Аннотация: Проживши у Забайкаллi замiсть семи рокiв лише рiк та три мiсяцi, ми поїхали до Нiмеччини...
Проживши у Забайкаллi замiсть семи рокiв лише рiк та три мiсяцi, ми поїхали до Нiмеччини...
Першi враження
Як завжди, за кордон ми їхали через Брест. Вже у Брестi з'явилося вiдчуття, що ми нарештi їдемо додому. Звичний вокзал, звичний привокзальний ресторан iз солянкою та котлетами по-київськи, звичнi прогулянки перонами в очiкуваннi свого поїзда. Мама дала нам трохи грошей, щоб
ми могли купити собi щось у кiосках Союздруку та Сувенiрiв. Я купила собi кiлька марочних блокiв на теми картин вiдомих художникiв, а Маринка - дуже гарнi листiвки iз букетами на яскравих фонах. Без тата мiстом ми не гуляли, мама майже весь час сидiла в залi очiкування, а ми, трохи побродивши, поверталися до неї.
Зрештою, пройшовши всi необхiднi процедури, ми поїхали. За вiкном була Польща, вже чужа, не наша. За день ми переїжджали польсько-нiмецький кордон. Спочатку документи перевiряли поляки, за деякий час - нiмцi. На кордонi стояли приблизно по годинi з кожного боку - у деяких пасажирiв прикордонники перевiряли речi. У мами нiмцi попросили вiдкрити одну валiзу, вони самi вибрали яку. Побачивши, що в нiй мiстяться дитячi речi - нашi з Маринкою, бiльше нiчого перевiряти не стали.
I от ми зiйшли з поїзда на Берлiнському вокзалi. Усюди лунала незнайома мова, було дуже чисто, жодного смiття пiд ногами.
- Ось ви де! - Пiдбiг до нас тато.
Ми стояли бiля трьох валiз. Тато обiйняв нас з Маринкою, поцiлував маму:
- Нарештi! Я так за вами скучив! Ну, ходiмо до машини!
З татом був солдат, вони вдвох пiдхопили валiзи i майже бiгцем попрямували до виходу, ми ледве встигали за ними.
Вже починався вечiр, довкола вокзалу вмикалися вогнi. Незважаючи на початок грудня, снiгу нiде не було, погода була схожа на осiнню. Вiйськова вантажна машина стояла трохи осторонь вокзалу. Валiзи кинули до кузова, туди ж влiз солдат, а ми всi помiстилися в кабiнi: за кермом - солдат-водiй, на двох пасажирських сидiннях - тато з мамою, а у них на руках - ми з Маринкою.
Щойно вiд'їхали вiд яскраво освiтленого вокзалу, зрозумiли, що iлюмiнацiя не закiнчується. Усi вулицi були яскраво освiтленi, на дорогах свiтилася розмiтка, над дорога-
ми всiма фарбами переливались гiрлянди.
- Це Адвент. - Почав пояснювати тато. - Нiмцi готуються до Рiздва. Це таке свято, як Новий рiк. А за мiсяць до нього прикрашають усi вулицi та будинки гiрляндами, тому все свiтиться.
Ми про Рiздво ранiше нiколи не чули. Пiсля темної Безрiчної i трохи свiтлiшого Тернополя це був шок. Дуже приємний та радiсний шок. Голова постiйно крутилася то праворуч, то лiворуч, тато постiйно казав:
- А подивiться туди!... А тепер подивiться туди!... - I ми дивилися.
Не дивно, що мене дуже скоро захитало. Довелося зупиняти машину, щоб мама на узбiччi привела мене до ладу. Коли зiбралися знову сiдати в кабiну, у мене почалася тиха панiка, в кабiну я не хотiла, але їхати було треба. I тодi тато вирiшив;
- Галка поїде у кузовi!
- Але ж там холодно! - Заперечила мама.
- Нiчого, я вiддам їй свою шинель.
Тiльки тато простягнув мене до рук солдата, який їхав у кузовi, моя панiка пройшла. Солдат сидiв спиною до кабiни i був одягнений у зимову шинель. Я була в зимовому пальтi та шапцi-шоломi. Тато влiз у кузов слiдом за мною i зняв iз себе шинель.
- Вставай! - Сказав тато i накинув на солдата свою шинель. - Тепер сiдай. Галка, ти сiдай поруч.
Я сiла поряд iз солдатом, вiн дбайливо обiйняв мене, присунувши до себе, пiд татову шинель. Тато замотав нас спереду рукавами.
- Тепло? - Запитав вiн мене.
- Так. - Кивнула я.
- Якщо що - стукай у кабiну! - Сказав тато солдатовi. Її захитує, але якщо вiдволiкати, то може все обiйдеться.
Тато сiв у кабiну i ми поїхали. Солдат одразу почав розпо- вiдати про все, що бачив.
- Он, дивись! Який олень з лiхтарикiв!... Он якi гiрлянди! Дивись, як пiдсвiченi дороги!
Виявляється, цей солдат уперше потрапив за кордон. Вiн закiнчив медичне училище, ставши фельдшером. Коли його призвали до армiї, спочатку потрапив на навчання, а потiм його направили до Нiмеччини.
- Ось, їду працювати у шпиталi. - Казав вiн. - Будеш приходити до мене лiкуватися.
Їхали ми в мiсто Грiмма, що знаходилося в Землi Саксонiя, i було розташоване всього за тридцять кiлометрiв вiд Лейпцига. Їхали довго, здавалося, пiвночi. Нарештi, в'їхали до затишного, яскраво освiтленого мiстечка, покрутилися його вуличками. Спочатку пiд'їхали до радянського шпиталю, передали солдата черговому й поїхали далi. Лише за кiлька хвилин зупинилися бiля великої будiвлi.
- Все, приїхали! - Сказав тато. - Це Дiм Офiцерiв, тут ми житимемо!
Солдат-водiй допомiг татовi занести валiзи на третiй поверх, ми з мамою йшли за ними. Увiйшли до величезного коридора-холу, метра чотири завширшки. По обидва боки вiд нього розташовувалися дверi.
- Нашi кiмнати у кiнцi, бiля вiкна! - Сказав тато.
Кiмнатами житло можна було назвати з великою натяжкою. Одна кiмната чотири на чотири з половиною метри була роздiлена фанерною перегородкою на двi шириною по два метри кожна. Цi "кiмнати" мали рiзнi входи з холу-коридора. У кiмнатi батькiв стояло одне солдатське лiжко, шафа i стiл зi стiльцем. У нашому - два лiжка одне за
одним "паровозиком" i стiл iз двома стiльцями.
Незвичайним було те, що кiмнати мали окремi входи iз загального коридору. I хоча за перегородкою все було чути, навiть якщо говорити у пiвголос, але в нас була власна кiмната!
- Ванна та туалет - навпроти. - Вводив нас у географiю житла тато. - По той же бiк трохи далi - кухня. За кухнею - кiмната вiльнонайманцiв. За нашими кiмнатами - сусiдська родина, у них двi кiмнати, але не такi, як у нас, а справжнi. Зараз розберемося, повечеряємо та ляжемо спати.
Ми з Маринкою зняли пальто та черевики, взули новi грузинськi капцi та пiшли дослiджувати околицi. Ванна виявилася великою кiмнатою, такою, як нашi двi. У нiй був унiтаз, пара умивальникiв та чавунна ванна. I все це стояло не тiсно, як у радянських квартирах, мiж цим можна було ходити. У кухнi стояло три столи, була раковина та газова плита. Пiд вiкном у коридорi були розставленi якiсь iграшки. Чiпати їх ми не стали, встигнемо.
Виявляється, нам тiльки здавалося, що минуло пiвночi, насправдi тiльки-но розпочався вечiр i Дiм Офiцерiв ще працював.
- Галка-Маринко! - Покликав нас тато. - Зараз ви пiдете до кафе i купите хлiб та молоко. У кафе працює нiмкеня, тому говорити треба нiмецькою. Прийдiть i привiтаєтеся: "Гутен абенд!" - це "Добрий вечiр!". А потiм скажете: "Гебен зi мiр, бiтте, айн брот унд айн мильх" - "Дайте менi, будь ласка, один хлiб та одне молоко". Повторiть!
Ми з Маринкою кiлька разiв повторили i пiшли на перший поверх. Там ми пройшли майже до кiнця довгого коридору i увiйшли до офiцерського кафе. За прилавком була симпатична, усмiхнена лiтня нiмкеня. Ми привiталися i сказали те, чого нас навчив тато. Ну як "ми"? Ми завжди ходили разом i все, що робили, я вважала, що робимо разом. Тепер я розумiю, що Маринка завжди ходила за мною, скрiзь
розмовляла я, а вона тiльки мовчки стояла поряд.
