- Нiчого не розумiю i до того ж погано вас чую! Це що - епiдемiя?! - кричала мати-бiлка, щiльно притискаючи до вуха трубку телефонного апарату. Та вiдповiдь безнадiйно губилася серед шиплячих звукiв, тим самим зводячи нанiвець всю розмову.
- Я йду, на мене чекають хворi, - звернулася вона стурбовано до захоплених снiданком дiтей, поспiшно застiбаючи гудзики на коротенькому бiлому халатi.
Малеча з насолодою ось-ось мала впоратися з густою запашною малиновою кашею.
- Без потреби не затримаюсь, - незвично суворо вiдповiла мати, i тi ж самi ноти довгим спiвом повторили дубовi дверi, в кiнцi додавши: "Грюк!"
Пушинка знiяковiла, вiдклала ложку вбiк та несмiливо, ледь чутно запхикала.
- Не скигли, у мами виклик, - беззаперечно зупинив її старший брат i, дбайливо прихиливши до себе, втер сльози. - Вона пiшла до хворих зайчат, малечi потрiбнi лiки з аптечки.
- Мама їм насправдi допоможе? - вмить перемiнившись в обличчi, здивувалась i трохи розгубилась сестра.
- Ти теж можеш взяти участь, - пiдбадьорив брат.
- Як? - здивувалась Пушинка i часто заклiпала маленькими, мов два чорних блискучих вуглика, оченятами.
За годину мати повернулася, i донька, забувши про образу, засипала її запитаннями.
- Матусю, що буде з хворими зайчатами?
- Двоє швидко видужають. Все, що з ними сталося, - не є небезпечним, та ось третьому, - мати замовкла, довго тягнулася пауза: - Так... Мабуть, доведеться викликати порадника iз сусiднього лiсу, бо самiй менi не впоратися.
- Що, настiльки йому погано?
- Вкрай погано! Хоча причина у всiх одна i надто проста - голка!
Мати знову i знову пригадувала свiй вiзит, напружено мiркувала, шукала вихiд, подумки вдивляючись в обличчя хворих зайчат. Старший, боягузик Круть, поранений шпильками колючого низькорослого дерева, зi страхом бiг, не знаючи куди. Середнiй, пострибун i непосидько Скок, збив їжачка, поплатившись у кров роздряпаним носом. А найменший - Сiренькi Вушка, замилувався красивою квiткою, дуже схожою на сонце. I ось результат - зустрiв кривдника, i той, пройнявши, мов голкою, йому вуха, вколов словом так грубо i глибоко, що це холодне жало, залишаючись там i зараз, знесилює болем слабiюче серце.
Старий бобер отримав тривожну телеграму i поспiшив на допомогу. Дiстав свiй незвичайний iнструмент i, обережно поклавши його у вузьку валiзку, розгублено подивився на дверi - вони не зачинялися. "Гаразд, нiчого, - подумав вiн, - Попрошу сороку, нехай пригляне, буде їй робота, тараторцi", - i рiшуче попрямував до виходу.
- Ви досвiдченi, а в нас - особливий випадок. Нестерпний старий буркотливий крiт ушпигнув зайча Сiренькi Вушка образливим словом, воно виявилось гострим, мов голка, i тому глибоко засiло всерединi. Маля мовчить, та найбiльше мене лякає саме його мовчання. Схоже, що зараз вiн нiкого не чує.
- Але як тодi ви дiзналися про те, що трапилось?
- Ой, це просто, - сорока все чула i того ж дня рознесла чутки лiсом.
- Я думаю, що з цим впоратися можна. Займiть його, будь ласка, передусiм - роботою. Коли руки зайнятi, нiколи прислухатись до уявного болю так проникливо i уважно, що навiть втратити вiдчуття справжнього звуку. Пам'ятайте! Перш за все - праця! I це ми, бобри, дуже добре знаємо.
- Я погодилась би з вами, - вiдповiла бiлка розгублено, - але ж вiн ще зовсiм маленький.
- Тодi шукайте будь-яке заняття. Нехай розглядає в книжках красивi малюнки, лiпить, вирiзає картинки. Час лiкує. Все заживе.
