Аннотация: Як в iндiйському кiно: я видаково знайшла брата...
ВИПАДКОВИЙ БРАТ
ОПОВIДАННЯ
(25 сiчня 2026 року)
Свiтла у басейнi не було, тому комп'ютери не працювали. Усiх клiєнтiв спiвробiтники записували в зошит, позначали час початку, а пiсля закiнчення плавання ставили навпроти прiзвищ "пташку". Я вийшла з роздягальнi i пiдiйшла до столу адмiнiстратора, щоб вiдзначитись.
- Гайдук Юрiй Вiкторович! - Почула я.
Попереду стояв високий стрункий хлопець iз русявим волоссям.
- Цiкавенько! - Вигукнула я. - А я Гайдук Юлiя Вiкторiвна! Подвiйнi тезки виходить - i за прiзвищем, i по батьковi.
Хлопець обернувся i подивився на мене блакитними очима, такими ж, якi я щодня бачу у своєму дзеркалi. I взагалi, весь вiн був якийсь знайомий.
- I я Гайдук! - Пiдiйшов хтось ззаду. - Тiльки мене звуть Андрiй Володимирович. - Цей був теж русявим, але з сiро-болотними очима.
- Як у iндiйському кiно! - Розсмiялася я. - Ще виявиться, що ви мої брати!
- А що, все може бути! - Посмiхаючись пiдтримав мою думку Андрiй.
- А давайте сядемо ось тут, у кафетерiї, i з'ясуємо, хто ми одне одному! - Запропонував Юрiй.
Ми пройшли в кафетерiй басейну, зайняли столик бiля вiкна i мовчки дивилися одне на одного.
- Нi в кого немає якоїсь особливої родимки чи ще чогось такого? - Запитала я.
- Начебто, нi... За зовнiшнiми ознаками нiчого точно сказати не можна. - Переводячи погляд з мене на Андрiя i на-
зад, пробурмотiв Юрiй.
- А давайте зробимо аналiз ДНК! - Вигукнув Андрiй.
- Щоб робити аналiз ДНК, потрiбнi вагомi причини, а у нас їх немає. - Заперечила я. - Давайте з'ясуємо, хто чим займається, може, знайдемо точки дотику.
- Я закiнчив медичний, зараз проходжу ординатуру в обласнiй. - Першим розпочав Юрiй.
- А сам мiсцевий? - Вирiшила уточнити я.
- Нi, я з Вiнницi. Мої батьки там живуть, а сюди приїхав до iнституту вступати, от поки що i залишаюся.
- А я тут живу iз самого народження. Теж з мамою та татом. Закiнчила iноземну мову, викладаю англiйську в приватнiй школi.
- А я iз села Кальня, Хмельницька область, Деряжнянський район. Поступив тут у технiчний, закiнчив, зараз ми на 3-D принтерах деталi до дронiв друкуємо. Мiй батько на фронтi, а мама так у селi i лишилася.
- Так... Поки нiчого схожого не видно... Може, у нас батько спiльний? Ти якого року народження? - Повернулася я до Юрiя.
- А де на час твого народження перебували твої батьки?
- Та там у Вiнницi i перебували, i тато, i мама. I нiкуди не виїжджали!
- А мiй тато в цей час був в Iспанiї, пiдробляв на будiвництвi... Отже, зустрiтися з твоєю мамою нiяк не мiг... Слава богу, батьки у нас рiзнi!
- А ти якого року? - Запитав мене Андрiй.
- Я ровесниця столiття, народилася у сiчнi двотисячного.
- А я з 1999-го. Все життя, поки сюди не приїхав, прожив у Кальнi, мої батьки також. Батько, щоправда, ще в армiї служив.
- Де? - Вигукнули ми з Юрiєм, практично, в один голос.
- Пiд Харковом, забув, як селище називалося.
- Мої там не були.
- Мої також.
- Виходить, за батькiвською лiнiєю ми не перетиналися. Батьки нашим мамам не зраджували. - Полегшено зiтхнула я.
