Яме Мiзусава : другие произведения.

Ore, Twintail ni Narimasu(Я буду хвостики носити!) 1

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
  • Аннотация:
      Ранобе, переклад з англiйської. Заради Землi я стану з хвостиками! Содзi Мiцука - нормальний учень старшої школи з надзвичайною пристрастю до двох хвостикiв. Якось перед ним з'являється Туарл, прекрасна i таємнича дiвчина, що заявляє, що прийшла з iншого свiту. I в той же час у мiстi, де живе Содзi, з'являються монстри!
      - Ву-ха-ха-ха! Ми заберемо всi хвостики у цьому свiтi!
      Вони є створiннями з iншого свiту, що живляться силою людського духу, Елемерiанцi. Туарл вручає Содзi Броню Мрiї "Тейлґеар"(дослiвно Екiпiрування хвостикiв), яку приводить в дiю його сильнi хвостики, i вiн перетворюється в молоду дiвчину, бiйця з хвостиками Червонi Хвостики!
[]
  

Початковi iлюстрацiї

[]
  
   []
  
  

Пролог

   Я люблю хвостики. Свiт - прекрасний, тому що у ньому є хвостики. Я знаю це з тих пiр, коли став достатньо дорослим, щоб зрозумiти цi речi.
   Сонце для мене - це не яскрава кругла рiч у небi, а зачiска, що ловить його сяйво.
   Було б перебiльшенням сказати, що вони - це свiт для мене, але... нi, це не перебiльшення. У будь-якому випадку хвостики означають так багато для мене, що нiщо не зможе їх замiнити.
   Короче кажучи, хвостики - це два кiнськi хвости, що зав'язанi на обох боках голови. Вони виглядають краще з довгим волоссям, але коротке волосся, зiбране в маленькi пучки, також миле i є простим жiночим стилем. Iснує широкий ряд варiацiй, i в цьому захованi безкiнечнi можливостi.
   Я думаю, що у бiльшостi читачiв є картинка у думках пiсля цього пояснення, навiть якщо вони не чули цього слова ранiше. Але хвостики, здається, є ознакою дитячостi по всьому свiту.
   Дiвчата у пiдлiтковому вiцi зазвичай хочуть показати всiм, що вони виростають, i вони вiдпускають все дитяче i все, через що вони почуваються невпевнено. На жаль, хвостики є одною з таких речей. Вони обтяжують, тому їх вiдкидають у процесi дорослiшання.
   I жiнки, якi гарно виглядають з хвостиками як дорослi, є рiдкiсним явищем. I це дурнувато для хлопцiв робити необґрунтованi прохання i цим дратувати своїх близьких. I так хвостики залишаються позаду вас, коли ви виростаєте.
   Це нормально. Це звичайний спосiб життя. Але для мене це зовсiм iнше.
   Я не знаю, чи менi слiд це називати палким бажанням чи нездатнiстю вiдпустити, але що старшим я стаю, то стаю бiльш дорослим, i тим бiльш безнадiйно iнтенсивним стає це почуття.
   Я пiдсвiдомо шукаю хвостики, коли навколо мене багато людей, i програмне забезпечення для редактування зображень у моїй головi досягло точки, де воно може миттєво додати шар з хвостиками просто за одне натиснення клавiшi. Це несвiдомо, тож це не турбує мене, але все ще хвостики складають бiльшу частину мого життя.
   ...Ну, я говорив про хвостики знову i знову. I у цей момент розмови, навiть люди, хто здавалось стануть гарними друзями, починали згадувати iншi речi, якi вони повиннi робити i їм доводилося бiгти. Завжди було так.
   Навiть так, я не вагаюся. I зовсiм не шкодую. Я хочу жити в свiтi, де зможу жити, люблячи те, що люблю. Менi не подобається iдея намагатися змiнити свої смаки, чи брехати про те, що тобi подобається, бо це непопулярне.
   I це ще бiльше розчаровує.
   Я обожнюю хвостики так сильно, але оскiльки я хлопець, то не можу мати хвостикiв. Навiть якщо я вiдрощу волосся за багато рокiв поки нарештi не зможу його зав'язувати, це вже не буде хвостиками.
   Все, що у мене є - це серце, яке любить хвостики. Може я i не зможу зрозумiти хвостики у їх справжньому сенсi.
   Отож я бажаю, щоб це серце прийняло форму. Я хочу, щоб мої почуття, моє серце були справжнiми. Я хочу, щоб вони з'явилося передi мною.
   Я знаю, що це повиннi бути мої досконалi хвостики.
   Якщо це станеться, як чудово ж буде.
   Я завжди, завжди мрiяв про це.
   До дня, коли я зустрiв її.
  

Глава 1

   I ось пройшов мiй перший день життя у старшiй школi. День, вiд якого слiд отримати гарнi та чудовi спогади.
   У мене, Мiцуки Содзi, разом з подругою дитинства Айкою Цубе, зараз був пiзнiй обiд у кафе Adolescenza. Для нас те, що ми обiдаємо в кафе, може здатися дещо вишуканою справою. Але з погляду на те, що я тут живу - це звичайна їжа для мене. Головним аргументом в користь цього є наша особлива домашня сумiш кави. У неї є чимало шанувальникiв, але вона є дечим, що моя мама робить лише як додаткову страву. Також у нашого магазину є тенденцiя, що його закривають щоразу, як мама цього захоче.
   Вивiска на дверях показувала "Зачинено". А отже це означало, що в кафе були лише ми двоє.
   Виразний пряний запах, що витає у повiтрi, це нiщо в порiвняннi з тягарем печалi на моєму серцi.
   - Чому ж я опустився до чогось такого...
   - Не iснує такої речi, як клуба Хвостикiв, - сказала моя подруга дитинства, здивовано на мене дивлячись. Запах вiд багатьох спецiй кружляв довкола неї.
   - Я втягнув себе в проблемну ситуацiю... то й записав "оте" без роздумiв. Я не це мав на увазi!
   - Якщо ти запитаєш у мене чи у будь-кого iншого, хто ще може ненароком записати подiбне до твого, то в мене є поганi новини для тебе. У тебе однi хвостики в головi!
   - Замовкни! Скiльки ще ти плануєш насмiхатися через це!?
   - Ага, ага, та-даа...
   Вона взяла до рук свої два хвостики, котрi були достатньо довгi, щоб досягати її стегон, й покрутила ними передi мною.
   - ... .
   Вона може й докладала усiх своїх зусиль, щоб змусити мене розсердитися, але для мене це вiдчувалося як бадьоре привiтання.
   Як i завжди, на цi прекраснi хвостики приємно дивитися.
   Довгi хвостики, що обхоплювали її голову - вони можуть бути дуже примiтивними, але їхня проста непорочнiсть показує усю витончену зарозумiлiсть цього волосся, яке щодня носять у хвостиках вже роками. Картини великого художника можуть привабити людей, навiть якщо для них вони не використовували яскравих фарб, чи дивної тематики. Ось як я думаю.
   - I все ж, вчителевi не потрiбно було казати оце вголос...
   - Ну, а чого ще ти очiкував, коли писав щось таке чудернацьке?
   - Ну вибачай!
   Незалежно вiд того, як довго ми продовжуватимемо цю безглузду суперечку, та це не перемiнить такого: попереду мене лежить понад тисяча днiв життя в якостi старшокласника, i в перший же день я допустив якнайбiльшу помилку.
   Приватна школа, до якої я вступив, Академiя Йоугетсу, може провчити тебе з початкової школи прямо до унiверситету. Супер екскаваторна школа[1]. Я не планував почуватись iнакше просто тому, що перейшов до старшої школи.
   Ось про що я думав, але... розмiр шкiльної будiвлi, спортзалу, все було набагато бiльшим, нiж у середнiй школi, тож я перебував у станi щирого захоплення.
   I основним моментом по закiнченню церемонiї стала профорiєнтацiя вiд лiдерiв клубiв. Рiзноманiтнi спортивнi та культурнi клуби по черзi закликали до себе нових студентiв. Пристрасть, яку вони показували, сильно мене вразила.
   Але...
   Коли закриваю очi, то бачу образ дiвчини, яка вийшла на сцену пiсля цього. Якщо точнiше, то її зачiску. Хвостики.
   Шiндоу Ерiна.
   Може вона й була такою високою, як учениця молодших класiв, але її вiтальня промова вступникам в ролi президента студради могла б позмагатися з найвизначнiшими ораторами в iсторiї людства. Її звернення торкнулося серця кожного, хто його чув.
   - Немає жодних обмежень на те, що ви можете тут зробити. I я, разом iз пiдроздiлом старшої школи Академiї Йоугетсу, поведу ваше генiальне майбутнє по шляху до його повного розквiту. Я вам це обiцяю!
   Може вона й була зростом як школяр, але в тонi її розмови не мiстилося й натяку на поблажливiсть. Велична манера, в якiй вона стояла, приворожувала до себе погляди всiх.
   (Вона прекрасна...)
   Я витрiщився на неї, навiть забувши моргати.
   Вожливо вона й не висока для старшої школи, але я вперше почув жiнку, що користується мовою "молодої ледi", та вона ще й змусила звучати це так природно, що я аж диву давався.
   Та найголовнiше - це її хвостики. Звичайно ж волосся не має звання перу[2]. Та якби це сталося, тодi цi прекраснi хвостики мали б високий i шляхетний титул. Спосiб, з яким кiнчики її волосся закручувалися, також показував її досконале виховання.
   Коли вона вкладала у свої слова тепло й жестикулювала все бiльш збуджено, її два хвостики танцювали в повiтрi у вiдповiдь на її порухи, так нiби вона була принцесою пiд розкiшною люстрою, а хвостики були її партнером на танцмайданчику.
   Я не мiг змусити своє серце заспокоїтися.
   Здавалося, що всi довкола мене дивилися на неї, як на кошеня, що пiднялося на сцену, та ймовiрно це лише моя уява.
   У президента студради такi дивовижнi хвостики. Я можу лише уявляти, як пiдуть наступнi три роки мого життя.
   На зворотному шляху до класу я не звертав увагу на своїх базiкаючих однокласникiв. Усi вони - це лише свiчечки, якщо порiвнювати iз слiпучим сяйвом, що досi палало в моєму серцi. Затяжнi згадки про профорiєнтацiю були не бiльше, нiж марною втратою часу.
   Усе, що я мiг бачити, це та чудова сцена. Моє голова була забита хвостиками. Та також у нiй набiгли хмари вiд самопредставлень, що почалися, коли ми повернулися до класу.
   I я навiть не помiтив, як вони роздали клубнi анкети.
   - Гаразд, будь ла-аска, передайте свої листки на перед, починаючи з заднiх рядiв.
   - Ой!
   Повiльнi протяжнi рухи в класi повернули мене на землю. Дiвчина, iм'я якої я не знав(ну звичайно ж, тому що я не слухав її представлення) передала менi декiлька листкiв. У панiцi я нашкрябав щось на паперi передi мною.
   - Хм, хммм... Що? Хтось забув написати своє iм'я на своєму бланку.
   - Ой... Пробачте. Мабуть, це я. Просто поспiшав.
   Вчитель пiдняла очi з листкiв, якi продивлялася, i з сумнiвом нахилила голову, тому я сказав своє iм'я.
   - А, Мiцука-кун, чи не так? Клуб хвостикiв...? Тут в нас є клуб хвостикiв? О... То ти маєш на увазi, що ти хочеш його тут створити.
   - Що!? Нi, я насправдi не це хотiв зробити, клянусь! Я був...
   В той момент я ще бiльше нервував i перейшов межi.
   - Зрозумiло... Клуб хвостикiв...? Тобi певно справдi подобаються хвостики, Мiцука.
   - Ну так, звичайно. Надто очевидно, - мiй умовний рефлекс.
   I я ще сподiвався, що тут зможу почати все з чистого листка, у цьому повному нових облич мiсцi.
   Це була мить, що вирiшила моє становище на наступнi три роки старшої школи.
   - Гаразд, це все на сьогоднi. Здається, останнiм часом у цьому районi з'явилися деякi манiяки, тому будьте обережними!
   - Чому ви кажете це зараз!? Ну ж би, учителю, будь ласка, зачекайте! Я серйозно! Я дiйсно, цiлком серйозно обожнюю хвостики!!! Стiйте, я не це хотiв... та блiн!
   I так блискуче закiнчився мiй перший день у старшiй школi, i я нашкодив собi в найнiкчемнiший спосiб, який лише можна уявити.
  
   ****
  
   - Ааааааааааааааа...
   Просто згадка про це вбиває мене.
   Коли я бачу бланк, я пишу в ньому "хвостики". Такий досить смiшний пiдсвiдомий рефлекс. Це вже частина моєї фiзiологiчної будови... Нi, це може бути ближче до iнстинктiв.
   - Ммм... Секундочку.
   Проiгнорувавши мене й повну чашку кави, якої навiть не торкалася губами, Айка спокiйно наклала руки на другу тарiлку з карi, мою.
   Ох, а у мене немає апетиту, тому все добре, та все ж це моє.
   - Писати таку фiгню - не так вже й погано, але це було найпоганiшим вчинком, який ти мiг зробити. I навiщо потрiбно було так сильно втрачати самоконтроль?
   - Якщо ти знала, що я нервував, тодi ти повинна була прийти та пiдтримати мене! Чи ж ми не друзi!!!
   - Друзi... та-ак.
   Було щось похмуре на обличчi Айки. Через що ти сердишся? Ти щойно вкрала мiй обiд.
   - Тобi потрiбно використовувати анкети та опитування, щоб справити гарне перше враження. Зрештою, це просто перевiрка на цiкавiсть. Так, хоч i кажуть, щоб писали клуби в яких ти зацiкавлений, чи клуби в якi хочеш вступити, та все це лише формальнiсть. I який би новий учень заявив так несподiвано про себе?
   - Ох... Ти маєш на увазi...
   - Ти знаєш, що це означає, чи не так? Написавши це, ти нiби кажеш всiм, що навiть пiсля того, як бачив презентацiї всiх їхнiх клубiв, навiть пiсля всiх їхнiх зусиль по набору новачкiв, ти досi хочеш створити свiй власний клуб. Ти це розумiєш, я права?
   - I потiм я... написав щось дивне, як "Клуб хвостикiв"?
   - Саме так.
   - Ми можемо озирнутися i спокiйно проаналiзувати це зараз, та ти ж знаєш, що тодi мiй розум на сто вiдсоткiв був порожнiм!!!
   - Ну, я могла б принаймнi вип'ятити свої груди й сказати: "Багато людей навiть не знають слова для цiєї зачiски, тому давайте не будемо говорити про це так раптово."
   - Та це б зовсiм не допомогло, i що саме ти збираєшся вип'ячувати, там же нiчого немає хммм...
   Мiй невеликий опiр обiрвали посерединi. У Айки був комплекс щодо її скромних(неiснуючих) грудей, котрi є тим, над чим я люблю посмiятися. Але, як можна побачити, якщо це зробити, то вона вдарить вас кулаком в обличчя одною рукою, поки iншою буде їсти зi своєї(на цей момент з моєї) тарiлки.
   Нiчого не поробиш, добре хоя iнша її частина - iдеальна.
   Особливо хвостики, i ще раз хвостики.
   - Тьху. Якби я був кращим в iмпровiзацiї.
   Мабуть я не перебiльшу, якщо скажу: це сталося непрямо по винi президента студради, що моє майбутнє зруйновано i це повна протилежнiсть до того, що вона казала у своїй промовi. Хоча, як каже Айка, то, простiше кажучи, я сам накликав на себе цей результат, бо був таким невдахою.
   Зiтхнувши, я обхопив руками свою голову.
   - Окрiм того, цю одержимiсть рано чи пiзно розкрили б все одно. Подивись на це зi свiтлої сторони. Принаймнi тобi бiльше не потрiбно за це хвилюватися.
   - Ти кажеш, що я зараз знаходжуся на роздорiжжi свого життя? Тодi не продовжуй їсти двi порцiї карi, нiби в цьому нема нiчого поганого! I я вражений, що ти можеш їсти карi поки випиваєш ту каву!
   Якщо подумати про когось на зразок її, хто мiг би покiнчити з двома великими порцiями карi нiби це нiщо, то вiн повинен мати бiльшi груди. Чи це через її волосся? Її тiлу потрiбнi всi цi поживнi речовини, щоб витримувати його...?
   Я раптово вiдчув дивний холодок i оглянув магазин.
   - ...?
   Сидiла самотня жiнка покупець. Її мiсцеперебування було прямо пiд прямим кутом до наших мiсць. Це моя уява, чи її очi зиркають у наш бiк?
   "Дивно. Я думав, що мама вже зачинила магазин."
   Але коли я дивлюся на чашку на її столi, здається, що вона сидить там вiд самого початку. Ми просто не помiтили. Напевно, мама не дуже гарно роздивилася магазин, перш нiж вона рвонулася звiдси.
   Чудово. А я думав, що навколо не буде нiкого. Чому менi було потрiбно так молоти язиком? Мене не дивує, що вона дивиться.
   - Ей Содзi... ти робиш це знову.
   - Ах!
   Прийшовши в норму, я зрозумiв, що тримав два хвостики Айки. Вона стомлено зiтхнула, i я поспiшно випустив їх з рук. Половина цього - це твоя вина, бо залишила їх на столi та дозволила їм потрапити до моєї хватки так просто - але це надто егоїстичнi слова, щоб сказати. А тому, що вони такi ж довгi, як Айка, то якщо не покласти їх на стiлець чи стiл, то вони торкнуться землi у момент, коли вона сяде.
   - Пробач. Я справдi нiчого не можу з цим поробити. Це вже з тої пори, коли ми були дiтьми. Торкатися твоїх хвостикiв це просто... заспокоює мене.
   Я вже знав, що Айка холодно вiдповiсть. Вона знову зiтхнула.
   - Досить жартiв. Дякуючи тобi, я починаю почувати себе засоромлено.
   - I це моя вина?
   - Що ти будеш робити, якщо хтось неправильно це зрозумiє? Вони будуть дивитися на мої хвостики, i... якi ми дружнi... i зв'язати все докупи...
   Нарештi домучивши свою каву, Айка продовжувала дивитися мiж мною i столом, весь час соромно стискуючи свої вказiвнi пальцi.
   - В чому справа? Тiльки не кажи менi, що ти хочеш змiнити свою зачiску?
   - Н-нiзащо! Чому я повинна змiнювати свою зачiску просто тому, що хтось сказав щось про неї? Я люблю своє волосся, дуже тобi дякую!
   Точно. Побачивши її непохитну рiшучiсть, я загордився, що став її другом дитинства. Не зважаючи на своє вiдношення, Айка - це єдина людина, яка розумiє мою любов до хвостикiв. I як вона казала, ми часто отримували задоволення вiд того, що завжди були разом. Але нiкого з нас не хвилювало, що iншi можуть про це сказати.
   Вона - мiй друг з дитинства. Моя найкраща подруга.
   Всi мають одного чи двох друзiв, з якими пiдтримують контакт все життя. Це хтось, кому вони можуть вiдкрити своє серце. А для мене, за чистим збiгом, цим кимось трапилося бути цiй дiвчинi. Частково через те, що ми були сусiдами, але здавалося, що нашi сiм'ї перебувають у гарних стосунках вже досить довго. Ось чому це так, нiби ми були братом i сестрою. Нiби ми були з одної сiм'ї.
   Якщо згадати початкову школу, я нiколи не мiг перемогти її в бiйцi. Тiльки пiзнiше я дiзнався, що її дiдусь навчав її бойовим мистецтвам. Стримавши свою поранену гордiсть, я зрештою почав навчатися з нею в додзьо[3]. Я вважаю, що саме тодi все почалося. Вiдтодi ми завжди проводили час разом.
   Чомусь ми завжди опинялися в одному класi. I це незалежно вiд того, як класи перемiшувалися, чи скiльки людей переходило, ми завжди бачили одне одного в одному ж класi, i так щороку. Чесно кажучи, це починає ставати справдi дивним. Айка завжди була популярна. Вона щира, чесна, сильна та завжди наповнена життям, маю на увазi, чому б їй не бути такою?
   I ось тут я ставлю все в незручне становище у перший же день навчання. Сподiваюсь, я не причиню їй надто багато проблем.
  
