Якщо, казати по правдi, то я навiть не знаю, чому я це пишу, мабуть, тому, що промовчати вже просто не можу. Я розумiю, що можливо вже стомила Вас сво§ми розсусолюванням i розтiканням думками по древу i за це вибачаюсь, але повторюсь мовчати бiльше не можу. а справа в тiм, що сьогоднi я з подружкою, годин так в одинадцять пiшли вечеряти( не питайте, чому так пiзно, бо я сама вiдповiдi точно§ не маю, але одне можу сказати однозначно, ми були голоднi), i попиваючи чай ми торкнулися дуже болючо§ для мене теми. Я з самого початку розумiла, що ми все рiвно залишимося кожна з власною думкою, але вступила в дискусiю. Основним питанням i каменем зiткнення у нас стало, як виразилась моя подружка моя "вiра в людей" i намагання всiх i кожного виправдати, хоча це не зовсiм так. Справа в тому, що я просто вiрю, що в кожнiй людинi є щось хороше, але вiдкопати це хороше iнколи буває вкрай тяжко, також особливого розмаху набув розгляд питання, того, що поки людина живе вона може змiнитись. Я вiрю, що кожна людина може змiнитись, але шанс i бажання - це трiшки рiзнi речi, i якщо людина не прагне до того, щоб змiнитися, то ти одразу ж опиняєшся у програшному становищi, тому що, щоб ти не робив, але без згоди i допомоги тiє§ особи, про яку йде мова, ти просто нiчого не зможеш змiнити.
Сперечалися ми дуже довго, але як одразу було зрозумiло не дiйшли до одного висновку, але постановили, що кожен з нас має право на власну думку, що правда подружка менi сказала, що "мало мене життя в калюжу мокало", але все рiвно менi хочеться вiрити в людей, як би це сумнiвно не звучало.
А за те що вивiшую тут, то вибачаюсь, просто накипiло.