які стали основою появи магічних обрядів. За однією з наукових версій, явище перевертництва пов'язується з "ініціацією" (від лат. initiatio - "здійснення таїнств, посвячення"). Так називають один із видів обрядів переходу; цим же терміном позначають і ритуал, що оформлює згаданий перехід. За допомогою обрядів цієї групи в первісному соціумі закріплювали перехід індивіда (групи індивідів) до нової соціальної категорії, а також одержання нового статусу. Вперше обряди переходу (les rites de passage) виділені франко-бельгійським фольклористом і етнологом Арнольдом ван Геннепом. Реконструкцію обряду ініціації на українському ґрунті в загальнослов'янському контексті здійснив етнолог Василь Балушок.
   Низка обрядів активує архетипну ідею рекурентності ("смерть заради нового народження"). Ця ідея досить виразно реалізована в ініціаційному обрядокомплексі. Дослідники виділяють два (широке й вужче) розуміння терміна "ініціація": 1) універсальне багатоаспектне (часо-просторове, соціальне, політичне) явище, що полягає у зміні соціального статусу людини через зайняття певної посади чи вступ до якоїсь корпорації - кола жерців, релігійної громади, духовного ордену, касти, езотеричного культу; 2) первісні вікові магічні обряди, що відправлялися здебільшого в докласових чи ранньокласових суспільствах для надання юнакам статусу дорослих чоловіків (перетворення їх на воїнів і мисливців), тобто з метою перевести й зарахувати до наступного вікового класу (Т. Андреєва). На архетипах ініціації ґрунтується низка інших обрядів.
   Народні вірування відображають уявлення про перехід з одного стану до іншого через зв'язок зі смертю й воскресінням - з іншим, чужим, неосвоєним світом. Для багатьох народів таким був ліс. Ініціант долав межу між двома світами, здійснюючи обрядовий перехід..."

4

   Лисиця приїхав на Виноградар. На проспект Георгія Гонгадзе. Тут, у будинку номер 23, і мешкав Брюховецький.
   Вирахував потрібний під'їзд. Підійшов. На лавці дві бабуськи. Теревенять про відключення гарячої води. Інтонації життєрадісністю не відлунюють. В однієї на колінах невелика собачка. Золотисто-руда на голові й блакитно-сталева на тулубі. Одягнута у світлий сарафан з рожевими квіточками. Модна. "Якщо у вас є йоркширський тер'єр, ви повертаєтеся не в будинок, а ДОДОМУ", - згадалося Богданові. Коли підійшов, відразу й визвірилася. Не сподобався. Зрозуміло: не Орландо Блум. А "модниця" гарчала і гавкала так "серйозно", що Лисиця як порядна людина злякатися мусив обов'язково. Щоб не розчаровувати цього "кровожерного монстра". Що ж, злякався...
   Двері з домофоном. Натиснув потрібні цифри. Після переливчастих трелей електронного консьєржа почувся старечий голос: "Хто"?
   - Кореспондент газети "Презумпція винності" Богдан Лисиця. Ми домовлялися.
   Пролунав специфічний сигнал. Клацнув замок. Двері трохи зрушили, але щирої гостинності не показали. Довелося допомогти.
   На стінах ліфта прочитав інтимну характеристику якоїсь Аліни. Поглянув на химерні "наскельні" малюнки. Зрозумів усю непереборну силу генів. Отак колись печерних розписів майстер, думаючи про хвилювальницю чоловічого ego, теж натхненно виводив неслухняним уламком мамонтової кості милі серцю лінії. Нехитрий, але сповнений часточок душі образ. І крізь тисячу тисячоліть передав цей хист нащадку з Виноградаря, Пріорки чи Вітряних гір. Але разом, очевидно, й печерний рівень мислення. Знову мистецтво запрагло жертв...
   Старий, колись коричневий, дерматин дверей налаштував порепаністю на мінор. За ними, ймовірно, не веселіше. Що ж, готовність номер один. Починаємо...
   Господар відчинив одразу, як Богдан ковзнув пальцем по чорному кружальцю кнопки. Наче професійно вичікував у схованці одного-єдиного пострілу. Точного... Аякже. Мисливець. Вовчатник. Звичка.
   На роль Миколи Степановича і - за сумісництвом - господаря помешкання доля обрала маленького й жвавого (як на його роки) чоловіка з повністю білою головою. Волосся після старанного боронування гребінцем слухняно й акуратного завмерло. І далі продовжувало безшелесно покоїтися в тій самій позі. Картату сорочку заправлено в тренувальні штани синього кольору, що закінчувалися сірими вовняними шкарпетками-самов'язами, вставленими в масажні капці "Puna". Ясно. Троюрідні брати "Puma". По батьку.
   Уручив господареві вафельний торт "Домашнє свято". Той, крякнувши подяку, голосно почовгав на кухню. Лисиця - тихо мити руки. Опинившись у ванні з типовим радянським інтер'єром, одразу помолодшав років на двадцять. А може - й на більше. Відчув, як виріс над світом. Шкода, що лише подумки. Закріпило відчуття мило "Полуничне". Запаси ще з вісімдесятих.
   Отаборилися на дивані часів серйозного старту капіталізму, коли гроші вже брали, які хотіли, а робили, як вийде (у кращому разі). Але бережливість свою службу знала добре. Ексклюзивний продукт кооперативних умільців мав ще більш-менш пристойний вигляд. Поряд поставили різьблений журнальний столик. Теж тієї епохи. Навантажили чашки з чаєм і принесену смакоту. "Журналіст" прилаштував диктофона. Далі - найважливіше. Питання одного й відповіді іншого.
   "...У радянські часи за вбитого вовка давали сто карбованців - серйозні на той час гроші. На них можна було легко прожити місяць. Та ще й відкласти дещо. За шкуру лисиці платили від ста до ста п'ятдесяти. Оце підхід. А тепер що? За лисицю не платять зовсім, а за вовка - від тридцяти до сорока гривень. Хіба це гроші? Хто ж за них на сіроманця піде? От і зростає поголів'я.
   ...Колись раніше мисливці-вовчатники, або, як їх ще називають у народі, "вовкодави", були кастою обраних і жили за відповідними законами. Скажімо, вони не могли свої магію, силу, знання й уміння передавати стороннім. Мусили шанобливо ставитися до вовка, їм заборонялося погано про нього думати, говорити лихі слова. Вовчатник мав володіти найбільш достовірною й ґрунтовною інформацією про вовків. Він повинен самостійно провести посвячувальний ритуал, пожити якийсь час недалеко від вовків, побути в безпосередньому контакті з ними, уночі посидіти біля їхнього лігва чи здобичі, навчитися розуміти вовчу мову, вміти читати їхні сліди. Мусив не боятися вовка, а зустрівшись, показати психологічну перевагу. І обов'язково мав здобути звіра. Одне слово, ти повинен продемонструвати силу, незламний і могутній дух. Тільки тоді вовк поважатиме тебе. У народі високо цінувалися мисливці, які здобули вовка (особливо ж - вовка-людожера). Їм підносили подарунки, віддавалися почесті.
   ...У наших казках лисиця зображається хитрункою, яка легко будь-кого (особливо тупого вовка) обведе круг пальця. Але сучасні спостереження за вовчою поведінкою говорять, що він своєю хитрістю, а точніше - "розумом", давно перевершив руду мудрагелиху. Та й виживають найхитріші з найхитріших, найспритніші з найспритніших. Ті, хто пристосовується до нових умов. Вовча спритність, розум і сміливість доходять до того, що деякі з них можуть легко зайти до села і там вполювати собі здобич.
   ...В основному вага дорослого вовка - 40-50 кілограмів, а довжина - 100-140 сантиметрів (без хвоста, зрозуміло). Самки зазвичай дрібніші. Хоча цей показник може досягати і 70-80 кеге. Такий розмір укупі з великими іклами й сильними щелепали роблять вовка мисливцем зі значними можливостями. Йому під силу вбити навіть дорослого лося або коня. Водночас вовк має змогу тривалий період існувати взагалі без їжі. Харчується ссавцями, але може вводити до раціону також птахів. Відомі випадки, коли вовки розривали й собі подібного. Це може статися з тим, хто виявиться слабшим у поєдинку голодних хижаків за здобич або одержить каліцтва в сутичках самців під час гону. Найбільше вовк полюбляє копитних (лосі, олені, кабани). Характер і склад їх виду багато в чому визначає спосіб вовчого життя. Помічено, що вовки щеняться найчастіше на тих територіях, де зосереджуються копитні. Хоча вовк може харчуватися й дрібними ссавцями, а також ягодами, комахами. Маючи такий великий вибір кормів, демонструючи надзвичайно пластичну поведінку, вовк легко пристосовується до будь-яких умов існування. Він чітко використовує невміле випасання худоби, ферми й хліви, що погано охороняються. Також серед привабливих об'єктів - скотомогильники. Вовк не вбиває заради вбивства. Його мета - здобич, яку потім з'їдає.
   ...Виразними ознаками вовчого існування виступають життя в зграї й виття. Зграя організується за ієрархічним принципом і використовує певну територію. Зараз до неї можуть входити 5-7 тварин, що мають різний вік. Це батьки, цьогорічний виводок (прибулі) й особини, що не досягли статевої зрілості (переярки). Також у зграї можуть жити й вовки, що не беруть участі в розмноженні. Раніше така спільнота могла налічувати значно більшу кількість. Узимку зграя тримається компактно. Зграйний спосіб життя дає змогу вдало полювати на великих копитних. Пізньої весни від зграї відокремлюються самець і самка репродуктивного віку для виведення й виховання вовченят. Решта членів зграї залишаються на "родинній" території. Її мічення відбувається за допомогою сечі, фекалій або подряпин, яке вовки роблять на повалених деревах, пнях, стежках.
   ...Виття - широко відомий і загадковий звуковий сигнал, виразна ознака вовка. Самотнє виття служить для встановлення зв'язку між членами зграї. За ним визначається розташування одинаків. Виття сигналізує про зайнятість території, про, так би мовити, "внутрішній" стан, здобич, тривогу. Також за його допомогою різностатеві особини встановлюють контакт у період гону, скликають вовченят. Разом виють для того, щоб підтримувати прагнення до об'єднання. Під час групового виття тварини демонструють дружнє ставленя одне до одного. На природі найчастіше виють пізно ввечері, рідше це відбувається в нічний і вранішній час.
   У мене, до речі, є один надійний спосіб виходити з депресії. Якщо в житті настає чорна смуга і стає так важко, що хочеться "вити вовком", я беру і... вию вовком. І тоді стає легше.
   ...Вовк - тварина обережна. Лігво своє залишає здебільшого вночі. Людям на очі намагається не потрапляти, адже добре знає, що людина - то найбільша небезпека. Це в нього вже закарбоване генетично. Хоча сучасний вовк досить добре адаптувався до співжиття з нинішнім світом. Часто його вже не лякає ні вогонь, ні електроосвітлення, ні серйозна огорожа. Он в газетах писали, що якоїсь травневої ночі вовки навідались на одну з тваринницьких ферм. Десь на Полтавщині. То шкоди там такої наробили. Потім ще десь теж налетіли на ферму й зарізали телицю. За два-три дні з'явилися знову. А через кілька місяців цю ферму атакували ще раз, знищивши більше десятка овець. І потім напади повторювалися.
   На шляху до мети спритно долають будь-які перешкоди. До речі, вовк-одинак найчастіше живиться мишами, козами, зайцями. І нападати на ферму не стане. Так діяти може тільки зграя.
   ...Вовк здебільшого однолюб. Він добирає собі пару раз і назавжди. І якщо супутниця гине, він залишається їй вірним.
   ...На збільшення поголів'я вовка впливає Чорнобильська зона, адже на цій території популяція вовків ніким не регулюється. Можлива міграція на територію інших областей, де чужинці витискають місцевих. Збільшення кількості диких свиней також сприяє відповідному зростанню вовка.
   ...Вовк - це природний санітар. Він убиває найчастіше хворих, ослаблених, кволих, приречених тварин. Очищаючи так довкілля, регулює співвідношення живого в природі. Однак його поголів'я треба теж регулювати. Зухвалість вовків залежить від їхньої кількості. Серйозним вовчим зграям під силу нападати не лише на свійських тварин, але й на людей.
   ...Одомашнення вовка відбулося завдяки його інтелекту. Адже людина намагалася приручити різних хижаків, але найкраще на цю роль підійшлов саме вовк. На перший план вийшли безмежна відданість господарю, а також природна обдарованість, оскільки приручений вовк легко міг "оволодіти" значною кількістю усіх тих навичок, яких прагнула навчити людина.
   Узагалі, вовк дуже глибоко увійшов до нашої культури. Тотемізм, назви населених пунктів і водних об'єктів. Мало яка казка чи легенда обходиться без нього. А скільких влучних висловів пов'язано з цією твариною. Кілька вовчих волосків, поєднаних з магічними словами замовляння, являли собою страшну силу...
   ...З давніх-давен вовки несли велику загрозу людині. Хоча й натерпілися від неї також. Дійшло до того, що в багатьох країнах вовка занесено до реєстрів охоронюваних тварин. Але ця охорона часто формальна. Через збитки, яких зазнають від вовка мисливські угіддя, відбувається його нелегальний відстріл. Так що нашому вовчику-братику не позаздриш.
   ...Найкращий спосіб полювання на вовка - це облава. Їх проводять у вересні--жовтні, саме тоді, коли вовчі виводки зосереджені біля лігвища. А з кінця липня облавне полювання застосовують так: у цей час молоді вовки починають вити, відгукуватися на виття старих, досвідчені вовчатники теж підвивають, у такий спосіб виявляючи виводки.
   З прапорцями полюють на вовка по снігу, особливо по пороші. Вистежують місця залягання, а потім обтягують червоними прапорцями. У місцях імовірної появи вовків усередині облоги метрах у двадцяти-тридцяти маскуються стрільці, а з протилежного боку пускають нагоничів, що постукують по деревах. Загледівши прапорці, вовки йдуть визначеною ними дорогою й опиняються під прицільними пострілами. Уся хитрість полягає в тому, що вовки через прапорці виходити не наважуються. Стріляти у вовків найкраще картеччю. Полюють на них також капканами.
   ...Популяція вовка останнім часом постійно зростає. Якщо на вовка не полювати (а під час полювання найчастіше здобуваються агресивні тварини), то з'являється шанс появи особин, що бачитимуть у людині здобич. Адже фізіологічні особливості людини перетворюють її на доволі легку поживу для хижака. Саме так відбувалося в післявоєнний час.
   Вовк - мисливець хитрий. Він чітко визначає, хто з людей для нього небезпечний, тому атакує зазвичай жінок і дітей.
   Треба розрізняти дві категорії великих хижаків - людожери й хворі. Наприклад, хвора на сказ тварина, нападаючи на людину, звичайно завдає не надто суттєвих поранень. Така людина виживає. Напад людожера має зовісім іншу мету: він атакує людину, щоб її з'їсти".
   - А сьогодні вовк міг би напасти на людину, скажімо, в лісі?
   - Всяке може бути. Тут треба враховувати, які фактори діють, які мають вищий рівень активності, які спрацювали швидше. Хоча статистика про напади уперто мовчить (принаймні останніх років з двадцять), трапитися може все. Скажімо, у Росії тільки за один 1896 рік зафіксовано більше тисячі випадків. Або, наприклад, у повоєнні роки в Станіславській області, де трапилося кілька таких нападів. Але то раніше.
   Часто розповіді про вовків-людожерів - усього лише передані з вуст у вуста байки. Там десь вовки загризли людину. Ти бачив? Ні. Проведено експертизу? Ні. Тоді чому ти вирішив, що це вовки? Більше нікому. Хоча, повторюся, трапитися може все.
   - І таке? - поклав фотографію вбитої Ольги Довгань.
   Микола Степанович узяв і підніс ближче. Але розглядав без окулярів.
   "Дивно, - подумав Богдан, - у такому віці й такий зір. Мабуть, дідусь і зараз би в око білці влучив".
   - І таке теж, - віддав фото. - Узагалі, впоратися з людиною вовку абсолютно під силу. Але, швидше за все, цей вовк тренований на вбивство. Звичайний діяв би інакше. Інстинктивно рвав би все підряд. А тут, - вовчатник знову подивився, - зроблено все без зайвих рухів. А чому ж чай не п'єте?
   - Ви так цікаво розповідаєте.
   - Я можу байки травити ще дуже довго. А чай вичахне. - Дідусь відпив. - О, майже холодний.
   - Нічого, - узяв свою, з олімпійським ведмедиком, Лисиця. - Холодний теж смачний...
   Їдучи в тролейбусі, дивився у вікно, але думав не про побачене. Про почуте.
   "Значить, "наш" вовк - зовсім не випадковий. А якщо припустити, що дресирований, але втік від хазяїна й опинився в лісі? Може бути, але малоймовірно. Надто вже випадкова випадковість. Щоб усе зійшлося в одній точці. Хоча..."

***

   Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:
   "Як відомо, під час проведення ініціації посвячуваного юнака в сакральному лісі піддавали страшним фізичним тортурам-випробуванням. Це могло бути обрізання, відтинання пальця, вирізання шматків шкіри тощо. Його морили голодом і спрагою, або ж навпаки - давали вживати напої наркотичного характеру, могли піддавати символічним німоті чи осліпленню. Такі маніпуляції з фізичною сутністю ввергали юнака в специфічний стан забуття, що для нього нічим не відрізнявся від смерті. У кожному разі, ініціант був переконаний, що пережив справжню смерть і народився новою істотою, минулого й рідних для якої не існувало. Відгомін ритуальної смерті, ритуальних випробувань знаходимо в казці (здебільшого чарівній): "Сидить собі голий - бо на ньому що було вбрання, погнило вже, може, він цілий рік був у рибі" ("Казка про Івана Голика і його брата"); "Розібрався він, уліз у молоко. Розкипів чисто. Самі кості осталися" ("Стрілець"); "Змій зарізав його, зложив у мішок, ... прив'язав його до коня та й пустив" ("Настасья Прекрасна"); "Коли карапкається дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба зі спини ремінь шкіри видрав та й подався" ("Котигорошко").
   Через ініціацію проходив і наречений - представник чужого роду, що приймався після появи екзогамії (практика укладання шлюбів між представниками різних відокремлених спільнот) до родової групи. Так він долучався до родового тотема (тобто ставав "своїм", "таким, як усі").
   Отож, у результаті проходження обряду людина одержувала новий статус. Під час обрядових відправ відбувалося ритуальне перетворення людей на вовків або собак. Образи чаклунів-вовкулаків - персонажів міфологічних легенд - учені "виводять" із давньослов'янських жерців, що брали участь в ініціації як розпорядники. Також існує припущення, що ці жерці входили до таємничого об'єднання (спілки). Проводячи ритуал, жрець одягав на себе вовчу шкуру (відбувалось імітаційне "перетворення" на вовка - тотемну тварину).
   За науковими версіями, ритуальне "перетворення" учасника ініціаційного обряду на вовка супроводжувалося низкою магічних дій. Ініціант одягав шкуру вовка, підперезувався поясом, зав'язував на ньому магічні вузли. Усе це відбувалося паралельно з уживання наркотичних і п'янких речовин, ритуальними танцями й відповідними замовляннями. Існує думка, що ритуальне одягання шкури тварини уявно перетворювало молодого воїна на звіра. У цьому полягала основна ідея військової ініціації. Після проведення обрядодії поведінка юнака радикально змінювалася. Він демонстрував тваринну агресивність і робився схожим на скаженого звіра. Так відбувалося заперечення належності молодого воїна до людського роду. Обрядово перетворюючись на звіра, посвячуваний позбавляв себе залежності від будь-яких людських законів і звичаїв, що діяли в певному племені..."
  

5

   Скориставшись головредовою картою, Лисиця, хоч і спітнів, усе-таки докумекав, де розташовувалося потрібне місце. Залишивши позаду Гореничі, проїхав кілька кілометрів асфальтом і звернув до лісу. Проскакав ще кілометрів зо три - і дорога вивела до великої галявини. Діаметр цього вільного простору (його можна сприймати, як коло, неідеальне, звісно) дорівнював приблизно метрам двадцяти п'яти. Мовчазними прикордонниками його оточували сосни, байдуже дивлячись на все, що відбувається "під ногами".
   Поставив машину якомога правіше. Вийшов. Пробігся очима краєвидом, що відкрився у всій непідробній красі. На цьому місці ВСЕ й відбулося. Жахливо!.. Тут так легко дихається. Здається, начебто твого гамірливого міського життя немає зовсім. Сила природної краси зупиняє. Відволікає. Змушує забути про будь-який інший світ. Навіть найцивілізованіший. Найрозвиненіший. Найтехнологічніший. Тут немає фальшивих пристрастей і облудних фраз; тупих начальників і зігнутих до землі шісток; торговців честю, любов'ю й людяністю і тих, хто купує все це оптом за юшку з сочевиці. Тут усе по-іншому. По-справжньому.
   Здавалося жахливим, що саме тут, посеред цієї краси, сталося вбивство. Річ, мало того що протизаконна, так ще й абсолютно протипоказана людині. І - Богопротивна. Зараз, коли милуєшся незліченними Господніми витворами, не вистачає сили повірити, що таке можливе. Однак...
   Дістав фотографії. Знову став розглядати. Співвідносив зображене з реальним місцем.
   "Так, машина Ольги Довгань стояла трохи далі моєї, - почав розмірковувати. - Виходить, вона заїхала так само, як і я - з боку траси. Заглушила двигун. Вийшла. Найімовірніше, убивця прибув першим. По телефону пояснив, куди приїхати. І чекав. Його машина з увімкненими фарами служила орієнтиром. Коли заманюєш кого-небудь до пастки, у домовленому місці потрібно з'являтися першим. Так більше шансів продумати все в реальних умовах. Прорахувати на місці. Перевірити. Підготувати. Так надійніше. Значить, з'явився раніше. Але як сюди Ольгу заманив? Що ж таке важливе могло привести її на цю галявину? Ніч. Темрява. Ліс. Найвдаліші декорації для будь-якої трагедії. Навряд чи Довгань цього не розуміла. І все-таки приїхала. Попри все. Що ж, відважно. Але звідки така відвага? Чим викликана? Мусить бути надто вже вагома причина. Без варіантів. Інакше тут би не з'явилася. Щось дорожче за життя, раз так серйозно ризикнула. А що для молодої жінки дорожче за життя? Якщо це нормальна людина (а Ольга, схоже, з таких), однозначно - рідні люди. Ну а якщо ненормальна - то гроші, діаманти і решта з цієї серії. Значить - все-таки рідні люди. Батьки. Діти. Може, чоловік. Або подруга... Мати живе в Калинівці. Брат на заробітках у Португалії. До речі, треба б перевірити, де вони перебували на момент убивства. Дітей не мала. Чоловік літав у відрядження до Донецька. У цього теж не завадило б перевірити алібі. Дарина? Теж є над чим працювати. Стоп. А як же щодо коханого? Чи, точніше, коханця? А ось тут у нас і з'являється пляма. Біла або чорна - хтозна. У жодному випадку про нього нічого не відомо. Як сказала Дарина, за багатьма ознаками він начебто й був, але якого кольору й розміру... Ставимо величезний знак питання. І без уваги не залишаємо. Перспективний варіант".
   Пройшовся галявиною. Огледівся. Нічого незвичайного. Усе - як і скрізь у навколишніх лісах. Природа сяк-так животіє. Постійно бореться з людством за виживання. Довкола Києва це відбувається з якоюсь особливою запеклістю. І ось це саме людство, дочекавшись вихідних, некерованою ордою налітає на вільні від таких же ордозаврів простори, окуповує й починає "культурний відпочинок", у простолюдді йменований шашликами. Жорстокі шашликові оргії. А потім - килими зі сміття й недоїдені вогнем поліна. Культурний відпочинок удався! Погуляли на славу! Але на іншу планету ж не полетіли! При такому розкладі хоч якось можна було б зрозуміти цю печерну логіку. А так... Напаскудили ж бо в себе вдома!..
   Друге коло огляду - теж нічого. Роздивлявся вже бачене. І - поступово розчаровувався. Проте доречно згадав Кодаковського. Якось за чаркою, коли святкували закінчення "справи Никонова", він сказав: "Запам'ятай, Богдане, на місці злочину його "автор" завжди залишає автограф. Треба тільки зуміти розгледіти. Так мене навчав великий київський сищик полковник Никифорчук. Дмитро Йосипович не одного у професіонали вивів. І я за своє життя сотні разів знаходив підтвердження його словам". Цей спогад повернув принишклу віру. Бо Кодаковський завжди ніс упевненість. І приємні відчуття. Навіть у спогадах. Навіть віртуальний.
   "Де перебував убивця? - продовжив міркувати. - За логікою, якщо вже чекав, то Ольга мусила запаркуватися... Стоп, якщо цієї людини вона не боялася, тоді зупинилася б поруч з її машиною. У такому випадку - це знайома людина. Виникає питання: навіщо знайомому Ольги зустрічатися з нею в лісовій глушині опівночі? Невже не можна розв'язати своє ну дуже важливе питання вдень? І в більш затишному місці? Ні. Найімовірніше, приїхала на зустріч з незнайомцем. Тому машину поставила якнайдалі від нього. Виходить, авто вбивці стояло десь..."
   Уявляючи за фотографією "вовчасту Тойоту", повільно "віддалився" від неї.
   "Приблизно ось тут, - зупинився. - А якщо людина знайома, але жінка їй усе-таки не довіряла? Тоді це "коханий чоловік". Дарина щось там говорила про "нестримну знищувальну пристрасть". Припускаємо, що Ольгу викликав сюди він. Але незважаючи на всю закоханість, вона поставилася з обережністю до цього опівнічного променаду. Хоча й погодилася приїхати. Якщо прийняти цей варіант (а саме він і видається найреальнішим), продовженням неодмінно мусило стати... перетворення коханця на вовкулаку. З подальшою кривавою оргією. От така нісенітниця. Усе має саме такий вигляд. Якщо факти вираховані правильно. Виходить, Ольга зустрілася з єдиним і неповторним, вони по-дорослому покохалися. Але потім цей "щасливець" перекидається на звіра й чикрижить горло своєї любки... уже вовчими іклами. Ідилічна картинка... З такими висновками шкутильгай на Фрунзе 103. Чи, може, хтось хоче, щоб думали саме так? Але навіщо? Що за цим стоїть?"
   Міркуючи, оглядав нехитро "вирахуваний" простір. Зелена з жовтизною трава. Багато недопалків. Різної довжини. Білі й жовті фільтри. Деякі - без них. Обгортки від жуйок "Orbit", "Dirol", "Wrigley". Маленький пакет з-під соку "Сандора". Більший від "Садочка". Пластикові пляшки "Живчик", "Росинка", "Coca-Cola". Зім'ята пачка "Camеl". Знову нескінченні недопалки. Прозорі целофанові пакети. Обгортки від цукерок. Ця - від морозива "Геркулес". Знову недопалки. Вони нагадували відстріляні гільзи. Немов тут відбувалася серйозна перестрілка. Або навіть битва. Гаманців тютюнових магнатів із рештками здорового глузду людства.
   А ось цікавий недопалок. З ледь помітною жирною плямою. Її відразу й не розгледиш. Якщо не придивлятися. Штовхнув носаком кросівки. Точно.
   "Якщо тут стояла машина, - блиснуло в думках, - то... Стоп-стоп". Підсмикнувши холоші бриджів, опустився на коліна. Почав оглядати знахідку, потім - місце біля неї. Є! Підозрілість не обдурила. Схоже, впали краплі мастила. Поруч лежала зім'ята пачка "Winston". Почав обережно розгортати. І - засяяв. Хоча помітити це на такому сонці й непросто... Мастило. Кілька чорних крапель зачаїлися в складках пакувального целофану. Ніби боялися, що їх побачать і допитають. Із вишуканими прийомами інквізиції. Ці краплі могли впасти як з авто вбивці, так і будь-якого іншого. Компанії сюди не пішки ходять. Однак перевірити потрібно. За мастилом можна дещо та й сказати про автомобіль. Яке воно: синтетика, напівсинтетика чи мінералка? Дороге, дешевше й зовсім дешеве. Висновок міг би стати першим штрихом у портрет розшукуваної людини. Адже мінеральне мастило не заливають у "Лексус", "Акуру" або "Інфініті". Тоді танцюй від цього...
   Дістав з багажника пакет. Прилаштував здобуті "коштовності". Саме таким "титулом" наділив німі краплі. Поки німі... Хвилювався. Відчував, що всередині прокинувся маленький мисливець. Ще той, із первісних часів. І щойно в чоло його цмокнула примхлива Фортуна. Аякже? З примітивного лука підстрелена невеличка тварина. Хоча оцінював її як серйозну здобич. І нехай плем'я насититися за раз не зможе, з голоду точно не помре. А там, дивись, і мамонта завалимо...
   Удома жадібно припав до електронної пошти. Головред щось точно надіслав. І не помилився: інфа про колишнього залицяльника Ольги чекала на прочитання.
   "Ведмедеря Андрій Андрійович, - почав уважно, - 30 років. Лісник Калинівського спеціалізованого лісництва. Народився в м. Калинівка, Вінницької області. Мешкає там же на вулиці Арсенальній, шістнадцять. Закінчив Харківський аграрний університет ім. В. В. Докучаєва, факультет лісового господарства. Відгуки з місця роботи - позитивні. Однак з неофіційних джерел відомо, що людина він замкнута, непривітна. Дуже любить ліс і багато часу в ньому проводить. З тридцять першого липня цього року - в Києві на курсах підвищення кваліфікації в Національному університеті біоресурсів і природокористування України".
   "Он як, - подумав, закінчивши читати. - Так ти, наше велике неземне кохання, коли вбито Ольгу, перебував зовсім поряд? Чи втримався від зустрічі з колишньою? Шанс же випав непоганий. Тільки дізнайся телефон. Стоп! Якщо він знає про Ольжині школи, то в рекламних матеріалах контакти є сто відсотків. Дізнався. Приїхав і - зустрівся. Без перешкод. Ось так. І погроза вбити набуває реальних обрисів. Знову ж таки - ліс - лісовий - лісник. Ці банальні шкільні приклади починають звучати якось лиховісно".
  

