Волошин Андрiй Вталiйович : другие произведения.

Вiчний революцiонер

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:

ВIЧНИЙ РЕВОЛЮЦIОНЕР

Вiчний революцiонер -

Дух, що тiло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю, -

Вiн живе вiн ще не вмер!

Iван Франко

Бiльше 100 рокiв пройшло з часу написання цих слiв. Багато вiдбулося революцiй, сотнями-мiльйонами жили i вiдживали революцiонери. Не дивно, що вiчний революцiонер ХХI сторiччя суттєво вiдрiзняється вiд своїх попереднiх колег. В сучасному свiтi "Нема нiчого святого, а є лише змiшання рас та культур". Герой цього твору розповiдає про себе не боючись нiяких наслiдкiв, бо його образ неодмiнно згубиться помiж iнших революцiонерiв. "Разом нас багато i нас не подолати" - каже вiн i одночасно смiється над цим лозунгом.

Отсутствие стабильности - вот что привлекает меня больше всего. Конечно, я бы хотел, чтобы началась война. Я собирался ехать в Ирак, но мой друг меня подломал. Одному ехать опасно. Жаль, там можно было бы калаш легко намутить, да и в армии Саддама Хусейна платили немало.

Ладно, перейду на українську мову, за вашим проханням. Не перейшов одразу, щоб продемонструвати, що мова для мене не вiдiграє нiякої ролi. Не придала менi патрiотизму i помаранчева революцiя, хоча я допускаю, що на когось вона могла мати вплив. Я з дитинства розмовляю росiйською, на українську ж переходжу в крайнiх випадках, коли бачу, що спiврозмовнику дiйсно важливо якою мовою я розмовляю. Але русскiх не люблю. Довго пояснювати, це окрема тема.

"Я люблю, коли щось вiдбувається" казав Черчiль, а коли нiчого не вiдбувалося вiн притягав подiї. Я ж не спроможний створювати подiї, але якщо вже залучусь до якогось дiла - стоятиму до останнього. Коли нiчого не вiдбувається - я чекаю, я вмiю чекати. З фiлософської точки зору щось постiйно вiдбувається, але я маю на увазi свiй горизонт. Тодi я не просто чекаю, я творю плани в своїй головi (ха-ха, якби ви знали їх - ви би вжахнулися, але я нiкого не посвiдчую в них повнiстю), веду розмови з декiлькома людьми та листуюсь по iнтернету. Останнє для мене найкраще, бо нiхто не взнає моєї справжньої особистостi та я можу з повним пафосом хвалитися та справляти сильне враження. Крiм цього я часто читаю (багато читаю), граю в компютернi iгри (переважно стрiлялки) або просто пянствую та тупо проводжу час. Не дуже рiзноманiтне життя, але погодьтеся - воно все-таки не стандартне. Крiм того, обивателi не часто змiнюють свiй шлях, а я можу в будь-який час зiрватися. Зiрватися - це не пiти в запiй на пару днiв, а полишити буденне життя заради чогось вартiсного. Моя перевага в тому, що я нi до чого не привязаний. Батьки для мене не бiльше не менше - слуги, яких треба використовувати, про власну сiмю я нiколи всерйоз не думав, карєрних планiв я нiколи не будував, навiть в унiвер ходжу просто так, що було заради чого прокидатися рано. З друзями врештi-решт можна було б i знайтись, хоча друг - це поняття тимчасове, не вiчне. Ностальгiчнi моменти по своєму будинку, району, мiсту в мене якщо б i були - то їх вплив був би мiзерним. Я пiдкреслюю: мене тут нiщо не тримає i я залюбки змiнив би мiсце перебування та дiяльностi заради реальної вигоди.

Але поки що я такої вигоди не бачу, тому й живу спокiйним життям. Ну спокiйне воно тiльки ззовнi, нiхто ж не бачить, якi процеси розгортаються в моїй уявi та душi. Колись, я впевнений, дещо з них вирветься i проявить себе. Поки що, поки у нас революцiйний штиль, я розкажу про себе. Для iсторiї.

