Аннотация: Iлсiд. Делен. Мелiяра... Їхнi долi назавжди поєднало одне прокляття. История на русском языке тут: http://samlib.ru/editors/w/wladowich_j/svyazannyeodnimproklyatiem.shtml
Iлсiд. Та, що прийшла у цей свiт iз першим сонячним променем. Та, що володiє давньою магiєю, як i її брат, Стерен, що був народжений в один день з нею, але який увiбрав темряву досвiтньої години. Вона ж стала денним свiтлом. Долею їй було визначено берегти землю вiд витiвок брата, як i дню потрiбно розганяти хибне марево ночi.
Але не цього разу.
Можливо, що вона б зумiла, якби не прийшов Стерен. Однак вiн з'явився. Його холодний подих, немов мороз, усе навколо позбавляв життя. Його плащ - бiлоснiжним покривом укрив землю. Його слова, сповненi давньої магiї, гострими стрiлами вражали цiль.
За добру душу Iлсiд поплатилася життям. Вона стала вiтром: невидимим, але звучним. Оселилася поруч з iншою страждальницею та нашiптувала смiливцям, якi приходили в мертвi гори, як здобути перемогу. Потрiбно тiльки "зруйнувати серце дракона".
Тiльки й потрiбно...
Та ще нiхто її слова правильно не витлумачив. Цiлилися - хто мечем, хто стрiлою, хто списом - чудовиську в груди. Але не зламати луску, не пробити. Зовсiм iнше треба.
I тодi чари спадуть. Можливо, навiть з обох...
Делен. Рожева пелюстка. Нiжна й тремтлива. Оксамитова та чарiвна. Витончена й покiрна. Такою хотiла б бачити доньку королева Рiлгрума. Але королева померла, коли дiвчинцi виповнилося шiсть рокiв. I нехай поруч були бабуся, королева-мати, та любляча тiтонька, численнi фрейлiни, принцеса бажала одного: тiнню слiдувати за батьком, побоюючись, що i його втратить. Нiхто не бачив у цьому бiди, поки не стало запiзно.
Не вабили Делен, що подорослiшала, коштовностi та розкiшне вбрання, прикрашене вишивкою та мереживом. Їй зручнiше у чоловiчому одязi. Не цiкавi трав'янi секрети та замковi справи. Їй подавай лук i стрiли - принцеса цiлий день могла вистежувати здобич у дрiмучих лiсах. Не милi танцi та вишивання, пустi розмови про кавалерiв. Їй би надiти обладунки, взяти легкий, пiд її руку викуваний, меч - i до заходу вправлятися на аренi.
Постарiв король Рiлгрума та й задумався про наступника: народ не прийме доньку, нехай в її жилах i тече кров старовинного роду. Поруч з нею має бути сильний воїн, який захистить у разi бiди.
А бiда й так вже налетiла. Дванадцять рокiв тому в горах, що слугували кордоном двом королiвствам, оселився хижий дракон. Вiн наводив жах на селища по обидва боки кам'янистих скель, сiяв смерть.
Вирiшила Делен довести всiм, - а насамперед батьковi! - що зумiє захистити свiй народ. I нiчого кращого вона не придумала, як самiй вiдправитися у мертвi гори...
Ранiше тi схили густо покривали дерева, рiчки, шумно зiтхаючи, знаходили собi шляхи: було багато звiрини та птахiв. Але тепер на мертвих схилах не побачити анi дерева, анi кущика, анi травинки - на каменях лежить товстий шар сiрого попелу. Повiтря насичене гаром. То тут, то там в'ється тонкий димок пожеж, що все задовольнили свою нестримнiсть.
Багато смiливцiв полягло у тих горах. А тi, що повернулися, казали, що чудовисько їх пощадило. Але хiба могло воно, маючи замiсть серця вогняний камiнь, стати раптом милостивим? Розповiдали вони й iншi чудернацькi iсторiї: нiби бачили дiвчину, гарнiше вiд якої не зустрiчали жодного разу. Почувши привабливий спiв бранки, воїни смiливо йшли їй назустрiч, забувши про страшне чудовисько, про рiдних, яких залишили, та навiть про себе самих. Але з'являвся смертоносний дракон. Завершивши своє криваве дiйство, вiн ховався у печерi, а через мить iз чорної iмли лунали гiркi ридання: це плакала бранка, так i не дочекавшись порятунку.
