Було це не велике Представництво в однiй з африканських країн. Де влiтку жарко, а узимку ненабагато прохолоднiше приблизно як у нас на початку лiта в Одесi або Астраханi. Тiльки менше вологи, чим у цих мiстах i бiльше пилу, тому що столиця хоч i була розташована на берегах великої рiки, але це її не рятувало вiд нальоту пiщаних бур.
У мiсцевому побутi вони називалися "тураб" це коли дрiбний пiсок висить у повiтрi i сонце проглядається як в туманi i "хабуб" коли буває, летить великий смерч i несе за собою стiльки пiску, що за три, п'ять крокiв вже нiчого не видно. I якщо ви забули закрити кватирку, то вам гарантований у кiмнатi килим з пiску, а якщо маються маленькi щiлини вам доведеться забирати вологою ганчiркою великий шар пилу. От i уявiть собi, як там доводиться водiю.
Кожний, хто сидiв за кермом автомобiля i проїхав хоч пару сотень кiлометрiв може сказати яка це не проста справа. Скiльки сил, скiльки енергiї й особливої уваги вимагає ця робота. Але разом з тим багато хто з нас хоче бути водiєм якщо не державного, то свого власного автомобiля.
Адже кожний з нас iз самого дитинства запам'ятав першу усвiдомлену зустрiч з автомобiлем. Багато хто мiг якщо не прокататися, то хоча б доторкнутися до цього чуда технiки. I з тих пiр мрiяти про тi часи, коли вiн сам зможе керувати машиною або хоча б проїхатися як пасажир. I завжди рано чи пiзно виконання цiєї мрiї ставало все ближче i ближче, i в остаточному пiдсумку втiлювалася в життя.
От так i наш герой уродженець Пiдмосков'я мрiяв про зустрiч з автомобiлем. Народився вiн перед вiйною, i час тодi був - важкий. Батько, що пiшов на фронт добровольцем, загинув при оборонi Москви. У пам'ятi дитини залишився, пiслявоєнний час, коли солдати поверталися з вiйни i їхнiй сусiд через дорогу дядя Володя, командир танкової бригади, приїхав на трофейнiй машинi. Це була велика, штабна машина нiмецького командира полку. Майже нова, кольору воронячого крила, з великим рулевим колесом i блискучим нiкельованим щитком приладiв у салонi.
Сусiд, коли приїжджав на обiд, залишав машину бiля ворiт будинку. А Вiтя весь цей час не вiдходив вiд її, за що жартома був названий "сторожем", а в нагороду за свою роботу одержував цукерки i мiг пару раз на мiсяць проїхатись на машинi. За рiк вiн уже знав призначення педалей, ручок, вимикачiв i приладiв. Дядько Володя охоче розповiдав про все що стосувалося його машини i мiг пояснити її устрiй до останнього гвинтика.
Потiм була школа, курси ДОСАФ i от вони новенькi права водiя третього класу. Перша машина ЗIЛ - 157, на якiй пройшла перша половина служби, а потiм в'юнкий ГАЗ - 69, на якому їздив командир частини. Служба проходила на Українi в районi Карпат, i це дало можливiсть придбати досвiд керування автомобiлем у самих рiзних умовах, як на гарних дорогах, так i по бездорiжжю.
Пiсля армiї робота водiєм у союзному мiнiстерствi, участь у змаганнях на мотоциклах, кандидат у майстри спорту. У двадцять п'ять рокiв одружився, коли народилася дочка, Вiктор по протекцiї свого шефа оформляється в перше закордонне вiдрядження. Пiсля мiсячних курсiв по вивченню машин iноземного виробництва виїжджає на роботу, як водiй Посольства, в одну з мусульманських країн Азiї.
Два роки пролетiло швидко, тому що працював не покладаючи своїх сил з ранку i до вечора. У його розпорядженнi були ГАЗ - 69 i автобус на тридцять чоловiк, з кондицiонером iталiйського виробництва.
Посольство мало за штатним розкладом, бiля ста спiвробiтникiв i в розпорядженнi дипскладу було близько 30 автомобiлiв для службового користування. У Посла "Чайка" i "Мерседес", два його зами радники їздили на волгах i третiй зам вiд КДБ на "Мерседесi". Ще вiйськовий радник мав представницьку машину французького виробництва. П'ятнадцять перших секретарiв експлуатували дев'ять волг, три Фiата, два Опеля i Пежо. Iншi спiвробiтники їздили на машинах по простiше i за кожною машиною було закрiплено два - три чоловiки. Вiкторовi часто приходилося займатися їх обслуговуванням i ремонтом, так - як вiдмовити в проханнi про допомогу будь-якому дипломату вiн не зважувався, i завжди знаходив час для цих робiт навiть у вихiднi на шкоду своєму вiдпочинку.