   ****
  
   - ...!?
   Я вiдчув, як по моїй спинi пробiг ще один холодок.
   - Що? В чому справа?
   - Нiчого... - продовжив я голосом, тихiшим за звичайний. Айка здається помiтила це так само. Той покупець досi був там.
   - Як... Чому я не вiдчула її присутнiсть...!?
   Хоча Айка й говорила пошепки, те, що вона казала, було ще бiльше грандiозним, нiж зазвичай. Ти, як правило, вiдчуваєш присутнiсть iнших людей, поки проживаєш свiй день...?
   Та жiнка й досi сидiла там. I тихо спостерiгала за нами.
   Її очi зустрiлися iз моїми. Вона поспiшно розвернулася, повернувши обличчя до стiни позаду себе.
   - Якого...?
   Так i має бути? Це дивно, та я також вiдчував себе незручно, нiби той якийсь покупець створював шум у кiмнатi. Гадаю, менi краще стримуватися. Коли я почав розслаблятися, в Айки цього й близько не було. Я мiг сказати, що вона була дуже настороженою.
   У хвостикiв є свої власнi вирази. Гнiв, смуток, радiсть, пiдозра i тривога - це лише деякi з емоцiй, якi вони можуть показати. Я кажу, що хвостики - це нiби другий рот.
   - ... .
   Айка тихо подала менi сигнал з боку стола. Та жiнка зараз тримала газету, нiби щоб приховати себе вiд нас. Вона пробила у нiй дiрку, i дивилася на нас через неї. Ти що, знущаєшся з мене?
   Це вже не смiшно. Вона що, знiмається у якiйсь комедiї?
   Я вже став параноїком, та у цьому кафе може бути прихована камера. Будь ласка, не дайте менi стати Хлопцем А[4] у кредитах.
   - ...Давай не будемо пересiкатися з нею очима.
   - Погоджуюсь.
   Айка також вирiшила, що це буде найкращою поведiнкою за цiєї ситуацiї. Наш удаваний пiдозрiлий згорнув газету, поклав на стiл i встав. У цю мить я сподiвався, що вона пiде. Та замiсть того, щоб пiти прямо до виходу, вона прямувала у наш бiк. Зупинившись бiля нас, в кого були шокованi вирази обличчя, вона подивилася прямо на мене iз посмiшкою на обличчi.
   - Не заперечуєш, якщо я присяду бiля тебе?
   - Анi руш! - розгнiвано викрикнула Айка зi швидкiстю свiтла.
   - Так?
   Айка встала, хмурячись на мене. Я мимовiльно здригнувся. Вiдкинувши голову назад, жiнка почала смiятися.
   - Хто ти!?
   - Не переч менi.
   - А я буду!
   - У мене є деякi справи з цим джентльменом.
   - Зi мною!?
   Схожим чином, як екскурсовод повiдомляє iнформацiю, вона вказала у моєму напрямку своєю вiдкритою долонею.
   - Що саме думаєш, ти зараз робиш!? Стоїш там з таким спокiйним виразом обличчя i в цьому розкiшному одягу. Та я запхаю оцю соломинку в твоє декольте!
   - Все, досить Айка, заспокойся. Будь ласка, - говорив я, намагаючись зняти напруження iз ситуацiї.
   Я був вражений, наскiльки красивою вона була. Можливо вона була трохи дивакуватою, але придивившись ближче, вона дiйсно була неймовiрно гарною жiнкою - молода ледi, ну виглядала саме так.
   Її японська була неперевершеною, та без сумнiвiв вона - iноземець. В неї було бiле волосся... нi, стiйте. Це рiзновид срiбного волосся. Нiби воно було пофарбоване, але й досi здавалося натуральним. Це робило його ще бiльше неприродним. Срiбне волосся, як у неї, просто не iснує в природi. I все ж, воно й досi прекрасне. Здавалось, що волосся аж блищало у цьому тьмяно освiтленому кафе.
   Поряд iз предовгими вiями, в неї були такi синi очi, що нагадували сапфiри. Прослiдкувавши за моїм поглядом на її нiс, вона яскраво усмiхнулася своїми нiжно-рожевими губами. Нiби прямо з фiльму, вона була таємничою феєю. Схоже, усе її тiло оточене слабким сяйвом, нiби як мерехтливе свiтло у свiтлячка.
   I найголовнiше, трохи нижче, нiж можна побачити коли дивишся на її обличчя, вашої уваги вимагав величезний об'єм її грудей. Яка кричуща фея...
   Вона виглядала на такий же вiк, як i Айка, але рiзниця мiж ними мало не пригнiчувала. Тонка одежа, що пiдкреслює її декольте, зiштовхнулася з її рiзко окресленими рисами обличчя. Поверх на нiй була бiла жiноча сукня. Її можна навiть назвати пiджаком. Цей дизайн був досить модним.
   Її спiдниця, яку, напевно не вагаючись, можна назвати мiнi-спiдницею... пiдкреслювала лiнiю, яка змушувала дивуватися, чому не видно її трусики. Тим не менш, при одному погляду на її довгi та стрункi ноги, будь-якi сумнiви щодо її здатностi контролювати одяг розчинялися. Звiсно ж, цього не побачиш у бiльшостi людей.
   Такий сором.
   Хвостики неодмiнно б пiдiйшли до її сяйливого срiбного волосся. I ось знову... Я ледве познайомився з цiєю дiвчиною, а вже моя голова заповнена думками про хвостики. Для хлопця, що проходить перiод статевого дозрiвання, роздягати таку симпатичну дiвчину у думках було б природнiшим iнстинктом, вiдпрацьованим за тисячолiття.
   Роздягнута? З хвостиками? Хммм... Гадаю це ж все одно рахується?
   - Ой.
   Айка штрикнула мої скронi своєю соломинкою.
   - Ну i чому ж ти це робиш, - запитав я спокiйним голосом.
   Айка ж просто вiдвернулася: "Пфф!"
   Спостерiгаючи, як ми цапаємось, дiвчина виглядала так, нiби посмiхалася, i водночас вона засмiялася. Замiсть невинного смiху, я вiдчув приступ рiзкого болю вiд її злого смiху. Мабуть, я помиляюсь. Здається ж, що вона дуже нiжна особа.
   - Ну i, є щось, у чому ми можемо тобi допомогти?
   Я пiдсвiдомо втиснувся у спинку свого стула.
   Дiвчина поклала руку на лавку i ближче до мене схилилася.
   - Так. У мене дуже важливi справи з тобою.
   - ...Важливi справи?
   Прикинутися, що я не почув - це явно не спрацює. А повторюючи це, вона лише хоче зi мною поговорити... це що, мовна проблема? А по той бiк столу сидiла нахмурена Айка.
   - Мене звати Туарл.
   - Зрозумiло... Мiс.. Туарл...
   Без сумнiвiв, вона не з цiєї країни. Та не зважаючи на це, її японська досконала.
   - Тобi напевно подобаються хвостики.
   - Я ЇХ ОБОЖНЮЮ!
   Упс... я щось вiдчув всерединi. I ляпнув це одразу. Казати таке комусь, коли лише щойно зустрiв - я й справдi нiчому не навчився вiд того, що сталося сьогоднi ранiше?
   - Ти б не заперечував, але тiльки не питай чому, одягни цей браслет для мене?
   - I якого дiдька це має до чого-небудь вiдношення!?
   Дiвчина, вiдома як Туарл, раптово витягла з кишенi свого пiджака браслет i протягнула менi. Це був дуже гарний блискучий браслет. Скориставшись моєю мiшаниною, вона м'яко взяла браслет i лагiдно розправила мої пальцi.
   - А-агов, зараз.
   З пустотливою посмiшкою вона схопила мене за руку. I у цей момент я вiдчув дивнi вiдчуття поколювання, що пройшли через моє тiло.
   - Будь ласка, одягни його зараз.
   - Вiн йому не потрiбний!
   Опираючись на стiл, Айка грубо схопила браслет i почала виривати його в Туарл.
   - Що з тобою? Та ти просто накинулася i почала пхати дивнi речi до нього, як грубо!
   - Це не є щось пiдозрiле.
   - А саме зараз, вже якось пiзно, щоб побачити щось окрiм пiдозрiлого!
   Як i завжди, вона не стримується навiть iз людьми, яких ми щойно зустрiли.
   ...Ну, i я погоджуюся, що це до деякої мiри пiдозрiло.
   - Умм, ну... Хм... Ах!
   Туарл рiзко обхопила мене руками й сказала:
   - Содзi, це я. Я.
   - ...Що?
   Мене бентежить її несподiвано дружнiй голос.
   - Ти пам'ятаєш мене. Подивись, це ж я. Туарл. Ну розумiєш, прямо зараз у мене є невеличкi проблемки, тому чи не мiг би ти, будь ласка, одягнути браслет?
   Думаю я здогадуюся, але спосiб з яким вона бездумно нахилилася вперед, виставляючи на показ менi своє декольте, здавалося, що вона благає, щоб я поглянув на її пишнi груди.
   - Ох, нууу...
   - I який же iдiот буде використовувати шахрайство "ore-ore"[5] перед обличчям когось!
   - Ааайй!
   Поки я вагався, повз мене промчався вихор. Це Айка влiпила ляпаса по щоцi Туарл, який був нанесений зi страшенною силою та пiдсилений защiбкою на її зап'ястi.
   - Ти ненорма-альна!? Серйозно, не бий людей, яких лише зустрiла! Та й це був такий дзвiнкий звук!
   Мiй окрик був дуже близьким до крику. Та й не дивно. Це був не просто ляпас, а невеликий трюк, спрямований на скули - одна з тих технiк джитсу школи Мiзукаге, якого її навчив дiдусь. Вiдкинути усi бойовi прийоми, мається на увазi, що причиняють такий гострий та сильний бiль, який можливий, i її цiллю було не сильно рухатися корпусом. Близько до технiки тортур.
   I її блискуче та досконало виконала звичайна учениця старшої школи. Тож не дивно, що той старий чоловiк хотiв зробити її своєю спадкоємицею, поки не помер.
   - Содзi, я переконана, що ця жiнка - аферист! Прямо як тi люди на залiзничнiй станцiї, що кажуть: "Я розповiм тобi твою долю, заходь до цього провулку." Але тодi у них є зграя панкiв iз шипами на плечах чи чимось подiбним, що чекають на тебе!
   - Не знаю про першу частину, але це точно не друга!
   Якщо i є тут злодiй, то вона попереду мене. Туарл нахилилася, притиснувши руку до потерпiлої щоки. Я вiдчув тривогу i поглянув на неї.
   - З тобою все добре? Ця дiвчина, iнодi вона не знає, коли треба стримуватися.
   А вона така гарна, ще й iноземець. Було б дуже неприємно, якщо цей випадок переросте у мiжнародний скандал.
   - Що? ...Я стримуюся, це їй не варто було...
   Айка почала виглядати знiяковiло, хоча й приблизно на рiвнi малої дитини з подряпиною на колiнi, яку ви намагаєтеся виправити розтираючи по нiй плювок. Якби ти стримувалася, тодi б не було такого звуку.
   - Ой, т-так... Зi мною... все добре...
   - Ти дiйсно в порядку...!?
   Через те, що ти прикладаєш руку до щоки й тремтиш, це каже менi, що не все добре! Я почав протягувати до неї руку, i...
   - !!! - Айка вiдчайдушно схопила її.
   - Ой.
   ...Туарл тримала браслет у моєму слiпому мiсцi й намагалася одягти його на мою руку.
   - Так ти просто пiдiгрувала!
   - Чому ти так намагаєшся? Для чого ти хочеш, щоб я одягнув цей браслет на руку...!?
   Зрештою менi стало трохи незручно, i я вiдступив на крок назад. А моє серцi почувало себе, нiби я вiдiйшов на добру сотню метрiв.
   - Але ж я не прошу у тебе грошей! ...Просто одягни його! Все, що я хочу зробити - це одягти його. Будь ласка, одягни його, якщо ти так не зробиш, то не знаю, що менi потiм робити! Якщо ти хочеш, щоб я щось зробила, то я зроблю це для тебе.
   Я майже впевнений, що вона говорить про браслет, але це можна i почути як щось iнше, нi, зупинись, будь ласка.
   - Ти не повинен Содзi. Якщо ти його одягнеш, то скажуть, що ти бiльше не можеш це вiдмiнити чи щось таке, i заберуть у тебе величезну суму грошей! Тi панки увiрвуться через вхiд до магазину на броньовиках!!!
   У Айки є сильне вiдчуття небезпеки, але здається, що її iнформацiя трохи не клеїться докупи. Туарл склала свої руки разом, нiби молилася i подивилася прямо менi в очi.
   - Будь ла-а-аска. Я зроблю будь-що, що захочеш, якщо ти одягнеш браслет...
   - Що?
   Мiй розум кричав "нi", але моє серце завмерло. Мої очi рухалися до туарлиного волосся.
   - Будь-що... так же?
   - Так... Я зроблю все, що ти в мене попросиш. Все буде добре за будь-яких особливих зацiкавлень, що можуть у тебе бути! Особливо з дивними речами... ха... ха...
   Чомусь Туарл почала важко дихати, а її обличчя почервонiло.
   - Не кажи такого!
   Це погано. I це ви називаєте рiзницею культур? Вiдмiнностi серед людей, якi важко урегулювати? Хоча й ми говоримо однiєю мовою, але не думаю, що ми коли-небудь будемо на однiй хвилi.
   - Не знаю, про що ти думаєш, але просити у нього чогось такого - це марна справа. Єдиною рiччю, про яку вiн думає, це хвостики. Тож навряд ми колись опинимося на однiй хвилi.
   - С-справдi!? Але, вiн же хлопець, чи нi!?
   Я не здивований тим, що Айка розповiла мiй спосiб мислення, але Туарл здавалася бiльше нiж трохи шокованою. Якщо я i скажу тобi щось робити... Так. Звичайно. Хвостики. Туарл пiдняла свої руки, та наполовину посмiхалася.
   - Ти певно зi мною жартуєш... Саме так! Думай про це, як про передоплату. Я дозволю тобi потискати їх, прямо тут... поспiшай... вони надзвичайно м'якi!
   Здавалося, її м'якi дрижачi груди спричинили вибух у моїй уявi. Я не знав, куди дивитися. Поклавши руки на них, Туарл довiрила усю себе менi.
   - Забирайся звiдси, збочена! Якщо ти наблизишся, то в цiлях самооборони я переламаю твiй хребет!
   Чому ти навiть пояснюєш їй, що робитимеш це для самозахисту?
   - Заспокойся Айка! ...Я зрозумiв, зрозумiв!
   Потрiбно припинити цей розгардiяш, поки Айка не перейшла межу.
   - Я вiзьму. Вона ж сказала, що це безкоштовно, чи не так? Це майже нагадує на пiдбирання серветок з тротуару. Якщо це все, що потрiбно, щоб зробити її щасливою... i це безкоштовно, я ж правий?
   - Звичайно!
   Її несподiвана усмiшка, нiби квiтуча квiтка, захопила мене зненацька. Якби лише вона грала трохи природно...
   - Нi! Не треба! Вона ж просто намагається тебе обдурити! Це нагадує тi пакети для курортного лiкування, де кажуть, що солi для ванни безкоштовнi, але все ж виявляється, що вони дiйсно дорогi! Зараз вона як один з тих продавцiв, що ходять вiд дверей до дверей!!!
   - Про що ти говориш весь цей час?
   - Якщо ти не одягнеш його, то свiту буде гаплик! Крiм того, це протизаконно приманювати людей, даючи солi для ванн безкоштовно!
   - Це саме те, що я кажу, ти - торговець "безкоштовної" солi!
   Насправдi, що це за розмова? I що з усiма цими солями для ванн?
   - Щоб там не було, якщо ти його не одягнеш, то зникнуть усi хвостики у свiтi!
   - ЩОООО!!!
   Раптовий вигук Туарл був схожим на удар по моєму животу. Я пiдiйшов до неї.
   - Що, дiдько забирай, ти щойно сказала!?
   - От.
   I в цю мить, Туарл схопила мою руку, i просунула її в браслет.
   - Що ти...
   Зазвичай, мене не можна застати так зненацька. Але нелюдська думка, що всi хвостики у свiтi зникнуть, у поєднаннi з цiєю парою всеосяжних, обхоплюваних та розмiру як у богинi Геї грудей, що зараз притискалися до мене, рiзала моє серце, i розум залишив мене неспроможним уникнути цього.
   - Слава Богу. Таким чином, ми будемо готовi, коли вони нарештi з'являться.
   Подивившись на годинник, Туарл зiтхнула з полегшенням перш нiж повернути свої заплаканi очi до мене. Боже мiй! Не думаю, що вона помiтила, але коли вона так близько... i кожен сантиметр, коли вона своїми рухами змушує груди трястися, вона притискує їх м'яку, хвилясту масу до мого тiла... це погано.
   Будь сильним Мiцука Содзi! Ти не повинен бути переможений чимось таким!
   Вона ж iноземець, так? Цей рiвень близькостi, мабуть цiлком нормальний для неї. Не уявляй щось непристойне! Ти знищиш шанований образ японських чоловiкiв, якщо покажеш це на своєму обличчi!
   - Заберись! Викинь це!
   Поки я перебував у роздумах, Айка схопила мене за шию, i насильно вiдтягнула вiд обiймiв Туарл.
   - Стопе!
   Менi здалося, нiби я полетiв. У це можна повiрити? Вона просто пiдняла мене однiєю рукою!
   Раптовий рух запустив у повiтря всi чашки, тарiлки та столовi прибори, що були бiля мене.
   - Мерщiй... що-о!?
   Айка тягнула за браслет обома руками, навiть її обличчя перекривилося вiд напруження. Гадаю, вiн засiв краще, нiж я думав.
   - Грр! Я не можу... його зняти!
   - Ой! Ау, ау, ау, ай! Що це в бiса за рiч? Це нагадує весiльне кiльце, що застрягло на суглобi пальця!
   На вiдмiну вiд Туарл, в Айки не було "подушок", тож як вона притискалася до мене - це дуже незручно, якщо казати по мiнiмуму.
   - Весiльне кiльце!? Ааайй!
   - Та йооо!!! Зупинись! Зараз руку вiдiрвеш!
   Не зрозумiло чому, але Айка почала тягнути ще сильнiше, нiж ранiше. Моя рука смикалася, нiби була свiчкою на вiтрi.
   - Це... дивно... Чому вiн... так мiцно сидить...!? Поглянь! Навiть немає... промiжку у... цiй рiччi!
   Вона права. Вiн зроблений з металу, i зрозумiло що негнучкий. А як же Туарл змогла натягнути його на руку!?
   Цiкаво, як можна розкрутити цю штуку, я чув, що казала моя подруга. Стоп! Люди так не поступають! Я майже захотiв розплакатися вiд поганих передчуттiв та вiдчаю, що наповнювали мiй розум. Дивно просити у Туарл зняти його пiсля того, як сам i дозволив одягнути його на мене, але вже немає жодного вибору.
   - Ем, перепрошую, чи не могла б ти...
   Одна мить... I нас окутав полiхроматичний потiк свiтла, що спалював сiткiвку. Нiби ми танули у повiтрi, нашi тiла почали зникати разом зi свiтлом. I тодi... ми зникли.
  
   ****
  
   - Менi дуже шкода через усе це, але я подумала, що це буде швидше, нiж пояснення, - почув я слова Туарл.
   - Що? ЩО!?
   Так само, як вибух свiтла затуманив моє поле зору, мої очi привiтало зовсiм iнше видовище.
   Сажа. Рiзкий, пекучий запах диму наповнював повiтря навколо нас. Я в панiцi озирнувся. Сонячне свiтло. Вiтер. Тротуар. Асфальт. Це вiдчуття не було схоже на щось, що я переживав ранiше. Моє тiло докладало всiх зусиль, щоб в'їхати в ситуацiю.
   - Чому ми.. назовнi?
   Ми ж не спимо, чи нi? Як ми опинилися на вулицi та навiть цього не помiтили?
   - Дай менi вiдповiдь! Чому ми тут!?
   Навколишня обстановка була знайомою, але потрiбно було достатньо багато часу, щоб її впiзнати. Та не може бути. Як можна було сюди нам потрапити?
   Maxim Horizon - найбiльший конференц-центр у мiстi. Гiгантська будiвля, що з'єднує два блоки, з таким великим просто неба виставковим мiсцем. Тут часто проводили рiзнi подiї, живi концерти тощо.
   I якось ми опинилися на вiдкритiй центральнiй стоянцi. Приблизно 20 хвилин вiд того мiсця, де ми були нещодавно. Машиною.
   - Ранiше, нiж я очiкувала... у мене були намiри, щоб у вас було трохи бiльше пiдготовчого часу, та гадаю, його потрiбно прискорити.
   В порiвняннi з нами Туарл була повнiстю спокiйна.
   - Менi справдi потрiбно було зробити це ранiше...
   Вона тримала невелику паличку, приблизний розмiр як ручка, i говорила дуже притихлим голосом. Якщо я не помиляюся, ця ручноподiбна рiч це те, що випустило отой дивний свiтловий вибух.
   - Щ-що ти з нами зробила!?
   - Я не планувала брати тебе з нами Айка-сан, але на жаль, ти не покинула радiус дiї ефекту. Пробач через це.
   На мить я подумав, що це знову закiнчиться отримавши (дуже одностороннiй) аргумент, але гучний звук обiрвав мiй хiд думок.
   - I що на цей раз!?
   I тодi ми нарештi зрозумiли, що викликало увесь цей дим та сажу. Це було практично неймовiрно. Машини довкола нас вибухали як попкорн, посилаючи клуби диму та попелу в повiтря.
   - Цього не може бути...
   Недавно я думав, що ми потрапили у якусь комедiйну програму. А зараз... це було так, наче ми були перехожими, що потрапили у якийсь голлiвудський фiльм про пiротехнiку.
   Це просто не здавалося реальним.
   - Содзi. Будь ласка, доклади усiх зусиль, щоб не вiдходити вiд мене. Вони тебе знайдуть. Я не можу проектувати своє протирозпiзнавальне поле надто далеко.
   - Протирозпiзнавальне... поле...?
   Туарл зупинила мене вiд наближення до одного з палаючих автомобiлiв.
   - Якщо залишатимешся поруч, вони не зможуть побачити тебе. Поглянь на рiч он там, - Туарл вказала на щось вдалинi. Посерединi стоянки було... щось.
   I Айка, i я нахилилися, щоб краще придивитися... i обоє закричали.
   - ЩООО!!!???
   - Не може бути! Що це таке!?
   Це було схоже на когось, хто з силою придавив голову комахи на тiло чоловiка. Фiгура була повнiстю одягнута в якийсь броньований екзоскелет. Природно, що я спершу подумав, що вiн був якимось актором, завдяки тому, де ми були, але... Його вага - де б вiн не стояв, там пробiгали трiщини по асфальту. Зростом понад два метри. Його очi не припиняли рухатися, стрiляючи то влiво, то вправо. Зуби виглядали так, нiби можуть розкришити брилу. Його шипи такi ж гострi, як мечi, їх занадто багато, щоб порахувати, i вони простягалися вiд хребта i до хвоста.
   Усе це було таким же реальним, як i могло бути. Кожна клiтина, кожен його вдих, був реальним.
   Я справдi бажав, щоб це був просто перевдягнутий актор. Я дiйсно на це сподiвався. Але, ця рiч... просте видовище цього наповнило мене страхом. Чистим, безжалiсним...
   - Ч-чудовисько!!!
   Уламки... вогонь... дим... I посерединi всього цього заворожуюча постать цiєї невiдомої особи... майже живописно. Майже як сцена iз фiльму, що стала реальною.
   - Виходьте, де б ви не були!
   Нiби струсивши жука, ця рiч вiдправила найближчу машину в полiт. I разом з тим, я чiтко чув, що вiн каже. Говорить людською мовою. Японською мовою.
   Я з Айкою був надто схвильований, щоб сказати хоч щось. Це створiння, не помiчаючи нашої присутностi, викривило рот i заревiло. Ревучi слова погибелi, якi вразили б серця слухачiв до вiдчаю.
   - Фухахахахахахахахаах!!! Усi хвостики у цьому жалюгiдному свiтi стануть нашими!!!
   - Еммм...!
   Вiд цього хриплого дзвiнкого голосу i такої спотвореної фрази, я майже став захлинатися кров'ю. Тут ми були достатньо далеко вiд нього, але здавалося, що його голос дзвенить прямо у мене пiд вухом.
   - ...Агов Содзi, що ти робиш в тому костюмi для тематичного парку?
   - То не я!
   Велика кiлькiсть чисто-чорних створiнь з'явилася навколо монстра. Однаковi бездушнi дрони зiбралися в групу, i були готовi до битви. Їхнi дивнi форми були однаково чорними. Це було неймовiрно моторошне видовище.
   Бойовi дрони плавно вiддалялися, швидко розсiюючись у всiх напрямках, i захоплювали випадкових дiвчат.
   - Хвостики...
   Але моє серце не билося швидко через те, що у дiвчат були хвостики. Це через накази монстра.
   - Що вони тримають... Ей, та це ж дiвчата iз хвостиками!
   - Що вони планують робити?
   Ми з Айкою хвилювалися приглушеними голосами. На вiдмiну вiд нас Туарл мовчки слiдкувала за їхнiми перемiщеннями.
   - I все ж, на жаль у цьому свiтi замало хвостикiв! Не одягнутий у щось, окрiм сталi та електрики - схоже, нiби вони нiколи не виходили з кам'яного вiку!
   Вiн зрозумiло говорив японською, але щось було не так. Щось... а нi, все.
   - Ну тодi це просто означає, що нам потрiбно знайти хвостики найкращої якостi!
   Монстр йшов зi скаженим голосом та високо пiднятими плечима.
   - Не забувайте накази вашого командира, покидьки! У цьому районi були помiченi вiдмiннi хвостики, так не залишайте каменя на каменi! Там може бути навiть маленька дiвчинка, що плаче i тримає свого плюшевого зайчика!
   - Моке? Моке...
   - Притримай свого язика! Зiбрати усi хвостики у свiтi - це наша основна цiль... але! Хоч я i солдат, але я також чоловiк... i тому я так люблю дивитися, як маленькi дiвчатка тримають плюшевi iграшки! Знайти менi одну, i тебе очiкуватиме нагорода!
   Це не моя уява. Нi, вiн вiльно розмовляє японською, але чомусь нiчого з того, що вiн каже, не має сенсу.
   - Нам не потрiбнi дорослi! Притягнiть їх швидко сюди! Я не заперечую, якщо ви будете трохи грубими!
   Чорнi iстоти оперативно рухалися, щоб виконувати його накази.
   - Моке.
   - Що? Тут що немає дiвчат iз плюшевими iграшками!? Хмм, якщо дiвчата не мають плюшевих iграшок, то їх може надати чоловiк! Менi все одно, ведiть їх сюди!
   ...Хоча, чи справдi це можна назвати наказами? Вiн кричить так шалено, що гадаю, якби у нього було щось важке у руцi, то вiн би це кинув.
   - Допо-о-оможi-i-iть!
   До монстра привели маленьку заплакану дiвчинку. Те, як вона виглядала зi своїми хвостиками, що були дивно розпатланi пiд її очима, її незграбна статура, це змушувало мене думати про дiвочу святiсть, що взяли за людську жертву, це злочин проти природи.
   Я спробував пiдстрибнути, але Айка схопила мою руку i зупинила мене. Мiй затуманений мозок почав доганяти, що зараз вiдбувалося. Принаймнi сама ситуацiя прояснилася у моїй головi.
   - Вони беруть лише дiвчат iз хвостиками, що вони планують робити? Чудовисько та його вiйська не кривдили їх. Скорiше, вони давали їм ляльки, щоб заспокоїти. Тому зараз ми можемо залишитися тут i спостерiгати, але...
   - Послухай, Туарл. Ти взяла нас сюди тому що знала, що це вiдбувається, чи не так? Що це за монстр...
   Посеред мого речення, я не змiг повiрити своїм очам. У моєму полi зору з'явилося щось, чого менi нiколи не слiд було бачити. Ну, зараз не час для сарказму. Але променисте видовище, яке сьогоднi врiзалося менi в серце, не було сном чи iлюзiєю. Я знав це.
   - Це... президент...
   Жодної помилки. Це була вона, джерело моїх страждань у перший день мого життя у старшiй школi, її зловiсна зачiска, що причарувала мене як у доброму, так i у поганому сенсi цього слова. Два абсолютно чорних дрони тягнули Шiндоу Ерiну, президента студради, в її шкiльнiй формi. Кожен з них за одну її руку.
   - Це, та це ж вона! Ей! Чи то не президент?
   Схоже, Айка помiтила також. У спортзалi бiля неї мовчки стояли служницi, але зараз я не мiг побачити когось такого. Президент дещо мiцно тримала у руках, нiби це було дуже важливим. Важко було зрозумiти, звичайно ж, але рiч, що наполовину виглядала iз її сумки для покупок, виглядала як iграшка iз дитячої серiї типу токусацу[6].
   - Вiдпусти мене! - вiдчайдушний опiр.
   Монстр бiгав по нiй очима, нiби визначав її цiну.
   - Хохохо, така мила мала дитина! Не лише це, але вона виглядає як принцеса! Принцеса хвостикiв... нi, напевно це майже iдеал! Твої можуть бути головними хвостиками!
   - Головними...!? Нi, скажiть менi хто ви! Ви говорите людською мовою, я права? Вiдпустiть iнших дiвчат на волю!!!
   - Ну. Як можеш побачити, ми можемо знайти спiльну мову. Отже, я кажу тобi, що не можу звiльнити їх.
   - Так ось якi вашi намiри!
   - Ти невдовзi зрозумiєш. Та для початку, поки є можливiсть...
   Монстр передав велику плюшеву iграшку президенту з надмiрною доброзичливiстю.
   - Я хочу, щоб ти потримала це м'яке кошеня. Навiть вiд твоєї ворожостi є певна насолода. М'яке кошеня гарно пасує такiй пустотливiй молодiй дiвчинi! Обiйми його!!!
   Чорнi фiгури пiдняли у повiтря та несли рожевий диван три метри в довжину, у наявнiсть якого було важко повiрити, може вiн частина їхнього запасу. Вони примусили президента, що тепер тримала плюшеву iграшку, сiсти на нього. []
   - Усi ви, закарбуйте це видовище у своїх розумах! Хвостики, плюшева iграшка та вiдпочиває на диванi! Це золота середина, до якої мене привели довгi роки практики.
   - Моккекеке...!!!
   Монстр дiяв так, нiби йому вдалося перетворити золото у звичайний метал, i до цього всього пронизливi голоси, здавалось, хвалять його за те, що вiн зробив. Я вiдчув легке запаморочення.
   - ...Ми розумiємо, що вони нацiлилися на дiвчат iз хвостиками, та все ж... Скажи менi, Туарл, що я можу зробити? Ти ж привела мене сюди саме тому, що є щось, що можу зробити я, так же?
   - Залишу деталi на потiм. А прямо зараз ми повиннi дiяти.
   Мої ноги тремтiли, не зважаючи на мiй смiливий вчинок, але Туарл проiгнорувала це. Вона була така спокiйна, що здавалася надiйною.
   - Содзi... Для початку, будь ласка, знiми одяг, що я ношу. Нi, швидше зiрви його, будь ласка. О, так... Пропхни обидвi мої руки над головою, i тримай їх там... Як зараз, Содзi, одною рукою. А тодi iншою рукою стягни мiй лiфчик...
   - З нею це непра-а-а-а-а-авильно!!!
   Туарл робила жести пiд час того, як говорила.
   - Айка, занадто голосно!
   Я поспiшно ляснув рукою по її ротi, але...
   - О-о, я вiдчуваю присутнiсть нових хвостикiв... Де? Де ви ховаєтеся!?
   (I яка присутнiсть повинна бути!)
   Я залишив цю вiдплату у глибинах душi й поглянув на хвостики бiля мене. Без сумнiвiв, їх помiтили, але...
   - Ааа, я також iз хвостиками!
   - Деее ти-и-и!!!
   Ми знаходилися десь за шiстдесят чи сiмдесят метрiв вiд центра цiєї гiгантської просто неба стоянки, але потужний жорсткий голос звучав так, нiби йшов звiдкись поруч нас. Хоч ми не знаходилися пiд якимось прикриттям, вiн не мiг нас побачити. Чи як?
   Вiн дивився прямо на нас, але не здавалося, що вiн нас помiчає.
   Я вiдчув дежавю. На думку спали слова Айки у магазинi.
   "Як... Чому я не вiдчуваю її присутнiсть?"
   Протирозпiзнавальне... поле... як вона казала до цього.
   - Ох, охх... Хоча я приймаю серйозний маршрут, до якого я не звикла, i притримуюся до нього... У такiй ситуацiї я дуже бажала... Сценарiй, який я розглядала знову i знову... Не можу повiрити, що мiй план провалився, як тiльки почався...
   Погляд Туарл на Айку був сумiшшю образи та розчарування. Мабуть, щось у неї пiшло погано.
   - Iснує якийсь спосiб, яким ми можемо допомогти цим дiвчатам!? Давай же, скажи менi!!!
   У нетерплячцi я сильно схопив її за плечi.
   - Аах... - i чомусь спокусливий голос.
   - О, та ми можемо пiдкорегувати напрям дiй! Ну, Содзi, давай пiдемо за сценарiєм, як i ранiше. Пхни мене до стiнки так, i ми пiдiйдемо до мiсця, де ти чимдуж розриваєш увесь мiй одяг! Знiми його зараз же!
   - А чому б менi не пхнути тебе в стiнку? Настiльки сильно, наскiльки я можу!? - сказала Айка.
   Пiд її пильним поглядом, Туарл неохоче сказала:
   - Так, розумiю. Це правда, що у нас не має багато часу, тому я трохи пропущу! I вони можуть вiдчувати її Атрибут Хвостикiв навiть через протирозпiзнавальне поле, тому навiть у першiй битвi не думаю, що ми зможемо без проблем з ними впоратися.
   Вона сказала "у першiй битвi"? ...Але у мене не було часу, щоб поцiкавитися, тому що наступне, що вона сказала, було ще бiльш фантастично.
   - Содзi, використай браслет, що я тобi дала, щоб перетворитися!
   - Перетворитися!?
   - Так ось, що вона збиралася! Усю ту фiгню, що була до цього!
   Туарл проiгнорувала Айку i продовжила:
   - Цей пристрiй створює бойовий костюм, який пiдсилить твою фiзичну енергiю. Принаймнi ти повинен стати на рiвнi того монстра, коли перетворишся.
   - Ти серйозно!?
   Просто як дитяча передача про супергероїв, чи щось типу того.
   ...Але я тодi був готовий схопитися за будь-яку соломинку, i моє серце пройнялося цiєю iдеєю без жодного опору, нiби це був голос з небес.
   Вона могла б сказати менi щось божевiльне, i я не мiг уявити, що це було жартом чи трюком пiсля того нереального досвiду телепортацiї.
   Зрештою, немає якоїсь шкоди у спробi.
   - По... почекай хвилинку, я не знаю як щодо перетворення, але чому ти зобов'язуєш Содзi робити щось таке небезпечне!
   - Ти дурна! Цiль ворогiв - це хвостики! Як ти можеш залишити це без уваги!!!
   - ...Почекай, ммм, це найбiльш нереальна рiч, чи точнiше ця цiль така тупа... Содзi, чи не мiг би ти хоча б сказати, що це через те, що вони викрадають дiвчат...?
   - Нi, так i повинно бути. Саме тому, що ти любиш хвостики, ти можеш використовувати цей браслет. Не потрiбно поводитися так, нiби ти турбуєшся про справедливiсть.
   - Нi, я маю на увазi, що хотiв врятувати дiвчат, я просто думаю...
   Ворог, цiль якого - це хвостики, i нiбито я можу з ними боротися тому, що люблю хвостики? Що ж це таке?
   I справдi, це все бiльше i бiльше нагадує жарт. Землi задрижала так сильно, що здалося, нiби на мить я поплив, i тодi пролунав громоподiбний рев.
   - Содзi, вони ловлять людей!
   Де показувала Айка, там розгорталося жахливе видовище. Трагiчна сцена, нiби я зазираю у пекло. У самому центрi автостоянки припаркованi автомобiлi були розiрванi на шматки та розкиданi довкола, а дiвчата, яких зловили, вишикували у колону по одному. Таке iмпровiзовано урочисте мiсце.
   Не знаю, чи дiвчина попереду колони зомлiла, але не здавалося, що вона рухається, коли її тiло плило крiзь повiтря. Нiби лев, що стрибає через палаючий обруч, дiвчата у колонi рухалися через металеве кiльце, що було затягнуте веселковими кольорами, нiби в мильнiй бульбашцi. У ту мить, коли перша дiвчина пройшла через нього, її волосся повiльно розплелося i вона вiдступила назад, прокресливши дугу у повiтрi.
   Одну за одною, як вони й примушували наступних, дiвчата проходили через кiльце, як неживi, як деталi на стрiчковому конвеєрi. За час, менший нiж мить, надiйшла черга до президента Шiндоу... i навiть її прекраснi хвостики, що причарували мене, розтанули у повiтрi.
   - Всi хвостики у цьому жалюгiдному свiтi будуть нашими!
   Це звучало нiби жарт, але зараз бачу, що це так i є.
   - ...Отi засранцi.
   Вперше за життя я вiдчув як щось хруснуло глибоко в моєму серцi.
   - Пане Содзi, заскокойтеся, будь ласка. I зараз все в порядку, їх ще можна врятувати.
   - Скажи менi...! Як я можу врятувати хвостики? Як я можу знищити тих створiнь!?
   - Ти трохи перебiльшуєш... Знаєш, чи не здається, що вони не постраждали, за винятком того, що втратили хвостики?
   - Ти кажеш перебiльшую...!?
   Я схопив Айку за сорочку та пiдняв її в повiтря з несамовитими емоцiями, що переповнювали моє серце.
   - Ай...
   - I це те, що для тебе означають хвостики? Якщо хтось забере їх, тодi це нормально, i тебе це не хвилює? Вони що, така дрiбниця для тебе?!!!
   - Та заспокойся, Содзi. Вони ж знову нас помiтять...!
   - Пробач...
   Коли я почув слабкий, нехарактерний Айцi голос, що зовсiм не мав у собi сили, моя голова трохи охолола, i я вiдпустив її.
   - Вибачте менi, що кричав i на тебе Туарл. Але розкажи менi, як використовувати цю рiч. I швидко.
   - ...Ти серйозно? Нi, тобi не слiд цього робити! Особливо пiсля нещодавнього! Не думаю, що ти можеш їй довiряти пiсля всього цього! - голос Айки був таким напруженим, нiби вона намагалася вiдговорити свого друга вiд убивства.
   - Мене не хвилює те, що це безглуздо чи небезпечно. Я не можу пробачити тим монстрам, що вони граються в iгри iз хвостиками!
   Туар, принаймнi на половину, шуткувала зi мною, але мабуть ця частина моїх почуттiв дiйшла до неї. Вона кивнула iз серйозним виразом обличчя та пояснила, пiднявши праву руку до своїх грудей:
   - Будь ласка, щиро побажай: "Я хочу перетворитися". Побажай сильно. Якщо ти це зробиш, то браслет повинен активуватися.
   - I це все, що менi потрiбно зробити? Не думаючи нi про що конкретне?
   Вона рiшуче кивнула.
   - Гаразд. Схоже на щось, що навiть я можу зробити.
   - Содзi!!!
   Я зiбрав усю свою рiшучiсть i пiдняв браслет до своїх грудей, стиснувши праву руку в кулак. Закрив очi, як вона i казала менi, i побажав сильно, пресильно.
   Я хочу перетворитися... Я хочу врятувати президента, тих дiвчат. Повернути хвостики. Стати кимось, хто може перемогти тих виродкiв. Це не був праведний гнiв. Чи є десь хлопець, що зможе мовчати пiсля того, як те, що вiн любить, втоптали в землю!!!
   I наступної митi...
   Це "перетворення" i справдi вiдбулося, чи якось так.
  
