Владович Янита : другие произведения.

Коли зацвіте яблуня...

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    На написання цієї лісової казки мене надихнуло саме життя

  Коли зацвіте яблуня...
  
  На широкому плато вузькою змійкою вилася дорога, відмежовуючи Великий ліс від Малого. Років двадцять тому її проклали люди для власної зручності, то ж мешканці обох лісів стали жити немов у різних країнах, хоч у гості один до одного ходити часто, бо ж рідні багато і там, і там.
  Великий та Малий ліси були однаковісінькі, відрізнялися лише за площею, про що й казали назви. А так, у кожному сонце сходило на сході, а ховалося - на заході. У кожному росли ялинки і осики, дуби та берізки, іноді зустрічалися клен, ясень, калина. Навесні кожен ліс убирався у пишні зелені шати, восени - змінював колір вбрання на золотавий та червоний, а взимку надягав снігову шубу.
  Хоча мешканці Малого лісу часто споглядали через Сріблясту річку на Рівнинний ліс, бо здавалося, що там більше сонця, крупніші ягоди та гриби, просто більше тепла. Вони хотіли жити у достатку, не розуміючи, що й самі могли налагодити життя у своєму лісі, треба лише попрацювати, бо ж ніхто прибереться у домівці, окрім власника. І в першу чергу змінювати потрібно себе.
  А ось мешканцям Великого лісу було добре й так. Вони не бажали ничого міняти, живучи, як жилося.
  Правитель Малого лісу, ведмідь Капитон, кілька років обіцяв своїм підданим, що скоро їх ліс стане частиною Рівнинного, але в останню мить змінив думку. Підданим те не сподобалося і вони пішли до його барлоги, вимагаючи пояснень. Капитон взагалі не вийшов до них. Все більше й більше збиралося біля його домівки розлючених тварин: одні ричали, другі трусили гіллястими рогами, треті ображено цвірінькали, четверті тупотіли, п"яті мовчали, але їхній погляд був красномовніший від слів.
  Злякався Капитон та через потаємний хід втік до свого далекого родича, ведмедя Федота, правителя Великого лісу. Той прихистив його та заспокоїв:
  - Не хвилюйся, повернемо твоє царство.
  Та по-недоброму так посміхнувся: бо чуже царство не повертати збирався, а до власного приєднати. Така гарна можливість, чому б нею не скористатися? Якщо сусіди долучаться до Рівнинного лісу (задля цього треба повернути Сріблясту річку, яка затопить дорогу-межу), власним прикладом показуючи, як там добре жити, то і його піддані можуть забажати кращого життя. Цього володар Великого лісу допустити не міг.
  Покликав він до себе птахів.
  - Ворони мої, дужі та чорні! Летіть до Малого лісу та закликайте повернутися до наших спільних витоків. Бо ж коли не було цієї дороги, жили ми у одному лісі, та й добре нам було.
  - Горобці мої, крихітні та голосні, розлетіться по усім усюдам та розказуйте страшні історії про полон, у який потрапили мешканці Малого лісу, про оману, що затьмарила їхній розум. Навертайте моїх підданих до нової правди.
  - Сови мої мудрі, до ваших порад завжди прислухаються. Як прийдуть з питанням, як визволити мешканців Малого лісу, скажіть, що треба повернути славні часи Єдиного лісу.
  Оглянув Федот пернатих слуг та махнув лапою:
  - Летіть та старанно виконуйте мій наказ.
  Далі пішов він у хащі густі та темні, де ніхто його не побачить, ніхто не почує, лише вірні слуги, які повзли слідом. Повернувся до них Федот та сказав:
  - Вужі мої, спритні та потаємні, усюди пройдете, усюди пролізете. Повзіть до Малого лісу, оберніться на місцевих та вимагайте повернення Єдиного лісу. Виконуйте!
