Ака Мых : другие произведения.

Буднi

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Увага: текст українською мовою. Варiант росiйькою мовою знаходиться ОСЬ ТУТ


Будні

   Переклад здійснений тещею Валентиною Володимирівною. Щиро дякую!!!
  
  
   - ...а я, чуєш, перекладачці кажу, мовляв, у нас своїх Негативів більш ніж треба. Вона, значить, йому, а цей африкан так зрадів і лепече, чуєш, як вдало вийшло, значить, ха-ха, чуєш, ха-ха, що наші тут теж є. Доручу їм гуманітарну допомогу, осьо, роз..., - Міхалич вже захлинався від сміху, - роз... розповсюджувати!
   Прибиральниця спохмурніла, пожувала губами, але потім до неї дійшло:
   - Га-га-га, - затряслася від реготу.
   - Ти зрозуміла, га? Зроз... ха-ха... зрозуміла, га? А йому про... а він... Негатив... гуманітарку... ха-ха, - Міхалич витирав від сміху сльози. Пронизливий і маленький, він досить-таки гротескно виглядав поряд із нашою "півтора центнера радості" Вєрочкою. Вона недавно закінчила мити підлогу, а особливих рецидивів за останні півгодини не спостерігалося, так що тепер мала повне право (а спробуй відмов!) відпочивати в нашому відділі.
   Маленьке тремтіння позитивної живи (так почали називати не так давно відкриту Силу) злегка провібрувало по... душі, напевно - і я теж мимохідь посміхнувся. Звичайно, легко синонімічно переплутати наших Негативів з чорними, зв'язати "чорний" і "негр"...
   - Ігоре, ти як там? - вже на автоматі кинув я в переговорник. Раніш, пам'ятаю, була мало не паніка, коли тільки вчилися, упроваджували, "методом проб та помилок". Та й тепер, що тут казати, далеко від досконалості. Проте, ще не встигла пара оранжевих кружечків з'явитися на дисплеї - а я вже питаю, а Ігор - "спрут" на платформі - вже йде до них...
   - Все в нормі, шеф, - прохрипіло в навушниках. - Бачу.
   - Нічого страшного. Лише сварка, - підключився Бурнаєв, другі очі і вуха всієї бригади. Майстер своєї справи, інколи наш єдиний порятунок ось вже в сотнях випадків. І великий секрет моєї команди. Дізнаються на верхах - заберуть. Й до ворожки не ходи - заберуть на центральні лінії. У них, мовляв, багато гостей столиці і всяке трапляється, ото ж тямущих провидців не вистачає. Можна подумати, в мене тут від них відбою немає. Адже людей набагато більше - спальний район! І теж - "всяке трапляється".
   - Бачу. Гашу, - "спрут" пройшов від парочки всього в півметрі - і "оранжеві" стали блякнути, міняючи колір на яскраво-жовтий, жовтий...
   Все, можна розслабитися. Ага, ось ця парочка. На моніторі вже автоматично настроївся фокус на молодятах: хлопцеві і дівчині. Вона за інерцією ще дметься на нього, а він... от так от, хлопче, і правильно, що поклав руки на талію. Тепер скажи їй пару справжніх ласкавих. Оце вже молодець! Залишки негативної живи цівками бризнули на всі боки. Але то не жахливо. Основну масу увібрав в себе Ігор. До речі, скоро міняти його доведеться, і так, бач, на три чверті "повен".
   Думки мимовільно повернулися на жарти Міхалича. От же, як погано виходить. Вже й африканці нам гуманітарну допомогу шлють. Ну, це вже зрозуміло. Криза, бодай її...
   Найшвидше розквітаюча економіка "до", найрізкіше падіння "під час", найкритичніший стан "по тому".