Завдяки цьому вiн придбав репутацiю безвiдмовного працiвника, продовжив термiн свого вiдрядження ще на рiк. I коли занедужав механiк - водiй, а це такий шофер, що працює тiльки на представницьких машинах, тобто таких якi знаходяться в розпорядженнi Посла. Вiн пiдмiнював його цiлих три мiсяця поки не надiслали замiну на мiсце захворiлої людини.
Пiсля закiнчення термiну вiдрядження Вiктор приїхав до Москви з вiдмiнною характеристикою i з грошима, що майже вiдразу всi i витратив на двокiмнатну кооперативну квартиру, гараж i машину ГАЗ - 21. Правда, квартира i гараж знаходилися бiля залiзничного вокзалу, що було на початку незвично вiд минаючих повз потягiв та електричок. Квартира знаходилася на сьомому поверсi, але вiкна її були розташованi з протилежної сторони вiд залiзницi i тому, шум її з цiєї сторони був набагато менше.
Працювати улаштувався в гараж Мiнiстерства Закордонних Справ, водiєм, по протекцiї колишнього радника Посольства, з яким познайомився, працюючи за кордоном. У мiнiстерствi ця людина була заступником начальника , країн Пiвнiчної Африки i Близького Сходу. Вiктора вiн забрав до себе на закрiплену за керiвництвом машину, а також доручив йому для догляду свiй особистий автомобiль i начальника.
Так пролетiло чотири роки, зам. став начальником i був призначений Послом у Тунiс i допомiг Вiкторовi оформиться туди механiком - водiєм. Керiвник, щоправда, незабаром занедужав i виїхав у союз за станом здоров'я, а наш герой, вiдробивши три роки - граничний термiн для технiчних працiвникiв - це всi тi хто не має дипломатичного паспорта i виконує господарську роботу, повернувся до Москви. Вiдгуляв, надану йому вiдпустку, устигнувши за цей час розмiняти квартиру iз сьомого поверху на третiй i бiльшу житлову площу з просторою кухнею i високими стелями. Записав на дочку старий автомобiль, а собi купив новий ГАЗ - 24. Улаштувався водiєм - випробувачем в один НДI i спокiйно собi там вiдробив усi застiйнi часи. Працюючи в день не бiльш чотирьох годин, а грошi одержував за усi вiсiм. I так до тисяча дев'ятсот вiсiмдесят п'ятого року, коли дочцi виповнилося дев'ятнадцять рокiв, а йому сорок шiсть. Дочка вийшла замiж, розмiняли квартиру на двi окремi, молодятам двокiмнатна, а йому з дружиною однокiмнатна. На весiлля i новосiлля пiшли майже всi заощадження i хоч серце iнодi, поболювало, вирiшив Вiктор Тихонович востаннє з'їздити попрацювати за кордоном водiєм.
На все оформлення пiшло мiсяця три, i Тихонович iз Шереметьєва вилетiв в одну з країн Пiвнiчної Африки як водiй Посольства. Про умови роботи там шановний читач може згадати по початку оповiдання.
Iз Союзу летiло досить багато народу, велика частина всiх пасажирiв, але бiльшiсть з них вийшли на першiй зупинцi. За мiсть їх на борт пiднялися мiсцевi жителi, i салон був знову повний. У кiнцевий пункт радянських летiло чоловiк двадцять лiкарi, iнженери, працiвники посольства. Поруч з Вiктором сидiла молода родина чоловiк, дружина i дiвчинка рочкiв три - чотири. При розмовi стало ясно, що кiнцевий пункт в них один. Чоловiк рокiв тридцяти летiв на таку роботу вперше на посаду квалiфiкованого робiтника i дуже хвилювався. Перед вильотом йому казали, що роботу прийдеться робити саму рiзну, але основна буде по його спецiальностi - електрика. У цiй справi вiн був фахiвцем, тому що працював бригадиром електрикiв - ремонтникiв на одному з московських заводiв. А от сантехнiка, дизеля, кондицiонери це для нього було вперше.
Тихонович порадив йому не хвилюватися, i не розстроюватися, тому що якщо послали, виходить, вважають, що справиться. Сказав, що триматися їм треба разом, а в аеропорту їх обов'язково зустрiнуть працiвники посольства. Тим бiльше, що вiн уже знав, що в першому ряду летить дружина консульського працiвника з маленькою дитиною, дружина торгпреда i недалеко вiд них медичнi працiвники з госпiталю.