  Споглядаючи, як швидко зникають вужі, тільки гострі хвостики миготіли у траві, Федот сподівався, що все буде, як він задумав. І мешканці сусіднього лісу не згадають, що не завжди ліс був єдиним. Колись було на цьому місці чисте поле, аж поки вітер не приніс із далеких країв крихітні зерна, не розсіяв по полю, не присипав пухкою землею, не нагнав хмарок, аби полити зерна.
  Де-не-де з"явилися дерева, одинокі та боязкі. Багато років минуло, перш ніж окремі хащі стали лісом, а ще більше, поки прийшли тварини.
  Як гадав Федот, так і сталося. Мало хто ринув думкою у сиву давнину, бо пам"ятали лиш, як добре жилося за часів Єдиного лісу. І почали вимагати нездійсненного: бо не можна повернути минуле. Вони галасували, кричали, тупотіли - і серед того галасу було чутно шипіння вужів та каркання воронів. Ті ж, хто дивився у майбутнє, остерігалися виходити з власних домівок, бо хто насмілився сказати слово проти, пошкодували про це.
  Тимчасовий правитель Малого лісу збентежено спостерігав за підданими та гадав, що все й так залагодиться. Дорогоцінний час було втрачено, і частина території Малого лісу відійшла правителю сусіднього лісу.
  - Так не можна! Так не можна! Так не можна! - стурбовано бубоніли правителі Рівнинного лісу (їх було багато), стоячи на своєму березі Сріблястої ріки.
  - А що я? - здивовано перепитав К. І похитав головою: - Я нічого. Моє велике серце вимагає прихистити кожного, хто постукає у мої двері.
  Але то був лише початок.
  Дослухаючись до наказів свого повелителя, вужі поповзли до інших районів, прикидаючись місцевими, вимагали повернення часів Єдиного лісу. До їхніх голосів долучались і голоси справжніх жителів придорожніх районів Малого лісу.
  І почалося протистояння. Смертельні пазурі та гострі дзьоби, гіллясті роги та тверді копита. Гучне ревіння та протяжне завивання, від якого холонуло у душі. Земля здригалася під тупотом, дерева падали від ударів - обвалювалися нори, падали й розбивалися гнізда. Не ставало домівок. Не було захисту.
  Деякі тваринки втікали від цього жаху: одні - до Великого лісу, бо вірили байкам про полон та оману, у якій вони, власне, й знаходилися; інші - на територію Малого лісу, де ще було спокійно, бо серцем відчували, що оті розповіді брехливі від початку до кінця. Але за підтримки правителя Великого лісу й у інших районах лісу спалахувала страшна боротьба. Захисники Малого лісу були вимушені відступати, не маючи сил стримувати ворога, який ховався під маскою друга.
  Новий правитель Малого лісу та й прості мешканці зверталися до жителів Рівнинного лісу (й навіть до далекого Озерного лісу, розташованого за океаном), просили допомоги.
  Правителі Рівнинного лісу вкотре вишикувалися на своєму березі Сріблястої річки, правитель Озерного лісу ставав на березі океану та з сумним виразом по черзі зверталися до правителя Великого лісу:
  - Який жах! Так не можна! Припиніть це! Ми дуже занепокоєні. - Вони хитали головами, підтверджуючи, що їхні слова є щирими. Напевно, вважали, що цього достатньо.
  Правда, дехто з мешканців Рівнинного та Озерного лісів робили плоти, будували повітряні кулі аби доправити допомогу жителям Малого лісу. Та передати вони могли небагато.
  Але й самі мешканці Малого лісу не сиділи склавши руки.
  Їжачки збирали ягоди та лікарські рослини, кролі та білочки робили захист для воїнів, олені - доставляли те захисникам, пташки розносили новини. Хоча тим пташкам краще було мовчати, бо не вся інформація була правдивою, а іноді навіть - відверта брехня, яку підкидав ворог. Але то таке.
  Навіть дитинчата тваринок не трималися осторонь. Ще восени назбирали листя і робили з нього різні цікавинки: з червоного виходило палаюче серце, з жовтого - тепле сонце. Такі подарунки зігрівали душу воїнів, що боронили свій ліс холодною зимою.
