Потиснути братовi руку, чи не потиснути? З одного боку, якщо б не вiн ,не його забудькуватiсть, то не було б тiєї зустрiчi у маршрутцi. З другого боку, може, то було б i краще - якщо i не було. Ах, красуня.
Тумашевський тiльки - но кинув i такi от розмiркування та ще й "на тверезу" робиш його просто хворим - знову ж таки на всю голову".
З голови не йшла Дiна. Так само, як i з серця. Так, вони познайомилися в маршрутцi, i познайомив їх не випадок, а Тумашевський-молодший, легковажний життєлюб-експериментатор. Того особливого дня вiн вирушив у вiдрядження Захiдною Україною - вирушив без
а) документiв
б) фiрмових каталогiв, потрiбних для пiдписання можливих контрактiв.
Добре, що є мобiльний зв'язок. - йов, брате, зроби соцiально-корисний вчинок, - почув Тумашевський-ст. аж нiяк не сумний, чи то занепокоєний голос кревника, - захопи з дому мiй паспорт, забери на моїй роботi сумки i миттю на вокзал. Передаш вiнницьким потягом, йов? ... Де я? У Вiнницi, йов! Давай.
Мобiльний зв'язок дисциплiнує, виховує лаконiчнiсть, та молодший не вiдмовиться вiд свого тiнейджерського "йов" навiть пiд страхом довiчного заслання на страшнi територiї, де "в данний момент радiозв'язок iз абонентом неможливий", йов. Залишається перечекати, поки подорослiшає, - на правах старшого (розважливого!) брата пiдсумував Тумашевський i загасив сигарету. - I дiяти.
Контора з продажу будматерiалiв, де малий працював на посадi збутменеджера, розташовувалася в руїнах колишнього дворянського гнiзда на виїздi з мiста. Дуже рiдко тут ступала нога бiлої людини, якою вважав себе Тумашевский-ст. Вахтер тяжко зiтхнувши (так вже несиля розлучатися з речами), видав йому фiрмовi каталоги: фарби, лаки, рiзнi там бетони i гiпси - вагою з порядну цеглину кожний. Якось завантажившись, безвiдмовний i розважливий брат вирушив на трасу ловити маршрутку до вокзалу.
Щохвилини вiн тривожно поглядав на свiй лiвий рукав: годинник захований пiд сорочкою, з усiма цими сумками його не побачити, хiба що кинути всi цi "фарби, лаки, бетони" на асфальт. Нарештi, напiвпорожня бiла ГАЗель пiдiбрала голосувальника.
- Дякую, - щиро вигукнув Тумашевський i повалився (разом iз сумками, йов) на таку собi руденьку дiвчину: цi маршрутнi водiї нiколи не дають пасажирам часу нормально всiстися.
- Пробачте, - також цiлком щиро сказав, присоромлений Тумашевський, злiзаючи з руденької.
- А з поцiлунками ми поспiшати не будемо, - несподiвано вiдповiла дiвчина.
- Що? - перепитав молодий чоловiк, вражений до глибин своєї одинокої душi.
- А з поцiлунками ми поспiшати не будемо, - сказав Принц, злiзаючи iз Сплячої красунi".
Ось що.
Оце щиро так щиро. Зухвало. З дещо розгубленою посмiшкою на блiдномуо аристократичному лицi (Тумашевськi - знатний шляхетний рiд) вiн вiдрекомендувався:
- Принц. Сергiй.
- Красуня. Спляча.
Так i повелося. Принц Сергiй V чи VI (вона не признавалася: Сергiй - поширене iм'я) i рудоволоса красуня, яка не давала спати. Анi спати, анi жити. Навiть палити довелося через неї кинути.
Як часто буває, казка перетворилася на кошмар.
- Як справи, брате? Йов? - дзвонив життєрадiсний "командировочний" з Хмельницького, Луцька, Львова, Ужгорода...
- Йов-йов! - брехав "принц", якого понизили спочатку до фаворита, а згодом i до пажа, i зразу видав себе. - Ти коли приїдеш? Давай скорiше.
Вони вiд душi потисли один одному руки - так, нiби кожен хотiв пересвiдчитися, наскiльки сильнiше за час розлуки став брат.
- А з поцiлунками ми поспiшати не будемо,- пiдморгнув Сергiй, по-дружньому плеснувши молодшого по плечу.
Той розсмiявся, хоча, очевидно, i не зрозумiв прихований смисл жарту.
- Оце по-нашому, - задоволено вимовив молодний Тумашевський, обертаючи в руках пляшку доброго вина. - Каберне. Йов!
Офiцiант принiс запашний шашлик i отримав за це схвальну посмiшку збутменеджера, що святкував своє триумфальне повернення додому.
- Ну, за тебе, за удачу! - оголосив тост Сергiй i знову пiдморгнув. Багатозначно.
- Твоїми устами, - погодився брат и також пiдморгнув. Випили. Посмiхнулись. Добре.
- Уявляєш, - у молодшого розв'язався язик (який, втiм, нiколи не був прив'язаним), - у Львовi розказали iсторiю. Нiбито ще рокiв десять - тому у переходi можна було б зустрiти одного дядька, йов. Дядько тримав у руках цеглину i звертави до перехожих: "Купiть цеглу. За десятку". I, знаєш, купляли. Йов, i знаєш, чому?
- Чому? - озвався Сергiй, мало не подавившиись шматком добрече засмаженого шашлика.
- Нi, не тому, що вiн був страшний чи погрожував, - продовжував молодший Тумашевський.
- Всi купляли, тому що на виходi з переходу iнший дядько продавав таку саму нiкому не потрiбну цеглину вже за п'ятнадцять, йов! "Купи цеглину, - вiн каже, - у мене, бо той тобi продасть дороже!" Га? Непогано, так? Оце, йов, я розумiю, як треба робити бiзнес!
Братове захоплення "переходними" комерсантами передалося i Сергiєвi, i вiн оголосив наступний тост:
- За бiзнес.
- Давай, йов.
Випили. Посмiхнулись. Добре Каберне.
- А ти чому не палиш? - поцiкавився молодший, що завжди переймався здоров'ям, своїм i чужим. - Невже, кинув?
- Угу, - похмуро кивнув Сергiй V (чи VI?).
- Через жiнку?
Брати зустрiлися очима. Все з'ясувалося само собою, все стало на свої мiсця. Двоє мужчин, почата пляшка доброго "Каберне" i загадкова рудоволоса красуня у думках i в серцi. Поки що.
-За любов, йов! - молодший розплився у мимовольнiй посмiшцi: прикольний вийшов каламбур.