Про своє минуле я не люблю говорити. Нi, не тому, що менi є що приховувати, навпаки - менi нема чим похвалитися. В дитсадку я часто любив битися, так часто, що iнодi визивали батькiв i просили мене забрати звiдти. Я єдина дитина в сiмї, тому змалку сиджу на шиї батькiв, якщо конкретно - маминiй шиї. З батьком в мене не дуже склалося. Та вiн i сам винен, коли я був малим, вiн все по командируванням розїжджав. Потiм якось вирiшив мене проучити за вчинену шкоду, взявся за ремiнь - але наткнувся поглядом на мої стиснутi кулаки. Ох i вiдлупцював вiн мене в той день, але я не дав йому скористатися ременем. Та й йому перепало трохи. Зрозумiвши свою помилку, вiн нiколи не повторював її. Свариться переважно з мамою через якiсь обивательськi дрiбницi. Цi сварки мене абсолютно не цiкавлять, як i те, як часто вiн пє та скiльки в нього коханок.

В школi я вчився добре, але класу до восьмого. Потiм, звичайно, компанiя, пиво, цигарки, дiвчата, горiлка, навiть деякi легкi наркотики. Поведiнку мою в школi навряд чи можна назвати героїчною. На вiдмiну вiд дитсадка, сам я майже не бився, але постiйно був у вирi подiй та часто сам провокував суперечки мiж iншими. Зараз згадати - як невинно та по-дитячому це було. В останнi класи я багато пропускав занять, бо вiдчув, що школа не дає знань, якi менi необхiднi. Це я вiдчув ранiше, але, нiби по-iнерцiї ходив кожен день в примiщення, яке менi остогидло та в соцiум, який я зневажав. В тi часи я почував себе не на своєму мiсцi. Я мрiяв, щоб мене взяла пiд опiку, пiд своє крило якась група, радикальна партiя чи органiзацiя, але цього не траплялось. I взагалi, чи могло таке трапитись в нашому забутому богом районi? З компанiєю якою я звязався я проводив багато часу, але треба ж було кудись дiвати той час. В глибинi душi я зневажав їх, але з ними було краще нiж за партами чи вдома, в оточеннi люблячої, але занадто приставучої матерi. Цiкаво, де вони зараз? Дехто спився, дехто сiв на голку, а дехто може й взявся за розум та полишив цi безперспективнi тусовки. Лиш з одним з усiх тих я спiлкуюсь досi. З самого початку, я вибрав одного з самим вiдлюдним характером i почав з ним говорити про те що мене цiкавило, ми разом з ним строїли плани, часто пили вдвох та вiдверто обговорювали всi речi якi нас турбували на той час. Пiсля школи вiн нiкуди не поступив та потiм його забрали в армiю. Пiсля армiї то вже був iнший тип - практичний, позбавлений революцiйної романтики. Я з ним спiлкуюсь i досi, але нашi зустрiчi мають епiзодичний характер, а розмови суто ностальгiчнi спогади та розповiдi "как у кого дела". Одразу, як його забрали в армiю я припинив усе спiлкування з компанiєю, бо не мав там спорiдненої душi. Та й вони, думаю, не сумували за мною, а якщо i згадували, то як якогось дивака. Пiсля 9-го класу я часто змiнював школи. Вперше мене вигнали за пянку, але це був справжнiй анархiстський дебош! Всi, крiм мене, побоялися пiти до школи в такому станi, але я дiстався до кабiнету директора та висказав все, що я про неї думаю. Потiм поперевертав парти в найближчiй аудиторiї, пiд смiх i крик накоїв дурниць у столовiй та розбив дошку пошани. Будучи вiдносно тихим та непримiтним учнем, я прославився на всю школу i не один тиждень на перервах всi згадували той iнцидент. В усiх наступних школах я зявлявся все рiдше i рiдше та мене сприймали все гiрше i гiрше. Ну воно i ясно, всi вчаться роками - колектив як-не-як, тут раптом зявляється новачок. Чим не обєкт для глузувань та знущань? Але я тримався, бо головне мав компанiю та свого завiтного друга (так, тодi я вважав його другом). Але одного разу в мене увiрвався терпець i я вирiшив люто помститися школi. Не маючи змоги заподiяти шкоду всiм моїм кривдникам, я вирiшив пiдiрвати школу, як обєкт всiх моїх незгод. Школа була хвилин 15 вiд мого дому i я вирiшив це зробити вночi. В "Поваренной книге анархиста", а може в iншому джерелi (ох, скiльки в мене цих ресурсiв i скiльки необхiдних порад!) я вибрав для себе найбiльш прийнятну технологiю та за тиждень зiбрав все необхiдне. Свiй план я довiрив лише другу, але вiн все вiдмовляв мене i вiдмовився брати участь у пiдривi, зiславшись на те, що "не вийде" та "знайдуть". Бомба була готова, але менi все-таки не вистачило рiшучостi. Я просто по природi своїй не лiдер, якби був лiдером - з моїми талантами я б досяг небувалих успiхiв. Те що я не лiдер означає, що в мене недостатнiй запас хоробростi. Тому в цiй ситуацiї я заспокоїв себе тим, що коли прийду до влади - розстрiляю. Як часто я казав собi цi слова за все життя, i скiлькох все-таки доведеться розстрiляти! А до влади я прийду, я в цьому впевнений. Та годi про школу, розкажу краще про те, що мене тодi захоплювало. Лiтератури мав я вдосталь, як паперової (бо стабiльно вибивав з мами грошi на Петрiвку), так i в електронному видi, яку дiставав в iнтернетi. Найбiльше мене цiкавили екстремiзм i тероризм. Це найбiльш радикальна i ефективна революцiйна дiяльнiсть. Захоплював мене чеченський тероризм, латиноамериканський та iсламський. Просто вони найбiльш вiдомi, найбiльш розвиненi та потужнi. Але я не лишаю в сторонi i будь-якi iншi терористичнi дiяння, не роблю собi фаворитiв за нацiональними, релiгiйними чи iдеологiчними вiдзнаками. Читав багато я i з iсторiї, про вiйни, про рiзнi революцiї та тоталiтарнi режими. Звичайно слiдкую я й за сучасними подiями, дивлюсь новини по телебаченню, а пресу читаю по iнтернету.

