Напiвтемний, заморочений осiннiй ранок важкою тушею навалився на посiрiлi будинки сонного мiста. На вулицях не свiтлiшало, наче час зупинився i початок нового дня нiяк не мiг розпочатися. Важкi дощовi хмари скупчилися над холодними i вологими дахами, загрожуючи пролиться дрiбним дощем. Прохолодний вiтер ганяв листя i смiття по ще безлюдним тротуарам, пiдганяючи раннiх перехожих до їх теплих офiсiв. Осiнь закiнчувалась жалюгiдним мороком безнадiї i з кожним днем температура все ближче наближалася до нульової позначки. Велике мiсто i його метушливi мешканцi вже вiдчували невiдворотне наближення морозiв.
Близько одинадцятої ранку один з численних ресторанiв виглядав досить людно, як на той час. У промiжках кожного вiкна за важкими i темними шторами, покликаними створити теплий затишок домашнього комфорту, можна було розгледiти силуети людей. Бiля входу стояв офiцiант з бiленькою, схожою з далеку на маленьку цяточку, чашечкою кави i згасаючим вогником сигарети в руцi. Йому було холодно через бiлу сорочку i довгий фартух з емблемою закладу, якi прикривали його тремтячу худу фiгуру. Хлопець сумно поглянув на темне небо i повiльно розчавив свiй недопалок о металевi перила. Ще через мить залишки сигаретного диму зникли в отворi чорної урни, а офiцiант поспiхом заскочив за склянi дверi.
Iз-за рогу вийшов молодий чоловiк рокiв тридцяти. Вiн швидко поглянув на годинник, наче хотiв когось дочекатися, але невеликий дощ припустив ще дужче i у нього не залишилось вибору. Незнайомець пiднявся невеликими сходами пiд металевий навiс, де щойно стояв офiцiант, опустив комiр i ще раз подивився на годинник.
Опинившись в невеличкому холi, чоловiк здивувався такiй кiлькостi людей у доволi ранковий час. Тихе гудiння людських голосiв наповнювало невеличкий зал звичним затишком теплих кав"ярень. Особливо сильно це вiдчуття захоплювало тих, хто щойно залишив за дверима неприємне вiдчуття прохолодної ранкової самотностi.
У дальньому кутку, за вiдгородженим вiд решти залу столом, сидiли три молодики. Перед ними лежали потертi дiловi щоденники i нагадували вони звичайних заклопотаних бiзнесменiв. До чоловiка долiтали уривки їх розмови про якiсь рахунки, постачання рiзного товару, затримки i безлiч iнших дрiбниць. Один столик бiля вiкна займала немолода пара, нещодавня пристрасть якої ще не розчинилася буденнiстю в їх очах. За таким самим столиком бiля iншого вiкна сидiли три молодих хлопця i мовчки дивилися у свої смартфони. Iнодi вони дивно посмiхалися чи то вiд задоволення, чи образи. Їх порожнi чашки стояли в центрi столу, а на стопочцi тарiлочок лежали пакетики чаю, хвостики яких нагадували величезного павука з трьома нiжками.
Незнайомець спочатку наче розгубився, очiкуючи чогось iншого. Вiн не знав чи залишатися йому, чи йти геть. Офiцiант вже наближався до нього з очевидним намiром не вiдпускати свого клiєнта з ресторану.
─ Чи можу я взяти вашi речi? - ввiчливо запитав хлопець у фартусi.
─ Нi, дякую. Я сам про себе подбаю, - вiдмахнувся вiд нього чоловiк i ще раз озирнувся навкруги.
Дверi на вулицю вiдчинилися i на порозi опинилася дiвчина у звичайних синiх джинсах i з великою коричневою сумкою через плече. Вона вiдкинула назад капюшон темно-синьої куртки, яка встигла достатньо змокнути вiд дощу. Дiвчина подивилася навкруги, наче оговтувалась вiд холоду i дощу, який залишився надворi, або намагалася зрозумiти, де опинилась. Лiнзи її невеличких окулярiв у темнiй оправi були вкритi крапельками води. Вона вiдразу їх зняла i почала повiльно протирати їх невiдомо звiдки здобутим носовичком.
