Аннотация: Моїй коханiй дружинi, котра наповнила моє життя новим змiстом, присвячується.
Моїй коханiй дружинi, котра наповнила
моє життя новим змiстом, присвячується.
Депресiя... Мабуть це слово вiдомо усiм, на рiвнi зi словами осiнь, мряка... Депресiя для мене завжди була жовтнем певного перiоду. Тiєю порою, коли ще не так давно природа милувала тебе сонячними фарбами, а тут раптом заховала яскраве свiтило за сiрою мрякою з хмар. Мрякою дощу та безвиходi. Депресiя вiд того, що за вiкном противно, а далi буде ще гiрше. Мене нiколи не радували класичнi стрiчки: "мороз i солнце - дєнь чудєсний". Мабуть я не правильний, але нiчого чудесного у морозi я не мiг знайти. У сонцi - мiг. Мороз я не любив. Та й досi не люблю. Не люблю, коли не вiдчуваєш пальцiв, не вiдчуваєш нiг. Не люблю, коли холод заповзає тобi пiд штани, повiльно крадучись пiдсмикує твою сорочку, i вдирається до твого тулуба.... Просто звiдти надто близько до душi... А я не люблю, коли хтось нахабно намагається вторгнутись у мою душу. Зазвичай, нi у кого не виходило безболiсно її покинути. I от тепер, мороз депресiй проник у моє єство i надiйно там оселився, нахабно вигнавши iншi емоцiї. Коли приходить депресивний стан - вiн схожий на зубний бiль. Якщо у тебе болить зуб - навряд ти вiдчуєш ще якийсь бiль. Принаймнi сильнiшого фiзичного болю я ще не вiдчував, i тьху-тьху... А от душа може болiти сильнiше. Особливо пiд час важкого депресивного стану, котрий посилений суїцидальними помислами. У мене депресiя може тривати годину, iнколи довше... Буває, що вона оселяється всерединi на день, рiдше на два. Але нiколи ще вона не тримала мене так довго... i нiколи не була вона ще такою... нахабною? Нiколи ще все не здавалося на стiльки сiрим, буденним... настiльки противним i вiдразливим. Ще нiколи я не замислювався так довго на тим, як ранiше я не помiчав усiєї цiєї маячнi, котра так керує нашим життям. Маленькi радощi життя перетворилися на велику мильну бульку, котра лопнула вiд дотику маленької дитини. Хтось недорозвинутий, з тих, хто керує нашим життям взяв i просто тицьнув пальцем у мiй свiт, котрий я так довго вибудовував... Котрий вважався моїм "будинком", моєю "фортецею", i котрий (я так ранiше думав) був повний змiсту. Правильного змiсту!!! Вiн був змiстовний. Був... а тепер - нi.
Мої думки плинули механiчно. Я вже не мiг осмислювати усю необхiднiсть того, що я роблю. Мої пальцi механiчно бiгали по кнопкам клавiатури, а далекi сервери не менш механiчно завантажували веб-сторiнки. Я нiчого не шукав, точнiше я не шукав нiчого конкретного, тому абсолютно не здивувався, коли знайшов те, що менi було потрiбно. Ви коли не будь чули про фйорди? Про цей величний витвiр природи! Про гiгантськi каньйони, котрi вражають своєю величчю та неповторнiстю... Якщо не чули, то я належав до вашої категорiї знавцiв природи, бо до того часу я теж про них нiчогiсiнько не чув, так саме, як i про iсторiю двох самогубцiв, котра врятувала тодi мене вiд самого себе... Iсторiя жахлива у своїй простотi: хлопець i дiвчина, познайомившись через всесвiтню мережу приїхали до холодної Норвегiї та взявшись за руки навiки возз'єдналися iз нашою праматiр'ю природою. Я уявив, як цi двоє шалених вiдриваються вiд землi... Як усi цi дрiбницi, котрi здаються життєво необхiдними для "людини розумної" залишаються десь там позаду.. на березi життя. А їм це все вже не потрiбно - вони долучилися до чогось бiльшого. Вони зрозумiли щось таке, про що я зараз намагаюся не думати, i не злякалися цього, а пiшли йому на зустрiч. Вони змогли скинути ланцюги обов'язкiв, залишивши лише бажання жити... Жити як птахи... Нехай лише на кiлька митей, але вони вибрали свободу життя на противагу потребам для iснування. Вони змогли... i я теж захотiв змогти. Так у моєму життi з'явився сенс. З'явилася мета, котрої я хотiв досягти. Я вирiшив, що будь що, але я таки спробую зрозумiти те, що зрозумiла пара дивакуватих людей, що так цiкаво покiнчили з життям. Я вирiшив, що просто маю хоч на мить вiдчути свободу польоту, котрий не можна зупинити... польоту переповненого адреналiном, де емоцiю б'ють через край. Вперше в життi я поставив собi цiль на життя - я вирiшив, що обов'язково закiнчу своє життя десь там мiж небом та землею у холоднiй Норвегiї.