В аеропорту їх дiйсно зустрiв молодий рокiв двадцятисеми консульський працiвник. Сказав, щоб забрали свiй багаж, заповнили декларацiю i на виходi їх зустрiнуть. Вiн узяв багаж своєї дружини i разом з нею поспiшив на вихiд. А ново прибулi стали укладати свої речi i шукати бланки декларацiй. На все це пiшло хвилин двадцять, i вони побачили декларацiї англiйською мовою. Добре ще в цей час заповнював декларацiю наш лiкар - рентгенолог, що добре володiв цiєю мовою. Вiн допомiг їм заповнити декларацiї. Загалом, до митного бар'єра ново прибулi пiдiйшли в самому кiнцi огляду. Тихонович вiдразу дав не великий сувенiр пачку цигарок i плитку шоколаду i порадив своїм супутникам зробити те ж саме, добре, що в них знайшлася коробка цукерок. У зв'язку з цим митник переглянув пару валiз i пропустив їх на вихiд, де в залi для зустрiчi пасажирiв їх чекали завгосп i ще один водiй з посольства. Вони приїхали на двох машинах, це були наша "Волга" i не велика вантажiвка з кондицiонером. Допомогли укласти речi i поїхали до мiсця проживання. Це був молодий район, столицi забудований двох - трьох поверховими вилами i де - iнде пiднiмалися п'ятиповерховi - дохiднi будинки деякi з них були ще не добудованi.
Ново прибулих спiвробiтникiв розмiстили пiд самим дахом на п'ятому поверсi п'ятиповерхового будинку. У двокiмнатнiй квартирi, видiливши сiмейним кiмнату двадцять два метри квадратних, а водiю п'ятнадцять метрiв квадратних. Тiльки Тихонович устиг розкласти свої речi й умитися з дороги як за ним приїхав механiк - водiй i забрав до себе на вечерю, а також переговорити на рахунок майбутньої роботи. Повернувся вiн пiзно ввечерi, а рано ранком вже починався робочий день. Перше це поїхати заправитися бензином i взяти газети для спiвробiтникiв посольства, що вiдслiдковували все цiкаве, що там писали. Потiм вiдвезти покоївку i кухаря в резиденцiю Посла. Привезти спiвробiтникiв посольства, у яких немає своїх автомашин. Потiм поїздка за завданням лiкаря чи завгоспа, а бувало й обох вiдразу. Перед обiдом потрiбно було завести хлiб для спiвробiтникiв i розвезти всiх до мiсця проживання. Приїхавши додому на обiд тiльки встигав, щось перехопити i ненадовго прилягти, як уже дзенькав дзвоник i треба було виїжджати за родинами посольства, що працюють, i везти їх у клуб чи басейн. Потiм привезти спiвробiтникiв у посольство, забрати людей з клуба чи басейну i розвезти спiвробiтникiв пiсля закiнчення робочого дня. У цiлому, як вiн сам пiдрахував протягом тижня в середньому щодня йому доведеться працювати по тринадцять годин.
Тому, коли Посол викликав для ознайомлення своїх нових спiвробiтникiв, Вiктор Тихонович передав йому графiк своїх поїздок i попросив, щоб йому збiльшили вiльний час для вiдпочинку i замiнили в квартирi кондицiонер, що погано працював. Посол, подумав i погодився з претензiями нового водiя, пообiцявши все владнати. Вiн викликав до себе механiка - водiя i завгоспа i передав їм скарги новачка. Тi вiдразу почали обурюватися, чому вiн пiшов до керiвництва, а не вирiшив цi питання з ними. Забувши при цьому, що один з них казав, що до цього жили i їм жарко не було, а другий говорив, що водiй перед цим справлявся, забувши, щоправда, згадати, що вiд утоми вiн зробив наїзд на людину i був термiново вiдряджений.
В загальному обоє залишилися незадоволенi новим водiєм i вiдносини надалi були суто офiцiйними. I через два мiсяцi, коли приїхала до Вiктора Тихоновича дружина, їй надали роботу на одну третину ставки прибиральницi. Але робота була з хитринкою, двi третини її приходилося на посольство, де потрiбно було прибирати з шостої до восьмої ранку, а для цього треба було в пiв шостої виїхати з будинку. I з восьми до дев'яти в медпунктi, що знаходився далеко вiд Посольства , i треба було викроїти час щоб її туди вiдвезти.
Якщо дивитися з боку все добре, робота для дружини знайшлася, але разом з тим i додаткова для чоловiка. I нiкому не поскаржишся i не вiдмовишся. Адже тепер на зарплату дружини вони могли вдвох гарно харчуватися, а зарплата чоловiка йшла на книжку у ВКВ i придбання необхiдних речей. На мiсцевому ринку гарних речей було мало. I щоб придбати гарнi речi треба було просити знайомих дипломатiв виписати по каталогах iноземних фiрм. Основний каталог, яким користалися дипломати, мав назву "Петер Юстесен" з Голландiї. Надсилали його з Копенгагена перед Новим роком як подарунок вiд фiрми на Посольство. Представляв вiн собою товсту книгу бiльш тисячi сторiнок, де були малюнки, i фотографiї товарiв, а також зазначена їх цiна. Замовити можна були все: продукти, речi, електронiку - вiд ведучих свiтових фiрм.