   ****
  
   З браслета на правiй руцi Содзi почало випромiнюватися свiтло. Потужне свiтло, нiби беззвучний феєрверк, вибухнуло перед його очима.
   - Ааай! - Айка прикрила очi рукою вiд несподiваного спалаху. Смуги червоного свiтла огортали його тiло, утворюючи кокон. Частинки свiтла наповнювали повiтря й стискувалися навколо нього.
   I ще яскравiший раптовий спалах.
   Вони почали змiнювати ледве помiтний силует. Плечi, груди, стегна, ноги - свiтло спалахнуло згори, наче вибухнуло, i Содзi покрив червоний костюм вiд шиї й до низу. Але все це сталося за соту долю секунди - мить, коротша, нiж може помiтити око.
   Розбризканi як пара, лiнiї червоного свiтла. I хоча це було дивно, Содзi оточувало сяйво, що не було вiдбитим, як у срiбного волосся Туарл.
   - Класно... Я й справдi перетворився...
   Вiн вклав усю силу в кулаки, щоб перевiрити, як вiн себе почуває. Наскiльки вiн мiг бачити, костюм покривав тiло без промiжкiв, аж вiд кiнчикiв нiг. Коли вiн поглянув на свої пальцi на ногах, то вiн почав їх стискувати й розтискувати знову i знову. Але здається, вiн давно помiтив, що на його голову не було нiякого тиску.
   - Що? Моє обличчя... Не заховане!?
   Торкнувшись своїх щiк, Содзi був стурбований дiзнатися, що вони не були покритi.
   - Костюм сам по собi не так важливий для системи захисту. Окрiм того, вiн використовує Уявний Вiдбивач, тож навiть якщо твоє обличчя не закрите, iншi люди не зрозумiють, що це ти.
   - Уявний... Що це?
   - Це дещо, тому тобi непотрiбно хвилюватися, що люди дiзнаються твою справжню зовнiшнiсть! Прошу тебе, борися зi спокiйним розумом!
   - Я, i це також? Добре! Дозволь менi випробувати цей...!!!
   Я не розумiю практичну сторону дуже добре, i є багато чого, про що я i досi переживаю, але часу не залишилося.
   Содзi прийняв на вiру слова Туарл i почав бiгти на поле битви, а його волосся галантно трiпотiло позаду нього.
   - Ем, ух...
   Содзi вже зник до того часу, коли Айка вiдкрила очi.
   - Який же iдiот! Чому вiн погодився з усiм цим так просто!?
   Айка нахмурила брови та озирнулася.
   - Ей ти, ем... послухай Туарл.
   - Так?
   - Чи не було тут якихось iнших дiвчат прямо зараз...?
  
   ****
  
   - Свi... свiтло, що це, я не можу бiгти так прост... що-о-о...!!
   Нiби хтось поставив десяткову кому не в тому мiсцi, у моїх ногах була така велика сила, що я майже впав на обличчя, коли побiг. Це нагадало менi час, коли менi було нудно i я спробував поставити бiгову дорiжку на максимальну швидкiсть.
   "Будь ласка, зосередься! Содзi, цей костюм Тейлґеар створений твоєю духовною енергiєю. Ти повинен керувати ним своєю волею!"
   Якийсь вид комунiкативного пристрою? Я чув голос Туарл, нiби вона нашiптувала менi у вухо, хоча не думаю, що в нього щось вставили.
   - Моя духовна сила... Моя воля...!
   Цього разу я спробував сконцентрувати свою увагу на ногах. Дотепер менi здавалося, що я причепився до машини, що їде на максимальнiй швидкостi, але раптово я почав вiдчувати через костюм, як мої ноги приземляються на землю. Це не було схоже на керування автомобiлем, це було почуттям повної єдностi, нiби я сам став машиною. Я вже досяг автостоянки й пройшов бiльше, нiж половину шляху через неї, вiдкидаючи ногами смiття з дороги, по якiй я бiг, i навiть не намагався уникнути його. По дорозi я бачив дiвчат, що зараз лежали без свiдомостi на асфальтi.
   Знаю, вони шкодують, що їхнi хвостики вкрали. I я абсолютно точно поверну їх вам...!
   - Хммм, такий величний Атрибут Хвостикiв... Але за таких умов я не впевнений, чи ми зможемо отримати величну силу вiд цiєї зiрки, яку Командир оцiнював як головну...
   Схоже, що i мiй слух також покращився. Я чую, як монстр бурмоче щось загадкове про президента Шiндоу, яка лежала пiд його ногами.
   Мiй гнiв побив свiй пiк, коли я побачив президента з жорстоко розв'язаними хвостиками.
   - Стi-i-i-i-iй...!!!
   - Ум?
   Я мiцно вперся ногами в землю, гальмуючи на великiй швидкостi. Коли я це зробив, щось типу фiксаторiв опустилося звiдкись поруч моїх щиколоток i втислося в асфальт, царапаючи його i вибиваючи iскри та пил.
   "...Яка смiшна сила. Ця дiвчина створена такою...!?"
   Вiдчуття трепету наповнювало моє тiло невiдомою енергiєю, що вiдволiкала мене вiд гнiву. I тодi я почав боятися. Мене знову здивувала та сила, що надала дiвчина Туарл.
   Як вона створила щось з такою страхiтливою силою? Як менi й казали, я просто прийняв це, але чи правильно це робити?
   Нi, зараз немає часу про це думати. Потрiбно зосередитися на порятунку хвостикiв... ну чи скорiше врятувати людей.
   - Ти розумiєш людську мову, так, монстр? Вiддай цим людям хвостики, що ти... вiдiбрав у них.
   - Та... Ти ж...
   - Ти що, не чув мене...? Ти вкрав їхнi хвостики. Вiддай їх назад, грьобаний монстр!
   Мiй гнiв уже сам по собi iз моїм криком вдарив його. Що я сказав звучало дивно, але я зрозумiв, що те дивне металеве кiльце може вiдбирати хвостики в людей. I тому, воно ймовiрно i зможе повернути їх назад.
   Хто буде пiдвергати когось такiй небезпецi просто тому, що вони мають хвостики? Слова "нерозумно" для цього недостатньо, це абсурдно, це жахливо.
   "Вкрасти хвостики". Якщо те, що вони сказали, навiть якщо їхня основна цiль стала вiдомою громадськостi, то вже завтра може бiльше не бути жодного, хто носить хвостики. Ось чому було б нерозумно ризикувати.
   Я не можу... Я не можу цього пробачити!!!
   - Ей... Стооооооп!
   Коли я нахмурився до нього, монстр швидко злетiв високо в небо, нiби його охопив раптовий порив вiтру.
   - Гахаааа!!
   Першим у землю врiзалося його обличчя.
   - Ей.
   - Мм, ннгх... Я був вражений такою сильною молодою невиннiстю... Вони ж... дивовижнi хвостики!
   -...Що?
   - Прогноз Командира був правильний, коли вiн обрав це мiсце! Навiть якщо не брати до уваги попереднiх дiвчат. Це була ти...! Ти нарештi прийшла! Ми не пропустили нашу цiль, твої хвостики - це найвеличнiшi хвостики!
   Монстр похитувався на ногах вiд радостi.
   - Найвеличнiшi... хвостики...?
   Це щось дивне. Те, що казав монстр, викликало у мене вiдчуття незручностi, але водночас я почав вiдчувати тривожнi сумнiви. Моє поле бачення, моя точка зору була на диво низькою. Мабуть, це було моєю уявою, але руки, якi я показував, також здавалися меншими, нiж зазвичай.
   - ... .
   Холодний пiт пробiг по заднiй частинi моєї шиї. Передчуття злого сильнiше, нiж я коли-небудь вiдчував за своє життя, осипало холодом усе моє тiло.
   - Чи може...
   Нiби заiржавiла механiчна деталь я повернув свою голову набiк. Одне iз вiтрових вiкон автомобiля досi було у своїй початковiй формi. Я побачив вiдображення i занiмiв. []
   Як би це назвати.
   Отам, була дiвчина iз милими хвостиками.
   - .........Ох.
   Навiть зараз звук "хвос-тики" звучав у моїй головi, як удари дзвону. Прекраснi, дивовижнi хвостики, що звисали до колiн. Стрiчкоподiбнi шматки, що рухалися вгору та вниз разом iз її диханням так плавно, що здавалося, що вони живi й через те самi колихаються.
   Її широко розкритi очi розплющилися ще бiльше. Слово "броня" було трохи не тим словом до того, що вона носила, дивний захисний костюм не виглядав так, нiби вiн хоч щось важив, показово для використання у модних показах з червоним та бiлим ключовими кольорами.
   На мiсцях у верхнiй частинi костюма, що тiсно прилягав до її голої шкiри, були прикрiпленi кутовi механiчнi запчастини для озброєння. Вони були джерелом таємничого сяйва.
   - Охх.
   I, i... На обох боках її стегон були велетенськi пристосування, але промiжна область мiж ними у цьому костюмi була зроблена як бiкiнi, i половина її стегон була вiдкрито виставлена.
   Не впевнений, чи я в це повiрив. Але я спробував торкнутися до грудей та областi паху. Груди були такими ж плоскими, як i виглядали зовнi, але мiй постiйний супутник, принц мiж моїми ногами, мiй важливий партнер, був повнiстю й абсолютно вiдсутнiм.
   - О, ох...
   I зараз що я зрозумiв, то я став бiльш свiдомим щодо цього. Мiй неприродно високий голос.
   Так, вiдображення у склi було... Мною, хто став з хвостиками.
   - Це перетворило мене в дiвчину......!!!?
   Дитячий крик поглинуло небо.
  
   ****
  
   - Щ...! - Айка, що спостерiгала, також проковтнула язика.
   - ...Що це.
   - Це наша єдина найсильнiша зброя проти цих монстрiв, Броня Мрiй, Тейлґеар! Ах, ти такий чудовий Содзi! Ехехехе, великий успiх.
   Туарл зi слюнками, що звисали аж до чокера на її шиї, вилупилася на панiкуючого Содзi iз виразом екстазу на своєму обличчi.
   - ...Це так прекрасно, я аж починаю плакати!
   Айка влупила долонею руки Туарл, ще менше себе стримуючи. Цього разу це не був прицiльний удар по щоцi чи кудись ще, але просто удар по всiй площi її черепа.
   - Це, чи це вже не сцена перепалки мiж дiвчатами... чи це бiльше схоже на те, що мене побив тигр...
   - Залежно вiд твоєї вiдповiдi, це дiйсно буде так. Що трапилося, чому Содзi ЖI-I-I-I-I-IНКА-А-А!!! Це ж не просто одяг для дiвчат, так? Зараз вiн навiть став нижчим!
   - ...Айка. Щоб отримати велику силу, потрiбно сплатити вiдповiдну цiну. Це робить людину сильнiшою, щоб серйозно поглянути на правду, а маленькi дiвчата - милi, маленькi-миленькi!
   - I це твоє йобануте згнивше захоплення!!!
   Звук безжалiсного удару.
   - Це не перетворення, а зiпсування!
   I звичайно ж, вона не мала на увазi "зiпсований" у значеннi метаморфози.
   - Битися вогнем з вогнем, як кажуть. Коли ворог це "перевертеть", то боєць не може виступати проти нього не ставши самому по собi таким же у певнiй мiрi.
   - Тому ворог це тииииииииииииииии!!!
   Удар, удар, удар...
   Голова красивої дiвчини Туарл, яка за замовчуванням була повнiстю прогнившою, пiдлiтала влiво та вправо у захопливих ривках.
  
   ****
  
   Це моє покарання?
   Я говорив про хвостики, про хвостики з мого дитинства i до зараз, тож Бог нарештi втомився вiд мене та сказав: "Ти - бiль у моїй задницi, замовкни та стань вже з хвостиками", й щосили пхнув мене до нинiшнього положення речей?
   Ти, Боже, штовхнув занадто сильно. Зовсiм не так, що я мiг би йти вперед лише похитуючись з боку в бiк. Нi, цей пинок мiг би вiдправити когось на орбiту Землi.
   Це навiть схоже на мою крутезну появу перед цим монстром, коли я перекотився по землi й боляче вдарився своєю потилицею.
   - А, а, ах.
   Я був спантеличений та не був спроможний прийняти жорстоку реальнiсть. В цей час чудовисько й тi чорнi створiння повнiстю оточили мене.
   - Хмм, так ти вирiшила, що хочеш нам здатися? Прийми мою щиру подяку! Покажiться їй та будьте ввiчливими!
   Раптово, за вiдсутностi опору з мого боку, монстр перевiв себе в режим доброти.
   - Моке...
   Чорне створiння... солдат почав бiгти прямiсiнько у моєму напрямку.
   - За... забирайся ге-е-е-еть!!
   Коли я злякано розмахував перед собою руками, як дитина в поганому настрої, то ледь вдарив чорного. А вiд мого удару вiн пiдлетiв у повiтря з чистим глухим звуком та, як ракета з пластикової пляшки, врiзався в стiну на рiвнi даху у вiддаленому будинку.
   Його тiло почало свiтитися. Незабаром вiн тихо вибухнув пилом i зник у небi.
   - Хмм... Одного Ультироїда за один удар! Та в тебе не тiльки прекраснi хвостики... Що за злiсна сила!? Хто ти, дитино! - мимоволi видав захопливий зойк монстр.
   Слова ворога поступово набували все бiльш старомодного стилю, нiби ми були акторами в якiйсь iсторичнiй драмi, де вiн кидав менi свою "реплiку" по сценарiю.
   Хоча, якщо судити з його виразу обличчя, вiн був серйозним.
   "Пане Содзi! Зараз чудова можливiсть для крутого представлення!"
   Круте представлення?
   - Ким же менi бути...?
   Якщо в тебе є що сказати, то скажи це Боже...
   "Ааа... як я i думала, ти не вирiшив, як називати себе пiсля перетворення, правильно...!?"
   - Нi, я зовсiм не хвилювався стосовно свого iменi... У мене величезнi сумнiви щодо того, ким я є на даний момент!
   Зв'яжися зi мною, виручи мене Айка... Якщо я не почую твоїх заперечень, то як менi тодi дiяти? Не той, хто я, а я ж навiть не впевнений хто я.
   - Вау... Не впевнений, що вiдбувається, але ця занепала духом маленька дiвчинка - я цього не можу стерпiти! Один з вас, дайте менi ляльку, яку вона зможе обiймати!
   - Мокее...
   Кiльце ворогiв повiльно стиснулося довкола мене. Я вiдчував пронизливi погляди навiть вiд солдат, хоча не знав, де в них очi. Нiби вони випромiнюють ауроподiбне бажання. Бувши цiллю цих незлiченних бажань, я й не намагався погасити холод, що пiднiмався по моїй спинi.
   - Уваа-а-а-а-а-а!!!
   "Содзi, торкнися бантика на волоссi та уяви зброю у своєму серцi. Вiн повинен створити зброю, що пiдходить саме тобi!"
   - Ба-н-тик.
   З налитими кров'ю очима, я вдарив по одному з двох металевих бантикiв - єдиного захисту на моїй головi.
   - Перетвори, перетвори мене назад у чоловiка...! Агагагагага.
   "Бантик же не виконує бажань!?"
   Що це... Я не знаходжуся у якiйсь казцi з мораллю... Та бути такого не може, що це моє покарання, i що воно дiйсно сталося... Я аж нiяк не мiг стати з хвостиками!
   Я бив бантик знову i знову.
   Чи моє гiрке бажання врештi досягло цiлi чи була iнша причина, та вiн спалахнув i вибухнув слiпучим сяйвом. Утворюючи в повiтрi спiраль i збираючись у моїй правiй руцi, воно почало набувати форми меча, нiби конденсувалася пара. Червоне лезо подовжилося й огорталося навколо чорного ядра. У моїй свiдомостi з'явилося якесь слово, нiби чiтко пробите на друкарськiй машинцi.
   "Полум'яний Клинок"
   З моєї правої руки вибухнув вогняний спалах. Чудовий дворучний меч був закiнчений й свiтився червоним полум'ям. Це не можна назвати довгим мечем, але у моїх руках вiн виглядав довшим за звичайний клинок. Дивови-ижно, кру-уто... а за одно перетвори мене назад у хлопця...
   - Моке...
   З неба на мене звалився один солдат. Його поза нагадувала менi жабу, що готувалася до стрибка. Слова застрягли в горлi, тому я рiзко махнув мечем. Ворог отримав дiагональний розтин на грудях i з невеликим вибухом випарувався в пил.
   - Мокех.
   - Моккее......
   - Рааа! Цi...!!
   На мене напали без паузи i я рубанув по горизонталi. Солдати, розрiзанi навпiл, розчинялися один за одним. Без вагань, навiть з ще меншими ваганнями, нiж ранiше, з землi та неба негайно посипався ряд атакуючих ударiв.
   - ДА...ЯЯЯЯЯАААААА!!!
   Я розрубував їх, крутячи меч, покритий вогнем. Вогонь на ньому рухався пiд тиском меча й розсипався довкола, як вибух вiд вогнемета. Всi фiгури в чорному, що нападали з чотирьох, чи восьми напрямiв, всi вони випарувалися, навiть не маючи часу на крик.
   - Хах... хах...
   Рептилоїдний монстр, що залишився сам, тремтiв усiм тiлом.
   - Я прибитий цвяхами до цього мiсця, зовсiм не можу рухатися... Меч-блискавка та два хвостики, що танцюють в небi... Я впевнений, що заблукав у раю!!!
   - Ти справдi заблукав! Припини, менi страшно!
   Монстр був охоплений хвилюванням. Сльози текли з його очей. Та i я був одним з тих, хто хотiв плакати.
   - Хааха, хах, хвостики...
   - Що...!?
   Навколо монстра нiби вихор крутилося сильне бажання. Вiн протягнув руки й пiшов до мене як зомбi. Вiн вiдрiзнявся вiд тих солдат на один удар, що були ранiше. Багатьма способами.
   - Цi хвостики... Чи не могла б ти затиснути їх мiж своїм великим та вказiвним пальцем, та дати менi декiлька ляпасiв, блiн...!
   Широченнi очi в яких пульсує кров. Нерiвне й часте дихання. З ротом повним слини, та нею ж заплямованими губами, монстр прийшов до мене. Вдруге крiзь мене пробiгла хвиля страху, i слабкий крик, якого я не чув вiд себе нi разу.
   - Кйаа...!
   Я впав на п'яту точку та дозволив мечу випасти.
   - Хаах, ха, хвостики...
   Я не можу витримати цей вигляд. Чи це правильно... це те, на що схожий я. Чи є хлопцi, яким також подобаються хвостики як йому? Чи хтось, хто не знаючи мене, подумає, що я з ним за одно? Чи це так, як мене бачили iншi люди?
   ...Якщо нiхто не пiдтримає мене, я також стану таким зiпсованим?
   - Дiдько, це все тому, що є такi як ти...!
   Вчепившись в голову й тремтячи зi страху, я скрутився в клубок. Мої спогади мерехтiли навколо мене, як тiнi вiд лiхтаря. Тi часи, коли у мене були пристраснi розмови про хвостики з будь-ким. Чи коли вони можливо погано їх знали, але ж знали про них. Жоден з них не почав виглядати пiдозрiло. Що неправильного в тому, що ти наполягав на видi зачiски, яка тобi подобається, я завжди так думав... Але чи не є цей монстр тим, що вони бачили в менi?
   Я удавав, що впевнений у собi, й що мене не турбують думки iнших, але може я справдi винний у своїй любовi до хвостикiв...?
   "Со-дзi! Вiзьми себе в руки! Ти ж був єдиним, хто сказав, що збирається врятувати їх, що ж ти робиш!!!"
   - А...!
   Слова Айки повернули мене в реальний свiт.
   "Ранiше ти вихвалявся, наскiльки хвостики важливi для тебе, ти навiть схопив мою... ти схопив мене за перед жiночої сорочки та пiдняв у повiтря. I тепер, коли ти став iз хвостиками, ти боїшся!? Зберися вже!"
   "Вона сказала "перед її сорочки", але Содзi, ти ж просто схопив її за комiрець, так же? Не iснувало жодної перешкоди, щоб тебе зупинити, я права? Хаха."
   "Шкодую, що зупинила тебе ранiше... Я бiльше не можу дивитися на цього огидного монстра, не хвилюйся по iншi речi, просто вдар його щосили!"
   "Не скисай, як ганчiрка для миття посуду... Будь ласка, викинь з голови усi слабкi переконання!"
   "Чи ти не можеш щось зараз зробити, як те, що зробив ти з його спiльниками! Якщо ти почуваєш себе винним у своєму "я", то тодi настав час дiяти, зроби те, що потрiбно!"
   "Це ранить мене ох, ох, ох..."
   - Айка...!
   Чiтка мова Айки, нiби вона могла бачити мене наскрiзь. У моєму серцi, як сонячне свiтло пробивається крiзь хмари, з'явилося вiдроджене почуття. Менi здалося, що я почув замучений голос, але мiй розум вже став одним цiлим з простором, що мене оточував.
   Я бiльше не соромлюся того, ким я є.
   Я дурень.
   Те, що сказала Айка, це все правильно. Пiсля того, як я стряхнув її й вступив у бiй, що я в бiса роблю...
   Менi надана сила, щоб захистити те, що я люблю, i я практично втратив її через мої власнi внутрiшнi переживання.
   Якщо подумати, коли я був дитиною, i коли боровся з Айкою, то в мене був дiдок, що тренував мене та багато бив по головi. "У тебе багато непотрiбних думок", "потрiбно очистити свiй розум", щось таке. Нехай ваше серце заповнить порожнеча... i вiдпусти пустi думки. Дозволь своєму серцю...
  