Легко сказати - важко зробити. Доїхати до Львову я змiг би... А от до Норвегiї - мiг лише мрiяти. Потрiбно шукати роботу - пальцi осмисленiше почали перебирати маленькi чорнi клавiшi лiтер на клавiатурi. "Клавiатура чимось схожа на клавiшний iнструмент, на кшталт фортепiано, - виникла у мене думка, i одразу почала розвиватися - ми так само граємо на нiй, тiльки своє життя. Навряд чи хто з користувачiв комп'ютера уявляє на скiльки може змiнитися його життя вiд того, що вiн помилиться у натискуваннi однiєї клавiшi. Помилився лiтерою, i вже ти мiг перекрутити прiзвище викладача. Отримати незалiк з предмету. Позбутися стипендiї. Втратити вiру в себе. Вилетiти з унiверситету. Не влаштуватися на роботу. Звiсно, звучить трiшки натягнуто, але ж теоретично, то це можливо. Якщо не вiриться, то принаймнi ви завжди можете в потрiбний момент отримати iнформацiю, котра може змiнити життя, наприклад про фйорди...".
Знайомi та вже трiшки забутi сайти роботодавцiв... Привiт старi друзi... Ви теж на щось схожi. Неначе тi три сестри, що плели людськi долi ви даєте людям надiю, вiру у життя, i в той же час самi вирiшуєте, хто буде наступним. Не одна мрiя розбилася об холод вашої автоматичностi. Але моя мрiя особлива, тому я просто не дозволю, аби машинний код не дав менi вiдчути себе птахом, вiльним вiд земних оков. Вакансiї пропливали передi мною одна за одною, але жодна не здавалася достатньо привабливою. Так пройшло кiлька годин, i моя вiра у легкий шлях почала вичерпувати себе. Гаразд, якщо гора не йде до Магомета, то Магомет може зачекати. Заповнивши форму для тих, хто шукає роботу, я лiг спати... Менi снилися гордi сини Норвегiї - фйорди. Вiтер розчiсував їх кудряве лiсове волосся... Обтiсував гострi кам'янi виступи, i на фонi цiєї безкiнечностi стояв я. Я був лише маленькою цяточкою... Одним з, але я таким себе не вiдчував. Я розправив свої руки-крила... Кожною частиною колись депресивної душi вiдчув подих природи, її клич... Ноги стали пружними, немов ресори у автомобiля, i менi нестерпно захотiлося випробувати як високо вони мене пiдкинуть... Чи зможу я стрибнути вище за найвище дерево... Чи зможу я злетiти разом з вiтром i шугати мiж дерев-кiс... Чи пiддадуться менi найглибшi западини, та найвищi вершини. Випрямивши колiна моє тiло злетiло вверх. А душа сягнула космосу... Кiлька митей я був орлом... Я був мiсяцем, котрий величаво освiчує нiчну Землю. За мить я став каменем, котрий стрiмко летить униз, не знаючи спину... А потiм я прокинувся... Вперше за довгий час щасливим та повним оптимiзму.
