Жаркова Мария Анатоливна. Зниклий без вісті

Зниклий без вісті

(усі збіги чи суперечності - випадковість)

- Откройте разум, почувствуйте потоки космоса. Ммм.

- Я все розумію, але що ми тут робимо?

- Вовчику, це спіритичний сеанс. Ми зараз будемо говорити з духами минулого.

- А це нам треба?

- Слухай, тобі не треба, то йди звідси. Чого ниєш?

- Сейчас, сейчас. Ммм. Я уже чувствую. Дух скоро будет рядом с нами.

Я, закотивши очі, підвівся і покинув кімнату. Вічно оце Маринка вигадає щось несусвітнє. І так зайнятись вдома є чим. Та їй тільки скажи слово наперекір - такий галас підніме, що потім півмісяця у вухах дзвеніти буде.

Ух, і душно у цієї "екстрасенса". А на вулиці добре. Весна, пташки. Піти до парку, може? Тітки там ще години зо три будуть сидіти. Точно, таки піду. Можна навіть зрізати через ліс. Хоча, ні, через ліс стрьомно. Ну, по краю пройду. Все ближче, ніж на маршрутці через центр.

Чверть години потому, я вже перестрибував через гілки на узбіччі дороги. А поруч височилися сосни з їх рудими стовбурами та шурхітливими таємницями. Восени у нас, тут, на Поліссі, були сильні зливи, а вітер ледь не урагани підіймав. І тепер, як сніг зійшов, усе, що нападало стало заважати.

Не дивно, що я не помітив яму, у яку згодом і провалився. І от, сиджу, кричу. Та навряд мене тут хтось почує. Тому я змінив тактику, і майже годину намагаюся дотягнутися до кореня, що стирчить з землі над моєю головою.

Впершись спиною в одну з земляних стін, мені вдалося піднятися трохи вище. Нарешті, вдалося схопити корінь. Та спітніла від напруги рука почала зісковзувати. І я ризикнув протягнути туди іншу. Але мені не вдалося, і від падіння врятувала лише земляна стіна. Голову, по інерції, також відкинуло. Останнє, що я пам'ятаю - різкий біль у потилиці.

- Малый. Эй, малый, очнись! Давай-давай.

Я відчув, як теплі долоні тиснуть мені на шию, шукаючи пульс. Голова дуже боліла, і я от-от мав знову втратити свідомість. Та сильній ляпас мені цього не дозволив. В кінці кінців, я змушеній був прийти до тями.

Навколо мене була невеличка кімнатка з небілиними цегляними стінами. Єдине віконце знаходилося під самою стелею. До речі, остання була вся в тріщинах. Дивно, як ще не обвалилася.

- Она и обвалилась. На пол посмотри.

Та натомість я ошелешено витріщився на мого співрозмовника. Я був упевнений, що лише подумав про стелю, а не сказав у голос.

- Да, к этому нужно еще привыкнуть, - знову відповів на мої думки чоловік.

- Де я?

- В лесу. Каком? А черт его знает. Знаю только, что не далеко от Бердичева. - Чоловік поскріб підборіддя, на якому проступала тінь від щетини. На вигляд йому було трохи за тридцять.

- Як я тут опинився? Ви мене витягли з ями?

Чоловік насмішливо хмикнув. А у його очах я розгледів жалість.

- Цибуля! - неочікувано крикнув він.

Обшарпані двері відчинилися без жодного звуку. А на порозі струнко витягнувся солдат. Він різким рухом віддав честь, і я помітив, що на ньому радянська військова форма. Місцями порвана, але чиста, і комірець був білим.

- Давай, введи новичка в курс дела. А мне еще наших пересчитывать.

У момент, коли він говорив, я закрив долонями очі, намагаючись зібрати до купи усі думки, що почали з'являтися одночасно. Секунду потому я подивися на те місце, де мав би стояти чоловік, але там вже нікого не було. Це ж як швидко і тихо він пересувається?

- Так само, як і ми, - відповів Цибуля.

На мить я знову перелякався, але веселий сміх солдата мене заспокоїв. Та й усе раптом стало так заспокоювати. Було не добре і не погано, просто спокійно. Невже я помер?