─ А де у вас туалет? - зупинив чоловiк офiцiанта, який вже рушив до наступної "жертви".
─ Лiворуч вiд бару, - вiдповiв той, але вже посмiхався дiвчинi, яка короткозоро примружувалась у спробi роздивитись примiщення.
Коли через декiлька хвилин молодий чоловiк вийшов iз туалету, дiвчина вже вмощувалась на диванi в останнiй вiльнiй кабiнцi. Бiля неї лежало меню, але вона продовжувала копирсатися у сумцi, дiстаючи з її велетенської пащi книжку i товстий зошит.
"Студентка." - подумав чоловiк i рiшуче пiдiйшов до неї.
─ Перепрошую, можливо ви шукаєте ось це?
Вiн спритно нахилився пiд стiл i швидко щось дiстав майже з пiд нiг дiвчини. Та навiть трохи вiдсторонилась вiд несподiванки. Коли чоловiк пiдвiвся, у нього в руках був невеликий рожевий блокнот.
─ О, так, ось вiн де, - посмiхнулась вона з вдячнiстю i простягнула до блокноту ще синю вiд холоду руку.
─ Але ж, чи можна з вами випити кави? Самому буде якось не дуже весело... До того ж iншого вiльного мiсця, здається, вже немає.
Вiн продовжував тримати в руках блокнот, нiби наполягаючи на такому обмiнi. Дiвчина не опускала простягнутої руки i така пауза здавалася вже занадто затягнутою. На її обличчi миттєво промайнуло щось на кшталт здивування.
─ Чому б i нi, - промовила вона.
─ Чудово, - зрадiв чоловiк i повернув дiвчинi блокнот.
Вiн швидко скинув куртку i поклав її поруч на вiльному мiсцi. Дiвчина продовжувала щось шукати в сумцi i на її обличчi знову почав з"являтися вiдчай i роздратування.
─ Що цього разу? - з цiкавiстю запитав хлопець.
─ Мобiльний... - вимушено посмiхнулася вона. - Або вiн десь тут, або я його забула вдома. А вiн менi термiново потрiбен.
Вона знову занурилася в сумочку, але несподiвано зупинилася i нерiшуче подивилася на хлопця.
─ А чи можете ви подзвонити на мiй номер? А то я так довго шукатиму...
─ Дiйсно. Звичайно...
Чоловiк дiстав iз кишенi брюк смартфон i в очiкуваннi подивився на дiвчину. Вона теж дивилася на нього поки не здогадалася, в чому справа.
─ Пробачте, ви ж мiй номер не знаєте, я така... - вона сказала це так невимушено, що незнайомець посмiхнувся у вiдповiдь. - Набирайте...
Дiвчина продиктувала номер i чоловiк натиснув кнопку виклику. Бiля них десь загудiв телефон. Вона подивилася на свою куртку, яка лежала поруч.
─ Звичайно, вiн лишився у куртцi... Та ще й на вiбро.
З"явився офiцiант iз блокнотом у руцi. Вiн посмiхався i смиренно чекав на замовлення.
─ Менi капучiно i морозиво, - замовила дiвчина.
─ Морозиво? - здивувався молодий чоловiк.
─ Так, полуничне морозиво, якщо воно у вас є, - винувато подивилась вона на офiцiанта.
─ Так, є, - з гордiстю вiдповiв той. - Ще щось?
─ Нi це все, - вiдповiла дiвчина i почала збирати речi назад у сумку.
─ А менi мiцну каву i... - вiн трохи подумав, - I все, поки що...
Коли офiцiант швидко вiдiйшов, чоловiк iз цiкавiстю подивився на дiвчину. Вона була гарненькою, хоча й вдягнута дуже просто. Складалося враження, що вона намагається приховати свою природну вроду, а може i не знає, як її краще показати. Вкладаючи книжку i зошит в сумку, вона робила це iз серйозним виразом обличчя, а її окуляри ще бiльше додавали їй вигляду якоїсь розсудливостi. Вона здавалася чоловiку простачкою занадто глибоко зануреною у свої власнi роздуми, або звичайною "зубрилкою". Таких було достатньо пiд час його навчання в iнститутi, але тi дiвчата були просто непривабливими для нього. Ця дiвчина була iншою. Але в чому iншою, вiн тiльки хотiв зрозумiти.