***

   Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:
   "В історії української культури образ вовка (вовкулаки) належить до найбільш яскравих. У фольклорі він узагалі вважається найпопулярнішим серед зооморфних образів. Про вовкулаків створено чимало легенд, в яких розповідається, що вовки навчають вовкулаків своїх умінь і звичок. При цьому підкреслюється, що для людей вовкулаки - створіння шкідливі, оскільки можуть душити худобу, хоч і не їдять її.
   З незапам'ятних часів вовки були незмінними учасниками життя українців, досить широко побутуючи в природному середовищі. Наші пращури здавна помічали виразні риси вовка: жорстокість, сміливість, швидкість, рухливість, абсолютний тонкий слух, розум, мужність, схильність до родинного життя. Ці сміливі та підступні тварини несли значну небезпеку. Тому становлення культу вовка бачиться процесом цілком закономірним.
   Культурний мотив перетворення людини на вовка (лікантропія) на території України дуже поширений. Персонажі-вовки (зокрема й Залізний Вовк), а також герої-богатирі, народжені від собак (Сученко, Сучич), фігурують в українських чарівних казках і легендах.
   Та й загалом у всіх слов'янських віруваннях вовк уважається центральним і найбільш міфологізованим. У деяких культурних традиціях вовк (собака) пов'язаний зі світом мертвих, із нечистою силою. Так, у віруваннях південних слов'ян зафіксовано, що небіжчик-упир, який воскрес і вибрався з могили, постає в образі вовка, а в українських віруваннях він стає собакою. У народі ходять про це різні розповіді. Так, за однією, під час ворожіння про нареченого (Полтавщина) дівчина з паличок зробила місток і перед сном поклала його під голову. У сні через той місток перейшов вовк. Через певний час дівчина померла..."

6

   Назва цього вишу звучала, ніби ім'я вождя якогось далекого тубільного племені, що випало з кишені неуважного людства й назавжди загубилося в нескінченних океанських просторах. НУБіПУ. Отак незвично й гордо. Щось на зразок "син матері Землі і батька Сонця". Це "богоподібне" ім'я він одержав не так давно. Раніше ж називався простіше - "Національний аграрний університет". А ще раніше йменували й зовсім просто - "Сільгоспакадемія". Популярний свого часу розплідник головних агрономів і голів колгоспів.
   На вході - серйозний КП. Подолав, показавши журналістське посвідчення. На першому поверсі знайшов канцелярію. Непривітна жіночка повідомила, що курси працюють у Навчально-науковому інституті лісового і садово-паркового господарства (перший корпус, другий поверх). Дізнавшись, де це, квапливо рушив. Хоч і хотілося випити холодненького.
   Двері з номером двадцять три. Нижче - табличка: "керівник курсів Кокойло О. А. і методист Зелена А. О.". Але шматок пластику обдурив: ні першої, ні другої зустріти не пощастило. За дверима розслаблено пила каву повновида дівчина: "нікого з офіційних осіб немає (викликало керівництво), а її висмикнули з пари й посадили почергувати".
  -- А ви, мабуть, мавкою в лісі працюєте? - поцікавився крізь посмішку.
  -- Чому це? - перестала пити й обурено відставила чашку.
  -- Ну а ким же іще може бути в лісогосподарстві така чарівна дівчина?
  -- "Така чарівна дівчина", - гордовито промовила, - заступник начальника центрального апарату управління.
  -- Вибачте, - розвів руками Лисиця, - підкачав перший погляд. Тільки побачив, здалося, що ви з якоїсь казки. Чи легенди. Дика лісова красуня... Ще раз вибачте, якщо образив.
  -- Нікого ви не образили, - змінила гнів на милість. А потім і взагалі заговорила тихо: - Якщо чесно, то я працюю на цій посаді лише три місяці. От коли прийшла рознарядка, мене як наймолодшу й заслали... А на заняттях - нудота така. Особливо - на правовій базі. Жах. На веденні лісового господарства цікавіше.
  -- А шановні Кокойло О. А. й Зелена А. О. не зорієнтували, коли повернуться? - Вирішив, що вислуховувати чергову сповідь студентки ще й у чужому університеті... Це тягне на анекдот про гінеколога, що, повертаючись після роботи, вбив дівчину, яка зробила йому непристойну пропозицію за гроші показати...
  -- А хто ж їх знає, - знизала плечима, а потім просяяла: - А може, я чим допоможу?
   І тут Богдана гупонуло по голові: раз "мавка" навчається, знає, де знайти Ведмедерю. Озвучив.
  -- Та це без проблем. Ходімо. Вони в двадцять восьмій аудиторії.
   Замкнула кабінет і впевнено пішла. Лисиця - слідом.
  -- Ось, - сказала, коли опинилися біля старих шпонованих дверей з потрібною цифрою. - Зараз покличу. - І зникла.
   Лисиця став нишпорити поглядом навколо.
   Через якихось півхвилини дівчина повернулася, підморгнула і, кинувши: "Уже йде", пописала до залишеного всесвіту. Допивати каву. І бути "лісовою красунею".
   За хвильку двері випустили доволі високого й міцного чоловіка у синьому костюмі без краватки. Ліс, свіже повітря й здорова їжа далися взнаки. Про цей екземпляр homo sapiens можна впевнено сказати: "Удався". Хай Матінка-Природа пишається. Матеріал і час витратила немарно.
   Чоловік, оцінюючи, ковзнув очима по Лисиці, але нічого не сказав.
  -- Ви Андрій Ведмедеря? - почав Богдан.
  -- Ну я, - знехотя відповів "знову учень". - А ви ж хто будете?
  -- Мене звати Богдан Лисиця. Я - журналіст, - показав посвідчення професор.
  -- Не розібрав: як газета називається? - зізнався Ведмедеря.
   Лисиця озвучив назву.
  -- Щось із законом пов'язане?
  -- Так. Правда, частіше з його порушеннями.
  -- Я людина чесна і з законом дружу, - поспішив запевнити "курсант". - Та в нашій роботі інакше й не можна. Нам до рук віддано природу. "Середовище людського існування", як на лекції сьогодні сказали. А не буде середовища - і людина згине. Ось такі "зв'язки і взаємозв'язки".
  -- Правильно ви говорите, - оцінив "журналіст" короткі спалахи красномовства. - Але я з іншого питання.
   Співрозмовник здивувався.
  -- Ви знаєте Ольгу Вовчанську, за чоловіком - Довгань?
   Ведмедеря знервовано проковтнув і зблід. Ця зовнішня зміна сяйнула надто виразно, щоб її не помітити. Навіть неозброєним оком.
  -- Колись давно, - утомлено відповів лісник, - коли вона була ще просто Олею. Олюнею Вовчанською... Навіть дружили. Але те все полином поросло. І вовки з'їли.
   "Про вовків це точно, - з гіркотою подумав. - З'їли".
  -- Саме про це я й хотів розпитати, - сказав Лисиця. Співрозмовник наче знітився. Чи здалося? Ні, все-таки відреагував з ледь помітним острахом. Але відразу ж і прибрав його з обличчя.
   "Тепер ти від мене вже не дінешся нікуди, - почав потирати руки Лисиця. Подумки. - Будемо крутити".
  -- А знаєте що? - засвітився лісник і подивився на годинника. - Пара закінчиться за двадцять хвилин, а далі - "вікно". Може, вийдемо й посидимо десь? Там і поговоримо. Я пригощаю.
  -- Гаразд, - зрадів Лисиця. Але не тому, що його пригостять.
   Коли опинилися надворі, Ведмедеря кивнув у бік автостоянки через дорогу:
  -- Я зараз. Тільки в машині дещо прихоплю. Дві секунди.
   Сказане різонуло незвичністю: у машині професор ніколи нічого не залишав. Це ще одне його непорушне правило. Дурнів і так багато на світі. А якщо ти ще й принадку для них підкинеш, вони вже й тут як тут.
   Ведмедеря перебіг дорогу, озираючись навсібіч, наче злодій після вдалої крадіжки. Наблизився до червоної вазівської "вісімки". На око машина мала років з двадцять. Відімкнув і запхнув до салону верхню частину себе. Професор тим часом записав номер машини й колір. За кілька секунд "верх" знову опинився на волі, заховавши щось до внутрішньої кишені. Потім махнув, щоб Лисиця йшов до нього. Той поволі рушив.
  -- Я тут учора кафе одне знайшов, - поділився радістю лісник, ніби те кафе загубили і воно стало його власністю. - І обслуговування людське. І ціни. Що ще треба?
   Ведмедеря намагався здаватися веселим, але професор умів читати між рядків: внутрішня напруженість дзвеніла перетягнутою струною.
   Над входом до кафе букви скупчились у "Біля академії". Ні назва, ні інтер'єр вишуканістю сяйнути не змогли. Вище голови не стрибнеш. Хоч голова й на рівні колін. Брак дизайнерської руки марно намагалася заповнити щира банальність (про якісь родзинки їй, звичайно, невідомо). Але не виходило. "Шедевр" людини, в якої навмисне ампутували душу. Якраз перед його створенням. От він таким і вийшов. Бездушним. Сірим. Замряченим.
   Лісник пропустив уперед Лисицю, а потім зайшов сам. Порожньо. Відвідувачі ще тільки збиралися вийти з дому. Чи, може, зібравшись, в останню мить передумали?
  -- Ви що будете? - кивнув Ведмедеря, коли професор умостився на пластиковому стільці.
  -- Зелений чай, бажано "Greenfield", і шматочок празького тортика.
  -- А може... - підморгнув лісник.
  -- Не вживаю, - спробував невимушено відповісти професор, але засумнівався, що вийшло. - Та й за кермом.
  -- А я думав... трохи всередині зросити... Сумно мені тут. Людей багато, а дерев мало. Гамірно. І пташок не чутно. А от у лісі... А приїжджайте до мене. Підемо до лісу. Я вам таку красу покажу! Місця просто чарівні... "Боброве поселення", "Саджавка". А потім і "Вервольф" провідаємо. Не були ж там ніколи?
  -- Не був, але чув.
  -- Ет, чути, а не бачити, це як знати, що вареники існують, але ніколи їх не куштувати.
   "А він і справді веселий, - промайнуло в Богдана, - і мудрий. Такий собі справжній народний мудрець-початківець. Людина від землі. Чи, точніше, від дерев".
  -- Запросите - то й приїду, - посміхнувся Лисиця. Ситуація підштовхувала саме до такої відповіді.
  -- Уже запрошую...
  -- Тоді я пишу номер телефону, а коли зможу, обов'язково підскочу.
  -- Пишіть. - Лісник продиктував своє 097 і далі. Професор забив до мобільного.
  -- Я зараз, - підморгнув Ведмедеря й пішов робити замовлення: ніхто з офіціантів так і не вийшов.
   Повернувся задоволений.
  -- Зараз принесуть, - наче трохи розцвів. - Чаю вашого, правда, немає, то я сказав, щоб дали найдорожчий із зелених.
   "Він справді такий приємний і простий чи хоче здаватися?" - розділився надвоє Богдан, відгадуючи загадку, підкинуту лісником.
  -- ...Я думав, що Оля стане моєю дружиною. Знаєте, несміливі юнацькі мрії: красуня-дружина, свій будинок, потім діти. Ти - серйозний і сильний. Усе можеш. І не раз доводиш це всьому світові. Хм. - Ведмедеря розчаровано посміхнувся. - Не буває такого. Обов'язково все піде наперекір. Чи спочатку, чи потім... У мене пішло так відразу... Коли Оля закінчила школу, я саме повернувся зі служби. До старшого сержанта дослужився. Думаю, прийду додому, красень. З такими погонами. Оля гордитиметься. І кохатиме ще більше. Вона ж проводжала мене до армії. Стрічку в'язала. А листи які писала... Ну, думаю, буде все, як гадалося. Матиму гарну жіночку. Не знаю чому, але жив певністю, що Оля буде чудовою дружиною. А що саме вона, ніяка шашіль не точила. А потім... Кляті танці! І звідки в неї химера та вселилася?.. Ех! - похитав головою. - Затялася. До Києва вступати надумала. На оті свої танцюльки. Побила б їх лиха година! Тоді усе й почалося. І так уперлася рогом... Я вже умовляв її, умовляв, благав ледь не на колінах, та все марно. Поїхала. І мене з собою кликала: "Якщо кохаєш, будеш біля мене. Хоч ким. Аби поряд". А як же я без лісу? Я ж без нього не зможу. Ніхто я без нього. Не існує мене. Там усе просте й знайоме. Рідне. А як дихається?! Ніде нема такого повітря. Та й сонця такого теж. Воно якось по-особливому освітлює ліс. Шукає слабинку, щоб хоч промінчиком пробитися до землі. А ліс не дає. Ніби руками загороджує дерев'яними... Бо він насправді живий. І душу свою має. І голос. Це така окрема планета. Якби не ліс, мене б давно вже й на світі не було... Після того як Оля поїхала, життя закінчилося. Ну, те життя. Те коротке життя, де я був щасливий, де жив мріями. Сподіваннями. Бо моєї Олі не стало. Почався відлік нового часу. Ні, вона приїжджала на вихідні, ми зустрічалися, спілкувалися, але... Це було вже не те. Я відчував, що вона віддаляється, стає холоднішою. І цього вже не спинити. А потім усе й розтануло зовсім... Поступово, але невпинно ми ставали різними. Зовсім різними. Вірити в це не хотілося, але те, що бачив, іншого не залишало... Вона - фантастично красива. Звісно, у столиці таку цукерочку не проґавлять... Усе так і сталося... А знаєте, я навіть радий. - Голос затремтів. Очі зволожилися. Говорити стало непросто. На допомогу прийшов коньяк. Кілька ковтків. Без закушування.
  -- Думаю, усе відбулося правильно, - повів далі лісник. - Невідомо, чим би закінчилося наше спільне життя. Раз вона змогла мене зрадити... Хай краще так... А ліс замінив мені все. Там я й радію, і сумую, і плачу, буває. Але про те ніхто не знає. Те все моє. І радість, і сльози... І я від того щасливий. А Оля... Бачив якось одного разу. Ну, це коли вона вже панею стала. Приїжджала на великій машині з вовками. Я пройшов, не зупиняючись... Це була вже зовсім чужа людина. Навіть з іншим прізвищем. Так що Оля Вовчанська, моя Олюня, давно померла. І живе тільки на тих кількох фотографіях, що лежать у моєму альбомі. І в листах, написаних до армії. Отака love story... Без хепіенду.
   Тремтячими руками Ведмедеря допив залишки коньяку.
  -- Ви мені вибачте... Сповідатися тут заходився... Не знаю, чому. Якось прорвало. Стільки збиралося. Але все не було перед ким. Знаєте, за роки підмило греблю, а тоді більша хвиля - і вона не витримала. А, до речі, чому ви про Ольгу запитували? Вона щось накоїла? Чи в скандалі помічена? Це для нинішніх багатіїв уже стає, як кажуть, "модною фішкою". Не просто ж так ви мене розшукали? Не для того, щоб чаю попити в цьому заштатному кафе?
  -- Це точно, - підтвердив Богдан, - не для того. З нею справді трапилася не дуже приємна історія.
   Лісник напружився й зосередився. Наче хижак перед стрибком. На підстережену жертву. Лисиця відчув незатишість. Навіть незахищеність. Шкрябливеньке відчуття.
  -- Точніше - дуже неприємна.
   Напруженість зросла. Богдан намагався підвести до трагічної новини плавно. Бачив, що говорити відразу - небезпечно. З багатьох поглядів.
  -- Її вбито.
  -- Я так і знав, - видихнув Андрій.
  -- Що ви "так і знали"? - відразу вхопився за почуте. Але Ведмедеря не відповів. Опустив голову на стіл, підмостивши руки, й пролежав так кілька хвилин. Лисиця мовчки спостерігав, поволі смакуючи чай.
  -- Це точно? - запитав, підвівшись за кілька хвилин. Очі повнились слізьми. Здавалося, до моменту, коли майнуть донизу, лишалося два-три моргання.
  -- Точно. - Це убивче слово Лисиця намагався вимовити якомога м'якіше. Та виявилося нелегко.
  -- Як це сталося? - Голос лісника хрипів. В іншій ситуації Богдан міг би його й не впізнати.
  -- Кілька днів тому знайшли в лісі під Києвом. Уночі її загриз вовк.
   Ведмедеря несамовито загарчав. Збоку могло здатися, що двоє дорослих чоловіків бавляться в дитячу гру: один називає тварин, а інший наслідує їх "голос". Але це не гра. Усе серйозно. Навіть дуже.
   Розгніваний лісник хотів ударити по столу, але влучив у фужер. Пролунали хрускіт і нове гарчання. Але вже через біль фізичний: розбитим склом поранило руку. З ребра долоні зацибеніла кров. Лисиця дав хустинку.
   З'явився стурбований офіціант.
  -- Я заплачУ, - гаркнув Ведмедеря, показуючи терте життям портмоне, - порахуєте за все разом.
   Заспокоєний офіціант сховався знову.
   Лисиця сидів ошелешений. Такого не очікував. Новина трагічна, але так на неї реагувати... Чи не театр це одного актора?
  -- Як таке могло статися? - вишкірився лісник.
  -- Не знаю, - відповів Богдан. - Слідство триває. З часом в усьому розберуться. Та й Ольга - дружина впливової людини. Не рядова. Працювати мусять по-дорослому. Хоча справа й непроста.
  -- Ні, - крізь зуби витиснув Ведмедеря, - не можу цього зрозуміти. Як це - вовк? І де? На Київщині. Там тих вовків - кіт наплакав. Це у нас їх трохи є. І то схожого не траплялося. Вовк тепер не той. Сам людину боїться. Та вже страшніша за нього... І тут таке.
  -- Нічого не вдієш, - утомлено мовив Лисиця. - Кому як написано. Трагедія не дивиться, чоловік перед нею чи жінка, молоде чи старе. Вона просто відбувається.
  -- А що вона робила в лісі уночі? - вичавлено поцікавився Ведмедеря.
  -- Якби ж я знав відповідь хоч на одне питання... - похитав головою Богдан. - На жаль, усе - суцільна таємниця. І правду з'ясувати ще належить...
  -- Виходить, я був майже поряд, але... - сказав лісник, продовжуючи кривитись. - То ось до чого той сон?
  -- Який сон? - стрепенувся Лисиця.
  -- Сон мені із тиждень тому наснився. Зараз до ладу й не згадаю, про що. Страшний якийсь... Хоча ні. Снилось, що в мене лебедині крила і що я літаю. А потім... їх відітнули. Прокинувся переляканий. Довго не міг заснути. Спочатку думав, до чого він, а потім якось стерся з пам'яті. Тепер ось згадав. І все стало зрозуміло...
  -- А слідчий вас ще не турбував?
   Лісника пересмикнуло. Він укотре подивився на поранену руку, а потім відповів:
  -- А чому він мусив мене турбувати? При чому тут я?
  -- Та ні. Наче не при чому. Просто так запитав. Наша газета проводить своє розслідування. От і поцікавився. До речі, а де ви були в ніч убивства?
   Ведмедерю пересмикнуло ще раз.
  -- А це ж коли?
  -- З третього на четверте.
  -- Спав.
  -- Де?
  -- На квартирі. До гуртожитку поселятися не захотів. Не для мене це. Ще зі студентських років не люблю. Ледве тоді відмучився в Харкові. Гамір. Людей - одне на одному. А я спокій люблю. Як у лісі.
  -- І ніхто, як я розумію, те, що ви спали на квартирі, підтвердити не зможе?
  -- Звісно, ніхто. Я ж сам там живу. Квартира однокімнатна. Для мене одного якраз те, що треба.
  -- Адресу сказати можете?
  -- Та без проблем. Записуйте: Віктора Забіли, сім, квартира дванадцять.
   Лисиця старанно записав і продовжив розпитувати:
  -- А останнім часом ви з Ольгою не бачилися? Не спілкувалися? Зараз це можна легко робити на будь-якій відстані: пошта звичайна й електронна, телефон, скайп...
  -- Ні. Я ж вам уже казав. Бачив якось у Калинівці. Років зо два тому. А після того - ні.
  -- Гаразд, - підвівся Богдан, - спасибі за чай і торт. А ви обов'язково зверніться до лікаря. З цим краще не жартувати.
  -- Дякую... Мені б до лісу. Я там - як вовк. Знайшов би зілля цілющого...
   Лисиця з радістю залишив кафе й рушив до любої Асікс. Вона вже скучила. Як і він. Взаємність.
   У машині дістав диктофон і почав записувати:
   "Ведмедеря справляє суперечливе враження. З одного боку, хоче здаватися простим, веселим, життєрадісним. З іншого, - видно, що на серці щось лежить незрушним тягарем. Плюс реакція... Надто картинна. Артистична. Хоча... Глибини душі людської - несходимі. Там, як і у Всесвіті, ще стільки непізнаного... На ніч убивства алібі в нього немає. Значить, без проблем міг опинитися в лісі з Ольгою. Та й убивством колись їй погрожував. Але найголовніше те, що він збрехав. Дарина говорила про листа, надісланого Ользі Ведмедерею через неї. А щойно в розмові про нього не згадав і сказав, що ніяких контактів не було... Непростий цей хлопець. Ой непростий".

***

   Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:
   "Словом "вовк" ("vlk") чехи евфемістично називають чорта. Поляки вірять, що вовком стає диявол. Вовка співвідносять зі злим духом у македонському фольклорі. В українській культурній традиції чорт може перекидатися на білого хорта. Вовк - це чортів кінь, на якому їздить кума чорта - відьма, що може перетворюватися на "білу сучку". Згідно з повір'ями південних слов'ян, вовк перебуває у зв'язках із вампірами та упирями (нечистими істотами). Їхні назви промовисті: вълколак, върколак (болг.), вукодлак (серб. і хорв.), volkodlak (словенськ.). У східних і західних слов'ян цих нечистих співвідносять із вовками-перевертнями (укр. вовкулак(а), білор. ва?калак (а), рос. волколак (а), пол. wilko?ak, чес., словац. vlkodlak, в.-луж. wjelkoraz).
   Тридцять сьомий параграф "Хетських законів" юридично закріплював статус "вовка" за нареченим, що згідно зі шлюбнообрядовими канонами викрадав жінку. "Вовком" у давніх греків і давніх ісландців вважалася людина, яка здійснювала убивство за особливою ритуальною формою.
   Давньослов'янська і давньобалтійська культурна традиція містить глибоко вкорінений мотив перевтілення людини у вовка. Це дає їй чудодійну силу та особливий статус віщуна. Зв'язки зі згаданою традицією також демонструє наявність у ряду народів, так би мовити, "вовчих імен". В українців, білорусів і росіян - це Вовчик (побутовий варіант імені Володимир), у сербів - Вук, у німців Вольфганг.
   Багато індоєвропейських і тюрко-монгольських племен мали назви хижаків (особливою популярністю тут користувався вовк). Їхня міфологія виводила їх від міфічного твариноподібного Пращура (засновника роду, тотема). Ритуальне перевтілення в тотемічну тварину сприймалося архаїчною людиною як акт нового творення: відбувалося повернення до початкового моменту виникнення роду, що гарантувало йому відновлення і продовження..."