- Може бути. Хоча попадали до нас і ще живі, - відповів хлопець. - Я рядовий Петро Цибуля, - простягнув він мені руку.

- Володя Коржов, - також представився я.

Так почалося моє життя після смерті.

Я справді опинився у тому ж лісі, повз котрий проходив. Проте час змінився. Точніше - він зник. Кімната, у якій я опинився, виявилася рештками будинку лісничого, у часи Другої Світової війни знищеного відступаючими військами Червоної армії. Знищеного поспіхом, тому з безліччю жертв.

Однією з таких жертв був той самий чоловік, що зустрів мене у цьому дивному місці. Його звали Ніколаєм Олєніним. Тільки так і ніяк інакше. Він москвич, і щоб не виникло суперечок краще з ним розмовляти російською. Цибуля казав не ображатися на товариша капітана, він мужик хороший, просто йому важко іноді нас розуміти.

У цьому моторошному місці кожен чув думки кожного. Тому мимохідь задівши плечем одного з людей, що тут безцільно або з невідомою мені ціллю вештаються, я дізнався історію жаху, що на жаль була реальністю.

У сорок другому Західна Україна вже була окупована фашистськими арміями. Спішно відступаючі підрозділи армії СРСР отримали наказ "не залишити ворогу нічого". Спалені поля, зруйновані будівлі. Мертві люди.

Сьома стрілецька рота була готова пройти без втрат. Професійне командування її капітана викликало повагу. Аж до ночі перед відступом.

Викликавши до себе лейтенанта Олєніна, капітан урочисто вручив йому документ на надання звання капітана. Як повернуться до штабу командування цією ротою перейде до Ніколая. Слова вітання, чарка горілки, славні спогади.

Та раптом пролунав сигнал тривоги. Невідомо звідки взялися німці. Обидва капітани прикладали зусилля аби припинити безлад серед солдатів. Якось це вдалося. Покинувши усі речі, окрім стратегічних відомостей, вони вже були готові. В останню мить Олєнін затримався у будинку.

Граната розбила вікно на іншому кінці дому. Дехто з чоловіків загинув. Дехто опинився під завалами. Між стогонами поранених можна було почути в далині вигуки фашистів, що наближалися. Капітан Сьомої стрілецької роти відкашлюючи пил та щіпки ошаленіло озирався навкруги. До тями його привели автоматні черги.

Кинувшись до найближчого пораненого, він допоміг йому звестись та дійти до кузова машини. Дякувати долі, той був у змозі її завести. Одночасно він став вигукувати накази, щоб усі більш-менш здорові допомогли пораненим.

За короткий час роті вдалося з втратами покинути ліс. Часу розбирати завали не залишилося. А під ними також залишилися бійці. Можливо, ще живі бійці. Капітан планував повернутися сюди вже наступної ночі.

Олєнін не міг кричати. Він не міг вимовити ані слова. Зате він міг бачити власну стегнову кістку, що стирчала з розірваної ноги. Та попри все, він був ще живий. Він був живий і коли від'їздила службова машина. Він був живий і коли німецька мова стала лунати за десять кроків від руїн. Він чув їх сміх. Він навіть побачив їх обличчя, коли одна з цих потвор з потворним лицем підклала динаміт під тіло ледь живого солдата. Він був ще живий, коли шматок закривавленого м'яса врізався у його лице, зісковзнувши в щілину між зламаними плитами стелі. Тієї самої, під якою я отямився.

Ніколай Олєнін помер наступного вечора від втрати крові. Його рідні не отримали похоронки. Адже тіло ніхто не бачив. Він рахувався зниклим без вісті.

Це я дізнався з думок загиблого офіцера, що розбирав справу тієї ночі тридцять років потому. І вчинившого самогубство з особистих причин на цьому самому місці. Він, у свою чергу, дізнався істинний кінець від самого Олєніна.

Рештки більшості загиблих тоді було знайдено і перепоховано. Останні ж мали чекати на час, доки знайдуть їх. Тепер я зрозумів, що це місце - пристанище для невпокоїних. І, мабуть, я один із них.

Кінець першої частини.

* * *

Тепер я зрозумів, що це місце - пристанище для невпокоїних. І, мабуть, я один із них.