   А потім відкрили живу. І враз цінності на планеті кардинально змінилися. Гроші - ніщо, жива - все. Позитивна? Жити будеш краще. Негативна? Відповідно, гірше. А нею, виходить, і керувати можна! Ловити, акумулювати, направляти, берегти, "вистрілювати" в потрібному напрямку, навіть виробляти. Люди, здатні управляти живою, стали дуже затребуваними, особливо ті, які вміли "виробляти" Позитив. А де таких якнайбільше виявилося? Там, де жили краще, або там, де найменш страждали від кризи. Під час всесвітньої економічної руїни - не так вже й багато таких місць залишилося. А де криза не дуже відобразилася?.. Ото ж бо й воно. Загалом, Африка віддавала внайми своїх Позитивів, дерла за це, певно, немало, раз дозріли до гуманітарної допомоги.
   Допомога тим, хто опинився в такій дупі, що...
   - Червоний код, увага, червоний код! - і знову спрацювали інстинкти. Червоного потрібно брати до уваги відразу! Негайно! І обробляти на повну, інакше виплесне Негативом перед смертю. Так-так, смертю. А навіщо вони ще в метро пруться, як ви гадаєте? Не всі, звичайно, але червоний - це червоний, це - колір межі. Смерті. По-старому кидаються під потяг, а до того (та і після, що тут казати) таку страшну живу випліскують, яку збирати довго, акумулювати дорого, а потім ще й в Зону в могильники везти. Добре хоча б, що потяг лише щойно відійшов, а наступного чекати цілих шість хвилин. Отже, вперед-вперед! - Ігоре, чуєш? Червоний код на дванадцять годин від тебе.
   - Бачу. А, сволота. Зашкалює! - лайнувся "спрут".
   - Дівчата, приготуватися, Міхалич, атас! Пашка, під'йом! - Буджу запасного "спрута". - Остапе? - це Бурнаєву.
   - Працюю. Час, потрібен час! - голос провидця тремтів від зусилля.
   Монітори спішно настроювалися на "червону". Так, це була вона. Жінка. Така собі пані "бальзакового віку", хоча павутина зморшок робили її старшою. Одягнена охайно, не в нове, але чисте. Що ж з тобою, дорогенька? Чоловік образив дуже? Зарплату затримали? На хмару негативної живи нарвалася? Адже і не підійдеш, не візьмеш під лікоть, не струснеш зі словами "що ж ти робиш?", не вліпиш витвережуючого ляпаса. Інакше просто подвоїться, а то й в десять разів збільшиться негативна жива. "Спрут", звичайно, під потяг стрибнути не дасть, але... Не можна в лоб. Потрібно... а от як потрібно - скаже Остап.
   - Одначе! - немов почувши його, виплюнув провидець мої думки. - Двоє дітей, чоловік... загинув? Покинув? Незрозуміло... Діти дорослі, вчаться, студенти. Грошей немає. Грошей немає. Немає грошей, роботи немає, сил немає, жити нема за що, нема за що годувати-одягати, у борг не дають, вже соромно! соромно в очі дивитися, боляче стипендію у дітей брати на їжу, - частив, захлинався провидець, що "розкрив" мозок "червоної", - батько помер ховати нема за що було погано поганопоганопогановсе соромно жити молодята видеруться їй тяжко не осилити... Все... Все! Не можу більше, там такий біль, такий...
   - Заспокойся, ч-ш-ш, Остапе, вгамуйся, молодець, спасибі, спасибі тобі! Всі чули? - дочекався нестрункого "так", продовжив: - Дівчатка, умовляємо, Міхалич, ну, ти в курсі. "Спрути", відсікайте, тягніть в себе! Ех, шкода, Веня в рейді. Остапе! Остапе, помилковий зумі...
   - Начальнику, ключ у тебе! - перебив колишній кишеньковий злодій Міхалич.
   - А-ах, бодай його! - зірвав з голови навушники, стрибнув до сейфа. - Де цей довбанутий ключ? Ах ти ж... Твою... Є! Так, які це? Сотенні? Не піде, не той політ. Ага, ось полтинники. Один, два, десять. Досить! - Міхалич! На, виручай. І - в підкладку.
   - А...
   - Як хочеш, трясця твоєї матері, як знаєш, мені тебе вчити?!!
   - Зрозумів, начальнику. Не килишуй, все буде в ажурі.