   ****
  
   - Ти вiдриваєш мої гру-у-у-у-уди!!!
  
   ****
  
   Вперше за життя, увесь мiй розум повнiстю зосередився на цiй битвi. Але було щось, якийсь гамiр, я не мiг уявити вiд якого створiння у свiтi вiн може йти, вiн збиває мене, i важко сконцентруватися, тому я закричав "О-о-о-о-о-о-ох" i почав бiгти.
   Зараз не було бiльше нiчого, окрiм мого крику.
   - Хмм!?
   - Я спопелю тебе! Та спершу ти отримаєш по своєму дурнуватому обличчi!!
   Я пiдняв Полум'яний клинок над головою.
   - Оох!
   Мiй удар вперше заблокували. Але на лiвiй щоцi монстра, якої я навiть не торкався, з'явився опiк, як слiд вiд меча, що пробiгав горизонтальною лiнiєю.
   - Та ти ж... Аай!
   Монстр закричав, i з його долонi матерiалiзувався лазерний промiнь. Але промiнь випарувався, як тiльки торкнувся мого тiла, i навiть на мiлiметр не зрушив мої хвостики. Я теж нiчого не вiдчув.
   - Хммм!?
   Бойовий костюм був настiльки тонким, не кажучи вже про мої стегна, руки, ноги та iншi мiсця, що були покритi загостреною бронею, що зовсiм мене не сповiльнювала - це Тейлґеар. Ми побачили б його iстинну цiннiсть у свiтлi, що оточувало мене.
   - Поглинач фотонiв... Так ось, що це.
   Це "пояснення" вiдбилося ехом у моїй головi. Основна захисна плiвка приймає поглинуту енергiю руху, iншими словами удар, повнiстю знищує його, через доскональний контроль, та перехоплює його на молекулярному рiвнi.
   Це також причина чому голова, яку б слiд було захистити якомога краще, залишається вiдкритою. Нiяка атака не проб'є Тейлґеар, поки все тiло огорнуте сяйвом, i це робить його непереможною зброєю.
   - Хммф... Ти жахаюча мала дитина! Вперше за багато днiв мiй дух солдата бушує! Я Лiзард Гуiлдi, лiдер рейдового загону Ультими Гуiл. Я йду в бiй з вiрою в те, що чоловiче серце повинне битися сильнiше вiд одного виду дiвчини, яка тримає ляльку! Хоча б скажи менi своє iм'я, i бiльше нiчого не потрiбно!
   - Червонi Хвостики! - викрикнув я так природно, що аж сам здивувався.
   Менi здавалося, нiби сам костюм каже менi, що казати. У момент, коли я пробився, вiн почав закликати до мого серця. Невгамовна сила пульсувала у всьому моєму тiлi.
   - Я питав твоє справжнє iм'я!
   - Це прекрасно... Якщо ти, набравши повнi груди повiтря, так голосно викрикуєш цю нечувану вiру, то менi немає потреби, щоб хтось як ти, пам'ятав моє iм'я!
   - Так загадково! Твоя вiра ж бiльше чи менше схожа на мою, так же?
   - Не прирiвнюй мене до себе!
   - Це ж очевидно з першого погляду. Якби ти не був тим, хто любить хвостики бiльше, нiж будь-що iнше, тодi б ти не сяяв так!
   - Ти знаєш такi речi, чи не так... Iдеально, я засяю ще яскравiше вiд своєї любовi до хвостикiв - продовжуй i пам'ятай це!
   - Це суперечить тому, що хочемо ми, тодi, чи не... Як для нас, то ми любимо хвостики ще бiльше, коли ми накладаємо на них свої руки! Хммм... хмхф!
   Незлiченнi шипи на спинi Лiзарда Гуiлдi вiддiлилися й пiднялися високо в небо. Тонка смужка свiтла, здавалось, пов'язувала цi шипи i його тiло разом. I один за одним, немов у них був власний розум, вони кинулися в атаку.
   - Яа-а-а-а-а-а-а-а!
   Я почав їх всiх розрiзати за допомогою Полум'яного Клинка. Палаючi шипи один за одним почали шипiти як бомби, i коли вони вдарилися об землю, то знесли частину асфальту.
   - Хнннн...!
   I тодi вони полетiли ще швидше. Я змiг ухилитися вiд них на волосину, а вони все одно швидко крутилися i переслiдували мене як керованi ракети. Моє поле зору, що стало кращим завдяки Туарл, могло розгедiти цi рухомi об'єкти. Але навiть з моїм покращеним баченням їх складнi орбiти становили загрозу.
   - Туарл! Все буде добре навiть якщо я переможу цього хлопця? Що станеться з хвостиками!?
   "Хвостики, якi вкрали...? Атрибути... вони зберiгаються у тому кiльцi протягом години чи десь так, я так вважаю. Тому забий на того монстра! Подолай його, зламай кiльце, i вони повернуться! Ну я так думаю...!!"
   - Окей!
   Я був трохи наляканим через те, що тодi менi подзвонила Айка... нi, неймовiрно наляканим, але я б дотримувався свого початкового рiшення врятувати президента i всiх iнших iз хвостиками.
   - Неймовiрно! Я не забуду цей день, навiть якщо житиму вiчно. Мої вибачення, але я б хотiв зробити фото для сувенiра. Поклади свою голову на моє плече ось так, i тримай ляльку...
   - Заткни-и-и-ися!
   Я скоротив дистанцiю за один стрибок, i лiвою рукою, окутаною вогнем, з усiєї сили вдарив його. Його обличчя стало нагадувати кашоподiбну масу, а з його носа витекло дуже багато кровi.
   - Ай, аааай... Нi, нiчого не поробиш... Я всiма силами намагався не пошкодити твоє обличчя чи твої хвостики, але тобi доведеться змиритися з певною кiлькiстю пошкоджень!
   М'язи пiд сталевими його сталевими лусками ще бiльше вип'ятилися. Вiн певно збирав усю свою силу для нападу. Я стояв прямо перед ним, i готувався до найгiршого. Але чи це не... Буде небезпечно для дiвчат, що лежать навколо нас, якщо ми продовжимо битися так люто.
   У цю мить, у моїх думках промайнуло чiтке зображення темно-червоного вогняного стовпа.
   - ...Стовп Аури...? Тодi як тобi це!
   Це нагадувало включений файл з допомогою, i я мiг знайти його просто подумавши. Дуже мило з її сторони.
   Вогонь вибухнув з кiнчика Полум'яного клинка i роздувся до розмiрiв баскетбольного м'яча. Я усiма силами розмахнув мечем i запустив його в полiт.
   - Що це таке?
   Вогняна куля вибухнула прямо попереду Лiзарда Гуiлдi, i накреслила навколо його тiла спiралевидну фiгуру, так наче вiн прийняв форму стовпа.
   - Дiдько, не можу поворухнутися!
   Напевно це бар'єр, що обмежує ворога. Отож це Стовп Аури!
   - Оооооох!
   Слiдкуючи за Лiзардом Гуiдi, я побiг. Меч, який я тримав, почав змiнювати форму, вiдповiдаючи на мою рiшучiсть. Розкрилося рукiв'я i декорована частина, i по мечу пробiгли лiнiї, неначе жилки на листку, i почали сильно спалахувати.
   Вогонь вистрелив iз леза, яке свiтилося червоним теплом та було розтягнуте майже вдвiчi. Кiнчик прослизнув через бар'єр, який утримував його. I прямо в напрямку, в якому вiн рухався, вiн розрiзав Лiзарда Гуiдi одиничним пострiлом у його тiм'я.
   Так... Полум'яний Клинок - це без сумнiвiв був смертельний удар... Слiди полум'я пробiгли по небу.
   - ГРОААААААХ!
   Пробiгла хвиля жару, як вiд лопнутої бульбашки. Лiзард Гуiдi закричав в агонiї. З нього збiгали електричнi дуги.
   - Хе, хахаха... Дивовижно... Щоб померти вiд хвостикiв, якi ледве зачепили мою щоку... Та як у мене можуть бути якiсь нарiкання! Це той кiнець, про який я завжди мрiяв ще дитиною.
   - Агов, постiй!
   Стовп Аури несподiвано роздулася втричi до свого розмiру.
   - Прощавай...!
   I вiн, тримаючи свою вiру близько до серця до останнього моменту, вибухнув у величезному спалаху, який не можна було порiвняти з iншими, та розвiявся вiтром.
   - Не зникай з передсмертним виглядом як за-а-а-а-араз!
   I по тому була лише тишина.
   Я поглянув на спустошену автостоянку, хоча навряд можна сказати, що це досi вона.
   З iншого боку, Полум'яний Клинок випалив трохи землi, але й так слiдiв моєї битви було не так багато. Неймовiрний спалах i удар майже не пошкодили навколишнє середовище.
   Я бачив Стовп Аури як щось типу технiки пiдтримки, щоб затримати ворога, але може це вона звела пошкодження до мiнiмуму.
   - Оп...
   Я розрiзав гiгантське левiтуюче кiльце з металу навпiл без якихось особливо сильних почуттiв. Нiби виконавши своє завдання, меч, який я тримав, перетворився у вогонь i розчинився у повiтрi.
   Кiльце розбилося на маленькi друзки й свiтло всерединi нього стало iскрами, якi вирвалися струменями та потекли до непритомних дiвчат, вiд одної до iншої.
   Коли я побачив, що їхнi зачiски, як i треба було, повернулися до хвостикiв, мене охопило вiдчуття виснаження. Не впевнений, чи мiг я впасти на спину.
   Мене повнiстю втягнули в битву, але я справдi змiг врятувати цих дiвчат... та чи дiйсно я змiг врятувати хвостики?
   На землi був маленький у формi дiаманта камiнь, що вiдблискував свiтло-зеленим кольором. Я пiдняв його.
   "Лялька"
   Це слово спало на думку. Коли я тримав його, то частина бронi на лiвiй руцi вiдкрилася i втягнула камiнь.
   - ...Що ж, це iнша сила Тейлґеара?
   - Ем...
   - ... !
   Я майже пiдстрибнув, коли хтось ззаду покликав мене.
   Президент прокинулася i здивовано дивилася на мене. За нею були її тремтячi хвостики. Вони покрилися сажею, але не загубили свого благородства.
   Вона зараз робила символiчний знак, тримавши рукою кромку своєї пошарпаної спiдницi.
   - Я б хотiла... дуже подякувати тобi, що врятувала мене.
   - А, хаха, за що? Я просто хлопець, тобто дiвчина, що проходила повз!
   Не думаю, що хтось повiрить цьому, коли я так одягнутий, але ж потрiбно щось придумати.
   - Нi, ем, цей... Я прокинулася посерединi бою.
   - Що...?
   - Т-ти билася так дивовижно...! I ти така маленька, але хоробра... сильна... Я була... така схвильована!
   - ... !!!
   Це погано. Я гадав, що всi були без свiдомостi.
   Президент i справдi виглядала дуже молодо, але прямо зараз я не схожий бiльше, нiж на учня початкових класiв. I ця дитина, тобто я, носить меч i б'ється з монстрами... як можна придумати пояснення для такої ситуацiї.
   - Перепрошую... Як тобi вдалося...!
   - Ем.. А.. Я прихильник справедливостi! А зараз, будь ласка, йди звiдси швидко!
   Я справдi вiдчуваю, що погано iмпровiзую, як i вказала менi на це Айка десь годину тому.
   - Я б дуже хотiла вiддячити тобi за мiй порятунок!!! Ми зустрiнемося знову!?
   - Ти побачиш мене знову, оскiльки ти любиш хвостики.
   Президент низько вклонилася менi та якось поспiшно пiшла.
   Слава Богу, що вона не допитувала дуже багато. Для чогось такого пiд впливом моменту, ця лiнiя поведiнки не була поганою. Хоча я просто намагався з цим впоратися.
   - Молода па-а-а-анi-i-i-i!
   Тут автостоянку по дiагоналi пересiк лiмузин на необдуманiй швидкостi, нiби вiн прорiзав стоянку навпiл i зупинився, залишаючи довгий шинний слiд. Служницi, багато покоївок, вистрибнули з нього i кинулися до президента.
   Декiлька непритомних дiвчат почали прокидатися. А служницi... може за наказом президента, порушили своє завдання i почали пiклуватися про них. Здається, для мене вже не залишилося мiсця.
   Пiзнiше з'явилися батьки та сiм'ї дiвчат, мабуть... i вже вiльнi дорослi також бiгли один за одним. Можливо президент бачила мене, коли я кричав вiд жаху... але я благополучно всiх врятував, тому я б хотiв, щоб вона це забула.
   - Фух...
   Я змiстив погляд вперед. I бачив своє вiддзеркалення у боковому дзеркалi машини.
   - ... .
   Я був доволi маленьким, але виглядаю точнiсiнько так, як я i мрiяв. Мої iдеальнi хвостики... Я вiдчув, що до моїх щiк прилинуло тепло, i вiдчайдушно струсив головою.
   Якщо я продовжу дивитися на себе, то мене одночасно вразить i щастя, i тривога.
   До вух потрапив звук сирен. Звичайно ж, полiцiя, машини швидкої допомоги й все таке точно прибудуть.
   Як нитка напруги обiрвалася, я вiдчув запаморочення.
   Обiймаючи стiнку, щоб не потрапити людям на очi, я зайшов за поворот, де побачив Айку з Туарл, якi вже чекали мене.
   - Нарештi...
   Останнi мої сили вичерпалися i я впав на землю. Трансформацiя припинила свою дiю, i мене огорнуло свiтло наче в кокон, та повернуло до моєї природної форми.
   Слава Богу, що не залишився так на все життя...
   - Со-дзi!
   Пiдбiгла Айка i схопила мене пiд руки, щоб допомогти, i мабуть, я задрижав та втратив свiдомiсть.
   - Шкода, що твоя голова притиснулася до дощечки. Давай, йди до мене, мої груди прямо як подушки.
   - Це мої груди, а не дошка якась!!!
   - Для жiнки це називають грудьми лише тодi, коли вони починають випиратися. Через це, район нижче твоєї шиї треба називати дошкою, Айко-сан.
   - Тодi чому б тобi не поцiлуватися з землею, тупиця!
   Айка схопила голову Туарл зворотнiм хватом i перекинула її на тротуар.
   - Нiiii, стiiiiiй, це мiй перший поцiлууунок!!!
   Я хочу заснути, бо вiдчуття, що є все змiг виправити, але я все ще чую крики. Ну ж бо дiвчата, помовчiть.
   Нiби скерований долею, я пiрнув у вир вiйни. I закрилися завiси пiсля першої битви Червоних Хвостикiв. [] []
  

Глава 2

   Свiтло вже згасало. Ми повернулися додому з поля битви без проблем. Це все завдяки протирозпiзнавальному полю. Та зараз почалися справжнi проблеми.
   - Як ми зайдемо до будинку... ссх. Будинку твоєї мами.
   Зазвичай я, не вагаючись, проходив до кафе з парадних дверей, але сьогоднi це було поганою iдеєю. Ми обiйшли будинок. Я повернув ключ у замку з надмiрною обережнiстю.
   - Дякую, що дозволили ме... Аууч.
   За абсолютно несподiванi й дурнуватi вчинки, наче в учня молодших класiв, що прийшов погратися у дiм свого друга, Туарл отримала удар у сонячне сплетiння вiд Айки. Здавалось, вона вiльно володiла японською, але гадаю, що слово "ссх" - це не частина її словникового запасу.
   - О, Со-чан...? - з кухнi почувся голос мами.
   Не повинно було бути чогось пiдозрiлого у тому, що я заходжу через заднi дверi, але почуття провини з приводу того, що привiв з собою незнайому дiвчину, змушувало мене триматися напоготовi.
   - О, так, я вдома!
   - Я тут, i це я, Айка! Дякую, що запросили до себе!
   Айка допомогла менi, навмисно сказавши своє iм'я. Мабуть тому, мама й вiдкликнулася "Оке-ей!" своїм звичайним голосом. Ми перекинулися поглядами поглядами, й вона пiшла на кухню. А в той час ми з Туарл обережно пiднiмалися сходами на другий поверх до моєї кiмнати, щоб мама не помiтила незвану гостю.
   Як тiльки ми пройшли дверi, Туарл почала бубнiти про себе: "Нервова, нервова, психована", що певною мiрою бентежило мене. Та незабаром прийшла Айка з чорним чаєм, i ми втрьох взяли стiльцi та сiли за мiй стiл.
   Звiсно ж Туарл безперестанку роздивлялася мою кiмнату.
   - ...Якось ти дуже жваво роззираєшся, я ж лише нещодавно дала тобi чортiв, чи не так?
   - Хаха, як смiшно. Жiнцi, яку турбує така дрiбниця, це навряд чи пiдiйде. Пiсля такого я очiкую, що Содзi вдарить декого з ще бiльшою силою, що ще бiльше заводить мене...
   Вона почала щось говорити, та посеред речення притихла. Мабуть тому, що Айка стала в ще одну бойову стiйку. У такому положеннi її руки стали схожими на ножi. Я ж ще разок зиркнув вниз на свою праву руку та на той "подарований" браслет, а тодi поглянув на дiвчину, що сидiла навпроти мене.
   - Ти поясниш усi тi дивнi речi. Ту силу, яку ти менi дала. Й справжнє походження тих психiчно хворих.
   - Я... менi шкода. Я вперше потрапила до кiмнати хлопця... ехехе.
   - Стривай. Для початку, поясни менi, чому я перетворився в дiвчину!
   - Що менi робити... Моє серце б'ється так швидко, що як вiн це почує ...
   - А знаєш що, твої слова нiяким чином не стосуються нашої теми обговорення, - а це Айка влiзла в розмову зi своїм звичним єхидством.
   Наша бесiда так i не зрушилася з мертвої точки. I мабуть, я чую те, що не варто говорити на самому початку.
   Та пiсля цього Туарл перестала вертiти головою, розвернулася до нас та пильно поглянула на Айку.
   - Ех... - в її голосi виразно вiдчувалося незадоволення.
   - Айко-сан. Ти втомлена, i це не для тебе. Будь ласка, повернися додому та вiдпочинь, - промовила вона з такою ангельською посмiшкою, як i тодi пiсля закриття магазину. До неї повернулася зникла аура та зараз ширяла навколо неї.
   - Е-е нi. Я б хотiла також це почути, - рiшуче вiдповiла Айка.
   I що це за атмосфера... Не знаю чому, але по моїй шкiрi несподiвано пробiгли мурашки.
   - Айко, коли ми завершимо, я вiдправлю тобi смску. Тож, будь ласка, повертайся додому й гарно вiдiспися сьогоднi. До речi, здається, що в цiй країнi є така фраза: "Вiдчуй атмосферу, тупиця". Менi було дуже цiкаво її дiзнатися.
   - Заткнися й кажи по дiлу!!!
   - О-о, яке протирiччя в твоїх слова-ах...
   Й тут Айка схопила її за комiрець i трясла шию вперед-назад, наче дитину з недорозвиненими м'язами. Ця ситуацiя виглядала небезпечною. Тому я поспiшно пiдстрибнув, щоб зупинити їх.
   - Заспокойся, Айко. Я переконаний, що це просто спосiб, яким Туарл виражає свої мiркування.
   - Ха, ха... Содзi, ти iдеально мене розумiєш, чи не так? Менi не зрiвнятися з тобою...
   Не зважаючи на те, що ми були в моїй кiмнатi, волосся Туарл виблискувало й трiпотiло вiд невидимого вiтру. Це нагадує зображення певної подiї засобами комп'ютерної графiки. Тобто у цього ефекту такий вигляд, нiби це свiтло з моменту кульмiнацiї якоїсь гри. Тiльки яка це гра...
   - Агов, Содзi. У твоїй кiмнатi є якась миле-енька зброя? Типу молоток, сокира чи щось таке.
   - Нi, звичайно ж немає! Ти дiвчина, тому тобi треба вибирати зброю, що не потребує чималої сили!
   Громiздка зброя, що для нанесення смертельних ран спирається на твою фiзичну силу. I це не та зброя, що змогла б втихомирити її.
   Туарл вiдкашлялася й продовжила:
   - Вибачаюсь. Гадаю, я й сама дещо поквапилася. Дозволь пояснити вiд початку й до кiнця. Насамперед, Тейлґеар.
   - Гаразд, це в першу чергу. Чому ж я став дiвчиною.
   Туарл дiстала з кишенi клаптик паперу й розправила його в гiгантському рiдкокристалiчному пристрої. Складки зникли. Я в захватi вже вiд такої дрiбки її надтехнологiй.
   Посерединi листка була повна схема Тейлґеару. До кожного елемента бронi були проведенi лiнiї, а решту мiсця заповнювали описи. []
   Огляд елементiв Тейлґеару
   Виробник: Туарл (890 W57 H86 користувач пристрою має право пiдтвердити неозброєним оком або своїм тiлом)
   [ТЕЙЛҐЕАР] Антиелемерiанська зброя для збiльшення сили, що розроблена для користувача Елемери з Атрибутом Хвостикiв в якостi ядра. Жодних обмежень в наземнiй битвi. Однаково гарно працює в глибинах океану чи вакуумному середовищi. Минає лише 0,01 секунди мiж початком перетворення та повноцiнним укомплектуванням зброї. Та навiть у цей перiод ворожi атаки стримуються розгорнутим щитом, Фотоновим Коконом.
   [ФОТОНОВЕ КIЛЬЦЕ] Частина, що прикриває шию. Розгортає Уявний Вiдбивач, який володiє антивпiзнавальною силою. Воно також покращує бачення та слух користувача пристрою до такої мiри, що вiн бачить чи навiть чує подiї, якi вiдбуваються на вiдстанi 20 кiлометрiв вiд нього.
   [V-ПОДIБНИЙ ФIКСАТОР СИЛИ] Пристрiй, що прикрашає волосся. Створює зброю у вiдповiдь на зростання Елемери користувача костюму.
   [ФОТОННА ВУАЛЬ] Надзвичайно гнучкий метал, що покриває все тiло. Вiн слугує основною складовою для Тейлґеару. Також цей метал славиться тим, що у 80 разiв твердiший, нiж алмаз, та при цьому є легким на тiлi та рухається як звичайний одяг. Фотонна Вуаль розщеплює та поглинає одяг користувача, тому перетворення та повернення назад проходять без проблем.
   [СПIРИТИЧНI РУКАВИЦI] Елемент костюму, що покриває руку вiд зап'ястя до кiнчикiв пальцiв. Вони збiльшують силу хватки користувача костюму в кiлькасот разiв, а пробивна сила перевищує 100 тонн.
   [СПIРИТИЧНI БОТФОРТИ] Елемент костюму, що покриває дiлянку вiд колiна до ступнi. Вони пiдсилюють пересувну енергiю користувача костюму в кiлькасот разiв, а ударна сила складає понад 150 тонн.
   [ХВОСТИКОВИЙ ДЕВАЙС] Пiсля перетворення вiн регулює вихiд енергiї Тейлґеару. Також вiн з'єднаний з базою головного комп'ютера i передає робочий стан з незначним вiдставанням у 0,001 секунду.
   [ЕЛЕМЕЛЕТIОН] Перетворювач Духiв Елемери, який пiд'єднаний до лiвої руки. Спецiальний пристрiй, що видiляє енергiю з Елемери. Ця енергiя матерiалiзується i заряджає кожну деталь Тейлґеару.
   [ЕКСЕЛЮВАЛЬНИЙ ПРИСКОРЮВАЧ] Пiдсилювальна апаратура, розгорнута на бедрах, що концентрує та вивiльняє Елемеру. Надає енергiю для руху та створенiй зброї. Коли вся енергiя вивiльнена, то захищає вiд зустрiчного струму, тому користувача костюму не поранить зустрiчна негативна реакцiя пiднятої до межi енергiї.
   [ЕКСЕЛЮВАЛЬНI ШОРТИ]
   [ПОГЛИНАЧ ФОТОНIВ] Захисна оболонка духовної енергiї, що оточує Тейлґеар. Вiн може прийняти силу, що вiдповiдає 90-тоннiй фiзичнiй взаємодiї, яку розподiляє i пом'якшує перед тим, як вона досягне Тейлґеару. Крiм того, пiд час битви у космосi вiн вiдiграє роль радiацiйного щита.
  