─ Нарештi впоралась, - вимовила вона i поклала поруч сумку.
─ Мене звуть Нiна, - вiдрекомендувалася дiвчина i подивилася кудись на пiдлогу, наче соромлячись дивитися спiврозмовнику в очi. Чоловiку навiть здалося, що вона почервонiла.
─ Ви студентка? - запитав Олег, коли офiцiант пiдiйшов iз тацею та почав розставляти морозиво i напої.
─ Я навчаюсь в аспiрантурi, на фiлософському, - вiдповiла дiвчина i знiяковiла ще бiльше.
─ О, - здивовано вигукнув чоловiк i вийшло це якось несподiвано для нього самого.
─ Це i вас здивувало, - сумно зазначила Нiна. - Так, це дивно. I роботу з такою спецiальнiстю знайти не просто, тому хочу попробувати отримати грант вiд якогось фонду i поїхати кудись на стажування.
─ Ось як? - зацiкавився Олег несподiваною вiдвертiстю дiвчини. - У мене якраз є товариш, який працює в фондi, не пригадаю зараз назву, який надає мiкрогранти на навчання. Тiльки я точно не знаю, на навчання в Українi чи за кордоном. Але можу допомогти iз заявкою.
─ Справдi? - здивовано вигукнула дiвчина. - А що менi для цього потрiбно?
─ Для початку назва вашої наукової роботи i паспортнi даннi, щоб внести твою заявку у базу даних. Потiм мiй товариш пiдкаже, як краще вийти в переможцi. Там досить суворий вiдбiр.
─ Менi завжди щастить на знайомства в таку жахливу погоду, - посмiхнулася Нiна i зробила ковток капучiно.
─ Чи щастить, чи нi дiзнаємося потiм. Ще рано про це казати, - також посмiхнувся Олег.
Вiн обережно пiднiс чашечку з кавою до обличчя, вдихнув мiцний аромат i прикрив вiд задоволення очi.
─ Нi, я вiдчуваю, коли менi щастить, - заперечила дiвчина i зробила наступний ковток.
─ Тодi давайте вашi паспортнi данi... - запропонував Олег i його рука ледь помiтно здригнулася.
─ Зараз? - здивувалася дiвчина.
─ Найближчим часом в них закiнчують приймати заявки, тому треба поспiшати. Давайте перезнiму на мобiльний паспорт i перешлю товаришу. Треба, щоб вiн вчасно все оформив.
Олег нiбито напружився. Його щось непокоїло, але вiн знову заплющив очi перед наступним ковтком ароматного напою.
─ Паспорту зараз немає, але я можу записати данi. Я все пам"ятаю. А потiм надiшлю паспорт, якщо буде треба, - дiвчина дiстала рожевий блокнот, а потiм досить спритно вихопила з бокової кишенi сумки велику i якусь старомодну ручку. - Ця ручка передається в нашiй родинi ще вiд мого дiдуся i вона приносить вдачу. Використовую її саме в такi вирiшальнi моменти. Не знаю, що я буду робити, якщо втрачу її, але не хочу залишати вдома - оберiг повинен бути завжди зi мною.
Нiна почала старанно писати свої даннi, поклавши для зручностi обидвi руки на стiл, як це роблять стараннi учнi в школi. Закiнчивши, вона посунула блокнот i ручку Олегу.
─ Тепер ви напишiть свiй i-мейл, щоб вiдправити ксерокопiю паспорта чи ще там щось.
Поки Олег писав, дiвчина встромила у бiлу кульку "скривавленого" полуничним сиропом морозива довгу ложку i повернула її декiлька разiв. На ложцi опинилась маленька кулька морозива, який вона обережно поклала в рот. Так iз ложкою у ротi дiвчина знову занурилася в нескiнченнi глибини сумки. Здавалося, що вона не могла спокiйно всидiти на одному мiсцi бодай декiлька хвилин. Чоловiк дописав i випрямився.
─ Написали? - пробубонiла дiвчина з ложкою у ротi. Вона посунула до себе блокнот, рiзко висмикнула з рота вже порожню ложку i прочитала вголос по буквах коротку електрону адресу англiйською. - Чудово!