- Мiй, може, й зраджував. У нього така фiлософiя - чоловiк повинен розсiяти своє насiння по всьому свiту. Мати цю його фiлософiю час вiд часу качалкою вибиває.
- Але ж до нас це не стосується! - Обiрвала я його. - Що ще можна проаналiзувати? Може, про дiдусiв згадаємо?
- Я свого не знаю. Кажуть, вiн закiнчив медичний i його направили до селища мiського типу Меджибiж, де на той час жила моя бабуся. Приїхав увесь такий мiський, високий, з чорним кучерявим волоссям, з пекучими карими очима. Влаштувався у полiклiнiку на околицi селища. За дiвчатами не бiгав, а от замiжнiх молодух не пропускав. Бабуся тодi замiжня була, але теж не встояла. А коли в неї народився чорнявий син, її чоловiк вiдмовився забирати її з пологового будинку i записувати на своє прiзвище. Сказав:
- Вiд кого народила, те прiзвище хай i дає! - А сам зiбрав речi та поїхав кудись на Урал.
От бабуся i дала йому прiзвище Гайдук, назвала Вiктором, а по-батьковi теж вiд того доктора дала - Дем'янович.
- Ой, мого тата теж Вiктор Дем'янович звуть! Повнi тезки - Гайдук Вiктор Дем'янович! - Сплеснула я долонями.
- А мiй - Гайдук Володимир Сергiйович. - Вставив Андрiй. - Ти розповiдай, що далi було?
- А далi в селищi почали народжуватися чорнявi дiти. I хоча бiльше нiхто не розлучався, лiкар втiк, не залишивши нiкому своєї адреси.
- А як мати, ну, тобто, бабуся? Одна, з дитиною на руках?
- Спочатку до неї намагалися пiдкочувати мужики, мовляв, дала одному, дасть й iншим. Але якось вона таке влаштувала, що бiльше нiхто не чiплявся.
- А що ж вона такого могла влаштувати? - Поцiкавився
Андрiй.
- Ну, прийшов до неї один чоловiк, почав чiплятися прямо у дворi. Вона схопила вила, що стояли бiля сараю, i на нього! Притиснула вилами до стiнки, вiн репетує, народ став збиратися... У бабусi там у Меджибiжi одноповерхова околиця була, всi знали одне одного. Кричать:
- Вiрко, вiдпусти його, вiд грiха подалi!
А вона:
- Не вiдпущу, доки його дружина не забере! Нехай усi бачать, що я чужих мужикiв не вiдбиваю!
Прийшла його дружина, бабуся вила прибрала i сказала:
- Так усiм i передайте; до мене пiдкочувати не можна!
Бiльше до неї нiхто й не чiплявся, всi її поважали i сина її байстрюком не називали. Мiй тато навiть зiбрав ватагу Чорних Гайдукiв - пацанiв приблизно одного вiку з таким же чорним кучерявим волоссям i карими очима. Вони особливо не бешкетували, але якщо когось iз них ображали, всiєю ватагою давали прочухана, казали:
- Запам'ятай та iншим розкажи: Чорних Гайдукiв чiпати не можна!
А потiм, коли батько вирiс, вiн переїхав до Вiнницi, закiнчив будiвельний, одружився. А коли я народився, вiн i бабусю до нас забрав.
- А чому ти не чорний, як тi Чорнi Гайдуки? Чому русявий? - Встряг у розповiдь Андрiй.
- А у мене i бабуся, i мати свiтлi, з блакитними очима, я у їхню породу вдався.
- Ось i знайшлася точка дотику. Задумливо пробурмотiла я. Мiй дiдусь розповiдав щось схоже, але пiд iншим кутом зору...
- Розповiдай! - Пiдбадьорив мене Андрiй.
- Ну, з чого б почати... Моя бабуся розповiдала, що до них до Хмельницької мiськлiкарнi вiн потрапив улiтку 1998-го. Приїхав iз селища Меджибiж, куди був направлений пiсля iнституту. Вона тодi теж тiльки починала працювати педiатром. Вiн увесь такий високий, стрункий, чорнявий, кучерявий... Та ще таке незвичне iм'я - Дем'ян Мартинович.