Розбудив мене будильник. Вiдтепер, коли у моє життя увiйшов сенс, до нього (життя) повернувся будильник. Напевно вони нерозлучнi: маленький надокучливий будильник та маленький, у свiтових масштабах, сенс мого маленького життя. Зубна паста була сьогоднi приємною, бутерброд з ковбасою таким як вiн i має бути - смачним, кава ароматною, а у поєднаннi з цигаркою вони вiдтворили неперевершений дует, якому захотiлося пiдспiвати, що я i зробив. Намугикуючи якусь беззмiстовну пiсеньку, я й не помiтив як самi собою зробилися тi речi, котрi завжди мене дратували - застелилося лiжко, помився посуд, прибралася кiмната. Ранiше я не мiг робити це у гарному настрої, тому й вирiшив, що це сталося саме по собi. Так було легше пояснити усю цю незайману красу, котра покинула мене вже кiлька мiсяцiв тому, а тут раптом - повернулася. Зробивши ще чашку кави, та принiсши попiльничку до комп'ютера, я кинув м'яку ковдру на стiлець, аби моїй дупi було зручнiше, та натиснув кнопку "Power" на системному блоцi. Легкий гул, вперемiшку з гiркувато-солодким ароматом, котрий виходив iз мого кухлика, полинув кiмнатою, наповнюючи її життям. Бровзер вже вiдритий, ще одна цигарка пiдкурена. Час перевiрити пошту. Перша неприємна новина - виявляється станом на 10:00 нiхто з роботодавцiв мною не зацiкавився. Мильна булька неприємно прогнулася, i вже от-от хотiла лопнути, але втрималася. "Гордi сини Норвегiї так просто не здаються! Нас не здолали вiтри й морози, не здолають нас i примхи роботодавцiв, - сказав я собi, i закiнчив - за нами фйорди, тому вiдступати вже немає куди!". Ще кiлька оголошень, ще кухлик кави i ще двi цигарки. Так, тепер потрiбно чекати на реакцiю у вiдповiдь, i дiяти по ситуацiї. Бажання сидiти склавши руки втекло разом з депресiєю, i в мою дупу, котра так зручно вмостилася на м'якiй ковдрi, хтось непомiтно встромив шило. Потрiбно щось вирiшувати. У нащадкiв пiдкорювачiв фйордiв завжди є запаснi варiанти. У необхiдний момент потрiбно бути готовим витягнути перед долею два, а то й три тузи з рукава, аби поставити примхливу подругу принаймнi у незручне становище, а той приголомшити. Отже, потрiбно формувати перелiк можливих способiв здiйснення мрiї. Першу i останню запасну думку, котра була продиктована радше пострадянською свiдомiстю, нiж реально ситуацiєю, а саме - знайти родичiв у Норвегiї та виїхати туди на п.м.п. я вiдкинув. По-перше, родичiв я там не знайду. По-друге, якщо i знайду, то навряд чи вони матимуть достатньо грошей, аби я туди просто приїхав. А по-третє, якщо у них i є грошi, то навряд чи вони ними з радiстю подiляться, якщо не зробили цього досi. Затушивши цигарку, та заливши тютюнно-нiкотинову гiркоту гiркотою унiкально приготовлених кавових зерен, я зробив наступний крок у досягненнi мрiї - знайшов мальовничий пейзаж Норвезьких фйордiв та поставив їх собi на робочий стiл комп'ютера. Задоволений собою, я пiшов дивитися телевiзор. На сьогоднi лiмiт обов'язкових справ вичерпано...