Нiмкеня дуже зрадiла, що ми говоримо нiмецькою, i привiтно нас обслужила. Хлiб виявився не таким, як у Союзi - вiн був величезним, довгасто-овальним, сiрим i пах якось по-особливому. I пляшка з молоком виглядала зовсiм не так, як у нас. Ми розплатилися, нiмкеня дала нам здачу, i ми пiшли назад на наш третiй поверх.
У кухнi мама вже розiгрiла якусь вечерю, поставила на стiл нашу пляшку молока та поклала хлiб. Я не пам'ятаю, що ми їли, я куштувала i намагалася зрозумiти смак нiмецького хлiба з молоком.
Грiмма
Зранку, коли ми прокинулися, за вiкном був снiг. Його було зовсiм мало, морозу не було, але з'явилося вiдчуття зими. На кухнi ми познайомилися iз сусiдами - це була маленька худенька жiнка - тiтка Валя та її син Iгор. Прiзвище вони мали Гришини. Її чоловiк уже пiшов на службу.
Пiсля снiданку Iгор повiв нас показувати свої багатства. За iграшки вiн мав макети з вiйськового музею: блiндажi з нарами та столами, бункери з обладнанням, пагорби з розставленими по них гарматами, танками, солдатиками... Це було дуже цiкаво, таких iграшок у нас ще нiколи не було.
Приїжджаючи за кордон, офiцери отримують "пiдйомнi" - певну суму грошей, що допомагає придбати на новому мiсцi все потрiбне. Поки нас не було, тато цi грошi не витрачав, а тепер вiддав мамi. Мама збиралася купити собi i нам новi речi, тому Гришина пiшла з нею до мiста, показати, де що знаходиться. А ми залишилися вдома з Iгорем. Перше, що вiн зробив, це запитав:
- Ви знаєте, що таке ГСВГ? (росiйською - Группа Советских Войск в Германии) - I показав на штамп, що стояв на стiльцi. На всiх казенних меблях був такий штамп.
- Нi.
- Це розшифровується, як Група Радянських Вiйськ у Нiмеччинi. Гаразд, пiшли, покажу, де тут що. Не занудьгуєте.
Нудно не було, адже у нашому розпорядженнi був увесь Дiм Офiцерiв. Виявилося, що тут, на третьому поверсi живуть лише двi нашi сiм'ї та двоє вiльнонайманих, якi займали кутову кiмнату. Вони займалися радiо-трансляцiями та звукозаписами, крутили кiно, створювали музичнi програми для радiо.
На другому поверсi був великий зал для глядачiв i бiблiотека. Через довгий коридор можна було потрапити до сусiдньої будiвлi - там була школа. Десь на цьому поверсi був i Вечiрнiй Унiверситет, в якому працював тато.
На першому поверсi поряд iз входом знаходився пропускний пункт та службовка - примiщення з крiслами, диванами та телевiзором. Окрiм кафе, в якому ми вже побували ввечерi, i яке стало нашою першою продуктовою крамницею, нас тут зацiкавив ще й книжковий кiоск. Ось цi примiщення й були нашим простором, до iнших нам заходити не можна було.
Мама купила нам куртки, якi тут називалися анораками, i пiвчобiтки, а собi високi жiночi чоботи, як у тих модниць в Тернополi, i сумку.
- Тепер i до мiста можна пiти! - Вирiшила мама.
Але в мiсто того дня ми ще не вийшли. Iгор повiв нас гуляти у внутрiшнiй двiр Будинку Офiцерiв. На подвiр'ї стояла велика клiтка з фазанами. Виявляється, їх розводив та пiдгодовував начальник Будинку Офiцерiв. Його сiм'я займа-
ла квартиру на першому поверсi.
З лiвого боку Будинку Офiцерiв на першому поверсi знаходилася котельня, яка постачала теплом не лише будiвлю Будинку Офiцерiв, а й прилеглу до нього частину школи.
Школа була нiмецькою, але подiленою на двi частини. Праворуч вiд центрального входу вчилися нiмцi, та частина була приблизно втричi бiльше лiвої, в якiй вчилися росiяни. У дворi Будинку Офiцерiв, навпроти котельнi розташовувався окремий будинок - спортзал росiйської школи з роздягальнями для хлопчикiв та дiвчаток.
Весь двiр був невеликим садом, зараз частково заснiженим. Через дорогу вiд нього розташовувався радянський шпиталь.
Увечерi Iгор повiв нас на перший поверх дивитися телевiзор. Виявилося, що нiмецькi дiти лягають спати о сьомiй годинi вечора, а о шостiй ранку вже йдуть до школи. Тому вечiрню казку на нiч їм показували без п'ятнадцяти сiм - зовсiм дитячий час для нас. Перед кожним мультиком показували невеликий мультик-заставку про Зандмана - Пiсочного Чоловiчка, який сипав у вiчi дiтям чарiвний пiсочок, щоб тi заснули. Завдяки мультикам ми вивчали мову.
Увечерi ми перевертали у кiмнатi стiльцi, щоб подивитися, чи є на них штамп "ГСВГ". На наших стiльцях було написано "ГСОВГ".
- Тату, а чому у нас "ГСОВГ"? Що означає це зайве "О"?
- Це Група Радянських Окупацiйних Вiйськ у Нiмеччинi. Нашi стiльцi дуже старi. Тепер не кажуть, що нашi вiйська окупацiйнi, тож лiтеру "О" прибрали.
***
Наступний ранок виявився понедiлком. Тато зiбрався вiдвести нас до школи, ми вдягли свої сукнi цегляного кольору i пiшли у капцях за ним. Пройшли коридором другого поверху, пройшли в однi дверi, майже вiдразу ж за ними - в iншi й увiйшли до коридору школи. У кабiнетi директора нашi документи прийняли, але сказали, що всi дiти, якi вперше приїжджають до Нiмеччини, цiлий мiсяць перебувають у карантинi, i ходити до школи не повиннi. Такi правила. Виходило, що до школи нам можна буде пiти лише пiсля зимових канiкул.
- Але якщо все буде гаразд, вони можуть прийти на новорiчнi ранки своїх класiв. - Пiдбадьорила нас i тата директорка. - Ранки проводитимуться у глядацькому залi Будинку Офiцерiв.
Ми мали майже цiлий мiсяць вiльного часу! Iгор Гришин навчався у другому класi, тож пiвдня перебував у школi. Щоб ми не вiдстали вiд програми, тато вирiшив давати нам завдання з пiдручникiв, а ввечерi перевiряти. Ми з Маринкою збиралися вчитися по обiдi, коли Iгор робив уроки. Коли всi у школi, ми гулятимемо, а ввечерi будемо грати з Iгорем, дивитися телевiзор та читати.
Вранцi перед роботою тато сказав:
- Ось вам завдання на сьогоднi! Пiдете гуляти - обов'язково познайомтеся з нiмецькими дiтьми. Скажете: "Iх хайсе Галя. Iх хайсе Марина. Унд вi хайс ду? (Мене звуть Галя. Мене звуть Марина. А як звати тебе?) А потiм, щоб дiзнатися, як називається якась рiч, покажете на неї пальцем i запитаєте: "Вi хайст дiзе?" (Як звуть це?) Ну, а далi вам залишається тiльки запам'ятовувати. Увечерi перевiрю.
Батьковi накази у нас завжди виконувалися чiтко, знайомитись, то знайомитись. Вранцi, сходивши в офiцерське кафе за дрiбними покупками, що тепер входило до наших обов'язкiв, ми вдяглися i пiшли на вулицю.
Прямо навпроти Будинку Офiцерiв та школи розташовувався невеликий парк iз озером. Хоча на травi лежав снiг, усi дорiжки та тротуари були чистими, озеро не замерзло, а в центрi його прямо в небо бив фонтан. Ми нiколи не бачили фонтанiв узимку, а тим бiльше в озерi. Це було дуже незвичайно та красиво. Навколо фонтану плавали лебедi, тут вони на зиму не вiдлiтали. Нечисленнi перехожi гуляли з собаками. Майже всi собаки були однiєї породи - чорнi кучерявi пуделi середнiх розмiрiв, iнодi дуже рiдко траплялися бiлi та сiрi. Дiтей поки що нiде видно не було.