   - Це було таким доооооооооовгим! - збуджено закiнчила своє пояснення Туарл, коли мiцний удар не менш схвильованої Айки справив на неї незабутнє враження.
   - Кожна дрiбниця з цього була такою нудною, але... ось це тут! Та ж стотонний удар вщент рознесе будинок!
   - Ааа... Цими цифрами я намагалася викликати у вас почуття "синдрому восьмикласника". Тому просто написавши таке, я думала, що це за будь-яких обставин виглядатиме круто... Та i якщо спробувати, то певно у вас це вийде. Така моя думка.
   Туарл встала й потирала свою потерпiлу щоку. Та дiвчина така безбашена й хулiганка.
   В неї вже була технологiя миттєвої телепортацiї, тож нiчому дивуватися, навiть якщо цей костюм й справдi матиме ударну силу в 100 тонн, чи бiля того.
   - I чим є цей V-подiбний Фiксатор Сили? Це ж просто шматок стрiчки, й чому в назвi вжите слово з лiтерою "V", як же цей факт виводить мене з рiвноваги!
   - Що ти хочеш цим сказати? Хлопцi певного вiку обожнюють лiтеру "V"! Вона змушує їх бойовий запал вирувати! Здогадуюсь, що цей момент як-не-як є тим... Тим, що така психiчно хвора дiвчина, яка зовсiм не знає хлопцiв, нiколи не зможе зрозумiти! Чи я не права!?
   - Я... щ, щ, щ, ей! Ти кажеш так тому, що у тебе багато досвiду з хлопцями!?
   - Як грубо. Я не обов'язково незаймана, i не став мене поряд з такою стервою, як сама.
   Айка пiдняла Туарл на своїй спинi й вдарила по її хребту. Вона це проробила з такою дивовижною спритнiстю й технiкою, яких я ще не бачив.
   А мене зараз дивує те, що я цiлком спокiйний.
   На цю мить, скажемо, що це лише дуже радикальний спосiб розмови дiвчини. Це може бути диким танцем з притаманними йому унiкальними рухами, призначення яких - зруйнувати тiло людини. Тобто, вiн радикальний у деякому iншому значеннi... а саме, у своєму первiсному значеннi.
   Та у всьому iншому Туарл права.
   Як би менi краще висловитися... багато чого в цьому костюмi iмпонує чоловiчим iнстинктам. Ось i коли я дивлюся на нього, мiй рот трiшки вiдкривається.
   - Але тепер, коли я поглянув на нього знову, вiн справдi потрясний.
   Коли твоя сила, швидкiсть та iнше зростає в кiлькасот чи кiлька тисяч разiв, стає можливо пронизати повiтря, як зрушиш з мiсця й побiжиш.
   - Туарл, а Екселювальнi Шорти такi короткi тому, що для цього є якесь приховане призначення, ну скажи? Бо вони... ось тут, зовсiм як купальник...
   - Ем... Простiше кажучи, коли битва триває дуже довго, а ти хочеш пiти й прийняти ванну... То цi шорти можуть розщепитися на молекулярному рiвнi та розвiятися в повiтрi довкола тебе. Та менi здається, що це уточнення трохи зiпсує "атмосферу восьмикласника". Тому я сумнiваюся, що таке варто взагалi згадувати.
   Я цього не чув. Аж нiяк я не чув "справжнього" призначення елементу одягу з такою модною назвою "Екселювальнi Шорти".
   До того ж, я перетворю цю iнформацiю в "пробiл" моєї пам'ятi на майбутнє й до самої смертi.
   - А... стривайте, стопе! Гаразд, ти роз'яснила менi всi подробицi про макет й будову Тейлґеару. Але що тодi вiдбувається з моїм тiлом!? Спершу поясни ту частину, де я перетворився в дiвчину!
   - Ти що хочеш, щоб я познайомила тебе зi своїм дiвочим тiлом? Хохо, ось тут я змирилася з цим. Коли я погодилася прийти додому до чоловiка, який розпалився у битвi, то в глибинi душi я знала, що мабуть до цього все дiйде.
   - Та повiдай вже нам, я бiльше не буду себе стримувати!
   - Мiй лiкоть не може зiгнутися ще бi-i-iльше-е!
   I зараз Айка, що була достатньо добре навченою технiкам рукопашного бою, безжалiсно намагалася переламати... нi, вона трощила тоненьку рученьку Туарл.
   Тож що, ти досi продовжуєш стримувати себе...?
   Один погляд на цю жорстоку технiку iз суглобами противника i я зрозумiв, що Айцi й справдi не потрiбна якась там зброя.
   - Ти стаєш маленькою дiвчиною, коли одягаєш Тейлґеар тому... Бо це менi подобається! У цьому є щось погане!? - з захватом промовила Туарл та пiднялася в повний зрiст, нiби вона нiкого не боялася. Ясна рiч, що через цi слова менi перехопило дух.
   - З якого дива ти така серйозна?
   - На додачу до цього, якщо ти виглядаєш як маленька дiвчинка, то це викликає у ворогiв безтурботний стан та вiдвертає їхню увагу. Це найкраща манера поведiнки, яку можна використовувати проти тих прибульцiв.
   - Туарл, якщо ти не зрозумiла, то мої слова були бiлою брехнею.
   Та знаєте, якби вона опустила першу причину, яку вона сказала на самому початку, i просто сказала б нам друге її "пояснення", то й так я прийняв би це з великою натяжкою. Чомусь її iндивiдуальнi смаки серйозно перешкодили тому, що вона хотiла сказати. I цим вона розкрила свої намiри.
   - Я це вже зрозумiв. Хоч i не можу погодитися з цим, однак це непогана пiдстава. Тож гадаю, з це менi не пiд силу виправити.
   - Нiчого сказати? Маленькi дiвчатка такi ми-илесе-енькi!!!
   I все ж, хоч й непросто її перебити, та я практично впевнений, що головною причиною були її смаки, хоч... Я боюся в неї запитати.
   - I тепер хочеться спитати за того монстра також. Та насамперед... Туарл, не могла б ти розповiсти про себе?
   - Звiсно, я так чекала, що ти це скажеш!!! Прошу тебе, гарненько роздивися мене з усiх бокiв!
   Вона практично зняла свiй бiлий пiджак витонченим порухом тiла й вже, ймовiрно, хотiла трiшки погратися з ним... Як на неї налетiла Айка.
   - Темпура донбу-урi[7].
   Мiстично ахнувши, Туарл повалилася на пiдлогу. Цi двоє завжди так iдеально синхронiзованi...?
   - Я... Я не людина з цього свiту... Я прийшла зовсiм з iншого...
   У цьому є сенс. Гадаю, ми не зможемо поладити, бо нiколи не будемо на однiй хвилi. Та й вона не звичайна iноземка якоїсь країни, а з зовсiм iншого свiту, типу iносвiтянка.
   А стiна культур мiж рiзними свiтами надзвичайно непробивна, хах.
   - Прошу вас, не зрозумiйте мене неправильно. Я сказала з iншого свiту, та гадаю, що точнiшим словом буде "паралельний вимiр". Вiн не сильно вiдрiзняється вiд вашого. Самi розумiєте, що назва моєї країни iнша, та у цьому свiтi я була б японцем.
   - Справдi!?
   Рiдко, та я погоджуюсь з Айкою. Хоч зараз i не уявляю, що вона має на увазi, говорячи "не сильно вiдрiзняється".
   - Тож тепер, поговорiмо про того монстра, як ти й хотiв на початку... Духовна енергiя, що називається Елемера.
  
   ****
  
   Коли Туарл своїми словами пояснювала менi всi тi подiї, я попросив її зупинитися.
   Не планети та нiякi не всесвiти, а незлiченна кiлькiсть "свiтiв" проходять паралельно один до одного. Хоча нiхто не бачить їх, та вони настiльки тiсно пов'язанi, нiби їх роздiляла лише дверна рама. Нiби вони були трикутники(також називають "пунктами") на iгровому полi для гри в нарди.
   На початку, подiбно нашому всесвiту, цi свiти не мали нi найменшого уявлення, що iснують iншi. Тим паче вони не могли подорожувати мiж цими вимiрами. Для людського роду це також неможливо, адже ми ледь змогли потрапити на Мiсяць.
   Та iснують украй рiдкiснi свiти, науковий прогрес в яких досягнув такого рiвня, що фактично вiн перебуває у "iншому вимiрi". У одному з таких свiтiв й зародилася Елемера, або ж "енергiя серця".
   Тодi постала проблема щодо забезпечення енергетичних потреб технологiй, якi все бiльше розвивались. Врештi-решт, прийшли до того, щоб почати використовувати енергiю з людських сердець. Отака енергiя стала електрикою, природним паливом та мiнеральним багатством.
   Така туманна й сумнiвна рiч, що називається "серце", перетворилася у вагоме та конкретне поняття. Що й породило безкiнечнi можливостi для розвитку технологiй.
   Ядро Тейлґеару - це своєрiдне сховище духовної енергiї Елемера. А цiль цим монстрiв - заволодiти цiєю енергiєю. Таке ядро пов'язує кожну думку та бажання користувача в одне цiле, що й створює надзвичайнi можливостi цього костюму.
   Не лише схильностi людини, а i її переконання, фiзичнi характеристики та професiйнi знання... Для людини не обов'язково мати лише один Атрибут, їх може бути й бiльше.
   - Вороги сьогоднi кричали: "Знайти хвостики" та "Ловiть маленьких дiвчаток з ляльками", чи не так? Так ось, що вони мали на увазi, - я чiтко пригадав божевiльну купку сьогоднiшнiх монстрiв.
   - Так, це називається Атрибутом Хвостикiв. Тобто, це той факт, що в людини є два хвостики, та вона любить та захоплюється ними. Сумiш цих двох компонент перетворюється в духовну енергiю. Елемера - це головна сутнiсть iстоти, яка мiститься у серцi кожного. Саме вона є джерелом життєвої сили. Якщо вона зникне... наприклад, якщо у людини вiдiбрати Атрибут Хвостикiв, то ця людина бiльше нiколи в життi не зможе носити хвостики знову!
   - Усе її життя!?
   - Так. Навiть якщо вона спробує зав'язати їх, то це марна спроба. Прогалина, що залишиться вiд втрати Атрибути, керуватиме тiлом вiчно.
   По моїй спинi пробiгли дрижаки.
   Тож, якби я не розтрощив те кiльце, то тi дiвчата бiльше не змогли б носити хвостики, навiть якщо й захочуть цього.
   - Це... якесь таке божевiлля може iснувати... - злякано прошепотiла Айка, торкаючись свого безцiнного волосся з намiром його захистити.
   - Можна отримати таку величезну могутнiсть лише тому, що комусь подобаються хвостики!?
   - Духовна сила неосягнена, вона сильнiша за будь-яке пальне чи хiмiчну енергiю. Навiть коли просто тренуватися, то й тодi iснує помiтна рiзниця в дiєвостi. Це залежить вiд того, чи ти зосереджений на цьому чи нi, так? Ось так i духовна енергiя перетворюється в рушiйну силу.
   - Правда. "Найвеличнiший вид тренувань - це вiдшлiфовувати свiй розум"... Таку фразу часто повторював мiй дiдусь.
   - Ну ось.
   Я знав це у сьогоднiшнiй битвi й також згадував слова її дiдуся. Мене й зараз хвилює те, що його головна наступниця взагалi не звертає уваги на його мудрiсть.
   - Айко, раптово ти не проявляла зацiкавленостi до бойових мистецтв?
   - Було таке. Мiй дiдусь завiдував школою таких технiк.
   - Тодi все стає на свої мiсця... Мабуть, менi доведеться носити з собою хоч якусь зброю, якщо я хочу вижити.
   - Та будь ласка. Навiть так я зможу вбити тебе без жодних вагань.
   - ... .
   Туарл поблiдла вiд цiєї прямолiнiйної вiдповiдi. I я коротаю вiк з дiвчиною, що скаже: "Нарештi я не буду стримуватися". Це ще б нiчого, але це трапиться, коли хтось дiстане перед нею зброю. Спокiйно, все налагодиться. Колись.
   - Та... так, повернемося до нашої розмови. Без допомоги зi сторони в кожного iснує певна межа, в межах якої можна бiльш-менш керувати своїми здiбностями. Це не залежить вiд того, скiльки часу людина провела у тренуваннях та вiдпрацюваннi навичок... Але ця енергiя, Елемера, вона виходить за цi межi. Таке перетворення - найефективнiший спосiб її використання. Бо коли ти матерiалiзуєш цей костюм, то ти не просто розпалюєшся в душi, а й отримуєш джерело високоякiсної енергiї, що виходить далеко за рамки теперiшнiх методiв генерацiї енергiї. I ось це дає поштовх тому, що Тейлґеар називається найсильнiшою зброєю, - закiнчила своє пояснення Туарл та кинула погляд на подарований нею браслет.
   - Гадаю, пiсля битви ти вiдвоював один камiнь.
   Менi одразу на думку спав той камiнь, що я не роздумуючи пiдiбрав нещодавно. Свiтло-зелений камiнець з таємничим свiтiнням. Мабуть, через те, що я про нього зараз подумав, цей камiнь вискочив з мого браслета та покотився в мою долоню.
   Хоча вiн очевидно не був органiкою, та я вiдчув у ньому певнi рухи, нiби вiн був чимось живим.
   - Ось ця кристалiзована рiч називається Дух Елемери.
   - Дух Елемери, що...? Але чому це нагадує хвостики? Я розумiю, що це частина тої сильної духовної енергiї, але ж знаєш, у такому випадку... це повинна бути любов до сiм'ї чи дружби. Таких же речей не так багато?
   - Можна сказати, що й вони мають величну силу. Але придивися уважнiше. Любов до сiм'ї, яка притаманна живим та розумним iстотам, до певної мiри є iнстинктом. Це не те що основнi життєвi принципи, не мотивацiя до життя. Це сама сутнiсть життя. Тодi й виникають рiзнi питання. Куди ж ти путь тримаєш свiй в життi, чого вiд життя ти чекаєш? Що тебе захоплює, чим ти приваблюєш iнших? I ось це є саме тим, де ти вiдшукаєш свою духовну енергiю особистостi, чи ж не так?
   - Посвятити своє життя хвостикам... - з подивом зиркнула на мене Айка.
   - Що, ти бачиш у цьому щось погане!!?? Насправдi саме це є дуже могутньою силою, хiба нi!!!
   - Так. Атрибут Хвостикiв займає найвищу позицiю серед iнших сил Елемери. Також це вiн став тим, що дозволило менi використовувати його енергiю та створити цей бойовий костюм. Назва Тейлґеар походить не лише вiд слова англiйського слова "tail", що означає "хвiст" зi слова "twintail", або ж "хвостики" чи "два хвостики". Ця назва мiстить у собi й слово "tale", тобто фантастика, фантазiя й казка!
   - Ем... Ти це серйозно, що хвостики є найсильнiшими...!??
   - А з якого це дива, найсильнiше повинно мати вражаючу назву. Атрибути, що можуть викликати у вас щиросердечне "що?" та на мить спорожнити вашу голову, найчастiше є дуже могутнiми. Хоч цього частенько достатньо, щоб нас шокувати.
   Моє життя не було якоюсь там помилкою.
   Можливо це й перебiльшення, але гадаю, що все моє життя вело саме до цього дня. Саме до цiєї митi.
   - Тейлґеар - це зброя, яка у своєму ядрi мiстить Атрибут Хвостикiв. Внаслiдок цього, її використання обмежене лише тими, хто має сильний Атрибут Хвостикiв. Для хлопця, який нiколи не носив хвостикiв, очiкується, що вiн не матиме такої могутньої сили. Але, у всьому свiтi, Володарем Найсильнiшого Атрибута Хвостикiв є... Пане Содзi, це ти...!
   - Тож обрали мене!!?
   - Так, саме тебе обрали! Хм... До речi, пояснення вийшло трiшки нудним, тож не заперечуєш, якщо я вимкну свiтло в кiмнатi?
   Туарл пробiгла пальцями по пiдлозi, неначе вона грала на пiанiно, та пiдняла руку, щоб доторкнутися моїх нiг. В цю мить Айка жбурнула в неї громiздкий щомiсячний журнал сьонен манги, який лежав на пiдлозi моєї кiмнати, та цим вона завадила їй.
   - Аййй!
   Тi трохи бiльше тисячi сторiнок не просто для виду. Туарл почала дмухати на свiй палець.
   - Ти там казала, що тi монстри шукають Елемеру. Отже, вони також прийшли з iншого свiту?
   - Саме так. Цi створiння є...
  
   ****
  
   Монстр, що ззовнi нагадував потворного жука, першим порушив тишу, щосили грюкнувши по столу.
   - Ти кажеш, що Лiзарда Гуiлдi перемогли!? Якась там людина!!!?
   - Нiсенiтниця. Як таке можливо!?
   - Простим недоглядом таке не пояснити!! Що це значить!
   Велична зала. Усе було в тьмяно-сiрих тонах. Група створiнь, зовнiшнiй вигляд кожного з них значно вiдрiзнявся вiд iнших. Всi вони зiбралися за круглим столом, неначе директори на якiйсь зустрiчi у конференц залi. Це був таємний штаб Ультими Гуiл.
   Не в повiтрi, морi чи на твердiй землi. Це мiсце увiбрало в себе усi новiтнi науковi та магiчнi надбання. Їхня головна база та космiчний корабель. Також тут розташована колонiя, де цi монстри проживають.
   Цей корабель нiде не ховали. Бо з людськими можливостями його неможливо побачити. "Святилище"... або ж точнiшим словом буде "Святиня". Звiсно ж, що у даний момент часу вiн улаштувався у свiтi Содзi.
   Лiзард Гуiлдi, командир рейдового загону, вiдправився у свiй загарбницький налiт з досить припiднятим настроєм. А тодi весь день вiн не повертався, бо ж вiн програв зi своїми кiлькадесятьма Ультироїдами. Як надiйшла звiстка про це, то його побратимiв охопило страшенне потрясiння.
   - Хмм... Як же так!? Наша попередня розвiдка та спостереження указували на те, що технологiчний розвиток цiєї цивiлiзацiї вкрай низький, а вмiст Елемери в ньому дуже високий. Такої кiлькостi духовної енергiї ми досi не зустрiчали. Яке, здавалось, iдеальне середовище! Чи не ми вирiшили прибути сюди?
   З усiх куткiв кiмнати пiднялися розлюченi крики, й весь спокiй, як вiтром розвiяло.
  
   ****
  
   Елемерiанцi.
   Практично iдеальний вiк процвiтання Елемери вмить обiрвав один несподiваний налiт невiдомої форми життя. Вони перебували поза межами еволюцiйного ланцюга, бо разом з iнтелектом та тiлами у них були кристали духовної енергiї. Хай там як, та через такi згустки Елемери, їх i прозвали Елемерiанцями.
   Людина складається з органiчної матерiї, тож щоб вижити, нам i потрiбно вживати iншу органiку(рослини та тварини). Тодi як у них були тiла, що базувалися на духовнiй енергiї. А отже, щоб Елемерiанцi могли жити, їм потрiбно поглинати таку ж духовну енергiю.
   Як i в донорствi кровi iснувало залiзне правило - Елемеру заборонено вилучати у такiй кiлькостi, щоб це могло комусь пошкодити. Але Елемерiанцi висмоктували її всю за долi секунди. Залишаючись непомiченими, вони накопичували знання i врештi сформували таємну змову. Всi вони об'єдналися в одну велику органiзацiю й, побачивши в людствi ласий шматок, пiшли на нього вiйною.
   Ця органiзацiя грiзно називалася Ультима Гуiл. Її злiсна армiя, що пронеслася страшенною бiдою по багатьох свiтах, зараз прийшла до мого свiту.
  
   ****
  
   - Мовча-ати! - ревом прорвався через весь цей хаос голос драконоподiбного створiння. У кiмнатi запанувала така тиша, нiби всiх присутнiх облили холодною водою.
   - Командувач! Дра... Драг Гуiлдi!
   Вiд їхнього командувача в усi боки розходилася вкрай шалена бойова аура, хоч вiн лише сидiв у своєму крiслi. Без сумнiвiв, його статус та звання було вище, нiж у будь-кого iншого серед монстрiв цiєї кiмнати.
   - Ми є тими, хто тренував Лiзарда Гуiлдi, i ми добре знаємо його могутнiсть. Факт його поразки повiдомляє нам, що знайшовся якийсь ще сильнiший таємничий боєць з величезними силами.
   - Боєць...
   - Погляньте. Вони помирали миттєво, але один Ультироїд встиг передати нам його зображення.
   На великому екранi на стiнi перед ними проявилося фото трансформованого Содзi.
   - Ооооооххх... - одночасно пролунав здивований вигук вiд всiх.
   - Лiзарда Гуiлдi перемогла вона... Хмм... Якщо це були оцi хвостики, то я можу це зрозумiти.
   - Яка красуня... Це однозначно любов... Певно вона Хранитель цього свiту!
   - Нiчим iншим, як рiдкiсним збiгом чи пiдступом богiв, це не можна назвати. Всi ми чудово наперед знали рiвень розвитку цiєї цивiлiзацiї, її поверхневi знання та технологiї. Навiть якби й був один чи два бiйцi, що виходять за межi логiки цього свiту, то й це б не було такою вже загадковою подiєю. Ми вже багато разiв стикалися з воїнами, якi намагалися нам завадити, чи не так?
   - Але... До цього часу сильнi противники, яким ми протистояли, всi вони програва... Ого-о-о! Що це!?
   Пiднявши величезний гамiр, мускулистi солдати пiдстрибнули зi своїх стiльцiв. Подiлений на шiсть частин монiтор зараз з усiх ракурсiв детально показував молоду воячку. Це була мить, коли її хвостики були закарбованi у їх "танцi життя", нiби вiдеоогляд якоїсь статуетки.
   Ось тобi й раз.
   Хмм...
   Боже мiй, це диво.
   Взагалi-то вони повиннi були оплакувати та перебувати у траурi через нещасну погибель їхнього товариша, Лiзарда Гуiлдi. Та все дiйшло до того, що вони стали суддями на цьому Шоу Хвостикiв.
   - Понад усе ця юна дiвчина... Я серцем вiдчуваю, що зустрiч з нею наганяє страху та є нашою долею. Це вам не просто якiсь хвостики, i не просто якась дiвчинка. У нiй криється надскладна таємниця, хiба нi?
   Драг Гуiлдi склав руки та закотив губу. Вiн дивився на екранi та нiбито нiчогiсiнько не помiчав. Тому в його очах, у єдиного створiння у цiй кiмнатi, ще залишалися крихти здорового глузду. Бо iнакше б це не вiдповiдало його самовпевненiй та похмурiй зовнiшностi.
   - Гаразд, як тодi нам на це вiдповiсти? Якi мiри варто прийняти? Ми ж не втечемо, пiдiбгавши хвости, в iнший свiт? - з ледь помiтною посмiшкою промовив вiн, окинувши оком усiх в кiмнатi. Вiдповiдь на це питання була занадто очевидною, тож єдиною реакцiєю на це питання став безстрашний оскал зубiв усiх монстрiв.
   - Що ви таке кажете, Пане? Чи можуть подiбнi цим хвостики примусити нас тiкати у якийсь свiт, що не буде кращим смiтника?
   - Хах... Та такий вчинок виглядає так, нiби я шукаю мiсце для неминучої смертi.
   - Тодi нiчого не змiнюємо. Ми вiдберемо тi хвостики та всю Елемеру цього свiту в додачу.
   - Та-а-а-а-а-а-ак...!
   Всi без винятку солдати були такими хоробрими та рiшучими, що вiд їх крикiв можна б було оглухнути.
   - Це ж чистiсiнька випадковiсть, хiба нi? Як грiзний та непереможний ворог раптово з'являється з нiзвiдки та стає на нашому шляху... Коли таке вiдбувається, то наша войовнича кров починає вирувати ще сильнiше! - пiдбадьорював їх Драг Гуiлдi та дзвiнко засмiявся. А сам його вигляд, сам його вираз обличчя являв собою сумiш радостi та божевiлля.
   I це була Ультима Гуiл.
   Бездушнi чудовиська, що мандрують мiж вимiрами та є заклятим ворогом людства... Ось таке наше загальне уявлення про них на сьогоднi.
  