7

   Богдан набрав номер центрального офісу "BDD-Банку". Після декількох нудних зумерів байдужний жіночий голос найманого працівника повідомив: ви потрапили, куди планували.
   - А як можна поспілкуватися з Борисом Дмитровичем?
  -- Хто ви і з якого питання?
  -- Я журналіст. Газета "Презумпція винності". Питання особисте. - Лисиця відповідав, наче заповнював анкету.
   - Зараз перемкну на його помічника.
   Порожнечу очікування заповнила "На пам'ять Елізі", що звучала в комп'ютеризованому оранжуванні. Але тривало так недовго. За мить її обірвало помічникове "алло". Почувши Лисицине прохання, він гнівно загорлав:
   - Та ви що, без клепки в голові? У людини така втрата. Не до прийомів йому. А у вас, журналюг, я бачу, нічого святого вже й не лишилося. Так і норовите залізти в душу, попорпатися у свіжих ранах. Бісове поріддя.
   Трубний голос та інтонації помічника зримо накидали портрет: здоровий бовдур з борцівсько-боксерським минулим, однією звивиною, причому не в голові, й обов'язково короткою краваткою.
   - Чого ти там репетуєш? - почув Богдан роздратований чоловічий голос.
   - Та от якийсь газетний козел хоче з вами поспілкуватися.
   - Козли в стійлі, а в газетах - журналісти, - так само роздратовано констатував голос, усе-таки не переходячи на крик.
   - То я й говорю - журналіст, - одразу "пом'якшав" Лисицин співрозмовник.
   - А що за газета? - уже менш роздратовано поцікавився голос.
   - Газета твоя як називається? - гаркнув помічник.
   - "Презумпція винності", - поспішив відповісти Лисиця.
   - "Презумпція невинності", - повідомив голосу помічник.
   - Та ні, - знову спішно проказав професор, - "Презумпція винності".
   - Вибачите, Борисе Дмитровичу, - "Презумпція винності".
   - Яка різниця... Скажи, що за годину двадцять я його прийму, - відрізав голос і додав: - З'явиться - проведеш до мене.
   - Добре, - запевнив помічник, а в Лисиці запитав: - Ти, тобто, ви все зрозуміли?
   - Так, - відповів професор, не вірячи, що все майже вийшло. Так просто. Без особливих потуг. Але: вір чи не вір - як хочеш, а скористатися шансом мусиш.
   Година двадцять пролетіли підозріло швидко, немов час нарешті знайшов жадану еластичність. Богданові навіть захотілося, щоб патент на це належав тільки йому.
   Головний офіс "BDD-Банку" розташовувався на Поштовій площі. Модернова скляна споруда гордовито здіймалася над прапрапрадідусем Подолом, немов американський онук, що навідався до сільських грендфазе куди-небудь у Яблунівку чи Вергуни.
   Помічник глави банку насправді виявився людиною середнього зросту, звичайної статури, у світлому костюмі, що сидів на ньому так чітко, наче той з ним і народився. Привітавшись, розстебнув піджак. Лисиця прийняв поразку стійко: краватка саме такої довжини, як на фотографіях у каталозі.
   "І на сонці бувають плями", - промайнуло в професоровій голові.
   Перше відчуття кожного, хто опинявся у величезному кабінеті Довганя, - замилування. Слідом приходило розуміння грандіозності структури, вершину якої уособлював її хазяїн. Ні, скоріше, - володар. Або навіть - повелитель. Підкреслена вишуканість, що струменіла в оформленні, дорожнеча оздоблення, шик, який б'є через край, дружно брали відвідувача за груди, запитуючи: "Ну, що? Так ти віриш чи ні? А то ми зараз...". Лисиця вірив. З першого кроку через поріг. З першого погляду на всю цю пишноту.
   Довгань зустрів гостя біля дверей і, перехопивши в помічника, провів до місця навпроти себе. Лисиця одразу згадав Даринину розповідь. Банкір і справді мав доволі презентабельний вигляд: косметичні салони, процедури, харчування. Старість зламала не один вставний зуб, уперто впинаючись у це вже не молоде, але надійно "законсервоване" тіло. Або й усю щелепу.
   - Чесно кажучи, я мало чув про вашу газету, - пильно подивився на "журналіста" Довгань. - А якщо бути точним - не чув узагалі.
   - Вона специфічна, - відповів Лисиця, намагаючись економити слова й час. - Кримінальні новини, аналітика. Сегмент юридичного консультування та історичних матеріалів - дуже незначний.
   - Так. Щоденного криміналу в нас, на жаль, вистачить не те що на газету. На товстезний енциклопедичний том... До речі, з журналістів подзвонили тільки ви. Інші, напевно, не наважуються. Підтверджують мудрий жарт Альберта Айнштайна. Одного разу його запитали: "Хто такий геній?" Великий учений відповів: "Усі знають, що щось зробити неможливо. З'являється один невіглас - бере й робить". По-моєму, це про вас... Ну, не в сенсі невігласа.
   Обличчя професора зібралося рушити в бік посмішки, але тільки напружилося, не зробивши навіть півкроку.
   Довгань знову пильно подивився на Лисицю.
   - Мені, знаєте, зараз дуже важко, - сказав за мить. - Щиро кажучи, вдячний вам за цю зустріч. Так стомився вислухувати фальшиві співчуття. Прекрасно ж знаю, що вони думають. Радіють. Сто відсотків. У нашому, так званому вищому світі, не все так просто. Друзі - нещирі жлоби, які нахапали грошей стільки, що тепер не знають, куди їх подіти. Конкуренти - невиправні заздрісники, готові перекусити тебе за один підхід. Підлеглі - поголовні підлесники. От і виєш тут вовком. Ні з ким по-людськи й поговорити. А ось тут, - Довгань постукав навпроти серця, - знаєте, як буває? Тяжко... Хоча, звідки вам знати? Ви ж нормальна людина. У вас найчастіше біле - це біле, а чорне... У нас так - ніколи. Вони ж усі - хворі. Після мільйона хочеться мільярда, а після мільярда... Ну чого може хотіти людина, у якої є мільярд, як ви гадаєте?
   - Важко сказати, - задумався Богдан. - Я всього лише журналіст, а це сфера психіатрії...
   - Та ні, тут якраз нічого складного. Вона хоче другий мільярд. Потім - третій. І так - до нескінченності. Шлях за лінію неповернення. Як у доконаного наркомана. Так наркоманію хоч лікувати намагаються, а тут... Усе безперспективно. І найстрашніше те, що ці божевільні вважають себе вже майже обраними. Богоподібними. Вони вишиковуються в черги, щоб залізти в телевізор і звідти вчити решту, як жити, установлюють для них закони, керують, позують для журнальних обкладинок, зразки успішних особистостей... Насправді ж - це торгаші, злодії, убивці, розпусники. Одне слово, негідники всіх мастей. Час зажадав таких, і він їх одержав. Якби вони не були такими, ніхто з них не став би цими "новими". Пам'ятаєте, як їх точно тоді, у дев'яності, назвали? "Нові". Суперточно! У десятку! Тобто "старі", хоч і з зародковими уявленнями про честь, добро й справедливість, уже не підходили. Тому що "старі". Тому що "віджилі". Потрібні інші. Нові. Для них честь замінив малиновий піджак, добро - уживаний "Мерседес", що на тлі вітчизняних тарадайок здавався вершиною мрій, а справедливість - власна бездонна кишеня. Вони стали такими, бо прийняли правила гри. Нові правила старої гри. Хто - швиденько перекроївся. Хто - підріс до нових штанців. Той зрадив. Цей здушегубив. А третій узагалі звернув у нетрадиційну орієнтацію. Зате тепер - мавпи з телевізора. Еліта. Тьфу! Гидко на все це дивитися. Погані актори самодіяльної трупи якого-небудь забитого... навіть не театру. Будинку культури. Ні. Напіврозваленого сільського клубу. Хоча б репетиторів найняли зі сценічної майстерності. Так і на це жлобляться омріяні бабки витратити. Їх же треба віддати розумній людині. Й слухатися її. А навіщо їм у кого-небудь навчатися? Хіба ж є хто розумніший? Якби й був, точно вкрав би більше, ніж вони...
   "Ого, як зачепило, - подумав Лисиця. - Ріже правду-матку, як на ешафоті. Не боячись після дивитися в очі скривдженим".
   - Ви пробачте мені, - мовив трохи стишено банкір. - Адже я теж - один із них. Не кращий і не гірший. І життя моє теж різними кольорами вишите... Багато з чим доводилося миритися. Грати за цими, новими, правилами... Просто, загибель Олі якось сколихнула болото, що спало в мені. Напевно, приходить пора розплати. Тільки чому вона? Чому не я? Їй ще жити й жити. Дітей могла вродливих народити. І розумних. Вона, до речі, розумною була. Це все брехня, що гарні голівки розумними не бувають. Ще й як бувають! Цим краснобаям і не снилося, якими розумними...
   Довгань відвів погляд, ніби щойно побачив очі "цих краснобаїв". І тепер намагається розгледіти в них сльози запізнілого каяття.
   - Знаєте, - після короткої паузи продовжив банкір, - Оля останнім часом якось змінилася. Стала начебто чужою. Почала віддалятися. Я відчував це. Але вдіяти нічого не міг. Ніби якась сила заважала. Заблокувала. Охопив жахливий параліч. Просто спостерігав, начебто стороння людина. Хоча міг щось зробити. Напевне, міг. Та... Чомусь не зробив. Думалося, що це мої вигадані побоювання грають-вигравають. Усе збирався поговорити. Сказати, що бентежить. Що ятрить душу, пригнічує, гризе надокучливим хробаком. Але... То зайнятість моя, то її. Так усе відкладав, відкладав. І - довідкладався. Але ж чи міг я подумати про таке страхіття?.. Усе було нормально. Пливло своїм плином. Як у людей. І тут...
   Довгань закрив обличчя руками. Так тривало певний час. Потім з'явився зовсім інший образ. Ніби навпроти сидів професійний мім, що швидко й правдоподібно змінював вирази фізії. Банкір знову перетворився на людину з вольовою зовнішністю, від якої врізнобіч променіли сила й упевненість.
  -- Ви мені здалися чесною й порядною людиною, - спокійно мовив Довгань. - Однак усе почуте - не для друку. На вашому місці міг опинитися будь-хто. Головне - викликати в мене довіру. Вам це вдалося. Тільки все, що я до цього сказав, - "ДСК". "Для службового користування". І за межі кабінету потрапити не повинне. Так воно, сподіваюся, й буде. Чи вам назвати прізвища зниклих з початку року ваших колег?.. Я зрозуміло говорю?
   - Надзвичайно.
   - Ну а тепер можете вмикати диктофон. Почнемо інтерв'ю. У ньому все мусить бути пригладжене й відшліфоване. Лейтмотив: убитий горем банкір глибоко сумує через загибель дружини. Він її дуже любив. Вона - ангел. Так рано пішла... Її смерть - якась безглузда випадковість...
   Опинившись на вулиці, вдихнув розжареного повітря. Воно хоч і гаряче, але свіже. Воно - це воля. Слава Всевишньому. У золотій клітці Довганя мало не замерз від кондиціонера. Зате тут - роздолля й тепло.
   Розслаблено рушив. Насолода. Стоп. А це вже цікаво. Погляд ковзнув різнобарвною чередою "жирних" машин банківських віпів. Ті мирно спочивали на стоянці "тільки для авто "BDD-Банку". Хлюпаючи через край пихатістю, модерні залізні мустанги вишикувалися в довгу, майже рівну, шеренгу. Наблизившись, присів навпочіпки й зазирнув під моторний відсік першого, сріблястого "Інфініті". Нічого. Далі обдивився простір під темно-синьою "Теаною". Знову нічого. Наступна - срібляста "Камрі". Теж мимо. Але ряд ще довгенький.
   Ці підмашинні пошуки захопили й на деякий час висмикнули з навколишнього світу. Тепер існували тільки машини. І те, що під ними. Не змінюючи таку цікаву позу, повільно пересувався від авта до авта.
   За кілька секунд відбулися дві надзвичайних події. Спочатку під сірою "Інсигнією" побачив свіжу чорну калюжку, а потім уперся в чиїсь міцні незрушні ноги. Лаковані туфлі не менш ніж 45-го розміру ілюзій щодо "величі" хазяїна не залишали. У душі відразу стихло бравурне звучання тушу, а потім застогнала мелодія жалобного маршу.
   Підніматися не поспішав. Заткнувши вуха передчуттям, краєм ока сфоткав номер і для певності кілька разів повторив: АА 0009 СТ... АА 0009 СТ... АА 0009 СТ. Збоку це нагадувало передсмертну молитву. Перед гільйотиною. Чи електричним стільцем. І неважливо, що складалася вона лише з чисел і назв літер. Головне, що адресувалася Компетентній Інстанції.
   - Щось загубив, друже? - почув крізь "молитву".
   Голос, що пролунав практично з небес, нічого божественного очікувано не ніс. Груба, єхидна, знущальна какофонія.
   Лисиця зрозумів, що відведений ліміт вичерпано. Зараз доведеться розплатитися. Але тільки чим? Варіантів пролетіло багато, але жоден зримо не затримався.
   - Та ось, запонка кудись закотилася, - промимрив найдурніше, що можна промимрити, й, переборовши страх, випростався.
   Побачене переступило всі можливі межі. Над професором нависав несподіваних розмірів здоровань з типовим обличчям хазяйського пса. Підсилював думку золотий нашийник у розрізі коміра блідо-голубої теніски. Здоровань розглядав непорозуміння природи, що звелося на ноги, з поблажливістю бегемота, постукуючи об долоню гумовим кийком. Глухий кут робила ще глухішим Лисицина футболка з фейсом Че. Запонку шукали від неї.
   - А я от зараз тобі допоможу. - Здоровило почав повільно нахилятися.
   - Гадаю, впораюся сам, - відповів Богдан з інтонаціями безневинно вбитого. - Тим більше, тут її точно немає. Напевно, треба шукати в іншому місці. - Рука самохіть вибрала перший-ліпший напрямок "куди-небудь" і махнула.
   - Упевнений, що впораєшся сам? - твердо поцікавився здоровань, не вперше, напевно, усвідомлюючи, що богом бути легко. У всякому разі, йому й не дуже довго.
   - Робота нескладна, - по-ідіотськи посміхнувся, але зараз на кону стояло все-таки щось більше, ніж реноме в очах охоронця.
   - Ну, тоді вали, - батьківським тоном порадив здоровило й додав: - Тільки в темпі. У темпі! - Гумовий кийок укотре поринув у привітні обійми долоні - стартовий сигнал для негайного зникнення.
   Богдан показав, що глибоко розуміє мову співбесідника, уже через три десятих секунди крокуючи в обраному напрямку. Раніше й не здогадувався, що поспішати просто "куди-небудь" так приємно. Одразу відкривався глибинний зміст чогось там про крила. Прийшло розуміння: усі метафори справді виростають із життя, а ситуації, що їх породили, пережиті авторами реально.
   І тільки через кількасот метрів, ставши непомітним атомом міста, подумки почав скандувати: АА 0009 СТ. АА 0009 СТ. АА 0009 СТ... Нехитра комбінація знаків - найцінніший трофей за сьогодні. З цим можна привітати. Цілеспрямоване перелопачування порожньої породи неодмінно приводить до самородків.
   Набрав мобільний Бондаренка. Той коротко відповів:
   - Я.
   - Сергійчику, пробий, будь ласка, кому належить сіра "Інсигнія", держномер АА 0009 СТ.
   - А чим це вона тобі так прилипла до душі? - здивувався головред. - Яка-небудь блонда "підрізала", і ти вирішив послати букет троянд? Із записочкою, мабуть, і номером телефону?
   - Майже вгадав. А як там наше мастило?
   - Поки нічого. Чекаємо. До першої зорі. Сам розумієш, квапити хлопців - шкодити справі. Не в наших інтересах. Усе мусить бути делікатно. Коли зроблять - повідомлять, а я відразу й віддзвонюсь.
   - Прийняв.
   Годинник на телефоні без особливого натхнення мукнув: тринадцята п'ятдесят чотири. Усе йде за планом.

***

   Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:
   "Як уже згадувалося, образ вовкулаки являє собою класичний зразок перевертництва. У ньому знайшла втілення найвища форма зміни зовнішнього вигляду. Вовкулаки - це дворушники, істоти, що ведуть подвійне існування, оскільки можуть бути то вовком, то людиною. Архаїчна людина вірила, що вовкулака має два серця (людське й вовче), дві душі (людську й демонічну). Загалом же, число "два", як відомо, вважається "нечистим", бісівським. За слов'янськими віруваннями, вовкулака може з'їдати сонце або місяць, що призводить до затемнення. Виразна ознака вовкулаки - вовча шкура.
   Він може ревіти вовком.
   Вовкулаки поділяються на вроджених і зачарованих (обернених). Перші з'являються як покарання для батьків, які не утримуються від статевих зв'язків перед святами й постами або працюють у свято. Також вовкулака може народитися в матері, яка під час вагітності побачить вовка або з'їсть м'ясо тварини, роздертої ним..."
  

8

   До вулиці Саксаганського, де мешкає Надія Довгань, найзручніше добиратися від метро Льва Толстого. Пішки. У київському рейтингу транспортної надійності цей вид посідає перше місце. Трошки поступаються йому килим-літак, помело й гуси-лебеді. П'яте місце упевнено займає метрополітен.
   Будинок N 9 - старий. Явно з тих, купецького розмаху. Вони доречно прислужилися купцям нового часу. Ті з небаченою завзятістю почали викуповувати просторі квартири з високими стелями, перебудовуючи на свій смак, фаршируючи дорогими меблями й зручною побутовою технікою.
   Консьєржці - гостролицій бабусі з поглядом оперативника КДБ, що засидівся на капітанській посаді, - вистачило журналістського посвідчення, номера квартири й ПІБ хазяйки, щоб вона дозволила продовжити шлях. Тут усе по-справжньому. І кордон - на надійному замку.
   Мабуть, доволі розгледівши гостя цікавим оком відеодомофона (після натискання кнопки пройшло, як здавалося, не менше хвилини), динамік жіночим голосом поцікавився:
   - Ви - Богдан Лисиця? Журналіст?
   - Так, - відрізав, але зразу й додав: - Добрий день.
   - Здрастуйте, - відповів голос. - Проходьте, будь ласка.
   Двері автоматично відчинилися, і Богдан опинився в просторому холі квартири, відремонтованої за останнім словом сучасних будівельних технологій.
   Надія Довгань з'явилася в синьому атласному халаті, що ховав її аж до підлоги. Мала привабливу доглянуту зовнішність. Це тішило: світова індустрія краси успішно дісталася Києва. І в боротьбі з невблаганною старістю допомагає цій жінці перемагати.
   З другого погляду Лисиця відчув, що господиня ніби надіта на сталевий стрижень. Потужний. Непохитний. Стрижень, щоправда, жіночого роду. Помітивши на собі пильний погляд, жінка, звичайно ж, усе правильно зрозуміла: цей теж не відрізняється від решти. Оцінка зовнішніх показників. Чоловіків у цьому не переробити. Та, напевно, й не треба.
   - Можу запропонувати каву, - байдуже сказала екс-банкірша, але неприродність цієї байдужості прочитувалася "на раз".
   - Щиро дякую, - відповів "журналіст". - Кави не п'ю. Віддаю перевагу зеленому чаю.
   - Зеленого немає. Є білий, китайський.
   - Що ж, нехай буде білий, - пішов на запропонований компроміс.
   - А можна без усіляких там етикетів-церемоній? - поцікавилася Надія, випускаючи королівську пихатість на волю. - Поп'ємо чайку прямо в кухні?
   - Чудова ідея.
   Перекочували до просторої світлої кухні з дорогими дерев'яними меблями, вмонтованою технікою і стильною барною стійкою. Антураж схиляв до думки, що перебуваєш на виставці останніх досягнень народного господарства. Капіталістичного, звичайно.
   Посадила гостя за стіл, а сама заходилася біля посуду.
   - Хотів поговорити про вашого чоловіка, - розпочав "працювати" Лисиця.
   - А що мені про нього говорити? - поцікавилася жінка, виділивши слово "мені" й на трохи припинивши шаманити. - У моєму житті про Борисика все уже сказано. Я давно для нього прочитана книга, а він для мене - колишній читач.
   - Ви працюєте завбібліотекою? - ляпнув професор, явно ризикуючи одержати гарбуза, а потім - і повернути голоблі.
   - Скоріше завархівом, - сумно вимовила Надія.
   Цього разу пощастило. Гумор оцінили. Бесіду продовжили.
   - Я ж не перша його дружина, - розпочала жінка, коли в симпатичному пузатому слонику, привезеному з далекої заморської землі, почав заварюватися чай. - Ми одружилися в мої студентські роки. Обоє закінчили Інститут народного господарства. Економічний факультет. Тільки Борис - на дванадцять років раніше. Одного разу він зайшов до Володимира Михайловича, нашого викладача загальної економтеорії. Якісь справи привели. Той саме закінчив лекцію. І ми галасливою юрбою висипалися з аудиторії. Аж тут він, мій майбутній Борисик. Я тоді зовсім дівчиськом була. Дурна. Усе вийшло якось справді з першого погляду. І те, що він одружений, мене зовсім не збентежило. Знати б тоді, що доля відплатить купюрою з таким же номіналом...
   Наповнивши чашки, Довгань сіла візаві.
   - Починали ми важко, - закивала. - Без підтримки батьків. Усе самотужки. Борисик тоді ще в рядових ходив. Я теж - молодий фахівець... Працювали багато. Терпіли. Вірили, що всього досягнемо завзятістю й працею. Ну й от - досягли. Та тільки тепер кожен окремо.
   Богдан бачив, що спогади м'якою теплою ковдрою закутували господиню. З них поволі випростовувалося щире кохання до чоловіка, що тривало й нині. Нехай навіть і колишнього. Нехай навіть і зрадника. Нехай навіть уже й чужого. Та все одно - її чоловіка.
   - А ви були на похороні Ольги? - різко змінив курс.
   - Ні, звичайно, - спокійно відповіла Надія. - Навіщо це мені? Бачити, як Борисик ридає над цим молодим тілом? Великого задоволення така картина не принесла б... Знаєте, цих розлучниць я так і називаю - "молоде тіло". Саме на нього й ведуться наші підстаркуваті чоловіки. Усе молодяться, усе норовлять учепитися за підніжку поїзда, що приречено тане за горизонтом... Вибачте, щось на лірику потягло... До косметологічних клінік бігають, салонів краси. Хочуть зупинити час... Сумно все це. Безнадійні плювки проти вітру.
   - Ви не дуже добре ставилися до нової дружини колишнього чоловіка? - Запитання кишіло відвертою провокаційністю.
   - А як би ви поставилися до того, хто зруйнував вашу родину?
   - Я не одружений і ніколи не був...
   - Тоді вам, напевно, не... Хоча... Мені приховувати нічого... Я її просто ненавиділа. За руїни... задимлені руїни мого щастя. За мокрі від нічного плачу подушки. За комплекс покинутої дружини. За нервові зриви дитини... І Дмитрик теж ненавидів. Спочатку погрожував навіть убити. Але потім, слава Богу, відпустило. І його, й мене. До речі, відразу ж крапки над "і": у Дмитрика сталеве алібі. Він увесь цей час перебував за кордоном, у Лондоні. Тобто - за тридев'ять земель від гореницького лісу. І приїде не скоро.
   - А у вас? - пустив у бій важку артилерію.
   - І в мене теж, - відповіла Надія, демонструючи абсолютний спокій і задоволення собою. - Я тоді до Мілана літала. За шматтям новомодним. Можу все документально підтвердити. Так що ми з синуликом - поза підозрою.
   - А ваш чоловік? - Лисиця навмисно так називав Довганя. Частина стратегії.
   - Мій колишній чоловік? - наголосила жінка, ніби проводячи чітку й усвідомлювану межу. - А це вже ви в нього й запитайте. Я за нього - не відповідач. Він тепер - інша родина. Інша планета. Наші орбіти майже не перетинаються... Навіть - інший всесвіт.
   Надія все більше вималювалася як сильна й незламна особистість. Та після останніх слів очі жінки засріблилися сльозою. Уперше за час розмови.
   "Багаті теж плачуть, - подумав. - У них, виявляється, теж є проблеми. Навіть ціла купа. І серце... А ми, прості смертні, наївно думаємо, що життя на олімпі - суцільний київський торт... Усе ж таки - ні".
   - Розумієте, - зміненим голосом продовжила господиня й часто заморгала, щоб розігнати підвищену вологість, - змолоду ти починаєш творити сякий-такий простір свого життєвого затишку: чоловік, дитина, дім. Витрачаєш багато чого, а найголовніше - молоді роки. І ось одержуєш результат. У моєму випадку - досить непоганий. І нехай у вас із чоловіком після майже чверті століття спільного життя вже й не любов, а звичайнісінька міцна дружба, але це все тобі подобається. Ти його любиш і не мислиш без нього життя. І раптом... Катастрофа. Усе розвалюється. Просто тому, що - біс у ребро. Що з'являється "молоде тіло"... Ну, хай би він просто зраджував. Це зрозуміти ще можна. Але ж весілля... Воно мене ледве не вбило. А Дмитрик?! Він же не знаходив, куди себе подіти. Бідолашна дитина! Як він тоді страждав! Неможливо було дивитися... Та потім усе поступово вляглося. Дмитрик поїхав навчатися до Англії. Грошима чоловік ні мене, ні сина не кривдить. Загалом... гріх скаржитися. Історія знає випадки набагато трагічніші... А, нічого. Он синулик незабаром довчиться, почне працювати, одружиться, зробить мене бабусею. І я знову стану щасливою. Скоріше б. Так хочеться поняньчити маленьких "дмитриків".
   - Але ж ви молода жінка, ще зустрінете своє кохання.
   Навряд чи Надії припав до душі цей банальний набір чергових розрад, але відреагувала вона з гідністю:
   - Спасибі на доброму слові. Може, все справді так і буде. Життя покаже.
   - А у вас непогана бібліотека, - ковзнув прізвищами на корінцях: Маркес, Гонкури, Дюма, Гюго, Золя, Діккенс, Мопассан, Теккерей, Фолкнер, Хемінґвей, Джойс, Шлінк, Жонке... Далі сріблилися блиском літер дорогі енциклопедичні видання: кораблі, катастрофи, історичні таємниці, інопланетяни й... Енциклопедія вовків. А там, де вовки, обов'язково - й вовкулаки. Лисиця від несподіванки проковтнув, ледь не вдавившись. Стало млосно. Тривожно. Незатишно. Внутрішньо напружився. Усе передалося й зовнішності.
   Надія помітила ці зміни і теж подивилася на книги. Хм, нічого особливого. Звичне життєве оточення.
   - Теж любите книги? - поцікавилася для продовження розмови, залишаючи позаду вир тривалої паузи.
   - Обожнюю, - почав розслаблюватися й намалював на обличчі посмішку. Вийшло невміло. Навіть бездарно. Якісь розрізнені самотні лінії. - Особливо таємниці всякі. Бачу, ви теж...
   - Та це все більше син. Ну, й Борисик, звичайно. Такі слідопити раніше були. Усе в незвіданому й непізнаному порпалися. Книги збирали. Журнальні й газетні вирізки. Фільми. А потім... Потім трапилось, що трапилось. І звичний наш світ розсипався... Так буває. Банально, але - під місяцем нема нічого вічного, на жаль. Як і під сонцем. Мій життєвий досвід теж сміливо може проголосувати за цю фразу. За її убивчу справедливість.
   - А що тепер із першою дружиною Бориса Дмитровича? - поцікавився Лисиця, сподіваючись дізнатися нове.
   - Саме перед тим його божевільним весіллям вона померла. Крововилив у мозок. Безнадійний варіант. Якось не дуже гарно вийшло. У тих - небіжчик на лаві, а там - веселощі через край. Борисик так і не з'їздив попрощатися. Неправильно, напевно, це. Ну та Бог йому суддя.
   - А діти в тої дружини були?
   - Від Борисика - ні. Вона потім удруге заміж вийшла. Так там, по-моєму, дівчинка. Але я особливо не цікавилася. Тут своїх проблем - ціла купа.
  -- А в якій школі навчався ваш син?
  -- Ліцей "Фаворит". З економічним ухилом. На Печерську. Знаєте?
  -- Знаю... Династія...
  -- Щось схоже на те...
  -- А у вас машина є?
  -- Так. "Лексус". Позашляховик. Чорного кольору. Он він у дворі стоїть.
   Надія підійшла до вікна. Воно якраз виходило у внутрішній двір. Лисиця теж наблизився. Серед кількох машин загледів чорного "Лексуса".
  -- І як цей красень, виправдовує? - поцікавився.
  -- Повністю, - відповіла Надія. - Чудова машина. Рада, що вона в мене є. А ви водите?
  -- Так. Але для поїздок до центру надаю перевагу метро. Мій час - це гроші. А витрачати їх у заторах якось не хочеться.
  -- Розумію...
   Вийшовши на вулицю, завернув за ріг. Через арочний в'їзд потрапив до внутрішнього двору. Надіїн "Лексус" стояв між червоним "Шевроле-Круз" і новою моделлю "КІА-Спортейдж" сріблястого кольору. Присів перед моторним відсіком і почав оглядати. На асфальті - жодної свіжої цяточки. Коли випростався, помітив, що тюль на вікнах квартири Довгань здригнувся.
   "Стежить, - подумав, - ну й нехай. Все одно нічого не зрозуміє. Хоча..."
   Посміхнувся. Помахав вікнам і рушив до метро.
   Дорогою трапилося кафе "Дольче Донна". Очікуючи відвідувачів, столики мирно дрімали: час гучних компаній і завсідників ще не надійшов. Вибрав перший-ліпший і сів, злякавши сон кафешного довкілля. Розбудженість передалась офіціантці. Та випурхнула невідомо звідки, різонувши намальованою привабливістю.
   - А що, красунечко, наречені у вашому місті є? - із серйозним обличчям поцікавився новий клієнт.
   - Не зрозуміла? - ґвалтуючи себе посмішкою, розгублено запитала офіціантка - невисока брюнетка з прилизаним волоссям і яскравим макіяжем, що робив її схожою на ляльку. Не обов'язково гумову. Незнання класики посадило дівчину не в свої сани.
   - Кажу, зелений чай і наполеон, якщо є.
   - Усе є. Усе щойно привезене, - засвітилася радістю "лялька", бо фрази тепер знайомі й зрозумілі. І сани свої: запрягай та їдь. - Зачекайте кілька хвилин.
   "Значить так, - відразу ж майнув у думки, гаючи "коштовні" хвилини відпустки, - є машина, що, гіпотетично, якось стосується вбивства. Правда, підтікання мастила ще ні про що не говорить. Мало в кого сальник міг прорватися. Але те, що автомобіль пов'язаний з банком Довганя, - уже щось.
   Далі. Довгань одружений втретє. Для сьогоднішньої типу еліти це, швидше, норма. Тут у шанованого Бориса Дмитровича теж, як і з бізнесом, усе в ажурі. А що не так? Не дуже схожий на безутішного вдівця. Щось у його поведінці не те. Якоюсь цинічністю повіває. Та й одкровення ці... Добре, що я його провідав.
   Надія Довгань. Найдовше кохання нашого банкіра. Відверто зізналася, що ненавиділа "спадкоємицю". Це зрозуміло. Мотив для вбивства ще той. Хоч "матеріально" вона нічого не виграє. Хіба що така-сяка сатисфакція... Щоправда, помста може перекривати будь-які "матеріальні" мотиви...
   Дмитро Довгань. Теж ненавидів нову батькову дружину. Навіть убити погрожував. Зараз за кордоном. Захоплення таємницями. Енциклопедія вовків..."
   Залунала "Весна". Дістав з портфеля телефон. У співрозмовники набивався головред.
   - Настовбурчуй вуха що є сили, - у відповідь на Лисицине "алло" пророкотав він голосом володаря Всесвіту. - Твоя "Інсигнія" належить одному з топ-менеджерів "BDD-Банку" Столярчукові Олегу Геннадійовичу. Йому 38 років. Освіта вища - економічний факультет Львівського університету. Спеціальність - фінанси та кредит. На посаді три роки. Одружений. Має дочку. Характеризується як міцний фахівець і талановитий керівник. Живе в Гореничах у власному будинку. Захоплення - полювання, пейнтбол, подорожі і... Дуже вже небайдужий до жіночої статі. Хоча, це, напевно, і не вада, а, скоріше, достоїнство. Емемескою вишлю фотографію. Все. Бувай.
   - Щось ти напрочуд небагатослівний. А мастило? - ледве встиг загальмувати Бондаренка.
   - Треную сестру таланту...
  -- Ну а мастило?! - не відступав професор.
   - А мастило - не вмастило. Поки... Ну й чіпкий же ти, Богдане. Немов злодій до чужого добра. Для всього свій час. Бувай.
   "Он як, - ховаючи телефон у портфель, повернувся до міркувань Лисиця, але зупинився: зараз прийде повідомлення. "Nokia" в очікуванні лягла на стіл. - Виходить, пан Столярчук працює у Довганя, дуже любить жінок і живе в Гореничах. Але найголовіше, за машинкою своєю погано стежить. Мастильце у нього, бачте, підтікає. Ай-ай-ай, погано це".
   - Начальника, тобі есемеска, есемеска прийшов... - заклично вібруючи, пародійним голосом повідомив телефон. Лисиця "розпечатав листа". Олег Столярчук продукував чоловічу "міцність" навіть із фотографії. Справді сильна особистість. Такі подобаються жінкам. Їх помітно відразу. "Непогано б за тобою постежити, - ледве чутно сказав "Столярчукові". - Га? Як ти до цього поставишся? Позитивно? От і я про те. Дуже вже ти цікавенький овоч. А я жах як люблю займатися всім цікавеньким".
   Немов професійний поглинач тістечок, розправився зі шматочком смачної насолоди, запивши чаєм. На це пішли, напевно, три хвилини. Ще хвилина - й оплатив рахунок. Далі - старт із прискоренням - до метро. Слалом-гігант у людському потоці. Поспішає. Терміново потрібна люба Асікс. Ця фея із мрій зовсім недавно стала власністю професора. І відтоді - у його безмежній владі. За нею нудьгував більше, ніж за ким-небудь іншим. Цим новим "любовним" зв'язком просто впивався. Бо одержав те, чого давно бажав, про що плекав постійні мрії. І от зараз мчався до неї. І, крім неї, ніхто не потрібен. Хіба що вбивця Ольги Довгань. Але де ж він?..