   Міхалич побіг туди ж, куди хвилиною раніше жваво помчала Вєрочка.
   - Остапе, помилкове зможеш?
   - А що залишається робити?
   - От і добре. Працюємо! Працюємо, біси! Аби ж встигнути, аби...
   "Червона" обережно підійшла до краю платформи, але за захисну межу не заступила. Стоїть, згадує, готується. Жахливо, жахливо ж... Напевно. Може, просто тупо чекає потягу, щоб негайно ж... Хоча, ні. Вони завжди зважуються не відразу. Про всяк випадок обидва "спрути" вже підібралися ближче, стали по боках, на відстані витягнутої руки. В разі чого, встигнуть. Двічі вже встигли. Двічі був самий "крайняк". Тільки двічі. З вісімнадцяти - в цьому тільки місяці. Інших - встигли "відвести".
   - А вона мені й каже: "Жити зовсім несила стало", - втрутився в звукоряд гучний голос Вєрочки. "Прибиральниця" наразі якось непомітно опинилася ледь не за спиною у "червоної" жінки. Розмовляла з жінкою-вагоноводом, та так, що, певно, півстанції чули. - Я їй хотіла було сказати, мовляв, а кому зараз легко? Важко, мовляв, усім, ну, ти розумієш, те та інше.
   - Авжеж, розумію. Всім несолодко. Але це - поки що несолодко. Поки що. Далі-то буде краще! - підтримала розмову немолода Аркадія Львівна.
   - Ну, так от. Хотіла, а потім дивлюся: зовсім погана жінка. Зовсім, розумієш, погана. Просто жах, як розпереживалася. Не допоможе глузування, і відмовлянь не прийме.
   "Червона", було видно, трохи відвернулася від своїх чорних думок. Вже не дивиться тупо перед собою, а скошує очі, навіть голову трохи повернула, щоб чути трохи краще. Адже немов про неї розказують!
   - Відмінно, дівчата! Клюнула вона, - я тримав в курсі подій мій "жіночий батальйон".
   - В правий треба класти. В правий на куртці, - уточнив Остап. - Помилкове на тятиві. Чекаю.
   - Раз плюнути, - гмикнув Міхалич.
   - Добре. Відходьте, - знову дівчатам.
   Ті немов раптом вирішили, що люд, що прибуває, аж надто замучив тиснути на ноги, "вирішили" відійти до лавок. А Вєрочка все говорила, говорила. Про те, як порадила своїй віртуальній знайомій звернутися до потрібної людини, яка - тільки нікому не кажи! - знаходиться отам-ото і тоді-ото, набирає якраз жінок для сезонних робіт до Європи. Про те, як налагодилося все у тієї жінки, про те, що позбавлятися життя - найдурніше і найнебезпечніше на цьому світі. Говорила, говорила, а жінка слухала, слухала... і "червоний" її почав блякнути.
   - "Спрути", відкат! - гукнув я. До прибуття потягу залишалися лічені десятки секунд.
   Ті бризнули так довго накопичуваною позитивною живою, направляючи її на "червону". Звичайно, в цій справі не існувало прицілів, а лише напрям. Тому зовсім не дивними стали розсипи зелених і навіть салатних крапок навколо вже не червоної - ні, не червоної! - а помаранчевої. Розгладилися зморшки, усмішки прикрасили обличчя... ось молодята сплелися пальцями і дивляться одне на одного закохано, ось чоловік дістав мобільний, ткнув в "швидкий набір": "Люба, я тебе кохаю!". А ось і бабуся посміхнулася ласкаво: "Все в нас буде добре!".
   Потяг прибував на станцію.
   "Спрути" припинили "передачу" живи, напружилися, Міхалич прокрався ближче. Зависло на волоску...
   І "червона" зробила крок...
   Але не вперед, а назад! До тих жінок, які подарували їй тривку надію на те, що в світі не буває безвихідних ситуацій.
   "Ох, ти ж!" - помасував я груди зліва. Старий я для цього. Старий. Але заміни немає, терпи!