Та незважаючи на це розуміння, я не відчував страху чи хвилювання. Навколо мене, в середині мене ніби розкинувся океан спокою. Я хотів було поговорити про моє видіння з Цибулею. Але навіть не зміг розімкнути вуста. Не забажав. На що хлопець лише розсміявся. Він єдиний тут сміявся.

Та виявилося поговорити з Петром я не міг лише про минуле. Сьогодення, яке дуже цікавило солдата, я зміг йому розповісти у найменших подробицях.

- Ти, мабуть, добрий друг, - несподівано мовив він. Це звучало сумно і трохи заздрісно.

Не знаю чому, але я сам попрохав його згадати минуле. На мить лице хлопця скам'яніло. Та потім скам'яніли наші горлянки.

Історія Петра Цибулі, уродженця міста Новоград-Волинського, розпочалася також у сорок другому. Та закінчилася лише через декілька років. Він пройшов полон, концтабір. І врешті решт, повернувся до рідного краю.

Змучений, солдат ввійшов у село. Там квартирувалася дивізія піхотинців. Вони зустріли чоловіка саме так, як він і чекав. Нагодували, вимили, перевдягнули, вклали спати. Нарешті він удома.

А наступного дня був допит. Як він вирвався з полону? Чи не є він завербованим? Що знає про ворога, про друга? Як відноситься до партії? А може він шпигун ОУН?

Петро був чесною людиною. І відповідав також чесно. Його виправдали. Декілька косих поглядів залишилося, та це нічого. Адже з'явилися друзі. Один з піхотинців навіть став кращим другом.

Пробираючись лісом, група солдат знайшла зруйновану будівлю. Хлопці не звернули на неї особливої уваги. Вони були тут не за тим. Я, власне, так і не зрозумів, за чим саме. Згадки про це булу такі тьмяні, що нічого не розібрати. Та в історії Петра це було і не важливо.

Влаштувавши собі невеличкий привал, чоловіки завели дружню розмову. Й жартували, звісно. А про що? Так про все! І політичних пара-трійка знайшлося. А в кожному жарті, як то кажуть,..

Насправді казати можна, що завгодно. Інше діло, що ніхто з присутніх не мав того на увазі. Та для тих, хто опинився під наглядом відданих державі офіцерів, і цього було достатньо.

Цибуля з його кращим другом відійшли покурити на іншу сторону завалів. Тут одному з хлопців терміново знадобилося відійти "по-нужді". На деякий час Петро залишився сам. Та не надовго. Несподівано він відчув, як до потилиці притиснули холодний метал дула пістолета.

За його спиною стояла така ж холодна та жорстока людина. Лише цього дня він забув, з ким варто поводити себе обережніше. І ось він результат. Його теперішній командир також був присутній на допиті, і входив до числа тих, хто був проти хлопця. Тихим голосом, так, аби почув лише один Петро, офіцер представив йому обвинувачення. І вже читав вирок, коли з-за дерев вийшов друг солдата.

Здивування на обличчі молодого хлопця, друга Цибулі, швидко змінилося жахом. Він було кинувся до чоловіків, але чіткий наказ миттю зупинив його. А потім перед ним постав вибір "або він, або ти".

Петро мовчав, він бачив ще один шлях: завалити командира та врятуватися обом. Він уже готувався до того, і бачив, що і його друг це розуміє. Та несподівано молодий хлопець з величезним жалем у очах мовив "вибач", розвернувся та пішов геть.

Командир веселим голосом крикнув щось у слід, від чого плечі зрадника ще більше згорбилися. А далі, без подальших непотрібних слів, легко вистрелив у голову Цибулі.

Нарешті до мене повернулася спроможність говорити. Та тепер вже не хотів я сам. Єдине, що мене дивувало, це те що душа солдата й досі тут. Невже його тіло просто так покинули, й ніхто з усього загону нічого не зробив.

- Тих, хто намагався ти можеш зустріти тут, - відповів Петро. - Та і їх знайдеться всього двоє. Вони, як і я, - вороги народу, що засипані не більше, ніж метром землі, і вважаються зниклими без вісті.