Ковдра перемiстилася iз стiльця на лiжко, i зручно вляглася пiд голову. Щоб це зробити ще корисного? Подумував про те, аби поїхати на ринок на пошукати там плакат iз зображеннями Норвезьких пейзажiв, але вiдкинув цю iдею, як неактуальну. Тринькаючи грошi направо та налiво я нiколи не назбираю на поїздку до Норвегiї, i в кiмнатi надто затишно пiсля прибирання, аби кудись ще їхати. В режимi очiкування пройшло кiлька годин, а для роботодавцiв я був такий же нецiкавий як i ранiше. Що ж, час Магомету починати заманювати скелю до себе... Мобiльний телефон знаходився неподалiк, i я почав гортати телефонну книжку. Проте доля i тут вирiшила зекономити мої кошти, для майбутньої мандрiвки.
--
Привiт, брате, я саме думав тобi дзвонити... Вечором пiд Сковородою не можу. Не можу, бо не можу... Слухай я починаю збирати грошi на втiлення мрiї... Нi, не напитися до поносу... У мене нова мрiя, i вона вимагає багато грошей... Нi, ти не зможеш менi позичити, по двом причинам: по-перше, навряд у тебе стiльки є, по-друге, я не зможу тобi вiддати... Так, навiть якщо на рiк позичиш вiддати не зможу... Ти мене пригостиш пiд Сковородою? Я знаю чим це закiнчується, потiм я тебе захочу пригостити, а у мене кожна копiйка на рахунку... Слухай, краще допоможи менi - я роботу шукаю... Чим бiльше платять тим краще... Так згоден, ця вимога не актуальна, точнiше не зовсiм актуальна... Ну добре, попитай там, може щось є, i ще одне - не обов'язково за спецiальнiстю... Ага, бувай... Я не нудний, я просто маю мрiю...
Повiсивши слухавку я зробив одразу два висновки: 1. - вимога "чим бiльше платять" на стiльки обов'язкова до роботи, що її можна не називати. 2. - мати мрiю дуже приємно!!! Я ще кiлька разiв подумки повторив цю фразу - "я маю мрiю", потiм витяг ковдру - з-пiд голови, накинув її на тiло, i, сховавши мої руки-крила, увiмкнув телевiзор. Я лежав, дивився тупi передачi, а сам вiдчував, як я з кожним кроком, з кожною секундою стаю ближче до велетенського обриву у далекiй, та поки ще казковiй для мене, Норвегiї. Перш, нiж заснути я згадав, що завтра менi знову потрiбно йти до унiверситету... Чи потрiбно? Трiшки подумав, i вирiшив, що таки потрiбно...На цьому полуденний сон мене звалив з нiг. Спав я без сновидiнь.
Сонце вже фарбувало небокрай, коли мої повiки повiльно розплющилися, а мозок зрозумiв, що день пройшов. Ну i фiг з ним... Перевiрка пошти, порожня поштова скринька, два бутерброди, кава, цигарка i я вирiшив, що все ж, потрiбно вiдзначити день, коли були зробленi першi кроки до щасливого майбутнього.
--
Привiт, брате. Ви зараз де?... А хто там є?... Де-де...(захотiлася далi проримувати, але я вирiшив, що се вже слова не гiднi моїх вуст) пiд Сковородою... Ага, а ви ще там довго будете?.. Ну, з твого голосу не скажеш, що тiльки зiбралися... Ага, гаразд, я пiд'їду скоро... Йди ти, моя мрiя, що хочу те й роблю, хочу збираю грошi - хочу не збираю, все чекайте...
Збирався я по-спартанському швидко, i через десять хвилин повз мене летiли пейзажi, змальованi немитим вiкном трамваю. Весна набирала обертiв. Все навколо дихало зеленню. Навiть бруднi коти i бомжi i тi виглядали щасливим. Пора холодних зим далеко позаду, а попереду багате на чужi врожаї лiто.
