Аннотация: Попередня глава: http://samlib.ru/editors/z/zinkevych_i/lordwalentajnglawapershazwrwseredin.shtml Пишiть в коментах, якщо хтось захоче зробити переклад.
Лорд Валентайн. Глава друга: Грета.
Вона прокинулася десь по обiдi. Вiкна в кiмнатi були затягнутi шторами, а збоку вiд неї, в крiслi, сидiв Валентайн.
За мить спогади повернулися i вона схопилася за горло. Не намацавши руками нiяких пошкоджень, пiдвелася i побiгла до ванної кiмнати. Повернувшись звiдти, коротко спитала:
- Що трапилося вчора? Ти пiдмiшав менi щось?
- Нi. А що ти пам'ятаєш?
- Пам'ятаю як зустрiла тебе на набережнiй. Твiй костюм, що пропах сирiстю i як запросила тебе сюди, щоб ти поправ одяг. Ти ж бездомний?
Лорд посмiхнувся i вiдповiв:
- В чомусь ти права. А далi?
- Далi прийшов Дерек. Вiн... - вона зробила паузу, а потiм провела пальцем по шиї, - Я не могла дихати, задихалася...
- Вiн вбив тебе.
- Я пам'ятаю, як нiби вийшла за межi свого тiла. Було так приємно i радiсно.
Лорд пiдвiвся i пiдiйшов до вiкна. Не обертаючись, промовив:
- Вибач. Я повернув тебе.
Грета пiдiйшла до нього i коли вiн обернувся, запитала:
- Хто я тепер? Що ти зробив зi мною?
- Тепер ти вампiр.
- Вампiр? I що це означає?
- З народження кожнiй людинi дається часточка душi, як безцiнний подарунок Творця. Вiдтепер, разом з нею, в тобi буде жити демон. Невiд'ємно.
Вона вiдiйшла вiд вiкна i сiла на лiжко.
- Але ж я нiчого не вiдчуваю. Все нiби так, як i було.
- Воно вже в тобi. З часом ти зможеш навiть його контролювати. Але жага кровi не пройде нiколи.
- А хто такi вампiри? - i, трохи перефразувавши, продовжила, - Для чого це нам?
- Бачиш, люди живуть на Землi тисячi рокiв, проводячи свою еволюцiю. Органiзм вампiра самостiйно еволюцiонувати не може. Разом з кров'ю ми беремо всю генетичну iнформацiю, без якої наш вид приречений на деградацiю. Якщо її не пити довгий час то ми безповоротно мутуємо в примiтивного звiра. В народi їх називають упирями, або слiпими. У них уже нiколи не буде нiчого людського. Та i виглядають вони досить кепсько.
- Так от чому вони досi не знищили людей.
- Можна подумати, ти ранiше про них здогадувалася.
- Можливо.
- В кожному разi люди не такi беззахиснi, як може здатися i скорiше вони нас контролюють, нiж ми їх.
- I багато нас таких?
- Достатньо. Навiть один з теперiшнiх сенаторiв.
- Та ну!
- А ти як думаєш, чому у нас досi ще не заборонена смертна кара?
Грета посмiхнулася.
- Це все правда, те що про нас говорили люди?
- Що саме?
- Я себе бачила в дзеркалi...
- Про дзеркала неправда. Про сонячне свiтло також. Воно нас не вбиває. Зовсiм. Але ми практично слiпi вдень, як люди в повнiй темрявi.
- А срiбло?
- Срiбло робить нас вразливими. Допомагає швидше деградувати.
- А запрошення в дiм?
- Нiсенiтниця. Дерек же ввiйшов? Хiба якщо спецiально освятити мiсце. Наприклад церкви.
- То ти не вiруючий?
- Нi. Я не вiруючий, я знаючий.
Потiм Грета, трохи помовчавши, спитала:
- А нас можливо вбити?
- Бiльше нiж. Потрiбно лише вiдрубати голову i проткнути серце.
- А якщо тiльки щось одне?
- Цього буде недостатньо. Це i допомагало нам вижити в часи середньовiчної iнквiзицiї.
Грета пiднялася з лiжка i пiдiйшла до Валентайна. Трохи знiяковiвши, вона обiйняла його шию i поцiлувала в щоку, сказавши:
- Дякую, - i, дивлячись йому в очi, додала, - Я втомилася. Хочу спати. Напевно, ще не всi змiни пройшли остаточно. Не хочеш зi мною вiдпочити?
Погляд Лорда був пристальним i безапеляцiйним.
- Нi. Поспи ще трохи. Ввечерi потрiбно буде трохи пройтися.
Трохи невдоволено примруживши очi, вона посмiхнулася i пiшла до лiжка.
Валентайн ще довго дивився на сплячу фiгуру. Вiн не мiг собi повiрити: невже вiн знову закохався?