   Люди затовпилися біля дверей. Коловорот тих, хто входить та виходить. Скупчення, стиснення, суперечки, штовхають під руки, наступають на п'яти, звичайна суєта.
   Аркадія Львівна оголошує, щоб відпустили двері і про те, куди прямує потяг. Розсіялися, помчав, відгриміло. А колишня "червона" сиділа на лавочці, втомлено і сумно склавши руки на коліна, перебираючи хустинку, якою щосекунди втирає сльозинки. Вона... вона довела себе до такого, до того, що ледь не... Це жахливо, і - згодна, так жити не можна, але так і померти не можна. У неї ще стільки недоробленого! А надумалася...ой, гріх який...
   Помаранчевий змінився на темно-жовтий, потім на жовтий. Все. Дотиснули. Молодці.
   Встала, зробила крок до виходу. Перелякано зупинилася, коли встромила руку в кишеню, щоб покласти хустинку. Спохмурніла, спантеличено перебрала пальцями і раптом - яскраво бризнула позитивною живою. Пригадала! Ні, "пригадала"! Витягла, швидко поклала назад, вже за пазуху і, затиснувши рот рукою, щоб не виривалися ридання - щасливі, полегшені, відкатні - поспішила назовні. До життя.
   Дев'ятнадцять. Дев'ятнадцятий врятований цього місяця.
   - Відбій, хлопці! Молодці!
   В підсобку повернувся Міхалич. Пустотливі очі блищать, певно, поцупив у когось щось - от і радіє. Менше зло. Не в нас реакція піде, от і гаразд. Зате як майстерно провернув підкидання грошей! Ох ти ж, тудить твою в качель! Звіти ж писати. Про витрачені засоби, та кому, та з якого приводу. Фотографії з операції, хто брав участь, дії... Бюрократи! Але треба.
   Згадалося, коли живу відкрили, ніхто й не гадав, що настільки розвинеться все, що з нею пов'язане. Вважали, магія виникла. Учені та військові не зуміли справитися з цією силою і сховати знання про неї в підземних казематах. Аж надто багато хто навчився її бачити, а потім і керувати. Вже канули в Лету і перший "жива переворот", і військове протистояння через потоки сили. Непевні то були часи, нічого не скажеш. Укупі з кризою - ще й небезпечні.
   - Шефе, а зарплату коли обіцяють? - відірвав від заповнення звіту голос Остапа.
   - Поки що не обіцяють... але, думаю, дадуть в строк, - так-так, ми держслужбовці. Першими, пам'ятаю, на службу почали брати в Америці. В поліцію. В політику. Далі - більше. "Спостерігачі" у великих містах, "пастухи" - в хуторах і селах, "провидці" і "спрути" - в місцях масового скупчення людей, "магніти" у VIP тощо, тощо. А потім почали наймати і за кордон. Переманювати. Навіть "платити" ними, тими, хто вмів керувати живою. Новий вид рабства.
   Ось і їх країна "здала в оренду" мало не половину на той момент Позитивів на рахунок погашення величезного боргу північному сусідові. А в себе - влаштували акумуляторні могильники Негативу. Негативну живу найлегше зберігати там, де для неї найбільш прийнятні умови. А у нас - криза, ця довбана криза. Держава намагається хоч який вихід знайти. Хоч яким боком виповзти. Але поки що - марно. І поки що - саме в нас негативній живі найсприятливіше на світі.
   Та що там казати! Навіть в столиці ледве рятуємося крайньою напругою всіх "живчиків", як любили тепер називати тих, хто нову силу світу бачить, відчуває і може направляти. Адже таких небагато. Як, наприклад, небагато інженерів-будівельників в будь-якій державі. І не навчиш же за п'ять років, немає таких ВУЗів. Бачити, відчувати її - це, можна сказати, Дар.
   І за використання цього Дару платять гроші. Геть невеликі. Остап, наприклад, досі по "гостинках" живе, копичить на квартиру. Або он у Вєрочки троє "спиногризів", і всім ледь на їжу вистачає. А ми тут по півштуки всяким "потенційним носіям концентрованої негативної живи" роздаємо. Тьху!