- Ну то й що? Вже ясно, що твiй нiяким боком до нас не стосується! Продовжуй, Юлечко!
- Ну, бабуся, як i багато хто, закохалася в нього... У неї батько був полковником, коли знайомився з Дем'яном, так суворо на нього подивився i сказав:
- Ти врахуй, я Афган пройшов, менi нiчого не страшно, але якщо мою Юльку образиш!
I от дiдусь, тобто Дем'ян Мартинович одружився з моєю бабусею. А за рiк у них народився мiй тато, його назвали Вiктором.
- Як i мого - Вiктор Дем'янович Гайдук.
- Збiг? Не думаю... - Голосом якогось телеведучого прокоментував Андрiй.
- Дiдусь спочатку цiлком нормальним був, але потiм почав зраджувати бабусi. Кiлька разiв вона його прощала, вiн казав, що бiльше нiколи не буде, але потiм його знову застукували... Нарештi, коли моєму татовi було рокiв дванадцять, вони розлучилися. Дiдусь поїхав до Криму, влаштувався там лiкарем до санаторiю... Тата на лiто брав до себе, навiть мене до нього кiлька разiв возили. А коли Крим захопили, ми з ним втратили контакти.
- А що вiн розповiдав? Який у нього був кут зору? - Нагадав Юрiй.
- Менi тодi було тринадцять рокiв. Я приїхала до нього у Мiсхор сама, без батькiв. Вiн менi видiлив кiмнатку в санаторiї, поруч зi своїм кабiнетом, я харчувалася в санаторнiй їдальнi, цiлi днi проводила на пляжi. Iнодi ми з ним гуляли околицями. Якось я помiтила:
- Дiду, тобi скiльки рокiв? Ти чому жодної жiнки не пропускаєш, так i роздягаєш кожну зустрiчну очима!
- Ех, Юлько! Це зараз я тiльки очима, а ранiше... Ще пiсля iнституту, коли мене в селище Меджибiж Хмельницької областi направили, я такого начудив!... Мiсцевi мужики зiбралися, чоловiк двадцять, а то й бiльше. Хто зi штахетиною, хто з цiпком, хто з вилами - i до мене у лiкарню. А я жив на квартирi бiля лiкарнi, як побачив у вiкно, що йдуть бити, схопив портфель, засунув туди грошi та документи - i у вiкно! Городами побiг до траси, а вони побачили - i за мною! Я пригальмував якусь машину i помчав до Хмельницького. Вже туди менi потiм трудову книжку вислали.
- Так, щось у цьому родi й бабуся розповiдала... Виходить, що ми з тобою, Юлечко, двоюрiдний брат i сестра!
- А я? - Розгублено глянув на нас Андрiй.
- А ти просто однофамiлець! Тож, до побачення! Дай братовi iз сестрою поговорити!
Андрiй неохоче пiдвiвся i поплентався до виходу.
- Ну, а ти як? - Запитала я. - Теж такий гультяй, як дiд?
- Нi, я дотримуюсь сiмейних цiнностей. Ось, незабаром одружуюся. Весiлля у вереснi буде. Ти приходь! Я тобi адресу дам... I телефон, будемо телефонувати! Як-не-як брат i сестра!
- Двоюрiднi! - Уточнила я. - У нас батьки - рiднi брати, хоч i тiльки по батьковi... Ой, а вони ж один про одного нiчого не знають!
- Треба їх познайомити! Треба ж - обидва Гайдуки Вiктори Дем'яновичi! Ось на весiлля всi разом i приходьте! Ми з Настею, моєю нареченою тут, у Хмельницькому житимемо. А потiм приїжджайте до нас у Вiнницю! До моїх батькiв! Треба ж - такий випадок!
- Отже, випадковий брате, до побачення!
- До зiдзвону, сестричко! А аналiз ДНК ми все одно зробимо! - Вже вiд дверей озирнувся вiн.