Розлетiлися слова по селах близьких i далеких, обернулися великою бiдою: бiльшою, нiж була. Багатьом хотiлося перемогти чудовисько заради його скарбiв - рубiнiв та золота - i прекрасної дiви. Балакали, що це iноземна принцеса: рятiвниковi вона стане дружиною - потрiбно тiльки "зруйнувати серце дракона". Хто першим це сказав, невiдомо, але тепер повторював кожен.
Делен вважала iсторiї про бранку вигадкою. Хiба можна довiритися тим, хто не зумiв захистити товариша?
Але власнi очi не брешуть. Ось вона, бранка, сидить бiля печери, розчiсує волосся металевим гребенем. Довге волосся струмує по плечах бурштиновими рiчками. На нiжнiй шкiрi, яку поцiлувало сонцем, сяють золотавi веснянки. На щоках польовими маками червонiє рум'янець. А в синiх очах - смуток i печаль, непролитi сльози. Сiра сукня красунi по рукавах i подолу розшита смарагдовими вiзерунками. А на шиї - ланцюжок iз золота, з рубiновою пiдвiскою, великою-превеликою.
Не побачивши дракона, Делен смiливо попрямувала до бранки.
Коли залишилося крокiв десять, у яскравому спалаху, що простягнувся на всi боки димнi щупальця, з'явилося моторошне чудовисько. Луска у нього сiра, зi смарагдовими плямами, по шиї - вiд макiвки до самої спини - пролягла янтарно-жовта смуга. Кiгтi гострi та блискучi, а на вигляд нiби залiзнi. I що дивно, шию дракона прикрашав золотий ланцюг з величезним - немов кулак могутнього коваля - рубiном.
Загарчав дракон, голосно, люто, - каменi зiрвалися з гiрських вершин, протяжною луною вiдповiвши на злобу чудовиська, а серце Делен завмерло у грудях, - i пiшов на ту, що осмiлилася зайти у його володiння. Тут саме час або кинутися на чудовисько з мечем, або вiдступити, але принцеса не могла вiдвести погляд вiд очей дракона - синiх, сумних.
Лише коли з пащi потвори вирвалося смертоносне полум'я, Делен сховалася за каменем, намагаючись усвiдомити побачене. Це бранка перетворювалася на дракона. Або дракон - на неї? Хоча яка рiзниця хто i в кого? Правда у тому, що бранка i є чудовисько!..
Це i справдi правда, але не вся. Не зi зла дiва позбавляла життя "рятiвникiв", не тому, що її дика душа сповнена чорноти. Вона захищалася, тiльки не вiдчувала своєї жахливої сили. Гарчала не тому, що хотiла нагнати страху гучним голосом. Так вона iсторiю свою розповiдала, порятунок вимолювали.
Звали її Мелiяра. Медова. Нiби знали батьки, коли давали дочцi iм'я, що її блiду матову шкiру вкриють золотавi крапельки ластовиння, що нагадували бризки рiдкого меду на бiлоснiжнiй скатертинi. Що волосся, м'яке та шовкове, в першi роки життя свiтло-жовте, з часом потемнiє, стане кольору гречаного меду, зiбраного у найспекотнiший мiсяць лiта. Що її завзята посмiшка та дзвiнкоголосий спiв будуть п'янити женихiв сильнiше вiд медовухи, яка заграла на ароматному вишневому соку. Очi її були синiми, немов пелюстки волошок на Картанрiйскiй рiвнинi - подейкують, що мед з цих квiтiв найсмачнiший та дуже солодкий.
Женихи до Мелiяре приходили, словами задобрювали, подарунками обсипали: бiльше нiж смарагди та дiаманти, нiж рiзнокольоровий шовк подобалися їй сонячнi яблука з далекої Альмерiї, крихiтнi фрукти, оранжево-червонi, ароматнi. Однак не приймала Мелiяра пiдношення, усiм вiдмовляла. Iшли женихи: однi зi спокiйним серцем приймали вiдповiдь, iншi ж - затаївши образу. Бували й такi, що в обличчя наречену називав гордячкою, але частiше говорили за її спиною.