Як сучасна людина, з тих чи інших джерел, я вдосталь знав про жахіття Великої Вітчизняної. І, в цілому, був готовий побачити різні архівні фотокартки. Проте зараз я бачив все ніби на яву, якоюсь частиною свідомості навіть переживаючи це. Мені потрібен був час, щоб переосмислити усе, про що дізнався. Багато часу.

Мабуть, розуміючи це, мій провідник зник, залишивши мене наодинці.

Повітря важко входило у легені, чужі почуття просто переповнювали. Я розумів і не розумів, приймав і заперечував. Зрештою я вирішив відволіктись від емоцій, що загрожували моєму психічному стану. Я звернув увагу на природу.

Була весна, літали пташки, зелень, сосни. І усе це ніби через запотіле скло. А звуків й геть не було. Та якимось чином мені усе це подобалось. Я був спокійний та у мирі із собою.

Навколо блукали люди. Військові різних армій, цивільні, чоловіки й жінки. Я розумів, що усі вони були мертвими, та зовні так не здавалося. Це були звичайні люди, що блукали навколо, або йшли впевнено, ніби маючи якусь чітко визначену ціль. Звичайна картинка для будь-якого міста. І ще більшого реалізму надавав яскравий сміх Цибулі, час від часу лунаючи з абсолютно різних міст.

Невже це і є потойбіччя? Тут знаходяться душі лише тих, кому вже нема місця у цьому світі, але й піти самостійно вони не здатні. Мені згадувалися казки про лісовика та мавок. Та цих створінь я тут так і не зустрів.

Я помер? Байдуже. Цей світ, хоч він і не кінцевий, кращий за попередній. Мені було так затишно та добре, що навіть йти не хотілося. Й, мабуть, не мені одному.

Кінець другої частини.

* * *

Мені було так затишно та добре, що навіть йти не хотілося. Й, мабуть, не мені одному.

Цікаво, що мовчазні, але з щасливими посмішками, блукали тут і декілька парочок. Саме ці щасливі посмішки були, можливо, найкрасивішою річчю у цьому місці. Вони також були невпокоїними. Та на відміну від усіх інших, навіть мене, на обличчях цих людей можна було розгледіти щастя.

Одна з таких пар присіла недалеко від мене. Вони не вимовили ані слова, проте справляли враження повного порозуміння. Я доволі довго, як мені здається, спостерігав за ними. І лише через деякий час до мене дійшло, що чоловік одягнений у форму німецького солдата, а жінка - радянської медсестри.

У мене з'явилося бажання сміятися, хоча я й не зробив цього. Здавалося, подібна історія має викликати сум. Та певно в моєму серці замало почуттів, що мали б відгукнутися до неї. Зрештою, я все менш живий.

Але...

Керуючись якимсь наказом з гори, моє тіло підвелося, а рука простягнулася до плеча жінки.

Її минуле я дізнався не так, як попередні дві історії. Це було наче спалах. Я перенісся у чуже життя, і став там мов би сяюча пилинка на пташиному крилі. Я був присутнім, хоча не був учасником.

Світ, що змалювала переді мною пам'ять Ани Хергіані - жінка, до якої я доторкнувся - разюче відрізнявся від попередніх двох зображень. Тут було дуже світло та... світло. Кожна людина ніби сяяла зсередини. Війна ще не закінчилася, та тут її вже не було.

Ана працювала санітаркою у міському шпиталі. Вона була саме такою, яким бачила світ: світла, добра, сяюча та тендітна. І дуже вродлива. Життя її не було зовсім легким, та гарний характер став вірним помічником.

Я встиг побачити декілька тижнів її буденних справ та турбот, перш ніж з'явився Патрік - її перша та остання любов. Він був військовополоненим, що підхопив застуду. А до шпиталю його доправили, коли вона переросла у запалення легень. Лікарі зуміли збити жар та позбавити хворого більшості симптомів, та все-таки вирішили його залишити ще на декілька днів під наглядом.

Чоловік трохи розмовляв російською, тому кожного разу, як до палати входила гарненька дівчина у білому халаті, та й будь-яка інша, він намагався зробити влучний комплімент. Виходило не дуже.