Сковородою ми називаємо пам'ятник Г.Сковородi на Контрактовiй площi, у Подiльському районi мiста Києва. Там ми частенько боремося iз надмiрною кiлькiстю алкоголю та слабоалкголою у нашiй країнi. Можливо, колись мої друзi таки досягнуть мети i зведуть цю погань iз лиця землi, хоча б Української. Та на той час моя душа вже шугатиме просторами Норвегiї, питиме її чисте повiтря, купатиметься у її холодних водах... Ось i вони. Тi, хто пiдтримував мене не в однiй халепi. Тi, кого я з гордiстю називаю своїми друзями! Запросити б i їх у вiльнi пiвнiчнi вiтри. Як би приємно було б стояти перед останнiм кроком поруч з ними. Нишком дивитися як пориви вiтру трiпочуть їх волосся, як вдивляються вдалину їх примруженi очi... Але я не маю права так вчинити з їхнiми мрiями, адже у кожного з них безперечно є мрiї, i вони мусять здiйснити саме їх... але все ж таки це було б, м'яко кажучи, круто!!! Он вони, величаво знищують чергову порцiю пива. Як твердо стоїть мiй товариш Борис, котрого я величаю братом! Земля радше впаде, нiж пiдкосяться його ноги... Денис, його мудрi уста знову й знову сиплять перлами мудростi, котрi не раз примушували нас злягати тримаючись за животи, та надриваючись вiд реготу, особливо, коли у вiдповiдь йому лунали фрази його другої половини Юлiї. Їх суперечки гiднi суперечок великих фiлософiв античностi, котрi не знали втоми у тренуваннi та загостреннi своїх мiзкiв. Не видно Ярослава з Iванною. Але будемо сподiватися, що все ж далека Троєщина вiдпустить славних синiв та доньок захiдних просторiв нашої держави. Таке поєднання в однiй парi романтичностi та прагматизму - варте поваги. А он i та, кого менi завжди приємно бачити. Весiннiй вiтерець нiжно куйовдить її трiшки неслухняне волосся. Очi сяють у свiтлi захiдного сонця. Мiй найлiпший товариш, котрий мене завжди зрозумiє - Оленка. Є щось в цьому iменi по весняному Норвезьке. Ой, здається поспiшив iз висновками... Борис, заложивши круте пiке пiшов на посадку, i в останнiй момент торкнувся таки верхнiм шасi гранiту в основi пам'ятника. Благо, фюзеляж, як я бачу залишився цiлим. Потрiбно поспiшати...
--
Всiм вiтання! Боря, як приземлення?
--
О!!! Привiт, брате. - знову вийшов на злiтну смугу Борис. Вiн мене теж братом називає. Це у нас взаємне.
--
Як справи? Щось тебе давненько не чути-не видно - мовив Денис.
--
Привiт, Вiтьок. Добре, що приїхав - зiгрiла душу Оленка
--
Так, перш за все, оголошую всiм - я шукаю роботу, так що раптом є якiсь пропозицiї, то iз задоволенням вислухаю, а найкращi - обов'язково прийму! За реальнi пропозицiї - реальний могорич. Поки все. Нi... Брешу. Де Славчик з Iванкою?
--
Сказали, що може пiзнiше приїдуть. Тiльки додому добралися.
На цьому офiцiйна частина закiнчилася, i почався звичайний вечiр, коли у звичайному мiсцi збирається надзвичайна компанiя незвичайних друзiв. Пиво лилося рiчкою. Цигарка скурювалася за цигаркою. Хтось бiгав у пошуках туалету. Хтось - у пошуках когось. Кожному чогось не вистачало, окрiм мене - я незвично тихо сидiв на нагрiтому ще за дня гранiтi i уявляв суворий гранiт ущелин Норвезький фйордiв. Подумки я вже був там.
--
Вiтьок, а що це у тебе за мрiя така з'явилася? - пiдсiла до мене моя найкраща подруга
--
Важко сказати, а ще важче пояснити. Мене тягне до себе безкiнечнiсть. Холодна Норвезька безкiнечнiсть. Мiсця, де немає суєти та хаосу. Мiсця, де панує вiчний порядок та спокiй. Де лише вiтер створює рух, i вода спадає з камiння...