Вона вирвала листочок iз своїми даними i простягнула його Олегу.
─ Цiкаво, що з усього цього може вийти, - Нiна весело посмiхнулася i знову встромила металеву ложку в наступну кульку морозива, яка вже почала втрачати форму i перетворювалась на в"язку рiдину з червоною плямою посерединi. Вона уважно подивилася на спiврозмовника i промовила: - Не забудьте повiдомити, що з цього вийшло. Я не можу терпiти довго, тому, якщо нiчого не вийде, теж повiдомте, щоб я не замучила себе даремними очiкуваннями.
─ Повiдомлю в будь якому разi, - запевнив дiвчину Олег. - Можливо, ми якось...
Мобiльний телефон Нiни неприємно завiбрував на столi i почав обертатися навкруги. Дiвчина швидко схопила його i притулила до вуха.
─ Привiт! - почала вона весело, але вираз її обличчя перетворився на гримасу жаху. - Як це зустрiч не вiдмiнили? Я ж сама читала розклад пiвгодини тому... Вчорашнiй? Бiжу...
Нiна кинулась збирати залишки речей у сумку. Потiм вона швидко пiдвелася i почала вдягатися.
─ Менi так незручно, але маю бiгти. Зустрiч iз науковим керiвником... Думала перенесли, а вони вже 20 хвилин на мене чекають...
Дiвчина знизала плечима у виправдання. Вона дiстала з кишенi гаманець, але Олег заперечливо похитав головою.
─ Бiжiть, Нiна. Я сьогоднi пригощаю.
─ Менi так не зручно, - вона грайливо засоромилась, - Але будемо на зв"язку... Буду чекати на новини вiд вашого друга...
─ Триматиму в курсi, - кивнув Олег i посмiхнувся.
─ Боже, яка я наглота, - махнула рукою дiвчина кокетливо. - Тодi до зв"язку. I,.. була рада з вами познайомитись...
Вона швидко пiшла на вихiд, попрощавшись в дверях iз офiцiантом, який щойно повертався з чергового перекуру.
─ Менi ще каву i рахунок, - попросив Олег у офiцiанта, який прибирав порожнi чашки i серветки. Вiн iз сумом подивився на спотворену пляму морозива, пригадуючи приємну, але занадто швидку розмову.
Коли офiцiант пiдняв чашечку для морозива, велика чорна ручка з бiлими подряпинами повiльно i голосно почала котитися пiд уклiн до краю столу. Олег швидко пiдхопився з мiсця i вчасно схопив її.
─ Забудько, - прошепотiв Олег i зрозумiв, що в нього є ще один привiд зустрiтися iз дiвчиною, навiть, якщо його друг i не зможе допомогти.
***
За велетенським овальним столом зiбралися шiсть чоловiкiв. Вони сидiли по три з кожного боку i чекали. Мiж ними стояв проектор приєднаний до ноутбуку. Його яскраве промiння розривало напiвзатемнений простiр на двi рiвнi половини i цей освiтлений конус спирався на великий екран в кiнцi напiвтемного залу без вiкон.
Ближче до проектора сидiв сивий чоловiк у старому потертому пiджаку темно-сiрому кольору, одягненому поверх товстого светра. Навпроти нього зручно вмостився його колега в елегантному коричневому костюмi-трiйцi. Це вбрання так само давненько служило своєму господаревi, але, незважаючи на численнi змiни в модi, чоловiк залишався вiрним саме йому i навiть бiла сорочка була пiдiбрана з бежевими смужками. Вони сидiли по обидва боки столу i кидали уважнi погляди один на одного.
Iншi учасники зустрiчi були скорiше стороннiми свiдками серйозної розмови, яка завжди супроводжувалась вишуканим двобоєм досвiдчених корифеїв своєї справи, якi кожного разу намагалися довести свою професiйну вищiсть. Про такi змагання знали всi i тому мали за честь потрапити до такого кола обраних. Вони також знали, що цi двi людини є давнiми друзями i такий двобiй завжди залишатиметься мирним.