Аж доки він не побачив Ану. Тоді йому мову відняло геть. Вона прийшла лише на один день - замінити хвору подругу. Й не звернула особливу увагу на пацієнта-німця. Але наступного дня вона з'явилася знову. І тепер вже Патрік мовчати не став. Він буквально оспівував красу жінки, у яку, як він зізнавався, "закохався з першого погляду". Сама ж вона лише сміялася. Проте, як тільки подрузі стало краще і та вийшла на роботу, домовилася з нею про те, щоб помінятися палатою, закріпленою за санітаркою. Подруга здивувалася, але погодилася.

Так, двоє людей почали бачитися ледь не кожен день. Потроху симпатія з боку Ани перейшла у кохання. Почуття ж Патріка день від дня сильнішали.

Вони стали забувати про весь світ.

Та світ про них забувати наміру не мав. Люди навкруги ходили не сліпі. І щастя німецького солдата їм радості не приносило. Не один раз падав молодий чоловік у ночі з ліжка на табуретку, натикався на одвірок та послизався на рівному місці. Принаймні так він говорив коханій. А вона йому не вірила.

Коли стало зрозуміло, що Патрік не відступиться, люди вирішили діяти через дівчину. Ана вислухала декілька довгих нотацій від місцевих генералів та власних подруг. А потім почалися образи з боку інших, зовсім сторонніх жінок. Солдати-інваліди, яких у місті зараз було удосталь, не оминали жодного випадку крикнути їй у спину "шльондра" та "зрадниця держави". Жінка почала все частіше плакати, і не завжди вдавалося приховати це від милого.

Всі навколо постали проти них. Інколи здавалося, що навіть природа та небо ними невдоволені. Почалися сильні зливи; блискавки вдаряли у дахи будівель та телеграфні стовпи просто посеред міста; здіймався ураганний вітер, що висмикував дерева з землі, як з киселю.

Насправді ж, просто прийшов час травневих гроз.

Попри всі старання оточуючих, закохані не розлучалися. Лише сильніше ставало їх почуття. Таке щире кохання буває, мабуть, раз на сто років. Вони трималися один одного так, ніби від цього залежало їх життя. Та правда в тому, що вони обоє жили б спокійніше в розлуці. А може й ні.

Питання щодо майбутнього цієї пари згодом вирішилося і без сторонньої допомоги. Все йшло чітко за протоколом від самого початку - дня взяття у полон роти німецько-фашистських солдат.

Патрік нарешті остаточно вилікувався. А на численні синці, що постійно з'являлися на його тілі, лікарі втомилися звертати увагу. Він здоровий, а отже повертається до казематів. Ана ще навіть не встигла придумати, як їм тепер зустрічатися, як до міста приїхали слідчі з КДБ. А це означає, що невдовзі доля полонених вирішиться.

Так і сталося. Жінка була присутня на першому засіданні, коли оголошували всім звинувачення. Вона з німим жахом слухала фрази, що мов кинджали врізалися в мозок та серце. Її любий милий Патрік був убивцею. І не просто убивцею, а катом. Чудовиськом. Безжальним та безсердечним. Але ж його серце билося для неї... Чи не так?!

Доглядач у концтаборі, розбійні напади на мирних жителів, участь у розстрілах, диверсії у тилу радянської армії... І це лише найголовніші з його провин. І він цього не заперечував. В його очах можна було прочитати, що все це правда. Та в їх глибинах було і каяття.

На невеличких віконцях у казематах були дуже щільні ґрати. Та тонкі руки Ани змогли протиснутись у них і доторкнутися до дорого обличчя. Її очі могли лише плакати. А голос Патріка з сильним від хвилювання акцентом гаряче вимовляв слова кохання. Він запевняв, що шкодує про всі свої минулі вчинки. Любов до прекрасної дівчини його змінила, тепер він зовсім інша людина. Чоловік осипав поцілунками холодні, бліді долоні.

Вирок був ще не винесений, але сумнівів щодо нього ніхто не мав. Чого тільки не робила зневірена жінка. За декілька днів вона перетворилася у жалюгідну подобу себе. Її навіть не змогли зненавидіти. В останній день була можливість врятуватися обом. Та зрадити коханому вона була не здатна.