--
О... Може досить пива?
--
Та ладно, якось iншим разом змалюю, О.К?
--
Та звiсною, що О.К.
Наступний день був нелегким. День, котрий був пiсля нього не легшим. Я знайшов таки роботу. Я перетворився у офiсного пацюка, котрий за день псував стоки паперу. Марнував лiтри чорнила, i отримував за це жменi мiдi, котрої ледь вистачало на те, аби зводити кiнцi з кiнцями, i трiшки заощаджувати. Я майже не пив пива, їв, що попаде. Мене живила моя єдина мрiя - секунда волi i стрiмке пiке у холоднi води, котрi зможуть змити увесь соцiальний бруд. Проте, у моєму життi з'явилося маленьке, проте напрочуд яскраве Сонечко. Воно грiло мене, i не давало замерзнути не здiйснивши мрiю. Моя маленька дiвчинка, котра завжди була поруч, i котру я вперто не помiчав. Ранiше на неї просто не було мiсця. Тепер я зрозумiв, що просто погано це мiсце шукав. Моя душа спiвала. З одного боку її холодили пориви Норвегiї, з iншого - яскраве промiння, котрими сяяли посмiшка та очi моєї Оленки. Вона була зi мною... Поки... I вона залишиться зi мною у скелястих фйордах.
Через кiлька мiсяцiв я зробив закордонний паспорт, ставши ще ближче до пiвночi. Згодом моїх заощаджень вже вистачало на поїздку. Як виявилося я умiв збирати, коли хотiв. Я взагалi багато чого можу, коли хочу. Звернувшись до туристичної компанiї, я замовив собi туристичну поїздку до Норвегiї на тиждень. У них не продавалися поїздки в один кiнець. Я намагався сперечатися, що менi не потрiбно квиток назад. Вони сказали, що я не можу там залишитись. Я пояснював, що не планую там залишатися. Вони сказали, що як же я тодi доберусь назад. Я здався. К бiсу грошi. На мене чекають фйорди. На мене чекає свобода... До поїздки залишалося кiлька днiв, i я вiдчув, що не зможу поїхати не випивши пива серед своїх друзiв. Серед людей, котрi стали для мене рiдними. Ми просто вiдпочивали. "Нас шестеро" (так ми називали три пари: Денис i Юля, Славчик i Iванка та я з моїм Сонечком) i Боря. Я дивися на кожного i намагався запам'ятати їх саме таким, як вони були у той суботнiй вечiр. Вiльнi, розкутi, по наївному мудрi. Але найголовнiше - вони були справжнi. Ми всi були справжнi: справжнi студенти, справжнi громадяни своєї країни, справжнi друзi... Я дивися на свою кохану, i усвiдомлював, що маю розповiсти їй усе. Що не зможу так просто поїхати, нiчого не сказавши. Я не возз'єднаюся з Норвегiєю, якщо у мене перед очима стоятимуть її сльози. Але це все на завтра. Зараз - головне, що ми поруч.
Днi минали швидко. Набагато швидше, нiж я думав. Про мiй вiд'їзд не знав нiхто, окрiм хiба туристичної фiрми. Я намагався встигнути максимально багато... Я не хотiв, осквернити чистоту скелястих потокiв брудом незакiнчених справ. Але єдине, що я встиг - написати листа. Я його досi пам'ятаю так, нiби вiн лежить передi мною. В нього я вклав душу, частинку самого себе.
"Сонечко, ти зiгрiвала мене i це були найцiннiшi хвилини мого хаотичного життя. Ти несла щастя i радiсть в тi секунди, коли мною оволодiвав смуток. Ти була весняним променем у зимовi моменти мого настрою. Ти найкраще, що у мене було, i я тобi за це вдячний. Навiки твiй, Я".