   ****
  
   - Вони зруйнували твiй свiт, Туарл?
   Мене дивувало те, як звично вона розповiдає про цих страшних монстрiв.
   - Ця Ультима Гуiл вiдiбрала Елемеру у всiх людей мого свiту. Хоча якщо дивитися на мiй свiт здалеку, то не помiтиш якоїсь рiзницi... Але тепер це самотнiй свiт людей, якi всi дещо бездушнi й не мають хоч якихось амбiцiй. Жорстоке вторгнення не може пройти безслiдно.
   Iнакше кажучи, вони знищили саме серце свiту - потяг до життя у кожної людини, чи дещо важливiше...
   - У нашому свiтi ще не розробили технологiю, що б дозволила використовувати Елемеру. Тому Елемеритяни стали безжалiсним лихом, що не вкладалося у розумiння людей. Не iснувало навiть жодного способу чи варiанту боротьби з ними. Крiм того, як ти пам'ятаєш, ви спершу думали, що тим дiвчатам було не боляче. Тож, зрозумiти всю глибину травми вiд втрати Елемери - це надскладне завдання. Тодi, коли потрiбно було всiма силами дати їм вiдсiч, ми через нерозумiння зволiкали та тягнули час.
   - Туарл... - мимовiльно вирвалося в Айки. Спочатку вона була така оптимiстична, а зараз повiсила голову, погоджуючись з цiєю правдою.
   Свiт, де їхнє вторгнення призвело до того, що нiхто не має чого любити... Свiт, в якому не можна пiрнути всiєю душею у своє дорогоцiнне захоплення. Навiть, коли я лише уявляю таке, моє волосся стає дибки, а кров холоне.
   - Гадаю, вони не розпочнуть серйозний глобальний контрнаступ проти монстра, який казав такi безглуздi на перший погляд речi.
   - I ось тому, що я зустрiчалася з таким ранiше, то перш нiж вони почали масово збирати Елемеру, я детально дослiдила їхнi технологiї. Завдяки цьому вони не вкрали всю мою Елемеру, хоч i...
   Ти що, не мала достатньо сил, щоб врятувати свiй свiт?
   - Туарл, так ти вчена? Аналiзувати технологiю, якої немає у вашому свiтi... Це диво! Певно ти до смiхоти розумна. Хоч i виглядаєш практично, як ми.
   - Мiй вiк - це таємниця! - Туарл приклала пальця до рота та пiдморгнула. Може через те, що Айка втомилася вiд такого її дiвочого вiдношення до всього, її брови вигнулися догори, нiби у якогось панка в шкiрянiй куртцi.
   - Якщо Елемера була колись вкрадена, її неможливо повернути назад. Отож, помста за це не принесе тобi плодiв, але... Я хотiла б принаймнi використати свою можливiсть та допомогти завадити їхньому вторгненню сюди.
   - Це супер! Таке щастя, що нашi iнтереси збiгаються. А я теж зроблю це - виступлю проти ворогiв твого свiту й принесу мир та злагоду у свiй. Красно тодi дякую, що дозволила менi скористатися такою потужною силою.
   - Та пусте! Будь ласка, використовуй цей костюм у будь-який спосiб! Бо твоє тiло...! - вiдмахнулася вона, а на її обличчi розпливлася трiумфальна посмiшка, неначе вона не запросто так передала менi Тейлґеар.
   I тут Айка, зi швидкiстю стрiли, пiдхопилася на ноги з чiтким намiром схопити цю дурнувату Туарл та як киданула її на пiдлогу через спину.
   З мiсця, на якому я сиджу, менi добре виднi їхнi трусики... Чомусь все саме так, але навiть при такому я не вiдчуваю у такiй ситуацiї чогось еротичного.
   - Гарненько подумай, Туарл... Чи немає ще когось, хто мiг би використовувати Тейлґеар на повну силу?
   - Я не можу виготовляти їх у масовому виробництвi, але... десь у мене був ще один комплект. I я вже знайшла декого, хто має все потрiбне для його використання.
   - Справдi!? У такому випадку ми...
   - Але ж... Ця особа не має такого духу, як у тебе, пане Содзi. Я навiть не знаю, яким правильнiшим словом можна описати цю "людину". Нелюдський варвар, безсердечна дика бестiя, душа якої заплямована одним лиш насильством. Якщо я дарую таку могутню силу цiй демоницi, навiть якщо припустити, що вона зможе його використовувати... Гадаю, що вона може стати ще страшеннiшою загрозою для Землi, нiж бiдна та нещасна Ультима Гуiл, - ось так з гiрким виразом обличчя нам вилила свою душу Туарл.
   - Невже це правда? Сам факт того, що такi лиходiї є серед тих, кому подобаються хвостики... Як же сумно...
   - Хм... Хоч у тої персони й є Елемера, та вона зовсiм позбавлена серця. Дивна рiч.
   - Погоджуюсь. Я досi не можу повiрити такому, поки не побачу це на власнi очi. Хоч i так, я навряд чи цьому повiрю.
   Хай там як, та ми не можемо очiкувати на хоч якесь пiдкрiплення. Схоже, що вiд нинiшнього дня менi буде потрiбно боронитися власними зусиллями, чи в мого улюбленого свiту не буде навiть крихiтної надiї на порятунок.
   - Ясна рiч, що я хочу вiдговорити Содзi брати участь у цiй вiйнi, але саме вiн є тим, хто може їм протистояти. Припускаю, що нiчим не зможу йому допомогти... Але не забувай, що твоя безпека - це найважливiший твiй прiоритет, зрозумiв мене?
   - Звiсно, я це розумiю!
   - Ти ще не до кiнця усвiдомив те положення, в яке ти щойно потрапив! Послухай-но мене. Якщо ти наймогутнiший на цiй планетi, то ти станеш їхньої цiллю номер один! Як ти думаєш, що вони з тобою зроблять, якщо ти програєш?
   - Айко... Ти така песимiстка... Елемеритяни не мають якогось конкретного iнтересу до людських тi... лаймового соку!!
   I знову зворотнiй кидок одної нещасної через спину. Ех, невдовзi пiдлога у моїй кiмнатi зовсiм зноситься.
   - Твоє обличчя кольору перестиглого помiдора, хiба нi!? Ти ж уявила щось на кшталт слизьких та потворних щупалець!!
   - З... З... З-заткнись!!!!!! Якщо їм таке подобається, то у них повинен був бути схильний до цього Атрибут... - почала було Айка, що зараз розмахувала руками нiби розлючена дитина, говорити... Але несподiвано з серйозним виразом на обличчi вона зупинилася.
   - Агов... Ти казала, що всю Елемеру з твого свiту вкрали, так? Тодi як ти виготовила Тейлґеар...?
   В цю мить Туарл дещо награно зиркнула на годинник, що висiв позаду неї на стiнi, та плеснула долонями. Її наступнi слова:
   - О Боже ж ти мiй, для таких питань вже занадто пiзно! Тож те, що Айка почала говорити, було проiгнороване. Що, у свою чергу, викликало здивування в Айки.
   - Я тут подумала, що було б непогано тобi пiти додому та добряче вiдпочити. Як ти на це дивишся Айко? Ти що, не втомилася?
   - Ну, я б так не сказала. Зi мною все гаразд. Чому ти весь час намагаєшся вiдправити мене додому саму?
   - Я ду-умала, що ти можеш бути втомле-енна-а...
   I знову вона за своє.
   Туарл прощупала наослiп кишенi свого бiлоснiжного пiджака та раптово самовдоволено посмiхнулася.
   - Пане Содзi, я пiду приготую чаю.
   - Немає потреби. Я не можу дозволити таке. Ти ж мiй гiсть... Агов!
   Я спробував встати, але вона зупинила мене, поклала порожнi чашки на пiднос та поспiхом покинула кiмнату.
   - Ну блiн, зачекай хоч мить, Туарл! Моя ж мама на кухнi...!
   Я вже практично хотiв вибiгти з кiмнати та послiдувати за нею, як за декiлька секунд дверi вiдкрилися.
   - Я приготувала ще чаю.
   - Так швидко!?
   Вона що, знову використала свою ручку телепортацiї? Невiдомо чому, але на пiдносi стояла лише одна чашка, й вона тримала її вкрай обережно.
   Звiсно ж з чашки пiдiймалася гаряча пара, але... Чи справдi вона це зробила?
   Нi, це не було парою. Це з неприродньо киплячої води пiднiмалися незлiченнi бульбашки. З кишенi Туарл випав шматок якоїсь використаної обгортки. Напевно, вона щойно використала те, що в нiй було. Чи й справдi вона це "щось" висипала в чашку чи нi, але лише вiд одного погляду на неї у мене по спинi пробiгали мурашки.
   - Гаразд, Айко. Випий це, будь ласка.
   - Е... тут все нормально...?
   - За час мого вiзиту ти немало кричала, тож напевно, у тебе пересохло горло.
   Айка без заперечень погодилася з цим i вже практично пiднесла чашку до свого рота...
   - ... .
   Її рука затремтiла, й вона так завмерла, нiби вiдчула присутнiсть привиду. Я не мiг не помiтити, на що вона дивилася. Коли я ледь зиркнув краєчком ока на Туарл, то вона та-ак дивилася на Айку. На додачу до цього, своїми широко розплющеними очима вона дуже нагадувала сову.
   Сам вигляд Туарл нiби казав: "Та пий вже".
   - Туарл... А ну ж бо скуштуй трiшки цього, - повiльно промовила Айка та повернула чашку на пiднос.
   - Та не хвилюйся, я вже достатньо багато випила чаю.
   - Та все ж, й одного ковточка буде достатньо.
   - Нi, зовсiм нi.
   - Будь ласка, випий.
   - Аж нiяк нi.
   - Та ти ж поклала щось у цю чашку... Чи не так, грьобана сучка!!! - Айка люто викрикнула такi обзивання, махнула чашкою та вилила чай з неї на обличчя Туарл.
   - Нiуоннмууу!
   - Аааа... Що ти твориш, Айко! Це страшенно некультурний вчинок!!!
   Та коли я побачив, що Туарл тримала свого рота мiцно затиснутим... Так я став абсолютно впевненим, що у той чай вона поклала якесь снодiйне чи щось значно гiрше. I чому вона так намагається прогнати Айку з моєї кiмнати та будинку!?
   - Со-дзi, цiй жiночцi аж нiяк не можна довiряти! У неї абсолютно точно є якийсь пiдступний план!!
   Хоча знаєш, я i не збирався вiрити будь-чому, що раптово скаже ця Туарл. Та зазвичай, коли я намагався починати прискiпливо обдумувати сказане нею, мене одразу ж обривав чийсь крик. Як ти гадаєш, хто ж це був? I що ж менi тодi робити!
   - Гадаю, називати це пiдступним планом - це занадто неприємно та жорстоко з твого боку, - не погодився я.
   - Со-содзi... Чому ти настiльки довiряєш їй!? Це тому, що в неї отакеннi гру-уди!??? - чомусь Айка так настирно допитувалася в мене, що в її очах заiскрилися сльози. Невже вона так хвилюється через це? Можливо, краще не потрiбно було так шуткувати про них пiд час тої битви...
   З шухляди пiд моїм лiжком я дiстав рушник для обличчя.
   - Протрися, Туарл. А я сходжу на перший поверх й принесу трохи льоду.
   - Та все зi мною добре. Насправдi вiн не був сильно гарячим.
   - Але ж вiн виглядав як кип'яток!? - тож я почав обережно протирати рушником її обличчя.
   - М... М-м... М-фух...
   Пiд час цього процесу Туарл нiби ненароком дуже наблизила своє обличчя до мене. Дивлячись на нас, Айка тихенько щось про себе бурмотала, а все її тiло дрижало. Напевно, навiть вона вiдчувала на своїй душi провину. Чи нi?
   - Не думаю, що в тебе буде опiк... Айко, хоч вона i прийшла з зовсiм iншого свiту, але ж вона звичайнiсiнька людина. Хай би ти й поводишся як цуккомi зi мною, але це може ранити її.
   Певно, це ще потрiбно було сказати в той момент, як ми тiльки зустрiлися. Скiльки жорстоких ударiв вона вже отримала?
   - О, та все добре.
   Туарл на цю мить лежала в мене на руках, i я витирав їй обличчя. Тут вона посмiхнулася, нiби щось збагнула, та знову почала тертися до мене. - Ах, як гаряче... Пiд моєю одежею так жарко. Прошу тебе, витри мене й там...
   Вона зняла свiй бiлий пiджак. Її гарно округлi груди перебували зараз лише пiд тоненькою спiдньою бiлизною, на яку б я не хотiв сильно покладатися, бо зараз здавалося, що вони от-от вирвуться з неї.
   - Еееем...!? Нi, якщо дiйшло до такого... То я, ясна рiч, попрошу зробити це в Айки.
   - Якщо за це вiзьметься така людина, як Айка, то вона може вилити на мене ще бiльше киплячої води. Я через це сильно хвилююся й побоююсь її.
   - Та я i не збиралася повторювати це!
   - Чистiсiнька брехня! Ти ж зовсiм нещодавно намагалася перевiрити, чи зможеш вiдiрвати мої дорогоцiннi груди!!!
   - Вони ж врештi-решт залишилися на своєму мiсцi. Тож все добре, чи не так?
   Я тут подумав, що краще пропустити цю розмову повз вуха. Зараз я вiдчував невимовний страх, що проявився далеко поза межами сцен руйнувань, бачених мною сьогоднi.
   - Та дай вже я це зроблю! - у мить, коли мене кинуло в холодний пiт, Айка скористалася нагодою та вихопила з моїх рук рушника.
   - Нурiяаааа!
   Айка з такою наполегливiстю та зусиллями накинулася на беззахисну жертву... Вона хотiла вимити груди Туарл цим рушником до такої степенi, що це бiльше нагадувало якесь лiкування протиранням.
   - Тепло твого нещадного тертя зменшує розмiр моїх груде-е-е-ей!!!
   - Кiлькiсть людей як ти, потрiбно скоротити до мiнiмальнiшого мiнiмуму!
   Знаю, що вже це дещо пiзно казати, але моє перше враження про Туарл, без сумнiвiв, опинилося розтрощеним на мiзернi атоми.
  
   ****
  
   - Ну що ж, поговорiмо про правильне керування Тейлґеаром пiзнiше... Деталi я вiдкладу на завтра чи ще якийсь день, тому зупинiмось на цьому... - таке запропонувала нам Туарл, потираючи свої груди. До речi, якраз перед цим вона сказала: "Пане Содзi, чи не мiг би ти потискати мої груди..." за що її щока отримала добрячого ляпаса вiд Айки.
   - Звiсно, все гаразд.
   Чесно кажучи, ще є немало рiзних нюансiв, про якi я не почув достатнього пояснення. Та я вирiшив пiдтримати її, оскiльки зараз, та й всю нашу розмову, Айка була в справдi паршивому настрої. Я запитав у неї найголовнiше, i на сьогоднi цього буде достатньо. Бо ж, на мою думку, якщо розмова продовжиться ще на якийсь час, то це значно скоротить життя Туарл.
   - Ем... пробач. Облити тебе гарячим чаєм... В цьому я занадто далеко зайшла, - здавалось, що Айка примушує себе це зробити, та врештi вона вибачилася.
   - Зi мною все добре. Зрештою, я значно сильнiша й витривалiша, нiж середньо статистична людина. Мiж iншим, я тут подумала, що iншi загрози моєму життю також можуть зайти занадто далеко.
   - Ще раз пробач!!
   Сильнiша й витривалiша. Не очiкував почути це й сумнiваюся, що правильно зрозумiв її слова. Що ж дало Туарл ту силу? За словами Туарл, головна її мета - це помста за свою планету. Але я не вiдчув й натяку на переживання щодо трагiчної долi свого народу.
   Та все ж, хоч те лихо не стало там видом "вторгнення", яке залишає по собi лиш випалену землю й одну розруху, але навiть коли вона розповiдає про свiй колишнiй свiт, навiть коли вона пояснює нам про своїх ворогiв Елемерiанцiв... То й тодi не здається, що в нiй залишилася хоч дрiбка гнiву, смутку чи образи на них.
   Якщо це через те, що вона носить маску щастя на своєму обличчi, то думаю, вона дуже емоцiйно-сильна.
   - Умм...
   - Ей!
   Туарл зчепила мої руки докупи й, поклавши їх на мої ноги, поглянула на мене поглядом вагiтної, що повинно було мiстити у собi якесь приховане значення. Та ще й вона домiшувала до цього своє надто збуджене дихання.
   - Отож-бо, у такому разi пане Содзi... Я також хочу, щоб ти мiг постояти за себе у майбутнiх битвах. Тому вiд цiєї хвилини я б хотiла, щоб ми робили все разом настiльки, наскiльки це можна робити. Заради якнайкращої ефективностi менi доведеться навiть їсти та спати з тобою... ум, особливо спати...
   Несподiвано вона затихла. Бо з-за мене її почав пропалювати вкрай гострий погляд, який можна порiвняти лише з дошкою, що оббита цвяхами.
   - Їсти й спати... постiй, що це все повинно означати?
   - Саме так, тому чи не мiг би ти позичити менi одну кiмнату в твоєму будинку? Поки я буду могти спати, менi буде цього вистачати.
   - ЩО-О!!!??
   - Якщо ти скажеш: "У нас немає жоднiсiнької кiмнати, щоб позичити комусь, на зразок тебе", то менi пiдiйде навiть туалет, так що... Хмм... Ха-ха....
   Це буде ще бiльше незручно, особливо для... Та для всiх це буде незручно. Але чомусь Туарл почала дихати ще голоснiше та швидше.
   - Та нi, у мене вдома живемо лише ми з мамою, тож ми маємо декiлька незайнятих кiмнат. Тому все буде добре, тiльки... Не могла б ти зупинитися у будинку Айки? Ви ж обоє дiвчата, й це буде набагато краще, нiж зi мною.
   Зараз батьки Айки виїхали за кордон по якiйсь роботi, тому вона живе лише зi своєю старшою сестрою. Поки її сестра буде погоджуватися, то думаю, що це буде значно кращим виходом, хоч i...
   - Якраз що краще, коли дiвчина з хлопцем... ем, тобто я хотiла сказати, що для такого є чимало причин.
   - Навiть для Айки не є звичним заняттям виливати чай на iнших людей. Чи не так?
   - Звичайно ж нi! Ти що думаєш, що я до такої степенi дикунка!?
   Можливо вона хотiла показати, що я лише жартую. Але, якщо оглядатися на чималу кiлькiсть насилля, яку вона вчинила до однiєї особи впродовж частини дня пiсля полудня(коли ми сидiли самi в кафе пiсля школи), то вона навiть не заперечує цього факту. Тобто, до пе
   вної мiри вона все ж таки варвар. Хах... - Але ж саме я буду допомагати тобi, пане Содзi. Тому найбiльшої ефективностi ти досягнеш лише тодi, коли дозволиш менi жити з тобою. Тi вбивцi з Ультими Гуiл приходитимуть знову i знову. Ти це прекрасно розумiєш!
   - Ем... Але ж... - усе вагався я. Адже є деяка рiч, на що я не можу дати миттєву вiдповiдь. По-перше, як же я поясню це мамi?
   - У деяких справах моя мама поводиться зовсiм як мала дитина. Ну, знаєш... Якщо це випадок спливе на поверхню... Мене хвилює, що вона одразу ж впихне в це свого носа.
   Все своє життя вона сприймає дуже легко, нiби стрибає вiд однiєї справи до iншої. Наприклад, її напiвсерйозне вiдношення до керування нашим сiмейним кафе. Якщо я розповiм їй, що буду пiклуватися про одну дiвчину, то вона не буде через це паритися чи кричати на мене. Вона ж експерт в легковажному ставленнi до всього й нiчого не сприймає серйозно. Я боюся говорити з нею про це. Бо чiтко бачу, що тодi станеться.
   - Ще одним невiдкладним питанням є створення бази.
   - База... - Айка була спантеличена таким рiзким переходом у лексицi. Хоча якщо подумати, щось про це писалося в тiй схемi Тейлґеару.
   - Через страшенний масштаб противника повинна iснувати досконала система, що пiдтримуватиме пана Содзi. Рятувальнi операцiї, спостереження за битвами, пiдтримка всiма можливими способами... Також буде дiяти дослiдницька лабораторiя, тому й база повинна бути вiдповiдного розмiру.
   - Розумiю, - я погодився з нею. Iстинне значення пiдтримки чiтко дiйшло до мене ще у моїй першiй битвi.
   - Отож, я б хотiла, щоб ти дозволив менi викопати деякий простiр пiд твоїм будинком. Саме земля, на якiй розташований твiй будинок, гарно пiдходить для цього завдання.
   - Викопати пiд моїм будинком!? Не впевнений, що це буде дуже добре в разi виникнення землетрусу чи ще якогось катаклiзму.
   - Стоп... Пiд землею? Але ж я живу якраз по сусiдству... - як бачите, Айку це теж хвилювало. Бо ж ми такi близькi сусiди, що практично пов'язанi мiж собою.
   - Та не хвилюйся ти так. Я закiнчу це сьогоднi вночi.
   Щойно, ось прямо щойно, Туарл сказала дещо настiльки безглузде та смiшне, що в людей, якi по всьому свiту тяжко працюють в галузi будiвництва, очi стали б по п'ять копiйок. Якщо ж ще у момент, коли почують це, такi люди питимуть чай, то й взагалi вони подавляться ним.
   - Через твої слова менi ще стало ще важче почувати себе в безпецi. Та це робота зi швидкiстю свiтла! Нашi будинки не збираються потонути в землi, ну скажи?
   На це Туарл нiжно похитнула головою та солодко посмiхнулася.
   - Айко. Якщо б ти жила сама, я б була не проти навiть знести твiй дiм i тебе разом з ним тонами вибухiвки. Але я як-не-як ще залишилася людиною, на вiдмiну вiд декого. Тому не хочу створювати проблеми твоїй невиннiй сiм'ї.
   - А чому б тебе не закопати в землю... Закопати живою в якомусь гробi!
   З розлюченим виразом обличчя Айка втиснула голову Туарл у пiдлогу з такою силою, що пiдлога практично провалилася на перший поверх. А вона ж така прекрасна, що вiд одного погляду на неї стає трiшки соромно... Та як погляну, Айка вже повнiстю звикла до характеру Туарл. Вона вже навiть не стримується, коли кричить на неї.
   - Туарл. Я вговорю свою маму так чи iнакше, тому... чи не могла б ти придумати для цього якiсь вагомi причини, щоб жити нам разом? Я абсолютно не хочу, щоб розкрилося щось на зразок Тейлґеару чи Ультими Гуiл.
   - Полиш це на мене. Я можу придумати незлiченну кiлькiсть брехнi для будь-якої ситуацiї. Я ж Вiдсутнiй Час Пошукiв Туарл. Тобто, менi не потрiбно нiякого часу на думання, - гордо вдарила вона себе в груди. Ще одне пiдозрiле її iм'я.
   - Не роби це так зарозумiло! Й не струшуй свої груди!!!
   Певно в Айки пробiгла в головi така думка: "Я не достатньо зменшила її груди своїм витиранням?". Ну а чому ж ще їй дивитися на цi пагорби, нiби вона б вбила батька декого.
   - А як тобi таке? Я його однокласниця, що приїхала на навчання з iншої країни.
   - Розумiю. Типу якийсь родич чи хтось такий?
   - Нi, мене загубили в незнайомому менi мiстi, а ти обманув мене, викрав та закрив мене тут. А далi, я вiдчайдушно намагалася втекти, й у виритi величезної ями з'явиться хоч якийсь сенс.
   - Та це не має й крихти сенсу! - на цей раз Туарл впiймала смачний удар в печiнку.
   - Я переконаю її своїми силами, гаразд?
   - Так. Це краща iдея. Iди та зроби це, поки ця iдiотка ще не оговталася вiд мого удару.
   Менi так шкода. Не можу дивитися на цi побої.
   Вона була найгарнiшою дiвчиною, яку я коли-небудь бачив за все своє життя. I саме зараз вона каталася в агонiї по пiдлозi таким чином, що я такого не бачив десь поза межами бойової манги. Таке видовище може на раз два перевернути цiлий погляд на саме життя.
   Я вийшов у коридор та глибоко зiтхнув.
   А в мене зараз буде перший раз в життi, як я скажу мамi таку величезну брехню. Таке своєрiдне напруження я вiдчув вперше.
   Гадаю, що її проживання в нашiй сiм'ї буде найбезпечнiшим виходом з нинiшньої ситуацiї.
   Не впевнений, що зможу гарно пояснити це все потiм, бо ж я погано вмiю брехати. Та й iмпровiзую я погано, якщо судити по тому, що трапилося сьогоднi в школi.
   - Я приховаю те, що не варто казати, i якнайкраще поясню їй всю правду пiзнiше. Це все, на що я зараз спроможний...
   Коли я спустився по сходах, то помiтив маму, що спокiйно стояла зi складеними руками.
   - Сподiваюсь... Ти не будеш проти, що я пiдслуховувала!
   - Цього не можна робити...!
   - Чому б це...
   Я затягнув свою маму у вiтальню.
   - Чи не могла б ти так не приглядатися до особистого життя свого власного сина!!?
   - Ти привiв з собою iншу дiвчину, окрiм Айки. Я була повнiстю впевнена, що станеться щось цiкавеньке!!!
   Я приклав руку до лоба й втомлено застогнав. Уся наша ситуацiя розкрилася ще тодi, як ми лише увiйшли в дiм. Менi не слiд турбуватися про очевидцiв тої сцени. З моєю то мамою, потрiбно триматися максимально насторожi, як увiйдеш у її будинок.
   - Скiльки ти встигла почути...? Що ти чула!??
   - Я чула дiвчину, що кричала знову i знову. Мухаха, такi грубi речi...
   А, вона ж тодi чула майже все. Цi крики були майже весь час. До речi, причиною всiх без винятку актiв насилля виявилися дiвчина, що живе по сусiдству.
   - Ти казав, що ти й тi дiвчата були тими, хто розiбрався з тим випадком, який показували по новинах?
   - Чому ти всьому вiриш на слово!? У тебе що, не з'являлося хоч якихось сумнiвiв!?
   Ми вiрили у таке, бо самi бачили це на власнi очi, а потiм ще й билися з тими загарбниками. Але чомусь, вона повнiстю повiрила у таке, лише пiсля пiдслуховування нашої розмови.
   Моя мама пiдняла очi до стелi, глибоко вдихнула та сказала:
   - Отак, принаймнi, цей день настав...
   Я шоковано вiдiйшов на крок назад вiд серйозного виразу маминого обличчя.
   Її спокiй, швидкiсть пристосування до отриманої iнформацiї... залишався лише один висновок, до якого я змiг дiйти.
   - Та не може такого бути, мамо. Невже ти знала про це вже дуже давно... Що мене оберуть як носителя бойового костюма Тейлґеар...!!!
   - Емм, я не знала чогось про цю рiч, але... - рiшуча вiдмова з таким же серйозним обличчям.
   - Чому ти прикидаєшся, нiби все знаєш!? Чи ти в дiйсностi нiчогiсiнько не чула з того, про що ми говорили!!!?
   - Монстри, яких називають Елемерiанцями, з органiзацiї Ультима Гуiл напали на цей свiт, щоб отримати всю Елемеру, або ж духовну енергiю людей. I ти боровся з ними використовуючи костюм пiд назвою Тейлґеар. Усе правильно, Со-чан?
   - Ти зрозумiла це все чи лише щось одне?
   Як вражаюче вона все зрозумiла. I це ж вона лише пiдслуховувала.
   - Ти ж знаєш, що це моя потаємна мрiя... - тут моя мама пiдняла обличчя до небес. Ем... як би це сказати... Її губи були покритi слиною, а на її обличчi вiдображався вираз екстазу.
   - Содзi... Твоя мама хворiла в свiй час "синдромом восьмикласника". Навiть коли я виросла, то це вiдчуття не зникло, а стало лише гiрше. Минали днi, а я все мрiяла стати героїнею, яка захищатиме свiт. I ось нарештi моє бажання певною мiрою здiйснилося, бо я стала матiр'ю героя. Але послухай, гадаю, що моя мрiя передалася ще через пуповину, i я ввiрила її тобi.
   - Що ж ти робиш з дитиною, яка ще навiть не народилася!
   Ймовiрно, з невеликою натяжкою нашу розмову можна назвати зворушливою чи незабутньою бесiдою мiж матiр'ю та дитиною. Але моя мама розповiдає про помилки своєї молодостi.
   - I твiй покiйний батько, вiн також був... смертельно хворим батьком на "синдром восьмикласника".
   - Що повинна означати оця твоя пауза!? Тож... Навiть мiй батько страждав на цю "хворобу"...
   Мої очi почало щипати, та це не тому, що я ось-ось заплачу.
   - Ми закохалися з першого погляду й подiлилися нашими почуттями. Твiй батько також хотiв, дуже хотiв стати героєм. Вiн навiть писав невеличкi iсторiї, в яких вiн виявлявся героєм. Такi деталiзованi... А потiм дiлився ними зi мною! Врештi вiн навiть почав говорити, що почувається так, нiби й справдi володiє якимись надздiбностями чи чимось подiбним.
   - Стривай... Гадаю, що я от-от не стримуюся, вибiжу у наш зал та розтрощу його портрет! - я щосили стиснув руками свiй череп, нiби потрапив пiд удар ультразвукових хвиль. Одне лиш слухання цих спогадiв моєї мами розривало кровоноснi судини мого мозку.
   - Але найвеличнiшим бажанням твоєї матерi було зустрiти молодого чоловiка з ворожої органiзацiї та закохатися в нього. З iншого боку, твiй тато мрiяв про абсолютно протилежну ситуацiю. Тож ми скублися через це незлiченну кiлькiсть разiв! Навiть декiлька разiв усе доходило до того, що ми вирiшували розiйтися.
   Я з англiйським не те щоб ладнав, але саме зараз думаю мiг би вiльно сказати: "OH MY GOD!".
   Як згадати ту дiвчину, що просилася пообiдати з нами та намагалася одягнути браслет, який перетворює в миленьку дiвчину, то вона здавалася в порiвняннi з моєю мамою ще цiлком нормальною.
   Мої батьки незлiченну кiлькiсть разiв сварилися та розлучалися через такi безглуздi причини... Це занадто важко перенести хлопцю у пiдлiтковому вiцi. Таке дуже складно сприйняти.
   - Це була зима на третьому курсi в унiверситетi. Твоя вбита горем матiр сказала: "Може давай-но перевiримо твердження, що хлопець й дiвчина, якi завжди сидять кiстками в горлi в один одного, притягуються мiж собою". Типу як уступка. Але твiй батько наполягав на тому, що любов з командиром ворожих сил (якi носять броню, що нагадує по своєму вигляду купальник) була для нього важливiшою та вiдмовився вiд такого компромiсу. Навiть нашi стосунки могли зайти так далеко... Це було приблизно в той час, коли я змирилася з тим, що... Со-чан. Я зрозумiла, що ношу тебе у своєму животi...
   З мого роту почала видiлятися ектоплазма. Я не можу це витримати, у моїх руках не залишилося й крихти сили.
   Побачення мiж людьми з такими зiпсованими фантазiями, а потiм примусове одруження. I ось такi люди є моїми батьками... Що ж я роблю, що менi варто робити з такими почуттями розчарування.
   На мої плечi лiг навiть ще важчий тягар, нiж мир на планетi Земля.
   - Пiсля того, як ми добряче зблизилися, це здавалося неймовiрним... Ха, ха. Ми частенько казали, що наша дитина була своєрiдною угодою мiж нами.
   Може це й була правда стосункiв моєї мами, але коли я саме зараз чую про це... То вiдчуваю таку бiль, нiби через мою голову простромили якусь гострезну рiч!
   - Є ще одна важлива рiч, яку менi потрiбно сказати. Гадаю зараз для цього гарна нагода.
   - Що ще?
   - Знаєш, Содзi... Зараз ти досвiдчений хлопець, тож чи ти коли-небудь цiкавився, чому в твоєму iм'ї мiститься iєроглiф, що означає "два"?
   В очах мами поселився глибокий смуток.
   Звичайно, я цим цiкавився. Та все ж я нiколи не питав про це.
   I чому вона почала говорити про таке саме зараз?
   - А... Може в мене був якийсь старший брат чи сестра, на яких ви очiкували перед мною?
   Мама похитала головою.
   - Справжня причина цього вчинку криється в спiльних почуттях мене та твого батька. У свiй час ми говорили: "Ах, наш другий клас у середнiй школi справдi був найбiльш веселою порою в нашому життi...". За тi щасливi часи ми вiдчували таке нестримну ностальгiю, що аж поставили iєроглiф "два" як номер нашого класу у твоє iм'я[8] ...!
   - Чи не могла б ти краще забрати цю таємницю з собою в могилу!? Бо я так ще у в'язницю надовго засяду!! Якби комусь довелося слухати такi "цiкавi" секрети його народження один за одним, та ще й такi... То будь-який нормальний пiдлiток порушить закон в той же день!
   - На початку я взагалi хотiла створити щось вражаюче. Типу як Метео чи Ультимат. Але це твоє нинiшнє iм'я стало ще одним компромiсiв мiж нами двома. Ми врештi обрали кандзi собi по душi.
   - Окей, пробач. Содзi непогане iм'я.
   I ось я похмуро впав на колiна. Я ледь не отримав iм'я тої самопроголошеної ворожої органiзацiї, якiй я зараз протистою...
   Агов... Може та моя частина, яку iншi люди вважають дещо схибленою, насправдi є лише успадкованою через пуповину вiд цих хворих на голову людей?
  