Звичайно, матiнка пестила єдину доньку, а батько подарунками балував, але не була Мелiяра гордовитою. Що ж поробиш, коли нiхто не торкнувся її серця, не розтопив лiд самотностi. Мабуть, не прийшов ще той суджений, якого доля їй з народження вибрала. Чекала його Мелiяра, ночами чаклунськими на судженого ворожила, але так обличчя й не розгледiла: анi у дзеркалах, анi у снах-дрiмотах.
Хто знає, дочекалася б Мелiяра судженого чи так би все життя дiвою пробула, але спокусився на її красу Стерен. Молодий був юнак i на обличчя гарний, проте у агатовому волоссi вже поблискували сивi iскорки. Високий та силою не обдiлений, але був один недолiк, трохи накульгував ще з дитинства через падiння з коня. Обiцяв Стерен любити та плекати Мелiяру, вихваляв красу своєї обраницi. Говорив вiн упевнено: хотiла б красуня повiрити його словам... тiльки серце її не бажало пiддаватися. Вiдмовила Стерену. Нiчого не вiдповiв юнак, пiшов мовчки, але на порозi обернувся, блиснули його чорнi очi невисловленою загрозою.
Забула б Мелiяра про нього, як i про iнших, але зустрiла Стерена бiля рiчки за три тижнi. Знову замiж покликав. I знову вона вiдмовила.
Тодi знехтуваний наречений простягнув їй невелику рiзьблену скриньку, в якiй на сiрому шовку лежав золотий ланцюжок iз рубiновим пiдвiскою. Не збиралася Мелiяра приймати прикрасу, але погляд сам собою затримався на великому рубiнi, в якому вигравали сотнi iскорок. Дуже красивим був камiнь.
- Ти примiряй, - спокушав наречений, - хоч раз примiряй.
Не втрималася Мелiяра. Лише надiлу зачаровану прикрасу, так драконом i обернулася. Розсмiявся знехтуваний Стерен. I вiд його моторошного смiху кров холонула у жилах. Та ось замовчав наречений, i шепiт поплив над вечiрньою зорею-пожарищем:
- Жити тобi у виглядi чудовиська триста рокiв - увесь той час, що драконам природа вiдмiряла. Людиною ставати будеш бiля своєї печери. Але i в нiй не знайдеш ти спокою. Варто людям наблизяться до тебе, вмить обернешся чудовиськом. Насолоджуйся новим життям, красуня!..
I iнший голос раптом проник до її свiдомiстi, змучений, страдницький: "Камiнь... "Серце дракона" - це рубiн. Знищ його!"
Делен взяла лук. Гучно заспiвала вiдпущена тятива. Швидка стрiла гострим наконечником розбила ланку на золотому ланцюжку - прикраса впала на землю. I одразу Мелiяра обернулася на дiвчину.
Делен витягла меч з пiхов i кинулася до зачарованого каменю. Замахнулася.
"Нi! Не роби цього!" - поривом вiтру благала Iлсiд, але гостре лезо опустилося на iскристий камiнь - i справжня кров бризнула на всi боки, окропила червоними краплями i гордовиту красуню, i войовничу принцесу, i чаклунку, що стала видимою.
- Як добре вийшло! - Iз-за валуна вийшов Стерен. Вiн i був тим шепотом, що направляв Делен. - Не чекав такого багатого улову. Гаразд, буду милостивий. Зменшу покарання втричi. Але кожна з вас прийме його частку на себе.
Вiн подув у кулак - i золотий пил, що злетiв з його долонi, сяючою хмарою огорнув трiйцю: мiдно-руду Мелiяру, чорняву Iлсiд i бiляву Делен.
Не встигла пил осiсти, а чаклун зник. Але ще довго лунали вiдгомони його смiху на схилах.
У мертвих горах тепер живуть три дракона. I нiкого, хто б розповiв, як зняти нове прокляття. А може, й не знає нiхто...