   Ну, гаразд. Життя людське все ж таки дорожче. Жінка, якій вони допомогли, тепер замість Негативу буде виробляти Позитив, що дуже і дуже важливо! Сподіваюся, що буде...
   Повернувся Веня. На нього було страшно дивитися. Повен по вінця Негативом, "спрут-мандрівник", поплентався в Розвантажувальну. Ледь пересуваючи ноги, глухо соплячи і зціплюючи щосили зуби, щоб не кричати від душевного болю, ввібраного від людей. За ним немов пнувся слід смердючого слизу - так від нього тхнуло Негативом.
   Коли станцій по відбору живи в метро і на поверхні почало не вистачати, вирішили запускати в рейди звичайних "спрутів" - людей, які могли витягати з людини позитивну або негативну живу, керувати нею, розбавляти і змішувати. От майже в кожному потягу і сиділи такі собі непримітні люди. Тільки вони не просто так сиділи, а вбирали Негатив. Тисячі людей, і не всіх "негативних" встигають відсікти на станціях, та й в самому метро Негативу достатньо. Не знають люди, що он той, схожий на охайного бомжа старенький, насправді тягне, тягне на себе все негативне, що зібралося в людях. Тягне - і накопичує. А приїде на свою станцію - вийде, зайде в практично непомітні двері з написом "службовий вхід", пройде в іншу кімнату з табличкою "Розвантажувальна". Там його підключать до дивного малозрозумілого приладу, який виведе весь накопичений Негатив з клітки душі в спеціальні збірники. А в людині знову порожні запасники, і знову готовий "мандрівник" до нелегкого рейду в наповнених болем і досадою потягах. До наступної зміни. Або - наскільки сил вистачить.
   Будні. Рутина. Повсякденність.
   Скоро в ту ж кімнату піде і Пашко, який чергує на платформі, а його змінить Ігор, що відпочиває на жорсткій кушетці. Зовсім це нелегко, скажу я вам, коли в тебе вливається чужий негатив. Знаю, сам колись... Душі у нас вже всі випалені до коренів, і коли ми рятуємо когось - це не значить, що ми за нього хворіємо душею. Нічому там хворіти. Це лише значить, що така наша робота. Ми всі тут - циніки. Нам за роботу гроші платять. Малі, правда. Але хоч щось. Криза, бодай її!
   Так у нас ще лафа тут, майже курорт. А от маю знайомих, які до міліції приписані, в лікарнях біль знімають, військові. От там "термін життя" "дароносія" дуже і дуже невеликий. Телефонував тут один наш з шахтарського містечка. Один він там такий був. Всього два роки був. Всього на два роки вистачило.
   Не витримують люди напруги, спікаються. І вже не раз, і навіть не десяток разів бачив я їх, ПОРОЖНІХ. Так-так, порожніх. Тих, що випалені дотла, які ні на крик болю, ні на крик радості не реагують. Їм вже нічого не допоможе. Нейтрали, абсолютні нейтрали.
   Найстрашніше, що з людиною дароносієм може відбутися - це стати нейтралом.
   ...Я не відразу зрозумів, що їх не один і не два, а декілька десятків - цих яскраво- оранжевих крапок на дисплеї. ЧП? Теракт нагорі? Наші у футбол програли? Оголошена війна? Що відбувається?
   Вже включена тривога, вже машинально роздані команди.
   Рвонув на вихід заспаний Ігор, а Остап раптом сіпнувся всім тілом і видав щось незрозуміле:
   - Їх ведуть.
   - Що? - не відразу зрозумів я.
   - Вони взагалі не мають причини для ненависті і люті. Не розуміють чому. І не хочуть розуміти. Просто ненавидять. Всіх. Кожного. І з одного і того ж моменту.
   - Хмара? - з тих пір, як відкрили живу, вже зуміли з'ясувати, що хоч сила і не матеріальна, але має свої межі впливу. Може пересуватися, витіснятися. Як повітря. Чим менше Позитивів в державі - тим більше негативної живи. І тим більша вірогідність наткнутися на хмару Негативу.