Ми пройшли в один бiк до кiнця парку i побачили вулицю, яка вела до центру мiста. Пройшли в iнший бiк - через дорогу вiд парку був наш шпиталь. Походили дорiжками парку i раптом побачили, що зi школи висипали дiти. Було лише близько одинадцятої години ранку, а нiмецькi дiти вже йшли додому. Не дивно, адже у них заняття починалися о шостiй!
Ми пiшли до школи. Декiлька дiтей були з санками, вони сiдали в них по черзi i з'їжджали майже з тротуару навпроти школи вниз, до озера в парку. Ми пiдiйшли i стали трохи осторонь. Одна дiвчинка з'їхала, i санчата зупинилися неподалiк вiд нас.
- Гутен таг! - Пiдiйшла я до неї. - Iх хайсе Галя. Унд вi хайст ду?
До нас пiдiйшли решта, ми почали знайомитися. У дiвчаток були дивнi iмена: Петра, Ангелiка, Сабiна та Монiка.
Ми каталися разом iз ними на санчатах i не забували запитувати новi слова. У цей день ми дiзналися, як називаються дерева, санки, озеро, будинок, друг, подруга та друзi, снiг та трава. Домовилися зустрiтися завтра. Як домовились? Дуже просто - на iнтуїцiї. Багато слiв аналiзувалися та запам'ятовувалися самi.
Пiсля обiду ми з мамою пiшли до шпиталю i встали на облiк. Прямо за шпиталем протiкала рiчка.
- Це Мюльде. - Пояснив нам солдат-санiтар, який вийшов покурити. - Рiчка називається Мюльде.
Ми запам'ятали i цю дивну назву.
***
Пiсля обiду я лягла почитати пiдручники. Виявилося, що
якщо читати пiдручник не за параграфами, а весь, як художню книгу, виходить набагато цiкавiше. Все вкладається в головi по порядку, а не уривчастими вiдомостями, створювалося цiлiсне оповiдання, яке мало сенс, i яке легко можна було переказати. Так я i вирiшила вчитися: прочитати повнiстю один пiдручник, потiм iнший i так далi. У такий спосiб на один пiдручник витрачалося приблизно три-чотири днi, тож до кiнця карантину я їх усi перечитала. Батьковi такий пiдхiд до навчання теж сподобався, а письмовими завданнями з нами займалася мама.
Маринка так учитися не захотiла. Вона просила маму прочитати їй параграф, потiм читала його вголос сама, а потiм переказувала. Письмовi завдання вона робила, акуратно виводячи кожну букву, а не так, як я - як курка лапою.
А ввечерi мама повела нас "у мiсто", до його центральної частини. Будинки у мiстi були, в основному, двох та трьох поверховi, на перших поверхах у них знаходилися маленькi крамнички.
Всi вулицi виблискували вогнями, всi вiтрини були прикрашенi, ми потрапили до казки. Прогулявшись до площi, де розташовувалася Ратуша, ми пiшли назад.
Тепер ми йшли по iншiй сторонi вулицi i бiльш уважно розглядали вiтрини. I ось ми побачили магазин iграшок! Ще кращий, нiж той, у Сочi! Звичайно ж, ми до нього увiйшли. Чого там тiльки не було! Таке, чого в Союзi та Польщi ми нiколи не бачили. Але найбiльше нас вразила залiзниця.
Посеред зали на величезному столi були зробленi мiнiатюрнi гори з тунелями, западини з озерами та рiчками, росли дерева, стояли будинки, в яких свiтилися вiкна, вокзали, там i тут можна було побачити фiгурки чоловiчкiв. I серед усього цього було прокладено кiлька гiлок залiзницi, якою в рiзнi боки їздило три потяги. Вмикалися семафори, опускалися i пiднiмалися шлагбауми, потяги зупинялися, пропускаючи один одного, потiм знову їхали... I все це працювало саме без втручання людей. Цей магазин став для нас улюбленим атракцiоном, в який ми ходили, як у музей, нiчого не вимагаючи для себе, нам достатньо було просто дивитися.
***
Наближався Новий рiк. Мама влаштувалася працювати друкаркою до тата у Вечiрнiй Унiверситет i майже весь час проводила, як i тато, на роботi. А ми були вiльнi. Щодня ми гуляли i грали з нiмецькими дiвчатками, з якими познайомилися першого дня, щодня дiзнавалися щось нове.
Мама щотижня купувала журнал "Теле вохе" (Теле тиждень), у якому друкувалися програми телепередач протягом тижня з кольоровими картинками. Ми навчилися читати його, вибираючи мультики, рекламу, дитячi програми та фiльми. Iнше нас поки що не цiкавило.
У Радянському Союзi реклами не було, а в Нiмеччинi вона була, але не така агресивна, як зараз. Тодi десятихвилиннi рекламнi програми були чiтко визначенi в часi i транслювалися, згiдно з програмою, у певний час. Називалася рекламна програма "ТТТ" - Таузенд Теле Тiпс (Тисяча Теле Дрiбниць). Вона мала мультяшно-музичну заставку, почувши яку ми мчали до телевiзора. Завдяки рекламi ми дiзнавалися багато нових слiв. Пiсля ТТТ йшла передача для дiтей вiд Зандмана - Пiсочного Чоловiчка, яка вкладала всiх спати. А потiм ми йшли грати у своєму коридорi на третьому поверсi.
У глядацькому залi по вихiдних показували кiно. Для всiх воно було платним, але ж ми тут жили! Тож ходили на фiльми безкоштовно. Якщо кiно вважалося "дорослим", нас пускали до себе в кiнобудку вiльнонайманi.
- Тiльки сидiть тихо, щоб нiхто не знав, бо нас звiльнять! - Попереджали вони.
I ми поводилися тихо. Дивитися фiльми через маленьке вiконце кiнобудки було не дуже зручно, та все ж таки цiкаво. А вечорами, коли Будинок Офiцерiв закривався, вiн ставав нашою власнiстю.
Перед входом до зали стояло велике погруддя Ленiна. Все велике мене лякало. I коли Маринка з Iгорем глузували з Ленiна й тикали йому пальцi в нiс, я казала:
- Не треба так робити, раптом хтось побачить!
Насправдi я боялася, що Ленiн оживе i зробить нам щось погане. Як зробить? Адже вiн не мав анi рук, анi нiг! Але менi все одно було страшно.
Маринка розповiла Iгоревi, як любить Ленiна наша двоюрiдна сестра Наташа, i що в неї навiть висить його портрет над лiжком. Iгоревi це теж було дивно. Вiн також, як i ми, вождя не обожнював.
***
До Нового року мама шила собi сукню. Вона була з рожевої вовняної тканини, без рукавiв. Пошила її мама всього за два днi, але потiм кiлька днiв вишивала бiлим i рожевим бiсером.
А тато вирiшив, що вже можна купувати менi книги в подарунок на день народження. До мого 11-рiччя менi купили "Етюд у багряних тонах" - збiрка оповiдань про Шерлока Холмса Конан Дойла, "Вершник без голови" Майн Рiда, "Пригоди Тома Сойєра та Гекльберрi Фiнна" Марка Твена та "Три мушкетери" Олександра Дюма. I я вiдразу ж взялася за читання.
Незважаючи на те, що ми i самостiйно навчалися, i гуляли з нiмцями, i грали з Iгорем, i блукали мiстом, i дивилися телевiзор, i ходили в кiно, i читали, часу ми мали багато. Тодi я вирiшила видавати для мами та тата гумористичну газету. На аркушi А-2 ми з Маринкою малювали карикатури та пiдписували їх. Сюжети брали з анекдотiв, з кумедних розмов, "списували" з журналiв та газет. Але сюжети швидко вичерпалися, а нових ми придумати не могли. Тому спочатку газета виходила раз на два днi, потiм раз на тиждень, а потiм взагалi припинила iснувати.
***
У глядацькому залi висiла величезна люстра з "кришталевими" пiдвiсками. Вiльнонайманi кiномеханiки, якi жили на нашому поверсi, з кiлькома солдатами почали впорядковувати зал до Нового року. За допомогою механiзму, встановленому на горищi, люстра опускалася в зал i всi її пiдвiски ретельно промивалися та протиралися. Так само милися i бiчнi свiтильники-бра.
Змiнювався i радiо-репертуар. Для оголошення пiсень кiномеханiкам знадобився жiночий голос. Цим голосом стала я. Потiм майже цiлий рiк вiн звучав, оголошуючи пiснi у мiнi-концертах перед демонстрацiєю фiльмiв. Всi пiснi я оголошувала серйозно, але одну не могла назвати без смiху:
- А зараз прозвучить пiсня з кiнофiльму "П'яте колесо у возi"!