  Загалом, хто, що міг, те й робив для хоробрих захисників, що боронили рідний край, аби вони протрималися ще один день, ще одну ніч... Ніхто не загадував далеко, але усіх - і оборонців, і тих, кого вони захищали, - згуртувала єдина мета: мирне небо над лісом, вільним та незалежним.
  Зрештою занепокоєність правителів Рівнинного та Озерного лісів зросла до того, що вони заборонили мешканцям Великого лісу приїжджати до себе у гості. Згодом вони вирішили, що їм подобається план щодо повернення русла Сріблястої річки, але щоб його втілити у життя, треба багато часу. То ж працюйте! З часом вони також почали надсилати допомогу. Але запізно, бо ж потреби стали набагато більше. І допомоги не вистачало на усіх.
  Треба визнати, що часом речі для хоробрих захисників виявляли у великих норах деяких поважних жителів Малого лісу - вони потрапляли туди яким дивним чином. І саме через такі дивні випадки правителі Рівнинного лісу не поспішали ділитися власними скарбами. Хоча хоробрі захисники дуже потребували допомоги.
  Мешканці Малого лісу знали про такі проблеми, сумували з цього приводу, але не зупинялися, продовжуючи опікуватися воїнами. З кожним днем все більше тваринок працювало задля власної свободи, мріючи, що невдовзі зберуться разом на найбільшій галявині лісу та відсвяткують перемогу, бо ж старий Пугач, який жив на верхів"ї столітнього розлогого дубу, ще взимку сказав:
  - Перемогу ми здобудемо, коли вкриється квітами яблуня. Але тільки від нас самих залежить, коли вона прийде: у цьому році чи у наступному. Угум, - вигукнув він і злетів вище, аби у місячному сяйві слідкувати за подіями у придорожніх районах лісу.
  То ж на єдину яблуньку, що росла біля річки, дивилися усі. А вона все не квітла, хоч на тоненькому гіллячку вже з"явились крихітні листочки, а бруньки вже набрякли.
  - Вже скоро, - шепотіли їжачки, бігаючи поміж деревами.
  - Вже скоро, - цвірінькали пташки, визираючи весну.
  "Вже скоро", - мовчазно вимовляли рибки, вистрибуючи з води, аби поглянути на яблуню.
  - А чи встигнемо? - раптом запитала білочка.
  Усе навкруги стихло, навіть вітер замовк. Білочка й сама злякалася свого запитання. Її крихітні лапки стиснули шишку, яку було треба розібрати на частинки та приклеїти до сіточки, яку сплів павучок.
  - Встигнемо! Встигнемо! Встигнемо... - неслося звідусіль. Впевнені, хоч і стомлені голоси.
  Білочка повеселішала та пристала до роботи. Працювала як ніколи швидко, бо треба ж встигнути. Інші звірятка також пришвидшилися, забуваючи про втому, про бажання виспатися, часом і про спрагу та голод.
  І ось, перша квіточка. Біла, з рожевими прожилками. Пахуча. Обласкана проміннячком. За нею друга, третя...
  Швидше, швидше - аби устигнути, поки не з"явилася остання. Мешканці Малого лісу були так зайняті своїми справами, що ніхто не знав, справдилось пророцтво Пугача чи ні, з останньою квіткою прийшла перемога чи з останньою пелюсткою, що злетіла з яблуневого дерева. Та це й неважливо, головне, вони здобули-таки цю бажану перемогу. Важко вона їм далася, ціна була великою, то ж поруч з радістю йшов смуток. Лише один день мешканці Малого лісу відвели собі на святкування, бо ж перемога перемогою, а ліс треба відбудовувати: садити нові дерева та кущі, зводити нові будинки - а ще й русло Сріблястої річки треба перенести. Роботи багато. Але мешканці Малого лісу на власному досвіді зрозуміли: якщо працювати разом, усе можна зробити, будь-які перепони подолати.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"