***

   Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:
   "Вроджений вовкулака - це чаклун. Вовчий образ прибирає, коли захоче. Удень він - звичайна людина, проте коли настає ніч, перевтілюється у вовка. Для цього перекидається кілька разів через голову або перестрибує в лісі через криву деревину. У вовчій подобі йде до лісу, пристає до зграї справжніх вовків і проводить із ними нічний час, живучи їхнім життям. Такий період може тривати, скільки завгодно. Перед світанком повертається до людського життя. Щоб знову стати людиною, вовкулака-чаклун тричі перестрибує через дерево. Ця обрядодія символізує подолання межі між двома світами - лісовим (потойбічним) і світом людей. Існувало вірування, що вроджений вовкулака під пахвою мав місце, в якому з'єднувалися краї шкіри. З нього шкіру вивертали, щоб здійснити перевертництво.
   Зачарованими вовкулаками стають прості люди. Вовками їх робили за допомогою чаклунства.
   На вовкулаків можуть перетворювати через образу. Тоді таке перетворення виступає як помста. Або з корисливою метою, щоб у вовчій подобі досягти певної мети. Чаклун, що здійснив перевертництво, визначав, скільки зачарованому бути вовком. Такий вовкулака живе у вовчій зграї, але серед вовків він може бути тільки один. Справжні вовки харчуються м'ясом, а вовкулака одержує від них кров здобичі. Якщо зачарованому вовкулаці вдається загризти вовка, він знову стає людиною. Відчарованого вовкулаку знову зробити вовком неможливо..."
  

9

   Неспішним плином вулиці Сагайдачного приплив-таки до центрального офісу "BDD-Банку" з боку Контрактової. "Пришвартувався", трохи не доїжджаючи. Люба Асікс притулилася до бордюру, немов хотіла сплющитися до розмірів консервної банки. Але ставати кількою в томатному соусі Лисиця не планував. Найближчим часом - так точно. Зараз понад усе жадав перетворитися на величезні, як вуха Чебурашки, очі. Щоб стежити за виходом з банку і стоянкою.
   За час відсутності начебто нічого не змінилося. Будівля так само гордовито задирала ніс, упиваючись крутістю, а мудрий Поділ ховав тиху посмішку в сиві козацькі вуса: за багато століть довелося побачити всякого.
   Запримітивши знайому "Інсигнію", подумки потер руки: найімовірніше, "об'єкт" на місці. "Отже, - подумав, - з Божою допомогою. Легко й радісно". Цікава робота почалася.
   Немов з-під землі, виник невисокий меткий паркувальник, угадуючи в Лисиці черговий шматок здобичі. Здалося, що широкі долоні агента укрилися вологою бажання. Щоб приліпились усемогутні папірці. Без них земне існування паркувальників утрачало будь-який сенс. І - якесь вище призначення... Ці всюдисущі причепи вже перевершили навіть циганок, що раніше здавалося річчю нездійсненною. Як сьогодні - повернення до бензину за тридцять копійок. Але від циганської настирливості хоч якось виходило відчепитися. Від цих же... Не дай вам Боже не заплатити паркувальнику! ("...І будуть ходити по землі, у панцир одягненій, нещадні жерці бога Паркастоякля, / І відбиратимуть вони монету золоту / У всіх, хто їздить на залізних конях швидкохідних, / Хто зупиниться на хвилину коротку біля ратуші міської..." (Сімнадцятий катрен Нострадамуса. Начебто).
   - Добрий день, - пролунали втомлені слова. - Довго будемо стояти?
   - Як пощастить. А година скільки коштує?
   Паркувальник укотре відбарабанив на вічну тему часу й грошей. З погано загримованим небажанням Лисиця попрощався з купюрою.
   "Багато вас, таких, на мої гроші".
   Не почувши цього серцевого крику, "ощасливлений бізнесмен" поплентався далі. Підтримувати всепланетний баланс. Виконувати високу місію. Тим більше, що вона так легко можлива.
   Віддавши тяжко зароблені, почав спостерігати, немов одержав на це ліцензію. Оплачене шоу цікавістю не виблискувало. Без саундтрека й тапера демонструвався один зі звичайних робочих буднів. Банк старанно ніс щоденну службу. Люди й капітали входили-виходили. Хвилини, дотримуючись черговості, сумовитою ескалаторною стрічкою рухалися у вчора, навіть не задумуючись, що може бути інакше. Хоча, якщо добре поміркувати, - і слава Богу. Нехай усе буде так, як було раніше, але тільки значно краще.
   Згодом свого цікавого носа вистромив Річвокзал. Він непоквапом вовтузився навпроти. Лисиця почав зрідка поглядати і в його бік. Підносячись над Дніпром, той, здавалося, хитро прищурився, численними очима дивлячись і на банк, і на Асікс. Хитрий прищур підштовхував до думки про парі. Що ж буде далі? Хто кого обставить? Тільки з ким парі? Може, з церквою, що стояла через дорогу? Або з яким-небудь проіржавілим "альбатросом", "скитальцем морів"? А може, у сперечальники записався банальний "Макдональдс"?.. І за кого вокзал?.. Богдан вірив, що поставлено на любу Асікс. І неодмінно - пристойну суму.
   Ще по якомусь часі відчув легке панічне хвилювання: у конкуренти банку набивався фунікулер. Із цим потрібно щось робити.
   Але доля розв'язала цей ребус сама. Із величезного нутра банківського офісу вигулькнув Столярчук. Нарешті. Слава Богу. Лисиця ще раз глянув на фотографію. Красень тут. Красень там. Він! Гнучка тренована фігура переконувала в небайдужості до себе. І натякала на любов до Євиних сестер. Ті, як і чоловіки, теж не від того, щоб помилуватися добре скроєним тілом. І не тільки помилуватися.
   Піднятий невидимими крильми, топ-менеджер полинув до "Інсигнії". Граційно пронісся над сходами, плитковим покриттям і загальмував біля машини. Дістав ключі. "Інсигнія" грайливо моргнула. Розмістила в зручному кріслі. Півхвилини - і вже випливала на дорогу, моргаючи правим поворотником.
   "Рушаймо", - шепнув любій Асікс, готовій виконати першу ж ліпшу примху "повелителя".
   Тісна дорога бажанням прийняти ще й цих не палала. Переповнена уздовж-ушир, вона й так волала, квоктала, ухала, сичала, стогнала, вила, гарчала різними голосами, збираючи невдоволення тоннами. Але, слава Богу, серед водіїв трапляються люди, що пам'ятають, якого кольору порядність. Бежевий "Хюндай Санта Фе" зупинився й блимнув "Інсигнії" головними фарами: нумо, вливайся. Її водій зробив усе, як учили, наостанок подякувавши аварійкою.
   Лисицю впустили також. Схоже, народ потихеньку розуміє, що всі машини - з одного заліза, а люди - з одного тіста. Правильною дорогою йдете, товариші!
   Куди прямував Столярчук, Лисиця не знав, але завдання поки легке: рухайся хвостиком. Корма "Інсигнії" стала найбажанішим об'єктом споглядання.
   Столярчук їхав упевнено й виховано: давав дорогу, повідомляв про зміну руху, зупинявся на світлофорах. Респект. Однак це не знімало потребу стеження. Хто знає, може, цей красунчик справді має стосунок до вбивства? Перевірити не зашкодить. Та й калюжка мастила - поки єдина зачіпка.
   "Інсигнія" звернула на Павлівську. Пропустивши червоний "Додж Калібер", пірнула до паркувальної зони "Дарунків моря". Лисиця зробив те ж саме. За хвилину банківський бос уже заходив до магазину. Замкнувши машину, професор теж зник у величезній будівлі.
   Столярчук узяв перший-ліпший кошик і перетворився на "потенційного покупця". Богдан обійшовся без перетворень.
   "Об'єкт" подовгу розглядав рибу, морепродукти різних видів і фірм, щось запитував у продавців, затівав розмови з іншими шукачами морської смакоти. Лисиця намагався робити те ж саме, але від його дій пахтіло непрофесіоналізмом. Імітацією. Благо, у цьому магазині панував особливий запах. Тому "аромати" Богданових дій миттєво розчинилися в ньому.
   У цьому креветко-рибно-мідієвому мурашнику час летів швидко й непомітно. Вибір морських делікатесів - річ творча. І підходу вимагає серйозного. Лисиця зрозумів це тільки зараз. Під час стеження. Заплативши десятком хвилин, які з насолодою проковтнула ненаситна паща минулого. Потім ще... І ще...
   Телефонний годинник повідомив, що імітація триває сорок три хвилини. ДжеймсБондування - теж. За цей час у кошику "об'єкта" опинилися дві баночки червоної ікри, крабові палички, кальмари, вугор копчений і філе тунця. Сам він став у чергу.
   "Стоятиме хвилин з п'ять, - оцінив професор довжину людської змії. - Цього вистачить з головою". Не затримуючись, вийшов. Рухався повільно. Прямував до "Інсигнії". З'явився невеликий мандраж. Мимоволі. Інстинкт мисливця. Це - назавжди.
   Ось і авто. З рук падають ключі від квартири (ті - без електронної начинки).
   - От дідько, - голосно лається професор і нахиляється. На блискучому бампері - знайомий номер АА 0009 СТ. Ще нижче... ще...
   "Сто тисяч чортів", - вилаявся ще голосніше, але вже подумки. Під "Інсигнією" нічого не було! Як це? Абсолютно сухо. Ніяких натяків! Як таке може бути? За годину двигун охолонув. Калюжка повинна з'явитися обов'язково. Чорна мітка капітанові чотириколісного корабля: краще стеж за машиною, вчасно обслуговуй, щоб ніяких крапель!
   У чому ж річ? Професор дивувався. Щось тут не так. Біля банку мастило крапало, а тут - ні. Невже за той час, що минув між двома Лисициними візитами, Столярчук устиг злітати на СТО й усе виправити? Або віддати машину водієві, щоб показати її в сервісі? Виключено. За 2-3 години зробити таке неможливо. На жодній вітчизняній техстанції. Навіть найкрутішій. Ні. Це - фантастика. Тоді що?
   "ГосподитиБожемій! - закричав нестримний внутрішній голос. - Біля банку "Інсигнія" стояла на чужому місці! До неї там паркувався інший автомобіль. І фішка з мастилом - у нього. А красунчик Столярчук тут ні-при-чо-му. От я дурень! Великий детектив! Так тобі й треба! Нічого зірочки ловити. І ґави теж".
   Різко завів двигун. Люба Асікс ображено забурчала, не очікуючи такого, але, як і раніше, чітко реагувала на всі команди. Та й на київських дорогах інакше не бажано.
   За кілька кварталів до банку звернув у двір. Сховати машину вирішив там. Знову з'являтися на банківській стоянці краще без нічого.
   Рухався обережно й уважно. Тіло дзвеніло від напруженості. Очі працювали в режимі сканування. Але світові до того байдуже. У нього - своє. Свої турботи. Свої проблеми. Свої мрії. Колесами автомобілів, різнорозмірними ногами людей, стрілками електронних і механічних годинників він поспішав слідом за черговим успіхом. Навіть успішком. Сьогоднішнім. А завтра поспішатиме за завтрашнім. І так - вічно.
   Будівля банку. Знайома стоянка. Помітно поріділа шеренга машин. Ніби щелепа затятого вуличного бешкетника з подекуди вибитими зубами.
   Зараз мусив і вовків нагодувати, і вівців цілими лишити. Але як? Думок поки - нуль. Тільки шалене калатання всередині.
   Будка охоронця. Звідти, невидимий крізь дзеркальне скло, "обідній" циклоп стежить за порядком обома уважними очима. Цьому пощастило більше, ніж тому, давньому, одноокому. Але часу на вибір епохи немає. Зараз - конкретний час. Конкретне місце. Неповторна й неприборкана реальність...
   Наступний крок - чистої води авантюра. Але хто більше за авантюристів випив шампанського? Хіба що професійні дегустатори. Отож-бо й воно.
   На стукіт у двері жодної відповіді. Захвилювався. Уява миттю намалювала здорованя, що стиснувся, мов пружина, для стрибка. Відразу після відчинення дверей. Але ті, як і раніше, залишалися незрушними. Пташка не вилітала. Це турбувало ще більше. А може, охоронець милується візитером крізь приціл травматичного пістолета?
   Узявся за ручку й повернув. Рішучим кроком назустріч небезпеці знищуються будь-які страхи. Та відразу ж оповило розчаруванням: замкнено.
   "З якого б дива цей здоровань замикався? - прошелестіло в заростях думок. Потім над ними зійшло сонце: - Ну ти й тупиш, пане професоре! Там же нікого немає! Роззуй очі! Робочий день закінчився. Охоронці - теж наймані працівники. Навіть циклопи. Навіть сучасні".
   Ситуація керувала жорстко. Часу для лірики не залишалося. Тільки дії! Тільки дії!! Дії!!!
   Підбіг до початку рідкозубої шеренги. Обідній огляд починав звідси. Ага, от і наша чорна мітка. Отут стояла "Інсигнія". Зараз порожньо. Йдемо далі. Тут немає. Тут теж. Чорний "Ленд Крузер" і блакитна "Хонда Акорд" - "сухі", немов у якісних підгузниках. Далі - порожній простір. Ще далі - група з чотирьох машин. Червоний "Фольксваген Фаетон", лілова "Вольво S 90", срібляста "Камрі" і темно-синя "Тойота Авалон" теж, схоже, користувалися підгузниками. І не абиякими, а тими, що розхвалювала реклама. Знову порожнеча незаповнених місць. Трохи віддалік - ще два чорних автомобілі. Перший БМВ "Ікс-6". Мимо. Далі - шестисотий "Мерседес" і під ним ... - чорна мастильна калюжка...
   Номер "Мерса" нескладний - АА 0001 КТ. Запам'ятати - простіше простого. Присів глибше. Хотів оглянути підниззя уважніше. Може, помітить що-небудь іще? Гілки якісь або... Та мало що там може бути! А раптом щось таке... Але... позаду залунали кроки. Швидко допетрав: прямують до нього. Найосновніший інстинкт примусив звестися. О-о-о. Картина безрадісна. Важко гупаючи, наближалися циклоп із молодшим братом. Обидва з гумовими кийками. Те, що брат молодший, утішало слабко. Все одно він залишався циклопом.
   - Чуєш, ти, юний слідопите? - загорланив, починаючи бігти, старший. - Усе запонку ніяк не знайдеш? Цього разу я вже точно допоможу!
   Лисиця якось відразу усвідомив, як це - мурашки по спині. Але його спинні комахи, м'яко кажучи, - не зовсім мурашки. Мало того, що вони жваво забігали невеликою (якщо брати циклопічних братів) професоровою спиною, так ще й затупотіли, ніби пізні захмелілі гості на вечірці у сусідів зверху. І цей тупіт задзвенів печерною луною в обважнілій голові. А потім перетворився на сирену...
   Найосновніший інстинкт запрацював знову. Збільшена вага тіла поступово ставала колишньою. І воно ганебно рвонуло до метро.
   У чому в чому, а в бігу професор мав ранг королівського кума або, щонайменше, міністерського свата. Те, що риба опинилася в воді, охоронці зрозуміли відразу. А тут і куриво з пивцем не забарились нагадати. Загалом, усе проти них... Та й бігти, мабуть, не дуже хотілося...
   До станції "Поштова площа" звідусіль тяглися "беззалізнокінні" кияни, утомлені за довгий робочий день. Поміж них затесалися й гості "древнього, але вічно молодого Києва".
   Знову погрався в слалом-гігант. І теж вдало. Схоже, стає професіоналом. Сумувати від цього чи радіти - вирішив подумати пізніше. Зараз треба переконатися, що хвіст відпав.
   Підземний перехід вивів на той бік вулиці Сагайдачного. На поверхні запахло макдональдсівською їжею. Рот наповнився слиною, яку з жалем проковтнув. "Мухомори, - подумав, - теж звабливі". Озирнувся. Походжаючи перед козирною будівлею, брати-циклопи кидали гнівні погляди в напрямку втікача. Напевно, чесалися руки (особливо в того, більшого). Напевно, хотілося "сатисфакції". Але "саме" до рук приходить рідко. Потрібно напружуватися. А хочеться не часто. От така боротьба протилежностей...
   Глянув на річвокзал. Той з явною повагою дивився на Богдана всіма двадцятьома двома очима. "Точно на мене ставив, - згадалися думки про парі. - Молодець. Не прогадав. Ми ще змусимо про себе говорити..."
   Відчувши безпеку, рушив до любої Асікс. В обхід. Уздовж набережної.
   Спека потроху спадала. Від Дніпра проривалися несміливі струменці прохолоди. Турботливий татко Борисфен, нарешті, зміг догодити змученим спекою чадам. Це налаштовувало на мажор. Але професор, як стара пошарпана гітара, ніяк не налаштовувався. Думки про ганебну втечу продовжували надокучливо свердлити. І хробак-самогриз бентежно ворушився, немов заблошений удав від зубів надокучливих "квартирантів".
   "Стоп-стоп-стоп. А чому вирішено, що це - саме ганебна втеча? - продовжував міркувати, рухаючись, наче на легкій прогулянці. Однак те, що діялося в душі, нагадувало бурхливі судові дебати. Зараз слово мав адвокат:
   - По суті, йдеться про грамотно вибудувану стратегію. Цей відступ (так-так, саме відступ) потрібен для збереження сил і засобів. До того ж - у свідомо програшній ситуації. Він підпорядкований загальній стратегічній меті. Програно бій, але не програна битва. А вона - попереду".
   Це трохи заспокоїло. Потрібен Бондаренко. Дістав телефон. Абонент не відповів. Повторний виклик. Відповіді знову немає. Контакт відбувся тільки з третьої сроби. Спрацювала магія числа "три". Не інакше.
   - Сергійку, - рішуче почав, - потрібно пробити номер ще однієї машини.
   - Ого, Богданчику, - продовжив звичну гру Бондаренко, - тоді - номер блонди, а зараз, мабуть, брюнеточку якусь пригледів, ненаситний ти наш?
   - Бери вище, - завібрував на одних частотах із головредом, - мулатку. Наступною стане негритоска. Ой, пардон, зовсім забув про політкоректність. Представниця афроамериканської національності. Так годиться?
   - Але ж немає такої?
   - Буде, - завірив Богдан. - Кавказької національності теж не було. Ну то й що? Створили. Закинули до свідомості. І - нічого. Небо не впало на землю, а Дунай не повернув свої води назад. Маніпуляції, мій друже, маніпуляції... То ти пишеш?
   - Не хвилюйтеся. Улаштуємо, як у найкращих людей. Ну а щодо мастила - поки нічого радісного.
   - Записуй, жартівник-діставальник.
   Лисиця почав диктувати:
   - АА 0001 КТ. Є? Нуль перший, нуль перший, як чуєш? Прийом.
   - Записав, нуль другий. Бувай.
   - Бувай.
   Професорові здавалося, що він уже знає, чий це номер. Але кожен здогад слід перевіряти. І тільки після підтвердження він стане фактом, а не розлетиться врізнобіч блакитними або червоними ганчірочками, як повітряна кулька, коли лускає від необережного поводження. Усесвітня трагедія п'ятирічного малюка.
  