І час страти настав. Не в силах нічого більше винести, Ана кинулася до лісу. Довгі години вона плакала, лежачи під деревами. Аж раптом сильні руки обійняли тремтливі плечі. Примара надії в її серці спалахнула вогнем. Вона впізнала його! Її любий, милий, улюблений Патрік був з нею поруч. Живий.

Диво, бурхливе пояснення якому ні Ана, ні я не зрозуміли, допомогло солдату утекти. Але його все ще переслідують. Їм з коханою треба якнайшвидше бігти. Та він не знає куди.

Посміхаючись крізь сльози, жінка затулила долонею кохані вуста. Вона сказала, що вони знайдуть місце, обов'язково знайдуть, але їй потрібна ще хвилина, аби "постояти в обіймах з тобою".

Через деякий час пара піднялася, та рушила назустріч мрії бути разом назавжди.

Майбутнє настигло їх занадто швидко. А мрія збулась не так, як очікувалося. Йдучи поруч, крок у крок, вони випадково одночасно наступили на міну, сховану посеред лісу. Тепер у них був лише один шлях. Міцно стискаючи долоні один одного, вони зробили ще один крок. А вічність зустріли щасливо-сумними посмішками.

Я ніби випірнув на поверхню. Сперте повітря нарешті покинуло легені. Я великими очима вдивлявся в людей, історію яких тільки-но дізнався.

Мені не вірилося, що смерть може стати спасінням чи то виходом. Але для них вона стала набагато більшим. Вони також зниклі без вісті, та їх рештки вже навряд чи колись знайдуть. Природа взяла своє. Ліс до віку буде домівкою для двох щасливих закоханих.

Раптом мені зовсім розхотілося помирати. Я згадав Марину - свою любу, єдину, неповторну дружину. Це ж вона хвилюється там! А ще є батьки, друзі, знайомі! Треба вибиратися. Але як?

Я так розхвилювався, що навіть не помітив, як світ навколо став чіткішим, і заспівала перша пташка.

Кінець третьої частини.

* * *

Я так розхвилювався, що навіть не помітив, як світ навколо став чіткішим, і заспівала перша пташка.

- Успокойся, успокойся. Все хорошо. - Я впізнав цей голос - до мене зверталася Ана Хергіані. - Дыши глубже. Так, правильно. Молодец.

Мені стало трохи легше, але я не розумів, що відбувається. Аж поки не звернув увагу на свої руки. Я зникав.

- Это не страшно. Хорошо даже. Видишь? - У Патріка і досі був жахливий німецький акцент. - Вокруг тебя нет тумана - значит ты жив.

Це була справді радісна звістка. І відчував невимовну вдячність до чоловіка, що повідомив мені про це.

Люди навколо нарешті відкинули байдужість і з цікавістю дивилися на мене. Хоча підійти ближче так ніхто і не наважився, я відчув, що являю для них щось особливе.

- Ха, звичайно! Не кожен день тут хтось повертається до живих, - вигукнув Цибуля, миттю опинившись поруч. - Слухай, ти коли там, ну, опинишся вдома, ти пам'ятай - ти добрий друг. І я впевнений, поруч з тобою багато таких само друзів. Ну, щасти тобі. І, може, ти колись згадаєш Петрика Цибулю, а?

Ми разом з Петром розсміялися. Усі інші лише весело всміхались.

Тут до нас підійшов Олєнін.

- Цибуля, отставить разговори не по делу. У человека вон своя жизнь будет, чем вспоминать о всяких олухах. А ты подойди сюда на минуту.

Я підвівся, та мимохіть кинув поглядом до своїх ніг. Їх вже не було. Я трохи похитнувся. Але незабаром зрозумів, що все ще відчуваю ноги. Тому після недовгих роздумів, я нетвердими кроками направився до товариша капітана.

- Так, я не знаю зачем ты здесь оказался, но вот что хочу тебе сказать. Я тут немного услышал из того, что ты рассказывал Цибуле о своём времени. Там у вас всё уже по-другому, но... Знай, Родина - это одна из самых ценных, огромных и хрупких вещей в твоей жизни. Я по себе знаю, как оно, когда начинаются шумихи. Но ты, Володька, помни: что бы не случилось, чего б там сверху не болтали, не решали, а за своё, за родноё, бороться нужно. Обещай мне, что помнить будешь.