Це п'яте колесо у возi мене чомусь дуже смiшило, тому довелося робити кiлька дублiв, доки в мене не вийшло правильно.
До Нового року з залу винесли майже всi ряди крiсел, залишивши їх тiльки вздовж стiн, а в центрi встановили величезну ялинку. Солдати пiднiмалися драбинами майже до стелi i вiшали на ялинку iграшки та гiрлянди. Ми з Iгорем допомагали цю ялинку прикрашати, розмотували гiрлянди, покладенi у величезнi картоннi коробки, розвiшували прапорцi та дощик.
А потiм почалися ранки. Спочатку для молодшої школи, потiм для середньої та для старшої, а потiм вечори для дорослих. Ми з Маринкою прийшли до зали у своїх цегляного кольору сукнях, нас пiдвели окремо до наших вчительок, а тi вже знайомили з дiтьми. Виявляється, у Нiмеччинi всiм дiтям костюми не робили, а купували, i були вони найнеймовiрнiшi. В однiєї дiвчинки був костюм "Космос" - вся сукня була розмальована зiрками, планетами, кометами, у кишенi в неї була захована батарейка з перемикачем, а в зiрки вставленi маленькi лампочки. Дiвчинка перемикала батарейку i то повнiстю спалахувала, то блимала, то повiльно розгорялася i згасала. Її костюм мене вразив найбiльше, хоча були там й iншi цiкавi наряди.
У нас iз Маринкою сукнi були однаковими, тож хтось за-
питав:
- Це у вас така форма?
- Нi, це просто сукнi. - Вiдповiла я.
А потiм подумала: "Але ж нiхто не знає, де в кого яка була форма. В Iвано-Франкiвську вона була блакитна, у Безрiчнiй - коричнева, у Тернополi - якась темно-сiра... Усi дiти приїжджають iз рiзних мiсць, де вони теж мали рiзну форму. Тому можна вигадувати та говорити про свою школу все, що завгодно". Так я й робила надалi.
Новорiчний ранок проходив майже так, як i в iнших школах: пiснi, хороводи, iгри, загадки. А наприкiнцi всiм видали подарунки, навiть нам iз Маринкою. У яскравих целофанових кульочках були цукерки з новими смаками.
А мама з татом увечерi з 31 грудня на 1 сiчня пiшли на Новорiчний Вогник, Папа - у формi, а мама - у новiй рожевiй сукнi з бiсерною вишивкою.
***
Пiсля зимових канiкул ми пiшли до школи. Для цього не треба було вдягати верхнiй одяг - спустилися на другий поверх, пройшли коридором i увiйшли до школи. Школа була чотириповерхова, мiй клас був на третьому поверсi, а Маринчин - на другому.
У перший же день була класна година, на якiй вчителька сказала, що з нової чвертi полiтiнформацiю вестимуть новi учнi. Усього було чотири рубрики: "Подiї в країнi", "За кордоном", "Спорт" та "У свiтi цiкавого". Менi навiть стало трохи смiшно: адже ми перебували за кордоном, тож "Подiї в країнi" - це було для нас за кордоном. Вчителька обвела клас очима i запитала:
- Хто хоче висвiтлювати подiї у СРСР?
Нiхто не хотiв, усi опускали очi.
- Тодi я призначу сама... - Вчителька опустила голову до журналу.
У мене промайнуло у спогадах, як так само призначали учнiв на полiтiнформацiю у Безрiчнiй. Нiхто не хотiв. I тут я згадала, що найкращий захист - це напад. Щоб не ризикувати, отримавши нецiкаву рубрику, я пiдняла руку i сказала:
- А можна, я вестиму рубрику "У свiтi цiкавого"? - Таким чином я вбивала одразу двох зайцiв: по-перше, мене вважали активiсткою, а по-друге, я могла розповiдати iншим те, що вичитувала у науково-популярних журналах.
Таким же активiстом за рубрикою "Спорт" став найменший хлопчик у класi, а доповiдачiв за рубриками "Подiї в країнi" та "За кордоном" вчителька призначила сама.
Прочитавши всi пiдручники за час карантину, я могла тепер не вчити уснi уроки, а робити лише письмовi, у мене з'явилося бiльше часу для читання, спостереження та нових висновкiв. У цiй школi багато що було не таким, як у колишнiх. Говорили, що навчання у Нiмеччинi ведеться за московською програмою. Писали всi авторучками. Вони були шприцевими (заповнювалися чорнилом, як шприц), пiпетковими (пiд ковпачком ховалася пiпетка, яка й допомагала наповнити авторучку) та капсульними (в ручку вставлялися капсули з чорнилом).
У нашому класi були дiти i з Росiї, i з України, i з Молдо-
ви, i з Грузiї... Але ми нiколи не розрiзняли одне одного за нацiональностями, хоча у класному журналi пiсля графи "Прiзвище, iм'я" була графа "нацiональнiсть". Я сказала, що я українка.
На уроках працi тут хлопчикiв та дiвчаток роздiляли. Що робили хлопчики, я не знаю, а дiвчатка вчилися готувати. Запам'ятався перший урок. Напередоднi вчителька розподiлила, що кому на нього принести: кому дiсталася варена картопля, кому - буряк, кому - морквина, кому цiла цибулина, кому - маринованi огiрки... Менi треба було принести один варений буряк. З усього цього ми робили вiнегрет. Вчителька вчила правильно нарiзати продукти кубиками, заправляти сiллю та соняшниковою олiєю за смаком, куштувати, робити прикраси з цибулi та моркви у виглядi зiрочок та квiточок.
Коли ми розклали вiнегрет по тарiлках i прикрасили овочевими квiтами, запросили хлопчикiв. Разом усiм класом ми все з'їли. Потiм ми готували багато рiзних страв, але ця запам'яталося, бо була в мене першою. Якщо не рахувати того супу в Польщi.
На уроки фiзкультури тут ходили не у спортивних тренiках, як у Союзi, а у нiмецьких гiмнастичних костюмах. У хлопчикiв це були бiлi футболки та чорнi шортики, а у дiвчаток - чорнi футболки та трусики з бiлим поясом-гумкою. На ноги всi взували чешки. Переодягалися учнi в тiй окремiй будiвлi, яка знаходилася у дворi Будинку Офiцерiв. Для цього ми спускалися на перший поверх школи i, перебiгши через внутрiшнiй двiр метрiв двадцять, пiднiмалися вуличними сходами на пiв поверху до роздягальнi, а потiм виходили до зали. I тут з першого ж уроку фiзкультури менi дали прiзвисько "тушканчик" - без спортивних штанiв усiм знову впадали у вiчi мої довгi ноги порiвняно з коротким тулубом.
***
Я знову отримувала п'ятiрки, а з Маринкою виникла про- блема. На всi батькiвськi збори у нас ходив тато, а не мама. Вiн звик, що його завжди хвалили за виховання дiтей, а тут Маринчина вчителька приголомшила. Пiсля зборiв вона зупинила тата i сказала:
- Ваша дiвчинка, звiсно, старанна, тиха, слухняна. Але ж нiчого не вдiєш, що вона трошки розумово вiдстала.
Тато був у шоцi. У всiх нас були чудовi розумовi здiбностi, чудова пам'ять, безлiч талантiв - i тут така заява. Виявляється, з другої чвертi третього класу розпочиналося читання незнайомого тексту. Маринка чудово читала те, що вже хтось читав, але новий текст читати не хотiла, просто мовчала.
Тато прийшов додому i почав розбиратися. I тут ми дiзналися, що, виявляється, Маринка не вмiє читати! На своїй чудовiй пам'ятi вона протрималася у вiдмiнницях два з половиною роки! Недарма вона просила, щоб їй спочатку хтось прочитав, а потiм, водячи по рядках пальцем так само, як мама чи я, вона читала текст по пам'ятi. Письмовi завдання вона переписувала, малюючи письмовi лiтери замiсть надрукованих у пiдручнику.
У нас вся родина була читаючою. У вiльний час усi лягали на лiжку з книгами в руках та читали. Маринка теж лягала з книгою i час вiд часу перегортала сторiнки. Папа вже деякий час тому помiтив, що вона не смiється, коли читає "Пригоди Тома Сойєра", але подумав, що у неї, можливо, погано розвинене почуття гумору. А тепер виявилось, що вона просто повторювала нашi дiї, нiчого не читаючи.
Лише два тижнi знадобились батькам, щоб навчити Маринку читати. Пiсля цього у школi вона навiть сама пiдняла руку та прочитала незнайомий текст, запропонований вчителькою. Тепер i вона стала по-справжньому читаючою. I знову стала вiдмiнницею.