***

   Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:
   "Щоб перетворити людину на вовка, чаклун одягає на неї вовчу шкуру. Ця обрядодія супроводжується шепотінням відповідних слів, у яких зосереджується головна магічна сила. Одягання шкури може замінюватися підпоясуванням ременем або підкладанням під хатній поріг скрученого пояса. Достатньо переступити через цей пояс - і людина ставала вовком.
   Роз'єднання чаклунського пояса (коли він, наприклад, перетирається чи розривається) приводить до перетворення оберненого вовка на людину. Це ж саме трапиться, коли пояс розірвати.
   З легенд відомі випадки, коли на вовків перетворювалися наречений і наречена на весіллі (тоді говорили "весілля вовками пустили").
   Вовча зовнішність оберненого робила його злим і хижим, однак внутрішньо він залишався людиною на відміну від вродженого вовкулаки з його вовчою природою. Зачарований вовкулака постійно прагне знову стати людиною. Він не харчується, як вовк, а вишукує людської їжі. Зустрівшись із людиною, не демонструє "вовчої" поведінки. Не кидається на зустрінутого, а тільки жалібно дивиться в очі й навіть може плакати. Зачарований вовкулака живе у вовчій подобі доти, доки не буде відчарований. Відомі кілька способів відчарування: "витрушування" з вовчої шкури, переведення через хомут, магічне биття ("доки шкура не лусне"), розірвання мотузка, що завжди є на шиї у вовкулаки, називання імені людини, перетвореної на вовка. Також знімають із себе пояс, нав'язують на ньому вузлів, супроводжуючи за кожним разом фразою "Господи, помилуй!", а потім одягають на вовка. Тоді шкура спадає сама, а вовк перетворюється на людину..."

10

   У запасі Богданового сьогодні ще залишалося трохи часу - саме поскребти по засіках. Колобок, може, й не вийде, але на пиріжок з повидлом вистачити мусить. Або з маком. Хоча найкраще - із сиром. Із сиром - класика. Такі думки, легенько підштовхуючи, погнали Лисицю до Гореничів. Чекати значних результатів - обманювати самого себе. Але дві-три вечірніх години - уже ні туди, ні сюди, а їхати все одно треба. Хоч сьогодні, хоч потім. Водночас цей вояж можна зарахувати як виїзд на природу. З обов'язковим диханням свіжим повітрям.
   У Гореничах хотів потоптатися територією свіжих пліток. У цьому димі не без вогню завжди можна відшукати краплину сурової правди. Або й дві.
   Більш-менш пристойний асфальт любій Асікс не те щоб подобався, але виявився не найгіршим. Це тішило обох. Випущене із джунглів київських заторів, авто плекало думку про крила. Але Богдан їх обламував. З найпершого дня, коли опинився за кермом без інструкторської допомоги, перед будь-якою поїздкою ставив завдання "приїхати", а не "дуже швидко приїхати". Між цими варіантами, як переконало подальше водійське життя, пролягала глибочезна прірва. Хто вибирав останній варіант, першого часто не досягав. Про це пам'ятав завжди. За жодних умов. У будь-якому стані. І ще: мав непорушне табу. Певний абсолют. Гранітну заповідь. Спиртне. Кермо й алкоголь завжди сприймав як паралельні лінії...
   У Гореничах скинув швидкість до дуже вже середньої. Шанс побачити життя натрудженого за день села, що зібралося відпочивати, зсередини. І підшукати потрібного співрозмовника. Або співрозмовника взагалі.
   Потенційних "клієнтів" оцінював на око, по-імператорськи віддаючи здобич на розтерзання інтуїції. Та без роботи не залишалася ніколи, тому дякувати не збиралася. За звичне не дякують (вирішила).
   Он маленький чоловік невизначеного віку. Щастя до нього приходило усього на два роки (коли служив у радянському війську каптьорщиком). Виписує на велосипеді витіюваті кренделі. Якийсь байдужний до того, що відбувається. І з ним, і з усім світом. Думки, судячи з усього, перебувають далеченько від цього хитромудрого фрістайлу. Схоже, зі змієм зеленим дружбу водив. Дружбанчик! Та й картуз якось по-упирському надітий. Ні, не підходить. Цей коли щось і скаже, то все у відро для сміття...
   Ось дівчина. Не скажеш "гарна", але й негарною не назвеш... Така собі, на любителя. Волосся теліпається неслухняним хвостом, який, здається, живе своїм життям і дописує декларацію про незалежність. Вузенький топ. Жовтогарячий, сині смуги. Целофановий пакет з агітаційною символікою (залишився від останніх виборів). Що там за партія? А, блідо-рожева. Соціальні утопісти. Такі ж електоральні понтовики, як і решта, що мріють чергові п'ять (десять? сто?) років "послужити" народові для блага своєї бездонної, як Маріанська западина, кишені. Але знову мимо. А дівчині кульок - доречно... Така-сяка, а все ж користь і від них, від блідо-рожевих. Чи ще якихось... зелено-голубих... Поспішає кудись. Ну й нехай. Не будемо заважати. Може, назустріч щастю? Знаємо, яке воно в дівчат. Сідлає твій принц уже, сідлає білого "Каєна". Зараз вудила тугіше затягне, у сідло - і тільки смерть розлучить вас. Або теща чи свекруха за два місяці. Це вже як карта ляже... Хоча, у топі на побачення? Навряд. А-а-а, до подруги, манікюр робити. Художній. Із квіточками. І вже потім - до принца...
   Дівочий топ повернув до реальності. Нагадав забуте: у розпалі літо - улюблена пора студентів і творців попсових хітів ("пух... жара... июль"). І професорове море ніхто не скасовував... Серце розплакалося. Розум протягнув паперову хустинку, діставши з розірваної упаковки. Дуже до речі. Хоча б так допоміг, раз інакше - ніяк...
   Два хлопчаки несуть вудки. Справжні. Бамбукові. Якісь риболовні олігархи. Цікаво: "на рибу" чи додому? Про щось енергійно сперечаються. Може, забули наживку, і тепер доведеться пустити на неї похідну вечеря? Чи - обговорюють, як відмазатися перед домашніми: улов явно залишився в озері. Будь по-іншому, обличчя б укривало бойове розфарбування щасливчика. Але ці, схоже, ще раз упевнилися, що життя - річ малоприємна. Та й норовить пройти між "погано" й "дуже погано". В одвічному борсанні від зарплати до зарплати. І нічого не змінити... А шкода... Бо ж усе в цьому житті зовсім інакше. Лише задумайся...
   Біля одного з дворів, із зеленим дощатим парканом, на лавці - дві жінки літнього віку. Навіть осіннього. Одна склала перед собою руки, спираючись на ціпок. Лисиця давно помітив цікаву закономірність: коли вік селянки перевалює за сорок, вона часто переходить до розряду "літніх жінок". Автоматично. За зовнішнім виглядом. Або й раніше. Обов'язкова хустка, блузка, довга спідниця й легкі капці завершують почате віком. Інтуїція напружено придивилася й авторитетно брякнула: вони. Довелося повірити.
   Проїхавши вперед, зупинився й вийшов.
   - Добрий вечір, - люб'язно привітався, сподіваючись на прихильність. - А що, бабусі, земля у вас продається? - озвучив забійну тему для будь-якого "підкиївського" села.
   - Зараз, онучку, все продається. Хоч земля, хоч люди, хоч душа, - філософськи повела, ймовірно, розбитніша, непомітно вколовши. Віком годилася скоріше в матері. Професор зрозумів, несамохіть червоніючи. - Питання тільки в ціні... А ти, напевно, багатій, з нових панів, раз землю прикуповуєш? Земля-бо в нас дорога нині. Більше для бізнесменівского гаманця. Та депутатського. Простому смертному - і не підходь. Покусає й загризе.
   Останні слова облили, як несподіваний душ. Підступний. Неприємний. Недоречний.
   - Та ні, матусю, - спробував виправити помилку, не виказавши реакції. - Якраз я і є той самий "простий смертний".
   - Не жени, онучку, - показала знання молодіжного сленгу, ще раз відплачуючи "онучком" за недавню "образу". - Прості на таких машинах не їздять. Такі дорогі та блискучі - тільки для багатіїв. А для простих - "Жигулі". Саме те, що треба. І недорого, і їде, й мішки везе.
   - Простий я, матінко, простий, - сказав голосом невиправного мудреця. - Мільйонами не завідую. Просто працювати звик багато. От і наскладав чесних копієчок на цю красуню. Та й родини в мене немає, щоб витрачати. Так що звичайний я. Рядовий, як усі.
   - Ну, не знаю. Може, воно й так, - погодилася. - А земля ж тобі навіщо? На неї теж по копієчці назбирав?
   - Не для себе запитую. Для знайомого.
   - Тоді ясно, - підсумувала. Але питання ще не закінчилися: - А чого ж він сам не шукає?
   - Зайнятий дуже. - Лисиця відповідав, немовби мчав галопом на витривалому й добре об'їждженому скакуні.
   - А ти, виходить, ні? - Жінка нагадувала слідчого НКВС. Досвідченого. Чіпкого. Що скучив за стінами допитової кімнати. І обов'язковими зізнаннями.
   - У відпустці я, - мовив, безтурботно гойдаючи ногами, що звісилися з обох боків улюбленого коника. - Так що можу для знайомого й виділити якусь годинку.
   - Не задарма, мабуть? За долари? Зараз усі з глузду з'їхали з цими доларами. Дихнути без них не можуть. Раніше обходилися й жили більш-менш. А зараз - на все їх, проклятих, готуй. Не тому богові молитися стали. Не тому.
   - Хто як... Я чув, жінку тут у вас убили? - вирішив, що підготовчу роботу провів достатню.
   - Якби ж то вбили, - обурилася співбесідниця. - Вовкулака загриз. Спочатку зґвалтував, а потім загриз.
   - Так уже відразу й вовкулака? - Подив спалахнув на обличчі переконливо.
   - Правду тобі кажу, онучку, - переходячи на шепіт, зачастила. - Позавчора... - жінка повернулася до сусідки, кинувши: "Позавчора?" (та кивнула), - у лісі знайшли. Молода. Здорова. Багата. Жити б тільки та діток плодити. Аж ні. І чого тільки до лісу поперлася? Сиділа б удома - жива лишилася б.
   - Та досить тобі, Любусе, - включилася інша жінка. Старша. Яка спиралася на ціпок. - На роду в неї написано ось так умерти. А раз так, то він її й на печі загриз би. І нічого не врятувало б.
   - Облиште, Захарівно, облиште, - тримала марку Любуся. - На печі воно трохи безпечніше. А якщо шастати невідомо де, то на свою шию обов'язково петлю знайдеш. А я так міркую: вийшла заміж - сиди вдома й стережи чоловіка. Нема чого хвостом крутити. І лазити, невідомо де.
   - А що за одна та вбита? - вирішив не зупиняти розмову, що потекла так вдало.
   - Ота повійниця? - Любуся якусь мить помовчала, немов збирала енергію для чергового спічу. - Та хто ж її знає? Вони ж, бач як, парканів кам'яних понавимуровували, сховалися за ними зі своїми мільйонами. Думають, що Бога за бороду піймали. Та не буде такого ніколи. У Бога для кожного і пряник, і батіг припасені. А від гніву Божого й кари ніякі паркани не врятують. Разом із мільйонами. Цю теж не врятували. Дихають-бо з нами одним повітрям, що загадили вже - далі нікуди. Та й земелькою однією ходимо. А вона теж серце має. І чує цим серцем багато чого. Дуже.
   - А про жінку? - підштовхнув у потрібному напрямку.
   - То я ж і кажу. Вони з кріпостей своїх на тракторах цих смердючих, жипах, виїжджають, поваландаються десь - і знову назад. У кріпость. За мури й охоронців ховаються. А чесній людині, думаю, ховатися нема чого... Так що нічого сказати не можу. Знаю тільки, що молода, а за діда пішла. Той колишню свою кинув, що обпирала та годувала, поки він правдами й неправдами мільйони до купи стягував. А коли настягав - непотрібна стала. Молоду тепер подавай. От він і "прикупив" собі. На тридцять років молодшу. А та, дурепа, на дідові мільйони поласилася. Гарного життя захотілося. Та тільки недовге воно... Ой, прости, Господи, - жінка перехрестилася. - Тільки Ти їй суддя. Тільки Ти. Прости мене грішну.
   - А що знаєте ви? - звернувся до іншої жінки, Захарівни, здається.
   - А що ж я можу знати? - наче знітилася та. - Он тільки те, що Любуся сказала... Та у нас всі про це знають... А чого це ви до молодиці тої причепилися? Ви ж про землю запитували?
   Лисицю немов скинули з літака. Без парашута. Зараз саме пірнув у хмару.
   - Розумієте, - виринувши, почав розстібати ґудзики, щоб хоч якось уповільнити падінння, - перш, ніж викласти чималу суму, треба дізнатися про місце, де жити збираєшся, якомога більше. Раптом проклятим яким виявиться. І за чималенькі грошики прикупиш купу проблем. Не хочеться такої несправедливості. Товар потрібно вибирати ретельно, раз він такий дорогий. Грошики ж не фальшиві віддаєш. А свої. Рідненькі.
   - Та Господь з вами! - махнула Любуся. - Село в нас гарне. Нічого поганого раніше не траплялося. При "совєтах" колгосп завжди серед передових був. Заможних. Та й люди не бідували. Усе чин чином. А тепер ось вовкулака завівся... Одведи й сохрани, - знову захрестилася. - Проти ночі поминати нечисту силу...
   Захарівна зробила так само.
   - Та про що ви говорите, який вовкулака? - усміхнувся. - Казки все це...
   - А хто ж тоді горло перегриз повійниці тій? Скажете вовк? Так їх у нас днем з вогнем... Вовкулака це. Точно він, - знову перехрестилася.
   - І ви вірите?
   - А як же не вірити? Як не вірити? - Любуся заводилася, ніби хтось обізвав її останніми словами. - Мало того, що про це все село гомонить, так мені сама Грициха розповідала. А в неї зять - дільничний наш, Шинкаренко... Злюбилася вона, багатійка ця, з перевертнем, а потім він її й загриз.
   - Навіщо? - Богданів подив уклав посмішку на обидві лопатки.
   - А я звідки знаю? Крівці свіженької захотілося... Чи, може, розлюбив... А ти, онучку, піди, як стемніє, до лісу, і там порозпитуй. Інтревю візьми. Може, хто й розкаже що-небудь.
   Любуся єхидно посміхнулася й похитала головою. Обличчям Захарівни пробіглася глузлива посмішка. Богдан не втримався і щиро засміявся: цікавий ви народ, бабусі, легко можете навчити розуму кожного. Навіть професора. Дай Боже вам здоров'я!
   - Ідея шикарна...
   - Ну, так користуйся, онучку, поки безплатно... - Любуся знову почала всміхатися. Обличчя говорило, що спатиме вона сьогодні добре: сміхотерапія справді розслаблювала. - А щодо землі, то це спочатку поїдеш отак прямо, а біля магазину - ліворуч, четверта хата. Зелений паркан із металевими ворітьми. Лебеді намальовані. Скажеш, Любуся прислала.
   "Бабуська не інакше як на відсотку сидить", - блиснув здогад.
   - Спасибі.
   - На здоров'я. Бувайте.
   Лисиця рушив, не особливо замакітрюючись щодо "четвертої хати праворуч". Хоча напрямок "до магазину" сприймав як стратегічно правильний. Там завжди є люди. Продавці - так точно. Та й година ще не така пізня.
  

***

   Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:
   "Коли згадують про вовкулаків, не обходять увагою й таке явище, як лікантропія (гр. "lycos" - "вовк" і "anthropos" - "людина"). У психіатрії таку офіційну назву має хвороба, нервовий розлад (божевілля), який характеризується вірою хворих у те, що їх перетворено чи вони можуть перетворюватися на вовка (або інших тварин). Людина уявляє себе вовком і демонструє "вовчу" поведінку.
   Ця хвороба відома здавна. Її описували ще лікарі минулого: "... лихо починається, коли людину вкусить тварина. Через деякий час в укушеного з'являються перші симптоми: він боїться денного світла, занурення у воду, починає битися, наче скажений, кусати й крутитися. На його нерухомому обличчі спазми м'язів утягують губи й оголюють язик і зуби, з рота йде піна. Хворий видає жахливі гортанні звуки" (Йозеф Клавдій Роугемонт, 1798 рік).
   Австрійське містечко Візеншафт (1921 рік). Японська дівчина демонструє одержимість образом лисиці. Трохи згодом вона почала поводитися, наче лисиця. У її дітей лікарі констатували ознаки вовчої лікантропії.
   Америка. Учений Річард Нолл описав десятки сучасних випадків, коли хворі люди уявляли, що вони - тварини (з-поміж них - і невідомі). Зокрема, дослідник розповідає про одного молодого американця, який вважав себе котом, що живе в людському тілі. Хоч він мав престижну роботу і мешкав у комфортних умовах, практично весь вільний час присвячував контактам із котами. Доходило навіть до полювання на мишей. Цієї манії його не змогло позбавити навіть інтенсивне лікування упродовж кількох років.
   Зафіксовані випадки, коли поряд із вовками, лисицями й кроликами люди уявляли себе птахами. Так, відома розповідь про хворого, який "швидко махав крильми" й "дзьобав" їжу. Учені припускають, що лікантропи-"хижаки" можуть убивати людей, а також поїдати їх після цього..."

11

   Біля магазину з претензійною назвою "Аеліта" просто з пляшок смакували пиво п'ять чоловіків. Їхній вік хоч і мав особливу рису - невизначеність, - усе ж перебував у безкрайніх межах між тридцяти й п'ятдесятьма. Веселі обличчя пивопивців, ощасливлених "чарівною рідиною", демонстрували глибоке задоволення життям. Дивні чари цього пійла Лисиці ніяк не щастило осягнути. Паскудний запах. Огидний смак. Купа побічних ефектів (аж до інфаркту "другого чоловічого серця"), а прихильників не меншає. Цей одержаний за гроші мазохізм завжди викликав до пивопивців співчуття. Зараз воно з'явилося знову.
   - Ну що, пивце свіженьке? - через силу посміхнувся компанії, ховаючи відразу.
   - Відмінненьке, - витираючи вологі губи після чергового ковтка блаженства, відгукнувся, напевно, найсміливіший. Його виділяли виразне пузце, футболка з фейсом Віталія Кличка та бейсболка з логотипом "Чернігівського". Хоча пив "Оболонь".
   - От і чудово, - потер руки Лисиця й попрямував до магазину. За хвилину, теж тримаючи пляшку "Оболоні", розчинився в компанії, ставши майже своїм. Але відкорковувати не став.
   - Ну як тут у вас життя, хлопці? - узявся до тактики професор.
   - Та яке там життя, - вступив у розмову з вигляду найстарший, і лобні борозни почали рухатися в такт словам, - як і скрізь. Ніяк не задавлять. Чого тільки не придумують для простої людини, щоб вона жити перехотіла. Але ми не здаємося. Навіть пивце попиваємо.
   - Я чув, вовки тут у вас людей загризають, - зрушив з місця пробну кулю.
   - Та які там вовки? - роздратовано видихнув "хазяїн" пуза. - Їх тут, напевно, років з тридцять як ніхто не бачив. Вовкулака це. Вовкулака.
   - Не зрозумів? - наскільки можливо, щиро здивувався професор.
   - Вовкулака, кажу, з'явився, - підтвердив свої слова пузань із таким виглядом, ніби мав неспростовні докази. - За всіма ознаками вовкулака. Сто відсотків даю, що бабу оту круту він почекрижив. - Сільський демосфен говорив зі знанням справи. Начебто сказане - і справді доконаний факт. І сумніватися не наважуйся!
   - І ви в це вірите? - запитав Лисиця, щосили утримуючи скептичну посмішку. Але та настирливим птахом усе-таки випурхнула на волю.
   - У нього - більше, ніж у вовків. - Демосфен стояв на своєму, навіть не збираючись хоч якось реагувати на скепсис.
   - Чому?
   - Тому що тварина на двох ногах страшніша, ніж на чотирьох лапах. Надто ж - коли перекидається на вовка... Та й скільки живу, ніколи не чув, щоб вовки на людей нападали. Особливо - у нас. Дід, пам'ятаю, щось розповідав, але нагадувало те якісь байки. І відбувалось десь за тридев'ять земель. Так що повірити в напад вовка, вибачте, - ніяк не можу.
   - А он у газетах писали, що на Чорнобильській станції скажений вовк напав на працівника, - вступив у розмову ще один пивний фанат - у тенісці з мудрованими візерунками.
   - Ну, там зона, мутації всякі, - гнув своє пузань. - От він, вовчисько цей, і сказився.
   - А може, один із таких скажених і до нас дістався? Та й напав на жінку? - висловила припущення візерунчаста теніска.
   - Навіщо це йому? - здивувався демосфен. - Думаю, там, у зоні, у нього й так їдива всякого повно. Та й непросто все з жінкою тією. Кажуть, її знайшли неподалік відчиненої машини. Смерть настала трохи за північ. І що ж вона робила в лісі та ще й серед ночі? Навіщо поперлася? Щоб вийти з машини й чекати, поки на неї накинеться вовк? Не смішіть мене. Ні, тут без нечистої сили не обійшлося. Або її вірного слуги. Людини. При таких розкладах вовк - дитя безневинне.
   - Тобто ви вважаєте, що це справа рук перевертня? - поцікавився Лисиця.
   - Усе вказує на те, - відрізав пузань перед наступним ковтком.
   - Виходить, у вовка ви не вірите, а в перевертня...
   - З вовком там усе просто, друже. - Пузань так поспішав доводити своє, що навіть перервав солодкий процес. Не одержавши запланованої дози. - Зоологія чиста. А от з вовкулакою... Темна річ. Зворотна сторона місяця, так би мовити. Світ потойбічного. Адже вони живуть серед нас, як звичайні люди, а от коли настає опівнічна пора... Пам'ятаю, кум якось розповідав, що засиділися вони в лісі на шашликах. І додому вже час - так ні, у плясі ще трохи плюскотіло. От і вирішили "догуляти". А час - саме до півночі. Та й місяць у повні якраз. Ну, вони тихенько розмовляють, раптом чують - гілка хруснула. Потім - моторошний крик, який переходив у виття, а далі - тінь здоровецька (місяць же світить яскраво). А тінь ця майнула - і знову десь хруснуло. Так вони все кинули, у машину - і тільки закуріло. У Житомирській області це було. Біля Ружина.
   - Та нажлуктились вони, кум твій з дружбанами, - зробила слушний висновок теніска, - от і привиділось. П'яному й удень що завгодно може приверзтися, а вночі - сам Бог велів.
   - Я тобі говорю! - не сходив з витоптаного місця пузань. - Кум брехати не буде. Раз він казав, значить, точно.
   - Насвинячились, от галюни й навідалися. - Теніска залишалася незворушною. - Та й байка твоя дуже вже на небилицю змахує. Повний місяць, тіні, перевертні. І неодмінно північ. А як же? Без неї нікуди... Заяложено якось усе. Ну, хто не чув цих побрехеньок? Кожний у дитинстві трясся, слухаючи, як хтось старший, удаючи досвідченого, утисячне переказував чужу лякалку. Ці історії існували й існуватимуть, поки народ наш житиме... А житиме він вічно.
   - Добре, Василю, от ти вчитель, так? Історик. - Пузань розмахував пляшкою, диригуючи. Немов забув про її високе призначення. І вміст. Дещиця коштовного напою вилетіла й гепнулась об асфальт. Але диригент на те не зважав.
   - А ти ніби не знаєш? - поцікавилася теніска, яку насправді кликали Василем.
   - Ні, ти дай відповідь, - забрів пузань по коліна в набридливість, нелегально перейшовши її кордон. І брак безвізового режиму не завадив.
   - Ну, припустимо. І що далі? - Василь починав гніватися через очевидну непрофесійність питань.
   - Значить - повинен бути розумним, раз дітей навчаєш. - Набридливість сама вирішила гайнути за межі глузувань. Туди, де починалися територіальні володіння образливості.
   - Гіпотетично - так, - підтвердив Василь.
   - Тоді скажи, учителю, скажи мені й усій нашій компанії (і чужому цьому теж)...
   - Ну що? Що тобі сказати? - Було видно, що Василю починав набридати цей диспут, який проходив явно не за прийнятими для таких випадків правилами.
   - Скажи: як зіграє завтра "Динамо" з "Літексом"?
   Усіх і все накрило нестримною лавиною реготу, немов уболівальників-ультрас величезним банером з портретом лідера улюбленої команди. Лисиця теж виявився під. В одну мить із нього злетів і яскраво помітний наліт чужинця, і ледь видимий лоск ученого-інтелігента, і захований під усім цим флер непрофесійного детектива. Він просто сміявся. Сміявся разом з усіма. Сміявся щиро. Розслабившись. Насолоджуючись. Живучи... Живучи звичайним людським життям (шкода, бувало це не часто). І нехай вишуканість жарту викликала багато питань, сміятися хотілось все одно. Витримати цей дев'ятий вал не вдалося нікому.
   Коли сміхонасолода випарувалася, "демосфен" продовжив розпинати Василя:
   - Добре, облишмо жарти. А якщо чесно: чому в загиблої не було з собою телефону?
   - А ти це звідки знаєш?
   - Є надійні джерела... - напустив таємничості вовкулакознавець. - Дивак ти, хоч і вчитель. Так я тобі все й здав. Це ж не пляшки, щоб їх в оберемок... Або макулатура... Вторсировина... Це люди. "Створіння з тонкою душевною організацією". Зрозумів? А ти хотів отак відразу. Знаскоку...
   - Могла просто забути.
   - Що забути?
   - Телефон.
   - Могла. Але не забула.
   - Ти так розповідаєш, начебто був на тому місці і в той час.
   - Може, й був. - Хитрий прищур пузаня змушував думати, що сказане - правда.
   - Усе ясно: сиріусу більше не наливати. Зачекай, а пиво в тебе яке? Може, підмішане щось? А то при здоровому глузді таке мести... - Василь повернув до себе етикетку. - Та ні, звичайне, як у всіх. Тоді що?
   - Проста логіка, - показав пузань, яким має бути задоволення собою. - Не могла вона вирушати до лісу й не взяти телефон. Ти можеш собі уявити сучасну просунуту людину в лісі й без телефону?
   - Важкувато.
   - Я теж. Тоді куди він подівся? Випарувався?
   - Хто ж його знає?
   - Вовкулака забрав.
   - Угу, - закивав Василь, розтягуючи губи в посмішку, - щоб дзвонити вовкулачисі. Або в вовкулацький секс по телефону... Оце ти видав! Тут і вовкулака - питання на рівні мильної бульки, а ти ще з цим телефоном... Молодець. Фантазуй далі. - І вчитель поплескав дивака по плечу.
   - А що тут фантазувати? - заводився демосфен. - Сам поміркуй. Телефон у цієї багатійки, напевно, не слабким був. Не одну тисячу гриваків, а може й баксів.
   - Та навіщо ж він твоєму вовкулаці? Як він своїми пазуристими лабетами кнопки натискатиме? - Жарт сподобався насамперед самому Василю. І його посмішка перетворилася на "либу".
   - А чому це "пазуристими"? - відреагував розгарячілий демосфен. - Він же з вовкулаки назад людиною стає. Отут йому телефон і до речі. У звичайному, людському, житті.
   "Справді, - подумав Богдан, - куди подівся телефон? На місці його не виявилося. Виходить, забрав убивця. Вовкулака... Смішніше не вигадаєш, а логіка схиляє саме до цього. Хоча міг і хто-небудь інший. Їхав чи йшов лісом, побачив, підійшов. Забрав телефон та й здимів чимдуж від гріха. Але чому ж тоді сумочка й гаманець на місці? Вони що - менш привабливі? Теж питання..."
   - О-о-о, - насмішкувато протягнув Василь. - Шарманщик знову заводить обридлу пісню. Ти ж доросла людина, а віриш у сон рябої кобили.
   - Народ даремно плескати не буде.
   - Так народ цей - ти, та я, та ці люди. От ти зараз що робиш? Саме й клеплеш язиком. І що - не надаремне? Метеш тут про перевертнів, а завтра все це сприйматимуть майже, як факт. От тобі й народ. От тобі й казка-небилиця про солом'яного бичка.
   - Ну а хто ж її, бабу цю, так цікаво оформив? Горло ж роздерте.
   - Не знаю. Слідчі розберуться.
   - Ага, розберуться, - далі заводився пузань. - Де так розбиралися? Багато таких от дивних злочинів розкрито? А якщо й розкривалися, то фіктивно. Саджали невинних людей. Або й розстрілювали. Он у справі про вітебського маніяка скільки лівих постраждало? Отож. Ми теж книжки читаємо, хоч і не вчителюємо. - Демосфен, схоже, тріумфував, а фейс Кличка на грудях широко посміхався.
   - Ну, брате, якщо так міркувати, то...
   - Можеш говорити що завгодно, а без нечистої сили тут не обійшлося. Згадаєш мої слова...
   - Ні, - відрізав Василь, - це пусті розмови. Давай краще про футбол...
   Компанія почала дружно розмірковувати про чергові провали "Динамо" на євроарені. Охочих додати своїх п'ять копійок виявилося значно більше, ніж до цього. Аналіз здавався цікавим. Просто, як уважали футбольні аналітики з Гореничів, у команді декларують одні речі, а всі зусилля спрямовують на інші. Причому - діаметрально протилежні. Заяви про найвищі цілі в єврокубках ніяк не в'язалися з провальною селекційною політикою. І чому бразильці грають у захисті, а в нападі немає жодного?
   "Ця тема, - почав міркувати Лисиця, - ще нескінченніша за тему перевертнів. Особливо тут і зараз".
   Дочекавшись нагоди, відкликав демосфена й сказав:
   - Мене звати Богдан. Ось мій телефон, - простягнув візитку з журналістською іпостассю. - Чесно кажучи, тема перевертнів мене дуже цікавить. Власне, я й працюю над матеріалами, що стосуються вбивства тієї жінки. Бачу, ви людина тямуща. Тому хочу попросити: якщо довідаєтеся що-небудь цікаве, зв'яжіться. Я обов'язково віддячу.
   - Та немає проблем! - вибухнув посмішкою. - Зробимо. Мені це теж цікаво.
   - А як вас звати? - Лисиця тільки зараз зрозумів, що не знає імені пузаня.
   - Єгор, - відповів якось невдоволено. - Хоча всі називають Жорик. А дружина, коли гнівається, скорочено - Жор. Поїсти, знаєте, люблю. Оленка, пасія моя, так та - Жорж. Ця штучка романтична...
   - Дуже приємно, Жорику. То я можу на вас розраховувати?
   - Без варіантів. Знаєте, по-моєму, там усе непросто. Ой, як непросто. От дивіться...
   І Жорик почав викладати факти, думані-передумані Лисицею не раз. Але професор терпляче слухав, даючи співрозмовникові відчути значущість - і його, і викладених міркувань. Це вдалося відразу. Гореницький демосфен викручувався щосили, намагаючись довести столичному "журналістові", що, звернувшись до нього, той зробив правильний вибір. Головне - гідний.
   Богдан відчував задоволення від цієї знахідки. Виходить, недаремно зважився на цей вечірній променад. Окрім дихання цілющим повітрям, у Гореничах знайшов, як зараз здавалося, надійні очі й вуха.
  