Порада бобра не принесла полегшення зайчатi Сiренькi Вушка. До того ж поважний лiкар обмежився сухою iнструкцiєю i того ж дня повернувся в свiй лiс, побоюючись, що сорока, приставлена охороняти його житло, вже давно розносить бруднi звiстки лiсом про нестерпне безладдя в його величезнiй деревнiй купi.
I все-таки медсестра-бiлка сподiвалася, що в лiсi знайдеться хоча б одна iстота, здатна дати їй бiльш цiнну пораду, але нi на кому не могла зупинитися. Усi мешканцi їй здавалися надто грубими, а в цiй тонкiй "голчастiй" справi повинен бути не менш тонкий пiдхiд. I тодi вона згадала про мудру черепаху. Триста рокiв життя, певно, її багато чому навчили. Але черепаха живе на найвiддаленiшому материку, до того ж млява та повiльна, тож навряд чи порадує їх своїм вiдвiдуванням. Тодi вона вирiшила вiдправити авiалиста, стисло виклавши обставини пригоди i з нетерпiнням чекала вiдповiдi.
А в цей час Пушинка зi старшим братом i всiєю лiсовою малечею, вiдшукавши хворого, вщент заповнили крихiтний заячий будиночок. I малюк Сiренькi Вушка, вiдiгрiтий їх турботою, любов'ю i спiвчуттям, пiдiбгавши тремтячi лапки i злегка прикрившись ковдрою, розповiв про бiлу квiтку з жовтою пухнастою серединкою, яка зростала на запашнiй галявинцi i була схожа на ранкове сонце. Зайча навiть не встигло з нею познайомитися, як набiгла чорна хмара i грубi краплi посипалися з неба, боляче лупцюючи маленьку тендiтну квiтку, немов у помсту за те, що вона була такою ж прегарною, як ранкове сонце.
- Я намагався захистити її вiд дощу всiм тiлом, але менi не вистачило зросту, i тодi я пiдняв над нею свої сiренькi вуха. "Капловухий бовдур!" - почулося сильнiше за грiм. I менi здалося, що я отримав тодi своє нове iм'я, його прислала, напевно, та сама хмара, яка затулила сонце, перiщила краплинами по нiжних пелюстках та листi i громом хотiла вiдiгнати мене геть.
- Неправда! - закричала Пушинка. - Ти нiчого не знаєш! Сорока сидiла на гiлцi i все чула. У той час, коли ти милувався Ромашкою, старий крiт пiдрив землю поблизу та вибрався з нори. Вiн розкрив парасольку i влаштувався на трухлявому пнi. Угледiвши зайча, яке навмисно мокне i не бажає ховатися, вiн нагородив тебе грубим словом i, мабуть, вiд заздростi, адже кроти нiколи не носили вуха чи, може, вони стерли їх пiд землею?!
Звiрята засмiялися так дружно, що зайча вiдчуло, як до нього повернулася колишня гордiсть за свої сiренькi вушка, i вже не так гостро болiло всерединi.
Але тут Пушинка змiнилася в обличчi i суворо сказала:
- Слухайте, ми тут усi разом, i зайча Сiренькi Вушка (вона так i сказала: "Сiренькi Вушка",- i бiдолашний малюк при цьому вiдчув, як до нього повертається колишнє iм'я) не такий вже й безпорадний. А що трапилося з Ромашкою, адже з того дня не раз лив сильний дощ, забиваючи її маленькi незмiцнiлi пелюстки i листя, може, вона зовсiм знiвечена i її вже немає на свiтi?!
Цi слова маленької бiлочки викликали у всiх жах, i Сiренькi Вушка, забувши про образу, переповнений болем, та не своїм, а за жаданого друга, вибiг надвiр. Вся малеча, товплячись, подрiботiла слiдом. Широка галявина ще була мокрою вiд учорашньої зливи, i нiжна квiтка, прибита до землi, втративши свою колишню красу i форму, лежала похилена.