У Маринчиному класi опинився мiй колишнiй однокласник iз Iвано-Франкiвська, який десь залишився на другий рiк. Виправданням були частi переїзди та тривалi карантини, пiд час яких iз ним нiхто не займався.
Класiв у росiйськiй школi було всiх по одному, причому учнi в них були як "мiсцевi", якi жили в Грiммi, так i "приїжджi", яких автобусом привозили з Гери. Герiвцi вiдразу пiсля урокiв їхали додому, а "мiсцевi" могли залишатися на рiзнi позакласнi заходи та гуртки. Спочатку я не хотiла займатися в жодному гуртку, бо пiсля урокiв ми з Маринкою вiдкривали для себе мiсто i спiлкувалися зi своїми нiмецькими подружками.
На одну iз класних годин взимку прийшов солдат, який брав участь у Чехословацьких подiях. Вiн гордо розповiдав, як нашi танковi дивiзiї придушували повстання.
- Вони вивели нам назустрiч жiнок iз маленькими дiтьми, але це не зупинило нашi танки!
Всi мої однокласники слухали його розповiдь iз захопленням, а я раптом уявила себе молодою жiнкою з маленькою дитиною на руках. Ми, мешканцi невеликого мiстечка, вийшли без зброї, з дiтьми на руках, назустрiч росiйським танкам, сподiваючись зупинити їх. Але вони поїхали просто на нас. Багато хто кинувся тiкати, а я не встигла. Я впала прямо пiд гусеницi танка, пролунав звук - сумiш хрускоту кiсток i чавкання кривавої плотi i для мене все закiнчилося... Росiяни не зупинилися...
***
Тато знову вчився, але тепер в аспiрантурi. Усi роботи йому треба було вiдправляти до Ленiнграда у надрукованому виглядi. Працюючи друкаркою у Вечiрньому Унiверситетi, мама друкувала на машинцi й татовi роботи. Те саме доводилося по кiлька разiв переробляти i допрацьовувати, друкувати доводилося багато. I все ж мама, потоваришувавши з Валентиною Гришиною, у вихiднi, коли тато сидiв у бiблiотецi, знаходила час гуляти з нею мiстом.
Ми з Маринкою зробили спостереження: будь-яку росiй- ську жiнку, навiть якщо вона була одягнена так само, як нiмкенi, можна було вiдрiзнити за ходою - росiяни ходили, розставивши заокругленi руки в сторони.
на ґанку Будинку Офiцерiв, зима 1969 року.
Коли ми розповiли про це татовi, вiн сказав:
- Росiяни звикли до великих територiй, тому пiдсвiдомо займають бiльший простiр, розставляючи руки, А нiмцi живуть на маленьких просторах, тож звикли притискати лiктi до тулуба.
- А чому наша мама не розставляє руки?
- Тому що ми жили в Польщi, i вона звикла так ходити.
У Будинку Офiцерiв працювали й нiмцi. Наприклад, як я вже казала, продавчиня в офiцерському кафе, були також нiмкенi-прибиральницi. Одна з них, жiнка приблизно 45 рокiв, прибирала другий поверх i iнодi заходила на чай до нас на кухню. Ми зазвичай грали в коридорi, але iнодi я слухала, про що вони розмовляють. Перед Восьмим Березня, розмовляючи з мамою i тiткою Валею, ця жiнка розповiла про повоєннi подiї. Коли в Грiмму прийшли росiяни, їй було двадцять рокiв. Росiяни вiдразу ж взяли на облiк всiх молодих жiнок, склали списки i наказали за цими списками приходити їм у призначений день до Будинку Офiцерiв, що розташувався поруч зi школою. Тут їх ґвалтували.
- Все було дуже чiтко. - Розповiдала вона. - У понедiлок приходили однi, у вiвторок - iншi, у середу - третi. I так щодня. Кожну ґвалтували по кiлька солдатiв, поки жiнки не починали втрачати свiдомiсть. Потiм кiлька днiв можна було вiдпочити i знову приходити у призначений день.
- А чому ви не ховалися? Чому не тiкали?
- Бо iнакше розстрiляли б усю родину.
Вона розповiдала про це спокiйно, нiби то був просто такий закон природи, неминуче зло. I як тiльки вона пiсля цього могла працювати на наших?! Як взагалi пiсля цього нас там терпiли? Напевно, їхнiй священик був дуже добрим психологом, якщо зумiв умовити населення поставитися до нас, як до неминучого. У деяких мiстах жiнки кидалися разом iз дiтьми у воду та топилися, вiдомi сотнi таких випадкiв. Деякi вiшалися чи труїлися. В iсторiї Нiмеччини є кiлька мiстечок, в яких наклали на себе руки всi жiнки.
Менi здавалося, що це вiдбувалося дуже давно, так давно, що про це можна було вже й не пам'ятати. Але на той час з Дня Перемоги минуло лише 24 роки... Майже всi свiдки тих подiй були ще живi. Вони жили поряд з нами, ходили тими ж вулицями, а їхнi дiти та онуки - тi самi Монiка, Петра, Ангелiка та Сабiна навiть потоваришували з нами...
***
До весни мама знову зважилася пiдстригтися. Нiмкеня-перукарка кiлька днiв пiдбирала їй зачiску, поки не пiдстригла так вдало, що мама стала справжньою красунею. Нiмецькi чоловiки навiть пропускали її без черги у магазинi.
А ми звикали ходити, як дiвчата-нiмкенi. По-перше, всi нiмецькi дiвчатка ходили iз сумочками через плече; по-друге, спiдницi майже у всiх були плiсованi, i їх не треба було зшивати, щоб випрати, складки самi трималися; по-третє, замiсть шароварiв тут носили штани; по-четверте, черевикiв та сандалiв тут не було, зате були рiзнi туфельки та босонiжки. I ось у нас це все з'явилося.
Першi сумочки були з чорної штучної шкiри на довгому ремiнцi i з бiлим шкiряним метеликом спереду. Потiм до Маринчиного дня народження нам подарували сумочки з шотландки з чорними лакованими боковинками та такими ж довгими ремiнцями. Вдягнувши синi штани, чорнi лакованi туфлi, легкi синi курточки та повiсивши сумочки через плече, ми були зовсiм, як нiмецькi дiвчатка.
Заняття в школi у нас з нiмцями не збiгалися, тому з Петрою, Ангеликою, Сабiною та Монiкою ми тепер зустрiчалися переважно по недiлях. Ми все бiльше говорили нiмецькою мовою, а вони дiзнавалися вiд нас деякi росiйськi слова. В основному ми гуляли у парку бiля школи, iнодi ходили до центру мiста, iнодi виходили до рiчки. На iншому березi рiчки був лiс, але без дорослих переходити на той бiк нам не дозволялося.
Лiс та каменоломня.
Зима на Пiвднi Нiмеччини була теплою, а весна почалася рано. Вже у березнi на вулицю можна було виходити в легеньких курточках або навiть взагалi в кофтах. У вихiднi ми стали всiєю сiм'єю виходити гуляти до лiсу. Вiн знаходився за рiчкою, яку треба було перейти дерев'яним мостом бiля замку. Королiвський замок був пам'яткою Грiмми, але тодi, коли ми там жили, в ньому був ресторан. У той замок-ресторан ми нiколи не пiднiмалися, милувалися ним лише ззовнi. Замок стояв на крутiй горi, i його було дуже добре видно з рiчки та з протилежного берега.
Для походiв у лiс нам купили маленькi валiзки. У них мiстилася пляшка лимонаду та якiсь бутерброди. До речi, моя валiзка збереглася й досi. Зараз, за 57 рокiв пiсля тих подiй, я зберiгаю в нiй свою бiжутерiю.
Спочатку ми з Гришиними переходили рiчку через мiст, а потiм гуляли стежками лiсу. Усi Гришини були маленького зросту, навiть їхнiй тато був менший за нашу маму, а Iгор, який навчався у другому класi, виглядав взагалi як дошкiльня.
Лiс у Грiммi був дуже доглянутим, всi дорiжки були висипанi рожевим гравiєм, сходити з них не рекомендувалося, а в лiсi водилися i бiлки, i зайцi, i козулi. Весь лiс на той час зарiс конвалiями, їх було дуже багато, навiть не треба було сходити з дорiжки, щоб їх понюхати, вони пахли на весь лiс, але рвати їх не дозволялося.
Рiчкою можна було кататися на катерi, але через те, що мене захитувало, ми робили це не часто.