- Обещаю.

Перед очима вже все ніби пливло. А потім мене почало тягнути назад. Я все далі і далі опинявся від руїн. А у слід мені дивилися десятки пар очей. Проводжали мене змахами рук Патрік та Ана, сяяв білосніжною посмішкою Петрик, і щось подібне, я впевнений, на хвильку з'явилося і на обличчі Ніколая Олєніна.

- Ось він! Тут! Хлопче, ти як? Ще живий? Тримаєшся там?

Затуляючи рукою очі від яскравого світла, я намагався розібрати, що каже чоловік на горі. Я не встиг цього зробити, коли переді мною повис кінець мотузки. Пересилюючи жахливий головний біль та запаморочення, я вхопився за нього обома руками. Одразу після цього ж мене потягнули угору.

Опинившись на свіжому повітрі, я закашлявся, та мені стало значно легше - запаморочення пройшло. Голову у районі потилиці нещадно нила. Але що це значило, порівняно з тим, що я все ще живий. Адже я пам'ятав кожну секунду з часу, проведеного у потойбіччі.

Над лісом займався світанок.

До мене підбіг лікар. Почав рахувати пульс, тиснути на різні точки на тілі. Щось запитував, та я був не в змозі ні зрозуміти його слів, ні сказати власних.

Я повернув голову до команди рятівників, і впізнав у їх командирі свого сусіда - дядька Семена. Він розмовляв по телефону, віддаючи якісь накази. Згодом, відійнявши слухавку від вуха, він набрав ще один номер.

- Маринко, заспокойся. Він у порядку. Ми знайшли його.

І це було останнє, що я почув, перш ніж втратити свідомість.

Отямившись у лікарні, я дізнався, що розбив голову об камінь, що стирчав з земляної стіни ями. Без свідомості пролежав майже добу. Добре, що мене почали шукати раніше, ніж через належні дві. Можливо стільки я б і не протягнув.

А за весь цей час мої дружина, батьки та друзі підняли на ноги ледь не всю область. Мене шукали не одна, а декілька рятувальних бригад.

Всі три дні, що я перебував у лікарні, про мене піклувалася Марина. Коли раптом я підвівся і, обійнявши її, почав зізнаватися в коханні, вона стукнула мене по забинтованій голові, вклала назад у ліжко, назвала дурнем, і пішла шукати лікаря, бо "точно дах поїхав". От і розумій потім цих жінок! Хоча я помітив, як її щоки почервоніли.

Коли мене виписали, друзі вирішили влаштувати пікнік. Ми проїхали півдороги до місця, поки до них не дійшло, що це ж також в лісі. Тоді ми повернули до річки.

Мені хотілося комусь розповісти про пригоду у лісі. Але я не був впевнений, що мене не сприймуть за божевільного. Зрештою, я ризикнув розповісти про це діло Тарасу - він мій кращий друг ще зі школи.

Ми проговорили доволі довго. Хоча моя історія його і зачепила, не думаю, що він мені повірив. Але віднісся з розумінням.

В одному ми з ним погодилися беззаперечно, а саме у справедливості останніх слів, сказаних мені капітаном Олєніним. І я завжди буди пам'ятати дану йому обіцянку. Не тому, що я обіцяв, а тому, що я і сам так вважаю. За друзів, кохання та Батьківщину варто віддати навіть життя.

~~Кінець.~~

Початок і Продовження.

Оставить комментарий © Copyright Жаркова Мария Анатоливна (aleksandro6666@gmail.com) Размещен: 01/05/2015, изменен: 01/05/2015. 28k. Статистика. Рассказ: Фантастика Скачать FB2		Ваша оценка:
Аннотация: У темному лісі заховано безліч таємниць. Рідко кому вдається хоча б одну з них розгадати. А інколи вони розкриваються самі. Але ж цих таємниць так багато! Нові з'являються щомиті. Та все не просто так у цьому світі. І той, кому було суджено потрапити в цей вічний ліс, обов'язково відкриє для себе щось нове. І не залишиться колишнім.

Жаркова Мария Анатоливна: другие произведения.

Зниклий без вісті