Сiренькi Вушка тихо плакав, згадуючи грiм i небо, сонце i чорну хмару: "А що, якби я тодi не розгубився, якби не почув образливих слiв, квiточцi не довелося б лежати зараз зовсiм знесиленiй? Їй завжди було важче за всiх. Я мiг сховатися в нiрку, зiгрiтися бiля мами, а вона тут одна на семи вiтрах, семи дощах, семи громах, i нiкуди сховатися, нема до кого притулитися, поки не змiцнiєш, не пiдростеш.
Недовго малята сидiли засмученi бiля квiтки. Ласкавi променi сонця зiгрiли своє дитя, чисте п'янке повiтря обдало нiжним подихом, квiточка обсохла, i слабкий вiтерець, гойдаючи її на тонкому стеблi, розправив нiжнi пелюсточки, вiдкривши небу i всьому живому таке ж прегарне личко.
- Не кисни, - злегка штовхаючи зайча, примовляла Пушинка. Вона подорослiшала за цi днi й у всьому намагалася бути схожою на свого дбайливого брата.
Сiренькi Вушка озирнувся i побачив променисту бiлу квiтку, яка весело посмiхалась i тихо шепотiла, мабуть, у неї завжди був такий слабкий голос:
- Давай познайомимося, я - Ромашка.
Зайчатi Сiренькi Вушка ще нiколи в життi не було так добре, у нього нiчого не болiло, вiн був веселий i бадьорий, i все в ньому до краю наповнилося радiстю i щастям.
- Я - Сiренькi Вушка, - кричав вiн бадьоро i голосно, - а ти - моя люба квiтка!
- Ромашка! - в захопленнi гукала малеча i мiцно сплiвши рученята, утворила довгий рiзнобарвний ланцюжок, що замикався в таке ж правильне, як сонце, коло, танцюючи, пiдстрибуючи i кружляючи у веселому хороводi. Здавалося, десь звучала музика i жвава пiсня лилася над галявинкою, заповнюючи все навколо:
Ой, як боляче одразу:
Ти пiймав брудну образу,
Закривай хутчiше вуха,
Бо її не треба слухать.
Серце стане там в пригодi,
Де товариш у негодi,
I якщо йому минеться,
Слiд вiд болю враз зiтреться.
Дружнє коло в нашiм танцi,
Ми веселощiв обранцi,
Лине пiсня, чути смiх,
Бо вони звучать для всiх.
Звiрята голосно смiялися та все кружляли й кружляли в дружньому хороводi, їм було так гарно i радiсно у цьому свiтi, як нiколи, нiкому i нiде навкруги.
Старий буркотливий крiт сидiв поблизу на старому трухлявому пеньку пiд такою ж старою обiдраною парасолькою i сипав образи, угледiвши веселих малюкiв, що насмiлилися порушити його спокiй та самотнiсть. Гострi колючi голки розносило вiтром у рiзнi боки, але куди їм було тягатися зi жвавими нотами такої життєрадiсної i життєстверджуючої дитячої пiснi. Вони, не долiтаючи, падали i губилися в сухiй торiшнiй травi й листi. А пiсня все звучала i звучала...
Та ось Пушинка, випадково помiтила того, чий вигляд так яскраво змалювала всьому лiсу трiскотлива сорока й засмiялася ще голоснiше:
- Дивiться, той самий крiт! Дощу немає, а вiн всеодно пiд парасолькою!
- Адже сонця вiн боїться не менше зливи, - закричала у вiдповiдь малеча, - тому все життя i пiд землею ховається!
Тепер Сiренькi Вушка розумiв, як безглуздо було ображатися на слова, що прозвучали тодi для нього сильнiше за грiм i голкою так довго "пекли" в тiлi. Та все вже було позаду, вiн точно знає, що виплакав це жало, коли побачив знесиленою свою любу квiтку, i змив радiстю їх зустрiчi i знайомства. I ще малюк зрозумiв, що не з'явилося б, напевно, сумної частини в нашiй iсторiї, якби вiн був уважнiшим не до себе, а до iнших.
- Але все це не так небезпечно, - говорить зараз уже Сiрi Вуха своїм дiтям, - краще пiзнiше зрозумiти, нiж нiколи.