Лист мав вiдiслатися того ж дня, коли я стоятиму високо над стрiмкими потоками колись такої недосяжної Норвегiї. Для всiх - я їхав додому.
Дорога минула швидко. Нас зустрiв гiд. Два-три днi ми просто ходили вуличками Осло. Я розумiв, що так i потрiбно. Люди купували собi одяг, пили, їли, вiдпочивали, а я не мiг зрозумiти як вони так можуть? Як можна безтурботно гуляти, коли поруч, усього за кiлька сот кiлометрiв краса, котра манить до себе, подiбно магнiту. Я не мiг зрозумiти логiки цих безнадiйних створiнь, котрi намагалися перенести поїздку у фйорди... у мої фйорди... ще на один день... Але я i їх пробачаю. Це буде вчинок, з котрим менi не соромно буде з'явитися перед Норвезькими велетнями.
Цей день настав. Я очiкував його останнi два роки. Автобус їхав надто повiльно, але все ж вiн наближав мене до кiнцевої точки моєї подорожi. Ще на хвилину менше... Ще година пройшла... двi... три... Скоро маємо вже дiбратися. Зупинка. Усi виходять, i завмираю напiвсходинцi... Ось вони... Ось те, чого я прагнув. Ось те, що стало моїм фетишем... Велич, розмах, непiдкорнiсть - цими словами не можна описувати те, що вiдкрилося моєму погляду. Цi слова тут такi ж не доречнi, як слово кубик при описi Ейфелевої вежi. Це природа в чистому виглядi. Це тиша сповнена безмовного крику, котрий рветься з грудей i хоче летiти далi i далi, проте жодної людської фантазiї не вистачить аби видати такий крик. Так може кричати лише природа. Так може кричати водоспад, котрий падає з сотнi метрiв. Таким криком заходяться мовчазнi гори. Так кричить рiчка, котра петляє в гранiтнiй ущелинi. Додайте сюди мовчання лiсу, шепiт гранiту... вилийте всi кольори веселки i наповнiть це все коханням - тодi ви зможете хоч трiшки наблизитись до того, що бачив i вiдчував я. До чого я прагнув, i прагнув не дарма... Але лише приїхавши, я зрозумiв, що не зможу розчинитися в цiй красi... Це можна лише спостерiгати... Цим можна захоплюватися... Цим потрiбно дiлитися... Я зрозумiв, що просто мушу показати цю красу тiй єдинiй, котра чекає мене. Котра так багато робила для мене. А коли у нас будуть дiти, я не можу позбавити їх можливостi вiдчути це... I ще менi спало на думку, що у свiтi є не лише фйорди, а й безлiч iнших мiсць, котрi можуть спричинити маленьку зупинку серця i тремтiння нiг...Я стояв довго... надто довго, а може навпаки, не надто довго... Я вiдчув, що хтось сiпає мене за рукав. Маленький хлопчина кумедно притуляв руку до вуха намагаючись щось менi пояснити. Нарештi до мене дiйшло, мiй телефон розривався вiд дзвiнкiв. Ще трiшки млосними руками я зняв слухавку i випереджуючи потiк слiв випалив:
--
"Зайчику ти отримала мiй лист? Можеш зробити одну послугу? Змiни там час з минулого на теперiшнiй. Де я? Я в казцi, куди ми обов'язково з тобою з'їздимо. А коли у нас будуть маленькi дiти - обов'язково їх сюди привеземо. Не хвилюйся, все добре, я тобi клянуся. Я тебе нiколи не покину! Все, я тобi пiзнiше передзвоню - роумiнг у Київстара все ж не безкоштовний... Цьом, кохана. Я тебе обожнюю".
Я повертався до автобуса найщасливiшою людиною у свiтi. Я народився знову i був страшенно вдячний за те, що в туристичнi компанiї не продають квитки в один кiнець.