***

   Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:
   "Як вважається, стати лікантропом можна шляхом використання магії (коли перевертня проклинають), після укусу іншого перевертня або генетично (в результаті народження від хворого на лікантропію). Для двох останніх випадків характерна невиліковність. Однак часто ознаки лікантропії виявляються не відразу. Захворювання може "спати" в людині дуже довго й показати себе в якихось несподіваних, незвичних умовах (сонячне затемнення, парад планет, смертельна небезпека тощо). Такий перевертень починає демонструвати надзвичайну агресивність, жорстокість. Він раптово спалахує гнівом, хворобливо реагує на різкі звуки, втрачає сон, починає багато їсти, невідомо через що турбується, стає підозріливим, показує інші ознаки неприродної поведінки. Люди-вовки не хворіють, не піддаються старінню, їхні рани заживають дуже швидко. Щоб убити такого перевертня, треба пошкодити серце або мозок (відрубання голови, тяжке поранення в груди, задушення та інші способи, що призводять до кисневого голодування). Повір'я розповідають про страх лікантропів перед сріблом.
   Нещодавнє відкриття генетичного "синдрому лікантропії", звісно, досить серйозно руйнує весь той містичний ореол, таємничий шарм, який витворився в легендах упродовж багатьох століть. Однак людина, одвічний невиправний романтик, досі вірить у те, що таємничі люди-вовки й нині можуть переслідувати свою жертву в опівнічному лісі, осяяному місяцем у повні.
   На захист людей від вовкулаків ставали "ярчуки" - особливі собаки, що мали дуже велику силу й вовчі зуби. Формула їхньої появи жорстока: коли самиця наведе цуценят, треба її і всіх їх перебити, залишивши всього одну самку з новонароджених. І робити так цілих дев'ять поколінь. І лише дев'ята самка наведе ярчуків..."
  

12

   Лисиця під'їжджав до Києва. Праворуч пропливав поворот до "Чайки". На зупинці "голосували" чоловік і жінка, але не підбирав (послухався внутрішнього голосу). Та й список добрих справ на сьогодні заповнений. Від серця відлягло.
   Залунала шедевральна "Весна". На дисплеї з'явилося "Дарина". Внутрішньо затремтівши, зупинив авто й натиснув на "зелену трубку":
  -- Алло.
  -- Добрий вечір. Це Дарина. - Голос звучав бажаною мелодією.
  -- На екрані так і написано. - Намагався стримувати емоції.
  -- Чудово! Який правильний у вас екран. Я... - дівчина на мить замовкла, немов набирала повітря, щоб сказати впевнено, - хотіла б з вами поговорити.
  -- Де й коли? - Навіть не поцікавився, про що. Розумів: про важливе. Інакше б не подзвонила. Хоча... Це ж жінка
  -- Завтра. Знову біля "Новусa". Годині о вісімнадцятій.
  -- Чесно кажучи, не знаю. - Тремтіння посилювалося. - Думаю, не зможу.
  -- Ой, як шкода... - Розчарованість кількаметровим цунамі накотилася на крихітний острівець. Без посередження синоптиків.
  -- Зате можу прямо зараз.
  -- Ви серйозно? - Цунамі, щойно перейшовши прибій, умить передумало й подалося назад. До океану.
  -- Цілком. Якщо ви, звичайно, не заперечуєте.
  -- Я... я... - У Дарини, схоже, трапився збій програмного забезпечення. Або забула решту слів. Чи від збурення заговорила по-німецьки, даючи згоду. Але професор усе ж вирішив переконатися:
  -- Dermaßen ihr einverstandener?
  -- Не зрозуміла? - таки згадала ще кілька слів.
  -- Мені здалося, що ви заговорили німецькою, - відповів, стримуючи посмішку. - Тому я теж перейшов на неї, поцікавившись, чи ви згодна?
  -- Адресу пам'ятаєте?
  -- Скиньте есемескою.
  -- Гаразд, - зраділа Дарина і з салону любої Асікс повернулася до Коцюбинського. Лисиця залишився. Замислився... Ця дівчина без дозволу застрибнула до серця, наче знала, що там є місце. І хоч його дуже мало, усе ж воно є. Розрив із Жанною, забарикадувавши вихід, ще продовжував нити...
   Перед поїздкою до Польщі стався приголомшливий випадок. Таке неможливо навіть уявити. Богдан чекав Жанну біля "Київської Русі" (збиралися сходити на якусь гучну прем'єру). Уже помітив знайому постать. Уже пішов назустріч. Проте ніби з-під землі з'явилася Наталка Осієнко - студентка-четвертокурсниця. Вихопила з рук троянди й почепилася на шию, знавіснілою п'явкою присмоктавшись до вуст. З несподіванки ледь не збожеволів. Обличчя надприродно спалахнуло. Коли п'явченя пощастило відірвати, букет залишився в Наталчиних руках. Та дивилася так закохано, що відразу захотів перенестися на який-небудь не позначений на карті атол. І щоб там ніколи не знайшли.
  -- Добрий день, - знесилено видавило п'явченя, ніби всю енергію витратило на стрибок.
   Богдан лише кинув знищувальний погляд і, нічого не сказавши, обійшов.
   Жанна вже не йшла. Зупинилася й розгублено спостерігала. Коли Богдан підійшов, покотилися сльози. Лисиця мовчав. Хотів що-небудь сказати, але не знав, що... Що це тупий нікчемний жарт? Що він не знає цієї дівчини? Що дівчина помилилася? Таких "що" могло бути ще кількадесят, але... Зараз вони вже не мали жодного сенсу. Очі Жанни злякано дивилися в нікуди. Крізь Богдана. Крізь Наталку. Крізь увесь світ. Лисиця розумів, у якому стані дівчина. Розумів і те, що зараз потрібні якісь дії. Але тіло перестало бути слухняним, добре відлагодженим механізмом. Втратило керованість. Можливо, через стрибучого злого генія? А що як під час поцілунку Наталка впорснула якусь магічну рідину? І тепер професор стане навіки прикованим до неї... зомбі? Можливо, він злякався і тепер не може вигнати страх. Можливо, його загіпнотизував розгублений Жаннин погляд. Здавалося, цієї миті дівчина не пам'ятала, хто вона і що збиралася робити. Загубилась у часі й просторі. Забула навіщо жити... Бо - втратила серце...
   Лисиця так і залишився нерухомим. Нерухомим і бездіяльним.
   Жанна по якомусь часі ожила. І - не сказавши жодного слова - пішла. Ступаючи невпевнено. Якось приречено. Наче очікувала, що в спину зараз вистрілять...
   А Богдан продовжував манекенно стояти. Цей параліч ніби вихопив його з вироліту життя й поставив, наче живого пам'ятника, десь на видному місці в іншому вимірі. Пам'ятника втраченому коханню...
   На дзвінки Жанна не відповідала й сама не дзвонила. Лисиця болісно переживав. Тлів душею. Але з часом біль почав затихати. Потім трапилася Польща... А Наталці Осієнко, що, як завжди, сиділа за першим столом, поставив ту оцінку, на яку вона заслуговувала... "Відмінно"...
   І ось тепер з'явилася Дарина...
   Мріючи про відпочинок, "Новус", однак, продовжував трудовий день. Довгий. Виснажливий. Наповнений звичними подіями.
   Залишивши авто на парковці, заскочив до супермаркету, щоб купити "Київський" торт і зелений "Greenfield". Витратив не більше десяти хвилин, бо всю дорогу пробіг. Пришпорив японського мустанга. Увесь шлях пройшов з перевищенням швидкості, але любу Асікс так і не зупинили. Цього разу вищі сили ДАІ стали на бік поспішайка.
   На четвертий поверх забіг на одному подиху. Зупинився перед знайомими дверима з цифрою "47". Серце шалено гупотіло: прослизнути б у замкову щілину! Проте - передумало. Бо це - зрада. До квартири потрапить разом з усім тілом. Тому що - команда.
   Загнавши дихання до більш-менш пристойних меж, несміливо настиснув на кнопку. Відразу уявив, як господиня, зрадівши, побігла відчиняти. І справді. Тільки-но уявна Дарина опинилася біля дверей, почув, як запрацював замок. Не запитавши, відчинила і... Перед очима постала красуня. Одягнута в добре підібрані голубі джинси й білу футболку з великим яскравим сонцем і силуетом людини, що йшла йому назустріч буквами sun life, дівчина сама сліпуче сяяла, значно переважаючи потуги намальованого світила.
   - Dory filg?axija, - заїкаючись, сказав Богдан.
   Дарина здивувалася, бо нічого не зрозуміла.
  -- По-мальтійськи це означає "добрий вечір", - допоміг професор.
  -- А чому по-мальтійськи? - усе ще не розуміла дівчина.
  -- Я подумав, що сьогоднішній вечір мусить бути якимсь незвичним. Принаймні перші хвилини вже явно такі. Та й ні ви, ні я не думали, що він узагалі буде спільним.
  -- З вами важко не погодитися, - закрутила головою Дарина, - якщо початок такий, то яким буде продовження?
  -- Усе залежить від нас.
   Виплекана роками танцювальних занять, грація здавалася безумовним рефлексом - настільки органічно вона вжилася в Даринине тіло. Без неї дівчину й не уявити. Як квітку, що ніколи не цвістиме, або пісню, яку ніколи не заспівають. Тепер, коли не треба нести важезні пакети, Дарина могла бути розкутою. І - граційною. Привабливою. Справжньою.
  -- А чай у мене є й свій, - сказала господиня, коли Богдан, поклавши принесене на стіл, мив руки.
  -- Але ж ваш - не "Greenfield"?
   Дарина посміхнулася й дістала пачку "Vanilla wave". Увімкнула чайник. Лисиця зайшов до кухні й засміявся.
  -- А зате мій - зелений.
  -- То який пити будемо? Кожен свій? - Очима дівчини гасали грайливі бісики. Здавалося, ще мить - і вони вистрибнуть, розлетяться квартирою, як непосидючі бешкетливі малюки, розгорнувши філію дитячого садочка.
  -- Це не сприятиме єднанню, - невідомо, з якого переляку заговорив Лисиця, наче модний політичний оратор. Проте відразу ж і зрозумів непокірну двозначність сказаного. - Я хотів сказати, що за віруваннями наших далеких пращурів...
  -- Я думаю, пращури нас зрозуміють. У жодному разі. - Бісики, як за командою, зупинилися, ніби намагаючись підслухати розмову, що ставала дедалі цікавішою...
   Ця дівчина Лисиці подобалася. Подобалася зовнішність. Подобалися рухи. Як вона говорить. І що. Як постійно ледь-ледь усміхається, дивлячись у його бік. Закрадалася думка, що в сценаристи сьогоднішнього вечора записалося саме Щастя. Отак. Не більше й не менше.
   Дарина залила чай. Відрізала по шматочку торта. Більший поставила перед гостем. Торт здавався смачнішим, ніж завжди. Звісно, так могло статися зовсім не через кулінарні причини, але професора все влаштовувало: сценарист роботу знав чудово. Віртуоз.
  -- А що там із вашою школою? - вирішив пошукати цікавих тем. Щоб послабити напругу, виниклу, коли опинились візаві.
  -- Поки все тихо, - підняла брови. - До кінця місяця, думаю, все одно допрацюємо: гроші ж батьки здали. Та й участь у кількох конкурсах запланована. Чіпати нібито не повинні. Хоча... Сьогодні навіть найбезглуздіше рішення чи дія подиву вже не викликає. Звикли. Самі чи примусили. Особливо постарилися ЗМІ... Ой...
   Дівчина замовкла, стурбовано блимнувши на "журналіста". Той усміхнувся:
  -- Правильно ви все сказали. Але... Серед журналістів є люди різні. Як, втім, і серед решти. Один, не вагаючись, підписує угоду із сумлінням. Ще й радіє з того. Інший же, всупереч усьому, пам'ятає, що таке порядність. І продовжує залишатися таким... Ну, а що далі, якщо вас зі школи попросять? Або закриють її зовсім?
   Почуте Дарину навіть не насторожило. Очевидно, вже собі відповіла.
  -- Потихеньку підшукую, - почала кусати губи, - розіслала резюме. Відповіді, правда, поки немає, але то пусте. У житті всякого бувало. Кожна складна ситуація дається для того, щоб ставати сильнішим. Переконана. Тому можливі проблеми зі школою трагедією не стануть. Значить, для мене вже готове інше, але обов'язково краще місце. Та й зі школою невідомо, що буде. Може, все залишиться, як було. Так що вперед дивлюсь упевнено. І бачу там лише лагідне сонячне світло й тепло. І себе. Неодмінно щасливу. У сонячному світлі.
   Лисиця подивився на футболку.
  -- Такому? - кивнув у бік малюнка.
   Дарина теж подивилася, хоча прекрасно знала, що там.
  -- Кращому, - щиро всміхнулася.
   Богдан почувався щасливим. Спілкування з цією привабливою й розумною дівчиною все більше затягувало, наче безжалісний вир необачну жертву. Останню, правда, чекала загибель, а Богдана (так підказувало серце) - бажана насолода. Від спілкування двох людей. Яким це спілкування подобалося. Зустріч з Дариною сприймав як подарунок долі. Як ліки від важкозагойної рани, залишеної розривом із Жанною... Шикарні. Солодкі. Божественні ліки.
  -- До речі, - пожвавішала Дарина, - дізналися щось нове про загибель Олі?
   Місце бешкетливих бісиків ув очах зайняв кришталь сліз. Цього Лисиця боявся. Але те, чого найбільше боїшся, обов'язково притягнеш у своє життя. Закономірніть. Маєш!
  -- Версії висловлено різні, - почав обтічно, - але зібрано не так багато матеріалу, щоб витанцювалась якась одна. Слідчі працюють. Думаю, скоро все стане на свої місця.
  -- Ви гадаєте, убивцю знайдуть? - запитала довірливо.
  -- Без варіантів, - запевнив. - Причому найближчим часом. Працюють же кращі слідчі. А вони - вовки досвідчені. Не одну собаку з'їли. Так що це лише питання часу.
   Лисиця брехав майже професійно. Навіть дивувався, що так легко виходило. Зазвичай червонів, плутався, збивався. А тут... Хоча ні. Трохи почервонів і зараз. Але що, власне, брехня? Те, що знайдуть убивцю? Хіба не так? Та він перший для цього рисачитиме день і ніч. Те, що працюють кращі слідчі? Чи те, що вони досвідчені? А як може бути інакше? Це ж Київ. Столиця все-таки. А в столиці, за визначенням, усе мусить бути найкращим. Так що скажане - майже правда.
  -- Жарко у вас... - провів долонею по чолу.
   Дарина підвелася й сильніше прочинила вікно. Холодніше не стало. Жест швидше психологічний. Як психологічна зброя. Дія є, а результат одразу й не побачиш.
  -- Ви тут про вовків говорили, - сіла на місце й зробила ковток. - Я теж дещо згадала. Дивіться. Раніше в театрі Оля майже ніколи не з'являлася. Дуже зайнята. Проте останнім часом стала вчащати. Якось ураз перетворилася на завзяту театралку. Причому відвідувала тільки один театр.
  -- Це цікаво, - зосередився Богдан. - І який?
  -- "Костянтин", - майже пошепки повідомила дівчина. - Знаєте? На Великій Житомирській. Я кілька разів бачила в неї квитки. Там якраз почали давати "Затьмарення". Я потім сама ходила. Заради цікавості. То там і вовки, і вовкулаки...
   Лисиця провалився в якусь тривожну безодню. Польотом забило подих. Тіло перестало слухатися. Почав "запускати". Довго нічого не виходило. Наче хтось лихий і невидимий міцно стискав легені. Та ось небо змилостивилось. Удихнув. Поки "летів", свідомість малювала лихі замрячені полотна. Та коли знову вдихнув, тіло ожило. Химерні картини розсипалися, як страшний сон, прогнаний світанком.
  -- Таке буває, - сказав, удаючи спокійного. - Я колись гречаної каші терпіти не міг, а потім, коли її вміло приготували... Тепер уже й життя не мислю без неї. А за те, що згадали й розповіли, дуже вдячний.
  -- Ви ж попереджали, - почала виправдовуватись, - от я й подумала, що це може бути цікавим.
  -- І це справді цікаво, але... - Подивився на декодер під невеликим телевізором. Вимкнений, він працював у режимі годинника. - Уже час. Та й роботи завтра багато. А ви коли прокидаєтеся?
  -- У мене завтра вихідний, - засяяла. - Узяла заслужений відгул. Так що можу спати до витріщи ока. На законних підставах... А ви ще трохи побути не можете? - почала згасати на очах. - Ще чаю вип'ємо...
   Богдан відчув, як кров гайнула до голови й обличчя знову вкрилося червоним. Насправді, їхати зовсім не хотілося. Навпаки: з радістю навіть залишився б до ранку. Але... Всього лише друга зустріч і вперше в гостях. Усе це вносило до роздумів барви якоїсь легковажності. Несерйозності (чи що). А вона професорові не личить. Жарт, звісно. Але обов'язкову частку правди з нього викинути неможливо. Не хотів, щоб дівчина сприйняла, як шелихвоста. Водночас бачив, що Дарина не хоче залишатися сама. Втомилася від самотності. Розійшлася хай і з цивільним, але ж чоловіком. Втратила близьку подругу. Виходило, що довкола утворилася якась справжня порожнеча. Безлюдний простір. Людська пустеля. Ніби хтось усе це робить навмисне... Тому й шукає виходу. Чи навіть порятунку. Прагне якнайшвидше заселити це пустельне безлюддя.
  -- Ну... - зробив паузу, ніби вагався, приймаючи доленосне рішення, - ще по одній.
   Дівчина зраділа і радо заметушилася біля столу. Знову закипав чайник. Знову засипався зелений чай. Знову пливла розмова. І - паралельними курсами люди. Але поперед них поспішав час. Той мав німецьку пунктуальність: ще жодного разу не запізнився, не затримався...
   Сонний декодер висвічував уже надто непристойні цифри. Дарина перехопила Богданів погляд у їх напрямку, й очі погасли.
  -- Я таки піду, - несміливо мовив. - Пізно вже.
  -- Так-так. Звичайно, - розгублено прореагувала дівчина.
  -- А ви, до речі, щось мені сказати хотіли, - згадав професор офіційну мету візиту.
  -- Так я й сказала, - наче прокинулась від розгубленості, - про театр.
  -- Зрозуміло.
   Підвівся.
  -- Дякую за гостину, - уклонився.
  -- Що ви, - запротестувала господиня. - Це вам спасибі. Тортик смачний. Чай... І розмова...
   Зупинився біля дверей і озирнувся. Дівчина розчаровано дивилася вслід.
  -- Ще раз дякую. - Узяв її руку й поцілував. Спостерігала мовчки. Відчув потужний струм. Очі дівчини перетворилися на дві просторові вирви, куди потягло професорове серце. Проте свідомість обома руками міцно вчепилася в нього, не бажаючи відпускати. Та сили нерівні. І Богдан незчувся, як його губи вже торкалися лагідних вуст дівчини, а руки жадібно обіймали гаряче трепетне тіло. Дарина теж обвила Лисицю, наче хотіла прив'язати до "тут і зараз". Діялося щось неймовірне. Здавалося, що все відбувається або не з ним, або вві сні. В обох випадках дійсність вирядилася нереальністю. Коцюбинське... Чужа квартира... Дівчина, яку бачив удруге в житті... І цей несподіваний спалах. Затемнення? Вулкан? Ураган? Цунамі? Землетрус? Повінь? Усе одночасно, помножене на торнадо! У серці й поза ним. У навколишньому світі. У всьому Великому Всесвіті. Чи двох маленьких, що стали одним Великим. Величезним. Навіть ВЕЛИЧНИМ. Та чи надовго? Хоча довго таке тривати не може: руйнівні наслідки й від нетривалого...
  -- Я піду, - прошепотів, випірнувши з Дарининого всесвіту. І витяг за собою рештки свого. Частина все ж випірнати не захотіла. - Мені вже час.
  -- Я... розумію, - зробила крок назад, - усе це якось так...
  -- Угу, - мугикнув, наче це саме те, що потрібно зараз. - До побачення.
   Відімкнув двері й опинився в напівтемному коридорі. Здалося, що серце залишилося в квартирі. Але кликати його з собою - марна річ. Змирися. Усе переноситься на завтра. Дасть Бог ранок, дасть і розум. А серце... Буде розум - із серцем розберемося.
   "Консерватор бісів! - лаяв себе, йдучи сходами майже навпомацки. - Так усе чудового йшло. Навіть важко повірити, як чудово. А ти...".
   Люба Асікс, як і минулого разу, притулилася до Дарининих "Жигулів". У цьому читався певний символізм. Подумки плямкнувши, закинув себе до салону. Двигун запустився якось байдужно, без емоцій. Лисиця запідозрив образу. А може, й ревнощі. Але всі інтерв'ю - зранку. А зараз - додому і в люлю.
  