От памятаю подiї 11 вересня 2001 року, як же вони мене обрадували. Тодi я був якраз на першому курсi - новi люди, але ми декiлька днiв святкували те, що сталося. Однокурсники через те, що опустили Америку, показали їй своє мiсце, а я просто з радощi таким подiям. Хоча американцiв не люблю. А кого я взагалi люблю? З нацiональностей - чеченцiв, арабiв та взагалi мусульман, напевне пiдсвiдомо тому, що вони чи не єдинi сучаснi терористи. Джихад! Джихад! Як менi хотiлося часом бути разом з ними. Але сенс життя не в тому, за що ти живеш, а в тому - за що ти помреш. Я ж релiгiю сприймаю, як дурiсть i за Аллаха помирати не збираюсь. Пiзнiше я зрозумiв, що лiтаки 11.09.2001 були спланованою акцiєю iнших сил, а все-одно запiзнившаяся правда не пошкодила моє захоплення. Я, взагалi сприймаючи народ як бидло, не люблю нацiональностей, традицiй. Але мусульмани мене приваблюють дiями та рiшучiстю. Чому крiм них нiхто не воює? А якщо i воюють - слабо. Я сам думав, прийняти участь у вiйнi в Iрацi, звiсно проти вiйськ коалiцiї (бо туди мене б не взяли). Але одному їхати - поганий варiант, а зараз я i не жалкую, бо переконаний - життя пiдкине менi значно кращi перспективи. Зрозумiйте, що воювати я тодi хотiв не за Саддам Хусейна, не за арабiв, а за свою особисту вигоду (грошi, зброя, адреналiн, досвiд). Згадаю ще Норд-Ост, це теж мене приємно вразило i в тi днi я не виходив з дому, стежив за перебiгом подiй по телебаченню. Тодi, як i бiльшiсть людей, я думав: "Що, якби я був в тому театрi?". Я дивився би по ситуацiї, якби вона була напевно виграшна для терористiв - я б став з ними. А так не знаю... чи варто втратити життя через нетривале вiдчуття домiнацiї над жертвами та своєї значимостi у вселенському масштабi?

В iнститутi я не знайшов рiдних собi душ, так, маю кiлька приятелiв. Спiлкуюсь в основному на обивательськi теми, але вигiдно з ними пiдтримувати вiдносини - може що по навчанню знадобиться. Я, та й вони, напевне розумiємо, що не потрiбнi один одному i навряд чи побачимось ще пiсля закiнчення унiверситету. Але у iнших складаються гармонiйнi, навiть любовнi вiдносини, особливо мiж хлопцями i дiвчатами. Та такi вiдносини не для мене, я пiду по дорозi лише з тими в кого в серцi палає вогонь революцiї.