─ Шановнi члени комiсiї, колеги... - почав елегантний чоловiк, кинувши майже непомiтний погляд на годинник, якiй висiв на протилежнiй стiнi. - Сьогоднi ми проводимо пiдсумковий аналiз тренувань оперативного працiвника "Алекса", який закiнчує навчання в нашiй школi. Його завданням було познайомитись iз будь якою людиною, отримати вiд неї установчi данi та створити умови для подальшого розвитку контакту. Це завдання вiн виконав успiшно. Давайте розберемо його дiї детально...
Чоловiк натиснув на кнопку комп"ютерної "мишки" i на екранi з"явилось зображення кафе.
─ Як бачите, в залi будо достатньо людей для знайомства. Серед них "Алекс" вибрав молоду дiвчину i це природно для молодого чоловiка. Хочу зазначити, що будь-якого попереднього приводу для знайомства саме з цiєю дiвчиною у нього не було, але вiн, як ви бачите, знайшов привiд: подав дiвчинi блокнот i створив основу для подальшого розвитку знайомства.
Присутнi вже дивилися на зображення крупного плану столику, де сидiли дiвчина i "Алекс". Звуку не було i елегантний чоловiк продовжував свiй коментар:
─ Пiд час невимушеної розмови "Алекс" зумiв створити довiрливу ситуацiю i пiд правдоподiбним приводом - допомога для участi в грантовому конкурсi - отримав вiд молодої особи номер її внутрiшнього паспорту, прiзвище з iм"ям i по-батьковi, дату видачi документу, дату її народження i мiсця народження. Також вiн отримав вiд неї адресу прописки i проживання, номер мобiльного телефону i адресу електронної скриньки. "Алекс" легендовано отримав додатковi документи щодо контакту i пiдтвердив адресу її проживання. Як ви бачите, колеги, була створена надiйна основа для розвитку стосункiв, що i було головним завданням для нашого слухача. Наприкiнцi хочу зазначити, що "Алекс" поводився природно, змiг швидко завоювати довiру у незнайомої особи i створити основу для подальшої роботи з нею. Це все зазначено у звiтi. Вважаємо, що завдання вiн виконав на "вiдмiнно", можливо, з невеликим мiнусом. Чи будуть питання колеги?
Доповiдач окинув усiх присутнiх уважним поглядом, наче хотiв переконатися, що всi з ним погоджуються. Вiн повернувся до свого сивого колеги, головному опонентi, вiд якого традицiйно очiкував неприємнi запитання.
Всi схвально закивали головами, що означало вiдсутнiсть запитань i готовнiсть перейти до завдання наступного слухача.
─ Петро Олександровичу, - пiдняв руку один iз присутнiх, - чи не плануєте ви використати цей вiдеозапис з навчальною метою для iнших слухачiв?
─ Так, дякую, що нагадали. Ми плануємо це зробити, але це залежить вiд мого шановного Георгiя Семеновича. Хочу йому подякувати за допомогу в органiзацiї зйомки i технiчне супроводження. Його колеги, як завжди, допомагають нам в навчаннi, хоча я знаю, останнiм часом у них самих повно роботи.
Присутнi знову схвально закивали на знак згоди i поглянули на Георгiя Семеновича, який провiв долонею по густому сивому волоссю, намагаючись приховати посмiшку. Важко було зрозумiти, чи вiн задоволений дипломатичним комплементом свого колеги, чи приготував щось несподiване, як вiн це часом полюбляв.
─ Ну що, Георгiю Семеновичу, чи можна використати записи для наших i ваших слухачiв? - запитав доповiдач, задоволено потираючи руки.
Сивий чоловiк щиро посмiхнувся i наче над чимось замислився. Це для Петра Олександровича було поганою ознакою.
─ Погоджуюсь, - нарештi промовив сивий чоловiк. - Чому б i нi, давайте зробимо з цього навчальний фiльм.
─ От i домовились, - полегшено зiтхнув Петро Олександрович.
─ Тiльки хочу дещо зазначити, поки ми не завершили наше обговорення, - продовжив Георгiй Семенович. - Цього разу ми теж проводили навчання...
За столом виникла напружена пауза, пiд час якої сивий чоловiк дiстав з кишенi флеш-кару i мовчки вставив її в ноутбук на столi.
─ Ми зробили свiй фiльм з того ж матерiалу, який надали нашому шановному колезi, але пiд нашим кутом зору.
За декiлька секунд на екранi з"явилося зображення вже знайомого кафе.