   ****
  
   Звук скрипiння пiдлоги примусив мене затамувати подих.
   - Ем... Тут все добре?
   - Постi... Туарл, не могла б ти так несподiвано не заходити!
   Туарл зазирала у вiтальню, наполовину ховаючись за дверима. Вона вже вкрай пожвавлена, хоч i отримала прямий удар в печiнку декiлька хвилин тому.
   - Хе, хе. Ти дозволила менi пiдслуховувати вашу розмову Туарл-чан!
   - Взагалi-то, я теж скористалася нагодою та пiдслухала вас.
   Я нiяк не зреагував.
   Ця смiшна iсторiя мого народження... Та це ж те саме, як i виграти приз, який ти сам вiдправив на розважальну програму. Гадаю, вона це чула також. Вiн одної лише згадки цього моменту я можу померти в пекельних муках.
   - Вельмишановна матусе... Я вже балакала про це з паном Содзi, та я б хотiла жити тут, якщо ви не будете цьому заперечувати.
   - Звiсно! Не бачу причин, щоб вiдмовити тобi.
   - Окрiм цього, якщо це можливо, то я б хотiла збудувати дослiдницьку лабораторiю пiд вашим будинком, щоб потiм скористатися нею як вiдправною точкою для технiчної пiдтримки.
   - Та можеш робити це хоч зараз. Якщо тобi захочеться, то будуй її в глибину на сотнi кiлометрiв. Я так завжди хотiла секретну базу. Як закiнчиш, то дозволиш менi її подивитися, гаразд?
   - Звичайно ж.
   - Аго-о-о-ов...!?
   Розмова починає текти неймовiрно швидко. Їй навiть дозволили порушити межi нашої законної земельної власностi так глибоко пiд землю. Вона божевiльна.
   - Й ще дещо. Дорога мамонько, чи зможу я примусити вас сказати таку фразу: "Ой, а це проблема... Ми не маємо вiльних футонiв. Та не хвилюйся, ти можеш просто спати у лiжку разом iз Содзi!"?
   - Туарл-чан... Все добре. Ти така приємна людина! Для того, хто прибув до нас з альтернативного всесвiту, ти робиш мене справдi щасливою! Прошу тебе, думай про це мiсце, як про свою домiвку! Але... Ой, а це проблема... Ми не маємо вiльних футонiв. Та не хвилюйся, ти можеш просто спати у лiжку разом iз Содзi!
   Якого бiса ти досконало повторюєш фрази цiєї ненормальної, нiби ти диктофон! А, та це ж жiнка, яка присвятила всю свою молодiсть "божевiльним мрiям восьмикласника". Мабуть, мама також може використовувати режим Вiдсутнiй Час Пошукiв.
   Мене омиває певного роду аура, що видiляється з цих двох, мами та Туарл. Й менi здається, нiби їх притягує та пов'язує певна рiч, що нагадує взаємодiю магнiтiв. Може це симпатiя...?
   Припускаю, що в Туарл повинен також бути "синдром восьмикласника", тiльки в ще гiршому проявi. Бо ж вона додає лiтеру "V" до слiв...
   Як страшно... Що менi тепер робити... Я б хотiв попросити у вас дещо. Колись дайте менi можливiсть виплакатися, щоб я не хвилювався про думку iнших людей.
   - Так от, не бачу великої проблеми в тому, що Туарл залишиться в нашому будинку. Думай про нього, як про свiй власний дiм. Включаючи кiмнату Со-чана... Можеш використовувати весь цей дiм без будь-яких обмежень!
   - Щиро дякую вам, Матiнко. Переважно це буде кiмната пана Содзi. Ну, я кажу про те, що вважатиму її своїм рiдним домом.
   I як менi до цього ставитися? Та вони ж знущаються з мене, я у цьому практично впевнений.
   Навiть якщо я почну раз за разом оскаржувати це рiшення, то врештi зазнаю поразки.
   Я смиренно схилив голову, бо досяг певного ступеня просвiтлiння.
   - Хехе... В обмiн на це, чи не могла б ти якось зробити з Со-чана пристойного чоловiка? Звiсно, якщо ти не проти.
   - Оу, нi, Матiнко. Будь ласка, не стримуйте себе так. Чому ви не вжили замiсть "якось" слово "сьогоднi ввечерi"?
   - Туарл-чан...!!!
   - Матiнко...!!!
   Й вони двоє обiйнялися так мiцно...
   У цей момент по сходам збiгла Айка, пiднiмаючи за собою пил.
   - Стрива... Тiтко Мiхару, пiдiйдiть сюди, будь ласка.
   - Моя, моя мама така популярна.
   - I також, ти... Чому ти розмовляєш з нею так, нiби одружилася з Содзi!?
   - Як ти дiзналася?
   Айка пройшла прямiсiнько бiля Туарл, але навiть не подумала вдарити її. Можливо... Менi треба саме зараз плакати, поки ще є можливiсть... Я не кажу нi слова, а сльози стiкають по моєму обличчi.
  
   ****
  
   Айка взяла за шкiрки Содзiну маму, Мiхару, та закрилася з нею в сусiднiй кiмнатi. Вона й справдi не хотiла, щоб її хтось почув. Тому вона привiдкрила дверi та зиркнула на Содзi. А потiм знову закрила їх.
   - Тiтонько Мiхару! Подумайте про це бiльше! Якщо ви дозволите йому жити з жiнкою, як вона, то невиннiсть Содзi опиниться пiд загрозою!!
   - Я бiльшого й уявити не могла. Хiба нi? Зовсiм несподiвано приходить прекрасна дiвчина, щоб жити з героєм, й все починає скочуватися до чогось еротичного. Та це ж прямо такий день, така година... Мрiя, яку я вималювала у себе ще в тi давнi часи! Навiть якщо вона зiштовхнеться з Содзi, мене це абсолютно не хвилює.
   - Й пiсля такого ви смiєте називати себе його мамою!?
   Схоже на те, що у своїй молодостi "восьмикласницi" вона науявляла сповненi найдрiбнiшими деталями романтичнi стосунки. Але ж... Цiкаво, чому в жiнки розкрилися мрiї, подiбнi до цих?
   - Нормально ж, що батьки хочуть, аби їх син знайшов собi дiвчину? - спитала Мiхару й окинула поглядом Айку.
   - Ну так... Може це й правда, та все ж... - вiд цього запитання Айка засоромилася та нервово почала перебирати пальцями.
   - Чи може ти, Айко-чан...?
   Айка поспiхом почала вiдмахуватися:
   - Не те щоб я... Просто я переживаю за Содзi, як за свого друга дитинства...
   - Та-ак, якби ця дiвчина не з'явилася, то я б придивлялася до тебе з бiльшою обережнiстю.
   - Щ-що ви таке кажете?
   - Очi Туарл приємно виглядають. Це очi жiнки, що вiдбере невиннiсть в кожного. Очi збудженої жiнки без жодних принципiв!
   - Хай би ви лише жартуєте, та чи можна казати таке про ваших гостей!? - попередня фраза змусила Айку вiдчувати жалiсть до тої "ненормально". Що аж навiть спробувала захистити її.
   - Гiсть... Нi в якому разi! Туарл-чан вже стала дуже шанованим членом нашої сiм'ї.
   В цю мить тихенько вiдчинилися дверi, i в кiмнату зайшла Туарл. З її очей текли ряснi сльози.
   - Матiнко...
   Вона мiцно стиснула обидвi руки Мiхари. Мiж їхнiми очима нiби щось пробiгло.
   - Ем, що? Чому тут така емоцiйна атмосфера!?
   - Менi так шкода, матiнко, але я не жiнка без принципiв. У мене є один-єдиний принцип - пан Содзi.
   - Ти повинна вiдректися вiд цього також!
   - Правильно. Так романтично для жiнки втрачати й забувати всi свої принципи, коли доходить справа до незамiжнього чоловiка.
   Чи iснував такий день, коли в якiсь декiлька його хвилин десь в свiтi промовляли такi неромантичнi слова? Чому в дiвчини її вiку очi покрилися сльозами щастя вiд того, що мама сказала, що вона полюбляє вiдбирати невиннiсть? Точнiсiнько як i Содзi, зараз Айка, здавалось, переживала страшеннiй приступ головного болю.
   Хоча вона схилила голову донизу, та губи Айки були сильно стиснутi. Мiхару досi думає, що вона лише хвилюється за Содзi. Чи нi... Та однак, вона досi не довiряє їй.
   "Те, як вона поводиться, це якийсь вид глузування, але..."
   Туарл трималася за руки з Мiхару та кружляли по кiмнатi. Айка дивилася на це заняття дуже пiдозрiлим поглядом.
   "Є чимало важливих речей, якi вона приховує. Типу того свiту, в якому полювали за Елемерою до самого її виснаження. Тож, як вона отримала Атрибут Хвостикiв для ядра Тейлґеару?"
   Тейлґеар. Захисне спорядження, що дає можливiсть битися з неприкритим обличчям. Айка вiдчула, що його виробник сховала своє справжнє обличчя за товстою маскою.
   "Знаю, серед її секретiв є щось важливе..."
  
   ****
  
   Коли Айка вже збиралася йти додому, то сказала:
   - Содзi, вiд сьогоднi й на майбутнє ти повинен спати за зачиненими на замок дверима, - наголосила вона на цьому з усiєю своєю впертiстю.
   - Чому?
   - Це важливо! Якщо ти цього не зробиш, то я намертво приварю її ззовнi!!!
   Безглузда справа. Цi дверi ж дерев'янi, принаймнi я так думаю. Але я зрозумiв хiд думок Айки. Тобто, менi слiд бути бiльш обережним, щоб запобiгти можливий злочин. Бiльше не сперечаючись, я слухняно кивнув у знак згоди та так само слухняно пiшов до свого лiжка у цю нiч. Але...
  
   Мохан...
   Ме-ме-поппо, пурiон.
   Кiопо... Кiопо...
   РIОРО!!! Му-мiн-мiн-мiн-мо, ХЕ...
  
   - ... .
   Не можу заснути.
   Я вже пiрнав у солодкi обiйми сну, як мої очi вiдкрилися самi по собi.
   "Все буде добре, залиш це на мене", - казала Туарл.
   Нi, нi. Мене зовсiм не хвилює щось таке, як копання ями у пiдвалi мого будинку. Навiть якщо брати за зразок сучасну Японiю, то технологiї для будiвництва вже досягли такого рiвня, що для посередньої людини вони здаватимуться чимось магiчним. Це можна побачити по картi метро, що як павутина простягається пiд просторами Токiо. []
   Туарл прийшла з свiту, де технологiчнi досягнення зайшли набагато далi, нiж на Землi. Тому, хоч вона й будує базу досить поспiшно, не думаю, що у мене буде багато причин хвилюватися через можливий обвал будинку. Я це прекрасно розумiю, тож i лежу так спокiйно в лiжку. Та все ж...
   Не важливо те, як я помiщу це в людськi слова. Здається, що ви засумнiваєтеся у моєму чуттi звукiв. I в якому це свiтi можуть бути такi вкрай дивнi звуки будiвництва?
   - Ай! Небезпека, небезпека.. Я майже пробурила ядро цiєї бiдної планети...
   Звiсно я не мiг почути цей вiддалений голос, але все одразу стало зрозумiло, нiби цi слова потрапляли прямiсiнько в мiй мозок.
   Давайте поспимо.
   Потрiбно спати.
   Потрiбно залишити цi дивнi звуки та ще дивнiшi слова по той бiк моїх снiв.
  
   ****
  
   Коли минуло вже досить багато часу, звуки несподiвано припинилися. Вона казала, що зробить базу за одну нiч. Тож я думав, що їй потрiбно тяжко працювати всю нiч. Але схоже, вона вже закiнчила. Щось було про ядро планети... Нi, краще про це не думати.
   Як той вир дивних звукiв припинився, то це змусило навiть звичайну секундну стрiлку настiнного годинника тiкати голоснiше, нiж зазвичай.
   - Фух...
   Вiд безсонної ночi я повинен був бути страшенно втомленим, але чомусь я цiлком прокинувся й бiльше не мiг заснути. Я припiднявся на лiжку та вiдкрив штори на вiкнi.
   Небо було рясно усiяне зорями.
   Коли я дивився, як вони рухаються по нiчному небi, то в мене з'являлися якiсь поетичнi думки, що менi зовсiм не властиве.
   Та дiвчина... Вона нiби уламок небес, що вiдколовся вiд одної з зорь.
   ...Свист.
   У поле мого зору потрапило людське обличчя з почервонiлими очами. Воно наблизилося до мене практично впритул. Її широко розкритi очi зустрiли мене одразу ж, як її голова промайнула у моєму вiкнi.
   - Ува.........!!!!
   - Ахаааа..........!!!!
   З переляку я не втримався, та впав з лiжка. Але в дiвчини по той бiк вiкна все було не так просто.
   - Хахаха, пане Содзi...
   - Туарл, а що ти тут робиш?!!!
   Пiднявшись на лiжко, я поспiшив та витяг Туарл, яка встигла в останнiй момент зачепитися рукою за вiконну раму. Ну що ж... Для початку, цей "уламок зорь", ймовiрно, мовчки програє у будь-яких виборах, якщо пiде на них.
   Хоч вона щойно займалася певним видом будiвельних робiт на рiвнi планетарної iнженерiї, та не зважаючи на це у неї досить приємний запах. Щось типу персикiв.
   - Я... Менi немає прощення. Схоже, що поки я працювала, то задрiмала i... Коли я так дрiмала, то чомусь забрела на дах. I в якийсь момент я несподiвано зрозумiла, де саме я знаходжусь. Одразу ж моя нога сама по собi зiсковзнула, та я впала.
   Вiдсутнiй Час Пошукiв. Безперечно, час на мiркування у неї надзвичайно близький до нуля. Але чи ця погрiшнiсть не доводить її весь час до фатальних помилок?
   - Ем... Якщо ти кажеш правду, то пiди в свою кiмнату та пильно подумай щодо нашого спiльного становища.
   - Нi, нi, немає потреби. Ти вiльний використовувати будь-яку позу за своїм бажанням, i менi це пiдiйде! Сила, напрямок, час... Це все немає нiякого значення. Це не залежить вiд того, звiдки ти прийдеш. Щоб там не було!
   Вiдчуваю, нiби звiдкись у нашу розмову закралося якесь непорозумiння. Але якщо вона каже, що я можу зайняти будь-яку позицiю... То я хочу, щоб вона дала менi можливiсть трiшки вiдiйти вiд неї(вона дуже близько). Тож саме так ми i зробимо...
  
   ****
  
   - Агов, Содзi! Що ти тут робиш! Щойно тут було так шумно, i я...
   Пролунав звук рiзкого вiдкривання вiкна.
   Вона була одягнена в свiтло-блакитну пiжаму. Це Айка вигнулася зi свого вiкна, щоб розiбратися зi мною. Тут її обличчя почало рiзко змiнювати колiр.
   Будинки по сусiдству... Моя кiмната була якраз навпроти кiмнати Айки. Вiдстань мiж вiкнами була настiльки малою, що можна було стати однiєю ногою на мiй пiдвiконник, а iншою на Айчин. Та в цю нiч така перевага обернулася проти мене.
   - А...?
   Туарл сидiла на лiжку таким чином, як i я затягнув її. Тобто, нашi обличчя були дуже близько один до одного. Та ще й вона лежала на менi.
   - Що ти там вздумала роби-и-ити!! - дикий крик Айки. Нiби звiр, вона подолала метрову вiдстань мiж нашими кiмнатами та застрибнула до моєї. I ось так вона вклинилася мiж нами та щосили запустила Туарл в полiт з мого лiжка.
   - Е... Мене... А за що мене... У романтичних стосунках це ж хлопець отримує на горiхи... Хiааах!
   Вiд страшенної атаки Айки Туарл пiдлiтала в повiтрi, отримуючи удар за ударом. При цьому я мiг чути досить глухi звуки побоїв. Блискучi удари кулаками та ногами продовжували безперервно сипатися на бiдну Туарл. I в довершення до всього цього, у повiтрi виднiлася дугоподiбна iлюзiя пiсляобразу синiх в пiжамi рук Айки. Яка вона швидка... Я вперше бачу, як людина спромоглася на таку швидкiсть ударiв за межами комп'ютерних файтингiв.
   - I що це за груди! Як же вони мене бiсять! Як бiсять!!!
   - Не хвилюйся ти так. Я теж колись була з дуже маленькими. Але за два чи три роки я досягла нинiшньої звичайної форми. До речi, якщо ти не зупинишся рано чи пiзно, то я пом...
   - Що ти маєш на увазi, кажучи "звичайна"!? У них немає нiчого звичайного, блiн!!
   Ах... Як мило та жалiбно вона переходить зi стану бойового божевiлля до слiв паразитiв.
   - Хай там я iншого свiту, та ж я людина... Вони настiльки близькi менi, та настiльки же далекi.
   - Аго-о-ов...
   Навiть, як я покликав їх, то вони не зупинилися. Тож я забив на це та з головою накрився своїм футоном.
  