Дорiжками ми зазвичай йшли спочатку до невеликого приватного ресторанчика, а потiм до каменоломнi. У ресторанчику ми вперше скуштували нiмецькi смаженi сосиски. Спочатку замовили по однiй порцiї та по склянцi малинового лимонаду. Такого лимонаду ми ще нiколи не куштували, а сосиски були просто чудовими. Ми з Маринкою з'їли свої порцiї i попросили ще. Мама з татом наїлися, але нам замовили по другiй порцiї. Ми попросили по третiй. Нiмцi навколо почали на нас озиратися - двоє худеньких дiвчаток уплiтають по третiй порцiї! Наче їх вдома не годують.
Потiм, коли ми почали приходити в цей ресторанчик майже щонедiлi i завжди з'їдали по двi-три порцiї сосисок, нiмцi звикли до нашої зажерливостi, тiльки дивувалися, чому ми залишаємося такими ж худими.
Пiсля ресторанчика ми йшли далi, до каменоломнi. Колись iз неї добували камiнь, але потiм затопили водою. Вийшло глибоке озеро з печерами у каменi на його берегах. В одну печеру можна було зайти, поблукати нею i вийти через iншу, вони з'єднувалися коридором.
У цьому озерi ми не купалися. Нiмцi навiть не пробували, а тi з наших, хто намагався, казали, що в ньому дуже холодна вода. Хоча на вулицi i було тепло, та ще була весна. Ми сюди приходили просто погуляти та пофотографуватися.
Це був кiнцевий пункт нашого маршруту лiсом. Вiдпочивши бiля озера та печер, ми вирушали назад.
Одного разу наш офiцер почав пiрнати, намагаючись дiстатися дна, та в нього нiчого не вийшло.
- Дуже глибоко! - Сказав вiн. - Та ще й вода льодяна!
Росiйська вулиця.
Пiсля весняних канiкул нам дали двi кiмнати у комунальнiй квартирi на росiйськiй вулицi. Як насправдi називалася вулиця, я не пам'ятаю, ми називали її росiйською, тому що на нiй було кiлька росiйських будинкiв.
Гарнiзон iз вiйськовим мiстечком знаходився на околицi мiста, там жило майже все радянське населення, майже всi нашi однокласники. Вiд мiста вiн вiдокремлювався бетонним побiленим парканом з КПП (Контрольно Пропускним Пунктом). Черговi на КПП нiколи у нас документiв не вимагали, на вигляд визначаючи, що ми "свої". У гарнiзонi були i житловi будинки для сiмей офiцерiв, i радянськi магазини, i клуб, де можна було дивитися кiно. Були також казарми та стрiльбища та багато всього "вiйськового".
Через дорогу вiд гарнiзону була наша вулиця. Наш будинок стояв просто на перехрестi. Вiн був двоповерховим, лише по однiй квартирi на поверсi. Входячи до пiд'їзду, ми потрапляли на сходовий майданчик, квартири розташовувалися лiворуч, а праворуч були вiкна надвiр. На першому поверсi жили несiмейнi позастроковики, а на другому, у трикiмнатнiй квартирi - двi родини. Нам дiсталися двi кiмнати, а сiм'ї з однiєю дитиною - одна. У нас була спiльна кухня та спiльна ванна кiмната з туалетом.
Увiйшовши до квартири, ми з Маринкою вiдразу звернули увагу на вiшалку в коридорi. На нiй висiло дiвчаче пальто i хлопчача шапка.
- Значить, з нами житимуть дiвчинка та хлопчик. - Вирiшили ми.
Але виявилося, що сусiдкою була лише дiвчинка шести
рокiв, якiй ще у Союзi купили хлопчачу шапку, а тут так i залишили. Ми з нею майже не спiлкувалися, тiльки вiталися, стикаючись у коридорi або виходячи в обiд на кухню.
За нашим будинком далi по вулицi стояв триповерховий будинок, причому третiй поверх був мансардний, тобто зi скошеними стiнами та вiкнами, що виходили на дах. Лише за мiсяць таку квартиру на мансардному поверсi отримали Гришини. Зате квартиру вони мали окрему, а не комунальну. За тим будинком стояв двоповерховий "Генеральський". Чомусь генерал жив не в гарнiзонi, а у мiстi.
- Якщо гарнiзон бомбитимуть, то його будинок залишиться цiлим. Адже не будуть нiмцi бомбити своїх. - Сказала тiтка Валя Гришина. - I ми вцiлiємо, бо ми ж поруч iз ним.
А за Генеральським будинком був великий триповерховий на два пiд'їзди, в одному пiд'їздi жили росiяни, в iншому - нiмцi. То був останнiй будинок на нашiй вулицi, далi розстилався луг, за ним був занедбаний сад, а ще далi - озеро.
На протилежному боцi нашої вулицi, на перехрестi навпроти нашого будинку був продуктовий магазин, навпроти Гришинського будинку - величезний двiр iз чотириповерховим росiйським будинком на два пiд'їзди. У цьому дворi було влаштовано гойдалку та зроблено примiтивну карусель, яку треба було розкручувати самим. Далi вулицею - солдатська пекарня, з якої завжди дуже смачно пахло свiжим хлiбом. За пекарнею розташовувалися росiйськi свинарники. Ми залазили на дерева, по гiлках переходили на черепичнi дахи свинарника i бiгали по ньому, спостерiгаючи, як солдати годують свиней.
А за продуктовим магазином було все iнше мiсто, в якому жили нiмцi. Тепер нашi знайомi Петра, Ангелiка, Сабiна та Монiка лише iнодi приходили до нас, тодi ми гуляли мiстом i ходили до них у гостi. У нас вдома ми показували їм свої альбоми з марками та листiвками, у них розглядали iграшки. Дiвчатка подарували менi багато нiмецьких марок, деякi з яких виявились ще з гiтлерiвських часiв. Навiть через багато рокiв, припинивши збирати марки, я зберiгала їх. Вже зараз зовсiм недавно свої альбоми з марками я вiддала чоловiковi, який ними займається всерйоз.
Своє спiлкування з нiмкенями ми розцвiчували, як могли. Якось вони запропонували влаштувати прямо в кiмнатi Ангелики iмпровiзований концерт. Вони спiвали свої пiснi, ми з Маринкою - кiлька пiсень iз мультфiльмiв та тi англiйськi, якi колись вивчили в Iвано-Франкiвську. Всi номери чергувалися: виступ нiмкень - виступ наш. Анi їхнi батьки, анi нашi такому спiлкуванню не заважали, вони були на роботi.
Школа у Грiммi.
Коли ми переїхали з Будинку Офiцерiв, нам, як i всiм радянським дiтям, довелося ходити до школи через пiв-мiста. Спочатку йшли до шлагбауму. Якщо йшли вчасно, то встигали пройти далi до його закриття. Якщо не встигали, то доводилося чекати, поки проїде потяг. Поряд, трохи правiше вiд дороги зi шлагбаумом знаходився вокзал. До нього прибували i старi потяги з паровозами, що топилися вугiллям, i новi, з двоповерховими вагонами. Далi ми йшли по дiагоналi через привокзальний сквер, на краю якого, навпроти головного входу у вокзал, стояла крамниця з дуже смачним морозивом. Морозиво ми купували пiсля школи, дорогою додому.
Вийшовши зi скверу, ми потрапляли на вулицю з великими приватними будинками. Один будинок був особливо красивим, вiн був обгороджений чавунними ґратами, а за ними по великiй територiї бiгав собака. Подивившись по телевiзору фiльм про собаку Лессi, ми цього собаку теж називали Лессi, вiн був дуже на неї схожий.
Якщо йти цiєю вулицею далi, то можна було вийти в центр мiста, в якому ми любили гуляти, але через пару будинкiв був поворот до нашої школи. Ця школа була пам'яткою Грiмми, вона була побудована ще 1550 року курфюрстом Морiцем.
Тепер до школи ми потрапляли через центральний вхiд, а не так, як ранiше - через коридор чи заднє подвiр'я Будинку Офiцерiв. З нiмецькими школярами зустрiчалися дуже рiдко, оскiльки уроки та перерви у нас не спiвпадали.
До травневих свят у школi готували концерт. Вчителi про здiбностi бiльшостi дiтей не знали, бо ми всi то приїжджали, то вiд"їжджали, тож вони питали у нас, хто що вмiє. Я сказала, що ми з Маринкою можемо заспiвати три пiснi англiйською мовою. Нас повели до вчительки англiйської, щоб вона послухала.
- Чудово! I вимова правильна! Коли ви вчили англiйську?
