Друга година ночi. Бруклiнський мiст, оповитий туманом пiсля вечiрнього дощу.
Сльози душили горло, а думки роєм штурмували мозок. "Чому це сталося зi мною? Чому я? За що менi це? Нi, це сон, це не може бути правдою..."
Дерек пару разiв зупинявся, затуляючи руками вуха i старючись не впускати в голову думки, що нiяк не облишали його.
Дiйшовши десь до половини моста, вiн перелiз через невеликий паркан пiшохiдної частини мосту i пройшов по металевiй балцi над автомобiльними шляхами. Зупинившись перед прiрвою, вiн схопився за металевий трос i закрив очi.
"Це все потрiбно припинити! Я не зможу жити без неї..." - прозвучало у головi i вiн вiдкрив очi та невпевнено став перехилятися через край, невiдпускаючи трос.
Автомобiльнi шляхи були порожнiми, проте краєм ока вiн встиг помiтити якийсь рух на пiшохiднiй частинi мосту. Вiдтягшись назад i обернувшись, вiн побачив худорляву постать в плащi.
- Не пiдходьте! Я зараз зiстрибну!
- Нi-нi. Я не хотiв тобi завадити, - прозвучало у вiдповiдь.
- Не наближайтеся! Я не жартую!
- Слухай, якби я хотiв тебе врятувати чи скинути, то вже давно зробив би це.
- А чому ви тодi сюди пiдiйшли?
- Чекаю поки ти зiскочиш.
- Навiщо це вам?
Постать на мить зникла i несподiвано з'явилася злiва вiд Дерека.
- Як тобi сказати... - продовжив незнайомець вже стоячи збоку на балцi, - Коротко кажучи, я вампiр i менi потрiбна твоя кров.
- Вампiр?! А чому ти тодi сам мене не вб'єш?
- Знаєш, моя матуся була християнкою. I мене кожен раз їсть совiсть, якщо я вбиваю людей. Але без кровi я обходитися не можу, тому простiше пити її з самогубцiв.
- Я тобi не вiрю!
Незнайомець обернувся i, довго вдивляючись кудись в далину, продовжив:
- А я тобi навiть заздрю...
- Чому?
- Ти можеш все це закiнчити одним стрибком.
- А ти, нiби, нi?
Гiсть в плащi зробив крок вперед i полетiв у прiрву, зникнувши десь в туманi.
Деякий час розглядаючи все внизу, Дерек розчаровано пiдняв голову вверх i побачив вже справа вiд себе невдаху-самогубця, що дивився вниз. Дерек аж пiдскочив вiд переляку.
- Упс... Знову не вийшло, - сухо констатував спiврозмовник.
- В кожному разi тобi мене не зрозумiти! Тобi не вiдомо, що таке любов! Кому я розповiдаю, ти ж позбавлений почуттiв!
- Я? - тепер уже опонент пiдскочив на мiсцi вiд здивування, - От я тобi зараз розповiм одну iсторiю. Так от, жив я тодi в Польщi. То був 1939 рiк. Як зараз, пам'ятаю той ранок, коли я її вперше побачив на базарчику квiтiв. Вона продавала орхiдеї в горщиках, моя мила Соня... Я мiсяць стежив за нею, поки наважився пiдiйти, щоб познайомитися.
- А далi?
- Далi я запросив її на оперну виставу.
- А вона?
- Вона вiдмовила, бо в неї не було вечiрнього плаття.
- I це все?
- Та дай договорити! Не перебивай. Я подарував їй те плаття. Але вистава мала бути лише через тиждень. А на наступний день в Польщу вторглися нацисти. Нi, я не жалiюся на них, в мене тодi їжi взагалi не бракувало, але моя Соня... Її покiйна мама була єврейкою. Потiм вони все-таки дiзналися i її забрали в концтабiр.
- I це вся iсторiя?
- Нi. Я ж не ти, щоб так просто здатися. Я послiдував за нею. Це довга iсторiя, але якщо коротко, то я зробив все, щоб мене ув'язнили в той же концтабiр.
- Ого.
- Я приходив до неї кожної ночi, приносячи продукти i все що було необхiдним. Також я карав всiх наглядачiв, якi вiдносилися до неї погано. А вони кожного ранку розстрiлювали по десять чоловiк, не розумiючи, хто вбиває їхнiх колег. Все було прекрасно, до того ранку коли в ту десятку включили мене.
- I що було далi?
- Розстрiляли мене, як всiх, але черга на спалення дiйшла до мене лише ввечерi. Той охоронець, - посмiхнувся вампiр, - Вiн взяв мене за ноги i потяг в камеру. Бачив би ти його очi, коли я встав...
Дерек засмiявся у вiдповiдь.
- Так от, Вiн нiчого навiть не сказав. Просто витяг пiстолет i застрелився. Але далi залишатися в концтаборi як ранiше я вже не мiг i вирiшив втекти з Сонею. Проте план виявився не таким успiшним i її поранили, коли ми вже майже втекли.
- Вона померла?
- Нi. Я їй не дав. Я вкусив її, але кров не пив.
- I вона стала також вампiром?
- Ага. I, знаєш, як вона менi вiддячила?
- Як?
- Через мiсяць втекла iз iншим вампiром.
Дерек зареготав у вiдповiдь.
Вампiру це не сподобалося i вiн промовив:
- Так. Я щось заговорився тут. Давай, стрибай уже, а то я дуже зголоднiв поки ми тут балачки вели.
Дерек посерйознiшав i пiсля недовгої мовчанки вiдповiв:
- Нi. Я передумав.
Лорд Валентайн подивився на нього i незадоволено промовив:
- Ну ти i боягуз. Навiть покiнчити з життям по-людськи не можеш.
Пiсля чого постать незнайомця зникла.
Дерек не пам'ятав, як того вечора вiн дiстався додому, але ту зустрiч вiн запам'ятав на все життя. А, може, це був лише сон...