Сонячна царiвна

I

Упiймали люди дiву,
Що сiяла їм з висот...
I понесли вони дiву
До палацових красот.
Щось казали їй, втiшали:
" Що тут краще нiж будь-де,
Що вона їм тут цариця,
А не свiтло золоте..."
Трохи всидiла дiвиця
I потрохи посмутнiла.
Став хмурнiшати скрiзь день
I на свiт спустилась тень.
Трохи далi, так ще гiрше
Наступила нiч денна,
А дiва сидiла тихо,
Сумувала все одна.
Потiм змилостивилася трохи,
Й усмiшку послала в день,
I все небо осiяла, 
Й знов прийшов чарiвний день. 
Та чомусь вона все рiвно,
Тоскно дивиться з фортець.
I все каже: "Це не небо!
I не золотий вiнець..."
Люди все  таки зумiли
Й викували їй вiнець
Та вони не зрозумiли,
 Що  там жде кiнець.
Вони свято їй готують,
А вона сумує знов
Вони  й квiти їй дарують,
А у нiй стугонить кров.
Знов журба її проймає
Й тягне, тягне в небеса,
Але люди не пускають,
Бо дивна  в неї краса!
Знову, знов її вiтають
Та сумнiшає вона,
Що робить? Нiхто не знає...
I до старця посилає
Молодого чаклуна...
Щоб узнати в чiм же лихо
Й як позбутися його?
Прийшов парубок до старця
 Тай  питається його:
" Чом скажiть наша царiвна
Ще й смутнiшає денно?
Нiч її нiби вспокоїть,
Але лиш настане день
В неї серце журбу поїть,
Й стогне дiвчина, як тiнь,
Все блiднiш стає  й тускнiє,
Сонце не палає в нiй
Пiдкажiть як заспокоїть
Тугу дивную її, 
Щоб  сердечко  бiльш не поїть
Трунком, спомином тяжким."
"Що ж дурний люд, ще накоїть?
Я питаюся у вас
Тай пощо вам моя сповiдь,
Як не чуєте  ви нас?
Та коли ти хочеш знати,
То спитайся в неї сам. 
Ось i все, що треба знати,
Вам жорстоким трунарям!"
" Гей, пощо ж нас трунарями
Ти прозвав, старий друїд?!"
"А пощо дiвча конає?!
Як не знаєш розповiм.
Вольним воля, а ви трунок...
Ну iди вже до царицi
Не забудь моїх порад
Може  й краще цар-дiвицi,
Стане може вона влад...
Та прощай, прощай, юначе,
Дай старому доконать..."
Слухав хлопець потiм чемно,
Бо вже знав таке
Про що люд простий
I повiк не добреде...
Потiм наш юнак зiбрався
Та й пiшов в столицю ту,
Де тримали ту царiвну,
Сонцесяйну, золоту.
Лиш у мiсто вiн ввiйшов,
Як побачив дивне шоу
До царiвни несли злато,
I багато ще булату,
Несли їй усi дари,
Яких вiн послав би всi
Просто клятi Тартарари...
Тай пiшов й собi вiтати
Ту царiвну молоду,
Щоб дiзнатись,
Чи не скоїв люд бiду?
Та про все її спитати:
Чом сумнiшає вона
Й чи не їхня в цiм вина?

II

"Привiтання ти приймаєш
В цей весни щасливий день,
Та чомусь главой хитаєш...
I тремтиш немовби тiнь
Руки просто опустила,
Очi виплакала всi...
Ну чого ж , чого ж ти, мила? 
Днi проводиш нiби  в снi
Тяжко голову схилила,
Тяжко очi втерла ти.
Та чому ж ти нещаслива?
Чом не сяєш  з висоти?
Що  тебе тут так турбує?
Що гнiтить тебе в цей час?
Чом на цiй чарiвнiй кулi 
Ти  не сяєш повсякчас?
Час же був, що ти сiяла,
Свiтлом зорi заливала,
Смiхом простори долала
I творила ти дива!..
Та чому ж сьогоднi стала
Нiби та, та все ж не та?
Що ж це  в нас ти так охляла?
Чом не солодко тобi?
Може ми не те щось дали, 
    Чи не те щось подали?
Ти сумнiшаєш сильнiше,
Слiзьми небо залива,
Що ж це трапилось за лихо,
  Що кiнця й краю нема?!
Ти щось знову затужила,
Нiби птаха стогнеш ти...
Що ж скажи, скажи, ти мила,
 Ти ридаєш з висоти?"
" Не потрiбнi цi палаци,
Не потрiбнi цi свiти,
Як нема де в них сховатись,
Вiд цiєї пустоти...
Я стою на краю неба
Тоскно, млосно щось менi
Ви скажiть, чого Вам треба?!
А мене пустiть в свiти,
Бо сама я проти неба,
Бо при Вас я не засну,
Щоб на свiт з"явитись знову
I сiяти з висоти,
Щоб прийшов новий свiтанок
I новий коловорот,
Щоб стояти спозаранок
I чекать новий приход... 
Вiдпустiть мене скорiше
Почекайте трохи ви
I я знову повернусь,
Як почнеться  нове коло,
То я знову засмiюсь.
Тiльки бiльше не ловiте
Вiльним воленька, як квiти...
Не тримайте ви мене,
А пускайте в свiт свiтити
Озаряти людям путь
Ось, коли буду радiти,
Ось, коли квiти розквiтуть
Ось, коли я буду жити
Жити щиро не тужити.
Й Вам усiм укажу путь,
Де щасливiш всiх живуть.
Там живуть щасливо в мирi 
Царства всi i всi князi,
Треба лиш менi повiрить 
I пустити на стежки.
Вiльним воля, як говорять
Ось де доленька моя...
Почекайте люди добрi
Засiяє Вам зоря
I повiк сiяти буде,
Доки сяю  в свiтi я!"

III

Люди слухали уважно
Зважили усi думки 
Та  й просили почекати
Доки  дадуть собi ради
Нащо дiва одказала:
"Ви пустiть мене хутчiш,
Бо вже свiтла в свiтi мало..."
Та й не все їм доказала.
Та й на цьому порiшили
Дiву дивную пустили,
I настане новий час,
Як  прийде вона до нас!
Тож чекайте люди добрi
  Он де сонечко зайшло
Закотилось знов за обрiй,
Але знов воно зiйде!
Треба лиш чекати трохи
I тодi вона прийде
Тая сонячна царiвна
Яснiш макiв зацвiте!!!