Списки речей, що замовляються дипломатами, затверджував Посол i якщо йому, хто був не до вподоби то з списку його викреслювали. А тому що Тихонович про всi недолiки в роботi говорив на зборах i особисто керiвництву писав заяви i доповiднi то його часто викреслювали. Особливо пiсля того випадку, коли вiн, здаючи назад задiв крило на машинi радника, кликали якого Гамнiдзе Вiталiй Абрамович. Хоч вiн сам i виправив усе, що було ушкоджено, але його пояснення нiхто серйозно не сприймав. А справа була в тiм, що радник поставив машину не на своєму мiсцi i зайняв при цьому частину стоянки вантажiвки. Оголосили догану i чекали наступного зручного моменту, щоб вижити людину.
Новий механiк - водiй, швидко зрозумiв у яку сторону дме вiтер. Став швидко збирати компромат на свого пiдлеглого i строчив одну за iншою доповiднi на iм'я радника посольства. Тому що вiн замiняв Посла пiд час його вiдсутностi. Пасквiлi цi мали наступний змiст: спiзнився з виїздом на п'ять хвилин, погано вимив машину, їздить на не пiдкачаних колесах i т.д., тощо. На всi цi доповiднi потрiбно було писати пояснення. Усе це позначилося на здоров'ї Вiктора Тихоновича, стало пошалювати серце довелося з собою возити валiдол.
Була вже осiнь другого року вiдрядження, коли до її закiнчення залишилося шiсть мiсяцiв, сталось не поправне. Радник достроково вiдрядив квалiфiкованого робiтника, з яким Тихонович летiв на роботу i в них склалися дружнi вiдносини. Привiд був такий, що товариш вiдлучився з роботи на годину i при цьому нiчого не повiдомив черговому - коменданту. Але усi знали, що вiн приставав до дружини робiтника, що прибирала його кабiнет i не вiдповiдала йому взаємнiстю. Дружина, Вiталiя Абрамовича, була вище його майже на голову i тому вiн шукав, напевно, тих якi були нижче за нього.
У Москвi товариш оскаржив це все в мiнiстерствi i радник Гамнiдзе дав завдання парторгу зiбрати пiдписи серед технiчного персоналу для його компрометацiї в поганiй характеристицi. З десяти чоловiк двоє вiдмовилися, це були водiй Посольства Тихонович i фахiвець з зв'язку, що чекав через мiсяць замiну по закiнченню термiну свого вiдрядження.
Довiдавшись про це, Вiталiй Абрамович викликав Вiктора Тихоновича для розмови до себе в кабiнет. Поговоривши про недолiки в роботi водiя, вiн запитав, чому той не пiдписує папiр у мiнiстерство. Почувши, що зараз у нашому суспiльствi почалася перебудова, i думка в кожного може бути своя. I тому пiдписувати чи не пiдписувати папiр, висмоктаний з пальця, справа особиста, кожного члена трудового колективу Посольства. Сказано це було особливо емоцiйно i рiзко, тому радник не став наполягати на пiдписаннi, а порадив, заспокоїтися подумати про своє здоров'я i подати вiдповiдно заяву з проханням про дострокове вiдрядження за станом поганого самопочуття.
Пiсля цiєї розмови важко було на серцi в Тихоновича. Уночi вiн погано спав, ранком, коли привiз у Посольство газети, сказав черговому коменданту: " Щось я себе погано почуваю пiсля вчорашньої розмови з керiвником, вiдпочину тут на кушетцi, а ти подивись таблетки заспокiйливi в аптечцi". Черговий спочатку розклав газети Раднику й iншим дипломатам, потiм прийнявся за аптечку, але там були тiльки бинт i зеленка, а ще таблетки вiд кашлю й аспiрин. Хотiв довiдатися, що водiю треба з цього набору i тiльки тодi помiтив, що вiн не дихає.
На жаль, штучне дихання не допомогло водiй помер, на початку довгого робочого дня. Наступного дня тiло покiйного вiдправили в Москву. Ще через день радник iз завгоспом пiшов дивитися житлоплощу, що звiльнилася. Тiльки вони ввiйшли в дверi житлової кiмнати як, щось чорне, кошлате кинулося на груди раднику той, скрикнув i упав в обiйми з заду стоячого завгоспа, що його супроводжував. А середнього розмiру мавпа вискочила в розкритi навстiж дверi. Коли начальник отямився вiн уже не мiг кричати нi на кого, так - як дарунок мови його залишив. У Москвi його оглядали кращi лiкарi i знахарi, але голос до нього так i не повернувся, i через три роки вiн скiнчив свiй земний шлях.