─ Так от, колеги, - почав розповiдь Георгiй Семенович, - Як я щойно зазначив, ми також проводили своє навчання...
Камера наблизила столик з дiвчиною. Вона дiстала блокнот i демонстративно кинула його собi пiд стiл, але так щоб його було видно iз зали. Потiм подивилася прямо в камеру i нiби пiдморгнула. Петро Олександрович насторожено подивився на свого колегу.
─ Завдання нашого оперативного працiвника "Дiани" полягало в перевiрцi пiдозрiлої особи на предмет можливого зв"язку iз дiяльнiстю iноземної спецслужби. Необхiдно було отримати докази такої протиправної дiяльностi.
На екранi з"явився "Алекс", який нахилився пiд стiл i дiстав з-пiд столу блокнот дiвчини.
─ Наша команда зайняла всi столики i "Дiана" слугувала єдиною приманкою. Для створення легендованого приводу для контакту, вона поклала на пiдлогу блокнот яскравого кольору... Щоб його точно було помiтно об"єкту оперативної гри.
─ Молодець "Дiана", - вигукнув хтось з присутнiх, але вчасно схаменувся, усвiдомивши делiкатнiсть ситуацiї.
─ Впродовж бесiди їй вдалося взяти номер мобiльного телефону об"єкта для нашої пеленгацiйної служби, електронну пошту для легендованого проникнення в його комп"ютер за допомогою спецiальної троянської програми, зразок почерку та вiдбитки пальцiв. Окрiм цього ми встановили пiдслуховуючий пристрiй, для запису розмов "Алекса" протягом найближчих днiв. В результатi ми отримали переконливi докази так званої "протиправної" дiяльностi агента iноземної служби на нашiй територiї.
─ Перепрошую, Георгiю Семеновичу, - пiдняв руку його елегантний колега, користуючись паузою. - Я не зрозумiв, ви отримали доступ до поштової скриньки "Алекса"?
─ "Дiана" надiслала йому листа iз своїми паспортними даними. Коли вiн вiдкрив файл з троянською програмою, ми мали доступ до його комп"ютера.
─ Але ж там могла бути таємна iнформацiя... - почав сердитися Петро Олександрович.
─ Тодi це порушення iнструкцiй з боку вашого спiвробiтника, - чiтко проговорив його колега i вже спокiйнiше додав: - Не хвилюйтеся. Ми тiльки iдентифiкували комп"ютер i вiдразу вийшли з нього. Це навчання i нам не потрiбнi чужi таємницi.
─ Ви казали, що прослуховували "Алекса"? - поцiкавився Петро Олександрович з явним невдоволенням.
─ Так, шановнi колеги, - вiдповiв сивий чоловiк усiм, щоб обговорення не переростало у двобiй. - "Дiана" скористалася радiо-мiкрофоном у виглядi ручки. Цiй штуцi вже багато рокiв, але нової технiки немає i наша дiвчинка змушена була вдатися до хитрощiв, щоб "Алекс" не тiльки взяв цей пристрiй, але й обов"язково повернув його пiд вiдповiдним приводом. Iнвентар потрiбно було здати на зберiгання.
Георгiй Семенович намагався не дивитися у бiк свого колеги, але вiдчував його невдоволення вiд такого несподiваного приниження перед колегами. Обоє розумiли, що така гра не була чесною, тому що про "Алекса" знали всi, а появи "Дiани" нiхто не очiкував.
─ Колеги! - спокiйним голосом пiдсумував Георгiй Семенович. - Хотiв би попросити пробачення у свого колеги i давнього друга, Петра Олександровича, за те, що не попередив. Але, думаю, вiн зрозумiє, що так його "Алекс" буде краще пiдготовлений до своєї роботи. Вiд цього буде залежати його життя.
У залi запанувала тиша i всi подивилися на Петра Олександровича. Нiхто не посмiхався, не намагався його заспокоїти чи пiдбадьорити. Всi розумiли користь вiд гарно проведеної операцiї.
─ Саме такого, Семеновичу, я вiд тебе i очiкував, - посмiхнувся Петро Олександровичу. - Знав же, щось не те. Не може бути так легко. Але наступного разу ти мене вже не проведеш...