   ****
  
   В Академiї Йоугетсу закiнчився перший урок, i вся школа зiбралася в спортзалi. Звiсно ж, через вчорашнiй випадок.
   Урочиста атмосфера. Всi мовчать.
   Неймовiрно, але факт: я не бачив жодних учнiв, що тiльки позiхали та бажали, аби це зiбрання по-швидше закiнчилося. Це здавалося певною мiрою досить дивним.
   Лише одне порушило тишу - кроки президента студради, Шiндоу Ерiни, яка пiднiмалася на подiум.
   Стоячи на ньому, вона окинула поглядом кожного студента в цьому залi. Учнi нагадували менi селян, якi чекають вердикту вiд Пiвденного Магiстрату епохи Едо. Бо вони всi не зронили нi слова та чекали, поки вона почне говорити.
   Декiлька з її покоївок стояли в тiнi позаду неї, нiби спецiальна полiцiя. Мабуть вони обмiрковували вчорашнiй провал. Їх бiльше не хвилювало те, як вони виглядають.
   - Увага. Як ви всi знаєте, вчора мiсто зiштовхнулося з небаченою до цього небезпекою, коли на нас напала група загадкових монстрiв.
   Авжеж це небачена та нечувана рiч. Монстри з чiтким намiром зiбрати хвостики є певною мiрою бiльш несподiваними, нiж космiчне вторгнення.
   - Насправдi менi трапилося опинитися у тому мiсцi та я виявилася однiєю з їх цiлей.
   - Щ...!
   - Та ви що!
   Почулися шепоти серед студентiв. До цього заради президента вони намагалися зберiгати тишу. Але навiть так, коли у них прокинулось почуття гнiву та лютi, вони не змогли стримати його.
   Хвостики президента похитувалися вiд рухiв її тiла та рук. Я вiдчував, як в залi поступово наростало напруження.
   - Їм немає прощення!!!
   - Навiть якщо вони вб'ють мене, то я спробую поборотися з ними!
   - Агов-агов. Хто-небудь причепiть зв'язку динамiту до мого тiла! Помовчiть, хутко робiть це прямо зараз!
   Хлопцi та дiвчата студенти кричали безперестану. Вони були такi розлюченi, нiби те сталося з ними особисто. Полум'я нестримного гнiву пробiгало серед студентiв, нiби бiкфордiв шнур. Це перетворювало звичайних дiтлахiв двохтисячного року у повстанцiв.
   Якщо вас колись потягне за собою такий шкiльний запал, то просто посмiйтеся та ляпнiть щось таке, як моя вчорашня реплiка посеред уроку!
   - Ваш праведний гнiв робить мене дуже щасливенькою. Як чудово для ваших сердець так хвилюватися за незнайому та чужу вам людину. Та й на додачу, хвилюватися за таку, як я. Я ж ще такий недосвiдчений лiдер.
   Вона була низенькою, тому використовувала пiдставку, щоб мати змогу говорити. Але й так вона стояла на носочках. Менi спала на думку учениця молодших класiв, яка щосили витягується догори аби написати щось на дошцi.
   Така її мужнiсть була ще однiєю причиною такого шаленого збудження її добре тренованих собак... Ой, вибачаюсь. Я хотiв сказати студентiв.
   - Проте у них не була лише одна цiль. Навiть у цьому залi є декiлька людей, якi стали мiшенями для них. Правильно я вважаю? I якщо ми подивимося за межi школи, то там знаходяться iншi дiвчата, якi практично потрапили до рук цих злих нападникiв.
   Ще один вибух шепотiння, але на цей раз вона обiрвала його гучним вигуком:
   - Але! Як ви бачите, я стою тут неушкоджена. На телебаченнi все ще замало iнформацiї, але я вiрю, що багато з вас дiзналися про це з iнтернету чи iнших джерел. I в тому мiсцi з'явився подiбний вiтру... хоробрий боєць за справедливiсть. Вона була досить люб'язна, щоб врятувати нас!
   Пiд середину її голос набув дещо солодкуватого вiдтiнку. Вона зi сторони виглядала як принцеса, чиє серце горiло за тим, кого вона кохає.
   Борець за справедливiсть...?
   Я вiдчув неприємнi пiдозри, й по моєї спинi почав стiкати холодний пiт.
   - Та дiвчина... У той день... Вона вкрала моє серце!!!
   У вiдповiдь на її палкi слова по залу пролунали гучнi та завзятi овацiї.
   - Я чекав на цi слова, Президент!
   - А я така рада... Хоча я ранiше казала: "Та крихiтна дiвчинка-боєць з такою гордiстю була така сексуальна", та чесно кажучи, я сумнiвалася. Але якщо так каже президент, то я бiльше не сумнiваюся!
   - А це погано... Я такий засмучений, але це занадто сексуально!!
   - Наша крихiтка президент має свого власного крихiтного бiйця за справедливiсть... Це милiсть Господня? Я почуваюся так, нiби зрозумiв якийсь важливий принцип чи закон цього свiту!
   Казанок ажiотажу. Це нагадує менi сцену, яку часто можна побачити пiд кiнець якогось бойовика, коли всi дiзнаються, що операцiя пройшла успiшно, та у кiмнатi агенти FBI махають руками у повiтрi та аплодують.
   Один за одним вони кажуть те, що змушує мене хвилюватися про майбутнє Японiї та цiлого свiту.
   Що? Це що так сталося, що президент закохалася в мене?
   Але вона любить мене в якостi Червоних Хвостикiв... тобто маленьку дiвчинку... ЩО-О-О??
   - Студенти, погляньте!
   Коли президент пiдняла праву руку, то одна з покоївок одразу ж поставила екран проектора. I на ньому з'явилося величезне фото дiвчини.
   - ООООО....ххх!!!!
   - Ааах!!
   Зовсiм iнший вид крикiв почувся довкола мене. Звичайно те, що вони вивели на екран, то я пiсля перетворення. Iдеальний ракурс. Схоже, фото, подiбнi цьому, вже просочилися тут i там в iнтернетi.
   - Еее...
   Мене це розчаровує, але... цi хвостики такi видовищнi...!! Не можу вiдвести вiд них погляду!!!
   Пiдiбране президентом фото, такий прекрасний вигляд, що моє серце нестримно б'ється в грудях.
   Об'єднання двох тiл в одному створило таку нестримну могутнiсть, нiби на тобi збiглися погляди двох храмових охоронцiв, якi зазвичай стоять при Нiомонi.
   А можливо це все тому, що вiдбувається певний резонанс мiж двома хвостиками, якi є головним компонентом у цiй зачiсцi.
   - Сiм'я Шiндоу вирiшила зробити все можливе, щоб допомогти їй! Тож i я прошу всiх присутнiх у цiй залi, якщо вам випаде хоч якась можливiсть, то пiдтримайте разом з нами цю месiю нашої епохи!
   Бурхливi оплески.
   Закоханi погляди на президента та на Червонi Хвостики.
   Всi дивляться... на мої хвостики......
   - Що!??
   По невiдомiй причинi моє серце забилося на диво швидко. Я вiдчув, що далi думати про такi речi є дещо поганою iдеєю, тому щосили вдарив себе кулаком по правiй щоцi.
   Родина Шiндоу Ерiни, включно з її мамою директором академiї Йоугетсу, вирiшила пiдтримати мене. Безлiч учнiв обожнюють президента, тому з такими заявами звичайний старшокласник погодиться практично без зайвих вмовлянь.
   Тепер за мною стоїть уся школа. Але ж як той, кого обтяжили такою роботою, тобто перетворенням у милу дiвчинку, я не можу роздiляти загальне визнання. Це вам не звичайний гурток бейсболу, де можна вiдкрито пишатися тим фактом, що всi радiють за тебе та пiдбадьорюють.
   Не зважаючи навiть на те, що шкiльнi заняття лише почалися, я не запам'ятав хоч чогось, що на них вiдбувалося.
   Тiльки i робив, що ненароком пiдслуховував уривки плiток та перешiптувань, якi лунали по всiй школi. I всi вони, напевно, були про мене. Про Червонi Хвостики...
   Так минав весь день, i я вiдчував глуху бiль у своєму животi.
  
   ****
  
   Як настав час обiдати, до мене пiдiйшла Айка з пакетом, в якому було її судочок з бенто.
   - Агов, Содзi. Як щодо пiсля школи...
   - Ой, пробач. Як тiльки закiнчаться уроки, я пiду додому, бо ж обiцяв послухати детальне пояснення про можливостi Тейлґеару. Та ще й потрiбно, щоб вона показала менi ту базу, - вiдповiв дещо стиха я, нiби боявся, що вона почує.
   - Ти про те, що вона вчора недорозказала?
   - Я просто послухаю, як ним правильно користуватися. Тому приходити тобi сьогоднi не потрiбно.
   - Лише ти та вона...?
   - Ну, але ж бiльше нiкого немає. Чи не так?
   Хоча... Можливо мама наполягатиме на тому, щоб бути на нашiй бесiдi вiд самого її початку.
   - Я... Я теж!!! - Айка грюкнула пляшкою з водою по столi перед нею. Та продовжила:
   - Я хочу... почути i це також. Тож дозволь i менi прийти.
   - Гаразд...
   При такому сильному проханнi в її словах я не змiг сказати бiльше.
   Це був перший день спокiйних шкiльних урокiв. Ще було занадто рано, щоб учнi почали обiдати зi своїми новими друзями, тому практично кожен з фракцiї "Бенто" та з фракцiї "Кафетерiй" обiдали з людьми, яких вони знали з часiв середньої школи.
   У Айки є немало друзiв з середньої школи, але у мене немає жодного. Тому я сильно цiную той факт, що вона прийшла зустрiтися саме зi мною, як оце зараз.
   Угу, так i повинно бути.
   Ми були завжди ось так. Якщо Айка хоче, то я розважатимусь з нею до самої смертi.
  
   ****
  
   - Ох... Я не бачив це фото ранiше!!
   Коли я подивився на групу щасливих хлопцiв, якi зiбралися бiля вiкна, їхнi очi були прикованi до планшета, який тримав один з них.
   - Я рiшився! Вiд цього моменту я онi-чан(старший брат) Червоних хвостикiв!!
   В цю муть його слова ножем проштрикнули мою барабанну перетинку.
   - Пффф... - це я виплюнув "Фрукти з молоком"(Fruits au Lait), якi пив у цю мить.
   - Та зажди ти, Содзi! Не потрiбно робити це на моє обличчя!!! Тьху, яке липке...
   - Ем, вибачаюсь... Я не мiг цьому завадити...
   Трохи непокоїть те, що дiвчата неподалiк чомусь посмiхалися, коли слухали нас, але тi хлопцi були ще бiльшою проблемою. Навiть з мого мiсця було просто помiтити яскраве фото миленької червоної дiвчинки... Червонi Хвостики. Це було на їхньому планшетi. Та ще й до того це не просто одне фото, а виглядало нiби у них там було справжнє слайд-шоу.
   - I це все тепер в iнтернетi...!!
   Я понуро схопився руками за голову.
   - Як прийдемо додому, чому б менi не поставити Туарл перед фактом та силою змусити її видалити всi фото й файли, якi повиннi бути видаленими? З її здiбностями ученої вона повинна вмiти таке робити.
   - Блiн, та хоч колись придумай щось таке, коли не потрiбно доходити до насильства!
   Поки ми перешiптувалися мiж собою, тi хлопчаки розпалювалися все бiльше.
   - Яка ж вона миленька! Саме втiлення милоти!
   Я мимоволi здригнувся. Ох, я щасливий вiд одного виду всiх цих людей, якi пiдтримують мене, бо ж коли подивитися на них, то iнакшого вiдчути неможливо.
   - Взагалi-то менi бiльше подобаються великi груди, але знаєш... Я прозрiв.
   Прозрiв через що?
   - Хехе, а ще вона мило виглядає з цим своїм мечем... Хочу, щоб вона штрикнула ним мене також.
   Та без проблем. Я битиму тебе Полум'яним Клинком десятки тисяч разiв. Точнiсiнько як ти хочеш.
   - О дiдько, я бiльше не можу тримати себе в руках!
   А це прозвучало вiд власника планшету, який бiльше не мiг перенести це. Вiн зiбрав свої губи та нахилився до самого екрану.
   - Ааааааааа!!!
   Я раптово вихопив з рук Айки пляшку води, i хоч навiть не пам'ятав iм'я того мого однокласника, я хутко прицiлився у його голову та шбурнув щосили пляшку. Мiй удар вдався якраз вчасно, на момент попадання до екрану залишалося три сантиметри.
   - Аай! Та гори ти в пеклi, Мiцука!!!
   - Тобi повинно бути соромно. Це ж така невинна дiвчинка!!!!
   - Якщо вiд цього мене всi ганьбитимуть, я без вагань прийму таку долю!!
   I якого ж стану божевiлля ти досягнув у такому молодому вiцi!
   Я здирав скальп зi своєї голови.
   Та ще й цей хлопець правильно пам'ятає, як мене звати! Що за...
   - Хм-м-м... Дай-но подумати. Першого дня ти показав наскiльки ти любиш хвостики, що аж захотiв створити клуб Хвостикiв! Та ти ж просто хотiв зберегти Червонi Хвостики для одного себе!!!!
   - Нi-i-i-i-i-iiiii!!!!!!
   Я досi хотiв вiдiгратися за свiй промах першого дня школи та якось зажити нормальним життям старшокласника. Та чомусь i тепер, як я перейшов до старшої школи, всi ще бiльше почали не сприймати мене. Мене засмоктує у це непорозумiння все глибше та глибше. Навiть я не очiкував, що таке вiдбудеться так скоро.
  
   ****
  
   - Як я втомився...
   До мене врештi прийшов мир та спокiй. Хоч з ними з'явилася купа нових турбот. Моє виснаження досягло свого пiку десь тодi, коли я пiшов разом з Айкою додому, як i обiцяв.
   На алеї перед шкiльною брамою зiбралася група старшокласникiв, якi енергiйно вiтали всiх новеньких. Але мене огортала така похмура атмосфера, що її бачили без труднощiв iншi. Тож нiхто й не намагався заговорити до мене.
   Коли я так йшов, до мене прийшла несподiвана думка.
   - Знаєш, я написав оту маячню про Клуб Хвостикiв та пiшов так i не вирiшивши нiчого... Це я про клуб. До якого клуба менi приєднатися?
   - Ти ж не будеш битися з монстрами щодня. Коли справа доходить до таких речей, як клубне життя, тобi слiд просто обрати щось бажане для себе та нормальне.
   Якщо ви б зараз сказали менi таке, то не помилилися б.
   - Але менi потрiбно завжди бути готовим. Навiть сьогоднi ми не вправi говорити, що нам не доведеться зiткнутися з вчорашньою ситуацiєю.
   - Аж нiяк. Пiсля вчорашнього...
   Я завернув за рiг будинку з дещо гiркою посмiшкою, як...
   ≪До всiх людей, якi живуть на Землi! Ми обраннi Богом солдати з iншого свiту, Ультима Гуiл!≫
   - ... .
   - ... .
   У цей же момент у нас з рук випали нашi сумки.
   По небу зараз пролiтав страшенно великих розмiрiв екран.
   ≪Ледi i джентльмени, ми не збираємося причинити вам якусь шкоду! Усе, що ми хочемо, це сяйво ваших сердець. Опиратися нам - безглуздо! Якщо ви не чинитимете опiр, то ми збережемо вашi життя!≫
   На екранi було зображення драконоподiбного чудовиська, яке сидiло на шикарному тронi. Таке надмiрно зверхнє ставлення...
   Блiн, та один погляд на це доведе вас до стану нестримної злостi.
   ≪Але здається, що серед вас є тi, хто не пiдкорився нашiй волi. Опiр - безглузда рiч! Якщо й пiсля такого у вас вистачить духу пiдняти зброю, то ви ми приймемо будь-який ваш виклик! Робiть, як вам вздумається. ≫
   - I це транслюється по всьому свiту!?
   Слова цiєї промови вiд пiдвiшеного в повiтрi екрана можна було почути навiть з будинкiв житлового кварталу.
   Вiд раптового здогаду я ввiмкнув на своєму телефонi 1seg. Хто б сумнiвався, таке саме зображення, як на екранi надi мною, транслювалося по всiх каналах.
   Що ж це, вони перехопили всi свiтовi частоти телевiщання? Так радикально...
   - Тi чели й справдi хочуть вторгнутися на всю нашу Землю!??
   А як пригадати ту його манеру "на розслабонi", що нам опиратися немає сенсу.
   Якщо вони насправдi взяли до уваги всi воєннi та науковi надбання, якими на цей час розпоряджається людство, то якою ж тодi силою може похвалитися їхня органiзацiя?
   Як казала Туарл, вони здолали безлiч iнших "свiтiв". Лише зараз я зрозумiв значення її слiв. Через що у мене мимоволi пiдкосилися ноги.
   Їхнi вторгнення не руйнують абсолютно все.
   Непомiтне завоювання, що нишком поцуплює свiтло сердець i весь шарм життя.
   Вчорашня битва була лише невеличкою сутичкою. Вiдтепер розпочнеться справжнiсiньке нашестя, в якому ворог нападе на цiлу планету.
   Як тiльки це почнеться, я стану єдиним, хто хоч якось зможе їм протистояти.
   ≪Хахаха, я Тартл Гуiлдi! I як наш лiдер Драг Гуiлдi каже, ваш опiр нiчого не значить для нас. Я вiдбиратиму зоряне сяйво, що прикрашає вашу молодь... Атрибут Панталон!≫
   Зображення дракона змiнилося черепахоподiбним монстром, який гордо вiдкинувся назад.
   Але до нього ззаду пiдiйшов Ультироїд та почав щось шепотiти на вухо, вибачаючись.
   ≪Що...!!??? Кажеш, що в цьому свiтi їх майже не iснує? Певно ви, люди, недоумки, i самi викопали свої могили!!!≫ - щось таке викрикувало чудовисько, а людство мовчазно слухало його.
   Я ще можу зрозумiти зачiску, але навiть нашi почуття до напiввимерлого типу одежi можуть дати їм величезну силу? Це такi глибини, про якi я й знати не хочу. Блiн, i що тiльки не є Елемерою...
   Якось, навiть одного разу менi вистачить, але я просто хочу зазирнути в обличчя тих людей, яким подобаються панталони до такої степенi, що зародилася ця дивакувата рiч.
   ≪Пане Содзi, що ви бачите прямо зараз!?≫
   Невдовзi пiсля такого до мене прийшло повiдомлення вiд Туарл. Там у якiйсь старшiй школi сусiднього мiста досi носять панталони, i в цей момент на неї напали цi створiння. Ну що ж, давай допоможемо їм.
   Ймовiрно iснують люди, якi обожнюють панталони настiльки, як i я в свою чергу обожнюю хвостики. Хiба нi? Навiть якщо вони вже почали поступово вимирати самi по собi, я не можу дозволити, щоб їх викрали цi загарбники.
   - У... Увiмкнути режим хвостикiв.
   Активацiйнi слова... Ми обрали їх вчора на перервi мiж розмовою. Вони мене й досi дещо соромлять, але...
   Поїхали.
  
   Потрiбно перешкодити цьому маломаштабному "свiтовому вторгненню".
  
   ****
  
   Коли я вiдкрив дверi своєї кiмнати, то менi в очi вдарило слiпуче помаранчеве свiтло. У мене ледь голова не закрутилася. Туарл переробила моє лiжко, начепивши над ним навiс!
   - Ласкаво прошу додому, пане Содзi-i... - вона привiталася зi мною, лежачи на моєму лiжку. На нiй було лише неглiже.
   - I тобi привiт, збоченка.
   - Ох, та це що, Айка!? Чому ти тут? Пан Содзi казав менi, що буде один! Не таке вiн обiцяв менi!!!
   - Ти думаєш, що вiн може давати тобi непорушнi обiцянки!!!?
   За один удар Айка зламала опору до навiсу, та полотно накрило Туарл.
   То перероблюють, то ламають... Бiдне моє лiжечко.
   - Уу... Страхiття! Це вже занадто! Ти не повернувся додому одразу ж пiсля закiнчення битви, тож я отак пролежала десь бiльше години!
   - Єдине, чого тут занадто, це твоїх цицьок!!!
   Айка обiцяла прислухатися до пояснення. Якщо ти так чекала, то могла б спокiйно почекати на нас на першому поверсi в кафе.
   Але як же мене вимотала ця битва. На цей момент у мене навiть не залишалося сил, щоб подумати про якiсь скарги чи хвилюватися за них обох. Черепахоподiбного монстра, який постiйно твердив про панталони, я вбив практично моментально. Але потiм мене оточили студенти зi школи, у якiй це все проходило. Тож менi довелося докласти багато зусиль, щоб втiкти вiд них. Саме це втомило мене найбiльше.
   - Я здався та дозволив зробити людям купу фото зi мною на їхнi телефони...
   - Настав той день, коли декого в чоловiчому тiлi лякали однi лиш слова "секретнi фотографiї в iнтернетi"...
   - У-у... Туарл, на даний момент я можу щось вдiяти? Це їхнє оголошення вiйни було по всiй територiї Японiї!
   Таким чином я намагався подiлитися своїми тривогами з Туарл, яка зараз виповзала з-пiд навiсу.
   Жахливе вiдчуття... У мене немає й крихти якоїсь зацiкавленостi, хоч передi мною знаходиться така прекрасна дiвчина у тонюсiнькiй неглiже.
   - Схоже, це повiдомлення транслювали по всьому свiту у однаковий час. У кожнiй країнi спалахують якiсь занепокоєння.
   - Ну... Звiсно ж я не знав, що це спричинить такi заворушення, але ж...
   - Вони ж не спiлкувалися японською, чи не так?
   - Коли ми почули той голос, вiн автоматично переклався для нас японською. Вони є створiннями з духовною силою, i мова, якою вони розмовляють, не потрапляє до наших вух, а йде прямо до нашого мозку.
   Я увiмкнув телевiзор. Все як вона i казала. По всьому свiту були рiзнi голоси багатьма мовами. Й досi ситуацiя не викликала великого занепокоєння, але здавалося, що подiї, якi трапилися в Японiї, поширилися по всьому свiту. Повсюди були якiсь спалахи опору.
   НАСА прийняла на себе основний удар, тож здавалося, що вони прийняли їх за прибульцiв.
   - О, це вже стає серйозною справою...
   Я сповз на пiдлогу й уткнувся головою в своє лiжко.
   - Немає потреби хвилюватися. Вони спричинили вчора так багато пошкоджень, бо ми не були достатньо пiдготованi до цього. Вiд цього моменту, якщо вони з'являться, ми одразу ж виявимо їх.
   Менi згадалося вчорашнє видовище. Туарл продовжувала говорити ще веселiшим голосом, нiби вона помiтила мої тривоги.
   - По сутi, потрiбно перемагати їх одразу, як вони десь з'являться. Якщо ми поглянемо на цю проблему з такої точки зору, то це не так i важно реалiзувати. Тобто, якщо зможемо звести пошкодження до мiнiмуму, то громадська зацiкавленiсть невдовзi згасне, та це не викликатиме великого шуму.
   - Але ж пiсля такого гучного проголошення вiйни, чи це не викличе це увагу вiд полiцiї та воєнних?
   - Як я i казала вчора... Навiть якщо i з'являться воєннi, вони нiчого не зможуть протиставити Елемерiанцям. Бо вони - це матерiалiзацiя духовної енергiї. Потрiбно мати Тейлґеар, щоб могти перетворювати таку ж духовну енергiю в силу.
   - Можу я з ними впоратися... з ворогом, що напав на цiлий свiт.
   У мене виникло болюче вiдчуття, що я вляпався у таку складну справу, навiть не подумавши. Моє бажання захистити всiх не зникло, але чи справдi я можу боротися, коли роблю це лише я один?
   Якщо все, що потрiбно, це з'являтися в рiзних мiсцях та боротися там, то це не для мене, бо ж вони можуть органiзовувати вторгнення у будь-який час.
   - Для цього й потрiбна секретна пiдземна база. Чому б нам не пiти й не подивитися на неї! Ми вже можемо використовувати обладнання для просторових стрибкiв, тож тепер перемiщення навiть до iншого боку планети займатиме лише одну секунду!
   О, ще одна розвинута надтехнологiя. Якби ми не опинилися у нинiшнiй ситуацiї, то б мої очi засяяли вiд захоплення. Мабуть, це через те, що Туарл турбується про мої похмурi думки.
   - Просторове перемiщення...
   З бадьорим вигуком настiльки жахливим, як i все iнше, вона пiдiйшла до мене та сiла передi мною.
   - Ту-Туарл!?
   - Будь ласка, пане Содзi, можете сердитися на мене, як ви забажаєте.
   Перебираючи руками тишко-нишком, вона торкнулася ними моїх нiг. Пiдозрiла посмiшка... Її пальцi потрохи пiднiмалися все вище, вона нiби намагалася утримувати мене в напруженому станi...
   - Що це ти робиш!!??
   По нiй в ту ж мить поцiлив кулак Айки та вiдкинув її геть вiд мене. Вона застрягла в стiнi головою.
   - Пфф... хахах, - споглядаючи за ними, я не змiг стриматися, щоб не засмiятися.
   Усе не має значення, якщо я лише хвилююся та нiчого не роблю. Потрiбно довiряти Туарл i довiряти моїй Елемерi. Я буду боротися, докладаючи всiх зусиль. Врештi-решт, моє битва лише починається, тож...
   - Па-пане... Содзi... це мiй кiнець...
   I якi смiливi слова я чую вiд дiвчини, що весь час намагається померти... [] []
  

Примiтки

   [1]Екскаваторна школа - школа, що пропонує навчання вiд молодших чи середнiх класiв до унiверситету. Називаються так тому, що учнi переходять у наступний клас без вступних екзаменiв.
   [2]Пер - шляхтич, дворянин у Великiй Британiї. Подiляється на 5 ступенiв: герцог, маркiз, граф, вiконт й барон.
   [3]Додзьо - мiсце, де проходять тренування, змагання у японських бойових мистецтвах.
   [4]Хлопець А - британська драма про хлопця, що вийшов з тюрми в якiй провiв 14 рокiв. Намагається повернутися до нормального життя i зрозумiти чи дiйсно вiн скоїв той злочин.
   [5]Ore-ore - вид шахрайства(дослiвно перекладається "Це я! Це я!") за якого шахрай дзвонить старим людям i представляється жертвою, вiн каже так, щоб його спiврозмовець сказав "його" iм'я, а тодi вiн це пiдтверджує: "Так, я (iм'я)." Далi вiн може використовувати це у рiзних цiлях, особливо часто це спрацьовує, якщо людина має вiддалених родичiв.
   [6]Токусацу - у Японiї це слово лiтературно означає "спецефекти". Переважно його використовують по вiдношенню до фiльмiв та драм зi спецефектами, часто iз супергероями.
   [7]Й перше, й друге слово - це назви страв. Перша з риби, друга з рису.
   [8]Буквальне значення слова chuunibyou - це "синдром учня другого класу середньої школи", чи якщо по звичайному нам це буде "синдром восьмикласника".
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"