   - Або "незнайомець". Або "засланець", - перераховував провидець варіанти.
   - Твою ж! Так, нормально. Працюємо. Скільки їх?
   - Двадцать три... чотири... тридцять один.
   - Ой, йо-о-о! Не справляться мужики!
   Так, вони не справлялися. Було видно, як блякнуть яскраво-оранжеві крапки поряд із значками "спрутів", але аж надто багато було негативних, дуже нерівні сили. Викликати на допомогу Центр? Ні, не встигнуть. Геть не встигнуть. Та і Позитивів з центру в якийсь третьосортний спальний район знімати ніхто не буде, вони для туристів потрібні. Довбана криза. Доведеться йти на крайні заходи.
   - Звони міліціянтам, - кинув я Остапу - а сам кинувся до виходу. "Універсал" по Дару, я був дуже цінним для "польового працівника", але і дуже норовистим для роботи в центрі. Що ж, доведеться акумулювати.
   Натовп молодчиків. Ну, звичайно. Скіни? Партійці? Ультрас? Але серед них і жінки, і навіть бабуся якась. Таки хмарою накрило. Що ж, тягнутимемо.
   Звичне "ні-ні-ні" всередині, стиснулося від огиди і очікування болю - і ринуло дев'ятибальним штормом. Чиясь злість, ненависть, досада, горе, біль, невдача. Все враз. На всіх нас, "спрутів". Ох і бруду у вас, люди. Ох і мерзоту ви під серцями носите. Ох... ох...
   Ні, не описати, що робиться з тобою, коли добровільно вбираєш цю гидоту. Ми ж не мазохісти. В більшості своїй. Нам так само не подобається холодний дощ за пазуху або драні штани на світському рауті, ми так само посміхаємося коханій людині і насолоджуємося першою чашкою кави. Ми такі ж, ми - люди. Які можуть забирати чужий біль.
   Навіщо вам стільки болю, люди?
   Ви не уявляєте, як це... як це...
   В круговерть бридких образів і відчуттів, що вливаються потоком у мене, немов увірвався легкий вітер.
   - Веню, ні! - саднуло по вухах криком Остапа. - Веню, згориш!!!
   Так, він згоряв. Він стояв посеред платформи, згорбившись, охопивши себе за плечі. Стояв - і трясся від страшної напруги. Зараз він витягав зі всіх, зі всіх! живу, якою б вона не була. Витягав зі свистом, зі все зростаючою швидкістю, наплювавши на всі заслони і заборони. Чи розумів він, на що йде? Чи розумів, що перетворюється на нейтрала?
   - Веню! - гукнув я. - Стоп! - не вистачало мені позбавитися такого класного "спрута"!
   Але пізно, надто пізно. На мене поглянули повні туги і жаху очі. Очі людини, яка розуміла, що йому ні за що не зупинити розкручений маховик. Машину, яку запустила. І тепер вона його роздавить.
   Здавалося, було чутно свист, з яким жива влітала у Веню.
   А потім все скінчилося. Здригнулися люди, прикрили на мить очі, подивилися по сторонах. Куди вони їдуть? І навіщо зайшли в метро? Що це щойно було? І чому ця людина так дивно дивиться, ніби шукає щось втрачене.
   Щось втрачене.
   Можливо... душу?
   Підійшов потяг, кому треба - поїхали, кому треба - пішли.
   Це була всього лише хмара негативної живи. Позитив від тих міліціянтів, що під'їхали, розігнав її не надто напружуючись. Ну чому, чому у нас на станції немає приладів, що можуть вичленювати хмару?
   Далі пішла рутина.
   Життя тривало. А в нашій каптьорці похмурий Міхалич глушив горілку з порожнім Венею, переді мною лежала написана тремтячою рукою колишнього "спрута" заява "за власним", а в голові тіснилися нелегкі думи з приводу вакансії, що раптом утворилася.
   До кінця зміни залишалося ще дві години. Шкода, що сьогодні не скорочений робочий день.
   Будні.
  

 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"