***

   Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:
   "Як уже згадувалося, фольклорний мотив вовкулацтва постав на досить потужному ініціаційному підґрунті, до якого в процесі імітації смерті та воскресіння входять ідеї обміну душею (чи життєвою енергією), який відбувається між людиною й тотемним божеством. Одягання ініціантів у вовчі шкури, здійснюване під час обряду, мало символічне значення: посвячуваний перевтілювався у тварину-тотем. Вірили, що в результаті він одержував як дарунок силу й надприродні вміння.
   Фольклорний образ людини-вовка має значне поширення в міфологічних системах багатьох народів. У ньому вчені виявляють виразні сліди войовничих воїнів-професіоналів із їхнім поклонінням вовку, відомих індоєвропейській традиції, що характеризується наявністю спеціальних військових загонів, сформованих із таких воїнів. Українській усній творчості знайомі легенди, героями яких виступають козаки-вовкулаки, що в сутужній ситуації могли, ставши вовками, втікати від ворожих загонів. Українська народна уява чаклунські здібності приписувала й легендарному кошовому отаману запорожців Іванові Сірку. Його фольклорний образ багато в чому має ознаки індоєвропейських міфічних вождів, які володіли магічною силою й перевертницькими вміннями. Дослідники звертають увагу на прізвисько отамана. Його Сірко отримав на Січі згідно із запорозьким звичаєм. Воно характеризується вовчо-собачим походженням (відомо, що "Сірками" в Україні часто називали собак). Традиційно у слов'янському фольклорі за вовком закріплено епітет "сірий"..."

13

   Сьогоднішній ранок незвичайністю не вирізнявся. Усе, як завжди. Пробіжка, турнік, гантелі. Зелений чай і чудовий настрій. Життя давно вже стало надійним компаньйоном.
   Ранній дзвінок Бондаренка як несподіванка вже не сприймався. Скоріше - навпаки. Навіть порадував. Учора ввечері Богдан відіслав на його електронку невеликий звіт і деякі міркування. Про надзвичайні успіхи говорити не випадало. Але ж зроблені всього лише перші кроки.
   - Прочитав твоє послання, - рівним голосом повідомив головред. - Усе нормально. Рухаєшся в потрібному напрямку. Давай до вечора нову статтю.
   - Саме збираюся доопрацьовувати.
   - У мене є нова інформація.
   - Доречно, - відрубав Богдан.
   - Але не щодо мастила, - хмикнув Бондаренко.
   - Згоден на те, що є, раз про мастило нема.
   - Тоді слухай. Але для початку скажи, як ти ставишся до збігів?
   - А як до них можна ставитися? Не знаю. Приємні - радують, а неприємні - засмучують.
   - Зрозуміло. Але я про інше. Мене цікавить, наскільки ти віриш у їхню випадковість.
   - Будь-який збіг має випадкову природу. Якщо ж два факти збігаються закономірно, це вже не чистий збіг (тобто випадковість, сліпий випадок), а результат дії певного механізму, жорстко зумовленого яким-небудь природним або соціальним законом.
   - Тоді слухай далі, теоретик. Зі своїх каналів я довідався про те, що в новому київському театрі "Костянтин" назріває невеликий шкандаль. Адміністративні служителі Мельпомени стурбовані тим, що їхній актор Антон Свідерський учора не з'явився на репетицію. Ні домашній, ні мобільний телефони не відповідають. А сьогодні ввечері спектакль.
   - Щось я не дуже в'їжджаю, яким боком тут я?
   - Але ж ти любиш театр?
   - І що з того?
   - Нічого. Просто дослухай. Свідерський грав у п'єсі Фрідріхсона "Затьмарення" хоч і не головну, але все-таки помітну роль...
   Бондаренко замовк. Лисиця загорівся: що за піжмурки?
  -- Та не тягни ти кота за хвоста, - гримнув на головреда "підлеглий".
  -- ...вовкулаки, - видихнув той.
   У Богдана зупинилася кров. Йому навіть здалося, що він на мить змотався на екскурсію до паралельного світу, де побачив, як рука невідомого лиходія просто відключила його серце. Холоднокровно. Жорстоко. Безжалісно. Це вже занадто! Знову вовк-вовкулака! Зачароване коло якесь! Стоп. А Дарина ж учора говорила і про "Затьмарення", і про вовкулаків, і про квитки до "Костянтина", які вона бачила в Ольги Довгань. Це що? Низка божевільних збігів або чийсь продуманий план?.. Однак скільки не говори "халва", а в роті солодше не стане. Поки її туди не покладеш. Треба вирушати до театру.
   - Ти чого там замовк, пане академіку? Подумки перемножуєш сімсот тридцять дев'ять на триста сорок сім?
   - Майже. Обмірковую новий план.
   - Тоді успіхів. І в обмірковуванні. І в здійсненні.
   Бондаренко відключився, а Лисиця, немов зачарований (обов'язково злим чарівником), не міг зрушити з місця. Щось підказувало: жодного збігу тут немає...
   "Костянтин" відкрився щось близько двох років тому. Ця, на перший погляд, божевільна ідея спала на думку режисерові-початківцю Костю Заскельному - недавньому випускникові Університету Карпенка-Карого. Око сучасного обивателя на раз ловило абсолютну непотрібність такого кроку. Кіоск "Шаурма" - і той рентабельніший. Однак упертий Кость вірив: справжній талант і місце своє на театральній карті знайде, і глядача свого здобуде. Помилився амбіційний молодик чи ні - мусить показати час. Два роки для театру - період утробного розвитку.
   Сюди, на Велику Житомирську, Лисиця вже якось навідувався. На прем'єру "Слуги двох панів". Спектакль здивував новизною прочитання вічної, та воднораз свіжої теми. Добре пам'ятав, що гра трупи залишила непогане враження. Особливо сподобалася акторка, що грала Беатріче. Правда, більше як жінка. Але на те вона й акторка, щоб бути гарною. І подобатись глядачеві. Ці спогади спалахнули з особливою силою, коли ввійшов до будівлі "Костянтина".
   Ага. Ось і репертуар. Назву сьогоднішнього спектаклю заклеєно білим чотирикутником з написом: "Кость Заскельний". І нижче: "Одного разу буде вчора".
   "Талантище цей Кость, - подумав, - і швець, і жнець, і на дуду грець. Мабуть, одну з ролей теж грає. Усі театральні професії освоює. Чи просто банально заощаджує?"
   Віконце квиткової каси. Право насолодитися Мельпоменою продавала жіночка, що явно віддала театру все життя. А розпочалось воно уже давненько. Правда, ким працювала раніше, одразу й не скажеш. Уважно придивився. Жіночка зосереджено плела. Спиці вправно рухалися химерною траєкторією, креслячи невидимі вигадливі фігури. Доглянута зовнішність підштовхувала побачити в ній колишню (можливо, й успішну) актрису, що доживає театральне й життєве століття в подобі банальної квиткарки. Хоча з неменшим успіхом вона могла бути й вічною продавщицею квитків, яка все життя мріяла стати актрисою. Або принаймні - бути схожою на них. А про місце роботи завжди говорила, що "служить у театрі". Ставлячи після цих слів три багатозначних крапки.
   - Добрий день, - закинув у віконце.
   Почув увічливу відповідь.
   - Вибачите за нескромне питання, - почав прохацьким тоном, - а чому до репертуару внесено зміни?
   - Є на те причини, - відрубала, не відриваючись, жіночка низькотемпературним тоном. Він знищував паростки сподівань на щось суттєвіше, десь глибоко в душі плеканих Богданом. Хоча ні нового, ні загрозливого не пролунало. Не вперше. Бувало й холодніше. І зубастіше в енному степені.
   - А можна докладніше?
   Це питання чкурнуло в розріз і стратегії, і тактиці. Правда, зрозумів це пізніше, ніж того вимагав момент.
   - Якщо ви, юначе, з міліції, то покажіть посвідчення, а якщо просто з цікавості, - довідкове бюро біля метро "Хрещатик", - сказала, не зупиняючи спиць.
   Де бюро, Лисиця знав добре. Проте розумів, що це навряд чи порадує співбесідницю. Радше навпаки. Тому залишив у таємниці. Але посвідчення показав. Щоправда, не міліцейське.
   - Я з газети. Журналіст.
   - О господи! Тільки не це! Такого щастя бракувало. - Обурення зобразила натурально. І вперше відірвалася від плетива.
   "Все-таки треба було сказати про бюро, - подумав, - це б пом'якшило перехід до журналіста".
   - Ну, що ж ви скрізь пхаєте свій ніс кілометровий? - Тональність переконала, що починає зароджуватися торнадо місцевого крою. - Ніде ніяка паска без вас не освятиться. Ви - немов ворони - злітаєтеся на людське падло. Нікуди не сховаєшся. І для чого тільки Бог вас створив?
   - Не знаю... - Подив зіграв непогано. Переконливо - так точно.
   - Що "не знаєте"?
   - Ну, для чого...
   - Що "для чого"?
   - Ну, створив...
   - Хто?...
   - Ну...
   Кожна нова відповідь перетворювала Лисицю на перехрестя обмеженості, тупості й недорікуватості, площа якого швидко зростала, наближаючись до кількох кілометрів.
   Та враз відбулось несподіване: жіночка засміялася. Голосно й нестримно.
   - А ви фрукт ще той, - вимовила крізь сміх. - Зіграли добре. На тверду четвірку.
   - На трійку. - Лисиця теж посміхнувся.
   - Чому це на трійку? - здивувалася квиткарка.
   - Тому що: на п'ятірку - сам Господь Бог, на четвірку - ваш Кость Заскельний, ну а мені, грішному, - не більше трійки. Але й не менше. Бо доведеться перескладати...
   Пересміявшись, жіночка подобрішала. Обережно, щоб не зруйнувати "косметичний" образ, витерла сльози. Потім змовницьки роззирнулась навсібіч і прошепотіла:
   - А Кость наш, до речі, як актор - не дуже. Як режисер - так. Там він - як риба в воді. От Геник Пальниченко - цей талант. Думаю, недовго він у нас затримається. Зманять кудись як не до театру заможнішого, то взагалі в Москві пригріють. У нас часто так. Таланти народжуємо справно, а вберегти не вміємо. Скільки їх по закордонах славу приносять... Та тільки не українському театру. От якби всім дали розкритися вдома...
   Богдан випустив задумливо-мрійливе "це точно...". Жіночка закивала. Теж задумливо.
   Настав час повторити запитання (вирішив). Сподівався, що зараз це буде в тему.
   - То все ж таки: чому сьогодні даватимуть "Одного разу буде вчора", а не заплановане раніше?
   - А ви хіба не знаєте? - поцікавилася квиткарка.
   - Так: чув дзвін...
   Лисиця зрозумів, що грати безглуздо. Співбесідниця читала професора, як "Презумпцію винності": і рядки, і між рядків, і за ними.
   - Зник наш Антончик...
   Після цих тривожних слів прогнозувалися сльози. Інтуїція не зрадила: для косметики з'явилася нова загроза. Її обережна ліквідація зайняла кілька секунд.
   - Знаєте, - напівпошепки повела жіночка, - він був якимось різним. Або, швидше, незрозумілим через цю різність. Не можна сказати, що він поганий актор. Таланту йому відміряно. Але будь-який талант потребує розвитку. А Антон, напевно, зневірився в майбутньому. Знаєте, акторові сьогодні непросто пробитися. Тут, крім таланту, багато чого іншого мусить спрацювати. Знайомства, зв'язки, кумівство. Усе це часто залишає відвертий талант за межею. А для акторського успіху що головне? Потрібність і відомість. Там у рекламі засвітився, у серіалі, там яку-небудь не дуже помітну роль епізодичну зіграв. Поступово стаєш впізнаваним. А потім, дивись, і проби, або, як тепер кажуть, кастинг на значнішу роль пройдеш. Одне слово, треба працювати й крутитися. Крутитися й працювати. Навіть дуже. І втричі більше, якщо ти - талант, але без зв'язків, знайомств і кумівства. Тому що ті, хоч і менш талановиті, а обскакають за дві секунди. До того ж для кіно й таланту особливого не треба. Сто дублів, переозвучування... Кіно - це обман великий. Будь-хто охочий може в актори пошитися. Це в театрі без здібностей, уміння й праці до сьомого поту нема чого робити. Тут усе натурально. Роль потрібно вивчити, ужитися в неї, фактично стати тим, кого граєш. Тут немає другого дубля. Усе робиться наживо. Тому театральні - це справжні актори. Ограновані алмази. Діаманти. Але не кожний згоден на огранювання, що триває роки. Хочеться все й відразу. Раз - і Мел Гібсон або Ді Капріо. Але так не буває. Антон не хотів з цим миритися. Одразу мітив у "зірки". Причому - першої величини... Знаєте, я все життя в театрі. Спочатку грала, подавала надії, а потім... Та облишмо, чого це я раптом? То все - минулих днів забуті миті... На жаль, Антон не зумів чи не захотів зрозуміти, що треба пройти огранювання. Своєрідний шлях посвяченого. Адже актори - це каста. Вибрані. Відуни. Тут діють свої закони. І не ти їх створюєш, а вони тебе. Не хочеш підкорятися їм - не бувати тобі великим. Хоча зараз не прагнуть стати великими. Усе більше "зірками". А це трохи інше... Антон хотів бути зіркою. Думав, що зможе обдурити закони. Але ж це неможливо.
   - А ви сказали, що він був різним, незрозумілим. Це як?
   - Та говорили про нього всяке. І негарне також.
   Богдан зметикував: голубизна. Але співбесідниця повела негарність Свідерського в протилежний бік.
   - Говорили, - квиткарка знову нарядилася змовником, - що він спав із жінками...
   "Ого, - присвиснув подумки, - так ось ти яке, театральне сучасся! Чоловікові спати з жінками - це не гарно? Щось у нашім світі діється не те".
   - ...за гроші, - додала колишня акторка. - Тільки я вас благаю. Мене це місце влаштовує. До пенсії непогана допомога. Скільки ще пропрацюю - не знаю, але хотілося б якомога довше. Так що - "без посилання на джерело інформації". Дуже вас прошу, юначе.
   "Це кардинально змінює суть, - зіштовхнув з душі каменя, і той полетів у прірву, зрідка нагадуючи про політ ударами об бічні скелі, - бо таке довелося передумати".
   - Звичайно, - відразу ж запевнив "журналіст", увімкнувши всі системи переконання. - Про це можете не турбуватися. Не перший рік замужем... А можна я пройдуся театром, бо сто років уже тут не був? Відчую, так би мовити, магію театральних богів. Адже театр - це завжди загадка. Нерозгадана. Ніколи й ніким. Тут люди - і актори, й глядачі - опиняються в іншому світі. Зовсім іншому житті. Ні в тому, яким воно було, ні в тому, яким є, і ні в тому, яким буде. У тому, яким могло б бути. Але ніколи не буде. З його блискучою глянцевою красою, повною виразних тонів, позитивними героями й чистими взаєминами між людьми. І - що найголовніше - можливістю все виправити. Після закінчення спектаклю всі вбиті воскресають, а жахливі мерзотники й лиходії всміхаються залу, тримаючись за руки з чесними й порядними до нудоти героями, що встигли стати улюбленими для тих, по той бік рампи.
  -- Як правильно ви все сказали...
   Первісно будівля "Костянтина" проектувалася під кінотеатр. Згодом завдяки намаганням одних і найвищій волі інших корінь кіно- забрали й у Києві на один театр стало більше. І це - на краще. Кіно в кожній квартирі тепер є своє, а от театр...
   Обабіч глядацьку залу огинали довгі просторі коридори з високими вікнами. Стіни прикрашені фотографіями акторів. Під кожною - інформація. Прізвища служителів театральної музи мало що говорили Лисиці. Хоча, якщо чесно, завзятим театралом уважати себе не міг.
   Фотофейс одного з акторів видався знайомим. Він знімався в рекламі якоїсь зубної пасти. Начебто. А може - і прального порошку. Тільки не "тоді ми йдемо до вас", а якогось іншого. А цей ось рекламував шоколад. Далі йшли обличчя, бачені вперше. Стоп: та яскрава дівчина розхвалювала по ящику якісь матраци. Ого - цей театр можна перейменовувати на театр акторів реклами.
   Передостанньою, майже в кутку, висіла фотографія Свідерського. Чорнявий, схожий на Антоніо Бандераса. Швидше за все, схожий, тому що "підкошував" під нього. Молодець. Точний розрахунок. Завжди б'є в десятку. Важко встояти перед його харизматичним поглядом і натиском чоловічої енергетики. Будь-яку феміну, збиту з ніг цією чоловічою міццю, варто зрозуміти. Ольгу Довгань - у тому числі, якщо, звичайно, між ними існував який-небудь зв'язок. Та якщо цей зв'язок існував, її потрібно розуміти насамперед.
   На останньому фото - ще один красунчик. Едуард Мордвинов. Проте з більш вираженими миловидними рисами. Цей менш мужній. Душка. Схожий на "і нашим, і вашим". Чи "тільки нашим"?
   Пролунали кроки. Богдан озирнувся. О, ти дивися: про вовка промовка. Душка. "Собственною персоною". Як Свирид Петрович Голохвастов.
   Кинув "контрольний" погляд на портрет, а потім і на самого Душку, ніби бажаючи переконатися остаточно: вона, персона.
   "Персона" явно засікла Богданові маніпуляції.
   - Добридень, - привітався професор. - А я дивлюся: ви чи не ви?
   - Не я, - байдужно відповів Едик ("у дружньому колі" цього варіанта не уникнути) і продовжив шлях.
   - А на фотографії - начебто й ви, - не відставав Лисиця.
   - Фотомонтаж. - Душка мав якийсь вичавленолимонний вигляд. І ця вичавленість грала явно не на користь Богдана. Очевидно, вчорашні вечорниці вдалися.
   - Але, погодьтеся, дуже вдалий. - Професорова причепливість ішла звідкись із бездонних внутрішніх глибин. Здавалося, що це все йому подобається і що він справді професійний журналіст.
   - Погоджуся. - Маску байдужника Едик не знімав.
   - От бачите. Виходить, у нас є про що поговорити.
   - У кого "у нас" і про що? - Очі Душки збільшилися вдвоє.
   - У журналіста "Презумпції винності" Богдана Лисиці й популярного актора Едуарда Мордвинова. Моє шанування.
   - Популярність - поняття відносне й трактується надто суб'єктивно, - видав усе таким же роздратовано-втомленим голосом Душка й зупинився. Лисиця тріумфував: тепер Едику нікуди не здиміти.
   - Але, всупереч цьому, не будете ж ви заперечувати, що вона потрібна кожному акторові. Вона - мірило його успішності. Власне, успішність і популярність прямо пропорційні.
   - Не буду. Але й філософствувати з вами теж не буду. Я втомлений, а потрібно готуватися до репетиції. До того ж сьогодні спектакль. Слід бути у формі. І якщо, не дай Боже, щось піде не так, то ви, журналісти, першими ж почнете про це волати.
   - Почнемо, - посміхнувся Богдан. - Це точно.
   - Тоді - ауфвідерзеен.
   Душка розвернувся й продовжив шлях. Розрахунок не виправдався. Але здаватися не збирався.
   - Ви добре знали Антона Свідерського?
   Душка зупинився й став ще роздратованішим.
  -- Починається, - якось запекло прошипів він, і Лисиця зметикував, що Едик готовий до цього питання.
   З'явився диктофон. Увімкнувши, "журналіст" запитав:
  -- Які у вас були стосунки?
  -- З Антоніо? - невідомо чому перепитав Едик. - Нормальні. Робочі. Привіт - салют, бувай - гудбай.
  -- А от я читав в одному із глянцевих журналів, що вас не раз часто бачили разом, - відверто збрехав Лисиця. Почне виправдовуватися - може "засвітити" щось цікаве.
   - Брешуть ваші глянці, - відрізав, - і не кривляться.
   "Ну, щодо глянців ти перебрав, друже", - подумав Богдан і зрадів: черв'ячка потихеньку проковтнули.
   - Диму без вогню не буває, - багатозначно посміхнувся Едикові.
   - Та досить вам! - закипів той. - Ви ж часто пишете таку відверту маячню, що складається враження, начебто серед читачів бачите винятково клієнтів психушки. Може, тому я й не читаю газети й журнали.
   - Виходить, ви з Антоном разом ніде не з'являлися? - гнув свою лінію Богдан. І Душка, схоже, потроху здавався:
   - Ну, може, разів зо два де-небудь і перетнулися на гулянках якихось, але й туди, і звідти добиралися окремо.
   - Тобто, це було випадково?
   - Саме так.
   - Ну, а тут, у театрі?
   - А що тут? Репетиції, прем'єри, спектаклі. Важкі трудові будні. Це збоку акторське життя здається розмальованим яскравими фарбами. Насправді ж його барви зовсім інші...
   - А який Антон як людина?
   - Нормальний. Як усі. Зі своїми вивихами. Як і в решти. Роботу любив не дуже. Та я й сам, якщо чесно, її ненавиджу. Це, знаєте, як валіза без ручки: і нести важко, й викинути шкода. Але поки не відпускаю. Тягну... Антуан же повз майже на останньому подиху. Більше відпочивати любив. І щоб усе красиво, дорого. Вищий розряд. П'ять зірок. А акторові без імені грошики золотим дощем не сиплються. Треба закачати рукави й гатити в одну точку. Тоді, можливо, й прийде успіх. Антоніо ж салони краси подавай, відпочинок шикарний. Причому людина нічого ще в житті серйозного не зробила, а статусу хотіла - дай Боже! Усе мріяв про багату вдовицю, яка дала б йому надійний притулок, а він придумав, як її грошики гідно прилаштувати. З користю для себе, звичайно.
   - А раніше він міг зникнути на кілька днів і нікого не попередити?
   - Ні, такого собі не дозволяв. Знаєте, Кость наш людина хоч і творча, але порядок любить. І всю трупу привчив. У нас ні запізнень, ні зривів. Система налагоджена. Працює як годинник. Так що з Антоніо точно щось трапилося. Інакше б попередив. Кость за такі речі миттю відправить в аут.
   - А може, збулася мрія ідіота? - припустив Лисиця.
   - Тобто?
   - Знайшов багатеньку покровительку й зрозумів, що роботі можна помахати ручкою в лайковій рукавичці? Відлежується на білосніжних простирадлах і пестить пір'я синьому птахові удачі.
   - Усе одно подзвонив би. Навіть швидше. Похвастатися - його хлібом не годуй. Дай виставити напоказ успішне еgо. Нехай від заздрощів усі луснуть.
   - Виходить, він потрапив у халепу?
   - Схоже на те. Та й чуйка в мене.
   - Це як?
   - Відчуваю, що з ним щось негарне. А я ж його попереджав.
   - Про що?
   - Розумієте, коли Кость захотів поставити "Затьмарення", роль вовкулаки дали Антонові. У принципі, закономірно. Було в ньому щось від вовка. Хиже. Знаєте, читався типаж.
   - А вбити він міг? - зненацька насамперед для себе поцікавився Лисиця.
   - Важко сказати, - після недовгих роздумів відповів Едик. - Може, й міг... Знаєте, це дуже суб'єктивний тест. Жорстокими вбивцями часом стають люди, що поводять себе як ангели во плоті, а шибеники з розбійницькою зовнішністю непритомніють, побачивши кров... Так що тут однозначно не відповіси. Знову ж: яка мета вбивства?
   "Яке питання, така й відповідь", - з докором прокоментував Богдан.
   А Едик тим часом продовжив:
   - Коли Антоніо одержав роль перевертня, його немов підмінили. Якось одразу переродився. Складалося враження, начебто опинився в рідній стихії, ніби саме цю роль чекав усе життя. І грав її, викладаючись до краплі, віддаючи всю душу. Немов жертвуючи собою заради цієї ролі. Навіть тату зробив. На грудях. Ходив тут, усім хвастався. Говорив, що десь прочитав, начебто це татуювання повинне принести щастя. Мені теж показував. Це була могутня голова вовка з вишкіреною пащею. Мені вона відразу не сподобалася. Від неї віяло якимось жахом. Художник, звичайно, постарався. Паща вийшла правдоподібна. Антуан жартома мів, що тепер буде жити, як вовк: одержувати від життя більшу здобич, а тому, хто не сподобається, хто скривдить, перегризатиме горло. Усе це нагадувало марення божевільного, на яке ніхто не звертав особливої уваги. Думали, грається хлопець. Хоча вже й не молоде-зелене. І от тепер... Думаю, все-таки щось трапилося. Був би живий - обов'язково відгукнувся б. А так... До речі, говорили, що він спав з жінками за гроші. Правда це чи ні - сказати не можу, але пліточки такі театром повзали.
   - А що вам чуйка підказує цього разу?
   - На нього це схоже. - Душка глянув на телефон. - Вибачайте, але мені час.
   "Телефон", - майнуло в професоровій голові.
  -- А ви не могли б дати номер його мобільного?
  -- Він мене не вповноважував. Може, в адміністрації вам допоможуть?
  -- Може...
   Потиснувши руку, відчув енергетику чоловічої сили. І продемонстрував свою.
   Рушив до дверей керівних кабінетів. Але відверто ухопив шилом патоки: скрізь замкнено. Що ж, зазвичай щастить у чомусь одному. А щоб в усьому - так не буває ніколи. І тут - без винятків.
  

***

   Фрагмент однієї зі статей Володимира Ярчука:
   "Аналогами вовкулаки виступають "вервольф" (німецьке Werwolf і англійське werewolf, утворені від давньогерманського wer - "людина" і wolf - "вовк"), "loupgarou" (у французів), "hombre lobo" (іспанці), "lupo mannaro" (Італія), португальський "lobisomem", "faunus ficarius" (давні римляни), "мардагайл" (вірмени).
   Давні германці вірили, що вервольфи ночами рискають околицями, нападаючи на людей і свійських тварин та вбиваючи їх. Пізніше в християнських легендах вервольфів почали зображати членами зграї вовків-перевертнів. Такі зграї очолював сам диявол. Уночі вони здійснювали набіги, знищуючи на своєму шляху все живе.
   В інших культурних традиціях "дублерами" вовка виступають також хижаки. Зокрема, тигр (Ост-Індія), ягуар (Південна Америка), лев, гієна (Африка) тощо. Цікаво, що легенди про людей, які перетворюються на тварин, мають багато спільного навіть у деталях".
  