На передостанньому курсi мене i застала помаранчева революцiя. Судячи по тому, як я провiв останнi класи, в iнститут самостiйно я б не поступив. Унiверситетом опiкувалась матiр та вона пристроїла мене в один, достатньо престижний ВУЗ на контракт. Не те, щоб я був їй вдячний - я був не проти. "Поки не зявиться щось вартiстнiше" сказав я собi, але от проходили роки i нiчого не траплялось. Помаранчева революцiя стала цим "чимось", хоч я i розчарувався в нiй, але з ностальгiєю згадую тi подiї. Українською полiтикою до того часу я не цiкавився, i те, що щось буде пiсля виборiв стало для мене несподiванкою. До цього, ходив по мiтингах, вся фiгня, знайомi запрошували. Я ходив по всiх можливих мiтингах i цим суттєво вiдрiзнявся вiд бiльшостi знайомих. Мене не цiкавили iдеї, а сам процес i, звiсно, грошi. На другий тур я пристроївся спостерiгачем з одним своїм другом (на той перiод вiн їм став та i зараз, можливо, я його вважаю другом. А зiйшлись ми з ним, якраз напередоднi виборiв - вiн був також з мого унiверситету). Пiсля другого туру, всiх бажаючих везли на Майдан. Ми поїхали туди та прийняли безпосередню участь у становленнi наметового мiстечка. Першi днi ми були кимось по типу головних. Ох, скiльки ми натягали додому речей, харчiв, наметiв! Але хiба це головне? Протягом тих тижнiв, всi люди на майданi нiби були у станi ейфорiї. Може й справдi апельсини були наколотi? Нi, але хто хотiв - мiг наколотись. Ми от накурювались травою та пили. Мiлiцiї в той час не було. А погляд громадськостi був прикутий до iншого. Звiсно, якби ми робили це вiдкрито та ще обвiшавшись помаранчевою символiкою - нас би прийняли за провокаторiв. Але скажiть чесно, хiба ви думаєте, що правильних людей у нас бiльшiсть? Якщо нi, то чи могли неправильнi враз стати правильними? Ззовнi так, елементарно, але всерединi? Тим паче, вуличний спосiб життя, яким можна назвати i Майдан має свої свободи, якими ми i користались. Я зiйшовся там з особистостями схожими на мене: такими ж романтичними, авантюрними, цинiчними. Нас тодi обєднувала одна мета i, хоча зараз ми не спiлкуємось - в будь-який час ми зможемо зiйтись знову. Я забув сказати, що менi взагалi-то соромно називати помаранчеву революцiю революцiєю. Яка ж то революцiя? Максимум - бойкот, не бiльше. От в Киргизстанi - ото було реально! Там захоплювали обєкти, трощили вiтрини магазинiв, стрiляли, кидали камiння, билися за допомогою всiх пiдручних засобiв. А у нас ... ех, попса. З самого початку подiй я сподiвався на краще. Я думав, що на нас кинуть мiлiцiю, СБУ чи зроблять щось серйозне. Страшно було спочатку, зiзнаюсь, але я хотiв, щоб таке сталося. А то, не знаю як iншi, я не бачив проти кого воювати. Але безперечно i мiй внесок в перемогу Ющенка є. Хоча я нiколи не був за нього i як мене бiсять цi iдеалiсти, цi "свiдомi", якi в спорах повторюють стандартнi фрази i їхня тупiсть не дозволяє їм зрозумiти суть. Щоправда деякi з них потiм усвiдомлюють правду. Пригадую день, коли ми поїхали продавати свої вiдкрiпнi талони за 50 грн. Байдуже кому, але грошi платили одразу. Як вагались деякi "iдеалiсти" i як один з них потiм шкодував, що не продав свiй. Потiм - це через пару тижнiв. Нi, цi подiї менi важко назвати революцiєю, це скорiше гульки, якi розбавили моє повсякденне життя.

Ну нiчого, у свiтi воюють, у свiтi - стрiляють. Нещодавно пролунали вибухи в Лондонi. Я вiрю, що найцiкавiше ще попереду. Можливо вибори президента Бiлорусiї та потiм Росiї зачеплять i нашу державу. Iсламiсти нагадуватимуть про себе постiйно, може IРА, ЕТА оживе. Цiлком вiрогiдно, створиться щось нове. В усякому разi я не збираюсь доживати до 40. Якщо ви почуєте про щось грандiозне - знайте, що це моїх рук справа. Ну а поки що я чекаю. Я вмiю чекати. Але щось неодмiнно буде i це щось трапляється постiйно. Принаймнi поки живi такi, як я. Хоч ми не разом, але нас багато i нас не подолати.

Епiлог. А що, якби такi люди обєдналися? Разом їх, i справдi складно було б подолати. Але вони не обєднаються бо по природi вовки-одинаки. Цинiчний, спраглий до наживи, готовий прийняти участь у будь-якiй аферi, такий тип стає все частiше впiзнаваємий в iнших людях.


 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"