- Два роки тому, ще у другому класi. - Сказала я.
- А я у першому. - Додала про себе Маринка.
Нашi пiснi включили до концерту. Виявилося, що в нашiй школi були дiти, якi приїхали i з Росiї, i з України, i з Молдови, i з Казахстану, i з Татарiї... Багато хто з них мiг танцювати народнi танцi. Спостерiгаючи на репетицiї за ними, я побачила, що бiльшiсть рухiв у рiзних народiв схожi. Вчителька пояснила, що вони без слiв описують звичайний день жiнки: як вона прокидається i вмивається, як зачiсується i дивиться у дзеркало, як збирає виноград чи виганяє худобу в поле... Треба тiльки навчитися читати цi рухи. Не знаючи їх значення, деякi дiвчатка просто робили плавнi рухи пiд музику, але коли розумiли, що вони означають, рухи ставали чiткiшими.
У тi часи вже пiшли в минуле гiмнастичнi "пiрамiди", але хтось iз старих вчителiв запропонував їх воскресити. Було вирiшено пiдготувати два гiмнастичнi номери - для хлопчикiв та для дiвчаток. Найменшим хлопчиком був той, який зголосився на полiтiнформацiї розповiдати про спорт, а
найменшою дiвчинкою - я. Саме ми й мали стати верхiвками пiрамiд. З пiрамiдою у хлопчикiв все йшло добре, їм вдалося зробити її "триповерховою" - на плечах п'яти хлопчикiв "першого поверху" стояли троє менших хлопчикiв - "другий поверх", а вони вже тримали найменшого.
У дiвчаток все було набагато складнiше. Через мене. Я не могла створити навiть другий поверх. I не тому, що так боялася висоти, свої страхи я вмiла бороти. Все виявилося набагато складнiшим у моральному планi - я не могла стати ногами на плечi iнших. Поки ми робили вправи, сходилися та розходилися, все було нормально. Потiм двi дiвчинки ставали на карачки, пiднiмали по однiй нозi вгору, їх пiдхоплювали iншi дiвчатка. А я повинна була, тримаючись за руки ще двох дiвчаток, стати на спини тих, якi стояли рачки. Цього я зробити не могла.
- Та це ж не високо! - Переконувала мене вчителька. - Зовсiм не страшно!
- Я не боюся! Я не можу! - Вiдповiдала я i показувала, як легко i спокiйно можу стати на два стiльцi, поставленi поруч. - Бачите, на стiльцi я можу стати, а на людей - нi!
- Чому?
- Їм буде важко.
- Нам не важко, ти ж дуже легка! - Заперечували дiвчатка.
- Все одно не можу!
Зрештою мене переломили, i я виступила на концертi. Але осад на душi лишився на все життя. Бiльше я нiколи нi в чому подiбному участi не брала.
***
Мiсто знову було все прикрашене, але вже не гiрляндами, а повiтряними кульками, курчатами та зайчиками, рiзнокольоровими картонними яйцями та паперовою мiшурою у виглядi зеленої трави. Був час Великодня. Що це за свято, ми ранiше не знали. У Радянському Союзi його не святкували, у цей час завжди проводилися Ленiнськi Комунiстичнi Суботники, коли всi люди виходили безкоштовно працювати на благоустрiй мiст: пiдфарбовували вапном бордюри, паркани та стовбури дерев, пiдмiтали тротуари та вулицi, збирали металобрухт та макулатуру.
Тато пояснив, чому Великдень святкують християни i як вiн почався у євреїв, що вийшли з Єгипту. Розповiв про значення атрибутiв Великодня. Мама пригадала, як її бабуся на Великдень пекла паски i спробувала теж спекти нам, заливши тiсто в металевi баночки вiд консервованого зеленого горошку. У нiмецьких магазинах продавалася посипка до пасок, тому вони вийшли не лише смачними, а й гарними. А ще нам iз Маринкою вперше подарували подарунки до Великодня. Це були картоннi коробочки у виглядi яєць розмiром зi страусинi. Вони були розмальованi яскравими малюнками - зайчики з кошиками, курчата, що вилуплюються з яєць, каченята, якi несуть кошики, повнi подарункiв. Коли ми розкрили цi яйця, то в серединi виявили пухнастих iграшкових курчат.
***
У травнi урокiв у школi було мало, нас постiйно кудись водили: то на екскурсiї, то в цирк, то в лiс. Пам'ятаю враження вiд пересувного цирку-шапiто. Вiн був набагато менший, нiж у Сочi, костюми у артистiв старi та вицвiлi, запах стояв неприємний, всюди було насипано тирсу. Пiсля радянського цирку видовище було не дуже привабливим. А нiмецькi дiти радiли. Мабуть, нiчого кращого бачити їм не доводилося.
У цирку наш клас зайняв два ряди посерединi, а позаду та спереду сидiли нiмцi приблизно нашого вiку. Одна наша дiвчинка, яка сидiла поряд зi мною, дуже сподобалася нiмецькому хлопчику, який сидiв за нами трохи вище i навскiс.
Вiн надавав їй знаки уваги, намагався заговорити з нею, але вона не реагувала. Нарештi вiн наважився пiдiйти до неї i пригостив її цукеркою, а вона тiльки сказала: "Дякую."
Коли нас водили в лiс, треба було переходити Мюльде пiдвiсним мостом. Перед мостом нас попереджали, що йти в ногу не можна. Ми розслаблялися, намагалися поводитися "вiльно", але все одно, коли йшли мостом, виходило "в ногу". Через це мiст сильно розгойдувався, а все його полотно починало ходити хвилями. Вчителi казали зупинитися, почекати, доки мiст заспокоїться, а потiм обережно йти далi. Ми вже бачили по телевiзору, як, потрапляючи в резонанс, навiть кам'янi мости починали йти хвилями i руйнуватися.
***
Якось до нас додому з самого ранку прибiгли нашi подружки-нiмкенi i мало не з порога закричали:
- Скорiше! Iдемо! Ярмарок!
- Що сталося? - Запитала я нiмецькою. - Куди йти!
- Ярмарок! - Вiдповiдали дiвчатка росiйською, а далi продовжили нiмецькою: - Приїхав ярмарок, треба поспiшати, треба туди йти!
Чого так радiти ярмарку, ми з Маринкою не розумiли. Ми були одного разу на ярмарку в Iвано-Франкiвську. Там тiльки продавалися рiзнi товари до школи i нiчого цiкавого не було. Тим не менш, ми сказали мамi, яка була в сусiднiй кiмнатi, що нiмцi запрошують нас на ярмарок. Мама про всяк випадок дала нам грошей, ми одяглися i пiшли за нiмцями.
Дiвчатка привели нас на околицю мiста, де вже розташувалися рiзноманiтнi атракцiони. То був пересувний Луна-парк. Нiчого схожого на Iвано-Франкiвський шкiльний ярмарок. Рiзнi гойдалки, каруселi, тири з призами. Ранiше, в Союзi, бiля атракцiонiв ми бачили лише Кiмнати Смiху - павiльйони з кривими дзеркалами. Смiшного ми в них нiчого не знаходили. А тут дiвчатка пiдвели нас до павiльйону, розмальованого скелетами та монстрами, i сказали, що це Кiмната Страху.
- Там дуже страшно! - Казали вони. - I весело!
Ми всiєю юрбою увiйшли до темного примiщення. Йти треба було одна за одною по вузькому проходу, що звивався. То там, то тут раптом вискакували скелети, вампiри, розбiйники з кинджалами. У деяких мiсцях замiсть твердої пiдлоги виявлялася натягнута тканина, i ми провалювалися, як у яму. В одному мiсцi з-за рогу вискочив живий чоловiк, вбраний у вбивцю. Ми всi верещали вiд несподiванки, потiм смiялися i йшли далi. А вийшли до освiтленої кiмнати з кривими дзеркалами. Нiмки смiялися зi свого вiдображення, нам з Маринкою довелося теж посмiятися.
У Сочi ми каталися на Колесi Огляду. Воно було дуже високим, але крутилося повiльно, щоби з висоти можна було все оглянути. Тут було Чортове Колесо - не вище за двоповерховий будинок, але крутилося воно дуже швидко. Коли кошик летiв униз, здавалося, що ми падаємо. Пiднiмаючись вгору, ми набирали в груди бiльше повiтря, а падаючи вниз, на все горло репетували.
Були там рiзнi каруселi, але не з конями чи iншими звiрятками, якi мирно крутяться навколо центральної тумби, а рiзнi сидiння, якi з шаленою швидкiстю крутилися i хвилями,
i зиґзаґами, i ще незрозумiло як.