14

   З театру подався до Хрещатика. Пройтися рідним містом любив завжди. Особливо в центральних районах. Такі прогулянки, здавалося, глибше закорінюють у київську землю. Нехай і вкриту асфальтовим панциром. Та навіть і крізь цей міцний обладунок, що подекуди перетворився на луску, відчував енергетику землі, яка прагне передати нерозтрачену силу коханим чадам. Як один із них, пережив це знову. І був несказанно радий. Це окриляло.
   Підморгнувши бронзовому тезкові, що невтомно вказував у вічність, перетнув Софіївську площу й рушив униз Софіївською вулицею. Вимиті вітрини відбивали шлях. Милуючись їх дзеркальним блиском, так захопився, що довго не чув настирливого соло телефону. Воно безнадійно потопало в соковитому різноголоссі мегаполісу. Та ось наполегливість одержала своє: мобільному сказали "алло".
   - Здрастуйте, - почув професор. Голос знайомий, але кому належить? Не пригадав. - Це Жорик, - допоміг співрозмовник. - Ну, з Гореничів, пам'ятаєте? Ви мені візитку залишали. Говорили, щоб дзвонив, якщо довідаюся про щось.
   Точно. Згадав. Фанат вовкулаки. Незабутній колоритний персонаж.
   - Так, Жорику, радий вас чути. Що там новенького?
   - Тема є одна цікава.
   - Це добре. І яка ж?
   - Я припускаю, що знайшовся телефон загиблої жінки.
   - Він у вас?
   - Ні, але, думаю, знаю, в кого.
   - І хто ж це?
   - З нашого села.
   - Він знає про ваш здогад?
   - Ні. Упевнений, що ні.
   - Тоді так: ви поки нічого не робіть. Займайтеся своїми справами, а я, тільки звільнюся, відразу ж приїду. Але неодмінно сьогодні.
   - Добре. Буду чекати.
   Відчув, як до тих двох крил, що вже тріпотіли за спиною, починають додаватися ще два. Життя обростає привабливістю.
   Забивши шикарне ім'я гореницького "агента", задоволено рушив.
   Але настирливий телефон ожив знову. Поговорити припекло головреду.
   - Ти зараз де? - відразу поцікавився він.
   - На Майдані.
   - Забіжи до мене.
   - Де ж ти був раніше? Хвилин десять тому я проходив Софіївською площею.
  -- Усвідомлюю всю нераціональність пропозиції, але нічим допомогти не можу. Хіба співчуттям.
   - Спасибі хоч за це... Гаразд. Іду.
   Треноване професорське тіло з'явилося в кабінеті Бондаренка за п'ятнадцять хвилин. І це воно ще не намагалося.
   Головред устиг заварити зелений "Greenfield". І тепер демонстративно поставив гарячі чашки перед гостем. Професор усміхнувся. Нічого, спочатку попідколює, а потім і звикне. Відомий алгоритм. І, практично, безвідмовний.
   Бондаренко колотив чай, опустивши в глибини ложку меду значних розмірів.
   "Процес пішов", - вирішив Лисиця (це про "зближення" між головредом і чаєм).
   - Про що довідався в театрі? - забажав дізнатися свіжини Бондаренко.
   - По телефону не можна? - Богдан усе ще гнівався за марно витрачений час. - Після сорока, як колись зізнався один з моїх великих вчителів, життя біжить дуже швидко. А в мене ще багато незробленого.
   - Вибач, але віч-на-віч мені подобається більше. Коротко кажучи... я банально скучив.
   Може, все й не зовсім так, але почуте Лисиці сподобалося. Однак показувати цього не збирався.
   - То що там у театрі?
  -- Ні, - з категоричністю даївця-інопланетянина, що вдесяте відмовляється від хабара, відрізав Богдан, - спочатку ти. Що нарив про цього "Антоніо Бандераса" місцевого розливу?
  -- Як скажеш, - здався головред і, діставши з шухляди аркуш, почав читати: - "Свідерський Антон Євгенович. Тридцять один рік. Народився в Луганську. Закінчив Харківський державний інститут мистецтв імені Котляревського за спеціальністю "акторське мистецтво драматичного театру і кіно". Працював, чи як кажуть актори, "служив" у Луганському обласному академічному українському музично-драматичному театрі. Три роки тому приїхав до Києва. Влаштувався в "Костянтин". Винаймав квартиру між Відрадним і Караваєвими Дачами, на вулиці Слов'янській".
  -- І все, - поклав аркуш Бондаренко.
  -- Не густо, - криво посміхнувся Лисиця. - На тебе не схоже. Джерела висохли?
  -- Не сипте сіль на рану... - зморщився головред. - Якась чорна смуга... А ти? Що накопав?
   - Та навіть і не знаю, накопав чи сходив даремно. - Богдан потягся до чашки. - Сьогодні на вечір призначений спектакль "Одного разу буде вчора" замість заявленого раніше "Затьмарення". Ймовірно, тут їм простіше обійтися без Свідерського. Як особистість він непростий, хоча навряд чи серед акторів знайдеш простака. Мав талант, але не розвивав. Усе намагався копійку зрубати. У дусі нинішнього часу. Ні, бажання, звичайно, цілком зрозуміле, але... Тоді треба попрощатися з мріями про справжню кар'єру. Коли тебе люблять за те, що ти - це ти. Коли спочатку стаєш великим і впізнаваним, а потім приходять гроші. А він, напевно, хотів навпаки. Прагнув шикарного життя. Тому, як подейкують, і почав підпрацьовувати жиголо.
   - Що?! - Головред удавився чаєм. Через подив, а не через смак.
   - А що тут дивного? - розвів руками "підлеглий". - Хлопчик гарний, ще доволі молодий, з досконалим тілом. Спелий персик. М-м-му-цмок, - спробував зобразити відомий жест кавказців. - А багатих тітоньок зараз хоч греблю гати. Чому б ні? Та й товар псується швидко. Треба встигнути... І ще. Одержавши роль вовкулаки, Свідерський зробив на грудях татуювання. Голову вовка з вишкіреною пащею.
   - Знову вовки-вовкулаки? - задумався Бондаренко. - Дуже цікаво. Не думав про зв'язок з убивством Ольги Довгань?
   - Думав, звичайно.
   - І?
   - Якось усе це... Нереалістично... Хоча, за словами Дарини, Ольга й навідувалася до "Костянтина". І саме на "Затьмарення". Але чомусь не дуже віриться, щоб вона, якщо, звичайно, між ними й могло щось бути, приплачувала Свідерському. З її зовнішністю. Сама могла чималі гроші заробляти шикарним тілом.
   - А якщо кохання?
   - Усе може бути. Тоді картина вимальовується така: Ольга закохується у Свідерського. Хто від цього страждає?
   - Борис Довгань.
   - Правильно, - по-наставницьки оцінив Лисиця. - Ріжки з'являються саме в нашого люб'язного банкірчика. На цілком законних, так би мовити, підставах. І що робить цей закінчений отелло?
   - Убиває обох коханців, обставляючи це в перевертницьких декораціях.
   - Може бути, - зробив ковток Богдан.
   - Отже, щодо вбивства - поки ніби все зрозуміло. Але навіщо це вовкулацтво?
   - У багатих свої примхи. І свої метелики. Їм банального "куля в голову й на дно ріки" - мало. Подавай що-небудь таке. Вишукане. Вовкулаки - годяться. А якщо серйозно, то вовкулацько-вовчі атрибути тут напрошуються самі собою. Перше - Ольга. Її дівоче прізвище й малюнки на машині. Друге. Свідерський грав перевертня і мав татуювання. От Довгань і вирішив продовжити цю лінію. Вона ніби аж проситься на наше полотно.
   - Ага, - закивав головред, - а завершує її справжній вовк, що натхненно розчекрижив горло Довганевій дружині.
  -- Можна припустити ще такий варіант, - знову відпив професор. - Свідерський так увійшов в образ, що після кохання з Ольгою перетворився на вовка й розтерзав їй горло.
   - Цей варіант - узагалі найкращий, - патетично промовив, піднісши догори руки, Бондаренко, але зразу ж і опустив їх, додавши: - Для сторінок ну дуже жовтої газети. Шикарна "версія". "Маркетологічна". Та й коли проаналізувати факти, на думку спадає саме це.
  -- Угу, - награно погодився Лисиця. - При одній умові. Ми забуваємо про те, що за вікном - двадцять перше століття.
   - Слухай, Богданчику, - наче ожив головред, - якщо відкинути завісу містики, за якою ховається правда, то все постає як реалізація чийогось плану. Вдала реалізація.
  -- Кожне вбивство, крім, імовірно, з необережності, - завжди реалізація чийогось плану. Жахливого. Часто добре продуманого і так само втіленого... А до чого там додумалися твої міліцейські друзі?
   - Напад вовка. У них все раціонально. Ніяких вовкулаків.
   - Що ж, - помасував перенісся Лисиця, - з погляду логіки й експертизи - розумно. Але тільки безрезультатно. З вовком - проблеми. Де взявся? Куди подівся?
   - Проблеми не тільки з вовком. Якщо Антон Свідерський якимось боком до цієї справи, то проблеми й з "вовкулацтвом". Театральна роль і татуювання - усього лише непрямі докази. Зрозуміло, що ні на якого вовка-вовкулаку він перетворитися не міг. І тим більше не міг загризти Ольгу Довгань.
   - Не поспішай з висновками, друже Гораціо. Чимало в цьому світі є такого, що і не снилось нашим мудрецям, - підсумував Богдан, покликавши на допомогу Шекспіра, а потім додав: - Я от про що подумав, Сергійку. Свідерський не цурався ніяких підробітків. Можливо, він міг бути донором?
   - Крові чи сперми?
   - Швидко січеш.
   - Не органів же, - засміявся Бондаренко.
   - Ох, розумний, шайтан. - Лисиця теж посміхнувся.
   - Добре, - ляснув долонею по столу головред. - Спробую пробити. Приватні контори не особливо відгукуються. З державними буде простіше. У кожному разі - думка цінна.
   - Тепер - наступний тост. - Богдан розповів про стеження за Столярчуком. Бондаренко уважно слухав. Але дослухати не вийшло. У двері постукали, а потім у проймі з'явилося задоволене обличчя кудлатого хлопця.
   - Дозвольте, Сергію Леонідовичу? - радісно поцікавився він.
  -- А-а-а, Рішко, практикант-винищувач? Заходь-заходь.
   - Ну-у-у... знову ви про ту вазу, - миттю надувся "кудлач". - Ось, те що ви просили. - І передав конверт брудно-жовтого кольору.
   Головред подякував, і хлопець, спідлоба блимаючи, вийшов. Діставши з конверта згорнутий аркуш, пробігся очима.
   - Ось так, пане професоре, - намагаючись не відпускати серйозність, закивав він. - Ось так. "Мерс" АА 0001 КТ належить Борисові Довганю.
   - Я в цьому майже й не сумнівався.
   - Обґрунтуй. А то ти щось каламутиш із цими номерами, а я поза грою.
   - Усе дуже просто. Спочатку я подумав, що мастило підтікає з машини Столярчука. Під його "Інсигнією" виявив невелику калюжу. Але стеження показало, що з машиною все гаразд. Повторний приїзд до банку вивів мене на шестисотий "Мерседес", номер якого я й продиктував тобі. Ну а сьогодні з'ясувалося, кому цей "Мерс" належить.
   - Виходить, Борис Довгань був на місці вбивства?
   - Майже виходить.
   - Ти про мастило?
   - Так. Якщо результати вкажуть на нього, шановний товариш банкір мусить розповісти, що він робив на тому місці, де знайшли труп його дружини.
   - А якщо ні?
   - Тоді не буде.
   - Але ж машину міг взяти й хто-небудь інший? Довгань, по-моєму, у ніч убивства перебував у відрядженні?
   - Так, у Донецьку. Підтверджено документально.
   - Документи можна й підробити або за гарні гроші видати справжні. З усіма потрібними забамбасами, проте липові за суттю. Або за день упоратися зі справами і ввечері повернутися. Цей варіант треба перевірити з технічного погляду.
  -- Гаразд. Цим я теж займуся. Зачекай... - Бондаренко зупинився, ховаючи аркуш до конверта. - Якщо мастило вкаже на Довганя, він може сказати, що просто їздив, щоб подивитися, де все відбулося.
   - Хай вкаже, тоді й будемо думати, - поклав на полицю зауваження. - До речі, у мене тут "агент" завівся. У Гореничах. Недавно дзвонив. Сказав, що є цікава тема. Так що я, шановний пане начальнику, сьогодні швиденько мотнуся в область. Поспілкуюся на цікаві теми. А зараз - на Печерськ. До ліцею "Фаворит". Відчуваю, що там теж можна поживитися цікавинками.
  -- Щодо чого? Ділись ідеями.
  -- Поки рано. Матиму підтвердження - точно не мовчатиму.
  -- Добре. Твори.
  -- Творитиму... Бувай.
   Знову рушив назустріч обіймам літнього міста. Там почував себе, як риба у воді. Хоча спека підштовхувала до думки про сковороду. Але рибою почуватися не перехотів. І поплив гарячим повітрям.
  

15

   На печерську вулицю Цитадельну дістався швидко. Стандартна фасадна дошка з синім фоном. Усе правильно: прибув до ліцею "Фаворит". Піднявся на ґанок. Роззирнувся. Де ж охоронець? Зараз без них ніхто й ніде. Тим більше - така "модна контора". З економічним ухилом. Саме те для сучасної України. Престижно. Тільки для дітей "еліти". Бо лише вона може собі це дозволити - віддавати купу американських грошей за осягнення наукових істин коханим телепнем...
   Ага. Ось і сек'юріті. Який-небудь черговий "ангел" або "легіон". Чи "леопард-гепард". Ні. Усе зовсім інакше. Естетика патріотизму. Охоронна фірма "Гетьман". Хоча цей на гетьмана явно не тягнув. Так, гетьманченятко (маленький, худенький, сухий, мов тараня).
   Лисиця привітався й показав посвідчення. Уважно подивившись на блискучий пластик, міні-"гетьман" зрозумів, що перед ним не абихто, а представник четвертої влади. А владу, навіть четверту, прийнято поважати.
  -- А де тут кабінет директора? - поцікавився професор.
  -- На другому поверсі в кінці коридору ліворуч. - Схоже, на лаври Сусаніна цей міні-"гетьман"-сесуріту не претендував.
   У холі - ліцейський пантеон. Тутешній варіант радянської дошки пошани. Великі золоті букви "гордість ліцею" повідомляли: адміністрація й колектив немарно тужаться на освітянській ниві. Нижче напису - ряди великоформатних портретів. "Адепти касти гордовитих". Серед них - і фото Довганя-молодшого. Зроблені тим самим майстром справ фотографічних, ці "шедеври" ілюстрували належність прототипів до однієї корпорації. Усі талановито обезличені. Однаково набундючені й офіційні. Таке враження, ніби розглядаєш родинний фотоальбом. Милуєшся родичами. Двоюрідно-троюрідними. А подекуди - й рідними. Ймовірно, саме такою й була авторська ідея. Підказана директором.
   Дмитра Довганя й без підпису впізнав би все одно. Перше, що спадало на думку, - "син свого батька". Без варіантів. У Дмитрові Довгань-старший яскраво продовжився фізично. Що ж відбувалося за цією зовнішністю, у внутрішньому всесвіті, сказати ніхто не міг. Бо знали тільки двоє - сам Довгань-молодший і ще Дехто. З першим Лисиця не знайомий. Другий такими знаннями не ділиться. Цілком справедливо.
   У приймальні "журналіста" зустріла мініатюрна дівчина-секретар з ідеальною фігурою, наче виточеною за чіткими світовими стандартами на високотехнологічному станку. "Дюймовочка", - промайнуло в голові. Саме такою уявляв героїню безсмертної казки Андерсена. Хіба що дюймів у цій було десь із п'ятдесят.
   Привітався й показав посвідчення:
  -- Мене звати Богдан Лисиця.
  -- Олеся, - відповіла дівчина. І крізь окуляри на професора глянули привітні очі. Здалося, що навпроти - ідеальна жінка, від якої народиться нове людство. Лагідне. Привітне. Сонячне. Яке не знатиме, що таке матюки, наркотики і порно. Навіть перламутрове. А також - ціна на бензин і українські депутати.
  -- Я б хотів поговорити з директором.
  -- А Ольги Іванівни немає. Поїхала до райдержадміністрації.
  -- І коли повернеться, ви, звісно, не знаєте... - Фраза претендувала завершувати бестселер успішного письменника-гота. Та й звучала відповідно.
  -- Саме так, - підтвердила безрадісний здогад "Дюймовочка".
  -- Зрозуміло, - сумно видихнув Богдан. Нагадував нареченого зі щойно піднесеним гарбузом. Та невідь-звідки прийшов порятунок: - А може, ви мені допоможете?
  -- Залежить від проблеми.
  -- Вона ніби нескладна, - почав зосереджено. - Дивіться. Я готую статтю на освітянську тематику. Мене цікавить інформація про випускників ліцеїв, гімназій, загалом, навчальних закладів такого типу, що навчаються за кордоном. До яких вишів уступають, яких кар'єрних успіхів досягають. Там у холі цілий пантеон. "Гордість ліцею"... Хотілось би дізнатися якісь факти про цих дітей.
  -- Так, серед нашої "гордості" є кілька випускників, що вчаться за кордоном. Ігор Кравців - у Краківському університеті економіки, Ілона Княжич - у Гумбольдтському університеті Берліна, Денис Гніденко - в Карловому університеті (це Прага), Дмитро Довгань - в Університеті Сіті Лондон...
  -- Довгань, - задумався Лисиця, - знайоме прізвище.
  -- Звісно, знайоме, - посміхнулася Олеся, - це ж син відомого банкіра.
  -- Точно, - кивнув Богдан. - До речі, ви, часом, не пам'ятаєте його?
  -- Чому ж? Я тоді перший рік працювала, і їхній випуск знаю добре. Багато з ними спілкувалася. Випускний клас усе-таки. Дуже сильний. Майже всі - один в один - цілеспрямовані, ерудовані, грамотні. Більша частина з тих, хто зображений на фото, саме з того класу. А Дмитро... Це був яскраво виражений лідер. Харизматична, потужна особистість. Відмінник. Кумир ліцею. Юнак із великим майбутнім.
  -- Ну, звісно, татусь підметушиться... - "Дюймовочка" не відчула, як її вивели на потрібний шлях.
  -- Ні. Знаєте, Дмитро з іншого тіста. Дуже амбіційний. Такі землю зубами гризуть, а досягають свого. Він не терпітиме поразки. І ніколи не поступиться. Хронічний переможець. Для якого не існує слів "ні" і "неможливо".
  -- І по трупах піде?
  -- По трупах? - Олеся замислилась, ніби й справді уявила гори трупів і юнака, що карапкається до вершини. - Важко сказати. Збоку здавалося, що хлопець чесний, порядний. Нічого поганого за час навчання за ним не помічали. З учителями поводився чемно. Не бешкетував. З однокласниками дружив. А що там у душі коїлося... Так у чужу душу ж не влізеш.
  -- От ви сказали, що він дружив із класом. Але ж повинен бути хтось один чи два, з ким мав особливо близькі, товариські, стосунки. Не те щоб "не-розлиий-вода", та все ж... Якісь спільні інтереси. Ну, там, спорт, музика, книги, комп'ютер...
  -- Це зрозуміло. Сама не так давно в школі навчалася. У двісті шістнадцятій. Зараз на третьому курсі в педагогічному, на заочці. У Переяславі. Майбутній соціальний педагог.
  -- Там дешевше? - проаналізував почуте.
  -- Дешевше, - підтвердила "Дюймовочка". - А зарплата в секретаря самі знаєте, яка. От і доводиться вигадувати пригоди для душі й тіла.
   Лисиця злякався, що зараз почнуться розповіді про особливості здобуття вищої освіти в обласному виші, але дівчина відверто "розчарувала". Вона знову заговорила про Довганя:
  -- А Дмитро приятелював з Ігорем Денисенком. Теж здібний учень. І плюсів багато мав, але Довганеві поступався за багатьма показниками. Хоча дружбі це не заважало. Вони, по-моєму, разом на великий теніс ходили. І в ліцейській команді КВК грали. Довгань, до речі, там капітаном був. Вони ще районний кубок вигравали. Справді сильний клас. Серед нинішніх таких поки не видно.
  -- А Денисенко цей теж за кордоном?
  -- Ні. У нього все скромніше. Економічний факультет КНУ.
   "Нічого ж собі, - свиснув Лисиця, - економічний факультет КНУ - це скромніше?! O tempora, o mores! Хоча порівняно з Берліном чи Лондоном це справді скромніше. Айнштайн таки мав рацію, помітивши відносність усього сущого на землі. А щодо цього Денисенка, то тут карта лягла вдало: його факультет - майже рідна для мене стихія. І за це спасибі тобі, Господи. Як і за все решту".
  -- А Довгань після випуску не навідувався до ліцею?
  -- Не бачила. Хоча, може, якось напівофіційно. Але, думаю, Ольга Іванівна про це б знала. А знала б Ольга Іванівна - знала б і я. Он коли Ілона Княжич приїжджала, тут таку помпу затіяли. Гадаю, Довганя б зустріли не гірше.
  -- Гаразд. Дякую за розмову. Ось моя візитка. Тут є телефон і електронка. Якщо раптом щось згадаєте, подзвоніть або напишіть. Буду вдячний. Для мене важливий кожен штрих до портрета людини, про яку пишеш. Багато різноманітної інформації дає змогу точніше подати портрет. Читачі це люблять. І водночас формуєш зі свого імені творчий бренд. Ще раз дякую. Ви мені дуже допомогли.
   Опинившись на вулиці, подзвонив знайомій, що працювала в деканаті економфаку. З Оленою Гайдай колись заприятелювали на вступних іспитах. Вона тоді працювала технічним секретарем, Лисиця - екзаменатором. Зараз пані Олена - заступник декана. І мусить бути на роботі. Якраз завершується вступна кампанія. Роботи - як у каменоломнях. Її багато, і вона важка.
   Відповіді з Амурської площі чекав хвилин двадцять. Утішало те, що на прохання відповіли "без проблем". Отримавши номер, відразу ж набрав. Роблячи це, прекрасно розумів, що початок серпня - не той час, коли студент сидить вдома або взагалі перебуває в Києві. Однак Лисиця теж не любив програвати. Він не здавався навіть тоді, коли між шансами і нулем доля ставила вбивче дорівнює.
  -- Алло, - почув після фрагмента однієї з пісень Пономарьова.
  -- Це Ігор Денисенко?
  -- Так. А з ким я говорю?
  -- Мене звати Богдан Лисиця. Я - кореспондент газети "Презумпція винності". Буду дуже вдячний, якщо зустрінетеся зі мною й відповісте на кілька нескладних питань.
  -- Я ж ніби не кримінальний злочинець, щоб цікавити журналістів такого видання. Та й не мегазірка якась. Звичайна рядова людина, слава Богу. - У здоровому глузді цьому хлопцеві не відмовиш.
  -- Думаю, це лише питання часу.
  -- Перше чи друге?
  -- Друге, звісно. Хоча...
  -- Ціную ваш гумор. І все ж?
  -- Мене цікавить Дмитро Довгань. Сподіваюся, це ім'я вам знайоме?
  -- І не тільки ім'я. Хоча, як на мене, про Дмитра Довганя краще всього поговорити з... Дмитром Довганем. Ви про це не думали?
  -- Думав, але він зараз у Лондоні.
  -- Зачекайте, поки приїде.
  -- Я - можу, стаття - ні. До того ж, за словами матері, приїде він не скоро.
  -- У вас там пожежа?
  -- Майже.
  -- І ви хочете, щоб я став пожежником?
  -- За логікою - виходить, що так.
  -- А каска блискуча у вас є? І пишні вуса. Без цього пожежників не буває.
  -- Знайдемо.
  -- Зрозуміло... Річ у тому, що розповідати про нього Дмитро мене не вповноважував.
  -- Поговорімо без повноважень. У творчій і довірливій атмосфері.
  -- Але чому я?
  -- Ви - його однокласник. А однокласники часто знають неформальний бік життя багатьох. І ви товаришували.
  -- Дружили. І далі дружимо.
  -- Це ще краще.
  -- А чому це він вас так цікавить?
  -- Я збираю матеріал для статті про випускників ліцею "Фаворит", що навчаються за кордоном. А Довгань - один з них. - Виявляється, брехати - не така вже й складна річ.
  -- Він же теж ніби не кримінальний злочинець, і не фінансовий аферист, хоча й вивчає в Лондоні фінанси. А ваша газета, якщо я не помиляюсь, висвітлює переважно кримінальні події.
   "Розумаха, - похвалив Богдан, - логіка працює непогано".
  -- Це все правильно, - почав виплутуватися, - але я співпрацюю також з іншими виданнями. Законом це не заборонено.
  -- Тепер ясно.
  -- То як щодо зустрічі?
  -- У принципі, можна.
  -- Де вам зручніше?
  -- Метро "Печерська". Біля виходу до ЦВК.
  -- Коли?
  -- Давайте за годинку. Влаштовує?
  -- Абсолютно.
  -- Як я вас упізнаю?
  -- Наберете.
  -- Логічно.
   Подивився на телефонний годинник. Шикарно. Щоб дістатися до метро "Печерська" без запізнень, часу вистачить з головою. Ще й пачку "Пломбіра" встигнеш з'їсти. Повний текст: https://andronum.com/avtory/vasilchenko-vyacheslav/ https://andronum.com/product/vasilchenko-vyacheslav-dvorushniki-abo-vangeli-vid-vovkulaki/

 Ваша оценка:

РЕКЛАМА: популярное на LitNet.com  
  А.Субботина "Бархатная Принцесса" (Романтическая проза) | | Д.Соул "Публичный дом тетушки Марджери" (Любовное фэнтези) | | Л.Миленина "Жемчужина гарема " (Любовное фэнтези) | | Э.Грант "Пари на девственность " (Современный любовный роман) | | О.Гринберга "Отбор для Черного дракона" (Любовное фэнтези) | | Я.Ясная "Игры с огнем" (Любовное фэнтези) | | М.Ваниль "Чужая беременная" (Женский роман) | | Жасмин "Несносные боссы" (Романтическая проза) | | С.Волкова "Неласковый отбор для Золушки" (Любовное фэнтези) | | В.Свободина "Дурашка в столичной академии" (Любовное фэнтези) | |
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
А.Гулевич "Император поневоле" П.Керлис "Антилия.Полное попадание" Е.Сафонова "Лунный ветер" С.Бакшеев "Чужими руками"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"