Можна було кидати м'ячики в отвори, i якщо потрапляли, отримували приз. Можна було стрiляти у тирi i теж отримувати призи. Можна було купити лотерейний квиток i вiдразу по ньому отримати якусь iграшку. Нiчого такого в Радянському Союзi тодi ще не було. Накатавшись, настрiлявшись, накидавшись, ми повернулися додому з трофеями: спиртовий градусник, який закипав, якщо його потримати в руцi, пластмасовi ножички, якi рiзали папiр, як справжнi, незрозумiле пластмасове звiрятко i кiлька квiточок на дротах з тиру.
Наступного дня ми повели на ярмарок своїх батькiв. Багато офiцерiв "вистрiлювали" собi у тирi кришталевi та склянi вази, великi м'якi iграшки, якiсь кориснi речi. Наш тато нiчого великого не "настрiляв", йому траплялися дрiбнi iграшки та квiточки.
Наступного дня ми знову пiшли на Ярмарок i випадково виявили, що пiд однiєю з каруселей завжди можна знайти дрiбнi грошi. Вона так сильно крутилася, що монети вилiтали з кишень. Пiдiбравши пiд каруселлю цi монети, ми могли знову пiти на якийсь атракцiон. Ярмарок пробув у Грiммi близько тижня, а потiм поїхав.
***
А в нас закiнчився навчальний рiк. Оскiльки будь-якої митi однi учнi могли виїхати, а їм на змiну приїхати iншi, за кордоном щороку влаштовувався випускний. Такi випускнi влаштували i нам. Для цього з батькiв зiбрали грошi на солодощi та повели нас у лiс. Вчительцi допомагали кiлька непрацюючих мам.
Поки ми гралися i фотографувалися, мами розстелили на землi клейонки i розклали на них усiлякi смаколики, розставили лимонад у пляшках i розстелили кiлька складених ковдр, щоб ми не сидiли на землi. Ми бiгали, грали в естафети з паличками та з м'ячем, у квача та в жмурки. Потiм охочих покатали катером по Мюльде. Я i ще кiлька однокласникiв вiдмовилися. Загалом нас у класi було 25 осiб.
Маринка теж мала схожий випускний, але наступного дня. В її класi було 18 осiб, хоча фотографуватися погодилися не всi.
Якщо я у своєму класi була найменшою, то Маринка у своєму - найбiльшою з дiвчаток. Маринка iз задоволенням покаталася на катерi, побiгала, пограла. Я помiтила, що тут, у Грiммi, Маринка нi з ким не билася та не шкодничала. Тут їй жодного разу не оголошували бойкот. А зi смаколикiв на випускних ми вiдкрили для себе новi вафлi з бiлковим повiтряним кремом.
Лiто у Грiммi
Щоб радянськi дiти не вешталися неприкаяними, чекаючи вiдпустки, поки їхнi батьки працюють, для молодших дiтей при школi органiзували табiр. Молодшими у школi вважалися учнi перших-четвертих класiв. Загалом нас набралося чоловiк двадцять. В iнших матерi не працювали i могли займатися дiтьми самi.
Цей пришкiльний табiр був не таким, як в Iвано-Франкiвську, коли ми щодня приходили до школи i проводили час до обiду. Тут до школи треба було приходити разiв зо два на тиждень. Щоразу була якась нова вчителька, щоразу для нас вигадували щось нове. Окрiм походiв у лiс, спiвiв та малювання, запам'яталися декiлька екскурсiй.
По-перше, "Дружба". "Дружбами" називалися спiльнi заходи радянських та нiмецьких дiтей. Зiбравшись бiля школи, ми сiли в автобус i нас повезли до сусiднього мiстечка. Там, у нiмецькiй школi, нас завели до актової зали, де вiдбувався захiд з нагоди закiнчення навчального року в молодшiй школi. Якщо у нас заняття закiнчувалися наприкiнцi травня, то у нiмцiв десь у серединi червня. Спочатку на сцену викликали учнiв, що вiдзначилися, i нагороджували їх, але не тiльки грамотами, як у нас, а й невеликими подарунками. Якщо у нас, отримавши грамоту, пiонери вiддавали салют, а жовтенятам просто тиснули руку, то у нiмцiв було не так. Хлопчики кивали головою, а дiвчатка робили кнiксен. Кнiксен - це такий уклiн-напiвприсiд. Усi дiвчатка присiдали автоматично, видно було, що це в них у кровi, з самого раннього вiку, а не видресировано, як наш салют. Ми й ранiше помiчали, що нашi знайомi нiмкенi в Грiммi, коли дякували за щось, теж трохи присiдали, але тут, на сценi, це було особливо помiтно.
Пiсля урочистої частини був концерт. Якщо у наших концертах переважали танцi, то тут переважно спiвали. Ми вважали, що якщо у концертi лише спiвають, то це нудно. У нас зазвичай танцiв та пiсень було порiвну, i вони чергувалися. Тут за весь концерт був лише один танець, решта - пiснi. Навiть вiршiв нiхто не читав. Спiвали нiмцi i пiд фортепiано, i пiд скрипку, i соло, i хором. Здивував хор хлопчикiв - без музики вони так виводили мелодiю, що ми навiть заслухалися.
А пiсля концерту нас повели на другий поверх, де у величезному холi були накритi столи. Тепер стало зрозумiло, чому вчителька, яка супроводжувала нас на "Дружбу", попереджала:
- Тiльки тримайте себе в руках, щоб нiмцi не подумали, що ви з голодного краю!
Чого тiльки не було на цих столах! I все таке незнайоме, i таке смачне! Торти та тiстечка були зовсiм не такими, як нашi, багато екзотичних фруктiв, якi ми ще для себе не вiдкрили, цукерки, печива, лимонади. Про лимонади можна було б розповiдати окремо - їх було багато, рiзних кольорiв i смакiв. Звичайно ж, нiхто з нас не мiг утриматися, та й нiмцi теж уплiтали все це за обидвi щоки.
Я думала, що до поняття "Дружба" має входити ще щось, наприклад, знайомство, спiлкування, якiсь спiльнi iгри, але нiчого цього не було. Поївши за спiльним столом, ми попрощалися i поїхали назад. Пiсля цього в мене залишився неприємний осад - "Дружба" виявилася просто сумiсним за-
стiллям.
Якось нас повезли до сусiднього мiстечка на килимову фабрику. Десь краєм вуха я почула i зрозумiла, що командування таким чином брало собi безкоштовно килими. А нам показували, як вони робляться. На величезних верстатах жiнки прокладали нитки та створювали на основi вiзерунки петлями. Потiм цi петлi зрiзалися i виходив ворс. Якщо десь був невеликий брак, його прошивали вручну. Добродушна нiмкеня показала, як це робиться. Вона дуже швидко зашила петлями невелику дiрочку, зрiзала їх до висоти ворсу, розгладила рукою i ми не могли вiдрiзнити де зроблено на верстатi, а де виправлено вручну. У залi готової продукцiї лежали i висiли десятки килимiв рiзних кольорiв. Це була наша перша екскурсiя на виробництво, i вона виявилася цiкавою та пiзнавальною.
Але найцiкавiшою була екскурсiя до Лейпцизького зоопарку. Ми й ранiше бували у зоопарках в Союзi, де нуднi звiрi сидiли у великих клiтках. Цей зоопарк вразив нас своїми розмiрами i тим, що звiрi гуляли великими територiями, вiдокремленими вiд глядачiв не ґратами, а ровами з водою. На цих територiях було зроблено скелi i пустелi, водоймища i острови, росли кущi та дерева. Звiрi не нудьгували, а бiгали, грали, їли, займалися своїми справами як у природi. А ще там був дитячий куточок, в якому дитинчата найрiзноманiтнiших тварин грали разом: ведмежата балувалися з козенятами, баранцi бiгали за вовченятами, тигренята облизували осликiв. I їх можна було погладити, коли вони пiдходили до нас. Але коли прийшли працiвники зоопарку, щоб їх погодувати, кожен побiг до свого мiсця годування: поросята помчали до ночвiв, тигренята до мисок з молоком, козенята до лоткiв з морквою та капустою.
На згадку про зоопарк ми з Маринкою купили по двi брошки. Одна з них являла собою бiлий пластмасовий бивень з написом "Leipzig Zoo", на якому на ланцюжках висiли два слоники, а друга - такий же бивень iз двома бiлими пуделями, що теж висiли на ланцюжках. Нещодавно, рокiв з десять тому, я викинула останню з тих брошок, вона зовсiм стала непридатною.